е хутро, на помостi спала Вiста. В хижi було тихо, спокiйно. Спати, тiльки спати!.. Але неспокiйно було на душi в Микули. Вiн довго сидiв, почухався, лiг, пробував заснути - i не мiг. Тодi Микула обережно, щоб не збудити Вiсту, пiдвiвся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочцi та ногавицях пройшов по долiвцi, одчинив дверi, вийшов надвiр. Чому так сталось, хто зна║, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далi пiшов, пiшов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, пiд якими спочивали старiйшини роду Ант, Улiб i далекий прапрадiд - старiйшина-витязь Во┐к. Була тепла нiч, високо вгорi висiв на небi мiсяць, вiн уже щербився - Перун iз тризубцем у руках наступав на духiв пiтьми, на злi сили, - край мiсяця нiби присипаний попелом. На землi було тихо, в зеленкуватому промiннi мiсяця темнiв, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горiв жодний вогник, з лiвого боку широкою пiдковою чорнiв лiс, десь серед дерев блимав вогник у корченицi брата Сварга, звiдти ж долiтали удари двох молотiв - все ку║ й ку║ Сварг лемешi, мечi, лемешi, мечi... По праву руку вiд Микули линув Днiпро. Микула аж зiтхнув: дивно чудовий був у цю пiзню годину ночi Днiпро - повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у мiсячному промiннi. Десь серед ночi почувся удар i сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рiвному плесi щось зарябiло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крiзь товщу вод на мiсяць величезнi рибини. Води днiпровi линуть i линуть мiж берегiв, темнi лiси стоять над ними, у туманах далина. Не тiльки Микула дивиться на цей дивний свiт, серед ночi вiн побачив i витязя ┐хнього роду - старiйшину Во┐ка. Вiн стояв - закам'янiлий во┐н у шоломi, бронi, з мечем бiля пояса - тут, над Днiпром, на могилi, так давно, що не тiльки ноги, а й руки вросли, в'┐лися в землю, весь обрiс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всi шпари в каменi, обволiк, як платном. Тiльки обличчя во┐на було чисте, таке, мабуть, як i в живого i яким витесали його колись майстри-каменярi, - широко розплющенi очi, брови, як стрiли, великий, широкий на кiнцi нiс, товстi, випнутi уста, - такий вiн дивився вiки й цi║┐ ночi на Днiпро, затоки, луки, лiси. I Микула навiть зрадiв, що дивиться на чудовий свiт разом з древнiм витязем-старiйшиною. РОЗДIЛ ДРУГИЙ 1 Василевс* (*Василевс - iмператор.) Схiдно┐ Римсько┐ iмперi┐ Iоанн Цимiсхiй хворiв довго й тяжко. Вiдтодi як вiн повернувся з далекого походу в Азiю, страхiтлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тiло, iмператор не мiг ┐сти, втратив сон, висох. Дивно було, як вiн ще й досi живе на свiтi. Вiд iмператора майже не вiдходила жона його василiса Феодора, проедр* (*Проедр - перший мiнiстр.), постiльничий Василь, не виходив з Великого палацу днi й ночi. До iмператора приводили кращих лiкарiв Константинополя, ┐х везли з далеко┐ Сiрi┐, Венецi┐, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби iмператора, а вiдтак не знали, якими лiками й знадоб'ями його лiкувати. Один тiльки лiкар - це був славетний Уне-Ра з кгипту, - здавалося, розгадав та║мничу хворобу iмператора. Оглянувши висхле, кiстляве тiло Iоанна, вiн довго розпитував, коли iмператор почув себе недобре, що в нього болить... - О, я розумiю... - прошепотiв лiкар Уне-Ра. Проте, пiймавши на собi погляд проедра Василя, що стояв бiля ложа iмператора, вiн знiтився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу. Пiзнiше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав: - Ти, лiкарю, зна║ш, що це за хвороба? - Так, - вiдповiв лiкар. - Очi, печiнка, серце, колiр шкiри пiдказують менi, що iмператору дали... - Чому ти замовк? - зашепотiв проедр. - Iмператору Iоанну дали отруту гадюки, яка водиться тiльки в одному мiсцi - в кгиптi, у верхiв'ях Нiлу. - Ти божевiльний... Константинополь i Нiл... Хто й коли мiг дати таку отруту iмператору? - Не знаю, - низько вклонився лiкар Уне-Ра. - Я говорю тiльки те, що бачу й знаю. - Прокляття! - скрикнув проедр Василь. - Та невже ж нема║ лiкiв, якi б припинили дiю тi║┐ отрути? - Я знаю такi лiки, - тихо вiдповiв лiкар Уне-Ра. Тодi проедр ступив уперед, схопив лiкаря за руку й сказав: - Якщо вони ║, ┐х треба знайти i вжити одразу, негайно. Я, чу║ш, лiкарю, обiцяю тобi велику нагороду. Ти будеш патрикi║м iмперi┐, ти одержиш усе, все, що захочеш, тiльки врятуй василевса. Лiкар залишив Великий палац. Вiн думав тепер лише про лiки, готував ┐х i, може, вилiкував би iмператора Iоанна, але наступно┐ ночi, коли повертався додому на тиху вулицю бiля Золотого Рогу, на нього бiля самого будинку напали й пройняли ножами кiлька невiдомих, що одразу ж зникли. кдиний лiкар, що вгадав хворобу й мiг ще врятувати життя iмператора Iоанна, сам пiшов у небуття, i це зробив проедр Василь, який власними руками дав iмператору отруту в час походу пiд горою Олiмп. Iмператор Iоанн знав, що вiн дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а iмператорська й тим паче, - Iоанн Цимiсхiй не хотiв, не вiрив, що незабаром покине цей свiт. Правда, вiн говорив усiм навкруг, що, либонь, помре, швидше велiв будувати в Константинополi на Халцi храм во iм'я Христа-спасителя, коли ж йому доповiли, що храм цей закiнчують, то велiв покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Iоанна Предтечi й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тiла. Але все це були тiльки пустi слова - Iоанн хотiв, щоб живi дбали про нього, молились, благали бога, що ж до самого бога - вважав, що ще один храм йому не завадить. Цимiсхiй вдався й до iнших заходiв - маючи незчисленнi ма║тки в усiх фемах* (*Феми -областi.) iмперi┐, вiн велить один iз них, - невеликий, пiд Константинополем, - продати, а одержанi грошi роздати ницим людям, особливо тим, що страждають вiд падучо┐ хвороби. Iоанн Цимiсхiй робить це навмисне - божевiльнi ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Iоанна. Згаду║ Цимiсхiй ще про одно. З патрiархом Антонi║м, якого вiн сам колись вивiз iз Студiйського монастиря й висвятив на соборi в Константинополi, в нього склались недобрi стосунки: воюючи в Азi┐, Цимiсхiй змушений був позбавити духiвництво багатьох пiльг, через що Антонiй запалився жагучою ненавистю до Iоанна. Тепер Цимiсхiй звелiв привезти в Великий палац не патрiарха, а ║пископа адрiанопольського - Миколу; довго був з ним один на один, як усi говорили, а ║пископ ствердив, висповiдався в сво┐х грiхах, благав ║пископа бути посередником мiж ним i богом. Так дiяв Цимiсхiй i так нiбито готувався до смертi. Але коли починалася нiч, вiн непоко┐вся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не вiдпускав ┐х вiд себе, благав ┐х шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з ┐┐ лабетiв, жити, жити! Василiса Феодора весь час була з ним - перевертала разом з слугами на ложi, напувала, давала знадоб'я, яке навiвало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала вiд печiнки, часом не могла вийти з кiтону. Тiльки проедр - паракимомен Василь - не залишав тепер Цимiсхiя. В одну з ночей Iоанн довго мовчки лежав на сво║му ложi, слухав, як за стiнами свистить осiннiй вiтер, дивився на мусi┐* (*Мусi┐ - моза┐ки.) колишнiх iмператорiв, що з молитовниками в руках, з пiднятими вгору очима змальованi були навкруг усiх стiн спочивальнi. - I ║ одно, що не да║ менi спати, одужати, жити, - раптом пролунав у тишi спочивальнi його голос. Проедр Василь, що сидiв у цей час недалеко вiд ложа й, склепивши повiки, спочивав, схопився й запитав: - Ти про щось говориш? - Я говорю про те, - вiдповiв Iоанн, - що нiхто не хоче й не може допомогти менi у Великому палацi. По безбородому обличчю проедра Василя пробiгла ледь помiтна посмiшка. - Але чому ти забув про мене? - запитав вiн. - Правда, я розумiю, зовсiм недавно бiля гори Олiмпу ти говорив, що я не дбав i не дбаю про тебе, що я обдурював i зраджував тебе. - Проедре! - прохрипiв Iоанн. - Це були несправедливi слова, i я вже сказав про це. Я вiрю тiльки тобi, бо iнакше збожеволiв би в цiй спочивальнi. - Спасибi тобi, василевсе, - схилив голову Василь. - I ще я вiрю однiй людинi в свiтi, - продовжував Iоанн, - яка не допустила б, щоб я так хворiв i страждав, яка могла б вирвати мене з лабетiв смертi, але яка, на жаль, перебува║ зараз далеко вiд Константинополя. - Ти про кого дума║ш? - Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вiрменiю. Проедр мовчки стояв перед iмператором. - Я звик вгадувати тво┐ думки, - сказав вiн, - знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справдi вона ║дина може пiдвести тебе з ложа, через що давно послав у Вiрменiю дромон* (*Дромон - великий корабель.). - Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тiльки вона з'явиться в Константинополi. 2 Проминуло шiсть рокiв вiдтодi, коли Iоанн Цимiсхiй пiсля вбивства Никифора Фоки за вимогою патрiарха Полi║вкта вислав Феофано на острiв Прот у Пропонтидi, а ще пiзнiше, коли вона втекла звiдти й сховалась у соборi Софi┐, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вiрменiю. Iмператор Iоанн додержав слова - усi цi роки Феофано жила у Вiрменi┐, в городi Анi* (*Анi - столиця Вiрменi┐.), як справжня василiса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидвi ┐┐ дочки - Зоя й Анна. На десятому роцi менша ┐┐ дочка Зоя померла, i з нею залишилась одна Анна. Феофано була такою ж, як i у днi молодостi, - завзятою, упертою, жорстокою, в сво┐ тридцять п'ять лiт вона лишилась чарiвною, красивою, як i ранiше, роки, здавалося, обминали ┐┐, на гарному, рiвному, як мармур, обличчi не було жодно┐ зморшки, очi так само блищали пiд рiвними тонкими бровами, уста пашiли, витонченим рукам ┐┐, персам, усiй постатi могли б позаздрити самi богинi. Однаковим лишилося й серце Феофано - рiк за роком у нього збиралась образа, жадоба помсти, ненависть до Iоанна