товпова; i конi, i ямщики про┐дуть ┐┐ з зав'язаними очима. Чи ┐м звикать! - Коли ж чекати? - Певно, десь аж опiвночi... Або й пiзнiше... Йшли б ви додому спати. Я накажу, щоб пiдвезли старого пiд самий дiм. Не мав чого робити - пiшов у снiг. А й справдi, хвилю║ться, немов дитина... Ви┐хав, то буде тут. Вiн мандрiвник бувалий. Гастролi тут, гастролi там!.. За сiмдесят прожитих лiт... О господи! Йому вже сiм десяткiв... Як час бiжить! Не зглянешся, як i старий... Та й нинi - вже з базару. Два мiсяцi - й вiн iменинник знову!.. Так нiби заснув знiчев'я у тридцять три й прокинувся в сорок чотири. Пройшов крiзь пекло справжн║, а наче й зовсiм не жив тих лiт, згадати нема чого... Нi, страшно все те згадувати! Жахливий сон... Солдатське нежитi║!.. Чому Кулiш не побажав при┐хати? Чи побоявся справдi дурних розмов дурних людей, чи, запишавшись вельми, погордував?.. А Костомаров? Пише, що довго ждав його у Петербурзi, а сотнi верст зробити круга не захотiв, як ┐хав до Саратова... Дива, дива!.. Таки бояться братчики його особи... Нехай... Куди ┐м дiтися, коли при┐де у Петербург!. Пiдставив спину вiтровi. Кожух мiцний, не просiче... З трактиру, мимо якого якраз iшов, долинув спiв: у когось Iсус уже родився, на двi доби ранiше... I тут згадав, що не обiдав, а далi - боже праведний! - що в Брилкiних сьогоднi свято - сiм лiт подружнього життя i що його запрошено було до них!.. Весь у снiгу, вбiг до вiтальнi. - Де тут новоодруженi? Адела┐до Олексi┐вно, Миколо Олександровичу, дозвольте вас привiтати!.. Бо поспiшаю!.. - Куди? - Стрiчати Щепкiна... - Ще не при┐хав? - Вiхола ж!.. - Ось що, Григоровичу, - сказав господар владно. - Ви роздягайтеся, а я пошлю на пошту хлопця попильнувати гостя i накажу, щоб вiв сюди, як тiльки той при┐де... Iване! - крикнув у передпокiй i вийшов сам на розшуки свого гiнця. Адела┐да Олексi┐вна, - уся в шовках та золотi, - не пiдiйшла, а пiдпливла. - Прошу до столу, гостю дорогий, - вклонилася за старожитним звича║м. - Ось роздягнусь... - зiтхнув Тарас. - Дозвольте вашу шубу чи кобеняк, як ви ┐┐ звете, Тарасе, по-нетутешньому, - постав Петро, Миколин брат. - I - повний хiд!.. - Не буде сьогоднi повного - я гостя жду. - Тодi малим пiдемо, - зняв шубу, нiби шкуру iз дичини. - Прошу! - взяла пiд руку Адела┐да. - Сiдайте тут, побiля мене... - Дякую. - Iван побiг, - сказав Микола Олександрович, сiдаючи по праву руч дружини. - Ви змерзли? Швидше випийте! - I закусiть!.. - додав Тарас, радiючи теплу, обiду, друзям. - Живiть сто лiт, як голуб'ята!.. - пiднiс високо келих. Опiвночi покинув хату Брилкiних останнiй гiсть, а Щепкiна все не було. Iвана теж. - Я буду йти, - сказав Тарас господаревi, що вже куняв. Адела┐да Олексi┐вна пiшла ранiше спати. - Спасибi вам... Надворi легше дихалося. Хоч вiтер стих, зате мороз подужчав. Снiг аж стрiляв пiд чобiтьми. Нелегко йому в дорозi, бiдному!.. Не треба, мабуть, було просити в Нижнiй, а ┐хати на зустрiч з ним пiд Москву, в село Нiкольське, як спершу було пропоновано... Туди при┐хать згоджувався i Лазаревський... Пiзно! Старий уже десь пiд'┐здить до Нижнього, Михайло в Петербурзi, Тарас iде до станцi┐, а Катя Пiунова... До чого тут Пiунова?.. Вона так хоче зiграти з Щепкiним! Тетяну, скажемо, iз "Москаля-чарiвника". Чим не Тетяна?.. Надто вже молода... Ти й скажеш! Молодiсть ще не була нiкому в такому дiлi ганджем... Станцiя була безлюдна й тиха. Бiля дверей, на лавi сидячи, дрiмав Iван. - Ви Щепкiн? - кинувся. - А-а!.. - потягнувся смачно. - Iди, Ванюшо, спати, - сказав Тарас. - А ви? - Чекатиму. Вiн скоро вже при┐де... Ти не проспав, бува, його? - Ну що ви! Я вибiгав на кожен звук. - Спасибi. Iван пiшов. Затихла його хода... На лавцi бiля столу хтось смачно спав похропуючи... Ледь-ледь свiтила лампа... Щоб не заснути, вийшов. Вдихнув морозу... Гарна в Миколи жiночка... А руки так i в'ються - мов два крила!.. Катруся, ставши жiнкою, ще краща буде... Вслухався: здалось, що чути далекий стугiн швидких копит, скрип полозкiв i срiбна пiсня дзвоника... I голос в не┐ гарний. Вiн якось чув, спiвала в якiйсь виставi... Та що це з ним! Розм'як, розкис вiд чарки та вiд тепла бiля чужого вогнища... А втiм, бурлака кожен тихенько марить затишком, сiм'║ю, щастям. Аж душно стало йому в кожусi. Лiзуть такi думки до голови!.. Оклигав трохи в Нижньому, побув на волi, межи людьми i настовбурчив пiр'я, хвiст розпустив... Жорстокий ти! Хiба я мертвий, чи кам'яний, чи не така ж людина, як всi довкiл?.. На все свiй час... Мiй час давно сплив за водою пропащих лiт!.. - Ви знову тут? - де взявсь поштмейстер. - Спали б... Я ж обiцяв. - Не спиться менi, шановний... Думи спать не дають... - Хай конi думають, у них на те i голова велика, - пожартував, закутуючись у шубу. Постояли якусь часину мовчки. З-за хмар з'явився мiсяць. Ущербний трохи, бiлий... - На завтра стихне. Тобто уже сьогоднi, - сказав поштмейстер. - Старий