уповiльнив темп i, наголошуючи ледь не на кажлiм словi, речитативом закiнчив пiсню: Смерте страшна, замашная косо! Ты не щадиш и царских волосов, Ты не глядиш, где мужик, а где царь, - Все жереш так, как солому пожар. Кто ж на ея плюет острую сталь? Тот, чiя совiсть, как чистый хрусталь!.. Вiддав бандуру Iову i, обминаючи приголомшених панiв, попiв та офiцерiв, пiшов iз зали. Душа стомилася й жадала простору, роздолля мислi, волi! СIТЬ ДЕСЯТА Свiт-Прометей прикутий. Щодня роздовбують йому кривавi рани, i як не вмер вiн досi, не вiдають навiть боги. Рвонувся з пут - встромили нiж у спину, й лягло козацтво в землю, а з безнадi┐ та слiз сирiтських висипали над ним могили-гори. Сплять колi┐, спить Гонта, розтерзаний оскаженiлим панством, десь брязкотить кайданами останнiй гетьман волi, а запорожцi, втерши мазку, кладуть чубатi голови на берегах Дунаю. Ave, imperator, morituri te salutant! Morituri te salutant... Приреченi тебе вiтають... Приреченi на вiчне рабство, на самовиродження!.. Петля крiпаччини все дужче й дужче стягу║ козацьку шию... Коли Григорiй почув про повстання Омелька Пугача на яiку, зiтхнув печально й згадав свою московську подорож i Калiграфа, що вiдмовляв росiйським мужикам у вiльнодумствi. Дивак. Нема народу, який не прагнув би i не жадав би волi!.. За вiщо ж, господи, так не злюбив ти Русь, чим прогнiвили твою всесильнiсть цi незлобивi люди?.. Вже котрий рiк про це питав Сковорода. Бог нiмував. Мовчання - камiнь, скеля, що наляга на душу. I на душi в Григорiя ставало тяжче й тяжче. Найлiпший друг, Михайло, скiнчив Колегiум i, як усi панята, подався шукати слави й честi в Санкт-Петербург. Мир праху вашому, слова i мислi, висiянi на серцi ближнього!.. Лишився Якiв. Висвятившись, вiн обiйняв парафiю неподалiк од Харкова, у Бабаях, i запросив до себе Сковороду. Село сто┐ть на пагорбi, навкруг поля, дiброви, ставки, левади. А в улоговинi, мiж вiльх та верб, обвитих буйним хмелем, бiжить струмок, який збира║ воду, що б'║ з джерел, криничок. Бiля Холодно┐, в старому лiсi за Кунчировим облюбував Григорiй вiдлюдну пасiку i поселився на нiй удвох iз бiблi║ю. Вiдтодi, як залишив позаду пiвсотнi лiт i охолодi трупи сво┐х надiй та сподiвань, священна книга стала його найближчим радником i спiврозмовником, тим джерелом, з якого черпав вiн сили й мислi, незрушним тихим храмом, в якому вiн ховався вiд су║ти та злоби, вiд мертвих мрiй та ще живого вiдчаю. Все замiняла вона Григорi║вi - дiтей, дружину, вино, достаток, друзiв... Нi, друзiв ма║ i в Бабаях. Вже кiлька рокiв вони збираються i, мов стародавнi еллiни, провадять диспути на фiлософськi теми. Григорiй згодом цi вiльнi бесiди знов переорю║, пересiвав добiрним зерном 1 вiдда║ - вже на паперi - на суд громади. Благословенна праця! Благословеннi люди, якi в безчасся люте знаходять сили мислити i, зневажаючи камiнне слово догми, самi шукають iстину! На пасiцi бiля Холодно┐ почав Григорiй i свiй новий, вже шостий, твiр про суть людини, свiту та про душевний спокiй. Як нинi тихо в лiсi. Десь писне пташка; вiтер шелесне млосним листям 1 знов розтане в кронах. Дэюрчить вода в криничцi, неначе хтось невидимий зробив сопiлку та й випробову║ и безмежно довго... Блаженна тиша... Не йметься вiри, що позавчора о цiй порi тут вирували пристрастi, стояв гармидер, який бува║ хiба на ярмарку. Прийшов Панас, i Якiв, i Ярмолай, i Логвин - найзаповзятiшi брати-софiсти iз Баба┐в та ближнiх сiл. Заросившись, посперечалися i, не вгаваючи, дiстались петри, твердi, якою був для них Григорiй. - У чому сила вислову: пiзнай себе? - Нi! Ти скажи спочатку, що е премудрiсть i де ┐┐ шукати! - Ми проповiду║мо душевний мир та спокiй, а навкруги сум'яття! - Ти нiби сфiнкс ║гипетський... - Спокiйно, други, не гарячкуйте й не поспiшайте з висновками, - утихомирив Григорiй братiю. - Так розмовляти - це все одно, що, поробившись п'ятьма вiтрами, здiймати хвилi на Чорнiм морi... З цього й почав Сковорода нову розмову-книгу, яку назвав "Кольцом". Навiвши притчу про необачних мандрiвникiв по Iндi┐, яку вiн чув ще в дитинствi вiд перса, що торгував шовками, посудом та килимами, поклав перо й замислився. Душевний мир... Душа - mobile perpetuum, рухомiсть безперервна. Крила ┐┐ - думки, поради, погляди; вона або чогось бажа║, або тiка║ вiд чогось; коли бажа║ - любить, коли тiка║ - страха║ться. Коли ж не зна║, чого жадати й вiд чого бiгти, тодi диву║ться, стражда║, тоне в сумнiвах; сюди, туди саха║ться i крутиться, немов магнiтна стрiлка, аж доки теж вiдшука║ свою заповiтну пiвнiч... Тернистий шлях людини. Нiщо так не заводить на манiвцi ┐┐, як самовпевненiсть, зухвальство й пиха. Погляньте на людську юрбу й побачите, що не лише поважнi, лiтнi люди, а й ще зовсiм юнi вважають, що вони озбро║нi проти всiх нещасть i переконанi, що, як окуляри ┐хнiм очам, ┐м не потрiбнi чи┐сь поради, одвiчна мудрiсть людства. А що, коли такий розумник, немов