iтанковим лугом. Його душа була наповнена передчуттям чогось нового, радiсного. Як i в усiх нетяг, у нього була також у серцi комiрчина, де прича┐лося бажання певностi, свого куточка у цiм незатишнiм, жорстокiм свiтi, свого шматка, нехай черствого, хлiба i навiть усмiшки дiвочих уст... - Ти що, заснув? Агов, Григорiю! - поторсав його Микита. Ще усмiхаючись сво┐м надiям. Сковорода зиркнув на нього i запитав очима, що той хотiв йому повiдати. - Хто запросив тебе в Колегiум? - Переказав епiскоп через отця Гервасiя. - Чого ж ти будеш навчати чад? - Поезi┐. - Ого! - А що? Ми теж не ликом шитi! На роздорiжжi конi самi звернули в мiсто й, прогупотiвши новим мостом, побiгли швидше по добре вкоченiй дорозiгреблi. Бiля палат преосвященного Микита спинив спiтнiлих коней, поправив шапку й мовив: - От i при┐хали. Зайдеш у браму, а там лiворуч дверi - й узриш епiскопа. У мiстi Микита став статечним, стриманим. Здавалося, то був не Гайстер, а зовсiм iнший, поважний сотник. - Як улашту║шся, - додав небавом, - заходь до мене. Тут недалеко, бiля Михайлiвського. Хильнем по келиху, згада║м Ки┐в та Академiю! - Зайду, зайду, Микито... - промовив Григорiй поспiхом, узяв торбину на плече i попрощався: - Бувай здоровий! - У добрий час! - гукнув Микита i помахав рукою. Переставляючи важкi, закляклi ноги, Григорiй рушив пiд голубе склепiння брами й зайшов у двiр. Лiворуч на голубiй стiнi чорнiли кованi дубовi дверi, а далi вiкна, вiкна; вгорi високий, залiзом критий дах i бiлi хмари, мов херувими... Праворуч - сад, криниця, стайня i позолочена легка карета... Чомусь стало страшно. Уявив собi лице епiскопа, якого бачив ще в Академi┐, i зупинився паиiвдорозi. Господи, про що вiн буде з ним говорити? Як доведе сво║ вмiння навчати отрокiв премудрощам складання вiршiв? Напутник молодостi - Сковорода Григорiй, син хлiбороба Сави! Чи не блюзнiрство твориш, Григорiю? Чи не чужу хочеш зiграти ролю на позорищi' життя людського? Не спокушай примхливу долю! Доки не пiзно, покинь цей двiр, це мiсто й, благословивши свiй шлях бурлаки, iди мiж люди, грай на сопiлцi, учи добра i набирайся мудростi. Вона безмежна - мудрiсть! А ти, вхопивши ┐┐ мiзерну крихту, готовий зухвало зiйти на кафедру i виголошувати сво┐ сентенцi┐... Бiля ворiт зустрiв отця Гервасiя. Iгумен обняв Григорiя, поцiлував, як друга, i запитав: - Був в Iосафа? - Ще нi... - Тодi куди ж ти! Оце i б його храмина! Округлий, жвавий, отець Гервасiй iшов, як жiнка, дрiбно; розповiдав, питав, радiв при║мнiй зустрiчi i пiдбадьорював, не даючи сказати й слова. Завiв у дiм, звелiв послушниковi доповiсти преосвященному i попрощався: - Пiду скажу, щоб готували тобi пристойну келiю. Свiтлиця, в якiй стояв Григорiй, висока, вiльна. Пiд стiнами тулились лави, на покутi пiд образами - великий стiл, застелений розкiшним обрусом, i кiлька глибоких, зручних крiсел. Та ще лампада, ┐┐ рухливе багрянувате свiтло то заливало лик Саваофа, то, заметавшись, перелiтало на божу матiр чи на Предтечу, що на краю пустелi настановляв на путь праведний юрбу язичникiв... - Це ти, Григорiю... - з'явився в дверях епiскоп. Благословив i запросив рукою в крiсло. Сiв сам навпроти й заговорив неголосно, але виразно, немов боявся, що спiврозмовник щось не збагне чи не дочу║ i через те пiде вiд нього, не вгамувавши спраги, як подорожнiй, що не напився бiля криницi без журавля. Вiн був худий, тендiтний, довге волосся спадало йому на плечi. Майже такий, як кiлька рокiв тому. Тiльки посивiв трохи. - Я чув, ти побував недавно в чужих краях. Сковорода кивнув. - I що ж ти бачив? Iз ким стрiчався? Чим збагатив свiй ум i душу? - Був у Тока┐, Вiднi, Презбурзi, Офенi... Сходив дорiг чимало i розмовляв зi всяким людом... - Iз православними? Чи з лютеранами та католиками? - Я не цiкавився. Мене також нiхто про вiру не питав, - посмiхнувся Сковорода. Вiн розумiв, до чого хилить лреосвященний: бо┐ться, чи не набрався чужого духу. - Там узагалi не дуже церкву празнують, - додав навмисне, - хоч вiру мають у серцi i богу моляться... - Вiд протестантства до ║ретицтва лише пiвкроку, - прорiк епiскоп i перевiв розмову ближче до сутi дiла: - Тобi казав отець Гервасiй, що нам потрiбен такий учитель, який би Знав поетику i мiг навчати спуде┐в наших, як слiд складати 1 розумiти вiршi. Я чув, ти ма║ш знання i досвiд у цiй нелегкiй справi, тому згодився на твiй при┐зд i зберiгав для тебе мiсце. Дивись же, будь достойним! Старайся. Не пошкодуй нi сил, нi знань. А щоб було кого наслiдувати... - одкрив шухляду, - вiзьми ось книгу, хоч недруковану, але премудру. Менi ┐┐ подарував сам автор. Храни, аки зiницю ока, й черпай iз не┐ мудрiсть! Госаф пiдвiвся i сам наблизився до новонаставленого викладача поетики, який також схопився й стояв, притисши книжку до грудей. - Ти не страшися... - узяв пiд руку i посмiхнувся. - Усi колись були зеленi, юнi i починали сво║ благе║ дiло... - Я вдячний дуже... - почав