ькому. Антiн Яременко... Людина, що, читаючи його поему про Колi┐вщину, замислилась i прилучилася душею, всiм сво┐м ║ством до призабутих давно подiй, до горя краю рiдного, до тих, хто скнi║ досi в пiтьмi неволi... Може, боявся стрiти його погаслим, стомленим нiмим чеканням хто зна чого, а може, сам остерiгався розчарувати щиру, на волю спраглу душу... Що вiн йому нового мiг сказати?.. Минувши яр, що вiддiляв славетну гору вiд безiменно┐, та хутiрець, спинився. Десь тут була межа Суботова i Чигирина. З узвишшя за хутiрцем вiдкрився йому чудовий вид на гору, Тясмин i Чигирин з дiвичим монастирем, на вiтряки, на поле й лiс удалечi... Нi, тут щось ║ хвилююче, в цiй панорамi!.. Два роки тому, вражений, спинився тут, i дух йому забило... Одна гора!.. Якi ж то там, на Кавказi, гори?.. Пiд хмари, кажуть... Скiльки за них пролито кровi!.. В iм'я чого? Навiщо вони солдатам iз крiпакiв, що там кiстьми лягають? А Якову, хоч вiн з панiв?.. Полiг сердешний Якiв... Не Кухаренко, а Якiв де Бальмен... На нього вiн покладав надi┐... Сiв на округлий камiнь, що виглядав з трави на пагорбi, й розкрив портфель. Цей кра║вид вiн мусить намалювати. I для комiсi┐, i для душi... З думок не йшов убитий Якiв. Як-то йому було вмирати в тому бою... Йому, що так любив свободу, що нею снив... Трагедiя хоч для Шекспiра... Вiн нiби бачив гори у бiлих чалмах снiгу. Струнких черкеських вершникiв... Чув шум рiчок, орлиний клекiт, пострiли... _За горами гори, хмарою повитi,_ _Засiянi горем, кровiю политi,_ _Споконвiку Прометея_ _Там орел кара║,_ _Що день божий добрi ребра_ _Й серце розбива║._ _Розбива║ та не вип'║_ _Живущо┐ кровi,-_ _Воно знову ожива║_ _I смi║ться знову..._ Схвильований, перечитав написане. Поглянув на Чигирин, на сяючу пiд сонцем рiчку й човен, що плив по нiй, i дописав: _Не вмира║ душа наша,_ _Не вмира║ воля._ _I неситий не виоре_ _На днi моря поле..._ Спинив поквапний бiг олiвця, задумався... I враз почув перестук швидких копит. Оглянувся. З Суботова до нього ┐хав вершник. Мчав навпростець... На справника не схожий нiби... Хтозна-чому сховав папiр iз вiршем i вийняв фарби. Не озирався бiльше. Так наче був у чомусь винен... Дивна людська натура... Кiнь зупинився рiзко. -_ _Добридень вам! - долинув знайомий голос. То це ж Антiн Яременко! - Здоровi будьте... - Справдi, Тарас Шевченко! - скочив Антiн з коня. - А я вiдчув неначе... Художник, кажуть... Думаю: чи не Тарас? - Та вiн же. - А далi сумнiв мене узяв: чого це, - якщо Тарас, - вiн бродить десь манiвцями? Тарас вiдчув, що спаленiв. - На все свiй час, Антоне... - Малю║те? - кивнув на аркуш, де ледь помiченi були гора Богданова, далекий обрiй, Тясмин. - Така моя робота. - А вiршi ж як? - I вiршi пишу потроху. - Славно! На спраглу землю треба добрячий дощ... А ту розмову нашу?.. - Я не забув. - I я. Бог свiдок... - Власне, я через не┐ сюди й при┐хав... - Справдi? - зрадiв козак. - Чого ж тодi обходив мою оселю, батьку? - В таких дiлах потрiбна пильнiсть... Як тут? - Яременко на вiтер слiв не кида║! Сказав - зробив. Вiн так за цi два роки перемiнився, що видно було по ньому - дiяв, та ще й успiшно. Аж помолодшав i наче вирiс. - Скiльки? - Пiвсотнi шабель. - Добре. - Коли ж? - Не скоро... Дiло це не просте... - А довго? - Та-а рокiв п'ять... Зiв'яв козак, похнюпився. Гадав, що вже настала його пора, що сурма от-от покличе... - Тяжко сидiти й ждати. - I не сидiть. Хай кожен наверне ще кiлькох до вiри нашо┐, а тi - також... - Як полум'я бiжить весняним степом? - пiдбадьорився знову. - Щоб припекло панам пiдошви... - А поки що нiде нiчого! - Важко, та що поробиш, ждатимемо, - зiтхнув Антiн. - Зайдеш до хати, може, та пообiда║мо? - Спасибi. Нам не варто бувати разом... Ти звiдси ┐деш далi, у Чигирин. - Так я ж тебе уже побачив, батьку! - пдь, ┐дь, Антоне, у Чигирин. У тебе там ║ дiло. А я тобi зустрiвся тут ненароком... Збагнув? - А-а, це щоб справнику не донесли! - засяяв, нiби вiдкрив якусь при║мну iстину. I спохмурнiв.- Посидiли б, по чарцi випили б... Щось прочитав би, батьку, менi з новеньких вiршiв... - Самому жаль, та що поробиш. Доля у нас така... - Хоч кiлька слiв! - Ну, добре. Пишу про Гуса зараз. Такий був чех, що встав колись за волю... _Кругом неправда i неволя,_ _Народ замучений мовчить._ _I на апостольськiм престолi_ _Чернець годований сидить._ _Людською кровiю шинку║_ _I рай у найми одда║!.._ Як дочитав монолог-роздум Гуса, Антiн помовчав трохи, немов ждучи продовження, i враз сказав: - Все правда, все, як у нас!.. Допишеш, пришли менi, ласкав будь. - Я передам, як випаде така нагода. - Прощай! - Готуйтеся. - Та не барiться дуже, бо я не втерплю! "Земля плаче у кайданах, як за дiтьми мати..." I треба ж так сказати!.. А може б, ми пiшли до мене та пообiдали? - Хай iншим разом, брате. А зараз ┐дь. Ще довго вiн озирався, давши коневi волю. Так нiби знав, що бiльше ┐м