цувати стола. Такi залишать! Вечерять дати не здогадались... Спать не хотiлося, й Тарас надумав пiти в село, оглянути колись славетну Лисянку. Iз хвiртки вийшов прямо на залитий мiсяцем сiльський майдан. Стримiли в чисте небо списи тополь, а тiнi ┐хнi лежали поряд на споришi. Праворуч, немов скирти побiля панського току, тулились тiсно одна до одно┐ малi й великi крамницi. За ними йшли рядами довгi столи, якi бувають лиш на базарах. Вони здавались в м'якому сяйвi мiсяця святково чистими, немов були усi накритi плахтами... Внизу, поза городами, в'юнилась бiло рiчка... А ген на кручi, по той бiк Тiкичу, чорнiло згарище... Мiцна рука козацька! Коли гуляли тут гайдамаки, а й досi мертвi панськi хороми... I раптом де не взялася пiсня, яку спiвають хлопцi, йдучи в танок... Рокоче кобза, завзято, лунко б'ють закаблуки об тверду землю... _На городi пастернак, пастернак;_ _Чи я ж тобi не козак, не козак?.._ Базар виру║ пiснями, смiхом, танцями. Горять, мов свiчi, панськi будинки. I мiсяць в небi - козацька шабля... - А-а-а! - десь крикнув сич, й одразу стало тихо. Тарас обвiв туманним зором нiчний базар й пiшов до брами. Дива, та й годi! Ну чув же, бачив, мов наяву... I Гонти голос, й Залiзняка... Все, все, як дiд Iван розказував!.. Зривались зорi й падали кудись у степ. Тьмянiли, блiдли тiнi. Рожевим сяйвом тихо займався обрiй. З рiчки скрадавсь досвiтнiй вiтер й гасав майданом, як гайдамака... У домi майстра-маляра уже свiтилося... На третiй день надвечiр Мамай стояв на лавi поруч iз богородицями. Кiнь чорний, дуб - i навiть стовбур! - зелений, жупан червоний; як море, синi штани; бандура жовта... Обличчя, шабля, порохiвниця i спис, пiд дубом встромлений в землю, такi багровi, неначе сонце на заходi. А сам Мамай, коли б не вуса та оселедець, з лиця ну чисто вам богородиця! Диякон мив у ночвах руки й мугикав щось не з церковного. - Пан Ступа ще не прийшов? - пiдняв веселi очi на хлопця, що вперше за всi цi днi забiг сюди. Тарас здригнувся (вiн думав саме, чому в Мамая лiве плече удвiчi ширше вiд правого) й так само весело вiдповiв: - Ще нi! Йому чомусь зробилось смiшно. Жупан без складок!.. А дуб... - Малярство - штука мудра, Тарасе! - заговорив повчально й гордо диякон, витираючись рушником. - Дар божий, хлопче, який да║ться щонайдостойнiшим, та й то одному з тисяч таких. - I вам дали? - спитав Тарас лукаво. - Як бачиш! - розвiв ручиська, неначе крила, диякон. - Достойнi, видно? - Авжеж! Наш рiд старий дияконський. I батько, й дiд, i прадiд, й прапрадiд навiть!.. - I геть усi маляри?! - здивувався хлопець не жартома. А що, як маляр тiльки вiд маляра? Адже нiхто з Шевченкiв не малював... - Лише мене господь позначив сво┐м перстом, - сказав смиренно й гордо диякон, повернувся лицем до покутя й перехрестився. - Господар вдома? - почулось з двору. - Та дома, дома, пане, - защебетала диякониха. - Заходьте, прошу! Вiн у малярнi, з учнем... - Зробив? - Аякже, пане Ступо, аякже! - диякон кинувся до дверей. - Не Ступа я, пшепрашам, Ступiцький ║стем! Пан Ступа довго вдивлявся в картину, заходив з рiзних бокiв i двiчi навiть дививсь за раму. Зiтхав, всмiхавсь, прицмокував. Як на базарi циган бiля коня. Здавалось, пан шукав в картинi рота, аби заглянуть у зуби, й страждав вiд того, що не знаходив. - Без фальшi, пане Ступицький, без фальшi, - не втримавсь урештi маляр i, зазираючи панковi в очi, додав на диво лагiдним голосом. - Вiдомi ж вашi бардзо велкi смаки! Таких, як ви, не ошука║ш... А Ступа мовчки чухав потилицю. - Воно-то так... - озвався непевним голосом. - Пан правду каже... Але, пшепрашам, чому ж це кiнь без сiдла? Собi лишили? - пом'якшив докiр легкою посмiшкою. - Та що, що ви! - заметушився маляр й побiг по пензля й фарби. - Яке вам? Козацьке, польське чи, мо', турецьке? - На бога, польське! - замахав руками панок. Тарас узявся терти фарбу, аби не бути зайвим в малярнi. От-от диякон мiг спалахнути й прогнати учня. - Ну ось, - всмiхнувся маляр й одступив два кроки_ _вiд_ _полотна. - Сiдельце - хоч пiд полковника! - Добряча збруя... - непевно мовив панок. - Таку не грiх повiсити в залi... Але... Пшепрашам пана... Диякон нахмурив брови й недобре глянув на пана Ступу. Тарас завмер. Збирались хмари... - Незручно якось, що голомозий... - розвiв панок руками. Диякон шумно видихнув, всмiхнувся криво й перепитав: - Пан хоче шапку вдягнуть Мамаю на голову? - Еге ж, еге ж!.. - Смушкову сиву? Чорну? З шликом, пшепрашам, чи без шлика? - затупцював нервово маляр, готовий все зробити, аби забрали швидше картину. - Пшепрашам пана, конфедератку, - крутнув гайдуцькi вуса панок. Диякон побагровiв. I тут Тарас побачив, уперше за цi три днi, того диякона, з яким вiн стрiвся в Кирилiвцi. - Як пан не хоче або не вмi║... - спогорда мовив Ступа, - то я... - й пiшов рiшуче до дверей. - Ну що ви, що ви! - метнувсь диякон слiдом. - Я просто думав, яку б найлiпше конфедератку! Тарас