ричало: "Воля! Во-о-оля!!!" ...Бiг по Четвертiй лiнi┐, стискаючи ┐┐ в руцi, й не чув землi попiд собою. Воля!.. Зустрiчнi люди кидалися вiд нього геть, а вiн гукав ┐м нiмо на всю весняну вулицю: "Я вiльний, вiльний, вiльний!.." Панковi, що був похожий на управителя, який iще не так давно хотiв його послать на стайню i вiдшмагати, вiн ледве стримався, аби не крикнути у вiчi: "Зась!" Сонцю, що раптом зблиснуло мiж двох будинкiв, вiн усмiхнувся радiсно i показав затиснуту в руцi свою свободу. Вiн вiльний, сонце, вiльний!.. У щедрiй зливi променiв, - та й сам немовби промiнь, - пiдбiг до того дому, де жив Iван Максимович в напiвпiдвалi, i зупинився, щоб перевести подих. Вiкно було вiдчинене - весна, весна!.. I вiн, не довго думаючи, шугнув у нього. З трiском упав мольберт, посипалися на землю фарби, пензлi... - Ти що, здурiв, Тарасе? - спинив його Сошенко, що також ледь не впав додолу. - Воля! Iване, воля, воля!! В нестямi вiн душив за шию друга, пiдстрибував i все кричав, що сталося, що вiн тепер на волi. - Де вiдпускна? - спитав Iван Максимович. - Ось, ось Вона! - розтис кулак, в якому нiс, мов пташку, сво║ щасливе звiльнення. Сошенко взяв, уважно всю прочитав, заплакав i стис в обiймах хлопця, що став йому за два минулi роки мов рiдний брат. - Iвасю мiй!.. Iвасю... -ридав Тарас, не в силi бiльше стримуватись. - Якби не ти!.. - Поплач, поплач... Востанн║... Хай виллються усi крiпацькi сльози... Вiдчув, що радiсть гасне, немовби щось ┐й стало на перепонi. - Ще рiки ┐х проллються, крiпацьких слiз! - промовив жорстко, нiби й не вiн тут млiв од щастя хвилину тому. - Скiльки людей в неволi!.. - Добре, що ти вже вирвався. - Невже це правда?! - радiсть сплеснула знову крилами. - На волi я, на волi?! Турнув мольберт ногою, прийняв стiлець i рвучко пiшов навприсядки довкруг Iвана, що й досi ще тримав, мов свiчку, згорнутий в сувiй папiр iз волею: _На городi пастернак, пастернак;_ _Чи, ж я тепер не козак, не козак!.._ - Чого кричиш? - просунув жандарм у дверi голову. - Приснилась, мабуть, шибениця? - Такi "при║мнi" речi, шановний, сняться лише панам, - сказав Тарас, не встаючи. - А ти не пан? - Художник я, з вiдпущених. - Пан вiдпустив? - здивовано спитав жандарм. - Нi, добрi люди викупили. - I в скiльки ж це ┐м обiйшлося? Тарас сказав. Жандарм лиш свиснув. - Дорого... - зiтхнув невдовзi. - Мав би вже шануватися... Хоч довго був на волi? - Сьогоднi дев'ять рокiв. - Угу... Ну, спи! Свiтанок скоро... Вiн позiхнув, замкнув неквапно дверi. I знову стало тихо. Так, це уже сьогоднi... Минуло дев'ять рокiв, а вiн не встиг отямитися, напитись волi!.. Дивна у нього доля: вирвався, щоб стати художником, а став поетом, знаним на всю Вкра┐ну... Покликання! Воно весь час стояло за ним, художником, як злий чи добрий генiй, вихоплювало з руки малярський пензель, вкладаючи натомiсть гусяче перо... Вони з Сошенком, власне, за це почубилися... Ну, не лише за вiршi, й за Марусю, коли казати правду... Точнiше буде - i за Марусю, i за поезiю!.. ...Вiн мов зiрвався з прив'язi: хотiв усе побачити, усе пiзнати, вивчити i... надолужити за згаянi сво┐ лiта. Брюллов збагнув ту спрагу, ще й на правах учителя... нi, навiть просто друга, що трохи старший вiком, сприяв цьому. Вони були в театрi, й Карл Павлович пiдвiз його в сво┐х презручних санях аж до дверей. - Чекаю вранцi, - мовив, подаючи Тарасу руку. - Буду. Тарас зiскочив на мерзлий снiг, махнув рукою кучеру. Полоззя лунко рипнули (бо морозець!) i споро помчали вулицею до Академi┐. Насвистуючи легкий мотив iз опери, яку вони допiру слухали, Тарас вдихнув повiтря, розправив плечi. Добре!.. Минуло лиш пiвроку, як вiн став учнем Академi┐, а як змiнилося його життя i як вiн сам перемiнився! На ньому фрак, ║нотова розкiшна шуба, годинник, шаль, цiпочок... Як там у Пушкiна? _Острижен по последней моде;_ _Как денди лондонский одет -_ _И наконец увидел свет..._ Хоч не про нього сказано, та й вiн побачив дещо за час, вiдколи визволився з крiпацтва. Тепер вiн добре зна║ (на власнi очi бачив, був на вiдомих усiй столицi лiтературних вечорах!) весь цвiт мистецтва. А скiльки вiн наслухався, ввiбрав у душу, в пам'ять!.. - Гуляли десь, Тарасе? - з'явилася в дверях Маруся, небога ┐хньо┐ хазяйки дому. - В театрi був. - Iз ким же? - примружила лукаво очi. - З Карлою. - Це ж хто така? - надула пухленькi звабнi губки. - Професорка. - Бридка, напевно, й лiтня? - Не молода. Але бридкою ┐┐ назвати грiх. Красуня навiть... - Овва! - задерла гордо кирпатий нiс Маруся. I враз заплакала: - То йди, то йди до не┐!.. Тарас обняв за плечi дiвчину й поцiлував. - п┐ нема║, рибонько. То Карл Брюллов, професор мiй, учитель по Академi┐. - А ти не брехен, часом? - перекрутила вона на свiй, нiмецький, лад колись почуте вiд них з Iваном слово. - Ось хрест святий! - перехрестився. - А щоб було мiцнiшим це присягання, я прикладусь до