рав в оркестрi на всьому, що потрапляло в руки... Куди й подiлася дорожня звична втома, хода стала легка та пружна. - Ох ви ж i йдете!.. - стогнав Михайло ззаду. Вiн притомився добре. - Мов летите. - Лечу, лечу, Михаиле, - озвався весело Сковорода. - В минуле, в молодiсть! - I заспiвав стару вертепну пiсню: Та нема║ лучче, Та нема║ краще, Як у нас да на Укра┐нi!.. На майданi бiля казкового "Фелiцiала" ще здалеку Сковорода побачив академiчний хор. Оточена святково вбраним людом, капелiя стояла в квiтах, у макiвках, як на городi, i готувалася почати свято сво┐м прекрасним спiвом. Григорiй притримав хлопця i попросив, аби мовчав. Як вiтерець, майданом перебiгав легенький гомiн... I раптом стихло. Худий високий регент став на пiдвищення й пiднiс, мов крила, руки. Мить - i знялася пiсня! Сковорода йе чув тако┐. Вона ширяла над занiмiлим натовпом, стискала душу смутком, здiймала груди радiстю. Про що в нiй мовилося, Григорiй не мiг уловити. Вiн не вслухався навiть, а насолоджувався, пив, як вино, як воду в гарячу лiтню днину, й не помiчав, що плаче. Господи, лише заради оцих хвилин, цi║┐ пiснi вiн ладен був прийти сюди iз Харкова! Коли затихла пiсня, Сковорода спинив студента, який з байдужим видом проходив мимо до Академi┐, i запитав: - Скажи, козаче, хто написав це чудо? - Наш Березовський, - промовив гордо той. - Он вiн сто┐ть у капелi┐, бiля колон, праворуч. То був русявий стрункий юнак з обличчям ангела, який засмаг, полями ходячи плiч-о-плiч iз тими, хто вирощу║ хлiб насущний. Сковорода наблизився i змiг розгледiти його великi, напевне, сiрi чи свiтло-синi очi, що, як магнiт, притягували, скоряли й змушували забути все на свiтi, навiть самого себе. Тим часом хор почав жниварську пiсню, яку виконували i десять рокiв тому. - Я хочу ┐сти, - шепнув Михайло. - Зараз... Вони тихенько вийшли з юрби мiщан, козацтва й похмурих пiдданцiв, якi при┐хали на храм до вiльних родичiв, i попрямували у монастир. Оглянувши з усiх бокiв нову дзвiницю, присiли у холодку на лавi й дiстали з торби цибулю, хлiб та сало. Григорi║вi не хтiлось ┐сти, i вiн, лишивши хлопця снiдати, побрiв до бурси. Хоча убога ця оселя була колись не раз у гнiвi проклята, а все ж тягло до не┐, бо тут минули його найкращi роки, його холодна й голодна молодiсть, лiта надiй i прагнень. Навкруг безлюдно й тихо - всi на майданi, в мiстi, де розгорялося свято, яке за звича║м бушу║ тут три днi й три ночi... Чолом тобi, старенька! Десь, кажуть (вiн чув про це у Харковi), на iншiм дворищi уже звели для бурси з нового дерева високий бiлий зруб... 1 сумно й радiсно. Хай розкошують хлопцi, нехай не капа║ на ┐хнi мудрi голови брудна вода зi стелi, не продувають протяги палкi юначi груди, такi беззахиснi перед сухотами й всiляким iншим злом! Пiшов поволi далi. Постоявши бiля могили Сагайдачного, узяв лiворуч, до Академi┐. Чув голоси, розмови, кроки... Iшов не сам, а в товариствi тих, що порозкиданi по всiй iмперi┐ як божi й царськi слуги. Смiх, жарти, вислови iз тiльки що прочитаних книжок та лекцiй... - Григорiй Савич? - почулось нагло. Сковорода розплющив очi й побачив поруч послушника в старiй, подертiй рясi. - Так. Чим служити можу? - Вас кличе ректор. - Отець Самiйло? - Прошу, - сказав, кивнувши, той. - Я тут не сам, - згадав Григорiй про друга. - Зi мною хлопець iз Харкова, студент Колегiуму. Бiля дзвiницi снiда║... - Я розшукаю i приведу. - А може, ви йому покажете наш монастир? - Будь ласка. Прошу! Послушник привiв Григорiя до келiй ректора, впустив у сiни, а сам подався шукати хлопця з Харкова. Сковорода постояв трохи, звикаючи до напiвтемряви, i вiдчинив знайомi дверi. - Дозвольте... - Заходь, заходь, Григорiю! - пiшов Миславський йому назустрiч. Обняв, притис до себе, поцiлував. - А я дивлюся: вiн чи не вiн? - Змiнився й ти, Самiйле, - сказав Григорiй. - Змарнiв, зарiс, як схимник... - I не питай, - зiтхнув Миславський скрушно. - Гада║ш, легко носити хрест начальницький... А як же ти? Вiн посадив Григорiя в старе, потерте крiсло, яке придбав ще Прокопович, сам сiв навпроти й приготувався слухати. - Ходжу-броджу, - сказав Григорiй. - Тепер учителюю в Харковi. Л то був трохи у Переяславi, у Ковра┐ навчав дитину панську, Москву вiдвiдав iз Калiграфом, нiч переспав у Тро┐це-Сергi║вiй, де владарю║ нинi наш Ляшевсцький. - Побачив свiту... - промовив ректор журно. Чи спiвчував, чи заздрив - не втямиш. - А чом це в тебе такий плебейський вигляд? - спитав несмiливо. - Погано платять? - Hi. Так менi зручнiше. В камзолах я, мов у ярмi корова. Платня добряча. - Ну й слава богу... А в нас бiда. Торiк зняли грошову царську помiч, i ми живемо, як жебраки, на те, що випросимо в митрополита, в Лаври та в благодiйникiв. Iмператриця тисне, щоб iз нас зробити опудало собi на втiху й на глум усiй квропi. - У нас чутки ходили, що з Академi┐ зробити хочуть унiверситет, - сказав Григорiй. - Коли 6 хотiли, не