Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ** ТРИЗНА **

   На память 9-го Ноября 1843 года княжне Варваре Николаевне Репниной

   ПОСВЯЩЕНИЕ

   Душе с прекрасным назначеньем
   Должно любить, терпеть, страдать,
   И дар господний, вдохновенье,
   Должно слезами поливать.
   Для вас понятно это слово!..
   Для вас я радостно сложил
   Свои житейские оковы,
   Священнодействовал я снова
   И слезы в звуки перелил.
   Ваш добрый ангел осенил
   Меня бессмертными крилами
   И тихостройньши речами
   Мечты о рае пробудил.

   Яготин 11 ноября 1843

   Души  ваши  очистивше  в  послушании   истины   духом,   в   братолюбии
нелицемерно, от чиста сердца друг друга любите прилежно: порождена  не  от
семени нетленна, но не нетленна, словом  живого  бога  и  пребывающего  во
веки. Зане всяка плоть, яка  трава,  и  всяка  слава  человеча,  нко  цвет
травный: изсше трава и цвет ея отпаде. Глагол же  господень  пребывает  во
веки. Се же есть глагол, благовествованный в вас.
   Соборное послание первое святого апостола Петра; 1, 22, 25.

   Двенадцать приборов на круглом столе,
   Двенадцать бокалов высоких стоят;
   И час уж проходит,
   Никто не приходит;
   Должно быть, друзьями
   Забыты они.
   Они не забыты, - в урочную пору,
   Обет исполняя, друзья собрались
   И "вечную память" пропели собором,
   Отправили тризну - и все разошлись.
   Двенадцать их было; все молоды были,
   Прекрасны и сильны; в прошедшем году
   Наилучшего друга они схоронили,
   И другу поминки в тот день учредили,
   Пока на свиданье к нему не сойдут.
   - Счастливое братство! Единство любови
   Почтили вы свято на грешной земле;
   Сходитеся, други, как ныне сошлись,
   Сходитеся долго и песнею новой
   Воспойте свободу на рабской земле! -

   Благословен твой малый путь,
   Пришлец убогий, неизвестный!

   Ты силой господа чудесной
   Возмог в сердца людей вдохнуть
   Огонь любви, огонь небесный.
   Благословен! Ты божью волю
   Короткой жизнью освятил;
   В юдоли рабства радость воли
   Безмолвно ты провозгласил.
   Когда брат брата алчет крови -
   Ты сочетал любовь в чужих;
   Свободу людям - в братстве их
   Ты проявил, великим словом
   Ты миру мир благовестил;
   И, отходя, благословил
   Свободу мысли, дух любови!
   Душа избранная, зачем
   Ты мало так у нас гостила?
   Тебе здесь тесно, трудно было!
   Но ты любила здешний плен,
   Ты, непорочная, взирала,
   Скорбя, на суетных людей.
   Но ангела недоставало
   У вечного царя царей;
   И ты на небе в вечной славе
   У трона божия стоишь,
   На мир наш, темный и лукавый,
   С тоской невинною глядишь.
   Благоговею пред тобою,
   В безмолвном трепете дивлюсь;
   Молюсь тоскующей душою,
   Как перед ангелом молюсь!
   Сниди,-пошли мне исцеленье!
   Внуши, навей на хладный ум
   Хоть мало светлых, чистых дум;
   Хоть на единое мгновенье
   Темницу сердца озари
   И мрак строптивых помышлений
   И разгони и усмири.
   Правдиво, тихими речами,
   Ты расскажи мне все свое
   Земное благо-житие
   И научи владеть сердцами
   Людей кичливых и своим,
   Уже растленным, уже злым...
   Скажи мне тайное ученье
   Любить гордящихся людей
   И речью кроткой и смиреньем
   Смягчать народных палачей.
   Да провещаю гимн пророчий,
   И долу правду низведу,
   И погасающие очи
   Без страха к небу возведу.
   И в этот час последней муки
   Пошли мне истинных друзей
   Сложить хладеющие руки
   И бескорыстия елей
   Пролить из дружеских очей.
   Благословлю мои страданья,
   Отрадно смерти улыбнусь
   И к вечной жизни с упованьем
   К тебе на небо вознесусь.
   Благословен твой малый путь,
   Пришлец неславленный, чудесный!

   В семье убогой, неизвестной
   Он вырастал; и жизни труд,
   Как сирота, он встретил рано;
   Упреки злые встретил он
   За хлеб насущный... В сердце рану
   Змея прогрызла... Детский сон
   Исчез, как голубь боязливый;
   Тоска, как вор, нетерпеливо,
   В разбитом сердце притаясь,
   Губами жадными впилась
   И кровь невинную сосала...
   Душа рвалась, душа рыдала,
   Просила воли... Ум горел,
   В крови гордыня клокотала...
   Он трепетал... он цепенел...
   Рука, сжимаяся, дрожала...
   О, если б мог он шар земной
   Схватить озлобленной рукой
   Со всеми гадами земными,
   Схватить, измять и бросить в ад!..
   Он был бы счастлив, был бы рад.
   Он хохотал, как демон лютый,
   И длилась страшная минута,
   И мир пылал со всех сторон;
   Рыдал, немел он в исступленьи,
   Душа терзалась страшным сном;
   Душа мертвела, - а кругом
   Земля, господнее творенье,
   В зеленой ризе и цветах,
   Весну встречая, ликовала.
   Душа отрадно пробуждалась, -
   И пробудилась... Он в слезах
   Упал и землю лобызает,
   Как перси матери родной!..
   Он снова чистый ангел рая
   И на земле он всем чужой.
   Взглянул на небо: - О, как ясно,
   Как упоительно-прекрасно!
   О, как там вольно будет мне!..
   И очи в чудном полусне
   На свод небесный устремляет
   И в беспредельной глубине
   Душой невинной утопает.
   По высоте святой, широкой,
   Платочком белым, одинока,
   Прозрачна тучка в даль плывет.
   - Ах, тучка, тучка, кто несет
   Тебя так плавно, .так высоко?
   Ты что такое? И зачем
   Так пышно, мило нарядилась?
   Куда ты послана и кем?..
   И тучка тихо растопилась
   На небе светлом. Взор унылый
   Он опустил на темный лес...
   - А где край света, край небес,
   Концы земли?.. - И вздох глубокий,
   Недетский вздох, он испустил;
   Как будто в сердце одиноком
   Надежду он похоронил.

   В ком веры нет - надежды нет!
   Надежда - бог, а вера - свет.

   - Не погасай, мое светило!
   Туман душевный разгоняй,
   Живи меня твоею силой
   И путь тернистый, путь унылый
   Небесным светом озаряй.
   Пошли на ум твою святыню,
   Святым наитием напой,
   Да провещаю благостыню,
   Что заповедана тобой!.. -

   Надежды он не схоронил,
   Воспрянул дух, как голубь горный,
   И мрак сердечный, мрак юдольный
   Небесным светом озарил;
   Пошел искать он жизни, доли,
   Уже прошел родное поле,
   Уже скрывалося село...
   Чего-то жаль внезапно стало,
   Слеза ресницы пробивала,
   Сжималось сердце и рвалось.
   Чего-то жаль нам в прошлом нашем,
   И что-то есть в земле родной...
   Но он, бедняк, он всем не свой,
   И тут и там. Планета наша,
   Прекрасный мир наш, рай земной,
   Во всех концах ему чужой.
   Припал он молча к персти милой
   И, как родную, лобызал,
   Рыдая, тихо и уныло
   На путь молитву прочитал...
   И твердой, вольною стопою
   Пошел... и скрылся за горою,
   За рубежом родной земли
   Скитаясь нищим, сиротою,
   Какие слезы не лились!
   Какой ужасною ценою
   Уму познания купил
   И девство сердца сохранил!

   Без малодушной укоризны
   Пройти мытарства трудной жизни,
   Измерить пропасти страстей,
   Понять на деле жизнь людей,
   Прочесть все черные страницы,
   Все беззаконные дела...
   И сохранить полет орла
   И сердце чистой голубицы!
   Се человек!.. Без крова жить -
   (Сирот и солнышко не греет),
   Людей изведать - и любить!
   Незлобным сердцем сожалея
   О недостойных их делах
   И не кощунствуя впотьмах,
   Как царь ума. Убогим, нищим,
   Из-за куска насущной пищи
   Глупцу могучему годить,
   И мыслить, чувствовать и жить!..
   Вот драма страшная, святая!..
   И он прошел ее, рыдая,
   Ее он строго разыграл
   Без слова; он не толковал
   Своих вседневных приключений,
   Как назидательный роман;
   Не раскрывал сердечных ран,
   И тьму различных сновидений,
   И байронический туман
   Он не пускал: толпой ничтожной
   Своих друзей не поносил;
   Чинов и власти не казнил,
   Как N., глашатай осторожный,
   И тот, кто мыслит без конца
   О мыслях Канта, Галилея,
   Космополита-мудреца,
   И судит люди, не жалея
   Родного брата и отца, -
   Тот лжепророк! Его сужденья -
   Полуидеи, полувздор!..

   Провидя жизни назначенье,
   Великий божий приговор,
   В самопытливом размышленья
   Он подымал слезящий взор
   На красоты святой природы.
   - Как все согласно! - он шептал
   И край родной воспоминал;
   У бога правды и свободы
   Всему живущему молил,
   И кроткой мыслию следил
   Дела минувшие народов,
   Дела страны своей родной,
   И горько плакал... - О святая!
   Святая родина моя!
   Чем помогу тебе, рыдая?
   И ты закована, и я.
   Великим словом божью волю
   Сказать тиранам - не поймут!
   И на родном прекрасном поле
   Пророка каменьем побьют!
   Сотрут высокие могилы
   И понесут их словом зла!
   Тебя убили, раздавили;
   И славословить запретили
   Твои великие дела!
   О боже, сильный и правдивый!
   Тебе возможны чудеса,
   Исполни славой небеса
   И сотвори святое диво!
   Воскреснуть мертвым повели,
   Благослови всесильным словом
   На подвиг новый и суровый,
   На искупление земли!
   Земли поруганной, забытой,
   Чистейшей кровию политой,
   Когда-то счастливой земли! -
   Как тучи, мысли расходились,
   И слезы капали, как дождь!..

   Блажен тот на свете, кто малую долю,
   Кроху от трапезы волен уделить
   Голодному брату и злобного волю
   Хоть властью суровой возмог укротить! -
   Блажен и свободен!.. Но тот, кто не оком,
   А смотрит душою на козни людей
   И может лишь плакать в тоске одинокой -
   О боже правдивый, лиши ты очей!..

   Твои горы, твое море,
   Все красы природы
   Не искупят его горя,
   Не дадут свободы.
   И он, страдалец жизни краткой,
   Все видел, чувствовал и жил,
   Людей, изведавши, любил
   И тосковал о них украдкой.
   Его и люди полюбили, * (Как цветок, процвевший  на  их  болоте.  (Прим.
Шевченка).
   И он их братиями звал;
   Нашел друзей и тайной силой
   К себе друзей причаровал.
   Между друзьями молодыми,
   Порой задумчивый... порой
   Как волхв, вещатель молодой,
   Речами звучными, живыми
   Друзей внезапно изумлял;
   И силу дружбы между ними,
   Благословляя, укреплял.
   Он говорил, что обще благо
   Должно любовию купить;
   И с благородною отвагой
   Стать за народ и зло казнить.
   Он говорил, что праздник жизни,
   Великий праздник, божий дар,
   Должно пожертвовать отчизне,
   Должно поставить под удар.
   Он говорил о страсти нежной,
   Он тихо, грустно говорил -
   И умолкал!.. В тоске мятежной
   Из-за стола он выходил
   И горько плакал. Грусти тайной,
   Тоски глубокой, не случайной
   Ни с кем страдалец не делил.
   Друзья любили всей душою
   Его, как кровного; но он
   Непостижимою тоскою
   Был постоянно удручен,
   И между ними вольной речью
   Он пламенел. Но меж гостей,
   Когда при тысяче огней
   Мелькали мраморные плечи,
   О чем-то тяжко он вздыхал
   И думой мрачною летал
   В стране родной, в стране прекрасной,
   Там, где никто его не ждал,
   Никто об нем не вспоминал,
   Ни о судьбе его неясной.
   И думал он: - Зачем я тут?
   И что мне делать между ними?
   Они все пляшут и поют,
   Они родня между родными,
   Они все равны меж собой;
   А я!.. - И тихо он выходит,
   Идет, задумавшись, домой;
   Никто из дому не выходит
   Его встречать; никто не ждет,
   Везде один... тоска, томленье!..
   И светлый праздник воскресенья
   Тоску сторичную несет.

   И вянет он, вянет, как в поле былина,
   Тоскою томимый в чужой стороне;
   И вянет он молча... Какая кручина
   Запала в сердечной его глубине?
   - О горе мне, горе! Зачем я покинул
   Невинности счастье, родную страну?
   Зачем я скитался, чего я достигнул?
   Утехи познаний?.. Кляну их, кляну!
   Они-то мне, черви, мой ум источили,
   С моим тихим счастьем они разлучили!
   Кому я тоску и любовь расскажу?
   Кому сердца раны в слезах покажу?
   Здесь нету мне пары, я нищий меж ними,
   Я бедный поденщик, работник простой;
   Что дам я подруге моими мечтами?
   Любовь... Ах, любови, Любови одной!
   С нее на три века, на вечность бы стало!
   В своих бы объятьях ее растопил!
   О как бы я нежно, как нежно любил! -
   И крупные слезы, как искры, низались,
   И бледные щеки и слабую грудь
   Росили, и сохли. - О дайте вздохнуть,
   Разбейте мене череп и грудь разорвите, -
   Там черви, там змеи, - на волю пустите!
   О дайте мне тихо, навеки заснуть! -

   Страдал несчастный сирота
   Вдали от родины счастливой
   И ждал конца нетерпеливо.
   Его любимая мечта -
   Полезным быть родному краю, -
   Как цвет, с ним вместе увядает!
   Страдал он. Жизни пустота
   Пред ним могилой раскрывалась:
   Приязни братской было мало,
   Не грела теплота друзей:
   Небесных солнечных лучей
   Душа парящая алкала.
   Огня любви, что бог зажег
   В стыдливом сердце голубином
   Невинной женщины, где б мог
   Полет превыспренный, орлиный
   Остановить и съединить
   Пожар любви, любви невинной;
   Кого бы мог он приютить
   В светлице сердца и рассудка,
   Как беззащитную голубку
   От жизни горестей укрыть;
   И к персям юным, изнывая,
   Главой усталою прильнуть;
   И цепенея и рыдая,
   На лоне жизни, лоне рая
   Хотя минуту отдохнуть.
   В ее очах, в ее томленьи
   И ум и душу утопить,
   И сердце в сердце растопить,
   И утонуть в самозабвеньи.

   Но было некого любить;
   Сочетаваться не с кем было;
   А сердце плакало, и ныло,
   И замирало в пустоте.
   Его тоскующей мечте
   В грядущем что-то открывалось,
   И в беспредельной высоте
   Святое небо улыбалось.
   Как воску ярого свеча,
   Он таял тихо, молчаливо,
   И на задумчивых очах
   Туман ложился. Взор стыдливый
   На нем красавица порой
   Покоя, тайно волновалась,
   И симпатической красой
   Украдкой долго любовалась.
   И может, многие грустили
   Сердца девичие о нем,
   Но тайной волей, высшей силой
   Путь одинокий до могилы
   На камнях острых проведен.
   Изнемогал он, грудь болела,
   Темнели очи, за крестом
   Граница вечности чернела
   В пространстве мрачном и пустом.
   Уже в постеле предмогильной
   Лежит он тих, и - гаснет свет.
   Друзей тоскующий совет
   Тревожит дух его бессильный.
   Поочередно ночевали
   У друга верные друзья;
   И всякий вечер собиралась
   Его прекрасная семья.
   В последний вечер собралися
   Вокруг предсмертного одра
   И просидели до утра.
   Уже рассвет смыкал ресницы,
   Друзей унылых сон клонил,
   И он внезапно оживил
   Их грустный сон огнем бывалым
   Последних пламенных речей;
   И други друга утешали,
   Что через семь иль восемь дней
   Он будет петь между друзей.
   - Не пропою вам песни новой
   О славе родины моей.
   Сложите вы псалом суровый
   Про сонм народных палачей;
   И вольным гимном помяните
   Предтечу, друга своего.
   И за грехи... грехи его
   Усердно богу помолитесь...
   И "со святыми упокой"
   Пропойте, други, надо мной! -

   Друзья вокруг его стояли,
   Он отходил, они рыдали,
   Как дети... Тихо он вздыхал,
   Вздохнул, вздохнул... Его не стало!
   И мир пророка потерял,
   И слава сына потеряла.

   Печально други понесли
   На утро в церковь гроб дубовый,
   Рыдая, предали земли
   Остатки друга: и лавровый
   Венок зеленый, молодой
   Слезами дружбы оросили
   И на могиле положили;
   И "со святыми упокой"
   Запели тихо и уныло.

   В трактире за круглым, за братским столом
   Уж под вечер други сидели кругом;
   Печально и тихо двенадцать сидело:
   Их сердце одною тоскою болело.
   Печальная тризна, печальны друзья!..
   Ах, тризну такую отправил и я.

   Согласьем общим положили,
   Чтоб каждый год был стол накрыт
   В день смерти друга; чтоб забыт
   Не мог быть друг их за могилой;
   И всякой год они сходились
   В день смерти друга поминать.

   Уж многих стало не видать;
   Приборы каждый год пустели,
   Друзья все больше сиротели -
   И вот, один уж, сколько лет
   К пустым приборам на обед
   Старик печальный приезжает;
   Печаль и радость юных лет
   Один, грустя, воспоминает.
   Сидит он долго, мрачен, тих,
   И поджидает: - Нет ли брата
   Хоть одного еще в живых? -
   И одинокий в путь обратный
   Идет он молча... И теперь,
   Где круглый стол стоит накрытый,
   Тихонько отворилась дверь,
   И брат, что. временем забытый,
   Вошел согбенный!.. Грустно он
   Окинул стол потухшим взором.
   И молвил с дружеским укором:
   - Лентяи! видишь, как закон
   Священный братский исполняют!
   Вот и сегодня не пришли,
   Как будто за море ушли! -
   И слезы молча утирает,
   Садясь за братский круглый стол.
   - Хоть бы один тебе пришел!
   Старик сидит и поджидает...

   Проходит час, прошел другой,
   Уж старику пора домой.
   Старик встает: - Да, изменили!
   Послушай, выпей, брат, вино, -
   Сказал слуге он, - все равно,.
   Я не могу; прошло что было, -
   Да поминай за упокой;
   А мне пора уже - домой! -
   И слезы снова покатились.
   Слуга вино, дивяся, выпил.
   - Дай шляпу мне... какая лень
   Итти домой!.. - и тихо вышел.

   И через год в урочный день
   Двенадцать приборов на круглом столе,-
   Двенадцать бокалов высоких стоят,
   И день уж проходит,
   Никто не приходит,
   Навеки, навеки забыты они.

   [Яготин 1843]



   ** КАТЕРИНА **

   Василию Андреевичу Жуковскому
   на память 22 апреля 1838 года

   I

   Кохайтеся, чорнобривi,
   Та не з москалями,
   Бо москалi - чужi люде,
   Роблять лихо з вами.
   Москаль любить жартуючи,
   Жартуючи кине;
   Пiде в свою Московщину,
   А дiвчина гине -
   Якби сама, ще б нiчого,
   А то й стара мати,
   Що привела на свiт божий,
   Мусить погибати.
   Серце в'яне спiваючи,
   Коли зна║ за що;
   Люде серця не побачать,
   А скажуть - ледащо!
   Кохайтеся ж, чорнобривi,
   Та не з москалями,
   Бо москалi - чужi люде,
   Знущаються вами.

