з'явились групи бiдах-солдатiв, якi iшли назустрiч сво┐м жiнкам, що ┐хали до них з обозом. Бiльшiсть iз них не бачилися по дев'ять-десять рокiв i ледь могли впiзнати сво║ подружжя миле. Стояв смiх, плач... В укрiпленнi Тараса вже чекав Макше║в, який помчав туди ще вранцi з якимось мiсцевим князем або султаном. Невдовзi серед площi поставлена була кибитка, занесенi до не┐ речi - й житло готове. - А що то за ру┐ни? - спитав Тарас Макше║ва. - Немов верблюд двогорбий... - Могила батира Ра┐ма. - Он звiдки назва!.. Хто вiн, якi дiла уславили його iм'я?.. - Киргизи, певно, знають, - сказав Макше║в. - Поки чужа нам ┐хня слава, ┐хня iсторiя, ми будемо для них також чужими... - Це правда. Шлях руйнацi┐, зневаги, гнiту та заборони до дружби не приводить. - Киргизи тут колись жили i навiть хлiб вирощували. - Куди ж вони подiлися? - Вiдкочували в пустельний степ, як почали тут будувать укрiплення. Один лишився, кажуть. Йому за це дали землi в спадкове володiння. - Дали йому його ж землi? - спитав Тарас. - Виходить, так... - Христолюбиве во┐нство!.. - Де Бутаков? - Повiз на пристань шхуну. За морем скучив, рветься в незнаний свiт. - Вiн справжнiй вчений i мандрiвник-першопроходець! - Хоче за мiсяць скласти шхуну i вийти в море. - Вийде! - сказав Макше║в твердо. - О, комендант вже шле гiнця по мене... Дослужу║ останнi днi. Матв║║в мав при┐хать з нами... - Юхим Матвiйович? - спитав Тарас. - Ви зна║те його? - Стрiчались в Оренбурзi. Торiк iще. Як тiльки мене привезли з Пiтера. Душевний вiн чоловiк... - Це точно. I вмi║ дати усьому лад. - Вашбродi║, - гукнув солдат, як на парадi, - пан командант!.. - Iду, iду, - скрививсь Макше║в. - Чого кричиш? - Не знаю, ваше благородi║! - Твоя також при┐хала? - Так точно! - Що ж це тебе начальство не вiдпустило? - Не можу знати, ваше благородi║! Вони пiшли, i стало тихо-тихо. - Одружений? - спитав Тарас слугу Макше║ва. - Нi. - Я також... Матв║║в його зустрiв на верфi, де будували шхуну. Сам пiдiйшов. Хотiв подати руку, та не посмiв при людях. - Ну, як ви тут? - спитав, коли Шевченко виструнчився перед начальством. - Вiдставити. Ви не в строю... - Малюю ось! - усмiхнено сказав Тарас. - Спасибi тим, хто визволив мене iз Орсько┐. - Живете де? - В кибитцi штабс-капiтана. - I як живете? - Добре. Мов з братом рiдним. - Радий за вас сердочно!.. Сходите в Аральське море - будемо робити щось для вислуги. Ця експедицiя для вас ║диний пристойний шанс. - Старатимусь. Тим паче, я так скучив за малюванням, що малював би i день, i нiч. - Ну й славно! - всмiхнувся мило Юхим Матвiйович. - Заходьте в гостi. Не як солдат, а як художник i просто друг. - Спасибi. Не знаю, як вiддячу... - Ви наперед вiддячили. - Чим? - Ваш земляк Левицький читав менi "Кобзар" ваш i "Гайдамаки"... Я теж козак, уральський!.. Матв║║в сiв на коня, пiдведеного йому солдатом, i взяв його в остроги, немов хотiв пiдтвердити свою козацьку сутнiсть. Помчав у бiк Ра┐ма - мов полетiв!.. Прибiг геолог Вернер, що помагав на верфi складати шхуну. Поляк-засланець. Теж рядовий. - На скiльки дiб? Звелiв носить мундира? - Нi, брате. Просто погомонiв... - Дива-а! Ти що, Тарасе, чару║ш ┐х? - Чудово, що й пiд мундиром б'ються такi серця... - сказав Тарас не то Хомi, не то собi самому. У цiй проклятiй Орськiй вiн був вiдча┐вся, зненавидiв усе мундирне та еполетне, а познайомився iз Бутаковим, Макше║вим, сердечним Карпом Герном (щастить йому на Карлiв!) й пiднiсся духом. Ведмiдь Микола, царствуючий рукою твердою, не все ще вбив, не винищив у людських душах честi та потягу до справедливостi. - А ти не хочеш вибитися принаймнi в унтер-офiцери? - Тут, Хомо, дiло принципу, - сказав Тарас. - Для чого вони вписали до конфiрмацi┐ пiдступне "з правом вислуги"? Щоб я старався, прагнув служити так царю й отечеству, як служать ┐м м║шкови, щоб я iз жертви став добровiльним - i через те без мiри лютим! - катом. Був сином волi, лицарем добра i правди-iстини, а став бездушним унтером, слугою тих мучителiв, якi його заслали у цi степи, - ось що ┐м, брате, бачилося, коли вони давали право вислуги! - А як тобi присвоять якесь звання пiсля Аралу? - То iнша рiч, - всмiхнувся. - Вони менi заборонили малювати, а тут взяли й дали звання за малювання!. Збагнув, у чому тут заковика, хто на конi? - Вою║ш з самим царем... - В самодержавствi найбiльше зло. Де свiжа думка - злочин, там все гни║, ста║ болотом, гине. - А як же ми? - Нам треба не загнистися, вистояти! Тим самим ставши прикладом, зразком для тих, хто, як i ми, не зможе байдужим бути в свiтi неволi й зла. - Не знав, що ти такий трибун. Говориш, мов Цiцерон! - А то не я, то зболена душа мого народу, що довго так мовчала... Що там за регiт? - оглянувся на будiвництво шхуни. - Ходiмо й ми, подивимося, - всмiхнувся Вернер. - Цiкавий тип тубiльця! Матроси якраз зiбрались на обiд, чогось там ждали, i серед них показував якiсь химернi вправи байгуш[6] киргиз. - Джульбарс[7], як тигр скрада║ться до кабана? - гукнув матрос з рябим лицем. Байгуш тi║┐ ж митi упав на руки й ноги, поповз, поповз. Спинився весь напружений, немов чогось чекаючи, проповз iще... i раптом кинувся на кабана, яким служив дiрявий старий халат. Хропiння, рик, повискування почулись з хмарки куряви, яку пiдняв, звиваючись, байгуш Джульбарс. Нарештi, вкрай знеможений, облитий потом, вiн заспоко┐вся i лiг на бiк, простигши лапу-руку для подаяння. Рябий матрос поклав сухар. Хтось з гурту кинув гудзика, який блищав, мов золотий. А кухар, щось бурмочучi┐ у довгi сивi вуса, поставив миску кашi, зiтхнув i мовив сво┐й братвi: - Знайшли собi забаву... Марш до столiв! - Хто вiн, цей бiдолаха? - спитав Тарас у кухаря. - Киргиз, який залишився бiля укрiплення. - кдиний тут землевласник, - додав Хома насмiшкувато. Тарас зиркнув на байгуша, що ┐в квапливо кашу, i вiдвернувся. - Пiду ще трохи помалюю, - сказав Хомi. - А каша? - Не хочеться чогось обiдати... Нещасний цей... Махнув рукою i вiдiйшов. Побрiв до того мiсця, де малював ранiше, щоб мати той же ракурс. Наполовину готова шхуна здiймалась гордо, весело й на тлi рухливих купчастих хмар, що вкрили зранку небо, сама, здавалося, кудись пливла - без весел та без вiтрил... ...За мiсяць, справдi, вийшли в Аральське море, де не було, крiм них, нiкого. Щоправда, десь блукали у синiй цiй пустелi вiйськова шхуна "Николай" i рибальська, - теж торiк привезена, - "Михаил", проте, як тiльки зникли вони за обрi║м та островами, на "Константине" вiдчули враз одiрванiсть свою вiд свiту i вiд землi. Нiхто не знав нi розмiрiв, нi глибини, нi норову цього безмежжя. Плавання у невiдомiсть було цiкаве вельми, але й тривожне в тiй же чи навiть бiльшiй мiрi. Принаймнi новоспечений моряк-художник скоро вiдчув журбу, якусь густу осмуту, що полонила його всього. Для нього, сина степу, ця твердь, обмежена бортами шхуни, була така ж мала й нiкчемна, як камера або казарма. Тiльки й того добра, що тут не мав нi муштри, нi наглядацьких стежень. Жили хоч тiсно, скупчене, зате по-братськи дружно. I, може, це морське одвiчне братство дало ┐м сили витримати оте одне з найважчих випробувань. Був гарний день. Нiщо, здавалося, не провiщало лихих якихось перемiн, i Бутаков звелiв Макше║ву разом iз прапорщиком Акишевим та вiсьмома матросами обстежить острiв Барсакельмес. пх висадили, дали харчiв на тиждень та невелику барку, на всякий випадок, самi ж на шхунi рушили до Куланди, пiвострова, де нещодавно знайшли шматки вугiлля. Попутний вiтер туго напнув вiтрила, тонко свистiв у снастях, нiби спiвав якусь киргизьку сумну й безмежну пiсню. Шхуна ледь-ледь здригалася, здiймала бризки носом. Невдовзi вже не видно стало Барсакельмесу й бiлого, як сiль, намету... Тарас стояв на палубi й дивився в далеч, де, крiм води та неба, не вловлював уже нiчого... Е нi, на обрi┐ з'явився темний острiв... А може, хмара... Де ┐й, тiй хмарi, взятися? Три мiсяцi, як вийшли з Орсько┐ фортецi, а ще не бачили дощу нi краплi... Почувши стук, оглянувся. То капiтан узяв трубу пiдзорну й вдивлявся теж. Невдовзi вiддав ┐┐ Поспелову, який стояв на вахтi бiля керма, i штурман також довго вивчав ту сiру смугу на видноколi. I що воно за Змiй Горинич? - спитав Тарас, наблизившись до морякiв. - Зда║ться, буря буде... - озвався штурман. - Скiльки до Куланди? - Ще зо три милi. - Встигнемо? - Навряд... А вiтер вже не свистiв у снастях, а завивав голодним вовком. - Усiх наверх! - подав команду Бутаков. - Знiмати парус! Та темна хмара чи пелена росла й росла, охоплюючи все бiльше неба й моря. Вiтер зробився пружним, зимним... I раптом вдарив шквалом, крутнув, як трiску, шхуну, яка була вже, правда, без головного паруса. Тарас упав на палубу. За щось устиг схопитися, коли його рвонуло знову, i вiн на мить чи й бiльше завис мiж небом i кораблем. В очах йому стемнiло... Нi, це померк довкола свiт. Буран закрив низьке ранкове сонце й творив сво║ жорстоке, чорне дiло в напiвпiтьмi... - Ну, як ви тут? - долинув голос Бутакова. Тарас хотiв пiдвестися, але не змiг. - Лежiть, лежiть! Звикайте! - гукнув до нього капiтан. - Надовго це? - Хто зна║... Для нас довкiл, як кажуть, - terra incognita, земля незнана... А може, ви в каюту спуститеся? - Нi. Буду тут. Мо┐ далекi прадiди ходили Чорним морем аж до Босфору!.. Таки вловчився i став на ноги. - Браво! - схвалив його вiдвагу Бутаков. - У вас морський характер. Розвеселившись вiд похвали чи вiд шаленства бурi, Тарас почав кобзарським речитативом: Гей, на Чорному морi, На каменi бiленькiм, Там сидить сокiл яснесенький, Жалiбно квиле-проквиляе I на Чорне море Спильна поглядав, Що на Чорному морi Щось недобре почина║: Злосупротивна хвилечна Хвиля встава║, Судна козацькi молодецькi На три частi розбива║... - Це вашi вiршi? - гукнув крiзь бурю Бутаков. - Козацька пiсня-дума... Прибiг матрос i крикнув до