Тарас Шевченко. Поезi┐

Оцените этот текст:
Тарас Шевченко. Поезi┐

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------

ТРИ ЛIТА

I день не день, i йде не йде,
А лiта стрiлою
Пролiтають, забирають
Все добре з собою.
Окрадають добрi думи,
О холодний камiнь
Розбивають серце наше
I спiвають амiнь,
Амiнь всьому веселому
Од нинi до вiка.
I кидають на розпуттi
Слiпого калiку.
Невеликi┐ три лiта
Марно пролетiли...
А багато в мо┐й хатi
Лиха наробили.
Опустошили убоге
Мо║ серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо,
Висушили чадом-димом
Тi┐ добрi сльози,
Що лилися з Катрусею
В московськiй дорозi;
Що молились з козаками
В турецькiй неволi
I Оксану, мою зорю,
Мою добру долю,
Що день божий умивали...
Поки не пiдкрались
Злi┐ лiта та все те║
Заразом украли.
Жаль i батька, жаль i матiр,
I вiрну дружину,
Молодую, веселую,
Класти в домовину, -
Жаль великий, брати мо┐!
Тяжко годувати
Малих дiток неумитих
В нетопленiй хатi!
Тяжке лихо, та не таке,
Як тому дурному,
Що полюбить, побереться,
А вона другому
За три шаги прода║ться
Та з його й смi║ться.
От де лихо! От де серце
Разом розiрветься!
Отаке-то зле║ лихо
Й зо мною спiткалось:
Сердце люди полюбило
I в людях кохалось,
I вони його вiтали,
Гралися, хвалили...
А лiта тихенько крались
I сльози сушили,
Сльози щиро┐ любовi,
I я прозрiвати
Став потроху... Доглядаюсь, -
Бодай не казати!
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змi┐...
I засохли мо┐ сльози,
Сльози молодi┐.
I тепер я розбите║
Серце ядом гою -
I не плачу, й не спiваю,
А вию совою.
Отаке-то! Що хочете,
То те i робiте;
Чи голосно зневажайте,
Чи нишком хвалiте
Мо┐ думи, - однаково
Не вернуться знову
Лiта мо┐ молодi┐,
Веселе║ слово.
Не вернеться... I я серцем
До вас не вернуся.
I не знаю, де дiнуся,
Де я пригорнуся,
I з ким буду розмовляти,
Кого розважати,
I перед ким мо┐ думи
Буду сповiдати?
Думи мо┐! Лiта мо┐,
Тяжкi┐ три лiта!
До кого ви прихилитесь,
Мо┐ злi┐ дiти?
Не хилiтесь нi до кого,
Ляжте дома спати...
А я пiду четвертий год
Новий зустрiчати.
Добридень же, новий годе,
В торiшнiй свитинi!
Що ти несеш в Укра┐ну
В латанiй торбинi?
"Благоденствi║, указом
Новеньким повите".
Iди ж здоров, та не забудь
Злидням поклонитись.

22 грудня 1845 В'юнища

ДАВИДОВI ПСАЛМИ

Блаженний муж на лукаву
Не вступа║ раду,
I не стане на путь злого,
I з лютим не сяде.
А в законi господньому
Серце його й воля
Навча║ться, i стане вiн -
Як на добрiм полi
Над водою посажене
Древо зеленi║,
Плодом вкрите. Так i муж той
В добрi сво┐м спi║.
А лукавих, нечестивих
I слiд пропада║, -
Як той попiл, над землею
Вiтер розмаха║,
I не встануть з праведними
Злi┐ з домовини;
Дiла добрих оновляться,
Дiла злих загинуть.

Чи ти мене, боже милий,
Навiк забува║ш?
Одверта║ш лице сво║,
Мене покида║ш?
Доки буду мучить душу
I серцем болiти?
Доки буде ворог лютий
На мене дивитись
I смiятись?.. Спаси мене,
Спаси мою душу,
Да не скаже хитрий ворог:
- Я його подужав. -
I всi злi┐ посмiються,
Як упаду в руки,
В руки вражi. Спаси мене
Од люто┐ муки!
Спаси мене! Помолюся
I воспою знову
Тво┐ блага чистим серцем.
Псалмом тихим, новим.

Боже, нашими ушима
Чули твою славу,
I дiди нам розказують
Про давнi кривавi
Тi┐ лiта; як рукою
Твердою сво║ю
Розв'язав ти нашi руки
I покрив землею
Трупи ворожi. I силу
Твою восхвалили
Тво┐ люди i в поко┐,
В добрi одпочили,
Славя господа!.. А нинi!..
Покрив ║си знову
Срамотою сво┐ люди, -
I вороги новi
Розкрадають, як овець, нас
I жеруть!.. Без плати
I без цiни оддав ║си
Ворогам проклятим.
Покинув нас на смiх людям,
В наругу сусiдям, -
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.
I кивають, смiючися,
На нас головами:
I всякий день перед нами -
Стид наш перед нами.
Окраденi, замученi,
В путах умира║м.
Не молимось чужим богам,
А тебе блага║м:
Поможи нам, iзбави нас
Вражо┐ наруги!
Поборов ти першу силу,
Побори ж i другу,
Ще лютiшу!.. Встань же, боже,
Векую будеш спати,
Од сльоз наших одвертатись,
Скорбi забувати?
Смирилася душа наша,
Жить тяжко в оковах!
Встань же боже, поможи нам
Встать на ката знову.

Пребезумний в серцi скаже,
Що бога нема║,
В беззаконi┐ мерзi║,
Не творить благая.
А бог дивиться: чи ║ ще
Взискающий бога?
Нема добре творящого,
Нема нi одного!
Коли вони, неситi┐
Грiхами, дознають?
пдять люди замiсть хлiба,
Бога не згадають.
Там бояться, лякаються,
Де страху й не буде.
Так самi себе бояться
Лукавi┐ люди.
Хто ж пошле нам спасенi║,
Верне добру долю?
Колись бог нам верне волю,
Розiб'║ неволю.
Восхвалимо тебе, боже,
Хваленiем всяким;
Возраду║ться Iзра┐ль
I святий Iаков.

Боже, спаси, суди мене
Ти по сво┐й волi.
Молюсь, господи, внуши ┐м
Уст мо┐х глаголи.
Бо на душу мою встали
Сильнi┐ чужi┐,
Не зрять бога над собою,
Не знають, що дiють.
А бог менi помага║,
Мене заступа║
I ┐м правдою сво║ю
Верта║ ┐х злая.
Помолюся господевi
Серцем одиноким
I на злих мо┐х погляну
Незлим мо┐м оком...

Мiж Царями-судiями
На радi великiй
Став земних владик судити
Небесний владика.

- Доколi будете стяжати
I кров невинну розливать
Людей убогих? А багатим
Судом лукавим помагать?
Вдовi убогiй поможiте,
Не осудiте сироти
I виведiть iз тiсноти
На волю тихих, заступiте
Од рук неситих! - Не хотять
Познать, розбити тьму неволi, -
I всу║ господа глаголи,
I всу║ плачеться земля.
I царi, раби - однаковi
Сини перед богом;
I ви вмрете, як i князь ваш
I ваш раб убогий.
Встань же, боже, суди землю
I судей лукавих!
На всiм свiтi твоя правда,
I воля, i слава.

Господь бог лихих кара║ -
Душа моя зна║;
Встань же, боже, - твою славу
Гордий зневажа║.
Вознесися над землею
Високо, високо,
Закрий славою сво║ю
Слiпе, горде око.
Доки, господи, лукавi
Хваляться, доколi -
Неправдою? Тво┐ люди
Во тьмi i неволi
Закували... Добро тво║
Кров'ю потопили,
Зарiзали прохожого,
Вдову задавили
I сказали: - Не зрить господь,
Нiже те║ зна║. -
Умудрiтесь, немудрi┐:
Хто свiт огляда║,
Той i серце ваше зна║
I думки лукавi.
Дивiтеся дiлам його, '
Його вiчнiй славi.
Благо тому, кого господь
Кара║ мiж нами,
Не допуска, поки злому
Iзри║ться яма.
Господь любить сво┐ люди,
Любить, не оставить,
Дожида║, поки правда
Перед ними стане.
Хто б спас мене од лукавих
I дiющих злая?
Якби не бог помiг менi,
То душа б живая
Во тьмi ада потонула,
Проклялась на свiтi.
Ти, господи, помага║ш
По землi ходити,
Ти раду║ш мою душу
I серце врачу║ш;
I пребудет твоя воля,
I труд твiй не всу║.
Вловлять душу праведничу,
Кров добру осудять.
Менi господь пристанище,
Заступником буде
I воздасть ┐м за дiла ┐х
Кривавi, лукавi,
Погубить ┐х, i ┐х слава
Стане ┐м в неславу.

132

Чи ║ що краще, лучче в свiтi,
Як укупi жити,
Братам добрим добро певне
Пожить, не дiлити?
Яко миро добровонне
З голови честно┐
На бороду Аароню
Спада║ росою
I на шитi┐ омети
Ризи дорого┐;
Або роси ║рмонськi┐
На святi┐ гори
Високi┐ сiонськi┐
Спадають i творять
Добро тварям земнородним,
I землi, i людям, -
Отак братiв благих сво┐х
Господь не забуде,
Воцариться в дому тихiм,
В сiм'┐ тiй великiй,
I пошле ┐м добру долю
Од вiка до вiка.

136

На рiках круг Вавiлона,
Пiд вербами в полi,
Сидiли ми i плакали
В далекiй неволi,
I на вербах повiшали
Органи глухi┐,
I нам стали смiятися
Едомляни злi┐:
- Розкажiть нам пiсню вашу,
Може й ми заплачем,
Або нашу заспiвайте,
Невольники надi.
- Яко┐ ж ми заспiва║м?..
На чужому полi
Не спiвають весело┐
В далекiй неволi.
I коли тебе забуду,
I║русалиме,
Забвен буду, покинутий,
Рабом на чужинi.
I язик мiй онiмi║,
Висохне, лукавий,
Як забуду пом'янути
Тебе, наша славо.
I господь наш вас пом'яне,
Едомськi┐ дiти,
Як кричали ви: - Руйнуйте,
Руйнуйте, палiте
Сiон святий! - Вавiлоня
Дiлере, окаянна!
Блаженний той, хто заплатить
За тво┐ кайдани.
Блажен! блажен! Тебе, злая,
В радостi застане
I розiб'║ дiтей тво┐х
О холодний камiнь.

149

Псалом новий господев!
I новую славу
Восно║м честним собором,
Серцем нелукавим.
Во псалтирi i тимпанi
Воспоем благая,
Яко бог кара неправих,
Правим помага║.
Преподобнi┐ во славi
I на тихих ложах
Радуються, славословять,
Хвалять iм'я боже;
I мечi в руках ┐х добрi,
Острi обоюду,
На отмщенi║ язикам
I в науку людям.
Окують царей неситих
В залiзнi┐ пута,
I ┐х, славних, оковами
Ручними скрутять,
I осудять губителей
Судом сво┐м правим,
I вовiки стане слава,
Преподобним слава.

19 грудня 1845 В'юнища

ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА

Б'ють пороги; мiсяць сходить,
Як i перше сходив...
Нема Сiчi, пропав i той,
Хто всiм верховодив!
Нема Сiчi; очерети
У Днiпра питають:
"Де то нашi дiти дiлись,
Де вони гуляють?"
Чайка скиглить лiтаючи,
Мов за дiтьми плаче;
Сонце грi║, вiтер вi║
На степу козачiм.
На тiм степу скрiзь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
"Де нашi панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернiтеся! дивiтеся -
Жита похилились,
Де паслися вашi конi,
Де тирса шумiла,
Де кров ляха, татарина
Морем червонiла.
Вернiтеся!" - "Не вернуться!
Заграло, сказало
Син║ море. - Не вернуться,
Навiки пропали!"
Правда, море, правда, син║!
Такая ┐х доля:
Не вернуться сподiванi,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожцi,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Укра┐ну
Червонi жупани!
Обiдрана, сиротою
Понад Днiпром плаче;
Тяжко-важко сиротинi,
А нiхто не бачить...
Тiлько ворог, щ.о смi║ться...
Смiйся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, -
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що дiялось в свiтi,
Чия правда, чия кривда
I чи┐ ми дiти.
Наша дума, наша пiсня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава Укра┐ни!
Без золота, без каменю,
Без хитро┐ мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду спiваю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того - Московщина,
Кругом чужi люде.
"Не потурай", - може, скажеш,
Та що з того буде?
Насмiються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насмiються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б i я, може,
Якби малось сили;
Заспiвав би, - був голосок,
Та позички з'┐ли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мiй, друже!
Блуджу в снiгах та сам собi:
"Ой не шуми, луже!"
Не втну бiльше. А ти, батьку,
Як сам здоров зна║ш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос ма║ш;
Спiвай же ┐м, мiй голубе,
Про Сiч, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло -
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь свiт почули,
Що дiялось в Укра┐нi,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всiм свiтi стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Укра┐ну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море гра║,
Як дiвчина пiд вербою
Гриця заспiва║.
Нехай ще раз усмiхнеться
Серце на чужинi,
Поки ляже в чужу землю,
В чужiй домовинi.

[1839, С.-Петербург]

ДУМИ МОп, ДУМИ МОп

Думи мо┐, думи мо┐,
Лихо менi з вами!
Нащо стали на паперi
Сумними рядами?..
Чом вас вiтер не розвiяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на свiт на смiх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полi?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу свiтом? "Нiчого робить", -
Не сказали б на смiх...

