ва║? Занедужала княгиня, I князь схаменувся, За бабами-знахарками По селах метнувся. На┐хали... Заходились. Лiчили, лiчили... Поки ┐┐, безталанну, В труну положили. Не стало на селi княгинi, I гусла знову загули. А сирота ┐┐ в селi, ┐┐ ║диная дитина! - Мов одiрвалось од гiллi: Ненагодоване i босе, Сорочечку до зносу носить. Спеклося, бiдне, на жару. Лопуцьки ┐сть, ставочки гатить В калюжах з дiтьми у яру. Умийся, серденько! Бо мати Он дивиться й не пiзна║ Межи дiтьми дитя сво║. I дума║: тебе не стало... Умийся, серце, щоб пiзнала Тебе, ║диную свою... I господа б благословляла За долю добрую твою. Умилася. А добрi люди Прибрали, в Ки┐в одвезли У iнститут. А там що буде, Побачим. Гусла загули... Гуля║ князь, гуляють гостi, Ревуть палати на помостi, А голод стогне на селi. I стогне вiн, стогне по всiй Укра┐нi. Кара господева. Тисячами гинуть Голоднi┐ люди. А скирти гниють. А пани й полову жидам продають. Та голоду радi, та бога благають, Щоб ще хоч годочок хлiбець не рожав. Тодi б i в Парижi i iному кра┐ Наш брат хуторянин себе показав. А бог куня║. Бо се було б диво, Щоб чути i бачить - i не покарать. Або вже аж надто довготерпеливий... - Вiруйте i гиньте! - пророки гласять. Як же його вiрить? Заплющивши очi? Ох, рад би я вiрить, та серце не хоче. Минають лiта; люди гинуть, Люту║ голод в Укра┐нi, Люту║ в княжому селi. Скирти вже княжi погнили. А вiн байдуже, п'║, гуля║ Та жида з грiшми вигляда║. Нема жидка... Хлiба зiйшли, Радiють люди, бога просять... Аж ось iз Ки║ва привозять Княжну. Мов сонечко зiйшло Над обiкраденим селом. Чорнобрива, кароока, Вилитая мати. Тiльки смутна, невесела... Чого б сумувати? Або, може, вже такою Воно й уродилось? Або, може, молоде║ Чи не полюбило Кого-небудь? Нi, нiкого. Весела гуляла, Мов ласочка з кубелечка, На свiт виглядала З того Ки║ва. Аж поки Побачила села Знiвеченi. З того часу Стала невесела. Мов сизая голубонька, Село облетiла. У всiх була, всiх бачила, Всi повеселiли. Там словами привiтала, Там нагодувала... Що день божий обходила Село. Помагала Усякому. А сироти До не┐ в поко┐ Приходили. I матiр'ю Сво║ю святою п┐ звали. I все село За не┐ молилось... А тимчасом жиди в селi З грiшми появились. Радi║ князь, запроду║ З половою жито I молотить виганя║ Людей недобитих. Змолотили, нiвроку ┐м, За одну годину I з клунею провiяли... Князь i не спочинув, На могорич заклика║, Та п'║, та гуля║ Аж у га┐... Бо в покоях Дочка спочива║. Гармидер, галас, гам у га┐, Срамотнi спiви. Аж лящить Жiночий регiт. Завива║, Реве хазя┐н: - Будем пить, Аж поки наша доня спить. - А доня взапертi- сидить В сво║му сумному поко┐ I дивиться, як над горою Червоний мiсяць аж горить, З-за хмари тихо виступа║. I нiби гори оживають. Дуби з дiброви, мов дива, У поле тихо одхожають. I пугач пуга, i сова З-пiд стрiхи в поле вилiта║, А жаби крякають, гудуть. Дивiтесь, очi молодi┐, Як зорi божi┐ встають, Як сходить мiсяць, червонi║... Дивiтеся, поки вас грi║, А зорi спати не дають. Головою молодою На руку схилилась, До пiвночi невесела На зорi дивилась Княжна моя. Дивилася... Та й плакати стала. Може, серце яке лихо Тихо прошептало? Та й байдуже. Поплакала Трошки, усмiхнулась, Помолилась, та й спать лягла, I тихо заснула. В гаю все покотом лежало - Пляшки i гостi: де що впало, Там i осталось. Сам не впав, Остатню каплю допивав Та й ту допив. Вста║, не пада, Iде в поко┐... Скверний гаде┐ Куди ти лiзеш? Схаменись! Не схаменувся. Ключ вийма║, Прийшов, i дверi одмика║, I лiзе до дочки. Прокиньсь! Прокинься, чистая! Схопись, Убий гадюку, покуса║! Убий, i бог не покара║! Як тая Ченчiо колись Убила батька кардинала I саваофа не злякалась. Нi, не прокинулася, спить, А бог хоч бачить, та мовчить, Грiхам великим потура║... Не чуть нiчого. Час мина║. А потiм крик, а потiм гвалт I плач почули iз палат... Почули сови. Потiм знову Не чуть нiчого. I в той час Скирти i клуня зайнялась, I зорi зникли. Хоч би слово, Хоч би де голос обiзвавсь. Пани в гаю не ворушились, А люди збiглись та дивились, Як дим до неба пiдiймавсь... Прокинулись вранцi гостi, Аж бачать, що лихо, - Покинули свого князя, Та любо та тихо... Так i ми його покинем, Так i бог покине. Тебе тiльки не покине Лихая година - Княжно моя безсталанна, Знiвечений цвiте. Ти ще будеш покутувать Грiхи на сiм свiтi, Грiхи батьковi. О доле! Лукавая доле! Покинь ┐┐ хоть на старiсть, Хоть на чужiм полi На безлюддi. Не покинеш, Поведеш до краю, До само┐ домовини, Сама й похова║ш. В селi не бачили й не чули, Де вона подiлась. Думали, на пожарищi Небога згорiла. Сто┐ть село. Невесело На горi палати Почорнiли. Князь