вiдхилили б того проекту, який подав iмператрицi гетьман, - сказав Миславський. - Лиш рiк минув, а вже нема║ й самого гетьмана. Граф Розумовський е, а пана гетьмана... - розвiв руками. - Рум'янцев швидко вкоська║! Цей жартувати не любить... Ще козаки не раз заплачуть, мазкою вмившися! Вiн стих, схилив на груди голову, мов задрiмав. Григорi║вi було шкода Миславського, шкода гетьманства i козакiв, але його не приголомшила ця новина, бо вiн давно знав цiну царям та ┐хнiм прихвосням, що стелять м'яко, а спати ой як твердо. Нiхто нiколи не подару║ волi! - Тепер сиджу й пишу новий статут для Академi┐, - пiдвiв Миславський голову. - Вигадую, як повернути так, аби були i кози ситi i сiно цiле... Господи, як я стомився за цi три роки ректорства! Тут треба крамаря, а не фiлософа - на таляр гендля ii лише на грiш науки. I всi погрожують, терзають, смикають, неначе ми ляльки вертепнi. Пiдвiвшись, вiн заходив по келi┐, якимось чудом не зачiпаючи i нп скидаючи книжок, суво┐в, аркушiв, якi лежали скрiзь, де тiльки можна було покласти чи притулити. Самiйло був невисокий, шпетний; у чернечiй скуфi┐ й про стоволосий, без клобука. На скронях i в бородi бiлiла памопозь. - Як альма-матер, мiсто? Напевно, скучив? - Скучив, - признався щиро Сковорода. - Навiть за бурсою. - Нову буду║мо, - промовив Миславський з гордiстю й насупив брови. - На добрий лад, потрiбно було б iз каменю. Та що поробиш - грошi! - Чув, чув. Ще в Харковi. - Ти у Колегiумi? - Та поки що... - Чого навча║ш - поетики чи фiлософi┐? - Клас синтаксими. I грецька мова. - Чому? - спитав Миславський хмуро. - Я ж не чернець. - То пострижись. - Не хочу! - промовив рiзко Сковорода. Миславський знав Григорiя й не став допитуватися, чому та як. Вiн знову сiв у крiсло й схилив на груди голову. - Я запросив би тебе сюди... - озвався згодом. - Але боюся, що й нас самих порозганяють скоро, як пацюкiв... Iмператриця недобрим духом дише на Академiю. Й на Укра┐ну... В Санкт-Петербурзi колишнi нашi хлопцi, а нинi рiзнi чини духовнi й свiтськi, наперекiр щось мовили, коли надумала громити гетьманство й ламати звича┐, то ┐х величнiсть так розгнiвилася, що ладна з'┐сти не тiльки тих ослушникiв, а й Академiю, що ┐х навчала, й народ, з якого вийшли. - Монарх-фiлософ, монарх-мудрець, оточений жерцями муз, Мiнерва... - Що ти бурмочеш? - перепитав Миславський. - А, так собi. Це я зiадав Грицька Козицького й Мо тоноса. Стрiчався з ними в Москвi, ще дев'ять рокiв тому. Вони ж бо марили таким монархом... - О-о, дiоскури тепер далеко пiдуть! - сказав Миславський. - Розумнi, впертi, спритнi. Я чув, вони вже не в Академi┐, а при дворi, чиновнi. Царицi в око впали, бо догодили чимось на царинi нових законiв, якi сама складала. Вiкторiя! Йдуть хлопцi вгору. - Ну що ж, дай боже нашому телятi та вовка пiймати, - всмiхнувся Сковорода. Миславський махнув рукою: - Як англiйцi кажуть, усе пекло вимощене добрими намiрами... Де ти спинився? - Та ще нiде. - Ласкаво прошу, доки я тут, для тебе завжди знайдеться келiя! Сковорода розчулився. - Спасибi, брате... Постукавши й не дочекавшись дозволу, хтось увiйшов. Григорiй глянув i занiмiв: то був юнак iз хору, той, композитор. - Пробачте, отче... - знiяковiвши, спинився вiн у порозi. - Гадав, що ви самi... - Заходь, заходь, Максиме, - сказав Миславський лагiдно й кивнув у бiк Григорiя: - Це мiй товариш по навчанню, теж композитор, Григорiй Савич Сковорода. Сковорода пiдвiвся й пiшов назустрiч хлопцевi. - Я чув сьогоднi чудову вашу пiсню, - заговорив схвильовано. - Як композитор я вам годжуся в учнi... - Ну що ви, що ви! - почервонiв юнак. - Я плакав, слухаючи, - признався щиро Сковорода. - У вас талант, i неабиякий! - Ми котрий рiк йому те саме кажемо, - втрутився ректор. - А вiн смi║ться... - Я ж не смiюся, - засяяв хлопець усмiшкою. - Показали його графу Рум'янцеву, так той аж ручки тер од задоволення. А голос, Грицьку, який голос у нього! Його височество пан губернатор звелiв чекати, з собою вiзьме Максима нашого до Петербурга... Останню фразу Миславський вимовив iз явним жалем. - Сьогоднi ┐ду, - озвався тихо Березовський. - Був тiльки що гонець вiд графа. Миславський, крутячи на палець бороду, дивився кудись собi пiд ноги. Сковорода не зводив погляду з обличчя хлопця, щоб залишити в пам'ятi, закарбувати на все життя, бо не надiявся колись зустрiтись знову. Санкт-Петербург - великий млин, що перемелю║ людей, мов зерно. - Ну, що ж, - пiдвiвся важко ректор. - Прощай, Максиме. Не забувай нас, грiшних. I рiдну землю теж... - Обнявши й поцiлувавши тричi, додав суворо: - Не поспiшай, не лiзь в уставники, а вчися, вчися - у всiх i всюди! Просись в Iталiю. Юнак ковтнув зрадливi сльози: - Я буду вчитися. I не забуду, хто я... Сковорода також поцiлував Максима, дiстав iз-за пазухи свою сопiлку, яку зробив з калини ще в Ковра┐, й тицьнув у руки хлопцевi. - Вiзьми, Максиме. Це - чарiвна