с пiдняв ряднину, вкрив нею батька i метнувся до мисника. Схопив рушник, намочив i, викрутивши, приклав до лоба недужому. Той притих поволi, угамувався. Лише дихав важко та раз по раз щось бурмотiв. Тарас уже хотiв був вийти з хати, щоб гукнути когось iз дорослих, та батько запручався, мов од когось вириваючись, i закричав: - Коня! Коня! Одчинiть ворота! Мури душать! Коня!.. ...Другого дня вранцi батьку полегшало. Заснув, як почала займатись зоря, й проспав до снiдання. Прокинувшись, обвiв очима хату, нiби щойно звiдкись при┐хав, i попросив узвару. Мачуха, що зiбралась було на панщину, внесла з комори грушок, помила, налила окропом i поставила у ще не вичахлу пiч. - Зараз, зараз, Грицьку, буде узвар,- втiшала хворого, як малого.- А мо', поснiдай спершу? Млинцi сьогоднi пекла... - Гречанi? - поцiкавився батько. - Еге, еге! - зрадiла мачуха i метнулась до печi, де на жару стояла миска з млинцями. Батько випив кварту узвару й задивився на сонце, що вляглося посеред хати на рудiй нерiвнiй долiвцi. Потiм повернувся до вiконця над поликом i, помилувавшись трохи морiжком пiд грушею, зiтхнув глибоко i запитав: - Ще далеко до благовiщення? - У вiвторок, з недiлi, - кинула мачуха, пов'язуючи бiлу хустку поверх очiпка. - А який же сьогоднi день? - П'ятниця. Батько довго мовчав. Дивився кудись у темний куток, де навiть ясного дня лише рiдiли сутiнки. А згодом, коли мачуха вже вийшла з хати й Тарас узяв зi столу батькiв дарунок, щоб заховати, обернувся до сина i запитав: - Розумна книжка? Тарас кивнув. Чомусь не мiг промовити й слова. Батько став прислухатися до чогось у повнiй тишi й усе бiльше й бiльше хмурити брови. Потiм закашлявся, забився в лiжку, немов рибина, викинута на берег, i довго не мiг заспоко┐тись. Поборовши кашель, витер сльози шкарубкою долонею й запитав: - Уже цвiте барвiнок? - Бiля хати засинiли вчора двi квiточки... - А в садку... на могилi? - Цвiте... - промовив пошепки. Й додав поспiшно й весело: - А вся левада бiла-бiла вiд рясту! Зiрвався з мiсця, наослiп вискочив з хати, побiг садком до левади i, ковтаючи сльози, нарвав зелено-бiлого цвiту. Вертавсь поволi, щоб заспоко┐тись. Обiйшов далеко могилу матерi й навпроти клунi вийшов на гору. Батько спав. Чи, може, знову слухав свою зболiлу душу й вдивлявся у тi далекi й тривожнi марева, якi доступнi людям тiльки на гранi смертi й життя. Прокинувся лише надвечiр. Поманив до себе пальцем Тараса й звелiв покликати в хату усiх дiтей, Павла, дiда_ _та_ _мачуху. Не помiтив рясту, що лежав на лiжку бiля подушки... Коли зiйшлися рiднi й запалили на столi каганця, батько розплющив очi, обвiв усiх журним, прощальним поглядом i почав дiлити свою убогу злидарську спадщину: - Микита буде вам за хазя┐на... Ти, Микито, - зупинивсь очима на найстаршому синовi, - мусиш менших до пуття довести... Тобi ж одежа моя, реманент... i все, що ║ у нас для хазяйства... Замовк. Облизав пошерхлi губи i попросив напитися. Коли вiддихавсь трохи, зупинив свiй погляд на похнюпленому Тарасовi. Тарас напружився i закусив нижню губу, щоб не розплакатись. Тим часом батько, так нiчого й не сказавши, перевiв_ _очi_ _на Ярину й Марiйку, що тулились злякано пiд долонi дiда Iвана. - Дочкам Яринi та Марiйцi - все, що в хатi залишилось вiд матерi... - через силу мовив батько й притих. Iз запалих тьмяних очей його покотились великi сльозини. - Йосипу... - заговорив вiн згодом спокiйним голосом, - сукно на свитку, що я купив торiк у Вiльшанiй... Тарас погладив голову Йосипа, що прича┐вся поруч нього й дивився на батька майже радiсними очима. Йому, напевне, було цiкаво, що в хату набилось стiльки людей, що заговорив батько, який так довго мовчав, i що дiдусь принiс йому аж два пироги... - Синовi Тарасу... - почув зненацька Тарас, - iз мого хазяйства нiчого не треба... - Батько перевiв подих i, спинившись поглядом на миготливому вогнику каганця, мовив журно i впевнено: - Вiн не буде абияким чоловiком... З нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо... - Помовчавши якусь часинку, додав, немов у вiдповiдь на нiмий загальний подив з такого дивного рiшення: - Для нього мiй спадок або нiчого не буде значити, або нiчого не допоможе... Тарас вiдчув, що батько дивиться на нього. Пiдняв очi й справдi стрiвся з батьковим поглядом. - Учися, синку... - промовив батько, ледве ворушачи губами. Застогнав, скривився болiсно й кинув рiзко, нiби аж з розпачем: - Просiть Богорського!.. Богорський наче тут i вродився. Як чорний привид, вирiс вiн на порозi, пропустив поперед себе отця Григорiя i кахикнув глухо в кулак, мов збирався перехилити чарчину. - Слава богу, - привiтався тихо отець Григорiй, вийняв з кишенi ряси згорнуту ║пiтрахiль, одягнув ┐┐, не поспiшаючи, завченим рухом i пiдiйшов до хворого. Всi, хто був у хатi, позадкували похапцем до дверей, нiби хворий вiд то┐ митi, як увiйшов отець Григорiй, бiльше ┐м не належав. Останнiм вийшов Богорський. Зачинив