папуга, вивчиться кiльком словам iз iнших мов i побува║ в знатних компанiях та в мiстах, десь покушту║ геометрi┐ та астрономi┐, переживе кiлька десяткiв пригод любовних та громадянських? Тодi до нього й не пiдступайся! Платони, Солони, Сократи, Пiфагори, Цiцерони i вся минувшина в порiвняннi з нашим орлом, що визна║ лише захмар'я й космос, - метелики, якi лiтають бiля землi. I тут з'являються хвалителi, якi вiтають палко нову премудрiсть, що народилася в його мозку, а досi була прихована вiд мудрецiв за сiмома замками. Тодi ще дужче, ще заповзятiше великий Дiй наш, уявивши себе суддею свiту, перегляда║ скарби минувшини й, мов ювелiр камiнчики, на власний розсуд схвалю║ або знецiню║. Для нього нiкчемне все, чого збагнути не може його убогий розгарячiлий розум. Лайливцi мудрих, ганьбителi великих предкiв! Окрiм сво┐х сентенцiй, для них нема святого. Та и хто в нас не намага║ться вести людей до щастя? Куди не глянь, самi вождi, фiлософи, якi упевненi, що вже давно заткнули собi за пояс i Цезаря, i Македонського. Вони всезнаючi! Не встиг одне щось вивчити й зажити трохи слави, як уже гадав, що всi науки йому пiдвладнi вiд альфи аж до омеги. Смiшнi! Щоб осягнути лише одну науку, ледь вистача║ людського вiку... Писалось легко. Хоч був самотнiй, здавалося, що розмовляв iз друзями, вiдповiдав на ┐хнi реплiки та запитання, доводив iстиннiсть сво┐х рiзких, безкомпромiсних суджень, якi лякали часто його обтяжених чинами й статком учнiв. Тут взагалi чудове мiсце для роздумiв i для писання книг. На цiй же пасiцi рiк тому вiн за кiлька тижнiв створив ще пiвтора десятка байок i притч. А дiалоги чи розглаголи!.. Тут, певно, все насичене палким бажанням творчостi - земля, вода, повiтря... I не помiтив, як пiдiйшли Панас, Логвин та Якiв. Вони були якiсь незвичнi - пiснi, смиреннi, немов ченцi пiсля причастя. - Дай боже радуватися! - озвався першим Якiв. Сковорода поклав перо й пiдвiвся. - Що вам сьогоднi снилося? - спитав Панас. Вiн, як завжди, всмiхався, немов у серцi в нього горiла вiчна свiчка добра й веселостi. - Нiчого. Спав аки праведник. - Того не може бути. Перед такою зустрiччю неодмiнно наснитись ма║ пророчий сон! Забилось дужче серце. Гамуючи цю неслухняну птаху, Григорiй мовив весело: - Панасе, ти загордився! Коли на кожнi тво┐ вiдвiдини я буду снити... - Григоре Савичу, це ж не про мене йдеться! - А я гадав - про тебе, - протяг Григорiй i обвiв очима той край галявини, де пробiгала стежка до Баба┐в. - Явись, Михаиле! - гукнув тим часом Якiв. Iз-за старого дуба, немов у казцi, вийшов стрункий гвардiйський офiцер. Щоб не назвав Правицький iменi, Сковорода нiзащо не упiзнав би в ньому свого колишнього студента, учня й друга. Всмiхаючись, Михайло швидко попрямував до нього. Сковорода ж стояв, дивився i викарбовував навiки в серцi цю неповторну, таку прекрасну, таку щасливу мить. П'ять лiт розлуки!.. Коли причахла радiсть зустрiчi i Ковалинський угамував Зрадливi сльози, Правицький узяв обох пiд руки й повiв до обруса, якого вiн iз Панасом i Логвином прослав у затiнку й заставив рiзним посудом. Сковорода подякував його ласкавим поглядом, благословив - як старший вiком - цю лiсову, але святкову трапезу i запросив сiдати. - А де, шановнi, наш Ярмолай? - спитав у Якова, що наливав маленькi мiднi келишки. - У нього в Харковi якесь нагальне дiло. - То як же ми без Бахуса? - Вiн прибiжить, - сказав Панас. - У Ярмолая до чарки нюх, як у кота до сала! Доки пили по чарцi-другiй, Сковорода очей не зводив iз гостя. Йому хотiлося поговорити з ним, як колись, не криючись i не вишукуючи округлих, певних слiв, та щось нове, незнане, яке з'явилося за цi роки в Михайла, перепиняло, здержувало. Гiсть взагалi тримався трохи дивно. То усмiхався лагiдно, то морщив лоба i поринав у щось сво║, далеке, то знову пестив поглядом лице учителя, що залишився таким, як був п'ять рокiв тому, хiба що схуд ще бiльше та постарiв. - Ну, де ж ти був, що бачив? - спитав Григорiй, так i не змiгши перебороти в собi вiдчуженостi. - Служив три роки в Петербурзi при Розумовському, а потiм був у Францi┐ та у Швейцарi┐, - сказав Михайло повагом. И нараз ожив, засяяв: - Григоре Савичу, я в Лозаниi зустрiв людину настiльки схожу на вас душею й тiлом, що я очам не вiрив. Ну просто брат ваш рiдний! Ми так зiйшлися з ним, так полюбили один одного, що, розлучаючись, обо║ плакали. Менi здавалося, немовби я прощався з вами... - Як звуть того лозанця? - спитав Григорiй. - Мейнгард Данило. - Вiднинi ця людина е i мо┐м найкращим другом! - промовив палко Сковорода. - Вiват! - пiдтримав Якiв, узявши келишок. - Здоров'я друга Сковороди! Михайло випив мовчки i розстебнув свою гвардiйську "свиту". - Папе Михаиле, ви скиньте зовсiм, - порадив Логвин, який до цього не обiзвався й словом. - У Петербурзi, мабуть, не гаряче... - протяг Панас лукаво. Скривившися, Михайло зняв мундир i кинув геть. - Там припiка║ так, - сказав невесело, - що