   Не слухала Катерина
   Нi батька, нi неньки,
   Полюбила москалика,
   Як знало серденько.
   Полюбила молодого,
   В садочок ходила,
   Поки себе, свою долю
   Там занапастила.
   Кличе мати вечеряти,
   А донька не чу║;
   Де жарту║ з москаликом,
   Там i заночу║.
   Не двi ночi карi очi
   Любо цiлувала,
   Поки слава на все село
   Недобрая стала.
   Нехай собi тi┐ люде
   Що хотять говорять:
   Вона любить, то й не чу║,
   Що вкралося горе.
   Прийшли вiсти недобрi┐ -
   В поход затрубили.
   Пiшов москаль в Туреччину;
   Катрусю накрили.
   Незчулася, та й байдуже,
   Що коса покрита:
   За милого, як спiвати,
   Любо й потужити.
   Обiцявся чорнобривий,
   Коли не загине,
   Обiцявся вернутися.
   Тойдi Катерина
   Буде собi московкою,
   Забудеться горе;
   А поки що, нехай люде
   Що хотять говорять.
   Не журиться Катерина -
   Слiзоньки втира║,
   Бо дiвчата на улицi
   Без не┐ спiвають.
   Не журиться Катерина -
   Вми║ться сльозою,
   Возьме вiдра, опiвночi
   Пiде за водою,
   Щоб вороги не бачили;
   Прийде до криницi,
   Стане собi пiд калину,
   Заспiва║ Гриця.
   Виспiву║, вимовля║,
   Аж калина плаче.
   Вернулася - i раденька,
   Що нiхто не бачив.
   Не журиться Катерина
   I гадки не ма║ -
   У новенькiй хустиночцi
   В вiкно вигляда║.
   Вигляда║ Катерина...
   Минуло пiвроку;
   Занудило коло серця,
   Закололо в боку.
   Нездужа║ Катерина,
   Ледве-ледве дише...
   Вичуняла та в запiчку
   Дитину колише.
   А жiночки лихо дзвонять,
   Матерi глузують,
   Що москалi вертаються
   Та в не┐ ночують:
   "В тебе дочка чорнобрива,
   Та ще й не ║дина,
   А муштру║ у запiчку
   Московського сина.
   Чорнобривого придбала...
   Мабуть, сама вчила..."
   Бодай же вас, цокотухи,
   Та злиднi побили,
   Як ту матiр, що вам на смiх
   Сина породила.

   Катерино, серце мо║!
   Лишенько з тобою!
   Де ти в свiтi подiнешся
   З малим сиротою?
   Хто спита║, привiта║
   Без милого в свiтi?
   Батько, мати - чужi люде,
   Тяжко з ними жити!

   Вичуняла Катерина,
   Одсуне кватирку,
   Погляда║ на улицю,
   Колише дитинку;
   Погляда║ - нема, нема...
   Чи то ж i не буде?
   Пiшла б в садок поплакати,
   Так дивляться люде.
   Зайде сонце - Катерина
   По садочку ходить,
   На рученьках носить сина,
   Очицi поводить:
   "Отут з муштри виглядала,
   Отут розмовляла,
   А там... а там... сину, сину!"
   Та й не доказала.
   Зеленiють по садочку
   Черешнi та вишнi;
   Як i перше виходила,
   Катерина вийшла.
   Вийшла, та вже не спiва║,
   Як перше спiвала,
   Як москаля молодого
   В вишник дожидала.
   Не спiва║ чорнобрива,
   Кляне свою долю.
   А тим часом вороженьки
   Чинять свою волю -
   Кують речi недобрi┐.
   Що ма║ робити?
   Якби милий чорнобривий,
   Умiв би спинити...
   Так далеко чорнобривий,
   Не чу║, не бачить,
   Як вороги смiються ┐й,
   Як Катруся плаче.
   Може, вбитий чорнобривий
   За тихим Дуна║м;
   А може - вже в Московщинi
   Другую коха║!
   Нi, чорнявий не убитий,
   Вiн живий, здоровий...
   А де ж найде такi очi,
   Такi чорнi брови?
   На край свiта, в Московщинi,
   По тiм боцi моря,
   Нема нiгде Катерини;
   Та здалась на горе!..
   Вмiла мати брови дати,
   Карi оченята,
   Та не вмiла на сiм свiтi
   Щастя-долi дати.
   А без долi бiле личко -
   Як квiтка на полi:
   Пече сонце, гойда вiтер,
   Рве всякий по волi.
   Умивай же бiле личко
   Дрiбними сльозами,
   Бо вернулись москалики
   Iншими шляхами.

   II

   Сидить батько кiнець стола,
   На руки схилився;
   Не дивиться на свiт божий:
   Тяжко зажурився.
   Коло його стара мати
   Сидить на ослонi,
   За сльозами ледве-ледве
   Вимовля║ донi:
   "Що весiлля, доню моя?
   А де ж твоя пара?
   Де свiтилки з друженьками,
   Старости, бояре?
   В Московщинi, доню моя!
   Iди ж ┐х шукати,
   Та не кажи добрим людям,
   Що ║ в тебе мати.
   Проклятий час-годинонька,
   Що ти народилась!
   Якби знала, до схiд сонця
   Була б утопила...
   Здалась тодi б ти гадинi,
   Тепер - москалевi...
   Доню моя, доню моя,
   Цвiте мiй рожевий!
   Як ягодку, як пташечку,
   Кохала, ростила
   На лишенько... Доню моя,
   Що ти наробила?..
   Оддячила!.. Iди ж, шукай
   У Москвi свекрухи.
   Не слухала мо┐х рiчей,
   То ┐┐ послухай.
   Iди, доню, найди ┐┐,
   Найди, привiтайся,
   Будь щаслива в чужих людях,
   До нас не вертайся!
   Не вертайся, дитя мо║,
   З далекого краю...
   А хто ж мою головоньку
   Без тебе схова║?
   Хто заплаче надо мною,
   Як рiдна дитина?
   Хто посадить на могилi
   Червону калину?
   Хто без тебе грiшну дуту
   Поминати буде?
   Доню моя, доню моя,
   Дитя мо║ любе!
   Iди од нас..."
   Ледве-ледве

   Поблагословила:

   "Бог з тобою!" - та, як мертва,
   На дiл повалилась...

   Обiзвався старий батько:
   "Чого ждеш, небого?"
   Заридала Катерина
   Та бух йому в ноги:
   "Прости менi, мiй батечку,
   Що я наробила!
   Прости менi, мiй голубе,
   Мiй соколе милий!"
   "Нехай тебе бог проща║
   Та добрi┐ люде;
   Молись богу та йди собi -
   Менi легше буде".

   Ледве встала, поклонилась,
   Вийшла мовчки з хати;
   Осталися сиротами
   Старий батько й мати.
   Пiшла в садок у вишневий,
   Богу помолилась,
   Взяла землi пiд вишнею,
   На хрест почепила;
   Промовила: "Не вернуся!
   В далекому краю,
   В чужу землю, чужi люде
   Мене заховають;
   А сво║┐ ся крихотка
   Надо мною ляже
   Та про долю, мо║ горе,
   Чужим людям скаже...
   Не розказуй, голубонько!
   Де б нi заховали,
   Щоб грiшно┐ на сiм свiтi
   Люди не займали.
   Ти не скажеш... ось хто скаже,
   Що я його мати!
   Боже ти мiй!.. лихо мо║!
   Де менi сховатись?
   Заховаюсь, дитя мо║,
   Сама пiд водою,
   А ти грiх мiй спокуту║ш
   В людях сиротою,
   Безбатченком!.."


   Пiшла селом,

   Плаче Катерина;
   На головi хустиночка,
   На руках дитина.
   Вийшла з села - серце млi║;
   Назад подивилась,
   Покивала головою
   Та й заголосила.
   Як тополя, .стала в полi
   При битiй дорозi;
   Як роса та до схiд сонця,
   Покапали сльози,
   За сльозами за гiркими
   I свiта не бачить,
   Тiлько сина пригорта║,
   Цiлу║ та плаче.
   А воно, як янгелятко,
   Нiчого не зна║,
   Маленькими ручицями
   Пазухи шука║.
   Сiло сонце, з-за дiброви
   Небо червонi║;
   Утерлася, повернулась,
   Пiшла... тiлько мрi║.
   В селi довго говорили
   Дечого багато,
   Та не чули вже тих рiчей
   Нi батько, нi мати...

   Отаке-то на сiм свiтi
   Роблять людям люде!
   Того в'яжуть, того рiжуть,
   Той сам себе губить...
   А за вiщо? Святий зна║.
   Свiт, бачся, широкий,
   Та нема де прихилитись
   В свiтi одиноким.
   Тому доля запродала
   Од краю до краю,
   А другому оставила
   Те, де заховають.
   Де ж тi люде, де ж тi добрi,
   Що серце збиралось
   З ними жити, ┐х любити?
   Пропали, пропали!

   ксть на свiтi доля,
   А хто ┐┐ зна║?
   ксть на свiтi воля,
   А хто ┐┐ ма║?
   ксть люде на свiтi -
   Срiблом-злотом сяють,
   Зда║ться, панують,
   А долi не знають, -
   Нi долi, нi волi!
   З нудьгою та з горем
   Жупан надiвають,
   А плакати - сором.
   Возьмiть срiбло-злото
   Та будьте багатi,
   А я вiзьму сльози -
   Лихо виливати;
   Затоплю недолю
   Дрiбними сльозами,
   Затопчу неволю
   Босими ногами!
   Тодi я веселий,
   Тодi я багатий,
   Як буде серденько
   По волi гуляти!

   III

   Кричать сови, спить дiброва,
   Зiроньки сiяють,
   Понад шляхом, щирицею,
   Ховрашки гуляють.
   Спочивають добрi люде,
   Що кого втомило:
   Кого - щастя, кого - сльози,
   Все нiчка покрила.
   Всiх покрила темнiсiнька,
   Як дiточок мати;
   Де ж Катрусю пригорнула:
   Чи в лiсi, чи в хатi?
   Чи на полi пiд копою
   Сина забавля║,
   Чи в дiбровi з-пiд колоди
   Вовка вигляда║?
   Бодай же вас, чорнi брови,
   Нiкому не мати,
   Коли за вас таке лихо
   Треба одбувати!
   А що дальше спiтка║ться?
   Буде лихо, буде!
   Зустрiнуться жовтi пiски
   I чужi┐ люде;
   Зустрiнеться зима люта...
   А той чи зустрiне,
   Що пiзна║ Катерину,
   Привiта║ сина?
   З ним забула 6 чорнобрива
   Шляхи, пiски, горе:
   Вiн, як мати, привiта║,
   Як брат, заговорить...

   Побачимо, почу║мо...
   А поки - спочину
   Та тим часом розпитаю
   Шлях на Московщину.
   Далекий шлях, пани-брати,
   Знаю його, знаю!
   Аж на серцi похолоне,
   Як його згадаю.
   Попомiряв i я колись -
   Щоб його не мiрять!..
   Розказав би про те лихо,
   Та чи то ж повiрять!
   "Бреше, - скажуть, - сякий-такий!
   (Звичайно, не в очi),
   А так тiлько псу║ мову
   Та людей морочить".
   Правда ваша, правда, люде!
   Та й нащо те знати,
   Що сльозами перед вами
   Буду виливати?
   Нащо воно? У всякого
   I свого чимало...
   Цур же йому!.. А тим часом
   Кете лиш кресало
   Та тютюну, щоб, зна║те,
   Дома не журились.
   А то лихо розказувать,
   Щоб бридке приснилось!
   Нехай його лихий вiзьме!
   Лучче ж помiркую,
   Де то моя Катерина
   З Iвасем мандру║.

   За Ки║вом, та за Днiпром,
   Попiд темним га║м,
   Iдуть шляхом чумаченьки,
   Пугача спiвають.
   Iде шляхом молодиця,
   Мусить бути, з прощi.
   Чого ж смутна, невесела,
   Заплаканi очi?
   У латанiй свитиночцi,
   На плечах торбина,
   В руцi цiпок, а на другiй
   Заснула дитина.
   Зустрiлася з чумаками,
   Закрила дитину,
   Пита║ться: "Люде добрi,
   Де шлях в Московщину?"
   "В Московщину? оцей самий.
   Далеко, небого?"
   "В саму Москву, Христа ради,
   Дайте на дорогу!"
   Бере шага , аж труситься:
   Тяжко його брати!..
   Та й навiщо?.. А дитина?
   Вона ж його мати!
   Заплакала, пiшла шляхом,
   В Броварях спочила7
   Та синовi за гiркого
   Медяник купила.
   Довго, довго, сердешная,
   Все йшла та питала;
   Було й таке, що пiд тином
   З сином ночувала...
   Бач, на що здалися карi оченята:
   Щоб пiд чужим тином сльози виливать!
   Отож-то дивiться та кайтесь, дiвчата,
   Щоб не довелося москаля шукать,
   Щоб не довелося, як Катря шука║...
   Тодi не питайте, за що люде лають,
   За що не пускають в хату ночувать.

   Не питайте, чорнобривi,
   Бо люде не знають;
   Кого бог кара на свiтi,
   То й вони карають...
   Люде гнуться, як тi лози,
   Куди вiтер вi║.
   Сиротинi сонце свiтить
   (Свiтить, та не грi║) -
   Люде б сонце заступили,
   Якби мали силу,
   Щоб сиротi не свiтило,
   Сльози не сушило.
   А за вiщо, боже милий!
   За що свiтом нудить?
   Що зробила вона людям,
   Чого хотять люде?
   Щоб плакала!.. Серце мо║!
   Не плач, Катерино,
   Не показуй людям сльози,
   Терпи до загину!
   А щоб личко не марнiло
   З чорними бровами -
   До схiд сонця в темнiм лiсi
   Умийся сльозами.
   Уми║шся - не побачать,
   То й не засмiються;
   А серденько одпочине,
   Поки сльози ллються.

   Отаке-то лихо, бачите, дiвчата.
   Жартуючи кинув Катрусю москаль.
   Недоля не бачить, з ким ┐й жартувати,
   А люде хоч бачать, та людям не жаль:
   "Нехай, - кажуть, - гине ледача дитина,
   Коли не зумiла себе шанувать".
   Шануйтеся ж, любi, в недобру годину,
   Щоб не довелося москаля шукать.
   Де ж Катруся блудить?
   Попiдтинню ночувала,
   Раненько вставала,
   Поспiшала в Московщину;
   Аж гульк - зима впала.
   Свище полем заверюха,
   Iде Катерина

   У личаках - лихо тяжке! -
   I в однiй свитинi.
   Iде Катря, шкандиба║;
   Дивиться - щось мрi║...
   Либонь, iдуть москалики...
   Лихо!.. серце млi║ -
   Полетiла, зустрiлася,
   Пита: "Чи нема║
   Мого Йвана чорнявого?"
   А тi: "Мьi не зна║м".
   I, звичайно, як москалi,
   Смiються, жартують:
   "Ай да баба! ай да наши!
   Кого не надуют!"
   Подивилась Катерина:
   "I ви, бачу, люде!
   Не плач, сину, мо║ лихо!
   Що буде, то й буде.
   Пiду дальше - бiльш ходила..
   А може, й зустрiну;
   Оддам тебе, мiй голубе,
   А сама загину".

   Реве, стогне хуртовина,
   Котить, верне полем;
   Сто┐ть Катря серед поля,
   Дала сльозам волю.
   Утомилась заверюха,
   Де-де позiха║;
   Ще б плакала Катерина,
   Та слiз бiльш нема║.
   Подивилась на дитину:
   Умите сльозою,
   Червонi║, як квiточка
   Вранцi пiд росою.
   Усмiхнулась Катерина,
   Тяжко усмiхнулась:
   Коло серця - як гадина
   Чорна повернулась.
   Кругом мовчки подивилась;
   Бачить - лiс чорнi║,
   А пiд лiсом, край дороги,
   Либонь, курiнь мрi║.
   "Ходiм, сину, смерка║ться,
   Коли пустять в хату;
   А не пустять, то й надворi
   Будем ночувати.
   Пiд хатою заночу║м,
   Сину мiй Iване!
   Де ж ти будеш ночувати,
   Як мене не стане?
   З собаками, мiй синочку,
   Кохайся надворi!
   Собаки злi, покусають,
   Та не заговорять,
   Не розкажуть смiючися...
   З псами ┐сти й пити...
   Бiдна моя головонько!
   Що менi робити?"

   Сирота-собака ма║ свою долю,
   Ма║ добре слово в свiтi сирота;
   Його б'ють i лають, закують в неволю,
   Та нiхто про матiр на смiх не спита,
   А Йвася спитають, заранн║ спитають,
   Не дадуть до мови дитинi дожить.
   На кого собаки на улицi лають?
   Хто голий, голодний пiд тином сидить?
   Хто лобуря водить? Чорнявi байстрята...
   Одна його доля - чорнi бровенята,
   Та й тих люде заздрi не дають носить.

   IV

   Попiд горою, яром, долом,
   Мов тi дiди високочолi,
   Дуби з гетьманщини стоять.
   У яру гребля, верби в ряд,
   Ставок пiд кригою в неволi
   I ополонка - воду брать...
   Мов покотьоло- червонi║,
   Крiзь хмару - сонце зайнялось.
   Надувся вiтер; як повi║ -
   Нема нiчого: скрiзь бiлi║...
   Та тiлько лiсом загуло.

   Реве, свище заверюха.
   По лiсу завило;
   Як те море, бiле поле
   Снiгом покотилось.
   Вийшов з хати карбiвничий,
   Щоб лiс оглядiти,
   Та де тобi! таке лихо,
   Що не видно й свiта.
   "Еге, бачу, яка фуга!
   Цур же йому я лiсом!
   Пiти в хату... Що там таке?
   От ┐х достобiса!
   Недобра ┐х розносила,
   Мов справдi за дiлом.
   Ничипоре! дивись лишень,
   Якi побiлiлi!"
   "Що, москалi?.. Де москалi?"
   "Що ти? схаменися!"
   "Де москалi, лебедики?"
   "Та он, подивися".
   Полетiла Катерина
   I не одяглася.
   "Мабуть, добре Московщина
   В тямку ┐й далася!
   Бо уночi тiлько й зна║,
   Що москаля кличе".
   Через пеньки, заметами,
   Летить, ледве дише,
   Боса стала серед шляху,
   Втерлась рукавами.
   А москалi ┐й назустрiч,
   Як один, верхами.
   "Лихо мо║! доле моя!"
   До ┐х... коли гляне -
   Попереду старший ┐де.
   "Любий мiй Iване!
   Серце мо║ кохане║!
   Де ти так барився?"
   Та до його... за стремена...
   А вiн подивився,
   Та шпорами коня в боки.
   "Чого ж утiка║ш?
   Хiба забув Катерину?
   Хiба не пiзна║ш?
   Подивися, мiй голубе,
   Подивись на мене:
   Я Катруся твоя люба.
   Нащо рвеш стремена?"
   А вiн коня поганя║,
   Нiбито й не бачить.
   "Постривай же, мiй голубе!
   Дивись - я не плачу.
   Ти не пiзнав мене, Йване?
   Серце, подивися,
   пй же богу, я Катруся!"
   "Дура, отвяжися!
   Возьмите прочь безумную!"
   "Боже мiй! Iване!
   I ти мене покида║ш?
   А ти ж присягався!"
   "Возьмите прочь! Что ж вьi стали?
   "Кого? мене взяти?
   За що ж, скажи, мiй голубе?
   Кому хоч оддати
   Свою Катрю, що до тебе
   В садочок ходила,
   Свою Катрю, що для тебе
   Сина породила?
   Мiй батечку, мiй братику!
   Хоч ти не цурайся!
   Наймичкою тобi стану...
   З другою кохайся...
   З цiлим свiтом... Я забуду,
   Що колись кохалась,
   Що од тебе сина мала,
   Покриткою стала...
   Покриткою... який сором!
   I за що я гину!
   Покинь мене, забудь мене,
   Та не кидай сина.
   Не покинеш?.. Серце мо║,
   Не втiкай од мене...
   Я винесу тобi сина".
   Кинула стремена
   Та в хатину. Верта║ться,
   Несе йому сина.
   Несповита, заплакана
   Сердешна дитина.
   "Осьде воно, подивися!
   Де ж ти? заховався?
   Утiк!.. нема!.. Сина, сина
   Батько одцурався!
   Боже ти мiй!.. Дитя мо║!
   Де дiнусь з тобою?
   Москалики!голубчики!