за собою дверi, кахикнув ще раз i подався з двору, нi до кого навiть не обiзвавшись. Мачуха було рвонулась за ним, але Павло спинив ┐┐ за плече i сказав, що сам пiде й поговорить з дяком про небожа. Тарас один лишився в сiнешнiй темрявi. Спершись на драбину, яка вела на горище, тамував плач. Доки ще не було попа, жеврiла надiя. А зараз... Iще не знав Тарас випадку, щоб одужав хтось у Кирилiвцi пiсля того, як приходив отець Григорiй i вiдпускав сердезi його останнi грiхи. На подвiр'┐ гомонiли родичi, бiдкалися, що нема сестри Катерини, просили когось сходити чи з'┐здити у Зелену Дiброву. Iз хати долинув голос отця Григорiя. Тарас причинив сiнешнi дверi й став прислухатися. - Зате, глаголю, будеш в раю,- сказав розважливо батюшка. Довгий час було тихо. Говорив, напевне, батько. Його ослаблий голос вже не мiг здолати вiдстанi мiж лiжком i сiньми. - Не стрiнеш пана, Грицьку, не стрiнеш! - пробасив розкотисто пiп. - До раю втраплять лише нужденнi i страждущi! Багатим у рай пролiзти важче, нiж верблюду крiзь вушко голки... З подвiр'я в сiни долинав плаксивий голос Йосипа, який просився спати. - Не гнiви, Григорiю, господа, - почувся знову батюшчин голос. - Молися краще й уповай на милiсть його... Проща║ться раб божий Григорiй, - забурмотiв вiн поспiхом, грюкнув ослоном, на якому, видно, сидiв, i вiдчинив у сiни дверi, притиснувши ними Тараса до драбини. Тихо зайшли у хату дiти та родичi. Хворий дивився на всiх уже далеким, туманним поглядом. Лише коли побачив Тараса, в очах знову щось спалахнуло. - Просiть Богорського, - промовив поспiхом, немов боявся, що не встигне сказати, - може б, вiн узяв до школи Тараса... Не оставте й ви, батюшко, бiдного сироту... - звернувся до отця Григорiя, що неквапно й вiдчужено згортав ║пiтрахiль. - Не оставимо, не оставимо... - кинув пiп, беручись_ _за_ _клямку. - Усi ми смертнi, i всi пiд богом ходимо... Раптом пiп вiдсахнувся. Рвучко вiдчинилися дверi, й_ _на_ _порозi вирiс економ. - Григорiй! Завтра з плугом у поле! - гукнув, немовби надворi. Знiтився, коли помiтив у хатi батюшку. Переступив з ноги на ногу, рипнувши чобiтьми, пошкрiб потилицю i сховав за спину руку з нагайкою. - Одробив уже сво║, одробив... - схлипнула бiля столу мачуха. - Слава богу, звiльнився... - зiтхнув з полегкiстю батько. На його обличчi проходять тiнi то жалю, то горя, то радостi. - Хоч тепер звiльнився... - додав уже ледве чутно. Зiтхнув, заплющив очi... У недiлю вже й поховали... А в понедiлок прийшов раненько дядько Павло. Мовчки випив кварту води i, струснувши стриженою пiд макiтру головою, опустився важко на лавку. Хмуро оглянув малечу, що сидiла, ждучи снiданку, потер долонями скронi (перебрав, напевно, на поминках) i сказав, не дивлячись на Тараса: - Ходiм до мене, мабуть, Тарасе... Ти бачиш, скiльки ротiв... - I що я, бiдна, з ними робитиму?! - сплеснула руками мачуха. Сльози так i бризнули в не┐ з очей. - Прошу, благаю вас, дiвере, вiзьмiть хоча б цього одного, понурого! - Вона сердито ткнула коцюбою в той бiк, де мовчки сидiв Тарас. - То як, небоже? - повiв бровами Павло. - Доки тепло, пастимеш свинi... А як захука║ - помагатимеш по хазяйству... Зате не будеш жадний шматочка хлiба. Й при дiлi будеш. I в люди, бог дасть, вийдеш... Я ж бо зичу тобi добра.__ Тарас мовчки пiдвiвся i став збирати сво┐ пожитки. Хiба йому тепер не однаково, що робити, де жити! Недаремно ж кажуть: сиротi хоч з мосту та в воду... Поклав у торбу таблицю, каламар та псалтир i дiстав з полицi Сковороду. - А ця мiзерiя й нi до чого, - нахмурив брови дядько Павло. - Хрякам що "тму", що "мну" - все одно... Тарас жбурнув торбину на стiл, а коли Павло одвернувся, сховав останнiй батькiв дарунок за пазуху. Байдуже ступав слiдом за дядьком по стежцi, вмитiй росою... I цар Давид був пастухом!.. Ще з похорону лунають в душi пiснi чи псалми цього царя-поета. Примружиться i нiби бачить його з гирлигою... Ось мерехтить серпанком безкра┐й степ, яким сумними хмарами сунуть отари. Тремтить багрове сонце, а в голубiй височинi ширя║ кiбчик... Тихо... I раптом знову зрина║ звiдкись жалiбна музика. Гудуть дуби, спiва║ птаство, i вiтер ледве-ледве перебира║ срiблястi струни променiв... Тарас поволi стишу║ ходу, зверта║ на iншу стежку i, поминувши крайню хату, виходить у степ. Немов вiтрило, надува║ вiтер йому сорочку, куйовдить чуб i притиска║ холодну книжку до грудей. Не чути дуба, але голосять, тужать вiтри... Зеленим вруном - панська озимина... Праворуч, нiби латки на сiрiй свитi, - маленькi клаптi людських ланiв... З гори в долину проклада║ орач лискучу борозну, по якiй поважно ходять такi ж граки... А далi, ген, аж на могилi, хтось мрi║ бiлий-бiлий - немов упала з неба хмаринка... Якась невiдома сила тягне Тараса туди. Колись, як був ще зовсiм малий, отак пiшов вiн степом шукать залiзнi стовпи, що пiдпирають небо... Усе гучнiше луна║ музика. Голосять струни, тихий, прихриплий голос виводить щось