з дружиною просто на конях переплива║ Днiпро, але не заверта║ до Роднi - йому нелюбо бачити чорнi обгорiлi стiни, двiр, де закiнчив безславний свiй шлях князь Ярополк, вiн заверта║ лiворуч вiд роднянських гiр, ┐де вгору понад рiкою Россю, тут виросте ще один вал, що захистить город Ки┐в вiд пiвдня. Конi тихо брели у високих травах над Россю. Широка, тиха, спокiйна, вирвавшись з вузьких кам'яних берегiв, котила тодi вона, допливаючи до старшого свого брата, Днiпра, води сво┐; тут, у гирлi ┐┐, пiсля довго┐ подорожi з порогiв завжди спочивали ки┐вськi купцi, заморськi гостi, на правому березi давно оселились, побудували сво┐ городища мирнi ординцi - чорнi клобуки. Князь Володимир ┐хав на чолi дружини й милувався Россю, лугами, голубим бездонним небом, позад нього, стримуючи коней, во┐ закiнчували пiсню: Гей у полi, полi гостинець темнi║, гостинець темнi║, могила чорнi║, а на тiй могилi та костi бiлiють... Гей, та гей, та гей!!! 3 Але не тiльки землю свою оглядав i прагнув захистити князь Володимир - вiн ┐хав туди, куди вело його серце. Тепер, ┐дучи над берегами Росi, вiн згадував давню, останню розмову з батьком князем Святославом, що говорив йому: - Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка, - рабиня, але нiколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов i честь моя. - Отче, де зараз мати моя Малуша? - запитав тодi Володимир. Батько вiдповiв: - Малуша жила в селi Будутинi, куди вислала ┐┐ княгиня Ольга, i там народила тебе, я не мiг повернути ┐┐, привезти до Ки║ва, доки була жива княгиня... Але, помираючи, княгиня дозволила привезти ┐┐. - Привези, дай менi матiр, отче! - попросив тодi юний Володимир. - Гаразд, сину, все зроблю, привезу твою матiр, - пообiцяв князь Святослав. А ще за кiлька днiв, прощаючись з сином на березi Почайни, князь Святослав сказав: - Я шукав свою любов, а твою матiр - Малушу, але не знайшов ┐┐. Прощай i пробач менi, батьковi, сину! Як давно-давно минув день, коли князь Святослав прощався з ним на березi Почайни; вiтер надував вiтрила на лодiях, що мали плисти до далекого Новгорода, на Горi iржали конi, князь Святослав збирався в останнiй похiд до Дунаю. I от пiсля довгих лiт князь Володимир, проминувши Родню й побувавши в Хмiльнiй, Гутi, Межирiччi, ви┐хав з лiсу, зупинив коня, побачив знову Рось, що билась у високих сiрокам'яних берегах, долину, що стелилась праворуч, селище, яке розкинулось мiж скель, кучугур, га┐в. Будуттi! Саме таким i уявляв собi це княже село Володимир - кiлька десяткiв хиж у долинi, а вище вiд них, на пагорбi, два тереми, де, либонь, живуть посадник княжий i во║вода, десяток землянок ближче до Росi, стара, напiврозвалена хижа в кущиках над самою рiчкою, - все було в Будутинi, як i в iнших княжих селах. Але це село було князю Володимиру милiше за всi, якi вiн оглянув на далекому шляху вiд Ки║ва, вiн радiв, що нарештi опинився тут, хотiв бачити кожен кущ, камiнчик i навiть пiщинку - десь тут жила, а може, й нинi живе його мати, тут вiн сам уперше побачив свiт, - боги, боги, як радiсно i як разом з тим тужно було в цю годину князевi Володимиру! Вiн по┐хав лiворуч, до скелястого берега Росi, звiдки мiг бачити все навкруг, де пiсля далеко┐ дороги могла спочити й попасти коней дружина, де так хотiв спочити й сам князь. Уже вечорiло, на заходi ще палахкотiв багрянець, а на сходi густо синiло небо, як завжди в такий час, тихо було навкруг, лист не ворушився на деревах, замовкли птахи, тiльки переливалась i переливалась мiж скелями Рось, десь дзюркотiли в кручi потоки. Князь зiйшов з коня. - Тут будемо й ночувати! - сказав вiн дружинi. Во┐ чимшвидше схоплювались з коней, поспiшали до рiчки, обмивали порох з тiл, пускали в трави коней, незабаром на березi, вiдбиваючись у чорнiй глибинi води, загоготiло вогнище. Тiльки князь Володимир не пiшов до рiчки, сiвши на каменi, спер голову на руки, дивився, як швидко згаса║ багрянець на заходi, а зi сходу насува║ нiч. Ось низько над обрi║м спалахнула велика промениста зоря. Недалеко на стежцi почулись важкi кроки - у вечiрнiх присмерках окреслились людськi постатi, коли ┐х освiтило промiння багаття, князь побачив двох старих, сивоусих, одягнутих у такi ж самi старi темнi платна, з мечами бiля пояса чоловiкiв. - Чолом тобi, княже! - низько схилили вони перед ним сво┐ голови. - Добрий вечiр, люди! - тепло вiдповiв ┐м князь. - Хто ║сте? - Посадник Тедь, - озвався один iз них - кощавий, з гострими вилицями, з дивно ясними, голубими, мабуть, очима. - А я, княже, во║вода твiй Радко, - глухим, застудженим голосом прохрипiв другий - дуже високий, ще бiльш сухий, нiж Тедь, з сивими вусами, що сягали йому до пояса. - Сiдайте, мужi мо┐, - показав ┐м князь на камiння. - Ми, княже, хотiли просити тебе заночувати в селi, в теремi, - винувато сказав Тедь. - А чим, мужi мо┐, тут недобре? - посмiхнувся Володимир. - Ляжемо на травицi, вкри║мось небом, Рось нам ще й пiсню заспiва║... Любо