лайкою i глузуванням. Тодi князь велiв воям сво┐м брати зброю i наволочить стяги. В стiни города вдарили пороки. Заметушились во┐ й бiля самострiлiв, що стояли далi вiд стiн: однi крутили вороти, натягаючи на крицевих луках тятиви, зробленi з волових жил, iншi в цей час пiдкладали пiд них гостре камiння. Тятиви натягалися, во┐ спускали храпи - iз свистом i ревом на стiни й далi в город полетiло камiння. В цей час натягли сво┐ тятиви й лучники, що стояли поперед усiх во┐в, i в повiтрi засвистiли тисячi стрiл - звичайних очеретяних i кращих - кедрових, яблуневих, а то й чипрасових. Пороки з важким гупанням били в кiлькох мiсцях стiни, безугавно викидали камiння самострiли, лучники натягали й натягала сво┐ тятиви. I тодi в сяйвi нового дня iз-за лучникiв виступили мечники й одягнутi в броню во┐. Легко подолавши вiдстань до валiв навкруг стiни, вони повалили околля, спустилися в рови, ставили до стiн драбини, закидали залiзнi гаки, ставали один одному на плечi i лiзли на стiни. На полi пiд Переяславцем стояв великий шум i крик. Дехто з во┐в кричав, щоб налякати ворогiв, дехто- щоб пiдтримати сво┐х побратимiв, декому, нiде правди дiти, було просто страшно, i той криком бадьорив себе. Усi во┐ були завзятi, вони копi║м хотiли взяти город. Але й болгарськi во┐, на чолi яких стояли визначнi боляри, бились смiливо, ┐м обiцяли, що скоро пiдiйде велике вiйсько кесаря Петра, а разом з ним римськi легiони. На стiнах у них заздалегiдь були приготовленi купи камiння, за заборолами - дiжки з гарячою смолою, на городницях стояли лучники й пращники. Коли вдарили пороки i в Переяславець полетiли тисячi стрiл, багато во┐в загинуло на стiнах i в самому городi. Але боляри знали, що ┐м загрожу║, i гнали на стiни iнших. Ошаленiвши вiд нестями, вони загрожували сво┐м же воям мечами, списами. Ось чому воям руським довелося пiд стiнами Переяславця дуже важко, - на них згори лилася гаряча смола, падало важке камiння. Коли хто добирався до заборола, проти нього витикалися списи, над головами блищали сокири. У кiлькох мiсцях пiд стiнами города почалися пожежi, й тодi iз заборол полилася вода, хмарою сипався пiсок, воям заливало, запорошувало очi. I коли в одному мiсцi пороком пробили стiну, то виявилось, що поблизу нема║ во┐в, якi б ринули в проруб. А по той бiк стiни швидко виростав присип, закривав проруб. Та ось в городi i на полi перед ним настала тиша. Во┐ одiйшли вiд Переяславця, стали тисячами, кожна пiд знаменем сво┐м. Князь Святослав разом iз Свенелдом i ще кiлькома во║водами об'┐жджав на конях вiйсько, потiм зупинився на високiй кручi, звiдки видно було плесо Дунаю, весь город, поле за ним. - I як мислите, во║води, - запитав Святослав, - будемо далi брати Переяславець копi║м чи станемо облогою? Однi во║води, а за ними й Свенелд, вважали, що город слiд брати тiльки копi║м. Iншi, а найбiльше Iкмор, думали, що краще стати пiд городом станом. Князь Святослав уважно слухав сво┐х во║вод, але в той же час пильно дивився на плесо, пониззя, де Дунай подiлявся на кiлька рукавiв. I раптом на його обличчi заграла посмiшка. - Пливуть! - сказав князь Святослав. Далеко на пониззi, в голубому просторi вод, який пронизувало рожеве сонячне промiння, окреслились темнi цяточки - то йшли лодi┐ руськi, що поспiшали на помiч воям. - Ждати пiд стiнами города не можемо, во║води, - промовив Святослав. - Тут стояти - давати вороговi силу. Ждати тут - може, й роме┐ пiдтягнуть сво┐ сили. I навряд чи сидiтимуть самi боляри в Переяславцi. Вони не ждали, мабуть, що з Ки║ва так швидко прийде пiдмога. Вони не ждали, що й лодi┐ нашi з'являться на Дуна┐. Але ж вони тут, он пливуть Дуна║м. Ждемо ночi, во║води, i будемо брати город копi║м... I князь Святослав не помилився. Коли сонце почало схилятись до заходу, у Переяславцi одночасно вiдкрились всi ворота, а з них скопом ринуло вiйсько. Вошо заповнило рови, вийшло на вали, зупинилось, почало розсипатись по полю. У станi руських всi були готовi, через короткий час почалася сiча велика. Боляри болгарськi бились люто, з усi║┐ сили, вони йшли i йшли проти руських во┐в, хотiли вирватись з цього поля i тiкати на захiд. Але руськi во┐ не випускали ┐х з кiльця. До ночi од слiв Святослав Переяславець. I взяв город копi║м... 4 У цьому першому бою Микулi довелося дуже важко. Правда, лук i меч у нього на цей раз були там, де треба, тул iз стрiлами, якi вiн сам нарiзав з верби, висушив i оперив ще в полi, туго був прив'язаний у нього з правого боку, було в його тулi ще багато стрiл i комишевих - тонких, легеньких, iз залiзними вiстрями, - такою стрiлою вiн би найпрудкiшу веверицю вцiлив. Перев'язав Микула пiзнiше, на березi Дунаю, й тятиву свого лука, на цiлу нiч перед тим поклав ┐┐, як радили iншi во┐, в теплий кiнський кiзяк. Тятива одiйшла, розпарилась, туго ув'язалась за пiдзорами* (*Пiдзори - кiнцi лука), а коли сонце пригрiло i тятива висохлса, то кибить* (*Кибить - дуга лука) i весь лук