Квiти мо┐, дiти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всiм свiтi,
Як я з вами плакав?.. Може, i вгадав...
Може, найдеться дiвоче
Серце, карi очi,
Що заплачуть на сi думи, -
Я бiльше не хочу.
Одну сльозу з очей карих -
I пан над панами!
Думи мо┐, думи мо┐,
Лихо менi з вами!

За карi┐ оченята,
За чорнi┐ брови
Серце рвалося, смiялось,
Виливало мову,
Виливало, як умiло,
За темнi┐ ночi,
За вишневий сад зелений,
За ласки дiвочi...
За степи та за могили,
Що на Укра┐нi,
Серце млiло, не хотiло
Спiвать на чужинi...
Не хотiлось в снiгу, в лiсi,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душi козацькi┐
В Украйнi витають -
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Днiпр широкий - море,
Степ i степ, ревуть пороги,
I могили - гори,-
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засiдала поле,
Засiвала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем лiта║,
I про не┐ добрим людям
Кобзарi спiвають,
Все спiвають, як дiялось,
Слiпi небораки, -
Бо дотепнi... А я... а я
Тiлько вмiю плакать,
Тiлько сльози за Украйну...
А слова - нема║...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не зна║!
А надто той, що дивиться
На людей душою, -
Пекло йому на сiм свiтi,
А на тiм...

Журбою

Не накличу собi долi,
Коли так не маю.
Нехай злиднi живуть три днi
Я ┐х заховаю,
Заховаю змiю люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо смi║ться...
Нехай думка, як той ворон,
Лiта║ та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком - люди не побачать,
То й не засмiються...
Не втирайте ж мо┐ сльози,
Нехай собi ллються,
Чуже поле поливають
Щодня i щоночi,
Поки, поки... не засиплють
Чужим пiском очi...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сиротi завиду║ -
Карай того, боже!

Думи мо┐, думи мо┐,
Квiти мо┐, дiти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж менi вас дiти?
В Укра┐ну iдiть, дiти!
В нашу Укра┐ну,
Попiдтинню, сиротами,

А я - тут загину.
Там найдете щире серце
I слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...

Привiтай же, моя ненько,
Моя Укра┐но,

Мо┐х дiток нерозумних,
Як свою дитину.

(1839, С.-Петербург)

ДУМКА

Тече вода в син║ море,
Та не витiка║;
Шука козак свою долю,
А долi нема║.
Пiшов козак свiт за очi;
Гра║ син║ море,
Гра║ серце козацьке║,
А думка говорить:
"Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дiвчину?
На чужинi не тi люде, -
Тяжко з ними жити!
Нi з ким буде поплакати,
Нi поговорити".
Сидить козак на тiм боцi, -
Гра║ син║ море.
Думав, доля зустрiнеться, -
Спiткалося горе.
А журавлi летять собi
Додому ключами.
Плаче козак - шляхи битi
Заросли тернами.

(1838, С.-Петербург)

ГАМАЛIЯ

"Ой нема, нема нi вiтру, нi хвилi
Iз нашо┐ Укра┐ни!
Чи там раду радять, як на турка стати, -
Не чу║мо на чужинi.

Ой повiй, повiй, вiтре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши нашi сльози, заглуши кайдани,
Розвiй нашу тугу.

Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та пiд тими байдаками,
Що пливуть козаки, тiльки мрiють шапки,
Та на сей бiк за нами.

Ой боже наш, боже, хоч i не за нами,
Неси ти ┐х з Укра┐ни;
Почу║мо славу, козацькую славу,
Почу║мо - та й загинем".

Отак у Скутарi козаки спiвали;
Спiвали, сердеги, а сльози лились;
Лилися козацькi, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
Козацького плачу; застогнав, широкий,
I шкурою, сiрий бугай, стрепенув,
I хвилю, ревучи, далеко, далеко
У син║║ море на ребрах послав.
I море ревнуло Босфорову мову
У Лиман погнало, а Лиман Днiпровi
Тую журбу-мову на хвилi подав.
Зареготався дiд наш дужий,
Аж пiна з уса потекла.
- Чи спиш, чи чу║ш, брате Луже?
Хортице-сестро?.. - Загула
Хортиця з Лугом: - Чую! чую! -
I Днiпр укрили байдаки,
I заспiвали козаки:

"У туркенi по тiм боцi
Хата на помостi.
Гай, гай! Море, грай,
Реви, скелi ламай!
По┐демо в гостi.

У туркенi у кишенi
Таляри, дукати.
Не кишенi трусить -
Iдем рiзать, палить,
Братiв визволяти.

У туркенi яничари
I баша на лавi.
Гой ги! вороги!
Ми не ма║м ваги!
Наша воля й слава!"

Пливуть собi, спiваючи;
Море вiтер чу║.
Попереду Гамалiя
Байдаком керу║.
Гамалiю, серце млi║:
Сказилося море.
Не зляка║! - i сховались
За морянi гори.

Дрiма║ в гаремi - в раю Вiзантiя
I Скутар дрiма║. Босфор клекотить,
Неначе скажений; то стогне, то ви║:
Йому Вiзантiю хочеться збудить.
- Не буди, Босфоре, буде тобi горе;
Тво┐ бiлi ребра пiском занесу,
У мул поховаю!.. - реве син║ море: -
Хiба ти не зна║ш, яких я несу
Гостей до султана?.. - Так море спиняло
(Любило завзятих усатих слав'ян).
Босфор схаменувся. Туркеня дрiмала.
Дрiмав у гаремi ледачий султан.
Тiльки у Скутарi, в склепу, не дрiмають
Козаки сердеги. Чого вони ждуть?
По-сво║му бога в кайданах благають,
А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.

"О милий боже Укра┐ни,
Не дай пропасти на чужинi,
В неволi вольним козакам!
I сором тут, i сором там -
Вставать з чужо┐ домовини,
На суд твiй праведний прийти,
В залiзi руки принести
I перед всiми у кайданах
Стать козаковi..." - Рiж! i бий!
Катуй невiру-бусурмана! -
Кричать за муром. Хто такий?
Гамалiю, серце млi║.
Скута р скаженi║.
- Рiжте! бийте! - на фортецi
Кричить Гамалiя.
Реве гарматами Скутара -
Ревуть, лютують вороги.
Козацтво преться без ваги -
I покотились яничари.
Гамалiя по Скутарi -
По пеклу гуля║,
Сам хурдигу розбива║,
Кайдани лама║.
- Вилiтайте, сiрi птахи,
На базар до паю! -
Стрепенулись соколята,
Бо давно не чули
Хрещено┐ тi┐ мови.
I нiч стрепенулась:
Не бачила, стара мати,
Козацько┐ плати.
Не лякайся, подивися
На бенкет козачий.
Темно всюди, як у будень,
А свято чимале.
Не злодi┐ з Гамалi║м
пдять мовчки сало
Без шашлика. - Засвiтимо! -
До само┐ хмари
З щоглистими кораблями
Пала║ Скутара.
Вiзантiя пробуркалась,
Витрiща║ очi,
Переплива на помогу,
Зубами скрегоче.

Реве, люту║ Вiзантiя,
Руками берег доста║;
Достала, зикнула, вста║ -
I на ножах в кровi нiмi║.
Скутар, мов пекло те, пала║;
Через базари кров тече,
Босфор широкий долива║.
Неначе птахи чорнi в га┐,
Козацтво смiливе лiта║:
Нiхто на свiтi не втече!
Огонь запеклих не пече.
Руйнують мури; срiбло, злото
Несуть шапками козаки
I насипають байдаки.
Пала Скутар, стиха робота,
I хлопцi сходяться; зiйшлись.
Люльки з пожару закурили,
На байдаки - та й потягли,
Рвучи червонi гори-хвилi.
Пливуть собi, нiби з дому,
Так буцiм гуляють,
Та - звичайне, запорожцi -
Пливучи спiвають:

"Наш отаман Гамалiя,
Отаман завзятий,
Забрав хлопцiв та й по┐хав
По морю гуляти;
По морю гуляти,
Слави добувати,
Iз турецько┐ неволi
Братiв визволяти.
Ой при┐хав Гамалiя
Аж у ту Скутару.
Сидять брати-запорожцi,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалiя:
- Брати! будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А куренi килимами,
Оксамитом крити! -
Вилiтали запорожцi
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспiвали:
"Слава тобi, Гамалiю,
На ввесь свiт великий,
На ввесь свiт великий,
На всю Укра┐ну,
Що не дав ти запорожцям
Згинуть на чужинi!"

Пливуть, спiваючи; пливе
Позад завзятий Гамалiя:
Орел орлят мов стереже;
Iз Дарданеллiв вiтер вi║,
А не женеться Вiзантiя;
Вона бо┐ться, щоб Чернець
Не засвiтив Галату знову,
Або гетьман Iван Пiдкова
Не кликнув в море на ралець .
Пливуть собi, а з-за хвилi
Сонце хвилю червонить:
Перед ними море миле
Гомонить i клекотить.

Гамалiю, вiтер вi║...
Ось... ось... наше море!..
I сховалися за хвилi -
За живi┐ гори.

[С.-Петербург 1842]

ГОГОЛЮ

За думою дума ро║м вилiта║;
Одна давить серце, друга роздира║,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серцi - може й бог не бачить.
Кому ж ┐┐ покажу я,
I хто тую мову
Привiта║, угада║
Велике║ слово?
Всi оглухли, похилились
В кайданах... Байдуже...
Ти смi║шся, а я плачу,
Великий мiй друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате...
Не заревуть в Укра┐нi
Вольнi┐ гармати.
Не зарiже батько сина,
Сво║┐ дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкра┐ни.
Не зарiже: викоха║,
Та й продасть в рiзницю
Москалевi. Це б то, бачиш,
Лепта удовицi
Престоловi-отечеству
Та нiмотi плата.
Нехай, брате. - А ми будем
Смiяться та плакать.

З0 грудня 1844 С.-Петербург

I МЕРТВИМ, I ЖИВИМ, I НЕНАРОЖДЕННИМ

ЗЕМЛЯКАМ МОпМ В УКРАЙНI I НЕ В УКРАЙНI
МОк ДРУЖНкк ПОСЛАНIк

Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавижу, ложь есть.
Соборное послание Иоанна Глава 4, ст. 20.

I смерка║, i свiта║,
День божий мина║,
I знову люд потомлений
I все спочива║.
Тiльки я, мов окаянний,
I день i нiч плачу
На розпуттях велелюдних,
I нiхто не бачить,
I не бачить, i не зна║ -
Оглухли, не чують;
Кайданами мiняються,
Правдою торгують.
I господа зневажають, -
Людей запрягають
В тяжкi ярма. Орють лихо,
Лихом засiвають.;:
А що вродить? Побачите,
Якi будуть жнива!
Схаменiться, недолюди,
Дiти юродивi┐
Подивiться на рай тихий,
На свою кра┐ну!
Полюбiте щирим серцем
Велику ру┐ну!
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що нема║
I на небi, а не тiльки
На чужому полi.
В сво┐й хатi своя й правда,
I сила, i воля.

Нема на свiтi Укра┐ни,
Нема║ другого Днiпра;
А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,
Добра святого. Волi! волi!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
I в Укра┐ну принесли
Великих слов велику силу,
Та й бiльш нiчого. Кричите,
Що бог создав вас не на те,
Щоб ви неправдi поклонились!..
I хилитесь, як i хилилисьi
I знову шкуру дерете
З братiв незрящих, гречкосi┐в;
I сонця правди дозрiвать
В нiмецькi землi, не чужi┐,
Претеся знову!.. Якби взять
I всю мiзерiю з собою,
Дiдами крадене добро,
Тодi оставсь би сиротою
З святими горами Днiпро!
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там i здихали, де ви поросли!
Не плакали б дiти, мати б не ридала,
Не чула б у бога вашо┐ хули.
I сонце не грiло б смердячого гною
На чистiй, широкiй, на вольнiй землi.
I люди б не знали, що ви за орли,
I не покивали б на вас головою.
Схаменiться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде!
Розкуються незабаром
Закованi люди.
Настане суд, заговорять
I Днiпро i гори!
I потече сторiками
Кров у син║ море
Дiтей ваших... I не буде
Кому помагати:
Одцура║ться брат брата
I дитини мати.
I дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
I навiки прокленетесь
Сво┐ми синами!
Умийтеся! Образ божий
Багном не сквернiте.
Не дурiте дiтей ваших,
Що вони на свiтi
На те тiльки, щоб панувать...
Бо невчене око
Загляне ┐м в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засудять, - i премудрих
Немудрi одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрiсть би була своя.
А то залiзете на небо:
- I ми - не ми, i я - не я!
I все те бачив, i все знаю:
Нема нi пекла, анi раю,
Нема║ й бога, тiльки я!
Та куций нiмець узлуватий,
А бiльш нiкого!.. - Добре, брате,
Що ж ти таке║?
- Нехай скаже
Нiмець. Ми не зна║м. -
Отак-то ви навча║тесь
У чужому краю!
Нiмець скаже: - Ви моголи. -
- Моголи! моголи! -
Золотого Тамерлана
Онучата голi.
Нiмець скаже: - Ви слав'яни.
- Слав'яни! слав'яни!
Славних прадiдiв великих
Правнуки поганi!
I Коллара чита║те
З усi║┐ сили,
I Шафарика, i Ганка,
I в слав'янофiли
Так i претесь... I всi мови
Слав'янського люду -
Всi зна║те. А сво║┐
Дастьбi... Колись будем
I по-сво║му глаголать,
Як нiмець покаже
Та до того й iсторiю
Нашу нам розкаже.
Отодi ми заходимось!
Добре заходились
По нiмецькому показу
I заговорили
Так, що й нiмець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб простi люди,
А гвалту! а крику!
- I гармонiя, i сила:
Музика та й годi!
А iсторiя!.. Поема
Вольного народа!
Що тi римляни убогi!
Чорт зна що - не Брутиi
У нас Брути! i Коклеси!
Плавнi, незабутi!
( У нас воля виростала,
Днiпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась! -
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивiться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте анi титли,
Нiже тi┐ коми -
Все розберiть... Та й спитайте
Тодi себе: що ми?..
Чи┐ сини? Яких батькiв?
Ким? За що закутi?..
То й побачите, що ось що
Вашi славнi Брути:

Раби, пiднiжки, грязь Москви,
Варшавське смiття - вашi пани,
Ясновельможнi┐ гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешно┐ Украйни!
Що добре ходите в ярмi,
Ще лучче, як батьки ходили?!
Не чваньтесь, з вас деруть ремiнь,
А з ┐х, бувало, й лiй топили.
Може, чванитесь, що братство
Вiру заступило?
Що Синопом, Трапезонтом
Галушки варило?
Правда!.. Правда, на┐дались,
А вам тепер вадить.
I па Сiчi мудрий нiмець
Картопельку садить,
А ви ┐┐ купу║те,
псте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чи║ю кров'ю
Ота земля напо║на,
Що картопля родить?
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву i Варшаву,
I вам, синам, передали
Сво┐ кайдани, свою славу!