менi тут, мужi мо┐... - I справдi любо, - тим самим винуватим, але смiливiшим голосом сказав Тедь. - То, може, велиш принести воям тво┐м i тобi, княже, ┐сти, випити? - Спасибi, мужi, - сказав Володимир, - ма║мо що i ┐сти, i пити. Тедь i Радко сiли на камiнь напроти князя, розповiли про неврожа┐, про ординцiв, що крадуть худобу в табунах. Князь Володимир розповiв ┐м, що дума║ насипати над Россю й далi полем аж до самого Ки║ва вали, ставити тут, де Будутин, город. Тедь i Радко дуже зрадiли. - Це дуже добре, княже, так краще убережемо землю. Во┐ принесли князевi смажено┐ на вугiллi, нарiзано┐ тонкими скибочками конини, що при║мно пахла димком, хлiба, корчагу з вином, вiн випив i закусив сам, почастував посадника й во║воду, що одразу розiмлiли. - А живуть у Будутинi сво┐, мiсцевi люди, - поцiкавився князь, - чи ║ тут хтось i з Ки║ва? - Живемо, княже, багато лiт однаково, нiби одним родом, - вiдповiв посадник, - на князiв працю║мо, хтось гукне за Россю - кида║мо рала, беремо мечi, тут народились, тут нам i кончина. Iз Ки║ва-города нiхто не ┐де, та й кому, княже, охота сидiти тут, край землi. Князь Володимир дивився на вечiрницю, що висiла вже зовсiм низько над обрi║м, велика, малинова, опускалась у тумани. - Тiльки раз при┐хала до нас з Ки║ва жона, - згадуючи минуле, продовжив Тедь. - Давно, ой давно це було, княже, привезли ┐┐ гриднi, тут i стерегли ┐┐... - Як звали цю жону? - дуже тихо i зовсiм нiби байдуже запитав Володимир. - Малуша, княже, - одразу пригадав Тедь. - Отут вона жила, в цiй хижi у баби Желанi, тут народила дитину. Тедь показав на стару хижу в кущах, що розвалювалась, вростала в землю. - А потiм? - Потiм, княже, при┐хали гриднi й забрали в не┐ дитину. - А жона? - Померла Желань, - стискуючи голову, пригадував Тедь, - жона Малуша довго ще жила в хижi, а потiм ┐┐ й не стало. - Померла? Тедь довго не вiдповiдав. - Не знаю, княже, - глухо й з великим смутком закiнчив Тедь. - Може, пiшла з села, може, лежить десь пiд каменем у Росi, а тiльки не стало ┐┐, хижа сто┐ть порожня, ми вже ┐┐ не чiпа║мо - дуже хороша була жона Малуша, дуже ми любили ┐┐. На тiм розмова й закiнчилась. Тедь i Радко помiтили, що князь Володимир сидить, низько схиливши голову на руки, вiн, либонь, стомився пiсля дороги. Мужi встали, попрощались, пiшли стежкою до села. Але Володимир не спав, коли Тедь i Радко зникли, вiн пiдвiв голову, подивився навкруг - на скелi над Россю, чорну воду, в якiй вiдбивалось багаття, на хижу, що без дверей, iз розваленим дахом, сiрими стiнами стояла мiж кущiв, - i глибокий, невимовне важкий стогiн вирвався з його грудей. 4 Рогнiда думала про князя Володимира. Проминуло три мiсяцi вiдтодi, як вiн був у Полотську, а вже звiдти - через гiнцiв посадника Путяти - прислала вона князевi Володимиру написану залiзним вiстрям на берестi грамоту. "Я, княже мiй Володимире, - писала Рогнiда, - живу, як i ранiше, в теремi отцiв, во║вода Путята добре дба║ про мене, в усьому маю достаток. кдине болить, що не вiдаю, як ти живеш, княже, дуже турбуюсь, бо ходиш, про землю дбаючи, пiд мечем... I не токмо про себе думаю, ношу пiд серцем тво║ дитя, - i йому, i менi ти потрiбний, княже. Напиши ж грамоту, хоч одно слово через гiнця Путяти, може, легше менi буде тут, у лiсах полотських..." Прочитавши цi рядочки берестяно┐ грамоти, Володимир випустив ┐┐ з рук i довго сидiв, дивлячись на вогонь свiчi, що пiд подихом вiтерця з вiкна то схилявся набiк, то круто пiдносився вгору. Вiн пригадав ще одну нiч, коли свiча горiла в палатi у городi Полотську, коли горда дочка Регволда прийшла до нього, роззула, стала його жоною. "Я тебе полюбила, княже, - говорила тодi Рогнiда, - а ти подумай, дай менi вiсточку з города Ки║ва". Вiн не мiг досi дати цi║┐ вiсточки й знаходив для цього причини... Жорстока брань з Ярополком поглинала весь його час i сили, закiнчилась брань, але почалися турботи про землю, iз дружиною сво║ю князь Володимир об'┐хав усе поле на схiд i на полудень вiд Ки║ва, що не нiч - спав у iншому теремi, хижi, а то й просто на землi, поклавши сiдло в голови, - нi, вiн не мiг у цей час думати про далекий Полотськ, не мiг послати грамоти княгинi Рогнiдi. Проте чи тiльки через це не послав князь Володимир грамоти, яко┐ так ждала Рогнiда? Все залишилось би так, як i в Полотську, закiнчивши брань, вiн щиро, одверто написав би Рогнiдi: "Я жду тебе в городi Ки║вi..." Але князь Володимир не мiг так написати, бо в життя мого увiрвалось те, чого вiн не ждав i не шукав, - одна нiч, проведена в палатi Юлi┐, розiрвала навпiл його душу. За вiкном висить повний мiсяць, шумить, затиха║ Гора, ось пройшли, гупаючи ногами, гриднi, на столi горить, стiкаючи воском, свiча, в промiннi ┐┐ видно берестяну грамоту, а от у переходах терема чути кроки, вiн пiзна║ ┐х, - це пройшла з сiней на верх княгиня Юлiя, нинi вранцi у стравницi вона сказала, що хоче з ним говорити й ждатиме його вночi в сво┐й