журливе. То бiла хмарка квилить на степовiй могилi. В руках у хмарки кобза. А вуса довгi й сивi, волосся бiле як молоко... В _чистiм, полi тирса шумить,_ _Катран зеленi║,_ _В чистiм полi своя воля,_ _Що й серце нiмi║..._ Спiва кобзар, вдивляючись незрячим поглядом у далечiнь. Торка║ струни, i тi рокочуть, нiби вони живi... Гойда║ вiтер суху билину, хилить срiблясту тирсу хвилею... Зда║ться, що сива тирса i в кобзаря на головi... Ой _зiйду я на могилу -_ _Гляну-подивлюся,_ _Як вгадаю про ту волю,_ _То й знов зажурюся..._ Тарас спиня║ться, щоб не сполохати. Перебендя легенько пестить струни, i сльози котяться йому по щоках... - Це ти, Тарасе? - враз озива║ться i поверта║ голову, неначе може його побачити. Тарас сiда║ неподалiк. Старий втира║ очi, всмiха║ться знiяковiло: - Вiтер... Не любить, щоб бачив хтось його журбу. Навiть Iвася, поводиря, вiн не бере з собою в степ на могилу. Iде навпомацки. Йде в степ молитися. I якось дивно молиться: спiва та плаче... - Ну, як там батько? Одужав, певно? - пита║ жваво Перебендя. Коли прийшов уперше пiсля зими в село, Тарас сказав, що батько в них занедужав. - Сховали вчора... Кобзар поклав на землю кобзу, звiвся i пiдiйшов до хлопця. Намацав мовчки його плече, притис до себе... Вертались разом. Палав багрово захiд. Немов струмки до ставу, стiкалися в село з ланiв похмурi орачi. Пилили битим шляхом наморенi за день воли. Дiвчата, далеко десь, iще в степу, тягли журливу пiсню про кинуту нещасну дiвчину. Цвiла зоря вечiрня, неначе ружа... На греблi Тарас попрощався iз кобзарем. Звернув лiворуч i пiшов додому левадою, яку заслав легкий туман. Роса щипала уже потрiсканi, побитi ноги. За пазуху залазив холод. Хотiлось ┐сти... Лише коли почув сердитий голос мачухи, яка кляла когось з дiтей, згадав, що вже не тут його домiвка. Густим сусiдським садом прокравсь до клунi. Залiз у солому, що пахла й досi полем, спекою, згорнувсь калачиком i прича┐вся. Протяжно й хрипло ревли воли. Вози рипiли й постукували на груддi... На сливняку, що за стiною, возились кури... Пройшла по греблi пiсня й невдовзi згасла, як гасне в полi вогнище... ...Диво дивне! Тарас застав дяка тверезим i смиренним, наче пустельник. Ще десь-то доля не одвернулась зовсiм вiд нього, коли сьогоднi саме взяла за руку i привела у цю простору й порожню хату, де все, що можна було пропити, давно пропите. Торiк, як вiн тiкав зi школи, в дяковiй хатi стояло лiжко, накрите плахтою, а за столом на покутi висiли в два ряди образи. Богорський пiдвiвся з полика, пригладив пальцями розкiшну кучму на головi й здивовано уп'явсь очима в малого гостя. - З чим бог послав? - спитав нарештi. Сховавши за спину торбу з сво┐м школярським начинням, Тарас сказав: - Учитись хочу... - О-о! - пiднiс Богорський угору палець. - Не забув-таки раба свого нещасного, господи! - повернувся вiн до кутка, де чорнiли слiди образiв, маючи намiр перехреститися. Проте роздумав, махнув рукою i пiдступив до хлопця так обережно, нiби той був маною, духом, що мiг розтанути. - Давай! - простяг одразу обидвi руки. Тарас мовчав похнюпившись. Богорський все зрозумiв. Ураз поник, почухав лiву ногу пальцями право┐ i поплiвся до полика. - Я вам буду за наймита!.. - гукнув Тарас. Богорський став. - Ти чий кумедний такий? - спитав, прискалившись, i сам собi вiдповiв: - А-а, Шевченкiв, Грицькiв!.. То, кажеш, - в найми? - присiв на голий полик. - А блохи путать умi║ш? А борщу зварити з сокири? - Як навчите, то вмiтиму,- не розгубився Тарас. Богорський гмикнув, пошкрiб потилицю i поцiкавився: - А що нам скаже преподобна мачуха Ксенiя? - Поставить кварту на радощах... Богорський довго мовчав. - Ну, добре, отроче! - пiдвiвся повагом, пiдiйшов до вiкна, за яким уже скрадались сутiнки, пошкрiбся знову у потилицi й полiз пiд полик по чоботи. - Покинь де-небудь сво┐ пожитки... - сказав сердито з-пiд полика. - Щоб торба вiльна була... Дiстань iз печi глечика... Коли стемнiло, учитель з учнем вийшли на вулицю. Богорський вийняв з тину дрючок, попробував, чи замашний, i рушив далi, спираючись на цей вербовий посох. Тарас слухняно плiвся позаду й нiяк не мiг збагнути, куди й по що вони йдуть. Минули церкву, цвинтар, корчму. Вже й крайня хата поволi зникла в темрявi. Прямували на Тарасiвку. Позаду тьмяно блимали вогники. В степу лiворуч виходив з балки багровий мiсяць, немов великий мiдний п'ятак... - "Богом iзбранную" зна║ш? - запитав Богорський. - Еге, - озвався жваво Тарас. Йому подобалось, що перший день його навчання в дяка почався так щасливо й весело. Кудись мандрують... А що може бути при║мнiшим вiд мандрiв! _Богом iзбранная дiва_ _В Вiфлi║мi народила..._ заспiвав Богорський жалiбно-жалiбно. Лишивши божу матiр висiти у повiтрi, вiн кинув коротко: "Пiдтягай!" - i знов затяг, неначе голодний пес на мiсяць: _Народила бога-сина,_ _В сiно в яслах положила..._ Тарас уловчився i пiдтягнув. Богорський озирнувся, закивав головою, благословляючи