огутня сила. Досвiд всiх поколiнь незримо присутнiй в нас, да║ снагу нам вижити в лиху годину, встояти, коли вже й сила вичерпалася. Минуле - те корiння, яке трима║, живить, жене угору древо буття народу... - Хто вам читав iсторiю? - спитав Гулак. - Де? - В Академi┐. Тарас лише махнув рукою. - Звiдки тодi у вас такi знання, такi думки? - подався i Костомаров. - Ходив, дивився, думав... Щасливий бiг iсторi┐ вганя║ в сон, загойду║, а драматичний чи трагедiйний навiть, яким для нас не поскупилась доля, примушу║ частiше битись серце, шукать причини, прагнути нових шляхiв - суть мислити, духовно жити! - Дивно... - озвався знову Костомаров. - По "Кобзарю", хоч там i ║ козаччина, не скажеш, що ви такий... Вже "Гайдамаки", правда, дають пiдставу думати... - Поет - рiка, а не болото, - мовив на те Тарас. - Застоявся - i вже зарiс кугою, занапастивсь. - Миколо, ти послухав би його новi поеми! - сказав Гулак. - Там "Гус" один!.. - Поема про Яна Гуса, чеха? - А що хiба? - спитав Тарас, нахмурившись.-_ _Великий_ _був слов'янин! - Слов'яни мене також цiкавлять... Розкидана i тим ослаблена могутня сила! Шафарик з Ганкою вiдчули це, замислилися... - Вiн присвятив поему якраз Шафариковi, - сказав Гулак. - Ось бачиш, бачиш!.. - захвилювався такий статечний з виду Костомаров. - Чи я тобi не говорив, Гулаче, що ця iдея проситься сама до рук, що в нiй ║ ключ до iстини!.. - Прошу до столу. - Мамо, та що ж це ви! - метнувся Тарас у дверi, бiля яких з'явилася iз самоваром Миколина привiтна мати. - Тро║ таких лобiв у хатi, а ви самi несете! - Вiн не важкий, - всмiхнулася. - А Колi я не довiряю таких речей - ошпариться. Вiн зна║ тiльки сво┐ книжки. - Де ставити? - Отут, отут, посеред столу... Дякую. Ви так з ним ловко справились. - Я ж, мамо, був i кухарем, i козачком... - Спiзнав, почiм кiвш лиха? - Не побажаю того нiкому... Двадцять чотири роки, мамо!.. - Тарасе, ти нас посрамив, - ввiйшов Гулак. - Столиця ║ столиця! А ми... - Ослаблена могутня сила, як кажуть пан професор. - Ну, бережись, Миколо, попав Тарасу на зубок! - сказав Гулак господаревi. - Сiдайте вже, будь ласка, - всмiхнулась мати. - Хто де, а я до рому ближче! - Так любите, Тарасе, ром? - спитав лукаво Костомаров. - Чай з ромом, братчики, велике дiло! Помiтив, як Миколи перезирнулись, i зрозумiв, що вiн на правильному шляху до братства чи товариства, яке шукав. Виходить, що й пан Гулак... А виду не подавав!.. - Берiть ось мед, ось тiстечка,- припрошувала люб'язно панi Костомарова. Розмова раптом згасла. Тарас пив чай, розказував смiшнi билицi, яких наслухався пiд час мандрiвок по Укра┐нi. Невдовзi встав, подякував i, пригадавши нiби якесь нагальне дiло, пiшов мерщiй додому, у свiй трактир iз номерами. За кiлька днiв нагрянув сам. Iз зошитом iще нiде не надрукованих сво┐х поем та вiршiв. Матуся кудись пiшла, й Микола його прийняв пiд вишнями, якi цвiли в садочку побiля двору. Гула бджола, ласкаво грiло сонце, й спiвало птаство... - Господи, яка краса!.. - сказав Микола, мружачи щасливо очi. - Жити б, людей любити б... - З раю зробили пекло, - хмуро сказав Тарас. - Оце б по┐хать знову в сво║ село, й не можу, боюсь, що серце уже не витрима║... - Погано там? - Галера, полон турецький... Доки ж це все триватиме? - Нiхто того не зна║... - А треба знати, брате, хтось мусить знати! - Може, один господь... - Залиш його у споко┐. Вiн нас давно не чу║, давно забув. - То тiльки так зда║ться... - Самi щось ма║м думати! - Коли б гуртом, усiм слов'янським миром... - сказав не скоро Костомаров. - З'║днати б усiх слов'ян... - Для чого? - Для братства й волi... - Скинути б пiд три чорти царiв, панiв та пiдпанкiв! Щоб тiльки воля, рiвнiсть i щастя всiм! - Тихiше!.. - А-а, кат би взяв цю тишу! - рубнув об стiл ребром долонi. Проте понизив голос: - Набридло жити пошепки... Так нiби ти не вдома, а в пiдсусiдках... - Як кажуть, мовчи глуха - менше_ _грiха_._ - Або отак: _Од молдованина до фiнна_ _На всiх язиках все мовчить,_ _Бо благоденству║!.._ - Це ж звiдкiля? Щось я не чув такого. - З мого "Кавказу", - вийняв з кишенi зошита. - У мене тут новеньке, таке, що панству й цензорам, як хрiн у нiс!.. - "Ян Гус" також? - Поему цю назвав я "кретиком"... - гортаючи, сказав Тарас. - Ось слухай... Щоб усi слав'яне стали _Добрими братами,_ _I синами сонця правди,_ _I ║ретиками_ _Отакими, як Констанцький_ _кретик великий!_ _Мир мировi подарують_ _I славу вовiки!