нiде душу дiти!.. - Лютують? - Як показилися... Пiсля розгрому Пугача взялись до тих, ┐ло поряд. - До просвiтителiв ┐┐ величностi? - А то ж до кого! ┐м не давали спокою Вольтер, Дiдро та Монтеск'║, ┐м снились ┐хнi лаври. Вони - пером та книжечками, а ┐х-обухом! Луп, луп по головах!.. Це вам не Францiя, у нас не звикли панькатися... Луп, луп по головах - i вся мораль!.. - Обух-то ultima ratio regum, - сказав Григорiй повернувся до Ковалинського. - Ти захмелiв, Михайлику. Може, приляжеш трохи? - Я ще нiколи не був такий тверезий, - промовив журно гiсть i сам налив горiлки. Сумнi новини вразили й розвередили душу Сковороди. Вiн розумiв, що це не просто чвари чи мiжусобицi, а щось страшнiше - гинуть людськi надi┐, вiра у доории генiй розуму, в здоровий глузд, що мав би взяти гору над марнославством, коснiстю i самолюбством ситих. Аплодуйте - вистава закiнчилася, вовки зняли сво┐ овечi маски! - А про Козицького та Мотоноса не чув нiчого? - спитав тривожно. - Мотонiс ще в Сенатi. Статс-секретар Козицькии уже подав прошенiе, аби його звiльнили. Козицького цькують найбiльше, бо вiн очолював i захищав ослушникiв... - Ах, диваки, кому надумали читати проповiдi! - скрушався вголос Сковорода. - Хто звик до м'яса, того на траву не переманиш... Ще жоден кiт не вiдпускав iз кiгтiв мишi, а жоден царствуючий - i крихти влади. - Вони повiрили ┐┐ словам, обiцянкам, - пробурмотiв Михайло. - Коли б усе те справджувалося, що обiцяють можнi, свiт став би раем,сказав Григорiй. Обвiв очима сво┐х пониклих друзiв i додав розважнiше: - Проте згадаймо слова Христовi: "Горе вам, лицемiри! Горе вам, якi смiються нинi!" Ще встане сонце правди... - Доки сонце встане, роса очi ви┐сть,-сказав Панас i раптом вигукнув: - О! Ярмолай! Побiля дуба, де був ховався Ковалинський, з'явився вершник. Слинив коня, зiскочив i, зачепивши за луку повiд, попрямував до гурту. - От нюх так нюх! - кричав Панас зрадiло: йому набридла печальна мудра бесiда. - Вчув аж у Харковi! Тобi горiлки, меду? Та Ярмолай не одiзвався. - Панове, вiн, мабуть, тещу поховав! - зареготав Панас i, пiдхопившись, побiг назустрiч. Ярмолай минув його, немов пеньок чи дерево, спинився важко за крок вiд обруса, стягнув спiтнiлу шапку i мовив тихо и хрипко: - Нема║ Сiчi, люди... - Куди ж вона подiлася? Чорти вхопили?! - ще смiючись, спитав Панас. - Зруйновано... Iмператриця прислала вiйсько... - А запорожцi?! Всi полягли? - Нi. Розбрелися з миром... Сидiли мовчки. Сiв Ярмолай, не глянувши на щедрий обрус. Притих Панас. Григорiй весь онiмiв, i тiльки думка сумною чайкою кружляла в небi над запорозьким Великим Лугом i квилила скорботно й жалiбно. Вiн розумiв, був певен, що це кiнець, що бiльше не буде Сiчi, як i Гетьманщини та Слобiдських полкiв. Вiднинi скривджений не знайде в свiтi правди, крiпак не кине пановi слова про грiзну помсту, а юнаки не будуть марити подвигами сво┐х дiдiв i прадiдiв. Забрали душу, вийняли! I колi┐, i Пугачев, i петербурзька вольниця, i запорожцi - всiх доконала, гадина! О господи, невже не бачить недремне, вiчне око, як, при криваючись тво┐м iм'ям, новiтнi iроди творять дiла мерзеннi i цiдять кров iз народу, немовби з куфи ниво? Все прогнило, скрiзь трупище. Iуди вже й не цiлують зрадно а просто тичуть пальцем - i розпинають мученикiв, iсусiп правди и волi!.. Коли стемнiло, гостi пiшли в село. Михайло також - служба, вiн мав уранцi ┐хати. Сковорода лишився сам на пасiцi. Впав на колiна i Цiлу нiч молився за рiдний край, за свiй одурений, ногами попраний i на голгофу виведений святий народ. I плакав. I знов молився. I нiч над ним стояла така сумна, така печально слiзна... Вiд того дня не знав Григорiй спокою. Де б не ходив, що б не робив, йому вчувався якийсь тривожний гомiн, холодний брязкiт збро┐. I замiсть того, аби вслухатися в сво║ ║ство й писати книгу, вiн слухав лiс, ловив найменший шерех i весь стискався, зменшувався, нестямно прагнучи ввiйти у землю, щезнути або стати порослим мохом каменем. Найбiльш боявся зайти на пасiку, до куреня. Це ж бо його пристанище, його фортеця, яку обкласти можна i, Зруйнувавши, стерти з лиця землi! Нарештi вiн не витримав. Забрав сво┐ рукописи, книжки, сопiлку й подався геть. Перед свiтанком зайшов у двiр Правицького, постукав у шибку спальнi. Невдовзi вийшов Якiв i, позiхаючи та шкребучись у патлах, спитав у темiнь: - Хто тут? - Це я... - Григорiй Савич?! - Так - Заходьте, прошу, - стунив iз порога Якiв. - Я простелю вам зараз... Нi, друже. Дякую. Я завернув, щоб попрощатися. - Куди ви, батьку? - проснувся вмить Правицький. - Не знаю... - Господи! То залишайтеся! - Там повен лiс... Там моторошно... - Живiть у мене! - Вони зруйнують хату. У тебе ж дiти, Якове... - Кому вона потрiбна! - А Сiч? Ти, я i нашi друзi мислимо, а мислити - протизаконне, крамольно, грiшно. За нас щомитi думав сама цнотливiсть, благополучно царствуюча жона фiлософ, жоначремудрiсть... - Тихiше, батьку, - зашепотiв