Цимiсхiя, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв'язана бiльше, нiж з Iоанном, бо з ним заподiяла смерть свекру сво║му Костянтину, чоловiку Роману, Никифору Фоцi, разом вони клали корону й на голову Iоанна Цимiсхiя. I Феофано готувалася до боротьби з ними - тут, в Анi, вона часто навiдувалася й стала другом царя Ашота, приймала в себе вдома й сама була бажаною гостею багатьох iшханiв* (*Iшхани - аристократiя, знать (вiрм.).), раз i другий ┐здила в Грузiю, де говорила з царем Давидом, азнаурами* (*Азнаури - дворяни (груз.).), Феофано зна║, що робить, - у Грузi┐ й Вiрменi┐ безлiч людей ненавидять Вiзантiю, яка прагне поневолити ┐хнi землi, i Ашот, i Давид - вороги iмператорiв роме┐в, але мати малолiтнiх Василя й Костянтина, яку вигнали з Константинополя, може стати ┐х щирим другом. Вплива║ й краса Феофано, боже, до чого чудова ця удовиця-василiса! Не забува║ Феофано ще одного - недалеко звiдси, в Каппадокi┐, пiдiймали повстання проти Iоанна брат Никифора Фоки Лев i син його Вард; нинi Лев живе ослiплений у Амазi┐, Варда постригли й вислали в монастир на островi Хiосi. Феофано цiкавиться Вардом Фокою, зустрiча║ в Анi його прихильникiв - все в цьому свiтi може знадобитись! Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звiстку про Феофано, яка живе в далекiй Вiрменi┐, ожив духом. Вард Фока добре пам'ята║ свою тiтку. Ще в Константинополi, зустрiчаючи Феофано, вiн божеволiв вiд ┐┐ краси. Чернець Вард, що змушений нинi проводити час у постах i молитвах в монастирi на островi Хiосi, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить. У Константинополi також пам'ятали про Феофано. У Вiрменi┐ вона одержала вiд проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров'я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, дiяв, пiдбадьорював Феофано. I от з Константинополя прибув дромон. У руках Феофано опинився ще один, i найдорожчий, пергамент. Проедр Василь велiв ┐й негайно повертатись до столицi iмперi┐. Була пiзня осiнь, коли дромон Феофано одiрвався вiд берегiв Вiрменi┐ й поплив на захiд. Перед ними був далекий шлях, у Понтi Евксiнському в цей час лютували страшнi бурi, горами ходили хвилi, вiяли холоднi пiвнiчнi вiтри. Навiть бувалi мореходцi-роме┐ боялись вирушати в небезпечну путь. Феофано ж не зважала нi на що. Зухвала й завзята, вона нiколи й нiчого не боялась, не лякало ┐┐ й тепер море. Разом з дочкою Анною зiйшла вона на дромон, спустилась в трюм, де можна було сховатись вiд вiтру й дощiв, терпляче сидiла там, поки важкий дромон, стрибаючи на хвилях, посувався пiд пiвденними берегами Понту. Втiм, мореходцi-роме┐ боялись у цю пору року скелястих берегiв, де на камiннях дромон мiг розбитись в трiски, - вони йшли далеко в морi, звiдки вряди-годи, коли розсiювались хмари й виглядало сонце, видно було ген-ген на пiвднi гори Азi┐. Так минали днi й ночi, позаду лишились Сiноп, Амастрида, Iраклiя, дромон наближався до Константинополя. Iнодi, коли була краща година, Феофано з дочкою виходили на палубу, дивилися вперед - на захiд, поглядали на пiвнiч. Там над самим обрi║м висiли важкi, темно-сiрi, схожi на звалище скель хмари. Раз за разом товщу цих хмар прорiзували гострi слiпучо-бiлi стрiли блискавиць, вiдблиски яких тривожно грали на темно-синiх високих роздратованих хвилях, ще пiзнiше звiдти долiтала луна далекого грому. - Ти чого тремтиш, мамо? - запитувала перелякана дочка Анна. - Там, - вiдповiла Феофано, стискуючи плечi дочки, - над Евксiнським Понтом лежить страшна земля - Русь, мешканцi яко┐ дикi, жорстокi люди. Вони живуть у норах, ┐дять сире м'ясо, не вiрять у Христа, моляться сво┐м дерев'яним богам. I вони завжди, завжди були нашими ворогами, iшли на iмперiю, ┐хнi кагани стояли пiд самими стiнами священного нашого Константинополя. - Але зараз вони не йдуть на нас? - О нi, дочко, - посмiхнулась Феофано. - Iоанн Цимiсхiй достойно провчив ┐хнього кагана Святослава, он там, за цим морем, на березi Дунаю, вiн наголову розбив його. Треба тiльки стерегтись ┐х надалi, завжди. Маленька дiвчинка не могла збагнути всього того, що ┐й розповiдала мати, вона зрозумiла тiльки одно, останн║, - що русiв треба стерегтись, i тому вона просто, по-дитячому й запитала: - А до них далеко, мамо? - О так, - уже засмiялась Феофано, - туди, до нашого города Херсонеса, що лежить край Русi, треба плисти морем багато днiв i ночей, а до самого ┐хнього города Ки║ва ┐хати ще мiсяцi. - Це справдi дуже далеко, - засмiялась i дiвчинка. - Я не боюсь ┐х, - закiнчила вона зухвало. Хiба могла дiвчинка Анна знати, що промине багато лiт i вона по┐де до далеко┐ Русi, потрапить у Херсонес, а далi в Ки┐в? У цю годину безмежне море i важкi хвилi заступали далекий обрiй, Русь. Дромон колишньо┐ василiси Феофано з туго нап'ятими вiтрилами летiв далi й далi на захiд. 