еш - тебе достойно проведуть до Константинополя, до тво║┐ родини, хочеш - терем на Горi буде довiку тво┐м домом. - Мо┐м домом? - гiрко засмiялась Юлiя. - Який же це мiй дiм? Не княгиня я нинi, а гiрш рабинi. О, су║тний i страшний свiт! Я боюсь його, боюсь його, княже! Володимир мовчав. За короткими словами Юлi┐ вiн вiдчув i зрозумiв велике, справжн║ горе цi║┐ жони, що мала отчину, честь, славу в Константинополi, але пiшла в iншу землю, була княгинею в Ки║вi, а зараз справдi тут усiм чужа. У цю хвилину в промiннi свiтильника вiн виразно побачив i обличчя грецько┐ царiвни: прикрите згори чорною памiткою чоло, темнi, рiвнi, схожi на двi стрiли брови, великi очi, на днi яких свiтилися голубi вогники, рiвний нiс, тугi стиснутi уста, а на щоках кiлька блискучих перлин слiз. I, що говорити, його вразила ┐┐ дивна, неймовiрна краса, у душi колихнулась заздрiсть, що хтось обнiмав це молоде, гнучке тiло. Вiн одразу ж одiгнав це почуття - князевi Володимиру хотiлось тiльки допомогти овдовiлiй жiнцi у великому горi, втiшити ┐┐ теплим словом. - Ти марно про це говориш, княгине! - сказав вiн ┐й. - Я знаю, в тебе велика, непоправна втрата - смерть Ярополка, погреб i ця страшна нiч... Завтра все буде позаду, почнеться новий день, я, вiр менi, допоможу тобi в усьому. Заспокойся, iди спочинь, Юлi║! - тепло закiнчив Володимир. - Так, ти сказав правду, - затремтiвши, сказала Юлiя. - Минулий день, ця нiч - о, вони дуже страшнi! I не втiшай, княже, знаю - тяжко, ой, як тяжко буде менi жити. Ти сказав, що допоможеш менi, - спасибi, спасибi за все, княже Володимире... Але що поробиш, я квола жiнка, всього нинi боюсь, навiть iти й сюди, в палату, там менi ввижаються тiнi, там, чу║ш, страшно... - Що ти говориш? - засмiявся вiн. - Якi тiнi, звiдки? - О так, так... Я боюсь, боюсь, княже... Вона простягла до нього сво┐ руки, вiн узяв ┐х i вiдчув, якi холоднi в не┐ пальцi. Пальцi царiвни стиснули його руки, вiн мiцно стиснув ┐х. - Княже! Проведи мене, побудь трохи зi мною в палатi. Володимир одiрвав вiд не┐ погляд, подивився в глибину переходiв. - Тут нiкого нема║, - зовсiм тихо шепотiла вона, - нiхто не почу║, не побачить... Благаю, пожалiй, проведи мене. Вона розчинила дверi, переступила порiг свiтлицi. Там у свiчнику горiла свiча. Крiзь розчинене вiкно з Днiпра долiтали голоси во┐в, в кутку водяний годинник вiв лiк часу: "Кра-ап... кра-ап". - Iди, княже, iди! Володимир зайшов до свiтлицi, зупинився, Юлiя зачинила на засув дверi. - Бачиш, - легко зiтхнувши, промовила вона. - Отака моя палата... - А тiнi? - запитав смiючись Володимир. - Княже Володимире! - ледь посмiхнулась i Юлiя. - Якi можуть бути тiнi, коли ти тут?! Тiнi залишились там, у переходах... Сiдай, княже, - ти мiй бажаний гiсть, шкода тiльки, що не маю чим тебе почастувати. - Я зайшов не вечеряти й пити, ми ж пiсля тризни. - Так, тризна закiнчилась, усе закiнчилось тепер, княже... - На ┐┐ очах заблищали сльози. - Не говори так, Юлi║! I не плач! Закiнчилося все зле, недобре, кожен з нас ма║ якiсь втрати, в кожного болить серце, але нам живим, тiльки жити й жити... - Спасибi тобi, княже! Я вже не плачу й не буду плакати! Як добре, що ти зайшов нинi до мене! Обо║ замовкають. Наста║ тиша. Горить свiчка. У палатi спокiйно, тiнi зникли. к таке просте, звичайне життя. - Спи, княгине! - Прощавай, княже! Але не забувай про мене. Я дуже самiтна тут, на Горi. ...Наступного дня князь Володимир ┐де з дружиною в Бiлгород над рiкою Iрпенем, огляда║ там древню фортецю, радиться з во║водами, як слiд ┐┐ перебудувати, де воздвигнути новi стiни, де покопати вали, щоб до Ки║ва нiхто не мiг пiдступити iз заходу. Але не тiльки через це ┐хав Володимир до Бiлгорода. Пiсля всього, що сталось, перед великими справами, якi слiд було звершити, вiн хотiв бодай один день побувати на самотi, в полi, над Iрпенем-рiкою, що струмувала серед зелених лук на схiд, до Днiпра. Вiн думав навiть заночувати в Бiлгородi, в палатах, де пiд стелями лунко одбивались кроки, дерев'янi стiни терпко пахли живицею й воском, у пiдземеллях однозвучне падали краплi. Проте Володимир так i не заночував тут. Увечерi, вийшовши на стiну, вiн довго дивився, як червоне закочувалось, падало в небесну прiрву сонце, а над Iрпенем i луками почали вставати, клубочитись схожi на вершникiв, що, нахилившись у сiдлах, поганяють коней, бiлястi тумани, як шзидко посинiло небо, а в ньому запалилась зоря-вечiрниця, як слiдом за нею на пiвночi й сходi озвались-запалахкотiли великi й дрiбнi зiрки. Чого ж князевi Володимиру стало так неспокiйно й тривожно в цю годину? Нi, це не були неспокiй i тривога. Дивлячись на небо й зорi, вiн зрозумiв, що йому важко ночувати в цiй древнiй фортецi. пхавши сюди, вiн хотiв побути на самотi, вiдчувши тепер свою самотнiсть, боявся вже ┐┐. Рiвним шляхом, що тягнувся мiж високими стiнами лiсу, чорнi вершники гнали коней; за якусь годину вдалинi заблимало кiлька вогникiв - то був Ки┐в; стишивши