встромив у горщик з фарбою ложку, якою тер, i нишком вийшов. Лежав на сiнi в клунi й не мiг заснути. Думки пливли, неначе хмари, одна за одною, важучi, тоскнi, хмурi. Хотiлось плакать з жалю, кричать, клясти свою гiрку недолю. Кричав би, плакав i проклинав, коли б то знав, що це поможе... У напiвснi постав залитий сонцем ставок у них в левадi. Крислатi верби ронять зеленi вiти в воду... А там хати горою iдуть над ставом, i ┐хня хата, й Оксанина... Хмаринки летять у небi, мов перелiтнi гуси... В садках, усипаних опалим цвiтом, щебече птаство... Зiтхнув - i все пропало в темрявi. Лиш смужка свiтла - немов застряла в дверях... Намацав торбу з книжкою, заплющив очi, щоб знову побачити Кирилiвку. Й вона явилась скоро сердитим криком економа: - Псякре-ев! - Ой паночку, голубчику! А поруч сто┐ть Богорський, у боки взявшись, хтозна-чого регоче... Й диякон вторить йому розлогим басом... Прокинувся в холодному поту. Намацав торбу, прислухався. За стiною, в хлiвi, вурчали цiвки молока... Пора! Iз двору вийшов, аби нiхто не бачив, садом. Повiсив торбу через плече, умивсь росою в лузi й подався в степ... ...Кирилiвку обходив полем. Пiрнав у хвилi жита, як тiльки хтось з'являвся неподалiк. Не те щоб вiн боявся сво┐х людей... Боявся бiльше себе самого, того, який тягнув його пiд рiдну стрiху, де сухо в дощ, у холод тепло i прохолодно в спеку. Здавалось, вiк не бачив братiв, сестер i дiда... Хто зна, чи буде краще у того маляра... Здiйнявши куряву, гарячий вiтер погнав зелено-сизi хвилi хлiбiв й над ними рiзне птаство, яке не встигло сховатись десь у борознi... Дячка Тарас побачив бiля ворiт. Приклавши руку до тонко┐ великомученицько┐ брови, вдивлявсь у звихрену, вже посiрiлу далечiнь i шепотiв щось сам до себе. - Утремо носа батюшцi! - нарештi мовив радiсно й, потерши руки вiд задоволення, передражнив: - "Путi господнi несповiдимi..." Хi-хi... А пiвень зна║. На тин - й горланить посеред дня! На дощик, пане добродзею... Що за проява?! - побачив вiн Тараса. - Марино! А дай-но скибку ось старченятi! - гукнув у чорну яму дверей. - Я вчитись хочу! - пiдбiг Тарас до маляра. - Вiзьмiть мене за учня! Дяк глянув скоса на "школяра", почухав носа й перепитав: - То ти до школи хочеш? - До вас, малярству вчитися, - припав Тарас грудьми до тину. - Я вмiю трохи... - Хi-хi! - зненацька пирхнув дячок. - Малярству, значиться? Хi-хi... Прийшов, навчився й намалював! - вколов сердитим поглядом. - Не треба хлiба! - прогнав дружину, що пiдiйшла було до них, й ступив рiшуче вперед. - Ану дай руку! Та лiву, лiву! Тарас подав. Дяк довго й пильно шукав чогось на долонi, кректав i мгикав, а потiм плюнув на руку хлопцевi i витер старанно рукавом. - Так, так... - озвавсь нарештi. - Поганi справи, хлопче... Тут ясно все на долонi. Як бубон, голий! Куди вже там до малярства! Шевця не вийде i навiть бондаря... Немов на смiх, господь кругом обдiлив! Тарас не зразу все зрозумiв. Вiдчув лише, що сталось щось непоправне. Цей здогад зрiс, коли дячок тарасiвський байдуже кинув: - На все ║ воля божа... Зробилось зовсiм темно, немов погасло сонце й настала нiч. Упали першi краплi - на пил дороги, на лопухи... Iлля метнув стрiлу вогненну в небi й помчав, помчав за нею iз грiзним гулом... Маляр перехрестився похапцем й, пiдстрибуючи, побiг до хати. Гукнув Марину, щось перекинув у темних сiнях i чортихнувся. Тарас побрiв рябим майданом. То тут, то там перебiгали вулицю люди, здiймались в небо стовпи бадилля, куряви. А грiм вдаряв усе частiше й дужче. Блискучi змi┐ звивалися у чорних хмарах, мiнились, гасли, трiскалися. Ворони з тоскним криком даремно рвалися до землi... Коли линуло як iз вiдра, Тарас уже був за селом. Згадав про книжку й побiг до хати, яка чорнiла неподалiк. Стояв i ледь не плакав... У шумi й шелестi почулась тоскна пiсня, до болю схожа на голосiння... Став дослухатися... Ураз збагнув: це ж тут вони з Богорським спiвали вперше й просили хлiба! I тут, он з тих дверей, до них явилася та бiла жiнка - напiвжива, безсила тiнь крiпачки... Поглянув скоса на вiкна й дверi, забитi дошками, i сiв на призьбi. Одмучились, дiждались смертi... I враз таким мiзерним здалося власне горе!.. Пiдставив руку пiд дощ, що лив i лив на вбогу пустку, на двiр, який порiс густим розкiшним споришем, й вiдчув, як став потроху вiдболiвати. Немов краплин у зливi - людського горя в свiтi, й лише одна з тi║┐ безлiчi - його бiда... ...