не зустрiтися... I через те, напевно, Тарасовi заповз до серця смуток. Сiв на лобатий камiнь, вмочив у фарбу пензель... Та кра║вид пойнявсь туманом, нiби це був не день, а ранок. Свiтило ясно сонце, аж припiкало, хоча уже звернуло за половину вересня. Вже де-не-де дерева взялись багрянцем. Мов сивиною... Осiнь... Лишилось мало сонячних, погожих днiв... Узавтра найме коня i з'┐здить обов'язково в Холодний Яр та в Мотрин монастир, де починав сво║ велике дiло Залiзняк... Святi мiсця!.. _Не вмира║ душа наша,_ _Не вмира║ воля!.._ Дiстав з портфеля аркуш з ледь-ледь початим "кавказьким" вiршем i посмiхнувся. Хто ж ти ║си, Тарасе: поет, художник, громадянин?.. А може, син свого народу, сурма його тривожна, його душа!.. ...У рiднi сво┐ пенати прибув якраз напередоднi храму. Друзяка Гнат, що стрiвся йому на вигонi серед села, повiдав смiшну пригоду, яка тут сталася з його, Тарасово┐, вини. Ще в той при┐зд, коли хрестив у Йосипа, вiн впав ув око доньцi отця Григорiя, i та тепер дню║ й ночу║ iз "Кобзарем", а женишкiв-поповичiв так одшива║, що тi ┐┐ сахаються. Пригода ця не розсмiшила, а навпаки, черкнула крилом печалi душу i зацiкавила. Не мiг згадать, чи бачив вiн цю дiвчину, яка вона. Коли служив у Кошиця, вона була маленька... Бiжать лiта!.. Йому вже тридцять з гаком, а Феодосi┐ лiт вiсiмнадцять, певно... Наступного дня, прийшовши на мед до Гната (в церкву йти не схотiв), Тарас найперш став крадькома розшукувати попову доньку межи дiвчат, яких було чимало на цiй гостинi. Може, вони зiйшлись - цiкавi! - щоб подивитися на диво дивне - гостя iз Петербурга, а може, просто прийшли на храм... - Тарас у нас ще не жонатий, - сказав господар вкрадливо i пiдморгнув. Дiвчата захихотiли, ховаючись одна за одну та перешiптуючись. А Гнат одвiв Тараса за рiг комори i мовчки вказав йому на дiвчину, яка стояла осторонь, за перелазом, не смiючи зайти у двiр або в садок, де накривали великий стiл. На диво, вiн десь бачив це гарне личко, шию... Невже позаторiк?.. Нi, ще ранiше... Нiби ще в Петербурзi, до першого свого при┐зду на Укра┐ну... I раптом його осяяло: це ж Катерина, дiвчина з його картини! Схожiсть була така разюча (i навiть поза!), що_ _вiн_ _не мiг очей вiдвести, хоч розумiв, що цим нашкодить Феодосi┐: в селi все бачать, усе на вус намотують... - Хороша? - вивiв його з того афекту Гнат. - Вона зiйшла з картини, яку я ще три роки тому намалював, - сказав Тарас схвильовано. - То, може, це твоя, Тарасе, доля? Тут пiдiйшов Варфоломiй Шевченко, Тарасiв брат троюрiдний, що, хоч не часто, писав йому у Петербург. Брат Йосип був одружений з його сестрою... Вони потисли руки, поцiлувалися. - Ви побесiдуйте, а я пiду давати лад, - полишив_ _┐х_ _господар. Балакали про се, про те... Тим часом Гнат послав дiвчат привести в садок Федосю; вона ввiйшла несмiливо, всмiхнулась тихо i зашарiлася, вловивши погляд гостя iз Петербурга. Рятуючись, мерщiй взялась допомагати титарисi... - Надовго ти при┐хав на Укра┐ну? - спитав тим часом Варфоломiй. - Я? Назавжди. - Десь ма║ш службу? - Та обiцяли... В Ки║вi... Там ║ така комiсiя, яка вивча║ старовину. - Це жити весь час бурлакою... - А що менi! Козак я вiльний, жiнка мене не ла║, дiти не просять хлiба! - Колись же й ти одружишся. Котрась, напевне, уже готу║ рушники... Тарас промовчав. Вiдчув, що в брата також на думцi донька отця Григорiя. Мав добру давню звичку - не йти туди, куди тягли або штовхали iншi... Бiля ворiт спинився старий кобзар... Нi, лiрник... Та все ж людина божа, бродячий бард! - А Перебендя iще живий? - спитав Тарас у брата. - Кажуть, що вже помер. - То мудрий був чоловiк. - Хай царству║ на тому свiтi. Лiрника ввели у двiр, дали чогось напитися i попросили грати. Старий завiв сумно┐, з якою просять старцi на папертях i на базарах. Тарас не витримав i пiдiйшов. - Ласкавi будьте, дiду, заграйте щось веселе чи заспiвайте думу. - Не знаю я, синочку, дум. Не навчений, - сказав старий. - То заспiвайте пiсню про козакiв. Старий на мить задумався, поправив лiру, швидко щось пiдкрутив навпомацки. - Все, все спливло, забулося... Хiба що цю... Яку почув недавно у Чигиринi... - Старий прокашлявся i заспiвав неждано гарно й дужо: _Лiта орел, лiта сизий_ _Попiд небесами;_ _Гуля Максим, гуля батько_ _Степами-лiсами!.._ Гамуючи в душi велику радiсть, Тарас пiдтримав пiсню. Уплiв i свiй при║мний бас Варфоломiй. Гнат теж пiдставив голос, мiцний, неначе його плече. Як доспiвали, довго стояла тиша. Першим озвався Гнат: - А ви казали, батьку, що все спливло!.. - I де я чув цю пiсню? - спитав себе уголос Варфоломiй. Щоб вiн не встиг згадати, - хоч тут, при всiх, - Тарас спитав старого: - Ви про вдовицю зна║те? Яка пшеницю сiяла... - I заспiвав, не голосно, аби лише почув старий i пригадав: _Ой__ iз-за гори та буйний вiтер вi║,_ _Ой там удiвонька та пшениченьку сi║..._ Лiрник почав пiдiгравати, збився. Iншi