Правицький. - Ще хтось почу║ та донесе... - Воiстину! - зiтхнув Григорiй i посмiхнувся. - Доносити ми научилися - iз iскри розгорiлось полум'я... Не встигнеш рот розтулити - начальство зна║. Один завзятий сотник донiс на ближнiх i навiть сам на себе. Був при дворi. Повiсився... Ну що ж, отець Iаков, - додав рiшуче, - прощайте. Vale! - Я проведу вас трохи. Спiвали третi пiвнi. По улоговинах стояв туман. Немов свiчки пiсля всеношно┐, у небi гасли зорi. Бiло-рожевим сяйвом займався схiд. - Свiта║... - промовив тихо Якiв. - Благословенний закон природи: на змiну темрявi пр^одить свiтло, на змiну горю - радiсть, - сказав Григорiй. Ступав широко, вiльно. Ранкова свiжiсть, роздолля нив та лукiв поволi сповнювали новою силою многострадальну душу. - Ви сподiва║тесь на кращу долю? - Вiчна тiльки матерiя. Зло, як i все, минуще. - На жаль, i ми не вiчнi. Вмремо у тьмi кромiшнiй.. - Народ безсмертний. Вiн доживе. - Я теж хотiв би глянути. - Боротись, Якове, - уже велике щастя - З ким, як? - Найперше, сам iз собою. Пiзнай себе в народi, народ - у собi иуне дай понiвечити свою натуру, душу. Будь тим, ким ║! Прекрасне все природне. - Але ж усе тече, все змiню║ться... - Течи i змiнюйся в сво║му руслi. Так, як тобi властиво, а не комусь. - Це дуже важко, батьку. - Менi також нелегко... Гада║ш, я не хотiв би мати на схилi вiку над головою дах i рiдну душу поруч. - То майте, скiльки дiла! Я вам знайду... - А хто ж тодi повiрить мо┐м словам? - спитав Григорiй рiзко. - Навчати iнших того, у що не вирш сам i не викону║ш, то все одно, що сiяти мак на каменi або ловити руками рибу в морi. - Ой, скiльки ┐х довкола, таких навчителiв! - не погодився Якiв. - Живуть князями, а проповiдують задовольнятися чим бог послав, кричать про щирiсть, а лицемiрствують. б'ють кулаками себе у груди i присягаються служити вiрно правдi - самi ж брехнею дишуть, гризуться, алчуть зиску та орденiв... - I ти хотiв би, Якове, щоб я собою збiльшив велике юрбище цих фарисе┐в? - спитав Григорiй жорстко. - Нi Я кажу, що нинi пану║ лжа та напiвправда. Всi бачать це i миряться з цим неподобством, ба навiть шрять, що так i треба, що свiт iнакше завалився б. - Не падай духом, Якове, - сказав Григорiй. - То тiльки так зда║ться. Слизькоязикi найголоснi┐пе i найчастiше впевнюють про свою "правду". Гармидер, крик, сумяття! А толку з того - крихта. Неправдою свiт обiйдеш, але назад не вернешся. Згадай лишень повчальну притчу про пастуха, якому двiчi вiрили, що до отари йдуть вовки, а втрет║, коли насправдi ско┐лася така бiда, громада на крик пастуший не повела i вухом... Всяк, кажуть, бреше на свою голову. На роздорiжжi стали - прийшла пора прощатися. - Куди ж ви нинi, батьку? - занудив знову Якiв. Зарошений, весь полотняно-бiлий, переступав з ноги на ногу й дивився жалiбно на невгамовного свого учителя. Григорi║вi було також невесело. Вiн знав, що важить для цього доброго i до всього цiкавого, ще молодого батюшки його присутнiсть, його пiдтримка словом. Правицький - буйний хмiль, що розроста║ться й дереться вгору лише по тичцi. Вiднинi вiн прив'яне, впаде на землю, зблякне. - Ат, побреду свiт за очi... - сказав не скоро. - Вертайтесь швидше, батьку. Я ж бо такий самотнiй... - Ми всi самотнi, Якове. Така пора настала. - То як нам жити? - Мислити. Шукати друзiв, ║дностi, або конкордi┐, як говорив колись Кордет Лаврентiй... Ти весь тремтиш! - Холоднувато... - Бiжи мерщiй до хати, бо ще застудишся! - Я зараз, зараз, батьку... Вiн пiдступився рвучко, обняв за стан учителя й поклав на груди голову. Сковорода ковтнув судомно сльози, притис до себе Якова й прошепотiв: - Я ж не навiки... Я ще зайду... Ще буде нас по всьому свiту, брате... Коли Правицький, згорбившись та опустивши руки, побрiв додому, Григорiй витер очi й пiшов шляхом на Ржавепь, туди, де сходило важке велике сонце. Хiба не все одно, куди тягтись бурлацi? Скрiзь вiн чужий i свiй, жаданий гiсть i пролiтаюча у безвiсть зiрка... Де заманеться - спиниться, куди захоче-зверне. Немовби пташка. Воля!.. Лише увечерi, аж бiля Змi║ва, де рiчка Мжа впада║ в Сiверський Донець, збагнув Григорiй, що йде на край держави у Святогорську пустинь, де десять лiт на нього жде Лаврентiй - козак Мамай у рясi. Ось хто розбурха║ його причахлу душу, вдихне надiю, вiру! Такого дива Григорiй ще не бачив. Iз зеленi дрiмучих пралiсiв над голубим Дiнцем здiймалися у син║ небо химернi бiлi гори. Здавалося, на берег вийшли велетнi й закам'янiли, враженi красою рiчки, лукiв та солов'┐них стрiмких дiбров. I на одному з тих чудо-велетнiв була корона - церква! Нi, недаремно цей чарiвний куточок свiту колись назвали Святими Горами. Куди не кинеш оком, усюди тут божа мудрiсть i незбагненна печать творця. Щасливi люди, якi живуть i славлять господа на цiй землi, якi вкутають таку красу щоденно! Отця Лаврентiя Сковорода знайшов ув однiй з келiй, висiчених у крейдяних, на