3 Нiхто в Константинополi не бачив, як однi║┐ темно┐ ночi дромон з Вiрменi┐ проминув Сотенну вежу й став у Золотому Розi, поклав якiр у його кiнцi - напроти Влахернського палацу, - як пiзнiше до цього корабля пiд'┐хали й знову повернулись до Влахерна кiлька легких лодiй. На одну з них зiйшла жiнка з дiвчинкою. Скопцi, якi непорушне стояли вздовж бортiв, гребцi, що одноманiтно, намагаючись не шумiти, пiдiймали й опускали в чорну воду сво┐ весла, - всi вони не знали, що за жiнка в темному одязi й з темним покривалом на головi спустилась з дромона й сiла в ┐хню лодiю. Коли лодiя перетинала Золотий Рiг, жiнка не витримала й на якусь мить одкинула з голови покривало - свiтло вiд вогнiв Константинополя вiдбилося в очах, впало на блiде чоло, стиснутi уста Феофано. Вона одразу опустила покривало. Близько був берег. Нiс лодi┐ розрiзав рiнь. Впала походня. Чи┐сь руки пiдхопили Феофано, ┐┐ повели до стiни, у вузький i довгий прохiд, де було холодне й вологе повiтря, через сад, де терпко пахло пiзнiми осiннiми квiтами, кам'яними схiдцями й переходами, де звуки лунко одбивались пiд склепiнням, завели до палат, де панувала пiвтемрява. - Привiт тобi, василiсо! Покривало впало з голови, й легке зiтхання вирвалося з уст Феофано. Василiса - о, як давно не чула вона цього слова, як багато промовило це слово в устах всемогутнього проедра Василя тут, у Константинополi! Вiн ступив до не┐ ближче й узяв ┐┐ за руку. Тепер вони стояли одне напроти другого - скопець, проедр iмперi┐, й Феофано - колишня василiса, а нинi - жiнка в темному покривалi. - Ти така ж, як i колись, Феофано, - промовив проедр Василь. - Ти була й нинi ║ найкращою жiнкою свiту. Скинь з сво║┐ голови цей чорний саван. - Скажи менi, де я зараз опинилась i що сталось? - Зараз ми у Влахернi, де нас нiхто не може нi бачити, нi чути. Поки що нiчого не сталось. Ти, напевне, дуже стомилась пiсля далеко┐ дороги. Уявляю, як неспокiйно зараз у Понтi Евксiнському. Але все це позаду, далеко. Ти житимеш тут, у Влахернi, з тобою буде й дочка. Може, ми сядемо? Ось на столi вино. Ти хочеш ┐сти? Тут ║ з чого вибрати. Пий, ┐ж, Феофано, тобi це так потрiбно пiсля далеко┐ дороги. - А за кого ж пити? - посмiхнулась Феофано i сiвши до столу, взяла келих з вином. - Вiн помира║, - сказав проедр, - скоро, либонь кiнець. - Яка в нього хвороба? - Ти зна║ш, Феофано. - Мiй порошок з кгипту? - Так, вiн. - Ця отрута дi║ дуже швидко. - Я тримав порошок кiлька рокiв, i вiн, напевне, втра тив силу. Крiм того, Маленький* (*Цимiсхiй - маленький (вiрм.)) виявився дуже мiцним Вiн подиха║ вже пiвроку, й тiльки тепер йому скоро кiнець - Для чого ж ти кликав мене? - О Феофано, нам треба зробити дуже багато В iмперi┐ неспокiйно, на пiвночi збирають сили болгари, в Малiй Азi┐ спалахують повстання за повстанням. - Тепер я добре знаю Малу Азiю, - посмiхнулась Феофано. - Це - справжнiй вулкан, який кожно┐ години може вибухнути: Сiрiя, Месопотамiя, Каппадокiя, а за ними -араби... - Бачиш, тобi достеменно все вiдоме! I в Константинополi неспокiйно. Я розумiю й знаю все це, - холодно сказала Феофа но. - Але що менi до цього? - Це моя й твоя справа, Феофано. Iоанна скоро не стане... - I що? Ви пожина║те те, що посiяли. Iоанн ма║ нинi порфiрородну жону Феодору, i пiсля його смертi вона по праву сяде на Соломоновiм тронi, ┐┐ патрiарх благословить. Проедр посмiхнувся. - Не тiльки Феодора, ║ й iншi, що хотiли б посiсти Соломонiв трон. Нашу константинопольську знать, - це тобi, напевне, зрозумiло, - не влаштовують нi Феодора, нi - ти не ображайся, Феофано, - нi тво┐ сини, вони мрiють про iмператора-полководця, який повiв би легiони проти болгар i Мало┐ Азi┐. - I кого вони приготували? - Менi зда║ться - Варда Склiра. Ти добре його зна║ш - вiн був полководцем Никифора Фоки, Iоанна Цимiсхiя, i тепер, либонь, сам хотiв би посiсти ┐х престол. - Варда Склiра я знаю, - промовила Феофано. - Що ж, вiн блискучий полководець i, певне, буде непоганим iмператором. - I це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумi║ш, що нi Феодора, нi Вард Склiр не допустять у Золоту палату нi синiв тво┐х, нi тебе - Вони не допустять, тебе, - засмiялась Феофано. Говори правду, проедре! - Так, вони не допустять, виженуть iз Великого палацу тебе, синiв тво┐х i мене також, - згодився проедр. - Тепер ти менi подоба║шся, Василю, - поглузувала з проедра Феофано. - А мусить бути так, - встав i ступив близько до Феофано проедр, - коли Iоанн Цимiсхiй помре, на престолi сядуть тво┐ сини, поряд з ними як регентша й соправительниця. а справдi як повновладна василiса повинна сiсти ти. Я ж, - проедр благальне подивився на Феофано, - буду тим, ким i був - вашим, тво┐м паракимоменом, проедром. Феофано так хвилювалась, що ┐й важко було дихати. О, якi величнi обрi┐ вiдкривались перед нею! Вiрити сво║му щастю, повiрити проедру чи нi? Стiльки вже разiв вiн обдурював ┐┐ й людей, що звiрялись на нього! Але нi, нi, на цей раз вiн не може брехати й обдурювати. Василь i Костянтин по праву сядуть на трон, вони й зараз соцарствують з Iоанном. - Отже, треба прибрати Феодору й Склiра? - суворо сказала Феофано. - Так, Феофано, обох... Я домiгся того, що Iоанн хоче побачитись i говорити з тобою. Коли ж ти будеш у нього, то зумi║ш все зробити. Що ж, василiсо, - пiдняв вiн келих, - може, ми тепер вип'║мо за наше щастя й успiх?.. - Вiн помовчав i кiнчив: - Та ще за те, щоб Iоанн швидше зайняв сво║ мiсце в гробницi на Халцi в храмi Христа-спасителя! - О нi, - вона пiдняла келих i зухвало, хижо засмiялась. - Я вип'ю за те, щоб Iоанн ще пожив... доки ми не закiнчимо сво║┐ справи. 