свого малого помiчника, й пiшов, спiваючи, далi. Завернули в перший же двiр. Не встигли рипнуть ворота, як пiд ноги кинувся худий патлатий псюра i схопив дяка за халяву. I тут Тарас збагнув, для чого був узятий дрючок. Скуштувавши палицi, пес завищав i миттю щез пiд коморою. Богорський став пiд вiкном, поманив Тараса i завiв "Богом iзбранную". Хоч-не-хоч довелося Тарасовi пiдтягати. Тепер вiн все зрозумiв. Було так прикро й соромно. Та що тут вдi║ш! Назвавсь грибом, то лiзь у козуб... Дверi тихенько рипнули, i на порозi з'явилась бiла примара. Навiть при свiтлi мiсяця обличчя жiнки здавалось черепом, обтягнутим шкiрою. Худющi пальцi неначе аж бряжчали, коли вона взялася ними за рябi вiд тiней одвiрки. - Подайте, ради Христа... - почав було Богорський, але затнувся. - А я зрадiла... - розчаровано сказала жiнка, коли вони виходили з двору. - Гадала, бог прийшов по нашi душi... Минувши кiлька дворiв, Богорський знов подався на каганець. Але не встигли проспiвати й кiлькох рядкiв, як з хати вибiг хлопчик рокiв восьми й замахав руками, аби замовкли. - Батько насилу заснули... - пояснив вiн пошепки. - Сьогоднi вранцi ┐х на стайнi побили... - Тьху! - сердито сплюнув дяк за ворiтьми. - Так можна й дуба врiзать пiд тином. I нi печалi тобi, нi воздиханiя... Цього разу зайшли у двiр десь аж посеред села. Сiнешнi дверi були вiдчиненi навстiж, в пiдслiпуватiм круглiм вiкнi ледь блимав вогник. Дяк було спинився бiля вiкна, а тодi пiшов рiшуче до дверей. Намацав клямку в темних маленьких сiнцях й рвонув за ручку. Тарас, а вслiд за ним i Богорський, заклякли в порозi. На вбогiм лiжку лежала, плачучи, дiвчина, а бiля нiг ┐┐ сидiла згорблена мати й, вхопивши голову в руки, спiвала тихо весiльно┐: _Кидай, мати, в пiч дрова,_ _Оставайся здорова..._ Раптом вона вiдчула чужих, вся затремтiла, затулила собою дiвчину й заголосила: - Ой паночку, голубчику, не займайте бiльше ┐┐!.. - А тодi, так само раптом, всмiхнулася, схилила голову на долоню i заспiвала знову весiльно┐: _Рятуй, рятуй, та мiй братику!_ _Не дай менi та й загинути..._ Задкуючи, учитель з учнем вийшли з темних сiней. Аж на вулицi Богорський мовчки перехрестився i повернув додому, в Кирилiвку. Тарас iшов, наче у снi. Перед очима знов i знов поставали щойно баченi хати i люди, в яких вони з дяком сподiвалися роздобути щось на вечерю. За сво┐ одинадцять лiт Тарас побачив чимало горя, свого й чужого. Але цi зустрiчi приголомшили i його. А може, вони з дяком заблудилися? Може, замiсть Тарасiвки, зайшли до пекла? Напевне, щось подiбне здалося й дяковi. Вiн шпарко йшов, не озираючись, i шепотiв молитву, яку проказують вiд нечисто┐ сили. В село ввiйшли, коли вже мiсяць був височенько. За тинами гарчали соннi собаки. В хлiвах ремигала худоба. Нiде не блимало й вогника. Хiба що... Дяк спинився, поправив глечик пiд пахвою, прокашлявся й, переконавшись, що Тарас не вiдстав, пiшов рiшуче просто на вогник. У воротях почули хриплий дитячий крик. Богорський ринувся в дверi, немов у хатi плакала його ║дина дитина. - Прийдiмо i поклонiмося! - сказав, шукаючи клямки. - Хоч ми не волхви, так i младенець же не Iсус! Гостей зустрiв щасливий батько. - Синок родився... Три дiвки ма║мо, а тут - синок! - Господь турбу║ться, щоб було кому на свiтi горiлку пити! - захихотiв Богорський, потираючи руки, - Нехай росте здоровий, як риба, гожий, як вода, веселий, як весна, роботящий, як бджола, i багатий, як земля! Батько аж сльозу пустив вiд розчулення. Гукнув на бабку, щоб прибрала ночви, в яких купали новонародженого, перезирнувся з жiнкою, що свiтила з лiжка ясними очима, i полiз до скринi по пляшку. - Прошу вас, дяче, не погребуйте чаркою, - почав хазя┐н припрошувати. - За здоров'я сина... мого синочка... О господи! Дяк не примусив себе довго просити. Схопив чарчину й перекинув у горло, як у порожню бочку. Сам налив собi другу i послав услiд за першою. Тим часом бабка насипала велику миску борщу, взяла три ложки й подала все на стiл. - Сiдай, Тарасе, - гукнув господар, випивши чарку. - Горiлки, правда, не лишилось тобi... - А вiн у нас непитущий! - зачерпнув Богорський iз миски повну ложку борщу. Iз хати вийшли вже пiсля пiвночi. Богорський кинув посох i обома руками тримав глечик з узваром. Час вiд часу вiн прикладався, робив кiлька ковткiв i, крякаючи на все село, фiлософствував: - Велике дiло зробив господь, сотворивши рiзнi кваси й узвари! Бувало, в бурсi у Ки║вi як продамо з десяток пречистих дiв та як впремось у шинок з хлопцями-богомазами... Так на другий день тiльки квасом i спасалися... Рожд║ство тво║, Христ║, бо-о-оже наш! - заспiвав вiн, начебто в церквi. Потiм сплюнув, озирнувся довкола i, вiддавши глечик Тарасовi, наказав: - Додому йди, вилазь на пiч i предавайся сну! Невдовзi трiснув чийсь перелаз, почувся тихенький стукiт у вiкно, потiм брязнула клямка й вiдчинились, рипнувши, дверi... Тарас зiтхнув з полегкiстю, напивсь узвару й пiшов до школи, яка сьогоднi стала йому домiвкою... ...