храми схожих скелях. Кордет лежав на вбогiм ложi серед якогось шмаття й брудно┐ потертi. Худi, аж чорнi, ноги, немов старе полоззя, стирчали з того хаосу. - Дай боже радуватися... - сказав Григорiй здавлено. Хоча й не скоро, по обличчю мнiха пройшла тiнь думки, повiки сiпнулися i, тремтячи, одкрили соннi очi. Ще за хвилину заворушилося полоззя нiг, звелась i впала немiчне тонка рука. - Це ти, Григорiю, а чи мана? - почулось тихо-радiсно. - Я, я! - ступив до лiжка Сковорода. Кордет пiдвiвся, розкидав чорне шмаття i, щось бурмочучи, обняв Григорiя. Тривожно стислося i защемiло серце. Коли б не голос та не кордетiвськi розумнi карi очi, подумав би, що помилився келi║ю i ненароком зайшов до когось iншого. Лаврентiй плакав... Пi, вiн не плакав - вiн був спокiй ний, напiвживий, мов дерево, i тiльки сльози капали з очей-надрiзiв, як березневий сiк. - Як довго ми пе бачилися... - прошепотiв вiн згодом. - Напевне, рокiв сорок... - Нi, тiльки десять. - Ти щось наплутав, Грицьку... Я ж був тодi ще молодим, а нинi - дiд... - Неправда! Лаврентiй випустив з обiймiв гостя i сiв на лiжко. - Правда... - промовив тихо, скорбно. - В мо┐й душi нема живого мiсця... Ти не принiс якого-небудь шкалика? - Нi. - Жаль... - Навiщо тобi той шкалик? Ти й так од вiтру хилишся. - А, все одно, - махнув Кордет рукою. - Хоч затуманю мозок... Коли б ти знав, Григорiю, як я стомився жити... Вiн похилив оброслу густо голову i задрiмав, надсадно й часто дихаючи. Григорiй сiв на лавку, що, як i стiл, була брудна й порожня (колись у келi┐ отця Лаврентiя владарювали книги!), й зняв iз плеча торбу. На що звелась людина! А був мов дуб. Яка ж гроза його пригнула, яким недобрим громом його ударило й так поламало? - Де обрета║шся? - спитав нараз Лаврентiй. - Нiде. - Блука║ш? - Нуджу свiтом... Може, в ченцi постригтися... Кордет розплющив очi i посмiхнувся. - Ти все жарту║ш, Грицьку. - Жартувала баба з колесом... - О, це страшнюще колесо! - гукнув Кордет. - Лама║, трощить, нiвечить... - Ти довго був iгуменом? - Сiмнадцять днiв. - А потiм? - Прислав епiскоп iншого. - I це його робота? - обвiв Григорiй поглядом убогу келiю. - Його... Вiн майстер ламати хребти й духовно знищувати. - Навiщо дався в руки? Тiкав би геть! Це ж не в'язниця. - Гiрше. Тiкав не раз - ловили i запихали знову у цю нору-могилу. - Чого ж ти ждеш? Щось треба дiяти, шукать рятунку! - Досить. Мерцi повиннi гнити... - Лаврентiю! - наблизився до нього Сковорода. - Не пiддавайся деймону, борися, будь людиною! Ти ж клекотiв, мов полум'я, i скрiзь запалював погаслих духом! Лаврентiй лiг, поклав на бильце ноги й заплющив безсило очi. Озвався трохи згодом: - Перегорiв я. брате... Лишився тiльки попiл... Та й той розносить вiтер... - Ти ще воскреснеш, вирвешся, змахнеш крильми! - заторсав його Григорiй. - Лаврiне, чу║ш? Тiкаймо вдвох, сьогоднi ж! Кордет лежав, як неживий. Кiстлявi довгi ноги пливли, вирiзьблювалися на тлi стiни, й тому здавалося, що лiжко - мари i хтось невидимий виносить труп Лаврентiя... Козака несуть I коня ведуть, Кiнь головоньку клонить... Одвоювався, вичерпався, вмер живучи. Усе на свiтi йде шкереберть! Мiцне, струнке, могутн║ лама║ться, як очерет, а недолуге, душею й тiлом хирляве, буя║, лiзе вгору. Рубають лiс - росте пiдлiсок... Такий закон природи. Вона не терпить, щоб вакувалися земля, повiтря, простiр. Нема║ доброго - жене непотрiб. Щось ма║ жити, радiти свiтлу, темрявi, пускати нове пагiння... - Iди, Григорiю... - прошепотiв Лаврентiй. - Не оскверняйся трупищем i не терзай даремно серця... Ти, мабуть, сам прибiг сюди вiд розпачу... Злэно трохи, братику... Тож не шукай живого серед мертвих... Иди до живих, спасай живих, Григорiю! Кордет замовк. I хоч Григорiй стояв над ним ще довго, не обiзвався й разу, не ворухнувся навiть. Вiн ледве-ледве жеврiв... Поцiлувавши друга. Сковорода поволi вийшов iз келi┐, надiв бриля, взяв на плече торбину i, похиливши голову, побрiв униз, до рiчки, куди вели крутi широкi сходи, з яких виднiвся добре чарiвний лiвий берег. Та рай померк Григорi║вi. Краса лишилася, але вона не грiла душу - ятрила пекучу рану, яку Григорiй винiс iз монастирських мурiв. Переконався вкотре: те, що видиме, що зверху, зовнi, е лиш облуда; вся суть у ядрi, яке заховане пiд шкаралупою. Горiх, бува, зда║ться чистим, повним, а розкуси - здиву║шся: ядро гниле! Краса оманлива, краса пiдступна, у нiй ховаються, немов змiя у квiтах, жорстокiсть, пiдлiсть, зрада. Не вiр очам, вiр розуму, бо тiльки розум здатен проникнути крiзь машкару, збагнути цiну речей... А може, бог навмисне все помiшав, посплутував - добро i зло, красу й потворнiсть, високе й нице, щоб люди вiчно мучилися, шукали iстину? I сам сидить, посмiю║ться... Немов безжальний деспот, який завiв народ свiй у лабiринт законiв та беззаконня! Йти до живих, спасати живих - усе, що лишилося того страшного лiта в життi Григорiя. Зв┐йсши серце, як гладiатор рану, i