був Григорiй. Але епiскоп перебив: - Зажди, а як же з тво║ю хворiстю? Ти ж за┐кався нiби... Я пам'ятаю, як архi║рей у Ки║вi хотiв зробити з тебе священика! Опустивши смиренно очi, Григорiй мовив: - Зцiлився, отче... - Як тiльки вийшов iз Академi┐, так i зцiлився? - Недовiдомi путi господнi... - Ну, бог iз тобою! - всмiхнувся не зло епiскоп. - Iди в Колегiум, читай Кониського, молися, думай. Бо завтра ж перша лекцiя! Коли Григорiй вийшов на розмальований вечiрнiм сонцем двiр, йому назустрiч попрямував чернець, який куняв бiля ворiт на каменi. Похмурий, чорний, з такою гривою та бородою, що налякався б, аби зустрiв у сутiнках. - Iди за мною, - сказав Григорi║вi i почвалав до брами. Сковорода вiдчув при║мну легкiсть у всьому тiлi, в душi - веселiсть, упевненiсть. Уже любив сво┐х майбутнiх учнiв, цiкавих, вдумливих. Горiв бажанням вiддати ┐м не тiльки те, що зна║, а й те, що знатиме, бо розумiв, як ще багато в незбагненного, i твердо вiрив у неосяжну силу людського розуму. Не шкодував за полем, за нескiнченним шляхом, жаркими днями i прохолодними, немов вода джерельна, сумними ночами. Тут теж чудово! Таке ж високе небо, такi ж садки, така ж неквапна рiчка ген за стiною мiста, i верболози, й луки... Он як лягав сонечко - прославшись лiсом, накрившись хмаркою... Наздогнав свого похмурого проводиря, торкнувся його плеча: - Погляньте, отче, яка краса! Той i не муркнув. Ступав байдужий, мертвий. Звернув у двiр монастиря i, поминувши церкву, спинився бiля старо┐ З вузькими вiкнами кам'яницi. Вiдчинив трухлявi дверi. У невеличких сiнях виднiлося вiдро з водою та дерев'яна кварта. Переступаючи дiрки в пiдлозi, чернець зайшов до однi║┐ з келiй, впустив Григорiя i мовчки вийшов. Розтанув, як тане дим... Пiд образами темнiв маленький стiл без скатертини, на ньому свiчка у свiчнику, майстерно виточеному з якогось дерева. Бiля стiни - тапчан чи iюлик, накритий грубим лiжником. Ослiн... i все. Григорiй поклав на стiл "Поетику", на пiдвiконня - торбу, зняв каптан. Лiг на тапчанi й зiтхнув полегшено. Весь день у дорозi! Вже навiть сонце стомилось грiти землю... На пiдвiконнi гаснуть багрянi вiдблиски... Густiша║ важка сутемрява... Хоч цiлий день не мав i крихти в ротi, не хотiлося iти шукати трапези. Дiстав каптан, полiз у кишеню i витяг черствий окрайчик, який берiг на всяк випадок ще з позавчора, Запахло хлiбом, полем, достиглим житом... Вiдкусив чималий кусень i став жувати, не поспiшаючи, не пiдкоряючись бажанню тiла угамувати якнайскорiше голод. Десь шарудiли мишi, здiймали пискняву: почули ┐жу. Вiдламав шматочок хлiба i кинув у чорний кут. Вiн не насититься тi║ю крихтою, а ┐м - вечеря... До┐вши хлiб, лежав i слухав тишу. Вже стало зовсiм темно. Лише вiкно сiрiло та ще мiсцями лиснiла фарба на аскетичних, суворих божих ликах... Нараз пiдвiвся. Дiстав кресало, гнiт. Добув вогню i запалив товсту воскову свiчку. Сiв на ослонi й розкрив "Поетику". Латинь, латина! Усе знайоме, чуте... Та це ж та сама книжка, за якою читав Кониський ┐м в Академi┐! З журбою в серцi перегортав листки i бачив класи, хлопцiв, лице професора, високочоле, мудре... з двома бородавками над правим вусом... Господи, усе те саме! Лiта ж iдуть, спливають. Життя тече, як рiчка. Усе мiня║ться, живе, оновлю║ться - i свiт, i люди, i навiть мудрiсть. Те, що колись Здавалося ║диноiстинним, мiцним, як мури, i непорушним, сьогоднi - тлiн i порох. Закрив, не додивившись, книжку. Так не годиться навчати поезi┐! Ще в Академi┐ вони шукали нових шляхiв, вивчали нiмецькi, польськi вiршi, Тредiаковського i Ломоносова, дискутували, чому простi пiснi народу беруть за душу кожного, живуть вiками, а панегiрики пi┐тiв мудрствуючих творяться всуе - i всуе гинуть. Вiн ще не вiдав твердо, де, в чому iстина, але був певен, що за старим, змертвiлим способом навчати сам не буде. Як Гераклiт сказав, не можна двiчi ступити в одну й ту ж воду в рiчцi! Дмухнув на свiчку, навпомацки знайшов сво║ спартанське ложе, зняв черевики, лiг i заснув одразу, як привчив себе ще в бурсi. Прокинувся, як почало розвиднюватися. Одягся, вмився бiля вiкна надворi й пiшов блукати мiстом. Йому найкраще думалося на вольнiй волi, серед природи, пiд небесами. Тут вiдчува║ш, що ти вiнець натури, ┐┐ найлiпший витвiр. Думки шугають соколами, груди вдихають ранковий свiжий вiтер, душа аж ся║ тим первозданним щастям, яке на свiтi найнеЗрадливiше. Переяслав ще додивлявся сни. Стояла мертва тиша. Лише достиглi яблука падали зрiдка на пружну землю двору та сонно попискували якiсь пташки, що вiдчували ранок, а не могли прокинутись. Попiд тинами вже де-не-де лежало блякле листя, солома, гудина - минало лiто. Ще мiсяць-два - i замете, захука║. Тодi бездомному хоч сядь та й плач: iз морозами поганi жарти... Ну, слава богу, у нього е тепер над головою дах, е пристановище, робота, учнi, друзi. к все! Узвозом спустився до мiських ворiт, що вже були вiдчиненi, i вийшов