Отара дружно кидалася на кожен кущик понад дорогою, а потiм весело звернула в яр, де в росах сизо снила густа трава. Чудне створiння вiвця. Спокiйне, мирне i незахищене. Нi рогiв, нi iкол, анi копит, якими можна оборонятися. I все ж живе! А може, i краще бути вiвцею? Живи й не думай; на┐всь, напився i жди, як знову виженуть на пасовисько. Остригли - добре, не жарко буде, а вовна знов вiдросте. I доки хтось десь там на тебе гострить ножа, пасись, жуй жуйку i дрiмай собi на здоров'я. Радiй травичцi, дощику... _Ой ты, птичко жолтобоко,_ Не клади гнiзда высоко! - сплива║ раптом пiсня Сковороди. - Гись! Гись! - кричить Тарас, помiтивши у панськiй гречцi двох баранiв. Коли ж отара сипнула схилом яру, задумавсь знову. Був мудрий дядько Сковорода! _А я буду собi тихо_ _Коротати милый вiк._ _Так минет мене все лихо,_ _Щаслив буду чоловiк..._ Не сподiвався, що i його мине все лихо бiля овець, проте одного, вважай, позбувся з ┐х допомогою. Вже досi з'┐ла б мачуха, коли б не взявся пасти громадську отару. А так - вiн сам собi голова! Пасе та все чита║ книжку з малюнками, хоча напам'ять зна║ ┐┐. Жаль, що пропала батькова книжка... Одне - що пам'ять, а друге - вiршi... А в них же стiльки мудрого! Чита║ш всоте, а завмира║ серце i сльози котяться хтозна-чого... - Гись! Гись! У гречцi тi ж барани. Завзятi, дiти бiсовi! А вiршi знов i знов спливають тихо в пам'ятi,_ _немов_ _прозорi тiнi вiд хмар бiжать нестримно у далечiнь. _Буйны вiтры повiвают,_ _Руки явору ламают..._ I раптом страшно ста║ Тарасовi. А що, коли рядки цi зникнуть, розтануть, щезнуть, забудуться?! Озирнувшись, притьмом зiрвав торбину з плечей, вийняв книжку iз кунштиками, а з не┐ чистий сiрий папiр. Сiв у бур'ян там, де стояв, i взявся складать маленьку книжечку. _Всякому городу нрав и права..._ Написав угорi на першiй сторiнцi. Одвiв руку з папером, примружив очi й подивився, оцiнюючи. Поклав на книжку i став мережить дрiбнi рядки. Лишав довкола поле, аби засiять потiм барвiнком, маком, ружами. Писав старанно, чисто, як малював. Здавалось, днi i ночi сидiв би так i, слово за словом, встеляв рядками папiр. Ловив себе на тому, що той чи iнший рядок писав iнакше, нiж Сковорода, простiше i зрозумiлiше. Напевно, так колись i було, а потiм хтось зробив, як кажуть, по-сво║му. _Буйнi вiтри повiвають,_ _Руки явору ламають..._ Вогнем упав йому на спину канчук. - Псякрев! Пасеш отару у панськiй гречцi?! Тарас схопився на ноги й побiг виганяти з гречки овець. У шкодi, власне, були лише отi зловреднi два барани, але i вся отара от-от могла до них при║днатися. - Книжками, бидло, бавишся?! - вперiщив ще раз економ i, розрiзаючи, немов потiк, отару, помчав у степ. З'явився й щез. Мов вихор, в якiм сидить нечистий. Коли б не бiль у спинi, подумать мiг би, що то мана промчала й зникла, марево. Не плакав, стиснув зуби. Пiдняв пом'яту книжку, обдмухав, витер. Папiр й олiвчик знайшов край гречки у бур'янi. Навмисне сiв на тому ж мiсцi, де й перш сидiв. Поклав папiр на книжку i знов узявся виводить лiтери. Всю силу, всю увагу вкладав у це чудне писання, аби забуть про смуги, якi пекли на спинi, й не дати волi сльозам. А сльози рвали груди, давили в горлi, входили у тi сумирнi вiршi словами помсти й ненавистi. Не кожен, видно, здатний бути вiвцею... Сльоза - вода. Як не гати, як не старайся стримати, та все одно колись прорвуть i виллються. Та й що було б, коли б уся тяжка людська недоля збиралась у серцi? Серця, напевно, одне за одним вибухали б, наче розрив-трава... Коли рука стомилася, лiг долiлиць, пiдпер долонями зважнiлу голову. Отара паслась жваво. Ягнята, збившись у гурт, стрибали, бились i борюкалися. Ну чисто дiти! Вiтерець приносив зi степу дзвiн та свист коси... Гули джмелi, пiрнали в квiти i затихали... Ширяли в небi ластiвки... I раптом мов прокинувся! Сiв рвучко й з жахом вiдчув, що свiт навколо темнi║, блякне i погаса║. Багровим стало ще ось недавно таке веселе сонце, блакитне небо зробилось сiрим, а бiле, все в зелених кучериках село - похмурим, чорним... - Чужi хати!.. - шпигнула думка в серце. - Чужi ягнята! Усе, усе довкiл чуже! Не дав нiчого бог сиротi... I сльози, прорвавши греблю, хлинули! Тяжкi, сирiтськi сльози. Затих, коли чи┐сь ласкавi, теплi руки лягли йому на скронi. Мов крiзь туман, побачив добрi очi й почув Оксанин голос. - Ну ж, ну... Не треба плакати... Ось зараз витрем слiзки... - втiшала, нiби мати давно колись, i витирала сльози долонею. Долоня пахла пилком конопель, що сипле стигла плоскiнь. - Тепер просушим очки... - й поцiлувала лiве, а потiм праве око. Де й дiвся смуток! Блакить небесна знову бiлiла хмарами, i в нiй купалось сонце, ллючи на землю променi. Синiв, як море, усе ще росяний ранковий степ, й тополi мрiли в ньому, немов вiтрила... - Ну ж, ну, всмiхнися! - благала дiвчина; сама ж ледь-ледь не плакала. Тарас всмiхнувся. Вона схопила його пiд руки i, смiючись, взялася зводити. Не втримала. Отара лячно кинулася навтiкача, i просто в панське жито. - Гись! Гись! - крiзь смiх гукнула Оксана й метнулася, щоб завернуть отару. Тарас подався слiдом. Коли пiдбiг, Оксана рвала в житi волошки й спiвала тихо, нiби сама для себе, а все ж кра║чком ока позиркуючи на хлопця: _Я ж думала, що дуб зелененький,_ _А то стояв козак молоденький..._ - Ти вмi║ш плести вiнки? - спитала. - Авжеж! Тарас забiг у жито, зiрвав двi квiтки i, склавши навхрест, почав вiнок. - Давно навчився? - сторожко звела докупи брови. - Давно! - озвався радо. - Яринi плiв... - Якiй Яринi? - глянула, мов опекла. - Та нашiй, нашiй... - лиш зараз вчув тривогу в голосi дiвчини. - А я гадала - Терешковiй! - прикрилась жартом. Тарас всмiхнувся й собi. Ярина та була найкраща дiвка в Кирилiвцi, й за нею сохли всi парубки. Коли вiнок вже був готовий, Тарас пiдняв його врочисто в обох руках й одяг Оксанi на чорнi кучерi. Та зашарiлася, впустила квiти й побiгла геть. - Ягнята пити просять! - гукнула здалеку, вже знов ясна й весела. Жартуючи, вони погнали вiвцi униз в леваду, до водопою... ...