образа, - чоломкнув знову бiлу пухкеньку щiчку. Маруся все простила й припала теж до нього. - Тарасе, йди вже спати! - гукнув Iван сердито i розчинив навстiж вiкно. Маруся, тихо пирснувши, втекла додому. А кавалер постояв трохи, охолоняючи (вiд доторку до це┐ рибоньки йому ста║ щоразу душно), й пiшов до хати. - Це казна-що! - обурювався Iван Максимович бiля мольберта. Вiн працював, сердешний, вдень i вночi. Тарас роздягся мовчки, шаснув мерщiй пiд вогку, холодну ковдру. - Носять тебе чорти повсюди... - бурчав Сошенко далi. - То бал, то вечiр лiтературний, а то театр чи просто свято Бахуса!.. А дiло ж саме не робиться... Он фарби вже позасихали!.. Скажи, на ласку божу, навiщо тобi те панство, тi пияки, нероби? - У них - знання, яких менi браку║, вони з дитинства вчилися в гiмназiях, унiверситетах... - На що вони тобi здалися, отi знання! Ти ма║ш такого вчителя, як Карл Брюллов, то вчися в нього; оволодiй сво┐м майбутнiм фахом у повнiй мiрi!.. - Iване, ти не розумi║ш... - почав Тарас довiрливо. - То вже Iван дурний для тебе? - скипiв Сошенко дужче. - Ранiше був розумний, а став дурний? Тарасовi до слiз зробилось прикро. Не так вiд слiв, як вiд самого тону. Вiн ладен був схопитись з лiжка, кинутися на шию друговi й просити в нього вибачення за те, у чому був не винен зовсiм, та не посмiв, щось стало на перешкодi. - Ну що це ти вигаду║ш? - сказав натомiсть лагiдно. - Для мене ти навiки як батько рiдний... - Батька потрiбно слухатися! - не угавав Iван Максимович. - У чому ж я тебе не слухаюся? - Закинув геть навчання, гуля║ш, пишеш вiршi!.. - Хiба це грiх - писати вiршi? - Ма║ш таку протекцiю, такий талант! За кiлька рокiв можеш стать академiком. Лише малюй, малюй, малюй!.. А вiн сидить i пише про Катерину-покритку!.. - Чого ти в'┐вся в не┐, в ту "Катерину"? Не розумiю... - Стiльки часу потратив марно на казна-що! Помовчали. Заятрилась ще свiжа рана в серцi - смерть Котляревського. Коли почув, заплакав i написав сльозами вiрш... Невже i вiн теж казна-що?.. - Не гнiвайся, а ось послухай лiпше, що написав я на вiчну пам'ять Котляревському... _Праведная душе! прийми мою мову,_ _Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай,_ _Не кинь сиротою, як кинув дiброви,_ _Прилини до мене хоч на одно слово_ _Та про Укра┐ну менi заспiвай._ _Нехай усмiхнеться серце на чужинi,_ _Хоть раз усмiхнеться, дивлячись, як ти_ _Всю славу козацьку за словом ║диним_ _Перенiс в убогу хату сироти..._ - Тарасе, ти - художник! - жбурнув Сошенко пензля, що поламався в його руцi. - Живописом услав народ, вiтчизну... - "Останнiм днем Помпе┐"? - Не розумiю... - притих Iван Максимович. - Ти ж був такий захоплений цим полотном!.. - I зараз я в захопленнi, - сказав Тарас роздумливо. - Ну, як утну щось отаке... Хто бачитиме його, крiм купки художникiв та меценатiв чи просто снобiв? Як прислужуся таким мистецтвом людям, що ним зроблю для волi свого народу?.. - А вiршами ти зробиш бiльше? - Так. Слово ма║ крила, воно летить iз уст в уста, його читають, слухають, спiвають, злившись серцем з його творцем!.. - Ти просто шука║ш щось на виправдання сво┐й гульнi та лiнощам, - помовчавши, сказав Iван Максимович. - Гультя┐ завжди схильнi до фiлософi┐. - Нi, намагаюся збагнути сам, що дi║ться в мо┐й душi... - Пiзнай себе... Не думав, що ти читав Григорiя Сковороду! - Сократ казав те ж саме... - О! - тiльки й змiг промовити затиснутий в куток Сошенко. - Iване, я вбираю в себе, мов губка воду, мудрiсть, яка була вiд нас захована царем, панами, злиднями... I прагну пiзнати iстину... - Не там, не там шука║ш, брате! Бали та дружнi учти "со возлиянием" не мiсце для Мiнерви! - Ти помиля║шся. На них я те побачив, чого не мiг ранiше бачити iз передпокою хоромiв панських... Зна║ш, вони усi приреченi... Банкет, Iване, пiд час чуми!.. - Коли вже хтось приречений, то швидше ми... - зiтхнув Iван Максимович. - Напiвголоднi, в холодi, в таких ось норах, - глянув на темнi стiни, - у вiчнiм страсi за день непевний завтрашнiй... - Сохо, ти просто виснажений i нездоровий, - сказав Тарас, сiдаючи. - Ми, власне, тiльки крихти... За нами - сотнi, тисячi, мiльйони навiть! А ┐х - мiзерна жменька... - Й тобi кортить ускочити до то┐ жменьки? Обурення спахнуло в ньому, немов суха солома. Та вiн його утримав i пригасив. - Я вже тобi тлумачив, чого ходжу на тi бали... - Не вiрю! - Чому? - Бо надто вже премудро! Недавно ще був сiрий, забитий хлоп - i на тобi: з Брюлловим вiн запанiбрата, в Струговщикова - свiй чоловiк, Гребiнку зве квгеном; не Павловичем, як ми усi, а так собi, по-простому!.. Дiвчат гарненьких зваблю║... - Сказав би так одразу! - гукнув Тарас. - Маруся - ось причина тво┐х фiлiппiк! - зареготав. - А я вже, грiшним дiлом, було подумав!.. Сошенко почервонiв. - Маруся також, - мовив. - Ти ж вiда║ш, що я повинен ┐хати iз Петербурга... I я хотiв... Давно люблю... А ти прийшов, забрав ┐┐... - пй-богу, не забирав! Вона сама. Я й так, i так вiд не┐, аж нi - до мене горнеться... - Сам бачив: ти ┐┐ сьогоднi поцiлував! Тарас не знав, що i казати друговi. Таки було. - То ненароком... - Брехен! Тьху!.. - Бачиш, бачиш! - схопивсь Тарас за соломинку жарту. - Шукай собi Марусю, та Богуславку, бо онiмечишся! Iван Максимович на те нiчого не вiдповiв. Щось роздивлявся довго в сво┐й картинi, хапав палiтру, пензля... Нарештi мовив глухо: - Шукай собi деiнде хату... Марусю теж... - Здурiв, ┐й-бо! - Нi. Хочу взяти ┐┐ собi дружиною. I знову стало тихо. Так нiби ┐м вже не було про що й порозмовляти мирно, як з братом брат... ...