також не знали пiснi, й вона зiв'яла, наче вдовиний лан. Заждавши трохи, лiрник заграв завзято гопака, Тарас метнувсь припрошувати дiвчат, жiнок, i двiр ожив, загухав, завирував... - Прошу, прошу до столу! - гукнув господар, як тiльки змовкла музика. Iшов додому потемки, вже пiсля всiх. Один вiн тут не мав сiм'┐, хазяйства. Гнат проводжав. Що вечiр був погожий, мiсячний, не поспiшали. Падало пiд ноги листя i навiвало сумнi думки про смисл життя, про старiсть, що десь уже не за горами... - Ну, як тобi Федося? - озвався Гнат. - Нiвроку. - Ти бачив, як дивилася вона на тебе? Тарас промовчав. - Треба ж - така любов!.. А нас з мо║ю пан оженив-Покликали мого старого до управителя - i все тобi коханнячко та залицяннячко... - А ти мене весь час спиняв, коли я лаяв панство! - сказав Тарас сердито. - Ат, що там з лайки користi... - дiстав капшук i люльку Гнат. - Щоб люди знали правду! - А то вони не знають... - Чому ж мовчать? - Бояться. - Наш страх - то панська сила. А наша сила - в ║дностi та в усвiдомленнi себе людьми, народом! - Гай, гай... Якi ми люди, ми крiпаки... - Тьху! - розiзлився уже Тарас. - Чи ти, бува, не блекоти на┐вся? Крiпак - то панська вигадка. Панiв, царiв, жандармiв!.. Ще прадiд твiй був вiльним, а ти уже й не мислиш себе на волi! - Нащо даремно душу ятрити... - Нiхто ┐┐ нам не подасть, як милостиню: добути треба, вирвати! - Тихiше, ради бога! Он хтось сто┐ть... Попереду, бiля верби, бiлiла проти мiсяця струнка дiвоча постать. Гнат зупинився, добув вогню i запалив коротку люльку. - Мабуть, я вже вертатимусь, - сказав, попихкуючи димком. В його словах була якась грайливiсть. - Добранiч... - Йди зоровий. Спасибi вам за гостину! - Дасть бог, вiддячиш тим же... Якщо не будеш ловити гав... Потис добряче руку й пiшов назад. Тарас постояв трохи i також рушив. Гiрко було на серцi... - Добривечiр... - почулось раптом поряд. Звiв очi - бiла постать перепинила йому дорогу. - Це ти? - спитав здивовано, впiзнавши в нiй Феодосiю. - Не змерзла? -Нi. - Я чув, що ти читала мо┐ книжки... - Напам'ять знаю. - Правда? I "Гайдамакiв"? Вона кивнула ствердно: - Це нiби... нiби святе письмо... Помовчали. - Ходила в школу? - тихо спитав Тарас. - Нi. Так, сама навчилася. - Й писати вмi║ш? - Вмiю... Вже мушу йти, -зiтхнула. - Бо батько буде гнiватися... - На кого ж тут чекала бiля верби? - спитав i то┐ ж митi пошкодував. Вона вдала, що не почула. Мовчки ступала стежкою, ледь-ледь схиливши зграбну, маленьку голову, освiтлену так та║мниче повним високим мiсяцем. - Пробач... - сказав, торкнувшись ┐┐ руки. - Надовго ви при┐хали? -Куди? - В село. - Не знаю ще. На тиждень, може... Схлипнула. - Ти плачеш? Я тебе образив чимось? Дiстала звiдкись хусточку i витерла мерщiй лице. Осяйно, немов дитя, всмiхнулася. Тарасовi враз стало жаль ┐┐, себе... - По┐хала б зi мною в Ки┐в? Вона звела на нього очi, повнi блискучих слiз. - По┐хала б... I слово те ударило йому, мов хвиля, в груди i розлилось, вiдлунюючи, по всьому тiлу... Вранцi спитав поради в брата, що був йому за батька, й Микита дав свою ласкаву згоду. Надумав ще порадитися з Варфоломi║м, а вже тодi просити Гната, щоб дiлу дав належний хiд, оскiльки вiн, як титар, найближчим був до Кошицiв. Iшов селом немовби в якомусь мревi. Дивний, не знаний стан! Здавалося, вiн сам за нiч став iншим, чужим собi самому. Було на серцi весело i трохи страшно... Жiнка... Товариш, друг, подружi║ його ║дине... Вiн матиме небавом мiсце на цiй землi, де ждатимуть його iз мандрiв, де будуть щиро радi його появi, роздiлять з ним всi успiхи й усi невдачi, втiшать i додадуть снаги на праве дiло!.. А дiти... Боже праведний, у нього будуть дiти!.. Кирпатенькi такi, чорнявi, у довгих бiлих сорочечках... Найстаршого назве Iваном, на честь Сошенка, а другого, звичайно ж, Карлом... квгеном чи Василем... Всмiхнувся. Багато ж йому синiв потрiбно! Не буде коли писати вiршi i малювати... Згадались мати, батько... Не дожили!.. Будь прокляте це дике рабство!.. Варфоломiя застав пiд яблунею, де той стояв, роздумуючи над урожа║м, що раптом геть осипався. Червонобокi яблука вкривали густо землю, неначе жар. - Крутнув нечистий вихором - i на тобi... - розвiв руками Варфоломiй. - Мене також крутнуло, брате, - весело сказав Тарас. - Прийшов оце порадитись. - Теж сатана? - Побачимо, як поживемо... Надумав я женитися. - Житейське дiло, - повагом сказав на те Варфоломiй, хоч був молодший на рокiв шiсть вiд нареченого. - I хто ж вона? Федося, мабуть, Кошицева? - Вгадав. То що ти скажеш? - Розумна, гарна, любить... От тiльки... - Що? - Спитати треба спершу, без старостiв... - Вона дала вже згоду. - А батько-мати? Можна вхопить гарбуз... - Украду! - Ти ж не якийсь гусарин, а свiй-таки... - Пошли когось по Гната. - Я сам сходжу покличу, - сказав похмуро Варфоломiй. - Ти посиди, подумай, зваж... - Уже подумав, зважив, - скипiв