При тьмянiм свiтлi каганця Тарас мережив цвiтом береги ново┐ книжки Сковороди. За кiлька днiв переписав усе, що залишилось у пам'ятi, й тепер хотiлося зробити так, аби ця книжка була не гiрша вiд то┐, що продав Богорський диякону... Дiтвора спала. Сновигала по хатi мачуха, сердито гримаючи горшками. - Сидить малю║, нiби панич... О господи, за що послав на мене таку покуту?! Всi iншi дiти як дiти, а це якесь... Коли б прийшов Микита, гасили б вже каганець. А то олiя горечка набира║ться... Микита добрий на згадцi. Намацав у сiнешнiй теменi клямку й, похмурий, став на порозi. - Тарасе, кидай! - сказала рiшуче мачуха.- Проспиш за тим писанням отару. - Та вже... - зiтхнув Микита. - Була отара, та загула... У Тараса i серце впало. - Звелiв прогнати пан економ. Застав овець у панськiй гречцi... - Мучитель... Iрод! - метнулась мачуха в куток до печi по рогача. Пiднявши руки, Микита мовчки став на дорозi. Лише коли рогач вернувся на мiсце, сказав розважно, достеменно батьковим голосом: - А може, воно й на краще. Що толку з того пастушества? З овечок хлiба не ┐стимеш... - Вiн зняв бриля i пiдiйшов до брата. - Земля одна трима на свiтi людину... Еге? - Помовчав трохи i сiв на лавцi бiля Тараса. - Менi самому справлятись важко з хазяйством... Давай, Тарасе, захазяйну║мо вiднинi вдвох! Тупа байдужiсть, що вже прийшла на змiну гiркому враженню вiд новини, неначе сон, все бiльше й бiльше оповивала хлопця. Лишивши квiтку недомальованою, затис олiвчика в кулацi й дивився мовчки в темний куток. А потiм тихо звiвся, сховав за пазуху сво║ добро й пiшов у клуню спати. - То як, Тарасе? - догнав Микита в сiнях. - Як хочеш... - От i гаразд! - зрадiв Микита. - Навчишся ходити бiля землi i будеш добрим господарем. Як запрягали вранцi волiв, придибав дiд, а трохи згодом зайшов провiдати молодих господарiв i Коваленко. Зi свого двору побачив, мабуть, що вже Микита не сам. - Бог в помiч вам! - гукнув з дороги, спершись на тин. - Спасибi, дядьку, - озвався Микита весело, вставляючи в ярмо занозу. - Раннi пташки... - Раннi пташки росу п'ють, а пiзнi - слiзки ллють! - повчально мовив дiдусь Iван. Для хлопцiв бiльше, бо Коваленко й так уставав ранiше вiд сонця. - Авжеж, авжеж, - пiдтримав його сусiд. - Коли б ще волики власнi... - зiтхнув дiдусь. - Дасть бог, колись i на худiбку стягнуться! - сказав сусiд бадьоро. - Я теж лiт десять не мав сво┐х, - додав уже невесело. - Та й то... Якi там власнi, коли i ми самi належим пановi!.. Поникли, стихли. Лише коли Микита, узявши прута, стрибнув на воза й кивнув сiдати Тарасовi, дiдусь поправив злегка ярмо i запитав, iз жалем глянувши на Тараса: - I вiн з тобою на панщину? - Та нi! - сказав Микита, - Поперед батька в пекло? - Й додав помовчавши: - Позвозить хочу сiно в стiжок. А завтра - знову... - i замахнувся прутом на волiв. За чужими волами ходячи, чужi вози мажучи!.. Квилило серце Тарасове... Ой крикнули журавлi, да ходячи по рiллi!.. Прощався з книжкою iз кунштиками, з Сковородою, яких уперше лишив удома напризволяще. Хто зна, що зробить з нею дiтвора... Нехай!.. Ще рiк... А там - крiпак... Навiшо книги крiпаковi! Здавалося, коли б вiн вивчився на маляра, то нiби вiльним став би наполовину... - Ти глянь! - вказав Микита на схiд рукою. - Пробилось сонце. Не буде, мабуть, дощу! Ну, слава богу, складемо сiно сухим. Тарас зiтхнув. Нiколи досi вiн не замислювався, чи буде дощ, чи сонце ясно свiтитиме. Радiв усьому... - Пшениця гарна, - уголос думав Микита. - Коли зiбрати вдасться як слiд, то з хлiбом будемо зимою... "А весною?" - хотiв спитати Тарас, та вчасно стримався. Знав сам. Для чого сипати на рану сiль! За чим живуть всю весну й лiто до жнив? Скотина давно не витримала б... Воли iшли поважно, тихо, не поспiшаючи. Ремигали, зганяли хвостами мух i не звертали анiнайменшо┐ уваги на Микитине гейкання. - Воли узяв на вiдрiбок? - спитав у брата Тарас. - Та вже ж не даром... Цабе! Цабе! - звернув з дороги. - В жнива три днi... Тпр-ру, сивi. При┐хали! Надвечiр, як привезли останню хуру й приклали жердками стiжок, Микита випряг волiв, гукнув Тараса й звелiв погнати ┐х у поле попасти. То тут, то там у хлiбах кричали перепiлки - скликали на нiч перепелят. Вертались люди з панщини i гомонiли стиха. Рипiв десь вiз. В левадi мекали