. Нi, не плаче: змiя люта, Жадна випива║ Його сльози, давить душу, Серце роздира║. "Ой ви, сльози, дрiбнi сльози! Ви зми║те горе; Змийте його... тяжко! нудно! I синього моря, I Днiпра, щоб вилить люте, I Днiпра не стане. Занапастить хiба душу? Оксано, Оксано! Де ти, де ти? подивися, Моя ти ║дина, Подивися на Ярему. Де ти? Може, гине, Може, тяжко клене долю, Клене, умира║ Або в пана у кайданах У склепу кона║. Може, згаду║ Ярему, Згаду║ Вiльшану, Кличе чого: "Серце мо║, Обнiми Оксану! Обнiмемось, мiй соколе! Навiки зомлi║м. Нехай ляхи знущаються, Не почу║м!.." Вi║, Вi║ вiтер з-за Лиману, Гне тополю в полi, - I дiвчина похилиться, Куди гне недоля. Посуму║, пожуриться, Забуде... i, може... У жупанi, сама панi; А лях... боже, боже! Карай пеклом мою душу, Вилий муки море, Розбий кару надо мною, Та не таким горем Карай серце: розiрветься, Хоч би було камень. Доле моя! серце мо║! Оксано, Оксано! Де ти дiлася-подiлась?" I хлинули сльози; Дрiбнi-дрiбнi полилися. Де вони взялися! А Залiзняк гайдамакам Каже опинитись: "У лiс, хлопцi! вже свiта║, I конi пристали: Попасемо", - i тихенько У лiсi сховались. Гупалiвщина Зiйшло сонце; Укра┐на Де палала, тлiла, А де шляхта, запертися, У будинках млiла. Скрiзь по селах шибеницi; Навiшано трупу - Тiлько старших, а так шляхта Купою на купi. На улицях, на розпуттях Собаки, ворони Гризуть шляхту, клюють очi; Нiхто не боронить. Та й нiкому: осталися Дiти та собаки, - Жiнки навiть з рогачами Пiшли в гайдамаки. Отаке-то було лихо По всiй Укра┐нi! Гiрше пекла... А за вiщо, За що люде гинуть? Того ж батька, такi ж дiти, - Жити б та брататься. Нi, не вмiли, не хотiли, Треба роз'║днаться! Треба кровi, брата кровi, Бо заздро, що в брата к в коморi i надворi, I весело в хатi! "Уб'║м брата! спалим хату!" - Сказали, i сталось- Все б, зда║ться; нi, на кару Сироти остались. В сльозах росли, та й виросли; Замученi руки Розв'язались - i кров за кров, I муки за муки! Болить серце, як згада║ш: Старих слов'ян дiти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, ║зу┐ти. Мандрували гайдамаки Лiсами, ярами, А за ними i Галайда З дрiбними сльозами. Вже минули Воронiвку, Вербiвку; в Вiльшану При┐хали. "Хiба спитать, Спитать про Оксану? Не спитаю, щоб не знали, За що пропадаю". А тим часом гайдамаки Й Вiльшану минають. Пита║ться у хлопчика: "Що, титаря вбили?" "Ба нi, дядьку; батько казав, Що його спалили Отi ляхи, що там лежать, I Оксану вкрали. А титаря на цвинтарi Вчора поховали". Не дослухав... "Неси, коню!" I поводи кинув. "Чом я вчора, поки не знав, Вчора не загинув! А сьогоднi, коли й умру, З домовини встану Ляхiв мучить. Серце мо║! Оксано! Оксано! Де ти?" Замовк, зажурився, По┐хав ходою. Тяжко-важко сiромасi Боротись з нудьгою. Догнав сво┐х. Боровикiв Вже хутiр минають. Корчма тлi║ з стодолою, А Лейби нема║. Усмiхнувся мiй Ярема, Тяжко усмiхнувся. Отут, отут позавчора Перед жидом гнувся, А сьогоднi... та й жаль стало, Що лихо минуло. Гайдамаки понад яром З шляху повернули. Наганяють пiвпарубка. Хлопець у свитинi Полатанiй, у постолах; На плечах торбина. "Гей, старченя! стривай лишень!" "Я не старець, пане! Я, як бачте, гайдамака". "Який же поганий!" "Вiдкiля ти?" "З Керелiвки". "А Будища зна║ш? I озеро коло Будищ?" "I озеро знаю, Отам воно; оцим яром Втрапите