_ - Тарасе, братику, так ти ж немов заглянув менi у душу! - схопився з лавки Костомаров. - Ти висловив мо┐ думки!.. Давно ти це написав? - Ще восени, Миколо, у Переяславi. - Нi, тут без бога не обiйшлося... Це ж треба!.. Ми в ту пору якраз так само думали i говорили... - То просто час такий настав, Миколо, - сказав Тарас. - Наш гнiв шука║ виходу. - I все в одному напрямку! - Та нi... Слов'янська ║днiсть лише один iз засобiв, а не мета... - Тобi Гулак нiчого не говорив? - не слухав його Микола. - Нi. Ми не бачилися вiд того дня. - То я скажу, - нервово зняв окуляри. - Ми хочемо, щоб ти також був з нами... у Товариствi святих Кирила i Мефодiя!.. Тарас зiтхнув полегшено. Воно таки iсну║, це Товариство! к люди й тут, у Ки║вi, яким уже несила терпiти, мовчки ждати, коли десь хтось розмислить про ┐хнi днi прийдешнi й подасть народу волю, як подають старцям окра║ць хлiба! - Згоден до нас пристати? - Можна... - зиркнув на трохи зляканого Миколу й пожартував: - Якщо звелиш подати чаю з ромом. Той розгубився. - Чаю? До чого тут, Тарасе, чай? - Ну... можна й ром без чаю... Микола сiв. - Не вiриш, що ми створили Братство? - спитав невдовзi. - Вiрю. - Тодi чому ж ти... - Хочеш, щоб я ридав вiд щастя чи бив себе у груди й кричав "ура"? - Принаймнi... - Я радий вам. Признаюсь, що сам шукав, що прагнув_ _з вами зустрiчi. - Ти знав про наше Товариство? Давно? Вiд кого? - вражено спитав Микола. - Можеш не хвилюватися. З надiйних вуст. - Хтось розповiв... Без вiдома... Не поспитавши дозволу! - терзався й далi Костомаров. - Це може зле скiнчитися... - Не потерпай! - махнув Тарас рукою. - Страх нас скував мiцнiше од всiх кайданiв. До бiса страх! Ми ж козаки. - Ну, добре... - всмiхнувся криво Костомаров. - Сиди i слухай. - Що ж ти менi читатимеш, "кретика"? - Нi. "Сон", комедiю. Написану ще в Петербурзi... Микола сiв зручнiше, примружив гарнi очi - в пухнастих довгих вiях - i мовив тихо: - Слухаю... Вiд перших же рядкiв поеми його лицем пройшла легка судома, здригнулись вi┐, очi зробились круглi. - Господи!.. - Не заважай! _...А братiя мовчить собi,_ _Витрiщивши очi!_ _Як ягнята. "Нехай, - каже, -_ _Може, так i треба"._ _Так i треба! бо нема║_ _Господа на небi!_ _А ви в ярмi пада║те_ _Та якогось раю_ _На тiм свiтi блага║те?_ _Нема║! Нема║!_ _Шкода й працi. Схаменiться:_ _Усi на сiм свiтi -_ _I царята, i старчата -_ _Адамовi дiти..._ - В тобi сидить, Тарасе, чи бог, чи сам люципер... - сховав лице в долонях Костомаров. - Ти слухай, слухай, братику! Читав i сам проймався страшною силою ┐┐ рядкiв. Чи то на нього дiяв так Костомаров, який сидiв i слухав, закам'янiвши, чи вiн збагнув на вiдстанi двох довгих лiт i те, чого ранiше не помiчав у цiй сво┐й поемi. Мiсцями аж не вiрилося, що сам писав, що це його творiння, його дитя. Це суд, це вирок смертний панам, царям, усьому самодержавству!.. А ти, Миколо-брате, злякався, що хтось комусь шепнув на вухо про Товариство... Як дочитав, стояла довго тиша. Кувала десь зозуля... Дзвенiв невтомний бджолиний гул... Зривався часом вiтер, i бiлий цвiт спадав на стiл, на землю... - Ти зазирнув, Тарасе, туди, куди нiхто не мiг, не смiв ввiйти, - сказав, нарештi, Костомаров. - Це страшно й солодко... I небезпечно! - Знаю... -Ти не образишся на нас за те, коли ми всi - не дай бог чогось поганого! - казатимемо, що ти не був у Братствi, "не состоял"? - Байдуже... - Бережених бог береже!.. - А де ж твiй чай? - нахмурився. - Ти ж обiцяв. Микола притьмом метнувсь до хати по самовар. Аж з вишнi сипнуло цвiтом... ...Нi, вiн не мiг сидiти дома й ждати! Чужбинський ще раненько кудись подався, взявши з собою й Сажина, - вони жили тепер утрьох неподалiк Козиного болота, - й залишив його самого. Коли б таки самого, то вiн знайшов би дiло, а то ж удвох з прочаночкою, з якою стрiвся вчора в Печорськiй лаврi. Та вже якби iз нею, то б вiн не нудив свiтом, а щебетав би, вився довкола мило┐, а то ж iз серцем тiльки, в якому та пташина змостила собi гнiздечко!.. Звiдки воно найшло на нього i де взялося?.. Любо сидiв собi, дивився на заднiпровську велично-вiчну далеч, розмислював про рiдний край, i раптом нiби янгол торкнувсь крилом його душi, промовивши ┐┐ вустами: "Мамо!.." Вийшов, немов сновида, з хати й побрiв нагору, в iнший вiд Лаври бiк. Боявся, що прибiжить дочасно й пiвдня сидiтиме бiля трактиру, в якому вона жила. Негарна, непоказна, а вся якась, неначе... Якась така... Не мiг сказати, визначити, чим прихилила його до себе дiвчина... Тим дивно нiжним "мамо!", чи поглядом, в якому стiльки було тепла, чи усмiшкою, що, нiби зайчик сонячний, весь час блукала в ┐┐ вустах... Пiшов слiдом, не смiючи озватись словом, стрiтися з ┐┐ небеським зором... А потiм ждав у парку, й таки дiждався, i познайомився, i змалював для них пейзаж, який сьогоднi ма║ вручити ┐м, бо дiвчина ходила тiльки з матiр'ю... Забув, як звати дiвчину!.. Чи й не спитав... Йому було достатньо того, що знав. Нi в кого нема такого голосу! По ньому вiн впiзна║ ┐┐ мiж сотень... "Мамо!.." Хорал, пеан, симфонiя!.. Вiн мiг би зараз, тут же, намалювати ┐┐ портрет - так чiтко закарбувалися у серцi, в пам'ятi простi й чарiвнi риси ┐┐ лиця... Iшов уздовж старого валу й перед собою весь час виразно бачив ┐┐... Аж дивно - матерi не пам'ятав, хоча вона не вiдпускала доньки анi на крок!.. Такого з ним ще не траплялося. Мав