вiвцi... Тарас лежав пiд житом на облозi й вслухався в лункий вечiрнiй степ. Все довшi й довшi ставали тiнi, а потiм злились докупи й покрили землю млою. Та мла, сховавши сонце, лягла на душу хлопцевi... Все рiдше й рiдше кричали в житi перепели, все далi й далi рипiв той вiз немазаний. Здавалось, свiт тонув навiки в мороцi... Спокiйно паслися воли. Знай загрiбали язиками розкiшну, темну уже траву й зiтхали, немов i в них була на серцi своя журба. Поволi згасли рожевi хмари на видноколi, i степ заснув. Нiде нi шереху... Вiтрець - i той прилiг, зморившись, десь на межi... I враз у тiй глибокiй тишi вловило вухо якiсь новi, стороннi звуки. Затамувавши подих, Тарас пiдвiвся й прислухався. Десь там, де мрi║ в степу тополя... Почав вслухатися в ту диво-пiсню, що линула немовби з неба... Розкотиста, проте сумна, згорьована... Без слiв. Самi лиш звуки... Забувши i про волiв, i про попове жито, Тарас пiшов на пiсню... Житами, льоном, гречками, то потопаючи, то виринаючи, спiшив зустрiтись з гостею. Заплутавшись в цупкiй березцi, падав, вставав i знову все йшов i йшов, а далi бiг... Спинився в житi над самим шляхом, бiля тополi. Вже чув виразно глухий перестук колiс... А ще -сопiлчин голос, що розливався над вечоровим степом... Невдовзi з-за жита випливли великi роги, за ними сивi спини волiв i врештi - повна чумацька мажа. На мажi тiй лежав чумак, курив коротку люльку й задумливо дивився вдалеч. На другiй мажi сидiли тро║ i ┐ли рибу, перемовляючись. Згадали степ Акерманський, Одесу i Бессарабiю... Два вози йшли без господарiв. На п'ятiм возi лежав на сiнi безвусий хлопець, дивився в небо i грав на довгiй-довгiй сопiлцi. Щоб краще бачити, Тарас пiднявсь навшпиньки. А молодий чумак тим часом вийняв сопiлку з рота i заспiвав неголосно: Ви на мене, Кармалюка _Всю надiю майте!.._ Помовчавши, затис в губах сопiлку й заграв тi║┐ ж пiснi... За возом вiз пройшла у морок валка. Вляглась поволi курява... А пiсня й далi линула: _Хоч, зда║ться, не в кайданах,_ _А все ж не на волi..._ Тарас стояв у житi бiля дороги й ловив останнi звуки, що вiддалялись, тихли... Над ним тремтiли зорi й вишелестувала свою журбу тополя... Воли ж тим часом паслися в поповiм житi... ...Iз першим снiгом пiшов Тарас у найми, щоб вiдробити шкоду, що заподiяли попу воли. Вступав у чийсь глибокий слiд i радiв, що снiг не сиплеться йому в дiрявi чоботи. Село бiлiло, сяяло й здiймало вгору стрiмкi рожевi хмари димiв. Ще вчора похмуре, чорне, облуплене, сьогоднi, вбравшись у бiлi шати, воно стрiчало сонце, мов наречена судженого... Крiзь дiри в свитi холод торкався спини i не давав стоять на мiсцi. Спасибi Катрi, прийшла недавно провiдати й забрала з школи його одежу. А то ось зараз мусив би у найми бiгти в однiй сорочцi... Ну й осiнь була у нього! Як циган сонцем, крутила ним сварлива мачуха. За всi цi мiсяцi нi разу книжки в руки не взяв, а малював хiба що в снi. Якi картини йому являлись у тих чарiвних, барвистих снах! Переливались маревом, легкi й мiнливi, немов веселки... Коли б то мiг одразу ┐х змалювати... Та й хто ще зна, чи ║ на свiтi фарби такi!.. Отець Григорiй зустрiв Тараса у чистiй, свiтлiй пекарнi. - Прийшов-таки! - сказав сердито i зазирнув у цебер, який нарештi наймичка наколотила свиням, що верещали, мов навiженi. - Довгенько, хлопче, збирався... - Та я давно б... - I не пускала, бiдного, мачуха? - всмiхнувсь лукаво отець Григорiй. - Ну, вiрю, вiрю! - пiднiс вiн руки, мов на молитвi. - Воiстину: дай пальця - вiдкусять руку... - Й звернувсь до матушки, що саме стала в рамку дверей: - Явився хлопець. Тепер по┐демо з кучером. - Ну й слава богу. А свиням вже повиносили? - Понесла Ганна. - Тодi чого ж ти, отче, сто┐ш? Вели уже запрягати! - Федося встала? Матушка кивнула ствердно, й отець Григорiй звелiв суворо Тарасовi: - Йди запрягай. Кобила в стайнi, а сани й упряж у клунi. По┐деш з нами в Зелену. - В Зелену? - радiсно перепитав Тарас i побiг мерщiй запрягати. В Зеленiй - Катря! Поки шукав навпомацки клямку, щоб вийти з темних сiней, почув, як пiп промовив до попадi: - Зда║ться, шпетний хлопчина... Тим часом хтось загупотiв надворi й тi║┐ ж митi стукнув дверми Тараса так, що той лише якимось чудом не впав. - А-а! - прошипiв Богорський, закривши собою дверi. - Попалась, вража личино! - Тарас вiдчув, що раптом земля втекла кудись з-пiд нiг. - Гора з горою не сходиться! - немов iз бочки, в обличчя дихав Богорський.