Над осiнь почали потроху вертатись учнi, що торiк розбiглися вiд Богорського. Який не ║, а все ж учитель, вчився аж в Академi┐. Не закiнчив, правда... Та коли б закiнчив, то не був би, звiсно, дяком. Десь дали б йому мiсце батюшки, ще й попiвну в придачу. Тепер би славив господа в барвистих ризах та на┐дав черево. Хiба ж колись не марив юний попович цим! Гай-гай... Пропало те уповання, розтало, щезло, "яко iсчеза║т дим, яко та║т воск от лiца огня"... I, може, саме тому пустивсь, як кажуть, Богорський берега, запив, зненавидiв усе i вся, що прагне знань i тягнеться до науки. Першим прибiг до школи Тарасiв друг Гнат Бондаренко. - Пугу! Пугу! - гукнув вiн, склавши долонi трубкою бiля рота, коли помiтив Тараса, що саме мазав у темних сiнях долiвку. Залiзняк iз Гонтою обнялися, поплескали один одного по плечах i, немов стомившись вiд радостi, посiдали на призьбi, яку розмалював учора гле║м Тарас. Гнат поклав торбину на колiна, загадково пiдморгнув друговi й засунув у не┐ руку. Спершу витяг олiвець, потiм - кiлька шматкiв цупкого сiрого паперу. - Коли б менi хто-небудь намалював того коня... - показав рукою на вигiн поблизу церкви, де щипала спориш булана Кошицева кобила, - то я, як каже дяк, безвозмездно увесь вiддав би оцей причандал... Тарас дивився мовчки на Гната, i руки його самi тяглися до паперу та олiвця. - Тобi, тобi!.. - промовив поспiшно Гнат. Хiба ж вiн мiг подумати, що друг отак нестямно зрадi║ його дарунковi. - I кобилу, й лоша! - сказав нарештi Тарас, схопивши в руки той дивний скарб. - А там лошати нема║... - В попа нема, а в нас кобила буде з лошам! Узяв у Гната з торби велику книжку, поклав на_ _не┐_ _аркуш. Грифель торкнувсь паперу i залiтав по ньому, немов рукою хлопця водив всевишнiй, який в таких дiлах, напевне, знався, коли зумiв створити стiльки всяко┐ всячини на землi. Кобила нiби перебiгала з вигону на папiр. Тарас поставив руба книжку разом з папером, витягнув руку, примружив очi i, схиливши голову на лiвий бiк, вдивлявся довго в малюнок... Торкнувся швидко конячих вух олiвцем i всмiхнувся до Гната. - Ти диви! - зачудовано вигукнув Гнат. - Як жива! Того гляди - заiрже... - Тепер - лоша... - А потiм ще - москаля! З рушницею та шаблюкою... Чи, Мамая з бандурою... Тарас уже того не чув. Отямився лише тодi, як на папiр упала зненацька тiнь i потягло горiлкою. - Ану подай-но сюди... - сказав суворо Богорський. Тарас пiдвiвся i вiддав дяковi малюнок. Спiдлоба стежив, як той вдивлявся в папiр i повертав його на всi боки, неначе циган на базарi коня. - А долiвку ти вимазав? Тарас промовчав. Стояв лихий, на┐жений, не зводячи очей з малюнка, який тремтiв у дяковiй руцi. - Свинячим писком та в пшеничне тiсто... - скривився дяк, зiбгав малюнок i, хитнувшись, дав Тарасовi запотиличника. - А хто ж крутитиме волам хвости?! Тарасовi кров шугонула в голову. - Казали батько... - втрутився Гнат. - Давай! - простяг Богорський руку. - Дяковi теж потрiбно жити за щось... Тарас поклав на призьбу книжку та олiвець й пiшов од хати. - Куди?! - гукнув Богорський. Не озирнувся навiть... Зiйшов з гори навпроти греблi, перехопився через ярок, яким весною в леваду збiгали струмки, i хотiв було пiрнути в густий сусiдський садок, де вiн завжди ховався, коли душа виповнювалася якимись прикрощами, але почув там голоси й пiшов левадою уздовж струмка. Свинячий писок... Хоч розумiв, що дяк сказав це не про його обличчя, все ж зупинився бiля невеличко┐ сажалки, розгорнув осоку й нахилився, щоб побачити себе у дзеркалi води. Звичайне собi лице... Кирпатий нiс, глибокi очi пiд вицвiлими бровами й високий лоб, прикритий зверху темно-русим волоссям. Пшеничне тiсто... Виходить, i це не для таких, як вiн, Тарас Шевченко, ┐м тiльки мазати долiвку й стiни - ото i все художество. Ну... може, ще намалювати гле║м голубiв по бiлiй печi... Спiткнувся i ледь не впав. Потер забиту ногу, схопив корча, який, мов пан, розлiгся якраз на стежцi, й жбурнув його у терен пiд кручею. Корч глухо гупнув, обрушивши порослий травою схил i вiдкривши чорний вхiд у печеру. Трухляве кiлля, нiби зламанi ребра, визирнуло з-пiд дерну... Пригнувшись i затуливши лице руками, Тарас пiрнув у хащi терну та дерези i незабаром виринув бiля самого зсуву. Звичайно, це була печера. Хтось затулив до не┐ вхiд мiцним частоколом, приклавши зверху дерном, щоб було непомiтно. Тепер те кiлля геть погнило. Розчистив вхiд. Обережно влiз до печери. У повнiй темрявi вiдчув: земля тверда тут, як на подвiр'┐. Поволi встав i не вдарився головою. Ступив три кроки вперед, й рука уперлася в стiну. Тим часом очi звикли до темряви, й Тарас побачив злiва уздовж всi║┐ стiни широку призьбу. I в цей же час з-пiд нiг його метнулось щось, забряжчавши. Тарас завмер. А в смузi свiтла, що вляглась бiля входу, крутнувшись кiлька разiв, заспоко┐вся невеличкий казанчик. Тарас побiг надвiр i назбирав бадилля. Дiстав