хирi║, Не здужа║ встати, А пiдвести нема кому, Нiхто й не загляне До грiшного болящого В будинки поганi. Люди трохи очуняли, Господа благають, Щоб княжна до ┐х вернулась. А ┐┐ нема║ I не буде вже, свято┐.. Де ж вона подiлась? У Ки║вi пресвятому В черницi постриглась. Родилась на свiт жить, любить, Сiять господньою красою, Витать над грiшними святою I всякому добро творить, А сталось ось як. У черницях Занапастилося добро... Блукаючи по Укра┐нi, Прибивсь якось i в Чигирин I в монастир отой дiвочий, Що за пiсками на болотi У лозах самотний сто┐ть. Отам менi i розказала Стара черниця новину, Що в монастир до ┐х зайшла Княжна якась iз-за Днiпра Позаторiк. Одпочивала Та й богу душу оддала... - Вона була ще молодою I прехорошая собою. На сонцi дуже запеклась, Та й занедужала. Лежала Недовго щось, седмицi з три. I все до крихти розказала... Менi i Ксенi┐ сестрi. I вмерла в нас. I де ходила, В яких-то праведних мiстах, А в .нас, сердешна, опочила. Оце ┐┐ свята могила... Ще не поставили хреста. [Орська крiпость 1847] - [Нижнiй Новгород] 1858 лютий 24 ** МАРIЯ ** Радуйся, ты бо обновила еси_ эачатыя студно._ Акафiст пресвятiй богородидi Iнос 10. Все упованi║ мо║ На тебе, мiй пресвiтлий раю, На милосердi║ тво║, Все упованi║ мо║ На тебе, мати, возлагаю. Святая сило всiх святих! Пренепорочная, благая! Молюся, плачу i ридаю: Воззри, пречистая, на ┐х, Отих окрадених, слiпих Невольникiв. Подай ┐м силу Твойого мученика сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно п║тая! благаю! Царице неба i землi! Вонми ┐х стону i пошли Благий конець, о всеблагая! А я, незлобний, воспою, Як процвiтуть убогi села, Псалмом i тихим i веселим Святую доленьку твою. А нинi плач, i скорбь, i сльози Душi убого┐ - убогiй Остатню лепту подаю. У Йосипа, у тесляра Чи бондаря того святого, Марiя в наймичках росла. Рiдня була. Отож, небога, Уже чимала пiднялась, Росла собi та виростала I на порi Марiя стала... Рожевим квiтом розцвiла В убогi й i чужiй хатинi, В святому тихому раю. Тесляр на наймичку свою, Неначе на свою дитину, Теслу, було, i струг покине Та й дивиться; i час мине, А вiн i оком не мигне I дума║: - Анi родини, Анi хатиночки нема! Одна-однiсiнька!.. Хiба... Ще ж смерть моя не за плечима?.. - А та сто┐ть собi пiд тином Та вовну бiлую пряде На той бурнус йому святешний, Або на берег поведе Козу з козяточком сердешним I попасти i напо┐ть. Хоч i далеко, так любила ж Вона той тихий божий став. Широкую Тiверiаду I рада, аж смi║ться, рада, Що Йосип сидячи мовчав, Не боронив ┐й, не спиняв На став iти! Iде, смi║ться, А вiн сидить та все сидить, За струг, сердега, не береться... Коза нап'║ться та й пасеться. А дiвчина собi сто┐ть, Неначе вкопана, пiд га║м, I смутно, сумно позира║ На той широкий божий став, I мовила: - Тiверiадо! Широкий царю озерам! Скажи менi, моя порадо! Якая доля вийде нам З старим Iосифом? О доле! - I похилилась, мов тополя Од вiтру хилиться в яру. - Йому я стану за дитину. Плечми мо┐ми молодими Його старi┐ пiдопру! - I кинула кругом очима, _ Аж iскри сипнули з очей. А з добрих молодих плечей Хiтон полатаний додолу Тихенько зсунувся. Нiколи Тако┐ божо┐ краси Нiхто не узрить! Злая ж доля Колючим терном провела, Знущалася над красотою! О доленько! - Понад водою Ходою тихою пiшла. Лопух край берега найшла, Лопух зорвала i накрила, Неначе бриликом, свою, Свою головоньку смутную, Свою головоньку святую! I зникла в темному гаю. О свiте наш незаходимийi О ти, пречистая в женах! Благоуханний сельний крине! В яких гаях, в яких ярах, В яких незна║мих вертепах Ти захова║шся од спеки Огнепалимо┐ тi┐, Що серце без огню розтопить I без води прорве, потопить Святi┐ думоньки тво┐? Де ти схова║шся? Нiде! Огонь заклюнувся вже, годi! Уже розжеврiвся. I шкода, Даремне сила пропаде. До кровi дiйде, до костi Огонь той лютий, негасимий, I, недобитая, за сином Повинна будеш перейти Огонь пекельний! Все пророчить, Тобi вже зазира║ в очi Тво║ грядуще║. Не зри! Сльозу пророчую утри! Заквiтчай голову дiвочу Лiлеями та тим рясним Червоним маком. Та засни Пiд явором у холодочку, Поки що буде. Увечерi, мов зоря тая, Марiя з гаю вихожа║ Заквiтчана. Фавор-гора, Неначе з злата-серебра, Далеко, високо сiя║, Аж слiпить. Пiдняла На той Фавор сво┐ святi┐ Очицi кроткi┐ Марiя Та й усмiхнулась. Зайняла Козу з козяточком з-пiд гаю I заспiвала: "Раю! раю! Темний гаю! Чи я, молодая, Милий боже, в тво┐м ра┐ Чи я погуляю, Нагуляюсь?" Та й замовкла. Круг себе сумно озирнулась, На руки козеня взяла I веселенькая пiшла На хутiр бондарiв убогий. А йдучи, козеня, небога, Нiби дитину, на руках Хитала, бавила, гойдала, До лона тихо пригортала I цiлувала. Козеня, Неначе те║ кошеня, I не пручалось, не кричало, На лонi пестилося, гралось. Миль зо двi любо з козеням Трохи, трохи не танцювала - I не втомилась. Вигляда Старий, сумуючи, пiд тином, Давненько вже свою дитину. Зустрiв ┐┐ i привiтав, I тихо мовив: - Де ти в бога Загаялась, моя небого? Ходiмо в кущу, опочий Та повечеря║мо вкупi З веселим гостем молодим: Ходiмо, доненько. - Який? Який ее гость? - Iз Назарета Зайшов у нас пiдночувать. I каже: - Божа благодать На ветхую клисавету Учора рано пролилась. Учора, каже, привела Дитину-сина. А Захарiй Старий нарек його Iваном. - Так бачиш що! - А гость роззутий, Умитий, з кущi вихожав В одному бiлому хiтонi, Мов намальований, сiяв, I став велично на порозi, I, уклонившися, вiтав Марiю тихо. пй, небозi, Аж дивно, чудно. Гость стояв ┐ нiби справдi засiяв. Марiя на його зирнула I стрепенулась. Пригорнулась, Неначе злякане дитя, До Йосипа свого старого, А потiм гостя молодого Просила, нiби повела, Очима в кущу. Принесла Води погожо┐ з криницi I молоко i сир козлицi пм на вечерю подала. Сама ж не ┐ла й не пила. В куточку мовчки'прихилилась Та дивувалася, дивилась I слухала, як молодий Дивочний гость той говорив. I словеса його святi┐ На серце падали Марi┐, I серце мерзло i пеклось! - Во Iуде┐ не було, - Промовив гость, - того нiколи, Що нинi узриться! Раввi, Раввi великого глаголи На нивi сiються новiй! I виростуть, i пожнемо, I в житницю соберемо Зерно святе║. Я месiю Iду народу возвiстить. - I помолилася Марiя Перед апостолом. Горить Огонь тихенько на кабицi. А Йосип праведний сидить Та дума║. Уже зiрниця На небi ясно зайнялась. Марiя встала та й пiшла З глеком по воду до криницi. I гость за нею, i в ярочку Догнав Марiю... Холодочком До сходу сонця провели До само┐ Тiверiади Благовiстителя. I радi, Радiсiнькi собi прийшли Додому. Жде його Марiя I, ждучи, плаче, молодi┐ Ланити, очi i уста Марнiють зримо. - Ти не та, Не та тепер, Марi║, стала┐ Цвiт зельний, наша красота! - Промовив Йосип. - Диво сталось З тобою, доненько моя! Ходiм, Марi║, повiнчаймось, А то... - Й не вимовив: - уб'ють, На улицi. I заховаймось В сво┐м оазисi. - ┐в путь Марiя нашвидку збиралась, Та тяжко плакала, ридала. Отож вони собi iдуть: Несе з торбиною на плечах Нову коновочку старий: Спродать би то, та молодiй Купить хустиночку до речi, Та й за повiнчання оддать. О старче праведний, багатий! Не од Сiона благодать. А з тихо┐ тво║┐ хати Нам возвiстилася. Якби Пречистiй ┐й не дав ти руку, Рабами б бiднi┐ раби I досi мерли би. О муко! О тяжкая душi печаль! Не вас менi, сердешних, жаль, Слiпi i малi┐ душою, А тих, що бачать над собою Сокиру, молот - i кують Кайдани новi┐. Уб'ють, Зарiжуть вас, душеубiйцi I iз криваво┐ криницi Собак напоять. Де ж подiвсь Дивочний гость отой лукавий? Хоч би прийшов та подививсь На брак той славний i преславний! На брак окрадений! Не чуть, Не чуть анi його, анi месi┐. Аж люди ждуть чогось i ждуть, Чогось непевного. Марi║! Ти, безталанная, чого I ждеш i ждатимеш од бога I од людей його? Нiчого, Нiже апостола того Тепер не жди. Тесляр убогий Тебе повiнчану веде В свою убогую хатину. Молися й дякуй, що не кинув, Що на розпуття не прогнав, А то б цеглиною убили, - Якби не вкрив, не заховав! В крусалимi говорили Тихенько люди, що стяли У городi Тiверiадi Чи то якогось розп'яли Провозвi стителя месi┐. - Його! - промовила Марiя, I веселесенька пiшла У Назарет. I вiн радi║, Що наймичка його несла В утробi праведную душу За волю розп'ятого мужа. Ото вони собi iдуть, Прийшли додому. I живуть Повiнчанi, та не веселi. Тесляр колисочку дебелу Майстру║ в сiнях. А вона, Пренепорочная Марiя, Сидить собi коло вiкна, I в поле дивиться, i ши║ Малесеньке сороченя - Комусь то ще? - Хазя┐н дома? - Надворi крикнуло. - Указ Од кесаря, його самого, Щоб ви сьогоднi, сей же час, Ви на ревiзiю у город, У город Вiфле║м iшли. I зник, пропав той тяжкий голос. Тiльки руна в яру гула. Марiя зараз заходилась Пекти опрiсноки. Спекла, В торбину мовчки положила I мовчки за старим пiшла У Вiфле║м. - Святая сило! Спаси мене, мiй боже милий! - Тiльки й промовила. Iдуть, Сумуючи собi обо║, I, вбогi┐, перед собою Козу з козяточком женуть: Бо дома нi на кого кинуть. А може, бог пошле дитину В дорозi; от i молоко Сердешнiй матерi. Скотина Iде пасучися, рядком Iдуть за нею батько й мати I починають розмовляти Поволi, тихо. -Семiон Протопресвiтер, - Йосип мовив, - Таке║-то пророче слово Сказав менi: -Святий закон I Авраама i Мойсея Возобновлять мужi ║се┐. I каже: поти не умру, Поки месiю не