аж дзвенiли. Вся ця зброя тепер, коди вiн взяв ┐┐ в руки, не заважала Микулi; тул бiля пояса, лук у лiвiй руцi, права - вiльна, щоб стрiляти, а коли буде надоба - виймати меч. I бився Микула, як i тисячi iнших во┐в, добре. На свiтаннi, коли наперед ви┐хали сурмачi й сли, якi стали кричати до боляр болгарських, що вони прийшли сюди не кров проливати, а боротись сукупно проти роме┐в, i пропонували здати безщербно город, а болгари вiдповiли лайкою i глузуванням, - забилось дуже серце в Микули. Це ж вони - во┐ руськi - з тяжким трудом прийшли сюди, це вони кличуть не до кровi, а миру. Чого ж смiються болгари, невже не бачать смертi, що нависла над Днiпром i Дуна║м? Люто, разом iз сво┐м десятком iшов уперед Микула. Спочатку стрiляв iз лука, далi, коли лiзли на стiни, вихопив меч, а що було згодом - пам'ятав мало. Знав одно: лук його не пiдвiв, меч не пощербився, а що сам був побитий так, що аж кров з нього цебенiла й синцями вкрилось усе тiло, - цього не чув i про це не думав Микула. Уночi ж, коли во┐ взяли Переяславець i спочивали, щоб далi йти до Доростола, Микулi доручили стерегти кiлькох болгар, таких посiчених, як i вiн сам, пов'язаних. Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав недалеко вiд нього просто на землi. У бранця були зв'язанi руки й ноги, на сорочцi його запеклася кров, мабуть, вiн дуже стомився, хотiв спати, бо то заплющував очi, то розплющував ┐х. Але щось не давало спати бранцевi - розплющуючи очi, вiн кожного разу з острахом поглядав навкруг, нiби чогось боявся. - То ти й спи, чоловiче, - сказав нарештi Микула, якому обридло, що бранець то схоплю║ться, то ляга║. - Ти ж бачиш, я не сплю. Болгарин сiв i пильно подивився на Микулу. - Не буду спати, - промовив вiн. - Не, не... - Як хочеш, чоловiче, - згодився Микула. - Сиди! Вони помовчали, сидячи один проти одного. Але нiч iшла, мовчання було важким, а далi й нестерпним. - I чого тебе зв'язали? - вголос сказав Микула. - Асен бяше убит, - вiдповiв полонений. - Болгарiяче ще не iмат такава войска, аки рустi┐...* (*Боявся, що вб'ють. Болгари ще не мають такого вiйська, як руси.) - Не iмат такава войска? - засмiявся Микула. - Так чого ж ти бився з нами? - Бояхом руськi войницi. - Боявся? - здивовано запитав Микула. Слово болгарина про те, що вiн боявся, здивувало Микулу. Боявся - i бився. А чому ж вiн не пiдiйняв рук? Тодi б нi Микула, нi iнший во┐н не зачепили б його. "Щось тут не так", - уперто думав Микула i запитав у бранця: - А чого ж ти боявся руських войницiв, чоловiче? - Руськi войницi iмам смерть, - вiдповiв той. - Ти хочеш мене мати рабом, уб'║ш... - Це я тебе хочу мати рабом? - промовив Микула й чомусь показав на сво║ серце. - I це я тебе вб'ю? - Ти i твiй каган, - швидко вiдповiв болгарин. - Зажди, - промовив Микула, - ти говориш неправду. Хто сказав, що я тебе вiзьму рабом i вб'ю? I як тебе звуть? - Ангел суть. А тебе? - Микула... Микула... Тодi болгарин витягнув уперед сво┐ зв'язанi мотузком руки й запитав: - То аз не буду тi рабом? * (*То я не буду тво┐м рабом?) - Ти що? Та я ж сам нiби раб... закуп. - Закуп.., - повторив Ангел i опустив на колiна руки. - А боляри говорили - страшна буря се надвига в Подунависто, войската на князя Святослава се прийде по всички страни - будемо ми раби - аз, i Цвiтана, i всi, всi...* (*А бояри говорили - страхiтлива буря насува на Дунай, вiйсько князя Святослава пройде по всiй землi - будемо ми рабами: я, й Цвiтана, i всi, всi) - Не вiдаю, про що ти говориш, чоловiче. Яка Цвiтана, хто всi? - Цвiтана - жона, а всi - болгари, смерди, парики, - тихо сказав Ангел. - Смерди? - Так, смерди... Вони замовкли. Мовчав i стан. Далеко в лузi горiв вогонь, i ледь долiтали звiдти голоси - там палили мертвих. А мiж тим навкруг було дуже тихо. I в цiй тишi Микула почув, як десь близько серед темно┐ ночi вдарив перепел. Вражений Микула навiть повернув голову, щоб краще чути знайомий голос. Зрозумiвши, що зацiкавило Микулу, повернув голову й Ангел. Обо║ вони довго слухали, як пристрасно б'║ в житах перепел, i навiть заплющили очi вiд невимовного задоволення, яке заповнило ┐м груди. - Чувай... Добер глас, - сказав Ангел. - Чудо! - Правду говориш, - згодився Микула. - Голос добрий. Микула розумiв не всi його слова. Але вiн розумiв головне: отут, на луках над Дуна║м, i скрiзь далi в гори ║ городи, ║ села, i скрiзь тут живуть болгари. У селах вони випалюють лiси, сiють рiзне жито, в горах пасуть худобу. I ще недавно вони жили великими родами, пересувались в долинах i на горах, а зараз, коли скрiзь стали городи, - осiли, сидять на мiсцi. - Не бува чловек сам да iска смертi сi, - продовжував Ангел. - Але каган далеко, бог - високо* (*Людина не стане сама собi шукати смертi. Але каган далеко, бог - високо). Важко, як розумiв з слiв Ангела Микула, жити зараз на долинi i в горах. У Преславi сидить кесар з болярами, у городах, як у цьому Переяславцi, - боляри, у жупах - кметi. А вже в них ║ чимало тiунiв-перперакiв - i житаре, i винаре, десяткаре, сенаре, - жито беруть кадями, вино - бочками, вiд худоби - десятину. А над усе - роме┐, - i це добре знав Ангел. - Брат мiй загина од руката на роме║ц... докато очитi мi вйждат, аз ще буду враг на роме┐те... Нека буду трижда проклят, ако се откажа от думите се...* (*Брат мiй загинув вiд руки роме┐в, i я, доки бачу очима, буду ворогом роме┐в. Проклят тричi буду, якщо порушу слово) - Бачу, боляче тобi, - сказав Микула, - мабуть, розв'яжу я тобi краще руки. - Болi... Розверж, Микул... Микула розв'язав мотузки на руках Ангела й сказав: - Ноги сам розв'яжи! Ангел швидко розв'язав ноги й витягнув ┐х на травi. - Ти, мабуть, i ┐сти хочеш? Вiзьми хлiба. - Спасибi, - подякував Ангел. - Ти, Микул, си мi, като брат...* (*Ти, Микуло, менi як брат) I вiн смачно ┐в шматок хлiба, який йому дав Микула. У Микули було гарно на душi. Вiн запитав: - Ти нiкуди не пiдеш, Ангеле? - Ой нi, - вiдповiв той. - I куди? Чувай, Микул, ерам мi ║. Бог да тi даде довгий живот i да позлати устата за думи, аще менi сказав. Сляп аз бях. Не войник я тепер на цар Петро, страх, страх то був * (*Соромно менi. Нехай бог да║ тобi довге життя й обзолотить тво┐ уста за те, що ти менi сказав. Слiпий я був. Не вояка я тепер царевi Петру, страх, страх то був). Микула поклав пiд голову руку й одразу почав дрiмати. Напiвзаплющивши очi, бачив Микула далекi вогнi на полi, i чомусь нагадали вони йому вогнi над Днiпром. Вогнi наближались, i скоро Микула побачив близько Вiсту. Вона дивилась великими, добрими очима, а потiм поклала йому на голову руку. Так i заснув Микула. Коли вiн прокинувся, ледь починало свiтати. Просто перед собою Микула побачив вкриту росою траву, мотузки, якими був зв'язаний Ангел, чиюсь спину, за нею голови, ноги. Люди ще спали. Не було тiльки Ангела, - навiть трава, на якiй той лежав звечора, також припала росою. Микула сiв. Озирнувся. Ангела не було. Тодi Микула схопився швидко на ноги й подивився, чи лежать на землi його шолом, лук з стрiлами й меч. Зброя була на мiсцi. Вiн пiшов, обминаючи людей, якi покотом лежали скрiзь на травi. Гiрко було Микулi, що Ангел утiк, образа обгортала його душу. I раптом Микула зупинився. Вийшовши на пагорок, вiн побачив Ангела. Той сидiв спиною до нього, але Микула одразу пiзнав болгарина, широкi його плечi, всю постать. Ангел щось говорив, розмахував правою рукою, а перед ним сидiли й уважно дослухались до його слiв кiлька руських во┐в. - Там шлях на Преславу, - говорив Ангел. - Вiдаю, як пройти в горах. Трохи обминувши цих людей, щоб не заважати розмовi, Микула спустився з пагорка, побачив джерело, став на колiна, схилився й напився свiжо┐ води, яка пахла небом i ранком. 5 Нiч спустила шати над Доростолом, у темному небi запалилися й вiдбилися на плесi Дунаю зорi, повiяв вечiрнiй теплий вiтер з моря. Тодi в Доростолi стихли крики й брязкiт збро┐ - сiча скiнчилася, город упав, во┐ руськi ждали, що звелить ┐м князь, жителi тремтiли вiд страху. Вони боялись i тремтiли вiд страху немарно - тут, у Доростолi, де сходились вiтри з Руського моря й Родопiв, тягнувся шлях з пiвночi на пiвдень по Дунаю i ще один великий шлях iз сходу на захiд сонця - понад морем. У того, хто сидiв у Доростолi, були ключi вiд Дунаю, моря, степiв, поля. Через це давнi ще iмператори роме┐в, що завжди прагнули поширити сво┐ межi на схiд, iз жорстокими, смертельними боями доходили сюди, ставили понад Дуна║м городи-фортецi, вони ж поклали i перший камiнь Доростола. Але мiсцевi племена, що жили тут одвiку й говорили такою ж мовою, як i племена над Днiпром i Руським морем, а пiзнiше й болгари, що з далекого сходу прийшли сюди й порiднились, злилися з мiсцевими племенами, не хотiли мати над собою iмператорiв римських. Тут, на берегах Дунаю, вони ┐х не раз били, гнали до Константинополя. Багато довелося пережити й вистраждати Доростолу вiд iмператорiв римських. Крiм ┐хнiх во┐в, стiни города бачили багато орд iнших, - i всi вони, приходячи сюди, вбивали, грабували, гнали в неволю, робили сво┐ми рабами чоловiкiв, юнакiв, дiвчат. I цього вечора, коли закiнчилась сiча над Доростолом, люди в будинках, хижах i землянках города не спали. Кожен iз них думав, що буде далi. Чоловiки з синами збирались тiкати в Родопи, матерi ховали дочок в печерах. Темно┐ ночi руськi во┐ iз смолоскипами в руках ходили вiд хижi до хижi, грюкали в дверi, велiли всiм збиратись на площi бiля палацу кметя * (*Кметь - управитель областi). Скоро площа була заповнена, мужi болгарськi товпились, тихо мiж собою розмовляли. Це були невеселi розмови - на воротах i стiнах города стояли руськi во┐, нiчна сторожа ходила вулицями, во┐ руськi стояли й наокруг. Ще пiзнiше коло будинку заблищали смолоскипи. Рiвними рядами, одягнутi в броню, з мечами бiля поясiв, з списами й щитами в руках, стали там руськi во┐, а на сходи вийшов i став поперед них во║вода. Люди з Доростола не знали, хто вiн, але зрозумiли, що це не звичайний во║вода. На поголенiй головi в нього темнiло пасмо волосся, бiля пояса висiв позолочений меч iз камiнням у яблуцi, срiбним череном, усiяним перлами огнивом. - Князь Святослав! - покотилось у натовпi. Всi мовчали. Славословити руського князя, як кметi велiли ┐м славословити кесарiв, коли тi при┐жджали до Доростола, - нi, нiхто ┐м цього не велiв. Щось просити в нього, - але хiба зна║ хто, що дума║ князь. Натовп мовчав. Усi дивились на князя Святослава, намагаючись вгадати, що вiн хоче, i боячись того, що вiн звелить робити. Мовчав i князь Святослав. Вiн дивився на тисячi людей, нiби хотiв прочитати ┐х думки. - Мужi болгарськi! - почав князь Святослав, поклавши праву свою руку на меч. - Допреже пiти сюди, в Болгарiю, i стати на брань з вами, я посилав слiв сво┐х до кесаря Петра i говорив, що болгари i руси - це рiднi люди, що отцi нашi сукупно боролись з ромеями i що зараз ми також сукупно повиннi боротись з ромеями, бо льстивi вони й хитрi, бо думка в них одна: знищити i Русь, i Болгарiю, що василевси ромейськi мрiють стати василевсами свiту. Про це я говорив кесарям вашим i бо┐лам* (*Бо┐ли - во║води), я давав руку кесарю Петру, як батько мiй Iгор давав ┐┐ кагану Симеону. Коли ж кесар Петро не схотiв з нами говорити й одкинув мир i любов, я з воями сво┐ми приплив сюди, до Дунаю, i прийшов борзно, взяв копi║м Переяславець, взяв Доростол, хочу тепер радитись токмо з вами. Болгари стояли мовчки. Князь Святослав говорив до них тими ж словами, якими говорили й вони. Вiн сказав, що звертався до кесаря Петра, не дiстав вiдповiдi i тодi пiшов на Переяславець i Доростол. Князь сказав також, що хоче радитись з ними. Чи так це? Адже досi всi розмовляли з ними тiльки мечами?! - Мужi болгарськi! - вiв далi князь Святослав. - Одвiку ми з вами разом, i князi нашi, аж до Симеона i Iгоря, боролись з ромеями, що хотiли нас зробити сво┐ми париками. I тодi була дужа Болгарiя, ┐й допомагала Русь. Але кесар Петро забув покон батька свого, вiн продав вас, болгар, ромеям, зрадив вiн i Русь. Боляри болгарськi, що стояли попереду в багатому одязi, мовчали, але десь позаду в натовпi в цю хвилину пролунало кiлька вигукiв: - Кесарi i болярини можут да стати предателем, народ - нiкогда!.. Да мислим за цяла Булгарiя!.. Але це були ще несмiливi першi крики. Тих, що кричали, пiдштовхували, змусили мовчати. I знову тиша запанувала на площi, натовп, як один чоловiк, стояв непорушно, нiмий. - Я говорю правду, - голосно сказав князь Святослав. - Роме┐ прислали нам багато золота, щоб ми iшли й поневолили для них Болгарiю. Ось iз нами василiк iмператора роме┐в, який привiз у Ки┐в це золото. Василiк Калокiр, що стояв увесь час позад князя, виступив наперед i, клянучись, пiдiйняв угору руки. - Але не заради цього золота прийшли ми сюди, - вiв далi Святослав. - Вiзантiя хотiла б, щоб ми нинi розбили болгар, завтра вона битиме з болгарським кесарем Русь. Не неволити, не вбивати, не грабувати болгар прийшли сюди руськi люди, а принесли свiй меч, щоб додали ви до нього меч свiй, щоб стали поплiч з нами i щоб разом iшли ми на роме┐в. Я, - урочисто продовжував вiн, - князь Святослав, i всi руськi во┐ говоримо вам: нехай буде спокiй i мир у вашому городi, нехай тут буде середина землi, що йде на роме┐в. Во┐ мо┐ зараз вiдкриють ворота. Хто хоче бути з нами - нехай лиша║ться тут, хто бо┐ться i не вiрить нам - нехай iде звiдси. А всiм говорю: iдiть по Болгарi┐ й скажiть людям, що князь Святослав сидить з воями у Доростолi i пiде далi. Але меч його уготований не супроти болгар, а проти роме┐в. Князь Святослав, як князь Iгор i каган Симеон, кличе всiх болгар до бою з ромеями! Натовп завирував, загомонiв, то тут, то там почулися крики. Попереду щось шепотiли мiж собою боляри, позаду, де було темнiше, хтось голоснiше говорив про неволю, про долю парикiв. - Да живе князь Святослав! Да принудим роме┐в до миру... Другарi! Князь Святослав стояв, дивився на цей людський натовп. Вiн розумiв, що цими людьми керують найрiзноманiтнiшi почуття: ненависть i любов, страх i вiдвага. Але ║ мiж ними й такi, якими керу║ лжа i облуда. Во┐ князя Святослава швидко йшли вперед, вже в ┐хнiх руках було гирло Дунаю й Малий Преслав, вони просувались вгору по Дунаю й займали фортецi, сунули низиною мiж Дуна║м i Руським морем, далi й далi на пiвдень берегом, займаючи там затоки й городи, - аж до Варни. Багато жорстоких вiйн знав цей куточок землi мiж Дуна║м i Руським морем, кожен камiнь тут i кожна пiщинка политi були людською кров'ю. Кожна з фортець високо на горах над Дуна║м в рiзнi часи знала облоги, наступи, голод. Бувало, що вiйська iмператорiв, а пiзнiше вiйська болгарських каганiв довгi мiсяцi тримались у фортецi i нiяка ворожа сила не могла ┐х взяти. Був час, коли цар болгарський Симеон, оточений уграми, заперся в Доростолi, кiлька мiсяцiв тримав облогу i зрештою пiшов у наступ проти угрiв, прогнав ┐х у Ателькуз. Во┐в князя Святослава не затримала нi одна фортеця. За короткий час вони взяли вiсiмдесят городiв над Дуна║м, сотнi городищ на долинi, ще багато городiв над Руським морем. Вiдколи стояли Родопи i вiдколи п'ять морiв бились у крутi береги Болгарi┐, нiяке вiйсько в такий короткий час не доходило до вершин Родопiв, нiяке вiйсько так швидко не посувалось уперед. Во┐ князя Святослава жорстоко, не шкодуючи кровi, боролися з болярами i ┐хнiми дружинами. Убогi ж болгари - всi тi, кого боляри прозивали простими людьми, смердами, париками, - при║днувались до вiйська князя Святослава. Коли князь Святослав взяв Доростол, до нього прибули гiнцi iз-за Родопiв, вiд комiта Шишмана* (*Комiт Шишман - правитель Захiдно┐ Болгарi┐, який ворогував з Вiзантi║ю) i його чотирьох синiв, якi недавно пiдняли повстання проти Петра i не визнавали тепер Преслави... Гiнцi повiдомляли, що там, над Адрiатичним морем, ждуть Святослава i, тiльки вiн промине Преславу, при║днаються до нього, щоб разом iти проти роме┐в. Планина горiла, тут тепер знову згадували царя Симеона, його iменем вiтали один одного, iм'я його i князя Святослава вiдкривало ворота фортець. I вже кiльце все тугiше й тугiше стягувалось навколо Преслави, з ┐┐ стiн уже видно було заграву пожеж над Дуна║м, заграву в горах на заходi, заграву - в бiк Руського моря. В одному тiльки мiсцi не видно було заграви - на пiвдень вiд Преслави - у Вiзантi┐. I туди - через ущелини в горах, - до Константинополя, i назад, з Константинополя до Преслави, летiли й летiли гiнцi. 6 Про все це, звичайно, чу║, все це зна║ iмператор Никифор. Во┐ князя Святослава iдуть не так, як би хотiв вiн. Мовчить патрикiй Калокiр, мовчить Святослав, страх i вiдчай поволi починають вповзати в душу iмператора. О, коли б знаття, вiн би нiколи не став кликати князя Святослава сюди, в Родопи, ще й платити золото. Переляканий василевс почина║ збирати до Константинополя вiйсько, сюди iдуть легiони, якi стояли досi в захiдних фемах. Стратиги за наказом iмператора висилають сво┐ вiйська, вони заливають сiрим потоком узбережжя Золотого Рогу. На протилежному березi Золотого Рогу, в Галатi, починають лагодити старi, побитi й закладають новi дромони, хеландi┐, скедi┐. Iз голубо┐ iмли Пропонтиди до Константинополя поспiшають кораблi з легiонерами iз Азi┐. Велике вiйсько вимага║ збро┐, i ┐┐ кують у майстернях на Галатi й бiля Влахерну, - кують мечi, списи день i нiч, безперервно. Там же, в майстернях, готують величезний ланцюг i тягнуть його через Золотий Рiг вiд Сотенно┐ вежi Юстинiаново┐ стiни до Галатсько┐ вежi на протилежному березi. Ця вежа досi була вiдома тим, що в нiй жило кiлька ченцiв, якi нiбито вилiковували жiнок вiд безплiддя. Тепер почеплений до не┐ ланцюг мусив рятувати Великий палац вiд лодiй Святослава. Здавалося, що Константинополь i всi його прибережнi феми були добре захищенi з суходолу й моря. Усi ждали, що iмператор Никифор вирушить з сво┐м вiйськом проти Святослава. I сенатори, i всi чиновники одверто й давно говорили про це. Але Никифор не поспiшав. Iмператор Вiзантi┐ не вагався - iти йому чи не йти проти Святослава. Питання це iмператор Никифор вирiшив давно, ще тодi, коли посилав до Ки║ва василiка свого Калокiра. Iншi причини змушували Никифора стримуватись з походом у Болгарiю. У iмперi┐ було неспокiйно. Сидячи в Константинополi, iмператор Никифор вiдчував гаряче дихання з квропи. Там iмператор Оттон Перший посувався з вiйськами сво┐ми в Пiвденнiй Iталi┐, вiн уже вийшов до моря, бiля Сiцiлi┐ кораблi його зiткнулись з численним могутнiм флотом Вiзантi┐... Сталося щось незрозумiле. Вiзантiйський флот мав дромони, чудовi хеландi┐, кубари, в його розпорядженнi був грецький вогонь, i все ж вiн був розбитий, потоплений... Неспокiйно було також i в Азi┐. Там у Сiрi┐ й навкруги - у Iсаврi┐, Кiлiкi┐, Фiнiкi┐ - протягом кiлькох рокiв не вгавали повстання проти iмперi┐, i iмператор Никифор давно послав туди свого доместика схол* (*Доместик схол - командир гвардiйських полкiв.) славетного полководця Iоанна Цимiсхiя з наказом будь-що придушити повстання. Але протягом цiлого року Iоанн Цимiсхiй не мiг придушити повстання в Азi┐, все стояв пiд стiнами Антiохi┐, i iмператор Никифор змушений був послати туди на чолi кращих легiонiв стратопедарха патрикiя Петра, про якого всi говорили, що вiн муж хоробрий, жорстокий до ворогiв. Водночас роздратований iмператор велiв, щоб Iоанн Цимiсхiй негайно повертався до Константинополя. У самому Константинополi також було важко. Три роки пiдряд у iмперi┐ був неврожай, феми, якi межували з Болгарi║ю, охопив голод, нестача харчiв гостро вiдчувалась i в столицi. Тут усю торгiвлю хлiбом взяв у сво┐ руки, з вiдома, звичайно, iмператора, його брат - куропалат Лев Фока. Вiн скуповував весь хлiб, який довозили до Константинополя, i продавав його по високiй цiнi, наживаючи тисячi кентинарi┐в. Лев Фока був не один. Кожен патрикiй, сенатор, найменший чиновник, крiм велико┐ платнi, яку вiй одержував з царсько┐ скарбницi, намагався ще щось заробити. Всi вони торгували будинками в мiстi, ма║тками в фемах, тисячi рабiв працювали на iмператора i його поплiчникiв. Голодне, зубожiле населення Константинополя i ближчих фем було доведено до вiдчаю. Канцелярiю ║парха мiста, що була недалеко вiд Великого палацу, кожного ранку оточували м'ясники, хлiбопеки, торговцi милом, воском, полотном. Вони скаржились, що Колхiда й Керосун не продають ┐м полотна, що нiхто не хоче гнати баранiв i худобу з Сангарi┐ й Нiкомiдi┐, що в Таврi┐ нiбито нiколи не було свиней. Та не тiльки торговцi товпились бiля канцелярi┐ ║парха. Сюди йшов i голодний люд столицi, нарiкаючи на те, що не було роботи, а коли вона й траплялась, то за свiй заробiток не можна купити хлiба. Дедалi бiльше й бiльше в столицi поширювались грабiж, розбiй, вбивства. Уночi то тут, то там спалахували пожежi, то тут, то там злодi┐ розбивали крамницi. Палi┐в i грабiжникiв ловили, в'язнями було набито всю Преторiю, але це не допомогло. Мiсто вирувало, хвилювалось. Хвилювання i неспокiй ще бiльше сколихнули мiсто, коли туди дiйшли чутки про перемоги князя Святослава в Болгарi┐. На iграх в Iподромi, в надзвичайно урочистий момент, коли на арену вийшли всi учасники iгор, а iмператор Никифор разом з iмператрицею Феофано з'явився у сво┐й ложi, щоб вiтати людей, на лавах почулись крики: "Хлiба!.. хлiба!.." - далi свист. В iмператорську ложу полетiло камiння. Iмператор Никифор i Феофано змушенi були тiкати з Iподрому. Через вузькi переходи Кафiзми, пiдвали храму Дафн i галерею Маркiана вони потай пробрались до Буколеону. Цей Буколеонський палац iмператор Никифор велiв будувати ще тодi, коли сiв на престол, бо вiн боявся жити у Великому палацi, де царювали й гинули насильницькою смертю iмператори - попередники Никифора. Свiй новий палац iмператор поставив на пiвдень вiд Великого палацу, над вузькою й глибокою затокою, де можна було тримати напоготовi кiлька кораблiв. Палац цей i зовнi, i всерединi нагадував фортецю, мав високi стiни, бiйницi, вежi, льохи. В нього важко було зайти, а ще важче вийти. Пiсля подiй на Iподромi iмператор заспоко┐вся тiльки тодi, коли опинився в Буколеонi. - Вони жорстоко розплатяться за це камiння, - сказав iмператор паракимомену Василевi. - Наша етерiя повинна перевернути весь город... Над Константинополем висiли важкi хмари, вiд галатського берега вiяв холодний вiтер. Обличчя iмператора було сердите, вiн стояв мовчазний, замислений, довге, чорне колись волосся, рясно посiчене тепер сивиною, куйовдилось вiд вiтру. Темнi очi з-пiд густих, кошлатих брiв похмуро дивились на галатський берег. Через кiлька днiв тривога iмператора Никифора розвiялась - до Константинополя повернувся стратопедарх патрикiй Петро. Iз сво┐ми легiонами вiн швидко пройшов Сiрiю, оточив Антiохiю, поставив тарани й метальнi машини, запалив мiст грецьким огнем i взяв Антiохiю. До Константинополя вiн привiз безлiч полонених, скарби. Iмператор Никифор почував себе переможцем. Вiн сам вручив велику нагороду патрикiю Петру. Оскiльки ж звiстка про падiння Антiохi┐ була одержана напередоднi свята архiстратига Михайла, велiв зробити вихiд у святу Софiю. Але ще до цього виходу вiн зустрiв у Буколеонi Iоанна Цимiсхiя. I тодi iмператора прорвало, вiн вибухнув страшним гнiвом. - Як мiг ти допустити, - заволав вiн на Цимiсхiя, - щоб я у цей важкий для Вiзантi┐ час знiмав великi сили з меж Болгарi┐ i посилав ┐х у Сiрiю!.. - Великий iмператоре, - вiдповiв Цимiсхiй. - Я дiяв, як ти велiв, - берiг Антiохiю, що ║ третiм городом свiту, i намагався взяти ┐┐ облогою. - Безумець! Твоя облога затягнулась на цiлий рiк. А патрикiй Петро взяв Антiохiю за один день. - Вiн розбив стiни, спалив половину города, не залишив каменя на каменi. - Бувають часи, - крикнув роздратований iмператор, - коли треба руйнувати не тiльки городи, а цiлi землi, не шкодувати нiкого й нiчого! Патрикiй Петро зробив це й прибув до Константинополя з великими скарбами. - Це правда! - промовив Iоанн. - Антiохiя тепер найбiднiший город свiту, вона не скоро встане з ру┐н i попелу. - Ти смi║ш мене осуджувати! - закричав нестямно Никифор. - Паракимомене Василю! Вiднинi Iоанн Цимiсхiй не буде доместиком схол! А ти, бездарний полководцю, ┐дь у свою Вiрменiю, тобi нема║ мiсця в Константинополi. Тiльки пiсля цього iмператор Никифор вгамував свiй гнiв, рушив до камор Золото┐ палати, щоб одягти там пишний свiй одяг, почати вихiд, слухати урочистi спiви хорiв, славослов'я димотiв i динархiв* (*Димоти i динархи - партi┐ Iподрому.). Проте цi славослов'я не приносили тепер йому, як ранiше, втiхи, не кидали в священний трепет, не вгамовували душi. Вiн iшов, сивий, похилений, час вiд часу боязко оглядався навкруг... Це вже був не той славетний полководець, одного iменi якого боялись Сiрiя й Палестина, який велiв колись сво║му вiйську рубати голови крiтянам i кидати ┐х на ворогiв, який ходив на Антiохiю й каменя на каменi не залишив вiд городiв агарян, якого всi волiли мати спiльником i владарем, але не ворогом. Тепер iмператор Никифор тремтiв перед iншими, чорнi передчуття обгортали його... I зараз цi передчуття не обдурили iмператора. Вiн стояв i молився в сво║му паракиптику* (*Паракиптик - закрита ложа iмператора в соборi.), час вiд часу падав навколiшки i схилявся чолом до холодно┐ мармурово┐ пiдлоги. Але що це? Коли вiн раптом одiрвав важку голову вiд пiдлоги, то побачив перед собою ченця в темнiй рясi, iз закритим обличчям, який простягав чомусь до нього свою руку. - Що це? Хто ти? - прошепотiв iмператор, але мимоволi торкнувся ченця, взяв щось холодне пальцями сво║┐ руки... I тодi чернець зник так само несподiвано, як i з'явився. У руцi iмператора був папiрець. Вiн розгорнув його, пiднiс ближче до очей i при мерехтливому свiтлi лампад прочитав: "Iмператоре! Доля вiдкрила менi, нiкчемному черв'яковi, що ти, коли мине вересень, третього мiсяця пiдеш iз цього життя..." Iмператор ступив уперед, вiдкрив завiсу паракипти-ка, яка вiддiляла його вiд мутаторiя* (*Мутаторiй - поко┐ iмператора в Софi┐.). Там один за одним, всi в темних рясах, iшли ченцi. Але який iз них дав записку? 7 I була ║дина втiха в iмператора Никифора i ║дина людина, якiй вiн поки що вiрив у Великому палацi, - його жона, iмператриця Феофано. пй тодi минало тридцять рокiв, i якщо ранiше, в днi молодостi, вона нагадувала лозу, на якiй тiльки наливаються вкритi нiжним пилком та║мничо-привабливi грона, то тепер це була лоза дозрiла. Вона мала досконалi, нiби виточенi з мармуру, форми, нiжнi руки ┐┐ з довгими гнучкими пальцями схожi були на лебединi крила, тугi перса - на соковитi плоди, ноги ┐┐ - о, тим ногам заздрили всi жiнки Константинополя! Чудове було в не┐ й обличчя - з великими, темними, схожими на двi маслини пiд чорними бровами очима, тонка шкiра ┐┐ нагадувала оксамит; коли вона хвилювалась, на щоках ┐┐ виступали, як дивнi троянди, рум'янцi, уста ┐┐ - невеликi, але чiтко окресленi, - не мали нi ║дино┐ зморщечки. Нi, iмператрицю Феофано немарно називали кращою з кращих жiнок Вiзантi┐ й усього свiту! Поряд з нею iмператор Никифор - сивуватий, не в мiру повний, брезклий, малоговiркий i малорухливий -виглядав старим, невправним, незугарним. Але вiн не здавався, вiн нестямно любив i хотiв, щоб його любила Феофано, ║дина, найкраща в свiтi... Вiн багато через не┐ зазнав. Це ж тодi, коли ще живий був iмператор Костянтин i престолонаступник Роман, вiн, як близька до царсько┐ родини людина, запрошений був i став хрещеним батьком дiтей Феофано - синiв Василя i Костянтина. Цього для нього тодi було досить. Хрещений батько порфiрородних - так почався зв'язок мiж Феофано, Никифором Фокою та ще паракимоменом Василем. Пiзнiше, правда, це кумiвство стало лихим для Никифора Фоки. Коли, пiсля отру║ння Костянтина, а пiзнiше й Романа, учорашнiй полководець сам став iмператором Вiзантi┐ й наступного дня звернувся до патрiарха Полi║вкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з Феофано, патрiарх вiдповiв, що Феофано, як мати хрещених ним дiтей, його кума, не може стати дружиною Никифора, i новоявленому iмператору не лишалось нiчого, як вдатись до шахрайства: вiн заявив i довiв патрiарху, що хрещеним батьком дiтей був не вiн... а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора. Тодi для нього почався нiбито щасливий час. Вiн був з Феофано, дарував ┐й незчисленнi скарби, вiддавав городи й цiлi землi в квропi й Азi┐. Коли ж Никифор мусив вирушити в Азiю на агарян, що повстали проти iмперi┐, вiн взяв з собою Феофано... Вона на кожному кроцi також виказувала, що любить iмператора; це вона велiла робити, щоб його розважити, малi виходи до Софi┐ й великi - до мiста, це вона дбала, щоб у Великому палацi щодня вiдбувались урочистi прийоми, це вона приходила кожного вечора до свого василевса... I цього вечора, коли iмператор Никифор, переляканий запискою ченця, повернувся з собору Софi┐ до Буколеону, вона прийшла до нього в опочивальню - одягнена в легку тунiку, збуджена, чудова. Iмператор Никифор стояв навколiшки у кутку перед образом i, часто б'ючи поклони, пристрасно молився. - Iмператоре! Мiй василевсе! - звернулась вона до нього. - Ти проводиш днi й ночi в сво║му кiтонi, ти уника║ш радостi й розваг, ти забув i про мене, свою Феофано. Чому це так? - Я не забуваю, - пiдводячись, вiдповiв вiн, - i нiколи не забуду про тебе, Феофано. Але зараз у мене важкий час, думки не залишають мене нi на хвилину; я не сплю ночами... Це почалось тодi, коли ми були з тобою на Iподромi i коли вони кидали на мене камiнням... - Iмператоре, - перебила вона його. - Хiба вперше iмператорам роме┐в бачити, як на них кидають камiнням? Тих, що кидали камiння, вже нема║ в живих, а хто з них i лишився живий, той сидить i сидiтиме на Протi... Забудь про це, iмператоре. - Ти кажеш, - вiв далi Никифор, - що вони всi загинули або ж сидять на Протi. Так хто ж тодi пророку║ таке й хоче мо║┐ смертi? Iмператор розповiв Феофано про випадок у соборi й показав записку, яку йому дав чернець. Феофано дуже уважно прочитала ┐┐, й на обличчi в не┐ виступили рум'янцi. Проте Феофано стрималась i, як тiльки могла спокiйно, нiбито жартома, сказала: - Мiй iмператоре! Василевсе мiй! Та невже ж можна так страждати iз-за кожно┐ дурно┐ записки? "Третього мiсяця ти пiдеш iз цього життя..." Нiкчемний черв'як! Вiн немарно так пiдписав цю записку. Ну хто, скажи менi, може вгадати, коли людина пiде iз цього життя? Бог? Та навiть бог цього не скаже, бо коли приходить час - вiн кличе, коли ж доля судила жити - людина переборю║ навiть смерть. У нас з тобою, iмператоре, ║ вороги - i тут, у Великому палацi, i в Константинополi, i в iмперi┐. Але, василевсе, ми не були б iмператорами, коли б ┐х не мали. А хiба не мали ворогiв вони?.. Вона показала на стiну опочивальнi, де зробленi були мусi┐ iмператорiв Костянтина, Юстинiана, Михайла Мефiсоса i Василя Македонянина... Як живi, тi йшли i йшли, високо пiднiсши вгору руки. За ними з молитовниками в руках крокували ┐хнi жони, дiти... - Це правда, - вирвалось у iмператора Никифора. - Македонянин, - показав вiн пальцем на одного з них, -убив оцього самого... Михайла Мефiсоса... - Так, - голосно засмiялась Феофано. - Вони вбивали навiть один одного! А ти чого злякався? Якийсь нiкчемний черв'як пророку║ тобi смерть, i ти йому вiриш?! Подумай, iмператоре! У тебе ║ надiйна етерiя, вiд тебе не вiдходить твiй паракимомен Василь, ти побудував - i добре зробив - цей палац Буколеон, куди не проповзе нi миша, нi черв'як, нарештi, бiля тебе я - твоя утiха й пiдпора. - Це правда, - згодився iмператор Никифор. - Тут, у Буколеонi, бiля тебе, я в безпецi... Але ворогiв ║ багато, вони там, за стiнами Буколеону... - Хто ж вони? - Оттон нiмецький. - Навряд чи рушить проти Вiзантi┐ Оттон, - заперечила Феофано. - Вiн зараз осiв у Iталi┐, заспоко┐вся i далi не пiде... - Але горить i вся Азiя, Феофано. - О, - засмiялась Феофано, - коли ти сам, а тепер Вард Склiр пройшли по Азi┐, там навiть вiтер не посмi║ дихнути... - А Болгарiя? - О, Болгарiя - це справдi небезпечна земля, i не так вона, як Русь... Феофано на хвилинку замислилась, потiм сказала: - Колись... це було давно... коли ще живий був iмператор Костянтин, я бачила тут, у Великому палацi, ки┐вську княгиню Ольгу... Це страшна, небезпечна жiнка. Я й досi пригадую ┐┐ очi, обличчя, уста. Такий, мабуть, i син ┐┐ Святослав. Але чому ти не йдеш проти нього, iмператоре? - Бачиш, - повiльно вiдповiв iмператор. - Я сам покликав князя Святослава i навiть заплатив йому, щоб вiн бив непокiрних болгар. - Вiн i б'║ ┐х, про це говорить весь Константинополь. Але Константинополь бо┐ться, що Святослав може прийти й сюди... - О нi, - зухвало сказав iмператор. - Болгари не допустять його сюди... - Хто не допустить? - засмiялась Феофано. - Косноязичний ┐х кесар Петро, оцей чернець з Афонсь-ко┐ гори? - У нього ║ син Борис... наш родич, Феофано. - Так чому ж ти трима║ш його тут, при дворi? - Вiн завтра ж ви┐де до Преслави, - заявив Никифор. - Це правда, покладатись далi на Петра не можна. Але, Феофано, я й не покладався на нього. Уже давно, ще тодi, коли цей Святослав вдерся в Болгарiю, я послав ║пископа Феофiла василiком сво┐м до печенiгiв, дав йому золото, щоб вони напали на Ки┐в. - Паракимомен Василь не говорив менi про це... - Про це досi знали тiльки я та вiн, тепер знатимеш i ти, Феофано. - Це дуже добре, - згодилась i Феофано. - Але на Святослава мусиш рушати й ти. - Коли печенiги вдарять, рушу i я. А потiм, ти зна║ш, у мене було неспокiйно в Азi┐. Зараз я готовий i пiду, пiду... - О, тепер я бачу, що ти справдi мудрий, - запалилась Феофано. - Iди, йди на них!.. Пригаду║ш, -замислилась вона, - як ти колись, одразу пiсля нашого одруження, по┐хав у Азiю... Тодi ти мене взяв з собою. Я жила в тво║му шатрi. Який ти тодi був чудовий, iмператоре! Я пам'ятаю тебе на конi, в позолочених доспiхах, у шоломi, з мечем... - Так, - згодився вiн. - Це був чудовий час. Але хiба я вже такий старий зараз? Феофано, я ще сяду на коня. Я сам поведу вiйсько на Русь... I тебе я також вiзьму з собою... - Але поки що ти молишся, а не готу║шся до вiйни. - Я перекидаю вiйсько з Азi┐, вже мо┐ легiони стоять у Фракi┐ й Македонi┐, скоро буде готовий i мiй флот... - Нi, ти не готу║шся, - рiшуче промовила Феофано, -бо не дума║ш про сво┐х полководцiв. Чому ти залиша║ш поза сво║ю увагою мужа, який вславився подвигами i не раз рятував тобi життя, допомiг стати iмператором? - Про кого ти говориш? - Про Iоанна Цимiсхiя - твого двоюрiдного брата, якого ти без жодно┐ провини звiльнив з доместика схол, примушу║ш ┐хати до Вiрменi┐. Навiщо йому, людинi знаменитого роду, сидiти в глушинi, коли вiн мусить стояти на чолi вiйська, вести його. У нього, крiм того, велике горе. Тiльки-но п