коней, вершники про┐хали Подол, передграддя, проминули ворота Гори. У теремi було порожньо й тихо, внизу, в сiнях, горiли два свiтильники, в промiннi яких окреслювались темнi постатi гриднiв, попрощавшись з ними, князь Володимир пiшов сходами на верх терема. Там у кiнцi переходiв горiла одним одна свiча. Жiнка в темному платнi, загледiвши князя, хотiла начебто зникнути в глибинi переходiв, але зупинилась, обернулась. - Княгине Юлi║! Уже пiзно. Чому ти не спиш? У не┐ було надзвичайно блiде обличчя, в миготливому промiннi очi здавались зляканими й розгубленими, уста стиснутi, немов вона затамувала крик. - Ти при┐хав, княже? О, як це добре... Я знала, вiрила, молилась, аби ти був тут... - Почекай, Юлi║! Чого ти молилась? - Менi страшно, княже... - Чому? Вона рушила переходами. Князь Володимир пiшов за нею. На мить бiля дверей сво║┐ палати Юлiя зупинилась. - Ти зайдеш до мене, княже? - Так, зайду. У палатi Юлi┐ все було як i напередоднi. Втiм, нi, цi║┐ ночi вiкно, що виходило до Днiпра, було завiшене, на столi стояла корчага з вином, два келихи, страви. - Нинi ти повечеря║ш i вип'║ш. - Я вечеряв у Бiлгородi. - Невже ж ти не вип'║ш за добру пам'ять брата Ярополка? - За добру пам'ять брата вип'ю. Налий! - Отак i буде, - промовила вона iншим, смiливiшим голосом. - Я сяду тут, бiля тебе, княже... Ти дозволиш? - А чому ж нi? Сiдай. Та чому ти тремтиш? - Менi холодно, княже... - Холодно? - вiн зкяв з себе корзно й прикрив ┐┐ плечi. - Але тут, у тебе, так тепло. - Спасибi, княже! У мене був холод у душi... Ти випив? Зараз i я вип'ю! Це добре вино, грецьке... Ось я ще раз наллю келихи. Вип'║мо! Я хочу випити за тебе, Володимире, а ти п'║ш за кого? - Мушу пити за тебе! - Мусиш? - Нi, хочу! - Спасибi, Володимире! О, як менi стало тепер тепло, спокiйно. Це тому, що я з тобою. Тiльки чому темнi║? - Це догора║ свiча. Дай iншу, нову. - Я тебе ждала дуже довго, от i згорiли всi свiчi. Я пiду пошукаю. - Нi, не треба. Нехай згаса║. Посидимо так. Втiм, я скоро вже й пiду. Свiча блимнула ще раз i згасла. У цю мить, останню мить, коли спалахнула свiча, Володимир побачив очi Юлi┐ - великi, темнi, жагучi. Стало темно, а вони все стояли перед ним. - Темно й тихо, - сказав Володимир. - Невже ж ти залишиш мене? - почувся в темнотi ┐┐ голос. - Княже, чу║ш, менi буде страшно... Вона шукала його рук, вiн вiдчув ┐┐ пальцi на плечi, ши┐. - Отак добре, - чути було зовсiм близько пристрасний голос. - Менi з тобою так спокiйно, тихо... Ти хороший, дуже добрий, княже... - Чому ж я хороший? Ти зна║ш усе про мене... Син рабинi, - тобi Ярополк, либонь, не раз говорив це. - Говорив, - згодилась Юлiя. - Проте його вже нема║, ти не син рабинi, а великий князь. - Все одно, тiнь мого брата сто┐ть мiж мною й тобою. - Нi, Володимире, зараз уже нема║ й тiнi. Признайся, ти любиш iншу... - У городi Полотську я нарiк жоною княжну Рогнiду i, мабуть, люблю ┐┐. - Мабуть?! Нi, ти ┐┐ не любиш, коли сказав так. Ти нiколи нiкого не полюбиш. Твоя наречена далеко, ми однi... Може, ти нiколи не переступиш порога мо║┐ кiмнати, я тобi нiколи не нагадаю про себе... але побудь зi мною цю нiч... Князь Володимир не знав, що з ним робиться. Вiн боявся цi║┐ жiнки - i дуже бажав ┐┐. Вiн знав, що недавно братовi руки обнiмали ┐┐, а проте нiчого не мiг зробити - у дужих обiймах трепетало тiло Юлi┐... 7 У княжому теремi тихо, мовчазна сторожа сто┐ть у сiнях, на верху не чути нi голосу, нi звуку, все там спочива║, мовчить. Не спить тiльки ключниця Пракседа, до пiзньо┐ години прибира║ вона стравницю, виходить потiм у сiни, пiднiма║ться сходами вгору. Сторожа не зверта║ на не┐ уваги, така вже в ключницi робота: коли князi сплять, вона мусить думати про день грядущий. I Пракседа, наче привид, iде з палати в палату, огляда║ засуви в коморах, де перехову║ться одяг княжий, ступа║ в переходах так тихо, що найгострiше вухо не почуло б ┐┐ крокiв. Вона доходить аж до поко┐в, де живе княгиня Юлiя. Тут Пракседа зупиня║ться - досi, либонь, у палатi догорiла свiча, треба ┐┐ змiнити. А може, в княгинi Юлi┐ ║ ще якась надоба - грецька царiвна вередлива, крий боже чимсь ┐й не догодити. Пракседа не любить княгинi Юлi┐ - надто горда вона, нi в що ставила ключницю. Зараз, правда, все змiнилось, Юлiя тiльки удовиця княжа, скоро князь Володимир, - i це чула Пракседа, - привезе собi жону Рогнiду з города Полотська. Служила ключниця Юлi┐, прислужить ще й Рогнiдi, буде потреба - служитиме ┐м обом. Ключниця йде далi й далi в переходах терема. Але що це?! Бiля дверей свiтлицi Юлi┐ вона зупиня║ться, завмира║, слуха║, тулиться вухом до дверей. I довго, напружено, намагаючись навiть не дихати, слуха║, прикипiвши до дверей, Пракседа. Вона чу║ - ось голос князя Володимира, ось голос Юлi┐... Тихо, знову голос Юлi┐, Ще раз голос Володимира, тихий шепiт обох... Так мина║ багато хвилин, десь унизу, у сiнях, чути тупiт i голоси. Вона вiдступа║ назад, iде в пiвтемрявi переходами, повiльно