добру пам'ять. Чiпко тримав усе побачене й мiг уявити його собi за мiсяць, рiк, а тут iще й доби нема║, як вiн востанн║ бачив лице тi║┐ жiнки... Крiзь Золотi (убогi вже!) ворота неквапно вийшов на шлях, що вiв через пустир у бiк унiверситету та Василькова, куди вiн мав у скорiм часi ┐хати розкопувати якусь могилу. Сонце вже пiднялось високо й добряче грiло. Славно, що не забув надiти свого бриля. Волосся, хоч вiдросло, було рiдке i немiчне, зовсiм не те, яке вiн мав пiвроку тому, доки не захворiв. Це б зараз йому оту свою стару чуприну!.. Куди ж це ти звернув, козаче? Мабуть, хитру║ш, хочеш бочком, бочком - i на Печерськ, до Лаври?.. Та нi, я так... Всмiхнулася йому прозорим усмiхом... У сонцi вся, у бiлiм цвiтi вишень!.. - Здоров, Григоровичу! Куди грядеш? - зiткнувся з ним Микола Костомаров. Незвично жвавий, збуджений. - А ти де був? - спитав Тарас. - На власнiй пробнiй лекцi┐ в унiверситетi. - I як? - Чудово! Вiтали всi, плескали менi в долонi. - Ти молодець! - обняв Тарас товариша. - Професор... Пан професор! - штрикнув пiд бiк рукою. - Заткни усiх за пояс, щоб знали наших!.. Тiльки ж дивись менi! - нахмурився. - Якщо тво┐ студенти не будуть знати матерi й сво║┐ мови... - Можеш не турбуватися. - Я так сказав, як мовлять, на всякий випадок... - Прощаю! - Треба ж, брате, комусь читати мо┐ книжки, - всмiхнувся. - А зна║ш ти, що в Ки║вi поляки й навiть великороси взялись вивчати мову, аби тебе читати в оригiналi? Студенти - то тi всуцiль... - Це добра, Миколо, вiсть, - сказав Тарас, схвильований його словами, хоча вже чув про те ранiше, вiд Афанась║ва-Чужбинського. - А то: "Нема тако┐ мови i не було!.." - Тепер нiхто не скаже, бо ║ Тарас Шевченко! Вiдчув, як щоки йому взялися палом, а десь пiд самим серцем поповз щемливий холод. - Ат хай ┐м грець! - всмiхнувся. Збив набакир свого бриля. - Гульнути б! Жаль, не можна... - Чому? - к пильне дiло... Вони пiшли у бiк Старого мiста, й Тарас завiв одну з пiсень, почутих ним i вивчених серед нещасних, якi жили в убогих брудних Хрестах: _Ой у Ки║вi на риночку_ _П'ють козаки горiлочку;_ _Ой п'ють вони, гуляють,_ _На шинкарку гукають..._ Спiваючи, вiн бачив кра║м ока, як Костомарова беруть чорти, як нiяково той усмiха║ться зустрiчнiй публiцi (мовляв, не вiн, а цей дивак горланить на цiле мiсто), i ладен був пуститися iще й навприсядки. - Тарасе, люди ж!.. Що вони тепер про нас подумають... - Де люди, де? - спинився на мить Тарас. - Це все пани та пiдпанки!.. _Який тепер свiт настав,_ _Що брат сестри не впiзнав!_ _"Ходiм, сестро, горою,_ _Розсi║мось травою,_ _Ходiм, сестро, степами,_ _Розсi║мось цвiтами!.."_ Ввiйшли за вал у мiсто, i Костомаров не знав, куди подiтися. - Прошу тебе, не треба, угомонись... - просив тремтячим голосом. - Коли-то ще вони почують путящу пiсню! - гукнув Тарас. I пожалiв товариша - не став спiвати далi. - Ось бач, до чого ми дожилися: у Ки║вi козацька пiсня - вже щось чуже, химерне й непристойне! - На все свiй час i мiсце. Спiвай собi на самотi або в малiй компанi┐, як ║ охота... - Дякую, - вклонився низько йому Тарас. I знов на┐жився: - А може, я сьогоднi спiвати хочу на цiлий свiт! - З яко┐ речi? - Може, я стрiв сво║ кохання, свою ║дину, суджену! Професор аж зупинився, вражений. - I хто ж вона? - спитав, неначе чогось злякавшись. - Не з iнституту[11] часом? Звуть не Алiною? - Не знаю... Я ще не розпитав. - I вже "║дина, суджена"? Тарасе, ти ж не гiмназист... - Вони при┐хали на прощу в Лавру... Зна║ш, який у не┐ голос!.. - Спiва║ гарно? - Мабуть... Я ще не чув... Вона сказала "мамо!"_ -_ й_ _менi_ _весь свiт немовби перемiнився, все ожило, засяяло з душi, зсередини... Дерева, люди, квiти, камiння навiть!.. - Ти закохався справдi, - сказав суворо_ _Костомаров_._- Якого ж роду, звiдки твоя Джуль║тта? Тарас стенув плечима. - Сьогоднi з нею бачитимусь, то запитаю. - Вона хоча б умi║ читать, писать? Тобi потрiбна жiнка освiчена, розумна, гарна i показна, достойна твого таланту. - Менi потрiбно тiльки оте дiвча! - схопив Тарас за плечi друга й крутнув довкола себе. - Хочеш, я покажу ┐┐ тобi? - Нехай колись... Я вiд'┐жджаю завтра. - Куди? - В Одесу. - Бiдний! Ти цiлий мiсяць, чи навiть два, не бачитимеш цього земного дива!.. -Та якось уже побуду, переживу... - всмiхнувся. - Ти хоч зажди мене з весiллям. - Будеш мо┐м боярином! - То я пiду замовлю фрак... - примружився. - А котра вже? - Дванадцята. - Менi пора. Прощай, Миколо! - чмокнув у щоку друга й притьмом побiг додому, щоб одягтись i взяти портфель з малюнками. До Лаври вiд Хрещатика шлях не близький, та вiн його пролинув на дужих крилах щастя. I тiльки тут, бiля друкарнi лаврсько┐, де мав на них чекати, вiдчув якусь тривогу. Може, була то просто втома (зранку ж бо на ногах!) чи звичайнiсiнький в дiлах любовних острах, що станеться якась пригода, й вона на вiки вiчнi!.. Сидiв на тiй же лавочцi й вслухався