сопiлка. Вона розгонить тугу й влива║ силу в серце. У нiй усi пiснi, якi ти чув од матерi, вiд кобзарiв, комонникiв, ремiсникiв, студентiв, _i навiть тi, яких не чув нiколи, але якi живуть у душi народу i не дають ┐й вмерти iз роду в рiд, як слово, як слава наших предкiв. - Спасибi, батьку... - сказав Максим крiзь сльози й поцiлував сопiлку, мов запорожець шаблю. - На все життя, до смертi! - Вiн повернувся рвучко й пiшов iз келi┐. - Благослови його дорогу, господи... - прошепотiв Миславський. Вiн пiдiйшов до столу й почав гортати якiсь папери. Його обличчя все бiльше й бiльше хмарилося. - Сплива║, як за водою, найлiпший цвiт народу, - промовив згодом журно. - I ми безсилi стримати i дати йому пiд сонцем мiсце... Нонсенс! Замiсть високих помислiв, державних дум i фiлософi┐ я мушу порпатися у цих параграфах, убогих пунктах, якi обсмокту║ш з усiх бокiв, аби були гладенькi, круглi, мов п'ятаки! - жбурнув на стiл папери, сiв i заплющив очi. - Трудись, Самiйле, а я пiду, - озвався тихо Сковорода. - Я ж тут не сам, а з хлопцем... Миславський кинувся. - З тобою син?! - Нi. Учень, друг. - То ви приходьте... - Спасибi, будемо. Григорiй тихо вийшов i причинив старi дубовi дверi. Нехай спочине, вгаму║ серце-рану цей вiчний страдник, мученик. Йому болять усi жалi, печалi, сльози, якими щедро обдарувала доля колись могутн║ й веселе плем'я русiв. Наступного дня Сковорода повiв Михайла дивитись мiсто. Помилувавшись ратушею, що, мов дзвiниця, тяглася в небо своею вежею, вони пiшли в'юнкими вуличками на Староки┐вську фортецю-гору. Михайло знай озирався на величезну статую Фемiди, яка стояла з мечем в однiй руцi i з терезами в другiй над самим входом до ратушi. Не менше вразила його й фiгура з мiдi архiстратига Миха┐ла, що ударяв сталевим списом у пащу змiя, як тiльки били вгорi на вежi дзигарi. - Оце так диво! - А в темрявi при кожному ударi списа iз пащi iскри сиплються, - всмiхаючись, сказав Григорiй. - Подивимося? - Аякже. На те й при┐хали. З узвозу видно стало увесь Подiл. Оточенi Днiпром, Почайною й двома валами, церкви, хати й садки при них кормилися, мов на базарi люди. Лише подекуди викреслювалися не дуже чiтко майдани, вулицi й двори цехiв. Бiля Притики стояло безлiч рибальських човникiв з тонкими щоглами i трохи бiльших суден. По Днiпру снували сонно, розморенi безвiтрям, спекою, два-три вiтрильники. А над Трухановим зелено-жовтим островом на сонцi зблискували, неначе срiбнi, чайки. - Яка краса, який безмежний простiр! - зiтхнув Михайло. - Ки┐в... - промовив Григорiй коротко. У грудях його знов защемiла терпка жура, щось невиразно схоже на почуття, що виника║ лише при зустрiчi з давно залишеним чарiвним рiдним кра║м. I не гадав, що так запала в душу ця златоглава i сто разiв руйнована високочола мати всiх руських мiст, чи городiв, як сказано у лiтописця Нестора... Цiкаво, чи стародавнi люди також любили красу природи? А може, тiльки сонце, яке ┐х грiло, та лiтнiй теплий дощик, в якого кожна крапля була зерном? Але чому ж вони селилися в таких мiсцях, що й досi ║ наймальовничiшими - на берегах, ще й на високих кручах?.. - Напевно, предки нашi були поетами, - сказав Михаиле, немов пiдслухавши його думки. -Або фiлософами... - Чи просто во┐нами, - вiдповiв собi й Михайловi Сковорода. -У Серпухов! я чув таке прислiв'я: "Не до жиру, быть бы живу". Город - це не поезiя, а огороджений з усiх бокiв валом та частоколом шматок землi, де заховатись можна вiд ворогiв, вiдбити напад, перечекати лиху годину. На лихолiття ж не поскупилась доля цього уславленого старого мiста. Як глянеш у глибину вiкiв - то тiльки хто його не воював! Сво┐, чужi... I всi палили, нищили, стирали з лиця землi. А вiн сто┐ть, наш стольний Ки┐в, неначе фенiкс, який воскрес iз попелу... - Ви так говорите, мов народилися й зросли у Ки║вi, - лукаво мовив хлопець. - Бо вiн - сама iсторiя! - гукнув Григорiй i рушив далi, вгору. Бiля ворiт вiн зупинився й заговорив неквапно, тихо, але схвильовано, про наболiле: - Дивитись гiрко, як легковажно, байдуже проходять люди мимо свого минулого... Михайло почервонiв. - Мо║ минуле - мов комариний нiс, - сховався мерщiй за жарт. - Неповних двадцять рокiв... - Людина, яка шану║, зна║ i любить iсторiю свого народу, живе не вiк, а стiльки, скiльки ┐┐ народ, ┐┐ земля, кра┐на, - вiв далi так само тихо, нiби роздумуючи, Сковорода. - Менi зда║ться iнодi, що я ходив з Олегом на Вiзантiю, хрестив киян iз Володимиром, обороняв цi стiни вiд Батия, громив iз Хмелем шляхту i визволяв з Сiрком братiв iз хансько┐ неволi... Минуле - скарб наш, корiння, жили, що напувають нас земними соками i без яких ми не розiв'║мося i повсиха║мо. Минуле нас згуртову║, да║ снагу долати труднощi, а ще - надiю, i, мабуть, це найголовнiше i найпрекраснiше. Як без надi┐ жити?! Не сподiватися, що завтра зiйде сонце, не вiрити, що день розвi║ темряву, що зло впаде й на його мiсце прийде добро, наука, щастя... Це не життя, це животiння! Вiн знову стих, замислився. Але коли зiйшли на гору, у Староки┐вську фортецю, де дво║ з кожних трьох зустрiчних були солдати. Сковорода вернувся до фiлософi┐: - Знання минулого да║ нам змогу пiзнати глибше свiй народ i себе в ньому. Найогиднiше - це яничари, перевертнi, якi застряли нанiвдорозi, свого цураються, а до чужого не дотяглися. Усе хороше па сво║му мiсцi та в сво┐й мiрi, i все те красне, що е природне, чисте i непiдроблене... - Помовчавши, вiн посмiхнувся: - У Петербурзi я надивився на наших мавп напудрених, що позабували, яка ┐х мати народила й вигодувала! Щоправда, тепер i в Ки║вi, та й в нашiм славнiм Харковi, таких до бiса телепнiв... Оце Михайлiвський золотоверхий собор, ровесник Лаври, - вказав рукою на височенний величний храм i взяв за плечi хлопця: - Поглянь, як будували ми з тобою, коли столиць теперiшнiх ще не було й на свiтi! Бiля Софi┐ ┐х наздогнав гурт майстрових, одягнених хто у мiщанськi, а хто в козацькi стро┐. Напiдпитку, веселi, збудженi, дядьки зривалися спiвати щось соромiцьке, перекидалися словами, жартами. З'помiж гуляк впадав у вiчi високий широкоплечий вусатий дiд. Простоволосий, грiзний, вiн iшов рiшуче, гiнко, нiби мiряв ногами вулицю i прикидав на око, що й де прибрати або поставити. Сковорода хоч не одразу, але впiзнав у цьому дiдовi уславленого майстра дiл кам'яних та архiтектурних Степана Ковнiра. - Поглянь сюди, - штовхнув Михайла, що роздивлявся храм. - Оце Ковнiр, який поставив дзвiницю Братського монастиря... - Де, де? - стенувся хлопець. Немов почувши, що тут про нього мовиться, Ковнiр спинився, окинув пильним поглядом двох пiлiгримiв, якi так довго i так захоплено тупцюють бiля Софi┐, й ступив до них. - Милу║теся? - спитав суворо. - Добридень вам, пане Ковнiре, - скинув бриля Григорiй. - Таки як бо гарно! Ковнiр примружив очi, мов примiряючися до урочисто┐ старо┐ церкви. - А як ти вiда║ш, що я Ковнiр? - спитав небавом. - Хто ж вас не зна║ в Ки║вi! - Так ти киянин? - Нi. Я тут учився в Академi┐. А це при┐хали вдвох ось iз хлопцем iз Харкова, щоб подивитися на славне мiсто... - Хлопцi! - гукнув Ковнiр. - Просiть гостей! Не осоромте цеху каменярiв i митцiв-муровщикiв! - Ласкаво просимо! - На хлiб, на сiль! - Та на горiлку! - До Мотрi в гостi! - До Мотрi, братцi! Ми ж не були ще в Мотрi! Каменярi взяли пiд руки Сковороду й Михайла i потягли до шинку. Крик, регiт, галас - мов увесь Ки┐в з'юрмився у нинi тихе мiсто Ярославове. Метка шинкарка вибiгла аж за ворота стрiчати дорогих гостей. Закудкудакала, защебетала: - Господи, Степан Дем'янович! Яким_ це вiтром? Давненько ви не були у мене. Зводьте, прошу, гостi дорогi! Варваро, Варко! Служниця винесла на срiбнiй тацi велику пляшку й чарку, i господиня iз власних рук почастувала спершу Ковнiра, а потiм iнших. Подаючи Михайловi, вона лукаво сяйнула синiми, як бiрюза, очима: - А де ж це ви взяли таку дитину? Ну просто квiточка! - i залилася смiхом, як соловейко пiснею. Михайло зачервонiвся. - Це гiсть наш, iз Харкова,- пригладив Ковнiр розкiшнi сивi вуса. - Не роззявляй роток на чужий шматок! - додав рябий вертлявий каменяр, ущипнувши Мотрю. - Тпрусь! - тупнула вона ногою i повернулася знов до Михайла: - Пий, пий, козаче. А може, тобi принести монi? Михайло рвучко випив, закашлявся. - Ой лишенько! - удавано злякалась Мотря.- Що, пташечко, попало не в те, де хлiб, а в те, де паска? - Повiвши звабно стегнами й, неначе кiшка, вигнувшись, вона розсипала блакитнi iскри погляду i попливла, як пава:Прошу до хати, гостi дорогi! У шинку було завiзно, гамiрно. На покутi, порозстiбавши тiснi мундири, сидiли довкола пляшки москалi. Вони, видати, були давненько тут, бо розмовляли криком, та ще и усi разом. Посеред хати, немов без батька дiти, пили похмуро козаки. Iмператриця ┐х поробила сиротами, а незабаром (чутки ходили) поробить пiдданцями чи пiкiнерами... Ледь не в порозi, за невисоким довгим столом гуляла ки┐вська й захожа з усiх-усюд сiрома. Тут веселилися, як хто хотiв, бездумно, щедро й вiдчайдушне. Шинкарка прибрала стiл неподалiк шинквасу й удвох iз Варкою на величезних тацях принесла для майстрових печене, варене, горiлку, мед, вишнiвку, слив'янку та чужоземнi вина. Каменярi й митцi-муровщики аж очi вирячили, до краю враженi такою розкiшшю. - Мотре, ти при сво║му розумi? - Ти ж нас iз торбами пустиш! - Не скиглiть, дiтоньки,- втiшала ┐х шинкарка.