Була то перша його медаль за успiхи в навчаннi й працi в рiднiй вже Академi┐. Рiк промайнув, як свiтле, добре свято! Тепер вiн мiг сказати, що почувають вiльнi, не панськi люди в бiдi та радостi, бо встиг зазнати того й того. I, попри всi печалi й дрiбнi невдачi, утвердився на думцi тiй, що й горе людини вiльно┐ солодше щастя крiпака! Медалi ┐м вручали на урочистих загальних зборах, що вiдбувалися в великiй залi, в присутностi всi║┐ ради Академi┐, окрiм, звичайно, президента, який собi мав вищий, придворний клопiт. Тарас прийшов ранiше, аби вiдчуть, простежити все те колись омрiяне i недоступне дiйство, сiв у кутку, з якого було всiх видно i де самого не дуже бачили б. Проте його одразу ж знайшов Мокрицький. - Давно, давно не здибувалися! - подав тонку, неначе в музики, руку i примостився поруч. - В трудах усе? - Допався. - Гляди лишень не охватися... - Шевченки усi мiцнi! Козацька, брате, кiстка... - Чого це ти насумрився? - Згадав братiв... - А-а... - Я на волi, а ┐м же вiк, до смертi... - Ось вивчишся, збереш потрiбну суму та й викупиш i ┐х на волю! - Може... А як же iншi? - Iншi тво┐ брати? - пм також волi хочеться... Собацi он ланцюг огидний, а то ж козацькi душi... Мiльйони душ! - Ти он про що... - Як здумаю - усе ста║ немиле! - Не брав би так того до серця,- сказав небавом Аполлон.- Ми, брате, лиш художники, спiвцi краси... - А хто ж бiду спiватиме? Хто возвеличить отих малих рабiв нiмих, яких пани i за людей не мають?.. - Змiнився ти, - сказав Мокрицький з подивом. - За рiк такий став... - Бачив, як пiсля холоду, - коли пригрi║ сонечко й покропить дощ, - усе росте? Аж шелестить! Бо довго ждало, купчило житт║ву силу... - Вiршi закинув зовсiм? - Вони менi жить не дають, триклятi! I малювать... - махнув рукою. - Якось зайду, покажеш... - Лаятимеш, що не займаюсь дiлом, а казна-чим? Мокрицький здвигнув плечима: - Вiршi - мистецтво теж. - Сошенко ┐х вважа║ за витребеньки. - I що ж ви з ним, Тарасе, не подiлили? Такi були друзяки. Я дещо чув... - Ат, просто дурнi цапи! - Cherchez la femme... - Що ти сказав? Це нiби щось по-французькому? - Шукайте жiнку... Тарас на те не мав чого вiдповiсти. Сошенко не допомiг сво┐й напастi, вигнавши його з квартири. Маруся знайшла його, Тараса, i на новiй... - Ти чув, вiн ┐де в Нiжин. - Коли? - Не знаю. Справа вже, кажуть, вирiшена... З бiчних дверей тим часом вийшла поважна рада Академi┐ i зайняла сво┐ мiсця. Почався врочистий акт. Тарас дивився, слухав, виходив сам до столу одержувати свою медаль зi срiбла, та десь пропав той настрiй, з яким прийшов на зiбрання, щось муляло йому в душi... - Поглянь, поглянь на Григоровича, - шепнув йому Мокрицький. - Яка достойнiсть царська, i кожне слово виважене , на терезах... Вельможа! - Бо вiдчува║ силу, - сказав Тарас. - Без нього i президент, i вiце-президент одразу б сiли на мiлину. Медаль чомусь була холодна й тьмяна, як i його душевний настрiй... Може, це все тому, що пригадав свою рiдню, Кирилiвку?.. А може, всю обiдню знов зiпсував йому Iван Максимович?.. Вiн чоловiк тихенький, проте настирливий та беручкий... Згадав, як вiн тебе настирливо виводив, наче Мойсей, з ║гипетсько┐ неволi? Чи як не дав спокою анi собi, анi Брюллову з усiм його синклiтом, аж доки визволили вони тебе?.. Як ввiв та║мно до рисувальних класiв i явно - в хату квгена Павловича Гребiнки?.. Аж стало душно. За що ж вони горшки побили? Маруся - лише остання крапля, що переповнила... Ат, що там дiвчина i все, що ┐х вiдчужувало, у порiвняннi з тим, що ║днало, зближувало!.. Iван тепер по┐де на Укра┐ну - нещасний, хворий, скривджений i розчарований в найвищих людських чуттях... Той велiй друг, якого, власне, вiн сотворив, постав на нього!.. Так чи не так, а вiн гада║, певно, що зна║ правду... Зрада найближчих друзiв - наче глибока рана в грудях... Навiщо тобi здалась, Тарасе, та бiлолиця нiмочка? Нехай би брав ┐┐ собi за жiнку Iван Максимович!.. У Нiжинi знайде собi чорняву. В стрiчках, коралях й вишитiй по рукавах сорочцi... Там жде якась кирпатенька, з бровою, нiби ластiвчине крило!.. - Ти що, не ма║ш де ночувати? -_ _спитав Мокрицький голосно.