торбинку з трутом, кременем та кресалом i почав розпалювати вогнище. Бадилля довго димiло, жеврiло й не хотiло займатися. А коли спалахнув нарештi вогонь, Тарас пiдвiв голову i побачив на призьбi зiтлiлий синiй жупан i козацьку шапку з малиновим шликом. Затамувавши подих, пiдiйшов до призьби i хотiв було взяти в руки жупан. Але той вiд першого ж доторку розпався на клаптi. Тарас не став тривожити шапки. Напевне, тут ховався один iз тих колi┐в, що розбрелися свiтом пiсля поразки... Може, навiть хтось iз кирилiвських, ┐х же було немало у вiйську Залiзняка... Дiд Iван не раз про це розповiдав... "А може, шабля або пiстоль десь тут захованi?" - подумалось. Пiдкинув у пригасле вогнище палива i почав шукати козацьку зброю. Та, крiм кiлькох вуглинок, нiчого бiльше не знайшов. Присiв на призьбу-лiжко, щоб заспоко┐тись. Серце так прудко билося в грудях, нiби i справдi стрiвся тут з гайдамакою. Ось-ось, здавалось, трiсне надворi хмиз, загляне хтось вусатий, з оселедцем на головi й спитав гнiвним голосом: "А хто тут ходить у мо┐й печерi?!" Тарас прислухався, проте знадвору не досягало сюди нi звуку. Сидiв так довго. А потiм звiвся й, узявши почорнiлий мiдний казанчик, почав копати землю. Коли останки жупана й шапки були похованi, постояв мовчки, як личить бiля могили, i вийшов тихо в уже багрове, немов скривавлене, надвечiр'я... ...На другiм тижнi пiсля рiздва вернулись з Ки║ва чумаки. Вони були схвильованi i та║мничi. Розпрягали мовчки волiв, а в очах раз по раз загорялись вогники радостi. Надвечiр пробiгла чутка селом: недовго вже панам панувати, посмоктали людсько┐ кровi... Тарас почув цю новину вiд Гната: той бiг по щось у шинок i заскочив до школи, щоб порадувати друга. - Уже повстали чернiгiвцi. Коваленко мо║му батьковi розповiдав... - сказав вiн пошепки в сiнях i побiг по бiлiй стежцi до шинку... Дяк хропiв на печi - прийшов недавно додому лика не в'яжучи. Тарас наслав соломи в чоботи, знайшов онучi й швиденько взувся. Накинув свитку, одягнув на голову шапку, яку вiн сам собi пошив, i вибiг з хати. Пiд вечiр мороз подужчав. На заходi пiднявся в небо багровий стовп. Вились високо вгору стрункi дими. Iскристий снiг зiтхав i охкав пiд чобiтьми... Здавалось дивним, що люди топлять печi, вечеряють. Уже повстали чернiгiвцi! Ось-ось в степу забемка дзвiн i шугоне у небо червона заграва... Може, знову десь у Холоднiм Яру гайдамаки святять ножi!.. Вихором влетiв Тарас у хату до Коваленкiв. Там було вже чимало людей. Усi притихли i насторожились. Але, впiзнавши, знову загомонiли, запихкали люльками. За столом, бiля самого господаря, виднiлась сива дiдова голова. - Ну, ну! - нетерпляче пiдганяв старий Коваленка. - Так ото я й кажу, - почав пiвголосом той. - Ночували ми у Васильковi. Коли це, ще нi свiт нi зоря, надворi знявся переполох. Рiзкi команди, крики, iржання коней i навiть пострiли. Вибiга║мо з хати - повне мiсто солдатiв. "Царя не буде!" - перебiга║ чутка з двору до двору. А слiдом за нею ще приголомшливiша, ще радiснiша: "Землю i волю всiм!" - Коваленко трохи помовчав, зiтхнув з полегшенням i додав: - А ми додому швидше... Аби без нас не подiлили... - А хто ж у них отаманом? - поцiкавився дiд Iван. - Може, хто з старих колi┐в? - Якийсь Апостол, казали люди. - Був колись такий гетьман... - подумав уголос дiд. - Та це задовго до Колi┐вщини... Як я малим ще був, розказували старi... Притихли. Кожен думав свою селянську думу, сумнiвався, надiявся. Кожен, певно, згадав, що нема║ нiчого вiчного в свiтi. Була воля - потопили в козацькiй кровi та в крiпацькому потi... Та й неволя ж, мабуть, не вiчна! Врiже дуба колись же! Тiльки ┐й у цьому треба допомогти... Миналi днi. Вихрiв снiгами сiчень, стискав в обiймах рiки, простягував холоднi руки у глиб землi. I бiло-бiло довкiл було. Навiть надвечiр, коли заходило сонце, у небi не з'являлося червоних спалахiв. Звисали хмари, неначе стеля в старенькiй хатi, що наполовину вже вгрузла в землю. I ночi теж були довкола чорнi, як крiпацька журба. Даремно люди вставали з теплих лiжок, виходили тривожно з хат, вдивлялись i вслухалися. Нiде нi звуку (лиш вiтер свище) й нi клаптя заграви... То де ж та воля?! Де ж той Апостол, що возвiстив_ _┐┐_ _щасливий прихiд i загубився у хуртовинi?.. Вечорами збиралися у котрiйсь хатi i гомонiли, думали. А потiм хтось просив згадати якусь стару козацьку бувальщину, i дiд Iван, який приходив першим щовечора, статечно кашляв у кулак i починав завжди одною й тою ж примовкою: "Коли старi люди брешуть, то i я з ними..." А потiм йшла нова цiкава iсторiя. Тарас уже чув не раз ┐х. Коли ще батько й мати були живi, у недiлю часто збирались люди в ┐хнiй хатi, випивали для веселощiв по чарчинi й просили дiда розказати про гайдамакiв, Але сьогоднi дiдусь почав щось зовсiм нове. Дядьки притихли, як школярi. Навiть дiти, що вовтузились на печi, прича┐лися. Оксана забула, що одягла кумедну Тарасову шапку, пiдперла голову