- Це пан Ковнiр замовив, а ваше дiло пити i за┐дати... - Ковнiру слава! - Вiват! Зрадiла братiя метнулася до ватажка, але старий ┐х зупинив спокiйним, владним жестом. - Сiдайте, хлопцi, бо передумаю. Ми заросилися, а нашi гостi, мов ще й не снiдали... - Ми снiдали. В монастирi,- сказав Григорiй. - Вхопили шилом патоки,- всмiхнувся майстер, садовлячи насамперед гостей. Каменярi притихли, взяли в облогу стiл. I почалася трапеза. Пили i ┐ли дружно. Напевно, так i трудилися цi невгамовнi люди, без зайвих слiв, невтомно, сплавляючи руками й розумом в одне прекрасне цiле вапно i камiнь, красу i мiцнiсть. У них були великi грубi руки робiтникiв i обличчя святих пророкiв. Вони, звичайно, знали собi цiну, проте не чванилися; поважали свого ватага, але не лестили, не плазували перед його особою. Та й сам великий майстер не козирився перед простими смертними, а розмовляв i пив та ┐в, як рiвний з рiвними, хiба що старший вiком. На третiй чарцi Ковнiр спiткнувся й, лише пригубивши, вiдсунув геть. - Чого ти, батьку? - затурбувалися каменярi. - Горiлка кепська? - Нi, оковита добра, - зiтхнув старий. - Лiта не тi... Сiмдесятий - це вам не жарти! Вже щось здоров'я, хлопцi... - Оттако┐? - Та що з тобою? - Аз слаб i немощен... - Го-го-го-го! - Згадай-но, батьку, як ти кулачив старосту! - Так то ж коли... - Ти й зараз, батьку, ведмедю шию звернеш! Старий примружився, пригладив вуса й, не поспiшаючи, поважно випив. - Оце по-нашому, по-каменярськи! - гукнув Рябий i теж хильнув на радощах. I раптом у шинку стало тихо. Москалi й тi замовкли, пооберталися до сусiднього стола. Похмуро, важко, - як i пили, - з-за нього встали козаки, розрахувались золотом i, брязкаючи кривими шаблями, суворим гуртом посунули до дверей. - Гуля козацтво на власних похоронах... - сказав хтось журно. - Не пропадуть, - додав Рябий. - Ми ж ось живемо... - Живемо? - перепитав Ковнiр. - Ми скнi║мо, а не живемо! Хто я такий? - Ти архiтектор, батьку, великий майстер! - гукнули дружно каменярi. Мабуть, не вперше чули таке запитання. - Великий пiдданець, чернецький раб! - ударив Ковнiр об стiл долонею. Помовчав трохи й заговорив з такою тугою, що в Григорiя закам'янiло серце: - Вже сiмдесят, життя прожито... А що зробив я, що збудував... - Побiйся бога, батьку, - устряв Рябий. - А Василькiвська церква! Загомонiли всi. - Книгарня в Лаврi! - Кухня. - Дзвiницi! - Келi┐. - А Кловський палац! - Iконостас у Спасi на Берестовi!.. - Бредня! - спинив ┐х грiзно майстер. - Це все нiкчемна частка того, що мiг я зробити з вами, хлопцi... - То ми ще зробимо! - Нi. Не злетiти соколовi, в якого крила зв'язанi... Вiн може тiльки бiгати. Як пiвень, качур або гусак... Без волi, други, нема життя, нема║ злету, творчостi! Запала тиша. Де й дiвся хмiль. Каменярi сидiли, поопускавши голови, тверезi, страднi, неначе мученики, якi воскресли на стiнах ┐хнiх храмiв. Сковорода вдивлявся в скорботнi лиця майстрових, i в грудях зиову росло бажання не розлучатися з ними, лишитись тут, у Ки║вi, де поряд iз древнiм було теперiшн║, були Ковнiри, якi незгiрш од стародавнiх умiли бачити й творити красне. - А може, вдаримо об землю лихом та заснiваемо? - спитав Рябий зненацька. - Це можна. - Пiсня - немов трава цiлюща... - Чи оковита, - додав Рябий i затягнув високим чистим голосом: Радуйся, чарко, Веселися, пляшко! Каменярi заусмiхалися i пiдхопили: Ти, калач, Не плач! Й тобi дiло буде... Зайшли музики - цимбали, скрипка, бубон. Спiвцi замовкли, й Рябий метнувся, аби забрати музик до себе. Але шинкарка перейняла ┐х чаркою, посадовила бiля шинквасу, на слободi, щоб не було за них роздору з-помiж гостей. Проте, як кажуть, що ма║ статися, те неодмiнно станеться. Не встигли музики втертися пiсля горiлки, як звiдусiль на них посипалися прохання грати i не що-небудь, а саме той чи iнший танець. - Гопак! Гопак! - гукали дружно каменярi. - Камаринскую! - не поступались ┐м москалi-драгуни. - До бiса! - К чорту! Упала пляшка, друга. Хтось перекинув лаву з каменярами. Смiх, гвалт, прокльони... Сковорода кивнув Михайловi i швидко вибрався з юрби i з шинку. - Де владарюють горiлка й пристрастi, фiлософам робити нiчого, - мовив розсудливо, як тiльки вихопилися па велелюдну святкову вулицю. Сонце уже стояло в полуднi i припiкало так, що, поки вийшли за вал у поле, добряче впрiли i потомилися. Неподалiк у видолинку знайшли джерельну воду, густий вербовий затiнок i, вдовольнивши спрагу, лягли спочити. Збудило сонце й горлиця. Зиернувши з полудня i перенiсши на iнше мiсце тiнi, небесне вогнище взялося знову шкварити мандрiвникiв. А голосиста горлиця, уздрiвши людей у свому га┐, затуркотiла злякано й шугнула в хащi. Перехопившись через Хрещатий яр, покритий густо винницями, Сковорода й Михайло вiддихалися i по крутiй дорозi мiж чагарiв та пагорбiв пiшли угору, на Печерськ. Минувши царський палац i Пустинно-Микiльський монастир, вони побачили перед собою церкви й дзвiницю Лаври. Щоправда, мiж ними й Лаврою було ще з пiвверсти дороги, високий вал, з водою рiв та бастiони. Жарота трохи спала, i пiлiгрими з Харкова взяли фортецю з ходу. З усiх бокiв до Лаври йшли прочани. Притихлi, враженi, в передчуттi прилучення до чудодiйних та┐нств, до мiсць великих духовних подвигiв суворих схимникiв, вони вливалися живою рiчкою у дивовижнi Святi ворота й, уздрiвши Велику лаврську церкву - собор Успенiя, благоговiйно