- 3 Михайловим не помирився? - Та нi... - Чого ж сидиш? Крiм нас, уже нема нiкого в залi. - А й справдi!.. - глянув з подивом i рвучко звiвся. На набережнiй узяв за лiкоть друга i попросив: - Ходiмо вдвох... провiда║мо Сошенка... А то по┐де... - Добре, видать, почубилися! - Та як сказати... Дiти не можуть бути копiями батькiв... I друзi також. - Хтозна... - Нема людей, якi були б однаковi. Близнята й тi лиш зовнi схожi. - Правда... - Пардон! Прошу пробачення! - заледве не збив_ _┐х з нiг високий пан в окулярах. - Елькан! - зрадiв Мокрицький. - Куди бiжиш? - На похорон. - А звiдкiля? - З весiлля. - Знайомтесь! Це вiдомий фейлетонiст i театральний критик, а це художник, теж учень Карла Павловича, Тарас Шевченко. - Менi при║мно дуже... - подав Елькан м'яку, спiтнiлу руку. - Не впiзна║ш? - спитав Мокрицький критика i пригорнув Тараса. Елькан поглянув пильно, дiстав хустинку й витер ретельно скельця окулярiв. - Не мав, як кажуть, честi... - А пам'ята║ш того хлопчину, що в нас питав дорогу до Академi┐? Бiля Неви, весною... I ти його... - Жарту║ш? - пй-богу, вiн. - Воiстину метаморфози!.. - розвiв Елькан руками. - Таки знайшов? - спитав уже в Тараса. - Вже рiк учусь... - То ти i ║ той дiамант з народу, якого викупили Брюллов з Жуковським у Енгельгардта?! - Вiн, Олександре Львовичу, - сказав поспiшно Аполлон, вiдчувши, що надто вже безцеремонно мовлено.- Прошу любити й жалувати! - Жаль, жаль, що я вже мушу бiгти!.. - зiтхнув Елькан. - А втiм, небiжчик може i зачекати... Махнемо, братцi, до "Капернауму"? Мокрицький був не проти. Й Тарас не став на перешкодi, дав "вiдпускну". - Ви йдiть, - сказав, - а в мене ║ нагальне дiло. - Справдi, у нього дуже-дуже нагальне дiло, - спинив Елькана Аполлон, узяв його пiд руку й повiв у райськi кущi для тих, хто любить чарку. - Юначе, ми ще стрiнемося! - через плече гукнув Елькан Тарасовi. - Au revoir, mon ami![5] Сошенко вже складав потроху речi. Не здивувався його приходовi, а навпаки, був радий, хоча i виду не подавав. - Сiдай, спочинь,- пiдсунув йому стiлець. Слухняно сiв, дивився на дорогу людину й не мiг нiяк повiрити, що не приходив сюди, не бачив ┐┐ три мiсяцi. - Пробач менi... Я завинив, Iване, перед тобою... - сказав тремтливим голосом, немов чужим. - Обо║ добрi... - буркнув Iван Максимович. I раптом вдався до фiлософi┐, чого за ним ранiше не помiчалося: - Як будемо отак сваритись за казна-що, не знатиме народ наш щастя-долi. А з ним i ми... - По┐деш на Укра┐ну!.. - зiтхнув Тарас. - Не заздри, - торкнувся його плеча Сошенко. - Не зна║ш, яка платня мiзерна в тому училищi... Тут злиднi, там... - Садки цвiтуть, напевно!.. А ряст, барвiнок!.. Боже,_ _як я давно не був у нас удома, на Укра┐нi!.. Аж цiлих десять рокiв!.. Сошенко теж задумався. Лице його осяялося якимось милим спогадом. - Можливо, я одужаю на тiй красi... - озвався згодом тихо. - Недаром кажуть, що й "дым отечества нам сладок и приятен". - Спасибi, що завiтав... - утер сльозу Сошенко. I осмiхнувся: - Як там iде навчання? Тарас дiстав медаль з кишенi й подав йому. - Вiтаю!.. Даремно я тодi на тебе так нападав. - А може, й нi... - Я радий тво║му успiховi! - промовив, нiби скинув з плечей тягар, i простягнув медаль господаревi. - Вiзьми собi на спомин, - сказав Тарас. - Та що ти, що ти! - Справдi. Коли по совiстi - вона твоя! Iван подумав трохи, тримаючи медаль на витягнутiй правицi, тодi всмiхнувся радо й поклав ┐┐ на столик. - Спасибi. Буду згадувати... Вiн пiдiйшов, обняв Тараса й поцiлував. Заплакав. Неначе знав напевно, що ┐хнi шляхи розходяться; i не на день чи мiсяць, а на роки... ...Вже ┐дучи, Iван гукнув йому останнiй свiй заповiт: "Тримайсь, Тарасе, Штернберга!.." I от вiн радий був би, та десь той Штернберг бродить по Оренбуржчинi, а вiн живе з Михайловим, точнiше, найма║ на двох iз ним квартиру на Сьомiй лiнi┐ в будинку панi Аренс. Сюди й прийшов до нього квген Гребiнка. Сiявся нудний осiннiй дощик, i гiсть добряче вимок. Тарас стягнув шинель iз нього i витрусив ┐┐ в порожньому й вiд того аж лункому передпоко┐. - На бiльше вже вибачай, квгене, сушити нiде, - мовив, беручи також важкий з негоди капелюх. - Я ненадовго, - мерзлякувато повiв квген плечима. - Проходь туди, там затишнiше, - вказав Тарас рукою на ┐хню власне хату. - Сiдай, - подав йому стiлець, який уже ледь животiв. - кхидний дощ... - потер Гребiнка_ _руки_. -_ А де Михайлов? - Хтозна. Блука║ десь. - Ти чув такого - Мартос, Петро Iванович? - Нi. - Вiн прийде до тебе, щоб змалював його портрет. Заплатить добре - грошики у нього водяться... I ще одне... - обвiв кiмнату поглядом. - Де ти храниш сво┐ папери з вiршами, сирiч рукописи? - Пiд лiжком, он в коробцi. А що? - Нiчого... Просто так поцiкавився... Лукава, тиха усмiшка свiтилася в його очах. - То як там наша "Ластiвка"? - спитав Тарас. - Ще в клiтцi, - махнув квген рукою i посмутнiв. - Панок оцей, - вернувся до попереднього, - не густо ма║ розуму, а гонором його господь не обiйшов, i тягнеться вiн до людей