погоду нам привезе... - Якщо при┐де... - Вже дав би звiстку досi. - Мiг занедужати в останню мить... - Тихiше! - схопив його поштмейстер за рукав. - Зда║ться, ┐дуть... ┐дуть! Тарас метнувся вулицею назустрiч тройцi. Постояв, слухаючи, побiг назад. Поштмейстера вже не було надворi... А дзвоник дужчав, дужчав, перестук рiс, насовувався, мов ураган... Нарештi, конi стали, вiдсапуючись хмарками духу. - Як ви тут? - спитав ямщик, звертаючись до пасажирiв. Тарас пiдбiг, рвонув дверцята. - Щепкiн Михайло ║? - к, ║, земляче! - музикою озвався голос, i на мороз, немов ведмiдь з барлогу, посунуло щось величезне, кругле i розхвильоване. Тарас обняв, ковтаючи щасливi сльози, знайшов лице, закутане в хустки та хутра, й поцiлував... ...Вже того дня уранцi Тарас збагнув, що допустився помилки, домiгшись згоди Щепкiна порадувати нижегородцiв сво┐м мистецтвом. Не встигли вони поснiдати та надивитися один на одного, як увiрвався пан Варенцов i досить нецеремонно заволодiв чудесним гостем. - П'ять днiв? Щовечора один спектакль. Уранцi репетицi┐. Умови вашi прийнятi. - Я ж не сказав... - Ми згоднi на будь-якi умови. Прошу! Карету подано! - махнув, вклонившись, шапкою. - З гербом? - всмiхнувся Щепкiн. - Ну-у... Просто добрi сани. - По┐хали? - спитав Тараса Щепкiн. А що було робити! Назвавсь грибом, то лiзь у козуб, кажуть. Попали саме на репетицiю. Директор знав, в яких виставах гратиме великий Щепкiн, i трупа вся трудилася вже кiлька днiв. Старого стрiли оплесками. Вiн уклонився чемно й сiв у партерi. - Гра║мо! - гукнув акторам Варенцов. - А ви, Семеновичу, вiзьмете участь у репетицi┐? - спитав пречемно гостя. - Сьогоднi я подивлюсь, - озвався той неголосно, щоб не завадити сво┐м колегам. - А завтра вже... - Чудово. Тарас, який сидiв по iнший бiк вiд Щепкiна, вiдчув чийсь гострий погляд. А-а, це Катруся Пiунова пита║ його зi сцени, чи не забув сказати про не┐ гостевi!.. - Зверни увагу на те дiвча... - шепнув Тарас. - А що? - Хотiлося б, щоб ти ┐┐ пiдтримав... - Гарненька... Ма║ здiбностi? - Природня, щира, з голосом... - I?.. - Що? - Тобi подоба║ться, - всмiхнувся гiсть. Тарас вiдчув, що спаленiв. - Нi... Просто так... Просила, щоб попросив... - признався чесно. Щепкiн лише примружився, мов хитрий кiт. Невдовзi мовив: - Славна... Вона не зна║ мови? - Яко┐? - Нашо┐. Щоб грать Тетяну у "Москалi". - Сказала, вивчить. - Треба, щоб ти помiг. - Я з радiстю! - Ще б пак... - пй-богу, я, Семеновичу... Старий всмiхнувся, а далi враз нахмурився i мовив Варенцову: - Яка актриса!.. - Хто? А-а... Це Пiунова Катя. - Тетяна, справжня тобi Тетяна для "Москаля-чарiвника"!.. Я хочу з нею грати. Як ви?.. - Будь ласка! Ми тут, зна║те... Щепкiн ледь пiдморгнув Тарасовi. - Тарас Григорович пройдеться з нею роллю, аби вимова була вкра┐нська, справжня. Чи так? Тарас кивнув. - Чудово! - схопився з мiсця Варенцов. - Сьогоднi ж вас познайомлю з ┐┐ вiтцем... - Я з ним давно знайомий, - шепнув Тарасу Щепкiн, - i Катю що колись малою бачив... - Ну ти й хитрун, Семеновичу! - зрадiв Тарас, що так ус║ склада║ться. Коли прийшли додому, гiсть розморився, сонно прилiг на лiжко... - Старiсть... - зiтхнув. - Я тут ударю по Комарницькому, - сказав невинним голосом, - а ти вiзьми он п'║су та батька Катриного - на перший раз - i йди навчай... Це дiло для них трудне... - Хотiв нову поему... - почав Тарас. - Сьогоднi я з дороги, - не дав йому домовити. - Не втямлю - будеш злитися... Поему ми прочита║м завтра! Якщо вона написана, то не втече... А дехто... - Батьку, що ти ото вигаду║ш! - Коли я, друже, був молодий... такий, як ти... - Менi вже сорок з гаком!.. - Чудовий вiк! Якраз все ║: здоров'я, розум, грошi... - 3 грошима туго. - Будуть. Аби було здоров'я... Ну, йди, Григоровичу, а я посплю... I враз захрiп. Лицем округлий, мирний, ще й плямка ротом, наче мала дитина... Стрiла ┐х Катерина. Кинулася знiмати з гостя важкий кожух. - Я сам, я сам, - вiдтрутив ┐┐ Тарас. - Ну, як? Вчиш роль? - Таке нарiччя - Мова, Катрусю, мова! - Чайку б нам... Мати, напевно, в церквi? - озвався Катрин батько. - I дiти з нею... Можна... - Не треба чаю, серденько, - сказав Тарас. - Учитимемося допоки в хатi тихо. При свiтлi свiчки вона здалась якоюсь аж неземною. Великi очi сяяли, мов двi зорi, волосся... Струснув химерне видиво й почув слова, якi читала смiшно актриса-учениця. - Не так, - торкнувся ┐┐ руки. - "Уже ви iз сво║┐ благопристойностi чи виходите, чи нi, до того менi мало дiла; тiлько знайте: язиком що хочеш роби, а рукам волi не давай". Вона слухняно повторила. Як музику, бо навiть голос його зiграла. - Серденько, не забувай, що роль жiноча... - Правда, - всмiхнулась просто. - Зараз... Вона настро┐лася, i в хатi в Нижньому враз залунала дзвiнка жiноча мова Полтави чи Звенигородки. - Чудово!.. Тiльки казати слiд "годилось", а не "годiлось". - А що воно по-нашому? "Прилично". "Хотя й не прилично вам так часто сюда ходить". Чомусь йому весь час здавалось, що тi слова та реплiки, якi вони вивчали, якимось чином тикалися до нього, й це дратувало. - "Я не потраплю з вами спiвати, а може, й пiснi тако┐ не знаю, яку ви зна║те". - Твердiше треба. "Зна║те", - поправив глухо. Вона всмiхнулася i повторила точно. При тому. так повела плечем, прикритим хусткою, що серце в нього впало й лишилося десь там лежати. Господи, цього йому ще бракувало!. Щось схоже з ним уже було. Тодi, коли зустрiв Закревську Ганну... - А що таке "несамовитi"? - спитала дiвчина i привела його до тями. - Ну-у, слово це багато ма║ значень... У цьому ж випадку слiд розумiти як "невменяемые". - Напевно, Финтик так закохався в Таню! - Нi. Це пародiя на модний спiв... Чи гру на сценi... - Правда... - схилила щiчку на кулачок. - I в нас вважа║ дехто, що почуття геро┐в передавати треба з надривом, в стилi несамовитостi... - Не пiддавайся на це хоч ти! - гукнув Тарас, злякавшисi. за ученицю. - Що тут таке? - ввiйшов господар дому. - Нiчого. Ми бесiду║мо про гру в театрi, - мовила йому спокiйно Катя. - А я подумав... Очi ┐┐ сяйнули зоряним чарiвним блиском. - Мабуть, я вже пiду, - пiдвiвся з стiльця Тарас. - Так скоро? - зламала брiвки дiвчина. - У мене ж гiсть... - Спасибi вам за протекцiю. Промовчав. Нiби в густiм туманi вийшов до передпокою, одяг кожуха, шапку. - Добранiч вам!.. - Прийдете завтра? - дзенькнуло з небесних сфер. - Звичайно... Аж на морозi трохи йому полегшало. Туман розтанув, речi набрали звичних абрисiв. Було i страшно, й смiшно. Брiв молодим, веселим снiгом, що осявав грудневий раннiй вечiр, i вiдчував у грудях замiсть серця тендiтну бiлу квiтку. Хотiлося йому спiвати, плакати, кричати хтозна-кому й хтозна для чого, щоб подiлитись дивом, що сталось з ним. Ото було б, якби гукнув "Ой хмелю" чи "Морозенка" на повен голос!.. Снiг осiдав, порипуючи, пiд чобiтьми. Дими вилися вгору - брав морозець. Поблискували свiчками вiкна... Може, колись i в нього буде сво║ обiйстя, хата i в нiй родинний вогник, довкiл якого... жiнка в накинутiй на плечi хустцi, дiти, вiн сам, статечний, неговiркий - як же отець сiмейства... Знадвору чути рипiння, смiх... "Дозвольте заколядувати?.." Iшов, перейшов мiсяць по небу; Щедрий вечiр! Да стрiвся мiсяць з ясною зорьою; Щедрий вечiр!.. Щепкiн, напевно, жде господаря, що загуляв... Там ║ Павло Абрамович, i вiн не дасть йому скучати... Господи, кутя ж сьогоднi! Вiн геть забув, зустрiвши свою зорю... Свою?.. - Нарештi! - гукнув Овсянников, що вийшов його розшукувати. - Як там наш гiсть? - Нiвроку. Я виглядаю, чекаю вас, Тарасе, а вiн собi всмiха║ться... Оце допiру лише сказав, що ви в актриси Пiуново┐. - Учили роль Тетяни iз "Москаля-чарiвника". - Чудово! - Дай-то боже... - Вам Пiунова не до вподоби? Не знав, що мовити на дружне те запитання, i через те промовчав, удавши, що не почув. Бiля будинку на них чекав, прогулюючись, великий гiсть. Лице його було, мов ясний мiсяць... Iшов, перейшов мiсяць по небу; Щедрий вечiр!.. ...Свята не iдеальний час для розумних бесiд. Тим паче дли поезi┐. Благi пориви сiсти i прочитати вголос нову поему вдалося ┐м здiйснити аж на четвертий день по при┐здi Щепкiна. У круговертi свята, вистав, навчання Катрi та репетицiй ┐м випала година-друга побути вдвох, i добрий друг, зiтхнувши, сам попрохав: - Ну-у, братику, читай свою поему! Пора. Бо завтра останнiй день. По┐ду, щоб рiк новий зустрiти вдома... - Може, побув би ще?.. - Нi. Бенефiс у мене... Та й тягне щось мене в Москву Бодай чогось не сталося... Душа болить... - Химери... - Бери й читай. - Я присвятив ┐┐ тобi. - Спасибi, - приклав до серця руку. Подумав трохи i проказав схвильовано: - Аж ось коли зажив я слави вiчно┐!.. - Жарту║ш? - Нi. Ти вiчний. I я вiднинi буду скрiзь при тобi... - Побiйся бога, батьку! Такий актор!.. - Що толку? Допоки гра║ш - славний, валодар дум, а перестанеш грати або умреш - i все, нема... А ти, тво┐ поезi┐ - як сонце в небi!.. - Що ж ти зi мною робиш, старий лестивцю! - гукну┐ Тарас. - Я ж можу в те повiрити i стать нещасним! - Вiд того, ким ти станеш, нiчого вже не змiниться, - сказав суворо Щепкiн. - Поезiя твоя - мов джин, якого випустили iз глека... Он Гоголь що хотiв зробити iз "Ревiзором" i "Мертвi душi" сво┐ палив!.. А залишився Гоголем... Отак i ти, - всмiхнувся. - Ти можеш навiть тут одружитися, а слави мо║┐ цим не похитнеш!.. - Тво║┐? - Того, кому присвячено нову твою поему. То як ти ┐┐ назвав? - Зда║ться, буде "Неофiти"!.. - Хороша назва. Слухаю... Тарас дiстав з кишенi аркушi, розгладив ┐х i прочитав епiграф, узятий ним iз бiблi┐: - "Сия глаголет господь: сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасенне мо║ прийти, й милость моя открыется. Исаия. Глава 5, стих I". Михайловi Семеновичу Щепкiну на пам'ять 24 грудня 1857 року. Передихнув i, дивлячись на присмирнiлого актора-друга, почав читать з присвяти: Возлюбленику муз i грацiй, Ждучи тебе, я тихо плачу I думу скорбную мою Тво┐й душi передаю. Привiтай же благодушне Мою сиротину, Наш великий чудотворче, Мiй друже ║диний! Привiта║ш - убогая, Сiрая, з тобою Перепливе вона Лету, I огнем-сльозою Упаде колись на землю I притчею стане Розпинателям народним, Грядущим тиранам... Ти, мов дитя, не вiда║ш, хто сам ║си! - промовив Щепкiн з подивом. Тарас стояв, розбурханий сво┐м читанням, аркушами, якi тримав в обох руках, - щоб не тремтiли, - й проймався знову трепетом, як i тодi, коли писав поему. - Пробач. Читай. Я слухаю-Читав про Рим, про християн, що йшли на муки, тортури й смерть заради добра i правди, про iмператора, який жорстокiсть зробив сво║ю вiрою, а бачив пишний Санкт-Петербург, царя Миколу, мученикiв в'язниць, казарм, сибiрських каторг i... матерiв, що омивають слiзьми трагiчну долю сво┐х синiв... I ти слова його живi┐ В живую душу прийняла. I на торжища, i в чертоги Живого iстинного бога Ти слово правди понесла. Поклав на стiл рукопис i важко сiв. Помiтив кра║м ока, iпо Щепкiн дивиться на нього, мов на брюлловський "Останнiй день Помпе┐". - Ти не зламався... Навiть не похитнувся!.. Святий огонь поезi┐ не дав залити брудом сатрапам царським!.. - мовив iз глибини м'якого крiсла Щепкiн. - А правду кажучи, я те боявся - - Теж? - запитав отямлюючись. - Ну, як Кулiш, як Максимович... - Тому й тягнув з читанням, старий хитрюго? - розвеселився. - Мiг би менi сказати! - Звiдти нiхто, Тарасе, не поверта║ться таким, як був Ти - перший! Помовчали. Мов пом'янули погаслий дух борцiв за правду й волю... - Поема справжня. Власне, це алегорiя... - озвався знову Щепкiн. - Ти зрозумiв? - Я, братику, прожив життя... - всмiхнувся Щепкiн. - Треба тобi вертатись швидше у Петербург! А то Кулiш... - Не захотiв при┐хати, - сказав Тарас. - Пiдуть розмови, каже... А ти розмов не побоявся! - То я... Пора збиратись! - схопився з крiсла, як молодий. Обняв Тараса й поцiлував. - Спасибi!.. Перепиши й пришли менi... Нi, передай. Певнiше буде... Як там Тетяна наша? Мабуть, уже тремтить... Ех, що то, брате, молодiсть!.. Театр був повен. Щепкiн! Володар душ!.. Не крiпацьких, - сам з крiпакiв, - а тих, що вклав господь людинi, щоб розумiла вона красу i мудрiсть... Тарас сидiв, дивився на те, що дiялося на сценi, на Пiунову, яка пишалася в яскравiй плахтi й вишитiй ряснiй сорочцi, i так було йому на серцi дивно. Хоч сам навчав вимовi, хоч чув цi реплiки iз уст ┐┐ уже не раз, лунали вони для нього музикою... Талант, талант!.. Так нiби вона i виросла на Укра┐нi!.. Солдата й Финтика ледь помiчав. Одна вона, здавалося, була на сценi - мила й така реальна, справжня, хоч грала роль... I тут ввiйшов Михайло - Щепкiн. Молодший ледь не вдвiчi, як на виставах учора й позавчора - - Здорова була, моя жiнко, моя голубко! - обняв Тетяну. - Як пожива║ш?.. Достеменно це був полтавський чоловiк - довiрливий i щиросердний, ще й вимовляв так мило, ледь пом'якшено вкра┐нське "л"! Де дiвся той городничий, що потрясав, немов Юпiтер, тупу чиновну братiю на цiй же сценi два днi тому. Великий маг i чудотворець!.. - Чого ти так довго барився? Я ждала, ждала, та й годi сказала, - залебедiла до нього жiночка, й Тарасовi здалось вараз, що то його стосу║ться, що то його так докоряв Катя, що не Чупрун Михайло, а вiн барився довго... Заплющив очi, слухаючи ┐┐ спiвучий голос, такий знайомий i незнайомий, вже дорогий його душi i ще чужий... - ...Та й менi ┐сти хочеться. Чи нема чого? - басу║ лагiдно помолодiлий Щепкiн. - Що ж менi на свiтi робити? Хiба паляницi, або що? Неправда ця обурю║ Тараса, псу║ йому солодкий настрiй. Дружина, що хова║ вiд чоловiка ┐жу, припасену для залицяльника... Зал вибуха║ оплесками, захоплений якимось жестом, мiмiкою чи iнтонацi║ю Михайла Щепкiна. А може, й Пiуново┐. Вона сьогоднi на висотi, на злетi - Коли б ще хтось iз тих вусатих панiв-гусарiв та не накинув оком на Катерину!.. О господи, уже ревну║ до глядачiв, до оплескiв, до того, що захоплюються ┐┐ красою, молодiстю!.. Не будь смiшним, отямся... Дивись, дивись на друга свого великого, що завтра ┐де! Виступить iще в однiй виставi й з театру прямо - в сани, в морозну нiч, у вiхолу, що знов знялась надвечiр... Що робить iз глядачами цей чарiвник!.. На нього теж, напевно. вплива║ чар партнершi... Верталися додому вдвох. По правдi кажучи, втекли тихенько, щезли, яко щезав дим. Були з того веселi, мов хлопчаки - Ну, як тобi Катруся, не заважала? - спитав Тарас. - Та що ти! Я вперше грав Чупруна так радiсно, й вона була, мiй друже, тому виною. Самойлова у порiвняннi з нею - солдатка!.. - О! Чи ти, бува, не закохався? - Може... Я о-го-го! - закозирився. - Менi нема║ навiть сiмдесяти!.. Ще одинадцять мiсяцiв... - зiтхнув i враз постарiв, стомлено зачовгав чоботами об мерзлий снiг дороги. - Як там у тебе сказано, у "Неофiтах"? - спитав невдовзi. I сам згадав: Псалом новий господовi I новую славу Воспо║м чесним собором, Серцем нелукавим... Пройшовши трохи мовчки, вiн зупинився i взяв Тараса за рукав: - А зна║ш ти, що серед тих, хто викупляв мене з крiпацтва, був Котляревський, автор тi║┐ п'║си, яку сьогоднi грали ми з Пiуновою? Не став чекати вiдповiдi, почовпав далi. Та ┐х уже наздоганяла юрба палких прихильникiв його таланту, що не могли не висловити йому свого захоплення. Старий зiтхнув, розвiв руками i зупинився... ...Кохання - камiнь, який, зiрвавшись, летить з гори, змiтаючи все на шляху. Кохання - й цвiт, який прибити легко нещирiстю або холодним поглядом... Провiвши Щепкiна, мов одiрвав щось од душi. Засумував, занудив свiтом. Може, тому снрияла i заборона ┐хати йому самому... А може, й те повергло його в журбу, що втратив суть, що зв'язувала його з Тетясею, як називали вони iз Щепкiним Катрусю Пiунову. Тепер вiн може прийти до не┐ тiльки як залицяльник. А помiж ними стоять батьки i... двадцять сiм прожитих ним i не прожитих нею буремних лiт!.. На масницю, ┐┐ найперший, веселий день, вiн запросив свою Катрусю з матiр'ю про┐хатись на тройцi в Бор, на лiвий берег Волги. Майбутня теща сiла, як чорна хмара, поряд iз ясним сонечком. Тарас вмостивсь навпроти й торкнув легенько кучера: - По┐хали! Той усмiхнувся, вйокнув на гарних бiлих коней, i свiт поплив, поплив назад!.. - Що чути з Харкова? - спитала старша Пiунова. - Ну, мамочко!.. - обурилася молодша. - Послав листа директору. I Щепкiн теж, - сказав Тарас. Вiн клопотався долею зорi сво║┐, прагнучи знайти ┐й мiсце в Харкiвському театрi, бо тут контракт закiнчувався. - Щось довго... - Дiло це непросте. Та й шлях чималий. Поки сюди, туди... I треба ж йому подумать... Коли б вiн бачив Катю, то вже прислав би згоду!.. Йому сяйнули вдячно таким блакитним поглядом, що свiт схитнувся. Господи, невже колись!.. - Ви зна║те, що в Харкiв ма║ ┐хати i Катин батько? - спитала старша Пiунова. - Це врахувати треба в ┐┐ контрактi. Службу ж вiн тут покине... - Мамо!.. - А ти помовч, - нахмурилася. - Ще молода втручатися в такi дiла. - Про мене ж, мамо, йдеться. - То й що! Ти б заспiвала краще для Тараса Григоровича. - Не хочеться... - знiтилась Катя. - Та й горло ще простуджу... - Спiвай, спiвай! - Яко┐? - Що я згадала вранцi... А сани мчали Волгою, а свiт стояв довкола такий безмежний, бiлий, залитий хоч низьким ще, та вже веселим сонцем!.. I з того свiту, з маяння розкiшних грив, iз тупоту попи лiд вродилась пiсня-притча, яку вiн враз запам'ятав: Меня миленькой он журил-бранил, Он журил-бранил, добром, говорил, Ай люли-люли, выговаривал, Не ходи, девка, молода замуж, Наберись, девка, ума-разума, Ума-разума да сундук добра, Да сундук добра, коробок холста... Вiн пiдспiвав, й це не сподобалося майбутнiй тещi. Коли. напившись чаю, вони верталися у Нижнiй Новгород, вона ще двiчi змусила свою, аж, може, надто слухняну, доньку спiвать цю саму пiсню. Вже бiля двору ┐хнього, коли його не запросили в хату, вiн зрозумiв, що так, словами пiснi, йому зробили натяк на марнiсть свiтлих його надiй. I все ж кохання - камiнь, який, зiрвавшись, летить з гори... Оглушений тим почуттям, за кiлька днiв вiн кинувся, неначе з мосту в воду. Прийшовшi┐ в дiм до Пiунових, випровадив з кiмнати матiр, що не лишала нiколи ┐х вiч-на-вiч, i... не посмiв сказати, чого прийшов. Натомiсть повiв нiкчемну мову про хтозна-що: - Це правда, що у театрi буде новий директор? - Кажуть. - А Варенцов? - Стомився, певно, з нами, - всмiхнулася i почала вдягатися. - Стривайте... Я... - Менi вже треба на репетицiю. Схопився з мiсця, чуючи, як похололо в грудях. - Не йдiть, прошу вас! Маю щось вам сказати... Кличте сюди батькiв! Вони ввiйшли, не почекавши поклику, оскiльки десь та┐лися неподалiк i чули все. Вiд того аж розгубився: гадав, що ма║ хвильку, щоб заспоко┐тися... - Послухайте, батько-мати, i ти, Катрусю, вислухай... - сказав, ледь чуючи сво┐ слова. - Ви зна║те мене давно. Який ║ таким i буду, пiзно менi мiнятися... Вiддайте менi Катрусю!.. Сказав - i сам злякався того, що вдiяв. Господи, вони ж вiдмовлять зараз - i все, кiнець!.. А може, якби пождав ще трохи, та походив, та придивилися до нього батько, мати й сама вона... Стук каблучкiв привiв його до тями. Вона вдягнулася i хоче йти! - Куди ж ви? Як же?.. - кинувся. - Я мушу йти. Там репетицiя... Нехай, як батько... Вибiгла, i в хатi стало тихо. Десь за стiною зняли плач, крик брат i сестричка Катинi... - То що ви менi, шановнi, вiдповiсте?.. - спитав, хоча i так було вже ясно. - Для нас усе це так несподiвано... - озвався перший батько. - Подумать слiд... - пй рано замiж, - кинула похмуро мати. Так нiби вiн образив ┐┐ сво┐м проханням. - Ви чоловiк, сказати можна... - То все пусте, - не дав ┐й далi мовити отець сiмейства. - Якщо сам цар помилував, то що вже тут балакати... Подума║мо! Що наспiх, кажуть, робиться, те насмiх родиться... Не попрощавшись вийшов. Надворi вже його догнала мати й тицьнула мовчки йому кожух та шапку. Допоки йшов додому, - тепер вiн жив у Шрейдерса, - душею чув, що "думання" - то зволiкання... А втiм, хто зна║... Може, ┐м справдi треба зважитися, обговорити... Мерзенний стан оце ждання! Людина ста║ рабом надi┐. Та ще коли тебе за носа водять хтозна-чому, то й зовсiм зле... Невже вони чекають вiстей iз Харкова?.. За кiлька днiв вона йому наснилася. Власне, було то три подiбних сни. Мов одкровення... Спершу вiн був подумав, що то ┐┐ остання роль Антуанетти з "Паризьких жебракiв", а потiм, коли вона постала у бiлiй свитi й червоному, як кров, очiпку, вiн зрозумiв, що йдеться не про Париж. Слiпа, брудна, обiрвана, вона тягла до нього худу кiстляву руку за подаянням... А потiм свитка бiла зробилась сiрою, забрудненою сухим багном, дiрок на нiй побiльшало, й крiзь них свiтило тiло... Ходив два днi, обдумував тi вiщi сни. Вiн певен був, що вiщi. Й не через те, що, може, ┐х чекають злиднi, скрута. Було б то надто просто. Смисл десь та┐вся глибше, i тих глибин йому, напевно, не осягнути... Зрадiв листовi з Харкова, немов небеснiй маннi серед пустелi. Директор радий взяти ┐┐ в театр i просить прислать умови!.. Схопив, побiг до Пiунових. Як молодий. Забув, що й ноги йому болять - то на вiдлигу, то на мороз... - Добридень вам, паньматко! Де Катерина? - гукнув з порога. - Катi нема║ дома, - сухо сказала мати. - к новина! Iз Харкова... - п┐ нема║ дома, - стояла так, щоб не проходив далi, не роздягався. - А де ж вона? - Не знаю. - Жаль... - Дали б ┐й спокiй, пане. - Вона ж сама просила, щоб допомiг... - Мале - дурне. Прощайте! Не залишалось нiчого iншого, як вийти геть. Похнюпившись, побрiв вечiрнiм мiстом. Старий, важкий... О люди!.. Мусив ┐й повiдомити. Хоча б листом. Це ж мати, а не вона... А втiм, у них в селi казали: "Як хочеш знати, якою буде жiнка, поглянь на матiр дiвчини"... Погана яблуня не родить добрих яблук... Нi, Катя гарна, щира й талановита!.. Вона, напевно, в батька. А вiн нiвроку... Може, ще з цього пива та буде диво?.. Щепкiн чомусь у тому впевнений... Ой, знав би, батьку, як тут тво║му другу трудно!.. - Добривечiр! - почулось поряд. А-а, Варенцов! - Як ваш театр? - потис холодну руку. - Уже не мiй... Мирпов тепер директором. - Нова мiтла по-новому почне мести i... вимiтать? - Та нi... Вiн хитрий, трупу не розганя║... - А я оце... - Контракти запропонував, - не слухав i вiв сво║┐ пан Варенцов. - Найперша - хто б ви думали? - з ним пiдписала Тетяся ваша мила, мамзель Катруся Пiунова! - Не може бути!.. Харкiв... - пй-богу, правда! Бачив на власнi очi. Я ще сказав, що треба спитать у вас поради: - I що вона? - Всмiхнулася i пiдписала. Збагнув, що це пiдписано його подальшу долю. Таки де в батька - в матiр вона пiшла!.. - Прощайте, - вклонився екс-директоровi. - Пiду... Здiймалась вiхола. По вулицi мела поземка. Вiтер шукав шпаринки в одязi - аж дрож проймав... Сплив переписаний недавно вiрш Беранже про бiдолаху старого парубка... Печальна рiч - самотина... Вiд не┐, видно, вже не втекти!.. ...Ждучи при┐зду Шрейдерса, в якого жив, бродив його квартирою i почувався побитим псом. Навiщо йому здалася, господи, i ця любов, i ця Тетяся-Катя, i вся ┐┐ родина!.. кдина користь, правда, що, збуджений сво┐м коханням, вiн знову стрiвся з музою i за одним присiдом три вiршi втяв - у цьому роцi першi, - про долю, музу й славу. Послав уже ┐х Щепкiну, щоб знав старий, як вiн живе. Хтось вклав йому у вуха, що, мов, Тарас у Нижньому знай п'║-гуля║, i за холодну воду не беручись. Знайшовсь i тут друг велiй. Не обiйшов його увагою, жбурнув багном!.. Стомившись, - ох цi ноги! - лiг на диван, простяг до столу руку i взяв наослiп книжку. Марко Вовчок... Вже якось брався його читать i - кинув. Щоправда, кинув вiн Кулiша, його велеречиву вступну статтю, чи пак передн║ слово... А що ж сам автор? Чим же вiн завинив, що випхався поперед нього Пантелеймон i настовбурчив пiр'я, мов той павич?.. Послав Паньку переписати свою нову поему, а вiн ┐┐, непереписану, завiз, на лихо, в Бельгiю. Чому так раптом, що його туди погнало, немов чума? Ще згубить десь "Неофiти". Жаль буде, як пропадуть... "кретика" нiде нема. Вже всiм писав, Допитувався... Ну, то в бiдi, в переполосi... Навiщо вiн повiз поему в Бельгiю?.. Навiщо сам подався iз Петербурга, коли ось-ось прибуде туди товариш, якого вiн так вельми ждав?.. А може тому й чкурнув? А може, "Неофiти" його злякали?.. Вiн вiру║ в царя нового, в мудрiсть його державну, в розвiй культури рiдно┐ пiд царським скiпетром, а тут - варнак у чоботях, кожусi й шапцi-бирцi, якого десять рокiв солдатчини не вгомонили... Якщо це так, - всмiхнувся, - то вже не довго ждати то вже десь там лiд рушив, i вiн ось-ось одержить право жити у Петербурзi... Перегорнув передн║ слово книжки, а потiм, для цiкавостi, розкрив ┐┐ на перших-лiпших сторiнках i став читати знехотя... "Iдуть до господи улицею, - як же глухо та сумно по селу, боже милий! Спом'янула Олеся: було, вона в сво║му селi йде - той привiта║, другий на здоров'я спита║, декотрий пожарту║, iнший стане на свiй смуток-жаль повiстить; i старi гомонять, i молодi, й дiтвора бубонить. Було, тiльки сонця кра║чок засвiтить, уже й бряк, i дзвяк по селу, рух, стук - живий люд! А тут хто й стрiнеться - понурий, неговiркий, печаловитий..." Зчудований, заглянув далi й вихопив iще шматочок, теж будь-який. "Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи. Як там ┐┐ лаяли, як на не┐ сварились - i не слуха║, аби ┐й до вечора дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечiр. Бiжить вона додому, бiжить... Убiгла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину - дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише. - Тату! - крикнула..." Заплющив очi й слухав, як серце в груди гупа║. Такого iн не сподiвався тут прочитать... Як пише!.. Як зна║ мову, побит простих людей!.. Йому було достатньо кiлькох рядкiв, щоб розпiзнати в цьому Вовчку значний талант, якого, може, не було у рiднiй лiтературi. Вiн, цей Вовчок, так вражений великим злом крiпаччини, що пише скупо й коротко, немов крiзь зуби, зцiпленi вiд болю й слiз!.. Вернувся до оповiдання, яке натрапило йому на очi першим, й, затамувавши подих, почав читати. Господи, та це ж!.. Не встав, допоки не прочитав усi. Потому поклав на груди книжку й, не стримуючи щасливих слiз, радiв новiй цiй силi, що вiдгукнулася усiм ║ством на стогiн люду, в'ярмленого панами. Картав себе, що стiльки днiв вiн нехтував таким високим словом, що вкрав цi днi у себе. Такi книжки пiдносять душу, роблять iз нас подобу божу. Хто ж вiн, цей Марко? Де вiн набрався сили й мужностi постать на зло, содiяне народу панством вкупi со iмператорами?.. Вовчок... Орел!.. Чудово вчинив Кулiш, що видав цi щиро-мудрi розповiдi! Аж дивно, як вiн зважився... Повiрив, певно, що цар-отець дасть волю бiдним людям, як обiця║... Тут теж про це говорять... Узавтра ма║ сам губернатор Муравйов вiдкрити збiр комiтету, створеного для розгляду питань про звiльнення селян. Пона┐жджало сьогоднi панства!.. Цi звiльнять, цi "влаштують побут" сво┐х нещасних пiдданцiв!.. Взяв книжку, знов перегорнув, спиняючись то тут, то там. Нi, враження його, що склалося по двох уривках, точне. Митець правдивий! Першi оповiдання - i вже така майстернiсть. Талант!.. А серце яке велике в нього, боляще за свiй народ... Дiстане десь адресу й напише йому листа!.. Марко Вовчок... Нiколи не чув такого... Лiтнiй чи молодий? З панiв чи свiй брат, iз крiпакiв або мiщан?.. Хтось подзвонив. - Заходьте! У нас не замкнено! - гукнув. Ще дзвонять. Певно, що не почули. Пiдвiвся, книжку поклав на стiл i рушив до передпокою. Ввiйшло якихось дво║ молодикiв. - Чи тут живе Шевченко? - спитав один. - Та нiби тут... - сказав Тарас. - Гукни його, шановний, - озвався другий. - Нащо? - спитав Тарас. - Ми з Ки║ва i хочемо з ним побалакать. - Прошу! Скидайте одяг, вiшайте. Ввiйшли в кiмнату. Сiли. - Я слухаю... - То ви - Тарас Шевченко? - схопились з мiсця хлопцi. - З ким маю честь? - всмiхнувся. - Малюга я. Студент недавнiй медицини. - А я Волконський. I медик теж. - Як там наш достославный Ки┐в? Вже одинадцять рокiв, як я не був у ньому... - Буду║ться, - сказав Малюга. - I волi жде. - Як милостинi? - спитав Тарас i спохватився. - Куди ж тепер? - В Iркутськ, - зiтхнув Малюга. - Вiдслужувати за навчання... Почули, що ви у Нижньому, i.так схотiлося хоч кра║м ока глянути на Кобзаря! - Спасибi... Я тут застряв. Заборонили в'┐зд до столиць. - То ┐дьте на Укра┐ну. - Як не дозволять, так i зроблю. Хотiв спочатку вивчити гравiрування... - О! Ви читаете Марка Вовчка? - зрадiв Волконський книжцi, немов старiй знайомiй. - Вже прочитав. Сьогоднi. Чудова книжка й автор - справжнiй козак! Студенти перезирнулися. - Це жiнка... - Жiнка?! - Згадав свою актрису. - Не може бути! - Справдi, - сказав Малюга. - I прiзвище ┐┐ - Маркович. Марiя Олександрiвна. - Вона з панiв? - Так. - Чудеса! - Ще й ваша палка прихильниця, - додав Волконський. - Принаймнi так казали люди, якi знайомi з нею... - А я - ┐┐! - гукнув Тарас. - Козак козака бачить iздалека, - сказав Малюга весело. Я напишу ┐й, висловлю сво║ захоплення! Чи ви не зна║те ┐┐ адреси? - запалювався Тарас. - Спитайте в Каменецького, повiреного Пантелеймона Кулiша у Петербурзi, - сказав Малюга. - Добру ви принесли менi, братове, звiстку! - радiв Тарас. - Спасибi. - Спасибi й вам, що прийняли нас, батьку, - вклонилися йому студенти, вставши. - Ця зустрiч нам свiтитиме усе життя! - По чарцi, може? - Дяку║мо. Нам вже пора... Провiв, потиснув руки. Навiщо ┐х послали аж у Сибiр? Аби боялись потiм попасти знову у тi кра┐?.. Розкрив щоденник i записав сьогоднiшню при║мну зустрiч iз земляками. А ще - про автора "Народних оповiдань". Сидiв потому й думав про цю Марiю Олександрiвну, перегортав ┐┐ натхненну книжку... Нема й двi сотнi сторiнок, а як i стiльки сказано!.. I нiби тихо, нiжно... А кожна фраза пече вогнем, вола║ про неволю i панську кривду!.. Якась там панi, жiнка... А вiн гайну║ у Нижнiм час. Жде ласки вiд мiнiстрiв та iмператора, а муза його мовчить, вже майже вiльна муза!.. П'ять днiв пiшло на "Неофiти" й триптих, а iншi де? Ну, переписував свого "Матроса", повiсть... Невольнича його поезiя лежить i досi, мов сирота; не виправлена й не переписана, щоб показати людям!.. Дiстав оправлену дбайливо Герном книжку i став ┐┐ гортати... Вiйнуло Орським степом, Уралом, Сирдар'║ю, Аральським морем... Як воно писалось гiрко i зберiгалося!.. Вiн ма║ лиш один примiрник, ось цю маленьку книжку, а не дай бог, щось трапиться iз цим його неоцiненним скарбом?.. Аж стало страшно... Треба переписати!.. До лиха все - страждання та женихання, i хай живе поезiя! Невольницька, солдатська муза повинна стати вiльною!.. Дiстав з шухляди синiй цупкий папiр поштовий, вмочив перо, подумав i написав-накреслив крупно, нiби нарисував: "Поезiя Тараса Шевченка 1847"... ...Вiдколи вiн на волi, багато спить. Так нiби довге ┐┐ чекання стомило мозок, виснажило. А може, просто душа пружена впродовж рокiв, ослабла враз при звiстцi, що муки його скiнчилися. Вiн спав, - у день народження! - коли хтось лунко i настиренно затарабанив до нього в дверi. - Вам лист! Схопився i вiдчинив. То був поштар, який мав звичку листи розносити о будь-якiй порi доби. - Вам лист, шановний, а ви спите... - бурчав у вуса, подаючи йому конверт. Допоки Тарас вернувся в хату, знайшов монету, щоб дати йому на чай, Меркурiй нижегородський вже був на вулицi. По почерку впiзнав, що лист вiд Лазаревського. Недавно вiн йому писав i передав, як повертався у Нижнiй Шрейдерс... Дивно... А може?.. Сiв, пiдсунув ближче свiчку... "20 лютого 1858 року С. - Петербург. Сьогоднi графиня прислала до мене Сераковського, щоб я з Овсянниковим неодмiнно при┐хав до не┐. Овсянникова я не застав у квартирi i був у не┐ один, а до Овсянникова зараз же послав листа, що графиня чека║ на нас обох неодмiнно пiслязавтра. Графiня прислала за мною, щоб оголосити, що на прохання графа Федора Петровича тобi дозволено жити у Петербурзi (пiд наглядом полiцi┐) i пiд керiвництвом графа Ф. П. для продовження навчання живопису при Академi┐ мистецтв..." Заплющив очi. Стомлено впустив папiр... Нарештi!.. Пiд наглядом, та все ж не десь, а в Петербурзi... Вiдчув, як сон навалю║ться на нього, тисне... Вирвався, схопився з мiсця!.. Рвучко узяв листа й звернув найперш увагу на кiлька рядкiв постскриптуму. Михайло його просив, щоб не казав нiкому, аж поки про це об'являть офiцiально. Графиня, мов, бо┐ться, аби чогось не вигадали..: Жаль... Вiн уже збирався будити Шрейдерса i подiлитись з ним новиною! Отже, у нього ║, крiм друзiв, i вороги. Напевно, з них хто його обмовив перед Михайлом Щепкiним та й перед тими друзями, що в Петербурзi. Кулiш писав недавно, що й там якихось грошей не посилають, бо, мов, бояться, щоб не проциндрив. Мабуть, комусь кортить прославити його п'яницею i гультя║м, як це було колись, у сорок сьомому, коли жандарми квапилися довести марнiсть волi - а то й шкiдливiсть! - для крiпака. Тодi весь час допитувалися, чи п'║, чи пише вiршi, хильнувши добру чару. Знайомий стиль, тi ж пальцi знати... Перечитав всього листа. О, ще одна притичина! Чомусь його вмовляють не залишатись в Нижньому, а ┐хати до Петербурга. Хiба казав комусь вiн або писав, що "звикся з Нижнiм", що хоче тут i далi жити? Дивно... Та вiн хотiв сьогоднi тiкати звiдси хоч пiд Москву, в Нiкольське! Якби не лист, по┐хав би... Вже й книги сво┐ послав через контору транспортiв. I в Нижнiй вже збирався не повертатись; чекав би у Нiкольському сво║┐ долi... Михайло ж його вмовля║ ┐хати у Петербург!.. Немов вiдчувши щось незвичайне, прокинувся його господар i спрямував сво┐ стопи до нього. Лист довелось сховати. Нiкому, то нiкому!.. - Вже не спите? - ввiйшов, закутуючись зi сну в халат. - Вiтаю вас з днем ангела! - поцiлував. - Спасибi. - Дай боже вам здоров'я i добрих вiршiв скриню! - Почав писати знову, - сказав Тарас. - Зда║ться, що й не було всiх тих рокiв... - То покажiть. - Нехай уже при товариствi. Буде у нас обiд? - Аякже! О п'ятнадцятiй. Всi знають, всi готуються вiдсвяткувати ваш свiтлий день. - Ну що б я без вас робив!.. - обняв Тарас господаря. - Ви зна║те, колись у давнiх еллiнiв найвищим благом, щастям вважалась дружба. Мудро!.. Писатиму сьогоднi лист Михайлу Лазаревському. Передавати од вас привiт? - Звичайно! I Артемовському. Семен, про що б не говорив, на вас зверта║. Хоче вам поспiвати... - Добрий козак Семен! Не побоявся менi писати в Новопетровський i грошi слать, - сказав Тарас. - А це, видать, розледачiв - не пише... - Жде в Петербург. - Вже скоро! - зiтхнув Тарас