Тарас. - Одружуюсь! Як брат пiшов, до серця вповз холодний страх чи, може, передчуття недоброго. Ходив садком, - прив'ялим, наполовину вже головiтим, - i свiтлий настрiй змiнювала така знайома йому журба. Згадались Ядзя з Вiльна, санкт-петербурзька Маша, княжна Варвара, Ганна, що й досi, правду кажучи, мов рана в грудях. - Ну що? - зустрiв Варфоломiя. - Послав його до Кошицiв. Спитав, на що ви житимете, то я сказав, що ма║ш службу в Ки║вi... - Вiн зна║ це. Обiцяно ж. - Обiцяного три роки ждуть... - Портрети ║ замовленi. Та й вiршi щось приноситимуть... - Новенькi ма║ш? - Трохи... Ти зна║ш, зараз менi Кавказ весь час сто┐ть перед очима... По┐хати б туди, поглянути!.. Бо туго, туго пишеться. Послухай ось, народжене в Чигиринi... _За горами гори, хмарою повитi,_ _Засiянi горем, кровiю политi_ _Отам-то милостивi┐ ми_ _Ненагодовану i голу_ _Застукали сердешну волю_ _Та й цьку║мо. Лягло костьми_ _Людей муштрованих чимало._ _А сльоз, а кровi? Напо┐ть_ _Всiх iмператорiв би стало_ _З дiтьми i внуками, втопить_ _В сльозах удов'┐х!.._ - Господи! - схопивсь за голову Варфоломiй. - Ти з глузду з'┐хав, брате! Та за таке... за це тебе... - Гадав, що ти... - Безглуздо отак!.. - То що ж нам, братику, сидiти й лупати очима, мов барани? Хай гине все? - Не лiз би ти у хмари, - оглянувся Варфоломiй. - Бо пропадеш... - Якщо гуртом, громадою... Пiдняти всiх!.. - Химери! Ти помиля║шся, вважаючи, що нашi душi й досi... Згорiло все, зостався тiльки попiл... - На волю хочеш? - рiзко спитав Тарас. - Звичайно... - А кажеш - попiл, брате! - Не час, не час... Так кажуть усi, хто зжився з рабством,_ _хто власну шкуру... - Он хтось iде! Зда║ться, Гнат, - зрадiв одверто Варфоломiй. Похмурим вернувся титар i тим уже сказав усе Тарасовi. Гнат пiдiйшов, поручкався, дiстав капшук та люльку, добув вогню i запалив. - Уперся, неначе вiл у сажалцi, отець Григорiй. Не пара вона йому, та й годi... - сказав, нарештi. - Хто вiн? Гультяй, бурлака! - передражнив. - Iз вiршiв хлiба нiхто не ┐сть, iз пензля теж. Ще малював би вiн образи для храмiв, а так!.. Тарас стояв, схололий весь, iзболений. У грудях, там, де серце, чув порожнечу, пустку. - А може, воно й на краще, - зiтхнув немов з полегшенням Варфоломiй. - Що не кажи, а жiнка, дiти - пута, при║мний, може, та все ж тягар... - Знайдеш собi ще лiпшу, - почав також розраджувати невдаха-сват, - Якусь панянку навiть... - Собачу кров? - озвався iз похололостi, мов з того свiту, й сам здивувався: досi вiн рiзко так нiколи не говорив про панських дочок. Часом ще й залицявся... - Почули б таке пани, - всмiхнувся Варфоломiй. - Добудь менi на завтра коней. пхатиму. - Так, мабуть, лiпше, - пiдтримав Гнат. - Не брати ж дiвку силою... Та ще в попа! - Уранцi коней матимеш, - сказав уже спокiйно Варфоломiй. - На мене вже чекають побiля Миргорода. Робота ║... Прощались якось нiяково, немов були всi тро║ у чомусь виннi. Прикрощi нiкого ще не зблизили, невдачi теж. I сумно було, i весело, що ним, як стiй, погребував i вбогий духом Кошиць... "А може, вiн злякався мого прийдешнього?" - сяйнула раптом думка. Й протверезила... ...Нi, недаремно мовиться, що на ловця i звiр бiжить! Йому потрiбна була людина, яка на власнi очi бачила Кавказькi гори, рiки, тамтешнi села, або аули, самих черкесiв i царське вiйсько, що прагне ┐х навчити, як треба жить на свiтi, й вiн застряв в Лубнах на станцi┐, де й зустрiчав таку людину. - Тарас Григорович?! - почулось нагло, коли вiн, гнiвний, вийшов iз мiсць присутствених, де марно прагнув добути сакраментальний аркуш подорожньо┐: начальство спало пiсля обiду! - Не впiзна║ш? - Сашко Чужбинський, вiн же й пан Афанась║в? Вони потисли руки, ще й обнялись на радощах, мов добрi друзi. - Звiдки й куди пряму║ш? - спитав Чужбинський. - З Миргорода у Лемешiвку. - До ┐х високомочемордiя? - У нього щось передане менi з Кавказу. - З Кавказу? I я недавно звiдти. - Тебе менi сам бог послав! - зрадiв Тарас. - Нам треба поговорити. Чиновники усердно сплять - час ма║мо. - Я на сво┐х. По┐хали до мене в Iскiвцi, а звiдти вже, як наговоримося, доставлю тебе до Вiктора. - Воiстину впав у гаразд, як муха в сметану! Гайда? Надворi сiяв дощик, зривався вiтер полем, а ┐м в колясцi було так зручно й затишно. - Ну ж, ну, розказуй, - квапив Тарас Чужбинського. - Ти довго був там? - Довго... Природа там!.. Вершини гiр покритi бiлим снiгом, по схилах - сосни, скелi, бiжать рiчки в долини, де все цвiте... - А люди? Якi там люди? - Чорнi та довголицi. Похмурi, гордi, ходять усi при збро┐... ще й озираються весь час довкруг... - Мабуть, ┐х зацькували? - Якось я свiдком був, як нашi йшли в атаку на ┐хнi саклi... - Що це? - Хати, по-┐хньому. А хлiб - чурек... Всю гору вкрили бiлi рухливi цятки, зблискують багнети, шаблi... То тут, то там пов'║ться димок од пострiлу, впаде ядро... А потiм - ура, ура!.. Черкесiв нiде