на берег Альти. Спинився, вражений. Як у водi, в туманi стояли старi ралатi верби. Важкими хмарами вони звисали над нешироким лугом, готовi висипати на землю зливу листя. А за долиною i за туманом, на сiро-жовтiм пагорбi, неначе в небi, дрiмали конi... Вода у рiчцi була прозора, тиха. Текла, ледь-ледь ворушачи порослi зеленим мохом водоростi, без водори┐в, закрутiв - немов печальна пiсня... Десь iз туману, з далечi почулося iржання, цмокання. Небеснi конi враз нашорошилися, попiдводили голови... Сковорода стенувся: в його душi знов стрепенулося те заповiтне, давне, напiвлегенда-напiвбувальщина, яку вiн взяв IЗ дому як свiй ║диний i найдорожчий скарб. А що, як тут загруз у тванi той золотий чарiвний кiнь, якого втопили предки нашi, попавши у невблаганну бурю?! Вiн чу║ знову й знову iржання, форкання. Спустившись валом, бiжить нестямно понад вузькою, мiлкою рiчкою 1 зупиня║ться аж там, де Альта впада║ в швидкий Трубiж. Затиснутий водою й кручею, гаму║ серце i прислуха║ться. Нiде нiчого. Туман i тиша. Та ще калина, що нахилилася над затуманеним свiчадом рiчки й милу║ться сво║ю вродою. Он ще i ще горять кущi калини... Яка краса!.. Червонi кетяги, i сивi верби, i першi променi, що прориваються з-за банi перкви й пронизують туман, i воду, i навiть ягоди, налитi соком, а може, кров'ю во┐нiв, що полягли в кривавих сiчах на мрiйнiй Альтi... Коня не чути. Розпашiлий вiд бiгу, Григорiй знiма║ каптан i шапку, ста║ навколiшки i нахиля║ться, аби умитися водою з рiчки. Все ще вслухаючись, спиня║ погляд на вiдображеннi свого обличчя. Змарнiв за лiто... Повипинались вилицi, позападали очi. А нiс ще довший став, лоб вищий... Волосся вигорiло - ходив без шапки довго... Добре, що у Лубнах постригся. Хай пiд макiтерку... Зате не прийде в аудиторiю зарослий, як той пустельник! В аудиторiю... У клас поетики... Невже це правда, а не химерний сон? Ще вчора вiн був козакнетяга, бездомний i не потрiбний свiтовi, а нинi - вчитель, наставник юностi! Умився швидко, дiстав хустинку, витерся. Пiдняв каптан i шапку. Не одягаючись, пiшов назад, до брами. Туман порiдшав. Було вже добре видно корiв, овечок, що переходили мостом на той бiк Альти, i пастушкiв, ще сонних, млявих. Промчав у мiсто вершник, сяйнув на сонцi ефесом шаблi чи то пiстолем. Ззгелготали гуси, зрадiвши водi i дню. Загупотiли молоти, цiпи та ступи. Потяглися iз коминiв у небо неквапнi пасма диму... Свiт запрягався в працю, у су║ту. На перехрестi вулиць зустрiв Микиту та школяра. - Ну як? - метнувся до нього сотник. - Благословив епiскоп? -Благословив. - Ну й слава богу. Iвасю, а йди сюди! - покликав небожа, що зупинився неподалiк. - Це ваш новий учитель - Григорiй Савич Сковорода. Йвась уклонився. - А це мiй небiж, - тикнув Микита малого в груди. - Тямущий хлопець! А по-латинi чеше - куди менi! - В якому класi? - спитав Григорiй учня. Але Микита не дав йому й рота розкрити: - Та вже в поетицi... - Обхопив Григорiя за стан, примружив очi й крутнув рудого вуса: - Ходiм до мене та перехилимо по келишку медочку чи оковито┐! Тут недалеко. Он, бачиш, дiм пiд гонтом i двi тополi? Ото i е мо┐ палати. А жiночка у мене, Грицьку!.. - прицмокнув ласо. - Спасибi, брате, - подякував йому Григорiй. - Зайду ii хильнемо, лише не зараз. У мене ж лекцi┐! Тремчу, мов лист осиковий, i потерпаю... - Тим паче треба випити! - змахнув руками сотпик. - Я, коли ┐ду в Глухiв, так випиваю кварту, щоб смiливiше було являтися на яснi очi гетьману. Iвасю! Йвасю! - Побiг у Колегiум, - сказав Григорiй м'яко. - Менi також пора. - Жаль, жаль... - протяг Микита. - Тодi пiду i прикладуся сам во iм'я отця, i сина, i святого духа... - Амiнь, - докiнчив Сковорода i попрощався з веселим сотником. Поезiя! У чому ┐┐ зерно, ┐┐ велика тайна, що вiдкрива║ться поодиноким обранцям? к тридцять способiв складання вiршiв, а тридцять перший той, яким напишеш ти. У Ки║вi За десять рокiв його навчання було нашкрябано копицi вiршiв. Писали всi, а де поети? Не народилися, мандрують пiшки пiд столом чи вже десь учаться i дружать iз музами? А може, вони отут, у Колегiумi, чекають його порад, його напутнiх слiв... Новi Гомери, новi Вергiлi┐! к тридцять способiв... Бiля Колегiуму його зустрiв отець Гервасiй, благословив да добре дiло й провiв до класу. I ось Григорiй лишився вiч-на-вiч з учнями. Вони сидiли принишклi, чемнi i настороженi. Роздивлялися нового вчителя. Вiн усмiхнувся, i клас зiтхнув полегшено. - Панове, други! - почав Григорiй лекцiю. Студенти перезирнулися, захвилювалися. - Латина - хороша мова, - вiдповiв на ┐хн║ нiме запитання. - Цi║ю мовою говорять з нами великi римляни i достославнi мужi науки нинi. Хвала i слава мудрим! Але навiщо нам позичати воду, коли у нас своя криниця, глибока, чиста i невичерпна? Ви всi майбутнi пастирi свого народу, поети, во┐ни, яким стояти на вартi волi, мудростi. Народ могутнiй вами, а ви - народом. Ви не Iвани без роду-племенi, а