кулачком - заслухалась... - А було це недалеко вiд Будища. Там в яру ще й досi ║ озеро. А над ним лiс невеликий... - Гупалiвщина! - пiдкинув котрийсь з дядькiв. - Еге ж, еге ж, - зрадiв пiдтримцi дiдусь i запитав: - А чому вiн зветься так - Гупалiвщина? Дядьки знизали плечима, перезирнулися. Гупалiвщина, та й годi... - Отож-то й ║! - пiднiс угору палець старий. - Як спалила шляхта вiльшанського титаря, на другий чи на третiй день примчав iз хлопцями Залiзняк. Розпитав, чи нема поблизу панкiв-ляшкiв (а ┐х ще вчора всiх перерiзали), коня пiд боки острогами й полетiв зi сво┐ми Старим шляхом, нiби на Звенигородку. Минули хутiр Боровикiв i звернули понад яром на Будище. Оточили нишком той лiсочок над озером i почали пiдкрадатися. Ну, а в лiсi - анi душi! Коли гульк - на деревах, неначе грушi, сидять пани вродзонi. Позбивали! -А як упоралися iз шляхтою, таки ж у тому лiсi знайшли льохи пота║мнi, в яких грошей було повнi скринi... Й подалися на Лисянку... - А чому ж Гупалiвщина? - розвiв руками котрийсь iз дядькiв. Iншi дружно зареготали. - Пани ж, як падали, гупали... - пригладив сивi вуса дiдусь. Притихли знову. Та старий не почав ново┐ iсторi┐. Озирнувся на темнi вiкна i попросив: - Ану погляньте котрийсь, чи не свiта║... - Ще й першi пiвнi не кукурiкали! - засмiявся той самий дядько, що перепитував про Гупалiвщину. Цього разу нiхто й не глянув на нього. Господар вийшов з хати, постояв трохи в дворi, пройшов пiд вiкнами на причiлок i повернувся. - Нi. Темно й тихо... Дядьки зiтхнули i попiдводились... Пiсля водохрещ, коли стояли морознi сонячнi днi, прийшов кобзар у село. Вiн нiколи до цього не бував зимою в Кирилiвцi. З'являвся завжди разом iз жайворонками, нiби також лiтав на зиму в теплi кра┐. Оксана перша стрiла в селi його, запросила в хату заночувати. Було вже пiзно, i старий не вiдмовився. - Добрий вечiр вам, люди добрi! - Ласкаво просимо, дiду, - пiшов йазустрiч Оксанин батько, зняв з Перебендi торбу та кобзу, взяв пiд руку й провiв до столу. Дiтлахи тим часом оточили поводиря. Розтерли руки, розкутали, спитали, як звати, i гуртом, немов горобцi, шугонули у тепле просо на пiч. Тарас прийшов, як тiльки стало темнiти. Вже кiлька днiв не був вiн у Коваленкiв, а це неначе хтось узяв його за руку i вивiв зi школи на знайому дорогу. Кобзар якраз узявсь до миски з борщем. - От спасибi, от спасибi... - сяяв вiд задоволення. - Знакомитий борщик у вас!.. - Раптом вiн насторожився й, зупинивши повну ложку на пiвдорозi, обернувся в той бiк, де присiв на край ослона Тарас. - Це ти, Тарасе? - запитав, немов побачив, та не впiзнав. Коваленки перезирнулися: вiн нюхом чу║, чи що? - Вiн, вiн, дiдусю! - закивала Оксана, подаючи на пiч малому Йвасю-поводиревi пшоняну кашу i кварту теплого молока. - Ну, що там дi║ться в свiтi? - запитав господар якомога байдужiше, коли старий на┐вся й напився. Кобзар нiчого не вiдповiв. Намацав шапку й кобзу, прокашлявсь тихо, перехрестився й подякував за вечерю. Лише потому похмуро буркнув у вiдповiдь: - Слiпий я, синку, незрячий... - А ми тут волi ждали, надiялись... - обiзвався журно господар. У хатi зробилось тихо. Навiть дiти не вовтузились на печi. - Спiткнулась воля... - сказав неголосно Перебендя. - Умилась кров'ю та й в кайдани озулася... У хатi знову зависла тиша. Тiльки чути було, як на ставу трiскався лiд, нiби хтось мерзлим груддям кидав у домовину... - Розбили пiд Ковалiвкою... - промовив згодом кобзар. - А iнших, ┐хнiх друзiв та однодумцiв, ще десь у груднi, у Петербурзi... Тарас поглянув на Коваленка. Сусiд беззвучно плакав... ...Чию многострадальну душу доведеться йому сьогоднi супроводжувати сво┐м читанням в царство небесне, Тарас не знав до самого вечора. Дяк потинявсь по школi, помугикав грайливу пiсеньку, яку можна спiвати лише на вухо, та й то не кожному, i вклавсь на полику спати. А в Тараса набралось стiльки дiла, що не мав хвилини забiгти хоча б до сусiдiв i дiзнатися, хто помер. Правду кажучи, Тарас не дуже i переймався тим. В його життi недовгiм було вже стiльки смертей, стiльки близьких i рiдних вiдмучилося!.. Рубав гiлляччя, доки аж не стемнiло. Повносив дрова до хати, знайшов навпомацки псалтир i пiдступив до хазя┐на. Збудить дяка не так-то просто, та ще коли йому не сняться цигани. Тут треба вмiння i неабияке. - Акиш, проклятi! Киш! Киш! - задригав дяк ногами, коли Тарас почав стягати з нього кожуха. - Послухай, ти! Ти, ти, що хвостик скручений бубликом... Не п'яль сво┐х чортячих баньок! Пiдлiзеш ще - як двину! I смiх i грiх! Дяковi знову сняться чорти. Тарас побiг до печi, знайшов на припiчку соломину i встромив у нiздрю грiшниковi. Дяк запручався, забурмотiв прокляття i врештi так чхнув, що сам прокинувся i сiв на полику з переляку. - Бр-р-р! - струснув патлатою головою, немов собака, вилiзши з рiчки. - Це ти? - спитав, уздрiвши Тараса. - Да воскресн║т бог i растачаться вразi ║го... - почав було молитву, а потiм сплюнув i, мов згадавши щось, уп'явсь очима в хлопця: - Що, ранок вже? Пора до утренi? - Та нi... Ще вечiр, - вiдступив на кiлька крокiв Тарас. - То якого ж бiса! - аж пiдскочив дяк вiд обурення. - Над ким читати псалтир? Богорський довго чухав потилицю, кривився, м'явся - не мiг згадати усопшо┐. - Ну, та... ота... Ну, як же в бiса ┐┐? Та сама, що й богородиця! Ну, як же ту, непорочну? - Марiя? - Еге! Еге! - зрадiв Богорський i покотився, неначе вiз, якого витягли з тванi. - Коваленкова мати! Живе отам, край дороги, що на Вiльшану. Ну, хата вгрузла в землю i рудий собака, що хапа║, навiть не гавкнувши... Тарас не слухав бiльше дяка. Вражений, скорiше вийшов iз хати. Це ж, це ж умерла бабуся Оксанина!.. Сухенька, жвава бабця Марiя, що так любила слухати, як хтось чита║ книжку. Псалтир, житiя i навiть граматику вона сприймала, як боже слово, i вважала кожного, хто умiв хоч трохи читати, напiвбогом-напiвлюдиною. А найдужче вона любила слухати вiршi. Заплющивши очi й затамувавши подих, вона сидiла, мов кам'яна, й лише на висохлiм ┐┐ лицi свiтилось тихе блаженство... I ось умерла бабуся, якiй було за чим на свiтi жалiти... Тарас не йшов до не┐, а бiг. Не мiг змиритися, повiрити,_ _що_ _вже ┐┐ нема║. Зустрiла його Оксана. Змарнiла вся, заплакана. - Вона просила, щоб ти псалтир прочитав... - сказала в сiнях пошепки. У хатi було багато людей: Йому дали дорогу, як дяковi чи батюшцi, зняли свитину й запалили бiльше свiчок, щоб видно було читати. Тарас тремтiв вiд хвилювання й холоду, який, здавалося, пронизав його наскрiзь, доки йшов вiд школи до Коваленчихи. Щоб не впустити псалтиря на долiвку, вiн поклав його бiля труни й почав незграбно терти руку об руку. Коли трохи нагрiвся та заспоко┐вся, набравсь хоробростi й зиркнув на бабу Марiю. Вона лежала наче жива. Ось-ось, здавалося, розплющить очi, всмiхнеться тихо йому i попросить почитати Сковороду. Крадькома Тарас оглянув тих, хто прийшов вiддать останню шану бабi Марi┐ i провести в останню путь. Схрестивши вузлуватi руки на животi, стояв Оксанин батько, дививсь на матiр й не помiчав великих сльозин, що, нiби краплi воску зi свiчки, спадали просто йому на руки. Iз-за його широко┐ спини визирала Оксана. Вона вже не плакала, тiльки схлипувала та раз по раз витирала червонi очi. З обох сторiн завмерли в тихiй жалобi близькi й далекi родичi та сусiди. Спохватившись, Тарас узяв iз лави псалтир, повернувся до свiтла i розкрив на першiй сторiнцi... Скiнчив читати уже при денному свiтлi. Важко човгаючи натомленими ногами, пройшов до полика, знайшов у купi одягу свою свитину, шапку й, одягнувшись, ступив до дверей. У головi шумiло, стискало скронi, язик у ротi ледь повертався. Востанн║ глянув на домовину й попрощався з бабунею. Уже в холодних сiнях наздогнала його Оксана. Тицьнула вузлик з грiшми, дала пiд руку теплу паляницю i перев'язаний нитками згорток. - Тут ремiнь, пришви на чоботи... Тобi бабуся Марiя оставили... Лише надворi, коли дихнув в обличчя теплий вiтрець, Тарас поволi вiдтанув. Морозу начебто й не було. Низько стелився дим з коминiв i пах так смачно, що наморочилось у головi. Хтось пiк гречанi млинцi... У когось цибуля смажилась... Життя i смерть... I завжди поруч! Згадався страшний той вечiр, коли ходили вони з Богорським просити хлiба в Тарасiвку. Одне, поживши на свiтi, вмира║, тим часом iнше народжу║ться. Недарма ж кажуть, що половина свiту плаче, а половина скаче... Ось пiшла на той. свiт добра людина, а йому i журно, й весело. Жаль бабусi, ще й дуже жаль. А весело тримати в руках добрячi пришви на чоботи! Подумать тiльки, ще ж не мав вiн сво┐х чобiт. Ходив завжди в чи┐хось недоносках... Приталий снiг сiдав пружисто, i кожен крок лишавсь на ньому, мов на паперi. Цвiрiнчали весело горобцi, стрибали зграйками на дорозi й раз по раз чистили пiр'ячко. Тарас ковзнувсь по стежцi, й пташки ураз знялися й перелетiли на кущ бузку, що вже стояв без снiгу. Тарас хотiв ковзнутись ще, та вчасно стримав себе, бо ледь не випустив хлiб. Поправляючи пiд пахвою запашну паляницю, побачив пса, що йшов слiдом за ним по дорозi. Худий, облiзлий, з голодним блиском в очах, вiн спинився за кiлька крокiв вiд хлiба й завиляв безсило хвостом. Тарас був певен, що пес не бачить його, а тiльки хлiб, який стирчить з-пiд пахви. Поклавши пришви на стежку, вiдламав вiд буханця чималий шматок i кинув псовi просто пiд ноги. Собака навiть не вiдсахнувся. Схопив зубами й лапами i ┐в, заплющивши очi. Богорський стрiв Тараса в порозi. - Давай, - простяг вiн руку до хлiба. Нахмурив брови, коли побачив, що хлiбина надламана, але простив i вп'явсь зубами в хрустку скоринку. Тарас вiддав дяковi хустину з грiшми, а згорток з пришвами сховав за спину й ступив назад до дверей. - Давай! - промовив владно Богорський i схопив Тараса за руку. - Це пришви, пришви на чоботи! - запручався Тарас. - Менi дали, менi бабуся оставила! Богорський мовчки розгорнув чистеньку бiлу