узрю! - Чи чу║ш ти, моя Марi║? Месiя прийде! - Вже прийшов, I ми вже бачили месiю! - Марiя мовила. Найшов Опрiснок Йосип у торбинi, Да║ та й каже: - На, моя дитино, Поки що буде, укрiпись, До Вiфле║ма не близенько; Та й я спочину. Утомивсь. - Та й сiли на шляху гарненько - Полуднувать. Отож сидять, А сонце праведне швиденько Додолу котиться. I глядь! Сховалося, i смеркло в полi. I диво дивне║! Нiколи Нiхто не бачив i не чув Такого дива. Аж здригнув Святий тесляр. Мiтла з востоку Над самим Вiфле║мом, боком, Мiтла огненная зiйшла. I степ i гори осiяла. Марiя з шляху не вставала, Марiя сина привела. кдиную тую дитину, Що нас од каторги спасла! I, пресвятая, неповинна, За нас, лукавих, розп'ялась! А недалеко край дороги Отару гнали чабани Та й ┐х побачили. Небогу, п┐ й дитяточко взяли I у вертеп свiй принесли, I чабани його убогi Емману┐лом нарекли. До сходу сонця, рано-рано, У Вiфле║мi на майданi Зiйшовся люд i шепотить, Що щось непевне з людьми буде Во Iуде┐. Гомонить I тихне люд. - О люди! люди! - Чабан якийсь бiжить, кричить.- Пророчество I║ремiя, Iсаiя збулось! збулось! У нас, у пастирей, месiя Родився вчора! - Загуло У Вiфле║мi па майданi: - Месiя! Iiсус! Осанна! I люд розходивсь. Через час Чи через два прийшов указ I легiон з крусалима. Од того Iрода. Незриме Й нечуте сталося тодi. Ще дiточки сповитi спали, Ще купiль грiли матерi, Намарне грiли: не купали Маленьких дiточок сво┐х! Ножi солдати сполоскали В дитячiй праведнiй кровi! Таке║-то на свiтi сталось! Дивiтеся ж, о матерi! Що роблять iроди царi! Марiя навiть не ховалась З сво┐м младенцем. Слава вам, Убогим людям, чабанам. Що привiтали, заховали I нам спасителя спасли Од Iрода. Нагодували, I напо┐ли, i дали Кожух i свиту на дорогу, I, небораки, додали Ослицю дiйну. I небогу З ┐┐ дитяточком малим I посадили й провели Вночi тайнйми манiвцями На шлях Мемфiський. А мiтла, Мiтла огненная свiтила, Неначе сонце, i дивилась На ту ослицю, що несла В кгипет кроткую Марiю I народженного месiю. Якби де на свiтi хоть раз Цариця сiла на ослицю, То слава б стала про царицю I про великую ослицю По всьому свiту. Ся ж несла Живого iстинного бога! Тебе ж, сердешну, копт убогий Хотiв у Йосипа купить, Та здохла ти. Мабуть, дорога Таки завадила тобi? У Нiлi скупане║ спить В пелюшкахдолi, пiд вербою, Дитяточко. А мiж лозою З лози колисочку плете Та плаче праведная мати, Колиску тую плетучи. А Йосип заходився хату Iз очерету будувати, Щоб хоч укритися вночi. З-за Нiлу сфiнкси, мов сичi, Страшними мертвими очима На те║ дивляться. За ними На голому пiску стоять По шнуру пiрамiди вряд, Мов фараонова сторожа, I нiби фараонам знать Вони дають, що правда божа Вста║ вже, встала на землi, Щоб фараони стереглись. Марiя найнялася прясти У копта вовну. А святий Iосиф взявсь отару пасти, Щоб хоч козу ту заробить На молоко малiй дитинi. Мина║ рiк. Коло хатини В повiточцi сво┐й малiй Той бондар праведний, святий, I гадки, праведний, не ма║, Барило й бочку набива║ Та ще й курника║. А ти? Не плачеш ти i не спiва║ш, Гада║ш, дума║ш-гада║ш, Як його вчити, навести На путь святий святого сина I як його од зол спасти? Од бур житейських одвести? Ще рiк минув. Коло хатини Коза пасеться; а дитина I невеличке козеня У сiнях граються. А мати Сидить на призьбi коло хати Та вовну з кужеля пряде. Аж ось i сам старий iде З цiпочком тихо попiд тином: Носив у город шапличок Продать. Йому медяничок, А ┐й немудрую хустину, Собi ж несе на постоли Ременю доброго. Спочинув Та й каже: - Доню, не журись. Царя вже Iрода не стало. Чогось увечерi на┐всь, Та так на┐вся, що й опрiгсь. Таке║-то менi сказали. Ходiмо, каже, у свiй гай, У свiй маленький тихий рай! Ходiм додомоньку, дитино. - Ходiм, - сказала та й пiшла На Нiл сороченята прати В дорогу синовi. Паслась Коза з козятком коло хати, А Йосип сина забавляв, На призьбi сидя, поки мати На рiчцi прала тi малi Сорочечки. А потiм в хатi Поморщив добре постоли Собi в дорогу. Та й знялись До сходу сонця, по торбинi На плечi взявши, а дитину Удвох в колисочцi несли. То сяк, то так прийшли додому. Бодай не довелось нiкому Узрiть таке║! Благодать, Гайочок тихий серед поля, - Одна ║диная ┐х доля Отой гайочок! - i не знать, Де вiн кохався, i хатина - Все, все сплюндровано. В ру┐нi пм довелося ночувать. В ярок Марiя до криницi Швиденько кинулася. Там Колись-то з нею яснолиций Зустрiвся гость святий. Бур'ян, Будяк колючий з кропивою Коло криницi поросли. Марi║! Горенько з тобою! Молися, серденько, молись! Окуй свою святую силу... Долготерпенi║м окуй, В сльозах кривавих загартуй!.. Небога трохи не втопилась У тiй криницi. Горе нам Було б, iскупленим рабам! Дитина б тая виростала Без матерi, i ми б не знали I досi правди на землi! Свято┐ волi! Схаменулась, I тяжко-важко усмiхнулась Та й заридала. Полились На цямрину святi┐ сльози Та й висохли. А ┐й, небозi, Полегшало. клисавета, Стара вдова, у Назаретi З малим синком сво┐м жила, Таки з Iвасем. Та й була Якась рiдня ┐м. Вранцi-рано Свою дитину, безталанна, Нагодувала, одягла I за святим сво┐м пiшла У Назарет той до вдовицi В сусiду, в наймички проситись. Дитяточко собi росло, З Iвасем удовенком гралось. Уже чимале пiдросло. Якось вони собi гуляли Удвох на улицi, знайшли Двi палички та й понесли Додому матерям на дрова. Звичайнi дiточки! Iдуть I веселенькi i здоровi, Аж любо глянуть, як iдуть! Отож воно, мале, взяло Другую паличку у Йвася, - Iвась у коники iгрався, - Зробило хрестик та й несло Додому, бачте, показати, Що й вiн умi║ майструвати. Марiя ще за ворiтьми Дiтей зустрiла, i зомлiла, I трупом пала, як узрiла Той хрестик-шибеннчку. - Злий! Недобрий чоловiк, лихий Навчив тебе, моя дитино, Зробить оце! Покинь! Покинь┐ - А вiн, маленький, неповинний, Святую шибеничку кинув I заридав, i пролились Ще в перший раз младенчi сльози На лоно матерн║. Небозi Нiби полегшало. Взяла У холодочок завела, В бур'ян, в садок, поцiлувала Та коржиком погодувала, Свiженьким коржиком. Воно ж Попестилось собi, погралось Та й спатоньки, мале, лягло, Таки ж у не┐ на колiнах. Отож i спить собi дитина, Мов ангеляточко в раю. А на ║диную свою Та мати дивиться i плаче Тихенько-тихо: ангел снить, То щоб його-то не збудить. Та й не догледiла. Неначе Окропу капля як огонь На його впала, i воно Прокинулось. Швиденько сльози Марiя втерла, смiючись; Щоб вiн не бачив. I небозi Не довелися одурить Малого сина. Подивилось I заридало. Заробила Чи то позичила вдова Пiвкопи тую на буквар. Сама б учила, так не знала ж Вона письма того. Взяла Та в_ школу хлопця одвела, У i║сейську. Доглядала ж Сама його, сама й навчала Добру i розуму. Iвась, Таки вдовенко, в його вдавсь, То вдвох собi й ходили в школу I вчились вкупочцi. Нiколи . Анi погра║ться з дiтьми, Анi побiга║. Самий, Один-однiсiнький, бувало, Сидить собi у бур'янi Та клепку теше. Помагало Святому батьковi в трудах. Якось по сьомому годочку, - Малий вже добре майстрував - Одпочиваючи в куточку, Старий на сина дивувавсь: Який-то з його майстер буде! Якi-то люди з його будуть! Та взявши вiдер, кандiйок, I батько, й мати, i воно Пiшли на ярмарок у самий Самiсiнький крусалим. Хоч i далеко, так спродати Дорогше можна. От прийшли, Розташувались. Батько й мати Сидять собi та продають Добро сво║. А де ж дитина? Побiгло десь. Шука║ сина Та плаче мати. I не чуть, Де дiлося. У синагогу Зайшла благать благого бога, Щоб син ┐┐ найшовсь. Аж глядь! Межи равiнами дитина, п┐ хлоп'яточко, сидить I науча║, неповинне, Як в свiтi жить, людей любить, За правду стать! За правду згинуть! Без правди горе! - Горе вам, Учителi архi║ре┐! - I дивувались фарисе┐ I книжники його речам. А радiсть матерi Марi┐ Неiзреченная. Месiю, Самого бога на землi Вона вже зрiла. Спродались, Во храмi помолились богу I веселенькi у дорогу Додому рушили вночi По холодочку. Виростали I вкупi вчились, ростучи, Святi┐ дiточки. Пишались Святi┐ тi┐ матерi Сво┐ми дiтками. Iз школи Путем терновим розiйшлись Обидва. Божi┐ глаголи, Святую правду на землi I прорекли, i розп'ялись За воленьку, святую волю! Iван пiшов собi в пустиню, А твiй мiж люди. А за ним, За сином праведним сво┐м, I ти пiшла. В старiй хатинi В чужiй покинула його, Святого Йосипа свого! Пiшла тинятись попiдтинню, Аж поки, поки не дiйшла Аж до Голгофи. Бо за сином Святая мати всюди йшла, Його слова, його дiла Всi чула й бачила, i млiла, I мовчки трепетно радiла, На сина дивлячись. А вiн Сидить, було, на клеонi, Одпочива. крусалим Розкинувсь гордо перед ним; Сiя║ в золотiм вiсонi Iзра┐льський архi║рей! Романський золотий плебей! I час i два мине - не встане, На матiр навiть не погляне Та аж заплаче, дивлячись На iудейськую столицю. Й вона заплаче, iдучи У яр по воду до криницi, Тихесенько. I принесе Води погожо┐, i вми║ Утомленi стопи святi, I пити дасть, i отрясе, Оду║ прах з його хiтона, Заши║ дiрочку, та знову Пiд смокву пiде. I сидить I дивиться, о всесвятая! Як син тон скорбний спочива║. Аж ось i дiтвора бiжить Iз города. Його любили Святi┐ дiточки. Слiдком За ним по улицях ходили, А iнодi й на клеон До його бiгали, малi┐. Отож прибiгли. - О святi┐! Пренепорочнi┐! - сказав, Як узрiв дiток. Привiтав I цiлував, благословляя, Погрався з ними, мов маленький, Надiв