не видно, нiби ┐х i нема, а схил гори встилають бiлi трупи... - Чи зна║ш ти, що там загинув Якiв? - спитав Тарас похмуро. - Граф де Бальмен?! - Вiн. Ще у липнi... - Сволота!.. - Хто. - Черкеси. Для них людину вбити!.. - Сволота шле туди солдатiв, братику, - сказав, немов одрiзав. - А тi - за волю б'ються, за рiднi гори. - Жаль Якова... - Гада║ш, менi не жаль? А ще жалкiше, друже, що вiн полiг, примучуючи чужий народ, пригнiчуючи свободу... Смерть ма║ сенс лише за праве дiло... Так я кажу? - Напевне... - I хрестять ┐х, пiдкорених? - спитав Тарас. - Аякже. Йдуть священики, десь там когось навернуть до вiри iстинно┐ та просвiтять, i вже, гляди, брат поста║ на брата... - Попи, тi дiло знають! Гадюками залазять в душу, нiвечать, беруть ┐┐ на прив'язь... Псарi царевi!.. - Господи... - зiтхнув Чужбинський. - ┐х би хоч не займав! Без церкви усяке благе дiло зiйде на пси... - Ти не попович, бува, соколику? - спитав Тарас у приятеля. - Нi? То скажи, будь ласка, а злi дiла не творяться з благословiння святих отцiв? Хiба вони осуджують сваволю панську, вiйни, в яких щодня лягають трупом тисячi невинних солдатських душ? Замовкли. Вже в далинi над рiчкою виднiлося село, в якому жив Олександр Чужбинський i благоденствували його ж таки крiпацькi душi. Будинок був не з перших, проте зручний i затишний. Тарас бував тут, як при┐здив два роки тому на Укра┐ну, й не церемонився. Коли ввiйшли в свiтлицю (чи кабiнет?), метнувся до шафи з книгами. - Нове щось ║? Ти зна║ш, менi браку║ Байрона. Весь час чомусь зда║ться, що мало, мало його читав... Ех, знав би я англiйську мову!.. - А як французька, вивчив? Махнув рукою. - Пiзно за мови братись, друже. Вони зосталися в мо┐й неволi... - Я чув, поляки в Ки║вi вивчають нашу мову, аби тебе читати в оригiналi. Звiстка була при║мна, та вiн якраз побачив свою поему "Тризна", узяв до рук i запитав господаря: - Ти це читав? - Звичайно... Коли казати правду, ти пишеш краще рiдною. - Затуркали мене... Не можеш писать як слiд, то й пишеш по-малороському... Поклав у шафу книжку, лiг на диван. Згадав княжну Варвару i Яготин... Зiтхнув i мовив: - Цур йому! Ось сядь лишень та розкажи ще дещо менi про той народ та про Кавказ. - Навiщо воно тобi? - Почав писать поему, а знань чортма... Коли задумав "Гуса", то скрiзь хватав, де тiльки мiг. Бодянський дав прочитать Шафарика, в Родзянка стрiвся з кдлiчкою, що став_ _менi в пригодi, а в Ки║вi добув книжок по Чехi┐... - Ну й що твiй "Гус"? - Написаний. Оце скiнчив недавно. В Мар'янському, у Лук'яновича. - Не змiг би щось прочитати з нього? - сiв на диван Чужбинський. Вiн теж писав i розумiвсь на вiршах. - Це зробим потiм. Нинi ж я прочитаю тобi новiшу рiч, мiстерiю... - I де воно береться в тебе? - Душа болить... Не можу я спокiйно дивитися на те, що твориться довкруг на нашiй милiй, святiй землi!.. - Згориш завчасно. - Краще згорiти враз, нiж тлiти усе життя. - Ти згущу║ш, драматизу║ш... - Нi. к межа, яку не можна переступити, не втративши свого лиця, душi сво║┐, власне, всього себе... На сотнi тисячi квадратних верст - фiльварок, хутiр, миза, з яко┐ йдуть панам раби, харчi та грошi!.. Галерою земля вся наша стала, а ми на нiй - гребцi прикутi... Чужбинський слухав мовчки, не смiючи на нього звести погляду. Збагнувши, що перед ним розумний, та все ж панок, Тарас притих, отямився. Вже скiльки так бувало, що вiн розпалювався i виливав зболiлу душу марно. Глас вопiющий!.. Господи! Однi ще соннi, темнi, а другi вже зреклися за ласий шмат незрячих сво┐х братiв, штовхаючись, шукають мiсця лiпшого на ши┐ в них, де й так завiзно!.. - Може, пiти сказати, щоб нам дали щось випити i попо┐сти? - спитав господар тихо. - Незле, незле, - зрадiв Тарас нагодi перемiнити тему. Та й зголоднiв. Коли накрили стiл й поплив свiтлицею чарiвний запах борщику, не став чекати, поки його попросять тричi, а вже за першим разом уволив щиру просьбу: кивнувши, мовчки випив. Чужбинський рушив слiдом. - Закушуй салом... - мовив, хапаючи повiтря ротом. - Колись, було, в Гребiнки ми ласували таким сальцем, - сказав Тарас, згадавши i Петербург, i друзiв по Академi┐, i землякiв, якi збиралися то тут, то там i мислили про свiй народ, про землю рiдну, звiдки вони пiшли й куди не всi повернуться, бо там нема до чого докласти рук... - Не смачно? - Що ти! - Хмуришся... - Та-а, всяке лiзе в голову... - Про що ж твоя мiстерiя? - спитав нарештi Олександр. Кортить йому послухати. - Про те, як у Суботовi розкопували Богданiв льох. - Скарбiв шукали? - Марно. Знайшли лише мерця в кайданах. - Козак чи шляхтич? - А хто його тепер збагне... Дочубилися!.. Борщ ┐ли мовчки. Одне, що вже було надвечiр, а друге - кожен думав про щось сво║ i не бажав дiлитися думками тими з ближнiм. - Родзянко тобi читав сво┐ "стихи"? - спитав Чужбинський з посмiшкою. - А що ж мене турнуло звiдти, як не вони! Так дременув, що