розганяючи вороння сумнiвiв, вiн одчайдушне кинувся на помiч спраглим духом. Втiшав, по┐в, черпаючи З джерел бездонних бiблi┐, натхненно кликав у свiт гармонi┐ душi i тiла, мети й можливостi... А вечорами, як залишався на самотi, вiч-на-вiч iз думами, нестерпно мучився, шукав нового слова, ново┐ твердi, гаванi, куди б вiн мiг повести усiх стражденних, усiх жадаючих добути мир душовний i... все примарнiшу, все недосяжнiшу жар-птицю вольностей. Завжди i всюди його охоче слухали, кивали головами, зiтхали тяжко чи навiть плакали, та неодмiнно наприкiнцi розмови усi благали вказати шлях до волi. Вiн замовкав, бо ще не знав дороги, а люди знов хмурнiли, запалювали сво┐ люльки, що, позабутi, згасли, i залишали його самого... Нi, вiн не сердився, не ображався. Вiн розумiв: душевний мир у рабствi - це нiсенiтниця! У рабствi вiчна мука. Або волячий спокiй... Страждав, шукав i не знаходив. Не помагало й святе письмо. I тут зустрiвся з Долею. На лiсовiй дорозi, неподалiк Куп'янська. Ще здалеку Сковорода побачив гурт козакiв. Гадав, мана: де б ┐м узятися за сотнi верст од Сiчi, по цей бiк лiнi┐ та москалiв, якi полками стоять уздовж Орелi, Дiнця, Береки? Протер рукою очi - нi, запорожцi! Без коней, чорнi, в подертiм одязi, але при збро┐, вони брели на пiвдень. Як почали зближатися, отаман сторожко поклав на пояс руку i звiв курок пiстоля. За ним_ - уол ватага. Сковорода всмiхнувся: лякливi стали лицарi. - Не бiйтесь, хлопцi, я вас не битиму! - гукнув глузливо. Отаман похапцем забрав iз пiстоля руку й знiяковiв, не знаючи, куди ┐┐ подiти. Хтось кинув дотеп. Пробiг смiшок. - Гляди, щоб ми тобi не всипали... - сказав отаман i раптом вигукнув: - Григорiй Савич! Оце так зустрiч, гос поди! Сковорода спинився навпроти сивого, вiтрами видубленого проводиря ватаги й ледве впiзнав у ньому свого старого приятеля i земляка Ничипора. - Живi? - Живий! - У добру пору втекли вiд пана. - I не нагадуй! Болячку б йому в живiт... - Нiде не здибувалися? - О, то було б на що поглянути! - пiдкинув хтось i? запорожцiв, що тiсно збилися довкола приятелiв. - Торiк ледь-ледь не здибалися... - зiтхнув Ничипiр. - Вже до Москви було подати рукою... Та зла недоля... - Батьку, а може б, ти подумав? - спитав той самий голос. - Це мiй земляк i друг, вiн може знати все, - сказав на те Ничипiр i обняв Григорiя. - Було п'ятсот нас, як шкло... - додав печально. - А нинi, бачиш, жменька... Всi полягли пiд Чорним Яром... ' Запорожцi поопускали голови. Григорiй зняв бриля. - Куди ж ви йдете? - спитав небавом. - На Сiч, на Сiч, Григорiю! - розважно мовив Доля, i вся ватага враз ожила, пiдбадьорилася. - Осточортiли пiжмурки. Лiсами бродимо, як вовкулаки... Ось за пiвмiсяця тебе зустрiли першого. Та й то злякалися - гадали, царський прихвостень... - Ну, як там нашi братчики? - спитав старий кремезний сiчовик з одрубаним по самий корiнь вухом. - Ще туркiв шарпають чи за сво┐х взялися? Сковорода мовчав. Не стало мужностi повiдати цим сiромахам, що ┐хня доля тяжча, анiж вони гадають. - Ось дай дiстатися Сiчi, - сказав Ничипiр, - я покажу, де ворог i об чи┐ поганi голови гострити треба шаблi! - А я з Днiпра нап'юся... - зiтхнув козак без вуха. - Я роздобуду собi коня. - Мене сини чекають, повиростали досi... Григорiй був у розпачi. Щосили зцiпив зуби й зiбгав бриля. - Григоре Савичу, та на тобi нема лиця! - стурбовано гукнув Ничипiр. Ватага стихла. - Ви нинi круглi сироти, - сказав Григорiй, вдивляючися у посмутнiлi брунатнi лиця. - Доки живе козацька мати Сiч, то запорожець не сирота, - промовив хтось iз гурту. - Нема║ бiльше Сiчi i Запорожжя... - Ти зле жарту║ш, хлопче! - скипiв козак без вуха. - Я не жартую. - Брешеш! - Зажди, Оверку, - спинив його Ничипiр. - Григорiй Савич не з тих, що брешуть. - Вiн пожував на сонцi вигорiлий, аж пожовтiлий, вус. - Коли i хто? - Днiв двадцять тому... Армiя, що повернулася з вiйни турецько┐... Григорiй все розповiв, що знав про мирну здачу Сiчi, про втечу братчикiв кудись на низ, до туркiв. Ватага нижче й нижче хилила буйнi голови. Коли замовк Григорiй, мовчала теж, закам'янiвши, неначе жiнка Лотова, що побачила, як гине рiдне мiсто. - Це страшний суд... - озвався першим Доля. - Хай будуть проклятi усi царi й царята! - I розверзеться пiд тим земля, хто вкоротив козацтву вiку!.. Кляли, молилися, втирали нишком сльози. А потiм сiли стомлено в траву обабiч шляху, вже не ховаючись, не боячись, що нападуть зненацька на ┐хнiй табiр. Коли в людини забрали все, для чого вона жила, - смерть не страшна. - Слiд пом'янути неньку, - сказав старий без вуха й зиркнув на Долю. - А ке сюди баклаги! - Товариство, ми ж у походi!.. -озвався хтось несмiливо. - Вiднинi ми в походi вiчно, - сказав Ничипiр. - I вiчно дома: де ми, там Сiч... Сiдай i ти, Григорiю, та випий з нами! Тепер ми всi бурлаки. Як тi нещаснi душi, яким нема║ мiсця i на землi, й на небi... Поналивали кому у що - вiд казанка до