далекий рiздвяний день у Ки║вi, коли збиралось Братство й Кулiш йому пообiцяв раптову i та║мничу подорож в квропу... Навмисне вийшов за пiвгодини, аби зустрiтись з Грицем на пiвдорозi. Та й, правду кажучи, хотiлося пройтись зимовим мiстом на самотi, поглянути на все, чого, можливо, вiн не побачить бiльше в такiй красi. По┐де на Укра┐ну, й хто зна, чи будуть у нього час i грошi, щоб при┐здити в Санкт-Петербург... Од свiжого повiтря й сонця ураз сп'янiв. Постояв бiля Неви, помилувався сфiнксами, якi сьогоднi були кумедно мурими, - бо розтавала паморозь, пригрiта сонцем, - i почвалав на величезний постiйний мiст через Неву. Дивився на все довкiл, i щось його помулювало, чогось не мiг збагнути... Нева текла, лише мiсцями скута тонким грудневим льодом, по нiй iшли - останнi в цьому роцi - натомленi, немовби соннi човни та бiльшi судна... З високого, мiцного мосту вiдкрився вид на Петропавловську фортецю, Кунсткамеру i водночас на лiвий берег, де вигравали вiкнами та позолотою, залитi сонцем Адмiралтейство, Зимовий... Скiльки ┐х, тих палацiв!.. Дивно, колись вони вражали, окремi з них захоплювали, а нинi тiльки давлять, дратують навiть величчю та розкiшшю сво┐х фасадiв... Дiставшись того берега, звернув уздовж Неви, лiворуч. Шлях цей любив. Вода його приваблювала як грiзна сила, здатна за будь-яких обставин лишатися сама собою. А ще - як шмат природи. Хоча й закутий в камiнь, проте нескорений i та║мничий... По праву руч масивно й легко зводився Iсаакi┐вський собор. Вiн погубив Брюллова, й того Тарас не мiг простити... Не знав, кому. Хто завинив у тому, що Карл Брюллов (великий Карл!) полiз пiд саму баню робити розпис i там зачах на протягах, у каторжнiй щоденнiй працi?.. Кому була потрiбна така офiра? Боговi? Царевi? Людям?.. Що з ним, сердечним, сталося: порфирородним кидав смiливо й гордо виклик, а тут зламався... Вершник бiлiв од снiгу й паморозi, кiнь басував, змiя звивалась мiддю в його ногах... - Ху-у, ледь догнав!.. - спинився поряд Честахiвський. - Чого це ти не дочекався? - Схотiв пройтися, глянути на рук Петра творiння... - Чи ти на нього не надивився! - Сьогоднi я немовби з ним прощаюся... - промовив тихо. - Наче останнiй раз... Прийде весна, по┐ду на Укра┐ну... I все!.. - Тако┐! - жваво гукнув Григорiй. - При┐деш, як захочеться, дорогу добре зна║ш. Та й до весни ще!.. - Правда... - зiтхнув Тарас. Зима ще тiльки розпочалася, а вiн уже так тяжко чекав весни. По набережнiй сюди й туди летiли сани, вершники в яскравих строях, схожi на снiгурiв... - Стомився? Може, взяти й нам вiзника? - турботливо спитав Григорiй, завваживши його цiкавий погляд. - Нi, нi, - сказав поспiшно. - Пройдемося. Я десять днiв не був нiде... Коли Михайло взна║, що я чкурнув, обом нам, братику, влетить по саму зав'язку! - То, може, й справдi?.. - Що ти! Щоб я в Семена не побував, не привiтав його дружину милу! Прискорив крок. Немов злякався раптом, що сили йому забракне виконати сво║ палке бажання. Семен напався з докорами: - Прийшов, нарештi, зволив! Я вже забув, який ти з виду... Шурочко! - гукнув у глиб квартири. - Тарас прийшов! I з ним Грицько! - Бiжу, бiжу!.. - з'явилася, немов рожеве марево. Пiдставила щоку Тарасовi, тодi Грицьковi. - Що ж це ви про нас забули зовсiм? А де портрет? Тарас дiстав iз течки, вручив з поклоном. - Можна менi поглянути? - спитав Семен i взяв офорт. - Чудово! - На жаль, сумний, - сказала Олександра. - Усi портрети вашi - сама печаль. - Таким удався, мабуть... - Це все тому, що нежонатий... - Шурочко!.. - спинив Семен. - По┐ду на Укра┐ну й там оженюсь, - невпевнено сказав Тарас. - Та щоб було весiлля, щоб мiй Семен гукнув вам "многа лiта"!.. - Ну, роздягайтесь швидше, бо ви прийшли останнiми, - кивнув Семен на дверi, в яких виднiлись постатi струнких жiнок, огрядних чоловiкiв... Бенкет удавсь на славу. Верталися глухо┐ ночi. Стомленi й щасливi братством, музикою, усiм, чим може нагородить людину вза║мна приязнь i добрий стiл. Григорiй випив зайве i, як завжди в таких випадках, почав молитися на свiтлий образ Батька i пiддавать анафемi всiх тих, хто й досi ще не зрозумiв його ваги та значення для Укра┐ни й людства. - Вгамуйся, Грицю, - лагiдно просив Тарас. - За богом i за народом не пропаде. - Смi║шся? Плакать треба! - Ну, добре, я заплачу, коли тобi так хочеться, але i ти дай спокiй Санкт-Петербургу. Бачиш, он хтось iде за нами... - От цi панове знають, чого ти варт! - сво║┐ вiв Григорiй. - Тихiше. Прошу тебе, Григорiю... Причепиться якийсь квартальний - будемо тодi доводити, що ми не ми... - На добрий лад ти мав би жити в теплiй i вiльнiй хатi, кiмнат на п'ять, писати i малювати, а ми - ходить навшпиньки та прислухатися, чи не браку║ тобi чогось!.. - Хiба я пан? - Нi, ти - душа народу, його надiя, батьку! А ми тебе занапастили, кинули на розтерзання злидням, хворобам, псам з полiцi┐! - Зате я вiльний. - Вiльний? - аж зупинився