- На стражi мо┐й стану й зiйду на камiнь, як рече Авакум. I вчиню сiю минуту содом i гоморру, спопелю, зiтру з лиця землi i прах розвiю!.. - Ганно! - гукнула матушка з хати i запитала, прочинивши у сiни дверi: - Ти з ким там, дiвко, балака║ш? Богорський випустив хлопця i вклонився паньматцi. - Добридень вам, шановна Ксенi║ Прокопiвно! Аз ║смь знову жаждущий i алчущий... Нi краплi в хатi - хоч запали! - Не мудрствуй, дяче. Скажи, що хочеш опохмелитися. - Вустами вашими та мед би пити, паньматко! Тарас проскочив нишком у нього пiд руками й побiг по упряж. Як пiд'┐жджав до ганку, Богорський брiв навпростець пухнастим снiгом до школи. Отець Григорiй оглянув сани та збрую, поляпав по лискучiй спинi кобилу, а потiм став i задумався, з-пiд брiв позиркуючи на Тараса. Махнув рукою i, не сказавши й слова, пiшов рiшуче до хати. Невдовзi вийшов i погукав Тараса. - Скидай лахмiття! - I вказав на лаву, де красувались ще зовсiм цiла суконна свита, сорочка, шапка й штани: - А те вiзьми он та одягни. В руках отець Григорiй тримав добрячi шкаповi чоботи. Вiн поглядав раз по раз на них, а далi таки не втерпiв й поставив у запiчок. - Ще, може, Ясю згодяться... - промимрив тихо, мов засоромившись. - Ну, як одежа? Велика трохи? Нiчого, ще пiдростеш! На Яся шили торiк, а зараз вже й не налазить... Як перевдягся, надворi начебто потеплiшало. От тiльки ноги... Та бог вже з ними, з ногами! Походить у драних чоботях, а там заробить, може, то й справить кращi, такi, як в Яся, шкаповi. Тим часом вийшла на ганок матушка, за нею отець Григорiй з малою донькою на руках. Вмостились швидко й по┐хали. Отець Григорiй зiскочив просто у снiг, зачинив важкi дубовi ворота i, наздогнавши сани, сказав: - Були б до ночi вiдчиненi... Хiба ┐й клопiт, тiй Ганнi. Форкаючи i подзенькуючи вуздечкою, кобила жваво бiгла по снiговiй цiлинi, хто зна║ як угадуючи дорогу. Не раз ┐й, видно, доводилося возити батюшку й матушку в Зелену в гостi до отця Гаврила Лободи. Тарас був певен, що ┐дуть саме до Лободи. Ослабив вiжки й замилувався степом. Низьке зимове сонце сховалося у темних хмарах, i снiг уже не блищав. Тополi й верби, що раз у раз стрiчались бiля дороги, стояли соннi i нiби трохи враженi тим дивним дивом, що сталось нинi вночi... - Непорочна краса! - сказав отець Григорiй, який також замилувався зимою. - Такою ма║ бути й людська душа, - додав вiн згодом, помовчавши. - Криштально чиста, до зла чутлива i до добра м'яка, смиренна i всепрощаюча. Любити ближнього нам заповiв господь. I не та┐ти в серцi образи й помсти на ближнього... Ударив хтось тебе, скажiмо, в праву щоку, пiдстав i лiву. Смиренних любить господь i за муки ┐хнi на нашiй грiшнiй землi приготував для них блаженство вiчне на небесi... Тарас вiдчув, до чого гне отець Григорiй: бо┐ться, видно, щоб не спiткала дякова доля i його... Всмiхнувся тiльки, але промовчав. Тим паче пiп до нього нiби i не звертався. - Пiдняти руку на старшого - це смертний грiх! - промовив Кошиць прямо, без манiвцiв. I знов пустився у просторiкування про душу з воску й любов до всього, що ма║ богом дане життя... Праворуч шляху Тарас помiтив темну цятку в снiгу, яка неначебто ворушилася. Пiдняв батiг i хльоснув ним над кобилою. Рвонуло сани, й вiд того, мабуть, проснулася попова донька, що встигла вже задрiмати. - Чого ти гониш? - буркнув отець Григорiй. - Федося хай би iще поспала... Тарас встромив у сiно батiг, спинив кобилу i швидко скочив з саней. За кiлька крокiв вiд шляху в снiгу безсило борсався жайворонок. Пiднявши праве крило й волочачи пiдбите лiве, вiн марно прагнув злетiти в хмарне небо. Пташина лячно скрикнула й увiбрала голiвку в пiр'я, готова здатись на милiсть ворога. Тарас узяв легенько ┐┐, приклав обвисле крило i, вiдчуваючи, як пташка дрiбно тремтить, встромив за пазуху. - Що там таке? - спитав насуплений батюшка, що_ _вже_ _тримав полишенi Тарасом вiжки. Тарас пiдняв кра║чок свитки i показав. - Тьху! - тiльки й мовив отець Григорiй. - А бiг, неначе по гаманця... Паняй! Зiгрiвшись, пташина стихла. Було при║мно хлопцю, що поруч б'║ться живе, спiвуче серце, яке так любить чисту, ясну блакить. I вiн почув, як забринiла пiсня: спочатку тихо-тихо, а потiм дужче й дужче, пiдносячись у безмiр неба... Аж до Зелено┐ вiн чув ┐┐. Не мiг лише збагнути, в чи║му серцi вона народжувалась... Отець Гаврило, в однiй лиш рясi, вибiг назустрiч Кошицям аж за ворота. - Ну, слава, слава богу! - гукнув вiн радо й, узявши вiжки в Тараса, пiд'┐хав просто пiд ганок. Iз хати вибiгла матушка, поцiлувалась зi Ксенi║ю Прокопiвною, взяла дитину i, гуцаючи, понесла в хату. - Проси, Гавриле, гостей! - лишила дверi в сiни вiдчиненими. Запахло салом, млинцями i ще якимись на┐дками. - Що, наймит новий у вас? - спитав отець Гаврило. - Диви, кирпатий який! - зареготав й насунув на лоба хлопцевi шапку. - Це не Шевченкiв часом? - Та ┐хнiй... - буркнув Кошиць. - Отой, що всипав Богорському? Ну й ну!.. А мов менi, - звернувся вже до Тараса. - Що то за штука буде: не швець, не кравець, трима║ нитку в ротi, а в руках ножицi? Тарас вiдгадку знав, але сказав навмисне зовсiм не те: нехай отець Гаврило потiшиться. - Не жук, не жук! - аж за боки взявся веселий попик. - Подумай краще... - Постав у стайню кобилу та йди на кухню, - звелiв отець Григорiй. - А можна, я до сестри? - спитав несмiло Тарас. - Як вiдгада║ш - йди хоч до вечора! - гукнув отець Гаврило. - Та рак! - всмiхнувся Тарас. - А ще таку! - не здавався отець Гаврило. - Летить - мовчить, лежить - мовчить, а як помре - мов звiр, реве. - Снiг,- вiдповiв Тарас одразу, бо дуже йому хотiлося побiгти до Катерини. - Еге... - незадоволено буркнув господар. - Ходи, поглянеш, де кобилу поставити... Небожата зрадiли пташцi бiльше, нiж дядьковi. Не встиг вiн вийнять пташину з-за пазухи - поприбiгали й вп'ялись очима в малого гостя, що стрiвся вперше в ┐хнiм життi. Правда, життя того на комариний нiс... Але малi вже знали, що навеснi так гарно в небi спiвають жайворонки. Сестра поклала веретено i гребiнь з мичкою на ослiн, зняла з Тараса холодну свиту. Мов ненароком торкнулася вустами його щоки. - То ти вже служиш у Кошиця? - Служу... Оце при┐хав з ними до Лободи. - Хрестити будуть Лободеня... - сказала журно Катря. додала: - А нам би краще i не родитися... Поклала свиту i задивилась, як жадiбно клю║ пташина крихти. - А де хазя┐н? - оглянув хату Тарас. Не зразу Катря вiдповiла. Взяла на руки меншенького, що схожий був на батька, поцiлувала в бiле волоссячко й крiзь сльози мовила: - Пiшов на панську стайню по нага┐... Тарас полишив пташку. - Сказав супроти щось економовi, коли в чумачку ┐хать вiдмовився, - вела похмуро сестра. - I ось звелiли прийти..! Всю нiч не мiг стулити очей. Хотiв спалить фiльварок... - зашепотiла. - Та, слава богу, мене i дiток пожалiв. - А я спалив би! - сказав Тарас. - Ти що? - жахнулась Катря... Вертались пiзно ввечерi. У небi вже мигтiли зорi, поблимували пiдслiпуватi вiкна. Отець Григорiй раз по раз брався спiвать яко┐сь пiснi, та, мов на зло, зривався. Плювавсь зi_ _злостi й, перехрестившись, знову заводив то┐ ж. - Простудиш горло й прийдеш на службу завтра нiмим, як риба, - втрутилась врештi вже напiвсонна матушка. - Воiстину! - змиривсь отець Григорiй. Штурхнув у_ _бiк_ _Тараса: - Паняй, паняй!.. ...Коли достигли раннi солодкi сливи в Кошицевому саду, Тарас iз Ясем, що повернувся з бурси iз Богуслава, стали купцями. I почалось купецтво ┐хн║ з невдачi, яка спiткала ┐х у тiй же таки Зеленiй. В недiлю рано два юнi соннi негоцiанти, вмостившись поруч на возi, повному слив, поволi рушили з двору. До Шполи шлях неблизький. Хода кобили непоквапна. Часу достатньо, щоб подрiмать, подумати й послухати дiброву й поле... Сопе попович i плямка ротом: напевно, сняться смачнi на┐дки матушчинi... Стукочуть букшi об стертi осi, кобила трюха не поспiшаючи, ледь-ледь подзвонюючи вудилами... Ширя║ в небi сокiл... Пливуть хмарини бiлi - немов козацькi чайки безкра┐м синiм морем... Вдивля║ться - аж то не сокiл в небi над спраглим степом, а запорожець на вороному!.. - Диви, диви! - штовха║ Яся. - Га? Що? - поводить той червоними зi сну очима. - Базар уже? - Козак, козак... на вороному! - показу║ у степ Тарас i... бачить сам лиш сокола. - Приснилося? - дере попович рота. - Давно нема║ вже козакiв... - Нi, ║! Iз Яся сон немов зняло рукою. Засумнiвавшись, вiн довго й пильно дивиться в широке поле, аж ген в кiнцi якого-бiлiють хати Зелено┐ Дiброви. - Де ж той козак? - нарештi пита║ злякано. Тарас смi║ться: i цей бо┐ться. А що вже справжнi пани? Його охоплю║ нестримна, буйна якась веселiсть. Вона виру║ в грудях, от-от готова, зламавши греблю, iз шумом вирватися у свiт. Вiн кра║м ока стежить за попеням i розказу║ про гайдамакiв. Аж сам диву║ться, як добре все пригаду║ться, що чув вiд дiда вже кiлька рокiв тому... Перед очима, мов наяву, проходять i Залiзняк, i Гонта, i Неживий, який зiбрав свою ватагу в Кирилiвцi... Ось гомонять тихенько в дубовiм лiсi пiд Чигирином... Ось правлять службу i на велике дiло святять козацьку зброю... I покотилися пихатi панськi голови!.. Палають Смiла, Вiльшана, Лисянка... I гайдамаки iдуть на приступ, карають шляхту, що воронням укрила козацьку Умань... Не помiча║, що вже давненько ┐дуть Зеленою, й що з_ _них_ _дивуються зустрiчнi люди, i що на Ясевi вiд страху нема лиця... - На базарi, як посеред моря кривавого, стоять Гонта i Залiзняк, - пiдвiвсь на возi Тарас, - й кричать удвох: "Добре, дiти! Отак ┐х, проклятих!.." Злякавшись, кобила рiзко рвонула вбiк, вiз нахиливсь, i сливи, мовби з решета, сипнули просто в рiчку, бо Залiзняк i Гонта гукнули саме на Нечитайловому мiстку. Тарас стрибнув у воду, а Ясь, мов куль, шелепнув у вкриту ряскою болотну твань. - Ря-а-атуйте!.. - почав було волати про допомогу, але, вiдчувши спиною надiйну твердь, замовк одразу. Й курцi тут не втопитися. - Тпру! Тпру! - гукав Тарас кобилi. Вона спинилась на тому березi й оглянулась немовби з подивом на купцiв: не повернули до стайнi батюшки Лободи, а пострибали хтозна-чого у рiчку! - От бачиш, бачиш, - захмикав, стоячи в_ _болотi_,_ Ясь. - Тепер збирай, витягуй скорше сливи! Штани й сорочка поприлипали йому до тiла, iз рук стiкала брудна вода. I смiх, i грiх! Щоб Ясь не бачив його лиця, Тарас нагнувся й занурив руки в воду. Нагрiб у пригорщ ослизлих слив й пiдняв поволi, не притискаючи. Як сполоснув, Ясь затужив: - Ну хто ж ┐х такi куплятиме!.. Зневiрившись, що можуть удвох до ночi виловити сво║ добро, пiшли просить розради до Лободи. Отець Гаврило уже вiдправив утреню й лагодивсь снiдати, коли прибiгли, немов чорти, бруднi й мокрi кирилiвчани. - Свят, свят! - жахнувся пiп i пирснув в жменю, не дохрестившись. Ясь розказав, яка лиха година спiткала ┐х на мiстку, i попросив: - Допоможiть нам, отче! Кобила там, i сливи мокнуть у тiм багнi... Проте отець Гаврило не поспiшав. Нареготавшись вдосталь, прискалив око i запитав: - Яка кобила бува║, як циган покупа║? Ясь тiльки клiпав очима. - Ну? Ну? - спонукував лукаво попик, потираючи вiд задоволення короткопалi руки. - Гладка! - знiчев'я бовкнув молодший Кошиць. Отець Гаврило покрутив головою. - А вiдгадайте таку: вiд чийого-будь приходу скаче дурень з прiрви в воду. Ясь озирнувся на Тараса, розвiв руками i за┐кнувся знову про власне лихо: - У нас там сливи, отче. - Е, нi! - змахнув руками господар. - Не встану з мiсця, доки не вiдгада║те! - Та ми ж... - захмикав Ясь. - Ми на базар, до Шполи... - Ну ще таку... - хапався за соломинку отець Гаврило. - По землi ходить, неба не бачить, нiчого не болить, а все стогне? Тарас не витримав: - Мокра! Жаба! Свиня! Отець Гаврило скривився гiрко й гукнув до наймички: - Гей, дiвко! Позич-но хлопцям ось по сапетцi! Лише опiвднi дiсталися вони до Шполи. Ясь бiдкався, що сливам ┐хнiм копiйка буде красна цiна. Тарас же зором нишпорив по всiх усюдах, чи не побачить де Перебендю. Базар ще був у розпалi. Ревла худоба, вже зголоднiла, змучена гедзями й спекою. Стояв невгавний гомiн вiд крикiв, смiху, пiсень i лайок. I п'янко пахло садовиною, дьогтем, солоним потом, розсолом, медом, горiлкою... Лiтало густо пiр'я... Бродили п'янi - хоробрi, щедрi, ласкавi, грiзнi й насмiшкуватi. Кляли лукаву долю, розмахували важкими репаними кулаками, божилися перелiчити ребра... Але кому - не признавались вголос, остерiгалися... Черницi, наче галки, тинялися помiж возами й збирали грошi на монастир,_ _┐х_ _зачiпали хлопцi, манили в ночi, пропахлi сiном, зеленим маком, зорями, вгощали щедро медяниками, але грошей в карнавки не кидали... Стояв жандарм, неначе iдол, серед майдану й гикав раз по раз чи то вiд спеки, чи то вiд зайвого могорича... Тарас не раз бував, ще з батьком, i на таких, i ще на бiльших торговицях. Вбирав щоразу спрагло слова, обличчя, сценки, як убира║ воду пiсок. Тут не було i слiду вiд тих похмурих i мовчазних невольникiв, якi у сiрих сутiнках вертаються з чужого поля... Немовби люди, лишивши дома сво┐ крiпацькi ярма, тут розправляли плечi й хоч на пiвдня ставали схожими на вiльних, мужнiх прадiдiв... Забувши, що мусить правити конякою, Тарас увесь пiрнув у цей барвистий вир. Аж Ясь втрутитись мусив. - Тпру, тпру! - схопив за вiжки i зупинив кобилу вже у ряду бублейниць. Продавши сливи - таки за безцiнь - й сховавши грошi, Тарас iз Ясем пiшли шукати чогось напитися. Неподалiк стояли iз рiзним дрiб'язком кирилiвчани й погодилися доглянути кобилу й воза. - Що батько скажуть! Третина ж грошей!.. - дивлячись на рiзнi ласощi, занудно скiмлив Ясь. - Поб'ють... пй-богу, всиплють не менше, як у бурсi... Все через тебе, злидню! - штовхнув пiд бiк Тараса, що озиравсь довкола. - Аж онде вiн! - зрадiв, немов побачив брата. Узяв за руку Яся i потягнув на край базару, де пiд стiною бiлiла плахта й на нiй рядками лежали рiзнi книжки. Упав навколiшки, схопив у руку ту, що була найближче, перегорнув, як вiтер, швидко й поклав назад. А потiм - другу, третю, четверту. До п'ято┐ мов прикипiв очима. - Ходiм... - заскiмлив iзнову Ясь. - Я, може, з ранку не ┐в, не пив... - Купи! - схопив Тарас його за руку. - Це ж "Ене┐да"! Зна║ш? - благав, притисши стару, побляклу книжку до грудей. Ясь глянув скоса: - Ет, казна-що! - Та ти послухай, ЯсюI - заметушився Тарас у вiдча┐: _Еней був парубок моторний_ _I хлопець хоть куди козак..._ Перегорнув сторiнку-другу. - Або осьо... Послухай, Ясю, як козаки обiдали! _Поклали шальовки сосновi,_ _Кругом наставили мисок;_ _I страву всякую,_ без _мови,_ _В голодний пхали все куток._ _Тут з салом галушки лигали,_ _Лемiшку i кулiш глитали..._ Тим часом десь на базарi пiднявся крик, шум, i люди, неначе вiвцi, метнулися в той бiк, де завжди рядком сидiли старцi, калiки та кобзарi. - Назад! - гукнув хтось грубо. Хтось тихо зойкнув. I забринiла, рвучись, струна. Тарас пiрнув у натовп, але застряв мiж двох дядькiв. - Ого! - вказав один iз них на трьох жандармiв, що вiдтискали, крутячись на бiлих конях, базарний натовп вiд кобзарiв. - Угу... - згодився другий. - Це ж божi люди! Та що ж ви робите, iроди! - пронизливо волала з юрбища якась бабуся. - Шукають Сивого, - сказав чиновник, що теж застряв у натовпi. - Вiн од самого нiби Кармалюка... Тарас рвонувся далi. Спинився лише тодi, коли вiдчув г