спуска║ться в сiни, зовнi спокiйна, замислена, заклопотана, i сторожi, як i ранiше, навiть не звертають на не┐ уваги. Ключниця, - так, мало хто замислю║ться над тим, що то за жiнка ходить у темрявi, тихо побрязкуючи ключами; декому зда║ться, що це навiть не людина, а привид, який блука║ й мусить блукати в княжому теремi. Такими й справдi були ключницi ки┐вських князiв - Ярина, а пiсля не┐ Малуша, вони, як тiнi, прийшли в терем, мов тiнi, й пiшли звiдси, в рубах, убогi, ницi. Для кого вони жили? Для князiв, ┐хнiх дiтей, онукiв - тiльки не для себе. Нi, Пракседа не похожа на iнших ключниць - на Ярину й Малушу. Зовнi вона така, як i вони, убога, стара лiтами, адже служила ще княгинi Ользi, пам'ята║ юного Святослава, Володимира, коли вiн був немовлям, - все життя в княжому теремi, все життя для князiв, як i Ярина, Малуша. У Пракседи зовсiм iнша душа, вона дба║ про князiв, але не забува║ й себе, стереже княже добро, але дба║ й про власне i живе не в убогiй хлiвинi, де колись поневiрялась Ярина i де Малуша загубила свою молодiсть, нi, Пракседа ма║ власний дiм у саду за теремом княжим, в цьому домi ║ вже чимало всякого добра, в руках у не┐ ключi вiд княжих добр i власних. Цi║┐ ж ночi в ┐┐ руки попав ключ, якого вона нiколи ще не мала... 8 Крiзь розчиненi вiкна в переходах влива║ться свiже, насичене пахощами квiтiв повiтря, в темному небi ще мерехтять, барвисте переливаються зорi, але далеко за Днiпром уже багрянi║ хмара, що повисла над самим обрi║м, - скоро свiтанок. Князь Володимир, що йде переходами терема, не чу║ пахощiв тих трав, не бачить сяйва зiрок, часто зупиняючись, вiн обережно ступа║ дерев'яними мостинами, зупиня║ться бiля сходiв, куди пробива║ться жовтаве свiтло з сiней, де чути тихi голоси гриднiв, що там, унизу, розмовляють про сво┐ справи. Тихше, тихше, йому зда║ться, що мостини гримлять пiд ногами, на сходах йому ввижа║ться чиясь тiнь, вiн виразно чу║ чи┐сь кроки... Та нi, там нiкого нема║, ще крок, ще крок, вiдчинити дверi. Ось нарештi Золота палата. Князь вiдчиня║ дверi. Тихий скрип петель. Йому зда║ться, що гримить весь терем. Дверi зачиненi, о, нарештi, тиша Золото┐ палати, ще однi дверi - спочивальня, ложе... Годину, якусь годину посидiти, заплющивши очi. У теремi тихо, князь Володимир один у спочивальнi, треба подумати, збагнути, що сталось? А сталось страшне. Тут, у теремi на Горi, де в сiнях запеклася кров брата й не сходить з каменя слiд вiд не┐, вiн провiв нiч з його жоною. Вино! О нi, вiн був тверезий, пам'ята║ кожне слово, яке йому сказала Юлiя, твердо зна║, що говорив сам. Пристрасть, нестямний шал, нi, не те, бо i в час тризни, i тодi, коли пiшов з гридницi, i навiть з Юлi║ю в ┐┐ палатi вiн був смутний i печальний, думав про загиблого брата Ярополка. А може, це тiльки лукавство, зваба темних сил свiту? Яке ж лукавство; вiн нi на крихту не покривив душею, сказав усю правду про себе, i Юлiя нiбито нi з чим не крилась вiд нього, говорила правду про себе, благала захисту, ласки, теплого слова на одну тiльки нiч... Одна нiч! Так, людинi часом зда║ться, що в довгому життi одну нiч можна забути, жити далi, як i ранiше. Чи зможе князь Володимир забути колись цю нiч, чи зможе жити далi так, як ранiше, - вiльним, спокiйним, - чи буде це ║дина й остання нiч?! Жах того, що сталось, вставав перед ним, серце стискалось вiд невиразно┐ тривоги. Десь у теремi почувся шум, це прийшла нова змiна сторожi, у сiнях збираються бояри й во║води, мужi лiпшi й нарочитi, тiуни i ябетники. От ударили била на городницях, над Ки║вом почина║ться новий день, зараз постукають у дверi - князевi час виходити, спускатись у стравницю, принести жертву богам i вкусити вiд страв, а тодi прямувати в Золоту палату, де вже збираються мужi градськi. Одинадцятий день червена* (*Червен - липень.) лiта 6486-го* (*6486 рiк - 978 рiк.), - так, у цей день князь Володимир повинен сiсти на столi сво┐х отцiв, до Ки║ва прибули князi, бояри, мужi нарочитi з усiх земель вiд Крижаного до Руського моря, вiн лишився один iз Святославичiв, мусить виконати заповiт батька, взяти на сво┐ плечi брем'я тяжке. Близько в переходах чути кроки, iдуть мужi... Князь Володимир схоплю║ться, одяга║ бiле платно -- сорочку й ногавицi, - чiпля║ до пояса меч. Накида║ на плечi корзно й зупиня║ться серед палати. Вiн суворий i замислений, почався великий день, шум у переходах нароста║, чути гомiн i надворi - це шумить, кличе князя Володимира Руська земля. Ось стукають у дверi. - Заходьте, мужi! - голосно промовля║ Володимир. Дверi розчиняються. Входять кiлька во║вод i бояр. Вони прийшли вiддати честь князевi, кликати його. - Чолом тобi б'║мо, Володимире-княже! - Спасибi вам, мужi мо┐! Свiта║. Вже крiзь слюдянi круглi вiконця помiтно, як примеркають зорi й синi║ небо, сяйво нового дня змiшу║ться iз жовтими вогнями свiчок. Цього ранку в Золотiй палатi було набагато бiльше, нiж звичайно, людей, тут стояла не тiльки Гора, а й во║води, бояри, мужi