вiдомих, талановитих... От я собi й подумав... Ну, зна║ш, я напевно, уже пiду! - пiдвiвся. - Прохання ║ до тебе: тво┐ папери з вiршами нехай лежать i далi у тiй коробцi... Згода? - Нехай лежать, - стенув Тарас плечима. - А де ж ┐м ще лежати!.. - Сошенко пише? - Нiби у воду канув. - Дивно... То на коли призначиш сеанс Петровi Йвановичу? - всмiхнувся знову. - Мабуть, нехай приходить завтра. О п'ятiй вечора. - То будь здоров! - подав уже зiгрiту, ласкаву руку. - Злупиш побiльше з нього, - кинув у передпоко┐, - бо ще образиться. - Послати треба братовi. Просив оце... - На ловця, як кажуть, i звiр бiжить. - Дорога ложка до обiду. - На цiй мовi будьте здоровi! Жартуючи, потисли ще раз руки, й Гребiнка знову пiрнув у мжичку. Мартос прийшов точнiше, нiж пароплав iз Ревеля. О п'ятiй рiвно почувся стук у дверi, й дебелий пан, рокiв пiд тридцять, упхався в хату. - Здрастуйте!.. - гукнув, чомусь вiдсапуючись, хоча пiднявся лише на другий поверх. - Пiд небеса забралися... - До бога ближче, - скромно сказав Тарас. - Я - Мартос, Петро Iванович. А ви - Тарас Шевченко?.. - скосив на лiжко очi. - У мене все готове. Сiдайте ось тут, - подав стiлець,- та й розпочнемо. - Дякую, - вмостився важко. - Витрима║? - Сидiть лишень спокiйно... Лице лiворуч трохи, до свiтла... Так... Не рухайтеся!.. Узяв картон з папером та олiвець, примружився, щоб роздивитись краще лице моделi... Що вiн весь час косить очима? Не бачив зроду лiжка?.. Намалювати б його отак! Мов вигляда║ чужих курей у шкоду... - А що то у вас таке? - спитав Петро Iванович, як тiльки сеанс скiнчився. - В коробцi тiй?.. - Пiд лiжком? - Так. - Порою, коли журба на душу ляже, беру й пишу... - Виходить, то вашi вiршi? - Можна i так назвати... Мартос зiрвався з мiсця, витяг на свiт коробку й_ _взяв_ _перший-лiпший аркушик. Поспiшно одяг пенсне i прочитав уголос: _Над рiчкою, в чистiм_ _полi_,__ _Могила чорнi║;_ _Де кров текла козацькая,_ _Трава зеленi║..._ Полiз по другий аркуш. - Багато у вас такого дива? - Та трохи ║... Гiсть сiв на лiжко, поруч поставив коробку, виповнену папером, i став читати. Мовчки, забувши, певно, де вiн й чого прийшов. - А можна менi додому взяти? - спитав нарештi. - Що ви! - гукнув Тарас. - Навiщо? - Я покажу Гребiнцi. Й коли йому сподобаються, то надрукую. Вперше йому таке пропонували, й Тарас не знав, як бути. Гребiнка взяв у нього - торiк ще - кiлька вiршiв для альманаху "Ластiвка"... - То як? - Не знаю... Виб'ють мене за них панове критики! - Ми теж не ликом шитi - захистимо! Ви зна║те, напевно, Корсакова? То це мiй друг. Звичайно, вiн не раз стрiчався з Корсаковим на вечорах, в театрах i знав, що той не тiльки пише про се, про те, а й служить цензором. Кортiло, правду кажучи, пустить у свiт сво┐ творiння словом... Гребiнка щось загаявся iз альманахом... А те, що в цiй коробцi, йому здебiльшого давно вiдоме, читане i навiть палко схвалене. Мокрицьким теж. Хоч Аполлон художник - на вiршах зна║ться!.. - То як, довiрите менi свiй скарб, Тарасе? - Берiть, - нарештi зважився. - Та не згубiть дивiться! - Побережу, яко зiницю ока! - врочисто мовив Мартос i згрiб усi папери. Коли при┐хав вдруге, то попросив, вручаючи Тарасовi коробку: - Ми вдвох з квгеном Павловичем не можемо навести лад. Будь ласка, все прогляньте, пронумеруйте аркушi, поправте, що бажа║те, i... - усмiхнувсь, чекаючи, щоб запитав, - i будемо робити книжку! Тарас стояв, уражений словами про видання, й не чув, що Мартос йому iще розказував... Тепер його поезi┐ побачать свiт! Пiдуть мiж люди, зможуть заговорити до будь-кого, збудити думку... Леле!.. - Вiн прочитав та й стогне: "Це щось таке, таке!..", а слiв знайти не може... - долинула до нього мова гостя. - квгену Павловичу забракло слiв!.. I я скажу: чудово! Я прочитав про Катрю сво┐й дружинi - плакала. Сидить, Тарасе, й плаче! Тихенько, так, беззвучно. Мов скам'янiла жiночка... Зробив сеанс коротшим, бо пензель йому тремтiв. I тiльки Мартос вийшов, сiв до роботи. Вперше свiдомо сiв. Не тiльки, аби вiдбитися чи вилить душу словом, сiв, щоб навести у вiршах лад... Це ж досi вiн не читав отак пiдряд, не вдумувався, чи до ладу, - писав i все. Бувало, правда, тягнувся до цих рядкiв, журився над ┐х недолею або читав тихенько якусь поему й плакав; коли нiхто не бачив... Тепер же вiн осмислював i кожне слово пробував, чи золоте. Мiсцями сам не вiрив, що написав, що це його болi, його журба... Веселого було так мало в його поезi┐, як i в життi... Порою геть забував про книжку i Петербург, витав у полi, в рiднiй сво┐й Кирилiвцi, бо всi пейзажi списував iз кра║видiв свого дитинства, з мило┐ його душi Вкра┐ни... Послати б ┐й цi думи, цi щирi сльози сина, що прагне щастя матерi й тому стражда║ тяжко, безсилий щось зробити, допомогти!.. Бо тут, бо тут... Накинуться на нього гречi, кукольники, якi, аби подужали, давно пiд корiнь вирубали б всi iншi мови. Хтось захистить, звичайно, дасть одкоша тим мракобiсам в бiлих, як снiг, манiжках, та як-то ┐м, цим вiршам бiдним, матиметься в такiм багнi!.. _Думи мо┐, думи мо┐,_ _Лихо менi з вами!