палатi. Що ж, вiн пiде зараз до не┐. Князь Володимир довго дивиться на берестяну грамоту, що лежить на столi. "Напиши хоч одно слово, може, легше менi буде тут, у лiсах полотських..." Вiн гасить свiчу. Не сьогоднi вночi писати йому вiдповiдь Рогнiдi. Якусь хвилину князь Володимир сто┐ть бiля розчиненого вiкна. На Горi тихо, десь на косах Днiпра несамовито кричать птахи, над обрi║м i по всьому небу висять дуже великi мiнливi зорi, знадвору лине задушливе, гаряче повiтря, - скоро-скоро вже почнуться грози й дощi. Вiн iде до дверей, вiдкрива║ ┐х, виходить у Золоту палату, на мить мiсячний промiнь освiтлю║ непокриту його голову, княжий знак, чуб, запаленi очi, стиснутi в напрузi уста. Десь у переходах нiбито пролунали кроки. Вiн переступа║ промiнь мiсяця на пiдлозi, скрада║ться в тiнi пiд стiною, де висять доспiхи батька Святослава. Але це тiльки почулось - у теремi тихо, нiде не чути нi людського голосу, нi крокiв, сплять усi, в сiнях сто┐ть сторожа. Переходи, темнi знамена пiд стiнами, скiсне промiння з високих, вузьких вiкон, тихi, нечутнi кроки на мостинах - далi й далi йде князь Володимир, зупиня║ться, стука║ в дверi, жде, чу║ напруженi удари свого серця. Юлiя вiдкрива║ дверi палати. За нею - пiвтемрява, промiнь мiсяця ледь торкнувся вiкна, блука║ на стiнах, столi, ложi. - Як я рада, що ти прийшов, - шепоче вона. - Тiльки-но навiть молилась, щоб це сталось. Володимир ступа║ вперед, сiда║ бiля столу. - Що молитва? - говорить вiн. - Ти мене кликала, от я й тут. - Я знала, що ти прийдеш, спасибi тобi, княже. - Сядь, Юлi║! - каже Володимир. - Ти менi щось мала сказати? - Так, - вiдповiла вона. - Я хотiла тобi багато сказати. Юлiя сiда║ на лавi так, що плече ┐┐ торка║ться його плеча. У мiсячному сяйвi вiн бачить близько перед собою обличчя, подiлене навпiл, нiби ниткою перерiзане чорне волосся, тонкий нiс, що здрига║ться вiд напруженого дихання, уста, очi - великi темнi очi, в яких тремтить вiдсвiт мiсяця, - о, вiн зна║ цi очi, уста. - Ти запиту║ш, княже, що я хотiла тобi сказати? Невже ти сам не зна║ш, не вiдчува║ш цього? Вона кладе руку на його плече, й вiн чу║, як тремтять, торкаючись тiла, ┐┐ пальцi. - Ти зна║ш, - вiдповiда║ Володимир, - що я не був у Ки║вi, ┐здив у землi. - Але ти давно повернувся звiдти. - Так, давно... Я вже три днi тут, на Горi. - От бачиш! Три днi - це дуже багато, невже ти всi цi днi не хотiв мене бачити? - Я скажу правду, Юлi║. Так, я хотiв тебе бачити, але не смiв, я ж говорив тобi - в городi Полотську жде мого слова Рогнiда. Пальцi Юлi┐ стискують плече Володимира. - Скажи правду, княже! Ти любиш ┐┐? Мовчиш? Чому? - Ти мене марно про це запиту║ш, Юлi║, бо зна║ш, що я давно, ще в Новгородi, а потiм у Полотську, нарiк Рогнiду сво║ю жоною. Нинi я одержав вiд не┐ грамоту. - Знаю, - вирива║ться в Юлi┐, - чула, що при┐хали гiнцi з Полотсько┐ землi. - Добре, - посмiха║ться Володимир, - що ти зна║ш про полотських гiнцiв, це справдi вони привезли грамоту вiд Рогнiди. Але ти не зна║ш, що вона пише менi, Рогнiда; вона, Юлi║, носить пiд серцем мою, рiдну менi дитину... - Так, - Юлiя рвучко прийма║ з плеча Володимира свою руку, - я розумiю, чому ти не приходив до мене... А що тепер робити менi? - Юлi║! - говорить вiн. - У ту нiч ти мене питала, що тобi робити, i я сказав: ти - жона брата мого Ярополка, якому вiддаю честь як князевi, тобi такожде належить честь i слава як княгинi. - Ти щедрий, вiддаючи менi честь i славу, - засмiялась Юлiя. - Але я... жона твого брата, нинi... - Ти чому замовкла? - вiдчуваючи гiркоту ┐┐ смiху, запитав Володимир. - I я непразна, княже Володимире, такожде ношу дитину пiд серцем... Вiн пiдвiвся з-за столу, став перед нею. - Чия це дитина? - Вiн дивився на не┐ - в очi, де, як двi голубi намистинки, блищав вiдсвiт мiсяця, на закушенi уста. - Я не знаю, чия вона! - вирвалось у Юлi┐. Володимир одiрвав вiд не┐ сво┐ очi, подивився навкруг - на стiл, де стояли корчага й два келихи, на ложе... - Нi, нi, - долетiв до нього шепiт Юлi┐, - ця дитина - плiд нашо┐ любовi. Володимир нiби не чув останнiх ┐┐ слiв, жах того, що сталось, огорнув його душу, стиснув серце. Вiн важко сiв на лаву, спер голову на руки, довго сидiв так, поринувши в сво┐ думи, Юлiя ж стояла, ждала. - Колись, - пiдвiвши нарештi голову, почав Володимир, - ти сказала, що бо┐шся йти сюди, в цю палату, бо тобi ввижалась тiнь мужа твого Ярополка, я ж сказав, що це тiльки зда║ться, i сам пiшов з тобою, бо тодi тiнi цi║┐ не було. Вiн помовчав якусь хвилину, пригадуючи, либонь, усе, що тодi сталось. - Пiзнiше, в iншу нiч, - говорив Володимир, - вже я сказав, що тiнь Ярополка сто┐ть мiж мною й тобою, проте тодi вже ти не згодилась, а сказала, що ┐┐ не було й нема║... Але вона була, ║, буде; тiнь Ярополка стояла й сто┐ть мiж нами, зараз це вже навiть не тiнь, а його дитя - кров, голос, серце... Якщо ж це дитя мо║, тим страшнiше менi буде жити в свiтi: тiнь брата Ярополка вiчно