4 Феофано нелегко було потрапити до Великого палацу, ще важче опинитись у спочивальнi Iоанна, але в проедра скрiзь - i бiля Слонових ворiт, i на терасi Дафн, i в самому кiтонi - стояли сво┐ люди; у чорному одязi й капелюсi з струсевими перами, з мечем бiля пояса, вона, як етерiот* (*Етерiот - охоронник.), разом iз сторожею друго┐ змiни пройшла до Великого палацу, там ┐┐ повiв переходами начальник етерi┐ Пеон, у кiтонi вона скинула одяг етерiота, капелюх, меч. Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальнi у Великому палацi, де жила ранiш могутньою василiсою за iмператорiв Романа й Никифора Фоки i де тепер були василевсами Iоанн i Феодора. Вона навiть затремтiла, побачивши пiсля багатьох лiт знайомi стiни спочивальнi, намальованi на них постатi iмператорiв колишнiх - з молитовниками в руках, пiднявши очi вгору, вони йшли i йшли кудись, як ранiше, так i тепер. Побачила вона й пiзнала срiбнi свiтильники, що стояли пiд стiнами, темнi iз золотою ниткою занавiски на вiкнах i дверях, ложе в кутку, - о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали iмператори Роман, Никифор i Феофано з ними. Зараз на цьому ложi лежав Iоанн Цимiсхiй - той, що вбив тут, у цiй спочивальнi, iмператора Никифора Фоку, той, що присягався в любовi, а пiзнiше зрiкся Феофано. Вона навiть не пiзнала його. Це був не той Iоанн, колись мiцний, жилавий, дужий, якого вона обнiмала й цiлувала, який тут задовольняв ┐┐ ненаситну пристрасть. На ложi лежав кiстяк Iоанна, на бiлому простирадлi витягнутi були висхлi, темнi, скрученi хворобою руки, вражала голова - облисiла, з вогняно-червоною бородою й вусами, мiж якими видно було зуби, далi загострений нiс, темнi очi, що вогниками блищали в глибоких западинах. - Iоанне! - голосно промовила вона. - Вiтаю тебе, василевсе! - Феофано! - глухо прозвучало в спочивальнi. Щоб не заважати ┐хнiй розмовi, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов iз спочивальнi. - Ти мене, либонь, не пiзнала, - промовив Цимiсхiй. - Вiдтодi як розбилось... як я розбив дзеркало, я не бачив i не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змiнився, я дуже страшний, Феофано? Вона пiшла вперед i зупинилась близько вiд його ложа. - О нi, - сказала Феофано. - Ти - хворий i змiнився, але не страшний. - Проклята хвороба! - хвилювався вiн. - Нiхто ┐┐ не зна║, а вона мучить, виснажу║ мо║ тiло й душу. Я вже втратив усi сили. Вiн помовчав i, важко вiддихуючи, все дивився й дивився на не┐ - таку ж чудову, як i колись, незрiвнянно красиву Феофано. - Спасибi, що ти при┐хала. Я дуже ждав тебе. Проте ти нiби гнiва║шся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночi в Софi┐, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобi ви┐хати до Вiрменi┐. - Не порадив, а вислав, - не стрималась Феофано. - Так, так, вислав; того вимагали обставини. - Я згадую нiч у Софi┐, - промовила Феофано, - i не винувачу тебе. Ти зробив тодi так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твiй друг i хто ворог, ти зрадив Феофано i тепер розплачу║шся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобi мене покликати - i я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди... Тiльки для чого, для чого, Iоанне? Вiй безпомiчно озирнувся по спочивальнi. - Як же я мiг тебе не кликати? Адже я залишився сам-один. - Ти залишився один ще тодi, коли ми бачились з тобою в соборi, в Софi┐. Пригаду║ш, ти сам говорив про це. - Пригадую все, нiби це трапилось учора. Так, я тодi вже був один, а потiм вiйна з Святославом, походи в Азiю, страшна, невiдома хвороба. - Ти захворiв, Iоанне, тiльки через те, що бiля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку. Вона сiла на ложе зовсiм близько вiд Цимiсхiя, бачила перед собою його неспокiйнi, зляканi очi. - Ти дума║ш, хтось мiг це зробити навмисне? - Не тiльки мiг, а й зробив. - Але хто? Невже вiн? - Iоанн кивнув на дверi, за якi вийшов проедр. - О нi, - одразу ж вiдповiла Феофано. - Я не знаю людини, яка б тобi служила так вiрно, як вiн. - Тодi хто, хто? Адже я захворiв не тут, а в далекому походi. Це почалося вночi... бiля гори Олiмпу, де я був тiльки з проедром. - к отрути, якi дiють не одразу, а через певний час i довгi роки... - А далi? - Вiн схопив Феофано за руки. У нього були холоднi, висхлi, кiстлявi пальцi. - Феофано! Чому ж ти мовчиш? Ти хотiла сказати, що далi кiнець, смерть? Феофано гладила