Доборолась Укра┐на
До самого краю.
Гiрше ляха сво┐ дiти
п┐ розпинають.
Замiсть пива праведную
Кров iз ребер точать.
Просвiтити, кажуть, хочуть
Материнi очi
Современними огнями.
Повести за вiком,
За нiмцями, недорiку,
Слiпую калiку.
Добре! Ведiть, показуйте!
Нехай стара мати
Навча║ться, як дiтей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. За науку
Не турбуйтесь! Буде
Материна добра плата:
Розпадеться луда
На очах ваших неситих;
Побачите славу,
Живу славу дiдiв сво┐х
I батькiв лукавих.
Не дурiте самi себе!
Учiтесь, читайте,
I чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матiр забува║,
Того бог кара║,
Того дiти цураються,
В хату не пускають.
Чужi люди проганяють,
I нема║ злому
На всiй землi безконечнiй
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Дiла незабутi
Дiдiв наших. Тяжкi дiла!
Якби ┐х забути,
Я оддав би веселого
Вiку половину.
Отака-то наша слава,
Слава Укра┐ни.
Отак i ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всi неправди, щоб розкрились
Високi могили
Перед вашими очима.
Щоб ви розпитали
Мученикiв: кого, коли,
За що розпинали?
Обнiмiте ж, брати мо┐,
Найменшого брата, -
Нехай мати усмiхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дiтей сво┐х
Твердими руками
I дiточок поцiлу║
Вольними устами.
I забудеться срамотна
Давняя година,
I оживе добра слава,
Слава Укра┐ни,
I свiт ясний, невечернiй
Тихо засiя║. ....
Обнiмiться ж, брати мо┐,
Молю вас, благаю!

14 грудня 1845 В'юнища

IРЖАВЕЦЬ

Наробили колись шведи
Велико┐ слави:
Утiкали з Мазепою
В Бендери з Полтави.
А за ними й Гордi║нко...
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з Фастовським полковником
Гетьмана ║днали.
Не стримiли б списи в стрiсi
У Петра у свата.
Не втiкали б iз Хортицi
Славнi небожата,
Не спиняв би ┐х Прилуцький
Полковник поганий...
Не плакала б матер божа
В Криму за Украйну.

Як мандрували день i нiч,
Як покидали запорожцi
Великий Луг i матiр Сiч,
Взяли з собою матер божу,
А бiльш нiчого не взяли,
I в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя.

Заступила чорна хмара
Та бiлую хмару.
Опанував запорожцем
Поганий татарин.
Хоч позволив хан на пiсках
Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям
Церкву будувати.
У наметi поставили
Образ пресвято┐
I крадькома молилися...
Боже мiй з тобою!
Мiй краю прекрасний, розкiшний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Iсторiю-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
I все то те лихо, все, кажуть, од бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Укра┐ну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що ┐┐ дiти в кайданах мовчать?

Розказали б кобзарi нам
Про войни i чвари,
Про тяжке║ лихолiття...
Про лютi┐ кари,
Що ляхи нам завдавали -
Про все розказали.
Що ж дiялось по Шведчинi! -
То й вони злякались,
Онiмiли з переляку,
Слiпi небораки.
Отак ┐┐ во║води,
Петровi собаки,
Рвали, гризли... I здалека
Запорожцi чули,
Як дзвонили у Глуховi,
З гармати ревнули;
Як погнали на болото
Город будувати.
Як плакала за дiтками
Старенькая мати;
Як дiточки на Орелi
Лiнiю копали
I як у тiй Фiнляндi┐
В снiгу пропадали.
Чули, чули запорожцi
З далекого Криму,
Що кона║ Гетьманщина,
Неповинно гине.
Чули, чули небожата,
Чули, та мовчали.
Бо й ┐м добре на чужинi
Мурзи завдавали.
Мордувались сiромахи,
Плакали, i з ними
Заплакала матер божа
Сльозами святими.
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.
I бог зглянувсь на тi сльози,
Пречистi┐ сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглiй дорозi.
Вернулися запорожцi,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовий
Образ пресвято┐.
Поставили в Iржавицi
В мурованiм храмi.
Отам вона й досi плаче
Та за козаками.

[Орська крiпость 1847] - [Москва] 14 березня [1858]

IСАIЯ. ГЛАВА 35

(ПОДРАЖАНIк)_

Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квiтчастим злаком! Розпустись,
Рожевим крином процвiти!
I процвiтеш, позеленi║ш,
Мов Iордановi святi┐
Луги зеленi, береги!
I честь Кармiлова i слава
Лiванова, а не лукава,
Тебе укри║ дорогим
Золототканим, хитрошитим,
Добром та волею пiдбитим,
Святим омофором сво┐м.
I люди темнi┐, незрячi,
Дива господнi┐ побачать.
I спочинуть невольничi
Утомленi руки,
I колiна одпочинуть,
Кайданами кутi!
Радуйтеся, вбогодухi,
Не лякайтесь дива, -
Се бог судить, визволя║
Довготерпеливих
Вас, убогих. I возда║
Злодiям за злая!
Тодi, як, господи, святай
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить...
Незрячi прбзрять, а кривi┐,
Мов сарна з гаю, помайнують.
Нiмим отверзуться уста;
Прорветься слово, як вода,
I дебрь-пустиня неполита,
Зцiлющою водою вмита,
Прокинеться; i потечуть
Веселi рiки, а озера
Кругом гаями поростуть,
Веселим птаством оживуть.

Оживуть степи, озера,
I не верстовi┐,
А вольнi┐, широкi┐
Скрiзь шляхи святi┐
Простеляться: i не найдуть
Шляхiв тих владики,
А раби тими шляхами,
Без гвалту i крику,
Позiходяться докупи,
Радi та веселi.
I пустиню опанують
Веселi┐ села.

25 березня 1859 [С.-Петербург]

IВАН ПIДКОВА

Було колись - в Укра┐нi
Ревiли гармати;
Було колись - запорожцi
Вмiли панувати.
Панували, добували
I славу, i волю;
Минулося - осталися
Могили на полi.
Високi┐ тi могили,
Де лягло спочити
Козацьке║ бiле тiло,
В китайку повите.
Високi┐ тi могили
Чорнiють, як гори,
Та про волю нишком в полi
З вiтрами говорять.
Свiдок слави дiдiвщини
З вiтром розмовля║,
А внук косу несе в росу,
За ними спiва║.

Було колись - в Укра┐нi
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горiлку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тiй Укра┐нi...
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце кри║,
Син║ море звiрюкою
То стогне, то ви║,
Днiпра гирло затопило.
"А нуте, хлоп'ята,
На байдаки! Море гра║ -
Ходiм погуляти!"

Висипали запорожцi -
Лиман човни вкрили.
"Грай же, море!" - заспiвали,
Запiнились хвилi.
Кругом хвилi, як тi гори:
Нi землi, нi неба.
Серце млi║, а козакам
Того тiлько й треба.
Пливуть собi та спiвають;
Рибалка лiта║...
А попереду отаман
Веде, куди зна║.
Походжа║ вздовж байдака,
Гасне люлька в ротi;
Погляда║ сюди-туди -
Де-де буть роботi?
Закрутивши чорнi уси,
За ухо чуприну,
Пiдняв шапку - човни стали.
"Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
П анове-молодцi,
А у Царград, до султана,
По┐демо в гостi!"
"Добре, батьку отамане!" -
Кругом заревiло.
"Спасибi вам!" -
Надiв шапку.

Знову закипiло
Син║ море; вздовж байдака
Знову походжа║
Пан-отаман та на хвилю
Мовчки погляда║.

[1839, С.-Петербург]

КАВКАЗ

Искреннему моему Якову де Бальмену

Кто даст. главе моей воду, И очесем моим источник слез, И плачуся и
день и нощь о побиенных...
Иеремии. Глава 9, стих 1.

За горами гори, хмарою повитi,
Засiянi горем, кровiю политi.
Споконвiку Прометея
Там орел кара║,
Що день божий довбе ребра
Й серце розбива║.
Розбива║, та не вип'║
Живущо┐ кровi, -
Воно знову ожива║
I смi║ться знову.
Не вмира║ душа наша,
Не вмира║ воля.
I неситий не виоре
На днi моря поле.
Не ску║ душi живо┐
I слова живого.
Не понесе слави бога,
Великого бога.

Не нам на прю з тобою стати!
Не нам дiла тво┐ судить!
Нам тiльки плакать, плакать, плакать
I хлiб насущний замiсить
Кривавим потом i сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
/Iяжеш, боже, утомлений?
I нам даси жити!
Ми вiру║м тво┐й силi
I духу живому.
Встане правда! Встане воля!
I тобi одному
Помоляться всi язики
Вовiки i вiки.
А поки що течуть рiки,
Кривавi┐ рiки!
За горами гори, хмарою повитп,
Засiянi горем, кровiю политi.
Отам-то милостивi┐ ми
Ненагодоваиу i голу
Застукали сердешну волю
Та й цьку║мо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а кровi!? напо┐ть
Всiх iмператорiв би стало
З дiтьми i внуками, втопить
В сльозах удов'┐х. А дiвочих,
Пролитих тайно серед ночi!
А матернiх гарячих сльоз!
А батькових, старих, кривавих!
Не рiки - море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, i гончим, i псарям,
I нашим батюшкам-царям
Слава!

I вам слава, синi гори,
Кригою окутi!
I вам, лицарi великi,
Богом не забутi.
Борiтеся - поборете!
Вам бог помага║!
За вас правда, за вас слава
I воля святая!

Чурек i сакля - все тво║;
Воно не прошене, не дане,
Нiхто й не возьме за сво║,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!.. На те письменнi ми,
Чита║м божi┐ глаголи!..
I од глибоко┐ тюрми
Та до високого престола -
Усi ми в золотi i голi.
До нас в науку! Ми навчим,
Почому хлiб i сiль почiм!
Ми християни: храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тiльки сакля очi коле:
Чого вона сто┐ть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тiй собацi! Чом ви нам
Платить за сонце не повиннi! -
Та й тiльки ж то! Ми не погани,
Ми настоящi християни -
Ми малим ситi!.. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й свiта, як на те -
Одна Сибiр неiсходима!
А тюрм, а люду!.. Що й лiчить!
Од молдаванина до фiнна
На всiх язиках все мовчить,
Бо благоденству║! У нас
Святую бiблiю чита║
Святий чернець i науча║,
Що цар якийсь-то свинi пас
Та дружню жiнку взяв до себе,
А друга вбив. Тепер на небi!
От бачите, якi у нас
Сидять на небi! Ви ще темнi,
Святим хрестом не просвiщенi!
У нас навчiться! В нас дери,
Дери та дай,
I просто в рай,
Хоч i рiдню всю забери!
У нас! Чого-то ми не вмi║м?
I зорi лiчим, гречку сi║м,
Французiв ла║м. Прода║м
Або у карти програ║м
Людей... не негрiв... а таких,
Таки хрещених... но простих.
Ми не гiшпани! Крий нас, боже,
Щоб крадене перекупать,
Як тi жиди. Ми по закону!..

По закону апостола
Ви любите брата!
Су║слови, лицемiри,
Господом проклятi!
Ви любите на братовi
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону:
Дочцi на кожушок,
Байстрюковi на придане,
Жiнцi на патинки.
Собi ж на те, що не знають
Нi дiти, нi жiнка!

За кого ж ти розiп'явся,
Христе, сине божий?
За нас добрих, чи за слово
Iстини... Чи, може,
Щоб ми з тебе насмiялись?
Воно ж так i сталось.

Храми, каплицi, i iкони,
I ставники, i мiрри дим,
I перед образом тво┐м
Неутомленнi┐ поклони
За кражу, за войну, за кров, -
Щоб братню кров пролити просять,
I потiм в дар тобi приносять
З пожару вкрадений покров!!.
Просвiтились! Та ще й хочем
Других просвiтити,
Сонце правди показати...
Слiпим, бачиш, дiтям!!
Все покажем! Тiльки дайте
Себе в руки взяти.
Як i тюрми мурувати,
Кайдани кувати -
Як i носить!.. I як плести
Кнути узлуватi, -
Всьому навчим! Тiльки-дайте
Сво┐ синi гори
Остатнi┐... бо вже взяли
I поле i море.

