почув на другий день, що ┐дуть у Поварський провулок, розхвилювався. Тут поряд Загородний проспект i той будинок, де вiн учився й жив у Ширя║ва, де довго й тяжко марив сво║ю волею. - Стiй! - зупинив узятий на Василь║вському екiпаж. - Ми тут зiйдем... Розплачуючись, Микола глянув з подивом i запитав: - Задумав спершу зайти до бога, а вже тодi до Чернишевського? Храм Володимира, бiля якого вони зiйшли, за двадцять лiт нiтрохи не змiнився, все, як було... Хiба дерева виросли... - Тут поряд я, ще крiпаком, шiсть рокiв жив, працював i вчився в одного маляра... - Цiкаво. Де? - Он, бачиш, той будинок... I на горищi мале вiконце... - Тяжко тобi було? - Та вже ж не з медом... Правда, iшов сюди i звiдси весело. Сюди - вiд пана, iз козачкiв, а звiдсiля - на волю i в Академiю!.. I досi жаль мене бере, - всмiхнувся, - що я три днi, вже вiльним, був крiпаком... - Не знав? Кивнув i рвучко пiшов у бiк Стременно┐, якою - мимо церкви - був найкоротший шлях до провулка, де жив Микола Чернишевський. Вiн одчинив ┐м дверi, так нiби ждав когось до себе. - О! Костомаров! - вигукнув. - Заходь, заходь, Iвановичу... - Я не один... Прошу любити й жалувати. Тарас Шевченко!.. - Справдi?! - зрадiв господар. - Здрастуйте! - подав привiтно руку. - Я чув, що ви при┐хали, й чекав нагоди... - Поки ви церемонились та придивлялись здалеку один до одного... - почав було якусь розумну думку Костомаров. - Ти зна║ш: я пiд наглядом, - сказав Тарас, не давши йому ┐┐ скiнчити. - Прошу, прошу до кабiнету! - втрутився Чернишевський. - У мене Сераковський... I ми в розмовi саме торкнулися таких питань, якi найкраще зна║ Тарас Григорович... Зигмунт пiдвiвся, виструнчився. - Не пнися так, мосьпане, - штрикнув Тарас його пiд бiк, - бо всi ми тут рядовi. - Хто зна, хто зна... - всмiхнувся той у пишнi русi вуса. - Прошу сiдати. Ми ось, - повiв розмову Чернишевський, - iз паном Зигмунтом не помирилися в одному пунктi... - Дозволь менi сказати! - схопився знову Сераковський. - Будь ласка... - Ти з Правобережжя? Тарас кивнув. - Як ставляться у вас в селi до шляхти? - Ненавидять. - Що я казав! - всмiхнувся Зигмунт переможно. - А до панiв, якi сво┐, вкра┐нцi? - спитав Тараса Чернишевський. - Ненавидять. - Проте не так, як шляхту? - Ще бiльш. - Чому? - Бо цi сво┐, iз козакiв, що продалися царевi, шляхтi. - Отже, не в тому суть, що тi поляки чи укра┐нцi, а що пани? - Звичайно. - Неправда! - крикнув Сераковський. - Вiн це навмисне каже, щоб пiдiграти тво┐м думкам. - По-перше, я не знаю його думок, - сказав Тарас розважливо, - по-друге, ти - за волю, й тому тебе вважаю братом, хоч ти й поляк. - Чудово! - вiдкинувся в сво║му крiслi Чернишевський. - Я так i думав... Зигмунте, здавайся! Тарас Григорович засвiдчив, так би мовити, iз перших уст. Вiн сам, я знаю, був крiпаком. - Ну, добре... - сiв Сераковський. - Проте скажи, Тарасе, чому в тво┐х поемах б'ють не сво┐х, а все полякiв? - Шляхту! - сказав Тарас. - Б'ють тих, хто прагнув огнем i мечем тримати у неволi козацьке наше плем'я. На Запорозькiй Сiчi, як кажуть нам лiтописи, були й поляки. - Правда, - пiдтримав Костомаров. - Татари навiть. I росiяни... - пх що ║днало? - рвучко подавсь до нього Чернишевський. - Жага до волi! - палко сказав Тарас. - Ось ми й дiйшли до головного, - зняв Чернишевський окуляри й знов одягнув. - Жага до волi може з'║днати всiх. Нi вiра, нi нацiональнiсть не здатнi стати на перешкодi! Спасибi вам... - торкнувся руки Тарасово┐. - Сократiвно! - гукнув, ураз прислухавшись до крокiв за дверима. - Зайди i глянь, будь ласка, який в нас гiсть... Тарас Григорович Шевченко! Ввiйшла гарненька жiнка, з очима, як в газелi. Тарас пiдвiвсь i гречно поцiлував ┐й руку. - Ми ждали вас уже давно, - всмiхнулася. - Коли повiрити на слово пану Костомарову, то ви з Миколою Гавриловичем по духу - дiоскури, Поллукс i Кастор... - Тiльки що було тому пiдтвердження, - всмiхнувся Костомаров. - Будь ласка, Олю, чаю, - сказав господар лагiдно. Провiв ┐┐ ласкавим, довгим поглядом. Тодi зiтхнув... - кдиний твiй, Миколо, великий грiх... - озвавсь, як Ольга вийшла, Костомаров. - Не дай господь, щось станеться, як жити ┐й з малими дiтьми... - Я попередив ┐┐ про це, коли просив руки, - сказав серйозно Чернишевський. - I не злякалася? - спитав Тарас. - Як бачите... - Бувають же такi жiнки! - Ви, певно, неодруженi? - Нiхто не йде за мене, - сказав Тарас. - Бояться нiби... - Бо ви поет-громадянин, поет-трибун! - запально мовив Чернишевський. - Ми ось з Миколою Iвановичем ще у Саратовi читали вашi вiршi й захоплювалися могутнiм духом, вiдданiстю простим, робочим людям, сво┐й землi. Якби було можливо, я в дисертацi┐ назвав би вас як приклад служiння правдi, волi, народовi, якого душить подвiйний гнiт... А ось i чай!.. - всмiхнувся. - Гадаю, ви, Григоровичу, не оминатимете наш "Современник"? - I нашу хату, - приязно сказала Ольга. - Дякую. Не омину i те, i те! - Нам ║ про що поговорити, - багатозначно мовив господар дому. - Правда... - Без мене тiльки! Добре? - на грудях склав благально руки Костомаров, - Я хочу ще пожити у Петербурзi... - То, може, й ви?.. - Нi, - рiзко сказав Тарас. - Я не люблю так нiжно Санкт-Петербург. - Чудово. - Ти в Тарасовi не сумнiвайся, - озвався тихо Зигмунт де Чернишевського. - Вiн - криця... В нiжних напiвпрозорих чашечках вже парував гарячий брунатний чай... ...