стоятиме передо мною... - Володимире! - скрикнула Юлiя. - I це тво║ останн║ слово? Обернувшись до не┐, вiн довго дивився на ┐┐ обличчя так, нiби нiколи ранiше його не бачив. I правда - тi║┐ Юлi┐, яку вiн знав, цiлував, пестив, уже не було, на нього дивилося красиве, але чуже обличчя, чудовi, але далекi очi... - Я тебе не винувачу, - обхопивши голову руками, сказав Володимир, - винен сам, тiльки я в цьому винен. Важко, о, як важко буде тепер менi жити в свiтi, не знаю, коли i як спокутую свою провину. Тобi, Юлi║, буде легше, в тебе народиться дитина, може, буде це син, ти, як княгиня, житимеш тут, на Горi, - заради себе й сина. Я дбатиму про тебе i про нього... - Ти говориш, що дбатимеш про мене й свого сина? - посмiха║ться, скрививши уста, Юлiя. - Що ж, за це, княже, спасибi. Але про мене тобi не доведеться дбати, - скоро ти не побачиш мене в Ки║вi. - Ти хочеш повернутись назад у Константинополь, до сво║┐ царсько┐ родини? Юлiя якусь хвилину мовчала, а от схитнула головою, промовила рiшуче, хижо: - Слухай, Володимире, прощаючись з тобою, скажу правду: я - така ж небога василевса Романа i сестра Василя, як ти - iмператор. Ти - син рабинi, я ж була просто рабинею. Цi слова в саме серце вразили князя Володимира, i вiн, незважаючи на власний бiль i розпач, крикнув: - Боги! Який же нещасний i безталанний був брат мiй Ярополк! Кому вiн повiрив - тобi, iмператорам, Вiзантi┐? - Прийде час, - зухвало сказала Юлiя, - i тобi також доведеться повiрити Вiзантi┐. А тепер прощай! Я зроблю не так, як ти бажа║ш, сама собi дам раду. Про сина ж тобi доведеться подбати, вiн вiддячить за себе й мене... Темно не тiльки в княжому теремi, жоден вогник не свiтиться i в теремах навкруг, во║води, мужi, все боярство Гори любить раннього вечора добре випити й по┐сти, тiльки темнi║, вимощу║ться на пухових ложах i непробудно спить аж до свiтання. Недалеко вiд княжого двору темнi║ терем боярина Воротислава. Поруч з ним стояв за частоколом терем во║води Блуда, але його розiбрали до пня, - так велiв князь. Боярин Воротислав зруйнував i частокiл мiж дворами, нинi це один двiр. Пощастило бояриновi - розкидаючи частокiл, знайшов пiд грушею мiх iз золотом, який закопав Блуд. Мертвому нiчого не треба, живому знадобиться. Зараз уночi на великому дворi Воротислава тихо, з вiкон не пробива║ться свiтло, спить, либонь, боярин, жона його, дiти, а в клiтях i хижках дворяни. Та нi! Тiльки вiкна завiшенi в теремi, у великiй свiтлицi горять свiчi, жона Яруна дiста║ з погреба корчаги, ставить на стiл солону веприну, квашенi яблука, гриби. Навкруг столу сидять бояри Коницар, Ву║фаст, Iскус║в, во║води Вовчий Хвiст, Слуда. Усi вони добре пiдпили, на вгодованому обличчi Коницара ряснiють зерна поту, Слуда непомiтно розпустив уже черес на животi. - Тиша! - каже Коницар. - Тиша велiя в городi Ки║вi. Служили Ярополку, служимо Володимиру. Боярин Ву║фаст б'║ Коницара по плечу, говорить: - Ти ж сам, Коницаре, да║ш йому золото. - Не я, всi ми да║мо золото, - хижо перебива║ Коницар. - Але хiба ми подару║мо йому хоч би один золотник? Нi, княже Володимире, не таке тепер боярство, ми служили Ользi, Святославу й Ярополку, мали вiд них землi, рiки, лiси... Чу║те, бояри, через це ми й вiру Христову прийняли: боговi - боже, князевi - княже, а нам те, що дасть князь. Чи так говорю? За столом лунають схвальнi голоси - правду говорить Коницар, однодумне боярство Гори. - Подивимось, - продовжу║ сп'янiлий боярин, - що Володимир дасть нам? Прийшов, убив Ярополка. Що ж, не пощастило з нашим князем - присяглись служити Володимиру, надi║мось, що вiн нам дасть. Проте поки що робочич нi про що не дума║, каже - дай, дай, дай... Гаразд, я даю, ще й ще йому дам, але ж моя земля мусить давати прирiст, худоба - приплiд, а золото - ще золото. Коницар замовка║. У свiтлицi наста║ тиша, надворi валують пси. Воротислав, що не сiда║ до столу, а прислужуеться пiзнiм гостям, виходить у сiни, тихо одсува║ засув дверей i, скрадаючись пiд темною стiною, сто┐ть на причiлку, слуха║. Пси замовкають, на Горi тихо, темно, вогник блима║ тiльки в сiнях княжого терема, де стоять гриднi. Воротислав поверта║ться в свiтлицю, каже, що надворi спокiйно. Сполошенi псами бояри й во║води говорять тихше. - А скажи менi, во║водо, - зверта║ться до Вовчого Хвоста во║вода Слуда, - чи можна валами й городами загородити всю нашу землю? - Не валами й городами загороджу║ться земля, - хитро вiдповiда║ Вовчий Хвiст, - а во┐нством, мечами... - Де ж вiзьме Володимир це во┐нство? - продовжу║ Слуда. - Не вiдаю... Знаю, що вiдколюються й вiдколюються вiд Ки║ва землi, радимичi й в'ятичi не платять данi, чорнi булгари збирають рать, червенськi городи лежать пiд Польщею, а ║ ще й Вiзантiя. - Так до чого ж цi вали й городи? - смi║ться Слуда. - Не вiдаю, - повторю║ Вовчий Хвiст. - Дума║ Володимир загородитись валами, а чим загородиться вiд нас? Довге й напружене мовчання пану║ в свiтлицi. Бояри й