I тебе загнали, мiй друже ║диний,
Мiй Якове добрий! Не за Укра┐ну,
А за ┐┐ ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московсько┐ чашi московську отруту!
О друже мiй добрий! друже незабутий!
Живою душею в Украйнi витай;
Лiтай з козаками понад берегами,
Розритi могили в степу назирай.
Заплач з козаками дрiбними сльозами
I мене з неволi в степу виглядай.

А поки що - мо┐ думи,
Мо║ люте горе
Сiятиму. Нехай ростуть
Та з вiтром говорять.
Вiтер тихий з Укра┐ни
Понесе з росою
Мо┐ думи аж до тебе!..
Братньою сльозою
Ти ┐х, друже, привiта║ш,
Тихо прочита║ш...
I могили, степи, море.
I мене згада║ш.

18 листопада 1845 в Переяславi

ЛIЛЕЯ

- За що мене, як росла я,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вiтають,
Царiвною називають,
Очей не спускають
З мого цвiту! Дивуються,
Не знають, де дiти!
Скажи менi, мiй братiку,
Королевий цвiте!
- Я не знаю, моя сестро. -
I цвiт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До бiлого пониклого
Личенька Лiле┐.
I заплакала Лiлея
Росою-сльозою...
Заплакала i сказала:
- Брате мiй! З тобою
Ми давно вже коха║мось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась...
Моя мати... Чого вона,
Вона все журилась,
I на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась,
I плакала. Я не знаю,
Мiй брате ║диний!
Хто ┐й лихо заподiяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в'яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла. А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У бiлих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан по┐хав десь далеко,
А мене покинув.
I прокляли його люди,
Будинок спалили...
А мене не знаю за що,
Убити - не вбили,
Тiльки мо┐ довгi коси
Остригли, накрили
Острижену ганчiркою.
Та ще й реготались.
Жиди навiть нечистi┐
На мене плювали.
Отаке-то, мiй братiку,
Було менi в свiтi.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люди вiку. Я умерла
Зимою пiд тином,
А весною процвiла я
Цвiтом при долинi,
Цвiтом бiлим, як снiг бiлим!
Аж гай звеселила.
Зимою люди... боже мiй!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дiвчата заквiтчались
I почали звати
Лiле║ю-снiгоцвiтом;
I я процвiтати
Стала в га┐, i в теплицi,
I в бiлих палатах.
Скажи ж менi, мiй братiку,
Королевий цвiте:
Нащо мене бог поставив
Цвiтом на сiм свiтi?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матiр?.. Милосердий,
Святий боже, милий! -
I заплакала Лiлея.
А цвiт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На бiле║ поникле║
Личенько Лiле┐.

[Ки┐в 1846 липня 25] - [Нижнiй Новгород 1858] 6 березня

МОЛИТВА

Царям, всесвiтнiм шинкарям,
I дукачi, i таляри,
I пута кутi┐ пошли.

Робочим головам, рукам
На сiй окраденiй землi
Свою ти силу ниспошли.

Менi ж, мiй боже, на землi
Подай любов, сердечний рай
I бiльш нiчого не давай!

24 травня 1860 С. П. Б.

Царiв, кривавих шинкарiв,
У пута кутi┐ окуй,
В склепу глибокiм замуруй.

Трудящим людям, всеблагий.
На ┐х окраденiй землi
Свою ти силу ниспошли.

А чистих серцем - коло ┐х
Постав ти ангели сво┐,
Щоб чистоту ┐х соблюли:

Менi ж, о господи, подай
Любити правду на землi
I друга щирого пошли!

25 травня [1860 С. П. Б.]

Злоначинающих спини,
У пута кутi┐ не куй,
В склепи глибокi не муруй.

А доброзиждущим рукам
I покажи, i поможи,
Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? - Коло ┐х
Постави ангели сво┐
I чистоту ┐х соблюди.

А всiм нам вкупi на землi
кдиномислi║ подай
I братолюбi║ пошли.

27 травня [1860 С. П .Б.]

Тим неситим очам,
Земним ббгам-царям,
I плуги, й кораблi,
I всi добра землi,
I хвалебнi псалми -
Тим дрiбненьким богам.

Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сiять, не ждать
I посiяне жать
Роботящим рукам.

Добросердим-малим,
Тихолюбцям-святим,
Творче неба й землi!
Долгоденствi║ ┐м
На сiм свiтi; на тiм...
Рай небесний пошли.

Все на свiтi - не нам,
Все богам, тим царям!
I плуги, й кораблi,
I всi добра землi,
Моя любо!.. А нам -
Нам любов мiж людьми.

31 травня [1860 С. П. Б.]

НА ВIЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

Сонце грi║, вiтер вi║
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калинi одиноке
Гнiздечко гойда║, -
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не зна║.
Згадай лихо, та й байдуже...
Минулось... пропало...
Згадай добре, - серце в'яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смерка║,
Защебече на калинi -
Нiхто не мина║.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убира║, догляда║, -
Не мине калину.
Чи сирота, що до свiта
Вста║ працювати,
Опиниться, послуха║;
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, -
Серце б'║ться, любо...
I свiт божий, як Великдень,
I люди, як люди.
Чи дiвчина, що милого
Щодень вигляда║,
В'яне, сохне сиротою,
Де дiтись, не зна║;
Пiде на шлях подивитись,
Поплакати в лози, -
Защебече соловейко -
Сохнуть дрiбнi сльози.
Послуха║, усмiхнеться,
Пiде темним га║м...
Нiби з милим розмовляла...
А вiн, знай, спiва║.
Та дрiбно, та рiвно, як бога блага║,
Поки вийде злодiй на шлях погулять
З ножем у халявi, - пiде руна га║м,
Пiде i замовкне - нащо щебетать?
Запеклую душу злодiя не спинить,
Тiльки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же люту║, поки сам загине,
Поки безголов'я ворон прокричить.
Засне долина. На калинi
I соловейко задрiма.
Повi║ вiтер по долинi -
Пiшла дiбровою руна,
Руна гуля║, божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови пiдуть по дiбровi,
Дiвчата вийдуть воду брать,
I сонце гляне, - рай та й годi!
Верба смi║ться, свято скрiзь!
Заплаче злодiй, лютий злодiй.
Було так перш - тепер дивись:
Сонце грi║, вiтер вi║
З поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину.
На калинi одиноке
Гнiздечко гойда║.
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не зна║.
Недавно, недавно у нас в Укра┐нi
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
I гори, i море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвiта
Водив за собою,-
Все осталось, все суму║,
Як ру┐ни Тро┐.
Все суму║, - тiльки слава
Сонцем засiяла.
Не вмре кобзар, бо навiки
Його привiтала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба ся║,
Тебе не забудуть!
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру - прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Укра┐ну менi заспiвай!
Нехай усмiхнеться серце на чужинi,
Хоч раз усмiхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом ║диним
Перенiс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота на свiтi, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бiк - човна не дають.
Згадаю Бнея, згадаю родину,

Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.
А може, я й темний, нiчого не бачу,
Злая доля, може, по тiм боцi плаче, -
Сироту усюди люде осмiють.
Нехай би смiялись, та там море гра║,
Там сонце, там мiсяць яснiше сiя,
Там з вiтром могила в степу розмовля║,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Укра┐ну менi заспiвай!

(1838, С.-Петербург)

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

В Путивлi-градi вранцi-рано
Спiва║-плаче Ярославна,
Як та зозуленька ку║,
Словами жалю дода║.
- Полечу, каже, зигзицею,
Тi║ю чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В рiцi Каялi. I на тiлi,
На княжiм бiлiм, помарнiлiм,
Омию кров суху, отру
Глибокi┐, тяжкi┐ рани... -
I квилить-плаче Ярославна
В Путивлi рано на валу:
- Вiтрило-вiтре мiй ║диниi'i!
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилi
На во┐ любi┐ мо┐,
На князя, ладо мо║ миле,
Ти хановi мета║ш стрiли?
Не мало неба, i землi,
I моря синього. На морi
Гойдай насади-кораблi.
А ти, прелютий... Горе! Горе!
Мо║ веселi║ украв,
В степу на тирсi розiбгав. -
Суму║, квилить, плаче рано
В Путивлi-градi Ярославна.
I каже: - Дужий i старий,
Широкий Днiпре, не малий!
Пробив ║си високi скали,
Текучи в землю половчина,
Носив ║си на байдаках
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!..
О мiй Словутицю преславний!
Мо║ ти ладо принеси,
Щоб я постiль весела слала,
У море слiз не посилала, -
Сльозами моря не долить. -
I плаче, плаче Ярославна
В Путивлi на валу на брамi.
Святе║ сонечко зiйшло.
I каже: - Сонце пресвяте║
На землю радiсть принесло
I людям i землi, мо║┐
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив ║си луги, степи,
Спалив i князя i дружину,
Спали мене на самотi!
Або не грiй i не свiти...
Загинув ладо... Я загину!

4 червня [1860] С.П.Б.

В Путивлi-градi вранцi-рано
Суму║, плаче Ярославна!
- Полечу, рече, зозулею,
Понад Дуна║м полечу!
Рукав бобряний омочу
В рiцi Каялi... i омию
На княжому дебелiм тiлi
Засохлу кров його... Отру
Глибокi┐ на любiм ладо рани. -
I плаче, плаче Ярославна
В Путивлi-городi. Й рече:
- Вiтрило-вiтре, господине!
Нащо ти вi║ши, несеш
На легкому крилi сво║му
Хиновськi стрiли?

14 вересня [1860 С.-Петербург]

ПРИЧИННА

Реве та стогне Днiпр широкий,
Сердитий вiтер завива,
Додолу верби гне високi,
Горами хвилю пiдiйма.
I блiдний мiсяць на ту пору
Iз хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синiм морi,
То виринав, то потопав.
Ще третi пiвнi не спiвали,
Нiхто нiгде не гомонiв,
Сичi в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипiв.

В таку добу пiд горою,
Бiля того гаю,
Що чорнi║ над водою,
Щось бiле блука║.
Може, вийшла русалонька
Матерi шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блука║:
То дiвчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що таке║ робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опiвночi,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торiк покинув.
Обiщався вернутися,
Та, мабуть, i згинув!
Не китайкою покрились
Козацькi┐ очi,
Не вимили бiле личко
Слiзоньки дiвочi:
Орел вийняв карi очi
На чужому полi,
Бiле тiло вовки з'┐ли, -
Така його доля.
Дарма щонiч дiвчинонька
Його вигляда║.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привiта║,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав'яже,
Не на лiжко - в домовину
Сиротою ляже!

Така ┐┐ доля... О боже мiй милий!
За що ж ти кара║ш ┐┐, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькi┐ очi?.. Прости сироту!
Кого ж ┐й любити? Нi батька, нi неньки;
Одна, як та пташка в далекiм краю.
Пошли ж ти ┐й долю, - вона молоденька,
Бо люде чужi┐ ┐┐ засмiють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокiл убив?
Суму║, ворку║, бiлим свiтом нудить,
Лiта║, шука║, дума - заблудив.
Щаслива голубка: високо лiта║,
Полине до бога - милого питать.
Кого ж сиротина, кого запита║,
I хто ┐й розкаже, i хто те║ зна║,
Де милий ночу║: чи в темному гаю,
Чи в бистрiм Дунаю коня напува,
Чи, може, з другою, другую коха║,
┐┐, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинi┐ крила,
За синiм би морем милого знайшла;
Живого б любила. Другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким подiлиться,
Не так воно хоче, як бог нам да║:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
"Журись", - каже думка, жалю завда║.
О боже мiй милий! така твоя воля,
Таке ┐┐ щастя, така ┐┐ доля!

Вона все ходить, з уст нi пари.
Широкий Днiпр не гомонить:
Розбивши вiтер чорнi хмари,
Лiг бiля моря одпочить,
А з неба мiсяць так i ся║;
I над водою, i над га║м,
Кругом, як в усi, все мовчить.
Аж гульк - з Днiпра повиринали
Малi┐ дiти, смiючись.
"Ходiмо грiться! - закричали. -
Зiйшло вже сонце!" (Голi скрiзь:
З осоки коси, бо дiвчата).

"Чи всi ви тута? - кличе мати.
Ходiм шукати вечерять.
Погра║мось, погуляймо
Та пiсеньку заспiваймо:
Ух! ух!

Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Мiсяченьку!

Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очеретi,
В очеретi, в осоцi,
Срiбний перстень на руцi;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у дiбровi.
Свiти довше в чистiм полi,
Щоб нагулятись доволi.
Поки вiдьми ще лiтають,
Поки пiвнi не спiвають,
Посвiти нам... Он щось ходить!
Он пiд дубом щось там робить.
Ух! ух!

Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила".

Зареготались нехрещенi...
Гай обiзвався; галас, зик,
Орда мов рiже. Мов скаженi,
Летять до дуба... нiчичирк...
Схаменулись нехреiценi,
Дивляться - мелька║,
Щось лiзе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дiвчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то ┐й причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гiллячцi
Стала... в серце коле!
Подивилась на всi боки
Та й лiзе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли ┐┐, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На ┐┐ уроду...
Третi пiвнi: кукурiку! -
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко -
Пiшла луна га║м;
Червонi║ за горою;
Плугатар спiва║.
Чорнi║ гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засинiли понад Днiпром
Високi могили;
Пiшов шелест по дiбровi;
Шепчуть густi лози.
А дiвчина спить пiд дубом
При битiй дорозi.
Знать, добре спить, що не чу║,
Як ку║ зозуля,
Що не лiчить, чи довго жить...
Знать, добре заснула.