нарочитi з усiх кiнцiв Русi - вiд тиверцiв i уличiв на пiвднi, радимичiв i полочан - iз заходу, весi, мерi, чудi - з пiвнiчних земель. Посерединi ж стояли новгородцi - ┐м належали честь i слава, бо це ж з ними зачинав похiд князь Володимир, бились вони достойно, не шкодували життя, а багатьох з них i не стало. Тут, у Золотiй палатi, зiйшлися не однодумнi люди - тiльки вчора багато хто з них бажали один одному загибелi, сходились у боях, рубались на життя i смерть, та й цього ранку не все ще перекипiло в ┐хнiх серцях, вони ще не остигли пiсля войовничого запалу, мужi кожно┐ землi стояли окремо, мужi ж ки┐вськi подiлились навпiл - тi, що ждали Володимира, були попереду, втiкачi в Родню - в кутках. Проте нiхто з них не виказував сво┐х дум - у палатi було тихо, тiльки слуги час вiд часу проходили попiд стiнами, знiмали нагар з свiчок, носили в чашах мед i воду. У миготливому, примарному сяйвi на темних рублених стiнах палати виразно окреслювались, граючи золотом i срiблом, доспiхи й зброя князiв давнiх. У кiнцi Золото┐ палати на помостi стояло два крiсла з рiзьбленими поручнями й нiжками, над ними сяяло знамено князя Святослава - два перехрещенi мiж собою списи, але поруч iз ним стояло ще одно знамено, князя Володимира, - три перехрещенi списи iз зубцями, що виростали з одного древка, - так велiв покон: до списiв дiда й батька новий князь додавав свiй спис. Порожнi крiсла на помостi! На них, кожен у свiй час, сидiли древнi князi, а за ними Олег i Iгор, княгиня Ольга й Святослав, зовсiм недавно тут сидiли Ярополк i Юлiя, - нинi одно з крiсел уготоване було новому ки┐вському князевi. I от у довгих переходах за помостом заблищали вогнi, залунали кроки, з дверей вийшло кiлька во║вод, стали обабiч, а пiсля них з темряви виступив князь Володимир. - Здрав будь, княже! Чолом князевi! - зашумiли всi. Вiн зупинився на помостi перед крiслами, вклонився, вiдповiдаючи на вiтання людей, подивився на заповнену людьми палату, взявся рукою за меч. - Пощо кликали мене, мужi й дружино? - пролунав його голос. - Я прийшов i слухаю вас... - Волимо мати князя на Ки┐вському столi, - почулась вiдповiдь. - Волимо мати великого князя й на всю Руську землю. Вiн помовчав якусь хвилину й сказав: - Дружино моя, князi, во║води, бояри, люди Русi! Добро, що зiбрались тут з далеких i близьких земель, з усiх укра┐н прийшли сюди i покликали такожде мене, щоб посадити в городi Ки║вi князя й говорити про потреби нашi. Не зла хотя городу Ки║ву i землi Руськiй, з далекого Новгорода iшов я сюди, людi║, не смуту й усобицю хотiв вчинити на Русi, вiда║те самi, брат мiй Ярополк убив брата Олега, сидячи на столi отця нашого в Ки║вi, восхотiв пiти на Новгород i всю Русь. Тому новгородцi, а з ними й землi полунощнi, а на великому Днiпрi й усi землi пiшли з нами сукупно, у чесному бою розбили дружину Ярополчу, а вже не ми - а убiйники та зрадники мечами пройняли йому груди. - Не ти, княже, вбив Ярополка, боги й земля його покарали! - кричали в палатi. - Що Ярополк, що його дружина, - однаковi оба. Вiдступники вони вiд вiри отцiв наших, недобрий Ярополк, син Святослава... Але не всi шумiли одностайно - у палатi було багато людей, якi знали долю князя Володимира, та вiн i сам не мiг забути, що в давноминулi важкi днi, коли батько iшов на брань до Дунаю, то, знаючи хижi думки Гори, посадив у Ки║вi князем не його, старшого сина, а Ярополка, бо вiн - Володимир - був сином рабинi. А хiба зараз змiнився Володимир, хiба iншою стала в ньому кров, хiба перестав вiн бути сином рабинi? - Дякую вам, - промовив вiн, - за цi слова. Добре, що в Ки║вi утвердженi старi закони й покони, а ви згоднi ┐х захищати... На цьому й будемо стояти, мужi, на цьому одвiку стояла Русь. Мусимо, мужi мо┐, думати й про iнше - я зробив сво║ дiло, разом з воями новгородськими прийшов сюди, ви потягли за нами. Проте я новгородський князь, кличе мене Новгород i вся полунощна земля, нелегке життя там - мнозi вороги йдуть на нас з пiвночi. - Бути тобi, княже Володимире, в Ки║вi-городi, на столi отця. - Просимо тебе, Володимире, бути нам князем! - Володимира! Володимира! Пiдтримали й новгородцi. Тисяцький Михало виступив наперед, перекричав усiх: - Сидiти Володимиру в Ки║вi... Голос його ми почу║мо, буде потреба - вiче ряд дасть, ма║мо твого посадника, княже. I ще дужче в палатi зашумiли, закричали: - Просимо Володимира! Бути тобi князем! Стiл батька Святослава кличе тебе, княже! Стiл батька! У саме серце молодого Святославича вцiлили цi слова, вiн пригадав останню з ним розмову, спокiйний його голос: "Запам'ятай, що мати твоя - роба, але нiколи не соромся цього, сила не в тому, що один князь, а один робочич, сила в тому хто з них любить Русь, людей наших, землi... Люби й ти ┐┐". Вiн ступив крок, кiлька во║вод взяли його пiд руки i посадили на стiлець. - Сiв на столi князь великий Володимир. Усi в палатi кричали: - Славен князь Володимир! Треба було виконати ще й древнiй покон - во║води взяли з пiдлоги заздалегiдь приготований шмат дерну, поклали його на голову князя, вiд шматка одривались i сипались на шию, груди, спину грудочки землi - тi║┐ рiдно┐ землi, яка всьому да║ життя, яка й кара║. - Де ║си, княже? - Пiд землею i людьми мо┐ми. - Чи служитимеш вiрно людям? - Даю роту. - А якщо вiдступиш? - Нехай мене поглине земля... Шматок дерну розбився на головi, грудочки землi сипались i сипались на пiдлогу. 