й зошита свого забув, якого давав читати кдлiчцi. - Всi соромiцькi, певно? - А то ж якi... Щоправда, гiрш од вiршiв його промови про запорожцiв та гайдамаччину. З Одеси хтось привiз йому Скальковського... - "Историю Новой Сечи"? - Та нi, "Наезды гайдамаков". Мерзенна книжка! А пан Родзянко аж захлинався, хвалячи ┐┐ за те, що гайдамаки у нiй - розбiйники, бандюги, злодi┐... Для нього справжн║ лицарство - лише гетьмани, пани полковники та iже з ними!.. - Налити ще? - Не треба. I так пече... Пiду провiтрюсь трохи, - пiдвiвся важко. Останнi днi зробився якимсь сирим немовби... - Там вiтер, дощ. - Пусте. Од вiтру ми ще не хилимося... Розбiйники!.. За волю, за свiй народ розбiйник пiде на смерть?! - Чого ти так морду║шся? Собака, кажуть, бреше, а вiтер носить... - Е-е нi, його читають, цього Скальковського, i наша слава в очах людей читаючих ста║ ганьбою! Виходить, ми не мали держави, вiйська, принципiв та iдеалiв; були однi розбiйники. Кумека║ш, куди вiн б'║? У саму душу!.. Надворi справдi вiтер зривав останн║ листя, котив бур'ян. Бр-р!.. Добре, що одягнувсь виходячи... Важкими стали ноги... Чи не захворiв, бува, Тарасе?.. Бездомному хворiти зле... Щоб вiддали Федосю, напевно, вiн вже мав би сво║ пристанище... А як то ┐й, сердешнiй!.. Криниця, з яко┐ вiн два роки тому вночi брав воду, була довкiл засипана кленовим листям. Тихо рипiв, погойдуючись на дужiм вiтрi, журавель.. А хмари - нiби гори... _Чурек i сакля - все тво║;_ _Воно не прошене, не дане,_ _Нiхто й не возьме__ зa__ сво║,_ _Не поведе тебе в кайданах._ _А в нас!.._ О господи! Чи буде йому колись хвилина миру й спокою на цiй землi? Де б вiн не був, що б не робив, печуть, снуються думи, складаються в слова, рядки!.. Вечiр надходив темно-сiрий, який бува║ тiльки о цiй порi. Ще сонце десь свiтило, та чорнi хмари щiльно прикрили землю... Холодно!.. Його злегка морозило. Пострелювало над лiвим оком у головi... Щоб не пiддатись хворостi (якщо, звичайно, це вже вона), прогнав думки й прискорив крок. Важкi, холоднi ноги вгрузали в листi... Хати, лелечi гнiзда, - немов шапки черкесiв, - були розмитi, нiби на акварелi... В тепло, до хати!.. Добре, що ║ на свiтi друзi, товаришi... Вiн прочита║ "Iвана Гуса" й "Великий льох"... О! Може, й назвати так мiстерiю?.. Якщо вже ║, назветься якось... Завтра або позавтра ви┐де до Лемешiвки, а звiдти вже - в Переяслав, до Козачковського... Недобре щось з ним дi║ться останнi днi... Бурлацi осiнь - мачуха... _Та нема в свiтi гiрш нiкому,_ _Як бурлацi молодому,_ _Гей-гей, як бурлацi молодому!.._ Голос немов чужий, якийсь далекий нiби... Вiн прочита║ зараз, що обiцяв, ще розпита║ трохи про тi далекi, залитi кров'ю гори, переночу║ i вранцi рушить далi... Що за напасть? Забув початок "Льоху", сирiч мiстерi┐... _Як снiг, три пташечки летiли_ _Через Суботове i сiли_ _На похиленному хрестi..._ Попереду, неподалiк, з'явився освiтлений квадрат вiкна, i вiн зiтхнув полегшено... ...Краще б вiн був найняв якусь пiдводу, щоб перебратися iз Переяслава в село В'юнище! На Козачковського, що вiз його, найшла якась стихiя погомонiти, й Тарас, згадавши свою недавню по┐здку в Ки┐в, так знервувався, що знов вiдчув, як бiль розходиться йому по тiлi мороком. Мiсяць Андрiй виходжував його в сво║му домi, дозволив, як покращало, по┐хати на кiлька днiв до Ки║ва i скласти звiт комiсi┐ й тепер привiз - здорового - у затишний i дружнiй дiм Самойлова, оскiльки власний його будинок перероблявся. Тарас тут мав свiй кабiнет, iз грубкою, що так ласкаво грiла, господаря, що був тактовний, тихий i ненабридливий, i господиню - лагiдну, мов рiдна мати. Та, попри всi цi блага, душа його не мала й години спокою. Нарештi це помiтив Степан Никифорович i, стурбувавшись, зайшов надвечiр уже на восьмий... нi, на дев'ятий день до гостя в його кiмнату. Тарас сидiв i грiвся, оскiльки кожен вечiр його морозило. - Нездужа║те? - спитав Степан Никифорович. - Сам не збагну... Щось дi║ться таке зi мною... - Живiт болить чи груди? - Якийсь увесь зболiлий нiби, збуджений... Погано сплю... Душа болить, напевно... - Вам тут у нас погано, може, то ви скажiть... - Чудово! Спасибi вам... Можливо, прийшла пора... - Ну що ви! Я ледь не вдвiчi старший, та й то про це не думаю. Хоча, як був молодший... - А правда, що двадцять рокiв тому ви теж були мiж декабристiв? - спитав Тарас, коли господар сiв у глибоке крiсло бiля вiкна. - Свобода вабить многих... - ухильно мовив Степан Никифорович. - Дворяни теж, козаче, не всi собачники... - Розмови люблять вельми, а як до дiла... - рiзко сказав Тарас. - До дiла той шпетнiший, кому пече. - А совiсть де? Де гiднiсть? Не гонор - справжня гiднiсть, яка веде на бiй, на смерть?.. - Настане час урочий, i всi до збро┐ вiзьмуться. - Нiщо саме не наста║. - Бог править свiтом, зна║, що i коли... - Никифоровичу, бог нас забув! Завiв в ярмо, подержав, доки занози вставили, i соб-цабе!.. - Ви нетерплячий вельми i запальний. Чекати теж потрiбно вмiти... - Я вiльний вже, я мiг би i зачекати, а як то ┐м, невольникам, мо┐м братам! - Не всiм же ┐м сутужно... Мо┐, скажiмо, люди... - "Мо┐"! А може, ┐м не хочеться чи┐мись бути, може, вони бажають жити, як ви, як пан Тарновський чи Галаган? - Заможно так? - всмiхнувся ледь-ледь Самойлов. - Нi, вiльно так!.. Неволя - повiльна смерть. Я знаю це по собi... - Ну, ви поет, художник... Селяни ж просто трудяться... - Ой не кажiть! - примружив гостро очi. - Послухали б ви у корчмi, за чаркою... - I в нас? - спитав стривожено господар дому. - Всюди. - Щось я не чув... - З панами потiм буде про це розмова, - сказав Тарас сердито. - Якщо вони не втямлять, що володiти ближнiми - ганебно, пiдло, смертельний грiх!.. Самойлов знiтився, ще дужче вгруз у крiсло. Тарас збагнув, що перебрав, картаючи цю врештi-решт порядну, м'яку людину за зло, содiяне всiм панським кодлом. - Вибачте... - озвався. - Я накинувся на вас, бо ви потрапили пiд руку... Старий всмiхнувся сумно. - Як будете такий прямий, одвертий iз усiма, самi в неволю вскочите,сказав невдовзi тихо. - Усi довкруг настраханi, сидять-тремтять чи просто удають, що все гаразд, а дехто жде, щоб нiмцi його навчили вольностi!.. Послухав я мужiв учених ки┐вських, що ┐здили в чужi кра┐, - i смiх, i грiх!.. А наш великомудрий Панько Кулiш склада║ пишнi оди дiлам давно минулим i ставить хрест, поплакавши, на Укра┐нi-мученицi, що вже почила з миром!.. - Ви вiрите в ┐┐ прийдешню долю? - Народ наш ще пiднiметься, змете ганьбу крiпаччини, самодержавства i явить свiту свiтле сво║ лице!.. - Що ж, зичу вам дожити до тих часiв... - устав Степан Никифорович. - I ви, дасть бог... - На жаль, Тарасе, я вже старий, - розвiв руками, нiби даючи змогу йому побачити сво┐ лiта. - Та й що мене чека║ у тiм раю? Жебрацька торба?.. - Слухайте, та це ж чудова думка: усiх панiв пустити на рiк чи два з торбами! - всмiхнувся на те Тарас. - Щоб взнали на власнiй шкурi, як то жилось по ┐хнiй милостi сердешним людям. - Пустите мене тодi погрiтися бiля сво║┐ грубки? - спитав не без лукавства Степан Никифорович. - Ви добрий, вам не треба буде ходить пiд вiкнами, - обняв Тарас старого. - Народ у щастi милостивий... Вечеряти не захотiв. Сидiв собi пiд грубкою, в самотинi, не запаливши свiчки, що бовванiла на тлi вiкна, засiреного останнiм тихим свiтлом минаючого навiки дня, i слухав власну душу. Думки пливли неквапно, усi важкi, як чорнi осiннi хмари... Iнодi зривався вiтер розпачу й гнав ┐х шалено, збурено, аж поки знову гору не брала втома й вiчно жива надiя. Закинутий у це село, в цей дiм, у цю кiмнату, спокiйно змiг, без су║ти розглянути довкiльний свiт, тверезо, без iлюзiй поцiнувати, людей, з якими вiд дня при┐зду на Укра┐ну вiн зустрiчався, пив, ┐в, бесiдував про се, про те й найбiльше - про заповiтне, i враз вiдчув, що вопi║ в пустелi. Нi, вiн не був, мов той пророк, зневажений або побитий каменями. Його прихильно слухали, захоплювалися його поезiями й робили все, аби не мав нi в чому скрути або нестачi, i все ж вiн бачив, вiн розумiв, що голос його, думки щезають десь у безкра┐й безвiстi. При тому слава його росте, поширю║ться, його книжки читають i переписують пани, мiщани, вбогий, простий народ, а зла довкiл не менша║, а пан,який так мило i щиро так проймався його поезi║ю i вiд розчулення пускав сльозу, - дере так само шкуру з обiдраних крiпацьких душ, а змiй-нагай гуля║ собi по спинах, а покритки бiжать на став топити свою ганьбу!.. Пiдхоплений поривом гнiву, швидко пробiг кiмнатою i сiв у крiсло, з якого встав недавно Степан Никифорович. Схопився з крiсла... Що ┐м його плачi, його палкi молитви за рiдний край, зневажений та упослiджений, за люд нiмий, що в пiсню-думу вилив не тiльки радiсть або журбу, а й давню, кров'ю писану, свою гiрку iсторiю! У ┐хнiх панських душах щось збереглося вiд поколiнь, якi жадали волi, вiд козарлюг, що в бiй iшли, жартуючи, немов були безсмертнi. Та бiльше в них жадоби, пихи й страху перед найменшим братом, тим гречкосi║м, смердом, з чийого поту вони живуть!.. Вiдчувши дрiж у тiлi, пройшов до грубки й сiв на ослiн, притиснувся до теплого твердого каменю. Твердь... Мiць... Так, сила тiльки в ║дностi живих, i мертвих, i ненарожденних! Народ - ║дина жива рiка, i всi, хто прагне вирватися з ┐┐ швидкого плину чи упокорити ┐┐ могуть для власних благ, то тiльки пiна, смiття... Метнувсь до столу, швидко добув вогню i запалив воскову свiчку. Запахло лiтом, медом... Вмочив перо в чорнило й на аркушi, який лежав напоготовi, поквапно вивiв назву: "I мертвим, i живим, i ненарожденним землякам мо┐м в Украйнi i не в Украйнi мо║ дружн║║ посланi║". Спинив перо, що прагло почати вiрш, задумався... У бiблi┐ сьогоднi вiн зустрiв слова, що вразили його глибоким смислом i простотою... В них буде ключ до твору, пролог його посланiя... "Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть". Глибоко ти, Iоанне, проник у суть людських вза║мин, ти нiби знав бiду Вкра┐ни, почув ┐┐ через столiття, що тiльки ще зароджувалися в хаосi свiту!.. Ти лиш вiдчув, апостоле, а нам на долю випало прожить життя у цiй юдолi печалi й слiз... Гойдався вогник свiчки, i в такт йому гойдались тiнi. Вiкна темнiли, мов двi чорнi хоругви... Ще день минув, похмурий, зимовий день... Так i почав, не мудрствуючи лукаво, з життя, iз того, чим виповнена була душа: / _смерка║, i свiта║,_ _День божий мина║,_ _I знову люд натомлений_ _I все спочива║._ _Тiльки я, мов окаянний,_ / _день i нiч плачу_ _На розпуттях велелюдних,_ _I нiхто не бачить,_ _I не бачить, i не зна║ -_ _Оглухли,, не чують,_ _Кайданами мiняються,_ _Правдою торгують..._ Спинив перо, уважно перечитав й вiдчув, як вiрш злива║ться з його ║ством, а вiн iз вiршем. Те, що витало тiнню, якимсь туманом, думкою без плотi й кровi, враз набуло реальних рис, окреслилося i стало фактом, явищем... I господа зневажають, - Людей запрягають _В тяжкi ярма..._ Вони йому постали перед очима, цi просвiтителi, отцi народу й просто пани, панки та пiдпанки, насадженi по всiй землi вкра┐нськiй на острах ┐й i на покуту ┐┐ трудящим людям. Вiн збурився вiд тих тупих, вдоволених чи хижих пик i вдарив гнiвно, пристрасно пером - сво║ю збро║ю. Слова ставали мiцно, за рядом ряд, шикуючись в повстанську дужу лаву. Полк за полком!.. Вже зблискували списи та шаблi, чувся далекий гул кiнноти... Ревли гармати, димом заслало сонце!.. Стомлений, поклав перо. Оглянувся... Вiд свiчки лишилась тiльки половина, хоча писав, здавалося, не бiльше кiлькох хвилин... Заплющив очi... Товпище шовкових, ситих, пещених пливло повз нього, шкiрилося, кричало щось, смiялося... Поглянув ┐м пiд ноги й жахнувся - спини! Латанi, в кривавiм струп'┐, чорнi вiд бруду й поту!.. Господи, твоя це правда й воля?.. _Схаменiться! будьте люди,_ _Бо лихо вам буде._ _Розкуються незабаром_ _Закованi люде._ _Настане суд, заговорять_ / _Днiпро, i гори!_ _I потече сторiками_ _Кров у син║ море_ _Дiтей ваших!.._ У чорнiй, густiй пiтьмi озвався глухо пiвень. Потому другий, третiй... А вiн писав, шмагаючи нещадним, щирим словом гординю можних, вперто знiмав з очей полуду у тих, хто прагнув бачити народ i край свiй iстинно, а не в туманi казки й замилування його iсторi║ю. I гнiвно кидав правду в осклiлi очi iнших: _Чого ж ви чванитеся, ви!_ _Сини сердешно┐ Украйни!_ _Що добре ходите в ярмi,_ _Ще лучче, як батьки ходили._ _Не чваньтесь,__ з__ вас деруть ремiнь,_ _А з ┐х, бувало, й лiй топили..._ Вiн прочитав, вiн вивчив, як "Отче наш", ту давню славу-муку, вiн бачив сам, як нiмець копав на Сiчi бульбу, на тiй землi, що кров'ю злита щедро!.. Боролися i доборолись ясновельможнi!.. _Отак i ви прочитайте,_ _Щоб не сонним снились_ _Всi неправди, щоб розкрились_ _Високi могили_ _Перед вашими очима,_ _Щоб ви розпитали_ _Мученикiв: кого, коли,_ _За що розпинали!.._ Потрiскуючи, погасла свiчка. Власне, вона згорiла. Чорний шматочок гноту хитнувсь i впав у зрiджений, прозорий вiск. З куткiв до столу ринулась важка пiтьма, накрила все й затихла... Дiстав з шухляди свiчку i запалив. Поволi, нехотя, аж нiби щось бурмочучи, тьма вiдповзла вiд столу, i з не┐ виплив Якiв де Бальмен - живий, веселий, далi - Кулiш, Сенчило, Забiла Вiктор та Кухаренко, Бодянський, Щепкiн, Максимович... _Обнiмiте ж, брати мо┐,_ _Найменшого брата, -_ _Нехай мати усмiхнеться,_ _Заплакана мати..._ Писав, i сльози застували йому папiр. Крiзь них вiн бачив обшири степiв, лiсiв, людей, що йшли, спiваючи веселе щось... Над ними простерло сонце променi, як добрi, нiжнi руки... Ген стороною сiявся ласкавий, теплий дощик, i, мов зелене море, гойдався лан пшеницi, цвiли садки... / _оживе добра слава,_ _Слава Укра┐ни,_ _I свiт ясний, невечернiй_ _Тихо засiя║..._ _Обнiмiться ж, брати мо┐,_ _Молю вас, благаю!_ Сидiв незрушно, доки видiння те розтало й лишилися кiмната, стiл, тремтливий вогник свiчки та аркушi з його посланням до землякiв. Зiтхнув, неквапно вмочив перо i написав пiд ним набряклою за нiч рукою: "14 грудня 1845, В'юнища". Поклав перо й заплющив очi... Холодно!.. Отой вечiрнiй недобрий дрiж вернувся знову в тiло. Неначе ждав кiнця роботи. Грубка вже, мабуть, вичахла... Дмухнув на свiчку, звiвся i пiдiйшов, хитаючись, мов на похмiлля, до вiкна. Надворi випав свiжий, пухнастий снiг!.. Земля стояла бiла, святкова вся, врочиста... Його земля!.. Як холодно... Аж зуб на зуб не попада║... А в хатi - морок... Свiчка димить iще... Й нiде нiкого!.. Грубка, i та холодна... Вдягнув кожух, залишений йому Андрi║м, i сiв у крiсло... Може... _Обнiмiться ж, брати мо┐,_ _Молю вас, благаю!.._ ...Самому iнодi ставало страшно... Вiршi його замучували. Вже третiй мiсяць. Злива!.. Де б вiн не був, що б не р