падали i цiлували землю. Як повелося здавна, прочани мусили повзти навколiшки аж до собору. Григорiй не вперше спостерiгав це збиткування, цей дикий звичай, проте здригнувся, побачивши юрбу повзучих, цiлуючих та осiняючих себе хрестом. Затисши муку в серцi, йшов, наче велетень серед пiгме┐в, ширяв орлиним зором по велелюднiй дорозi-вулицi й ледь-ледь справлявся з бурею, що бушувала в грудях. Було до болю прикро за цей при нижений, забитий, темний люд; нестерпно хтiлося звернутись до них зi словом правди, зiрвати з них облуду, в яку закутали ┐х лицемiри в рясах, розкрити очi, навчити кожного самоповаги, гiдностi. Але не мiг, не вистачало сили чи мужностi, а може, й сам був скований залiзом звички, сумнiвiв... Отямившись, почав шукати друга. Михайло повз навколiшки, хрестився, бив поклони i цiлував святу дорогу. Сковорода вернувся, узяв за плечi хлопця й поставив на ноги. - Хто прагне iстини, тому не личить повзати! Плазують темнi, душеубогi... й пiдлi, якi, згинаючись, сягають влади, сили, щоб мати змогу гнути, ламати волю iнших. Ти ж не з таких. - Це ж Лавра, свята земля... - прошепотiв Михайло. - Свята - земля, що родить. А тут лиш прах та камiнь. - Благословенна господом... - Так, як i все на свiтi! Вони стояли серед потоку вiруючих i сперечалися, дискутували про святiсть мiсця. До них прибилося кiлька прочан - худих, знеможених, покритих курявою далеких мандрiв. Прислухавшись, вони пiдводилися й кивали ствердно головами; Слова Григорiя передавалися iз уст в уста... I тут з'явилися господнi слуги в чорному. Порозпихавши паству, мордатi пастирi вмить оточили Сковороду i вiдтiснили вбiк. - Ти що ж це, iроде, - схопив за груди один iз ченцiв, як опинилися в безлюднiм закутку бiля дзвiницi, - супроти церкви учиш?! - кси безбожник? - спитав крiзь зуби другий. - Вiн ║зу┐т, напевно, - пiдкинув третiй. - Перехрестись! - Не хочу, - спокiйно мовив Сковорода. - Ви ж не iкони i не угодники, а звичайнiсiнькi нахабнi, ситi пики, ченцi-насильники, що позбулися совiстi й перетворили iм'я господн║ на пугало, а слово боже розпрода║те вроздрiб, як крамарi горiхи... - Заткнiть йому пащеку, - озвався басом старий чернець, що мовчки стежив, як навертав братiя якогось зайду до лона церкви й вiри. Ще мить - i почалося 6 "хрещення". Але прибiг Михайло i з ним друкар соборний, Григорi┐в далекий родич Iустин. - Кого я бачу! - гукнув вiн радо i, розпростерши руки. схопив в обiйми Сковороду. - Яким це вiтром, Грицьку? А ми тебе десь цими днями згадували. Тут, зна║ш, скiльки Зiбралось наших братчикiв! Христовi во┐ни, немов побитi пси, поопускавши голови, пошились хто куди. - У вас давно так проповiдують? - спитав Григорiй, провiвши поглядом сво┐х патлатих кривдникiв. - А, не звертай уваги, - розважно мовив Iустин. - У кожного своя робота... - Де не бере хрестом, там - кулаком? - Iнакомислiя нiхто не терпить i не терпiтиме... - Дурницi! Терпимiсть - важiль прогресу, поступу, i де ┐┐ нема║, там не бува║ правди, свободи, руху, бо з протирiч народжу║ться велика й свiтла iстина! - Кому вона тепер потрiбна? - спитав друкар печально. - Ще напiвiстина... - Це все одно, що на пiввозi ┐хати, - сказав Григорiй i пiдштовхнув Михайла до друкаря. - Мiй щирий друг i учень! Iустин потиснув руку хлопцевi. - Ач, молодець - не розгубився, коли учитель влип у халепу... Ну що ж, панове, прошу ласкаво до господи! - Вiн ще не був у Лаврi, - кивнув Григорiй на Михайла. - То, може, спершу покажемо йому церкви, печери й тво║ друкарське дiло? - Усе покажемо, - всмiхнувся тихо Iустин. - Нiде не дiнеться! Стояло сотнi рокiв i, бог дасть, ще посто┐ть. А от у мене в келi┐... щось може щезнути, яко щеза║ дим i яко тане вiск перед лицем вогню... Обнявши за стан гостей, друкар подався з ними через центральну вулицю, якою повзли й повзли прочани, лишив праворуч Велику лаврську церкву i повернув на вулицю, що йде на пiвнiч, впираючись в Економiчну браму. В келi┐, куди привiв ┐х невдовзi Iустин, стояв великий шарварок, i серед братi┐ Сковорода впiзнав чимало знайомих лиць. На мить йому здалося, що вiн студент i ненароком втрапив на гульбу, влаштовану десь на Подолi хлопцями. - Воньми-и! - затяг хтось басом, i всi, притихши, вп'ялися поглядами в новоприбулих. - Кого послав господь? - речитативом спитав той самий голос. - Ко-го по-слав гос-подь? - немов на криласi, в чотири голоси озвалась дружно братiя. - Не впiзна║те? - Нi-i! - Григорiй... Сковорода! Вiдсовуючи стiльцi та лави, ченцi метнулися до кондисципула, з яким не бачилися хто одинадцять, а хто i бiльше рокiв. Обiйми, жарти, вигуки! Григорiй геть розчулився. В зарослих бородами чернецьких ликах вiн упiзнавав товаришiв по бурсi, по навчанню; одне за одним спливали ┐хнi ймення i прiзвища. Якi кумеднi, якi незвичнi хлопцi в клобуках та довгих чорних скуфiях!.. Його взяли пiд руки й пiд урочистий студентський гiмн не повели - понесли пiд образи