во║води на┐лись, напились, думають уже й розходитись. - Багато на себе взяв останнiй Святославич, - каже, непомiтно застiбаючи пiд столом черес, Слуда, - хоче вiн, спираючись на землi, подолати нас, усю Гору... Та куди йому? Робочич, ключницi син, i сам такий, як вона... Слуда говорить зовсiм тихо, во║води й бояри нижче схиляються над столом: - Ма║, кажуть, жону в городi Полотську - Рогнiду, а тут, переможений похоттю женською, мужеськi жони розтля║, жонолюбець вiн, якоже i Соломон... Усi смiються, знають, на що натяка║ Слуда, - княжий терем ма║ товстi стiни, але Гора зна║, що дi║ться за ними. 5 Усю цю нiч князь Володимир не спав. Вiн не запалював свiчi, мiсяць опустився за Щекавицею перед самим свiтанком, у примарному його сяйвi князь сидiв бiля столу, дивився на стiни Гори, небо, зорi, що пливли одвiчним сво┐м шляхом. Глибокi й складнi почуття хвилювали цi║┐ ночi душу князя, - досi вiн дiяв як полководець i князь, устрояв i давав лад Новгороду, вiв полунощнi полки супроти братовбивцi Ярополка, подолавши його, став дбати про рiдну землю, знав уже перемоги й поразки, але вiрив, що все зрештою подола║. I навiть те, що в городi Полотську вiн зустрiв i нарiк сво║ю жоною княжну Рогнiду, а в Ки║вi провiв одну нiч з жоною загиблого брата Ярополка Юлi║ю, - все це вразило, глибоко схвилювало, пiднесло, але не тривожило його душi, вiн приймав це як усмiшки долi, дарунки молодостi. Але виявилось, що це були не дарунки молодостi, не усмiшки долi - нiч у Полотську i ще одна нiч у городi Ки║вi глибоко поранили серце Володимира. Власне, нiч у Полотську не турбувала князя Володимира - вiн до цього йшов, i так сталось. Вiн зробив зухвалий виклик долi - i доля обдарувала його, що ж, Рогнiда буде йому доброю жоною, а вiн для не┐ мужем-князем. А Юлiя?! Вiн не думав i не хотiв думати нiчого злого про не┐, i в нiч тризни по Ярополку, i нинi, пiзньо┐ ночi, вiн глибоко жалiв ┐┐, його, самотнього досi в життi, вабила така ж самотня княгиня Юлiя, вона, нарештi, була напрочуд красива, пристрасна, нiжна, тi║┐ ночi вони були з нею в одну душу й тiло. Але та нiч не пiшла в безвiсть. Доля розплатилась за не┐ з князем Володимиром. Досi вiн знав, часто, може, й жорстоку, а все ж правду життя, нинi вiн не розумiв, де любов, а де ненависть, де правда, а де лжа життя, князевi Русi вiднинi було важко жити. Син двох отцiв - таким народиться i так житиме дитя Юлi┐. Ярополк i Володимир, о, в який страшний вузол зав'язала доля ┐хнi iмена, жах того, що сталось, огортав i огортав душу Володимира, серце його стiкало кров'ю вiд невигойно┐ рани. А нiч iшла, минала, мiсяць сховався за стiною Гори, й на небi дужче заблищали зорi, десь на Подолi, а потiм i в передграддi стали перекликатись когути. За Днiпром снувались рожевi нитки свiтанку, сторожi городниць ударили в била. Промiння свiтанку ввiрвалось i в палату, де сидiв Володимир, освiтило його блiде обличчя, очi, пiд якими за цю нiч лягли глибокi темнi западини, гострi вилицi, синюватi вуста. Взявши в руки гостре лебедине перо, вiн писав у далекий Полотськ Рогнiдi: "Я одержав твою грамоту, жоно моя, i дякую тобi за не┐... Вибачай, Рогнiдо, що не писав так довго, - багато муки й горя пережив я за цей час, многi сумнiви, вагання й думи бентежать мене ще й нинi, але вiрю, певен, що переборю ┐х i спокiй прийде в мою душу, а ти допоможеш менi в цьому, Рогнiдо..." 6 По цьому була осiнь - спочатку суха, золота, осяйна, а потiм дощова, сiра, тягуча, з останнiм несподiваним громом, як це часто й ранiше траплялось у городi Ки║вi; коли осiнь повiльно, нiби тужна пiсня, промайнула, почалися веселi, дзвiнкi приморозки, далi морози, першi снiги, заметiлi, хуги, вiхоли... Князь Володимир тяжко переживав осiнь i зиму. Самотнiй, зовсiм самотнiй в сво┐х покоях, нi з ким перекинутись одвертим, щирим словом, нi з ким порадитись, нiкому вiдкрити свою спраглу, стомлену душу. Вiн прокидався, як i всi в городi, задовго до свiтання, складав жертву й снiдав з небагатьма во║водами в холоднiй стравницi, чинив суд i правду в палатi Людянiй, слухав тiунiв, гiнцiв iз земель Русi, слiв у Золотiй палатi. I хоч була осiнь, зима, тiуни й гiнцi кожного дня повiдали, як ростуть вали, будуються городи на Iрпенi, Стугнi, Росi, по правому березi, на Деснi, Супо┐, Пслi й Сеймi, в полi за Днiпром. Князь велiв посилати й посилати туди людей, везти харчi, дерево, кузнь, камiнь. Днiпро замерз, але гули пiд копитами коней Соляний, Залозний i Червенський шляхи. До Ки║ва при┐жджали сли вiд польського князя Менша, щоб присягатись у любовi й дружбi, але князь Володимир вiдповiв ┐м, що прийме ту любов i дружбу тiльки тодi, коли Мешко звiльнить захопленi ним червенськi городи, - на заходi збиралась гроза. Вiдчуваючи ┐┐, Володимир почина║ вже з ранньо┐ зими збирати пiше й комонне во┐нство, робить для нього запаси, деякi полки завчасу посила║ ближче до Червенсько┐ землi. Побували цi║┐ зими в Ки║вi сли й угорського князя, - з ними Володимир ствердив дружбу й любов, як родичам отця свого Святослава, послав князевi великi дари. Не було всю зиму нi слiв, нi гостей з Болгарi┐, - це турбувало князя Володимира, думаючи про майбутн║, вiн хотiв знати, що робиться за Дуна║м. Коли почалась весна, сталась i новина: повною водою прибули гiнцi з города Полотська, привезли звiстку, що в княгинi Рогнiди народився син. Князь Володимир написав жонi грамоту, просив ┐┐, коли стане теплiше, при┐хати до Ки║ва, вiн i ждав весни. Але весна - це не завжди голубе небо, блакить вод, ясне сонце. В одну з ночей мiсяця цвiтеня* (*Цвiтень - квiтень.), пiзньо┐ години, майже перед свiтом, князь Володимир почув шум у покоях княгинi Юлi┐, далекий, знайомий, пiдсилений нiчною тишею ┐┐ крик, тупiт нiг, знову крик княгинi Юлi┐, i раптом крик iнший - дитини. Уранцi вiн дiзнався, що княгиня Юлiя народила сина, якого нарекла Святополком. 7 Коли Днiпро виповнився, купець патрикiй Феодор став збиратись у далеку дорогу. Так вiн робив кожного року - взимку й ранньо┐ весни купував у Ки║вi й у людей, що при┐жджали сюди з усiх кiнцiв Русi, хутра, мед, вiск, горючий камiнь, бобровi пахощi, збiжжя, - все за безцiнь, за прiлi й гнилi константинопольськi тканини й узороччя, за неповну мiру жита, бо взимку голодно було в Ки║вi й на Русi. Весною Феодор навантажував добром хеландi┐, спускався до гирла Днiпра, перетинав пiд вiтрилами Руське море й зупинявся в Константинополi на Судi, де продавав сво┐ добра вдво║, втро║ дорожче, нiж сам купив, навантажував на хеландi┐ вина, тканини, всяке узороччя й восени повертався до Ки║ва, починав куплю-торг. У час бранi мiж Володимиром i Ярополком Феодор не постраждав, мало хто й знав, що вiн у якiйсь мiрi до не┐ причетний. Власне, хто i в чiм мiг винуватити купця - вiн при┐жджав до Ки║ва з василiками iмператорiв, тодi ж з ними при┐хала й царiвна Юлiя, але не Феодор, а василiки були сватами Юлi┐. Купець стояв осторонь - маючи двiр у Ки║вi на Подолi бiля торгу, вiн продавав сво┐ сукна, оксамити, алтабаси, вина, парфуми, узороччя Ярополку i його боярам та во║водам, доки князi проливали кров людей сво┐х пiд Любечем, у Ки║вi й Роднi, вiн устиг з'┐здити до Константинополя й привiз звiдти новi товари; коли вокняжився Володимир, став продавати те, що привiз iз собою, i навiть те, що трухлявiло на його склепищах, новому князевi, його боярам i во║водам. Хто й що мiг закинути купцю Феодору - Ки┐в не Константинополь, руськi люди завжди поважали й не чiпали заморських гостей. I зараз вiн дiяв, як завжди, ще з осенi й узимку ки┐вськi дереводiли пiдняли на кручi, законопатили й посмолили його хеландi┐, а ранньо┐ весни спустили ┐х на воду. Тижнiв зо два пiсля цього смерди возили з склепиш, купця на торзi й вантажили на хеландi┐ купленi руськi добра. Прийшов день, повiяв горiшнiй вiтер, i купець, тричi перехрестившись на схiд, велiв рабам-гречинам рушати в дорогу. Це було на свiтаннi. Нiхто в Ки║вi не проводжав купця - вiн робив свою справу, город прокидався, думав про наступний день. Хеландi┐ зробили пiвколо на Почайнi, випливли на плесо Днiпра, полинули пiд вiтрилами до затягнутого туманами пониззя. Купець Феодор стояв на настилi однi║┐ з переднiх лодiй, вдивлявся вдалину. Коли ж хеландi┐ од'┐хали вже далеко вiд Ки║ва й попливли мимо безлюдних, вкритих молодою зеленою паростю берегiв, вiн спустився вниз, повернувся на палубу разом iз жiнкою, одягнутою в темну тунiку, з покривалом на головi. - Тут нема║ нiкого з русiв? - запитала жiнка. - О нi, - вiдповiв купець Феодор, - мо┐ раби тiльки греки, на цей раз я не брав навiть у князя дружини. Жiнка пiдняла покривало - це була жона князя Яро-полка Юлiя. - I скоро ми будемо в гирлi Днiпра? - Нi, княгине, не скоро, шлях туди забере не менше нiж два тижнi. Княгиня Юлiя, що, либонь, замучилась у тiснiй комiрчинi пiд насадом, жадiбно дихала свiжим днiпровським повiтрям, дивилась удалину, де на тлi голубого неба вимальовувались обриси гiр, стiн города Ки║ва. - Так краще, - вiдповiдаючи на власнi, либонь, думки, промовила вона. - Нi, я не могла далi бути в Ки║вi... Та й чого? Дуже добре, патрикiю Феодоре, що ти взяв мене, - вони нiколи не взнають, де я. - А все ж, княгине, - сказав купець, - краще було б, аби ти ┐хала до Константинополя. Я певен, що тебе достойно зустрiнуть i приймуть у Великому палацi. - Нi, нi, - рiшуче заперечила вона. - Я не хочу бути в Константинополi й туди не по┐ду... Ми домовились, патрикiю, ти даси менi в гирлi Днiпра хеландiю, на яку я покладу сво┐ добра, даси надiйну охорону, що одвезе мене в город Херсонес. - Воля твоя, княгине, - промовив Феодор. - Я зроблю все, як ми домовились; через два тижнi ти з сво┐ми добрами будеш у Херсонесi. Вiтер дужчав, хеландi┐ швидко летiли вперед, вдалинi, позаду, ледь вгадувався город Ки┐в. РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ 1 I от купець Феодор знову в Константинополi, навантаженi