бурнус. I веселенький З сво┐ми дiтками пiшов В крусалим на слово нове, Понiс лукавим правди слово. Не вняли слову! Розп'яли! Як розпинать його вели, Ти на розпутi┐ стояла З малими дiтьми. Мужики, Його брати, ученики, Перелякались, повтiкали. - Нехай iде! Нехай iде! Отак i вас вiн поведе! - Сказала дiтям. I упала На землю трупом. Розп'ялась Твоя ║диная дитина! А ти, спочинувши пiд тином, У Назарет отой пiшла! Вдову давно вже поховали В чужiй позиченiй трунi Чужi┐ люди. А Iвана п┐ зарiзали в тюрмi. I Йосипа твого не стало. I ти, як палець той, осталась Одна-однiсiнька! Такий Талан твiй латаний, небого! Брати його, ученики, Нетвердi┐, душеубогi, Катам па муку не дались, - Сховались, потiм розiйшлись. I ти ┐х мусила збирати... Отож вони якось зiйшлись Вночi круг тебе сумувати. I ти, великая в женах! I ┐х унинi║ i страх Розвiяла, мов ту полову, Сво┐м святим огненним словом! Ти дух святий свiй пронесла В ┐х душi вбогi┐! Хвала! I похвала тобi, Марi║! Мужi воспрянули святi┐, По всьому свiту розiйшлись. I iменем твойого сина, Тво║┐ скорбно┐ дитини, Любов i правду рознесли По всьому свiту. Ти ж пiд тином, Сумуючи, у бур'янi Умерла з голоду. Амiнь. А потiм ченцi одягли Тебе в порфiру. I вiнчали, Як ту царицю... Розп'яли Й тебе, як сина. Наплювали На тебе, чистую, кати; Розтлили, кроткую! а ти... Мов золото в тому горнилi, В людськiй душi возобновилась, В душi невольничiй, малiй, В душi скорбящiй i убогiй, [11 листопада 1859. С.-Петербург] ** НАЙМИЧКА ** У недiлю вранцi-рано Поле вкрилося туманом. У туманi на могилi, Як тополя, похилилась Молодиця молодая. Щось до лона пригорта║ Та з туманом розмовля║: - Ой, тумане, тумане, Мiй латаний талане! Чому мене не схова║ш Отут серед лану? Чому мене не задавиш, У землю не вдавиш? Чому менi зло┐ долi, Чом вiку не збавиш? Нi, не дави, туманочку! Сховай тiльки в полi, Щоб нiхто не знав, не бачив Мо║┐ недолi!.. Я не одна: ║сть у мене I батько i мати... ксть у мене... туманочку, Туманочку, брате!!. Дитя мо║, мiй синочку, Нехрещений сину! Не я тебе хреститиму На лиху годину. Чужi люди хреститимуть, Я не буду знати, Як i зовуть... Дитя мо║! Я була багата... Не лай мене! Молитимусь, Iз самого неба Долю виплачу сльозами I пошлю до тебе! - Пiшла полем, ридаючи, В туманi ховалась Та крiзь сльози тихесенько Про вдову спiвала, Як удова в Дуна║вi Синiв поховала: "Ой у полi могила; Там удова ходила, - Там ходила, гуляла, Трути-зiлля шукала. Трути-зiлля не найшла, Та синiв двох привела, В кита║чку повила I на Дунай однесла: - Тихий, тихий Дунай! Мо┐х дiток забавляй. Ти, жовтесенький пiсок, Нагодуй мо┐х дiток! I скупай, i сповий, I собою укрий!" I Був собi дiд та баба. З давнього давна, у га┐ над ставом Удвох собi на хуторi жили, Як дiточок дво║, Усюди обо║. Ще змалечку удвох ягнята пасли, А потiм побрали'ся, Худоби дiждалися, - Придбали хутiр, став i млин. Садок у га┐ розвели I пасiку чималу - Всього надбали. Та дiточок у ┐х бiгма, А смерть з косою за плечима. Хто ж ┐х старiсть привiта║, За дитину стане? Хто заплаче, похова║, Хто душу спом'яне? Хто поживе добро чесно В добрую годину I згада║, дякуючи, Як своя дитина?.. Тяжко дiтей годувати У безверхiй хатi, А ще гiрше старiтися У бiлих палатах, Старiтися, умирати, Добро покидати Чужим людям, чужим дiтям На смiх, на розтрату! II I дiд i баба у недiлю На призьбi вдвох собi сидiли Гарненько, в бiлих сорочках. Сiяло сонце; в небесах Анi хмариночки; та тихо Та любо, як у ра┐. Сховалося у серцi лихо, - Як звiр у темнiм га┐. В такiм ра┐ чого б, бачся, Старим сумувати? Чи то давн║ яке лихо Прокинулось в хатi? Чи вчорашн║, задавлене Знов поворушилось? Чи ще тiльки заклюнулось I рай запалило? Не знаю, що i пiсля чого Старi сумують. Може, вже Оце збираються до бога, Та хто в далекую дорогу пм добре коней запряже? - А хто нас, Насте, похова║, Як помремо? - Сама не знаю! Я все оце мiркувала, Та аж сумно стало: Одинокi зостарiлись... Кому понадбали Добра сього?.. - Стривай лишень! Чи чу║ш? Щось плаче За ворiтьми, мов дитина! Побiжiм лиш... Бачиш - Я вгадував, що щось буде! - I разом схопились, Та до ворiт... Прибiгають - Мовчки зупинились. Перед самим перелазом Дитина сповита - Та й не туго й новенькою Свитиною вкрита. Бо то мати сповивала - I лiтом укрила Останньою свитиною!.. Дивились, молилис Старi мо┐. А сердешне Неначе блага║: Випручало рученята Й до ┐х простяга║ Манюсiнькi... i замовкло, Неначе не плаче, Тiльки пхика. - А що. Насте? Я й казав... От бачиш! От i талан, от i доля, I не одинокi! Бери ж лишень та сповивай... Ач, яке, нiвроку! Неси ж в хату, а я верхи Кинусь за кумами В