пригорщi. Пили похмуро, похапцем, немов хотiли скорiше впитися, втопити розум, вирвати iз серця бiль-образу. Знов наливали i знов пили. Та хмiль не брав: горiлкою, як i сльозами, не допоможеш горю. - Як же тепер нам жити? - подумав уголос Доля. - Куди не ткнись - чужi багнети... Ватага стихла, нашорошила вуха. - Як бог пошле, - сказав Оверко. - Бог уже послав, спасибi йому за ласку! - промовив Доля грiзно. - Коли б вiн був при розумi, то й ми були б при щастi! А то сидить i лупав, як той козел, очима. Сковорода дивився журно на цих iзго┐в, що зупинилися на роздорiжжi й не можуть вирiшити, куди йти. Пiдеш налiво - залшпшнсн без голови, пiдеш праворуч - погубиш душу, а попряму║ш - хтозна, що буде, але назад не вернешся... - А мо', братове, у монастир податися та пересидiти лиху годину? - спитав Нечипiр. - У мене ║ тут недалечке приятель... - Лиха година наша - немов собача пiсня, - сказав Оверко. - Сiдниць не хватить, щоб пересидiти. - Хоч поки стихне трохи... Тим часом щось придума║мо, - не вiдступав отаман. - Отець Лаврентiй виручить! - А може... Згода! - Згода! Повеселiшала, заворушилась братiя, готова йти хоч бiсу в зуби, аби не пану в руки. - Отця Лаврентiя уже нема, - сказав Григорiй. Йому сьогоднi випало вiщати все недобре. - Помер?! - Зiтлiв_ на пнi... Ничипiр перехрестився, за ним ватага. Запала тиша, густа, як нiч, налита вщерть, як хмара, що народжу║ бурi. - Тодi гульнемо, хлопцi! - гукнув Ничипiр. - Потiшим душi праведнi Залiзняка, i Гонти, i Пугача! - Гульнемо! - Помсти! - Кари! Отаман звiвся й пiднiс пернач. - Григорiю, я маю зайву шаблю... - Спасибi, батьку, за честь, за шану, - вклонився низько Сковорода. - У мене iнша зброя. - Як завжди - слово? - Iстинно. - Ну що ж, прощай! - Прощайте. Хай береже вас доля! - Побережу! - сказав Ничипiр весело й заткнув пернач за пояс. - Оверку, веди до лiсу хлопцiв. Знайдiть струмок, спочиньте й причепурiться перед великим дiлом. Я проведу Григорiя. Прощались мовчки, впевненi, що це остання зустрiч. Небавом Доля ступив з дороги, дiстав iз пiхов шаблю й зрубав кленка. - Зроблю на згадку палицю, - сказав, обстругуючи. - Собак вiдгонитимеш... З гущавини, куди пiшла ватага, знялася пiсня. Така сумна й така спорiднена з сiромою, яка спiвала, що, прислухаючись, Григорiй ледве дихав. Святая мить - народжувалася чи воскресала пiсня... "Добрий вечiр тобi, зелена дiброво! Переночуй хоч нiченьку мене молодого..." "Не переночую, бо славоньку чую А про твою, козаченьку, голову буйную..." - Григоре Савичу, що ж це на свiтi дi║ться? - спитав тим часом Доля. - Пошились, батьку, в дурнi... "Добрий вечiр тобi, ти, темний байраче! Переночуй хоч нiченьку та волю козачу!" "Не переночую, бо жаль менi буде, - Щось у лузi сизий голуб жалiбненько гуде... - Ще хтось почу║ та наведе драгунiв, - стривожився Сковорода. - Нехай спiвають, скучили. Пiвроку й так мовчали. А для драгунiв i в нас гостинцi знайдуться! Вже про тебе, козаченьку, й вороги питають, Щодня й ночi в темнiм лузi все тебе шукають". Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю: "На┐жджайте, ворiженьки, сам вас накликаю!" Сковородi так захотiлося лишитись тут, причепуритися бiля струмка, надiти сорочку бiлу й пiти на смерть, на славу плiч-о-плiч iз Долею. Вiн зупинився. - Ну от, готовий журавель, - сказав Ничипiр, подаючи Григорi║вi свiй подарунок. - Ходи здоров. Рознось козацьку правду! Не жди свiтанку, ори та сiй усюди крилате зерно волi. А ми свiтитимемо тобi свiчками панських палацiв! Вiн обiйняв Григорiя, поцiлував поквапливо, - немов боявся, що скоро смеркне i вiн не встигне поставити у небi заграву, й пiшов назад. Коли звертав до лiсу, пiдняв високо руку i помахав. - Прощайте, славнi лицарi, - прошепотiв схвильований Сковорода. - Хай береже господь... Бог - це недоля, вiдчай. Мандруючи, Сковорода стрiчав багато люду 1 всюди бачив, як поневоленi, у рабство проданi сини козацькi, що бога згадували лише на паску та на рiздво, тепер молилися, неначе схимники. А сам Григорiй? Хiба ж даремно у Бабаях вiн прилiпився отак до бiблi┐. В тяжкi часи iсторi┐, коли людина ста║ самотня i геть беззахисна, вона шука║ сили, яка б пiдтримала ┐┐ в духовнiй скрутi 1 не дала загинути. Сильнiшi мислять, прагнуть протистояти злу. Слабкiшi - моляться. Бог - це надiя стомлених або лiнивих та страхопудiв, якi, лукаво мудрствуючи. ховаються за Саваофа. Все рiдше й рiдше виймав Григорiй бiблiю. Вона лежала в торбi й, немов нагадуючи йому про себе, постiйно муляла в плече цупкими палiтурками. А може, було ┐й тiсно у товариствi Руссо й Вольтера, яких придбав Григорiй в одного пана, що радий був позбутися таких крамольних книг. Святе письмо... Священна бiблiя... Страшенний сфiнкс, який весь час шука║, кого 6 ковтнути! Вона збагачу║ людину догмами, уже розжованими на вiки Iстинами, i обкрада║, не даючи самому вiльно мислити. Хто ┐й довiрився, не розгадавши ┐┐ брехнi, той найнещаснiша