всiляким добром хеландi┐ його стали на Судi, кiлька днiв раби вивантажували з них i везли на константинопольський двiр купця Феодора хутра, меди, горючий камiнь. Проте вдома це вже не тiльки купець, дiзнавшись про його при┐зд, проедр одразу ж запрошу║ патрикiя Борея до Великого палацу, довго розмовля║ з ним. Проедр Василь дуже цiкавиться Руссю, розпиту║ про Ки┐в, землi й городи, князiв. - Мiж двома князями Русi - ки┐вським Ярополком i новгородським Володимиром - була велика вiйна. Князь Ярополк убитий, нинi в Ки║вi й на всю Русь ║ один князь - Володимир. - Вiн син Святослава? - Так, вiн син Святослава й рабинi... Проедр здрига║ться. - I пiшов, либонь, у свого батька? - Мабуть, що так... У Ки║вi християни моляться потай, князь Володимир зробив бiля города требище всiх богiв. - I йому нинi пiдвладнi всi землi? - Нi, проедре! Вiйна на Русi привела до того, що деякi землi вiдмовились платити Ки║ву дань, в цей же час, як тобi, мабуть, вiдомо, Польща захопила чимало руських городiв, там, чув я, ║ й нiмецькi рицарi - проповiдники папи римського. - Папа Бенедикт i iмператор Оттон поспiшають, - незадоволено буркотить проедр. - Чого ми не змогли зробити, вони вже встигли... А що робить Володимир? - Вiн збира║ться йти вiйною на Польщу, землi, якi вiдпали, також треба повернути. Проедр витира║ шовковою хусткою спiтнiле чоло. - Наше щастя в тому, що вони будуть ще гризтися мiж собою. О, коли б вони сварилися бiльше, довше, - в цьому наш порятунок. Але вiн одразу й замовка║, - негоже розповiдати все купцевi, проедр хоче дiзнатись у нього бiльше новин про Русь. - А як наша дiвиця Юлiя? - цiкавиться проедр. - Царiвна? - смi║ться Феодор. - Царiвна з Перу, - смi║ться й проедр. - Дiвиця Юлiя зробила все, що мала зробити, - вiдповiда║ Феодор, - i, либонь, ще може дещо зробити. - Що саме? - Вона народила сина. - Вiд князя Ярополка? На обличчi Феодора блука║ загадкова посмiшка. - У Ки║вi всяк говорять про цю дитину - однi називають ┐┐ сином Ярополка, iншi кажуть, що вона вiд Володимира, - син двох отцiв. - Почекай, патрикiю! Юлiя була жоною князя Ярополка, а князь Володимир... - Князь Володимир ма║ iншу жону, але пiсля смертi Ярополка полюбив Юлiю. - Тодi нинi його жона Юлiя? - Нi, до нього незабаром при┐де перша жона, а Юлiя залишила Ки┐в. - Надiюсь, ти не привiз ┐┐ до Константинополя? - О нi, проедре, коли б вона навiть просила, я не повiз би ┐┐ сюди... На однiй з мо┐х хелавдiй Юлiя попрямувала до Херсонеса. - Це добре, нехай сидить там... А син ┐┐ з нею? - Нi, вiн залишився в Ки║вi й живе при дворi князя Володимира. - Син нашо┐ жони Юлi┐ живе при дворi князя Володимира? Це добре, патрикiю Феодоре. За цю дитину нам варто поборотись. I про Юлiю слiд пам'ятати. Ти, Феодоре, скоро повернешся до Ки║ва? - Скоро, проедре. - Пам'ятай про сина Юлi┐. I про Володимира ми мусимо все знати... Я надiюсь, дуже надiюсь на тебе, патрикiю... 2 Проедр Василь немарно так докладно розпитував патрикiя-купця Феодора про Русь - становище в iмперi┐ чимдалi важчало, проедр боявся за власну долю, життя. Темна грозова хмара вставала з пiвдня, де в Малiй Азi┐ оголосив себе iмператором Вард Склiр. Проедр Василь знав цього полководця - вiн нiколи не дiяв наогляд, а повiльно збирав сили, пiдкрадався до ворога, умiв обрати найкращу годину й нападав, як буря. Нинi, оголосивши себе iмператором, Вард Склiр не з'являвся на берегах Босфору, але проедр Василь знав, що вiн збира║ в Малiй Азi┐ сили, рано чи пiзно пiде на столицю iмперi┐. Непоко┐ла Константинополь i найближча сусiдка - Болгарiя. Вiзантi┐ доводилось тепер розплачуватись за те, що iмператор Никифор Фока порвав мир з Болгарi║ю й оголосив ┐й вiйну, за те, що вiн же накликав руського князя Святослава покоряти болгар, - русiв i болгар вiн не посварив, навпаки, гнiв ┐х разом обрушився на Вiзантiю, iмператору Iоанну Цимiсхiю надто дорогою цiною довелось купувати мир з князем Святославом. кдиним, либонь, чого домоглась Вiзантiя, було те, що Болгарiя лежала розiрвана навпiл - землi ┐┐ над Руським морем аж до Дунаю i над морем Егейським до Ларисси захопила iмперiя, болгарам залишились тiльки гори й полонини - Захiдна Болгарiя. Проте саме цi гори й були грозою для Вiзантi┐: туди йшли всi болгари, яким не було життя пiд ярмом iмперi┐, там чабан покидав полонини й брав у руки лук, там ратай залишав у борознi рало, витягав з пiхов меч... пх вели проти Вiзантi┐ охридський комiт Микола Шишман i сини його Давид i Мойсей, ┐х не стало, але жили, збирали нескорених болгар два iншi сини Миколи - Саму┐л i Аарон. Вiйська Саму┐ла й Аарона рушили, перед вiв Саму┐л, що переможно захопив усю Фессалiю, взявши Солунь, Лариссу, вiн виходить на берег Егейського моря, а Аарон нищить загони акритiв у Македонi┐, загрожу║ Фiлiпполю. 