Городище... - Чудно якось Дi║ться мiж нами! Один сина проклина║, З хати виганя║, Другий свiчечку, сердешний, Потом заробля║ Та, ридаючи, становить Перед образами - Нема дiтей!.. Чудно якось Дi║ться мiж нами! III Аж три пари на радощах Кумiв назбирали Та ввечерi й охрестили, I Марком назвали. Росте Марко; старi мо┐ Не знають, де дiти, Де посадить, де положить I що з ним робити. Мина║ рiк. Росте Марко - I дiйна корова У розкошi купа║ться. Аж ось чорноброва Та молода, бiлолиця Прийшла молодиця На той хутiр благодатний У найми проситься. - А що ж, каже, возьмiм, Насте! - Возьмiмо, Трохиме, Бо ми старi, нездужа║м, Та таки й дитина. Хоч воно вже й пiдросло, Та все ж таки треба Коло його пiклуватись. - Та воно-то треба, Бо я й свою вже часточку Прожив, слава богу, - Пiдтоптався. Так що ж тепер, Що вiзьмеш, небого? За рiк, чи як? - А що дасте. - Е, нi! Треба знати, Треба, дочко, лiчить плату, Зароблену плату. Бо сказано: хто не лiчить, То той i не ма║. Так отак хiба, небого: Нi ти нас не зна║ш, Нi ми тебе; а поживеш, Роздивишся в хатi, Та й ми тебе побачимо - Отодi й за плату. Чи так, дочко? - Добре, дядьку. - Просимо ж у хату. - По║днались. Молодиця Рада та весела; Нiби з паном повiнчалась, Закупила села! I у хатi, i на дворi, I коло скотини - Увечерi, i вдосвiта; А коло дитини - Так i пада, нiби мати, В будень i в недiлю Головоньку йому зми║ Й сорочечку бiлу Що день божий, надiва║; Гра║ться спiва║, Робить возики; а в свято - То й з рук не спуска║. Дивуються старi мо┐ Та моляться богу... А наймичка невсипуща Щовечiр, небога, Свою долю проклина║, Тяжко, важко плаче; I нiхто того не чу║, Незна║ й не бачить, Опрiч Марка маленького. Так воно не зна║, Чого наймичка сльозами Його умива║. Не зна Марко, чого вона Так його цiлу║, Сама не з'┐сть i не доп'║ - Його нагоду║. Не зна Марко. Як в колисцi Часом серед ночi Прокинеться, ворухнеться, - То вона вже скочить, I укри║, й перехрестить, Тихо заколише - Вона чу║ з тi┐ хати, Як дитина дише. Вранцi Марко до наймички Ручки простяга║ I мамою невсипущу Ганну велича║... Не зна Марко. Росте собi, Росте, вироста║. IV Чимало лiт перевернулось, Води чимало утекло. I в хутiр лихо завернуло, I сльоз чимало принесло. Бабусю Настю поховали I ледве, ледве одволали Трохима дiда. Прогуло Прокляте лихо та й заснуло - На хутiр знову благодать З-за гаю темного вернулась До дiда в хату спочивать. Уже Марко чумаку║ I восени не почу║ Нi пiд хатою, нi в хатi, - Кого-небудь треба сватать! - Кого ж би тут? - старий дума I просить поради У наймички. А наймичка До царiвни б рада Слать старости: - Треба Марка Самого спитати. - Добре, дочко, спита║мо Та й будемо сватать. - Розпитали, порадились, Та й за старостами Пiшов Марко. Вернулися Люди з рушниками, З святим хлiбом обмiненим. Панну у жупанi, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором. Отаке-то Диво запопали. - Спасибi вам! - старий каже. - Тепер, щоб ви знали, Треба краю доводити, Коли й де вiнчати, Та й весiлля. Та ще ось що: Хто в нас буде мати? Не дожила моя Настя!.. - Та й заливсь сльозами. А наймичка у порогу Вхопилась руками За одвiрок та й зомлiла. Тихо стало в хатi; Тiльки наймичка шептала: - Мати... мати... мати... V Через тиждень молодицi Коровай мiсили На хуторi. Старий батько З усi║┐ сили З молодицями танцю║, Та двiр вимiта║, Та прохожих, про┐жджачих У двiр заклика║, Та вареною часту║, На весiлля просить. Знай бiга║ - а самого Ледве ноги носять. Скрiзь гармидер та реготня, В хатi i надворi. I жолоби викотили З ново┐ комори. Скрiзь порання: печуть, варять, Вимiтають, миють... Та все чужi. Де ж наймичка? На прощу у Ки┐в Пiшла Ганна. Благав старий, А Марко аж плакав, Щоб була вона за матiр. - Нi, Марку! Нiяко Менi матiр'ю сидiти: То багатi люди, А я наймичка... Ще й з тебе Смiятися будуть. - Нехай бог вам помага║! Пiду помолюся. Усiм святим у Ки║вi, Та й знову вернуся В вашу хату, як приймете. Поки маю сили, Трудитимусь... - Чистим серцем Поблагословила Свого Марка... Заплакала Й пiшла за ворота. Розвернулося весiлля, Музикам робота - I пiдковам. Вареною Столи й лави миють. А наймичка шкандиба║, Поспiша║ в Ки┐в. Прийшла в Ки┐в - не спочила, У мiщанки стала, Найнялася носить воду, Бо грошей нестало На молебствi║ Варварi. Носила, носила, Кiп iз вiсiм заробила Й Марковi купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого, Щоб голова не болiла В Марка молодого. I перстеник у Варвари Невiстцi достала, I, всiм святим поклонившись, Додому верталась. Вернулася. Катерина I Марко зустрiли За ворiтьми, ввели в хату Й за стiл посадили; Напували й годували, Про Ки┐в