А тим часом iз дiброви
Козак ви┐жджа║;
Пiд ним коник вороненький
Насилу ступа║.
"Iзнемiгся, товаришу!
Сьогоднi спочинем:
Близько хата, де дiвчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не менi, другому...
Швидше, коню, швидше, коню,
Поспiшай додому!"
Утомився вороненький,
Iде, спотикнеться, -
Коло серця козацького
Як гадина в'║ться.
"Ось i дуб той кучерявий...
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!"
Кинув коня та до не┐:
"Боже ти мiй, боже!"
Кличе ┐┐ та цiлу║...
Нi, вже не поможе!
"За що ж вони розлучили
Мене iз тобою?"
Зареготавсь, розiгнався -
Та в дуб головою!

Iдуть дiвчата в поле жати
Та, знай, спiвають iдучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночi.
Iдуть - пiд дубом зелененьким
Кiнь замордований сто┐ть,
А бiля його молоденький
Козак та дiвчина лежить.
Цiкавi (нiгде правди дiти)
Пiдкралися, щоб iзлякать;
Коли подивляться, що вбитий, -
З переполоху ну втiкать!

Збиралися подруженьки,
Слiзоньки втирають;
Збиралися товаришi
Та ями копають;
Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слiд, по закону.
Насипали край дороги
Двi могили в житi.
Нема кому запитати,
За що ┐х убито?
Посадили над козаком
Явiр та ялину,
А в головах у дiвчини
Червону калину.
Прилiта║ зозуленька
Над ними кувати;
Прилiта║ соловейко
Щонiч щебетати;
Виспiву║ та щебече,
Поки мiсяць зiйде,
Поки тi┐ русалоньки
З Днiпра грiтись вийдуть.

[1837, С.-Петербург]

РАЗРЫТАЯ МОГИЛА

Край мой тихий, мать Украйна,
Чей ты искупаешь
Грех великий, за кого ты
В муках погибаешь?
Или ты молитвы ранней
Богу не творила?
Иль детей своих ты честно
Жить не научила?
"Я молилась, я трудилась,

Я глаз не смыкала,
Й Детей своих я в добрых
Нравах наставляла.
Как цветочки в чистом поле,
Вырастали дети,
Знала власть я, знала волю
На широком свете.
О Богдан мой, сын мой милый!
Горе мне с тобою,
Что ты сделал, неразумный,
С матерью родною?
Над твоею колыбелью
Песни злой неволи
Пела я и со слезами
Ожидала воли.
О Богдан, когда б я знала,
Что мне жизнь судила,
Я тебя бы в колыбели
Насмерть задушила.
Овладели чужеземцы
Моими степями,
Дети мой на чужбине
Бродят батраками.
Днепр мой, брат мой, высыхает
Средь степей унылых,
А москаль по степи бродит,
Роется в могилах.
Не свое он роет, ищет,
Могилы тревожит;
Но растет уж перевертень...
Вырастет, поможет
Он хозяйничать в отчизне
Чужаку... Спешите
Й рубаху вы с матери
Худую снимите!
Звери, звери, мать родную
Терзать помогите!"
Вся раскопана, разрыта
Старая могила...
Что нашли в ней? Что отцами
Закопано было?
Эх, когда бы отыскать нам...
Отыскать нам кладьi, ч┐о земля сокрыла
Не плакали б дети, мать бы не тужила!..

9 октября 1843. Березань.

СЕСТРI

Минаючи убогi села
Понадднiпрянськi невеселi,
Я думав: - Де ж я прихилюсь?
I де подiнуся на свiтi? -
I сниться сон менi: дивлюсь,
В садочку, квiтами повита,
На пригорi собi сто┐ть,
Неначе дiвчина, хатина.
Днiпро геть-геть собi розкинувсь!
Сiя║ батько та горить!
Дивлюсь, у темному садочку,
Пiд вишнею у холодочку,
Моя ║диная сестра!
Многострадалиця святая! -
Неначе в ра┐ спочива║
Та з-за широкого Днiпра
Мене, небога, вигляда║.
I ┐й зда║ться - вирина║
З-за хвилi човен, доплива...
I в хвилi човен порина.
- Мiй братiку! Моя ти доле! -
I ми прокинулися. Ти...
На панщинi, а я в неволi!..
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!
Молися, сестро! будем живi,
То бог поможе перейти.

20 липня [1859] Черкаси

ТАРАСОВА НIЧ

На розпуттi кобзар сидить
Та на кобзi гра║;
Кругом хлопцi та дiвчата -
Як мак процвiта║.
Гра║ кобзар, виспiву║,
Вимовля словами,
Як москалi, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В недiленьку вранцi;
Як ховали козаченька
В зеленiм байрацi.
Гра║ кобзар, виспiву║ -
Аж лихо смi║ться...
"Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись - панували,
Та бiльше не будем!
Тi┐ слави козацько┐
Повiк не забудем!

Вста║ хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Укра┐на -
Така ┐┐ доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Нiхто ┐┐ не ряту║...
Козачество гине;
Гине слава, батькiвщина;
Нема║ де дiтись;
Виростають нехрещенi
Козацькi┐ дiти;
Кохаються невiнчанi;
Без попа ховають;
Запродана жидам вiра,
В церкву не пускають!
Як та галич поле крив,
Ляхи, унiати

Налiтають, - нема кому
Порадоньки дати.
Обiзвався Наливайко -
Не стало Кравчини!
Обiзвавсь козак Павлюга
За нею полинув!
Обiзвавсь Тарас Трясило
Гiркими сльозами:
"Бiдна моя Укра┐но,
Стоптана ляхами!"
Укра┐но, Укра┐но!
Серце мо║, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
Де подiлось козачество,
Червонi жупани?
Де подiлась доля-воля,
Бунчуки6, гетьмани?
Де подiлися? Згорiло
А чи затопило
Син║ море тво┐ гори,
Високi могили?
Мовчать гори, гра║ море,
Могили сумують,
А над дiтьми козацькими
Поганцi панують.
Грай же, море, мовчiть, гори!
Гуляй, буйний, полем!
Плачте, дiти козацькi┐, -
Така ваша доля!
Обiзвавсь Тарас Трясило
Вiру рятовати,
Обiзвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!
Обiзвався пан Трясило:
"А годi журиться!
А ходiм лиш, пани-брати,
З поляками биться!"

Вже не три днi, не три ночi
Б'║ться пан Трясило.
Од Лимана до Трубайла
Трупом поле крилось.
Iзнемiгся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конецпольський
Дуже звеселився;
Зiбрав шляхту всю докупи
Та й ну частовати.
Зiбрав Тарас козаченькiв -
Поради прохати:
"Отамани товаришi,
Брати мо┐, дiти!
Дайте менi порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражi ляхи -
Наше безголов'я".
"Нехай собi бенкетують,
Нехай на здоров'я!
Нехай, клятi, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А нiч-мати дасть пораду, -
Козак ляха знайде".

Лягло сонце за горою,
Зiрки засiяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхiв обступали.
Як став мiсяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки -
Нiкуди втiкати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зiйшло сонце - ляшки-панки
Покотом лежали.

Червоною гадюкою
Несе Альта вiсти,
Щоб летiли крюки з поля
Ляшкiв-панкiв ┐сти.
Налетiли чорнi крюки
Вельможних будити;
Зiбралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали чорнi крюки,
Виймаючи очi;
Заспiвали козаченьки
Пiсню тi┐ ночi, -
Тi┐ ночi криваво┐,
Що славною стала
Тарасовi, козачеству,
Ляхiв що приспала.

Над рiчкою, в чистiм полi,
Могила чорнi║;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленi║.
Сидить ворон на могилi
Та з голоду кряче...
Згада козак гетьманщину,
З гада та й заплаче!"
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопцi та дiвчата
Слiзоньки втирають.

Пiшов кобзар по улицi -
З журби як загра║!
Кругом хлопцi навприсядки,
А вiн вимовля║:
"Нехай буде отакечки!
Сидiть, дiти, у запечку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жiнку,
Найду жiнку, почастую,
З вороженькiв покепкую".

[6 листопада 1838, С.-Петербург]

ТОПОЛЯ

По дiбровi вiтер ви║,
Гуля║ по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий -
Нащо зеленi║?
Кругом поле, як те море
Широке, синi║.
Чумак iде, подивиться
Та й голову схилить;
Чабан вранцi з сопiлкою
Сяде на могилi,
Подивиться - серце ни║:
Кругом нi билини!
Одна, одна, як сирота
На чужинi, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте, все розкажу,
Слухайте ж, дiвчата.
Полюбила чорнобрива
Козака дiвчина.
Полюбила - не спинила,
Пiшов та й загинув...
Якби знала, що покине, -
Була б не любила;
Якби знала, що загине, -
Була б не пустила;
Якби знала, не ходила б
Пiзно за водою,
Не стояла б до пiвночi
З милим пiд вербою;
Якби знала!..

I то лихо -

Попереду знати,
Що нам в свiтi зустрiнеться.
Не знайте, дiвчата!
Не питайте свою долю...
Само серце зна║,
Кого любить... Нехай в'яне,
Поки закопають!
Бо не довго, чорнобривi,
Карi оченята;
Бiле личко червонi║
Не довго, дiвчата!
До полудня, та й зав'яне,
Брови полиняють...
Кохайтеся ж, любiтеся,

Як серденько зна║.
Защебече соловейко
В лузi на калинi, -
Заспiва║ козаченько,
Ходя по долинi.
Виспiву║, поки вийде
Чорнобрива з хати;
А вiн ┐┐ запита║:
"Чи не била мати?"
Стануть собi, обiймуться, -
Спiва соловейко;
Послухають, розiйдуться, -
Обо║ раденькi.
Нiхто того не побачить,
Нiхто не спита║:
"Де ти була, що робила?"
Сама собi зна║.
Любилася, кохалася,
А серденько млiло:
Воно чуло недоленьку,
А сказать не вмiло.
Не сказало - осталася,
День i нiч ворку║,
Як голубка без голуба,
А нiхто не чу║.
Не щебече соловейко
В лузi над водою,
Не спiва║ чорнобрива,
Стоя пiд вербою;
Не спiва║, - як сирота,
Бiлим свiтом нудить.
Без милого батько, мати -
Як чужi┐ люде.
Без милого сонце свiтить -
Як ворог смi║ться;
Без милого скрiзь могила...
А серденько б'║ться!

Минув i рiк, минув другий
Козака нема║;
Сохне вона, як квiточка, -
Нiхто не пита║.
"Чого в'янеш, моя доню?" -
Мати не спитала,
За старого, багатого
Нищечком ║днала.
"Iди, доню, - каже мати, -
Не вiк дiвовати.
Вiн багатий, одинокий -
Будеш пановати".

"Не хочу я пановати,
Не пiду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспiвають,
А дружки поплачуть:
Легше менi в трунi лежать,
Нiж його побачить".

Не слухала стара мати,
Робила, що знала;
Все бачила чорнобрива,
Сохла i мовчала.
Пiшла вночi до ворожки,
Щоб поворожити:
Чи довго ┐й на сiм свiтi
Без милого жити?
"Бабусенько, голубонько,
Серце мо║, ненько!
Скажи менi щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив, здоров, чи вiн любить,
Чи забув-покинув?
Скажи ж менi, де мiй милий?
Край свiта полину!
Бабусенько, голубонько,
Скажи, коли зна║ш!
Бо вида║ мене мати
За старого замiж.

Любить його, моя сиза,
Серце не навчити.
Пiшла б же я утопилась -
Жаль душу згубити.
Коли нежив чорнобривий,
Зроби, моя пташко,
Щоб додому не вернулась...
Тяжко менi, тяжко!
Там старий жде з старостами...
Скажи ж мою долю".
"Добре, доню; спочинь трошки..
Чини ж мою волю.
Сама колись дiвовала,
Те║ лихо знаю;
Минулося - навчилася,
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторiк знала,
Позаторiк i зiллячка
Для того придбала".

Пiшла стара, мов каламар
Достала з полицi.
"Ось на тобi сего дива!
Пiди до криницi;
Поки пiвнi не спiвали,
Умийся водою,
Випий трошки сего зiлля -
Все лихо заго┐ть.
Вип'║ш - бiжи якомога;
Що б там нi кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Мiсяць серед неба,
Випий ще раз; не при┐де -
Втрет║ випить треба.
За перший раз, як за той рiк,
Будеш ти такою;
А за другий - серед степу
Тупне кiнь ногою.
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде.
А за третiй... моя доню,
Не питай, що буде.
Та ще, чу║ш, не хрестися,
Бо все пiде в воду.
Тепер же йди, подивися
На торiшню вроду".