Честахiвський. - То, може, йде слiдом за нами воля твоя, Тарасе, а не мерзенний жандармський шпик? - По┐ду на Укра┐ну... - А хто тебе потурив звiдти? - Поставлю хату й житиму, - сердито сказав Тарас. - Чому тобi нiхто не хоче продать землi? - Торгу║ться Варфоломiй... - А може, князь Васильчиков не дозволя║? Припущення було страшне. I схоже на щиру правду. Вже вiсiмнадцять мiсяцiв Варфоломiй купу║ марно землю!.. I все ж не мiг повiрити в таку бiду, в таку пекельну кару йому за те, що любить рiдну землю i свiй народ. Хапнув повiтря ротом, бо враз його не стало, i зупинився. - Батьку, пробач менi... - протверезiв його супутник. - Дурний язик... - Нiчого... Зараз воно мине... Стояли вже на мосту. Нева текла, шурхочучи об чорно-бiлi забережнi та кам'янi опори, вiд чого мiст ледь-ледь тремтiв. - Ну й сила... - сказав Тарас. - Про що ти? - Нева як котить води... А ти Днiпра не бачив пiд час грози? От де могуть!.. Григорiй став у позу i прочитав з "Причинно┐": Реве та стогне Днiпр широкий, Сердитий вiтер завива, Додолу верби гне високi, Горами хвилю пiдiйма!.. Пiшли мостом. Григорiй чогось притих, сумирний став. Стомився чи хмiль минув. - Полегшало тобi? - озвався. Тарас узяв його пiд руку. Лунко рипiв снiжок пiд чобiтьми... З-за хмари виплив мiсяць - тонкий, мов серп, рiжками вгору... - Бачиш, мороз мiцнiшатиме, - кивнув Тарас на ту красу. I блiдий мiсяць на ту пору Iз хмари де-де виглядав... - сказав Григорiй сонно й повис у друга на руцi... Мороз таки ударив справжнiй. Вистачило кiлькох днiв, аби Нева всуцiль взялася льодом; по нiй помчали сани, як по шляху... А потiм випав глибокий снiг, i потеплiло знову. Побачивши, що прота║ на шибах лiд, Тарас утратив спокiй. Хоч як йому болiло в грудях, поклав рiзець (робив якраз портрет барона Клодта), одягся швидко й рушив у бiлий свiт. Цi лiкарi домучать його, примушуючи сидiти в хатi, пити якiсь огиднi лiки й не працювати.. Як же йому лежати лежнем, коли вже стiльки найкращих лiт змарновано, пiшло на плац, казарму, "тягни носок"! Вiн так його й не витяг хоча б на унтера, аби полегшити свою солдатську долю... Що снiгу!.. Вже подекуди були стежки: якiсь служивi люди прокопували в снiгу новi; по набережнiй, мов по пустелi, борсався розкiшний ви┐зд четвериком, хропли натужно конi, гукав до них щось кучер, хльоскав по мокрих спинах батогом... Бери отак - i в бронзу!.. Дрiмали сфiнкси, вкрившись пустельно бiлим снiгом... Набрав повiтря в груди i рiзко, дужо видихнув. Кортiло взять лопату, покидать снiг. Або злiпити снiговика... Струсити снiг iз дерева ген у Румянцевському скверi!.. Не можна. Кажуть, треба поберегтися... А до Румянцевського таки пiде. Хоч це й не лiс, а все ж дерева. Як-то тепер у лiсi?.. А на горi бiля Днiпра?.. Це ж там краса-а!.. В снiгу рiка, i луки, i верболози, i той далекий-далекий лiс, що злився з небом!.. Бiля високих вiкон квартири вiце-президента пройшов, схиливши голову. Тут пустка теж... I граф Толстой, i все його сiмейство, що стало рiдним i вiдставному рядовому (як iменують ще й досi чини полiцi┐ та жандармерi┐ художника-академiка Т. Г. Шевченка!), по┐хали десь за кордон. Графиня, його свята заступниця Анастасiя Iванiвна, прощалась з ним, як назавжди... - Побережись! - рвонули конi з-за Академi┐, обкидали його шматками збитого копитом снiгу. Золочений орел колони-пам'ятника Румянцеву дивився хижо, нiби хотiв злетiти, вдарити залiзним клювом. Побережить!.. Тут всюди це трикляте слово!.. Може, коли б йому дав бог осiсти на березi Днiпра-Славутича, зiтхнув би легше Звiльнять людей чи нi?! Окрiм чуток, пересудiв, нема нiчого Мабуть, дадуть таку жебрацьку волю, що й говорити про те бояться, iроди!.. Хiба зайти до Чернишевського й спитать його? Вiн зна║, у нього сходяться усi новини, всi полiтичнi зрушення, оскiльки вiн скрiзь ма║ палких сво┐х прихильникiв, кореспондентiв i просто чесних во┐нiв свободи й правди.. Добре, що вiн недавно тут поселився, на Другiй лiнi┐. На Поварський провулок, аж за Неву, дiйти не змiг би нинi... Дiстав годинник. Можна. У них такi стосунки, що без умовностей. Зайшов, i все. По дiлу чи й так, аби побачитись, погомонiти... Його зустрiла Ольга Сократiвна, чи просто Ольга. Хiба вi┐ мiг так офiцiйно звати цю милу жiнку, матiр, з очима сарни, з посмiшкою Джоконди!.. - Добридень вам! - вклонився. - Микола вдома? Не зайнятий? - Для вас, Григоровичу, вiн завжди вiльний, - всмiхнулася. Взяла у нього шапку i палицю. - До речi, вiн збирався зайти до вас, провiдати. Та ви вже, слава богу, здолали хворiсть. - Вашими б устами, Олечко, та пити мед! - зiтхнув Тарас. - Долаю ┐┐, прокляту, але, на жаль, вона така ж уперта, як ваш слуга покiрний... - Що ж каже лiкар? Тiльки махнув рукою. Скинув i сам повiсив свою овечу шубу бiля господарево┐. Згадав ║нотову, що вiн колись носив, як вирвався iз панських рук. Ах, що то воля, молодiсть i свiт, для того створений, щоб ти його пiзнав, скорив i