щось перемiнити, полегшити... - вкрадався в душу слiдчий. - Навiщо? - Ви не зна║те, яка тяжка то кара! А для артиста[8] вона - пекельна мука. - Живуть же й там. - Там служать, а не живуть. Подумайте! - Солдати - це чудово! - смiявсь у вiчi йому Тарас. - Живеш собi, не думаючи. Ать, два, кругом, налiво, на караул!.. Суцiльна гра, гармонiя душi та тiла, ода державнiй силi й мудростi!... - Притих, пiдвiвся з лiжка й сказав уже без жартiв: - Iдiть-но, пане, звiдси!.. Втрачати нам нема чого, то можемо вас ненароком стукнути чи придушити... Слiдчий збiлiв ще дужче. Боком пройшов повз нього й жаско затарабанив двома руками в дверi. Як вiдчинились, шаснув у ще вузьку щiлину й затупотiв по сходах вниз. - Чого це вiн так дременув? - ввiйшов Сидоренко. - Пужнув його, катюгу. Сволота теж, а прикида║ться сердечним другом, лiзе змi║ю в душу!.. - В нього такий артикул. - В'┐дливий... Коли пiшов Сидоренко i клацнув замок дверей, Тарас вiдчув, як острах йому холодить груди, стиска║ ┐х. Був певен, що не пуста погроза в лихих словах Попова, що там, в Орлова й Дубельта, вготована йому гiрка солдатська доля, повiльна смерть. Хто зна║, може, краще було б одразу... Пострiл або петля... Для нього досить сказати все, жбурнути ┐м у вiчi слова всi║┐ правди, весь гнiв, що зiбраний в його душi, в мiльйонах душ!.. Що толку з того? Хто тi слова почу║, винесе з цього вертепу, випустить у вiльний свiт?.. Можливо, ┐м, сатрапам царським, саме цього i треба, можливо, всi цi дружнi жандармськi бесiди для того ними й вигаданi, аби зламати волю, посiять страх i вiдчай в його душi?.. Напевно, Попов побiг до Дубельта i доповiв: зiрвався, почав кричать, погрожувати! А той лише всмiха║ться та потира║ руки вiд задоволення... Тепер заждуть, допоки вiн полiзе сам у петлю...Ну, може, не так усе продумано й розiграно, як на театрi... Може, вiн сам надав уявi чiтко┐ форми дiйства... Як там не ║, а треба не пiддаватись настрою, триматись мiцно. Вiльний завжди лиш той, хто може за будь-яких обставин залишитися самим собою... Як не крiпивсь, а серце брала туга. Солдатчина!.. Для молодого, дужого - це мов турецька каторга, а як йому, вже тридцятитрьохрiчному, що звик до волi, впився красою барв i музикою дзвiнкого вiрша!.. Тоскно блукав тiсною камерою, - мов звiр у клiтцi, - марно старався бути сильним i незворушним. Перед чужим, недобрим оком, мабуть, зумiв би вдати мужа, якому все пiд силу, а сам на сам, без свiдкiв, не мiг збороти жаху перед прийдешнiм. Знав, розумiв, що жертва його пробудить тисячi його синiв по духу, та все ж тужив за волею, яку так нагло втратив i на яку йому, напевно, уже нема надi┐... Не каявся i не картав себе за все содiяне, а тiльки мучився тим, що його спинили на пiвдорозi. Визволься народ з ярма, i вiн умре спокiйно, щасливий щастям iнших! Та де вона, та воля!.. Преблагий боже, як же ти дозволя║ш iродам водить щодня, роками, сво┐х синiв на муки? Вже свiт увесь - Голгофа, а ┐х ведуть, регочучи, i розпинають!.. Всу║... Бог онiмiв, учадiвши вiд фiмiаму, яким його окурюють кати людськi!.. Спинився бiля вiкна й побачив сонце. Трошечки, лиш край його, що тихо ховався в бiлiй хмарi, мов немовля в сорочцi матерi... Вiйнуло чимось рiдним, далеким, милим... Може, колись i вiн зазнав би втiхи бачити щасливу юну матiр в сво┐й оселi... Всу║!.. Коли зашлють у вiйсько, повернеться уже старим i немiчним... Та й то, якщо повернеться... Скiльки ┐х забирали в селах, а виживало... може, один iз ста!.. Прогнав думки, полишенi йому жандармським слiдчим, i вже збиравсь настро┐тись на днi, коли потрапив у козачки до пана, як у дворi побачив постать жiнки. За мiсяць уперше янгол переступив порiг цього вертепу, i це було як диво!.. Хода, постава жiнки здались йому знайомими, в обличчi теж знаходив якiсь уже ним баченi недавно зовсiм риси... Це ж мати, мати Костомарова, з якою вiн востанн║ стрiвся на станцi┐ у Броварах десь трохи бiльше мiсяця тому! З квiтучо┐, хоча уже й не молодо┐ жiнки зробилась бабця. Зчорнiла, схудла, згорблена, вона брела, немов слiпа, до флiгеля, де ┐х держали в камерах. Аж ось коли вона знайшла Миколу, аж ось коли дозволили зустрiтись ┐й iз сином!.. Цих сорок днiв, напевно, були для не┐ довшi, нiж сорок лiт... Тортура, яку придумать можуть лише пекельнi душi!.. Хотiв гукнуть до не┐, та через силу стримався. Метнувся, щоб сказати про матiр друговi, та наштовхнувсь на дверi... Згадав свою померлу рано неньку, село, замученого в роботi панськiй батька - й зрадiв сирiтськiй долi!.. Та будь вони живими, його страждання стали б страшнiшi, тяжчi вдвiчi!.. Давно вже, мабуть, доля його пiдводила до цих рокованих, трагiчних днiв. Нема нi батька-матерi, нi вiрно┐ дружини й дiток... _Молюся! господи, молюсь!_ Хвалить тебе не перестану! _Що я нi з ким не подiлю_ _Мою тюрму, мо┐ кайдани!.._ Дiстав папiр, олiвчик i записав наприкiнцi сторiнки. Потому вивiв вище так само дрiбно: "М. Костомарову". Задумався лише на мить i швидко сипнув, як маком, лiтерами: _Веселе сонечко ховалось_ _В веселих хмарах весняних._ _Гостей закованих сво┐х_ _Сердешним ча║м напували_ _I часових перемiняли,_ _Синемундирих часових .._ Як записав, полегшало. Папiр не раз ставав йому в пригодi в тяжкi хвилини. Вилл║ш свою журбу на нього й мов вiддаси, позбудешся. Вона i ║, вже ┐┐ нема║. Бо стала вiршем, болем усiх людей... Прислухався. За дiлом не спостерiг, як увiйшла та скорбна мати до сина в камеру, як скрикнула чи заридала... Вона пiшла вже в сутiнках. Така, якою була колись, у Ки║вi. Оглянувшись, всмiхнулась навiть. Мабуть, Микола ┐й сказав про те, що в'язнi дивитимуться на не┐ з вiкон. Iншого, чогось хоч трохи втiшного, не мiг вiн ┐й повiдати, бо не було... - Чай, чай! - ввiйшов Сидоренко. - У Костомарова сьогоднi радiсть. - Бачив... Не дай господь нiкому! - Шукала, каже, мiсяць. Про вас питала... - Дякую. - Я ┐й сказав, що ви - козак справжнiсiнький, мiцнiший всiх. I сина ┐х похвалив. - Спасибi... - Щось ви сьогоднi неговiркий. - Наговоривсь iз слiдчим. - А вiн такий, що заговорить будь-кого! - Та й мати ось... Згадав свою... - Жива ще? - Давно нема. - А батько? - Також умер на панщинi... - Де Сидоров? - почулось грiзне в коридорi. - Розносить чай, вашблагородi║! - Глядiть менi!.. Щоб був порядок. - Слухаюсь! - Новий наш ротний... - хмуро сказав Сидоренко. Забрав порожню кварту i швидко вийшов. Сутiнки ставали все густiшi, переростали в темряву, яка стискала з усiх сторiн, давила тiло, душу. Вiн ладен був завити, мов той печерський в'язень: "Вогню! Вогню!.." Тримався, бо мусив бути мужнiм i непохитним. Козак справжнiсiнький!.. Такий йому поставив "номер" солдат-земляк. Пiд цим, найвищим, номером повинен вийти звiдси i далi жити, що б там iз ним не сталося... Зрадiв блiдому вiдблиску вiд лiхтаря. Ба, навiть тiнь од грат здалася йому веселою. У нiй було щось тепле, немов живе... Вогню, вогню!.. Вiн завжди страждав вiд браку свiтла, бо тьма примушувала його лишати пензлi та полотно або папiр i ждати ранку, сонця... Колись вони зi Штернбергом купили лампу й тiшилися, немовби дiти... Важко тому повiрити, що вже звернуло на другий рiк, як нiжний, добрий, милий його Василь пiшов з життя... Як рвався вiн до Рима, як прагнув вiн всотати в душу його красу, його мистецтво - вiчне й неперевершено!.. Незнанi шляхи людськi... Вiн рвався теж до Рима, де ждав його друг Штернберг, а ┐здив на Укра┐ну, вiн розпочав чудову серiю офортiв про рiдний край - покинув i замiсть них створив "Три лiта", книгу, що потрясла не тiльки друзiв, а й цей вертеп синьомундирих... Вже мав нагоду й кошти на закордонну подорож, а доведеться ┐хати кудись у глиб Росi┐, в пустельний край. Думки снувались пружно, немов суровi нитi, обплутували його в пiтьмi. Встав, походив по камерi... Вогню, вогню!.. Була б у нього свiчка та добра, мудра книга!.. Або папiр та iталiйський олiвець, що вiдiбрали... Ще де той суд i вирок, а вiн уже покараний, стражда║ вже найважчим з усiх страждань. В художника забрати фарби й пензлi!.. Добре, що приховав паперу аркуш та олiвець. Мережить нишком, спису║ на той папiр рядки журби, що й тут не кидають його в бiдi, народжуються йому на втiху i на печаль. Невольничi, загратнi дiти... Музи теж люблять вiльних i вболiваючих за волю ближнiх!.. Немов родився вдруге, коли побув на Укра┐нi, в Ки║вi, в сво┐м селi. Щось ожило, воскресло в його душi, змiцнiло i розрослося, виповнивши його снагою, яко┐ досi не вiдчував. Вiн був один, а став одним iз сонму свого народу й зробивсь вiд того велетом, богатирем, якому все пiд силу. Прекрасне, дивне те вiдчуття причетностi до мiльйонiв сво┐х братiв по племенi та до землi, де твiй народ столiттями виборю║ сво║ життя!.. До того вiн був двiчi в Петергофi, на царськiм святi, й лише за третiм разом, уже Анте║м, що доторкнувся матерi, побачив вiн усю мерзоту двору - царя, мiнiстрiв, панства - й жахнувся сам. Його очима глянула вся Укра┐на, вихопила з шовкiв та золота огидну, ницу сутнiсть цього збiговиська i засмiялась. Блазнi й кати, що грають свою бридку комедiю на потi й кровi iнших, яких вони погордливо не називають уже й людьми!.. Стояв, дивився на це пикате та черевате стадо, що товпилося бiля фонтанiв, рохкало межи собою, чавкало та посмiхалося крiзь злобу й хiть, i серце йому пекло, болiло, а в головi вихрилися слова-ножi... Великi, мудрi, милостивi отцi народу! Святi й правi у всьому! Оспiванi з усiх сторiн облесниками iз вiршомазiв, безсрiбники i патрiоти, в яких одна турбота - про свiй народ, отечество!.. Вiн засмiявся вголос, i всi довкола витрiщилися на нього, готовi вмить роздерти, змести з лиця землi... О, як тодi писалося йому на волi! За кiлька днiв, затоплений дев'ятим валом вiршiв, вiн сiв до столу й не встав, допоки не написав свою страшну комедiю, сатиру "Сон"... Як прочитав Гребiнцi, той зблiд i довго не мiг сказати й слова. Коли ж прийшов до тями, прошепотiв: "Спали. Спали негайно! Бо це - Сибiр!.." Вiдтодi квген його саха║ться, хоч виду й не пода║... У _всякого своя доля_ _I свiй шлях широкий;_ _Той муру║, той руйну║,_ _Той неситим оком -_ _За край свiта зазира║..._ Тепер його самого зашлють за "дерзкие" крамольнi вiршi на край землi... А може, й на край життя?.. Нi, цим не пахне начебто... А декабристи?.. Звiсно, якби жандарми знали й про тi його... Тс-с!.. Тi дiла i люди не знанi ним, нiчого вiн про них не чув, не вiда║!.. Перемiняли варту. Напевно, вже одинадцята... Бувають днi, коли сюди приносить вiтер дзвiн дзигарiв iз Петропавловсько┐ фортецi. Це нiби ┐м нагадування про те, що ┐х чека║, що з владою поганi жарти... А може, треба було тiкати? Вже був би десь на вiльнiй волi!.. А братчики уже сидiли б у Петропавловськiй i слухали б ┐┐ куранти! Кажуть, там каземати - справжнi пекельнi нори... I довгi свiтлi плями, i тiнь од грат погойдувалися. Напевно, знявся вiтер, погнав Невою хвилi... Тут, на вузькiй Фонтанцi, йому нема║ де розгулятися... Закута в камiнь, тихо вона несе в затоку сво┐ покiрнi води... Закута в камiнь... Слово ж яке - залiзне чи кам'яне... Закутий люд, закутий край... Душа закута, тихо, покiрно спить... Вiн, власне, вже кiлька рокiв будить заснулу мiцно душу свого народу. I толку з того мало. _Оглухли, не чують,_ _Кайданами мiняються,_ _Правдою торгують!.._ Бiда не тiльки в тому, що спить народ. Вiн збайдужiв, утратив бажання встати, скинути кайдани з себе. Вже пiдступав i так, i сяк до нього... На вiршi ще вiдгукуються - сльозою, тихим стогоном або зiтханням, а на живопис - гляне та й одвернеться. Уклав i час, i всi сво┐ мiзернi кошти у "Мальовничу Укра┐ну", аби пiзнали глибше свiй рiдний край, самих себе й задумалися, протерли очi. Всу║!.. I досi жаль... Найдужче йому пече, що рiдних сво┐х не викупив. Хотiв зiбрати грошi (двi тисячi!), та не зiбрав, не заробив офортами. Ще й все, що мав, потратив на цю затiю... Бути ┐м крiпаками... Добре, що не хвалився, не обiцяв. Важко тому на свiтi жити, в кого нема надi┐, але нестерпно зовсiм тому, у кого вона була i згасла!.. З минулих лiт, iз темряви, що панувала в камерi, спливло обличчя Щепкiна, його сумнi, глибокi очi... Коли вони з ним бачилися востанн║ (та ще й ранiше, у Петербурзi), Михайло вже не вiрив у перемогу добра над злом, вiдчаявся. Десятки лiт зi сцени звертався вiн до людей зi словом правди, щиростi та милосердя, - а що вiд того перемiнилося? Все, як було! Колись так само викуплений з крiпацтва, уболiвав душею за в'ярмлений трудящий люд i прагнув щось зробити для визволення сво┐х братiв по духу i по недолi. Тепер пригас, змирився з тим, що розсипати бiсер перед свиньми - даремне, марне дiло... Коли Тарас сказав, що треба гострить ножi на панство й самодержавство, лише махнув рукою. Помовчавши якусь часину, озвався тихо, крiзь безнадiю: "Сонний ножа не вiзьме. Збудити спершу треба, розбурхати, зробити так, щоб воля стала для нього всiм..." "Сплячий - це ще не мертвий, збудиться!" - сказав Тарас словами Сковороди, якi вiн чув iще в селi, в дитинствi. "Я вже старий, Тарасе, не доживу..." - зiтхнув печально Щепкiн... Бодянський теж не вiрить, що ║ в народi сила пiднести меч за волю. Помалу, мовить, треба, не поспiшаючи, без су║ти, пiднятися усiм слов'янським миром... Помалу, кажеш. Осипе? Коли ж те диво станеться, за сотню лiт? Ти можеш ждати. Осипе, тобi воно не припiка║... А як же тим нещасним (мiльйони ┐х!), що роблять на панських нивах тяжко, що йдуть на муки в солдати, в лаке┐, покритками попiд тинами? пм ждати теж, допоки ти просвiтиш свинячi панськi голови й примусиш ┐х засоромитися сво┐м суспiльним станом? Не бути тому довiку, щоб пан, - насильник, деспот - сам дав народу волю! п┐ добути треба, в бою вiдбити, вирвати! пй-богу, воля варта трудiв i жертв!.. Чи то йому здалося, чи й справдi вiтер донiс iз-за Фонтанки, iз-за Неви ледь чутний дзвiн курантiв. Не розiбрав, яку годину било, бо за дверима почувся рух, глухi команди, гупання. Перемiняли знов вартових. Лiг горiлиць на лiжко й заплющив очi. Може, прилине сон. Думки його не стомлюють, не присипляють. Думки, думки!.. кдине, над чим нiхто, крiм нього, не ма║ сили. Думка ширя║ вiльним соколом, i ┐й нема нi гратiв, нi кам'яниць, нi вiдстаней. Порадниця i вiрний друг самотнiх... Злий генiй тих, що впали, зламались духом... - Мов наслання - прокинутися нiяк не можу! - долинуло iз-за дверей. Звичайно, це Сидоренко. - А що ти дума║ш... Цей землячок твiй... Запросто!.. - Можливо, вiн i характерник... - протяг Сидоренко. - Та насилати на мене сон йому нема потреби... Сам зна║ш... - Дивний вiн чоловiк... Коли б менi лиш натякнули!.. - За всiх болi║ серцем. - Виходить, ║ ще люди... - Як бачиш. - Я зневiрився, коли мене забрили. - За вiщо ж ти попав сюди? - За бариню, - зiтхнув солдат. - Ударив чи не послухався? - Та нi... - хихикнув. - Слухався i догоджав, як тiльки мiг... Не жiнка, скажу тобi,лошиця!.. - I так ото вiддячила? - Вона щоразу - бiленьку менi за труд... Ще трохи - був би викупився... - I що? - Так пан, хоча i хирлявий, додумався чи хтось шепнув йому про те... Спiймали мене на шкодi, всипали i вiдвезли в Калугу, здали в солдати... От, брат, якi дiла!.. - Гiрке кохання панське... - сказав на те Сидоренко. - Пограються, як кiт iз мишею... - I ти? - спитав зчудовано солдат з калузьких. - Майже... Хоча моя пригода на iнший кшталт... Я сам пiшов у солдати... - Вигаду║ш! - пй-богу, сам. - По п'янцi, мабуть? - З горя... - Такого я ще не стрiчав... - Була в селi в нас дiвчина... - не скоро почав розказувати Сидоренко. - Що гарна, що розумна!.. Не вздрiв, коли на нiй менi зiйшовся весь бiлий свiт... - Вона ж любила iншого? - Нi. I вона мене назвала судженим. Як не прийду якийсь там вечiр, плаче... - То сватав би! - Пiшов до пана... Каже: мала ще, трохи хай пiдросте. Вчащаю я до Ганнусi ще цiлий рiк, та й знов до пана, в ноги йому: "Вiддайте!" - "Так припекло? - смi║ться. - Коли даси п'ятсот рублiв, бери хоч зараз..." - Леле, п'ятсот рублiв?! - Тако┐ сили грошей не тiльки я, нiхто не бачив у нас в селi... Поплакав я, потужив з Ганнусею... - Iз розпачу пiшов сюди? - Нi. Заробляти грошi. Сходив i Дон, i Чорноморiю, трудився денно й нiчно два довгих роки. Радий прийшов назад... - З грошима? - Ще й з подарунками! - Завзятий. - Я до дiвчини, аж там не хата - пустка! Одна лиш мати, напiвжива, в лахмiттi, не злазить з печi... Я викресав вогню, до не┐ - вона ж мене не впiзна║... Побiг я швидше до попа, приводжу, а мати вже й не диха║... Сусiд менi все розказав... Пiшла моя Ганнуся аж у Сибiр... Панич накинув оком; взяли у двiр, збезчестили... Як привела, втопила дитя в криницi... - Ох ти ж!.. - Вогнем менi сипнуло в груди!.. Я взяв ножа i мовчки пiшов до двору панського... - I що, прирiзав гадину? - Нi. Не застав. По┐хав до школи в Ки┐в... Хотiв спалить палати й позбавити себе життя, та бог, як бачиш, не допустив... - По┐хав би за ним, знайшов би! - Вiн тут... Його до нас перевели недавно... Iз армi┐, чи що... - Наш ротний? Довго стояла тиша. Пiдвiвся хтось, пройшовся сюди, туди по коридору. - Ну ось тепер i приколи! - Не можу... Зотлiло все у грудях, лишився тiльки попiл... - Пiдпомогти? - Нехай живе... - Ну й дурень! - Коли б дiйшло до дiла... А так... - Ех, всiх би ┐х!.. - Тихiше! - Нема ж нiкого... - В'язнi почути можуть. Тут же, окрiм одного, нинi усi пани. Принишкли. Невдовзi знову загомонiли. Тихо, так, що слова зливалися i жебонiли, немов струмок напровеснi. Тарас не став вслухатися. Нехай собi. Нещаснi... Понiвечили обом життя. За вiщо? В iм'я чого?.. Прокляте панське кодло! Хто право дав утоптувати в багно людину, нищити ┐┐ пiд корiнь, нiби це безсловесне дерево чи придорожнiй камiнь?.. Нещадна влада сили, прикрита блиском церкви та лицемiрством ┐┐ отцiв! Як можна щиро вiрити в Iсуса, сина божого, що мук зазнав за людство, за упослiджених, i мучити сво┐х братiв беззахисних, висотуючи iз них останнi жили в рабськiй тяжкiй роботi? Знають, що неправi, що кривдники, що кровопивцi, бо навiть слово жаха║ ┐х!.. Що ┐м зробили злого вiн сам, всi iншi, тихi, братчики? Осмiлилися подумать трохи вголос, помислити для блага краю рiдного, а вже - злочинцi, татi, достойнi тiльки каторги!.. Устав, напився чаю, що залишився в квартi, й пройшовся тихо камерою. Нехай собi солдати погомонять... Спинився бiля вiкна, знайшов у теплiй сiростi свiтлiшу смужку неба, на нiй блiдi та немiчнi, як iскри в попелi, пiвнiчнi зорi... Зоре моя вечiрняя!.. Нi, не просив, аби вона зiйшла над ним сьогоднi, на тiй небеснiй смужечцi, що видно йому з вiкна. Боявся, чи буде з ним хоч небо його Вкра┐ни, зорi ┐┐ чарiвнi, коли його зашлють кудись на край держави, на край землi... Не знав чому, найдужче йому було шкода нiчного неба його Кирилiвки, отари зiр на ньому й гайдая-мiсяця. Може, що вiн здебiльшого, вiд холодiв до холодiв, спав пiд одкритим небом i зжився з ним... Веселим лiтнiм зорям звiряв сво┐ печалi, дитячi сльози, радощi, якi також бували в його життi... А й справдi, нiде нема такого неба, як над Кирилiвкою!.. Його носило всюди, побачив свiту й люду, а зiр таких не зустрiчав, i глибини, й прозоростi, й тако┐... нiби дзвiнкостi нiчних небес... Шелесне вiтер гiлкою - i вже вони вiдлунюють той тихий-тихий шелест... Скрикне спросоння пташка - й голос ┐┐ полине свiтом, як благовiст... А тьохне десь соловейко в лузi - весь небозвiд озветься на тi чарiвнi звуки, потро┐ть ┐х, забарвить... А як спiвалось дзвiнко пiд тим високим небом, якi пiснi возносилися до тих тремтливих, мов очi, зiр!.. Не знав, ба навiть i не пiдозрював, що вiн такий багатий, що стiльки ║ на свiтi, межи людей, на рiднiй йому землi безцiнного, якого жаль лишати й за чим страждатиме в чужому кра┐ його душа. Власне, вiн зрозумiв цю iстину, коли при┐хав ще раз на Укра┐ну, два роки тому. Першi його вiдвiдини, - чи перше лiто, як назвав у вiршi цю неповторну зустрiч iз Укра┐ною, - були немовби святом, вiдновленням свого корiння, новим вростанням у призабуту землю дiдiв та прадiдiв. Було цiкаво, дивно, сумно, а то й до слiз обидно за муки рiдних йому людей, i вiн прийшов до тями аж в Академi┐, осмислив усе побачене в поемi "Сон". На другу зустрiч вирушив уже зрiлiшим мужем, готовим взяти в душу й глибинну сутнiсть, виявити добро та зло в борiннi i твердо, дужо стати на бiк добра. Ця боротьба, цей радiсно-тривожний поступ до збурення нiмих рабiв, до волi - також його набуток, його добро безцiнне, яке йому до болю жаль покинути... Вiдчувши втому, тихо пройшов до лiжка й сiв. Заснути б!.. Лiг, заплющив очi... Де там! Сон обминав його розбурхану думками голову... Iз-за дверей доносився неквапний гомiн вартових... Проте i вiн не мiг приспати, втишити його всевладних роздумiв... Таке було з ним в останню зиму в Санкт-Петербурзi. Що б не робив, куди б не йшов, стояла перед очима його земля, ┐┐ статечнi люди, якi i в тьмi неволi свiтилися якоюсь дивною, що йшла з душi, шляхетнiстю. Вiн нiби був знайомий iз усiма, знав ┐х давно... Й вони його стрiчали без остороги, так нiби вiн не був iз ними ну день чи два... Десь ще зимою раптом, - хто зна║ як, - вiдчув, що, тiльки прийде весна, не зможе вiн жити тут, далеко вiд Укра┐ни. Ще покрiпився трохи й подав прошення до Академi┐, щоб надала йому звання художника i видала квиток на ви┐зд на Укра┐ну та проживання там. Одразу став збиратися. Писав листи - короткi й нетерпеливi, робив запас паперу й фарб... I снив уже Вкра┐ною, ┐┐ мiстами, селами... А ще - мандрiвкою аж в Чорноморiю, до Кухаренка. Страх як хотiлося йому поглянути хоч кра║м ока на запорожцiв, що там живуть, почути ┐хн║ слово, сказать сво║... То ж сила!.. Не втерпiв i в день вiд'┐зду на Укра┐ну послав листа до Якова, щоб ждав його пiд осiнь... Летiв на крилах радостi, в передчуттi великих справ, жадаючи дiянь та звершень в iм'я свого народу i волi всiх уярмлених. Нi милий, добрий Щепкiн, нi потайний - i через те ще бiльше мудрий - Бодянський Осип, що просвiтив його слов'янством, чехами, не зупинили його в Москвi. Багно дорiг, вiдсутнiсть коней, муки поштових станцiй i вiчне зло - трагiчна нестача грошей були не в силi збавити палкий порив ║днання з землею, з родом-племенем, з самим собою врештi. Бо знав уже напевне, що тiльки там, на Укра┐нi, вiн стане тим, ким ма║, мусить стати!.. У Ки║вi знайшлося дiло, що мов навмисне вигадане якраз для нього, ┐здити по Укра┐нi, вивчати пам'ятки старовини, змальовувати - що може бути кращого й зручнiшого для сiяча свободи й правди! Знали б панове Бiбiков i Траскiн со Юзефовичем, у чому йому сприяють!.. Аж засмiявся, як уявив у цiй химернiй сценi стовпiв престолу, ки┐вських отцiв науки та просвiщенiя... I спохмурнiв, згадавши свою наступну зустрiч - в Яготинi. Княжна Варвара, вiдколи вiн ┐┐ не бачив, перемiнилася, що ледве змiг впiзнати. Смерть князя-батька й похорон його у Густинському монастирi бiля Прилук допомогли ┐й справитися з останнiм, може, порухом живого серця жiнки. Лишилась тiльки панi, княжна, яка не проти того, щоб подiлитись з бiдним та упослiдженим шматком зi столу й мудрiстю прожитих лiт... Зате Федот Ткаченко потiшив його в Полтавi! Стрункий, високий, пещений сво┐м кирпатим сонечком отець сiмейства i пан учитель малювання зробився схожим на аристократа. Поважнi жести, мова - немов процiджена i перемита, новий сурдут... I тiльки десь на днi очей ледь-ледь лукаво свiтиться отой Федот, колишнiй, з яким Тарас учився й жив. По правдi, вiн аж позаздрив трохи його влаштованостi й умiнню так триматися... У Полтавi ж вiн зустрiвся iз Котляревським. Вже неживим. Будинок його на кручi намалював. Вклонився його могилi. I проказав над нею, немов молитву, подумки, свiй давнiй вiрш... _...Будеш, батьку, панувати,_ _Поки живуть люди,_ _Поки сонце з неба ся║,_ _Тебе не забудуть!.._ Воно то так... А сумно було дивитися на вбогий хрест, на травку, що на могилi... Посмертна слава... Що воно? Коли тебе згада║ хтось ненароком? Чи позiхне, читаючи тво┐ творiння?.. А може, в тому слава, щоб злитися з сво┐м народом, бути йому потрiбним, милим i пiсля смертi?.. Треба прожити так, щоб смерть була лиш перемiною, а не кiнцем, щоб серце тво║, душа зосталися в душi народу, стали ┐┐ набутком, скарбом, як i вона, нетлiнним!.. Уперше це йому вiдкрилося, зiйшло на нього як одкровення, коли стояв на кручi неподалiк Монастирища i спрагло пив простори Днiпра, лугiв за рiчкою удалинi та сяйво церковних бань на обрi┐, де Переяслав... Мабуть, тодi й почав розкручуватися той поетичний вихор, що пiдхопив його, понiс!.. Десь брязнуло вiкно чи дверi... Стражi його притихли. Наговорилися чи задрiмали... I тiльки вiн не мiг нiяк уговтати сво┐х думок, настро┐тися на тихий сон... Лежав, дивився на тiнь од грат... Не спалося... Пiтьма довкруг стояла, немов вода... А думи були розбурханi, як горобина серпнева нiч... ...Над ранок буря вщухла, й умитий день свiтився, мов дiамант. Земля, пригрiта сонцем, пахтiла зелом, хлiбом. Шпаки шугали зграями, готуючись у дальню путь... - Минуло красне лiтечко... - провiв Самойлов поглядом одну з таких невтомних зграйок. - Осенi я не люблю... - А я люблю всi пори року, - жваво сказав Тарас. - У кожнiй ║ своя краса. - Й не дивно. Ви молодий. Це ж скiльки вам? - Уже звернуло на тридцять другий. - Пора людсько┐ зрiлостi, вершина духу й сили!.. Чи так, Андрiю Осиповичу? - поглянув на Козачковського. - Як лiкар, ви пiдтвердите мо┐ слова? Поправивши тонкi ремiннi вiжки i вйокнувши на добру пару коней, Андрiй (вони були з Тарасом, як давнi щирi друзi, без церемонiй) поважно мовив: - Справдi, життя людське випису║, як i природа, коло. У нього ║ своя весна, i лiто... - Ви в лiтi ще, а в мене - осiнь, - сумно сказав Самойлов. Вiн справдi був якийсь прив'ялий, хоч нiби ще i не старий, цей власник третини села В'юнищ. Щось там його гризе всерединi, якщо находять такi печальнi думи. Вони з Андрi║м приятелi, обидва - щирi душi... Бувають, - правда, рiдко, - й такi мiж власниками крiпацьких душ. - Ще не забув, як вариться iз риби юшка? - спитав Андрiй Самойлова. - Мiй прадiд був на Сiчi за кашовара, - всмiхнувся той. - Варив найлiпшу щербу. Сам кошовий... - А що це воно таке? - спитав Андрiй, примружившись. Вiн, певно, чув уже не раз це житi║ i брав тепер на кпини. - Ну... щерба - густа пшоняна юшка з рибою. - Була така, - прийшов Тарас старому на допомогу. - Я десь читав про не┐. Смачнюща страва! - Iстинно! - пiднiс Самойлов палець. - Наука в лiс не веде. Як сказано ще у писанi┐. - Тарас, гляди, подума║, що ти читав, Степане, святе письмо! - розвеселився нарештi лiкар. Ударив коней вiжками. Вiз покотився швидше. Невдовзi стали табором. Бiля якогось озера чи то затоки. З гiлля та сiна звели курiнь, - збирались тут i ночувати, - дiстали з воза снастi для риболовлi й розклали вогнище. Хоч риби ще не було й стояла тепла днина. Вогонь - це, власне, символ, немовби знак утвердження на певнiм мiсцi. Ловити рибу Тарас не вмiв, та й не любив дивитися на те, як ловлять iншi. Пробачившись, побрiв зеленим берегом мiж осокорiв та верболозу. Гостро пахтiло листя, трави, що досягли вершини свого буття, осипали давно насiння i доживали останнi днi. В травi стрибали коники, й здавалося, що та сама саха║ться його ходи. Отавою цибав лелека, кланяючись зустрiчним жабам. У високостi, в синявi ясних небес кружляв неквапно сокiл... З болота чи рукава затоки знялася зграя крижнiв, залопотiла крилами й розтанула в слiпучiй зливi променiв... Сплеснула на глибинi рибина... I знову стало тихо... Лiг на траву, лицем до неба. Сокiл уже кудись вiдлинув, i замiсть нього синявою пливла легка хмарина - немов чиясь невинна, свята душа... Який величний спокiй, яка краса!.. Де не взялась сорока. Метляючи тонким хвостом, застрекотiла, мов на пожежу. Звiвся й пiшов поволi лугом. Мiж верб на сонцi зблискував старий Днiпро, вилискували пiщанi голi пагорби... Кружляли бiлi чайки... I раптом йому вiдкрився високий правий берег. Осяянi навскiсне сонцем гори стояли геть блакитнi, жовтiло урвище, зелено-синiм затiнком - мiж круч байрак; мов дiти в бiлих льолях, розбiглися хатки зеленим яром... А вище, ген на пригорi, чорнiла вбога церква з похиленим старим хрестом... Ще далi - пiшли такi ж обдертi, - немов торби жебрацькi, - похмурi хати... Господи! Це ж Трахтемирiв, давня козацька слава!.. Й Монастирище, що добре знане було колись як сiчова обитель, останнiй прихисток борцiв за волю... Всу║ пропало все. Козацькi дiти у крiпаках. Поникла церква сумно темнi║ лутками побитих вiкон... Забутi сплять плечистi старi ченцi - скалiченi в жорстоких битвах лицарi... Несе Днiпро до Сiчi гiркi крiпацькi сльози... День потемнiв, померкло навiть сонце, й Днiпро зробився сiрим i неживим... Побрiв назад, до вогнища i куреня. Дивився на зелень верб, на трави, в яких iще подекуди яскрiли пiзнi квiти, а бачив синi гори понад Днiпром, а серце його тужило чайкою над тим безмовним пам'ятником козацькiй славi... Що робить час, що роблять злi┐ люди з тим, що повинне бути нетлiнним, вiчним!.. Такi були титани, орли свободи, духу, а ми на ┐хнiх святих кiстках посiяли покiрно гречку й тiшимося, що добре родить!.. - Тарасе, що з тобою? - спитав Андрiй стривожено. - Образив хтось? Чи занедужав? - Та нi... - махнув рукою. - Не ловиться сьогоднi риба, - сказав Степан Никифорович. - Ось тiльки два пiдлящики й один линок... - Спiйма║мо! - гукнув Андрiй. - Чи можна перевезтися через Днiпро? - спитав Тарас. - Гада║ш, там наловимо? - Нi. Хочу глянути на Трахтемирiв, Монастирище... - Добре, - сказав Андрiй. - Ви тут, Никифоровичу, господарюйте, а ми з Тарасом зараз... - Iдiть, iдiть! - пiднiс Самойлов руки. - На вечiр буде юшка. Ви ж не барiться! Довго шукали човен, весла. Андрiй ходив по них аж у село й добряче впрiв. Нарештi сiли, рушили. Трудились тяжко, - зносила ┐х течiя, - а все ж дiстались берега, i саме там, де треба. Йдучи на гору стежкою, Тарас студив долонi, що аж горiли. - Це, братику, тобi не пензлики i не перо! - смiявся з нього Козачковський. Тарас мовчав. Довкруг була убогiсть i запустiння. Люди - i тi кудись подiлися. Хати дивились слiпо на перехожих. Стовбурчилися кiлки тинiв - поламаних, оброслих мохом. - А ти мене притишу║ш, застерiга║ш... - сказав Тарас. - Ось подивись, до чого ми дотерпiлися!.. - Така вже доля наша... - Нi, ми такi! Який народ так довго i так покiрно несе свою недолю, свою ганьбу, приниження? Коли б ще ми не знали волi... А то ж була! Дiди ще нашi брали до рук ножi, боролись!.. - Минулося. Не тi часи... - Крiпаччина - ось невигойна рана, що губить люд беззахисний... А ви собi дрiма║те! Напхали ┐длом черева... Родзянки он i Галагани!.. Клейнодiв ┐м браку║... Бо мало, бач, дiсталося козацьких душ? - Всi прагнуть волi. - Волi здирати шкуру з брата? Це все обман, облуда! Вони свавiлля хочуть, а не козацьких вольностей. Де ще ┐м лiпше буде, як не в iмперi┐, не при царях? - Напевно, вони вважають, що й за республiки крiпак лишиться крiпаком... - То ║, скажи, в них розум? Коли народ повстане, змете i ┐х! Для нього - усi пани однаковi. Чужi, сво┐... Тi - зайди, а цi ж таки iз козакiв. Дворянства ┐м захотiлося, крiпацьких душ, ма║ткiв!.. Iуда був достойнiший: вiн зрадив тiльки бога, а цi - народ! - Може, ти й ма║ш рацiю, - сказав Андрiй не скоро. - От тiльки хто пiднiме i поведе народ у бiй за волю, як не освiченi, заможнi, вiльнi люди? - Колись такi знаходились. - Та то ж колись! - Знайдуться. Аби народ пiднявся... - Ти, може? - спитав Андрiй насмiшливо. - До шаблi я не здатен, - зiтхнув Тарас. - Вже майже вiк, як ми ┐┐ не бачили, тi║┐ шаблi. Коса, чепiги плуга, граблi та цiп... - I зненависть до рабства та самодержавства!.. - Тарасе, ти страшна людина!.. - Андрiй спинився навiть, вiдстав на кiлька крокiв, щоб роздивитись краще свого супутника. - Гляди, писне хтось у Петербург царевi або Орлову!.. - Ти не писнеш. - А iншi? - Я з iншими не починаю таких розмов. - А "Сон", оту комедiю, читав не раз. - Ну.. Вiршi для того, друже, й пишуться, щоб ┐х читали люди. - Забув, що всюди царевi очi й вуха? - Для них у мене - жарти, смiшнi бувальщини та чарка й пляшка. Вийшли на верх побiля церкви. Неподалiк тулилося убоге старе сiльце, й несила було повiрити, що тут колись шумiло козацьке мiсто Трахтемирiв, яке не раз давало вiйську свою, окрему сотню. Церква стояла теж забута i занехаяна. На цвинтарi ледь-ледь виднiлися старi могили, сiрiв пожухлим каменем козацький хрест... кдиний, вже без напису... - Сумна картина... - тихо сказав Андрiй. - Ось що таке, мiй друже, народ без пам'ятi, кра┐на без iсторi┐. Так легше тримать людей в крiпаччинi. Минуле - це духовний скарб народу, який належить кожному й злива║ нас в одне велике цiле. Ми спадко║мцi славетних справ, високих, мудрих звершень, кровi, пролито┐ за те, щоб ми були людьми на рiднiй, оцiй землi... - Аж моторошно... Iз поля вiтер принiс загусклi пахощi прив'ялих трав i сонця. Вiйнуло степом, волею... Почувся навiть дрiбний перестук вершникiв, що мчать кудись, виблискуючи списами... Й над тим безкра┐м простором - високе син║ небо й призахiдне велике, чисте сонце... А в iнший бiк... Спинилися над крутояром i занiмiли в подивi. Днiпро мiнився золотом... Сiяв над ним округлий вербовий гай... По той бiк мрiли, нiби ┐х хтось гойдав, залитi свiтлотiнями старi, могутнi явори... А далi ще - бiлiли хатки притулених до лугу сiл, темнiв густий сосновий бiр... За ними, вже на межi землi та неба, сяяли хрести та банi храмiв... То Переяслав з останнiх сил пишався диво-храмами... Над ним, неначе душi двох гордих, славних гетьманiв, ширяли дво║ соколiв: один десь ген над Альтою, а другий над Трубежем... За мiстом ледь-ледь виднiлось поле, могили, лiс... Довкола стояла тиша. Врочиста, дивна тиша... Немовби вся натомлена за день трудiв кра┐на спинилася, щоб перевести подих... Сонце сiдало в степ. Кривавилась вода Днiпра, куди сягали променi, а пiд горою, в затiнку, вона була неначе аж фiолетова... Густiшали й ставали довшi тiнi... Внизу, пiд кручею, бiля води, з'явилась бiла цяточка._ _На_ _мить завмерла... Рушила у бiк села, черкаючи ногами геть прозорий бiлястий плин... I раптом вдарила в густу безмежну тишу дзвiнким жiночим голосом: _Та яром, яром за товаром,_ _Манiвцями за вiвцями..._ I залунав, озвучився увесь безмежний обшир! Долинув шум пропахлого серпневим степом вiтру, зашелестiло за день прив'яле листя, озвалась тихим тоном суха билина, здалеку, iз-за Днiпра, розкотисте доплив вечiрнiй церковний дзвiн... Андрiй врочисто перехрестився. - Нема на свiтi кращого, нiж ця земля... - схвильовано сказав Тарас. - Умерти б тут i злитися навiк iз нею... ...Уже минуло лiто, а вiн нiяк не мiг зiбратись у Чорноморiю. Одне, що з грiшми сутужно, а друге - дiло рухалося, мов на волах. На дещо вiн спромiгся, чогось досяг за мiсяцi, прожитi на Укра┐нi, та все те, правду кажучи, було лише початком, прологом до прологу. Надiю мав на Чигирин, точнiше, на сам Суботiв та козака Яременка. Тому-то так i поспiшав на Тясмин, як заробив достатню кiлькiсть грошей на цю мандрiвку. У Чигиринi за два минулi роки не сталося нiяких змiн. Стояли тi ж будинки, й тi ж самi нiби кури попiд тинами вишукували якусь поживу... Хiба що справник погладшав на хабарах i втратив трохи пильностi та заповзяття будь-що знайти крамолу й на нiй просунутися на ранг угору. - А-а, пан художник... - сонно всмiхнувся вiн, коли заглянув до подорожньо┐. - Ви знову тут?.. Святi мiсця? - Я нинi тут за дорученням Археографiчно┐ комiсi┐... - Це та, що ри║? Ми вже копали. Пусто! Один мертвяк, закований в залiзнi пута. - Мо║ завдання скромне - змалювати старi церкви, ру┐ни... - Ну, це вони зоставили, - промовив справник скрушно. - А от скарби... - Вони, либонь, не сподiвалися, що ви аж тут шукатимете, - пiдколупнув. - Нiчого. Ми знайдемо! - сказав рiшуче справник i розписався на подорожнiй. Як не кортiло йому в Суботiв, Тарас найняв кiмнату в Чигиринi. Узяв портфель з малярським причандаллям i поспiшив на вулицi. В самому мiстi, - якщо його так можна було назвати, - не залишилося нiчого вартого уваги й пензля, i вiн подався за обмiлiлий Тясмин у монастир. Знав ще з того при┐зду, що там також не густо з старовиною, та все ж була доколi┐вська церква, дзвiниця... Врештi i Чигиринський дiвичий не оминули хвилi страшних подiй, що вiдбувалися у цих краях, вирiшуючи народну долю. Вбогiсть та запустiння витали й тут. Обитель ця не славилася, - чи не зумiла себе прославити якимось чудом! - i через те ледь животiла. Боговi, як видно, теж угоднi бiльше спритнi та винахiдливi... Не встиг знайти найлiпшу точку й сiсти до малювання, як пiдiйшла ще не стара черниця з суворим, владним поглядом i запитала: - Хто ви? - Художник, матушко, - устав Тарас. - Малюю ваш монастир. - А може... - Нi, - всмiхнувся. - На богове не зазiхаю... Давно спасають душi у цiй обителi? - Iз тисяча шiстсот сiмнадцятого року. - Ото! Виходить, ще до Хмельниччини... А молитесь за Укра┐ну, матушко? - спитав нараз. Черниця гостро глянула й зiтхнула; - Молимося за всiх скорблящих i потерпаючих... Як бог велить... - А ви що-небудь чули про гайдамакiв? - спитав, аби подратувати матушку. - Читала книжку, - мовила. - Принiс хтось сестрам у монастир. - А що за книжка? - Вiршами. Страшна така... Шевченко ┐┐ писав. Тарас притих. Нiколи не сподiвався, що слово його доходитиме i до таких глухих куткiв, в чернечi келi┐... - Малюйте. Хочу глянути на це велике диво, - долинуло до нього нiби здалеку. Сiв на пеньок, з якого встав недавно, взяв пензель в руку, швидко вмочив у фарбу. Мусив погамувати серце, а вже тодi накидати дзвiницю в центрi аркуша... - Що то, як божий дар!.. - врочисто зiтхнула матушка й, не попрощавшись, пiшла кудись мiж келi┐, що схожi були на звичайнiсiнькi селянськi хати. Молитвами за всiх скорблящих i потерпаючих, як видно, не розбагатi║ш на цьому свiтi. Бачив у Петербурзi, в Ки║вi монастирi - розкiшнi, мов царедворцi!.. Увечерi, напившись чаю в бруднiй корчмi, чи то трактирi, пiшов на гору, де був Богданiв замок. Мiсяць зiйшов великий, круглий. Висипали на чисте небо зорi... Богданiв замок... А син його привiв пiд цю фортецю туркiв... У тому, певно, найбiльше зло - роз'║днанiсть, неодностайнiсть. Кожен iшов туди, куди вважав за краще... А може, туди, де вигiднiше?.. Нi, йшов, куди велiла йому душа й питався рiдко в розуму. Уособицi, що почалися ще за князiв... Чомусь ураз перехотiлось дертися по крутосхилi. Сiв на якусь колоду бiля старого тину... Отут колись були палати гетьманськi... Це ж звiдсiля виходили гiнцi й пани полковники, щоб здiйснювати державну волю... Сонно десь ремига║ в оборi вiл... Похлюпу║ вода в криницi, й рипить над нею журавель... Ледь блима║ самотнiй вогник свiчки чи каганця... Пiдвiвся, рушив поволi вниз. Аж дивно: собаки й тi не сполошилися його ходою... Сонне, забуте богом царство ру┐ни й журних спогадiв... Нi, "спогадiв" тут не на мiсцi. Скорiше, марень або легенд, вiдгомонiв того, що тут творилося в часи офiр, якi пiшли у небуття, неначе вода в пiсок... Що вибороли, за що поклали голови великi нашi прадiди?.. Боролись марно, отже? I жертви всi були даремнi?.. А дух, порив до волi й свiдомiсть слави й сили, що залишилися од тих часiв, хiба не скарб, не зброя!.. Це нiби вiчно жива модель для всiх повстань, що будуть, для тих, кому ввiрветься терпець раба!.. Так мало i так багато... Мiсяць стояв уже високо, й пiд ним сумирний Тясмин блищав, немовби шабля. Вранцi Тарас пiшов дорогою, яка вела в Суботiв. Не поспiшав. Чомусь боявся зустрiчi з тим козаком, що нинi живе на хуторi, який колись належав гетьмановi Хмельниц