козаки, дiди яких громили шляхту i потрясали Порту. Ви - спадко║мцi мужнiх, веселих, щедрих, дзвiнкоголосих русичiв, що переймали славу у печенiгiв, половцiв та Вiзантi┐. Поезiя - не хитромудра iграшка, а меч духовний; разючий, гострий в руках умiлого i шмат просто┐ крицi в руках того, хто не навчився користуватись збро║ю. Ми з вами мусимо цього навчитися. I навчимося! к тридцять способiв складати вiршi, а тридцять перший - ваш. Якщо, звичайно, не розминулися з музами... Вiн говорив захоплено, не помiчаючи нi плину часу, анi того, що вже небавом в обох дверях стояли й слухали учителi й студенти сусiднiх класiв. Розповiдав про суть поезi┐, про визначних поетiв усiх народiв i всiх часiв, вiд стародавнiх грекiв до Прокоповича та Ломоносова. Дiлився сво┐ми сумнiвами щодо канонiв старих поетик i закликав не ждати вiд нього готових iстин, а мiзкувати самим, шукати, порiвнювати i прокладати новi шляхи. Затiм свою промову-лекцiю слiпими бардами, що, як насiння вiтер, розносять пiснi та думи по Укра┐нi i не дають людським серцям позаростати чортополохом спокою. Спуде┐ слухали мов зачарованi, та й сам вiн був не на землi, не пiд важким склепiнням аудиторi┐, а в царствi духа, у макрокосмi богинi мудростi. Отямився на тапчанi у келii. Лежав, радiючи, що вже позаду страшна та перша лекцiя. Був невдоволений сво║ю скутiстю, сво┐м жагучим прагненням вiддати учням за двi години все, що сам збирав роками на батькiвщинi i в трьох чужих кра┐нах. Посеред келi┐ грався у пiжмурки веселий зайчик. Вiн то Зникав, то знов з'являвся на бруднющiй старiй пiдлозi, манив на сонце, в поле, де свiжий вiтер, небо та вже прибляклi, але ще буйнi трави. Схопився з свого твердого лояiа й вiдчув нестримний голод. Шукати трапезу! Ти заробив, Григорiю, свiй хлiб насущний. У напiвтемних сiнях зiткнувся з не6оя;ем сотника. - Пане учителю, вас кличуть епiскоп. - От тобi й на! А я ж хотiв пiти поснiдати. - Звелiв прийти негайно. - Хай буде так... - зiтхнув Григорiй. - Коли голодне тiло - то пiвбiди, коли ж душа алкав - уся бiда... Де вiн, Iвасю? - В палацi свому. Отець Гервасiй казав, що злющий дуже... - Тодi бiжу! - пожартував Григорiй. - Вiзьмiть "Поетику", яку вам дав преосвященний. - Навiщо? Iвась знизав плечима. Вiдчувши щось недобре, Сковорода вернувся в келiю, взяв пiд пахву книгу Кониського i швидко вийшов. Iосаф сидiв у крiслi пiд образами. Кивнув у вiдповiдь на привiтання i спитав: - Ти що, забув латинську мову? - Зда║ться, нi. - Тодi навiщо перетворив Колегiум на iгрище? - Я не запрошував студентiв iнших класiв, - знизав плечима Сковорода. - А я запрошував тебе навчати поетики, а не смiшити нас iнтермедiями! - Ви ж не були, не чули... - кпiскоп, як i господь, усе зна║ й чу║, - промовив зло Iосаф. - Не помiчав, щоб хтось смiявся, - насумрився Сковорода. - У нас студенти чемнi, - сказав епiскоп. - Крiм того, я нагадати мушу, що тут не ярмарок, а слов'яно-греколатинська школа, юдоль науки, храм мудростi... - Ну й що? - А те, що в нас лунати ма║ солодкозвучна латинська мова. - Все добре у певнiй мiрi i в певний час... - Для мудростi не може бути мiри. - Латина не рiвнозначна мудростi, - зауважив на те Григорiй. - На нiй дурниць написано нiяк не менше... Лице епiскопа взялося плямами. - Ти тямиш, що говориш? Великi римляни... - Ми ж то не римляни. I не великi, - додав лукаво. Григорiя вже починала тiшити ця суперечка, цей несподiваний химерний диспут. кпiскоп довго перебирав папери. - Дай-но сюди Кониського, - звiв на Григорiя колючi сiрi очi. - Менi сказали... Що це таке?! - спитав сердито, розкривши книжку. - Напевне, мишi... - знiяковiв Григорiй. - Та як ти смiв?! - гримнув епiскоп. - Я не вкусив i разу. - Блюзнiрствуеш?Та без цi║┐ книги нам, як без рук, без нiг! По чому ми тепер навчатимемо премудрощам вiршоскладання? Проклятi звiрi не пощадили й напису... - скрушавсь епiскоп, перегортаючи нещасну книжку. - Тепер хоч ┐дь до Ки║ва... Можливо, там напишуть... Або дадуть готову... - Я напишу, - сказав Григорiй тихо. - Дозвольте! - Ти? - перепитав епiскоп i посмiхнувся. -Ну що ж... - додав, спiдлоба дивлячись на зухвальця. - Як кажуть, дай боже нашому телятi... Пиши! За тиждень менi покажеш... А поки що тво┐х студентiв отець Гервасiй поводить з миром по вертоградах ' бiблi┐. кпiскоп рiшуче встав i вийшов. Де й дiлися його привiтнiсть, ввiчливiсть, iз якою вiн розмовляв учора i проводжав Григорiя аж до дверей. Владики свiту люблять, щоб ┐м корилися беззастережно, мовчки. Увiрувавши в свою безмежну зверхнiсть 1 непогрiшнiсть, вони сiяють величчю й не визнають нiяких iстин, окрiм сво┐х. Для них розумний - смирний, друг - раболiпний i недостойний, ворог - хто сумнiва║ться, шука║, дума║. Нiби побитий, Григорiй вийшов iз палат епiскопа й побрiв осiннiм мiстом. Обминав опале жовте листя, що, наче скалки сонця, горiло де-не-де на неширокiй вулицi. Вдихав дражливi пахощi гарячих страв та перестиглих