в шурхiт крокiв, примушуючи себе не бiгти на кожен з них. День був буденний, i перехожi траплялись рiдко... Вiн би впiзнав одразу милу ┐┐ ходу!.. Зiтхнув, згадавши свою недавню зустрiч iз Костомаровим, i стало прикро. Нащо сказав йому про дiвчину?.. Тепер_ _┐┐_ _нема║... Одкрив портфель, дiстав малюнок, де на переднiм планi були вони обо║ i вiн, в солом'яному брилi... - О, ви вже тут! - почулось. Схопився з лавки: - Здрастуйте... - Ви точний! Ми затрималися, бо стрiли тут знайомих... Чув i не чув, як щебетала мати, - очей не зводив з дiвчини, яка йому сьогоднi здалася ще чарiвнiшою. Вона всмiхалась стиха, немовби в нiй свiтило маленьке сонце... - Певно, це той малюнок? Мовчки вiддав папiр. - Чудово! Ви справжнiй маляр. Донечко, поглянь: це ми з тобою, а це Тимiш!.. - Тарас, - поправив ┐┐, всмiхнувшись. - Так, так... Ви зна║те, менi бiда з iменнями! Оце знайомих стрiли - а я забула чисто, хто з них Марiя Павлiвна, а хто Одарка Гнатiвна... То скiльки вам, Тимоше,_ _за цей малюнок? - Мамо, вони - Тарас, - сказала дзвiнко дiвчина й звела на нього очi, мов вибачаючись. - Нiскiльки. Це на спомин... - Спасибi! Дома будемо з при║мним сумом згадувати i Лавру, й сад, i вас, Тимоше... - Мамо!.. - Ой, вибачте! - Нiчого. Ви поволi запам'ята║те... - По┐ду й геть забуду, - призналась щиро жiнка. - Я нагадаю... Кажуть, гора з горою тiльки... - Та прошу, прошу! Будете в нас на Волинi... - Буду. Робота в мене - ┐здити i малювати всяку_ _старовину. - Це ж, мабуть, так цiкаво! - сплеснула в долонi дiвчина. - Я теж люблю мандрiвки... - У мене вся, - пишаючись, сказала мати. - Я кожне лiто прагну кудись по┐хати. - Ви, мамо, у нас - мов дяк вандровний, - всмiхнулась дiвчина. - I ти туди! - вдала ображену. - Це мiй старий мене так дражнить, - мовила вже до Тараса. - Вибачте, нам треба йти. Ще хочемо вiдвiдать Братський монастир. А завтра вже додому... - Дозвольте вас супроводжувати, - схопився, як потопаючий за соломинку. - Прошу! Ми будемо вам дуже вдячнi. На виходi бiля ворiт на них чекала Марiя Павлiвна, а чи Одарка Гнатiвна, з двома онуками, й уся ватага рушила на прощу в Братський монастир. Спочатку йшли юрбою, купно, потiм малi рвонули клусом, за ними - бабця з матiр'ю, вгамовуючи тих пострибунчикiв, i геть позаду, радi такiй нагодi, брели Тарас iз дiвчиною. Точнiше, вiн був радий. А що було на мислi в не┐, нiхто не знав. Вiч-на-вiч з милою вiн раптом зовсiм знiяковiв, не смiв спитати навiть, як звуть ┐┐. Це ж треба, щоб вiн забув! А може, вона йому, знайомлячись, i не сказала свого iмення?.. Бридко було самому бачити чи вiдчувати себе таким макухою, а що вже ┐й... Зиркнув кра║чком ока й зустрiв ┐┐ сполоханий, цiкавий погляд. - А де ви вчилися так малювати, у маляра? - спитала раптом дiвчина. - У Петербурзi, - радо сказав Тарас i мов прийшов до тями. - А маляри не бачили у мене жодних здiбностей. Один, узявши руку, по нiй прорiк, що я не здатний навiть до шевства, бондарства та будь-якого ремесла! - I ви йому повiрили? - Як бачите, псую папiр i досi. - Я теж сама роблю малюнки для рушникiв та сорочок... - призналась тихо дiвчина i зашарiлася, чим стала ще милiшою. На спуску з саду вже на Подiл, коли Тарас розказував, як в Академi┐ вони умкнули гусака, щоб змалювати з нього розкiшнi крила янголовi, назустрiч виринув iз чагарiв Чужбинський. Вклонившись, вiн зiйшов iз стежки, щоб дати ┐м дорогу. - Куди це ти пряму║ш? - спитав Тарас. - У Лавру. - А ми ось з Лаври в Братський. I розiйшлись. - Мiй приятель, -_ _сказав невдовзi_ _дiвчинi_. - _Найма║мо_ _одну квартиру... - Звiдки ж ви? - Мо║ село аж бiля Звенигородки. - Й велике у вас село? - Чимале. - А в нас сiльце маленьке, дворiв на тридцять, - журно сказала дiвчина. - Щоправда, ║ i поле, й лiс, i луки, й на рiчцi млин... Тарас уже зiбрався сказати щось колюче, як вгледiв матiр дiвчини. Вона сама стояла пiд бузиною; вуаль була опущена, мов забороло... - Зда║ться, ви казали, що ви Шевченко? - мовила, коли вони наблизилися. - Казав. А що? - "Кобзар" - це ваша книжка? I "Гайдамаки"? - Грiшний, - всмiхнувся ┐й. - Сам бог послав нам, доню, Марiю Павлiвну, - взяла за руку дiвчину. - Таж, мамо... - Ти забула, що вже заручена? - спитала жорстко. - Мамо!.. - Я ж не якийсь там... В мене серйознi, мамо, намiри... Не обiзвалась бiльше. Пiшла униз i доньку, немов козу, теж потягла з собою. Побiг слiдом. Спинився... З гущавини ще раз почулось: , "Мамо!.." - i все затихло... Вечiр, - мов десь чекав нагоди, - налiг ураз, наповнив пречисту чашу свiту густим, мов дьоготь, мороком... Сiв на траву й сховав лице в долонi... ...