3 У Константинополi вчиня║ться переполох. Далеко до Мало┐ Азi┐, але всiм вiдомо, що там пiдняв повстання й оголосив себе iмператором Вард Склiр. Константинополь зна║ Склiра - це один з кращих, а може, й найкращий полководець iмперi┐, який пiсля смертi Цимiсхiя став доместиком схол у Малiй Азi┐, а пiзнiше дукою Антiохi┐, - одного його iменi боялись вороги, нинi перед ним як перед новим iмператором, що йде десь з Азi┐ i незабаром стане над Босфором, тремтить, здрига║ться вся столиця. Про Болгарiю нiчого й говорити - загони Саму┐ла й Аарона стоять у Пелопоннесi, блукають у Фракi┐ й Македонi┐, ходять до самого Константинополя. Константинополь тремтить, розгублений синклiт один день вимага║, щоб iмператори Василь i Костянтин вiдкликали легiони з Мало┐ Азi┐ й послали ┐х проти Саму┐ла й Аарона, наступного дня той же синклiт вола║, що треба зняти легiони у Фракi┐ й Македонi┐, кинути ┐х, i чимшвидше, проти Варда Склiра. Синклiт вда║ться до останнього засобу - велить стратигам фем збирати земське вiйсько - тагми фем, але стратиги бояться за сво┐ феми, - ворог загрожу║ безпосередньо ┐м, - не посилають вiйська. У Константинополi сто┐ть багато полкiв безсмертних, ┐х можна було б кинути в Малу Азiю й проти болгар, але тремтить не тiльки столиця, найбiльш переляканий Великий палац, надiя тiльки на безсмертних. У столицi, крiм того, голод, спалахнула важка морова хвороба, в Галатi, на Перу i в самому городi починаються грабунки, розбой, вбивства, чиясь невiдома рука пише на базилiках i навiть на гробницi Никифора Фоки: "Встань, божественний iмператоре, поглянь, як орди диких болгар топчуть могили тво┐х во┐в, iдуть на Константинополь!.." Звичайно, коли б на чолi iмперi┐ у цей час стояв василевс-деспот або ж полководець, схожий на Никифора Фоку та Iоанна Цимiсхiя, вiн мiг би повести легiони на бiй - не вперше у Вiзантi┐ спалахували повстання, все життя вона iснувала на вулканi. Проте такого iмператора, полководця не було, на престолi сидiли Василь i Костянтин, а бiля них стояв, усе робив за них проедр Василь. Це було неймовiрно й дивно - Василевi минуло двадцять рокiв, Костянтин був на три роки молодший вiд нього, обидва вони, i безперечно старший, Василь, повиннi були взяти в сво┐ руки всю повноту влади, керувати iмперi║ю. Проедр Василь не мiг цього допустити, бо знав, що коли Василь i Костянтин вiзьмуть кермо iмперi┐, йому назавжди доведеться попрощатись з мрiями про корону, а може, й навiки залишити Великий палац. I проедр дi║ - синклiт i сенат роблять тiльки те, що хоче проедр Василь, Василь i Костянтин сидять на тронi, але iмперi║ю керу║ регент - проедр Василь. Для цього нiбито були причини: iмператор Василь, що не був одружений i не збирався одружуватись, що не ┐в м'яса, не пив вина, а невпинно постив, молився iз сво┐ми ченцями, священиками, клiром, - де вже йому правити iмперi║ю... Костянтин - молодший iмператор - був повною протилежнiстю сво║му брату: цей днi й ночi пив, проводив час виключно з гулящими дiвчатами, не у Великому палацi, а в шинках на Перу шукали iмператора, коли була потреба. Проедр Василь, маючи за сво║ю спиною таких iмператорiв, всiляко потурав - першому в молитвах, другому - в пияцтвi, сам же уперто йшов до сво║┐ мети: син iмператора Романа I Лекапiна i слов'янки-рабинi, оскоплений сво┐м же батьком, мрiяв сiсти на Соломоновiм тронi. Проте кiльце навкруг Константинополя затягувалось, зрозумiв це зрештою i проедр. Пiсля смертi Цимiсхiя й проголошення iмператорами Василя й Костянтина Феофано жила як удова-василiса у Влахернi, навiдувалася часто до сво┐х синiв у Великий палац, проедр iнодi навiть радився з нею, вважаючи, що вона йому не страшна. Насправдi ж Феофано не могла простити проедру Василевi зради, мрiяла помститись йому, вигнати з Великого палацу, знищити, вона уперто, хитро, пiдступно йшла до цього. Проедр помилявся, думаючи, що Феофано заспоко┐лась i вдоволена долею удови-василiси. Феофано в цей час не було ще повних сорока лiт, вона була красива i знала цiну сво┐й красi, кров буяла в нiй, як i в кожно┐ жiнки, що переступа║ останню щаблинку розквiту, але вiдчува║ суховiй старостi, - Феофано здатна була зробити найодчайдушнiший, нехай останнiй, аде рiшучий крок. I Феофано це робить - серед множества людей, якi ┐й зустрiчались у життi, вона вмiла обрати найсмiливiшого й найдужчого, - втiм, може, саме незрiвнянна, дивна краса ┐┐ робила цих обранцiв смiливими, дужими, божевiльними в сво┐х поривах! Так, сиеряiись на чужу силу, вона i йшла шляхами життя, разом з обраними нею самою коханцями перемагала, завжди досягала сво║┐ мети, щоб розплатитись за це зрадою i знову, знову починати... Тепер Феофано робить останню страшну спробу. Як жiнка вона не могла нарiкати - i у Вiрменi┐, i нинi, в Константинополi, нестямна удовиця вдовольняла свою пристрасть - етерiот, що охороняв уночi ┐┐ палату, був не скопець i помер би, не виказавши та║мницi Влахерна. Феофано тонко веде свою гру - всiм вiдомо, що одразу ж пiсля смертi Никифора Iоанн вислав ┐┐ на Прот, далi у Вiрменiю. Тепер, коли не стало Цимiсхiя, Феофано все частiше назива║