питали, I в кiмнатi Катерина Одпочить послала. - За що вони мене люблять? За що поважають? О боже мiй милосердний, Може, вони знають... Може, вони догадались... Нi, не догадались - Вони добрi... - I наймичка Тяжко заридала. VI Тричi крига замерзала, Тричi розтавала, Тричi наймичку у Ки┐в Катря провожала, Так, як матiр. I в четвертий Провела небогу Аж у поле, до могили, I молила бога, Щоб швиденько верталася, Бо без не┐ в хатi Якось сумно - нiби мати Покинула хату. Пiсля пречисто┐ в недiлю, Та пiсля першо┐, Трохим Старий сидiв в сорочцi бiлiй, В брилi, на призьбi. Перед ним З собакою онучок грався, А внучка в юпку одяглась У Катрину i нiби йшла До дiда в гостi. Засмiявсь Старий i внучку привiтав, Неначе справдi молодицю: - А де ж ти дiла паляницю? Чи, може, в лiсi хто одняв? Чи попросту - забула взяти? Чи, може, ще й не напекла? Е, сором, сором! Лепська мати! - Аж зирк - i наймичка ввiйшла На двiр. Старий побiг стрiчати З онуками свою Ганну... - А Марко в дорозi? - Ганна дiда питалася. - В дорозi ще й досi. - А я ледве додибала До вашо┐ хати, Не хотiлось на чужинi Однiй умирати. Коли б Марка дiждатися... Так щось тяжко стало! - I внучатам iз клуночка Гостинцi виймала - I хрестики, й дукачики, Й намиста разочок Яриночцi, i червоний З фольги образочок, А Карповi соловейка Та коникiв пару, I четвертий уже перстень Свято┐ Варвари Катеринi. А дiдовi Iз воску святого Три свiчечки; а Марковi I собi нiчого Не принесла, не купила, Бо грошей нестало, А заробить не здужала. - А ось ще осталось Пiвбубличка! - Й по шматочку Дiтям роздiлила. VII Ввiйшла в хату. Катерина пй ноги умила Й полуднувать посадила. Не пила й не ┐ла Стара Ганна. - Катерино! Коли в нас недiля? - - Пiслязавтра. - Треба буде Акафiст найняти Микола║вi святому Й на часточку дати; Бо щось Марко забарився... Може, де в дорозi Занедужав, сохрань боже! - Й покапали сльози З старих очей замучених, Ледве, ледве встала Iз-за стола. - Катерино! Не та вже я стала: Зледащiла, не здужаю I на ноги встати. Тяжко, Катре, умирати В чужiй теплiй хатi. Занедужала небога. Уже й причащали, Й малосвятi║ служили, - Нi, не помагало! Старий Трохим по надвiр'ю, Мов убитий, ходить. Катерина ж з болящо┐ I очей не зводить. Катерина коло не┐ I дню║ й ночу║. А тимчасом сичi вночi Недобре вiщують - На коморi. Болящая Щодень, що година Ледве чути пита║ться: - Доню Катерино! Чи ще Марко не при┐хав? Ох, якби я знала, Що дiждуся, що побачу, То ще б пiдождала. VIII Iде Марко з чумаками; Iдучи спiва║. Не поспiша до господи - Воли попаса║. Везе Марко Катеринi Сукна дорогого, "А батьковi шитий пояс Шовку червоного. А наймичцi на очiпок Парчi золото┐ I червону добру хустку З бiлою габою. А дiточкам черевички, Фiг та винограду. А всiм вкупi - червоного Вина з Цареграду Вiдер з тро║ у барилi, I кав'яру з Дону, - Всього везе, та не зна║, Що дi║ться дома. Iде Марко, не журиться. Прийшов - слава богу! I ворота одчиня║, I молиться богу... - Чи чу║ш ти, Катерино? Бiжи зустрiчати! Уже прийшов. Бiжи швидше, Швидше веди в хату!.. Слава тобi, Христе боже! Насилу дiждала! - I "отче наш" тихо... тихо, Мов крiзь сон, читала. Старий воли випряга║, Занози хова║ Мережанi. А Катруся Марка огляда║. - А де ж Ганна, Катерино? Я пак i байдуже. Чи не вмерла? - Нi, не вмерла, А дуже нездужа. Ходiм лишень в малу хату, Поки випряга║ Воли батько; вона тебе, Марку, дожида║. - Ввiйшов Марко в малу хату I став у порогу... Аж злякався. Ганна шепче: - Слава... слава богу. Ходи сюди, не лякайся... Вийди, Катре, з хати: Я щось маю розпитати, Дещо розказати. - . Вийшла з хати Катерина, А Марко схилився До наймички у голови. - Марку! Подивися, Подивися ти на мене! Бач, як я змарнiла. Я не Ганна, не наймичка, Я... - Та й онiмiла. Марко плакав, дивувався. Знов очi одкрила, Пильно, пильно подивилась - Сльози покотились. - Прости мене. Я каралась Весь вiк в чужiй хатi... Прости мене, мiй синочку! Я... я твоя мати. - Та й замовкла... Зомлiв Марко, Й земля задрижала. Прокинувся... до матерi - А мати вже спала. [13 листопада 1845 в Переяславi] - [1860] ** НЕОФIТИ ** Сия глаголет господь: сохраните суд и сотворите правду, приблшкибося спасение мое прийти, и милость моя открыется. Исаия. Г. 56 С. I. М.С.Щепкину на память 24 Декабря 1857 Возлюбленику муз i грацiй! Ждучи тебе, я тихо плачу I думу скорбную мою Тво┐й душi передаю. Привiтай же благодушне Мою сиротину, Наш великий чудотворче, Мiй друже ║диний! Привiта║ш, - убогая, Сiрая, з тобою Перепливе вона Лету; I огнем-сльозою Упаде колись на землю, I притчею стане Розпинателям народним, Грядущим тиранам. Давно вже я сижу