   Возьмiть за собою;
   Не цурайтесь, лебедики:
   Воно сиротина;
   Возьмiть його та оддайте
   Старшому за сина,
   Возьмiть його... бо покину,
   Як батько покинув, -
   Бодай його не кидала
   Лихая година!
   Грiхом тебе на свiт божий
   Мати породила;
   Виростай же на смiх людям! -
   На шлях положила. -
   Оставайся шукать батька,
   А я вже шукала".
   Та в лiс з шляху, як навiсна!
   А дитя осталось,
   Плаче бiдне... А москалям
   Байдуже; минули.
   Воно й добре; та на лихо
   Лiсничi почули.

   Бiга Катря боса лiсом,
   Бiга та голосить;
   То проклина свого Йвана,
   То плаче, то просить.
   Вибiга║ на возлiсся;
   Кругом подивилась
   Та в яр... бiжить... серед ставу
   Мовчки опинилась.
   "Прийми, боже, мою душу,
   А ти - мо║ тiло!"
   Шубовсть в воду!.. Попiд льодом
   Геть загуркотiло.

   Чорнобрива Катерина
   Найшла, що шукала.
   Дунув вiтер понад ставом -
   I слiду не стало.

   То не вiтер, то не буйний,
   Що дуба лама║;
   То не лихо, то не тяжке,
   Що мати вмира║;
   Не сироти малi дiти,
   Що неньку сховали:
   пм зосталась добра слава,
   Могила зосталась.
   Засмiються злi┐ люде
   Малiй сиротинi;
   Вилл║ сльози на могилу -
   Серденько спочине.
   А тому, тому на свiтi,
   Що йому зосталось,
   Кого батько i не бачив,
   Мати одцуралась?
   Що зосталось байстрюковi?
   Хто з ним заговорить?
   Нi родини, нi хатини;
   Шляхи, пiски, горе...
   Панське личко, чорнi брови..
   Нащо? Щоб пiзнали!
   Змальовала, не сховала...
   Бодай полиняли!

   V

   Iшов кобзар до Ки║ва
   Та сiв спочивати,
   Торбинками обвiшаний
   Його повожатий.
   Мале дитя коло його
   На сонцi куня║,
   А тим часом старий кобзар
   I с у с а спiва║.
   Хто йде, ┐де - не мина║:
   Хто бублик, хто грошi;
   Хто старому, а дiвчата
   Шажок мiхоношi.
   Задивляться чорнобровi -
   I босе, i голе.
   "Дала, - кажуть, - бровенята,
   Та не дала долi!"
   Iде шляхом до Ки║ва
   Берлин шестернею,
   А в берлинi господиня
   З паном i сем'║ю.
   Опинився против старцiв -
   Курява ляга║.
   Побiг Iвась, бо з вiконця
   Рукою маха║.

   Да║ грошi Iвасевi,
   Диву║ться панi.
   А пан глянув... одвернувся..
   Пiзнав, препоганий,
   Пiзнав тi┐ карi очi,
   Чорнi бровенята...
   Пiзнав батько свого сина,
   Та не хоче взяти.
   Пита панi, як зоветься?
   "Iвась", - "Какой милый!"
   Берлин рушив, а Iвася
   Курява покрила...
   Полiчили, що достали,
   Встали сiромахи,
   Помолились на схiд сонця,
   Пiшли понад шляхом.

   [1838, С.-Петербург]



   ** КНЯЖНА **

   Зоре моя вечiрняя,
   Зiйди над горою,
   Поговорим тихесенько
   В неволi з тобою.
   Розкажи, як за горою
   Сонечко сiда║,
   Як у Днiпра веселочка
   Воду позича║.
   Як широка сокорина
   Вiти розпустила...
   А над самою водою
   Верба похилилась, -
   Аж по водi розiслала
   Зеленi┐ вiти,
   А на вiтах гойдаються
   Нехрещенi дiти.
   Як у полi на могилi
   Вовкулак ночу║,
   А сич в лiсi та на стрiсi
   Недолю вiщу║.
   Як сон-трава при долинi
   Вночi розцвiта║...
   А про людей... Та нехай ┐м.
   Я ┐х, добрих, знаю, -
   Добре знаю. Зоре моя!
   Мiй друже ║диний!
   I хто зна║, що дi║ться
   В нас на Укра┐нi?
   А я знаю. I розкажу
   Тобi й спать не ляжу.
   А ти завтра тихесенько
   Боговi розкажеш.

   Село! I серце одпочине.
   Село на нашiй Укра┐нi -
   Неначе писанка село,
   Зеленим га║м поросло.
   Цвiтуть сади, бiлiють хати,
   А на горi стоять палати,
   Неначе диво. А кругом
   Широколистi┐ тополi,
   А там i лiс, i лiс, i поле,
   I синi гори за Днiпром.
   Сам бог вита║ над селом.
   Село! Село! Веселi хати!
   Веселi здалека палати -
   Бодай ви терном поросли!
   Щоб люди й слiду не найшли,
   Щоб i не знали, де й шукати.
   В тому господньому селi,
   На нашiй славнiй Укра┐нi, -
   Не знаю, де вони взялись, -
   Приблуда князь, була й княгиня,
   Ще молодi собi були,
   Жили самi. Були багатi:
   Високi на горi палати,
   Чималий у яру ставок,
   Зелений по горi садок,
   I верби, i тополi,
   I вiтряки на полi,
   I долом геть собi село
   Понад водою простяглось.

   Колись там весело було.
   Бувало, лiтом i зимою
   Музика тне, вино рiкою
   Гостей неситих налива...
   А князь аж синiй похожа║,
   Та сам несмiлих налива║,
   Та ще й покрику║ "вiват!"
   Гуля║ князь, гуляють гостi;
   I покотились на помостi...
   А завтра знову ожива,
   I знову п'║, i знов гуля║;
   I так за днями день мина║.
   Мужицькi душi аж пищать...
   Судовики благають бога...
   П'яницi, знай собi, кричать:
   - I патрiотi i брат убогих!
   Наш славний князь! Вiват! Вiват! -
   А патрiот, убогих брат...
   Дочку й теличку однiма║
   У мужика... I бог не зна║,
   А може й зна║, та мовчить.

   Княгиня взапертi сидить.
   п┐ i в сiни не пуска║
   Убогих брат. А що ж робить?
   Сама втекла i повiнчалась.
   I батько й мати не пускали,
   Казали: - Вгору не залазь. -
   Так нi, за князя. От i князь!
   От i пишайсь тепер, княгине!

   Загинеш, серденько, загинеш,
   Мов ряст весною уночi.
   Засхнеш, не знатимеш нiчого,
   Не знатимеш, як хвалять бога,
   Як люди люблять живучи.
   А жить так, господи, хотiлось!
   Хотiлось любити
   Хоч годочок, хоч часочок,
   На свiт подивитись.
   Не довелось... А все було,
   Всього понадбала
   Стара мати. Саму тебе
   Мов намалювала,
   Хоч молись перед тобою,
   Мов перед святою...
   Красо моя молодая,
   Горенько з тобою!
   Жить би, жить, та славить бога
   I добро творити
   Та божою красотою
   Людей веселити.
   Так же нi. А молодi┐
   Та карi┐ очi
   Щоб марнiли в самотинi...
   Може, бог так хоче?
   Боже! Божеi Да║ш волю
   I розум на свiтi,
   Красу да║ш, серце чисте...
   Та не да║ш жити.
   Не да║ш на рай веселий,
   На свiт твiй великий
   Надивитись, намолитись
   I заснуть навiки.

   Невесело на свiтi жить,
   Коли нема кого любить.
   Отак i ┐й, однiй-║динiй,
   Ще молодiй мо┐й княгинi,
   Красу i серце засушить
   I марне згинуть в самотинi -
   Аж страшно!.. А вона молилась
   I жить у господа просилась,
   Бо буде вже кого любить.
   Вона вже матiр'ю ходила,
   Уже пишалась i любила
   Сво║ дитя. I дав дожить
   Господь ┐й радостi на свiтi:
   Узрiть його, поцiлувать
   Сво║ ║дине║ дитя
   I перший крик його почути...
   Ох, дiти! Дiти! Дiти!
   Велика божа благодать!

   Сльози висохли, пропали,
   Сонце просiяло.
   I княгиня з дитиною
   Не тi║ю стала.
   Нiби на свiт народилась -
   Гралась, веселилась...
   I княжнi сво┐й маленькiй
   Сорочечки шила.
   I маленькi рукавчата
   Шовком вишивала,
   I купала, й колихала,
   Сама й годувала.
   Бо княгинi тiльки вмiють
   Привести дитину,
   А годувать та доглядать
   Не вмiють княгинi.
   А потiм оха: - Забува║
   Мене мiй Поль або Фiлат! -
   За що ж воно тебе згада║?
   За те хiба, що привела?
   А моя свою дитину
   Сама доглядала.
   А п'яного свого князя
   I не допускала.
   Мов яблучко у садочку,
   Кохалась дитина.
   I говорить уже стало,
   I вчила княгиня
   Тiльки "мамо" вимовляти,
   А "тато" не вчила...
   I книжечок з кунштиками
   В Ромнi накупила.
   Забавляла, розмовляла
   I богу молитись
   I азбуку по кунштиках
   Заходилась вчити.
   I що божий день купала,
   Рано спати клала
   I пилиночки на не┐
   Впасти не давала.
   I всю нiченьку над нею
   Витала, не спала.
   Надивлялась, любувалась
   Княжною своею...
   I жениха ┐й ║днала,
   I радiла з нею,
   I плакала; довгi коси
   Уже розплiтала
   I, лишенько, свого князя
   П'яного згадала -
   У мундирi. Та й закрила
   Заплаканi очi.
   А дитинi нiби сниться,
   Мов вимовить хоче:
   - Не плач, мамо, не розплiтай
   Мо┐ довгi коси:
   Посiчуться... - Що день божий
   Радостi приносить
   Сво┐й матерi щасливiй
   Дочка уродлива.
   Мов тополя, вироста║
   Свiтовi на диво.
   Вироста║... Та недовго
   Буде веселити
   Свою матiр. Бог кара║
   Княгиню на свiтi...
   А'за вiщо? Чудно людям,
   Бо^люди не знають,
   Чому добре умира║,
   Зле║ ожива║?

   Занедужала княгиня,
   I князь схаменувся,
   За бабами-знахарками
   По селах метнувся.
   На┐хали... Заходились.
   Лiчили, лiчили...
   Поки ┐┐, безталанну,
   В труну положили.

   Не стало на селi княгинi,
   I гусла знову загули.
   А сирота ┐┐ в селi,
   ┐┐ ║диная дитина! -
   Мов одiрвалось од гiллi:
   Ненагодоване i босе,
   Сорочечку до зносу носить.
   Спеклося, бiдне, на жару.
   Лопуцьки ┐сть, ставочки гатить
   В калюжах з дiтьми у яру.
   Умийся, серденько! Бо мати
   Он дивиться й не пiзна║
   Межи дiтьми дитя сво║.
   I дума║: тебе не стало...
   Умийся, серце, щоб пiзнала
   Тебе, ║диную свою...
   I господа б благословляла
   За долю добрую твою.
   Умилася. А добрi люди
   Прибрали, в Ки┐в одвезли
   У iнститут. А там що буде,
   Побачим.
   Гусла загули...
   Гуля║ князь, гуляють гостi,
   Ревуть палати на помостi,
   А голод стогне на селi.
   I стогне вiн, стогне по всiй Укра┐нi.
   Кара господева. Тисячами гинуть
   Голоднi┐ люди. А скирти гниють.
   А пани й полову жидам продають.
   Та голоду радi, та бога благають,
   Щоб ще хоч годочок хлiбець не рожав.
   Тодi б i в Парижi i iному кра┐
   Наш брат хуторянин себе показав.
   А бог куня║. Бо се було б диво,
   Щоб чути i бачить - i не покарать.
   Або вже аж надто довготерпеливий...
   - Вiруйте i гиньте! - пророки гласять.
   Як же його вiрить?
   Заплющивши очi?
   Ох, рад би я вiрить, та серце не хоче.
   Минають лiта; люди гинуть,
   Люту║ голод в Укра┐нi,
   Люту║ в княжому селi.
   Скирти вже княжi погнили.
   А вiн байдуже, п'║, гуля║
   Та жида з грiшми вигляда║.
   Нема жидка... Хлiба зiйшли,
   Радiють люди, бога просять...
   Аж ось iз Ки║ва привозять
   Княжну. Мов сонечко зiйшло
   Над обiкраденим селом.
   Чорнобрива, кароока,
   Вилитая мати.
   Тiльки смутна, невесела...
   Чого б сумувати?
   Або, може, вже такою
   Воно й уродилось?
   Або, може, молоде║
   Чи не полюбило
   Кого-небудь? Нi, нiкого.
   Весела гуляла,
   Мов ласочка з кубелечка,
   На свiт виглядала
   З того Ки║ва. Аж поки
   Побачила села
   Знiвеченi. З того часу
   Стала невесела.

   Мов сизая голубонька,
   Село облетiла.
   У всiх була, всiх бачила,
   Всi повеселiли.
   Там словами привiтала,
   Там нагодувала...
   Що день божий обходила
   Село. Помагала
   Усякому. А сироти
   До не┐ в поко┐
   Приходили. I матiр'ю
   Сво║ю святою
   п┐ звали. I все село
   За не┐ молилось...
   А тимчасом жиди в селi
   З грiшми появились.
   Радi║ князь, запроду║
   З половою жито
   I молотить виганя║
   Людей недобитих.
   Змолотили, нiвроку ┐м,
   За одну годину
   I з клунею провiяли...
   Князь i не спочинув,
   На могорич заклика║,
   Та п'║, та гуля║
   Аж у га┐... Бо в покоях
   Дочка спочива║.

   Гармидер, галас, гам у га┐,
   Срамотнi спiви. Аж лящить
   Жiночий регiт. Завива║,
   Реве хазя┐н: - Будем пить,
   Аж поки наша доня спить. -
   А доня взапертi- сидить
   В сво║му сумному поко┐
   I дивиться, як над горою
   Червоний мiсяць аж горить,
   З-за хмари тихо виступа║.
   I нiби гори оживають.
   Дуби з дiброви, мов дива,
   У поле тихо одхожають.
   I пугач пуга, i сова
   З-пiд стрiхи в поле вилiта║,
   А жаби крякають, гудуть.
   Дивiтесь, очi молодi┐,
   Як зорi божi┐ встають,
   Як сходить мiсяць, червонi║...
   Дивiтеся, поки вас грi║,
   А зорi спати не дають.
   Головою молодою
   На руку схилилась,
   До пiвночi невесела
   На зорi дивилась
   Княжна моя. Дивилася...
   Та й плакати стала.
   Може, серце яке лихо
   Тихо прошептало?
   Та й байдуже. Поплакала
   Трошки, усмiхнулась,
   Помолилась, та й спать лягла,
   I тихо заснула.
   В гаю все покотом лежало -
   Пляшки i гостi: де що впало,
   Там i осталось. Сам не впав,
   Остатню каплю допивав
   Та й ту допив. Вста║, не пада,
   Iде в поко┐... Скверний гаде┐
   Куди ти лiзеш? Схаменись!
   Не схаменувся. Ключ вийма║,
   Прийшов, i дверi одмика║,
   I лiзе до дочки. Прокиньсь!
   Прокинься, чистая! Схопись,
   Убий гадюку, покуса║!
   Убий, i бог не покара║!
   Як тая Ченчiо колись
   Убила батька кардинала
   I саваофа не злякалась.
   Нi, не прокинулася, спить,
   А бог хоч бачить, та мовчить,
   Грiхам великим потура║...
   Не чуть нiчого. Час мина║.
   А потiм крик, а потiм гвалт
   I плач почули iз палат...
   Почули сови. Потiм знову
   Не чуть нiчого. I в той час
   Скирти i клуня зайнялась,
   I зорi зникли. Хоч би слово,
   Хоч би де голос обiзвавсь.
   Пани в гаю не ворушились,
   А люди збiглись та дивились,
   Як дим до неба пiдiймавсь...

   Прокинулись вранцi гостi,
   Аж бачать, що лихо, -
   Покинули свого князя,
   Та любо та тихо...
   Так i ми його покинем,
   Так i бог покине.
   Тебе тiльки не покине
   Лихая година -
   Княжно моя безсталанна,
   Знiвечений цвiте.
   Ти ще будеш покутувать
   Грiхи на сiм свiтi,
   Грiхи батьковi. О доле!
   Лукавая доле!
   Покинь ┐┐ хоть на старiсть,
   Хоть на чужiм полi
   На безлюддi. Не покинеш,
   Поведеш до краю,
   До само┐ домовини,
   Сама й похова║ш.

   В селi не бачили й не чули,
   Де вона подiлась.
   Думали, на пожарищi
   Небога згорiла.

   Сто┐ть село. Невесело
   На горi палати
   Почорнiли. Князь хирi║,
   Не здужа║ встати,
   А пiдвести нема кому,
   Нiхто й не загляне
   До грiшного болящого
   В будинки поганi.
   Люди трохи очуняли,
   Господа благають,
   Щоб княжна до ┐х вернулась.
   А ┐┐ нема║
   I не буде вже, свято┐..
   Де ж вона подiлась?
   У Ки║вi пресвятому
   В черницi постриглась.

   Родилась на свiт жить, любить,
   Сiять господньою красою,
   Витать над грiшними святою
   I всякому добро творить,
   А сталось ось як. У черницях
   Занапастилося добро...

   Блукаючи по Укра┐нi,
   Прибивсь якось i в Чигирин
   I в монастир отой дiвочий,
   Що за пiсками на болотi
   У лозах самотний сто┐ть.
   Отам менi i розказала
   Стара черниця новину,
   Що в монастир до ┐х зайшла
   Княжна якась iз-за Днiпра
   Позаторiк. Одпочивала
   Та й богу душу оддала...
   - Вона була ще молодою
   I прехорошая собою.
   На сонцi дуже запеклась,
   Та й занедужала. Лежала
   Недовго щось, седмицi з три.
   I все до крихти розказала...
   Менi i Ксенi┐ сестрi.
   I вмерла в нас. I де ходила,
   В яких-то праведних мiстах,
   А в .нас, сердешна, опочила.
   Оце ┐┐ свята могила...
   Ще не поставили хреста.

   [Орська крiпость 1847] - [Нижнiй Новгород] 1858 лютий 24



   ** МАРIЯ **

   Радуйся, ты бо обновила еси_
   эачатыя студно._
   Акафiст пресвятiй богородидi
   Iнос 10.