Час добре го┐ть рани; душевнi теж. Та ще коли ║_ _мила_ _серцю праця i молодi стрiмкi лiта!.. Минало красне лiто, а до мети наблизилися, вважай, лише на комариний нiс. Малюнки, начерки й розкопування могили Переп'ятихи, звичайно, речi потрiбнi вельми, та що до них нещасним, що спини гнуть на клятiм панськiм полi й спливають болем, кров'ю пiд канчуками!.. Сидiв, трудився в затишку свого кутка бiля Козиного болота, а совiсть тихо скiмлила. "Костьол" виходить, добре все передав... Ось ще торкнеться пензлем у двох чи трьох мiсцях - i хоч на виставку... Костьол на чiльнiм мiсцi в Ки║вi!.. У мiстi, з якого, власне, пiшла по всiх князiвствах руських не католицька, а православна вiра... Цей божий храм - як символ гнiту... Вибудуваний не так давно... Виходить, що i досi католицизм... А-а, ну його!.. Учора бiля фонтана, що на Подолi, вiн слухав спiви двох кобзарiв. Слiпi, старi, убогi, а попросив, i втнули пiсню про козака Нечая! _Ой з-за гори високо┐,_ _З-пiд Чорного гаю,_ _Ой крикнули козаченьки:_ _"Утiкай, Нечаю!"_ Якi були колись пiснi!.. Це ж скiльки музик, поетiв вилили у них сво┐ печалi, радощi й пiшли з життя, не залишивши людям сво┐х iмен!.. Вiн теж, напевно, склав би, десь за волами ходячи, свою журбу й пустив би в свiт... Умер би, а пiсня собi жила б... Воскресни зараз усi творцi пiсень на Укра┐нi, розвинь сво┐ обдарування - яка була б лiтература, скiльки було б iмен!.. Десятки, сотнi, тисячi!.. Нема, пропали, згасли, мов зорi в серпнi... Певно ж, були мiж ними й генi┐, такi, як автор "Слова о полку Iгоревiм"... В кiмнату шаснув вiтер, гойднув фiранки, скинув якийсь папiр зi столу... Тi кобзарi допомогли йому згадати ще одну козацьку пiсню. Як воно?.. Ага, отак... _Вi║ вiтер, вi║ буйний,_ _Дуби нагина║,_ _Сидить козак на могилi_ _Та й вiтра пита║..._ В кiлькох словах - готова тобi картина! Експресiя, глибiнь i думка... Мабуть, творець ┐┐ мав також хист художника... Знадвору вкупi з вiтром влетiла iнша пiсня, немовби хтось озвався на спiв його, на збурений козацький степ... Ой _у лузi криниченька,_ _Орли воду п'ють..._ Поклавши пензля, вибiг на тиху, сонну вулицю. Спiвали десь через дорогу, в захованiй в садку хатинi. Рушив на той при║мний голос i незабаром вгледiв того спiвця. Сидiв на ганку, сперши на руку голову й заплющивши в задумi очi. Русявий чуб звисав на юне його чоло... Коли замовк, Тарас кахикнув i привiтався, знявши бриля, що хтозна-як потрапив йому на голову. - А-а, добрий вечiр, - озвався хлопець по-укра┐нському. - Хто? Брат чи ворог? - спитав Тарас, подаючи правицю. - Брат. Хоч i поляк... - Шевченко, - назвав себе. - Той самий, автор "Кобзаря"? - Та вiн же, вiн... - всмiхнувся. - А я студент унiверситету._ _Чи я назвався?_ _Нi? Юлiан_. _А прiзвище мо║ Б║лiна-Кенджицький. - Виходить, маю сьогоднi "польський" день, - сказав Тарас. - То малював отой костьол, що_ _на горi, то думав про нас i вас, а тут ще бог менi послав i пана Юлiана, який спiва║ наших-таки пiсень... - Я вирiс мiж укра┐нцями i мову вашу знаю незгiрш_ _сво║┐_._ - Отже, не ворог - брат! - обняв Тарас студента. - Нема за що ворогувати, - промовив той. - Побiльше б нам таких полякiв! - Кому це - нам? - Та ║ тут... Звiдки родом? - З Немирова... Дозвольте вас пригостити ча║м? - Це можна, добре дiло. - Годилося б до чаю рому, та вибачайте, батьку... - Чого нема, того нема. Замiнимо його пiснями! - I вiршами. - Прекрасно. Буде в нас чай iз вiршами! Невдовзi вони уже сидiли один навпроти одного й пили гарячий, пахучий трунок. Вечiр був тихий, теплий... Тихо снувалась гарна бесiда. Здавалося, зустрiлись давнi, сердечнi друзi... - Так би нам споконвiку, брате, - сказав Тарас. - Пролито море кровi... За що!.. Жили б у мирi та береглися б разом од ворогiв... - Для того ж, певно, й виникла iдея унi┐... - несмiливо на те озвався Юлiан. - Нi, друже, унiя була панам потрiбна, щоб загнуздати нею козацьку вольницю, - сказав Тарас. - Не братства прагли унi║ю, а, навпаки, пiдкорення. Хто лiзе в душу братовi i топчеться по нiй ногами, не брат уже, а ворог i супостат!.. - Це правда. - Ти чув, щоб хтось з католикiв став унiатом? Тож-то! Не ║дностi пани й ксьондзи хотiли, а лиш при║днання, не дружби, а поневолення. Тепер нехай попробують того самi, вiдчують власним серцем, за що боролись козаки! - Вiдчули вже. Господь скарав гординю... Пропала Рiч Посполита! - Самi тепер не вирветесь. Мiцнi кайдани царськi. - А ви? - I ми... Налий iще по склянцi, та й розбiгатимемося._ _Час_ _пiзнiй... - Треба - разом, - сказав рiшуче Юлiан. - Гуртом, як мовиться, i батька легше бити? - Повстали б разом!.. - Славно!.. Перемогли б, скажiмо, самодержавство, i що тодi? Пани й крiпацтво знову? - Не знаю... Вольность... - Шляхтi?.. Всiх вимiтати треба: царiв, панiв, жандармiв!.. А людям - волю! Кожному, хто б вiн не був, вiд Балтики до моря Чорного! - "Щоб усi слав'яне стали добрими братами i синами сонця правди"? - Звiдки ти взяв слова цi? - З вашого "кретика". - А хто ж тобi його давав_ _читати_?