_ _Нащо стали на паперi_ _Сумними рядами?.._ Схопив перо, знайшов ще чистий аркуш i записав. Одразу ж прийшло продовження: _Чом вас вiтер не розвiяв_ _В степу, як пилину?_ _Чом вас лихо не приспало,_ _Як свою дитину?.._ Мiняв свiчки. Печалився. Втирав невольнi сльози. Й писав, писав, виспiвував себе самого, душу свою стражденну, якiй усе на цiй землi болiло... Вже за вiкном давно стояла чорна пiвнiчна нiч, вже спав давно будинок, мiсто... Спала десь Укра┐на, зморена в сво┐й тяжкiй недолi... А вiн писав, висотував з душi слова, й кривавилась на тому мiсцi рана... _Думи мо┐, думи мо┐,_ _Квiти мо┐, дiти!_ _Виростав вас, доглядав вас,_ _Де ж менi вас дiти?_ _В Укра┐ну iдiть, дiти!_ _В нашу Укра┐ну,_ _Попiдтинню, сиротами,_ _А я - тут загину._ _Там найдете щире серце_ _I слово ласкаве,_ _Там найдете щиру правду,_ _А ще, може, й славу..._ _Привiтай же, моя ненько,_ _Моя Укра┐но,_ _Мо┐х дiток нерозумних,_ _Як свою дитину..._ Гойднувся вогник свiчки, з дверей вiйнуло холодом. Оглянувся i не повiрив сво┐м очам - в порозi стояло щось велике i волохате!.. Щоб не всмiхнулося, злякався б, мабуть, добре. - Година друга ночi, а вiн сидить! Коли б iще за малюванням! - рявкнула нараз проява. - Вася! Штернберг! - метнувся Тарас до друга. - Васю, а я тебе чекаю вже цiлу осiнь!.. Поцiлувавши Штернберга, Тарас узявсь знiмати з нього кожуха й теплу шапку. Вася, що вже розм'як, зiгрiтий теплом i зустрiччю, враз схаменувся: - Там же, внизу, вiзниця й речi мо┐ на санях! Жартуючи, побiгли в двiр, принесли все i розсупонили нарештi Васю Штернберга. - Ну як там, як на Оренбуржчинi? - спитав Тарас, що заздрив його по┐здцi, його новим i, певно, цiкавим враженням. Василь притих одразу i спохмурнiв. - Страшна земля, страшнi порядки... - мовив потому, нiби геть проганяючи якiсь недобрi спомини. - Не приведи господь там жити i працювати!.. Вiн так сказав це болiсно, з таким глибоким смутком, що аж Тарасовi мороз пiшов по спинi. Вiн теж притих, згорнувся, чогось немов жахнувшись... - Все пишеш? - весело спитав Василь. - Знайшовся один панок, який береться видати сво┐м накладом книжку. - То це ж чудово! Рвучко ступив до столу, вихопив iз купи аркушiв той, що лежав нерiвно, i прочитав: _Перебендя старий, слiпий,-_ _Хто його не зна║!_ _Вiн усюди вешта║ться_ _Та на кобзi гра║..._ Поклав поволi аркуш i мовчки рушив до чемодана, який стояв бiля дверей. Розкрив, порився в ньому й дiстав малюнок, виконаний пером i тушшю. - А ось тобi й фронтиспiс, - подав Тарасовi. То був кобзар, що примостивсь на призьбi й грав щось сумне. Побiля нього стояв маленький поводир, до нього лащилася собака... - Спасибi! Дуже гарно, - Зроблю офорт... - Ти справжнiй друг! - А назва ║ вже? - Назви ще не придумав, - сказав Тарас, вдивляючись у поле, ледь позначене на дальнiм планi. Немов вiтряк на обрi┐?.. - А може, так назвати, як i малюнок? - з'явилась раптом думка."Кобзар"... - Слiпий спiвець... Наш, укра┐нський безсмертний бард... Годиться! - Ти добрий генiй, Штернберг! - схопив Тарас в обiйми друга... ...Уже весною, в квiтнi, "Кобзар", як мовиться, побачив свiт. Та й сам Тарас за цi чотири мiсяцi встиг побувать на тому свiтi i народитись знову. Тиф причавив ще в груднi, й щоб не друзяка Пономарьов, що взяв його в свою квартиру в Академi┐ i доглядав, немов малу дитину, хто зна, чи вiн дожив би до дня, коли змiг глянути щасливим оком на первородну книжку. Як i гадав, у петербурзьких лiтературних колах ┐┐ помiтили й заговорили - кожен на свiй манiр. Ще книжка, вважай, не встигла вийти з друку, а вже пiшли рецензi┐. Захисники iмперi┐ накинулися на нього, нiби голоднi пси: нема тако┐ мови, нема народу, отже, й не може бути таких поетiв! Iншi ┐м заперечували. В салонах теж зчинилася полемiка... I в цю гарячу пору квген Гребiнка згукнув також громаду на дружню добру бесiду. Штернберг був саме "хворий" небогою Грицька Тарновського, й Тарас подався на Петербурзьку сторону в Кадетський корпус сам. квген зустрiв, як брата, обняв i мовив весело: - Ну й наробив ти шелесту! "Кобзар" твiй збурив публiку, розмежував. Послухай, що розказу║ тут пан Маркевич!.. Тарас вклонився одразу всiм, устигши, проте, вловити цiкавi, ледь здивованi чужi й знайомi погляди. - Миколо Андрiйовичу, нум розкажiть, будь ласка, ще ось Тарасовi про ту розмову, що вiдбулася в Нестора! Маркевич пригладив чуба, що вже почав сивiти, i посмiхнувсь у вуса: - Та що його розказувати... Пан Кукольник ледь не сказився, як прочитав твою, Тарасе, книжку. Кричав - аж пiна з рота бризкала - на бiдолаху Мартоса й проголосив анафему тобi й тво┐й поезi┐. Вона, - вопив, - шкiдлива i небезпечна. Давно, давно заборонити треба так званi "мови" польську й