Взяла зiлля, поклонилась:
"Спасибi, бабусю!"
Вийшла з хати: "Чи йти, чи нi?
Нi, вже не вернуся!"
Пiшла, вмилась, напилася,
Мов не своя стала,
Вдруге, втрет║, та, мов сонна,
В степу заспiвала:

"Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости тонка та висока
До само┐ хмари,
Спитай бога, чи дiжду я,
Чи не дiжду пари?
Рости, рости, подивися
За син║║ море:
По тiм боцi - моя доля,
По сiм боцi - горе.
Там десь милий чорнобривий
По полю гуля║,
А я плачу, лiта трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, мо║ серце,
Що смiються люде;
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде.
Сама хоче мене мати
В землю заховати...
А хто ж ┐┐ головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпита║,
На старiсть поможе?
Мамо моя, доле моя!
Боже милий, боже!
Подивися, тополенько,
Як нема - заплачеш
До схiд сонця ранiсiнько,
Щоб нiхто не бачив.
Рости ж, серце-тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю!"

Таку пiсню чорнобрива
В степу заспiвала.
Зiлля дива наробило -
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не дiждала пари;
Тонка-тонка та висока -
До само┐ хмари.
По дiбровi вiтер ви║,
Гуля║ по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

[1839, С.-Петербург]

УТОПЛЕНА

Вiтер в га┐ не гуля║ -
Вночi спочива║;
Прокинеться - тихесенько
В осоки пита║:
"Хто се, хто се по сiм боцi
Чеше косу? хто се?..
Хто се, хто се по тiм боцi
Рве на собi коси?..
Хто се, хто се?" - тихесенько
Спита║-повi║

Та й задрiма, поки неба
Край зачервонi║.
"Хто се, хто се?" - спита║те,
Цiкавi дiвчата.
Ото дочка по сiм боцi,
По тiм боцi мати.
Давно колись те дiялось
У нас на Вкра┐нi.
Серед села вдова жила
У новiй хатинi,
Бiлолиця, кароока
I станом висока,
У жупанi; кругом панi,
I спереду, й збоку.
I молода - нiвроку ┐й, -
А за молодою,
А надто ще за вдовою,
Козаки ордою

Так i ходять. I за нею
Козаки ходили,
Поки вдова без сорома
Дочку породила;
Породила, та й байдуже;
Людям годувати
В чужiм селi покинула:
Отака-то мати!..
Постривайте, що ще буде!
Годували люди
Малу дочку, а вдовиця
В недiлю i в будень
З жонатими, з парубками
Пила та гуляла,
Поки лихо не спiткало,
Поки не та стала:
Незчулася, як минули
Лiта молодi┐...
Лихо, лихо! мати в'яне,
Дочка червонi║,
Вироста║... Та й виросла
Ганна кароока,
Як тополя серед поля,
Гнучка та висока.
"Я Ганнусi не боюся!" -
Спiва║ матуся;
А козаки, як хмiль отой,
В'ються круг Ганнусi.
А надто той рибалонька,
Жвавий, кучерявий,
Млi║, в'яне, як зустрiне
Ганнусю чорняву.
Побачила стара мати,
Сказилася люта:
"Чи бач, погань розхристана,
Байстря необуте!
Ти вже виросла, дiву║ш,
З хлопцями гуля║ш-
Постривай же, ось я тобi!..
Мене зневажа║ш?
Нi, голубко!"
I од злостi

Зубами скрегоче.
Отака-то бува мати!..
Де ж серце жiноче?
Серце матерi?.. Ох, лихо,
Лишенько, дiвчата!
Мати стан гнучкий, високий,
А серця - не мати.
Iзогнеться стан високий,
Брови полиняють,
I незчу║тесь; а люди
Смiючись згадають
Вашi лiта молодi┐,
Та й скажуть - ледащо!
Тяжко плакала Ганнуся,
I не знала, за що,
За що мати знуща║ться,
Ла║, проклина║,
Сво║ дитя без сорома
Байстрям нарiка║.

Катувала, мордувала,
Та не помагало:
Як макiвка на городi,
Ганна розцвiтала;
Як калина при долинi
Вранцi пiд росою,
Так Ганнуся червонiла,
Милася сльозою.
"Заворожена!.. стривай же! -
Шепче люта мати. -
Треба трути роздобути,
Треба йти шукати
Стару вiдьму!"

Найшла вiдьму,
I трути достала,
I трутою до схiд сонця
Дочку напувала.
Не помогло... Кляне мати
Той час i годину,
Коли на свiт породила
Нелюбу дитину.
"Душно менi; ходiм, дочко,
До ставка купатись".
"Ходiм, мамо".
На березi

Ганна роздяглася,
Роздяглася, розкинулась
На бiлiй сорочцi;
Рибалонька кучерявий
Млi║ на тiм боцi...
I я колись... Та цур йому!
Сором - не згадаю.
Як дитина, калиною
Себе забавля║,
Гне стан гнучкий, розгина║,
На сонечку грi║.
Мати дивиться на не┐,
Од злостi нiмiв;
То жовтi║, то синi║;
Розхристана, боса,
З роту пiна; мов скажена,
Рве на собi коси.
Кинулася до Ганнусi
I в коси впилася.
"Мамо! мамо! що ти робиш?"
Хвиля роздалася,
Закипiла, застогнала -
I обох покрила.
Рибалонька кучерявий
З усi║┐ сили

Кинувсь в воду; пливе, синю
Хвилю роздира║,
Пливе, пливе... от-от доплив!
Пiрнув, вирина║ -
I утоплену Ганнусю
На берег виносить,
Iз рук матерi закляклих
Вирива║ коси.
"Серце мо║! доле моя!
Розкрий карi очi!
Подивися, усмiхнися!
Не хочеш? не хочеш!"
Плаче, пада коло не┐,
Розкрива, цiлу║
Мертвi очi. "Подивися!..
Не чу║, не чу║!"
Лежить собi на пiсочку,
Бiлi рученята
Розкидала; а за нею
Стара люта мати:
Очi вивело iз лоба
Од страшно┐ муки;
Втеребила в пiсок жовтий
Старi синi руки.
Довго плакав рибалонька:
"Нема в мене роду,
Нема долi на сiм свiтi,-
Ходiм жити в воду!"
Пiдняв ┐┐, поцiловав...
Хвиля застогнала,
Розкрилася, закрилася -
I слiду не стало...

З того часу ставок чистий
Зарiс осокою;
Не купаються дiвчата,
Обходять горою;
Як угледять, то хрестяться
I зовуть заклятим...
Сумно-сумно кругом його...
А вночi, дiвчата,
Виплива║ з води мати,
Сяде по тiм боцi;
Страшна, синя, розхристана
I в мокрiй сорочцi,
Мовчки дивиться на сей бiк,
Рве на собi коси...
А тим часом синя хвиля
Ганнусю виносить.
Голiсiнька, стрепенеться,
Сяде на пiсочку...
I рибалка виплива║,
Несе на сорочку
Баговиння зеленого;
Поцiлу║ в очi -
Та i в воду: соромиться
На гнучкий дiвочий,
На стан голий подивиться.
I нiхто не зна║
Того дива, що твориться
Серед ночi в га┐.
Тiлько вiтер з осокою
Шепче: "Хто се, хто се
Сидить сумно над водою,
Чеше довгi коси?"

С.-Петербург, декабря 8, 1841 року

ВАРНАК

Тиняючи на чужинi
Понад Елеком, стрiв я дiда
Вельми старого. Наш земляк
I недомучений варнак
Старий той був. Та у недiлю
Якось у полi ми зустрiлись
Та й забалакались. Старий
Згадав свою Волинь святую
I волю-долю молодую,
Свою бувальщину. I ми
В травi за валом посiдали,
I розмовляли, сповiдались
Один другому. - Довгий вiк! -
Старий промовив. - Все од бога!
Од бога все! А сам нiчого
Дурний не вдi║ чоловiк!
Я сам, як бачиш, марне, всу║,
Я сам занiвечив свiй вiк,
I нi на кого не жалкую,
I нi у кого не прошу я,
Нiчого не прошу. Отак,
Мiй сину, друже мiй ║диний,
Так i загину на чужинi
В неволi. - I старий варнак
Заплакав нишком. Сивий брате!
Поки живе надiя в хатi,
Нехай живе, не виганяй.
Нехай пустку нетоплену
Iнодi нагрi║.
I потечуть з очей старих
Сльози молодi┐;
I, умите║ сльозами,
Серце одпочине
I полине iз чужини
На свою кра┐ну.
- Багато дечого не стало, -
Сказав старий. - Води чимало
Iз Iкви в (Пропуск в автографi Шевченка.) утекло...
Над Iквою було село, -
У тiм селi на безталання
Та на погибель вирiс я.
Лихая доленька моя!..
У нашо┐ старо┐ панi
Малi┐ паничi були;
Таки однолiтки зо мною.
Вона й бере мене в поко┐
Синкам на виграшку. Росли,
Росли панята, виростали,
Як тi щенята. Покусали
Не одного мене малi.
Отож i вчити почали
Письму панят. На безголiв'я
I я учуся. Слiзьми! Кров'ю!
Письмо те полилося... Нас,
Дешевших пансько┐ собаки,
Письму учить?!
Молитись богу
Та за ралом спотикатись,
А бiльше нiчого
Не повинен знать невольник, -
Така його доля.
Отож i вивчився я, вирiс,
Прошу собi волi, -
Не да║. I в москалi,
Проклята, не голить.
Що тут на свiтi робити?
Пiшов я до рала...
А паничiв у гвардiю
Поопредiляла...
Година тяжкая настала!
Настали тяжкi┐ лiта!
Отож працюю я за ралом.
Я був убогий сирота.
А у сусiда виростала
У наймах дiвчина. I я...
О доле! Доленько моя!
О боже мiй! О мiй ║диний!
Воно тодi було дитина,
Воно... Не нам тво┐ дiла
Судить, о боже наш великий!
Отож вона менi на лихо
Та на погибель пiдросла.
Не довелось i надивитись,
А я вже думав одружитись,
I веселитися, i жить,
Людей i господа хвалить...
А довелося...
Накупили
I краму й пива наварили,
Не довелося тiльки пить.
Старо┐ панi бахур сивий
Окрав той крам. Розлив те пиво,
Пустив покриткою... Дарма.
Минуло, годi... не до ладу
Тепер i згадувать. Нема,
Нема, минулося, пропало...
Покинув ниву я i рало,
Покинув хату i город,
Усе покинув. Чорт нарадив.
Пiшов я в писарi в громаду.
То сяк, то так мина║ год.
Пишу собi, з людьми братаюсь
Та добрих хлопцiв добираю.
Минув i другий. Паничi
На трет║ лiто поз'┐жджались,
Уже засватанi. Жили
В дворi. Гуляли, в карти грали,
Свого весiлля дожидали
Та молодих дiвчат в селi,
Мов буга┐, перебирали.
Звичайне, паничi. Ждемо,
I ми ждемо того весiлля.
Отож у клечальну недiлю
пх i повiнчано обох,
Таки в домашньому костьолi, -
Вони ляхи були. Нiколи
Нiчого кращого сам бог
Не бачив на землi великiй,
Як молодi┐ тi були...
Заграла весело музика...
пх iз костьола повели
В возобновлении' поко┐.
А ми й зустрiли ┐х i всiх -
Княжат, панят i молодих -
Всiх перерiзали. Рудою
Весiлля вмилося. Не втiк
Нiже ║диний католик.
Всi полягли, мов поросята
В багнi смердячому. А ми,
Упоравшись, пiшли шукати
Ново┐ хати i найшли
Зелену хату i кiмнату
У га┐ темному. В лугах,
В степах широких, в байраках
Крутих, глибоких. Всюди хата.
Було де в хатi погуляти
I одпочити де було.
Мене господарем обрали.
Сiм'я моя щодень росла
I вже до сотнi доростала.
Мов поросяча, кров лилась,
Я рiзав все, що паном звалось,
Без милосердi я i зла,
I рiзав так. I сам не знаю,
Чого хотiлося менi?
Ходив три года я з ножами,
Неначе п'яний той рiзник.
До сльоз, до кровi, до пожару,
До всього, всього я привик.
Було, мов жабу ту, на списi
Спряжеш дитину на огнi
Або панянку бiлолицю
Розiпнеш голу на конi
Та й пустиш в степ.
Всього, всього тодi бувало -
I все докучило менi...
Одурiв я, тяжко стало
У вертепах жити.
Думав сам себе зарiзать,
Щоб не нудить свiтом.
I зарiзав би, та диво,
Диво дивне сталось
Надо мною, недолюдом...
Вже на свiт займалось,
Вийшов я з ножем в халявi
З Броварського лiсу,
Щоб зарiзаться. Дивлюся,
Мов на небi висить
Святий Ки┐в наш великий.
Святим дивом сяють
Храми божi, нiби з самим
Богом розмовляють.
Дивлюся я, а сам млiю.
Тихо задзвонили
У Ки║вi, мов на небi...
О боже мiй милий,
Який дивний ти! Я плакав,
До полудня плакав.
Та так менi любо стало;
I малого знаку
Нудьги тi┐ не осталось,
Мов переродився...
Подивився кругом себе
I, перехрестившись,
Пiшов собi тихо в Ки┐в -
Не святим молитись,
А суда, суда людського
У людей просити.

[Орська крiпость 1848] - [С.-Петербург (?) 1858]

кРЕТИК

Шафариковi

Запалили у сусiда
Нову добру хату
Злi сусiди: нагрiлися
Й полягали спати,
I забули сiрий попiл
По вiтру розвiять.
Лежить попiл на розпуттi,
А в попелi тлi║ -
Iскра огню великого,
Тлi║, не вгаса║,
Жде пiдпалу, як той месник,
Часу дожида║,
Злого часу. Тлiла iскра,
Тлiла, дожидала
На розпуттi широкому,
Та й гаснути стала.
Отак нiмота запалила
Велику хату. I сiм'ю,
Сiм'ю слав'ян роз'║динила
I тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змiю.
Полилися рiки кровi,
Пожар загасили.
А нiмчики пожарище
Й сирот роздiлили.
Виростали у кайданах
Слав'янськi┐ дiти,
I забули у неволi,
Що вони на свiтi!
А на давнiм пожарищi
Iскра братства тлiла, -
Дотлiвала, дожидала
Рук твердих та смiлих.
I дождалась... Прозрiв ║си
В попелi глибоко
Огонь добрий смiлим серцем,
Смiлим орлiм оком!
I засвiтив, любомудре,
Свiточ правди, волi...
I слав'ян сiм'ю велику
Во тьмi i неволi
Перелiчив до одного,
Перелiчив трупи,
А не слав'ян. I став ║си
На великих купах,
На розпуттi всесвiтньому
I║зекi┐лем.
I - о диво! Трупи встали
I очi розкрили;
I брат з братом обнялися
I проговорили
Слово тихо┐ любовi
Навiки i вiки!
I потекли в одно море
Слав'янськi┐ рiки!

Слава тобi, любомудре,
Чеху-слав'янине!
Що не дав ти потонути
В нiмецькiй пучинi
Нашiй правдi! Тво║ море
Слав'янське║, нове,
Затого вже буде повне,
I попливе човен
З широкими вiтрилами
I з добрим кормилом,
Попливе на вольнiм морi,
На широких хвилях.
Слава тобi, Шафарику,
Вовiки i вiки,
Що звiв ║си в одно море
Слав'янськi┐ рiки!

Привiтай же в сво┐й славi
I мою убогу
Лепту - думу немудрую
Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса!
Прийми, отче. А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усi слав'яни стали
Добрими братами,
I синами сонця правди,
I ║ретиками
Отакими, як Констанцький
кретик великий!
Мир мировi подарують
I славу вовiки!

22 листопада 1845 в Переяславi

ЗАПОВIТ

(В автографi Шевченка заголовка нема)

Як умру, то поховайте
Мене на могилi,
Серед степу широкого,
На Вкра┐нi милiй,
Щоб лани широкополi,
I Днiпро, i кручi
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з Укра┐ни
У син║║ море
Кров ворожу... отодi я
I лани i гори -
Все покину i полину
До самого бога
Молитися... А до того -
Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте.
Кайдани порвiте
I вражою злою кров'ю
Волю окропiте.
I мене в сiм'┐ великiй,
В сiм'┐ вольнiй, новiй
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

25 грудня 1845 в Переяславi

N.N.

Менi тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сiяло,
Чи так менi чого було?
Менi так любо, любо стало,
Неначе в бога. .......
Уже прокликали до паю,
А я собi у бур'янi
Молюся богу... I не знаю,
Чого маленькому менi
Тодi так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господн║ небо i село,
Ягня, зда║ться, веселилось!
I сонце грiло, не пекло!

Та недовго сонце грiло,
Недовго молилось...
Запекло, почервонiло
I рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорнiло,
Боже небо голубе║ -
I те помарнiло.
Поглянув я на ягнята -
Не мо┐ ягнята!
Обернувся я на хати -
Нема в мене хати!
Не дав менi бог нiчого!..
I хлинули сльози,
Тяжкi сльози!.. А дiвчина
При самiй дорозi
Недалеко коло мене
Плоскiнь вибирала
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привiтала,
Утирала мо┐ сльози
I поцiлувала .....

Неначе сонце засiяло,
Неначе все на свiтi стало
Мо║... Лани, га┐, сади!
I ми, жартуючи, погнали
Чужi ягнята до води.
Бридня!.. а й досi, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого вiку у тiм раю.
Умер би, орючи, на нивi,
Нiчого б на свiтi не знав,
Не був би в свiтi юродивим,
Людей i бога не прокляв!..

[Орська крiпость, 1847]

N.N.

О думи мо┐! О славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся... але не каюсь!..
Люблю, як щиру, вiрну дружину,
Як безталанную свою Вкра┐ну!
Роби що хочеш з темним зо мною,
Тiльки не кидай, в пекло з тобою
Пошкандибаю ...

Ти привiтала
Нерона лютого, Сарданапала,
Iрода, Ка┐на, Христа, Сократа,
О непотребная! Кесаря-ката
I грека доброго ти полюбила
Однаковiсiнько!.. бо заплатили.
А я, убогий, що принесу я?
За що, сiрому, ти поцiлу║ш?
За пiсню-думу: "Ой гаю, гаю"?
Й не такi, як я, дармо спiвають.
I чудно й нудно, як помiркую,
Що часто котяться голови бу┐
За те║ диво! Мов пси, гризуться
Брати з братами - й не схаменуться
А те║ диво, всiми кохане:
У шинку покритка, а люди п'янi!

[Орська крiпость 1847]

N.N.

Сонце заходить, гори чорнiють,
Пташечка тихне, поле нiмi║,
Радiють люди, що одпочинуть,
А я дивлюся... I серцем лину
В темний садочок на Укра┐ну;
Лину я, лину, думу гадаю,
I нiби серце одпочива║.
Чорнi║ поле, i гай, i гори.
На син║ небо виходить зоря.
Ой зоре┐ зоре! - i сльози кануть.
Чи ти зiйшла вже i на Украйнi?
Чи очi карi тебе шукають
На небi синiм? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб i не чули.

[Орська крiпость 1847]

* * *

Готово! Парус розпустили,
Посунули по синiй хвилi
Помiж кугою в Сир-Дар'ю
Байдару та баркас чималий.
Прощай, убогий Кос-Арале.
Нудьгу заклятую мою
Ти розважав-таки два лiта.
Спасибi, друже; похвались,
Що люди i тебе знайшли
I знали, що з тебе зробити.
Прощай же, друже! Нi хвали,
Анi ганьби я не сплiтаю
Тво┐й пустинi; в iншiм краю,
Не знаю, може й нагадаю
Нудьгу колишнюю колись!

[Кос-Арал 1849]

* * *

I Архiмед i Галiлей
Вина й не бачили. клей
Потiк у черево чернече!
А ви, святi┐ предотечi,
По всьому свiту розiйшлись
I крихту хлiба понесли
Царям убогим. Буде бите
Царями сiяне║ жито!
А люди виростуть. Умруть
Ще незачатi┐ царята...
I на оновленiй землi
Врага не буде, супостата,
А буде син, i буде мати,
I будуть люди на землi.

24 вересня [1860 С.-Петербург]

* * *

I широкую долину,
I високую могилу,
I вечернюю годину,
I що снилось-говорилось,
Не забуду я.
Та що з того? Не побрались,
Розiйшлися, мов не знались.
А тимчасом дорогi┐
Лiта тi┐ молодi┐
Марне пронеслись.

Помарнiли ми обо║:
Я в неволi, ти вдовою,
Не живем, а тiльки ходим
Та згаду║м тi┐ годи,
Як жили колись.

[Кос-Арал 1848]

* * *

I знову менi не привезла
Нiчого почта з Укра┐ни...
За грiшнi┐, мабуть, дiла
Караюсь я в оцiй пустинi
Сердитим богом. Не менi
Про те║ знать, за що караюсь,
Та й знать не хочеться менi.
А сердце плаче, як згадаю
Хоч невеселi┐ случа┐
I невеселi┐ тi днi,
Що пронеслися надо мною
В мо┐й Укра┐нi колись...
Колись божились та клялись,
Братались, сестрились зо мною,
Поки, мов хмара, розiйшлись
Без сльоз, роси тi┐ свято┐.
I довелося знов менi
Людей на старостi... Нi, нi!
Вони з холери повмирали;
А то б хоч клаптик переслали
Того паперу...

Ой iз журби та iз жалю,
Щоб не бачить, як читають
Листи тi┐, погуляю,
Погуляю понад морем
Та розважу сво║ горе.
Та Укра┐ну згадаю,
Та пiсеньку заспiваю.
Люди скажуть, люди зрадять,
А вона мене порадить,
I порадить, i розважить,
I правдоньку менi скаже.

[Кос-Арал 1848]

* * *

Лiчу в неволi днi i ночi -
I лiк забуваю.
О господи, як то тяжко
Тi┐ днi минають!
I лiта пливуть мiж ними,
Пливуть собi стиха,
Забирають за собою
I добро i лихо!
Забирають, не вертають
Нiколи нiчого!
I не благай, бо пропаде
Молитва за богом.

I четвертий рiк мина║
Тихенько, поволi,
I четверту начинаю
Книжечку в неволi
Мережати, - змережаю
Кров'ю та сльозами
Мо║ горе на чужинi,
Бо горе словами
Не розкажеться нiкому
Нiколи, нiколи,
Нiде на свiтi! Нема слов
В далекiй неволi!
Нема║ слов, нема║ сльоз,
Нема║ нiчого.
Нема навiть кругом тебе
Великого бога!
Нема на що подивитись,
З ким поговорити.
Жить не хочеться на свiтi,
А сам мусиш жити.
Мушу, мушу, а для чого?
Щоб не губить душу?
Не варт вона того жалю...
Ось для чого мушу
Жить на свiтi, волочити
В неволi кайдани:
Може, ще я подивлюся
На мою Украйну...
Може, ще я подiлюся
Словами-сльозами
З дiбровами зеленими!
З темними лугами!
Бо нема║ в мене роду
На всiй Укра┐нi,
Та все-таки не тi люди,
Що на цiй чужинi┐
Гуляв би я понад Днiпром
По веселих селах
Та спiвав би сво┐ думи,
Тихi, невеселi.
Дай дожити, подивитись,
О боже мiй милий!
На лани тi┐ зеленi
I тi┐ могили!
А не даси, то донеси
На мою кра┐ну
Мо┐ сльози; бо я, боже!
Я за не┐ гину!
Може, менi на чужинi
Лежать легше буде,
Як iнодi в Укра┐нi
Згадувати будуть!
Донеси ж, мiй боже милий!
Або хоч надiю
Пошли в душу... бо нiчого,
Нiчого не вдiю
Убогою головою,
Бо серце холоне,
Як подумаю, що, може,
Мене похоронять
На чужинi, - i цi думи
Зо мною сховають!..
I мене на Укра┐нi
Нiхто не згада║!

А може, тихо за лiтами
Мо┐ мережанi сльозами
I долетять коли-небудь
На Укра┐ну... i падуть...
Неначе роси над землею,
На щире серце молоде║,
Сльозами тихо упадуть!
I покива║ головою,
I буде плакати зо мною,
I, може, господи, мене
В сво┐й молитвi пом'яне!
Нехай як буде, так i буде.
Чи то плисти, чи то брести.
Хоч доведеться розп'ястись!
А я таки мережать буду
Тихенько бiлi┐ листи.

[Оренбург 1850]

* * *

Менi однаково, чи буду
Я жить в Укра┐нi, чи нi.
Чи хто згада║, чи забуде
Мене в снiгу на чужинi -
Однаковiсiнько менi.
В неволi вирiс мiж чужими,
I, неоплаканий сво┐ми,
В неволi, плачучи, умру,
I все з собою заберу -
Малого слiду не покину
На нашiй славнiй Укра┐нi,
На нашiй - не сво┐й землi.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синовi: - Молись.
Молися, сину: за Вкра┐ну
Його замучили колись. -
Менi однаково, чи буде
Той син молитися, чи нi...
Та не однаково менi,
Як Укра┐ну злi┐ люди
Присплять, лукавi, i в огнi
п┐, окраденую, збудять...
Ох, не однаково менi.

[В казематi 1847]

* * *

Минають днi, минають ночi,
Мина║ лiто; шелестить
Пожовкле листя; гаснуть очi,
Заснули думи, серце спить,
I все заснуло. I не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по свiту волочусь,
Бо вже не плачу й не смiюсь...

Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема нiяко┐?
Коли добро┐ жаль, боже,
То дай зло┐, зло┐!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
I гнилою колодою
По свiту валятись.
Л дай жити, серцем жити
I людей любити,
А коли нi... то проклинать
I свiт запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволi,
А ще гiрше - спати, спати
I спати на волi -
I заснути навiк-вiки,
I слiду не кинуть
Нiякого: однаково -
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема нiяко┐!
Коли добро┐ жаль, боже,
То дай зло┐! зло┐!

21 грудня 1845 В'юнища

* * *

На великдень, на соломi
Против сонця, дiти
Грались собi крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тiй стьожку,
Тiй стрiчку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобiтки шкаповi,
Кому свитку. Одна тiльки
Сидить без обнови
Сирiточка, рученята
Сховавши в рукава.
- Менi мати купувала.
- Менi батько справив.
- А менi хрещена мати
Лиштву вишивала.
- А я в попа обiдала, -
Сирiтка сказала.

[Кос-Арал 1849]

* * *

Над Днiпровою сагою
Сто┐ть явор мiж лозою,
Мiж лозою з ялиною,
З червоною калиною.

Днiпро берег ри║-ри║,
Яворовi корiнь ми║.
Сто┐ть старий, похилився,
Мов козак той зажурився,

Що без долi, без родини,
Та без вiрно┐ дружини,
I дружини, i надi┐
В самотинi посивi║!

Явор каже: - Похилюся
Та в Днiпровi скупаюся. -
Козак каже: - Погуляю
Та любую пошукаю. -

А калина з ялиною
Та гнучкою лозиною,
Мов дiвчаточка iз гаю
Вихожаючи спiвають -

Повбиранi, заквiтчанi
Та з таланом зарученi,
Думки-гадоньки не мають,
В'ються-гнуться та спiвають.

24 червня [1860 С.-Петербург]

* * *

Не нарiкаю я на бога,
Не нарiкаю нi на кого.
Я сам собе, дурний, дурю,
Та ще й спiваючи. Орю
Свiй перелiг - убогу ниву! -
Та сiю слово. Добрi жнива
Колись-то будуть. I дурю!
Себе-таки, себе самого,
А бiльше, бачиться, нiкого?

Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засiйся, чорна ниво,
Волею ясною!
Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посiйся добрим житом,
Долею полийся!
Розвернися ж на всi боки,
Ниво-десятино!
Та посiйся не словами,
А розумом, ниво!
Вийдуть люди жито жати...
Веселi┐ жнива!..
Розвернися ж, розстелися ж,
Убогая ниво!!!

Чи не дурю себе я знову
Сво┐м химерним добрим словом?
Дурю! Бо лучче одурить
Себе-таки, себе самого,
Нiж з ворогом по правдi жить
I всу║ нарiкать на бога!

5 жовтня [1860 С.-Петербург]

* * *

Ой три шляхи широкi┐
Докупи зiйшлися.
На чужину з Укра┐ни
Брати розiйшлися.
Покинули стару матiр.
Той жiнку покинув,
А той - сестру, а найменший -
Молоду дiвчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полi,
А невiстка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долинi...
А дiвчина заручена -
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала;
Повсихали три явори,
Калина зов'яла.
Не вертаються три брати,
Плаче стара мати,
Плаче жiнка з дiточками
- В потопленiй хатi.
Сестра плаче, йде шукати
Братiв на чужину...
А дiвчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По свiту блукають,
А три шляхи широкi┐
Терном заростають.

[В казематi 1847]

* * *

Я не нездужаю, нiвроку,
А щось таке║ бачить око,
I серце жде чогось. Болить.
Болить, i плаче, i не спить,
Мов негодована дитина.
Лихо┐, тяжко┐ години,
Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,
Не жди сподiвано┐ волi -
Вона заснула: цар Микола
п┐ приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру -
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собi, небога,
До суду божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати мурувать,
Любить царя свого п'яного,
Та вiзантiйство прославлять.
Та й бiльше, бачиться, нiчого.

1858 22 листопада [С.-Петербург]

* * *

Якби ви знали, паничi,
Де люди плачуть живучи,
То ви б елегiй не творили
Та марне бога б не хвалили, _
На нашi сльози смiючись. _
За що, не знаю, називають _
Хатину в га┐ тихим ра║м.
Я в хатi мучився колись,
Мо┐ там сльози пролились,
Найпершi сльози! Я не знаю,
Чи ║сть у бога люте зло,
Що б у тiй хатi не жило?
А хату ра║м називають!

Не називаю ┐┐ ра║м,
Тi┐ хатиночки у га┐
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
I, повиваючи, спiвала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тiм гаю,
У тiй хатинi, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, нiколи
I помолитись не дають.
Там матiр добрую мою,
Ще молодую - у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дiтьми
(А ми малi були i голi),
Не витерпiв лихо┐ долi,
Умер на панщинi!.. А ми
Розлiзлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи -
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби ┐м поголили!
А сестри! сестри! Горе вам,
Мо┐ голубки молодi┐!
Для кого в свiтi живете?
Ви в наймах виросли чужi┐,
У наймах коси побiлiють,
У наймах, сестри, й умрете!

Менi аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такi┐, боже наш, дiла
Ми творимо у нашiм ра┐
На праведнiй тво┐й землi!
Ми в ра┐ пекло розвели,
А в тебе другого блага║м.
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
I ┐х сльозами полива║м.
А може й те ще... нi, не знаю,
А так зда║ться... сам ║си...
(Бо без тво║┐, боже, волi
Ми б не нудились в ра┐ голi)
А може сам на небесi
Смi║шся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю вигляда║
Ставок неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собi купають
Зеленi вiти... Правда, рай?
А подивися та спитай,
Що там твориться у тiм ра┐!
Звичайне, радiсть та хвала
Тобi ║диному святому
За дивнi┐ тво┐ дiла!
Отим-бо й ба! Хвали нiкому,
А кров, та сльози, та хула, -
Хула всьому! Нi, нi! Нiчого
Нема святого на землi...
Менi зда║ться, що й самого
Тебе вже люди прокляли!

[Оренбург 1850]

* * *

За байраком байрак.
А там степ та могила.
Iз могили козак
Вста║ сивий, похилий.
Вста║ сам уночi,
Iде в степ, а йдучи
Спiва, сумно спiва║:
"Наносили землi
Та й додому пiшли,
I нiхто не згада║.
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло!
I земля не прийма║.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти
По сво┐й по землi
Свою кров розлили
I зарiзали брата.
Кровi брата впились
I отут полягли
У могилi заклятiй".
Та й замовк, зажуривсь
I на спис похиливсь,
Став на самiй могилi.
На Днiпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Синi хвилi голосили.
З-за Днiпра iз села
Руна га║м гула,
Третi пiвнi спiвали.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала.

[В казематi 1847]

* * *

Закувала зозуленька
В зеленому га┐,
Заплакала дiвчинонька -
Дружини нема║.
А дiвочi молодi┐
Веселi┐ лiта,
Як квiточки за водою,
Пливуть з сього свiта.
Якби були батько, мати
Та були б багатi,
Було б кому полюбити,
Було б кому взяти.
А то нема, сиротою
Отак i загину,
Дiвуючи в самотинi,
Де-небудь пiд тином.

[Кос-Арал 1848]

* * *

I досi сниться: пiд горою,
Мiж вербами та над водою,
Бiленька хаточка. Сидить
Неначе й досi сивий дiд
Коло хатиночки i бавить
Хороше║ та кучеряве
Сво║ маленьке║ внуча.
I досi сниться: вийшла з хати
Веселая, смiючись, мати,
Цiлу║ дiда, i дитя
Аж тричi весело цiлу║,
Прийма на руки, i году║,
I спать несе. А дiд сидить,
I усмiха║ться, i стиха
Промовить нишком: - Де ж те лихо?
Печалi тi┐, вороги? -

I нищечком старий чита║,
Перехрестившись, "отче наш".
Крiзь верби сонечко сiя║
I тихо гасне. День погас,
I все почило. Сивий в хату
Й собi пiшов опочивати.

[Оренбург 1850]

* * *

I небо невмите, i заспанi хвилi,
I понад берегом геть-геть,
Неначе п'яний, очерет
Без вiтру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще менi
В оцiй незамкнутiй тюрмi,
Понад оцим нiкчемним морем
Нудити свiтом? Не говорить,
Мовчить i гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А бiльше нi в кого спитать.

[Кос-Арал 1848]

* * *

I вирiс я на чужинi
I сивiю в чужому кра┐:
То одинокому менi
Зда║ться - кращого нема║
Нiчого в бога, як Днiпро
Та наша славная кра┐на...
Аж бачу - там тiльки добро,
Де нас нема. В лиху годину,
Якось недавно довелось
Менi за┐хать в Укра┐ну,
У те найкраще║ село...
У те, де мати повивала
Мене малого i вночi
На свiчку богу заробляла;
Поклони тяжкi┐ б'ючи,
Пречистiй ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
п┐ дитину... Добре, мамо,
Що ти заранн║ спать лягла,
А то б ти бога прокляла
За мiй талан.
Аж страх погано
У тiм хорошому селi:
Чорнiше чорно┐ землi
Блукають люди. Повсихали
Сади зеленi, погнили
Бiленькi хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погорiло,
Неначе люди подурiли,
Нiмi на панщину iдуть
I дiточок сво┐х ведуть!..

I я, заплакавши, назад
По┐хав знову на чужину.

I не в однiм отiм селi,
А скрiзь на славнiй Укра┐нi
Людей у ярма запрягли
Пани лукавi... Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарськi сини!
А препоганi┐ пани
Жидам, братам сво┐м хорошим,
Остатнi продають штани...

Погано дуже, страх погано
В оцiй пустинi пропадать!
А ще поганше на Украйнi
Дивитись, плакать i мовчать!

А як не бачиш того лиха,
То скрiзь зда║ться любо, тихо,
I на Укра┐нi добро.
Мiж горами старий Днiпро,
Неначе в молоцi дитина,
Красу║ться, любу║ться
На всю Укра┐ну.
А понад ним зеленiють
Широкi┐ села,
А у селах у веселих
I люди веселi.
Воно б, може, так i сталось,
Якби не осталось
Слiду панського в Украйнi!..

[Кос-Арал 1848]

* * *

I золото┐ й дорого┐
Менi, щоб знали ви, не жаль
Мо║┐ долi молодо┐:
А iнодi така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селi.
Мов одiрвалось од гiллi,
Одно-однiсiньке пiд тином
Сидить собi в старiй ряднинi.
Менi зда║ться, що се я,
Що це ж та молодiсть моя.
Менi зда║ться, що нiколи
Воно не бачитиме волi,
Свято┐ воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращi┐ лiта,
Що вiн не знатиме, де дiтись
На сiм широкiм вольнiм свiтi,
I пiде в найми, i колись,
Щоб вiн не плакав, не журивсь,
Щоб вiн де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалi.

[Кос-Арал 1849]

* * *

Ми вкупочцi колись росли,
Маленькими собi любились.
А матерi на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо ┐х. Не вгадали.
Старi заранн║ повмирали,
А ми малими розiйшлись -
Та вже й не сходились нiколи.
Мене по волi i неволi
Носило всюди. Принесло
На старiсть ледве i додому.
Веселе║ колись село
Чомусь тепер менi, старому,
Здавалось темним i нiмим,
Таким, як я тепер, старим.
I бачиться - в селi убогiм
(Менi так бачиться) нiчого
Не виросло i не згнило,
Таке собi, як i було.
I яр, i поле, i тополi,
I над криницею верба
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотнiй неволi.
Ставок, гребелька, i вiтряк
З-за гаю крилами маха║.
I дуб зелений, мов козак
Iз гаю вийшов та й гуля║
Попiд горою; по горi
Садочок темний, а в садочку
Лежать собi у холодочку,
Мов у раю, мо┐ старi.
Хрести дубовi посхилялись,
Слова дощем позамивались...
I не дощем, i не слова
Гладесенько Сатурн стира║...
Нехай з святими спочивають
Мо┐ старi┐... - Чи жива
Ота Оксаночка? - питаю
У брата тихо я. - Яка?
- Ота маленька кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
- Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того? З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночi
Сидить пiд тином, мов зозуля,
Та кука║; або кричить,
Або тихесенько спiва║
Та нiби коси розплiта║.
А потiм знов кудись пiшла,
Нiхто не зна║, де подiлась,
Занапастилась, одурiла.
А що за дiвчина була,
Так так що краля! I не вбога,-
Та талану господь не дав...
А може й дав, та хтось украв
I одурив святого бога.

[Кос-Арал 1849]

* * *

Не грi║ сонце на чужинi,
А дома надто вже пекло.
Менi не весело було
Й на нашiй славнiй Укра┐нi.
Нiхто любив мене, вiтав,
I я хилився нi до кого,
Блукав собi, молився богу,
Та люте панство проклинав,
I згадував лiта лихi┐,
Поганi, давнi┐ лiта:
Тодi повiсили Христа -
Й тепер не втiк би син Марi┐!
Нiде не весело менi,
Та, мабуть, весело й не буде
I на Украйнi, добрi люди,
Отже таки й на чужинi.
Хотiлося б... та й то для того,
Щоб не робили москалi
Труни iз дерева чужого,
Або хоч крихотку землi
Iз-за Днiпра мого святого
Святi┐ вiтри принесли,
Та й бiльш нiчого. Так-то, люди,
Хотiлося б... Та що й гадать...
Нащо вже й бога турбувать,
Коли по-нашому не буде.

[Орська крiпость 1847]

* * *

Не тополю високую
Вiтер нагина║,
Дiвчинонька одинока
Долю зневажа║.
- Бодай тобi, доле,
У морi втопитись,
Що не да║ш менi й досi
Нi з ким полюбитись.
Як дiвчата цiлуються,
Як ┐х обнiмають
I що тодi ┐м дi║ться -
Я й досi не знаю...
I не знатиму. Ой, мамо,
Страшно дiвувати,
Увесь вiк свiй дiвувати,
Нi з ким не кохатись.

(Кос-Арал 1848]

* * *

Як маю я журитися,
Докучати людям,
Пiду собi свiт за очi -
Що буде, те й буде.
Найду долю - одружуся,
Не найду - втоплюся,
Та не продамся нiкому,
В найми не наймуся.
Пiшов же я свiт за очi,
Доля заховалась;
А воленьку люди добрi
I не торгували,
А без торгу закинули
В далеку неволю...
Щоб не росло таке зiлля
На нашому полю.

[Кос-Арал 1849]

* * *

Зацвiла в долинi
Червона калина,
Нiби засмiялась
Дiвчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зрадiла
I защебетала.
Почула дiвчина
I в бiлiй свитинi
З бiленько┐ хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
I вийшов до не┐
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цiлу║, вiта║,
I йдуть по долинi,
I йдучи спiвають.
Як дiточок дво║,
Пiд тую калину
Прийшли, посiдали
I поцiлувались.
Якого ж ми раю
У бога блага║м?
Рай у серце лiзе,
А ми в церкву лiзе┐
Заплющивши очi, -
Такого не хочем.
Сказав би я правду
Та що з не┐ буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.

[Кос-Арал 1849]
Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:22 GMT
Оцените этот текст: