вiн сказав так: - Мушу повiдати вам, люди, i тобi, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Ки║вi, то бачився i говорив з князем Святославом. "Новгородська земля хоче мати князя", - сказав я йому. "Знаю, i сам хочу дати, - вiдповiв менi покiйний князь, - iду далеко на сiчу в землi чужi, бажаю, щоб мир був у рiднiй землi. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городi Ки║вi, Олега посилаю в землю Деревлянську". - "Володимира", - вiдповiв я. "А ви зна║те, хто вiн ║?" - "Усе знаю, i Новгород зна║, - сказав я князевi Святославу, - через те й просимо його". - "Даю вам Володимира, - промовив князь Святослав, - то ║ мiй улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе..." - "Спасибi, - подякував я князевi, - не турбуйся, вспо┐мо, вскормимо..." Опустивши очi долу, стояв i слухав цi слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тiльки Михало, в палатi зводились руки, лунали збудженi голоси: - Не ┐дь, княже, до Ки║ва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити... - Ми тебе по┐ли й кормили, життя вiддамо за тебе княже! - Аще так, не коримось Ярополку... Не вiзьмемо його посадника... Клич вiче, княже!.. - На Ки┐в, княже, на Ки┐в!.. Володимир мовчав i ждав, коли в палатi знову настане тиша. - Так, людi║ мо┐, - промовив вiн. - Мушу йти на Ки┐в, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завiт батька мого Святослава, який говорив: "Со братами сво┐ми - князями земель - мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати тво┐ робитимуть по покону отцiв - будь в'║дно з ними. Аще зрадять покон - бути ┐м в татя мiсто..." - Бути Ярополку в татя мiсто! - заволали всi. - На Ки┐в! На Ки┐в! Смерть Ярополку-братовбивцi!.. - Клич, княже, вiче! Веди нас на Ки┐в! Князь Володимир помахом руки зупинив ┐х - Як же поведу вас, людi║ мо┐? Куди буду вести?! Чули самi: вже печенiги - брати Ярополковi, роме┐ - його друзi, вiн поведе з собою полян, деревлян, Чернiгiв, Переяслав, городи червенськi... А ми, новгородчi, пiдемо з ким? - Усi полунощнi землi пiдуть з нами - весь i меря, чудь... Пiдемо на брань - i вiд Ярополка вiдпадуть його землi. Русь чу║, де правда, а де зло... Князь Володимир дивиться на бояр i во║вод. - Так, - каже повiльно вiн. - У тяжкi години Русь i ┐┐ люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вiрю в це, вiрю руським людям, вiрю й вам. Але не одразу пiзна║ться правда й лжа, множество кровi пролили вже люди нашi, велике множество кровi доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як iти?! Володимир замислю║ться. За стiнами палати ви║ й ви║ полунощний вiтер, вiн пробива║ться навiть крiзь стiни, холоднi потоки пронизують палату. - Дивлюсь на схiд, - веде далi Володимир, - бачу дикi орди й племена, що радо пiдуть з нами на Ки┐в... - Не клич ┐х, княже! - Дивлюсь на захiд - бачу Нiмецьку iмперiю, вже сли ┐хнi разом з священиками папежу римського побували в нас. - Не вiримо iмператорам i папежу, не вiр i ти, княже! - Не вiрю, - твердо каже Володимир. - Вiрю токмо в Русь, токмо руськi люди мусять лад у сво┐х землях укласти. - По┐демо, княже! - встають усi в палатi. - Веду вас! - рiшуче промовля║ Володимир. - А в пiдмогу покличу варягiв - вони вiри сво║┐ не нав'язують, нових поконiв не дають, воюють за золото. - Роби, княже, як замислив. Усi ми з тобою, де ти - там i ми! 4 Холодний, сiрий, непривiтний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати мiж високими гострими скелями, де кожно┐ хвилини на мореходця чату║ смерть. Сувора та кам'яна земля, суворi там люди, страшнi й мстивi такожде i боги ┐х - одягнутий у броню й шолом iз гострими рогами бог вiтрiв i бур Один, жона його - Фрiгг, а найлютiший - син ┐х громовержець Тор, що прича┐вся у темнiй печерi десь на островах Варязького моря, кида║ стрiли-блискавицi на купцiв i во┐в, якi ┐дуть до Упсали. Але нi суворе Варязьке море, анi гострi скелi бiля берегiв не затримали новгородських мореходцiв - на кiлькох учанах пройшли вони крiзь негоду й бурi, зупинили лодi┐ бiля крутих скелястих берегiв Упсали. Оточений ярлами, воями i толковинами, князь Володимир пiднiмався до фортецi свiонських конунгiв. Вони йшли мiж двома високими стiнами, на яких викарбуванi були невiдомi ┐м письмена, подекуди стояли висiченi з каменюк постатi потворних, страхiтливих богiв. Шлях вiв усе вище й вище на гору, нарештi вони опинились перед зачиненими ворiтьми фортецi. - Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! - закричали ярли. Хтось довго й пильно дивився в прорiзи в стiнах фортецi. Зарипiли й вiдчинились залiзнi ворота. - Конунг Олаф жде новгородського князя... З каменю побудованi стiни в палацi свiонських конунгiв, свiтло в довгi переходи й поко┐ пробива║ться крiзь вузькi загратованi вiкна. Всюди горять свiтильники, сто┐ть охорона, на стiнах почепленi й тьмяно поблискують алебарди, бердишi, однобокi франкськi мечi, темнiють туровi роги. З свiтлицi конунга Олафа видно сiрi береги, хвилi на морi, хмари, що пливуть i пливуть удалину. Олаф Скетконунг - немолодий уже чоловiк з сивим, рiвно пiдстриженим на ши┐ волоссям, густими бровами, пiд якими поблискують сiрi очi; у нього гострий, як у птаха, зiр, довгий крючкастий нiс, пiдiбганi уста. Вiн сто┐ть бiля столу в кутку свiтлицi - одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткi - до колiн - штани, на ногах високi пiдкованi чоботи. - Чолом тобi б'ю, Олафе Скетконунгу, - почина║ князь Володимир, - прийми дари вiд мене й Новгорода. Во┐ князя Володимира кладуть перед конунгом дари соболинi хутра, разки горючого каменю* (*Горючий камiнь - бурштин, янтар.), обоямогострий меч, срiбнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнецiв - для конунга, емалi - для його жони, лунницi з сканню - для дочок. - Добрi дари ти привiз, гардський княже, - вiдповiда║ Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, - i за них тобi дякую. Щедрий Гардарик* (*Гардарик - кра┐на городiв (швед.).), багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеарiке?* (*Свеарiке (або Свiонiя) - Швецiя.) Вони сiдають один проти одного за столом. Во┐ князя тихо виходять, в глибину свiтлицi вiдступають ярли, мовчазнi слуги ставлять на стiл наповненi мiцним медом срiбнi келихи, толковини говорять тихими голосами. - Я прибув до тебе, Олафе, пам'ятаючи, що тебе називають Скетконунгом* (*Скетконунг - хороший, добрий конунг (швед.).), хочу нагадати й утвердити те добре що було мiж людьми наших земель. Ти сказав про багатство мо║┐ землi - i це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатствi не без урону. Iде в мене, конунгу, сварга з братом Ярополком, що сидить у Ки║вi-городi... - Ки┐вгард, - примружу║ очi конунг Олаф. - О, я багато чув про нього. - Тому я й прибув до Свеарiке, - продовжу║ князь Володимир. - Маю багато во┐в з полунощних земель, але хочу тебе просити дати менi на помiч тисячi двi во┐в. Во┐-све┐, - закiнчу║ князь Володимир, - хоробрi, ┐х зна║ весь свiт. - Так, у свiтi знають наших во┐в, - згоджу║ться конунг Олаф. - Та й самi мо┐ во┐ люблять далекi походи. Але вони, - конунг посмiха║ться, - дуже люблять городи, землi, дань. - Городiв i земель я дати не можу, - вiдповiда║ князь Володимир, - то не мо┐ городи, а людей мо┐х, вони ж, зна║ш сам, не терплять iноземцiв. А золото тво┐м воям дам. - Це буде довго? - До Ки║ва-города й назад - рiк. А може, во┐ тво┐ попливуть далi, до Вiзантi┐. - Двi тисячi во┐в... Рiк, - шепоче конунг. - Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду. Тiльки темнi║, в ущелинi за Упсалою, що горловиною сво║ю виходить до кипучого моря, в священнiй дiбровi запалю║ться безлiч вогнiв, народжу║ться спiв, чути людськi голоси. Шляхом, що в'║ться над морем, до цi║┐ ущелини на колiсницi, яку тягне четверик коней, оточений гiрдманами* (*Гiрдмани - охоронники.), ┐де з ярлами i лагманами* (*Лагмани - управителi земель.) Олаф Скетконунг. Ще одна колiсниця пряму║ за першою, в нiй сидять князь Володимир, во║води новгородськi, вони пильно озираються навкруг. Горять смолоскипи, ┐хнi вiдблиски розiрваними разками намиста вiдбиваються на пiнi прибою, iржуть сполошенi темрявою й вогнями конi. У священнiй дiбровi, в храмi, колони якого пiдпирають викладений залiзом дах, уже все готове для тiнгу* (*Тiнг - урочистi збори.) й священно┐ жертви. Служницi накрили килимами й поставили в храмi лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здiйма║ться до неба високе полум'я вогнища, воно освiтлю║ великi, зробленi з каменю й дерева постатi богiв Одина, Тора, Глера, Нiорда. На широкiй площинi перед iдолами в обкладеному каменем колi стоять блискучi мiдянi чашi, лежать кропила з щетини, ходять дротти* (*Дротти - жерцi.), ще далi в темрявi у загородi поблискують великими очима й тупотять конi й корови, роздратовано хрюкають кабани. Усi запрошенi прийшли на тiнг, лунають протяжнi звуки бил, ярли й лагмани займають сво┐ мiсця на лавах, слуги стоять навкруг. Олаф Скетконунг сидить на тронi, вiн слуха║, як поволi стиха║ людський шум, - чути тiльки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом мiж колон видно великi червонуватi зорi. - Ярли й лагмани! - почина║ Олаф Скетконунг. - Я велiв нинi скликати тiнг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський* (*Гольмгардський - князь з кра┐ни городiв руських.) Вольдемар, вiн просить дати допомогу, щоб пiти пiвнiчними рiками на полудень до Ки┐вгарда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу? - Скiльки треба во┐в? - пiдводиться з лави ярл Фулнер. - Двi тисячi. - А яку князь Вольдемар дасть нагороду? - лунають звiдусiль голоси. Почина║ться торг, який невдовзi закiнчу║ться успiшно. Тодi старший гiрдман налива║ й пода║ з низьким поклоном спочатку конунгу, а потiм князю Володимиру два роги з медом. Це - не звичайнi роги, з яких п'ють усi, аi братафули* (*Братафули - священнi, клятвенi чашi.), гiрдман, щоб очистити мед у них вiд земно┐ лжi й чвар, пода║ ┐х конунгу й князевi через розкладене на землi багаття - вогонь очища║ все, вiн зробить чистим i мед у рогах. Конунг Свiонi┐ i князь Володимир випивають до дна сво┐ роги. Тим часом дротти вже вбили дев'ять тварин чоловiчо┐ статi, як це велiв закон, кров ┐х зiбрали в мiдяну чашу i тепер глаутейяами* (*Глаутейн - кропило.) кропили во┐в, а служки подавали ┐м смаженину. Пiзня нiч. В Упсалi, в горах на березi - скрiзь тихо, тiльки море розходилось, неспокiйнi хвилi б'ють i б'ють у скелi, як жорна, перевертають камiння, стогнуть, ревуть. У кутку велико┐ свiтлицi Олафа Скетконунга пiд балдахiном з темного оксамиту слуги вже приготували пухову постiль, заслали ┐┐ чистими простирадлами, свiтло-синьою, золотом перетканою ковдрою. Проте конунг не спить. Вiн сто┐ть бiля розчиненого вiкна, дивиться на грати, що перетинають зоряне небо, слуха║ шум роздратованого моря, жадiбно ловить свiже повiтря. За конунгом пильно стежить ярл Фулнер, його немарне назвали цим iм'ям* (*Фулнер - гидкий, одворотний (швед.).) - праве око ярла прикрива║ чорна пов'язка, нiс нагаду║ дзьоб коршака, на верхнiй щелепi в нього гострi зуби - справжнi iкла кабана, у ярла великi, схожi на гриби вуха. Про що дума║ Олаф Скетконунг? О, зустрiч з конунгом Гольмгарда, промови на тiнзi, священна жертва й простягнутий над вогнем келих з вином - все це викликало в ньому цiлу зливу думок. Конунг дума║ про Свiонiю, Норвегiю, Данiю - три землi, що обiймають усю пiвнiч за Варязьким морем. Це - чудовi землi, сам Олаф Скетконунг дуже любить моря i гори, ущелини й затоки, лiси... Близькi, рiднi конунгу Олафу й сусiднi землi - Данська, Норвезька, конунг Данi┐ евен Твескегг i конунг Норвегi┐ Ерiк - близькi родичi Олафа Скетконунга, Ерiк i зараз свата║ його дочку Астриду. Здавалося б, жити в мирi й любовi цим пiвнiчним землям, великi в них одали* (*Одали - земельнi володiння.), ║ лiси й рiки, в морях повно морського звiра. Проте не сидять на рiдних землях свiони, норвежцi, датчани. Як i давнi ┐х предки, мрiють вони про далекi походи, наскоки на чужi городи й землi, про золото й срiбло, яке можна звiдти привезти з собою. I вже вони виборознили всi моря й океани, варягiв бояться Париж i Рим, конунг Канут багато лiт залив кров'ю Англiю, король Едгар за десятки тисяч фунтiв купував у нього щороку мир, з великого розпачу навiть помер, але син його Етельред однаково платить денегельд* (*Денегельд - дань (дат.)) Кануту. А в цей же час кораблi варягiв iдуть далi й далi, досягли пiвденних морiв, уже в ┐хнiх руках Карiатi, Росано, Герачi, Орiя, Козенца, Торенто, Брундузiум, перед ними тремтить Сiцiлiя, Калабрiя, Апулiя, вони завоювали Ломбардiю, Канiто, Салерно, Неаполь, Амальфу, Беновенто... У той час коли конунги Данi┐, Норвегi┐ переможно проходили моря й океани на заходi й далекому пiвднi, конунги Свiонi┐ думали про землi на схiд вiд Варязького моря - про Русь. Хто-хто, а вони достеменно знали, якi незчисленнi багатства мають князi Русi i ┐х люди, цi багатства, либонь, були не меншi, нiж усi скарби Парижа, Лондона i ще багатьох городiв, узятих разом. I вiкiнги з Свiонi┐ перетинали Варязьке море, куди ходив ярл Рюрик, його брати Синеус, Трувор, вони водили з собою дружини, перед якими здригнувся б будь-який город у Англi┐, Францi┐, Римськiй землi. Але в Гардарику вiкiнги Свiонi┐ нiчого зробити не могли. Рюрик бував у Гольмгардi, оголосив себе ярлом цi║┐ землi, але неспокiйнi новгородцi не допустили його до свого города, й вiн змушений був сидiти рiк за роком у Ладозi... Не пощастило й iншим ярлам - шукаючи добутку, ярл Синеус тiкав аж у Бiле озеро, в землю весi, ярл Трувор захопив Iзборськ, але змушений був тiкати й звiдти. Вiкiнги Свiонi┐ вдавались до хитрощiв: користуючись з того, що Русь дозволяла купцям з пiвночi ходити на лодiях з Варязького до Руського моря, а далi й до грекiв, вони клали в сво┐ подi┐ зброю, прикривали ┐┐ згори хутрами, досягали далеких городiв на Днiпрi, а там, вчинивши вночi штрангуг* (*Штрангуг (вiд шведського Stran - берег, hugg -удар) - десант, висадка на берег.), пробували захопити цi городи. I от князь Гольмгарду Володимир зверта║ться до Олафа Скетконунга по допомогу, просить дати двi тисячi во┐в, щоб вiн мiг помститись за кров брата, зробити лад у сво┐й землi. - Слухай, Фулнер! - одверта║ться нарештi вiд вiкна й каже ярлу конунг. - Ти з двома тисячами наших во┐в iдеш у Гардарик. Але допомагати новгородському князевi убити свого брата й утвердитись у Ки║вi - це мало для cвена. У походi дивись, ярле! Нехай Володимир вбива║ Ярополка, а Ярополк Володимира, ти бережи кров сво┐х во┐в. Мiж Новгородом i Ки║вом лежить Полотська земля князем там сидить Регволд - це cвен, князь нашого роду. Дивись, якщо Регволд з'║дна║ться з Ярополком i вони перемагатимуть Володимира, допоможи ┐м, якщо не вийде в Полотську - може, пощастить у Ки║вi. Фулнер слуха║, й посмiшка залива║ його спотворене обличчя. Нi, немарне старого ярла прозвали жорстоким! 5 Князь Володимир щасливо повернувся з Свiонi┐, разом з ним при┐хало й двi тисячi во┐в Олафа Скетконунга. У Новгородi не полюбляли свiонiв, через що й князь Володимир не пустив ┐х до города, лодi┐ ярла Фулнера стояли там, де Волхов доплива║ до Iльмень-озера. Але що могли зробити цi двi тисячi во┐в? У Новгородi вже зiбралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волховi похитувались лодi┐ з усiх п'ятий Новгородсько┐ землi, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего i Свир'ю вiд погостiв над Крижаним морем, з Бiлоозера, Мезенi i навiть Печори. Усiх ┐х мав опорядити в дорогу Великий Новгород, клiтi на торговищi й у княжому дворi над Волховом були розчиненi, кожен конець i вулиця давали на рать, що велiв князь; з Кузнецько┐ вулицi везли день i нiч усяку кузнь, з Плотницько┐ - котки для волокiв, з Щитно┐ - щити та мечi, з Кожевницько┐ - збрую, сiдла, з Гончарського конця - корчаги, плоскви. Та й самi новгородцi вирушали на брань, люди йшли i йшли з усiх концiв - Наревського, Словенського, Загородського; отцi прощались iз синами, жони плакали на грудях сво┐х мужiв, дiвчата проливали сльози за сво┐ми молодими. Проте князь Володимир не давав загаду пiднiмати вiтрила. Повернувшись з Свiонi┐, вiн послав сво┐х слiв на чолi з во║водою Михалом у Полотськ, до князя Регволда. Усе боярство й во║води чули, як князь сказав: - Ти, во║водо Михале, ┐деш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати кровi, пропоную йому мир i любов, прошу разом зi мною йти на Ки┐в утверждати Русь. - Князь Регволд - вельми хитрий i лживий, - вiдповiв на це Михало. - Як можемо ми вiрити його слову? - Гаразд, - повiв далi князь Володимир, - коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь... - Добре розсудив, княже! - загомонiли во║води й бояри. - Так i говори! I ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона. Пiзнiше князь Володимир часто думав над тим, чому вiн дав такий загад сво┐м слам. Вiн чув ранiше про княжну Рогнедь, яку всi називали красунею, але сам нiколи ┐┐ не бачив. Любов? Нi, вiн не мiг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгородi. Зухвалiсть? Нi, Володимир i цього в гадцi не мав. Син рабинi хотiв вiдчути себе людиною, князем, та ще хотiв добра рiднiй землi. Проминуло багато часу, вiдколи Михало з iншими слами рушили на подiях в озеро Iльмень, щоб далi волоком потрапити в Двiну, а там i до города Полотська, i все не було анi ┐х самих, анi звiстки. Над Iльменем i на високiй Перинь-горi день i нiч стояла сторожа, во┐ дивились на пiвдень, чи не майорять у туманi вiтрила й щогли, але з далини тiльки котились хвилi, над ними кружляли птахи чайки, iз-за обрiю випливали бiлi, схожi на вiтрила, хмарини - лодiй новгородських не було й не було. I от рано на свiтаннi з Перинь-гори примчали гiнцi: на далекому плесi Iльменя з'явились гострi вiтрила новгородцiв, то, либонь, во║вода Михало поверта║ться з Полотська. Одразу ж пiсля цього князь Володимир з во║водами помчали на Перинь, у прозорому, слiпучо-голубому повiтрi над далеким обрi║м побачили знайомi вiтрила. Але незабаром вiтер стих, вiтрила впали, во┐, напевне, сiли на весла - пливти мiнливим, затканим хвилями плесом Iльменя було важко; тiльки надвечiр лодi┐ новгородськi поклали укотi у Волховi напроти стiн дiтинця, а Михало з iншими слами зiйшли на берег. Князь Володимир слухав сво┐х слiв у Великiй палатi дiтинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах i високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужi лiпшi й нарочитi, - вони сiли в круг на лавах попiд чорними рубленими стiнами - мовчазнi й замисленi; посеред палати стали, спираючись на мечi, во║води й тисяцькi; молодi бояри норовили стати ближче до княжого мiсця; пiзнiше за всiх гордовито, з бубном у руцi прийшов волхв кмець, i всi розступились перед ним. А потiм iз-за завiси в кутку палати з'явився i князь. - Чолом тобi, княже! Будь здоров, княже! - прокотилось у палатi, во║води й тисяцькi забряжчали мечами, мужi лiпшi й нарочитi, що дрiмали пiд стiнами, пiдняли голови, кмець провiв пальцем по шкiрi бубна, i сухий, скрипучий звук при║днався до шуму в палатi. - Будьте здоровi й ви, мужi новгородцi! - вiдповiв на ┐х вiтання князь Володимир, здiйнявши з голови хутряну, всипану самоцвiтами шапку, а з пояса меч, сiв на свiй стiлець. У палатi стало тихо. В круглих слюдяних вiконцях багрянiло вечiрн║ промiння. Гриднi ходили з свiтильнями, запалювали у важких шандалах товстi восковi свiчi. У мерехтливому ┐х сяйвi стало краще видно князя Володимира, його свiтле, срiбною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темнi голови во║води Добринi i ще кiлькох старших во║вод, що завжди стояли позад нього, за княжим стiльцем. Потiм у дверях палати залунали важкi кроки, мiж рядами мужiв до князя прямували сли, що ┐здили в землю Полотську. Ось наперед вийшов во║вода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькi Спирка й Чудин. - Чолом тобi б'║мо, княже, i всьому Новгороду, - почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потiм i мужам на всi боки. Те саме зробили i всi сли. - Будь здоров i ти, боярине Михале, i ви, сли! - вiдповiв на це князь. - Ждали давно новгородчi вас iз-за Волока, чого затримались? - Супротивний вiтер рвав нашi вiтрила, - вирвалось у Михала, - а паче вiтру затримали нас облуда, кривда та лжа. - Хто смiв заподiяти людям нашим облуду й кривду? - спохмурнiв Володимир. - А вже лiпше б ми не ┐хали до Полотська, княже наш, а вдарили на них всi║ю силою, тiльки того заслужив клятий Регволд, сини i вся псина його зграя. Але тут же тисяцький Михало зрозумiв, що висловлю║ться не тими словами, якими слiд говорити княжому слу, i, зупинившись на якусь мить, повiв тихо, суворо, поважно: - За тво┐м загадом, княже, прибули ми з повним мiсяцем до города Полотська i сказали сторожi, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя. - Ви бачили його? - запитав Володимир. - Бачили, - заспiшив Михало, - сказали, як ти велiв, що не хочемо мятежа й усобицi, бережемо i будемо оберiгати мир i любов у землях Русi, хочемо жити по закону й покону отцiв наших, як. уставили князi Олег i Iгор, княгиня Ольга i син ┐┐ Святослав, та ще так, як велять нашi боги. I тут Михало замовк. У палатi була така тиша, що всi чули, як кипить вiск у шандалах, важко дихають мужi на лавах. - Чого ж ти замовк? - Я сказав, - одразу ж продовжив Михало, - що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русi, пропону║ш князю Регволду сукупно з ним iти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе. - I що вiдповiв Регволд? - Вiн узяв нашу грамоту, прочитав i порвав, кинув на землю... Во║води й бояри на лавах роздратовано загомонiли, вдарили об пiдлогу посохами. - Зло вчинив Регволд! Супостат вiн, ворог! - закричали всi i вже схоплювались з лав, затупотiли ногами. Тiльки князь Володимир твердо сидiв на стiльцi, дивився на Михала й слiв. - Що ж ще сказав Регволд? - так голосно, що почули всi в палатi, запитав вiн. - Вiн сказав непотрiбнi, дурнi слова, - промовив у тишi, що пiсля цього настала, Михало, - i менi негоже ┐х говорити. - Нi, говори! - велiв Володимир. - Князь Регволд, - рiшуче почав Михало, - сказав, що його диву║ грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород i Полотськ однаково древнi землi, древнi однаково в них князi й боярство, i якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити... Гординю нiс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, вiн сказав, що вiльний обирати, з ким йому iти - з Новгородом чи Ки║вом. - I вже вiн обрав? - Так, княже, обрав, бо дi║ в'║дно з Ярополком-князем. Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помiтив, як клiпа║ во║вода очима. - Що ж ти замовк? - Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу - стригли бороди. Михало показав князевi i мужам свою набагато коротшу, нiж ранiше, бороду. - I на тебе вони образу клали, - закiнчив Михало. - Князь Регволд велiв нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабинi... Блiдий сидiв на стiльцi князь Володимир, i тiльки покладенi на поручнi стiльця пальцi рук, що стиснулися в кулаки, свiдчили, як вразили його слова во║води. Проте вiн нiчим, крiм цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на во║вод i бояр, Володимир ждав ┐хнього слова. I вiн дiждався. Ось один з бояр пiдняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потiм устав, ступив уперед, i всi побачили старого Скордяту - з перетятим шрамом чолом, слутого* (*Слутий - слiпий.) на одно око. - Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, - промовив Скордята, - но такожде i боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що вiн дi║ в'║дно з Ярополком-князем... Що ж, зане так, ми пiдемо на Ярополка й Регволда... - То правда, правда! - загомонiли всi в палатi. Смутне, посiчене обличчя Скордяти перекосилось, ║дине око блищало хижо. - А ще я скажу, - закiнчив вiн, - що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, - звернувся вiн до Володимира, - то й веди нас тепер за собою. - Пiдемо! Веди нас, княже! За Русь! - кричали во║води й бояри. У палату долинули протяжнi звуки дзвону - збиралось вiче. Князь Володимир устав, щоб iти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рiвно, дужо. Пiсля вiча Володимир говорив у сво┐й свiтлицi на верху терема з Добринею. Була нiч. Князь стояв бiля розчиненого вiкна, крiзь яке вливався багатоголосий крик, шум з подiй, далекий смутний спiв. - От i все готове, во║водо мiй, тепер i в дорогу, - почав Володимир. - Довго я думав про Ки┐в, рвався туди, хотiв там бути, але не так, як нинi. - Чого печалишся, княже? - пiдiйшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. - Ти iдеш на праве дiло, захища║ш закон i покон отцiв сво┐х, ма║ш з собою во┐нство незлiченне, певен я, що при║днаються, стануть пiд тво║ знамено й полуденнi землi. - Це все так, Добрине, i коли б не вiрив, то й не пiшов би, але скiльки кровi доведеться нам пролити, навiщо Ярополк почав усобицю в землях, навiщо накликав хмари на Русь? Обидва вони, стоячи бiля вiкна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за лiто, десь над самим обрi║м пробiгала тонка змi┐ста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Iльменя, лiси. Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту. - Мушу йти! - промовив вiн. - Нехай Перун благословить все мо║ во┐нство. - Не печалься, княже, - не сам будеш, я завжди з тобою. Вiн узяв руку Володимира й мiцно стиснув ┐┐. - Нi, Добрине! - вiдповiв йому князь. - Я тебе не кличу в цю дорогу. Во║водi стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не дума║ брати його з собою? - Я люблю Ки┐в, - поволi говорив Володимир, - за цi ж лiта полюбив Новгород... I як ┐х не любити? Ки┐в - отчина моя, а вспо┐в мене й вскормив, як рiдного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усi п'ятини землi, людей полунощних, що мають суворi лики, але теплi серця. - Цi люди люблять такожде й тебе, - сказав Добриня. - От через це й не хочу я, - нiби не чуючи його слiв, вiв далi Володимир, - залишити ┐х сиротами... Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Днiпрi, а тут кожного дня можуть посунути свiони, чорнi булгари. - Добре робиш, княже, - згодився Добриня, - що печешся про Новгород, полюбив i я його. - Думаю, - подивився на Добриню Володимир, - що треба менi залишити в Новгородi посадника свого, якому вiрю. - Так i зроби, княже! - Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгородi тебе. - Мене? - Так, мiй вуйку й во║водо! Добриня довго мовчав. Блискавицi на обрi┐ роздратовано били землю. Важкi думки краяли серце во║води. Вiн хотiв би пiти з Володимиром - похiд обiцяв йому честь i славу, в полуденних землях ┐х ждала перемога. Правда, Добриня непоко┐вся, думаючи про Ки┐в. Володимир, - вiн вiрив у це, - переможе Ярополка, сяде на столi отця свого. Гора, яка нинi схиля║ться i служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому. Але чи прийме Гора Добриню? Вiн згадав лiта, коли був гриднем у дружинi князя Святослава, сотенним, став, нарештi, воеводою-у║м Володимира. Що жде його, коли вiн при┐де в Ки┐в з Володимиром? Князь - дужий, вiн пiшов у отця свого, скорить Гору, але хiба князi давно, а нинi й поготiв не схиляли голiв перед всемогутньою Горою? Коли ж навiть князi мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добринi, вiн i колись вiдчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й во║водства. У Новгородi Добринi вiльнiше, тут вiн рiвня всiм боярам i во║водам, сто┐ть над ними, бо ║ правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником. - Дуже уболiваю я, княже, - важко зiтхнувши, промовив Добриня, - що не береш мене з собою, бо там я анi сил, анi самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгородi... Пам'ятай, княже, що аки во┐н твiй сидiтиму тут, блюстиму стiл, все робитиму по тво║му слову. Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слiд сказати князевi правду про себе й сестру Малушу - тому легше буде, коли знатиме, що в Новгородi сидить не посадник тiльки, а брат його матерi, рiдний дядько, Добринi ж буде бiльше честi й слави... Проте це була одна тiльки мить. А що подума║ i що скаже Володимир, так пiзно почувши цю правду? Може, - Добриня зовсiм розгубився, - князь не залишить його тодi в Новгородi, а вiзьме з собою? Нi, краще мовчати, бути посадником у Новгородi, де в нього ║ терем, дворище, земля, жона, буде вiн вiднинi хазя┐ном i княжого двору в Ракомi. ┐ Добриня не сказав потрiбного щирого слова. - Прощавай, княже! Щаслива путь! - тiльки й прошепотiв вiн сухими устами. 6 За Новгородом, там де Волхов-рiка з'║дну║ться з Iльмень-озером, ║ гора, що за тисячу лiт трохи притерлась на макiвцi й осипалась на схилах, але однаково височить ще й досi. У тi ж часи на вершинi гори Перинь втрамбовано було, як тiк, широке требище, посеред нього на кам'яному пiдмурку височiла дубова постать Перуна, навкруг - богiв п'ятин новгородських, а на вiсiм кiнцiв вiд них, немов пелюстки страхiтливо┐ квiтки, день i нiч палали кострища* (*Кострища - жертовнi вогнища.). Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велiв во┐нству зiбратись на березi Iльменя, сам прибув туди й з во║водами став пiдiйматись на гору. Чим вище пiдiймались вони, тим ширший виднокруг вiдкривався ┐хнiм очам, князь i во║вода бачили в затоцi Iльменя сотнi лодiй i учанiв з Новгорода i п'ятин, далi гойдались на хвилi лойви i шнеки варязькi. З гори видно було i шлях, яким во┐ мали вирушати за Волок, - блискуче плесо озера Iльменя, густi зеленi лiси на його берегах, з iншого боку темнiв над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина. На требищi вже все приготували для жертви - високо в небо впинались вiсiм довгих вогняних язикiв кострищ, жерцi щосили били в бубни й бряжчали мiдяними дзвониками, ревла худоба. Перинь-гора не могла вмiстити всiх во┐в, i тому князь велiв складати жертви скрiзь на березi. км, водь, саамi й комi* (*км, водь, саамi, комi - пiвнiчнi племена Русi.), що ┐хали на рать з сво┐ми богами й шаманами, поклали там окремi кострища, виставили перед ними богiв - дерев'янi чурбаки з витесаними на них очима, жiночими грудьми й просто срамними мiсцями, - пiд удари бубнiв, вискалюючи зуби, танцювали бiля них, через що новгородцi навiть потай смiялись. На вершинi Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирiзувалась на тлi голубого неба пошерхла вiд сонця i вiтрiв, темна вiд диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним i наокруг нього стояли такi ж темнi, вирiзанi з дерева чи висiченi з каменю боги п'ятин Святовит, Бiлбог, Триглав - подоба чоловiка й жiнки з головою на плечах, головою в грудях i ще однi║ю головою у дiтородному закутку - i навiть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, - це були тi боги, яким вiки молились люди в Новгородi, в землях водi, ║мi, саамi, комi, а за ними стояла пiвнiчна, язичеська Русь. У цей день i годину за князя Володимира i всiх во┐в, за перемогу над Ярополком молились ще й в одному мiсцi в самому городi - там у невеликiй християнськiй дерев'янiй церквi Iоанна на Опоках вiд жаркого вогню свiчок двiчi починалась пожежа. Князь Володимир у глибокiй задумi стояв перед богами, мовчали замисленi во║води позад нього, тихо було скрiзь на горi i внизу над Iльменем. А потiм загримiли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерцiв, конаючи, хрипiли й рили землю ногами воли й конi, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усiма вогнищами заклубились темно-сизi дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз. Князя Володимира захопила й пiднесла ця треба, вийнявши з пiхов меч i поклавши його на землю, вiн стояв перед Перуном, хмари диму то насували на нього, то розступались, iскри бились об його обличчя, i в цi хвилини червоний вiдсвiт кострищ заливав його чоло, примруженi, прикутi до далекого плеса Iльменя очi, мiцно стиснутi уста. - За Русь! За богiв наших! За покон i закон батькiв! - чулося скрiзь по горi i над озером, гримiли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром - князем новгородським, вiн готовий був вести ┐┐ до Ки║ва, до самих далеких укра┐н Русi. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ 1 У Константинополi було вiдомо, що робиться на Русi, грецькi купцi, що невпинно ┐здили Днiпром i перетинали Руське море, при┐жджаючи з Ки║ва, розповiдали про сварку мiж братами-князями, пiзнiше i про початок сiчi мiж ними. У Великому палацi про цi подi┐ знали ще бiльше - готуючись до бранi з Володимиром, князь Ярополк вирядив у Константинополь сво┐х слiв, просив iмператорiв Василя й Костянтина дати йому допомогу в борнi з братом, за що згоджувався визнати ║пархiю константинопольського патрiарха на Русi, натякав, що мiг би поступитись деякими землями на пiвнiч вiд Клiматiв i в Тмутараканi, - Ярополк не скупився на обiцянки, зраджував закон i покон отцiв сво┐х, продавав iмператорам роме┐в руськi землi. Звичайно, не iмператори Василь i Костянтин вирiшували справу - перший з них проводив днi i ночi з сво┐ми ченцями, другий пиячив у шинках над Перу i розважався з гулящими дiвчатами, - з послами князя Ярополка розмовляв проедр Василь. Коли б у нього була сила, вiн радо послав би на Русь легiони, про якi просив Ярополк, хеландi┐ з грецьким вогнем, - вони не так допомогли б ки┐вському князевi, як скористались би з усобицi в Руськiй землi i наробили велико┐ шкоди. Легiони роме┐в над Днiпром i в Ки║вi - та хiба ж про це могли мрiяти iмператори колишнi! Але Вiзантiя не могла послати легiонiв на Русь - над нею нависла смертельна загроза, життя само┐ iмперi┐ було в небезпецi. Проедр Василь знав, що робить, виславши перед кончиною iмператора Iоанна в Малу Азiю Варда Склiра. У Константинополi цей полководець був небезпечний, вiн мав багатьох спiльникiв серед членiв сенату й синклiту, якi готувались i, безперечно, оголосили б пiсля смертi Iоанна iмператором-регентом Василя й Костянтина Варда Склiра. Проедр Василь дiяв рiшуче - прогнавши в Малу Азiю Варда Склiра, вiн слiдом за ним став висилати туди ж i його прихильникiв i друзiв, - так у рiзнi феми Мало┐ Азi┐ потрапили Дельфiни, Куркуаси. Побоюючись мстивого проедра, деякi полководцi, патрикi┐ самi тiкали з Константинополя - вони забирали з собою родини, всi скарби, оселялись у Вiрменi┐, Грузi┐, де втiкачiв з Константинополя приймали гостинно. Проедр Василь розумiв, яка сила збира║ться в Малiй Азi┐, до нього доходили вiстi, що вигнанцi й утiкачi з