груш 1 фiлософствував. Перегортав сво║ життя, як не дописану, але давно почату книгу. Нонсенс! Вiн не потрiбен свiтовi такий, як е, яким створила його природа, чи бог, чи просто батько з матiр'ю. Всi намагаються перелiпити його на свiй кшталт, припасувати, немов каптан чи не по мiрцi пошиту шапку. Хто нетвердий, податливий, неначе вiск, той благоденству║. Сини й онуки борцiв за волю стають панами й торгують совiстю та посполитими не згiрш од шляхти або дворян московських. Гребуть, хапають, рвуть на шматки политу кров'ю многострадальну землю. Онуки лицарiв гендлюють волею, як тi повi┐, що по шинках тиняються, сво┐м нещасним тiлом! Зi степу з пiвночi влетiв у мiсто вiтер, пiдняв бадилля, куряву. Холодний вiтер! Такий за виграшки пооббива║ листя, вiйне снiгами й позаганя║ в нори бурлакiв, звiрiв... Насунув шапку i застебнув каптан. Не так од вiтру, що розгасався вулицями, як од прийдешнього, яке чигало на нього хижим, морозним оком Iосафа. Ще нинi вранцi таке ласкаве, таке веселе мiсто тепер здавалося йому чужим, похмурим. Пiдслiпуватi старi будинки, убогi ятки i занехаянi, облiзлi храми гнiтили душу. А ще старцi, калiки, бруднi, обiдранi - неначе душi з пекла... ┐х iз кожним роком бiльша║, оцих знедолених... А може, вони щасливi? Задовольняються лиш необхiдним, а непотрiбним нехтують. Хiба не в цьому щастя? Можна на┐стись гускою i марити лебедем, а можна з'┐сти черствий окра║ць хлiба i бути ситим... Рвучкий, холодний вiтер. Пропахлий стернищами, озиминою, листям, грибами, хлiбом. Там, у степу, за мiстом, вiн ще дошкульнiший, пройма║ наскрiзь. На зиму добре б мати кожух та чоботи. А це ж бо грошi, та й немалi! Звичайно, платня учительська... I враз вiдчув себе таким Самотнiм i всiм чужим, хоч сядь та й плач. Оглянувся, куди забрiв знiчев'я, й узяв праворуч, на двi тополi, що височiли ген за майданом. Микита славний хлопець, не погорду║. Зрадi║ навiть. Вiн, мабуть, теж стражда║ без побратимства. Бог обдiлив нас дружбою. А може, не бог, а люди! Найлiпший спосiб зробити вiльного рабом, вiдступником - примусити його боятись друзiв. Самотнiй - це дикий звiр чи бог. Богiв негусто родить. А людцiв-звiрi" - без думки й гонору, слiпих безбатченкiв - розплодилося на Укра┐нi, мов бур'яну на незасiянiй, забутiй людьми нивi. По прутику ламають вiник, що вимiтав непотрiб iз хати. Ми ж сто┐мо й очима лупа║мо, як барани на бойнi. Гордим господь противиться, смиренним же да║ благодать... До бiса смиреннiсть йолопа i благодать Iуди! Микита чистив огира. Водив шкреблом по воронiй лискучiй шкiрi i примовляв: - Стiй, коню, конику... Ось ми тебе гарненько вичистимо, i будеш ти блищати, братику, немов нова копiйка... Кiнь козаковi, що брат рiдненький... Огир позиркував великим чорним оком i, нiби згоджуючися з думками сотника, тихенько iржав й перебирав ногами. - Добрячий коник! - сказав Григорiй, вже примостившись на перелазi. Микита рвучко обернувся, засяяв радiстю й, поклавши шкребло на спину огиревi, гукнув на все обiйстя: - Онисю, серденько, а йди стрiчати гостя! Обняв Григорiя, неначе вiк не бачив, поцiлував i, взявши за стан ручищем, повiв до хати. На ганку ┐х зустрiла гарненька жвава молодичка, вклонилася i пiднесла Григорi║вi на дерев'янiй тацi високий бiлий хлiб. - Ласкаво просимо... - проказала, вся зашарiвшись i опустивши очi долу. Вже у свiтлицi, коли Онися вибiгла за тим, що бог послав, Микита стягнув каптан iз Григорiя i, потираючи блаженно руки, прошепотiв: - Ну, бачив, бачив мою дружиноньку?! Я ледве вкоськав i вирвав iз Лохвицi! Там парубки круг не┐ вилися, як коло меду бджоли! - Вiн пiдкрутив рудого вуса, примружив очi. - Ми з переяславцями порозганяли всiх i пояли Онисю пiд самим носом у лохвичан! Уже два роки, а й досi сердяться... А ось i жiночка, а з нею мед-горiлочка! - гукнув, побачивши, що повернулась жiнка. - Став, став, Онисю, бо гiсть наш, певне, вже зголоднiв, як пес... - Микито, - звела благальне очi, - ти б посоромився чужих людей... - Хто, вiн чужий?! - обняв дружину сотник. - Та ми два лiта ходили разом на епiтицi┐! Як заведемо "Мир Христов да водворяеться в домах ваших...", так добросердi тiтоньки пооддають останнi грошi, ще й почастують медом чи оковитою. Було, було... - зiтхнув i спохмурнiв. Ожив небавом знову, поцiлував дружину в рожеве вушко й схопив гранчасту пляшку. - Сiдай, Григорiю, та перекинемо по чарцi-другiй, щоб наша доля нас не цуралась! Григорiй сiв, не здаючись на просьби. Йому одразу тут стало добре, весело. Усю гiркоту немов зняло рукою. Господиня принесла борщ, паркий, духмяний, неначе луг у червнi. - Ну, будьмо! - Будьмо! - Ух, добре зiлля! До дна, до дна, Онисю! Та замахала бiлими, як лебединi крила, гнучкими ручками, всмiхнулася крiзь сльози-iскорки i почала припрошувати: - Берiть закушуйте. Ось холодець, ось сало. Сковорода закушував. Горiлка пiшла по тiлу хвилею, вiдбилася у головi, в ногах i розлилася млостю. Звичайно, таким