   Все упованi║ мо║
   На тебе, мiй пресвiтлий раю,
   На милосердi║ тво║,
   Все упованi║ мо║
   На тебе, мати, возлагаю.
   Святая сило всiх святих!
   Пренепорочная, благая!
   Молюся, плачу i ридаю:
   Воззри, пречистая, на ┐х,
   Отих окрадених, слiпих
   Невольникiв. Подай ┐м силу
   Твойого мученика сина,
   Щоб хрест-кайдани донесли
   До самого, самого краю.
   Достойно п║тая! благаю!
   Царице неба i землi!
   Вонми ┐х стону i пошли
   Благий конець, о всеблагая!
   А я, незлобний, воспою,
   Як процвiтуть убогi села,
   Псалмом i тихим i веселим
   Святую доленьку твою.
   А нинi плач, i скорбь, i сльози
   Душi убого┐ - убогiй
   Остатню лепту подаю.

   У Йосипа, у тесляра
   Чи бондаря того святого,
   Марiя в наймичках росла.
   Рiдня була. Отож, небога,
   Уже чимала пiднялась,
   Росла собi та виростала
   I на порi Марiя стала...
   Рожевим квiтом розцвiла
   В убогi й i чужiй хатинi,
   В святому тихому раю.
   Тесляр на наймичку свою,
   Неначе на свою дитину,
   Теслу, було, i струг покине
   Та й дивиться; i час мине,
   А вiн i оком не мигне
   I дума║: - Анi родини,
   Анi хатиночки нема!
   Одна-однiсiнька!.. Хiба...
   Ще ж смерть моя не за плечима?.. -
   А та сто┐ть собi пiд тином
   Та вовну бiлую пряде
   На той бурнус йому святешний,
   Або на берег поведе
   Козу з козяточком сердешним
   I попасти i напо┐ть.
   Хоч i далеко, так любила ж
   Вона той тихий божий став.
   Широкую Тiверiаду
   I рада, аж смi║ться, рада,
   Що Йосип сидячи мовчав,
   Не боронив ┐й, не спиняв
   На став iти! Iде, смi║ться,
   А вiн сидить та все сидить,
   За струг, сердега, не береться...
   Коза нап'║ться та й пасеться.
   А дiвчина собi сто┐ть,
   Неначе вкопана, пiд га║м,
   I смутно, сумно позира║
   На той широкий божий став,
   I мовила: - Тiверiадо!
   Широкий царю озерам!
   Скажи менi, моя порадо!
   Якая доля вийде нам
   З старим Iосифом? О доле! -
   I похилилась, мов тополя
   Од вiтру хилиться в яру.
   - Йому я стану за дитину.
   Плечми мо┐ми молодими
   Його старi┐ пiдопру! -
   I кинула кругом очима, _
   Аж iскри сипнули з очей.
   А з добрих молодих плечей
   Хiтон полатаний додолу
   Тихенько зсунувся. Нiколи
   Тако┐ божо┐ краси
   Нiхто не узрить! Злая ж доля
   Колючим терном провела,
   Знущалася над красотою!
   О доленько! - Понад водою
   Ходою тихою пiшла.
   Лопух край берега найшла,
   Лопух зорвала i накрила,
   Неначе бриликом, свою,
   Свою головоньку смутную,
   Свою головоньку святую!
   I зникла в темному гаю.

   О свiте наш незаходимийi
   О ти, пречистая в женах!
   Благоуханний сельний крине!
   В яких гаях, в яких ярах,
   В яких незна║мих вертепах
   Ти захова║шся од спеки
   Огнепалимо┐ тi┐,
   Що серце без огню розтопить
   I без води прорве, потопить
   Святi┐ думоньки тво┐?
   Де ти схова║шся? Нiде!
   Огонь заклюнувся вже, годi!
   Уже розжеврiвся. I шкода,
   Даремне сила пропаде.
   До кровi дiйде, до костi
   Огонь той лютий, негасимий,
   I, недобитая, за сином
   Повинна будеш перейти
   Огонь пекельний! Все пророчить,
   Тобi вже зазира║ в очi
   Тво║ грядуще║. Не зри!
   Сльозу пророчую утри!
   Заквiтчай голову дiвочу
   Лiлеями та тим рясним
   Червоним маком. Та засни
   Пiд явором у холодочку,
   Поки що буде.

   Увечерi, мов зоря тая,
   Марiя з гаю вихожа║
   Заквiтчана. Фавор-гора,
   Неначе з злата-серебра,
   Далеко, високо сiя║,
   Аж слiпить. Пiдняла
   На той Фавор сво┐ святi┐
   Очицi кроткi┐ Марiя
   Та й усмiхнулась. Зайняла
   Козу з козяточком з-пiд гаю
   I заспiвала:
   "Раю! раю!
   Темний гаю!
   Чи я, молодая,
   Милий боже, в тво┐м ра┐
   Чи я погуляю,
   Нагуляюсь?"
   Та й замовкла.
   Круг себе сумно озирнулась,
   На руки козеня взяла
   I веселенькая пiшла
   На хутiр бондарiв убогий.
   А йдучи, козеня, небога,
   Нiби дитину, на руках
   Хитала, бавила, гойдала,
   До лона тихо пригортала
   I цiлувала. Козеня,
   Неначе те║ кошеня,
   I не пручалось, не кричало,
   На лонi пестилося, гралось.
   Миль зо двi любо з козеням
   Трохи, трохи не танцювала -
   I не втомилась. Вигляда
   Старий, сумуючи, пiд тином,
   Давненько вже свою дитину.
   Зустрiв ┐┐ i привiтав,
   I тихо мовив: - Де ти в бога
   Загаялась, моя небого?
   Ходiмо в кущу, опочий
   Та повечеря║мо вкупi
   З веселим гостем молодим:
   Ходiмо, доненько. - Який?
   Який ее гость? - Iз Назарета
   Зайшов у нас пiдночувать.
   I каже: - Божа благодать
   На ветхую клисавету
   Учора рано пролилась.
   Учора, каже, привела
   Дитину-сина. А Захарiй
   Старий нарек його Iваном. -
   Так бачиш що! - А гость роззутий,
   Умитий, з кущi вихожав
   В одному бiлому хiтонi,
   Мов намальований, сiяв,
   I став велично на порозi,
   I, уклонившися, вiтав
   Марiю тихо. пй, небозi,
   Аж дивно, чудно. Гость стояв
   ┐ нiби справдi засiяв.
   Марiя на його зирнула
   I стрепенулась. Пригорнулась,
   Неначе злякане дитя,
   До Йосипа свого старого,
   А потiм гостя молодого
   Просила, нiби повела,
   Очима в кущу. Принесла
   Води погожо┐ з криницi
   I молоко i сир козлицi
   пм на вечерю подала.
   Сама ж не ┐ла й не пила.
   В куточку мовчки'прихилилась
   Та дивувалася, дивилась
   I слухала, як молодий
   Дивочний гость той говорив.
   I словеса його святi┐
   На серце падали Марi┐,
   I серце мерзло i пеклось!

   - Во Iуде┐ не було, -
   Промовив гость, - того нiколи,
   Що нинi узриться! Раввi,
   Раввi великого глаголи
   На нивi сiються новiй!
   I виростуть, i пожнемо,
   I в житницю соберемо
   Зерно святе║. Я месiю
   Iду народу возвiстить. -
   I помолилася Марiя
   Перед апостолом.
   Горить
   Огонь тихенько на кабицi.
   А Йосип праведний сидить
   Та дума║. Уже зiрниця
   На небi ясно зайнялась.
   Марiя встала та й пiшла
   З глеком по воду до криницi.
   I гость за нею, i в ярочку
   Догнав Марiю...
   Холодочком
   До сходу сонця провели
   До само┐ Тiверiади
   Благовiстителя. I радi,
   Радiсiнькi собi прийшли
   Додому.
   Жде його Марiя
   I, ждучи, плаче, молодi┐
   Ланити, очi i уста
   Марнiють зримо. - Ти не та,
   Не та тепер, Марi║, стала┐
   Цвiт зельний, наша красота! -
   Промовив Йосип. - Диво сталось
   З тобою, доненько моя!
   Ходiм, Марi║, повiнчаймось,
   А то... - Й не вимовив: - уб'ють,
   На улицi. I заховаймось
   В сво┐м оазисi. - ┐в путь
   Марiя нашвидку збиралась,
   Та тяжко плакала, ридала.

   Отож вони собi iдуть:
   Несе з торбиною на плечах
   Нову коновочку старий:
   Спродать би то, та молодiй
   Купить хустиночку до речi,
   Та й за повiнчання оддать.

   О старче праведний, багатий!
   Не од Сiона благодать.
   А з тихо┐ тво║┐ хати
   Нам возвiстилася. Якби
   Пречистiй ┐й не дав ти руку,
   Рабами б бiднi┐ раби
   I досi мерли би. О муко!
   О тяжкая душi печаль!
   Не вас менi, сердешних, жаль,
   Слiпi i малi┐ душою,
   А тих, що бачать над собою
   Сокиру, молот - i кують
   Кайдани новi┐. Уб'ють,
   Зарiжуть вас, душеубiйцi
   I iз криваво┐ криницi
   Собак напоять.
   Де ж подiвсь
   Дивочний гость отой лукавий?
   Хоч би прийшов та подививсь
   На брак той славний i преславний!
   На брак окрадений! Не чуть,
   Не чуть анi його, анi месi┐.
   Аж люди ждуть чогось i ждуть,
   Чогось непевного. Марi║!
   Ти, безталанная, чого
   I ждеш i ждатимеш од бога
   I од людей його? Нiчого,
   Нiже апостола того
   Тепер не жди. Тесляр убогий
   Тебе повiнчану веде
   В свою убогую хатину.
   Молися й дякуй, що не кинув,
   Що на розпуття не прогнав,
   А то б цеглиною убили, -
   Якби не вкрив, не заховав!
   В крусалимi говорили
   Тихенько люди, що стяли
   У городi Тiверiадi
   Чи то якогось розп'яли
   Провозвi стителя месi┐.
   - Його! - промовила Марiя,
   I веселесенька пiшла
   У Назарет. I вiн радi║,
   Що наймичка його несла
   В утробi праведную душу
   За волю розп'ятого мужа.

   Ото вони собi iдуть,
   Прийшли додому. I живуть
   Повiнчанi, та не веселi.
   Тесляр колисочку дебелу
   Майстру║ в сiнях. А вона,
   Пренепорочная Марiя,
   Сидить собi коло вiкна,
   I в поле дивиться, i ши║
   Малесеньке сороченя -
   Комусь то ще?
   - Хазя┐н дома? -
   Надворi крикнуло. - Указ
   Од кесаря, його самого,
   Щоб ви сьогоднi, сей же час,
   Ви на ревiзiю у город,
   У город Вiфле║м iшли.
   I зник, пропав той тяжкий голос.
   Тiльки руна в яру гула.

   Марiя зараз заходилась
   Пекти опрiсноки. Спекла,
   В торбину мовчки положила
   I мовчки за старим пiшла
   У Вiфле║м. - Святая сило!
   Спаси мене, мiй боже милий! -
   Тiльки й промовила. Iдуть,
   Сумуючи собi обо║,
   I, вбогi┐, перед собою
   Козу з козяточком женуть:
   Бо дома нi на кого кинуть.
   А може, бог пошле дитину
   В дорозi; от i молоко
   Сердешнiй матерi. Скотина
   Iде пасучися, рядком
   Iдуть за нею батько й мати
   I починають розмовляти
   Поволi, тихо. -Семiон
   Протопресвiтер, - Йосип мовив, -
   Таке║-то пророче слово
   Сказав менi: -Святий закон
   I Авраама i Мойсея
   Возобновлять мужi ║се┐.
   I каже: поти не умру,
   Поки месiю не узрю! -
   Чи чу║ш ти, моя Марi║?
   Месiя прийде! - Вже прийшов,
   I ми вже бачили месiю! -
   Марiя мовила.
   Найшов
   Опрiснок Йосип у торбинi,
   Да║ та й каже: - На, моя дитино,
   Поки що буде, укрiпись,
   До Вiфле║ма не близенько;
   Та й я спочину. Утомивсь. -
   Та й сiли на шляху гарненько -
   Полуднувать. Отож сидять,
   А сонце праведне швиденько
   Додолу котиться. I глядь!
   Сховалося, i смеркло в полi.
   I диво дивне║! Нiколи
   Нiхто не бачив i не чув
   Такого дива. Аж здригнув
   Святий тесляр. Мiтла з востоку
   Над самим Вiфле║мом, боком,
   Мiтла огненная зiйшла.
   I степ i гори осiяла.
   Марiя з шляху не вставала,
   Марiя сина привела.
   кдиную тую дитину,
   Що нас од каторги спасла!
   I, пресвятая, неповинна,
   За нас, лукавих, розп'ялась!
   А недалеко край дороги
   Отару гнали чабани
   Та й ┐х побачили. Небогу,
   п┐ й дитяточко взяли
   I у вертеп свiй принесли,
   I чабани його убогi
   Емману┐лом нарекли.

   До сходу сонця, рано-рано,
   У Вiфле║мi на майданi
   Зiйшовся люд i шепотить,
   Що щось непевне з людьми буде
   Во Iуде┐. Гомонить
   I тихне люд. - О люди! люди! -
   Чабан якийсь бiжить, кричить.-
   Пророчество I║ремiя,
   Iсаiя збулось! збулось!
   У нас, у пастирей, месiя
   Родився вчора! - Загуло
   У Вiфле║мi па майданi:
   - Месiя! Iiсус! Осанна!
   I люд розходивсь. Через час
   Чи через два прийшов указ
   I легiон з крусалима.
   Од того Iрода. Незриме
   Й нечуте сталося тодi.

   Ще дiточки сповитi спали,
   Ще купiль грiли матерi,
   Намарне грiли: не купали
   Маленьких дiточок сво┐х!
   Ножi солдати сполоскали
   В дитячiй праведнiй кровi!
   Таке║-то на свiтi сталось!
   Дивiтеся ж, о матерi!
   Що роблять iроди царi!

   Марiя навiть не ховалась
   З сво┐м младенцем. Слава вам,
   Убогим людям, чабанам.
   Що привiтали, заховали
   I нам спасителя спасли
   Од Iрода. Нагодували,
   I напо┐ли, i дали
   Кожух i свиту на дорогу,
   I, небораки, додали
   Ослицю дiйну. I небогу
   З ┐┐ дитяточком малим
   I посадили й провели
   Вночi тайнйми манiвцями
   На шлях Мемфiський. А мiтла,
   Мiтла огненная свiтила,
   Неначе сонце, i дивилась
   На ту ослицю, що несла
   В кгипет кроткую Марiю
   I народженного месiю.

   Якби де на свiтi хоть раз
   Цариця сiла на ослицю,
   То слава б стала про царицю
   I про великую ослицю
   По всьому свiту. Ся ж несла
   Живого iстинного бога!
   Тебе ж, сердешну, копт убогий
   Хотiв у Йосипа купить,
   Та здохла ти. Мабуть, дорога
   Таки завадила тобi?

   У Нiлi скупане║ спить
   В пелюшкахдолi, пiд вербою,
   Дитяточко. А мiж лозою
   З лози колисочку плете
   Та плаче праведная мати,
   Колиску тую плетучи.
   А Йосип заходився хату
   Iз очерету будувати,
   Щоб хоч укритися вночi.
   З-за Нiлу сфiнкси, мов сичi,
   Страшними мертвими очима
   На те║ дивляться. За ними
   На голому пiску стоять
   По шнуру пiрамiди вряд,
   Мов фараонова сторожа,
   I нiби фараонам знать
   Вони дають, що правда божа
   Вста║ вже, встала на землi,
   Щоб фараони стереглись.
   Марiя найнялася прясти
   У копта вовну. А святий
   Iосиф взявсь отару пасти,
   Щоб хоч козу ту заробить
   На молоко малiй дитинi.
   Мина║ рiк. Коло хатини
   В повiточцi сво┐й малiй
   Той бондар праведний, святий,
   I гадки, праведний, не ма║,
   Барило й бочку набива║
   Та ще й курника║. А ти?
   Не плачеш ти i не спiва║ш,
   Гада║ш, дума║ш-гада║ш,
   Як його вчити, навести
   На путь святий святого сина
   I як його од зол спасти?
   Од бур житейських одвести?

   Ще рiк минув. Коло хатини
   Коза пасеться; а дитина
   I невеличке козеня
   У сiнях граються. А мати
   Сидить на призьбi коло хати
   Та вовну з кужеля пряде.
   Аж ось i сам старий iде
   З цiпочком тихо попiд тином:
   Носив у город шапличок
   Продать. Йому медяничок,
   А ┐й немудрую хустину,
   Собi ж несе на постоли
   Ременю доброго. Спочинув
   Та й каже: - Доню, не журись.
   Царя вже Iрода не стало.
   Чогось увечерi на┐всь,
   Та так на┐вся, що й опрiгсь.
   Таке║-то менi сказали.
   Ходiмо, каже, у свiй гай,
   У свiй маленький тихий рай!
   Ходiм додомоньку, дитино.
   - Ходiм, - сказала та й пiшла
   На Нiл сороченята прати
   В дорогу синовi. Паслась
   Коза з козятком коло хати,
   А Йосип сина забавляв,
   На призьбi сидя, поки мати
   На рiчцi прала тi малi
   Сорочечки. А потiм в хатi
   Поморщив добре постоли
   Собi в дорогу. Та й знялись
   До сходу сонця, по торбинi
   На плечi взявши, а дитину
   Удвох в колисочцi несли.

   То сяк, то так прийшли додому.
   Бодай не довелось нiкому
   Узрiть таке║! Благодать,
   Гайочок тихий серед поля, -
   Одна ║диная ┐х доля
   Отой гайочок! - i не знать,
   Де вiн кохався, i хатина -
   Все, все сплюндровано. В ру┐нi
   пм довелося ночувать.
   В ярок Марiя до криницi
   Швиденько кинулася. Там
   Колись-то з нею яснолиций
   Зустрiвся гость святий. Бур'ян,
   Будяк колючий з кропивою
   Коло криницi поросли.
   Марi║! Горенько з тобою!
   Молися, серденько, молись!
   Окуй свою святую силу...
   Долготерпенi║м окуй,
   В сльозах кривавих загартуй!..
   Небога трохи не втопилась
   У тiй криницi. Горе нам
   Було б, iскупленим рабам!
   Дитина б тая виростала
   Без матерi, i ми б не знали
   I досi правди на землi!
   Свято┐ волi! Схаменулась,
   I тяжко-важко усмiхнулась
   Та й заридала. Полились
   На цямрину святi┐ сльози
   Та й висохли. А ┐й, небозi,
   Полегшало.
   клисавета,
   Стара вдова, у Назаретi
   З малим синком сво┐м жила,
   Таки з Iвасем. Та й була
   Якась рiдня ┐м. Вранцi-рано
   Свою дитину, безталанна,
   Нагодувала, одягла
   I за святим сво┐м пiшла
   У Назарет той до вдовицi
   В сусiду, в наймички проситись.