Константинополя гуртуються навколо доместика схол Варда Склiра. Проедр робить останнiй крок - увiльня║ iменем iмператорiв Варда Склiра з високо┐ посади доместика, признача║ його дукою* (* Дука - губернатор) Антiохi┐. Але було вже пiзно. Вард Склiр мав пiд сво║ю рукою легiони, якi дав йому сам проедр Василь, вiн спирався на кращих полководцiв iмперi┐, що втекли з Константинополя, його оточувала знать Вiзантi┐, що мала незчисленнi багатства. Варда Склiра знали добре й у землях Кавказу, до яких давно простягала пазурi Вiзантiя, емiри Багдадського халiфату, що мрiяли про владу в Малiй Азi┐ й навiть у квропi, також пiдтримували його. Через це й трапилось так, що Вард Склiр оголосив себе iмператором Вiзантi┐, його визнали вiрмени, емiри Мартирополя, Хорбота й Амiди, що сидiли над рiками Тiгром i квфратом, волостелин Багдада й Вавiлона Адудаула - всi вони пiдтримали Склiра, обiцяли допомогу. Не тiльки Азiя турбувала проедра Василя - вiн знав про убивство кесаря Бориса, якого сам послав у Болгарiю, i нiяк про це не шкодував - одним кесарем бiльше чи менше, що до цього Вiзантi┐? Розмiрковуючи далi, проедр приходив до висновку: може, й краще, що не стало Бориса, - коли вiн не зумiв зiбрати нинi сил, то не зiбрав би ┐х i далi. Проедра турбувала доля брата Бориса Романа. Однi в Константинополi говорили, що вiн попав у полон до комiтопула Саму┐ла Шишмана i що той нiбито назвав його царем Болгарi┐, iншi стверджували, що Саму┐л призначив Романа начальником всього свого вiйська. Що ж робилось справдi в Захiднiй Болгарi┐ - нiхто не знав, комiтопули сидiли в горах, мiж ними й Вiзантi║ю височiли Родопи, - загадковий свiт, страшнi люди захiднi болгари. Там, за Родопами, вже збира║ться й насува║ на Вiзантiю гроза, на перевалах, у клiсурах, а там i в долинi на пiвдень вiд Родопiв стало з'являтися все бiльше й бiльше болгарських загонiв, вони чинили велику шкоду акритам, комiтопули переходили в наступ, iмперi┐ загрожувала смертельна небезпека. Тому проедр Василь дуже радо й гостинно приймав мужiв нарочитих з Ки║ва, ┐х, як це завжди робилось у Великому палацi, водили до свято┐ Софi┐ й Влахерну, показували у Магнаврi рiзнi дива - золотих левiв рикаючих, птахiв спiваючих, для них влаштовувались пири. Одного тiльки - вiдповiдi на прохання князя Ярополка - мужi нарочитi не мали, iмператори велiли ┐м ждати й ждати. 2 У лiсах над Захiдною Двiною, до яко┐ з право┐ руки линуть тиховодi Полоть i Оболь, а з лiво┐ - Улла й Ушач, стояв на горi древнiй город Полотськ. Холодна, вогка тут земля - кругом драговини й болота, за коротким лiтом наступа║ довга осiнь, зима, гнила весна, але смiливiй людинi ця земля сторицею вiдда║ за труд - навкруг несходимi лiси, а в них табуни звiра, в рiках i озерах повно риби, у пiсках руками можна брати дорогий горючий камiнь, Захiдна Двiна доплива║ до самого Варязького моря, а там вiдкритий шлях до всього свiту. Уже з давнiх вiкiв тут, на просторах Двiни, сидiли племена латгалiв, земгалiв i куршiв* (* Латгали, земгали, куршi - древнi племена, що жили над Балтiйським морем), що мали сво┐ покони й богiв, сюди ж приходили i руськi племена, що братались з мiсцевими людьми, осiдали тут, випалювали лiси й орали землю, били дикого звiра в лiсах, ловили рибу в рiках. На цих давнiх тубiльцiв налiтали орди iз-за Двiни. Як i до всiх племен на схiд вiд Лаби, сюди простягали сво┐ пазурi королi, а пiзнiше iмператори нiмецькi, багато кровi пролили вони, а особливо Генрiх I Птицелов i син його iмператор Оттон I, вони посилали в рiзнi городи i в Полотськ також сво┐ загони, мрiяли загарбати Полотську землю, вийти на верхiв'я Днiпра й одрiзати верхнi землi Русi вiд полян i Ки║ва. Через це люди Полотсько┐ землi ставили над рiками, щоб боротися з ворогами, городи з високими дерев'яними стiнами, копали навкруг них рови, насипали вали - так виросли Менськ, Усвят, Лукомль, Друцьк, а на стрижнi Полотi й Двiни город Полотськ. Правили Полотськом i всi║ю цi║ю землею сво┐ князi, родичались вони з древлянами, полянами, кривичами. Коли ж до Новгорода перся i сидiв на Ладозi ярл Рюрик, iншi його побратими - Тур i Регволд - рушили на пiвдень, Регволд звабою взяв город Полотськ, Тур дiйшов аж до Прип'ятi, захопивши на якийсь час древнiй руський город, що пiзнiше став прозиватись Туровом. А вже, звичайно, не Полотськiй землi служив князь Регволд, лодi┐ з його дружинами увесь час ┐здили по Двiнi до моря i далi в Свеарiке, на поклiн до конунгiв, iншi його дружини доходили до Шецiна й Шлезвiга - там ┐х гостинно зустрiчав iмператор Оттон, Перуном i Руссю присягався Регволд, але служив багатьом i рiзним богам. Тут, у городi над Полоттю, за високими стiнами, оточений сво║ю дружиною, i сидiв князь Регволд. Мав вiн двох синiв - Роальда i Свена - та ще дочку - сiрооку красуню, гнучку й ставну Рогнедь. Вона була мрi║ю багатьох вiкiнгiв i скальдiв* (* Скальди - мандрiвнi спiвцi), просити ┐┐ руки при┐жд