Те, що жага до волi, об'║днуючи, дола║ все, Тарас укотре впевнився, зустрiвшись з негром Олдрiджем. Ще на виставi, де Айра грав Отелло, вiн розумiв найменший порух трагiка i, хоч не знав нi слова з мови п'║си, вiдчув душею, серцем, що це - Шекспiр, i саме той, якого вiн любив давно й незмiнно. Цей нефарбований, а справжнiй негр Отелло ще в першiй дi┐ всiх полонив, хто був присутнiй в залi, а з ним зробив таку велику метаморфозу, що вiн, старий та сивий, вiтав так палко високу гру, аж весь театр звернув на те увагу. Коли ж прийшли й сказали, щоб вiн прибув до вiце-президента, бо там англiйський трагiк, покинув працю, поспiхом одягся в фрак. Айра встав йому назустрiч. - Спасибi Вам за овацi┐, - всмiхнувся. - Я вчора Вас примiтив i грав для Вас. Катруся, що перекладала, аж посмiхнулася. - Це вам спасибi, Айро! - гукнув Тарас. - Ви грали так, що все в менi перевернулося. Живий Шекспiр! - Ви любите цього поета? - Люблю?.. Я з ним не розлучався в казармi навiть! - О, ви вiйськовий? - Та нi. Мене, були, заслали... - За що? - Бо прагнув волi... - Собi? - Всiм людям... Айра обняв його. Одвiв на вiльний простiр, зали й промовив сумно, з гнiвом, що пробивався з суму: - Я, брате, жив в Америцi, де негри й досi ┐ рабствi, де на дверях театрiв висять таблички "Собакам i неграм входити заборонено"!.. Я знаю, що таке неволя, дискримiнацiя, сваволя тих, хто ма║ грошi й владу!.. Коли замовк, Катруся щось йому сказала, й вiн стрепенувся, глянув на друга з подивом: - Це правда? - Що? - Що ви були також рабом? - Аж двадцять чотири роки. - А скiльки ви були в солдатах? - Ще десять... - Тридцять чотири роки рабства!.. А волi? - Десять... - I ви за цей короткий час змогли не тiльки стати поетом i художником, але й зажити слави в свого народу?! Тарас розвiв руками. Олдрiдж обняв його й поцiлував: - Як добре, що ми з тобою стрiлися!.. - Я радий теж. Ти, Айро, менi як брат! - I ти менi! - В нас був колись чудовий звичай, у козакiв, братання на все життя... - О, ти козак? А що це? - Люди волi, борцi з усяким гнобленням, несправедливiстю... - I я - козак! - ударив Айра себе рукою в груди. - Ми - козаки! - Ти зможеш днями прийти в мою майстерню, що в цьому ж домi? Хочу намалювати тво║ лице, на пам'ять... - О'кей! Прийду. Ось Катя менi покаже шлях. Гаразд? - I я, i я! - пiдбiгла ┐┐ сестра. - Ми вдвох пiдемо з вами! - Куди це ви зiбралися? - спитала господиня. - Тарас Григорович малюватиме Айру, - сказала Катя. - Можна нам подивитися? - Звичайно, ┐м же без вас, сорок, не обiйтися... Панове! Всiх прошу до столу! - То я чекатиму на тебе, Айро, - сказав Тарас. Актор кивнув, засяявши разком зубiв. Прийшов Микешин, ще хтось, i всi бажали бачити й вiтати гостя з Англi┐, Отелло в плотi й кровi. За кiлька днiв у супроводi двох юних ледi Олдрiдж прийшов до нього. Ледь привiтавшись, оббiг майстерню i "кабiнет" на антресолях, погмикав, щось пробурмотiв i запитав: - Ти тут i живеш? Чи в тебе ║ квартира? - Нема. Це все. - Як видно, ти благороднiший, нiж я гадав... Коли митець i в старостi живе, як ти, у нього совiсть чиста!.. - Совiсть - душа митця. Нема ┐┐ - вiн мертвий, - сказав Тарас. - А тут довкола не твiй народ? - Нi, мiй далеко звiдси, на пiвднi... - Й мiй на пiвднi... Ти, мабуть, чув про Африку? - Так. - Там народ мiй, брате... Вiн спохмурнiв, замислився, а далi тихо-тихо завiв якусь тягучу й печально-рiдну пiсню. У нiй було щось схоже на укра┐нський мелос, на ту журу, що спiвом сплива i в нас з душi народу... - Айро, - сказав Тарас, як гiсть замовк, - ти зна║ш, у нас пiснi подiбнi!.. Ось геть така... Ой не шуми, луже, зелений байраче!.. Не плач, не журися, молодий козаче!.. Молодша ледi схлипнула, й Тарас замовк. - I справдi... - промовив Айра вражено. - Де ви, де ми, а схожi... - Бiда в усiх однакова... людська бiда... - зiтхнув Тарас. - Ну, Айро, до працi час. Ударимо об землю лихом i-за труди!.. Сiдай отут. - Подав стiлець, - Ви, дiвоньки, тут, на диванi... А я до столу ближче... Айра сiв на стiлець, набрав значно┐ пози, так нiби вiн принаймнi був полководцем, i пiдморгнув маленьким ледi. Тi усмiхнулися. - Не дмися так... - сказав Тарас. - Я хочу бути схожим на короля! - Навiщо воно тобi? - Аби мене боялися, як королiв. - Не буде дiла, Айро, лице розумне в тебе... Вiн так зiтхнув, що юнi ледi пирснули i повсiдалися з ногами на диванi, чого собi не дозволяли вдома, ┐м явно тут подобалося. Тим часом Олдрiдж набрав нового образу. Вiн став таким