   Дитяточко собi росло,
   З Iвасем удовенком гралось.
   Уже чимале пiдросло.
   Якось вони собi гуляли
   Удвох на улицi, знайшли
   Двi палички та й понесли
   Додому матерям на дрова.
   Звичайнi дiточки! Iдуть
   I веселенькi i здоровi,
   Аж любо глянуть, як iдуть!
   Отож воно, мале, взяло
   Другую паличку у Йвася, -
   Iвась у коники iгрався, -
   Зробило хрестик та й несло
   Додому, бачте, показати,
   Що й вiн умi║ майструвати.
   Марiя ще за ворiтьми
   Дiтей зустрiла, i зомлiла,
   I трупом пала, як узрiла
   Той хрестик-шибеннчку. - Злий!
   Недобрий чоловiк, лихий
   Навчив тебе, моя дитино,
   Зробить оце! Покинь! Покинь┐ -
   А вiн, маленький, неповинний,
   Святую шибеничку кинув
   I заридав, i пролились
   Ще в перший раз младенчi сльози
   На лоно матерн║. Небозi
   Нiби полегшало. Взяла
   У холодочок завела,
   В бур'ян, в садок, поцiлувала
   Та коржиком погодувала,
   Свiженьким коржиком. Воно ж
   Попестилось собi, погралось
   Та й спатоньки, мале, лягло,
   Таки ж у не┐ на колiнах.
   Отож i спить собi дитина,
   Мов ангеляточко в раю.
   А на ║диную свою
   Та мати дивиться i плаче
   Тихенько-тихо: ангел снить,
   То щоб його-то не збудить.
   Та й не догледiла. Неначе
   Окропу капля як огонь
   На його впала, i воно
   Прокинулось. Швиденько сльози
   Марiя втерла, смiючись;
   Щоб вiн не бачив. I небозi
   Не довелися одурить
   Малого сина. Подивилось
   I заридало. Заробила
   Чи то позичила вдова
   Пiвкопи тую на буквар.
   Сама б учила, так не знала ж
   Вона письма того. Взяла
   Та в_ школу хлопця одвела,
   У i║сейську. Доглядала ж
   Сама його, сама й навчала
   Добру i розуму. Iвась,
   Таки вдовенко, в його вдавсь,
   То вдвох собi й ходили в школу
   I вчились вкупочцi. Нiколи .
   Анi погра║ться з дiтьми,
   Анi побiга║. Самий,
   Один-однiсiнький, бувало,
   Сидить собi у бур'янi
   Та клепку теше. Помагало
   Святому батьковi в трудах.
   Якось по сьомому годочку, -
   Малий вже добре майстрував -
   Одпочиваючи в куточку,
   Старий на сина дивувавсь:
   Який-то з його майстер буде!
   Якi-то люди з його будуть!
   Та взявши вiдер, кандiйок,
   I батько, й мати, i воно
   Пiшли на ярмарок у самий
   Самiсiнький крусалим.
   Хоч i далеко, так спродати
   Дорогше можна. От прийшли,
   Розташувались. Батько й мати
   Сидять собi та продають
   Добро сво║. А де ж дитина?
   Побiгло десь. Шука║ сина
   Та плаче мати. I не чуть,
   Де дiлося. У синагогу
   Зайшла благать благого бога,
   Щоб син ┐┐ найшовсь. Аж глядь!
   Межи равiнами дитина,
   п┐ хлоп'яточко, сидить
   I науча║, неповинне,
   Як в свiтi жить, людей любить,
   За правду стать! За правду згинуть!
   Без правди горе! - Горе вам,
   Учителi архi║ре┐! -
   I дивувались фарисе┐
   I книжники його речам.
   А радiсть матерi Марi┐
   Неiзреченная. Месiю,
   Самого бога на землi
   Вона вже зрiла.
   Спродались,
   Во храмi помолились богу
   I веселенькi у дорогу
   Додому рушили вночi
   По холодочку.
   Виростали
   I вкупi вчились, ростучи,
   Святi┐ дiточки. Пишались
   Святi┐ тi┐ матерi
   Сво┐ми дiтками. Iз школи
   Путем терновим розiйшлись
   Обидва. Божi┐ глаголи,
   Святую правду на землi
   I прорекли, i розп'ялись
   За воленьку, святую волю!

   Iван пiшов собi в пустиню,
   А твiй мiж люди. А за ним,
   За сином праведним сво┐м,
   I ти пiшла. В старiй хатинi
   В чужiй покинула його,
   Святого Йосипа свого!
   Пiшла тинятись попiдтинню,
   Аж поки, поки не дiйшла
   Аж до Голгофи. Бо за сином
   Святая мати всюди йшла,
   Його слова, його дiла
   Всi чула й бачила, i млiла,
   I мовчки трепетно радiла,
   На сина дивлячись. А вiн
   Сидить, було, на клеонi,
   Одпочива. крусалим
   Розкинувсь гордо перед ним;
   Сiя║ в золотiм вiсонi
   Iзра┐льський архi║рей!
   Романський золотий плебей!
   I час i два мине - не встане,
   На матiр навiть не погляне
   Та аж заплаче, дивлячись
   На iудейськую столицю.
   Й вона заплаче, iдучи
   У яр по воду до криницi,
   Тихесенько. I принесе
   Води погожо┐, i вми║
   Утомленi стопи святi,
   I пити дасть, i отрясе,
   Оду║ прах з його хiтона,
   Заши║ дiрочку, та знову
   Пiд смокву пiде. I сидить
   I дивиться, о всесвятая!
   Як син тон скорбний спочива║.
   Аж ось i дiтвора бiжить
   Iз города. Його любили
   Святi┐ дiточки. Слiдком
   За ним по улицях ходили,
   А iнодi й на клеон
   До його бiгали, малi┐.
   Отож прибiгли. - О святi┐!
   Пренепорочнi┐! - сказав,
   Як узрiв дiток. Привiтав
   I цiлував, благословляя,
   Погрався з ними, мов маленький,
   Надiв бурнус. I веселенький
   З сво┐ми дiтками пiшов
   В крусалим на слово нове,
   Понiс лукавим правди слово.
   Не вняли слову! Розп'яли!
   Як розпинать його вели,
   Ти на розпутi┐ стояла
   З малими дiтьми. Мужики,
   Його брати, ученики,
   Перелякались, повтiкали.
   - Нехай iде! Нехай iде!
   Отак i вас вiн поведе! -
   Сказала дiтям. I упала
   На землю трупом. Розп'ялась
   Твоя ║диная дитина!

   А ти, спочинувши пiд тином,
   У Назарет отой пiшла!
   Вдову давно вже поховали
   В чужiй позиченiй трунi
   Чужi┐ люди. А Iвана
   п┐ зарiзали в тюрмi.
   I Йосипа твого не стало.
   I ти, як палець той, осталась
   Одна-однiсiнька! Такий
   Талан твiй латаний, небого!
   Брати його, ученики,
   Нетвердi┐, душеубогi,
   Катам па муку не дались, -
   Сховались, потiм розiйшлись.
   I ти ┐х мусила збирати...
   Отож вони якось зiйшлись
   Вночi круг тебе сумувати.
   I ти, великая в женах!
   I ┐х унинi║ i страх
   Розвiяла, мов ту полову,
   Сво┐м святим огненним словом!
   Ти дух святий свiй пронесла
   В ┐х душi вбогi┐! Хвала!
   I похвала тобi, Марi║!
   Мужi воспрянули святi┐,
   По всьому свiту розiйшлись.
   I iменем твойого сина,
   Тво║┐ скорбно┐ дитини,
   Любов i правду рознесли
   По всьому свiту. Ти ж пiд тином,
   Сумуючи, у бур'янi
   Умерла з голоду. Амiнь.

   А потiм ченцi одягли
   Тебе в порфiру. I вiнчали,
   Як ту царицю... Розп'яли
   Й тебе, як сина. Наплювали
   На тебе, чистую, кати;
   Розтлили, кроткую! а ти...
   Мов золото в тому горнилi,
   В людськiй душi возобновилась,
   В душi невольничiй, малiй,
   В душi скорбящiй i убогiй,

   [11 листопада 1859.
   С.-Петербург]



   ** НАЙМИЧКА **

   У недiлю вранцi-рано
   Поле вкрилося туманом.
   У туманi на могилi,
   Як тополя, похилилась
   Молодиця молодая.
   Щось до лона пригорта║
   Та з туманом розмовля║:
   - Ой, тумане, тумане,
   Мiй латаний талане!
   Чому мене не схова║ш
   Отут серед лану?
   Чому мене не задавиш,
   У землю не вдавиш?
   Чому менi зло┐ долi,
   Чом вiку не збавиш?
   Нi, не дави, туманочку!
   Сховай тiльки в полi,
   Щоб нiхто не знав, не бачив
   Мо║┐ недолi!..
   Я не одна: ║сть у мене
   I батько i мати...
   ксть у мене... туманочку,
   Туманочку, брате!!.
   Дитя мо║, мiй синочку,
   Нехрещений сину!
   Не я тебе хреститиму
   На лиху годину.
   Чужi люди хреститимуть,
   Я не буду знати,
   Як i зовуть... Дитя мо║!
   Я була багата...
   Не лай мене! Молитимусь,
   Iз самого неба
   Долю виплачу сльозами
   I пошлю до тебе! -

   Пiшла полем, ридаючи,
   В туманi ховалась
   Та крiзь сльози тихесенько
   Про вдову спiвала,
   Як удова в Дуна║вi
   Синiв поховала:
   "Ой у полi могила;
   Там удова ходила, -
   Там ходила, гуляла,
   Трути-зiлля шукала.
   Трути-зiлля не найшла,
   Та синiв двох привела,
   В кита║чку повила
   I на Дунай однесла:
   - Тихий, тихий Дунай!
   Мо┐х дiток забавляй.
   Ти, жовтесенький пiсок,
   Нагодуй мо┐х дiток!
   I скупай, i сповий,
   I собою укрий!"

   I

   Був собi дiд та баба.
   З давнього давна, у га┐ над ставом
   Удвох собi на хуторi жили,
   Як дiточок дво║,
   Усюди обо║.
   Ще змалечку удвох ягнята пасли,
   А потiм побрали'ся,
   Худоби дiждалися, -
   Придбали хутiр, став i млин.
   Садок у га┐ розвели
   I пасiку чималу -
   Всього надбали.
   Та дiточок у ┐х бiгма,
   А смерть з косою за плечима.

   Хто ж ┐х старiсть привiта║,
   За дитину стане?
   Хто заплаче, похова║,
   Хто душу спом'яне?
   Хто поживе добро чесно
   В добрую годину
   I згада║, дякуючи,
   Як своя дитина?..
   Тяжко дiтей годувати
   У безверхiй хатi,
   А ще гiрше старiтися
   У бiлих палатах,
   Старiтися, умирати,
   Добро покидати
   Чужим людям, чужим дiтям
   На смiх, на розтрату!

   II

   I дiд i баба у недiлю
   На призьбi вдвох собi сидiли
   Гарненько, в бiлих сорочках.
   Сiяло сонце; в небесах
   Анi хмариночки; та тихо
   Та любо, як у ра┐.
   Сховалося у серцi лихо, -
   Як звiр у темнiм га┐.

   В такiм ра┐ чого б, бачся,
   Старим сумувати?
   Чи то давн║ яке лихо
   Прокинулось в хатi?
   Чи вчорашн║, задавлене
   Знов поворушилось?
   Чи ще тiльки заклюнулось
   I рай запалило?
   Не знаю, що i пiсля чого
   Старi сумують. Може, вже
   Оце збираються до бога,
   Та хто в далекую дорогу
   пм добре коней запряже?
   - А хто нас, Насте, похова║,
   Як помремо? - Сама не знаю!
   Я все оце мiркувала,
   Та аж сумно стало:
   Одинокi зостарiлись...
   Кому понадбали
   Добра сього?.. - Стривай лишень!
   Чи чу║ш? Щось плаче
   За ворiтьми, мов дитина!
   Побiжiм лиш... Бачиш -
   Я вгадував, що щось буде! -
   I разом схопились,
   Та до ворiт... Прибiгають -
   Мовчки зупинились.
   Перед самим перелазом
   Дитина сповита -
   Та й не туго й новенькою
   Свитиною вкрита.
   Бо то мати сповивала -
   I лiтом укрила
   Останньою свитиною!..
   Дивились, молилис
   Старi мо┐. А сердешне
   Неначе блага║:
   Випручало рученята
   Й до ┐х простяга║
   Манюсiнькi... i замовкло,
   Неначе не плаче,
   Тiльки пхика.
   - А що. Насте?
   Я й казав... От бачиш!
   От i талан, от i доля,
   I не одинокi!
   Бери ж лишень та сповивай...
   Ач, яке, нiвроку!
   Неси ж в хату, а я верхи
   Кинусь за кумами
   В Городище... -
   Чудно якось
   Дi║ться мiж нами!
   Один сина проклина║,
   З хати виганя║,
   Другий свiчечку, сердешний,
   Потом заробля║
   Та, ридаючи, становить
   Перед образами -
   Нема дiтей!.. Чудно якось
   Дi║ться мiж нами!

   III

   Аж три пари на радощах
   Кумiв назбирали
   Та ввечерi й охрестили,
   I Марком назвали.
   Росте Марко; старi мо┐
   Не знають, де дiти,
   Де посадить, де положить
   I що з ним робити.
   Мина║ рiк. Росте Марко -
   I дiйна корова
   У розкошi купа║ться.
   Аж ось чорноброва
   Та молода, бiлолиця
   Прийшла молодиця
   На той хутiр благодатний
   У найми проситься.

   - А що ж, каже, возьмiм, Насте!
   - Возьмiмо, Трохиме,
   Бо ми старi, нездужа║м,
   Та таки й дитина.
   Хоч воно вже й пiдросло,
   Та все ж таки треба
   Коло його пiклуватись.
   - Та воно-то треба,
   Бо я й свою вже часточку
   Прожив, слава богу, -
   Пiдтоптався. Так що ж тепер,
   Що вiзьмеш, небого?
   За рiк, чи як? - А що дасте.
   - Е, нi! Треба знати,
   Треба, дочко, лiчить плату,
   Зароблену плату.
   Бо сказано: хто не лiчить,
   То той i не ма║.
   Так отак хiба, небого:
   Нi ти нас не зна║ш,
   Нi ми тебе; а поживеш,
   Роздивишся в хатi,
   Та й ми тебе побачимо -
   Отодi й за плату.
   Чи так, дочко? - Добре, дядьку.
   - Просимо ж у хату. -

   По║днались. Молодиця
   Рада та весела;
   Нiби з паном повiнчалась,
   Закупила села!
   I у хатi, i на дворi,
   I коло скотини -
   Увечерi, i вдосвiта;
   А коло дитини -
   Так i пада, нiби мати,
   В будень i в недiлю
   Головоньку йому зми║
   Й сорочечку бiлу
   Що день божий, надiва║;
   Гра║ться спiва║,
   Робить возики; а в свято -
   То й з рук не спуска║.
   Дивуються старi мо┐
   Та моляться богу...
   А наймичка невсипуща
   Щовечiр, небога,
   Свою долю проклина║,
   Тяжко, важко плаче;
   I нiхто того не чу║,
   Незна║ й не бачить,
   Опрiч Марка маленького.
   Так воно не зна║,
   Чого наймичка сльозами
   Його умива║.
   Не зна Марко, чого вона
   Так його цiлу║,
   Сама не з'┐сть i не доп'║ -
   Його нагоду║.
   Не зна Марко. Як в колисцi
   Часом серед ночi
   Прокинеться, ворухнеться, -
   То вона вже скочить,
   I укри║, й перехрестить,
   Тихо заколише -
   Вона чу║ з тi┐ хати,
   Як дитина дише.
   Вранцi Марко до наймички
   Ручки простяга║
   I мамою невсипущу
   Ганну велича║...
   Не зна Марко. Росте собi,
   Росте, вироста║.

   IV

   Чимало лiт перевернулось,
   Води чимало утекло.
   I в хутiр лихо завернуло,
   I сльоз чимало принесло.
   Бабусю Настю поховали
   I ледве, ледве одволали
   Трохима дiда. Прогуло
   Прокляте лихо та й заснуло -
   На хутiр знову благодать
   З-за гаю темного вернулась
   До дiда в хату спочивать.

   Уже Марко чумаку║
   I восени не почу║
   Нi пiд хатою, нi в хатi, -
   Кого-небудь треба сватать!
   - Кого ж би тут? - старий дума
   I просить поради
   У наймички. А наймичка
   До царiвни б рада
   Слать старости: - Треба Марка
   Самого спитати.
   - Добре, дочко, спита║мо
   Та й будемо сватать. -

   Розпитали, порадились,
   Та й за старостами
   Пiшов Марко. Вернулися
   Люди з рушниками,
   З святим хлiбом обмiненим.
   Панну у жупанi,
   Таку кралю висватали,
   Що хоч за гетьмана,
   То не сором. Отаке-то
   Диво запопали.

   - Спасибi вам! - старий каже. -
   Тепер, щоб ви знали,
   Треба краю доводити,
   Коли й де вiнчати,
   Та й весiлля. Та ще ось що:
   Хто в нас буде мати?
   Не дожила моя Настя!.. -
   Та й заливсь сльозами.
   А наймичка у порогу
   Вхопилась руками
   За одвiрок та й зомлiла.
   Тихо стало в хатi;
   Тiльки наймичка шептала:
   - Мати... мати... мати...

   V

   Через тиждень молодицi
   Коровай мiсили
   На хуторi. Старий батько
   З усi║┐ сили
   З молодицями танцю║,
   Та двiр вимiта║,
   Та прохожих, про┐жджачих
   У двiр заклика║,
   Та вареною часту║,
   На весiлля просить.
   Знай бiга║ - а самого
   Ледве ноги носять.
   Скрiзь гармидер та реготня,
   В хатi i надворi.
   I жолоби викотили
   З ново┐ комори.
   Скрiзь порання: печуть, варять,
   Вимiтають, миють...
   Та все чужi. Де ж наймичка?
   На прощу у Ки┐в
   Пiшла Ганна. Благав старий,
   А Марко аж плакав,
   Щоб була вона за матiр.
   - Нi, Марку! Нiяко
   Менi матiр'ю сидiти:
   То багатi люди,
   А я наймичка... Ще й з тебе
   Смiятися будуть. -
   Нехай бог вам помага║!
   Пiду помолюся.
   Усiм святим у Ки║вi,
   Та й знову вернуся
   В вашу хату, як приймете.
   Поки маю сили,
   Трудитимусь... - Чистим серцем
   Поблагословила
   Свого Марка... Заплакала
   Й пiшла за ворота.

   Розвернулося весiлля,
   Музикам робота -
   I пiдковам. Вареною
   Столи й лави миють.
   А наймичка шкандиба║,
   Поспiша║ в Ки┐в.
   Прийшла в Ки┐в - не спочила,
   У мiщанки стала,
   Найнялася носить воду,
   Бо грошей нестало
   На молебствi║ Варварi.
   Носила, носила,
   Кiп iз вiсiм заробила
   Й Марковi купила
   Святу шапочку в пещерах
   У Йвана святого,
   Щоб голова не болiла
   В Марка молодого.
   I перстеник у Варвари
   Невiстцi достала,
   I, всiм святим поклонившись,
   Додому верталась.
   Вернулася. Катерина
   I Марко зустрiли
   За ворiтьми, ввели в хату
   Й за стiл посадили;
   Напували й годували,
   Про Ки┐в питали,
   I в кiмнатi Катерина
   Одпочить послала.
   - За що вони мене люблять?
   За що поважають?
   О боже мiй милосердний,
   Може, вони знають...
   Може, вони догадались...
   Нi, не догадались -
   Вони добрi... - I наймичка
   Тяжко заридала.

   VI

   Тричi крига замерзала,
   Тричi розтавала,
   Тричi наймичку у Ки┐в
   Катря провожала,
   Так, як матiр. I в четвертий
   Провела небогу
   Аж у поле, до могили,
   I молила бога,
   Щоб швиденько верталася,
   Бо без не┐ в хатi
   Якось сумно - нiби мати
   Покинула хату.