людина в свiтi, бо краще мати крапельку сво┐х думок, нiж океап чужих. Не мiг писати. "Кольцо", почате у Бабаях, так i засохло на тих трьох атжушах i на тому реченнi, пiсля якого прийшли брати-софiсти. А вже близька, навiть сто┐ть бiля дверей, ворожа музам зима. Тодi вже треба буде не писати. а грiти руки... Нарештi аж в серединi вересня на тихiй пасiцi за Острогожськом, де починалася земля Росi┐, Сковорода примусив себе засiсти за творчий труд. Коли ногами попранi свобода й правда, то гостра зброя не ма║ права ржавiти в пiхвах. Розвiв чорнило, яке давно засохло в каламарi, перечитав написане бiля Холодно┐ у Бабаях i схвилювався, згадавши Якова, Панаса, Логвина та Ярмолая. Чудовi люди, чудовi днi, прожитi разом iз ними! - Ну, що ж, братове, продовжимо наш фiлософський диспут. ...Про щастя, отже, проповiду║ iсторик, хiмiк, фiзик, граматик, землемiр, солдат, дзигарник - усi, кому лиш забагнеться. Апостолiв уже не хочуть слухати, самi залазяча на мiсце вчителя i просторiкують про все i вся... При┐хав на возi пасiчник - час забирати вулики й ховати на зиму. - Здоровi будьте, дiду! - поклав перо Григорiй. - Що в свiтi чути? Старий знизав плечима. - Розперезались можнi, - озвався згодом. - Вiдколи Сiч Зруйновано, життя вiд них нема║. Послухай ┐х, то й не було козавтва, а всi ми зроду-вiку були боярським бидлом. Позабували швидко. - Ось нагадають... - Нема кому - аж на Дуна┐ хлопцi. - А гайдамаки? Тiльки махнув рукою. Поставили вдвох iз Григорi║м на вiз три вулики, обклали сiном. - Побiля Гусинки, - промовив пасiчник, беручи до рук налигач, - на днях розбили загiн якогось Долi... - I всi загинули? - спитав Григорiй тужно. - Нiхто не вирвався? - Не вiдаю. За що купив, за те й продав... По┐хав пасiчник. А на Григорiя насунулася така журба, така печаль, що не знаходив мiсця. Метавсь ошатним лiсом i то шепотiв молитви, то проклинав i свiт, i бога. Аж доки сiло сонце й на землю впала темрява. По спасi ночi свiжi, земля холоне бiльше, нiж нагрiва║ться. Вечорами Григорiй звик сидiти побiля вогнища, у повнiй тишi, на гранi тьми i свiтла. Тому, коли стемнiло й похолоднiшало, Сковорода добув вогню i пiдпалив ще з дня готовi дрова. Сiв на пеньок i, дивлячись, як поглина║ полум'я сухе гiлляччя, шукав хоч краплi глузду й логiки у нескiнченнiй карi, яку господь послав на люд свiй, на цю прекрасну Землю. Жорстокий деспот! Ти, як i всi тирани, блаженству║ш, коли запахне кров'ю. Кров - це провiсник смертi. Кров - це вогонь, що спопеля║ мужнiсть, iде┐, розум - усе, чим страшна людина богам i деспотам!.. Тому-то стiльки кровi пролито божим iменем, на честь свято┐ вiри, яка щоразу чомусь на боцi дужчого. У кого сила, з тим i господь, з тим i вiкторiя. Ах, лицемiри! Вам мало вбити тiло, вам дай змертвити душу, зламати пагони, щоб не росло нiчого. Пустеля - рай тиранiв, заповiтна мрiя, яко┐ прагнуть, йдучи по трупах ближнiх! У свiтi все логiчне, потрiбне, мудро iстинне. I тiльки бог... Бог, як i все надумане, живе нагадуваннями, щоденним криком, страхом, який усюди сiють його апостоли, цi фарисе┐ в нiмбах... Розiпни, розiпни його!.. I розпинають. Скрiзь розпинають! А бог мовчить. Не вдарить громом, не розсiче мечем огненним катiвськi голови. Святий та крепкий... Ласкавий, добрий... Дурнi! Кому ви молитеся? Хiба вряту║ вас вiд розп'яття той, хто послав на муки единородного свого Iсуса? Все дим, мана!.. Пiдкинув дров у вогнище i вийняв iз торби бiблiю й рукописи сво┐х кпижок. Все дим, мана... Найкращi роки витратив на цю брехню! Читав, шукав, доскiпувався, щоб осягнути ┐┐ премудру мудрiсть, розкрити символи, пiд шкаралупою уздрiти ядро. "Спочатку створив бог небо й землю". Ну й жартiвник! Створив iз нiчого те, що iсну║ вiчно. Materia aeterna! Лише дитячий розум сказати може, що свiту нашого не iснувало або не буде... Бог плаче, сердиться, спить i розкаю║ться. А люди стають стовпами з солi, пiдносяться аж до планет, возами ┐здять по дну морському та у повiтрi; сонце, немов карета, спиня║ться i пода║ться назад; залiзо плава║, рiчки течуть угору, вiд трубних звукiв рушаться фортечнi стiни; мов барани, стрибають гори, руками плещуть рiки, встають iз могил мертвi, а з хмар на землю пада║ готова каша ще й з перепiлками!.. Зареготавши, Сковорода жбурнув у темiнь бiблiю. Розкрив "Симфонiю", написану в лiсах Земборських разом iз "Наркiссом". Пiзнай себе... Пiзнай свою природу... Навiщо? Аби пiзнати iстину... Дивак! Кому потрiбна iстина? Й твоя душа, твiй розум! Все дим, мана... Скрiзь, як Давид, устами благословляють i проклинають серцем... Усяк тiльки й дба║ про свiй шматок насущний. Цiна душi - копiйка. Всяк, хто шука║ правди, - харциз, бунтар, одступник! Лжа розлилася по землi... Все дим, мана!.. Рвонув "Симфонiю" й поклав на жар, у вже пригасле вогнище. Папiр скоцюрбився, затрiпотiв, мов пташка, й враз шугонув у небо високим бiлим полум'ям. Григорiй закрив лице руками й чекав - от-от розколе