сальцем та борщиком у монастирськiй трапезi не почастують... Микита налив по другiй, накраяв бiльше хлiба i, зачекавши, поки Григорiй до┐сть шматок, пiднiс угору чарку: - По другiй, братчики, щоб не скучала перша! - Прощай, розум, завтра зустрiнемося! - додав Григорiй. - Воiстину! - гукнув Микита, перехилив горiлку и поцiлував дружину. - Ти, кажуть, збурив пекло? - спитав Григорiя. - Iвась заходив i розповiдав, що й досi гуде Колегiум... - А що, й студенти не задоволенi? - насторожився Сковорода. - Вони захопленi! От дидаскали - зляться, бо ┐х приперли до стiни i вимагають, щоб усi науки велися рiдною мовою! Ох i встругнув ти штуку! - зареготав Микита. - Вже пробирав епiскоп. - Та плюнь на нього! - Микито... - промовила Онися з докором. - Це ж Ба- тюшка... - Не буду, серденько, ей же богу, - заспоко┐в дружину сотник. Онися знову взялась припрошувати Сковороду: - Ви ┐жте, ┐жте, бо прохолоне борщ. У цiй господi такий хазя┐н, що забалака║ кого завгодно. Торiк привiв якогось старця, посадовив обiдати та як почав розпитувати, де був, що бачив, так той зомлiв, бiдаха. Або весною... - Онисю, серденько... - перебив ┐┐ лукаво сотник. - Холоне ж борщ... Григорiй ┐в гарячу страву й п'янiв од не┐ бiльше, як од горiлки. Було при║мно слухати цю щебетливу пару, дивитися на ┐хн║ щастя i навiть трошечки по-людськи заздрити. В них уже ║ своя затишна гавань, свiй камiнь, твердь. Його ж ганяють вiтри життя, мов корабель, що прагне далечей i берегiв, яких ще не досяг нiхто. По третiй чарцi, вже за печенею, Григорiй став жалiтися на свiт, на долю та на епiскопа, який уперся, мов вiз у пень. - Не сокрушайся, Грицьку! - пiдсунувся до нього сотник. - Язик попiвський - що день петрiвський... Не буду, серденько, ┐й-бо, не буду, - пробачився перед дружиною. I до Григорiя: - Перетреться, перемелеться... А нi - приходь до мене. З Микитою не пропадеш! - ударив себе у груди. - Я чув, Томара шука║ вчителя для свого хлопця. Ну, та й у нас росте Богданко... - обняв дружину сотник. - Скiльки ж йому? - На тому тижнi рiк! - гукнув Микита. - Десь козаку║ в баби. - О! Вже студент. - Хоч в Академiю! Слухай, не розучився грати? -_ Та нiби нi. - Тодi ушкваримо яко┐сь нашо┐! - "Мир Христов да водворя║ться..."? - Нехай ┐й грець! - махнув рукою сотник, зняв скрипку з килима й подав Григорi║вi. Собi взяв кобзу. Пробiг по струнах пальцями, насупив брови i заспiвав: Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане, Да чому ж в чорнiм ходиш, да в чорнiм оксамитi?.. Сковорода повiв смичком - i затужила, заголосила скрипка, немов козацька мати на полi бою... - Не можу, Грицьку! - рвонув сорочку сотник. - Душа стiка║ кров'ю... Схилив на груди голову, помовчав трохи i враз, трiпнувши чубом, заграв весело┐: Очерет трiщить, I вода плющить, Що кум до куми Судака тащить!.. При мiсяцi вертався Сковорода у Вознесенський монастир. На вулицях було безлюдно, тихо. Правда, за валами, на Трубежi, спiвали хлопцi. Подекуди свiтилося в прикритих вiттям вiкнах. Процокотiв i розтанув у вечоровiм мороцi якийсь квапливий вершник. Озвалася бiля ворiт сторожа. Десь скрикнула й зареготала дiвчина. Господи, який величний спокiй! Залите мiсяцем, вiдпочива║ мiсто. Поклавши дiток спати, завершують сво┐ труди жiнки. Чоловiки читають книги, п'ють мед-горiлку або бесiдують, понабивавши люльки i припаливши вiд каганця. Шукають хлопцi пари, дiвчата, що розцвiли за лiто, неначе пишнi рожi, чекають суджених. Ченцi вже сплять, чи моляться, чи подалися - котрi молодшi - шукати дурнички. Сплять бурсаки, розбурханi його словами, його непослухом... Господи, вiн полюбив це мiсто i цих людей! Йому так хочеться тут залишитися хоч до тепла, до лiта, розкрити свою бентежну душу до правди жадiбнiй, ще непорочнiй юностi, збагнути ┐хнi помисли i ┐хнi мрi┐! Що ж, залишайся. Тебе не гонять. Зречися тiльки сво║┐ правди, вiри й себе самого. Не розумуй, не мисли. Виконуй волю iнших i ┐ж свiй хлiб... Було до болю тяжко. Думки металися, як наполоханi грозою конi. Зайшов у келiю. Добув вогню i запалив недогарок. Роздягся, сiв до столу. Упершись поглядом у напiвтемний покуть, закам'янiв. Стомився думати, зважувати, шукати спосiб зробити так, аби були i кози ситi, i сiно цiле. Невдовзi встав, дiстав iз торби свiй каламар, перо й папiр. Пiдсунув свiчку ближче, вмочив перо й, зiтхнувши важко, старанно вивiв на першiм аркушi: "Praecepta de arte poetica". Як у Кониського. Перечитав, скривився. Вiн по важав професора, але не мiг лишитись тiнню його душi, його думок, уподобань та поглядiв. Вода стояча тхне. Лише нiкчемнi учнi усе життя плетуться слiдом за вчителями й не намагаються ┐х обiгнати... Вiн теж нiкчема, вiслюк, що промiняв свiй розум на тепле стiйло та оберемок сiна! Жбурнув перо й схопив у руки голову. ...