_ - Те я забув... - Ну й добре, - сказав Тарас, вдоволений з тако┐ вiдповiдi. - Гукнути б нам яко┐сь, та пiзно вже! Хай iншим разом. Згода? Юнак кивнув. Прискалив хитро око: - Батьку, а ви таку чували? - I заспiвав: _Зародила, верба грушi,_ _А берiзонька пруття;_ _Не вiр, дiвко, козаковi,_ _Як вiн каже: "Вiзьму тя"╕._ - Не чув, ┐й-богу! Певно, якась подiльська? - Наша... - Спiвай, спiвай!.. Воiстину н║сть ┐м числа!.. А нiч стояла тиха. Не по-осiнньому ласкава й тепла нiч... За кiлька днiв, зустрiвшись iз Костомаровим, Тарас повiв з ним мову про Юлiана. - Нi, нi, - вiдмахувався Микола. - Не вiрю я полякам! - Чому? - Ми довго з ними тузалися. Не вiрю, й край! - Ну, билися - було за що, - стенув Тарас плечима. - А зараз одна рука нас по голiвцi гладить... - З поляками нема про що балакати, - стояв незрушно Костомаров. - Вони завжди... - Збира║шся побудувати слов'янськими ж таки руками оновлений i вiльний свiт, а iз поляком про це бо┐шся погомонiти. То з ким же ти у батька чортового, Миколо, будеш будувати? З панками нашими того не втнеш, ┐м тiльки б повне черево! - Гаразд, - промовив нехотя. - Зустрiнуся, поговорю... Хоч путнiй хлопець? - Путнiй. - Нехай прийде до тебе сьогоднi ввечерi, я теж прийду. - Миколо, ти не сердься, - сказав Тарас примирливо. - Самим царя не скинути... - А треба? - Що? - Скидати... - I знову ти за рибу грошi! - скипiв Тарас. - Тобi все зразу хочеться, одним ударом... - Був би ти крiпаком, то знав би, як тяжко ждати волi, - похмуро сказав Тарас. Помовчали. I розiйшлись. - Ти ж не забудь! - гукнув Тарас, оглянувшись, i помахав рукою. Забув чи нi, але прийшов увечерi... на другий день. Похмурий i невдоволений. - Ти нiби сам себе привiв на шворцi, - пожартував Тарас iз нього i заходився бiля самовара, позиченого в господаря. Микола змовчав. Сiв на стiлець, узяв зi столу якийсь малюнок i пильно став його вивчати. Аж тут з'явився i Юлiан. - Панове, добрий вечiр... Микола встав, подав студенту руку, ще й вимучив подiбне щось до усмiшки. Назвав себе, пiдсунув йому стiлець. Розмова в них не кле┐лась, i, щоб змочити ┐┐, принаймнi гарячим ча║м, Тарас зняв чобота, поставив його, як мiх, на самовар й почав роздмухувати. Сипнули iскри, дiло пiшло жвавiше. - Хлопцi, та що ви третесь-мнетесь, немов шинкарка, яка бо┐ться давати в борг! - не витримав уже за ча║м, слухаючи балачку ┐хню про хтозна-що, окрiм, звичайно, дiла. - Ну ж, говори, Миколо, що ма║ш йому сказати. Ти ж, Юлiане, розкажеш iншим разом про свiй Немирiв... Бачив, що Костомарову страх як не хочеться розкрити душу перед поляком, що вiн себе притриму║, немов ступити ма║ на ледь замерзлий льодок ставка. Нарештi професор зважився i так почав ║днати пана Юлiана до Товариства святих Кирила та Мефодiя: - Латинцi, нiмцi та англосакси - всi купи держаться, а ми, слов'яни, кожен йдемо шляхом осiбним, а то, бува, i в супрязi з якимось ворогом, тягнучи чужого воза... Тиша стояла довга, трудна. - Що ж тут порадити? - спитав студент. - Нам треба робити те, що iншi... - озвався глухо Костомаров. - Ти не крути, скажи йому, що дума║ш, - напав Тарас на нього. - Свiтити хочеш, а каганець пiд стiл хова║ш. Костомаров зиркнув зацьковано, щось буркнув собi пiд нiс i неохоче мовив: - Найперше треба зiбрати всiх учених людей-слов'ян до одного товариства... Поки почнуть щось там робити, нехай найперш познайомляться, повiдають сво┐ потреби, недолю й долю... А згодом вже й до дiла можна братися... I знову стало тихо. Студент був явно вражений. А Костомаров аж почорнiв. - Це Товариство проторувати ма║ шлях у майбутн║, до федерацi┐ усiх слов'ян, - озвався знову. - Коли мiж нами скрiзь запану║ згода, коли збагнемо ми силу ║дностi, коли освiтимо народ наукою, тодi вже створимо одне слов'янське державне тiло, чи федерацiю... Пiд одним православним царем i в однiй православнiй вiрi всi по║днатись ма║мо... - Ось тобi, бабо, й весiлля! - гукнув Тарас, схопившись з мiсця. - Ти хочеш усiх слов'ян убгати в попову хату? - Не думаю, щоб хтось погодився задля науки й утопi┐ про федерацiю зректися сво║┐ вiри й народностi, - сказав, зiтхнувши, Юлiан. - Та й цар... Нiхто не схоче ходити в нього на повiдку. - Там, далi, видно буде. До того ще далеко, - пiшов на згоду Костомаров. - Найперш потрiбно слов'янську силу, слов'янський свiт звернути на спiльний шлях, до працi задля ║дностi!.. - А там усiх накриють цар з православi║м? - спитав не дуже чемно Юлiан. - Даремно ти приплiв царя, Миколо, - сказав Тарас. - Це пугало всiх розжене ще далi, нiж зараз ║! - Хтось мусить же очолити. - Народ собi дасть раду i без царiв. Республiка - ось досконала форма держави, влади й волi! - А як же бути iз федерацi║ю? - спитав одразу ж Юлiан. - Щось не .збагну... - До не┐ ввiйдуть республiки. Як незалежнi, вiльнi i рiвноправнi члени, - сказав Тарас захоплено. - Дожити б до того дня!.. - Так не кричи, Тарасе, - спинив його Микола. - Вiкно, дивись, одчинене... Спасибi тобi за чай, - пiдвiвся. - I за при║мну бесiду... I вам, юначе, дякую, - звернувся до Юлiана. - Не проводжайте! Я сам; тут близько... Вийшов - немов утiк. - Тяжке то дiло - братство... - сказав Тарас, приймаючи зi столу склянки. - Стiльки ворогували!.. - Я не сподобався йому, напевно, - сказав юнак, пiдводячись. - Не ображайся. Дiло це небезпечне. - Знаю. I ви також не гнiвайтесь... - За вiщо на тебе гнiватися? - розвiв широко руки. - Що ж то за Товариство, коли не вiльно в ньому сказати те, що дума║ш!.. Ти йдеш уже? Я проведу. Надворi було безлюдно й мiсячно. У вiттi тьмяно сяяли хати й окремi вiкна. - Може, пройдемо в сад, що за костьолом, глянемо на сивий Днiпр? - спитав Тарас. - Це можна. Вже на горi, милуючись величним видом Днiпра й заток, що зблискували у тихiм свiтлi мiсяця, Тарас спитав про те, що мучило його давно: - Якби у нас повстали, пiдтримали б поляки там,_ _за_ _Вiслою? - Не знаю... - сказав юнак одверто. - А ти спитай у тих, хто зна║. Згода? - Чому б i нi, - всмiхнувся. - А як_ _же "вченi люди" i все таке? - Розмовами нiхто ще волi не добував. Тут треба щось надiйнiше... Яка краса! Ти тiльки глянь! - вказав рукою в далеч. Стояли довго мовчки, схвильованi чарiвним свiтом ночi... Днiпром униз плив човен, як бiлий привид... _За думою дума ро║м вилiта║;_ _Одна давить серце, друга роздира║...-_ спливли рядки з його послання Гоголю. Обняв за плечi Юлiана й сказав з пекучим болем: - Пропало все! Ми билися, ми мордувалися - i вскочили у сiть крiпаччини й самодержавства. Отак-то, пане брате!.. ...Вночi на Ки┐в випав пречистий перший осiннiй снiг. Тарас прокинувся, немов вiдчувши ту перемiну в свiтi. А може, й те його збудило ще до зорi, що спать лягав iз думкою про цей прийдешнiй недiльний ранок. За час сво║┐ подорожi аж на Подiлля i на Волинь вiн скучив за цими днями в Ки║вi, якi назвав околичними або людськими. Вiдколи вiн у мiстi, недiлi всi та празники, коли трудящi люди вiдпочивають, присвячу║ знайомству з ними, зустрiчам з простим народом Ки║ва, що тулиться в сво┐х хатках по дальнiх глухих околицях. На вулицi його чекав Сенчило-Стефановський, який, хоча й не часто, складав йому компанiю у цих при║мних, та iнодi i небезпечних мандрах. - Ну, як тво┐ поляки? - спитав, подавши руку. - Бояться нас, як Костомаров ┐х, - сказав Тарас. - Побачать, що ║ нагода, схопляться й собi за зброю! Грузнучи в пухкiм снiгу, минули ринок. - Знову на Куренiвку? - спитав Сенчило. - Може, до човнярiв та до рибалок? Моста зруйнуй або спали, i в ┐хнiх руках Днiпро... - Це правда. Недаром там жандарми часто крутяться i нишпорки усюди носа тичуть. - То кепсько... - Я ┐х знаю усiх в обличчя. Випроваджу! Не первина. - Ти там бував? - Аякже! Забув, як ми з тобою брали човна з вiтрилом? - Коли пливли на "чорну раду" пiд Межигiр'я? - Згадав... - Таке, Олексо, не забувають. Тодi я був неначе чистий зошит: усе вбирав, записував... Я довго так, Олексо, чекав того побачення iз Укра┐ною!.. - Я мiсяць жив у Петербурзi, та й то летiв до Ки║ва, немов на крилах... - Глянь, глянь, який Днiпро сьогоднi! - гукнув Тарас, побачивши з гори рiку, весь бiлий Труханiв острiв i лiс за ним на видноколi. Вода, - густа, аж чорна, - текла мiж бiлих забережнiв, i в нiй пiрнали весело яскравоперi селезнi й сiренькi ┐хнi подруги... Заснiженим, тонким ще льодом ступали гордо чорнi дзьобатi ворони... - Немов чиновники у сюртуках, - кивнув на них Олекса. - Обсiли всю Укра┐ну, цiдять iз не┐ кров, - сказав Тарас, згадавши, скiльки людей в мундирах вiн зустрiчав, мандруючи. - П'явки, губителi всього живого... Змеркла краса зими. Втiшатись вони могли, забувши хоча б на мить недолю свого народу. - Треба ж було згадати лихе порiддя... - бурчав Тарас, рушаючи вниз, на Подiл. У шинку, куди зайшли по┐сти й погомонiти з окiльним людом, було ще майже порожньо. В кутку сидiв слiпий жебрак iз хлопцем-поводирем, а трохи ближче - гурт плотарiв, що добирались з пiвдня в сво┐ кра┐ на Тетеревi або на Ужi. - Рано... - шепнув Тарас товаришевi. - Поки ми тут оббудемося та перекинемо по чарцi меду, зiйдуться тво┐ пани рибалки та човнярi, - сказав Олекса, входячи слiдом за ним. I справдi, десь за годину-другу робiтний люд став швидко заповнювати чималу залу шинку, забiгали метка шинкарка та наймички, задзенькали чарки, пляшки. - Олекса! - впiзнав Сенчила дядечко iз шпакуватим чубом i довгими, як в запорожця, вусами. - Яким це вiтром? Вiльно тут бiля вас? - Сiдайте, дядьку Прокопе. Налити вам чарчину? - Чого ж ┐┐ i не налити! - пригладив Прокiп вуса. - На те ж вона й сотворена... Вiн сiв, узяв чарчину, що нiби враз поменшала в його руцi, i смачно випив. - Дякую. - Берiть, що ║, закушуйте, - припрошував Сенчило дядька. Прокiп кивнув шинкарцi, й вона, звинувшись помiж столiв, принесла пляшку, чарки та цiлу миску смажено┐ (iз печi просто!) риби. - Миколо, Петре, а йдiть сюди! - гукнув тим часом Прокiп до двох нових пришельцiв, що озирались, видно, когось шукаючи. Вони всмiхнулись радiсно й