капiтана: - Вашбродi║, нас швидко зносить до Куланди! - Пробачте... Iншим разом продовжимо цiкаву нашу бесiду, - сказав Тарасу Бутаков. - Не дай господь, потоне "Константин", тi, що тепер на островi Барсакельмесi, всi перемруть вiд голоду. - А ми? - спитав матрос. - Що з нами буде? - Нас викине на Куланди, а це ж земля, не острiв посеред моря. Лишившись сам, Тарас узявсь мiцнiше за конопляний шорсткий канат, що йшов до рей, i став дивитися на збурене, пекельне просто море. За валом вал котилися високi сiрi хвилi, над ними, ще прудкiше, зриваючи iз гребенiв бризки, мчали баскими кiньми лютi морськi вiтри, i в бiлопiннiй цiй веремi┐ гойдалась ┐хня шхуна, така змалiла раптом, така беззахисна... Вже на виду у берега, коли загибель шхуни була, як кажуть, вирiшена, матроси встигли пiднять вiтрило. Шхуну рвонуло вбiк, схилило на лiвий борт i винесло назад у море. Потiм вона пройшла вздовж берега, минувши мис Куланди, й притихла в бухтi, знову вже без вiтрила. - Кок, де обiд?! - гукнув до трюму Бутаков. - Готую, ваше благородi║! - озвались звiдти весело. Шторм не вгавав. До острова Барсакельмесу шлях був одрiзаний, i, щоб не гаяти часу даремно, на третiй день рискнули висадитись на Куланди i пошукать вугiлля. Поки ладнали шлюпку, Вернер ходив сюди-туди по палубi вiд нетерплячки, так нiби весь горiв бажанням знайти горючий камiнь для пароплавiв, якi колись ходитимуть Аральським морем. - Чого ти, Хомо, нетерпеливишся, немов гончак, що жде коли затрублять початок гонiв? - спитав Тарас насмiшкувато. - Тебе обходять вельми купцi московськi, що запускають лапи в цей дикий край? Хома спинився, глянув печально так на нього i вiдповiв серйозно, як на духу: - Коли знайду вугiлля, пiдстава буде Бутакову просити менi звання. Вiн сам сказав. - А-а! Вибачай... - I це ║диний для мене шанс побачити свою Варшаву. - Тодi i я з тобою! Шлюпка не допливла до берега, бо скрiзь були мiлини, i ┐м нiчого не залишилося, як скочити у скаламучену жовтаво-сiру воду й брести по нiй до пагорба iз черепашок. Один матрос почав бурчать, готовий плюнути на цю затiю, але Хома уперто йшов до мети, не слухаючи нi скарг, нi навiть бурi, що бушувала в морi. На суходолi вiн вiдпочив, не викрутивши одягу, як те зробили iншi, пiдвiвся мовчки й рушив у ще гарячий пустельний степ. Тарас здолав утому й також устав. Радiв, що Вернер виявився таким затятим, здатним на будь-яке шаленство заради волi. Рiдна йому душа!.. Вони знайшли! Аж за версту вiд моря. Набравши повну торбу, що прихопив Хома з собою, вернулися на "Константин", де ┐х давно чекали. Шторм починав стихати, i можна вже було рискнути й вийти в одкрите море, узявши курс на острiв Барсакельмес. Йшли цiлу нiч, - бо вiтер був ледь не зустрiчний, - i цiлий день. Надвечiр удалинi побачили знайомий обрис Барсакельмесу, що ледь виходив з моря. Стояли всi на палубi й похмуро, мовчки ждали. Тi десятеро, остров'яни, могли зчинити панiку, побитися за невелику барку i вийти в море, прагнучи дiстатись Косаралу, де розташувалися ватага й форт. Коли б щось сталося з шхуною, у них, по правдi кажучи, i не було б яко┐сь iншо┐ надi┐ на порятунок. Пустельний острiв, море, чуже, незнане, спека... Вже почало темнiти, а острiв нiби тiкав вiд них, не збiльшувався, не наближався. Здавалось, шхуна вперлася в якусь стiну й не рухалася. Слiд за кормою, правда, було виразно видно, хоч мiсяць ще не зiйшов i зорi теж ледь-ледь поблимували в густiй iмлi. Вгорi на щоглi вивiсили лiхтар. Хоч тут, в Аральськiм морi, зiткнутись з iншим судном ще менш ймовiрно, як у степу двом вершникам, такi морськi традицi┐ - лiхтар повинен бути. - Невже нема нiкого? - спитав Тарас у Вернера, який стояв з ним поряд на носi шхуни. - Якби були, вогонь горiв би... Вечiр... - Макше║в не дозволить вчинить безглуздя, вийти на шкаралупi в море. - Страх дужчий всiх штабс-капiтанiв. Вiн - як вогонь в сухому лiсi... - Де, де вогонь?! - спитали десь по борту. - Нема вогню! - гукнув матрос, який чiпляв лiхтар на мачтi та й там лишився стежити за видноколом. - А злiва нiби блиска║... - сказали з борту. - Братцi, вогонь, вогонь! - гукнув матрос зi щогли. - Розпалюють для нас сигнал! - Лiво руля! - подав команду Бутаков. Невдовзi всi побачили ясний вогонь на обрi┐, що розгорявся, бурхаючи в пiтьму снопами полум'я. - Ура-а! - гукнув матрос на щоглi й шугнув униз... ...