печальним i розчарованим, що сум стiкав, здавалося, його лицем... - Ти можеш, братику, побути сам собою? - спитав Тарас, вже гнiваючись. Актор удав, що геть злякався, i вмить зробився iншим. Це вже сидiв зразковий джентльмен, радий допомогти художнику, як тiльки мiг, i через те комiчний теж. Дiвчатка реготали, а маляревi вривавсь терпець. - Ну, Айро, ну, голубчику, побудь самим собою!.. - О'кей! I справдi, вiн присмирнiв, замислився... А за хвилину-другу спитав трагiчним тоном: - А хоч спiвати можна? - Та вже спiвай!.. - дозволив Тарас, окреслюючи його лице. Вдивлявся в риси, в порухи очей, брiв, губ, що не могли застигнути хоча б на мить, i слухав голос його душi, де зрушилося, перемiшалося ледь не пiвсвiту. То вiн спiвав гортанно, аж нiби якось трубно, сумнi пiснi, то розправляв широкi плечi, зблискував вирластим оком, i пiсня його ставала схожа на буй-коня, що вирвався у дикий степ, то сила та вгамовувалася, поволi гасла, гасла й знов оживала нiжним, сумним романсом... - Айро! - спiймав Тарас себе на тому, що не малю║, - Я так не можу... Сльози менi роботу застують... Тi║┐ ж митi Олдрiдж схопився, скрикнув, нiби його ужалили, й почав якийсь химерний танець, в якому тiло грало, текло, звивалось. Ритм був такий шалений, що, мов потiк, пiдхоплював усе довкiл, примушував ║днатись з ним. Дiвчатка аж вищали, впиваючись у кожен рух, розмахуючи руками. Ба, й сам Тарас вiдчув, як ноги рвуться пiти в танок!.. Тут Айра враз спинився, впав на стiлець i вдав, що знов позу║, що то й не вiн допiру чинив таке шаленство в майстернi of the artist[10], як називав Шевченка, оскiльки був неспроможний вимовити його iм'я. Малюючи, Тарас, спочатку тихо, а потiм вже й впiвголоса заводив котрусь пiсню з тих, що любив, i Айра теж притишувався, вслухався в звуки дивних чужих мелодiй. Вiн схожий був на дитинча, що, нагулявшись, слухало вечiрню пiсню мамину... Таким його й намалював. Був певен, що це i ║ вiн справжнiй. Сумний i добрий Айра, великий негр, що став йому як рiдний брат, Отелло в плотi й кровi... ...Нi, не такою бачилася йому прийдешня зустрiч iз Кулiшем! Його листи у Нижнiй i в Петербург iз хутора бiля Борзни, а потiм i з Брюсселя пронизанi були чуттям братерства, думкою про спiльне дiло... Й раптом така метаморфоза!.. Щоправда, вже в його листах були якiсь ознаки цих перемiн... Як не просив Тарас Панька при┐хати до нього в Нижнiй Новгород, - хоча б на день! - не захотiв, пославшись на те, що ┐хня зустрiч зашкодить справi. Щепкiн не побоявся, а вiн - бочком, бочком - i гайда на Укра┐ну, а потiм далi... Почувши вiд Семена, що друг його Пантелеймон у мiстi, Тарас усе покинув й помчав на Вознесенський, щоб обiйняти його й дружину милу, яко┐ вiн не бачив пiсля весiлля, де був не ким-небудь - боярином!.. Iз передпокою, де роздягався, почув знайомий голос, i щось здавило в горлi - аж стало важко дихати. Пантелеймон!.. - Хто там прийшов? - з'явилася у дверях панi, яка ледь-ледь нагадувала ту Олександру з хутора бiля Борзни. - Не кажуть... - знiтилася служниця. - Чи ти царiвна, чи королiвна?.. - спитав Тарас так, як питав у не┐ колись давно в Мотронiвцi. - Тарас... Тарас Григорович?! - схопилася вона рукою за одвiрок. - Я, серце, я!.. Обняв ┐┐, поцiлував, вiдчувши смак ┐┐ сльози. - Ой, що вони зробили з вами!.. - скрикнула i заридала. - Нiчого... Просто давно не бачилися... - втiшав, немов маленьку. - Я ще мiцний... А голову то притрусило снiгом... - Чого це ти розплакалася? - ввiйшов Панько. - Набридло!.. - Дивись який, - сказав Тарас. - Таку дружину ма║, ще й вереду║! - Хто це? - нахмурив грiзно брови Пантелеймон. Вiн не змiнився майже, хiба що став поважнiшим. - Боярин твiй. - Невже Тарас?.. - А то ж яка личина! - ступив до нього й тричi поцiлував. - От ми й зустрiлись, брате!.. - Цар безконечно милостивий, - сказав смиренно Пантелеймон. Тарасовi смиреннiсть ця рiзнула вухо, та був такий щасливий зустрiччю, що не звернув уваги. - Ну, як там, як на Укра┐нi? - спитав обох. Кулiш стенув плечима. - Все, як було... - сказала Олександра. - Хiба що стало бiльше дiвчат гарненьких... - глянула на чоловiка. Той спохмурнiв. - То це ж чудово! - виручив його Тарас. - Котрась мо║ю буде! - Ти в Нижньому не одружився? - Нi, Паньку. Й слава богу! Знайду собi таку, як сам, просту та бiдну. - З бiдностi не будеш хлiба ┐сти... - сказав Кулiш. I спохватився: - Прошу в свiтлицю, гостю дорогий! О, тут був цвiт громади, ┐┐ душа й окраса! - Варваро Якiвно... - поцiлував пухкеньку ручку Карташевсько┐. - Чого це ви, Тарасе, так рiдко в нас бува║те? - примружила вiястi очi. - Мо', захопились кимось?.. - Вгадали. Звати мою любаску пренiжно - Акватинта... - Так ми й повiримо, що ви весь час у працi!.. - Варваро, дай же й iншим хоч привiтатися, - спинив сестру Макаров. Подав Тарасу руку. - Ну, як тобi Пантелеймон? - спитав тихенько. - А хiба що? - Вже з усiма встиг посваритись... - О, й Вася тут! - зрадiв Тарас. - Не Вася, а... Василь Михайлович, - поправив його Кулiш, що пiдiйшов. - Ну що ти, Пантелеймоне!.. - скривився Бiлозерський. - Для нього я до смертi буду Васею, i це мо║ найбiльше щастя. - пй-богу, я... - почав Тарас виправдуватися. - Гадав, що ми... - Не слухайте його, Тарасе, - прийшла на помiч Олександра. - Панько вiд того злиться... - То не жiноче дiло! - спинив ┐┐ Пантелеймон. I до Тараса: - Вибач, коли не так щось мовив... Як хочемо, щоб нас стороннi поважали, то мусимо самi себе пошанувати... - Вiдвiв його в куток вiтальнi, де не було нiкого, й продовжив думку: - Надто вже ми простi, з усяким запанiбрата!.. - Хiба це зле? - Напевно. Ти в чому ходиш? Кажуть, що у кожусi та шапцi-бирцi. - Правда. - Ну ось! Поет, художник, а вдягнений, немов пастух! - Це нинi навiть в модi, - всмiхнувсь Тарас. - Та й, врештi-решт, не шапка вiршi пише, а голова... - Хто зна, хто зна... - протяг Кулiш. - Тво┐ останнi вiршi... Тi ж "Неофiти"... - Що ти до них вчепився? - рiзко спитав Тарас. - Я довго так не писав поезiй, що мiг забути, як воно... Та й iншi люди кажуть, що добра рiч... - Ти слухай, що я кажу, - похмуро спинив Кулiш. - Нiхто тобi так не порадить!.. Знаю, що тут тебе вславляють i друзi, i вороги... - Про ворогiв, ┐й-богу, хтось набрехав, - сказав Тарас. - Ще й досi нема║ дозволу на видання хоча б старих поезiй. - Крiм нас, - розвiв руками, - усi, Тарасе, тут вороги!.. - Виходить, що вороги мене з неволi вирвали? - не скоро спитав Тарас. - А друзi за десять рокiв не обiзвалися до мене й словом? - Мiй лист тобi нашкодив би. - Найперш - тобi? - Менi також... Тебе спiймали волею, як рибу на черв'яка. - Не будь смiшний! Хто витяг мене з того болота, розжився тiльки на непри║мностi. - Я чув, що ти вчаща║ш до "Современника". - То й що? - Пана║в i Некрасов - мо┐ смертельнi недруги. - У тому, Паньку, твоя вина. Ти не збагнув, напевно, що в нас i в них один i той же ворог. - Який? - Твiй "безконечно милостивий"!.. Кулiш нахмурив брови i мовив скрушно: - Бачу, що я таки даремно не дочекався тебе в столицi... Встиглi┐ тобi забити баки!.. - Нiхто менi не забивав, - сказав Тарас. - Згадай рiздво у Гулака... - Невже тебе нiчому не навчила твоя солдатська каторга? - Навчила... Краще бачити, де друзi, де вороги. - То як же ти пiшов з поклоном до Чернишевського! - З поклоном? Я? - перепитав Тарас, обурившись. - Царевi й то не кланявся!" - З двох зол ти вибрав гiрше - семiнариста[11]. - Я вибрав - друга по боротьбi, захисника знедолених, який тору║ безстрашно шлях... - На каторгу, - не дав йому домовити Пантелеймон. - А ми хiба не ним iшли у молодостi? - спитав Тарас, помовчавши. - Були дурнi. - Нi, Паньку, чеснi й совiснi! - За що усiм нам знiвечили життя... - "Но где, скажи, когда была Без жертв искуплена свобода?" Хто це сказав? Рил║║в! - А де вона, свобода? - спитав Кулiш зловтiшно. - Ми в Ки║вi чи в Петербурзi? - Коли жадають волi, за не┐ йдуть на муки й смерть - вона прийде!.. Тут ║ якась не знана нам закономiрнiсть... - Нам мало так зосталось жити. - Народ безсмертний!.. - Можна i нам до вас? - прийшли Варвара Якiвна i господиня. - Ми ┐х ждемо, ми нудимося без комплiментiв; вони ж собi бесiдують! - Варваро, тут не жiноче дiло, - пiдколупнула панi Кулiшиха. Як видно, в них з Пантелеймоном нема║ миру й злагоди. - Хто прочитав оповiдання Марка Вовчка, сирiч Марi┐ Олександрiвни, той впевнився, що всяке дiло жiнкам пiд силу, серденько, - сказав Тарас. - Ви не один закоханий в панi Маркевич... - багатозначно мовила Варвара Якiвна й зиркнула на Кулiша. - Я - особливо, серденько. - Чому? - Бо ще не бачив ┐┐ саму, а тiльки душу - нiжну й за всiх скорблящу... Тiлом вона ще лiпша, - хмикнула. - Принаймнi так вважають чоловiки... - Напевно, стiл уже накрили, - заметушився Пантелеймон. - Сьогоднi в нас такий-бо гiсть! Не грiх по чарцi випити. Не видiлися дванадцять лiт!.. Вже за столом, пiднiсши руку з чаркою, ударив найболючiше. - Панове, прошу випити за нашого Тараса-во┐на, що повернувся з далеких меж держави по добротi царя-отця! Тепер ми в змозi, - дякуючи таки ж царевi, - не тiльки так писати, як то велить нам совiсть, а й видавати. Може, нескромно мовлю, коли скажу, що руки менi сверблять привести в належний стан розхристану козацьку музу... - Паньку, побiйся бога! - мовила його дружина. - П'яненьку навiть музу, - пiдвищив голос, - найкращого з поетiв наших усiх часiв. Хай вибача║ за цi слова, бо мовленi вони ║дино, щоб наш народ звеличився... - Для цього конче треба принизити його окрасу? - спитав Василь. - Я все сказав, - велично закiнчив тост незрушний Пантелеймон. - За гостя! - Вiн заздрить вам, як заздрив колись Саль║рi Моцарту, - шепнула, цокаючись з Тарасом, панi Карташевська. - Й вiд того дужче й дужче втрача║ глузд... - Жаль... Вiн талант!.. Усе, за що не вiзьметься... - До дна, до дна! - гримiв господар, змушуючи всiх пити так, як вiн бажав... ...Не тiльки кажуть, свiту, що у вiкнi. Допоки Кулiш вагався й вередував, Кожанчиков вiддав складати новий "Кобзар"... I тут втрутився синьомундирий всевладний шеф жандармiв - наклав ведмежу лапу. "Пiдбурлива його поезiя. Заборонити!.." Оце тобi цар-батечко й ласкавi його опричники!.. Так, нiби клятий Микола-Тормоз i не вмирав, а й досi благополучно царству║. Достойний син катюги батька!.. Коли йому принесли цю новину, найперше, про що подумав, - грошi. Як добре, що вiн не взяв ┐х у видавця i не потратив! Клiпав би тепер очима... А потiм душу виповнила липка журба. Не сподiвався, що iмператор його зустрiне, як рiдний брат, i все ж гадав, що вiршi йому дозволять видати. Хоч тi, якi були друкованi й допущенi колись цензурою. Аж нi!.. Михайло Лазаревський звiстив йому невдачу i, не знайшовши, чим утiшити, подався геть... Рiзець валився з холодних рук. Надворi гуляла рання вiхола, й з вiкна нещадно дуло - аж снiг бiлiв на пiдвiконнi... Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi, Ще й дiбровонька, ще й дiбровонька... Художника вони ще якось терплять. Малюй собi. Щоправда, пiд наглядом начальства Академi┐... А вiршi - зась!.. Якби писав ┐м оди та панегiрики, то мав би все - i славу, й грошi, й твори в кiлькох томах, як дехто... Шерега книг у золотi!.. Шекспiра так не видавали, мабуть... Чи ти не заздриш?.. Заздрити чужiй бiдi? Немислiе i слабосилля в усi часи бундючилися, ховалися в блискучi лати!.. Вiдчув, що змерз. Пiдвiвся, з жалем глянув на дошку з "Притчею про робiтникiв на винограднику", яку йому весь час кортiло полiпшити, допрацювати, хоч та була давно готова, й пiшов нагору. Може, там трохи затишнiше... Та й мав нагальне дiло - писать листи. Сьогоднi настрiй саме як для листiв. Колись, як вiв щоденник, гасив у ньому тугу. Тепер же - хоч напише комусь листа... За весь цей час, вiдколи у Петербурзi, з душi зненацька вихлюпнувся один лиш вiрш; ще влiтку... На панщинi пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пiшла в снопи, пошкандибала Iвана сина годувать... Це, власне, сон про волю. Чекання волi... Де вона? Не випускають iз рук пани. Все радяться, хитрують, тягнуть... Така у них натура вовча... Скiльки його помучили, як випускали iз тих солдатiв!.. I в Нижньому держали кiлька мiсяцiв... Тепер примкнули, як пса, в столицi. Вiршi його також тримають на ланцюгу. Пiдбурливi!.. Прийняв книжки i сiв до столу. Мабуть, в його душi нема║ вже живого мiсця - стiльки туди жбурнули каменiв!.. Панько й собi... Розхристана, п'яненька муза, каже... Вiн ще тодi, у Ки║вi, хотiв ┐┐ позастiбати, витверезити на свiй манiр!.. Нi кроку вiд етнографi┐! На хутiр всi, на хутiр! На┐стись сала й ждати!.. Чого дiждешся сидячи? Без боротьби, без працi й жертв в iм'я народу, волi!.. Вже й так хто хоче, той i скубне. В Москвi затiяли нову газету, слов'янську нiби, "Парус". Вже видали "унiверсал", в якому всiх згадали, крiм укра┐нцiв. Нема таких i не було!.. А Максимович, - учений муж, знавець слов'янства й рiдно┐ таки ж iсторi┐, - не вчув зневаги в тому i просить слати вiршi в ганчiрку ту, почеплену на щоглу мракобiсся й самодержавства!.. Вмочив перо, пiдсунув чистий аркуш... Нi, спершу вiн напише лист Марi┐, його дружинi дивнiй, щоб зм'якшити узяту болем душу й не вдарити занадто боляче на┐вного анахорета. Вона його не позабула, передала йому привiт... Землячка справжня, щира!.. Ось наче бачить ┐┐ лице, поставу, рухи... "Спасибi Вам, мо║ серце ║дине║, за Ваше щиро ласкаве привiтання. Я думав, що Ви давно вже в Москвi суму║те, аж бачу, що Ви тепер по Михайловiй горi походжа║те, на синi гори погляда║те, з Днiпром розмовля║те та й мене, сiрому одинокого на чужинi, не забува║те. Спасибi ж Вам ще раз, мо║ серце ║дине║. Якби ще Ви згадали про те, що я просив Вас в Москвi, та заходилися гарненько коло сего святого дiла, то ще було б так. А Ви, мабуть, уже i забули мою просьбу? То я ж Вам нагадую. Я Вас просив, щоб Ви мене оженили. Оженiть, будьте ласкавi, а то як Ви не ожените, то й сам бог не оженить, так i пропаду бурлакою на чужинi..." Зiтхнув, оглянув свою оселю вбогу, як сирота, й торкнувся знов пером паперу: "На те лiто, як бог поможе, я буду в Ки║вi i на Михайловiй горi, а Ви там де-небудь пiд явором або пiд вербою i поставте Мою заквiтчану княгиню, а я пiду погулять та й зустрiну ┐┐..." Вiн уявив ту гору, i ту вербу, i дiвчину, яку Марiя... От би знайшла на себе схожу!.. Весняний тихий вечiр... У небi повний мiсяць, i солов'┐ витьохкують... А зiр, а зiр!.. Прогнавши миле видиво, закiнчив мерщiй листа й переписав до нього "Сон". Хай прочита║... Може, на цi рядки впаде росою чистою ┐┐ сльоза - й не буде для нього щастя бiльшого!.. I справдi, лист до Михайла Олександровича потому вийшов стриманiшим, хоча по сутi сво┐й одвертим, безкомпромiсним. З "Парусом", який пливе кудись назад, а не вперед, поетам не по дорозi. Поет - провiсник, лицар прийдешнiх днiв i волi!.. Вже й рiк кiнча║ться, а щось ┐┐ не видно, однi чутки... Ранiше хоч про цю "велику милiсть" всi говорили, а нинi вже попритихали. Благо, яке творять обiцянками, перероста║ поволi в зло... А може, пани навмисне вигадали пiдступну гру у визволення селян, щоб пригасити жагу до волi, вбити бунти майбутнi в зародку!.. Схопився з мiсця бiля стола, жбурнув перо, яким збирався писать адресу Максимовича... Вони морочать голови та похихикують собi в кулак, а ми ждемо, а ми рiзцями бавимося тодi, коли потрiбно братись за сокири!.. Сiв знову, взяв перо й папiр, вiдчувши в них потребу, як спраглий подорожнiй в ковтку води. Прислухався до власного ║ства, до нерших тихих поштовхiв думок, рядкiв, що стовпилися в його душi, мов перед бо║м во┐ни, i розчинив фортечну браму... Я не нездужаю, нiвроку, А щось таке║ бачить око, I серце жде чогось. Болить, Болить, i плаче, i не спить, Мов погодована дитина. Лихо┐, тяжко┐ години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподiвано┐ волi... Вiдчув, що дух йому забило гнiвом та хвилюванням. Вiдкинувся на спинку, стомлено заплющив очi... Й знов стрепенувся, вгледiвши царя Миколу, нiби вiн знову був на святi у Петергофi... Погана яблуня не родить добрих яблук!.. Вона заснула:, цар Микола п┐ приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить. А то проспить собi небога До суду божого страшного! Хвилюючись, перечитав написане, промацав кожну думку i кожне слово... Добре!.. Лише кiнця нема║, завис i жде... Хiба що так... А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п'яного, Та вiзантiйство прославлять, Та й бiльше, бачиться, нiчого. Поклав перо i знову перечитав. Аж мурашки йому пробiгли спиною... Коли цей вiрш потрапить до Долгорукова, всесильний шеф жандармiв од злостi лусне!.. Спершу тебе розчавить чоботом за те, що знов, невдячний, "дерзнул" перо пiднести на вiнценосцiв!.. Правда... Зiтруть на порох... Хоч не показуй друзям - перелякаються... кдиний, хто зрадi║ цьому його творiнню, Микола Чернишевський!.. Закле┐в лист i написав адресу. Сховавши вiрш до шухляди, узяв конверт i зiйшов униз; озувся, вдягся... Думка була ще там, витала довкiл новонародженого його дитяти... Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить!.. Взяв шапку, мить постояв у нерiшучостi й пiшов нагору сходами. Згорнувши аркуш з вiршем, встромив у чобiт. Звичка, яку нажив вiн в Орськiй, ще знадобиться, стане йому в пригодi. Казарма й тут, кра┐на вся - казарма!.. Хоча фельдфебель iнший, та барабан лишився той же, й "тягни носок!"' луна║ дзвiнко й грiзно, як i лунав!.. У Петропавловськiй пробило десять чи одинадцять. Десi деренчала шибка. Напевно, знявся вiтер... Двором пробiгло дво║, долинув смiх... Хтось, мабуть, iз художникiв, що маютi тут майстернi чи тут живуть... I вiн колись був молодим... Тi що колись - два роки тому мiг написать "я не нездужав нiвроку"! А нинi... Лежить, немов пiдбитий птах, таму║ бiл у грудях, i бореться з самотиною, з темрявою, з передчуттям ще бiльших бiд... Вiн завжди жив на людях i завжди прагнув трошки побуть самому, вслухатися в сво║ ║ство i не пiдозрював, що ║ на свiтi мука самотини. Щоправда, вже в триклятiм Третiм вiддiлi вiдчув ┐┐ холодний подих. Та був тодi здоровий i молодий, та мав ще свiжi спогади про Укра┐ну, з яко┐ вихром вихопили його жандарми... Боже, чи то йому ще доведеться на нiй пожить, повеселити-печальний зiр красою ┐┐ степiв, долин та гiр, блакиттю ┐┐ Днiпра!.. Тодi, два роки тому, вiн затужив, заплакав серцем змученим за рiдним кра║м!.. Мабуть, нема людинi щастя на чужинi... Народ, земля, якi дали тобi життя i душу, притягують, немов магнiт, тривожать, спонукують до вороття, i вiдстань тут безсила... А ще коли у душу, спраглу й зболену, дихне весна, всмiхнеться сонце з неба й загра║ марш веселий, дзвiнкий капiж!.. ...Провiвши Айру Олдрiджа, - мiнiстр двора не побажав продовжити iз ним контракт, - Тарас ще дужче засумував. Де б не ходив, що б не робив, ввижалася йому дорога, конi, що вiдмiряють ногами шлях... Надворi трiщав мороз, вихрили бiлi вiхоли, а вiн крiзь них виразно бачив садки в цвiту, ошатнi бiлi хати... Неначе там, на Укра┐нi його далекiй, завжди була весна... Воiстину i дим вiтчизни нам солодкий i при║мний!.. Уранцi Федiр йому подав цидулку вiд Карташевсько┐, принесену ┐┐ слугою. "Батьку! Прийдiть до нас - та неодмiнно! - сьогоднi ввечерi. Не пожалку║те! Варвара К." Бiда йому, та й годi. Вже ледь не рiк, як вiн у Петербурзi, а й досi ще гостю║ то тут, то там. По ресторанах його вiтають радо, бо вiн туди з'явля║ться щоразу з кимось iншим, так нiби водить до них навмисне сво┐х численних приятелiв та шанувальникiв. Комусь прибуток з того, а вiн лиш га║ безцiнний час... Поклав цидулку й взявся до дошки, де вже вимальовувалося чудове трiо Соколова, що мало назву "Приятелi". Вже чувся досить впевнено у цiй важкiй роботi, i справа йшла коли й не зовсiм весело, то хоч принаймнi споро, без мук учнiвства. Господи, як славно бути майстром, творцем нового!.. Втягнув повiтря носом. I що воно так по-весняному при║мно пахне серед кислот, з якими вiн працю║ над акватинтою?... А-а, це послання Варвари Якiвни!.. Який сюрприз сьогоднi приготувала вона йому? Земляк якийсь, напевно, iз меценатствуючих... Або вдовичка-панi, яка не проти того, щоб ощасливити його особу нинi, прiсно, i... далi видно буде!.. Вiн каже ┐м, Варварi й Олександрi, що вiзьме тiльки наймичку, - не вiрять, знай пiдшукують йому iз пань. I смiх, i грiх!.. Нi, треба таки пiти. Тим паче, вже увечерi, пiсля трудiв... У домi Карташевських збираються цiкавi люди, i вiн там вже давненько свiй чоловiк, приходить без попереджень, як до рiднi. Бува║, що у потребi, коли нема║ за що купити щось на обiд. На жаль, i тут нестача грошей, злиднi над ним весь час звисають, як чорна хмара... Добре, що вiн сюди при┐хав сам, не одружився в Нижньому! Нещасний був би... Може, колись Андрiй у Переяславi i правду йому сказав, що лiпше жити весь вiк бурлакою... Коли б не ця самотина!.. Вдень ще сяк-так, а нiч прийде, навалиться на тiло й душу темрявою - хоч вовком вий... Це поки вiн здоровий. А занедужа║, не приведи господь, та зляже... Тодi бiда!.. Прогнав зусиллям волi сумнi думки i, щоб вони до нього не повернулися, устав з-за столу, вийшов у коридор i попросив, щоб Федiр зiгрiв для нього чаю та щось купив на снiдання. Увечерi причепурився, вдягнув свiй фрак - Варвара каже: треба! - й пiшов на мiст через Неву. Не гаявся, бо йти таки далеко - аж за Фонтанку й Загородний проспект. На вiзника не мав полтини. Можна було б позичити, та вже i так старий вояка Федiр бурчить на нього... Благо, водохреснi морози зменшилися, i йти було при║мно. Мiг заразом помилуватись мiстом, бо тиждень весь трудився денно й нiчно над "Приятелями" за Соколовим. Вибрав картину цю, бо в нiй показано його народ, важку, тужливу пiсню... Сидять i так спiвають, що бачиш душу ┐хню, яка нурту║, прагне на волю й простiр, нiби рiка пiд льодом... Вже за Фонтанкою де взявся вiтер, лапатий снiг. Слiпило очi, вуса пообмерзали... Господи, хоча б за чимось путнiм iшов сюди!.. Його давно чекали. Не встиг торкнутись дзвоника, як вiдчинились дверi, й сама Варвара Якiвна в усiй сво┐й звабливостi метнулася допомагати йому виборсуватися з-пiд снiгу й одягу. - Чи ви, бува, не перекинулися з саньми у снiг? - заохкала. - Я чоловiк обачливий - йшов пiшака. - Аж з-за Неви, з Васильввського?! - Весь день сидiв. Дай, думаю, пройдуся трохи... - Знала б, прислала б коней! - Дякую... Дiстав хустину, витер лице, чоло. А вуса мусив вимочити, чим розсмiшив Варвару. - Чого так тихо в залi? Нема нiкого? Свiтиться... - Ждуть вас. - Мене? - стенув плечима. - Зда║ться, я сьогоднi не iменинник... - Хто зна, хто зна... - всмiхнулася. Взяла його за лiкоть i повела. У залi справдi досить було людей. Знайомi й незнайомi. - Добривечiр! - вклонився всiм. Кулiш чогось скривився. А Бiлозерський поспiшно встав. - Григоровичу, дозвольте вам представити, - промовила Варвара Якiвна, - вам добре знану панi Марiю Олександрiвну! Йому назустрiч рушила геть молода, прегарна жiнка й сказала тихо: - Здрастуйте... Я так давно чекала на мить оцю!.. Тарас знiтився. Хто вона?.. I раптом вгледiв на мармурово-бiлiй ┐┐ руцi браслет, який улiтку вони купили в складчину, i вiн послав Марку Вовчку... - Марiя?! Донечка моя ║дина!.. Забувши про етикет, обняв ┐┐, поцiлував. - Допався... - протяг Кулiш. - Глянь, Паньку, яка у мене доня! - радiв Тарас. - Я знав, що дуже гарна. Та щоб така-а!.. Марiя тихо плакала. Всмiхаючись, ковтала сльози радостi. - Дозвольте й нам... - несмiливо озвався басом ставний чорнявий чоловiк. - Панас, напевно? - Вирiс? - всмiхнувся той оксамитове. Тарас обняв товариша по тiй бiдi, що впала на них у сорок сьомому. - То це з-за тебе ми всi страждали? - пожартував. Маркевич звiв широкi чорнi брови: - Не розумiю... - Нас узяли, щоб вислати тебе в Орел, аби тобi спiймалася оця жар-птиця!.. - глянув у бiк Марi┐. - Я ж не просився, - збагнув Маркевич. - Бiбiков... - Дiзнайся вiн, яку цим вчинком користь принiс культурi нашiй, вдавився б нишком! - А хто, хто перший видрукував оповiдання Марка Вовчка? - пiдбiг Кулiш. - Ти, Паньку, й дяка тобi за це. - А кажуть, що ти ┐┐ хрещений батько!.. - Справдi... - зiтхнув Тарас. - Якби не ви, не вашi твори тобто, - прийшла йому па помiч Марiя Олександрiвна, - хто зна, чи я взялася б за перо. Ви розбудили в менi любов до ближнього й жагу творити, словом обороняти людей простих, нещасних! - Це те, про що найдужче благав я в бога, бродячи поза Уралом, - сказав Тарас. - I виблагав! Почув-таки i зжалився над нашим кра║м... - Послуха║ш тво║┐ мови, - сказав Кулiш ображено, - то може здатися, що до появи Марка Вовчка нiхто i пальцем не ворухнув... - Тво┐ "Записки" славнi, i "Чорна рада"... Тiльки так, як вона, ця мила й мужня жiнка, нiхто не змiг, - чи не посмiв! - розкрити всю ганебнiсть рабства, витягнути на бiлий свiт панiв-тиранiв. - Що не зроблю, то все на власну голову... - зiтхнув Кулiш, жартуючи. Щоправда, в тому жартi було гiркоти бiльше, анiж веселостi. - Коли б знаття... - То й книжки не друкував би? - спитав Тарас, вiдчувши, що це вже щира правда. - Гада║ш, я не дбаю про наш розвiй, про долю Укра┐ни?... - нахмурився Пантелеймон. I стало раптом тихо. - Ну, що там дi║ться на Укра┐нi? - не витримав Тарас мовчання. - Всi волi ждуть, - сказав Маркевич. - Народ, мов тiсто, бродить, - пiдтримала його Марiя. - Як не дадуть... - То сам вiзьме! - рубнув Тарас рукою. - Колись це ж мусить статися!.. - Цар волю дасть, - примирливо сказав Кулiш. - Вiн не такий, як Миколай... - Ат, всi вони!.. - почав Тарас i спохватився. Варвара Якiвна його просила якось, щоб вiн в ┐┐ салонi утримувався вiд слiв, що всiм завдати можуть лиха. - Помазаники господнi... - Ви не були ще, батьку, на Укра┐нi, вiдколи?.. - Нi, Марi║, не випускають звiдси. На рiк взяли пiдписку про мiй неви┐зд... Пiшки уже пiшов би!.. - Як вам живеться тут? Коли читатимемо новий "Кобзар"? - Та, мабуть, як свисне рак.. Тягають по комiтетах. Пiвроку вже... - Невесело... - сказав Маркевич. - I все ж - на волi! - Страшно було в солдатах? Це ж десять лiт!.. - Жахливий сон... А як то тим, що служать всi двадцять п'ять! - з журбою сказав Тарас. - Нещаснi люди, каторжники казарм i муштри... Це ще один смертельний грiх володарiв!.. Пардон, Варваро Якiвно, не буду бiльше... - Можна прийти до вас, поглянути, як ви живете? - спитала лагiдно Марiя Олександрiвна. - Зробiть таку велику ласку, - приклав до серця руку. - Хоч там нема║, власне, й на що дивитися... - Гнiздо орла, в яке ходитимуть колись на прощу люди... - сказав Василь Михайлович, що досi мовчки слухав. - А що, вiн правду мовить, - пiдтримала його сестра Олександра i глянула на чоловiка. Кулiш скривився. - Може, ми заспiва║м лiпше? - гукнув Тарас, не знаючи, як повестися у цiй пригодi. - "Зiроньку"! - ступила до нього панi Олександра, згадавши, певно, як вiн навчав ┐┐ цi║┐ пiснi пiд час весiлля. - Зна║те, як вiн спiва║!.. Тарас обняв ┐┐ за плечi, дав тон, примружився, мов поринаючи у дивний свiт, i заспiвав, засумував за милим рiдним кра║м: Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя, Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!.. ...Коли прийшов Микешин i сповiстив, запрошуючи, що в нього нинi на iменинах будуть Марко Вовчок й Турген║в, Тарас зрадiв i водночас злякався. Нi, не Турген║ва, що вже давно, вiдчув Тарас, шукав нагоди з ним познайомитися, а сам себе, точнiше, ново┐ зустрiчi з цi║ю диво-жiнкою. Так, i його, як мовиться, не оминула чаша сiя!.. кдине, чим вiдрiзнявся вiд Кулiша й Турген║ва, що не ходив слiдом за нею, не набридав, ба, навiть не натякнув Марi┐ Олександрiвнi на свiй трагiкомiчний душевний стан. Комiчним було його при║днання до сонму залицяльникiв, якi обсiли його чарiвну доню i послiдовницю. А те, що вiн зустрiв - нарештi! - жiнку, яку шукав даремно усе життя, було його трагедi║ю. Зустрiв уже чужою, дружиною старого друга, матiр'ю його дитини!... А бог же - був упевнений - створив ┐┐ для нього i не послав йому ┐┐ в покуту за слово правди, мовлене в поривi гнiву й вiдчаю!.. Тепер ┐х звiв, знущаючись, показуючи свою всесильнiсть... Чи для спокуси, господи? Щоб розтоптать, принизити людину в ньому й на смiх перетворити поета в звiра, рикаючого на лiсовiй галявинi в чеканнi змаги з iншим таким же звiром!.. Годинник вже показував фатальний час, а вiн сидiв, замислившись, бiля сво┐х готових майже "Приятелiв". Не працював, боровся сам з собою, аби прийти в майстерню, куди збираються сьогоднi друзi з нагоди дня народження Михайла Йосиповича Микешина, людиною, а не оленем... I досi чув, хоча минуло вже днiв п'ятнадцять, ┐┐ ходу, ┐┐ ласкаву мову в цих непривiтних стiнах... Вона прийшла iз Опанасом, дивилася, як гравiру║, як пригоща║ гостей наливкою, що земляки прислали йому з Борзни, i як чита║ вiршi, написанi ще на засланнi... Чарiвна, звабна, мудра!.. Хоч вiн тому противився, зiйшла нагору, глянула й зiтхнула важко. Певно, ┐й не сподобалася його майстерня-келiя, його спартанське житло. А може?.. Нi! Про це не смiй i думати!.. Вже пiвгодини його там ждуть. Подумають, що загордився, увiрував у тi слова, що кажуть йому цiнителi його таланту... Спершу йому було це - нiби червневий дощ на висохлу вiд спеки землю, потiм вiдчув незручнiсть, нинi ж уже ледь терпить, вiдаючи, що людям дуже хочеться, щоб рiдне слово, мовлене його вустами, линуло по всiй землi. Прокинулися!.. Рiшуче встав, пiшов нагору перевдягатись. I тут, коли побачив перо й папiр, схотiлося хтозна-чому вручить Марi┐ Олександрiвнi написаний про не┐ вiрш. На згадку про першу ┐хню зустрiч! Сiв, вивiв круп