на покуть. Gaudeamus igitur Juvenes durn sumus; Post jucundam juventutern, Post molestam sencchitcm, Nos habebit humus. Vivat academia, Vivat professores!..' (Будемо веселитися, Поки ми молодi; Пiсля радiсно┐ юностi, Пiсля важко┐ старостi Нас поглине земля. Хай живе академiя, Хай живуть професори!..) Коли прочахла гаряча радiсть зустрiчi, академiсти вдарилися у богословiв та фiлософiю. Почався справжнiй диспут. I не про те, як сотворив господь свiтила й землю або як ква впала у первородний грiх, а про життя, про мiсце людини мислячо┐ у боротьбi з нечистим, що виступав нинi не у сво║му образi, а в машкарi, у нiмбi святого й праведного. - Григорiю, лишайся в нас! - зненацька мовив Iустин. - Воiстину! - гукнули дружно братчики. - А що я тут робитиму? - спитав Григорiй. - Прочан дубаситиму, аби повзли навколiшки? - Навiщо, - озвався келар. - Для цього е послушники i всяка нижча братiя. - Ходи до нас, у друкарi. - Або до пiвчих регентом. - Свята робота знайдеться, - обняв за плечi келар. - Нам потрiбнi розумнi люди. Перезиму║мо - пострижемо. А там, за кiлька рокiв, поставимо архiмандритом, захисником обителi, ┐┐ угодникiв... - Найпаче вас самих? - I нас, - згодився келар i пiдморгнув до братi┐. - Ми ж неабищо в Лаврi!.. - Ви - сила? - Звiсно. Та ще й яка!.. - I сто┐те за правду? - Аякже, Грицьку. - Тодi чому ж вельможi й дуки у двiр в'┐жджають на фаетонах, а не повзуть, як бiднi? - закрив сiльце Григорiй. Перезирнувшись, ченцi притихли. - У них важкi калитки, - промовив келар згодом. - Не донесуть до церкви. Ще по дорозi згублять... - А як же з рiвнiстю всiх перед богом? Ченцi запирхали. - Григорiю, не бийся в стiнку лобом, - порадив тихо брат Iустин. - Ви ж слуги божi! - гукнув Григорiй.- Борцi за людськi душi, святi угодники. Чому ж ви можете навчити ближнiх, коли самi не вiрите в сво┐ слова, в сво┐ казання й проповiдi?! О рясо, рясо! Як мало людей зробила ти преподобними i як багато очарувала, обокаянствувала! Свiт ловить людей у рiзнi сiтi: багатства, почестей, вигод, утiх, святинi... I найнещаснiша з них остання. Блаженний той, хто святiсть серця, долю i власне щастя не заховав у рясу. Найбiльше зло - це лицемiрство, обман, нещирiсть; вони З'┐дають душу, немов iржа залiзо. А ви на цих трьох вiслюках-близнятах за┐хать хочете у царство боже!.. Ченцi дивилися на нього з жахом, так нiби вiн рвав плащаницю або священну книгу. - Вже пiзно, братi║,- промовив жорстко келар.Пора молитися на сон грядущий. - Справдi! - пiдтримав його поспiшно Iустин. - Прощайте. - З богом! Небавом у друкаревiй келi┐ лишилось тро║. Прибравши сяк-так пiсля нашестя братi┐, господар прослав постелi й обняв за плечi Сковороду. - Я й сам так мислю, брате, але боявся про те i писнути. Ця криводушнiсть менi мов нiж у серцi, а чорний одяг-клiтка. Не знаю тiльки, чи стане сили вирватись, чи зможу я... - Людина може все,сказав Григорiй i враз вiдчув, що сили не стане пробути довго в Ки║вi. Тягло у степ, на волю, мiж люд простий i сiрий, нужденний, вбогий, та не лукавий, як цi колишнi друзяки-мрiйники, а нинi ситi пастирi, вiтчими, повнi злоби. За день, як час настав прощатися, у друкаревiй келi┐ Знову зiбралися академiсти-братчики. Були_ мовчазнi, замкнутi. - Ну що ж, панове кондисципули,- озвався першим Iустин.- Григорiй нас залиша║. Щасливо┐ тобi дороги, брате, й тобi, Михаиле! Не пам'ятайте зла, коли було щось не так... А мо, лишайся, Грицьку? - додав, помовчавши. Й загомонiла братiя: - Лишайся! - Годi бродити свiтом! - Пора пристати й тобi до берега. - Усiм вiдомi тво┐ таланти, i Лавра прийме тебе, як мати сво║ достойне чадо. - Ти будеш стовпом свято┐ церкви й окрасою монастиря! Сковорода всмiхнувся. - Ах, преподобнi! Не хочу я собою збiльшувати стовпотворiння. Досить i вас - стовпiв неотесаних у храмi божому! Узяв iз лави бриль i, ледве стримуючи бажання вийти з келi┐ й, не попрощавшися навiть iз ректором, лишити Ки┐в, мовив: - Ми вельми вдячнi вам, святi отцi, за хлiб, за сiль i... за науку. Творiть, що хочете, але без мене. - Одумайся! -Не iскушай фортуну! - Вгамуй гординю! Й не озирнувся. Лише на кручi, по той бiк валу и рову, дiстав хустину i витер пiт. - Жарота... - А на левадi, у нас за Лопанню, вже, мабуть, хлопцi знову печуть картоплю i про Сiрка спiвають... - додав Михайло мрiйно. - Й отець Лаврентiй лежить на сiнi бiля криницi, пасе хмарини й мислить... - Чи прислуха║ться, як вiд горiлки гудуть джмелi в макiтрi. Смiючись, вони рушають далi. Й хоча довкола в останнiх променях горять золоченi хрестi! тi┐ банi чудових древнiх храмiв, а пiд горою тече широко й синьо старий Днiпро, Сковорода й Михайло уже не в Ки║вi. Вони в путi, в дорозi: один iз казки, другий - з сво║┐ молодостi. Прекрасна казка здалеку... I те, що кануло, носити краще в серцi й не намагатися прожити ще раз. Всуе! Життя, мов рiчку, не повернути назад, угору... - Крайський кусатиме вiд злостi лiктi, коли дiзна║ться, що ви зi мною ┐здили, - дзвенить Михайлiв голос. - Всуе... - шепоче Сковорода i надда║ ходи. СIТЬ ВОСЬМА Багато у бiди дорiг. Новий архiмандрит i ректор смиренний Iов Ьазилевич був м'якосердий, хирявий. кпiскоп жив у Б║лгорода и за всеньку зиму не при┐здив до Харкова жодного разу и не викликав нiкого перед сво┐ суворi очi. I раптом - на тобi! Якось ввечерi, коли Григорiй з Кордетом сидiли в префектськш келi┐ i мiзкували, хто правий - бiблiя чи Мiколай Коперник, прибiг наляканий Правицький Яша й прошепотiв: - I вас, i вас гука║ ректор. Преосвященний при┐хав тiльки що! - Це вже по мене... - зiтхнув Кордет. - Plaudite cives, piaudite, amici, finita est comoedia! - Передчуття? - Hi, логiка. Порфирiй Крайський не з тих людей, що зупиняються напiвдорозi. Дiстав зi скринi пляшку, вiдкоркував i випив просто з шийки усе, що в нiй було. - Тепер ходiмо - Оглянув келiю, закрив книжку й дмухнув на свiчку. - О tempora, o mores! Преосвященний зустрiв ┐х тепло. Благословивши, потиснув руки i запросив сiдати. Смиренний Iов принишк у крiслi й лише поблискував очима-iскорками. - Ну, як живете-ма║те? - спитав епiскоп лагiдно. Це вийшло якось не зовсiм щиро, бо навiть усмiшка була у нього лукава, хижа. - Гаразд. - Нiвроку. - I слава богу! I слава богу... Ще не занудилися! - примружився, мов кiт на мишу. -Iз року в рiк одне и те саме... - Нi, отче, - сказав Кордет спокiйно. - Ми люди тихi, незаздрi, чеснi. Нам досить дещицi. В чини не лiземо, грунтiв не стягу║мо й грошей у боднi не склада║мо. Як казали римляни: omnia mea mecum porto. кпiскоп цмокнув: - Вас хоч бери та й прилучай до лику... Послухай, Iове, так це ж чудова думка. Чим не iгумен! - I вiн кивнув на Кордета. Той побiлiв. А ректор навiть не ворухнувся. - Отець Лаврентiй, -перевiряв на слух епiскоп, - iгумен Святогорського монастиря... Звичайно, жаль нам розлучатися з сердечним другом, - протяг насмiшкувато. - Та що поробиш, треба. Бог над усе!.. - Я не по┐ду звiдси, - сказав Кордет крiзь зуби. кпiскоп звiв очi й заговорив, мов забиваючи в колоду цвяхи: - Не поспiшай, Лаврентiю. Вiдмовитись не пiзно завжди. Подумай, зваж. Така обитель! Це ж мов ║пархiя... - Та я ж фiлософ! Кого я там навчатиму? - закричав Кордет. - Чернечу братiю, -уже вiдверто знущався з нього Крайський.- Там давно ждуть не дiждуться лекцiй. Без фiлософi┐ ┐м як без рук... - Збитку║шся?! - прошепотiв Лаврентiй, пiдводячись. Смиренний Iов умить схопився з крiсла i затулив епiскопа. - Вгамуйся, синку,- пiдняв кiстляву руку перед Кордетом.- На все е воля божа. - Його це воля! - Ти помиля║шся,- промовив тихо Iов.- Це я вмолив преосвященного тебе послати у Святогорський. - Для чого, Iове? - ошелешено спитав Кордет, намацуючи рукою крiсло. - Щоб недалеко ┐хати. Це ж не Сибiр... кпiскоп грався чотками. Смиренний Iов стояв, мов напiвживий мученик. А пан префект сидiв блiдий, неначе його зняли з хреста. - Не люди - змi┐,- пiдвiвся вiн невдовзi.- Хай буде проклятий той день i час, коли я дався опутати цим людоловам у клобуках та рясах! Пекельнi муки - виграшки перед земними муками! Скрiзь фарисейство, пiдступнiсть, лжа. Людина для можновладцiв - то не жива душа i неповторнiсть, а одиниця, паличка, якою можна крамарювати, нехтувати i користатися на власний розсуд. Господи, якщо ти чу║ш, бачиш, то плюнь ┐м у ситi очi! Вiн швидко вийшов. - Даремно, Iове, ти заступився за цього гевала i гайдамаку,пробурмотiв епiскоп.Через таких у Петербурзi на нас i досi злим оком дивляться, та й кра║м ходить смута... - А то б давно усi ходили в крiпаках,- додав Григорiй. - Що ти сказав? - перепитав епiскоп. - Були б усi рабами. - Григорiю, не випробовуй мого терпiння,- недобре мовив Крайський.Гада║ш, я не вiдаю, з ким був Михайло в Ки║вi? Або не чув, який гармидер ти зняв у Лаврi... - У вас фiскальський нюх. кпiскоп зцiпив зуби. - Григорiю, чи не пора тобi змiнити свиту на щось пристойнiше? - втрутився ректор.- Не личить якось... Та й можнi нам тобою очi колють. - Хiба менi не вiльно носити те, що хочу? Я ж не солдат. - Та вiльно, вiльно,- скривився Iов.- Але... - Ти теж на службi царськiй i зволь коритися ┐┐ регламенту,- додав спокiйно Крайський. - Нi, я на службi людськiй. Громадi ж байдуже, який у мене одяг. Не свита вчить, а голова. - Розумний... - Чого про вас не скажеш. кпiскоп втисся в крiсло. I раптом зареготав: - Ти просто жмуд '! На язицi все, що на думцi. Iове, тобi тут, видно, весело! Послухай,- звернувся знову до Григорiя,- а чому ти вважа║ш, що я дурний? - Розумний пастир таку людину, як наш Кордет, не висилав би у монастир, а приласкав би, зiгрiв би добрим словом i спрямував ┐┐ палку, завзяту душу на путь добра i правди. - Найлiпший путь для нього - етап на каторгу, -промовив рiзко Крайський.- Ти чув його сатири та епiграми? Всiм невдоволений, на всiх жбурля║ брудом! - До чистих бруд не приста║, а хто в багнi купа║ться...