Вертаючись до Оренбурга, Макше║в лишив Тарасовi свою ра┐мську джеломейку, або кибитку, яка стояла неподалiк могили батира. Це житло звабило Тараса переселитися iз Косаралу, де шхуна зимувала, в Ра┐м. Своя квартира все-таки! Мав "квартиранта" навiть - з ним жив Хома, з яким вони здружилися в Аральськiм морi... Весна прийшла раптово. Ще звечора хрустiв снiжок пiд чобiтьми, а вранцi вони прокинулися вiд дивних звукiв - весело вдаряли краплi об металеву миску, яку забув Хома надворi. Тарас одразу ж вибiг iз джеломейки, вдихнув повiтря, вогкого й ледь-ледь пропахлого очеретами, i звiв до неба очi, шукаючи ключ журавлiв чи жайворонка. А вже весна, а вже красна, Iз стрiх вода капле... - заскiмлила в душi далека пiсня. Там, на Вкра┐нi... Сльози йому здушили горло, ┐┐ вiн одiйшов за джеломейку, аби Хома не бачив його журби. Вiн мусить бути сильним, бо вiн поет!.. Розтане лiд, i знову вони пiдуть у плавання, i знову - тiльки шхуна, вода, пустельний берег... I нi вiд кого звiсточки... Чи там вони повимирали, на тiй далекiй, святiй землi?.. За цiлий рiк нi слова!.. Тут хоч надiю ма║, а в морi... - Йду по ┐жу! - гукнув Хома. Вiн чуйний друг, цей Вернер. Не лiзе в душу. Бродить десь по пiвдня, коли в Тараса муза. Хоч це й не жiнка в плотi, та все ж та║мнi зустрiчi поета з нею люблять самотину... А на Вкра┐нi... Скоро уже два роки виповниться його розлуцi з нею. Два роки... Скiльки встиг би вiн там зробить для волi!.. А написати!.. Тут теж писав зимою. Про се, про те... Без рiдного свого народу, землi, що, нiби мати, одна в усьому свiтi, поет - лиш тiнь поета. Тому тирани й вигадали для них заслання... Мило як жебонить майданом до Сирдар'┐ дзвiнкий струмок... Заплющиш очi - й нiби ти у Кирилiвцi, десь на вгородi... Швидко ввiйшов у "хату", лiг на матрац й дiстав з-пiд нього зшиток та олiвець. Задумався... Тут вiршi важче пишуться. Не налiтають, як буревiй, - скрадаються... А на Вкра┐нi... Боже, чи вiн ┐┐ побачить хоч кра║м ока?.. Мабуть, тут i помре, i ляже в чужий пiсок... Заросли шляхи, тернами На тую кра┐ну, Мабуть, я ┐┐ навiки, Навiки покинув. Мабуть, менi не вернутись Нiколи додому?.. Писав про думи-сироти, про нерозтрачене сво║ кохання, про все страшнiшу й глибшу самотину. Аж поки сльози виповнили йому всю душу... Мовчки здолав розпуку й скiнчив свiй плач невольника: Тяжко менi, боже милий, Носити самому Оцi думи. I не дiлить Нi з ким, - i нiкому Не сказать святого слова, I душу убогу Не радовать, i не корить Чоловiка злого, I умерти!.. О господи! Дай менi хоч глянуть На народ отой убитий, На тую Украйну! Лежав ослаблий, нiби пiсля тяжко┐ хворостi, й тихенько пестив думкою сво║ дитя, народжене не у законi. Як хтось iз злих дiзна║ться та донесе!.. А за кибиткою спiвав струмок, радiючи веснi та сонцю... Десь мекетало мале ягня... Забемкав дзвiн до утренi... - Там привезли каракалпакiв зранених, - ввiйшов Хома. - Тигр-людо┐д... - Напав на гурт? У полi, в очеретах? - здивовано спитав Тарас. - Нi, гiрше. Внадився ходить у стiйбище, хапати верблюженят, а потiм так знахабнiв, що й спать лишався в стiйбищi. Ходив лише прогулюватися у комишi. - Змiнили б мiсце. - Пробували. Знаходив, брав данину й лягав посеред стiйбища. - Ну, справжнiй князь! - А потiм став вбивати й малих дiтей, що вийшли необережно. - I люди те терпiли? - Озбро┐лись чим бог послав, - рушниць у них нема i рушили в кривавий бiй. - Тигр не злякався, не вiдступив? - Шiстьох роздер i двадцятьох поранив. - А сам? - Пiшов у плавнi. Зранений, проте живий, не переможений. - Ось що таке тирани, - сказав Тарас, схвильований отим смертельним бо║м. - Дозволили брать верблюжат - схотiлося людсько┐ кровi. Треба таким давати зразу по зубах! Щоб не кортiло! - Народ терплячий, вiрить у перемогу добра над злом... - А зло тим часом всядеться йому на карк, зубами вп'║ться в тiло - не вiдiрвеш! Надворi почулись кроки, гомiн, якiсь тривожнi вигуки. - Пiдходимо, а там уже немав пiвкабана. Слiди такi... ну, як кашкет! - Кабан великий ? - Пудiв, напевно, з двадцять. - Ото! I за нiч з'┐в пiвтушi? А може, це той самий, що людо┐д? - Ми теж таке подумали i накивали п'ятами!.. - Хомо, пiдемо на людо┐да! - устав Тарас. - Ми?! - вирячився на нього Вернер. - Ти ж чув, що джульбарс бере дiтей, верблюженят. А ти у нас ще юний... Тарас притьмом метнувся iз джеломейки, аби знайти охочих до полювання. Пiд вечiр вже, з рушницями напоготовi, душ десять найхоробрiших (на тигрiв тут, вважай, не полювали!) ввiйшли солдатським цепом у комишi. Тарас iшов у центрi, як заводiй, лiворуч - Вернер. Добре, що тут були стежки, протоптанi до водопою, бо стовбури стояли густо, волотi здiймались в небо на сажнiв п'ять... Щось трiснуло, i всi завмерли. Рушили, коли Тарас махнув рукою. Нiби iшли на бiй... Багнети тьмяно зблискували в низькому сонцi... Десь пiд грудьми лежав шматочком льоду незнаний острах... Очi - до болю пильнi, вуха тривожно вловлювали найменший шерех, подих легкого вiтру... - Буде вiн нас чекати... - тихо сказав Хома. - Якщо це той, поранений, прийде до тушi знову, бо, певно, вiн не ма║ сили пiймати свiжу здобич, - шепнув Тарас. Спинилися неподалiк галявини, де був кабан. Пiвтушi лежало, як i вранцi. - Чекати будемо? - спитав козак, що вчора вбив веприська. - Засядемо i... - А з якого боку його чекати? - Справдi... - А може, лiпше кинути марудне дiло? - мучився страхами унтер, що за компанiю прийшов сюди. - Чи викопати глибоку яму? - Лопат нема. - От був би у нас капкан!.. - Зробити можна. - Доки його змайстру║ш... - Влашту║м пастку з кiлькох рушниць, - дiстав Тарас з кишенi шворки, якими вiн запасся ще в укрiпленнi, бо припускав, що ┐м джульбарс не стрiнеться. - Давай-но, Хомо, свого ножа! Вiн вирiзав мiцнi рогатки, встромив у землю колом iз тушею якраз у центрi й поклав на них аж шiсть рушниць. - Прив'язуйте, - звелiв солдатам та козакам. - Нацiльте ┐х на кабана. - А хто ж стрiляти буде? - Сам тигр. - Його не вчили. - Ми навчимо. Прив'яжемо через рогатки курки рушниць до тушi, i тiльки вiн потягне - рушницi залпом!.. - Здорово! Ну й голова!.. Назад iшли по-iншому. Тi шестеро, що без рушниць, оточенi були озбро║ними, як арештанти. А тут iще спадали швидко сутiнки, i кожен звук у плавнях здававсь ходою тигра. Зiтхнули лише тодi полегшено, як вийшли в степ. Уранцi, ще до снiдання, бо нетерплячка, вся та компанiя, - окрiм сердеги унтера, що мав дiла по службi, - рвонула дружно у комишi, ┐х гнав азарт мисливський, а ще - бажання вгледiти сво┐ рушницi, бо за таку пропажу... Не приведи того господь!.. Рушницi, слава богу, лежали всi незайманi. Веприна теж була на мiсцi... - Братцi, курок мо║┐ спущений! Моя стрiляла! - крикнув один солдат. - Моя також! - А тут ось кров! Всi шiсть рушниць - розрядженi. Новi слiди. I кров на них. - Гайда за ним! - гукнув Тарас. - Вiзьмiть рушницi навпереваги i зарядiть, бо, може, тигр iще живий! - сказав козак, досвiдчений у полюваннi. Слiд вiв у глиб дрiмучих плавнiв, i через те мисливцi скоро попритихали. Ще й мимоволi вишикувалися в округлий цеп, прикривши трохи й фланги. Тарас iшов мiж Вернером i козаком, що вiв по слiду тигра. - Невже утiк? - спитав Хома. - Багато кровi втратив, - сказав козак. - Десь ляже... - Це ж треба - сила така страшна! - Цар звiрiв. - I тут царi!.. - зiтхнув Тарас. - Хтось мав давати лад, - сказав козак. - Ти, братику, те назива║ш ладом, що витворяв цей лютий цар з киргизами? - Ну-у... вiн, як мовиться, тут перегнув... зарвався... - I ма║ те, що заслужив! Тиран страшний, коли народ роз'║днаний. А як народ вiдчу║, що вiн... - Джульбарс! - гукнув козак. - Де? - Он лежить, на стежцi.. - Живий? - Хто зна║... Треба бути напоготовi... Скрадалися, як до живого. Аж поки хтось торкнув багнетом звiра. - Готовий! - Ну й чудовисько! - Аршин десь буде до чотирьох! - Цар, справжнiй цар!.. - I все ж ми, браття, його подужали, - сказав Тарас. - Коли гуртом та дружно - нiякий цар нам не страшний... - Громада - то великий чоловiк, - додав козак. - А як же ми його допремо? - Навiщо? Знiмем шкуру, та й всi дiла, - сказав солдат iз сивими, як волоть, вусами. - Вiн попопив людсько┐ крiвцi. Мусить тепер платити шкурою. - Шiсть куль влучило! - Ловко! - Ну й голова!.. У небi проплив гусиний веселий ключ. Тарас згадав про плавання, що ждало ┐х з Хомою, i посмутнiв. До осенi, аж поки гуси не полетять на пiвдень, ┐м борознить пустельне Аральське море i жити тiльки споминами. Та ще хiба надi║ю на кращi днi... ...В'┐жджаючи до Оренбурга осiннього грязького дня, Тарас вiдкрив для себе цiкаву iстину: те саме мiсто може здаватись рiзним - в залежностi, з якого боку до нього в'┐деш. Два з гаком роки тому, коли прибув iз Петербурга, фортеця на Уралi його пригнiтила, прибила навiть сiрiстю свого буття, а нинi, пiсля Ра┐ма й Орсько┐, здалась йому замало не столицею. Будинкiв тьма, народу, хоч прорiдженого холерою, також лiчи - не перелiчиш!.. А головне - вiн тут i далi буде при Бутакову, художником, а не солдатом, який щодня викону║ безглуздi вправи. Першим, кого зустрiв бiля будинку, де мав квартиру Бутаков, був друг-земляк Левицький. - Сергiю! - крикнув з воза, Той озирнувся, зморщив чоло, пригадуючи, де бачив вiн цього аж бронзового вiд сонця й вiтру вусаня, i враз зiрвався з мiсця, пiдбiг, обняв, зсадив на землю. - Як ви тут? - спитав Тарас. - Спiва║те? - Без вас нема║ дiла! - радiв Сергiй. - У Федора слабенький голос... - Федiр ще тут чи, може, подався геть? - Вiн у степу. Вже днями бути ма║. - То, може, я до вас, братове, у пiдсусiдки?.. - Та, батьку, ми!.. - зрадiв Сергiй ще дужче. - Зроби таку нам ласку! - Спасибi вам, - зiтхнув Тарас полегшено. - В'┐жджа║мо у браму мiста, а я сиджу та й думаю: де прихилюся, бiдний? Не йти ж менi в казарму, коли не тягнуть... - Федiр про вас уже домовився i з господинею. - А звiдки вiн дiзнався, що я при┐ду до Оренбурга? - Герн розказав. - Вiн тут? - Учора бачив. - Це чоловiк, скажу тобi! Ми познайомилися в Карабутацi. - I вiн те ж саме сказав про вас... - Ну й славно. На справжнiх друзiв життя скупе - радiймо ж, други, кожному! Вiн поспитався дозволу у Бутакова i, взявши речi (ранець та малярську скриньку i два портфелi) рушив по знанiй вже дорозi до дому Кутiних, де мав тепер пристанище. Сергiй хотiв забрати все, та вiн вiддав лише портфелi. Скриньку лишив собi: вiн нинi ще член експедицi┐, ┐┐ художник i ма║ право... Права, коли казати щиро, йому нiхто так i не дав - не побажав цар-батюшка. Так малював два лiта, на будь-що-будь... У хатi зняв шинель i чоботи, лiг на диван i втомлено заплющив очi. - Мо', поспите? - спитав Сергiй. - Нi. Просто я раюю... - сказав Тарас. - Два роки жив як вовкулака... Казарма, джеломейка, тiсна каюта, палуба... Що не кажи, людинi треба хата... Вернусь - збудую десь на горi щоб видно був широкий Днiпр!.. При┐деш тодi до мене в гостi? - На крилах прилечу! - I сядемо з тобою ми на призьбi тi║┐ хати, послуха║мо бджолиний гул у вишнях i заспiва║мо... - Яко┐ пiснi, батьку? Щоб я хоч знав... - Та будь-яко┐, друже... Бо всi вони в нас гарнi... Що пiсня, то й душа людська!.. - Це правда... - зiтхнув Сергiй. - У них щось ║ таке, таке!.. Сказав би, та слiв нема. - Словами того не скажеш... Вiдчути треба, злитися iз ними серцем. То, брате, наш духовний спадок, святиня, скарб!.. Iсторiя душi народу, яку нiхто не зможе заборонити, знищити, перекрутити на власний лад. Ми носимо ┐┐ в собi. Вмираючи, лиша║м дiтям... Може, це та, вважай, ║дина у нас фортеця, яку не взяв нiякий ворог!.. Вiчна i неприступна!.. У передпоко┐ нараз почулися швидкi, рiшучi кроки, i на порозi постав високий юний прапорщик. Тарас помимо волi зiрвавсь на ноги, виструнчився. - Лежiть, лежiть, - всмiхнувся той. - Добридень!.. А пана Федора нема║ ще? - Нема║, - сказав Сергiй. - Знайомтеся, - узяв за лiкоть Прапорщика й пiдвiв. - Поет Тарас Шевченко... - А-а! - засвiтився прапорщик. - Iса║в я, Микола. Подав привiтно руку, легенько стис Тарасову. - Вiн, може, син Iса║ва, що в Орськiй був комендантом? - спитав Тарас. - Нi. Я з Полтавщини. - Земляк,виходить? - Точно. Менi про вас Сергiй та Федiр понарозказували! - Спiвати вмi║те? - Нi, бог не дав... - У нього iншi здiбностi, - сказав Сергiй лукаво. - До молодичок... - Хто з нас не без грiха! - прийшов Тарас на допомогу прапорщику, що зашарiвся, немов хлопчак. - Сiдайте в нашiй хатi. - Я вже пiду. На службу час. Спасибi... Радий був познайомитися! Крутнувсь i вийшов. - Красень... - сказав Тарас. - Полтавець!.. - Вiн тiльки родом звiдти. - А я ж то чую - хоч би тобi словечко... - Ви справдi, батьку, ляжте та подрiмайте, - запоспiшав Левицький. - Менi також на службi треба бути. Харчi накритi он на столi... - Спасибi. Мабуть, так i зроблю. Коли Левицький вийшов, вiн зняв мундир i знову лiг. Сон навалився раптом. Як у дитинствi... Федiр застав його за малюванням острова, якого виявили вони посеред моря i нарекли iм'ям царя Миколи. Тарас, було, скривився, та Бутаков одвiв його i пояснив, що робить це заради них iз Вернером... Мовчки вони потисли руки, поцiлувалися, i Федiр вийняв зi скриньки аркуш. - Що це? - спитав Тарас. - Княжна Варвара Р║пнiна пита║, чи я не знай, де ви подiлися. - I що ж ти ┐й вiдповiв? - узяв той лист, проглянув. - Вже цiлий рiк!.. - Чекав, що ви повернетеся i все самi напишете. Я теж не знав нiчого... Питав - на морi, кажуть, чи у Ра┐мi... - Нiхто, крiм не┐, не написав? - Принаймнi я не одержував. - Забули!.. - Там також була холера... - Не вимерли ж вони усi. Було багато друзiв... - Нiчого. Ось напишете - i вiдгукнуться. - Одному я вже написав; Андрi║вi, в чарiвний Седнiв. А де твiй брат Михайло? - Ще в Петербурзi. Пише, що скоро ┐хатиме до Оренбурга. - Хочу вас змалювати з братом, - сказав Тарас. - Допоки маю фарби... Бо Олексiй Iванович, наш капiтан, накидав стiльки менi роботи, що фарби просто тануть. - Брат привезе. - Тим паче!.. На весну десь мене послати мають на Мангишлак... - Чого? - Шукать вугiлля. - Це ж так далеко! Тисяча, коли не бiльше, верст! У Гур'║в, а далi морем... - Знову - як у могилу. - Може, ще перемiниться... - сказав не скоро Федiр. - Я попрошу когось iз штабу корпусу. Тарас iще раз перечитав листа княжни Варвари. Турбу║ться, сердешна, ним... Свята душа!.. Заступниця його ║дина!.. - Пiду явлюсь начальству, - озвався знову Федiр. - А ввечерi влашту║м учту. Треба ж нам порадiти зустрiчi! - Тим часом я складу листа княжнi Варварi, - тихо сказав Тарас. - Напевно, вже й розучився... Вiдклав альбом, узяв перо й поквапне сiв до столу. Два роки майже, як вiн одержував чи┐сь листи, як сам писав!.. Два роки... Вiн так чекав на дружнiй бiлий аркушик в отiй сумнiй пустелi на Сирдар'┐... Як прибувала пошта й солдат-поштар вручав листи, вiн йшов у степ i там собi доводив, що так йому найлiпше, що звiстка з краю рiдного чи з Петербурга розвередила б душу, якiй i так нелегко... А сам чекав тим часом, що хтось гукне й подасть йому конверта... Сидiв за чистим аркушем i намагався згадать лице Варвари, яке нiяк не вимальовувалося в його уявi. Бачив окремi риси, жести, чув навiть голос, проте не мiг злiпити з них портрета. Забув чи, може, вiн не смiв тодi вдивлятися в княжну, як в iнших, щось змушувало його вiдводити вiд не┐ погляд. Напевно, те невловне "щось" вiдмовило його вiд намiру намалювати ┐┐ портрет з натури... Чув серцем: нинi, зараз же повинен щось зробити, аби спинить сво║ сповзання в нежитi║ з гори високих помислiв i вболiвань. У морi, на Косаралi, де зимувала експедицiя, в Ра┐мi - скрiзь вiн жив життям, що нищило поволi душу, змеяшувало у ньому опiр присуду катiв людських. Лист до княжни Варвари - це той мiсток, який з'║днати може з минулим, з вiчним... Нi, вiн писав поезi┐ i малював. Та й зараз ось малю║. I все ж вiдчув, - найдужче тут, вже в Оренбурзi, - що iншим став, байдужiшим до свiту й зла, яким його виповнюють царi й сатрапи ┐хнi усiх мастей та рангiв. А це - ознака краху, капiтуляцi┐, як кажуть у вiйськових колах!.. З чого ж почати? Мабуть, з оцих думок, iз того, що вiн не винен у довгiм сво┐м мовчаннi... Рвучко вмочив перо в чорнило. Ра┐м, Аральське море враз вiддалились, зменшились. То все гiрке минуле, накинуте йому чужою волею, i через те також чуже. Тепер чуже! Тягар рокiв, одбутих на засланнi, скидати ма║ з себе, щоб не давив, не гнув його додолу. Прожив - i слава богу. Хто зна║, скiльки ще в цното ┐х попереду... А всi разом не витрима║ одна, - нехай i з кременю! - людська душа... ...Зiбралися на другий день, увечерi. Компанiя, - як висловився пан Бронiслав Залеський, його новий знайомий i спiвробiтник, - була не вельми велика, але вельми поважна: сам Бутаков, Посп║лов, Герн, Залеський, Вернер, ну i, звичайно ж, трiйця господарiв - Тарас, Сергiй та Федiр. Останнiй, правда, був невдоволений, що запросили "шляхту", та явно виду не подавав. Пригубивши мiцного трунку, згадували кра┐ далекi милi. Це замiняло усiм ┐м брак яскравих, щасних вражень у тому життi-буттi, яким жили, яке ┐х тут засмоктувало, вганяло в сон душi та думки. - У Микола║вi акацiй тьма, - озвався Олексiй Iванович. - Як зацвiтуть - все мiсто бiле-бiле... Прийдеш iз моря, глянеш - i щось таке тодi з душею ко┐ться... А ще - дiвчата в бiлих весняних сукнях!.. У нас весна - вся жовта... - зiтхнув Залеський. - Всюди вода, вода... I в нiй, по синiх-синiх плесах, - яскраво-жовта лотать!.. - По чагарях у видолинках бiлi║ ряст... - примружившись, сказав Левипький, що був замало не земляком Залеського. - Iдеш отим зелено-бiлим ра║м, i так спiвати хочеться, що сили нема║ втриматися... - А я люблю цвiт льону, - озвався Федiр. - Тодi земля i небо - всуцiль блакить... I жайворонки дзвенять у небi, благовiстять... Тарас побачив поле, над ним ранкове мрево, пронизане навскiс промiнням сонця, i в ньому роги й спини волiв, що йшли у плузi... А далi - цвiт калини. В левадi в них, бiля струмка... Барвiнку синь по всiй могилi матерi... Як посадила Катря, то й досi синьо дивиться на свiт його нещасна мати... Торiк, посеред моря, згадалась раптом старша його сестра. Аж заболiло в грудях. Чи не лучилася якась бiда?.. - Я тут служу ледь не п'ятнадцять рокiв!.. - промовив Карл Iванович. - Свою радзiму Вiтебщину вже геть забув... - Не тягне? - тихо спитав Сергiй. - Весною щось як найде, бува║!.. Тут маю дiм, дружину, дiток... - А я пiшов би пiшки на Укра┐ну, - сказав Тарас. Запала довга тиша. - Ось за аральськi мандри присвоять вам якесь звання, то зможете по┐хать кiньми, - озвався першим Бутаков. - То як ще цар подивиться... - зiтхнув Тарас. - Чи правда, що государ дав грошi на викуп ваш iз крiпаччини? - спитав Посп║лов. - Ходять такi чутки... - Брехня, - аж надто грубо сказав Тарас. - Пiдстро┐ли, аби iмператриця портрет той виграла у лотерею. - Який портрет? - Жуковського. Призначений менi на волю. - То ви з царем знайомi? - Нi. Бачив тiльки здалеку. У Петергофi. - Це звiдти "Сон"? - всмiхнувся Сергiй по-змовницькому. - Ваш новий вiрш? - озвався вперше Вернер. - Нi. Це старе. Поема. - То, може б, ви нам прочитали? - втрутився Герн, - I рада б душа у рай... - розвiв Тарас руками. - Рукопис десь у Дубельта, на зберiганнi... - А може б, ви... - почав було Левицький. Тарас спинив: - Що знав, забув!.. Мене сюди послали, щоб я забув i щоб мене забули... Федiр був тямковитий чоловiк: схопив гранчасту пляшку й поналивав. - Як у поета сказано, - зиркнув лукаво на Тараса, - й записано вуглем на стiнцi шинку... Вип'║ш першу - стрепенешся, Вип'║ш другу - схаменешся, Вип'║ш третю - в очах ся║, Думка думку поганяв. Тарас знiтився. Справдi, було таке. Як познайомився iз Забаржадою... - А що, як хтось вiзьме стiну ту й пошле у Третiй вiддiл власно┐ його iмператорсько┐ величностi канцелярi┐? - спитав Хома. - Орлов пошле подяку Обручову, - скривився Карл Iванович. - Горiлка - дiло государево, i славити ┐┐ похвально. - Це все одно, що ода дому царствуючому... - додав Залеський. - Хочете, щоб я i тут тягнув носок? - спитав Тарас похмуро. Хоч розумiв, що друзi мають рацiю, що треба кожен вчинок i кожне слово зважувати на терезах сво║┐ долi, свого покликання на цiй землi. - За добре дiло можна i потягнути, - сказав Хома. - Це правда!.. - зiтхнув