теплими пальцями його холоднi руки. - О нi! - впевнено вiдповiла вона. - Проти кожно┐ отрути ║ лiки. Треба тiльки дiзнатись, що саме могли тобi дати. Я певна, що зумiла б це розгадати i вилiкувала б тебе. - Спасибi, що ти мене пiдтриму║ш, Феофано. Але треба взнати, хто мiг дати цю отруту, бо цей чоловiк може дати ┐┐ ще раз i ще раз. - Чоловiк або жiнка, - коротко процiдила Феофано Вiн пильно з западин свого черепа дивився на не┐ - Ти дума║ш, що це жiнка? - Жiнка i чоловiк. - Феофано! Скажи менi правду. - Гаразд, я скажу правду, якою б жорстокою вона не була. Феодора... я чула про не┐ ще у Вiрменi┐, а тепер i в Константинополi, - це твiй ворог; але багато говорять i про Варда Склiра, вiн навiть трима║ тут сво┐ легiони. Феодора i Склiр - для них це було б непогано. - Який жах! - говорив вiн. - Нiкчемна Феодора! Розумiю, вона мене нiколи не любила, не любив i я ┐┐... Василiса, о, як я помилився, взявши з нею шлюб. А Склiр - невдячний полководець, бездара, вбивця. Так нi ж, вони мене не присплять, не обдурять, не обдурять, я зроблю так, що ┐хнi божевiльнi намiри не здiйсняться, розсиплються в прах, а самi вони загинуть. Феофано байдуже нiбито сказала: - Я тобi вiдкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Iоанне. Пам'ятай, що Феофано близько, у Влахернi, i допоможе, вряту║ тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобi лiки. - Спасибi, Феофано! Вона схилилась i поцiлувала чоло iмператора. - Iмператор мусить дiяти спокiйно, - нахилившись до вуха iмператора, прошепотiла Феофано. - У тебе ║ багато ворогiв. - Я знаю, що в мене i в тебе ║ багато ворогiв, i дiятиму дуже спокiйно, - також пошепки вiдповiв на це Цимiсхiй. - Нинi ще досить одного мого слова - й усе буде, як я хочу Спасибi, Феофано. Уже пiзно, iди пришли менi лiки сама жди мого слова. - Прощай. До побачення, любий василевсе! 5 У нiч перед 6 сiчня 976 року до спочивальнi вмираючого iмператора прийшов вселенський патрiарх Антонiй - сивобородий, старий, але жвавий ще чоловiк. Увiйшовши туди, вiн низько вклонився iмператоровi, а потiм сiв бiля його ложа. - Помираю я, отче, - почав iмператор. Патрiарх смиренно сказав: - Всевишнiй благословив тебе, вiн принесе тобi здоров'я, дасть довгi лiта життя на благо Вiзантi┐ й усього свiту. - Нi, отче, днi мо┐ порахованi, i я покликав тебе, щоб зробити останнi земнi мо┐ розпорядження. - Великий василевсе, - говорив патрiарх, - церква день i нiч молиться за тво║ здоров'я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усiх пiльг, коли тобi важко, кличеш до свого ложа не мене - патрiарха, а якогось адрiанопольського ║пископа... Хоч, правда, - закiнчив патрiарх, пiдiйнявши руки д'горi, - всi ми рiвнi перед богом: василевс, патрiарх i ║пископ також-де, а перед смертю тим бiльше. Iмператор розумiв образу старого патрiарха. - Я кликав багатьох i багатьох осiб, - сказав вiн, - i готовий покликати сюди всю церкву. Але патрiарх у мене один, i тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. I ще мушу сказати, отче мiй Антонiю, що я дiяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, - коли iмперi┐ було важко, позбавив духiвництво багатьох пiльг, встановлених попереднiми iмператорами. Що ж, винюсь, повертаю церквi всi ┐┐ пiльги, якi забранi були в не┐ передаю ┐й храми, дам землi в Македонi┐ й Фракi┐. - Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навiки. - Я хочу пiти з цього життя, повiвши тобi про всi сво┐ грiхи й одержавши перед життям вiчним прощення вiд бога... - Говори, василевсе, а я iменем господа бога вiдпущу тобi всi грiхи. - Я хочу сказати про один грiх: незаконний мiй шлюб. Патрiарх, не розумiючи нiчого, пильно дивився на Iоанна. - Як тобi вiдомо, отче, у iмператора Костянтина були дiти Роман i Феодора, я ж небiж покiйного Никифора, що був чоловiком Феофано - дружини Романа... - О, розумiю, - суворо промовив патрiарх, - спорiдненiсть третього колiна, а церква забороня║ кровозмiшання до шостого колiна... Пам'ятаю, патрiарх Полi║вкт заборонив шлюб Никифора з Феофано, хоч вiн був тiльки хрещеним батьком ┐┐ дiтей... А тут справа гiрша. - Мучусь, отче... Як стану я на суд перед престолом господа бога?.. - Не пiзно ще церквi оголосити цей шлюб кровозмiшанням, розiрвати його, я ж iменем бога прощу i вже зараз прощаю тобi грiх. - Я згоден, отче, i прошу оголосити мiй шлюб кровозмiшанням, розiрвати його... - Воля твоя буде виконана, василевсе... Церква розрива║ твiй шлюб з Феодорою. Ближчого ж дня, зiбравши синклiт i запросивши на нього патрiарха Антонiя, проедр Василь домiгся, що члени синклiту визнали шлюб Iоанна з Феодорою недiйсним, бо, мовляв, Iоанн був небожем iмператора Никифора, а Никифор - кревним родичем iмператора Костянтина, через що шлюб його з Феодорою ║ кровозмiшанням. З таким самим i, мабуть, бiльшим правом можна було довести й iнше - що Iоанн все життя прагнув i все одно не мiг стати родичем когось з iмператорiв, але проедру Василевi досить було ухопитись за тоненьку ниточку сумнiвiв, потрiбних для досягнення сво║┐ мети, i ця ниточка стала справжнiм канатом. Синклiт ухвалив, патрiарх благословив, i наступно┐ ночi корабель з Феодорою вийшов iз Золотого Рогу, круто завернув бiля пiвострова й попрямував на захiд - до Проту. I, звичайно, Феодора не була Феофано - надi┐ повернутися в Константинополь не мала. Не тiльки про Феодору говорили члени синклiту. Проедр Василь розповiда║ про Малу Азiю, - там усе кипить, часто спалахують повстання, Сiрiя, Месопотамiя, Вiрменiя, Iверiя, а за ними Аравiя i держава Хамсанiдiв ждуть першо┐-лiпшо┐ нагоди, щоб напасти на Вiзантiю. Сенатори, члени синклiту, сходяться на тому, що в Малу Азiю треба послати кращi легiони, проедр Василь наполяга║, що на чолi легiонiв треба поставити й лiпшого полководця iмперi┐. - Iмператорська десниця, - закiнчу║ проедр Василь, - признача║ доместиком легiонiв у Малiй Азi┐ славетного нашого полководця Варда Склiра. I Вард Склiр, приймаючи призначення, заранi приготоване проедром Василем, схиля║ низько голову, слухаючи наказ iмператора, а коли пiдводить ┐┐, ненавидячими очима дивиться на проедра. Вiн - кращий полководець iмперi┐, саме iм'я якого було грозою для ворогiв* (*Склiр - жорстокий.), славетний патрикiй Константинополя, до голосу якого прислухався i прислуха║ться весь синклiт, нiколи не забуде i не простить того, що зробив з ним iменем iмператора проедр Василь. 6 Була нiч напередоднi 10 сiчня 976 року. Вiд Галати мчав через Золотий Рiг, пiднiмав вихори над Константинополем i гнав високу хвилю в Пропонтидi пiвнiчний холодний вiтер, часом з темних хмар, що пливли й пливли вiд Родопiв, випадав дощ, сiявся снiг. У таку нiч звичайно кожна людина почува║ себе недобре, хова║ться десь у теплому закутку, вмираючому ж iмператору Вiзантi┐ Iоанну Цимiсхiю було дуже важко, вiн мучився, просто конав. З самого вечора бiля нього були кращi лiкарi столицi, вони клали до його нiг i рук амфори з гарячою водою, час вiд часу давали ковток терпкого вина, яке живить тiло й пiдтриму║ серце, слуги розчинили в спочивальнi iмператора дверi й вiкна, що виходили до моря, - але йому вже нiщо не допомагало. Десь опiвночi Цимiсхiю стало нiбито краще: зникла задишка, рiвнiше забилось серце, вiн навiть заплющив очi i на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час iмператор прокинувся, в спочивальнi було тихо, десь глибоко внизу за вiкнами шумiла хвиля важко перекочувалось камiння. У ногах бiля ложа Цимiсхiя стояв проедр Василь. - Я спав? - запитав iмператор. - Так, ти спав, - вiдповiв проедр. - Феодору вислали? - Так, досi вона на Протi. - А Вард Склiр? - Його легiони вже переправились в Азiю, i вiн сам також залишив Константинополь. - Як дуже шумить хвиля... Зачини проедре, дверi, вiкна... Мене драту║ цей шум... Проедр виконав загад Цимiсхiя. - Отепер краще... Тихо... Навiть дуже тихо... Проедре, я хочу, щоб ти привiв сюди Феофано... - Зараз пiзня година, завтра вона буде тут. - Проедре, ти чогось не договорю║ш... I чому ти так дивишся на мене?. Ти дума║ш... ти дума║ш, що я вмираю? - Ти помира║ш дуже довго, довше, нiж треба... - Що?.. Зiбравши всi сили, Iоанн Цимiсхiй вперся руками в ложе й пiдвiвся, вiн дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим. - Василю!.. Проедре! Це ти хочеш мо║┐ смертi? - Так, - пролунав у спочивальнi тонкий i безжальний голос проедра-скопця. - Я давно, давно вже хочу тво║┐ смертi, бо ти - нiкчемний iмператор, вискочка, бездара, ти образив мене - сина iмператора Романа, i я дав тобi отруту бiля Олiмпу... Але помирав ти надто повiльно, довго, i я нинi знову дав тобi отруту... Iмператор хотiв крикнути, але з горла його вирвався тiльки хрип: - Феофано! - Мовчи! - голосно промовив проедр. - Лiки, якi ти пив усi цi днi i якi прислала Феофано, - це i ║ твоя остання отрута... - Боги! - Тепер тобi вже нiхто не допоможе. 7 Уранцi Феофано розбудив незвичайний шум i крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потiм все ближче й ближче чулись рiвнi кроки багатьох нiг, брязкiт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тiльки етерiоти. Але чому вони опинились бiля Влахернського палацу та ще так рано? Феофано схопилась з ложа i кинулась до вiкна. Крiзь слюдяну круглу шибку видно було, як за Перу* (*Перу - берег Золотого Рогу.) народжу║ться ранок. Звуки крокiв i брязкiт щитiв усе дужчали. I ось Феофано побачила на вулицi темний чотирикутник етерi┐. Вони йшли, зупинились, долетiли людськi голоси. Феофано вiдчинила вiкно. - Вiчна пам'ять iмператору Iоанну, - долинув у свiтлицю гучний крик, - нехай живуть божественнi iмператори Василь i Костянтин!.. Феофано занiмiла бiля вiкна. Серце ┐┐ нестямно калатало. "Вiчна пам'ять iмператору Iоанну", - отже, цi║┐ ночi його не стало. "Нехай живуть iмператори Василь i Костянтин!" - отже, сини ┐┐ сiли на трон. Так закiнчилося все з Iоанном, так порфiророднi