до його". "Що, сьогодня ляхiв. бачив?" "Нiгде нi одного; А вчора було багато. Вiнки не святили: Не дали ляхи проклятi. Зате ж ┐х i били, I я, й батько святим ножем; А мати нездужа, А то й вона б". "Добре, хлопче. Ось на ж тобi, друже, Цей дукачик, та не згуби". Узяв золотого, Подивився: "Спасибi вам!" "Ну, хлопцi, в дорогу! Та чу║те? без гомону. Галайдо, за мною! В оцiм яру ║ озеро Й лiс попiд горою, А в лiсi скарб. Як при┐дем, То щоб кругом стали, Скажи хлопцям. Може, льохи Стерегти осталась Яка погань". При┐хали. Стали кругом лiса; Дивляться - нема нiкого... "Ту ┐х достобiса! Якi грушi уродили! Збивайте, хлоп'ята! Швидше! швидше! Отак, отак! I конфедерати Посипалися додолу, Грушi гнилобокi. Позбивали, упорались; Козакам нiвроку, Найшли льохи, скарб забрали, У ляхiв кишенi Потрусили та й потягли Карати мерзенних У Лисянку. Бенкет у Лисянцi Смеркалося. Iз Лисянки Кругом засвiтило: Ото Гонта з Залiзняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! I в пеклi не вмiють Отак курить. Гнилий Тiкич Кров'ю червонi║ Шляхетською, жидiвською; А над ним палають I хатина, i будинок; Мов доля кара║ Вельможного й неможного. А серед базару Сто┐ть Гонта з Залiзняком, Кричать: "Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!" I дiти карають. Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклина║; Той молиться, сповiда║ Грiхи перед братом, Уже вбитим. Не милують, Карають, завзятi. Як смерть люта, не вважають На лiта, на вроду Шляхтяночки й жидiвочки. Тече кров у воду. .Нi калiка, анi старий, Нi мала дитина Не остались, - не вблагали Лихо┐ години. Всi полягли, всi покотом; Нi душi живо┐ Шляхетсько┐ й жидiвсько┐. А пожар удво║ Розгорiвся, розпалався До само┐ хмари. А Галайда, знай, гука║: "Кари ляхам, кари!" Мов скажений, мертвих рiже, Мертвих вiша, палить. "Дайте ляха, дайте жида! Мало менi, мало! Дайте ляха, дайте кровi Наточить з поганих! Кровi море... мало моря... Оксано! Оксано! Де ти?" - крикне й схова║ться В полум'┐, в пожарi. А тим часом гайдамаки Столи вздовж базару Поставили, несуть страву, Де що запопали, Щоб засвiтла повечерять. "Гуляй!" - загукали. Вечеряють, а кругом ┐х Пекло червонi║. У полум'┐, повiшанi На кроквах, чорнiють Панськi трупи. Горять крокви I падають з ними. "Пийте, дiти! пийте, лийте! З панами такими, Може, ще раз зустрiнемось, Ще раз погуля║м.- I поставець одним духом Залiзняк черка║.- За проклятi вашi трупи, За душi проклятi Ще раз вип'ю! Пийте, дiти! Вип'║м, Гонто, брате! Вип'║м, друже, погуля║м Укупочцi, в парi. А де ж Волох? заспiвай лиш Нам, старий кобзарю! Не про дiдiв, бо незгiрше Й ми ляхiв кара║м; Не про лихо; бо ми його Не знали й не зна║м. Весело┐ утни, старче, Щоб земля ломилась, - Про вдовицю-молодицю, Як вона журилась". (Кобзар гра║ й приспiву║ ) "Од села до села Танцi та музики; Курку, яйця продала - Маю черевики. Од села до села Буду танцювати: Нi корови, нi вола - Осталася хата. Я оддам, я продам Кумовi хатину, Я куплю, я зроблю Яточку пiд тином; Торгувать, шинкувать Буду чарочками, Танцювать та гулять Таки з парубками. Ох ви, дiтки мо┐, Мо┐ голуб'ята, Не журiться, подивiться, Як танцю║ мати. Сама в найми пiду, Дiток в школу оддам, А червоним черевичкам Таки дам, таки дам!" "Добре! добре! Ну, до танцiв, До танцiв, кобзарю!" Слiпий вшкварив - навприсядки Пiшли по базару. Земля гнеться. "Нумо, Гонто!" "Нум, брате Максиме! Ушкваримо, мiй голубе, Поки не загинем!" "Не дивуйтеся, дiвчата, Що я обiдрався; Бо мiй батько робив гладко, То й я в його вдався". "Добре, брате, ║й же.богу!" "Ану ти, Максиме!" "Постривай лиш!" "Отак чини, як я чиню: Люби дочку абичию - Хоч попову, хоч дякову, Хоч хорошу мужикову". Всi танцюють, а Галайда Не чу║, не бачить. Сидить собi кiнець стола, Тяжко-важко плаче, Як дитина. Чого б, бачся? В червонiм жупанi, I золото, i слава ║, Та нема Оксани; Нi з ким долю подiлити, Нi з ким заспiвати; Один, один сиротою Мусить пропадати. А того, того й не зна║, Що його Оксана По тiм боцi за Тiкичем В будинку з панами, З тими самими ляхами, Що замордували п┐ батька. Недолюди, Тепер заховались За мурами та дивитесь, Як жиди конають, Брати вашi! А Оксана В вiкно погляда║ На Лисянку засвiчену. "Де то мiй Ярема?" - Сама дума║. Не зна║, Що вiн коло не┐, У Лисянцi, не в свитинi - В червонiм жупанi, Сидить один та дума║: "Де моя Оксана? Де вона, моя голубка Приборкана, плаче?" Тяжко йому. А iз яру В кире┐ козачiй Хтось крадеться. "Хто ти такий?" Галайда пита║. "Я посланець пана Гонти. Нехай погуля║, Я пiдожду". "Нi, не дiждеш, Жидiвська собако!" "Ховай боже, який я жид! Бачиш? Гайдамака! Ось копiйка... подивися... Хiба ти не зна║ш?" "Знаю, знаю, - i свячений З халяви вийма║.- Признавайсь, проклятий жиде, Де моя Оксана?" Та й замахнувсь. "Ховай боже!.. В будинку... з панами... Вся в золотi..." "Виручай же! Виручай, проклятий!" "Добре, добре... Якi ж бо ви, Яремо, завзятi! Iду зараз i виручу: Грошi мур ламають. Скажу ляхам - замiсть Паца..." "Добре, добре! знаю. Iди швидче!" "Зараз, зараз! Гонту забавляйте, З пiвупруга, а там нехай. Iдiть же гуляйте... Куди везти?" "У Лебедин! У Лебедин, - чу║ш?" "Чую, чую". I Галайда З Гонтою танцю║. А Залiзняк бере кобзу: "Потанцюй, кобзарю, Я заграю". Навприсядки Слiпий по базару Оддира║ постолами, Дода║ словами: "На городi пастернак; Чи я ж тобi не козак, не козак? Чи я ж тебе не люблю, не люблю? Чи я ж тобi черевичкiв не куплю? Куплю, куплю чорпнобрива. Куплю, куплю того дива. Буду, серце, ходить, Буду, серце, любить". "Ой гоп,гопака! Полюбила козака, Та рудого, та старого - Лиха доля така. Iди ж доле, за журбою, А ти, старий, за водою, А я - так до шинку. Вип'ю чарку, вип'ю другу, Вип'ю третю на потуху. П'яту, шосту, та й кiнець. Пiшла баба у танець, А за нею горобець Викрутасом-вихилясом... Молодець горобець! Старий рудий бабу кличе, А та йому дулi тиче: "Оженився, сатано, - Заробляй же на пшоно; Треба дiток годувать, Треба дiток одягать. А я буду добувать, А ти, старий, не грiши, Та в запiчку колиши, Та мовчи, не диши". "Як була я молодою преподобницею, Повiсила хвартушину над вiконницею; Хто йде - не мине, То кивне, то моргне. А я шовком вишиваю, В кватирочку виглядаю: Семени, Iвани, Надiвайте жупани, Та ходiмо погуляймо, Та сядемо заспiваймо". "Заганяйте квочку в бочку, А курчата в вершу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . I... гу! Загнув батько дугу, Тягне мати супоню. А ти зав'яжи, доню". "Чи ще? чи годi?" "Ще, ще! Хоч погану! самi ноги носять" "Ой сип сирiвець Та криши опеньки: Дiд та баба, То й до ладу, - Обо║ раденькi. Ой сип сирiвець Та криши петрушку: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ой сип сирiвець Та накриши хрiну: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ой сип воду, воду Та пошукай броду, броду..." "Годi, годi! - кричить Гонта. Годi, погаса║. Свiтла, дiти!.. А де Лейба? Ще його нема║? Найти його та повiсить. Петелька свиняча! Гайда, дiти! погаса║ Каганець козачий". А Галайда: "Отамане! Погуляймо, батьку! Дивись - горить; на базарi I видко, i гладко. Потанцю║м. Грай, кобзарю!" "Не хочу гуляти! Огню, дiти! дьогтю, клоччя! Давайте гармати; В потайники пустiть огонь! Думають, жартую!" Заревiли гайдамаки: "Добре, батьку! чу║м!" Через греблю повалили, Гукають, спiвають. А Галайда кричить: "Батьку! Стiйте!.. пропадаю! Постривайте, не вбивайте: Там моя Оксана. Годиночку, батьки мо┐! Я ┐┐ достану!" "Добре, добре!.. Залiзняче, Гукни, щоб палили. Преподобиться з ляхами... А ти, сизокрилий, Найдеш iншу". Оглянувся - Галайди нема║. Ревуть гори - i будинок З ляхами гуля║ Коло хмари. Що осталось, Пеклом запалало... "Де Галайда?" - Максим кличе. I слiду не стало... Поки хлоп'ята танцювали, Ярема з Лейбою прокрались Аж у будинок, в самий льох; Оксану вихопив чуть живу Ярема з льоху та й полинув У Лебедин... Лебедин "Я сирота з Вiльшано┐, Сирота, бабусю. Батька ляхи замучили, А мене... боюся. Боюсь згадать, моя сиза... Узяли з собою. Не розпитуй, бабусенько, Що було зо мною. Я молилась, я плакала, Серце розривалось, Сльози сохли, душа мерла... Ох, якби я знала, Що побачу його ще раз, Що побачу знову, - Вдво║, втро║ б витерпiла За ║дине слово! Вибачай, моя голубко! Може, я грiшила, Може, бог за те й кара║, Що я полюбила, - Полюбила стан високий I карi┐ очi, Полюбила, як умiла, Як серденько хоче. Не за себе, не за батька Молилась в неволi, - Нi,бабусю, а за його, За милого, долю. Карай, боже! твою правду Я витерпiть мушу. Страшно сказать: я думала Занапастить душу- Якби не вiн, може б... може, I занапастила. Тяжко було! Я думала: "О боже мiй милий! Вiн сирота, - хто без мене Його привiта║? Хто про долю, про недолю, Як я, розпита║? Хто обiйме, як я, його? Хто душу покаже? Хто сиротi убогому Добре слово скаже?" Я так думала, бабусю, I серце смiялось: "Я сирота: без матерi, Без батька осталась, I вiн один на всiм свiтi, Один мене любить; А почу║, що я вбилась, То й себе погубить". Так я думала, молилась, Ждала, виглядала. Нема його, не прибуде, - Одна я осталась..." Та й заплакала. Черниця, Стоя коло не┐, Зажурилась. "Бабусенько! Скажи менi, де я?" "В Лебединi, моя пташко, Не вставай: ти хвора". "В Лебединi! чи давно я?" "Ба нi, позавчора". "Позавчора?.. Стривай, стривай... Пожар над водою... Жид, будинок, Майданiвка... Зовуть Галайдою..." "Галайдою Яремою Себе назива║ Той, що привiз..." "Де вiн, де вiн? Тепер же я знаю!.." "Через тиждень обiцявся Прийти за тобою". "Через тиждень! через тиждень! Раю мiй, покою! Бабусенько, минулася Лихая година! Той Галайда - мiй Ярема!.. По всiй Укра┐нi Його знають. Я бачила, Як села горiли; Я бачила - кати-ляхи Трусилися, млiли, Як хто скаже про Галайду. Знають вони, знають, Хто такий, i вiдкiля вiн, I кого шука║!.. Мене шукав, мене найшов. Орел сизокрилий! Прилiтай же, мiй соколе, Мiй голубе сизий! Ох, як весело на свiтi, Як весело стало! Через тиждень, бабусенько.. Ще три днi осталось. Ох, як довго!.. "Загрiбай, мамо, жар, жар, Буде тобi дочки жаль, жаль..." Ох, як весело на свiтi! А тобi, бабусю, Чи весело?" "Я тобою, Пташко, веселюся". "А чом же ти не спiва║ш?" "Я вже одспiвала..." Задзвонили до вечернi; Оксана осталась, А черниця, помолившись, В храм пошкандибала. Через тиждень в Лебединi У церквi спiвали: Iсаiя, ли й куй! Вранцi Ярему вiнчали; А ввечерi мiй Ярема (От хлопець звичайний!), Щоб не сердить отамана, Покинув Оксану: Ляхiв кiнча; з Залiзняком Весiлля справля║ В Уманщинi, на пожарах. Вона вигляда║, - Вигляда║, чи не ┐де З боярами в гостi - Перевезти iз келi┐ В хату на помостi. Не журися, сподiвайся Та богу молися. А менi тепер на Умань Треба подивитись. Гонта в Уманi Хвалилися гайдамаки, _ на Умань iдучи: _ "Будем драти, пане-брате, _ З китайки онучi". _ Минають днi, мина║ лiто, А Укра┐на, знай, горить; По селах голi плачуть дiти - Батькiв нема║. Шелестить Пожовкле листя по дiбровi; Гуляють хмари; сонце спить; Нiгде не чуть людсько┐ мови; Звiр тiлько ви║ по селу, Гризучи трупи. Не ховали, Вовкiв ляхами годували, Аж поки снiгом занесло Огризки вовчi... Не спинила хуртовина Пекельно┐ кари: Ляхи мерзли, а козаки Грiлись на пожарi. Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквiтчала ┐┐ рястом, Барвiнком укрила; I на полi жайворонок, Соловейко в га┐ Землю, убрану весною, Вранцi зустрiчають Рай, та й годi! А для кого? Для людей. А люде? Не хотять на його й глянуть, А глянуть - огудять. Треба кров'ю домальовать, Освiтить пожаром; Сонця мало, рясту мало, I багато хмари. Пекла мало!.. Люде, люде! Коли-то з вас буде Того добра, що ма║те? Чуднi, чуднi люде! Не спинила весна кровi, Нi злостi людсько┐. Тяжко глянуть; а згада║м - Так було i в Тро┐. Так i буде. Гайдамаки Гуляють, карають; Де про┐дуть - земля горить, Кров'ю пiдплива║. Придбав Максим собi сина На всю Укра┐ну. Хоч не рiдний син Ярема, А щира. дитина. Максим рiже, а Ярема Не рiже - люту║: З ножем в руках, на пожарах I дню║ й ночу║. Не милу║, не мина║ Нiгде нi одного: За титаря ляхам платить, За батька святого, За Оксану... та й зомлi║, Згадавши Оксану. А Залiзняк: "Гуляй, сину, Поки доля встане! Погуля║м!" Погуляли Купою на купi Од Ки║ва до Уманi Лягли ляхи трупом. Як та хмара, гайдамаки Умань обступили Опiвночi; до схiд сонця Умань затопили; Затопили, закричали: "Карай ляха знову!" Покотились по базару Кiннi narodowi; Покотились малi дiти I калiки хворi. Гвалт i галас. На базарi, Як посеред моря Кровавого, сто┐ть Гонта З Максимом завзятим. Кричать удвох: "Добре, дiти! Отак ┐х, проклятих!" Аж ось ведуть гайдамаки Ксьондза-║зу┐та I двох хлопцiв. "Гонто, Гонто! Оце тво┐ дiти. Ти нас рiжеш - зарiж i ┐х: Вони католики. Чого ж ти став? чом не рiжеш? Поки невеликi, Зарiж i ┐х, бо виростуть, То тебе зарiжуть..." "Убийте пса! а собачат Сво║ю зарiжу. Клич громаду. Признавайтесь, Що ви католики!" "Католики... бо нас мати..." "Боже мiй великий! Мовчiть, мовчiть! знаю, знаю!" Зiбралась громада. "Мо┐ дiти католики... Щоб не було зради, Щоб не було поговору, Панове громадо! Я присягав, брав свячений Рiзать католика. Сини мо┐, сини мо┐! Чом ви не великi? Чом ви ляха не рiжете?.." "Будем рiзать, тату!" "Не будете! не будете! Будь проклята мати, Та проклята католичка, Що вас породила! Чом вона вас до схiд сонця Була не втопила? Менше б грiха: ви б умерли Не католиками; А сьогоднi, сини мо┐, Горе менi з вами! Поцiлуйте мене, дiти, Бо не я вбиваю, А присяга". Махнув ножем - I дiтей нема║! Попадали зарiзанi. "Тату! - белькотали, - Тату, тату... ми не ляхи! Ми..." - та й замовчали. "Поховать хiба?" "Не треба! Вони католики. Сини мо┐, сини мо┐! Чом ви не великi? Чом ворога не рiзали? Чом матiр не вбили, Ту прокляту католичку, Що вас породила?.. Ходiм, брате!" Взяв Максима, Пiшли вздовж базару I обидва закричали: "Кари ляхам, кари!" I карали: страшно, страшно Умань запалала. Нi в будинку, нi в костьолi, Нiгде не осталось, Всi полягли. Того лиха Не було нiколи, Що в Уманi робилося. Базилiан школу, Де учились Гонти дiти, Сам Гонта руйну║: "Ти по┐ла мо┐х дiток! - Гука║, люту║. - Ти по┐ла невеликих, Добру не навчила!.. Валiть стiни!" Гайдамаки Стiни розвалили, - Розвалили, об камiння Ксьондзiв розбивали, А школярiв у криницi Живих поховали. До само┐ ночi ляхiв мордували; Душi не осталось. А Гонта кричить: "Де ви, людо┐ди? де ви поховались? З'┐ли мо┐х дiток, - тяжко менi жить! Тяжко менi плакать! нi з ким говорить! Сини мо┐ любi, мо┐ чорнобровi! Де ви поховались? Кровi менi, кровi! Шляхетсько┐ кровi, бо хочеться пить, Хочеться дивитись, як вона чорнi║, Хочеться напитись... Чом вiтер не вi║, Ляхiв не навi║?.. Тяжко менi жить! Тяжко менi плакать! Праведнi┐ зорi! Сховайтесь за хмару: я вас не займав, Я дiтей зарiзав!.. Горе менi, горе! Де я прихилюся?" Так Гонта кричав, По Уманi бiгав. А серед базару, В кровi, гайдамаки ставили столи; Де що запопали, страви нанесли I сiли вечерять. Остатняя кара, Остатня вечеря! "Гуляйте, сини! Пийте, поки п'║ться, бийте, поки б'║ться! - Залiзняк гука║, - Ану, навiсний, Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться, Нехай погуляють мо┐ козаки!" I кобзар ушкварив: "А мiй батько орандар, Чоботар; Моя мати пряха Та сваха; Брати мо┐, соколи, Привели I корову iз дiброви, I намиста нанесли. А я собi Христя В намистi, А на лиштвi листя Та листя, I чоботи, i пiдкови. Вийду вранцi до корови, Я корову напою, Подою, З парубками постою, Постою". "Ой гоп по вечерi, Замикайте, дiти, дверi, А ти, стара, не журись Та до мене пригорнись!" Всi гуляють. А де ж Гонта? Чом вiн не гуля║? Чому не п'║ з козаками? Чому не спiва║? Нема його; тепер йому, Мабуть, не до не┐, Не до спiви. А хто такий У чорнiй кире┐ Через базар переходить? Став; розрива купу Ляхiв мертвих: шука когось. Нагнувся, два трупи Невеликих взяв на плечi I, позад базару, Через мертвих переступа, Кри║ться в пожарi За костьолом. Хто ж це такий? Гонта, горем битий, Несе дiтей поховати, Землею накрити, Щоб козацьке мале тiло Собаки не ┐ли. I темними улицями, Де менше горiло, Понiс Гонта дiтей сво┐х, Щоб нiхто не бачив, Де вiн синiв похова║ I як Гонта плаче. Винiс в поле, геть од шляху, Свячений вийма║ I свяченим копа яму. А Умань пала║, Свiтить Гонтi до роботи I на дiтей свiтить. Неначе сплять одягненi. Чого ж страшнi дiти? Чого Гонта нiби краде Або скарб хова║? Аж труситься. Iз Уманi Де-де чуть - гукають Товаришi-гайдамаки; Гонта мов не чу║, Синам хату серед степу Глибоку буду║. Та й збудував. Бере синiв, Кладе в темну хату Й не дивиться, нiби чу║: "Ми не ляхи, тату!" Поклав обох; iз кишенi Китайку вийма║; Поцiлував мертвих в очi, Хрестить, накрива║ Червоною китайкою Голови козачi. Розкрив, ще раз подивився... Тяжко-важко плаче: "Сини мо┐, сини мо┐! На ту Укра┐ну Дивiтеся: ви за не┐ Й я за не┐ гину. А хто мене похова║? На чужому полi Хто заплаче надо мною? Доле моя, доле! Доле моя нещаслива! Що ти наробила? Нащо менi дiтей дала? Чом мене не вбила? Нехай вони б поховали, А то я ховаю". Поцiлував, перехрестив, Покрив, засипа║: "Спочивайте, сини мо┐, В глибокiй оселi! Сука мати не придбала Ново┐ постелi. Без василькiв i без рути Спочивайте, дiти, Та благайте, просiть бога, Нехай на сiм свiтi Мене за вас покара║, За грiх сей великий. Просiть, сини! я прощаю, Що ви католики". Зрiвняв землю, покрив дерном, Щоб нiхто не бачив, Де полягли Гонти дiти, Голови козачi. "Спочивайте, виглядайте, Я швидко прибуду. Укоротив я вам вiку, I менi те буде. I мене вб'ють... коли б швидче! Та хто похова║? Гайдамаки!.. Пiду ще раз. Ще раз погуляю!.." Пiшов Гонта похилившись; Iде, спотикнеться. Пожар свiтить; Гонта гляне, Гляне - усмiхнеться. Страшно, страшно усмiхався, На степ оглядався. Утер очi... тiлько мрi║ В диму, та й сховався. Епiлог Давно те минуло, як, мала дитина, Сирота в ряднинi, я колись блукав Без свити, без хлiба по тiй Укра┐нi, Де Залiзняк, Гонта з свяченим гуляв. Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки, - малими ногами Ходив я, та плакав, та людей шукав, Щоб добру навчили. Я тепер згадав, Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло. Молоде║ лихо! якби ти вернулось, Промiняв би долю, що маю тепер. Згадаю те лихо, степи тi безкра┐, I батька, i дiда старого згадаю... Дiдусь ще гуля║, а батько вже вмер. Бувало, в недiлю, закривши мiнею, По чарцi з сусiдом випивши тi║┐, Батько дiда просить, щоб той розказав Про Колi┐вщину, як колись бувало, Як Залiзняк, Гонта ляхiв покарав. Столiтнi┐ очi, як зорi, сiяли, А слово за словом смiялось, лилось: Як ляхи конали, як Смiла горiла. Сусiди од страху, од жалю нiмiли. I менi, малому, не раз довелось За титаря плакать. I нiхто не бачив, Що мала дитина у куточку плаче. Спасибi, дiдусю, що ти заховав В головi столiтнiй ту славу козачу: Я ┐┐ онукам тепер розказав. Вибачайте, люде добрi, Що козацьку славу Так навмання розказую, Без книжно┐ справи. Так дiд колись розказував, Нехай здоров буде! А я за ним. Не знав старий, Що письменнi люде Тi┐ речi прочитають. Вибачай, дiдусю, - Нехай лають; а я поки До сво┐х вернуся Та доведу вже до краю, Доведу - спочину Та хоч крiзь сон подивлюся На ту Укра┐ну, Де ходили гайдамаки З святими ножами, - На тi шляхи, що я мiряв Малими ногами. Погуляли гайдамаки, Добре погуляли: Трохи не рiк шляхетською Кров'ю напували Укра┐ну, та й замовкли - Ножi пощербили. Нема Гонти; нема йому Хреста, нi могили 6в. Буйнi вiтри розмахали Попiл гайдамаки, I нiкому помолитись, Нiкому заплакать. Один тiлько брат названий Оставсь на всiм свiтi, Та й той - почув, що так страшно Пекельнi┐ дiти Його брата замучили, Залiзняк заплакав Вперше зроду; сльози не втер, Умер неборака. Нудьга його задавила На чужому полi, В чужу землю положила: Така його доля! Сумно-сумно гайдамаки Залiзную силу Поховали; насипали Високу могилу; Заплакали, розiйшлися, Вiдкiля взялися. Один тiлько мiй Ярема На кий похилився, Стояв довго. "Спочинь, батьку, На чужому полi, Бо на сво┐м нема мiсця, Нема мiсця волi... Спи, козаче, душа щира! Хто-небудь згада║". Пiшов степом сiромаха, Сльози утира║. Довго, довго оглядався, Та й не видко стало. Одна чорна серед степу Могила осталась. Посiяли гайдамаки В Укра┐нi жито, Та не вони його жали. Що мусим робити? Нема правди, не виросла; Кривда повива║- Розiйшлися гайдамаки, Куди який зна║: Хто додому, хто в дiброву, З ножем у халявi, Жидiв кiнчать. Така й досi Осталася слава. А тим часом стародавню Сiч розруйнували: Хто на Кубань, хто за Дунай, Тiлько i остались, Що пороги серед степу. Ревуть завивають: "Поховали дiтей наших I нас розривають". Ревуть собi й ревiтимуть - ┐х люде минули; А Укра┐на навiки, Навiки заснула. З того часу в Укра┐нi Жито зеленi║; Не чуть плачу, нi гармати, Тiлько вiтер вi║, Нагина║ верби в га┐, А тирсу на полi. Все замовкло. Нехай мовчить: Така божа воля. Тiлько часом увечерi Понад Днiпром, га║м Iдуть старi гайдамаки, Iдучи спiвають: "А в нашого Галайди хата на помостi. Грай, море! добре, море! Добре буде, Галайда!" [Квiтень-листопад 1841] Передмова По мовi - передмова. Можна i без не┐, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, - тiлько бачив, а прочитав дуже небагато, - всюди ║ передслово, а в мене нема. Якби я не друкував сво┐х "Гайдамакiв", то воно б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: "От який! хiба дiди та батьки дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя". Так, далебi, так, вибачайте, треба предисловi║. Так як же його скомпоновать? щоб, зна║те, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i весело послухать його, як вiн заспiва║ думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а всетаки скажеш: "Слава богу, що минуло", - а надто як згада║ш, що ми одно┐ матерi дiти, що всi ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що батьки ┐х помилялись, нехай братаються знову з сво┐ми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од моря i до моря - слав'янськая земля. Про те, що дiялось на Украйнi 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого нiчого не читав, бо, зда║ться, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще ║ люди, которi його знали. Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не так, як вони були, - за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: "Коли старi люди брешуть, то й я з ними". ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ! "Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!" Отак ви вслух подума║те, як прочита║те мо┐ "Гайдамаки". Панове громадо! далебi, не брешу. Ось бачите що! Я думав, i дуже хотiлось менi надрукувать вашi козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося ┐х десяткiв зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже - "треба", другий каже - "не треба", третiй - нiчого не каже. Я думав: "Що тут робить на свiтi?" Взяв та й проциндрив гарненько тi грошi, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого! Чого не трапля║ться на вiку! Все бува║, як на довгiй нивi. Та ось лихо менi на безголов'я! ксть ще i такi паничi, що соромились свою благородну фамiлiю (Кирпа-Гнучкоши║нко-в) i надрукувать в мужицькiй книжцi. Далебi, правда! Т. Шевченко