9 Вiдколи пiшов Володимир, Юлiя не спала, вона лежала в темрявi з розплющеними очима, чула, як поволi в теремi наростав шум, як на стiнах Гори ударила в била й гучно спускалась сходами нiчна сторожа, як у водяному годиннику витiкали останнi краплини. Яка довга i яка разом iз тим коротка нiч була позаду, як багато подiй вмiстилось пiд ┐┐ шатами, як швидко в безвiсть полинув мертвий Ярополк, а мiсце його заступив iнший, живий князь Володимир. Мертвий?! А чи був живим Ярополк для Юлi┐ за життя, коли запропонував ┐й стати його жоною i потiм робив для не┐ все, що вона хотiла, обнiмав ┐┐, цiлував, пестив? Так, вона вiдповiдала ласкою на його слова, приймала як належне дарунки, обнiмала й цiлувала, вiддавала жагу свого молодого тiла, але нiколи не любила й не могла любити. I як, чому Юлiя мусила його любити? Вона ┐хала сюди, до Ки║ва, нiколи до того не бачивши князя Ярополка, вона взяла з ним шлюб, бо думала, що сидiтиме поруч iз ним на престолi ки┐вських князiв i виконуватиме загадки iмператорiв Вiзантi┐. Вона й зробила це, сiла на престолi, спонукала Ярополка йти вiйною на брата Володимира, вбити його й стати ║диним, великим князем Русi. Але Ярополк виявився безпорадним i кволим, вiн не зумiв зробити того, чого вiд нього жадали iмператори роме┐в, вiн не зробив того, на що надiялась i чого хотiла Юлiя. Ось чому тепер i так швидко вiн став ┐й дуже далеким, вже не iснував для не┐... А далi сталось те, про що, йдучи за корстою Яроиолка, думала Юлiя. Була тризна - i це була остаяия згадка про Ярополка, в час похскрону i пiзнiше, в грвднiйц, вона побачила Володимира, а потiм пiшла в терем, стояла, ждала його... Хтось постукав у дверi. - Це ти... Пракседо? - Я, княгине... - Заходь! З свiчею в руках Пракседа тихим, нечутним кроком увiйшла до палати. - Я приходила до тебе, княгине, вночi, думала, що догорiла свiча... Але в палатi було тихо... - Так, ключнице. Я дуже стомилась у дорозi, а потiм похорон, тризка... i я вчора, тiльки ввiйшла сюди, впала на ложе й заснула. - То й краще, княгине, iз сном з людини виходить усяке горе... Пракседа поставила на стiл поруч з корчагою й двома келихами свiчу. - А що чути нинi в теремi? - Князь Володимир вокняжа║ться, вже зiбрались у Золотiй палатi всi бояри й во║води, присягають йому, а скоро пiдуть до требища. Та вже, либонь, вони й iдуть. Чу║ш, як гомонить Гора? Княгиня IОлiя швидко встала з ложа, одягла легке платно, ступила до вiкна, слiдом за нею пiдiйшла й Пракседа. - Он, княгине, вiн вийшов з терема, спуска║ться сходами, пряму║ до требища. Княгиня стояла бiля вiкна. У не┐ було трохи стомлене, надзвичайна блiде обличчя. Щоб триматись на ногах, вона спиралась руками на пiдвiконня. Ключниця Пракседа, що зупинилась позаду, пильно стежила за княгинею, кожним ┐┐ рухом, особливо ж за обличчям, - вiд не┐ не сховались неспокiй i тривога Юлi┐. Юлiя не одривала очей вiд численного натовпу, що з смолоскипами в руках посувався двором, дивилась на князя Володимира, що йшов у колi сво║┐ дружини, ждала, чи погляне вiн на вiкно палати, де був минуло┐ ночi? Князь Володимир не поглянув на вiкно. Замислений, похиливши голову, iшов вiн пiд знаменом, змiшався з натовпом, що тягнувся через ворота на Гору. На устах Пракседа промайнула хижа посмiшка. 10 Князь Вюодимир сiдав на столi свого отця. Насторожена Гора, розбурханi передграддя й Подол ждали, що новий князь скаже, на кого покладотиметься, хто його пiдпиратиме, берегтиме новий чи старий закон, поклянеться богами. I так не тiтiьки Ки┐в, - з князем Володимиром прийшли сюди во┐ полувоiцних земель, в дорозi й на багатьох бранях до них при║днались полочани, сiверяни, древляни, поляни, - вони також хотiли знати, на кого нинi покладатиметься князь, кому буде служити? Володимир зробив те, чого велiли дружина й людi║, - у Золотiй палатi повiв, що берегтиме старi покони й закони, захищатиме Русь. А вiра? Так, князь Володимир мусив вiдповiсти й на це питання, бо тут, у Ки║вi на Горi, були ще люди старо┐ вiри, але багато, а може, й бiльшiсть, уже прийняли християнство, за стiнами на Подолi також було багато християн, у рiзних землях молились багатьом i рiзним богам. Взяти християнство?! У кого його взяти, звiдки? Нi, i сам Володимир, i дружина його, та й усi людi║ ще не готовi до цього, християнство нинi - це знамено Вiзантi┐, лютих ворогiв Русi. Молитись Перуну? Он вiн сто┐ть на требищi за теремом - суворий бог Русi, якого Гора зробила колись богом сво┐м, якому, може, й нинi ладна