Тарас. - Тож вип'║мо по другiй чарцi i схаменiмося! - гукнув Посп║лов, що зрозумiв, як видно, чотиривiрш Тарасiв i без перекладу. Сергiй тим часом внiс самовар, поставив чашки, цукор. Всi потяглись до чаю. Лише Тарас сидiв у роздумi про нелегке життя поета, що став на прю iз силами неволi й зла. Вiн ма║ завжди бути на висотi свого звання, обов'язку перед народом... - Налити вам? - спитав Сергiй. - Будь ласка. - Як гарно це звучить у вас - "будь ласка..." - промовив Карл Iванович. - Бо наша мова нiжна i мелодiйна. - А кажуть, це нарiччя великорусько┐, - не то спитав, не то пiдтвердив чи┐сь думки Посп║лов. - З Росi║ю ми тiльки двiстi рокiв... До того, отже, жили без мови власно┐, були нiмi? - Ай справдi! У вас залiзна логiка. Сергiй подав Тарасовi налиту чашку i пiдморгнув, вдоволений його знанням iсторi┐, його, нехай малою, та перемогою. - Найдужче що мене вража║ на Укра┐нi, то це пiснi... - сказав замрiяно Бутаков. - I те, що всi спiвають... Та як! Спiвзвучно, вмiло ведучи кожну партiю... I хоч би хто коли сфальшивив... - Таку б нам ║днiсть в iншому, - сказав Тарас. - А то хто в тин, а хто в ворота... - Була ж колись, - сказав Сергiй. Тарас лише махнув рукою. Хто-хто, а вiн знав добре, що завело його народ в крiпаччину. Сьорбнув iз чашки чаю, набрав повiтря в груди i заспiвав: Ой хмелю ж мiй, хмелю, Хмелю зелененький... Сергiй його пiдтримав високим, чистим голосом. Де ж ти, хмелю, зиму зимував, Що й не розвивався? I Федiр влив свiй баритон у дивний трунок спiву. Тепер вони в три голоси знялись на крилах пiснi й ширяли вiльно й радiсно в безкра┐м рiднiм небi... Зимував я в лузi на калинi Та й не розвивався!.. Коли скiнчилась пiсня, - широка, вiльна, наче козацький степ, - i всi мовчали, враженi ┐┐ роздоллям i фiлософським настро║м, Тарас почав весело┐: Ой горе, горе, Який я вдався; Брiв через рiченьку Та й не вмивався... Бачив, як ожили, заусмiхались гостi, й згадав гучне весiлля бiля Борзни, де вiн спiвав цю пiсню i вчив ┐┐ спiвати ясну Панькову наречену, що вiддавала вiно на подорож його до Рима... Ось де той Рим, ласкава панно Олександре!.. А де-то нинi брати-соузники? Чи згадують його в сво┐й тяжкiй неволi?.. Чи всi живi?.. - Дивний ви чоловiк, Григоровичу, - сказав Посп║лов згодом. - Спiва║те веселу, жваву пiсню, самi ж печальнi... - Доля така у нас... Я зараз мав би бути в Iталi┐, на берегах старого Тiбру... - Ка║тесь, що написали вiршi, якi загнали вас на Урал? Тарас вагався довго з вiдповiддю i все ж признався, мов на духу: - Нi. Я не схибив. Пiдло впиватись щастям, волею, коли народ твiй гине в ярмi неволi!.. - Браво! - гукнув Залеський. - Вольность вище життя! - Тихiше.. Ми ж не в катакомбах, - озвався Герн. - Спiвайте лiпше. - Може, ще по однiй? - спитав Посп║лов. - Досить, - спинив його порив до чарки Бутаков. - Я вже пiду, - пiдвiвся. - Спасибi вам за гарний вечiр! - Час i менi додому, - схопився Герн. - Дружина жде. - Красуня вона у вас, штабс-капiтане... - заздро зiтхнув Посп║лов. - Правда, - всмiхнувся Герн. - Вона менi осяю║ цей хмурий край... Як Бутаков i Герн пiшли, Посп║лов кинув не без лукавства: - Кажуть, ваш землячок Iса║в туди взяв курс... - Оцей Адонiс-прапорщик? - спитав Хома. - Панове! - рiзко сказав Тарас. - Дружина друга нашого, як i дружина Цезаря, поза пiдозрою. Чи личить нам повторювати чи┐сь плiтки?.. - У вас залiзна логiка, - узяв Посп║лов пляшку. - Давайте вип'║мо ще по однiй, i хто куди! Пристали мовчки на ту щасливу, хоча й не дуже оригiнальну, думку. Тим паче час був пiзнiй. Прощалися бiля ворiт. - Тарасе, треба якось зустрiтись вам з поляками, - сказав Залеський тихо. - Сусiди ми... Та й доля у нас тепер, вважай, одна... - Гуртом, як мовиться, i батька бити легше? - Вiтчима, прошу пана!.. - Гаразд, - подав правицю i мiцно стис. - А де Посп║лов? - Певно, поплив в якусь та║мну гавань... Стихли в густiй пiтьмi осiннiй неквапнi кроки Хоми та Бронiслава, а вiн стояв i думав про Бутакова, Герна, його дружину милу та... Забаржаду, дiвчину з тонким i гнучким станом, що приголомшила його красою-дивом, як карагач серед пiскiв пустелi... ...Йдучи у дiм до Чернишових (прибiг хлопчак, покликав), Тарас не мiг подумати, що саме тут вiдбудеться ота братерська зустрiч, яку йому пообiцяв Залеський. Дива! Сьогоднi бачилися, трудились поряд аж до темна, i вiн про те й не натякнув. Напевно, так i треба. Поляки мають досвiд у цих дiлах. - Не роздягайся: будемо в холоднiй хатi... - зустрiв його молодший iз Чернишових, який навчався ще в Академi┐ мистецтв i - о сюрпризи долi! - вчив малювати дiтей царя. - Що сталося? - спитав Тарас тривожно. Нiц, - вiдповiв йому чомусь по-польськи Олексiй. I посмiхнувся в чорнi козацькi вуса. З кiмнати чувся гомiн, приглушений басистий смiх. - Бенкет? З якого приводу? - Вас ждуть, - узяв за лiкоть Олексiй i вiдчинив важкi дубовi дверi. У хатi враз запанувала тиша. Iз не┐ в