малоросiйську!.. А Мартос так злякався, що цiлий вечiр била його пропасниця, i вiн прокляв той день i ту годину, коли прийшов до тебе й надумав це злощасне дiло... - Хай не бере пан Мартос собi багато до голови, - сказав Гребiнка. - Думати вона не дуже здатна... Бажав хоч крихту слави, то й ма║ тепер ┐┐!.. - всмiхнувся. - А дiло, браття, зроблено, i книжка - ось вона! - узяв "Кобзар" зi столу. - Ми тут читали вголос, ждучи твого приходу, - сказав уже Тарасовi. - Як же ви довго так ховалися з таким безцiнним даром? - спитав Iван Пана║в, що був постiйним членом гуртка Гребiнки. - Просто мене вважали досi лише художником, - всмiхнувся йому Тарас. - I лаяли, коли писав словами... - Принаймнi я не лаяв! - пiднiс Гребiнка руки. - Та й не хвалив! - зiтхнув Пана║в. - Вiчна бiда - не бачимо таланту в ближнiх, шука║м десь подалi! - Я навiть взяв у нього вiршiв для альманаху "Ластiвка". Iще два роки тому, - не мiг квген погодитися. - I де ж вона, та птаха? - Сидить, нiяк не вилетить... - Тож-бо й воно. А тут такий... такий поет! Тарасовi аж стало страшно вiд цих похвал. Вiн був i сам упевнений, що може щось зробити корисного для Укра┐ни найбiльше як художник. Вже намагався навiть, скомпонувавши аж двi картини: одну про смерть Хмельницького, а другу про дружню учту козакiв. I на тобi! Його та║мнi думи, що виливалися в хвилини болю й розпачу, взяли його на крила й несуть, несуть!.. Чи це йому здалося, чи й справдi ген, куди заледве сяга║ свiтло, сидить козак?.. Примарилося... - Росiя - це не тiльки Булгарiн, Кукольник та iже з ними! - сказав Струговщиков, напевно, комусь на щось вiдповiдаючи. - к й iнша, краща, вища... Й запала тиша. - Добре було б, Тарасе, щоб ти утнув що-небудь нам iсторичне, - озвався дуже вчасно вусань Маркевич. Кажуть, вiн написав "Iсторiю Малоросi┐" i досi ще весь у ┐┐ глибинах, неначе сом у доннiй ямi. - Зна║те, я вже утнув... - сказав Тарас несмiливо. - Нi, ще не втнув, а тiльки тну,- всмiхнувся. - Про що? - спитали одразу в кiлька голосiв. - Та-а... Колi┐вщину. - А можеш щось прочитати? - Зможу, - озвався хрипко. Гребiнка встав, налив йому вишнiвки i знову сiв. У хатi було так тихо-тихо, що аж в ушах дзвенiло. Не випивши, Тарас почав по пам'ятi: _Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали._ _Встали, подивились на той Чигирин,_ _Що ви будували, де ви панували!_ _Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали_ _Козацько┐ слави убогих ру┐н._ _Базари., де вiйсько, як море червоне,_ _Перед бунчуками, бувало, горить,_ _А ясновельможний, на воронiм конi,_ _Блисне булавою - море закипить..._ Читав i нiби бачив той чигиринський козацький празник, коли освяченi були ножi. Сам дивувався - пам'ять тримала мiцно кожен рядок поеми, слово, хоч написав цей шмат давно й вiдтодi не перечитував, трудився далi... Коли дiйшов до мiсця, яке найбiльше його самого хвилювало, надпив iз чарки, витер уста долонею i мовив, дивлячись на вогник свiчки: _"Молiтесь, братiя, молiтесь! -_ _Так благочинний начина.-_ _Кругом святого Чигирина_ _Сторожа стане з того свiту,_ _Не дасть святого розпинать._ _А ви Укра┐ну ховайте:_ _Не дайте матерi, не дайте_ _В руках у ката пропадать._ _Од Конашевича i досi_ _Пожар не гасне, люде мруть,_ _Конають в тюрмах, голi, босi..._ _Дiти нехрещенi ростуть,_ _Козацькi дiти; а дiвчата!.._ _Землi козацько┐ краса,_ _У ляха в'яне, як перш мати,_ _I непокритая коса_ _Стидом сiчеться; карi очi_ _В неволi гаснуть; розковать_ _Козак сестру свою не хоче,_ _Сам не соромиться конать_ _В ярмi у ляха... горе, горе!_ _Молiтесь, дiти! страшний суд_ _Ляхи в Укра┐ну несуть -_ _I заридають чорнi гори._ _Згадайте праведних гетьманiв:_ _Де ┐х могили? де лежить_ _Останок славного Богдана?_ _Де Остряницина сто┐ть_ _Хоч би убогая могила?_ _Де Наливайкова? нема!_ _Живого й мертвого спалили._ _Де той Богун, де та зима?_ _Iнгул щозиму замерза║, -_ _Богун не встане загатить_ _Шляхетським трупом. Лях гуля║!_ _Нема Богдана - червонить_ _I Жовтi Води, й Рось зелену._ _Суму║ Корсунь староденний:_ _Нема журбу з ким подiлить._ _I Альта плаче: "Тяжко жити!_ _Я сохну, сохну... де Тарас?_ _Нема, не чуть... не в батька дiти!"_ _Не плачте, братiя: за нас_ _I душi праведних, i сила_ _Архiстратига Миха┐ла._ _Не за горами кари час._ _Молiтесь, братiя!"_ _Молились,_ _Молились щиро козаки..._ Коли замовк, у повнiй, мертвiй тишi пiдвiвся хтось у глибинi свiтлицi, й помiж похилених, нiмих голiв до нього вийшов стрункий козак з заплаканими очима, обняв, притис до себе. А потiм слiпо вiдсторонив, знайшов устами руку й поцiлував. - Ну що ти, що ти, Якове?.. - пiдбiг Гребiнка. Якось уже так сталося, що вийшли в мiсто вони удвох_ _iз_ _Яковом. I дивно й лоскiтно було душi Тарасовiй, так нiби вiн перелетiв зненацька в часи минулi, давнi. Побрязкуючи острогами, по праву руч од нього ступав козак!.. Живий, високий, дужий!.. Не мiг йому казати "ви" й тому озвався просто, по-панiбратськи: - То мовиш, ви нащадки сiчовикiв, якi втекли пiсля розгрому Сiчi за Дунай, а потiм аж на Кубань? - Еге ж. Станицi нашi так само звуться, як куренi: Щербинiвська, скажiмо, Канiвська, Iрклi┐вська та Пластунiвська... - I як же вам на тiй Кубанi? Ще воля ║? - Та, ма║мо... - поправив шапку Якiв. Помовчав трохи i доказав: - Б'║мося тiльки за чортзна-що, кладемо марно голови!.. - Бунтують тi, черкеси? - Людьми всiм бути хочеться... - Це правда... Я, мiй друже, два роки лиш на волi... - Був крiпаком?! - стис Кухаренко шаблю. - Двадцять та ще й чотири роки!.. Зiйшли на мiст через Малу Неву. Спинилися навпроти мiсячно┐ дороги. Якусь часину мовчки дивилися, як мерехтить Нева у сяйвi мiсяця, як почина темнiшати на небi шпиль Петропавловсько┐ фортецi. - В якому чинi будеш? - спитав Тарас. - Полковник. Чи курiнний по-нашому. - А козаки шанують тебе? - Напевно... Замовкли знов. Пiшли мостом, бо стало свiжо: ночi лишилась жменька. - Змiг би ти стать отаманом? - спитав Тарас. Поглянув скоса на Кухаренка й додав, чи то жартуючи, чи то всерйоз: - При┐ду колись до вас у Чорноморiю, i ти мене зустрiнеш вже на кошi... Страх хочеться менi побути у кошового в гостях!.. - Ну, коли так, то стану... - всмiхнувся скупо Якiв... Щастить же, боже праведний, йому на добрi зустрiчi, на щирих, вiрних друзiв!.. Коли заснув над ранок, в'язниця йому також подарувала при║мну зустрiч. Наснився Вася Штернберг та Айвазовський. Все, як було насправдi, коли вони сiдали на пароплав, щоб вiдпливти до Рима. Й лише одне порушувало веселе те прощання: Тарас вже знав, що друг його назавжди залишиться на тiй землi, проте не мiг сказати хтозна-чому. Стояв i мовчки плакав... А Вася радiсно махав рукою з палуби i щось гукав, аж поки видно було його... Хоч мало спав, прокинувся, як тiльки клацнув замок у дверях. Знав би, що iталiйська тверда земля вiзьме навiки Штернберга, не вiдпустив би!.. - Вже не спите? - здивовано спитав Сидоренко. - Я ж вам казав, що звикнете... - Сьогоднi в мене свято, - сказав Тарас, пiдводячись. - День iменин? - День виходу на волю... - Слава богу! - зрадiв земляк. - Сьогоднi вас випустять? - Ти, братику, не зрозумiв, - зiтхнув Тарас. - Я мовлю про те, що сталося аж дев'ять рокiв тому, як викупили мене з крiпацтва. - А я вже був подумав... - Й за те спасибi, що порадiв!.. А що, як ми з тобою добудем шкалика?.. - У нас цього не можна, - оглянувся солдат на дверi. - I не просiть! - Не можна, то не можна... Не в чарцi щастя, правда? Добудь хоч чаю, - вийняв з кишенi грошi. - Миттю! - зрадiв Сидоренко, що не потрiбно йому порушувати iнструкцiю. - Вмивайтеся. А я - в трактир! Не встиг напитись чаю, як раннiй гiсть до хати. - Добридень вам, добридень!.. - почав з порога весело. - Хлiб-сiль! - Хлiб-чай... - озвався хмуро. Йому вже встиг набриднути оцей колишнiй вчитель. - Такого дня i пити чай!.. - скривився слiдчий. - Сидоров! - Я тут, вашбродi║! - шмигнув солдат у дверi. - Бiжи в трактир й вiзьми на мiй рахунок щось випити i закусити. На двi персони. - Слухаюсь! Сидоренка неначе вiтром здуло. - Шевченко, ви учора у генерала були бiльш-менш, - сказав Попов, сiдаючи. - Я потерпав, ждучи, що ви зiрветеся на свiй лукавий, ║хидний тон... О, я забув вас привiтати iз двадцять другим квiтня! Напевно, ви тодi були найщасливiшi од всiх людей? - Був, та загув, - похмуро сказав Тарас. - Якби ж то знав, де падатимеш... - пiдтримав його Попов. - Хто зна║, той не пада║. - Цiкаво... Правда, злочини творять свiдомо, знаючи, що може бути кара... I все ж творять! - У цьому я... Ви ж зна║те, яка освiта в мене. - Освiта нiби й справдi... А вiдповiдi да║те точнi. Такi, неначе ┐х вам нашiпту║ якийсь юрист... - Правдивi, тому i точнi. - Можливо, й так... - примружив слiдчий бiлi, ледь-ледь помiтнi вi┐. - Принаймнi ми вже вiримо, що ви формально_ _не входили до Товариства укра┐но-слов'янського... - Я ж вам казав! - Бо ви людина куди серйознiша, нiж цi професори та вчителi... Тарас вiдчув, що слiдчий йому готу║ пастку, i насторожився. Бач, друг знайшовся щирий! Впо┐ти хоче й випитати... Що у тверезого в головi, те в п'яного на язицi... Йому весь час тут тичуть у вiчi п'янством, нiби його взяли пiд тином в обiймах Бахуса! Для них мужик без оковито┐ - що вiз без колеса. Облаяв пана - п'яний, сказав якомусь здирцi, хто вiн такий, - пiд чаркою, царя згадав недобрим словом... До камери ввiйшов Сидоренко, поставив спритно тацю на столик, внесений його товаришем, i зняв серветку, якою були накритi страви. - Приступимо? - спитав Попов i глянув так на вартових, що тi за мить iзслизли. - А як уп'юсь? - Нiчого. Тут i проспитеся з богом... До речi, спершу треба ось пiдписатися, - дiстав папiр. - Бо скажете,_ _що був пiд чарою i знать не знав, що й де пiдписував. То був вчорашнiй допит. Питання й_ _вiдповiдi за номерами, любовно так написанi