вклонитись. Нi, Володимир не буде молитись старим i новим богам Гори, яка вспо┐ла й вскормила убiйника Ярополка, вiн служитиме Русi, що пiдтримала й грудьми встала за нього в цю многотрудну годину. - Хочу, - сказав вiн, - аби богам нашим молились усi людi║. I кiлька днiв i ночей до цього на пагорбi, недалеко вiд Воздихальницi, рили землю, готували требище; багато дереводiлiв, каменотесiв, майстрiв по золоту й срiблу тесали дерево, карбували постатi, оздоблювали ┐х, ставили пiвколом, перед ними зробили кам'яний жертовник. Посерединi всiх богiв височiв вирубаний з старезного, вкритого вузлами й прожилинами дуба Перун. Дереводiли-майстри, якi робили його, витесали з дерева довгi, опущенi долу руки, широкi плечi й крутi, схожi на жiночi, груди, викарбували на його постатi подобу бронi, широкий пояс, меч, тул iз стрiлами, а кузнецi залiза зробили боговi велику срiбну голову в шоломi, почепили золотi вуси. По праву руку вiд Перуна стояв Дажбог - набагато нижчий, але повний, з великим животом, складеними попереду руками; ошую - Стрибог, зроблений з чотирикутного каменя, з великою шапкою вгорi, пiд якою на всi боки свiту дивились чотири лиця, за ними ж стояли добрий Бiлобог, злий Чорнобог, Волос. На требищi були боги не тiльки Полянсько┐ землi, з князем Володимиром iшли во┐ верхнiх земель, що мали сво┐х богiв, вiднинi Ки┐в захищатиме всi племена й язики, у кожного з яких сво┐ покони й боги, - на требищi був бог далеко┐ Пiвночi Мокоша, що мав людську постать i волову голову. Смарагд, якому молились гостi iз-за Iтиля-рiки, всiлякi потвори, на якi страшно було дивитись. Суворi, нiмi, незрозумiлi стояли цi кумири, навкруг них на високих кiлках бiлiли черепи тварин, у повiтрi над требищем, чуючи поживу, лiтало вороння. Коли князь Володимир з во║водами, тисяцькими, боярами вийшов з ворiт Гори й попрямував униз, до нього долинув крик багатьох людей, що хмарою стояли бiля нового требища, товпились на пагорбах, повилазили навiть на дерева: - Слава, слава князевi Володимиру! На требищi вже палали вогнища, iржали конi, ревiли бики, яких мали принести в жертву; одягнувши страшнi личини, жерцi били в бубни й ходили бiля богiв, промiння вiд вогнищ освiтлювало суворi лики кумирiв. Крики численного натовпу не вгавали, i Володимир, дiйшовши до требища, обернувся до людей сво┐х. - Слава, слава Володимиру! - лунало в повiтрi. Душа молодого князя пiднеслась, була задоволена. Кого думав скорити Ярополк, на кого вiн надiявся? Ось стоять тисячi ремiсникiв, кузнецiв, дереводiлiв з передграддя, простих роб'┐х людей з Подолу й Оболонi, во┐ з усiх земель Русi, вони берегли й берегтимуть старi покони, пролили за це багато кровi i ось зiбрались тут, щоб молитись старим богам, дати роту блюсти древнi закони й покони. Вiн високо пiдняв праву руку, i цей його рух зрозумiли всi людi║ - князь Володимир з ними, зараз вiн молитиметься разом з ними, син Святослава Володимир нiколи не зрадить закони й покони отцiв сво┐х. А потiм вiн подивився в iнший бiк - по праву й лiву руку вiд себе, де мусили стояти князi земель, посадники, мужi лiпшi й нарочитi, во║води й бояри, дружина, - ще одна сила. пх було багато - тут були во║води й тисяцькi, якi прийшли з ним вiд пiвночi, багато во║вод, посадникiв, мужiв нарочитих, що пристали до них у далекiй дорозi, князi земель i мужi, яких прислали до Ки║ва Деревська, Чернiгiвська, Переяславська землi. Але князь побачив тут мало бояр та мужiв лiпших i нарочитих з Гори, вони смiливо крокували поряд з ним до ворiт, а там, очевидь, залишились. "Не бажають молитись Перуну, - подумав Володимир, - що ж, людi║ мо┐ змусять ┐х шанувати старий закон i покон!" I не було тривоги в душi Володимира - йому здавалося, iдо вiн виконав завiт отцiв сво┐х, що мир i злагода знову прийшли в город над Днiпром, що владу║ нинi й повiк владуватиме старий закон i покон, що замирив вiн не тiльки людей, а й богiв ┐хнiх. - Боги! - звернувся вiн до кумирiв, як завжди звертались до них перед важким трудом i пiсля нього люди, i пiдняв угору руки. - Боги! Я просив вас допомогти людiям мо┐м. Дякую вам, боги, що почули молитву нашу. Дякую вам, що дарували нам перемогу над ворогами. Боги! Утвердiть i далi труди нашi. Даруйте нам перемогу на бранi i мир на землi! Головний жрець Перуна закричав несамовитим голосом, вдарив щосили в бубон, разом з ним закричали, заволали i забили в бубни ще десятки волхвiв, чоловiки, жiнки i дiти, якi прийшли на жертву, заволали слiдом за ними, во┐ загрозливо забряжчали мечами, вдарили в щити. Князь Володимир зняв з себе зброю, почав складати вдячну жертву. Древня язичеська Русь по закону й покону, що були такi ж древнi, як гори й Днiпро, молилась богам сво┐м. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ 1 Як i допреже, живе древнiй город над Днiпром Ки┐в, одшумiли Гора, передграддя, Подол, повились димки на схилах гiр - там варять залiзо й кують не мечi, а рала кузнецi, над Глубочицею засипають рови, але залишають вали; так i стоятимуть вони - Верхнiй i Нижнiй вали - довiку, на торговищi бiля Почайни палахкотить вогонь перед богом Волосом, а з лодiй сходять уже заморськi гостi. Як i допреже, живе й Гора - на стiнах ┐┐ день i нiч сто┐ть сторожа, час вiд часу над городом линуть протяжнi мiднi звуки бил, - на Днiпрi й у полi спокiйно, до схiд сонця запалюються вогнi в дворищах i в теремi князя, рано на свiтаннi вiн спуска║ться в сiни, iде з старшою дружиною в стравницю, а далi чинить суд i правду в палатi Людянiй, розмовля║ з слами, купцями, во║водами й боярами в Золотiй палатi. Сiча закiнчена, мир прийшов у город Ки┐в, але скiльки треба ще зробити, щоб заго┐лися рани, щоб ратай вiльно пiшов з ралом у поле. Коли князь Володимир був у Олафа Скетконунга i наймав у нього дружину, вони твердо домовились, що свiонськi во┐ допоможуть йому дiйти до Ки║ва, а там князь дасть на кожного во┐на золото й вiдпустить ┐х. Брань з Ярополком закiнчена, не свiони, а руськi во┐ вирiшували ┐┐ успiх, це вони лили чесно свою кров - за Руську землю, княжий стiл, Володимира-князя. I, здобувши перемогу, князь Володимир додержав умови - дав свiонам золота, укотi, новi вiтрила. Але вони не поспiшають залишати Ки┐в, лодi┐ ┐хнi стоять у Вiтичевi, самi во┐ що не день при┐жджають до города, бродять на Подолi, продають на торзi всякi заморськi диковини, п'ючи вино, сваряться, а тiльки що - беруться за мечi. Князь Володимир кличе до себе ярла Фулнера, й той на свiтаннi заходить до Золото┐ палати. Князь жде ярла, в палатi сидить багато во║вод i бояр. - Я думав, - почина║ Володимир, - що ти з сво┐ми воями вже в Руському морi. - Ми по┐демо в Руське море, коли поквита║мось з тобою, княже, - зухвало вiдповiда║ ярл. - Я ж дав тобi, Фулнере, золото, укотi, вiтрила. - Ми були в походi бiльше, нiж ти домовлявся з конунгом Олафом, а скоро вже й осiнь - ми не зможемо повернутись до Свеарiке. - Пригадую, - каже князь Володимир, - ти й не думав повертатись до Свеарiке Днiпром, а думав вийти в Руське море... - Вiкiнг гуля║, де хоче, я можу по┐хати й у Руське море. - Що ж ти хочеш? - Ще по десять золотих на кожного во┐на. Князь мовчить. Фулнер - нахабний, лживий, зухвалий ярл. Сваритись з ним, силою гнати з Днiпра - тодi конунг Олаф може наробити лиха в землях. - Гаразд, - згоджу║ться князь Володимир. - Я дам тво┐м воям по десять золотих, але, надiюсь, завтра ти покинеш Вiтичiв, мо┐ ж во┐ проведуть тебе до пониззя. Ярл поблиску║ ║диним сво┐м оком, вiн хотiв перемогти зухвальством, князь Володимир загрожу║ йому сво║ю силою. Низько вклонившись, вiн виходить з палати. Золото! Володимир обiця║ й дасть свiонам нагороду, золота вимага║ й власна дружина, тiуни, ║мнi, вся Гора. Але пiсля Ярополка скотниця княжа залишилась майже порожня, князь роздавав сво┐ добра надто щедрою рукою, багато поглинула брань. Допомагають бояри Гори - брань не тiльки не розорила, а, навпаки, збагатила ┐х, вони дадуть князевi потрiбне золото, он у Золотiй палатi пiдводиться боярин Воротислав, за ним встають Коницар, Ву║фаст, Слуда. - Ми тобi допоможемо, княже. О, як радо вiдмовився б князь Володимир вiд цi║┐ допомоги, за яку йому пiзнiше доведеться й платити, i давати пожалування; вiн хотiв би, щоб цi во║води, бояри, мужi лiпшi й нарочитi не були такi багатi й дужi. - Спасибi, - каже вiн ┐м, - ти, Воротиславе, даси дань ярлу Фулнеру й проведеш його до порогiв. Але не тiльки свiонiв мусить стерегтися князь Володимир - десь там, у полi, блукають печенiзькi орди, шлях по Iтилю-рiцi перетяли й не пускають з верхнiх земель до Джурджанського моря купцiв чорнi булгари, на берегах Руського моря гострять ножi роме┐, щось замишляють ┐хнi iмператори Василь i Костянтин, знову лiзуть з недобитками хозар на Дон херсонiти. - Мислю я, що не повиннi ми ждати ударiв ворога в городi Ки║вi, - каже Володимир, - мусимо упередити ┐х у полi, на Днiпрi, далеко звiдси. Во║води й бояри, що слухають кожне слово князя, глухо стукають посохами, схвально шепочуть. Князь Володимир дивиться за вiкно на Днiпро, де вже почина║ свiтати, продовжу║: - Хочу викопати рови й насипати вали вiд захiдних укра┐н аж до Iтиля-рiки, а бiля них поставити городи. Бояр вабить цей замисел князя, звичайно, краще було б покладатись не на сторожу поля, що блука║ за Днiпром i залюбки може пропустити ворожу орду, краще було б насипати вподовж Полянсько┐ землi високi вали, поставити бiля них городи, одгородитись вiд зрадливого Пiвдня, в повнiй безпецi сидiти в городi Ки║вi. Проте боярство мислить по-сво║му, воно зна║, як важко викопати рiв i насипати вал навкруг свого дворища, як же мислить князь Володимир обгородити всю землю, хто викопа║ цi рови i насипле вали, хто за це заплатить? - Добре дума║ш, княже, - чути голоси в палатi, - але як це зробимо? - Скоро осiнь, - вiдповiда║ Володимир, - i во┐ верхнiх земель не зможуть уже попасти за Волок. Що ж, я пошлю ┐х у поле, там вони й стануть, копатимуть рови, насипатимуть