   Пiсля пречисто┐ в недiлю,
   Та пiсля першо┐, Трохим
   Старий сидiв в сорочцi бiлiй,
   В брилi, на призьбi. Перед ним
   З собакою онучок грався,
   А внучка в юпку одяглась
   У Катрину i нiби йшла
   До дiда в гостi. Засмiявсь
   Старий i внучку привiтав,
   Неначе справдi молодицю:
   - А де ж ти дiла паляницю?
   Чи, може, в лiсi хто одняв?
   Чи попросту - забула взяти?
   Чи, може, ще й не напекла?
   Е, сором, сором! Лепська мати! -
   Аж зирк - i наймичка ввiйшла
   На двiр. Старий побiг стрiчати
   З онуками свою Ганну...
   - А Марко в дорозi? -
   Ганна дiда питалася.
   - В дорозi ще й досi.
   - А я ледве додибала
   До вашо┐ хати,
   Не хотiлось на чужинi
   Однiй умирати.
   Коли б Марка дiждатися...
   Так щось тяжко стало! -
   I внучатам iз клуночка
   Гостинцi виймала -
   I хрестики, й дукачики,
   Й намиста разочок
   Яриночцi, i червоний
   З фольги образочок,
   А Карповi соловейка
   Та коникiв пару,
   I четвертий уже перстень
   Свято┐ Варвари
   Катеринi. А дiдовi
   Iз воску святого
   Три свiчечки; а Марковi
   I собi нiчого
   Не принесла, не купила,
   Бо грошей нестало,
   А заробить не здужала.
   - А ось ще осталось
   Пiвбубличка! - Й по шматочку
   Дiтям роздiлила.

   VII

   Ввiйшла в хату. Катерина
   пй ноги умила
   Й полуднувать посадила.
   Не пила й не ┐ла
   Стара Ганна. - Катерино!
   Коли в нас недiля? -
   - Пiслязавтра. - Треба буде
   Акафiст найняти
   Микола║вi святому
   Й на часточку дати;
   Бо щось Марко забарився...
   Може, де в дорозi
   Занедужав, сохрань боже! -
   Й покапали сльози
   З старих очей замучених,
   Ледве, ледве встала
   Iз-за стола. - Катерино!
   Не та вже я стала:
   Зледащiла, не здужаю
   I на ноги встати.
   Тяжко, Катре, умирати
   В чужiй теплiй хатi.
   Занедужала небога.
   Уже й причащали,
   Й малосвятi║ служили, -
   Нi, не помагало!
   Старий Трохим по надвiр'ю,
   Мов убитий, ходить.
   Катерина ж з болящо┐
   I очей не зводить.
   Катерина коло не┐
   I дню║ й ночу║.
   А тимчасом сичi вночi
   Недобре вiщують -
   На коморi. Болящая
   Щодень, що година
   Ледве чути пита║ться:
   - Доню Катерино!
   Чи ще Марко не при┐хав?
   Ох, якби я знала,
   Що дiждуся, що побачу,
   То ще б пiдождала.

   VIII

   Iде Марко з чумаками;
   Iдучи спiва║.
   Не поспiша до господи -
   Воли попаса║.
   Везе Марко Катеринi
   Сукна дорогого,
   "А батьковi шитий пояс
   Шовку червоного.
   А наймичцi на очiпок
   Парчi золото┐
   I червону добру хустку
   З бiлою габою.
   А дiточкам черевички,
   Фiг та винограду.
   А всiм вкупi - червоного
   Вина з Цареграду
   Вiдер з тро║ у барилi,
   I кав'яру з Дону, -
   Всього везе, та не зна║,
   Що дi║ться дома.
   Iде Марко, не журиться.
   Прийшов - слава богу!
   I ворота одчиня║,
   I молиться богу...
   - Чи чу║ш ти, Катерино?
   Бiжи зустрiчати!
   Уже прийшов. Бiжи швидше,
   Швидше веди в хату!..
   Слава тобi, Христе боже!
   Насилу дiждала! -
   I "отче наш" тихо... тихо,
   Мов крiзь сон, читала.

   Старий воли випряга║,
   Занози хова║
   Мережанi. А Катруся
   Марка огляда║.
   - А де ж Ганна, Катерино?
   Я пак i байдуже.
   Чи не вмерла? - Нi, не вмерла,
   А дуже нездужа.
   Ходiм лишень в малу хату,
   Поки випряга║
   Воли батько; вона тебе,
   Марку, дожида║. -

   Ввiйшов Марко в малу хату
   I став у порогу...
   Аж злякався. Ганна шепче:
   - Слава... слава богу.
   Ходи сюди, не лякайся...
   Вийди, Катре, з хати:
   Я щось маю розпитати,
   Дещо розказати. - .
   Вийшла з хати Катерина,
   А Марко схилився
   До наймички у голови.
   - Марку! Подивися,
   Подивися ти на мене!
   Бач, як я змарнiла.
   Я не Ганна, не наймичка,
   Я... - Та й онiмiла.
   Марко плакав, дивувався.
   Знов очi одкрила,
   Пильно, пильно подивилась -
   Сльози покотились.
   - Прости мене. Я каралась
   Весь вiк в чужiй хатi...
   Прости мене, мiй синочку!
   Я... я твоя мати. -
   Та й замовкла... Зомлiв Марко,
   Й земля задрижала.
   Прокинувся... до матерi -
   А мати вже спала.

   [13 листопада 1845 в Переяславi] - [1860]



   ** НЕОФIТИ **


   Сия глаголет господь: сохраните суд и  сотворите  правду,  приблшкибося
спасение мое прийти, и милость моя открыется.
   Исаия. Г. 56 С. I.

   М.С.Щепкину на память 24 Декабря 1857

   Возлюбленику муз i грацiй!
   Ждучи тебе, я тихо плачу
   I думу скорбную мою
   Тво┐й душi передаю.

   Привiтай же благодушне
   Мою сиротину,
   Наш великий чудотворче,
   Мiй друже ║диний!
   Привiта║ш, - убогая,
   Сiрая, з тобою
   Перепливе вона Лету;
   I огнем-сльозою
   Упаде колись на землю,
   I притчею стане
   Розпинателям народним,
   Грядущим тиранам.

   Давно вже я сижу в неволi,
   Неначе злодiй взапертi,
   На шлях дивлюся, та на поле,
   Та на ворону на хрестi
   На кладовищi. Бiльш нiчого
   З тюрми не видно. Слава богу
   Й за те, що бачу. Ще живуть,
   I богу моляться, i мруть
   Хрещенi люди.
   Хрест високий
   На кладовищi трохи збоку
   Златомальований сто┐ть.
   Не вбогий, мабуть, хтось лежить?
   I намальовано: розп'ятий
   За нас син божий на хрестi.
   Спасибi сиротам багатим,
   Що хрест поставили. А я...
   Такая доленька моя!
   Сижу собi та все дивлюся
   На хрест високий iз тюрми.
   Дивлюсь, дивлюся, помолюся -
   I горе, горенько мо║,
   Мов нагодована дитина,
   Затихне трохи. I тюрма
   Неначе ширша║. Спiва║
   I плаче серце, ожива║
   I в тебе, боже, i в святих
   Та праведних тво┐х пита║, -
   Що вiн зробив ┐м, той святий,
   Той назорей, той син ║диний
   Богом iзбранно┐ Марi┐,
   Що вiн зробив ┐м? I за що
   Його, святого, мордували,
   Во узи кували;
   I главу його честную
   Терном увiнчали?
   I вивели з злодiями
   На Голгофу-гору;
   I повiсили мiж ними
   За що? Не говорить
   Нi сам сивки верхотворець,
   Нi його святi┐ -
   Помощники, поборники,
   Кастрати нiмi┐!

   Благословенная в женах,
   Святая праведная мати
   Святого сина на землi!
   Не дай в неволi пропадати,
   Летучi лiта марне тратить.
   Скорбящих радосте! Пошли,
   Пошли менi святе║ слово,
   Свято┐ правди голос новий!
   I слово розумом святим
   I оживи i просвiти!
   I розкажу я людям горе,
   Як тая мати рiки, море
   Сльози кроваво┐ лила,
   Так, як i ти. I прийняла
   В живую душу свiт незримий
   Твойого розп'ятого сина!..
   Ти - матер бога на землi! -
   Ти сльози матерi до краю,
   До каплi вилила! Ридаю,
   Молю, ридаючи, пошли,
   Подай душi убогiй силу,
   Щоб огненно заговорила,
   Щоб слово пламенем взялось,
   Щоб людям серце розтопило,
   I на Украйнi понеслось.
   I на Укра┐нi святилось
   Те слово - боже║ кадило,
   Кадило iстини. Амiнь.

   I

   Не в нашiм краю, богу милiм,
   Не за гетьманiв i царiв,
   А в римськiй iдольськiй землi
   Се беззаконi║ творилось.
   Либонь, за Декiя царя?
   Чи за Нерона сподаря?
   Сказать запевне не зумiю.
   Нехай за Нерона. Росi┐
   Тодi й на свiтi не було,
   Як у Iталi┐ росло
   Мале дiвча. I красотою,
   Святою, чистою красою,
   Як тая лiлiя, цвiло.
   Дивилася на не┐ мати
   I молодiла. I дiвчатi
   Людей шукала. I найшла.
   Та, помолившись Гiменею
   В сво┐м веселiм гiнекею,
   В чужий веселий одвела.
   Незабаром зробилась мати
   Iз добро┐ тi┐ дiвчати;
   Дитину-сина привела.
   Молилася сво┐м пенатам
   I в Капiтолiй принесла
   Немалi жертви. Ублагала
   Капiтолiйський той сигклiт,
   Щоб первенця ┐┐ вiтали
   Святi┐ iдоли. Горить
   I день i нiч перед пенатом
   Святий огонь. Радi║ мати:
   В Алкiда син ┐┐ росте,
   Росте... Лицяються гетери
   I перед образом Венери
   Лампаду свiтять.

   II

   Тодi вже сходила зоря
   Над Вiфле║мом. Правди слово,
   Свято┐ правди i любовi
   Зоря всесвiтняя зiйшла!
   I мир i радiсть принесла
   На землю людям. Фарисе┐
   I вся мерзенна Iудея
   Заворушилась, заревла,
   Неначе гадина в болотi.
   I сина божi я во плотi
   На тiй Голгофi розп'яла
   Межи злодiями. I спали,
   Упившись кровiю, кати,
   Тво║ю кровiю. А ти
   Возстав од гроба, слово встало,
   I слово правди понесли
   По всiй невольничiй землi
   Тво┐ апостоли святi┐.

   III

   Тодi ж ото ┐┐ Алкiд,
   Та ще гетери молодi┐,
   Та козлоногий п'яний дiд
   Над самим Аппi║вим шляхом
   У га┐ гарно роздяглись,
   Та ще гарнiше попились,
   Та й поклонялися Прiапу.
   Аж гульк!.. Iде святий Петро
   Та, йдучи в Рим благовiстити,
   Зайшов у гай води напитись
   I одпочити. - Благо вам! -
   Сказав апостол утомленний
   I оргiю благословив.
   I тихим, добрим, кротким словом
   Благовiстив ┐м слово нове,
   Любов, i правду, i добро,
   Добро найкраще║ на свiтi -
   То братолюбi║. I ситий
   I п'яний голий отой Фавн,
   I син Алкiд твiй, i гетери -
   Всi, всi упали до землi
   Перед Петром. I повели
   До себе в терми на вечерю
   Того апостола...

   IV

   I в термах оргiя. Горять
   Чертоги пурпуром i златом,
   Куряться амфори. Дiвчата
   Трохи не голi┐ стоять
   Перед Кiпрi дою i в лад
   Спiвають гiмн. Приуготован
   Веселий пир; i полягли
   На ложах гостi. Регiт! Гомiнi
   Гетери гостя привели
   Сивобородого. I слово
   Iз уст апостола святого
   Драгим ║ле║м потекло.
   I стихла оргiя. А жриця
   Кiпрiди, оргi┐ цариця,
   Поникла радостним челом
   Перед апостолом. I встала,
   I всi за нею повставали
   I за апостолом пiшли
   У катакомби. I ║диний
   Твiй син Алкiд пiшов за ними
   I за апостолом святим,
   За тим учителем сво┐м.
   А ти весела вийшла з хати
   На шлях iз гаю виглядати
   Свого Алкiда. Нi, нема.
   Уже й не буде. Ти сама
   Помолишся сво┐м пенатам,
   Сама вечерять сядеш в хатi...
   Нi, не вечерять, а ридать,
   Ридать, i долю проклинать,
   I сивiть, кленучи. I горе!
   Умреш ║си на самотi,
   Мов прока жен на!

   V

   На хрестi
   Стремглав повiсили святого
   Того апостола Петра.
   А неофiтiв в Сiракузи
   В кайданах одвезли. I син
   Алкiд, твоя дитина,
   кдиная твоя родина,
   Любов ║диная твоя,
   Гни║ в неволi, в кайданах.
   А ти, прескорбная, не зна║ш,
   Де вiн кона║, пропада║!
   Iдеш шукать його в Сибiр
   Чи те║... в Скiфiю... I ти...
   I чи одна ти? Божа мгiти
   I заступи вас i укрий'
   Нема сiм'┐, нема║ хати,
   Нема║ брата, нi сестри,
   Щоб незаплаканi ходили,
   Не катувалися в тюрмi
   Або в далекiй сторонi,
   В британських, гальських легiонах
   Не муштрувались! О Нероне!
   Нероне лютий! Божий суд,
   Правдивий, наглий, серед шляху
   Тебе осудить. Припливуть
   I прилетять зо всього свiта
   Святi┐ мученики. Дiти
   Свято┐ волi. Круг одра,
   Круг смертного твого предстануть
   В кайданах. I... тебе простять.
   Вони брати i християни.
   А ти собака! людо┐д!
   Деспот скажений!

   VI

   Аж кишить
   Невольника у Сiракузах
   В льохах i тюрмах. А Медуза
   В шинку з старцями п'яна спить.
   От-от прокинеться... i потом
   I кров'ю вашою, деспоти,
   Похмiлля справить.
   Скрiзь шукала
   Дитину мати. Не найшла
   I в Сiракузи поплила.
   Та там уже його в кайданах
   Найшла, сердешная, в тюрмi.
   Не допустили й подивитись,
   I мусила вона сидiть
   Коло острога. Ждать i ждать,
   Як бога з неба виглядать
   Свойого сина: аж поки-то
   Його в кайданах поженуть
   Бульвар мести. А в Римi свято,
   Велике свято! Тиск народу,
   Зо всього царства во║води,
   Преторiани i сенат,
   Жерцi i лiктори стоять
   Круг Капiтолiя. I хором
   Спiвають гiмн i курять дим
   З кадил i амфор. I з собором
   Iде сам кесар. Перед ним
   Iз бронзи литую статую
   Самого кесаря несуть.

   VII

   Непевне видумали свято
   Патрицi┐-аристократи
   I мудрий кесарiв сенат.
   Вони, бач, кесаря хвалили
   На всi лади, що аж остило
   Самим ┐м дурня вихвалять, -
   То заразом, щоб доканать,
   Вони на радi присудили,
   Щоб просто кесаря назвать
   Самим Юпiтером, та й годi.
   I написали во║водам
   По всьому царству: так i так.
   Що кесар бог. Що бiльш од бога┐
   I майстровi дали кувать
   Iз бронзи кесаря. До того
   Так, нотабене, додали,
   Що бронзовий той кесар буде
   I милувать. Сердешнi люди,
   Неначе в iрiй, потягли
   У Рим на прощу. Приплила
   Iз Сiракуз i та небога
   Благати кесаря i бога.
   I чи одна вона? Мiй боже!
   Прийшло ┐х тисячi в сльозах,
   Прийшло здалека.
   Горе з вами!
   Кого благати ви прийшли?
   Кому ви сльози принесли?
   Кому ви принесли з сльозами
   Свою надiю? Горе з вами,
   Раби незрячi┐! Кого?
   Кого блага║те, благi┐,
   Раби незрячi┐, слiпi┐?
   Чи ж кат помилу║ кого?
   Молiтесь боговi одному,
   Молiтесь правдi на землi,
   А бiльше на землi нiкому
   Не поклонiтесь. Все брехня -
   Попи й царi...

   VIII

   Перед Нероном,
   Перед Юпiтером новим,
   Молились вчора сенатори
   I всi патрицi┐; i вчора
   Лилася божа благодать.
   Кому чи чином, чи грошима,
   Кому аренду Палестiну,
   Байстрятам дещо. А кому
   Самi благоволили дать
   Свою пiдложницю в супруги,
   Хоча й пiдтоптану. Нiчого,
   Аби з-пiд кесаря. А в кого
   Сестру благоволили взять
   У свiй гарем. I се нiчого:
   На те вiн бог, а ми пiд бога
   Себе повиннi пiдкладать,
   Не тiльки сестер.
   Преторiани помолились,
   Преторiанам дав указ,
   Щоб все, що хочуть, те й робили,
   А ми помилу║мо вас.
   I ви, плебе┐-гречкосi┐,
   I ви молилися, та вас
   Нiхто не милу║. Не вмiють
   Вас i помилувать гаразд!

   IХ

   На третiй день уже пустили
   Молитися за християн.
   I ти приходила, молилась,
   I милосердий iстукан
   Звелiв везти iз Сiракузи
   У Рим в кайданах християн.
   I рада ти i весела,
   Кумировi знову
   Помолилась. А кумир той,
   Юпiтер той новий,
   Ось побач, яке║ свято
   Буде завдавати
   В Колiзе┐. А тимчасом
   Iди зустрiчати
   Свого сина. Та не дуже
   Радiй лиш, небого.
   Ще не зна║ш ти нового
   Ласкавого бога.
   А поки що, з матерями
   Алкiдова мати
   Пiшла його зустрiнути,
   Святих привiтати
   На березi. Пiшла ║си,
   Трохи не спiва║ш
   Та кесаря Юпiтера
   Хвалиш-вихваля║ш:
   - От Юпiтер, так Юпiтер!
   Не жаль i назвати
   Юпiтером. А я, дурна,
   Ходила благати
   У Афiни Юпiтера.
   Дурна, бiльш нiчого! -
   I нищечком помолилась
   Кесаревi-богу.
   Та й пiшла понад болотом,
   На Тiбр погляда║.
   А по Тiбру iз-за гаю
   Байдак виплива║,
   Чи галера. На галерi
   Везуть твого сина
   З неофiтами в кайданах.
   А твоя дитина
   Ще й до щогли прикована -
   Не неофiт новий,
   А апостол великого
   Христового слова.
   Отакий-то вiн. Чи чу║ш,
   У путах спiва║
   Твiй мученик:

   "Псалом новий госнодевi
   I новую славу
   Воспо║м честним собором,
   Серцем нелукавим.
   Во псалтирi i тимпанi
   Воспо║м благая,
   Яко бог кара неправих,
   Правим помага║.
   Преподобнi┐ во славi
   I на тихих ложах
   Радуються, славословить,
   Хвалять iм'я боже.
   I мечi в руках ┐х добрi,
   Острi обоюду,
   На отмщенi║ язикам
   I в науку людям.
   Окують царей неситих
   В залiзнi┐ пута
   I ┐х, славних, оковами
   Ручними скрутять.
   I осудять неправедних
   Судом сво┐м правим,
   I вовiки стане слава,
   Преподобним слава".

   Х

   А ти на березi стояла,
   Неначе темная скала.
   Не слухала i не ридала,
   А "алiлуя" подала
   За матерями християнам.
   Мов дзвони, загули кайдани
   На неофiтах. А твiй син,
   кдиний твiй! апостол новий,
   Перехрестившись, возгласив:

   - Молiтесь, братiя! Молiтесь
   За ката лютого. Його
   В сво┐х молитвах пом'янiте.
   Перед гординею його,
   Брати мо┐, не поклонiтесь.
   Молитва боговi. А вiн
   Нехай люту║ на землi,
   Нехай пророка побива║,
   Нехай усiх нас розпина║.
   Уже внучата зачались,
   I виростуть вони колись, -
   Не месники внучата тi┐,
   Христовi во┐ни святi┐!
   I без огня i без ножа
   Стратеги божi┐ воспрянуть.
   I тьми i тисячi поганих
   Перед святими побiжать.
   Молiтесь, братiя. - Молились,
   Молилися перед хрестом
   Закутi в пута неофiти,
   Молились радостно. Хвала!
   Хвала вам, душi молодi┐!
   Хвала вам, лицарi святi┐!
   Вовiки-вiки похвала!

   XI

   I в Рим галера приплила.
   Мина║ тиждень. П'яний кесар,
   Постригши сам себе в Зевеса,
   Завдав Зевесу юбiлей.
   Лику║ Рим. Перед кумира
   ХВезуть возами ладан, мiрро,
   Женуть гуртами християн
   У Колiзей. Мов у рiзницi,
   Кров потекла. Лику║ Рим!
   I гладiатор i патрицiй,
   Обидва п'янi. Кров i дим
   пх упо┐в. Ру┐ну слави
   Рим пропива║. Тризну править
   По Сцiпiонах. Лютуй! лютуй,
   Мерзенний старче! Розкошуй
   В сво┐х гаремах! Iз-за моря
   Уже вста║ святая зоря.
   Не громом праведним, святим
   Тебе уб'ють. Ножем тупим
   Тебе зарiжуть, мов собаку,
   Уб'ють обухом.

   XII

   Другий день
   Реве арена. На аренi
   Лiдiйський золотий пiсок
   Покрився пурпуром червоним,
   В болото кровi замiсивсь.
   А сiракузьких назоре┐в
   Ще не було у Колiзе┐.
   На третiй день i ┐х в кайданах
   Сторожа з голими мечами
   Гуртом в рiзницю привела.
   Арена звiром заревла.
   А син твiй гордо на арену,
   Псалом спiваючи, ступив.
   I п'яний кесар, мов скажений,
   Зареготавсь. I леопард
   Iз льоху вискочив на сцену,
   Ступив, зирнув... I полилась
   Святая кров. По Колiзе┐
   Ревучим громом пронеслась
   I стихла буря. Де ж була?
   Де ти сховалась? Чом на його,
   На кесаря свого святого,
   Не кинулась? Бо стерегли,
   Кругом в три лави оступили
   Зевеса лiктори. За ним,
   Тво┐м Юпiтером святим,
   Залiзну браму зачинили.
   А ти осталася одна,
   Одна-однiсiнька надворi.
   I що ти зможеш? - Горе! Горе!
   О горе люте║ мо║!
   Моя ти доленько! Без його
   Що я робитиму? До кого
   Я прихилюся?.. - I небога
   Кругом зирнула, i о мур,
   Об мур старою головою
   Ударилась, i трупом пала
   Пiд саму браму.

   ХIII

   З позорища увечерi
   У терми сховався
   Святий кесар з лiкторами.
   Колiзей остався
   Без кесаря i без римлян
   I нiби заплакав
   Одинокий. Мов гора та,
   На полi чорнi║
   Колiзей той серед Риму.
   Тихо, тихо вi║
   Iз-за Тiбра, iз Альбано
   Вiтер понад Римом.
   А над чорним Колiзе║м,
   Нiби iз-за диму,
   Пливе мiсяць круглолиций.
   I мир первозданний
   Одпочив на лонi ночi.
   Тiльки ми, Адаме,
   Тво┐ чада преступнi┐,
   Не одпочива║м
   До само┐ домовини
   У проспанiм ра┐.
   Гриземося, мов собаки
   За маслак смердячий,
   Та тебе ще зневажа║м,
   Праотче ледачий!

   XIV

   Трохи одпочила
   Стара мати недобита.
   Живущую силу
   Сила ночi оживила.
   Встала, походила
   Коло замкнуто┐ брами
   Та щось шепотала.
   Чи не кесаря святого
   Нишком проклинала?
   А може й так. Тихесенько
   До брами пiдкралась,
   Послухала, усмiхнулась
   I щось прошептала,
   Якесь слово. I нищечком
   Коло брами сiла
   Й зажурилась. Незабаром
   Брама одчинилась.
   I на возах, на колесницях,
   Iз Колiзея, iз рiзницi,
   Святi┐ вивезли тiла
   I повезли на Тiбр. Тiлами
   Святих убитих годували
   Для царського-таки стола
   У Тiбрi рибу. Встала мати,
   Кругом оглянулась, взялась
   За биту голову руками
   I тихо, мовчки за возами
   Марою чорною пiшла
   На Тiбр. А скiфи сiроокi,
   Погоничi, рабiв раби,
   Подумали - сестра Морока
   Iз пекла вийшла провожать
   У пекло римлян. Поскидали
   У воду трупи, та й назад
   З возами скiфи повертали.
   I ти осталася одна
   На березi. I ти дивилась,
   Як розстилалися, стелились
   Круги широкi┐ над ним,
   Над сином праведним тво┐м!
   Дивилась, поки не осталось
   Живого слiду на водi.
   I усмiхнулася тодi,
   I тяжко, страшно заридала,
   I помолилась в перший раз
   За нас розп'ятому. I спас
   Тебе розп'ятий син Марi┐.
   I ти слова його живi┐
   В живую душу прийняла.
   I на торжища i в чертоги
   Живого iстинного бога
   Ти слово правди понесла.

   1857 8 грудня Нижнiй Новгород



   ** СОТНИК **

   (В рукопису Шевченка поема ця не ма║ назви)

   У Оглавi... Чи по знаку
   Кому цей Оглав бiлохатий?
   Троха лиш? Треба розказати,
   Щоб з жалю не зробить смiху.
   Од Борисполя недалеко,
   А буде так, як Борисполь,
   I досi ще сто┐ть любенько
   Рядок на вигонi тополь,
   Неначе з Оглава дiвчата
   Ватагу вийшли виглядати
   Та й стали. Буде вже давно -
   Отут бувало iз-за тину
   Вилась квасоля по тичинi,
   I з оболонками вiкно
   В садочок лiтом одчинялось.
   I хата, бачите, була
   За тином, сотникова хата.
   А сотник був собi багатий,
   То в його, зна║те, росло
   На божiй харчi за дитину
   Чи║сь байстря. А може й так
   Узяв собi старий козак
   Чию сирiтку за дитину
   Та й догляда║ в затишку,
   Як квiточку, чужу дочку.
   А сина (сотник був жонатий.
   Та жiнка вмерла), сина дав
   У бурсу в Ки┐в обучатись,
   А сам Настусю пiджидав,
   Таки годованку, щоб з нею
   Собi зробитися рiднею;
   Не сина з нею по║днать,
   А забандюрилось старому
   Самому в дурнях побувать.
   А щоб не знать було нiкому,
   То ще й не радився нi з ким,
   А тiльки сам собi гада║...
   А жiночки... лихий ┐х зна║!
   Уже смiялися над ним!
   Вони цю страву носом чують.
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
   Сидить сотник на причiлку
   Та думку гада║,
   А Настуся по садочку
   Пташкою лiта║.
   То посидить коло його,
   Руку поцiлу║,
   То усами страшенними
   Сивими пусту║, -
   Ну, звичайне, як дитина
   Песту║ старого.
   А старому не до того:
   Iншого якогось,
   Грiховного пестування
   Старе тiло просить!..
   I пальцями старий сотник
   Настусинi коси,
   Мов двi гадини великi,
   Докупи сплiта║,
   То розплете та круг ши┐
   Тричi обмота║!..
   А вона, моя голубка,
   Нiчого не зна║.
   Мов кошеня на припiчку
   З старим котом гра║...
   _
   Сотник_

   Та одчепись, божевiльна..
   Дивись лишень: коси
   Мов русалка розтрiпала...
   А чому ти й досi
   Нiколи не вплетеш кiсники,
   Отi, що тiтка привезла?..

   Настуся_

   Якби пустили на музики,
   То я б кiсники заплела,
   Надiла б жовтi черевики,
   Червону б юпку одягла,
   Заквiтчала б барвiнком коси...

   Сотник_

   Стривай, стривай, простоволоса!
   Дурненька: де б же ти взяла
   Того барвiнку заквiтчатись?
   _
   Настуся_

   А коло тину! там такий
   Порiс зелений, та хрещатий,
   Та синiй! Синiй-голубий
   Зацвiв...

   Сотник_

   Не будеш дiвувати!

   Настуся_

   А що ж, умру хiба?
   _
   Сотник_

   Ба нi!
   А снилось восени менi,
   Тодi, як щепи ми щепили, -
   Як приймуться... менi приснилось...
   Як приймуться, то восени
   Ти вийдеш замiж.

   Настуся_
   Схаменись!!
   I щепи вашi поламаю...

   Сотник_

   I як барвiнок зацвiте...

   Настуся_

   То я й барвiнок позриваю.

   Сотник_

   А од весiлля не втечеш!
   _
   Настуся_

   Ба нi, втечу, та ще й заплачу!
   (Плаче)_

   Сотник_

   Дурна ти, Насте, як я бачу:
   I посмiяться не даси...
   Хiба не бачиш, я жартую.
   Пiди лиш скрипку принеси
   Та з лиха гарно потанцю║ш,
   А я заграю...
   _
   Настуся_

   Добре, тату...
   (I веселенька шасть у хату.)

   Сотник_

   Нi, трохи треба пiдождать.
   Воно б то так! Та от що, брате:
   Лiта не ждуть! лiта летять!
   А думка проклята марою
   До серця так i приросла...
   А ти вже й скрипку принесла?
   Яку ж ми вчистимо з тобою?

   Настуся_

   Е, нi! стривайте! Цур не грать,
   А то не буду й танцювать, -
   Поки барвiнку не нарву
   Та не заквiтчаюсь. Я зараз!
   _
   (Iде недалечка, рве барвiнок, квiтча║ться i спiва║._
   А сотник, налагоджу║ скрипку)_

   Сотник_

   Отже одна вже й увiрвалась.
   Стривай, i другу увiрву...

   Настуся_
   _
   (верта║ться заквiтчана спiваючи)_

   "Якби менi крила, крила
   Соколинi┐,
   Полетiла б я за милим,
   За дружиною.
   Полетiла б у дiброву,
   У зелений гай,
   Полетiла б, чорноброва,
   За тихий Дунай".
   (Тим  часом,як  вона  спiва║,  у  садочок  входить  молодий  хлопець  в
солом'яному брилi,в короткому синьому  жупанку,  в  зелених  шароварах,  з
торбиною за плечима i з нага║м)_

   Петро_

   З тим днем, що сьогоднi! Боже помагай!

   Настуся_

   Тату! тату! Петро! Петро iз Ки║ва прийшов!
   _
   Сотник_

   А, видом видати, слихом слихати! Чи по волi, чи по неволi?
   _
   Петро_

   По волi, тату, та ще й богословом.
   _
   Сотник_
   Ов!

   Настуся_

   Богословом?! Аж страшно!

   Сотник_

   Дурна, чого ти бо┐шся!
   _
   (Пiдходить до сина, хрестить його i цiлу║)_

   Боже тебе благослови, моя дитино!  Настусю!  Поведи  його  в  поко┐  та
нагодуй, бо вiн ще, може, й не обiдав.
   _
   Петро_

   Та таки йтак

   (Iде в свiтлицю з Настусею)_

   Сотник_
   _
   (сам)_
   I._ дарував же менi бог
   Таке дитя, такого сина!
   I богослов уже. Причина,
   Причина мудрая. (Задуму║ться)_
   Чого?
   Чого я_ думаю? У попи,
   А_ як не схоче, то на Сiч.
   I там не згине вражий хлопець.
   Iти лиш в хату... От ще рiч:
   Заставить треба богослова,
   Щоб дома байдикiв не бив,
   Щоб вiн гуляючи навчив
   Настусю заповiдь, - щоб знову
   Не довелось дяка наймать,
   Як для покойно┐. А знаю,
   Без цього вже не повiнча║
   Отець Хома... Пiти сказать,
   А то забуду...
   _
   (Iде в хату)_

   Жить би, жить, хвалити бога,
   Кохатися в дiтях,
   Так же нi: самому треба
   Себе одурити,
   Оженитися старому
   На такiй дитинi!
   Схаменися, не женися:
   I вона загине,
   I сам сивим посмiшищем
   Будеш в сво┐й хатi,
   Будеш сам оте весiлля
   Повiк проклинати,
   Будеш плакать, i нiкому
   Тi сльози старечi
   Буде втерти. Не женися!
   I гич не до речi!
   Дивися: рай кругом тебе,
   I дiти, як квiти,
   За що ж ти ┐х, молоденькi,
   Дума║ш убити?..
   Нi, старий мiй чепуриться,
   Аж бридко дивиться!
   А Настуся з богословом
   Заповiдi вчиться.
   Он дивiться: у садочок
   Вийшли погуляти -
   Удвох собi похожають,
   Мов тi голуб'ята.
   А старого нема дома,
   То ┐м - своя воля
   Награтися. Дивiтеся:
   Там коло тополi
   Стали собi та й дивляться
   Одно на другого.
   Отак ангели святi┐
   Дивляться на бога,
   Як вони одно на друге.
   I Петрусь пита║:

   Петро_

   Чом же ти оце, Настусю,
   Справдi не чита║ш?

   Настуся_

   Ахiба я школяр, чи що? Не хочу, та й годi.

   Петро_

   Хоч одну невеличку заповiдь сьогоднi вивчи, хоч п'яту!

   Настуся_
   I п'ято┐, i шосто┐, нiяко┐ не хочу.

   Петро_

   То пiп i не вiнчатиме нiколи, як не вмiтимеш!

   Настуся_

   Байдуже,нехай собi не вiнча║.

   Петро_

   Азо мною?

   Настуся_

   I з тобою нехай собi... Е, нi, нехай повiнча║!..

   Петро_

   Та читай же, а то...

   Настуся_

   А то що ти зробиш?

   Петро_

   Поцiлую. Ось побачиш!

   Настуся_

   Хоч як хочеш цiлуй собi, а я таки не читатиму!

   Петро_
   _
   (цiлу║ ┐┐ i примовляв)_

   Оце тобi раз! Оце тобi два!
   _
   (А сотник вигляда║ з-за тину i входить в хату, не давши знаку)_

   Настуся
   _
   (пруча║ться)_

   Годi-бо вже, годi! Незабаром батько прийде-треба справдi читать.

   Петро_

   А! Тепер i читать!
   _
   Сотник_
   _
   (виходить_ з хати)_

   Дiти! Годi вже вам учиться! Чи не час обiдать?
   _
   (Петро i Настуся мовчки iдуть у хату)_

   Сотник_
   _
   (сам)_

   Навчилась, нiчого сказать!
   Оце дитина! Нi, Настусю,
   Я коло тебе захожуся
   Тепер, лебедонько, не так!
   Поки сто раз не поцiлу║,
   Й читать не хоче! А бурсак!
   Собачин сину, зна║ш смак!
   Ось я тебе попомуштрую
   Не так, як в бурсi!.. Помелом!
   Щоб духу в хатi не було!
   Великий свiт наш, не загинеш!
   Дивися, пся ного личина!
   Оце-то так, що богослов!
   У батька краде! Добре, свату!
   Якi-то стали люди злi!..
   А що то дi║ться у хатi?
   Там знову, знать, мо┐ малi
   Читають... Треба розiгнати.

   Отакi батьки на свiтi -
   Нащо вони дiтям?
   На наругу перед богом.
   А шануйте, чтiте,
   Поважайте його, дiти,
   Бо то батько сивий!
   Батько мудрий! Добре отим
   Сиротам щасливим,
   Що не мають отих батькiв,
   То й не согрiшають.

   Настуся_
   _
   (вибiга║ заплакана з хати)_

   Не да║ i пообiдать,
   В Ки┐в проганя║.
   А боже мiй милостивий,
   Що менi робити?
   Помандрую!
   _
   (Дивиться в хату)_

   Замiрився!
   Ух! який сердитий!
   Та не вдарить... А я таки
   У Ки┐в з Петрусем
   Помандрую, хоч що хочеш!
   Я не побоюся,
   Серед ночi помандрую...
   А вiдьма зляка║?!
   Нi, не зляка.
   _
   (Загляда знову)_

   Сердешненький!
   Книжечки склада║
   У торбину i бриль бере.
   Прощай, мо║ любе,
   Мо║ серце!.. Увечерi?..
   За царину?.. Буду!
   Раньше буду! Ось на, лови!
   _
   (Кида║ через тин цвiток)_

   Чу║ш! Дожидайся ж!
   _
   (Виходить сотник. Настуся спiва║)_

   "Не ходи, не нуди, не залицяйся,
   Не сватай, не пiду, не сподiвайся".

   Сотник_

   А ┐й байдуже! Мов не зна║!
   Неначе та сорока скаче.
   Настусю! Чом же ти не плачеш?
   Адже ж Петруся вже нема║.

   Настуся_

   Дивiтеся, яка печаль!
   То й плачте, коли жаль...
   _
   Сотник_

   Менi байдуже.

   Настуся_
   А менi
   Ще й байдужiше, - вiн не мiй;
   А я вже заповiдi знаю
   Усi до одно┐!

   Сотник_

   Усi?
   Настуся
   Нехай хоч зараз сповiда║
   Отець Хома ваш голосний!

   Сотник_

   А повiнча║мось в недiлю?

   Настуся_

   Авжеж! Так ми ще не говiли;
   Як одговi║мось - тодi.

   Сотник_
   _
   (цiлу║ ┐┐)_

   Моя голубко сизокрила!
   Моя ти ягiдко!..
   _
   (Танцю║ i приговорю║)_
   "У горох
   Вчотирьох
   Уночi ходила.
   Уночi
   Ходячи,
   Намисто згубила".

   Настуся_
   Та годi  вам  уже  з  тим  намистом.  Iшли  б  швидше  до  отцяХоми  та
порадилися, от що!

   Сотник_

   Правда, правда, моя квiточко! Побiжу ж я швиденько,а ти тут, моя любко,
погуляй собi тихенько! Та заквiтчайся! Та не жди мене, бо бути ма║,  що  я
остануся i на вечерню. (Цiлу║ ┐┐ i йде)._

   Настуся_

   Добре, добре, не ждатиму.
   Не ждатиму, не ждатиму,
   У свитину вдягатимусь,
   У намисто уберуся,
   Доганятиму Петруся.
   Обнiмемось, поцiлу║мось, поберемося за рученьки,та й пiдем  удвох  собi
аж у Ки┐в. Треба заквiтчаться, - може, в останнiй
   раз. бо вiн казав, що у Броварях i повiнча║мося.