чим-небудь покращив!.. - О, на ловця, як кажуть, i звiр бiжить! - схопився з крiсла Чернишевський. - А я оце сиджу й читаю гранки статтi про ваш новий журнал "Основа". - Сво║┐? - Так. - То це чудово. Будеш хрещеним батьком! - Хочеш, я прочитаю тобi окремi ┐┐ мiсця? Тодi сiдай у крiсло... До речi, як здоров'я? - Борюсь... Господар зняв окуляри i проказав: Борiтеся - поборете, Вам бог помага║! За вас правда, за вас слава I воля святая!.. Чи так? - Ну й пам'ять! - гукнув Тарас. - Коли-то я тобi читав поему... Вже рiк чи навiть бiльше? - Вони завжди зi мною, оцi рядки. Як заповiдь, як волi вiщий голос!.. Нiби засоромившись високих слiв, Микола Гаврилович знов запросив сiдати гостя, сiв сам i взяв одну з кiлькох широких гранок. - Мета статтi не тiльки iнформативна, - сказав уже по-дiловому просто. - Мовляв, вийшов новий журнал, читайте його, панове!.. Я хочу нею дати по носi тим, хто через брак розуму чи за iнерцi║ю вважа║ вашу прекрасну мову лише нарiччям нашо┐, а все на нiй написане - не вартим честi зватись лiтературою... - Дай, дай, Миколо! - радо сказав Тарас. - Щоб ┐м три днi крутило й чхалось! - Слухай, що я пишу. "Питають iнодi: чи здатна малоросiйська мова досягти вищого лiтературного розвитку? Нам зда║ться, що прощенна рiч, коли ставлять таке запитання люди, якi нiколи не думали про малоросiйську народнiсть, - не через вiдсутнiсть симпатi┐ до не┐, а просто тому, що не випадало ┐м думати нi про Малоросiю, нi про Росiю, нi про квропу, нi про Америку, та й нi про що в свiтi, як не випадало прочитати Кольцова чи Островського, яких вони, проте, мабуть, полюбили б, якби прочитали. Але ми трохи обража║мось за Малоросiю, коли таке саме запитання ставлять собi малороси, нiбито про це можна питати! Та хiба дозволено мати тут будь-який сумнiв?.." - Побусурманилися! Заради лакомства нещасного готовi все вiддати! - ударив Тарас рукою по столу. - Пробач... - знiтився. - Добре ти ┐м утер кабаки. Узявши iншу гранку, Микола Гаврилович зиркнув поверх сво┐х маленьких окулярiв на темпераментного надмiру гостя, i ледь помiтна усмiшка торкнулася його тонких виразних уст. - Послухай ще й такий уривок, батьку. У ньому, власне, найголовнiше... Що й казати, яких тiльки людей не носить наша матiнка Велика Русь. к такi молодцi, якi не тiльки не почуватимуть дружньо┐ прихильностi до ╕Основи", - не почувають ┐┐ нi до жодного бiльш-менш порядного московського або петербурзького журналу; якi не те що по-малоросiйському, а й по-великоруському вчитися не дали б нiкому. Та про таких людей нема чого й говорити: ми готовi були б вiддати ┐х усiх з головою не тiльки малоросам, а хоч би й друзам, але й тi не вiзьмуть до себе. Ми говоритимемо тiльки про тих великоросiв, яких може, не соромлячись, назвати сво┐ми людьми ┐х батькiвщина, i ми можемо запевнити малоросiв, що нiхто з таких людей не вiдмовиться назвати сво║ю думкою такий погляд на лiтературнi прагнення малоросiйсько┐ народностi. Вiдтодi, як будь-хто у великоруськiй лiтературi холодно вiдзивався про це прагнення, часи змiнилися, не мало змiнилися ми, та й малоросiйська лiтература набула вже такого розвитку, що могла б обiйтися i без нашого великоруського схвалення, якби могли ми не спiвчувати ┐й. Коли у полякiв з'явився Мiцкевич, ┐м уже не потрiбнi стали поблажливi вiдгуки якихось французьких чи нiмецьких критикiв: не визнавати польську лiтературу означало б тодi тiльки виявляти власну дикiсть. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросiйська лiтература також не потребу║ нiчи║┐ ласки. Та й, крiм Шевченка, пишуть тепер малоросiйською мовою люди, якi були б не останнiми письменниками в лiтературi навiть багатшiй, нiж великоруська..." Ось так! Тарас сидiв, оглушений словами, писаними про нього, й не знав, як бути. Йому хотiлося поцiлувати автора, подякувати йому за них i водночас боявся здатись сентиментальним, залюбленим в свою особу. - Ти й справдi так про мене дума║ш, як написав? - спитав нарештi тихо. - Хiба я дав тобi чим-небудь привiд засумнiватися в мо┐й любовi й щиростi? - Крий боже! Ми брати по Правдi. Добре сказав про нашу мову й лiтературу. Дяка тобi за це! - Стаття пiде у перший номер "Современника"... - знiяковiв тепер господар. - Оленько! - гукнув, немов рятуючись од похвали. - Будь ласка, дай нам чаю! Пили гарячий трунок i розмовляли стиха про те, що вже волало на всю Росiю. Мислячi, поряднi, чеснi люди не мали сили ждати й шукали свiтла в темрявi, зорi в нiчному мороцi самодержавства. - Пристойний ви журнал зробили, - знову торкнувся гранок Чернишевський. - Програма теж цiкава... Боюсь лише одного: аби Кулiш та iже з ним не вибудували на цiй "Основi" свiй панський дiм етнографiзму та хуторянщини... - Допоки я живий, Миколо, того не буде, - твердо сказав Тарас. - Матню не важко вишити, а як ┐┐ носити серед людей! - пй-богу, гарно сказано! Цього i я злегка торкнувся у цiй статтi... I вам потрiбно, браття, iти