посунули, немов човни мiж кригою, на дружнiй поклик. - Добридень вам! - зняли шапки. - Сiдайте, - дав мiсце ┐м на лавцi Прокiп. - Вип'║те? - Того й прийшли. - Весь тиждень у рот не брали. - Ви не зважайте, що це пани. Олексу ви ж бо зна║те. А друг його... - Шевченко, - сказав Тарас. - Художник, - додав Сенчило. Прокiп зламав широкi брови. - А не кобзар? Я чув, що ║ кобзар Тарас Шевченко, пiснi склада║, кличе до волi словом... От би зустрiтись з ним, спитати!.. - Про що? - всмiхнувсь Олекса. - Ось як побачу його самого... Кажуть, стрiчались з ним на Куренiвцi, i на Прiорцi... - Який же вiн iз себе? - спитав Олекса, лукаво мружачись. - Ще молодий, а вуса!.. - вказав рукою ледь не на пояс. - Козацький чуб - аж до плеча! I голос, голос!.. Страшно було Тарасовi назватись ┐м, понiвечити той гордий, пишний образ, який для нього вималювала людська уява, i вiн мовчав. - Кажуть, коли пани побачать його, жахаються, судомить ┐х... Петро й Микола внесли й сво┐ штрихи до образу: - Ще б пак! - А може, вiн характерник... Узявши пляшку, Прокiп налив чарки й пiднiс свою: - Дай боже йому здоров'я! Сенчило пирснув, випив i запитав: - То що ж ти, Прокопе, хотiв почуть вiд нього? - Не я один... - викручувався. - Я з ним знайомий, Прокопе. I вiн також, - кивнув у бiк Тараса. - На власнi очi бачили? - аж подались до нього. - Отак, як вас. Притихли. Сусiди теж полишили сво┐ чарки, тяглись до них. - Хотiв його спитати... - поглянув довкола Прокiп, - чи довго нам терпiти, чи ║ на свiтi сила, яка б змогла панiв, царя... - В них вiйсько! - А ти зажди, Миколо, не заважай!.. Так от: чи змiг би простий народ турнути ┐х пiд гузно?.. - прошепотiв. - Народ, якщо вiн дружний, осилить все, - сказав Тарас. - Бiда лише у-тому, що ми хто в лiс, а хто по дрова! - Ми що... А в них i зброя, i солдати... - зiтхнув Петро. - То правда, - сказав Микола сумно. Тарас дiстав з кишенi насiння соняшнику, яким учора вiн був пригощений, i висипав його на стiл. Потому взяв з десяток, одгрiб убiк i мовив: - Оце вам цар з мiнiстрами, а це - народ, - вказав на_ _бiльшу купку. Згорнув ┐┐ у жменю i висипав на ту, що менша. - Де вони? Нема, пропали, щезли! - Чорти вхопили, - басом сказав Петро. - Виходить нiби й добре... - пошкрiбся в тiм'┐ Прокiп. - Тiльки... не здатнi ми супроти вiйська... Сокира, плуг та борона - ось з чим ми дiло ма║мо. - А славнi нашi прадiди хiба були не вiд землi? - спитав Тарас. - Ну, твiй, скажiмо... - хихикнув хтось. - Я з крiпакiв, дев'ятий рiк на волi. - Дива-а!.. - Ану ж тихiше! - пiднiс Олекса руку i прочитав напам'ять: _Було колись - в Укра┐нi_ _Ревiли гармати;_ _Було колись - запорожцi_ _Вмiли панувати._ _Панували, добували,_ _I славу, i волю!.._ А чим ми з вами гiршi? - Воно-то так... - озвався у повнiй тишi Прокiп. - I все ж коли б спитати у Кобзаря... - Ну ти й затятий, Прокопе! - сказав Олекса весело. - Подай йому Тараса - де хоч вiзьми! - Це дiло важне, - мовив вусань суворо. - 3 ходу його не вхопиш, треба обмiзкувати... - Там хтось чужий! - гукнули бiля дверей. Тарас пiдсунув чарку i заспiвав: _Очерет, осока;_ _Чорнi брови в козака..._ - То не сюди! - гукнули знову. - Тихо! Спiвай, спiвай... Тарас кивнув Олексi й звернув на iншу стежку, на ту, якою сюди прийшли: _Горе менi, козаковi, що батька нема║, -_ _Батька нема, мати чужа, а жiнка не любе;_ _Пiшов би я в Запорожжя, _- _дороги не знаю!.._ Хто змiг, його пiдтримали, i пiснi стало тiсно у стiнах шинку. Люди - цi плотарi та човнярi, рибалки та вантажники - вiдчули щось зата║не вiд них життям, забуте в щоденних клопотах про хлiб насущний, i стали дужчi, вищi буттям i духом. Радiсно було на них дивитися, як на дерева в бростi, як на рiку, що скресла... Пiсня змiняла пiсню, аж доки всi стомилися i хтось сказав, що треба вже промочити горло. Випили, а потiм враз загомонiли про давнину, про волю, про запорожцiв, якi ┐┐ виборювали... - Ну ти й спiва║ш, чоловiче! - сказав Петро Тарасовi. - Не чув тебе наш благочинний, а то до хору взяв би, - додав Микола. Прокiп вдивлявся мовчки в нього. I раптом мовив як похвалу чи як непевний здогад: - Коли б тобi козацькi довгi вуса та оселедець, то був би геть Тарас Шевченко... - Куди йому! - гукнув Олекса. - Якось прийду до вас iз Кобзарем! - Спасибi... I ти приходь, - торкнувся Прокiп руки Тарасово┐. - У нас тут ║ ще порох в порохiвницях... I шабель трохи знайдеться... - Прийду, - сказав Тарас, пiдводячись. - Нам вже пора. Мав звичку йти до того, коли сп'янiють люди i втратять здатнiсть мислити. Надворi, вже бiля Днiпра, Олекса мовив скрушно: - А може, ми повиннi були признатися, що ти i ║ Тарас Шевченко? - Побили б ще за самозванство, - сказав Тарас. - Ти ж чув, який вiн, справжнiй. Вусища, чуб!.. - Якщо на слiд натраплять, шукатимуть його такого... - Бачиш, нема║ зла, щоб на добре не вийшло! Набрав у пригорщ снiгу, злiпив чималу снiжку й жбурнув у ворона,