вали. Новгородськi во║води, що сидять тут же, в палатi, пiдтримують князя - краще вже перезимувати в Полянськiй землi, анiж пробиватись осiннiми рiками й болотами на пiвнiч. Не думають вони й про те, що воям верхнiх земель та й самим ┐м доведеться, як це й трапилось пiзнiше, сидiти в полi за Ки║вом довгi роки... Мужi ж Гори мовчать, - ┐м не шкода во┐в верхнiх земель, багато з яких поляже на валах i в ровах у полi, вони знають, що цю велику полунощну рать доведеться одягати й кормити, - мужi Гори мовчать, ┐м шкода платна й жита. Князь Володимир розумi║, чому мовчить Гора, йому невимовно тяжко, що цi мужi, над якими висить постiйна небезпека з полудня й зi сходу, не думають про те, як упередити бранi й захистити всю землю, а дбають тiльки про сво║. - Дружино моя! - з болем говорить князь. - Не про один город Ки┐в думаю, а про всю Русь... По закону отцiв усi землi дають Ки║ву дань, вали вздовж землi робитимуть усi племена. - Ми, княже, не супроти цього, - враз веселiшають обличчя, - нехай усi землi ставлять вали, копають рови, виставимо рать у полi. Важко доводиться Володимиру, але неспокiйна, неодностайна не тiльки Гора, нема║ ладу в усiх землях Русi. I молодий Святославич не хова║ цього. - Во║води й бояри, мужi мо┐! - зверта║ться князь Володимир до дружини. - У час коли йшла усобиця на Русi, як ви самi зна║те, польськi князi взяли городи нашi Перемишль i Червен, захопили й багато руських земель. Нинi були в мене мужi нарочитi - радимичi й в'ятичi вiдмовились платити дань городу Ки║ву... О, як зашумiла, загула, заревла враз Золота палата. Вiдмовились платити дань - а звiдки ж князь Володимир вiзьме золота, срiбла, жита, хутра, щоб дати все це Горi во║водству, гридьбi?.. Князь Володимир зстав, пiдняв руку. - Тому думаю я, мужi мо┐, що мушу повеснi iти в землi радимичiв, в'ятичiв, а там до Iтиля-рiки, чорних булгар, далi й на Тмутаракань, щоб устрояти землю, берегти Русь. Палата мовчить - тут сидять мужi, якi пам'ятають князiв Iгоря, Ольгу, Святослава, вони знають, як важко доводилось тодi устрояти Русь. А князь Володимир, що також зна║, яка гроза насува║ на Русь, що бачить, як багато ще треба пролити кровi, сто┐ть спокiйний, може, правда, надто блiдий, говорить: - Мушу йти стезею отця свого Святослава, мушу устро┐ти, захистити, зробити незборною Русь. 2 Князь Володимир не тiльки велить будувати вали в полi, - у один з ближчих днiв вiн з невеликою дружиною ви┐жджа║ з Ки║ва, переправля║ться через Днiпро, залиша║ по праву руку Соляний шлях i просту║ через погости в Басанi, Бобровицьких Гонах i Носовому* (*Сучаснi Басань, Бобровиця, Носовка.) на Нежату Ниву* (*Нинi Нiжин.). Вiн не поспiша║. Сто┐ть передосiння пора, доцвiтають трави, сива нитка тирси повива║ все навкруг, пiд самими ногами сполохано кричить i тiка║, манить усе далi й далi деркач, ген у полi гордовито походжають, випасаються дрохви. На обрi┐, нiби хмаринка, пролiта║ табун сайг - любо ┐хати в цей час у привiллi степiв, дихати солодко-терпкуватими пахощами квiтiв i трав... Во┐ спiвають: Гей, у полi, полi гостинець темнi║, гостинець темнi║, могила чорнi║, а на тiй могилi та костi бiлiють... Гей та гей, гей! За Нежатою Нивою князь Володимир поверта║ до Сейму; довго ┐де його крутими берегами, що рясно поросли вiковими дубами, високими соснами, а над самою водою вербами, лозою. Тут уже стоять во┐, що прийшли iз-за Волока, во║води ┐хнi й тисяцькi ждуть князя, разом з ними ┐дуть понад Сеймом, радяться, де i як насипати вали, де гатити болота, де зрiзувати кучугури, а де ставити городи. Втiм, вибирати мiсця для городiв не доводиться, тут скрiзь понад Сеймом здавна живуть поляни, городища ┐хнi Рильське, Путивль, Хоробор, а далi на Деснi новий город Сiверський давно стоять як фортецi в полi, князь Володимир велить насипати вали саме мiж цими городищами, а городи ставити там, де колись сидiли з сво┐ми родами старiйшини. Люди радо зустрiчають Володимира, давно вже не бачили вони тут князiв, добре робить ки┐вський князь, що в полi насипа║ вали, а городища робить городами, - уже вiд тих ординцiв, що налiтають i налiтають з степу, життя нема║, усi вони стануть поряд з полками, копатимуть рови, робитимуть гатi, насипатимуть вали, - не когось, самi себе берегтимуть, дяка князевi Володимиру. Во┐ спiвають: Гей, iз поля, поля хмара насува║, то не чорна хмара - орда наступав, кинув ратай рало, а меч витяга║... Гей та гей! Зупиня║ться князь Володимир i на крутiй узлучинi рiчки Удай, де здавна купцi, що ┐дуть з Днiпра до Iтиля-рiки, перетягають сво┐ лодi┐, тут вiн велить ставити город Переволок, далi iде на Пирятин, за┐жджа║ в Переяслав, понад Супо║м пряму║ на Мажеве, зупиня║ться на високих кучугурах за Пiсоченем* (*Сучасна Пiщана.). Днiпро! Тут закiнчиться вал, який почина║ться вiд нового города Сiверського i захистить Ки┐в зi сходу, тут уже риють пiски во┐, якi стоять пiд Роднею, по той бiк Днiпра видно на високiй горi фортецю. Князь Володимир