Рiвно за тиждень поклав на стiл перед епiскопом свою "Поетику". На рiднiй мовi. Не схожу нi на чию. Iосаф указав на крiсло й почав гортати книгу, читаючи лише окремi сторiнки. Все дужче й дужче докупи зводив брови й стискав тонкi безкровнi губи. Нарештi випростався, заплющив очi й зацiпенiв. - Ти що ж, не хочеш у нас трудитися? - спитав невдовзi, не ворухнувшись. - Коли б не хтiв, то не прийшов би, - спокiйно мовив Сковорода. - Чому ж ти пишеш такi дурницi? - Це не дурницi. - А що? - Думки про вiршi та настанови, як ┐х писати. Я виклав просто, аби було все зрозумiле кожному. - Просто - це ще не мудро, - посмiхнувся Iосаф. - Я покладаюся на суд знавцiв, що все, написане в мо┐й поетицi, суть вiрне, точне i побудоване не на пустих химерах, а па природi цього мистецтва, - пiдвiвся з крiсла Сковорода. - Високомудрствуеш! - вколов епiскоп поглядом. - Забув, що гордим господь противиться... На суд знавцiв... - пробурмотiв. - От я й суджу, - примружив очi. - Усе змiнити треба й учити так, як то велить нам звичай. - Alia res sceptrum, alia plectrum! 1 - засмiявся Сковорода. Вiдкинувши на спинку крiсла голову, епiскоп заплющив очi i так просидiв хвилину-другу. А потiм звiвся, жбурнув Григорi║вi його рукопис i кинув гнiвно: - Не живучи в мо║му домi, твори гординю! Не попрощавшись, вийшов. Сковорода поклав за пазуху свою злощасну книгу, обвiп свiтлицю туманним, журним поглядом i тихо рушив до дверей. Ну от i все! Кiнець тривогам, сумнiвам та сподiванням. Сiльце закрилося, хоч не спiймало пташки. I знову ти на вольнiй волi, Грицьку! Козак-нетяга, якому степ - домiвка, трава - постiль, а книга - жiнка... Жаль бурсакiв, але не жаль неволi. Без права мислити, шукати iстину i говорити правду не варто жити на свiтi! Минув Колегiум, де саме йшло навчапня й отець Гервасiй його студентам замiсть поетики тлумачив бiблiю, i повернув праворуч, до кам'яницi, де залишив свою сопiлку й торбу. Бiля дверей, якi були вже замкненi, стояв той самий страшний чернець i ждав на нього. Тицьнув байдуже торбу й не рушив iз мiсця, немов боявся, що екс-учитель почне ламати дверi i займе силою свою убогу келiю. Сковорода закинув торбу за плече i, знявши шапку, вклонився сторожевi: - Будьте здоровi, дядьку! Чернець i не повiв бровою. Стояв, мов iдол, без почуттiв, без мови. Нiмий слуга господнiй. Чи то живий, чи то вже мертвий... Григорiй одвернувся й пiшов до брами, усе ще чуючи на спинi в себе його тупий, важучий погляд. За ворiтьми, на вулицi, востанн║ глянув на кам'яний Колегiум, вмостив зручнiше торбу й подався в осiнь, що вже гуляла по мiсту, у невiдоме, iм'я якому - будучина. СIТЬ ТРЕТЯ Кiнець - початок. Зерно згнива║, коли виходить iз нього нова, здорова зелень. Смерть i народження, буття i вiчнiсть... В життi людини такий же плин, така ж безмежна змiна одного iншим: веселостi - смутком, здоров'я - хворiстю, надi┐ - вiдча║м. I навпаки. Ось так, як версти; там, де одна кiнча║ться, бере початок друга... У Переяславi, коли епiскоп вигнав його з Колегiуму, Сковорода пiшов до сотника i пережив у нього зиму, як у раю. Правда, нi кожушка, нi чоботiв не прикупив. Ну, то пусте! Каптан ще цiлий, а черевики... Не до зими, до лiта йдеться. Та й грошенята будуть! Не схоче ж пан Томара, аби учитель його синка ходив, як бусол, голонiж. Дасть наперед платню... А як не дасть, то не пiдемо кланятись. Чи ж не ходив вiн босий! Бувало, тiльки розтане снiг, скидали чоботи i одягали знову аж на мороз... Уже весна! Нехай i рання та ненадiйна, проте весна. Слiпуче ся║ сонце, по крутоярах та улоговинах хова║ться останнiй снiг; мов козаки на чорнiй радi, вирують рiки; поприлiтало птаство... А молодець Микита! Таки вламав Томару. Тому колов у нiс непослух учителя i пря з епiскопом. Вiн, бачте, ситий донесхочу вандрiвним людом та гайдамаками... Сковорода всмiха║ться. На серцi легко, весело. Ще пiд Гельмязевим у його Душi народився початок пiснi - i не вгава║ й досi. Сюрчить, мов жайворонок. То затиха║, то знов щебече, тьохка║. Весна люба, ах, пришла! Зима люта, ах, пройшла!.. Самому смiшно: так нiби хтось сидить у нього в грудях i не нараду║ться ясному сонцю, жайворонкам, розливам рiк й озиминi, що забуяла зеленим вруном по степових роздоллях! Дорога - чорне тiсто, замiшане на талих водах, сонцi, прихоплене весняним теплим вiтром. Ряту║ стежка, що в'║ться биндою по сухому узбiччю. Подекуди на сiрих пагорбах виднiються поодинокi плугатарi. Над чорним клином кружляють гайворони. А над дорогою i над пониклим стернищем трiпонуться, голiвками супроти вiтру, невтомнi жайворонки, виводять нитку пiснi, безмежно довгу, нiжну. Про що, кому виспiвують цi кобзарi небеснi? Про сине небо, землю чи про весняну радiсть, що клекотить у ┐хнiх маленьких грудях, немов вода у вирi? Хто ┐х збагне, хто вiдгукнеться на ┐хнi щирi думи? А може, вони щасливi спiвом, польотом, вiтром, хмарами й не потребують нi слiв захоплення, нi розумiння, нi слухачiв! Звисли в променях i дзвонять, дзвонять осанну сонцю, небу, зеленим врунам, плугатарям, могилам i... подорожньому. Вони не чують, що вiн також спiва║, що в нього теж у грудях квiтневий вир, буяння, але напевне знають, що навеснi у полi не розiв'║ться пiснею хiба що мертвий! У неглибокiй балцi понад дорогою гуде од вiтру ще сиротливий прозорий лiс. Гуде, як море чи як Днiпро, коли борвiй здiйма║ хвилi горами. Спинився, вслухався. Було щось тоскне, грiзне у тому шумi-гулi, в розвихренiм безлистiм вiттi, Здэиалося, дерева, стогнучи, здiймають руки горi i молять небо послати ┐м благословенний спокiй, зелену брость, i листя, i стоголосий пташиний гомiн, i комашок, i звiра - все, чим багате лiто. Виходив iз балки важко. Переставляв налитi втомою, набряклi ноги i марив хутором, спочинком, квартою води чи пива. В степу на пагорбi з'явився вершник. Постояв трохи, мов роздивляючись, куди б полинути, змахнув нагайкою i, розпластавши коня на вiтрi, помчав униз. Наблизившись, зняв сиву шапку i привiтався. - Козаче, до Коврая далеко? - спитав Григорiй. Молодик спинив коня, всмiхнувся: - Нi, недалечко. Верства чи двi - це як хто ходить! Збив набакир шапчину i взяв коня в остроги. Щось крикнув, свиснув i полетiв як вихор. Сковорода пiшов шпаркiше. Коли вiдома вiдстань, йти нiби легше i не такими довгими здаються версти. Невдовзi 3 пагорба побачив церкву, великий панський дiм IЗ чотирма колонами i по обидва боки в'юнко┐ рiчечки - хати, стодоли. За рiчкою, на взгiр'┐, - лiс; i вiтряки над ним, у небi, неподалiк могил. Махають крилами, мов полетiти хочуть, та все не можуть... Григорiй примружив очi - й настало лiто. Село втопа║ у вишняках, у вербах. По колiна в зелених травах стоять крислатi старi дуби. В покритих цвiтом липах гудуть могутнiм хором бджоли. Ку║ зозуля. I солов'┐... Зiтхнувши, прогнав те марево. Поправив шапку, позастiбав ретельно гудзики й почав спускатися до Коврая. Томарин двiр був огороджений, немов фортеця. За частоколом гарчали пси. Коли ж Григорiй зайшов у двiр, вони зняли шалений гавкiт, рвонулися до незнайомця. З будинку вибiгла струнка бiлява дiвчина, схопила прут i замахнулась ним на собак: - Кудлаю! Марсе! Замовкнiть зараз же! Сердито тупнула малою нiжкою, озутою в доладнi жовтi черевички, i пси затихли. Пiдiбгавши хвости i винувато зиркаючи, вони бочком позадкували геть од ворiт i полягали, поклавши голови на величезнi лапи. Ну справжнi сфiнкси! - Чорнява, пан Стефан дома? - спитав Григорiй. Бiлявка хмикнула 1, хлюпнувши блакитним поглядом, заговорила. немов сипнула сухим горохом: - Я бiлява. Пан удома. Що сказати? Хто ви? Звiдки? - Мар'яно, хто там собак драту║? - почувся грудний протяжний голос, i на порозi стала ще молода, та вже огрядна жiнка. - Питають пана! - озвалась дiвчина i вiдiйшла, прикривши очi густим серпанком вiй. - Бiжи ладнай обiдати, - звелiла жiнка й взялася в боки, немов збиралася iти до танцю. Пропускаючи Мар'яну в дверi, вона ступила два владнi кроки i зупинилася меяiи колон. - Навiщо вам знадобився пан? - спитала з притиском, чи то кепкуючи, чи то дивуючись. - Я з Переяслава. Мене покликав Стефан Васильович учити сина... - промовив тихо Сковорода. Вiн розгубився, знiтився. - Ти - вчитель? - перепитала i засмiялася. - Чому ж ти вчитимеш? Як старцювати? Чи як ходити взутим, а залишати слiди вiд пальцiв? Сковорода окинув поглядом розкiшно вбрану жiнку i вiдповiв: - Не все, що ся║, золото... Або, як кажуть у нас у Чорнухах, вихвалявся гриб гарною шапкою, та що з того, коли пiд нею голови нема... Панi зацiпило. Не обiзвавшись бiльше, вона крутнулася й пiшла рiшуче в сво┐ поко┐. Коли б потому з будинку вибiг гайдук iз трiйчаткою, Григорiй не здивувався б. Проте небавом на ганок вийшов сам Томара. Вiн був стрункий, високий, з красивим грецьким носом i голубими, як льон, очима. Змiрявши недбалим, зверхнiм поглядом бурлаку в драних черевиках i каптанi, який давно просив замiни, спитав суворо: - Ти хто? - Сковорода. Григорiй Савич. - Ну i часи настали! - скривився пан. - Не втямиш, де дидаска.т, де старець... - Зате старшин далеко видно, - вколов Григорiй також. - Високо пнуться. Щоб не вламалась, бува, драбина... - А ти дотепний, - всмiхнувся Стефан. - Якi ж ти мови зна║ш? - Латинську, еллiнську, старо║врейську, нiмецьку, польську... - Sehr gut, sehr gut, - пiднiс Томара руку й закознрився. - Meine Mutter ist eine kurlandische Adiege aus derri. Familie von Brinken. - О, то ви вже справжнiй пан! - не мiг спинитися Сковорода. - Не який-небудь, а голубо┐ кровi, породистий. Томара звiв чорнi, аж синюватi, брови i вп'явся поглядом у вид зухвальця. Тим часом на ганок вийшов згорблений, давно не голений козак. Мнучи облiзлу шапку, спитав несмiливо: - То як же, пане Стефане? У мене ж дiти, жiнка... Як не зарадите, то доведеться iти з торбами... - Приходь з недiлi, Брусе, - сердито кинув напiвшляхтич курляндський i, не сказавши Сковородi нi слова, зник у будинку. - Ох горе, горе! - зiтхнув козак-бiдаха, натяг шапчину i почвалав iз двору. - А чи не можу я допомогт