вперед, iз усiма, хто встав за кращу долю! - Правда, - зiтхнув Тарас. - Жаль, я старим зробився... У сорок шiсть... - По┐деш на Укра┐ну й там помолодша║ш, - торкнувся його руки господар. - Ще не купили землю? - Щось там таке... Не прода║ нiхто менi... - Ще ║ мiська, не панська. Не пробували купить таку? - Дiйшли до цього саме. Так пише брат. - У вас там - бочка з порохом. Подвiйний гнiт, дух волi й така, як дзвiн, iсторiя!.. - Пiдмокла бочка... - Висохне. Для того, певно, ┐деш на Укра┐ну?.. - Ну й хитрий ти, Миколо! - всмiхнувся на те Тарас. - Пiдсову║ш сво┐ думки... Зi мною мiг би бути й одвертiший. Ще до заслання, братику, я намагався робити щось, аби то┐! порох висушити... - Пробач, ласкав будь... Добре, щоб ти осiв там, батьку пустив мiцне корiння по всьому Пiвдню... - Тiльки б менi одужати! - А лiкар був? - Та-а, слухав... - I що? - Велять сидiти в хатi... А як же в нiй усидиш, коли душ за все болить, коли сатрапи хочуть селянству дати волi i в жебрацькiй торбi!.. Що там чувать нового? Буде вже т хиренна воля? - Коли б давали чесно, давно була б. Мудрують, щоб бе землi. Вив'язують такi вузли... - Сокирою по тих вузлах, сокирою! - Без не┐ нам не обiйтися, батьку. Розхвилювавшись, Тарас вiдчув, що час iти, що сили в нього стане лише дiстатись, дому. Пiдвiвся важко. - Вибач. Я мушу йти... Жаль, пiзно ми зустрiлися!.. Коли прощався з Ольгою, торкнувся ┐┐ щоки сво║ю, а потим ще й поцiлував. Уперше. Неначе щось його примусило про ститись так, серйозно, мов назавжди. Надворi стало легше. Нi, вiн таки людина волi, простору! Напевно, це в кровi у нього, вiд козакiв, яким був степ домiвкою, а шабля жiнкою. А мо', й сирiтськi мандри дають про себе знати й на старiсть лiт. Тодi вiн - боже праведний! - попоблукав... Дороги вже попрокидали. Обабiч них здiймались гори снiгу... Як вiн хотiв побачити Кубань, Кавказькi гори - не довелося!.. Може, коли одужа║ i житиме бiля Днiпра, по┐де... Там Кухаренко намарне жде... Як кажуть, йому вже боком вилiзли з засланцем дружба та листування. Хто зна║, що вiн дума║, проте нiчим нi разу не дорiкнув... Нi, Якiв справжнiй i вiрний друг!.. О! Хто ж то вийшов такий знайомий постаттю з дверей парадних Академi┐?.. Жемчужников, либонь... - Левко! - гукнув. Спинився, постояв мить у нерiшучостi й оглянувся-таки. - Куди ж це ти тiка║ш, Левку? Всмiхнувся в пишнi вуса, пiшов назад. - Дай, думаю, зайду провiдать хворого. А вiн в бiгах! - обняв, притис легенько, поцiлував. - Чкурнув iз дому трохи. Я ж степовик, син волi... - Тобi уже покращало? - з надi║ю спитав Левко. Вiн, власне, Лев, русак, як кажуть, справжнiй, а так шану║ щиро все укра┐нське, що радий цiй маленькiй змiнi свого iмення. - Та нiби став оклигувати... А може, звик... Ну, як там моя землячка? - Добре. - А дiти? - Теж, як видно, степовики - розносять дiм, - всмiхнувся. - Про тебе знай питають. - Зайду, зайду. Ось трохи ще пiддужчаю... Який з недужого ┐м буде кiнь! Лев усмiхнувся: - Мають уже сiдло, гнуздечку й допитуються, де взять вiвса. - Ох бiдна ж моя голiвонька! - сплеснув Тарас руками. - Та як же я його жувати буду!.. Пересмiявшись, пiшли поволi набережною. Лев рушив перший, нiби хотiв вiдвести друга на вiльний простiр, далi вiд Академi┐. Бiля Неви, де снiг не був прокиданий, а тiльки ледь протоптаний, вiн зупинився, глянув з-пiд брiв на сфiнксiв, на вкриту снiгом рiчку й сказав Тарасовi: - Читав твою "Марiю"... Страшна то рiч... - Для бога чи для попiв? - Для тебе. - Я ж не пускаю ┐┐ до друку. - А по руках вона пiшла? - Дав декому... - Коли сюди додати ще й iншi твори, вислови тво┐ в салонах, що враз стають крилатими, та щиру дружбу з "Современником", що став уже нестерпним для вiрнопiдданих, то вийде мало втiшного... - Я не збираюся когось втiшати, - рiзко сказав Тарас. - Про тебе йдеться... Я чув, що шеф жандармiв князь Долгоруков знову тобi погрожував... Не чим-небудь, а Петропавловською фортецею. - Крий боже!.. - тихо сказав Тарас. - Я звiдти вже не вийду... Вiн нiби був десь поряд; дивився, слухав сво┐ слова й слова Жемчужникова i з похололим серцем уболiвав за долю таки ж себе самого. Подiбного з ним не було нiколи. Навiть в найтяжчi митi його життя. - Наш "добрий" цар натiшився лiбералiзмом i вже, вважай, готовий явити кiгтi... Григоровичу, молю тебе, благаю: побережись!.. I знову це сакраментальне "побережись"! Воно йому вже так по серцю рiже, як гострий нiж. - То що ж менi, не жити, а берегтись? - спитав, ураз вiдчувши знову себе готовим до протидi┐ та до борнi. - Ти надто щирий, ходиш все по прямих дорогах. Он Чернишевський пише сво┐ статтi з параболами та паралелями, а б'║ у цiль, бо кожному, хто ма║ розум, ясно, про кого йдеться. - Знаю... I все ж отак не можу. Як б'ю, то б'ю!.. Помовчали. Невою, де мiлкiший снiг, ходили чорнi ворони. Лискучi, гордi, стриманi. Ну, справжнi царськi птицi. - Не зна║ш, де вони живуть? - спитав Тарас. - Хто? - Тi круки чи ворони. Не при царевi часом? - Так, вид у них придворний, - всмiхнувся Лев. - Постав людськi лиш голови - й хоч у Державну раду!.. - Пiду додому, мабуть... - сказав Тарас, вiдчувши знову втому. Вона находить хвилями, немов туман в осiннiм лузi. - Менi також уже пора, - озвався Лев. - Скажу малим, що ти прийдеш небавом. Хоч на рiздво... Домовилися? - Вiвсом нехай пiдзапасуться! - Буде. Не потерпай, - обняв Тараса. - Глянеш, коли прийдеш, - я вже скiнчив "Покинуту". - Ти хитрий, зна║ш, що прибiжу!.. Як Лев пiшов, оглянувся i похолонув: ворони йшли по снiгу до нього! За рядом ряд - лискучi, грiзнi, чорнi... В майстернi трудно сiв на диван. Втiшався тим, що мав вiкно не на Неву, а в тихий дворик, де, крiм колони й кiлькох дерев, i не було на що дивитись... Смеркалося. Пiтьма вповзала важко, мов волохатий неквапний звiр... Спочатку вiн збирався в кутках кiмнати, потiм поволi рiс частинами, що пiдповзали з усiх сторiн до столу та до дивана, щоб тут зiйтися, злитися у щось ║дине цiле й ковтнути... зорю?.. Встав, добув вогню i запалив руками, якi йому не пiдкорялися, високу грубу свiчку. Прислухався, бо враз йому здалося, що каркають отi лискучi ворони... Бридня! Вони давно в сво┐х палацах... Господи, та що ж це з ним!.. Звичайнi собi круки, а вiн з них робить... Смiшно... Трам-там-татам!.. О! Б'ють зорю?.. Нi, хтось пройшов по коридору, пiдстрибуючи. Це з молодих художникiв. Знайшов якесь цiкаве рiшення чи свiтлотiнь i радий... Та нi, таки б'║ барабан... Трам-там-татам! Трам-там-татам!.. Все дужче, дужче, дужче... Кудись iдуть солдатики. Напевно, цар надумав помилуватись ┐хнiм парадним стро║м. А може, стягу║ до себе ближче вiрнi сво┐ полки? Як випустить селян на волю в однiй сорочцi - буде для них робота... Звiдки Левко дiзнався про тi погрози шефа синьо-мундирих? Де взяв "Марiю"?.. Мабуть, поему дав йому Тарновський чи Лазаревський... А в колах тих, де обрета║ться князь Долгоруков, у Лева повно родичiв. Толстi, Перовськi... Трам-там-татам!.. Не може вiн спокiйно згадувати цього сатрапа царського, що був йому найвищим "благодiйником", у тiм сумнiм Закаспi┐. Хоч вiн i дядько Лева, а справжнiй пес придворний Миколи Першого... Якась дурниця вийшла... Лев, пес... Невже так вдарила йому по серцю та дружня просьба Лева поберегтися? Пусте!.. А втiм, якщо згадать Мошни, Черкаси, Ки┐в та бесiди "во назидание" вже тут-таки, в Санкт-Петербурзi, то перспектива померкне вельми, як тiльки що померк недовгий зимовий день. Поволi встав, роздягся i тiльки зараз помiтив кошик з ┐жею. Михайло був i не застав! Сваритиме тепер... Вiн сварить також лагiдно, мов винен сам у всьому... Це ж треба, щоб у найтяжчу пору, у першi днi заслання вони йому зустрiлися, цi Лазаревськi! Щирi, чарiвнi душi... Спершу подумав був, що то лукава щирiсть, що поцiлунок за срiбняки... I досi сором пече за ту лиху пiдозру, за ту невiру. Вибачився, - й "неоднократне"! - а десь на днi душi помулю║, мов неодмольний смертельний грiх... - А-а, вже прийшли?.. Не спостерiг, як одчинились дверi й у них з'явився Федiр. Його мундир ударив, наче блискавка; аж потемнiло в хатi й душа пiшла, пiшла кудись униз, у прiрву!.. В солдати, мо', не вiддадуть - старий уже й недужий... - Вечерю он принiс Матвiйович. - Спасибi, бачив... - ледве добув iз горла слово. - Лаявся за ваш непослух... Може, щось треба вам, то ви кажiть. Матвiйович мене просив дивитись, як за дитиною... - Нi. Все гаразд, - поспiшно сказав Тарас, не зводячи очей з мундира. - По┐м i - спати, спати!.. - Тодi добранiч... Дверi тихенько рипнули, й мундир пропав. Тарас заплющив очi й почув, як лоскiтне душа сплива║ в груди... Та нi, тепер до вiйська не вiддадуть... А раптом?! Зашлють туди ж чи на Кавказ... Схопився, узяв свiчник. Вогонь тремтiв... Свiчник тремтiв... Рука тремтiла... К бiсу! Цього iще не вистачало, щоб вiн боявся!.. Треба спинити дрiж!.. Отак, отак... Вогонь пала║ рiвно... Ледь-ледь схитнувсь... То протяг... Гаразд... Тепер вечеряти! Як ┐сть, так робить, кажуть... Що тут принiс Михайло?.. Руки його не слухалися. Були якiсь немов чужi... На антресолi, в лiжку, вiдчув, як добре мати свою кiмнату... I свiй вогонь... Горить, ледь-ледь похиту║ться, немов живий... В казармi... А хай ┐й грець! Навiщо про не┐, кляту, згадувати!.. Ось купить землю, хату собi поставить вiкнами па широчiнь Днiпра-Славути... Як же вiн переборов наругу ту, як витримав?.. Це ж десять рокiв!.. Нi, трохи бiльше. Його взяли на рiчцi у квiтнi, п'ятого, взяли жандарми; i почалися його невольничi, його "христовi страстi". А вирвався у серпнi, другого числа... Вважай, iще аж цiлих чотири мiсяцi!.. I, мабуть, тi чотири були найважчi... А першi - легшi?.. Першi були борнею, герцем, що розпочався ще в казематах Дубельта... У Петропавловськiй пробило вiсiм... Вiн чув цей дзвiн i на Фонтанцi, у сорок сьомому, коли сидiв iз братчиками в тому розбiйницькому вертепi... Цi дзигарi й гармата, яка стрiля ополуднi - мов "благовiст" столицi, немов нагадування синам царя й отечества, що пх там ждуть, що. за найменший спротив чека║ кара... Певно, Левко Жемчужников не все сказав, що зна║. Його щось тяжко змусило гукнуть йому: "Побережись!" Даремно вiн не потривожив би... У грудях бiль подужчав. Де взявся знову кашель, що був притих. А може, справдi треба сидiти вдома й ждати... Чого?.. Одужання. Весни. Мандрiвки на Укра┐ну!.. Або жандармiв... Лiзе чорт зна║ що у голову! Як бог не видасть, свиня не з'┐сть. Дмухнув на свiчку. Спати! Раненько встане. Треба кiнчать портрет барона Клодта... Вiчно щось та не так! Як ма║ час, майстерню, робочий стiл - нема здоров'я, сили нема трудитися. А там, було... Йому ж сам цар заборонив писати i малювати. Ать, два, тягни носок - i все життя!.. Найдужче його обурило якраз це мiсце вироку. I, як не дивно, зробило дужчим, здатним пiти на прю з усiм, чим намагалися його зламати, знищити сатрапи царськi, пiдлi його кати. Ще в кабiнетi Дубельта, перед портретом грiзного царя Миколи, коли йому оголосили вирок, вiн присягнув, - звичайно, тiльки подумки, - що марна праця ┐хня, що вiн не дасться зробити, з себе iграшку, захисника царя й престолу, що вiн нiколи не осягне того, чого його навчатимуть... А може, то було пiзнiше, вже на плацу в убогiй Орськiй фортецi? I там, i там. Хiба ж то раз доводилося йому клястися в тому, долати вiдчай та безнадiю!.. Про┐хав хтось по Другiй-Третiй лiнi┐... Невдовзi ще... А потiм - вершник чвалом промчав у глиб Василь║вського. Конита били лунко, мов барабан... ...Його везли, як на пожежу. Наче там, за рiкою Волгою, в степах Уральських, раптом усе завмерло, вклякло, ждучи нового во┐на, грози хiвинцiв диких i всiх, хто ще не втямив, як добре жить пiд скiпетром царя Миколи. Трудно тому повiрити, та все ж на восьму тяжку добу солдат Тарас Шевченко вночi влетiв до Оренбурга, зiскочив з воза й миттю... був упроваджений у передпокiй самого штабу корпусу, де й переспав до ранку на голiй, наче бубон, бруднiй пiдлозi. Десь пiд обiд, приласканий уже батьками-командирами, лежав собi на нарах у пересильнiй тiснiй казармi й читав слов'янську бiблiю, коли почулася швидка хода, стук-грюк i молодий панок-чиновник кинувся йому на шию. Наглядачi, яких було тут дво║, перезирнулися. - З ким маю честь? - пiдвiвся Тарас iз нар. - Я ваш земляк, iз Гирявки пiд Конотопом. А звуся Федiр, Лазаревський. Я тут служу. Чи можу я вам чимось допомогти? - посипав, як iз мiшка горохом. - Спасибi, - хмуро сказав Тарас. Попов у Третiм вiддiлi навчив його обачностi. - Я сам собi допоможу. Юнак знiтився, глянув на караульних. - Повiрте, я вiд душi!.. - прошепотiв. - Ми з братом читали вашi книги... - А як же ви дiзналися, що я це я? - всмiхнувся. - Сказав земляк, що чув про вас вiд офiцера, який приймав. Прибiг i нiби вдарив мене по серцю: "Вночi до нас Шевченка привезли!" Тарас не знав, як бути. I конфiрмацiя, i перемiна стану, й далекий шлях, i ця неждана зустрiч змiшалися в його душi. - Пробачте... - озвався вже привiтнiше до юнака. - Два мiсяцi ледь не щодня мене терзали i так, i сяк, аби загнати на слизьке... - Жандарми? - Третiй вiддiл. - Чув про такий... Вас вiддали в солдати? - Еге ж. Iз правом вислуги. - За вiршi? - Хто багато зна║, ста║ старим... Постояли якусь часину тихо. А далi Федiр мовив, аби його пiдтримати чи й справдi так вважаючи: - I тут ║ добрi люди. Щось зробимо для вас!.. - Спасибi. - Я побiжу, - скривився Федiр болiсно. - Ждiть тут! - А де ж менi подiтися... - всмiхнувся на те Тарас. - До смертi буду ждати... На третiй день його покликали до генерал-губернатора. Вели бiгом. Як везли iз Петербурга. Напевно, тут вважа║ться, що швидкiсть рiвнозначна посадi й чину того, хто дав наказ доставити когось кудись. Проте прийняв не генерал, а пiдполковник. Глянув на нього пильно, гмикнув у пишнi чорнi вуса i раптом мовив лагiдно: - Берiть стiлець, сiдайте, Тарас присiв на край стiльця, готовий до будь-чого. Попов, друг велiй, також бував з ним лагiдний... - Тарасiй, син Григорiя? - спитав так чемно. - А я Юхим Матвiйович... - Хотiв подати руку, але зам'явся i не подав. - Пан Лазаревський - родич чи давнiй друг? - Нi се, нi те. Ми вперше тут зустрiлися. - Прекрасно!.. Вiн так перейнявся вами, що я не мiг повiрити... Це робить честь йому i вам, - пригладив вуса. - То ви поет, художник? Лише кивнув. Слова цi йому здушили горло. Було колись... - За що ж до нас попали? - В паперах сказано "за сочинение возмутительных й в высшей степени дерзких стихотворений". - Ну й ну... Кого ж вони так "возмутили?" - примружив гарнi очi. - Царя самого нiби... - Ото! То ви.. - затнувся, не доказав того, що мав на думцi. Устав, пройшовся по кабiнету, хмурячи густi кошлаг брови. - Можете провiдать пана Лазаревського й заночувати в нього. Бiля костьолу, будинок Кутiна, - сказав, нарештi тихо. - Куди дали призначення? - Фортеця Орська. П'ятий батальйон. - А-а, до М║шкова. Iса║в там комендантом. Таки подав правицю i мiцно стис Тарасаву. Курним убогим плацом, мимо фонтана, який не дiяв, пiшов шукать ║диного свого знайомого в усьому цьому кра┐. Може якби сюди при┐хав сам, iз волi власно┐, зустрiв би щось цiкаве i навiть варте пензля, - як Вася Штернберг! - а так усе довкiл йому було чуже й вороже. В'язниця ║ в'язниця, нехай вона й не замкнена. Iшов, а серце бралось тугою, а очi повнилися йому сльозами, а думка билась, нiби орел у клiтцi... Гори мо┐ зеленi, i мiй Днiпро, i Ки┐в мiй золотоглавий, i милий степ!.. Новий знайомий Федiр зустрiв його, як брата рiдного. - А це Сергiй Левицький, також земляк, - пiдвiв до нього русого молодика. - Яке це щастя!.. - радiсно схопив його долоню i стис легенько, нiби вона була з кришталю чи порцеляни. - Щастя мо║ лишилось, друже, на Укра┐нi, - сказав Тарас. - Пробачте... Я мав на увазi лише себе... що бачу вас... - геть розгубився хлопець. - Я знаю вас ще з Ки║ва, де вчився в унiверситетi... - Ми зустрiчалися? - На жаль... - розвiв руками. - Сiдайте. Зараз ми щось придума║мо... Ну, молодець Матв║║в!.. - заметушився Федiр. - Юхим Матвiйович? То я оце вiд нього. Покликав сам, поговорив i навiть дав твою адресу. - То чоловiк! Iз козакiв уральських. Зна║, почому лихо. - Не думав я i не гадав, що й тут знайду спiвзвучнi, рiднi душi. Спасибi вам! - сказав Тарас розчулено. - Все ваш "Кобзар" та "Гайдамаки", - признався щиро Федiр. - Як прочитав-то нiби менi-розвиднiлося, немовби я лише тодi став зрячим... - А я не мiг повiрити, що ║ таке, що можуть бути вiршi, якi отак беруть за душу, - додав Сергiй. - Ну, хлопцi, годi, годi!.. - спинив Тарас. - Захвалите, i стану дерти носа... - А вiн i так у вас кирпатий, - пирснув зненацька Федiр. - Справдi? - пiдтримав жарт. - Вiн був прямий... Це вже в дорозi вигнувся, бо везли, наче генерала, - аж заганяли коней. - Судив сам цар? - спитав Сергiй серйозно. - Нi, граф Орлов. А цар лише погодився i ще додав, як кажуть, рукою власною: "Под строжайший надзор й с запрещением писать й рисовать". Ось так, панове молодцi... Прошу любити i жалувати!.. - За що ж вас так? - скривився Федiр, нiби хотiв заплакати. - За ваш "Кобзар"? - Нi. Iншi вiршi тому виною, що не друкованi. Поеми "Сон", "Кавказ", "I мертвим, i живим..." - Поглянути б хоч кра║м ока! - вигукнув Сергiй пiвголосом. А Федiр взяв його за лiкоть i показав на дверi, де хтось мiг ┐х пiдслухати. - А що, якби ви, хлопцi, мене вгостили ча║м? - гукнув Тарас. - Та ще б коли до чаю якусь закусiю!.. Пiсля вечерi зняли матраци з лiжок, поклали ┐х на пiдлозi та й полягали покотом: Сергiй, Тарас i Федiр. В будинку тихо-тихо. I з вулицi не долiтало й звуку... - Як у могилi!.. - Рано лягають спати... - сказав Сергiй. - Разом з курми, - озвався Федiр. - От би хоч щось почути iз тих поем! - не мiг Сергiй лати свою цiкавiсть. - Далеко сплять хазя┐ни? - Аж в iншому крилi будинку, - шепнув Сергiй. Тодi чого ж ми шепчемося, мов неофiти у катакомбах? А й справдi, - мовив Федiр i засмiявся. - Дещо я розкажу по пам'ятi... Але дивiться, хлопцi, аби нiде нiкому!.. Бо вам ще гiрше буде. Менi вже й так, як кажуть, по саму зав'язку... - А смертна кара? - глухо спитав Сергiй. - Мiй вирок - гiрший смертi. Повiльна смерть страшнiша кулi й шибеницi... В незрушнiй, мертвiй тишi Тарас почав неголосно поему "Сон": У всякого своя доля I свiй шлях широкий: Той муру║, той руйну║, Той неситим оком За край свiта зазирав, Чи нема кра┐ни, Щоб загарбать i з собою Взять у домовину. Той тузами обирав Свата в його хатi, А той нишком у куточку Гострить нiж на брата. А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кiшечка, пiдкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурi в печiнки, - I не благай: не вимолять Нi дiти, нi жiнка... Читав усе, що пам'ятав, що збереглось у вирi, який його викручував останнiм часом, i сам немовби знов повертався у тi роки й години, коли писалися оцi рядки любовi й гнiву, коли вiн зносився на крилах муз, сягав вершин людського духу й радо вiв за собою iнших, тих, що дрiмали довго й попрокидалися, почувши дзвiн його душi. Не бачив лиць, а тiльки чув нiму спiвзвучнiсть хлопцiв, а може, й страх за нього й власну долю. Стишував до краю голос i пропускав мiсця найбiльш крамольнi, та все ж було й вiд тих, невинних, моторошно... Облишив "Сон", узяв з "Кавказу" мiсце, яке немов написане й про цi кра┐: ...Чита║м божi┐ глаголи!.. I од глибоко┐ тюрми Та до високого престола - Усi ми в золотi i голi. До нас в науку! ми навчим, Почому хлiб i сiль почiм! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам бог у нас! Нам тiльки сакля очi коле: Чого вона сто┐ть у вас, Не нами дана; чом ми вам, Чурек же ваш та вам не кинем, Як тiй собацi!.. - Там ходить хтось, - сказав тихенько Федiр i доторкнувся його руки. Прислухався... I справдi нiби ходить, рипить пiдлога. - Тарасе, ви зiйшли до нас iз неба!.. - прошепотiв Сергiй Левицький. - Коли б то, - тихо зiтхнув Тарас. - З Фонтанки я, iз казематiв Третього вiддiлу "зiйшов" сюди. - А ще ранiш, до того? - З крiпацьких злиднiв. Хлопцi, я чверть столiття був крiпаком!.. - Жахливо... - Злочин!.. - Нинi в неволi знову... Завтра вдягнуть мундир!.. Лежали довго в тишi. Не стало чути крокiв у коридорi. Щоб не заплакать при земляках, Тарас почав улюблено┐ сво║┐ пiснi: Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя! Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная... Не змiг спiвати далi, бо та зоря, та дiвчина i та земля тепер йому явитись можуть хiба ввi снi... Здолавши тугу, тихо завiв iще сумнiшо┐, бо всю дорогу вiд Петербурга в душi його вилися лише пiснi печалi й горя: Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi, Ще й дiбровонька, ще й дiбровонька. Заболiло тiло, бурлацьке║ бiле, Ще й головонька, ще й головонька. Нiхто не заплаче по бiлому тiлу, По бурлацькому, по бурлацькому; Нi отець, нi мати, нi брат, нi сестриця, Нi жона його, нi жона його... Сергiй пiдтримав - гарним, високим голосом, пiшов за ним по пiснi, мов по життi. I Федiр вторив баском, крiзь сльози; бо всi вони були тут, мов тi бурлаки, без матерiв, дружин, дiтей... В чужiй землi, й самi чужi... Раненько прибiг солдат, розгублено оглянув ┐х, не бачачи мiж них вiйськового, i мовив, дивлячись собi пiд ноги: - Шевченко, до каптенармуса! - Ну, от i все, - сказав Тарас. - Прощайте, други! Маю уже призначення. Фортеця Орська, п'ятий батальйон... Коли-то ще побачимося!.. - Гора з горою, кажуть... - почав Сергiй було втiшати, але замовк. - Чим зможем, допомагатимемо, - сказав похмуро Федiр i вiдвернуся, дiстав хустину. - Пiду вже, мабуть, браття... Обняв по черзi, поцiлував i швидко вийшов. Невдовзi його ввели в якусь похмуру кам'яницю, i чоловiчок з хитрим, як у кота, обличчям недбало глянув, змiрявши його очима, узяв мундир, штани, шинель i кинув йому на груди. - Мiряй! - сказав так, нiби Тарас просив у нього собi обнови. - Що, прямо тут? - оглянувся. - А як зайде хто-небудь? - Не бiйся - дами тут не бувають! - оскалив зуби пан каптенармус. Солдат також всмiхнувся. Пiдвiв до лавки й спритно стягнув сюртук. Подав мундир. - Вдягайте. - Воно ж тiсне... - Так треба. Солдат повинен бути неначе лялечка! - Штани також? - Звичайно... Тепер шинель... - Як влито! - в долонi ляпнув каптенармус i пiдкрутив котячi вуса. - А ти казав... Тарас стояв i слухав, як кров йому поволi холоне в жилах. Ось та страшна, пекельна мить, що вiдокремить його вiд свiту волi, вiд того, чим вiн жив останнi дев'ять рокiв i що зробило з нього людину, вiльну серцем, i правдослова гноблених!.. Кати людськi, сатрапи царя-тирана, цербери!.. Щосили зцiпив зуби, щоб зупинити сльози, якi уже душили горло й ось-ось могли йому заслати очi. Повинен бути кременем, бо це лише початок, бо попереду ще довгий-довгий незнаний шлях по муках, тернистий шлях!.. ...Перше, що вiн побачив в Орськiй, - це каторжан, якi понуро лагодили розбитий шлях, та муштру (сво║ тяжке прийдешн║!) бiля казарми. Вiн так уп'явсь очима в це богомерзьке дiйство, що й не помiтив, коли спинились конi й поручик По-чешев гукнув йому чи сам собi: - При┐хали! Стрибнувши з воза, Тарас ступив крок-другий за офiцером i знову глянув на всипаний жорствою плац. - Подоба║ться? - спитав поручик. - Завтра i ти почнеш отак "виходити в люди". Ти ж з правом вислуги? - перепитав. - Еге... А iншого шляху нема║? - Для конфiрмованих, - та ще самим! - пiднiс рудий вiд тютюну великий палець, - ║ тiльки цей. Ать-два, ать-два - i в унтерах! Ну, як? Це поки сонце зiйде, то роса очi ви┐сть... - зiтхнув Тарас. - Тут не столиця, i плац, на жаль, не бальний зал... - . всмiхнувся. Хотiв йому сказати, що вiн з людей, а не з панiв, та не сказав: хай думають собi, що хочуть. - Зажди отут, - звелiв поручик строго, коли ввiйшли у сiни чи коридор. Сам одчинив неоковирнi й скошенi сосновi дверi, виструнчився i увiйшов таким же кроком, як ходять тi горопашнi там, на плацу. Невдовзi, правда, почувся смiх, вiтальнi дружнi вигуки. Як кажуть, ворон вороновi ока не виклю║... А з вулицi через прочиненi надвiрнi дверi чулися рiзкi команди, гупання важких чобiт i брязкiт збро┐. "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" - "спiвав" якийсь служака з таким натхненням, що нагадав Тарасовi весняний стогiн горлицi. Ховаючи папiр, - розписку, певно, - поручик вийшов швидко i наказав: - Марш представлятись батальйонному! Потому, вже тихiше, можливо, навiть iз спiвчуттям, промовив людськi слова: - Прощай, солдат. Моя тобi порада: як гнуть, то гнись, викручуйся; iнакше - геть зламають... Ну, будь здоров! Пригнувшись, - дверi були низькi, - шмигнув мерщiй на вулицю. Той батальйонний, видно, не з тих, iз ким поручики запанiбрата... - Заходь! - гукнули басом iз кабiнету. Тарас поставив ранець, поклав шинель на ньо