онуки Костянтина i сина його Романа воцарились. Але чому, чому ж мати ┐х - порфiроносна Феофано - не зна║, що сталось цi║┐ ночi у Великому палацi, чому вона довiду║ться про воцарiння нових iмператорiв, як усi мешканцi Константинополя? Феофано нетерпеливилась. Вона ждала, що от-от, кожно┐ хвилини, до не┐ з'явиться посланець вiд проедра Василя, вiд синiв i що вони покличуть ┐┐ у Великий палац. Адже проедр обiцяв це зробити негайно, тiльки помре Iоанн, а Василь i Костянтин - ┐┐ ж сини. Вона хотiла зустрiти цих посланцiв як належить, та й, звичайно, ┐й треба бути готовою, щоб iти до Великого палацу. Тому Феофано нашвидку поснiдала, одяглась, почепила на шию, груди, руки оздоби, одягла на голову вiнець василiси. А час iшов. У Влахернський палац доходили все новi й новi вiстi. Патрiарх Антонiй на свiтаннi благословив у Софi┐ молодих iмператорiв, бiля Слонових ворiт Великого палацу зiбралися всi члени синклiту, вони рушили до Золото┐ палати, проедр Василь звернувся до них iз словом. Чому ж вiн не кличе ┐┐? Що сталось? Феофано повинна бути там, з синами, в Золотiй палатi... Ждати далi? Нi, годi. Неспокiйна, невгамовна Феофано вирiшила зробити так, як робила все життя: не ждати, коли покличуть, а самiй iти, силою брати те, що належить ┐й чи не належить. Вона велить слугам приготувати ношi, разом з дочкою Анною виходить з поко┐в, спуска║ться вниз. Але що це? У Влахернi й на вулицi стоять етерiоти вони наповнили палац, стоять бiля всiх дверей... Розгублена, розбита Феофано все зрозумiла, але не виказала свого хвилювання, жодним рухом не виявила, як це ┐┐ вразило, постояла в сiнях, повернулась назад у сво┐ поко┐. Там, зiрвавши з голови, ши┐, рук i кинувши на стiл оздоби й вiнець, Феофано довго стояла бiля розчиненого вiкна. У Константинополi вже був день, звiдтiля з усiх вулиць летiли крики: "Слава божественним iмператорам! Слава Василевi й Костянтину!" - скрiзь лунали спiви, урочиста музика, удари дзвонiв. Отже, проедр Василь не допустив ┐┐ до трону. 8 Схiдна Римська iмперiя - Вiзантiя, що виникла на змiну Риму, знала в минулому блискучi часи, першi василевси ┐┐ - Септимiй Север, Костянтин, прозваний Великим, i багато iмператорiв пiзнiших з'║днали в'║дно потомкiв древнiх римлян i грекiв, зберегли й примножили науку й культуру Риму й Еллади, довгий час дивували свiт сво║ю силою, при║днували до iмперi┐ новi й новi землi в квропi, Азi┐ й навiть Африцi, - у свiтi рабовласникiв i загарбникiв, в морi насильства й кровi Вiзантiя вистояла, досягла багатства, сили, розквiту, владувала над багатьма й багатьма землями й народами. Проте цi часи минули, вiд всемогутньо┐ колись iмперi┐ вiдпадали землi й народи, в самiй нiй столiття за столiттям спалахували повстання - зубожiле селянство, ремiсники, раби, народ само┐ Вiзантi┐ не раз пiднiмались проти iмператорiв. Час, у який василевсами були Роман I i Роман II, Костянтин VII, а потiм полководцi - коханцi Феофано Никифор Фока i Iоанн Цимiсхiй, i, нарештi, сини Феофано Василь i Костянтин, був дуже важкий для Вiзантi┐ - iмперiя приймала на себе удар за ударом, сама горiла у вогнi повстань. Проедр Василь, що був найближчою особою й правою рукою iмператорiв Костянтина, Романа, Никифора i, нарештi, Iоанна, краще, нiж хто iнший, розумiв, на чому трима║ться Соломонiв трон вiзантiйських iмператорiв; йому доводилось пожинати те, що ним було посiяно, розв'язувати вузли, якi вiн сам свого часу зав'язав. Важко в самiй iмперi┐: у фемах ┐┐ кiлька рокiв був неврожай, де щось i родило на скелястих, сонцем випечених ┐┐ нивах, те забирали за податки, то тут, то там спалахували повстання, щоб з ними боротись, доводилось утримувати численну армiю; ще бiльшу й вимогливiшу армiю складало духiвництво й ченцi, що володiли багатьма ма║тками й землями навкруг них; величезнi кошти поглинав Великий палац, у якому за всяку цiну, хоча б заради iноземцiв, треба було пiдтримувати зовнiшнiй блиск; золота, золота й ще раз золота вимагали синклiт, сенатори, патрикi┐, чиновники, нарештi, етерiя, полки безсмертних, що мали охороняти особу iмператора, легiони, розсiянi в квропi й Малiй Азi┐. Важко доводилось Вiзантi┐ i з сусiдами. Найлютiшим ворогом iмперi┐ протягом останнiх столiть була нова Священна Римська iмперiя, вона, як чорна хмара, насувала на Вiзантiю з пiвночi й вiд заходу, ┐й належали землi вiд Варязького* (*Варязьке море - Балтiйське море.) до Середземного моря, майже вся Iталiя, острови на Середземному морi. Довго, великою силою боровся з Нiмецькою iмперi║ю iмператор Никифор Фока, але перемогти ┐┐ не мiг. Iоанн Цимiсхiй зробив те, чого не досягнув його попередник: вiн вiддав дочку iмператора Костянтина Феофано за сина Оттона I, i зараз, коли цей iмператор помер, а на престол сiв його син Оттон II, Нiмецька iмперiя гадки не мала посуватись на пiвдень i захiд - ┐┐ легiони рушили на схiд. Польща вiддала в заставу Оттону II малолiтнього сина короля Болеслава, Чехiя прагн