   (Квiтча║ться i спiва║)_

   "Ой пiду я не берегом-лугом,
   Зустрiнуся з несуженим другом.
   Здоров, здоров, несужений друже!
   Любилися ми з тобою дуже.
   Любилися, та не побралися,
   Тiльки жалю серцю набралися".
   Оце нагадала яку! Цур ┐й, яка погана! Побiжу лиш швидше.
   Оставайтеся здоровi, мо┐ високi┐ тополi i хрещатий мiй барвiночку!
   _
   (Виходить)_

   Iде додому уночi
   П'яненький сотник, а йдучи
   Собi, веселий, розмовля║:
   - Нехай i наших люди знають!
   Нехай i сивий i горбатий,
   А ми!.. хе! хе! А ми жонатi!
   А ми!.. - Насилу влiз у хату
   Та й лiг собi тихенько спати,
   Щоб Настю, бачте, не збудить
   Та сорома не наробить.
   Уже й "достойно" оддзвонили,
   Уже додому люди йдуть, -
   Не йде Настусенька, не чуть.
   Насилу сотника збудили
   Та розказали: так i так!
   Перехрестився неборак,
   Коня найкращого сiдла║
   I скаче в Ки┐в. - В Броварях,
   Уже повiнчана, гуля║
   Його Настуся молода!
   Вернувся сотник мiй додому,
   Три днi, три ночi не вставав,
   Нiкому й слова не сказав
   I не пожалувавсь нiкому.
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

   Турбу║ться, заробля║,
   А того не зна║,
   Що на старiсть одурi║
   I все занеха┐ть.
   Отак тепер i з сотником
   З дурним мо┐м сталось:
   Розiгнав дiтей по свiту,
   А добро осталось,
   Нема║ з ким подiлити.
   Довелось самому
   Розкидати, розточити,
   I добра нiкому
   Не зробити нi на шеляг,
   I притчею стати
   Добрим людям, i охати
   У холоднiй хатi
   Пiд кожухом, i нiкому
   Хату затопити
   I вимести... По смiтнику
   Ходити, нудити,
   Поки пугач над стрiхою
   В вiкно не зави║,
   А наймичка холодного
   Трупу не накри║
   Кожушиною старою,
   А ключ од комори
   Iз-за пояса украде...

   Отаке-то горе
   Iз сотником оце сталось.
   Не минуло году,
   Як Настусеньки не стало,
   А вже на городi
   Не осталося нiчого -
   Свинi та телята
   Уже бродять... А барвiнок!
   Барвiнок хрещатий!
   Притоптаний, коло тину
   Засиха║, в'яне!
   А сам сотник у кожусi,
   Одутлий, поганий,
   Коло клунi похожа║.
   I стоги не вкритi,
   I поко┐ не мазанi,
   I сволок не митий,
   I челядi нема дома,
   Й худоби нема║...
   А наймичка задрипана,
   Та й та помика║
   Старим паном... Так i треба:
   Не розганяй дiток,
   Сивий дурню! Недовго жив
   На свiй заробiток
   П'яний сотник. Ще минуло
   Лiто коло свiта,
   А восени на улицi
   Сотника убито!
   А може, вмер неборака,
   Од шинкарки йдучи?
   Байдуже кому питати.
   Забрали й онучi
   Добрi люди, а самого
   Гарно поховали
   У левадi. I хрестика
   Над ним не вкопали.
   Аж жаль його: був багатий,
   I рiдня i дiти
   ксть у його, а нiкому
   Хрест постановити.
   Умер сотник, i поко┐
   Згнили, повалялись,
   Все пропало, погинуло.
   Тiльки i осталось,
   Що тополi на вигонi -
   Стоять, мов дiвчата
   Вийшли з Оглава ватагу
   З поля виглядати.

   [Кос-Арал 1849]



   ** ВIДЬМА **

   Молюся, знову уповаю,
   I знову сльози виливаю,
   I думу тяжкую мою
   Нiмим стiнам передаю.
   Озовiтеся ж, заплачте,
   Нiмi┐, зо мною
   Над неправдою людською,
   Над долею злою.
   Озовiтесь? А за вами,
   Може, озоветься
   Безталання невсипуще
   I нам усмiхнеться.
   По║дна║ з недолею
   I з людьми i скаже
   Спасибi нам. Помолиться
   Й тихо спати ляже.
   I примиренному присняться
   I люди добрi, i любов,
   I все добро. I встане вранцi
   Веселий i забуде знов
   Свою недолю. I в неволi
   Позна║ рай, позна║ волю
   I всетворящую любов.

   Коло осiннього Миколи,
   Обiдранi, трохи не голi,
   Бендерським шляхом уночi
   Iшли цигани. А йдучи -
   Звичайне, вольни║ - спiвали.
   Iшли, iшли, а потiм стали.
   Шатро край шляху розп'яли,
   Огонь чималий розвели
   I кругом його посiдали.
   Хто з шашликом, а хто i так -
   Зате вiн вольний, як козак
   Колись-то був. Сидять, куняють,
   А за шатром в степу спiва║,
   Неначе п'яна з приданок:
   Додому йдучи, молодиця:

   "Ой у новiй хатi
   Полягали спати,
   Молодiй приснилось,
   Що мати сказилась,
   Свекор оженився,
   Батько утопився.
   I... гу..."

   Цигани слухають, смiються:

   - I де тi люди тут возьмуться?
   Оце, мабуть, iз-за Днiстра,
   Бо тут все степ... Мара! Мара! -
   Цигани крикнули, схопились.
   А перед ними опинилось
   Те, що спiвало. Жаль i страх!
   В свитинi латанiй дрижала
   Якась людина. На ногах
   I на руках повиступала
   Од стужi кров; аж струпом стала.
   I довгi коси в реп'яхах
   О поли бились в ковтунах.
   Постояла, а потiм сiла
   Коло огню i руки грiла
   На самiм полум'┐. - Ну, так!
   Оженився неборак! -
   Сама собi вона шептала
   I тяжко, страшно усмiхалась.
   Що се таке? Се не мара.
   Моя се мати i сестра,
   Моя се вiдьма, щоб ви знали.

   Цигани.
   А вiдкiля ти, молодице?

   Вiдьма
   Хто, я?
   (спiва║)_

   "Як була я молодиця,
   Цiлували мене в лице,
   А як стала стара баба,
   Цiлували б, була б рада"

   Циган.
   Спiвуча, нiчого сказать.
   Якби собi таку достать,
   Та ще й з медведем...

   Вiдьма.
   Я спiваю.
   Чи то сижу, чи то гуляю,
   Все спiваю, все спiваю,
   Уже забула говорить...
   А перше добре говорила.

   Циган_

   Де ж ти була, що заблудила?

   Вiдьма_

   Хто, я? чи ти?

   (шепче)_

   Цить лишень, цить.
   Он, бач, зо мною пан лежить.
   Огонь погас, а мiсяць сходить,
   В яру пасеться вовкулак...

   (усмiхнувшись)_

   Я в приданках була, впилася,
   I молода не придалася...
   А все то проклятi пани
   З дiвчатами таке║ дiють...
   Ще треба другу одружить.
   Пiду, без мене не зумiють
   I в домовину положить...

   Цигани_

   Не йди, небого, будь ти з нами!
   У нас, ┐й-богу, добре жить.

   Вiдьма_

   А дiти ║сть у вас?

   Цигани_

   Нема║.

   Вiдьма_

   Кого ж году║те ║сте?
   Кого ви спати кладете?
   Кого колишете вночi?
   Лягаючи i встаючи,
   За кого молитесь? Ох, дiти!
   I все дiти! I все дiти!
   Не знаю, де од ┐х подiтись.
   Де не пiду, й вони за мною,
   Вони з'┐дять мене колись...

   Цигани_

   Не плач, небого, не журись.
   У нас дiтей нема й заводу.

   Вiдьма_

   Хоч з гори та в воду.

   I вiдьма тяжко заридала.
   Цигани мовчки дивувались,
   Поки поснули, де хто впав,
   Вона ж не спала, не журилась.
   Сидiла, ноги устромила
   В гарячий попiл. Виступав
   Щербатий мiсяць з-за могили
   I на шатро мов позирав,
   Аж поки хмари заступили.

   Чом не спиться багатому
   Сивому, гладкому?
   Чом не спиться убогому
   Сиротi старому?
   Один дума, як би його
   Достро┐ть палати.
   Другий дума, як би його
   На подзвiн придбати.
   Один старий одпочине
   В пишнiй домовинi.
   Другий старий i так собi
   Де-небудь пiд тином.
   I обидва спочивають
   I гадки не мають.
   Убогого не згадують,
   А того ще й лають.

   Коло огню старий циган
   З люлькою куня║.
   Позира║ на приблуду
   Й на подзвiн не дба║.

   Циган_

   Чому не ляжеш, не спочинеш?
   Зiрниця сходить, подивись

   Вiдьма_

   Дивилась я - вже ти дивись.

   Циган_

   Ми рано рушимо, покинем,
   Як не проспишся.

   Вiдьма_

   Не просплюсь.
   Я вже нiколи не просплюсь.
   Отак де-небудь i загину
   У бур'янi...

   (спiва║ тихо)_

   "Гаю, гаю, темi лй гаю,
   Тихенький Дунаю!
   Ой у га┐ погуляю,
   В Дунаю скупаюсь.
   В зеленому баговиннi
   Трохи одпочину...
   Та, може, ще хоч калiку
   Приведу дитину..."
   Дарма! аби собi ходило
   Та вмiло матiр проклинать.
   А он, чи бачиш, на могилi
   Очима лупа кошеня?
   Iди до мене. Кицю, кицю...
   Не йде, прокляте бiсеня!
   А то дала б тобi напиться
   З мо║┐ чисто┐ криницi...

   (приспiву║)_

   "Сто┐ть кутя на покутi,
   А в запiчку дiти.
   Наплодила, наводила,
   Та нема де дiти:
   Чи то потопити?
   Чи то подушити?
   Чи жидовi на кров продать,
   А грошi пропити?"
   Що, добре нашi завдають?
   Сiдай лиш ближченько, отут.
   Ото-то й то! А ти не зна║ш...
   Що я в Волощинi була.
   Я розкажу, як нагадаю.
   Близнят в Бендерах привела,
   У бiлих Яссах колихала,
   У Дуна║вi купала,
   В Туреччинi сповила
   Та додому однесла -
   Аж у Ки┐в. Та вже дома,
   Без кадила, без кропила,
   За три шаги охрестила,
   А три шаги пропила.
   Упилася, упилась!
   I досi п'яна!..
   I вже нiколи не просплюся.
   Бо я вже й бога не боюся
   I не соромлюся людей.
   Коли б менi отих дiтей
   Найти де-небудь! Ти не зна║ш,
   Чи ║ в Туреччинi война?

   Циган_

   Була колись, - тепер нема.
   Умер найстарший старшина.

   Вiдьма_

   А я думала, що й досi...
   Аж уже нема║.
   Слухай лишень, скажу тобi,
   Кого я шукаю.
   Я шукаю Наталочку
   Та сина Iвана.
   Дочку свою Наталоньку...
   Та шукаю пана,
   Того Iрода, що, зна║ш?..
   Стривай, нагадала.
   Як була я молодою -
   I гадки не мала,
   По садочку похожала,
   Квiтчалась, пишалась.
   А вiн мене i набачив,
   Iрод!.. I не снилось,
   Що я була крепачкою,
   А то б утопилась, -
   Було б легше. От набачив,
   Та й бере в поко┐,
   I стриже, неначе хлопця,
   I в поход з собою
   Бере мене. У Бендери
   Прийшли ми. Стояли
   З москалями на кватирях.
   А москалi за Дуна║м
   Турка воювали.
   Тут дав бог менi близнята
   Якраз протав спаса.
   А вiн мене i покинув.
   Не вступив i в хату,
   На дiтей сво┐х не глянув,
   Луципер проклятий!
   Пiшов собi з москалями,
   А я з байстрюками
   Повертала в Укра┐ну
   Степами, тернами,
   Острижена. Та й байдуже.
   У селах питала
   Шлях у Ки┐в. I що з мене
   Люди насмiялись...
   Трохи була не втопилась,
   Та жаль було кинуть
   Близняточок. То сяк, то так
   На свою кра┐ну
   Придибала. Одпочила.
   Вечора дiждалась,
   Та й у село. Хотiлось, бач,
   Щоб люди не знали.
   От я крадусь попiдтинню
   До сво║┐ хати.
   В хатi темно, нема дома,
   Лбо вже лiг спати
   Мiй батечко одинокий.
   Я ледве ступаю:
   Вхожу в хату. Аж щось стогне,
   Нiби умира║, -
   То мiй батько. I нiкому
   Нi перехрестити,
   Нi рук скласти. О проклятi,
   Лукавi┐ дiти,
   Що ви дi║те на свiтi!..
   Я перелякалась,
   Хата пусткою смердiла...
   От я заховала
   Близнят сво┐х у коморi,
   Вбiгаю у хату,
   А вiн уже ледве дише.
   Я до його. - Тату!
   Мiй таточку! це я прийшла. -
   За руки хватаю.
   - Це я, - кажу. А вiн менi
   Шепче: - Я прощаю.
   Я прощаю. - Тiльки й чула.
   Зда║ться, я впала.
   I заснула. Якби була
   Довiку проспала!
   Опiвночi прокинулась:
   Як у ямi, в хатi.
   А за руку батько давить.
   - Тату! - кричу. - Тату! -
   А вiн уже так як крига...
   Насилу я руку
   Випручала. Що, цигане,
   Якби таку суку
   Тобi дочку. Що б зробив?

   Циган
   пй-богу, не знаю.

   Вiдьма
   Та мовчи вже, бо забуду.
   Потiм не згадаю.
   Дiтей, бачся, годувала
   Та в засiк ховала.
   Та очiпок, се вже вранцi,
   Клоччям вимощала,
   Щоб не знать було, що стрига"
   Прибралась, ходила,
   Поки люди домовину
   Надворi робили.
   Доробили, положили,
   Понесли, сховали...
   I одна я, як билина
   На полi, осталась
   На сiм свiтi... Були дiти -
   I тих не осталось.
   "Через яр ходила
   Та воду носила,
   Коровай сама бгала,
   Дочку оддавала,
   Сина оженила...
   I... гу..."

   Циган.
   Не скигли, бо ти всiх побудиш.

   Вiдьма.
   Хiба я скиглю, навiсний?

   Циган.
   Та добре, добре. Що дальш буде?
   Розказуй дальше.

   Вiдьма.
   Що даси?
   Навариш завтра мамалиги!
   Я кукурузи принесу.
   Нагадала! Нагадала.
   З дочкою лiг спати...
   Завдав сина у лаке┐...
   Громадою з хати
   Виганяли... Нагадала.
   Я собак дражнила
   Попiд вiкнами з старцями.
   I байстрят носила
   За плечима. Щоб привчались.
   Аж i сам при┐хав.
   Я до його кинулася,
   Забудучи лихо.
   Привiтав мене луципер,
   Благословив дiток
   Та й забрав ┐х у поко┐...
   Ростуть мо┐ квiти!
   Та й виросли. Сина Йвана
   Оддав якiйсь панi
   У лаке┐. А Наталю...
   Чи тво┐ цигани
   Всi поснули?

   Циган_

   Всi поснули.

   Вiдьма_

   Бо щоб не почули
   Мого слова. Страшно буде.
   I ти, старий друже,
   Зляка║шся, як вимовлю...
   Чи тобi байдуже?
   Наталоньку! Дитя сво║!
   Iрод нечестивий!..
   Занапастив... А до того
   Посила║ в Ки┐в
   Мене, бачиш, молитися.
   Я, дурна, й ходила,
   I молилась... Нi, цигане,
   Я марне молилась.
   Чи в вас ║сть бог який-небудь?
   В нас його нема║...
   Пани вкрали та в шкатулi
   У себе й ховають.
   Вертаюся iз Ки║ва.
   Замкнутi поко┐.
   Вiн узяв ┐┐ з собою
   Та й по┐хав з нею,
   З Наталею... Чи чу║ш ти?
   I остриг, проклятий,
   Дитя сво║. Полетiла
   Я його шукати.
   В Волощину. Та й шукаю,
   Совою лiтаю
   Над байраками. Та дiток,
   Дiточок шукаю,
   Наталоньку!.. Нi, нi, нi, нi!
   Я шукаю пана.
   Розiрву!.. Возьмiть до себе
   I мене, цигани,
   Я медведя водитиму,
   А як найду ката,
   То й спущу його на його.
   Отодi, проклятий!..
   Нi, не спущу. Сама його
   Загризу... Чи чу║ш?
   Одружимось, мо║ серце,
   Я й досi дiвую.
   А сина вже оженила,
   А дочка й так буде.
   Лазитиме попiдтинню,
   Поки найдуть люди
   Неживою. Чи ти бачив?
   Там такий хороший
   Мiй син Iван... Ух, холодно!
   Позич менi грошей,
   Намиста доброго куплю.
   Та й тебе повiшу,
   А сама пiду додому...
   Дивись, миша, миша
   Несе у Ки┐в мишенят.
   Не донесеш, утопиш десь,
   Або пан однiме,
   Чи я найду мо┐х дiток,
   Чи так i загину? -

   Та й замовкла, мов заснула.
   Цигани вставали,
   Розбирали шатро сво║,
   В дорогу рушали.
   Та й рушили. Пiшли степом.
   I вона, небога
   Безталанна, встала мовчки,
   I нiбито богу
   Нишком собi помолилась,
   Та й пошкандибала
   За циганами. I тихо,
   Тихенько спiвала:
   "Кажуть люди, що суд буде,
   А суду не буде.
   Бо вже мене осудили
   На сiм свiтi люди".
   Iз-за Днiстра пiшли цигани
   I на Волинь i на Украйну.
   За селом село минали,
   В городи ходили,
   I марою за собою
   Приблуду водили.
   I спiвала й танцювала,
   Не пила й не ┐ла...
   Неначе смерть, з циганами
   По селах ходила.
   Потiм разом схаменулась,
   Стала ┐сти й пити,
   I ховатись за шатрами,
   I богу молитись.
   Щось таке ┐й поробила
   Стара Марiула.
   Якимсь зiллям напувала,
   То воно й минулось.
   Потiм ┐┐ стала вчити
   I лiкарювати:
   Якi трави, що од чого,
   I де ┐х шукати,
   Як сушити, як варити...
   Всьому, всьому вчила
   Марiула, а та вчилась
   Та, богу молилась.
   Минуло лiто, уже й друге
   I трет║ настало.
   Уже прийшли в Укра┐ну...
   Жаль ┐й чогось стало.
   Поклонилась Марiулi
   За науку в ноги,
   Попрощалась з циганами,
   Помолилась богу;
   Та й пiшла собi, небога,
   На свою кра┐ну.
   - Вернусь, каже, хоч погляну
   На дочку, на сина. -
   Не довелось. Пан вернувся,
   Покинув Наталю
   В Московщинi. А ти ┐┐
   За Днiстром шукала.
   Сина Йвана молодого
   Оддали в солдати,
   За те, що ти не навчила
   Панiв шанувати.
   До кого ж ти прихилишся?
   Нiкого нема║!..
   До людей хились, небого,
   Люди привiтають.
   Пан, вернувшись, занедужав,
   Стогне, пропада║. -
   А вона набрала зiлля
   Та й пiшла в палати
   Лiчить його, помагати,
   А не проклинати.
   Не помогла болящому,
   Бо не допустили...
   А як умер, то за його
   Богу помолилась.
   I жила. собi святою,
   Дiвчат научала,
   Щоб з панами не кохались,
   Людей не цурались.
   - А то бог вас покара║,
   А ще гiрше люди;
   Люди гордi, неправеднi,
   Сво┐м судом судять. -
   Отак вона научала.
   Болящих лiчила.
   А з убогим остатньою
   Крихтою дiлилась.
   Люди добрi i розумнi
   Добре ┐┐ знали,
   А все-таки покриткою
   I Вiдьмою звали.

   [Седнев 1847 березня 7]
   [Нижнiй Новгород 1858 березня 6.]

Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:21 GMT

Оцените этот текст: