менi пробачте: ну чого це я розповiдаю вам про цi прикростi?! Пробачте, пробачте! Душа моя сповнена кращими побажаннями до вас i дружини вашо┐ Серафими Дмитрiвни. Всього вам найкращого! З щирою вiдданiстю ваш Iлля Р║пiн. Пенати. Пробачте за цей невдалий лист". Усе лiто 1930 року Дмитро Iванович перебував на Днiпрових порогах, керував археологiчними дослiдженнями тих мiсць, якi ось-ось мають бути затопленi. Коли восени вiн повернувся до Днiпропетровська, то з газет довiдався, що Iлля Юхимович помер 29 вересня 1930 року. Дочка Р║пiна Вiра Iллiвна, добре знайома з Яворницьким, прислала 17 квiтня 1932 року йому листа, в якому розповiла про останнi днi життя свого батька. "Вельмишановний Дмитре Iвановичу! Надсилаю вам портрети батька, якщо у вас ┐х нема║... Трохи згодом надiшлю вам фотографiю з останньо┐ картини батька "Гопак - танок запорожцiв". Тепер ця картина в Стокгольмi Батько часто користувався вашими поясненнями, якi ви давали у сво┐х листах. Ще й досi менi не вiриться, що" батька вже нема║: дух його живий! Я все докоряю собi? Якби ранiше було вивезти батька в Iталiю (йому все хотiлося грiтися на сонцi), то вiн би жив до 100 або 90 рокiв. Тут дуже вогко й ревматичне, батько застудився, був бронхiт, ревматизм нiг,- холодна пiдлога першого поверху. Завжди веселий i бадьорий, вiн за чотири мiсяцi до смертi ще писав "Гопака" й "Лицаря". Скiльки в нього терпiння; який органiзм! Вiн ще за п'ять днiв до смертi сидiв за круглим; столом, але вже стали набрякати ноги й легенi, серце було-слабке. Лiкарi ще за чотири мiсяцi сказали, що надi┐ нема║. Головне - вiн уже не мiг тримати пензля в руках, i на" полотнi не виходило те, що вiн хотiв. Це було найтяжче для нього..."[49] Зворушлива безкорисна дружба двох побратимiв дала; ряснi плоди на нивi двох братнiх культур - росiйсько┐ та укра┐нсько┐. Вдячнi нащадки шанобливо схиляють голови перед свiтлою пам'яттю тих, хто присвятив сво║ життя служiнню народовi. ДВI ЗУСТРIЧI 3 Л. М._ ТОЛСТИМ_ _ Восени 1928 року Яворницький одержав поштовий переказ з редакцi┐ журналу "Життя й революцiя", який видавався в Ки║вi. Професор був при║мно здивований: редакцi┐, виявля║ться, пощастило розшукати десь рукопис його спогадiв про" Толстого, який вiн пiдготував до друку ще 1923 року. Цi спогади надруковано в десятому номерi журналу. Це було 1899 року, в груднi мiсяцi, перед самим рiздвом, коли в унiверситетi та iнших школах Москви скiнчилося навчання i велика сила молодi ┐хала з столицi в рiзнi кiнцi Росi┐. Я ┐хав теж iз Москви на пiвдень, скiнчивши, читання лекцiй в унiверситетi. Ледве я всунувся у вагон другого класу, ледве усiвся; на першiй лавi вагона, як ось дивлюся - крiзь дверi вагона теж уступа║ якийсь старий чоловiк з невеличким парусиновим чемоданом, перев'язаним навхрест мотузкою.. Вступивши у вагон, вiн озирнувся навкруги себе i, побачивши вiльне мiсце на тiй же першiй лавi, зразу поклав свого чемодана на полицю, а сам сiв на лаву, якраз бiля мене. Я глянув на того старого - i очам не вiрю: Лев Миколайович Толстой. Вiн чи не вiн? Широконосий, бородатий, з ясними сiрими очима, в сукнянiй нижче колiн сiрячинi, в сiрiй на головi шапцi та просторих на ногах повстяниках пiд колiр шапки й сiрячини. Такий точнiсiнько, як його малювали в дешевих книжечках для народу. - Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого? - Вiн i ║. А ви хто такий? - Ми з вами ма║мо спiльного друга - художника Iллю Юхимовича Р║пiна. Лев Миколайович раптом обернувся до мене лицем, пiдвiв угору сво┐ густi, дуже накордубаченi брови й поглянув на мене сво┐ми блискучими, пронизливими очима. Я почув - немовби мене всього пройняв гострий електричний струм. - Так ви будете професор Яворницький, з якого Р║пiн малював писаря на картинi "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi"? - Так, я той писар i ║. - Нiколи не бачив вас, а пiзнав. Пiсля тако┐ передмови у нас почалася вже певна розмова. У вагонi було багато студентiв, курсисток та гiмназистiв. Молодь одразу пiзнала Толстого й швидко скупчилася коло нашо┐ лави. У вагонi почувався якийсь особливий, урочистий настрiй. - Лев Миколайович,- почав я,- дозвольте менi поспитати вас про одну дуже болючу для нас, укра┐нцiв, справу. - Будь ласка. - Чому ви, росiяни, забороня║те нашим дiтям учитися "в школах нашою мовою? Ви, великий художник росiйського "слова, зрозумi║те наше горе: нашi дiти, пробувши кiлька рокiв у школi, виходять iз не┐ з такою поганою, покалiченою мовою, що вона - нi укра┐нська, нi росiйська, а якась мiшанина. - А хто вам забороня║ вчити ваших дiтей вашою мовою? Забороня║ вам не росiйський народ, а державний росiйський уряд на чолi з Поб║доносцевим... А кожний державний уряд е зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну укра┐нську мову, гучну, цвiтисту й таку м'яку. У вашiй мовi стiльки нiжних, сердечних, поетичних слiв: ясочко, зiронько, квiтонько, серденько... Тут Лев Миколайович почав читати напам'ять поему Шевченка "Наймичка" i читав гарно, з доброю вимовою i з правильними на словах наголосами, як би ┐┐ читав i природний укра┐нець. Я був дуже здивований, тому й спитав Льва Миколайовича де й вiд кого вiн навчився по-укра┐нському? На те вiн менi вiдповiв, що укра┐нська мова остiльки легка, остiльки близька з одного боку до росiйсько┐, а з другого - по польсько┐, що, знаючи росiйську й польську мови, можна швидко навчитися читати по-укра┐нському, особливо живучи в такому мiстi, як Москва, де багато укра┐нцiв. От по-старо║врейському вже далеко важче навчитися читати, як по-укра┐нському. - А хiба ви зна║те й по-старо║врейському? - Знаю i читаю. - У кого ж ви вчилися? - Вчився в московського рабина, для того щоб розумiти бiблiю... Тiльки пiсля того, як навчився я читати по-староеврейському, я наважився написати "В чому моя вiра"... Я знову звернувся до Льва Миколайовича: - Скажiть, будь ласка, Лев Миколайович, чому ви так ставитеся до науки, й особливо до мистецтва? Зда║ться, ви ┐х зовсiм не визна║те, вважаючи, що це щось нiкчемне й непотрiбне? - На це я вам перш за все скажу: яка наука i яке мистецтво? Тi║┐ науки й того мистецтва, якi не кориснi народовi, справдi не визнаю. А друге скажу вам те, що не скрiзь, де пiдписано "Лев Толстой", писав справдi Толстой. То мiг написати й вiдомий усiй Москвi цензор, так званий Сергiй Iванович. Людина дуже малоосвiчена, з нижчо┐ духовно┐ школи, до того ще й з природи невеликого розуму, а проте чоловiк дуже владний, самовпевнений та чванькуватий, вiн багато лиха заподiяв не одному письменниковi. Коли йому прийдуться не до вподоби якi-небудь думки, або яка фраза, а чи хоч одне яке слово автора, то вiн або зовсiм замаже всю фразу, або лишить початки ┐┐, а кiнець затре або ж свiй приши║. Тодi виходить щось неподiбне, безлузде та дике, i автор, читаючи те, сам себе не пiзна║ i у великому непорозумiннi дуже диву║ться тому. - А чому ж ви не склада║те про те заяви в пресi? - Еге ж, якби почав складати про все те, що про мене скрiзь пишуть, так менi нiколи було б i очей пiдвести вгору. Я одержую щодня цiлi сотнi листiв з усього свiту. Я не маю нi сили, нi часу вiдповiдати на всi листи. На деякi листи вiдповiдав за мене моя дочка Марiя Львiвна, а я тiльки iнколи ставлю на тих вiдповiдях мо║ прiзвище. Скажу вам ще одне, чому ви трохи здиву║теся: тим, якi пишуть менi без знакiв ъ та ь, я зовсiм не вiдповiдаю. - Чому ж це так? - Тому, що так найбiльше менi пишуть такi юнi та зеленi мудрагелi, яким треба ще добре граматики повчитися, перш нiж у нетрi свiтових питань заглиблюватися... Ну та на листи я захочу - вiдповiдаю, не захочу - не вiдповiдаю, а ось як до тебе з'явиться який-небудь чоловiк, що шука║ правди на землi або цiкавиться, як йому свою чистоту мiж людьми заховати, то тут уже хоч-не-хоч, а розмовляй з таким. От, наприклад, уступа║ до тебе зовсiм не вiдома молода панi i зразу ж, як то кажуть, без манiвцiв: "Навчiть мене, Лев Миколайович, як менi на свiтi жити. Я була в Iоанна Кронштадтського, так вiн нiяк не заспоко┐в мене". "А скажiть же ви менi, як ви живете?" "Як я живу? Я так живу, що не знаю сну, я одвертаюся вiд ┐жi, я нуджуся на свiтi, я ладна хоч зараз кинутись. у прiрву". "А у вас чоловiк ║?" "к". "I дiтки ║?" "Одна маленька дiвчинка ║". "А ви ┐┐ году║те самi?" "Нi, году║ мамка". "А ви корсета носите?" "Ношу". "А на ноги взува║те ботинки з височенними пiдборами?" "А то вже так: на те мода така". "А до двох-трьох годин ночi у клубах та театрах висиджу║те?" "Бува║ й так". "Так от що я вам окажу: годуйте ви самi ваше дитя, покиньте на сiдало курям ваш корсет, взувайте на ноги таке, що звичайнi люди взувають, лягайте спати тодi, коди весь трудовий люд ляга║ спати. Одне слово, живiть нормально, як сама природа показу║ всьому живому жити, i тодi нi для чого вам ┐здити нi до мене, нi до Кронштадтського". - Пробачте менi, вельмишановний Лев Миколайович. за таке мо║ питання: коли ви дума║те що-небудь писати, то план вашого майбутнього твору вже готовий у вашiй головi чи ви його розвива║те коло самого столу? - Я творю бiльше коло столу: коли я сiдаю що-небудь писати, то часто й сам не знаю, до чого дiйду й чим скiнчу. Не те що раз, а десятки разiв переробляю те, що напишу; навiть i те, що вже складено в друкарнi, я багато разiв переробляю та переставляю. "Вiйну й мир" перероблялося в мене та переписувалося двадцять два рази. - Але це ж величезний труд! - Так, це величезний труд. Але робила те все моя дружина Софiя Андрi┐вна. В мене не стало б стiльки сил на таке переписування, якби того не зробила моя дружина Софiя Андрi┐вна. Через те-то я багато в чому поступаюся перед нею; мiж iншим, я ненавиджу мiсто й зостаюсь в ньому рiвно стiльки, скiльки необхiдно, а дружина не любить села, завжди хоче до мiста, то ┐й в тому й догоджаю: супроти свого бажання ┐ду з села до мiста. - Дозвольте дiзнатися, Лев Миколайович, коли ви пишете? - Я пишу тiльки до обiду, а пiсля обiду щодня беруся за яку-небудь фiзичну роботу. Для мене нема║ так звано┐ благородно┐ та неблагородно┐ роботи: кожна робота благородна. Коли треба чоботи шити - шию; коли треба пiчку класти - кладу; тин плести - плету; гнiй вивозити - вивожу; все роблю. А як для всiх таких робiт ║вропейська одiж не дуже придатна, то я тако┐ одежi й не ношу, а ношу одiж простого росiйського чоловiка... - А то так. - Я й вам раджу так само робити, як я роблю: до обiду писати, а пiсля обiду - на фiзичну роботу. - Що ж, це дуже розумно. Та тiльки не можу я часу знайти для тако┐ роботи. Живучи з науки, я часто мушу сидiти лад книжками та складанням лекцiй не тiльки до обiду, а цiлий день, навiть цiлу нiч, мало не до свiтанку. Та й де ж менi рiвнятися до вас! Вашi твори й мо┐! - Ви кажете: вашi твори,- а я вам на те от що скажу: в кожному мо║му творi е мо║ й не мо║. - Це ж як вас розумiти? - А ось як. Коли я що-небудь напишу, то скликаю до себе близьких менi та мо┐м думкам людей, читаю ┐м те, що написав, i викликаю ┐х до щиро┐ та безсторонньо┐ критики. Вони сперечаються зi мною i мiж собою, i нарештi, коли я почую, що правда на ┐х боцi, згоджуюся з ними i переробляю знову те, що в мене написано, а коли почую, Що вони самi помиляються в сво┐х думках, зостаюся при сво┐х мислях. Ось я тепер друкую свiй новий твiр "Воскресiння". Коли я написав кiлька роздiлiв, то скликав до себе мо┐х друзiв i прочитав ┐м те, що в мене було вже готове. Вислухавши мене, вони не змагалися довго зi мною взагалi, а тiльки не вдовольнилися роздiлами про життя в тюрмi та про кару на смерть, через те що я сам нiколи не сидiв у тюрмi, як не бачив на власнi очi й кари на смерть. Я згодився з тим i звернувся з проханням до московсько┐ влади, щоб дозволили менi кiлька днiв побувати в тюрмi з. придивитись у нiй до життя в'язнiв. Та московська влада не дала менi такого дозволу. Я звернувся до тульсько┐ влади. Отже, й тут не допустили мене до тюрми. Нарештi, послав я мо║ прохання до орловсько┐ влади, i в Орлi менi пощастило побувати в тюрмах та побачити те, чого я нiколи не бачив на власнi очi. Коли пiсля того я повернувся додому й написав новi роздiли про життя в'язнiв у тюрмах i прочитав ┐х мо┐м друзям, то всi одноголосно сказали, що то таки повна правда. Отже, московська цензура якраз тi самi мiсця з мого твору й перекреслила червоним чорнилом. З таким браком я й мусив друкувати його в Росi┐, а зате сповна послав до друку за кордон, до Берлiна. - Хочу я ще вас, вельмишановний Лев Миколайович, про одне спитати, тiльки наперед прошу вас вибачити менi за таке питання. - Кажiть, я заздалегiдь пробачаю вам. - Чи з ваших синiв ║ хоч один талановитий? - Усi мо┐ сини найзвичайнiсiнькi люди, анi жодного з них талановитого нема. - А кого ви вважа║те за найталановитiшого iз сучасних наших письменникiв молодих? - Володимира Короленка. Ви вiзьмiть яке-небудь не вiдоме ще для мене його оповiдання, затулiть рукою пiд ним пiдпис автора та прочитайте менi кiлька сторiнок, то я вам зразу скажу, що це писав Володимир Короленко. То яскравий, свiжий i сво║рiдний талант. - Це так. Безперечно, Короленко iз сучасних молодих письменникiв найталановитiший, а тiльки велика шкода, що вiн так мало пише. - Станцiя Серпухов,- несподiвано крикнув кондуктор пiд вiкном вагона.- По┐зд сто┐ть п'ятнадцять хвилин. - Ходiмте та вип'║мо по склянцi кави,- звернувся до мене Лев Миколайович. - З превеликою охотою. Ми вийшли, вступили в залу й сiли коло столу. Нам подали по склянцi кави, а до кави - молока й бiлого хлiба. Лев Миколайович узяв каву, а молоко та бiлий хлiб одсунув .вiд себе. Потiм вiн витяг iз клуночка, що був у нього в руцi, пляшечку чогось, немовби густого молока, i влив його в свою склянку. - А що то у вас? Домашн║ молоко? - поспитав я. - Нi, це мигдалеве молоко. Я, бачите, строгий вегетарiанець, не вживаю нi м'яса, нi риби, не вживаю я й коров'ячого молока, нi бiлого хлiба. Випивши каву, ми повернулися у свiй вагон i посiдали на сво┐ мiсця. Тут Лев Миколайович дiстав iз того ж таки свого клуночка шматок житнього хлiба й почав його нешвидко жувати. Видно було, що через брак зубiв йому важко було справлятися з твердою ┐жею, та вiн, не люблячи нiяко┐ на свiтi фальшi, не хотiв i штучних зубiв у себе мати. Попо┐вши хлiба, Лев Миколайович звернувся до нас проханням, щоб ми дозволили йому на кiлька хвилин прилягти на лаву. - Менi вже пiшов сiмдесят перший рiк, то тiло мо║ вимага║ часом покою. - Будь ласка, Лев Миколайович. Будь ласка! Просимо вас! Ми схопилися з сво┐х мiсць i звiльнили цiлу лаву. Я розiслав свого пледа, а хтось - свою подушку. Лев Миколайович прилiг боком на лавi, а проте спати зовсiм i не думав i довго ще вiв розмову на рiзнi теми. Було геть далеко за пiвнiч. - Станцiя Засiки,- гукнув знов кондуктор, уступивши в самий вагон. - Це станцiя, де менi вставати,- сказав Лев Миколайович i пiдвiвся з лави. Всi теж схопилися з сво┐х мiсць i стали допомагати йому вийти з вагона. Один iз нас нiс ветхого парусинового чемоданчика Льва Миколайовича з прорiзаною наскрiзь дiркою в тому мiсцi, де колись був замок, i чемодан був перев'язаний навхрест мотузкою. Другий iз нас нiс невеликий клуночок, де була зав'язана ┐жа Льва Миколайовича, а третiй обережно пiдтримував його, щоб вiн часом не спiткнувся, йдучи у пiтьмi. На прощання Лев Миколайович усiх нас по черзi обняв i всiм побажав усього найкращого. Мене вiн ухопив обома руками за обидвi мо┐ руки вище лiктiв i сказав: - Бачу, що ви займались фiзичною працею, не кидайте далi. Коли ми розсталися з Львом Миколайовичем i увiйшли в свiй вагон, то тут один iз нас обережно зняв з лавки свою подушку, на якiй лежав Лев Миколайович, обережно склав та любовно погладив ┐┐ сво║ю рукою; далi старанно обгорнув газетою, убгав у чемодан i замкнув його. - Що це таке буде? - спитав я. - А це от що буде: коли при┐ду додому, то скажу сво┐й жiнцi, щоб вона вишила на цiй подушцi такi слова: "На цiй подушцi лежала голова Л. М. Толстого, такого ось мiсяця, числа й року". Я цього не зробив iз сво┐м пледом, а проте глибоко заховав усю розмову з Львом Миколайовичем у мо║му умi та в мо║му серцi i твердо пам'ятаю кожне його слово й кожну фразу. Звичайно, розмовляли ми по-росiйському, а тут я подаю все в перекладi на укра┐нську мову. Це була перша зустрiч. Друга зустрiч ученого з Л. М. Толстим вiдбулася в Москвi, зимою, коли письменник жив у Хамовниках у сво┐й садибi, а професор Д. I. Яворницький читав у Московському унiверситетi лекцi┐ з iсторi┐ Запорожжя. Цю зустрiч органiзував давнiй приятель Яворницького - В. Гiляровський. Ось що вiн про не┐ розповiда║ в сво┐й книжцi "Москва и москвичи". "...Ми ввiйшли до кабiнету. Лев Миколайович устав з крiсла, пiдняв руки догори й, усмiхаючись, сказав: - Ось вони, запорожцi! Здрастуйте! Ми просидiли понад годину. Яворницький зацiкавив Льва Миколайовича сво┐ми розповiдями про Запорожжя. Лев Миколайович i собi згадував про сво║ життя серед гребенських козакiв, а потiм розмова зайшла про духоборiв i штундистiв. Цих Яворницький знав дуже добре..."[50] Прощаючись з гостями, Лев Миколайович мiцно потиснув руки Гiляровському й Яворницькому. Теплi зустрiчi з Львом Миколайовичем Толстим навiки залишились у пам'ятi нашого вченого. ЗУСТРIЧ 3 МИКЛУХОЮ-МАКЛАкМ_ _ Близькi друзi Дмитра Iвановича пригадують, як вiн у музе┐ розповiдав ┐м про свою зустрiч з вiдомим мандрiвником М. М. Миклухою-Макла║м. Це сталося в Петербурзi десь 1887 року. - Мене,- оповiдав Дмитро Iванович,- познайомив з Миклухою-Макла║м мiй друг Р║пiн. Зайшов я до Iллi Юхимовича подивитися на "Запорожцiв", а там уже був гiсть - мандрiвник Миклуха-Маклай. От вiн мене i познайомив з ним. Бесiда тривала до пiзньо┐ ночi. Яворницький цiкавився життям, дiяльнiстю й мандрiвками славнозвiсного вченого-антрополога та етнографа. Миклуха-Маклай охоче розповiв йому про свою подорож на острови Тихого океану для вивчення папуасько┐ раси, розповiв про сво║ перебування в Новiй Гвiне┐, де вiн у надзвичайно тяжких i небезпечних умовах вивчав матерiальну культуру й побут народiв Океанi┐ та Пiвденно-Схiдно┐ Азi┐. - Говорив Миклуха-Маклай якимось гортанним голосом. Напевне, довге перебування дослiдника в чужих краях вiдбилося на його акцентi,поясняв Дмитро Iванович.- Сидiв Миклуха-Маклай тодi на канапi по-турецькому, пiдiбгавши пiд себе ноги. Через деякий час Дмитро Iванович навiдався на квартиру Миклухи-Маклая, який жив тодi з сво║ю сiм'║ю в Петербурзi, на Галернiй вулицi. Дмитро Iванович застав його хворим. Мандрiвник скаржився на легенi, ревматизм та невралгiю. З великим напруженням волi Микола Миколайович намагався перебороти кволiсть i весь час працював над сво┐ми записами, зробленими пiд час мандрування. Яворницький сам був природжений етнограф, тож, коли вiн зайшов на квартиру, йому зразу ж впала в очi збiрка предметiв матерiально┐ культури, що ┐х зiбрав Микола Миколайович протягом свого мандрiвничого життя. Дуже хотiлося Дмитровi Iвановичу щось придбати з рiдкiсно┐ колекцi┐ дослiдника, але вiн не наважився просити, бо бачив, що хворому було не до того. У квiтнi 1888 року М. М. Миклуха-Маклай помер. Але Дмитро Iванович не забув стежки до то┐ господи', де жив колись небiжчик. Згодом Дмитровi Iвановичу пощастило: дружина Миклухи-Маклая подарувала йому частину колекцi┐. Це була переважно зброя африканських племен: щит з панцира черепахи, щит з шкiри крокодила, щит з вуха слона, спис, стрiли, два сагайдаки на стрiли з крокодилячо┐ голови та лапи й два луки з дерева, обтягнутi шкiрою. Бiльшiсть цих речей i нинi експонуються в Днiпропетровському iсторичному музе┐ iм. Д. I. Яворницького. В ГОСТЯХ У ЛЕСI УКРАпНКИ Дмитро Iванович любив мандрувати не тiльки по селах: та степах Укра┐ни, а й далеко за ┐┐ межами. 1910 року вiн побував за кордоном-по┐хав у Грецiю,потiм у кгипет, оглянув музе┐ в Афiнах, Александры та Ка┐рi. пдучи в кгипет, Дмитро Iванович заздалегiдь довiдався, i що там, на чужинi, живе славна дочка укра┐нського народу Леся Укра┐нка. Вчений поставив собi на метi неодмiнно ┐┐ розшукати й побачитися. Йому пощастило в цьому. Маючи ║гипетську адресу, яку дав йому М. В. Кривенюк (чоловiк Ольги Петрiвни - сестри Лесi), Дмитро Iванович швидко знайшов на чужинi укра┐нську письменницю. Вона жила годi в Гелуанi, куди пере┐хала в зв'язку з погiршенням стану здоров'я. Прожив Дмитро Iванович у гостях з тиждень. Це були, як вiн казав, найщасливiшi днi в його життi. Гомонiли вони про рiдний край, свою Укра┐ну та ┐┐ сумну долю. Поетеса читала земляковi сво┐ вiршi. Яворницький, як вiдомо, сам чимало вiршував, але вiн схилявся перед генiальною поетесою. Леся Укра┐нка розповiла, що вона вивчила арабську мову й тепер навча║ арабчат грамоти. Дмитро Iванович дуже зацiкавився, i йому пощастило побачити поетесу за цi║ю благородною роботою. Професор був захоплений тими успiхами, яких Леся Укра┐нка досягла, навчаючи кмiтливих учнiв. "Арабчата,- згаду║ Дмитро Iванович у щоденнику, якого вела його дружина С. Д. Яворницька,- були надзвичайно вродливi, розумнi й симпатичнi: вони легко засвоювали знання, яке так щедро, з любов'ю вiддавала ┐м наша поетеса". Леся Укра┐нка запевняла Яворницького, що арабськi народнi пiснi сво║ю мелодiйнiстю схожi на нашi, укра┐нськi народнi пiснi. Приблизно в цей же час у Гелуанi перебував ще один укра┐нець Микола Сергiйович Охрiменко, який разом з сво┐м братом та матiр'ю лiкувався там. Про це я дiзнався iз "Спогадiв про Лесю Укра┐нку" (Радянський письменник", 1963). Менi вдалося розшукати М. С. Охрiменка. Вiн працював у Ялтинському науково-дослiдному iститутi виноградарства "Магарач". У Миколи Сергiйовича зберiгся щоденник, який вiн вiв у Гелуанi. На однiй сторiнцi розповiда║ться про подорож братiв Охрiменкiв i мешканцiв готелю "Континенталь" до ка┐рського iсторико-археологiчного музею "Булаг". За порадою Лесi Укра┐нки, що екскурсiю очолював Яворницький, який ще до цього бував у музе┐ разом з поетесою. 7 лютого 1910 року всi вирушили до музею. Дмитро Iванович ще дорогою почав розповiдати про багатющi скарби, зiбранi в цьому храмi культури. По залах музею проходили поволi, бо екскурсовод намагався розповiсти якомога бiльше. Ще не встигли дiйти до яко┐-небудь стату┐ або вiтрини, а Яворницький уже повiдомляв, яку iсторичну цiннiсть ма║ той чи той експонат. Склалося враження, наче вiн сам роздобував i добре знав зiбранi тут експонати. 8 пам'ятi Миколи Охрiменка залишилися казковi гробницi фараонiв, саркофаги, мумi┐, стародавнi стату┐. Коли зайшли в iнший вiддiл, Дмитро Iванович сказав вiдвiдувачам: - Звернiть увагу - на кожнiй гробницi намальовано обличчя фараона. Бiля мумiй зупинилися недовго. Вони справляли гнiтюче враження. Це помiтив Яворницький i сказав: - Хоч i прикро дивитись на цi мумi┐, але майте на" увазi, що саме в кгиптi ┐х уперше навчилися робити i зберiгати. Я, мiж iншим, теж мрiю роздобути для свого музею-хоч одну таку дивовижну штуковину. Кмiтливий та наполегливий керiвник нашо┐ екскурсi? добився, щоб його екскурсантiв повели у вiддiл музею, який охоронявся особливо ретельно. Там зберiгалися дуже коштовнi речi, виготовленi iз золота та рiдкiсних дiамантiв.. У сусiдньому вiддiлi Яворницький показав сво┐м слухачам бiлоснiжнi статуетки богiв, фараонiв та зображення святих тварин. У музе┐ пробули майже весь день. Нiкому не хотiлося розлучатися нi з чудовими експонатами, нi з екскурсоводом - знавцем ║гипетсько┐ старовини. Увечерi Охрiменко про все, що побачив у музе┐, а також про талановитого оповiдача, розповiв сво┐й матерi й Ларисi Петрiвнi. Вони обидвi дуже, жалкували, що цього разу не змогли побути на цiй цiкавiй екскурсi┐. Пiзнiшi дослiдження стосункiв Яворницького с поетесою свiдчать, що ця зустрiч Дмитра Iвановича з Лесею Укра┐нкою була не першою. Знайомство з нею, напевне, почалося ще з Катеринослава, де свого часу жила сестра поетеса Ольга Косач-Кривенюк з сво┐м чоловiком. 1933 року Днiпропетровський кра║знавчий музей вiдвiдав; письменник А. I. Костенко. Тодi вiн познайомився з Яворницьким i розмовляв з ним про Лесю Укра┐нку. Ось що пише А. I. Костенко: "Незважаючи на дуже тяжкi обставини життя, що склалися для нього саме на той час, вiн залишився людиною" навдивовижу оптимiстичною. За три днi, прожитих у нього, вiн показав та розповiв менi надзвичайно багато цiкавих: речей. Серед унiкальних лiтографiй, книг, гравюр тощо, на яких часто траплялись дарчi автографи видатних дiячiв, була фотографiя Лесi Укра┐нки з ┐┐ власноручним написом на пам'ять Дмитровi Iвановичу про зустрiчi в кра┐нi пiрамiд. Ось тодi вiн i розповiв менi про знайомство з поетесою. Зда║ться, двiчi вiн бачив Лесю Укра┐нку в Ки║вi. Один раз на вечорi лiтературно-артистичного товариства, а вдруге У Косачiв дома, на Назарiвськiй вулицi, куди вiн заходив До Олени Пчiлки у видавничiй справi. А ще один раз довелося бачити Лесю Укра┐нку, казав Дмитро Iванович, на Ка-теринославщинi, коли вона на запросини кооператора Миколи Левитського вiдвiдала разом iз сестрою, зда║ться, Ольгою, хлiборобськi артiлi"[51]. Читаючи твори Лесi Укра┐нки, я нещодавно натрапив ва цiкавий документ - лист поетеси, в якому вона з великою теплотою й сердечнiстю згаду║ iм'я Д. I. Яворницького. В листi вiд 15 лютого 1910 року з Гелуана до М. В. Кривенюка Леся Укра┐нка писала: "Дорогий Михаиле! Вчора був у мене Яворницький, що ледве знайшов мене, бо шукав у пансiонi в Бiлiнсько┐,- казав, що це ви йому таку адресу дали, але це вiн, певно, щось наплутав, бо я ж усi сво┐ адреси подавала додому i ви ┐х мали знати. Ну, та дарма, все ж вiн мене знайшов, i це дуже .при║мно, бо взагалi тут не часто укра┐нця побачиш, а крiм того, вiн видався менi симпатичним i iнтересним чоловiком. Тепер вiн по┐хав у горiшнiй кгипет оглядати тамошнi ру┐ни, а на поворотi проживе тут з тиждень на нашiй вiллi .для вiдпочинку. Вiн завзятий дiд - лазив i на пiрамiди, i в пiрамiди, i де його тiльки не носило! Це в шiстдесят[52] лiт i з ревматизмом! Ну-ну! Треба з ним ще раз в ║гипетський музей по┐хати-на "панi з золотим обличчям" подивитись (там е така одна красавиця). А поки що сиджу грибом i нiкуди не рипаюсь..."[53] Як видно з цього листа, Дмитро Iванович разом з Лесею Укра┐нкою бував у музе┐, розглядав з нею музейнi експонати, що являли iнтерес для них обох. Коли Яворницький прощався з поетесою, Леся Укра┐нка взяла зi столу сво║ фото, пiдписала його й подарувала гостевi на добру згадку про зустрiч на чужинi. Це фото Дмитро Iванович зберiгав у себе дома як коштовний скарб i при нагодi показував сво┐м друзям i приятелям. ДЯДЬКО ГIЛЯЙ_ _ Розглядаючи в кабiнетi Яворницького фотокартки й малюнки, його друг i помiчник О. П. Корсуновський побачив на стiнi фото людини, дуже схожо┐ на запорожця. На фотографi┐ був дебелий чоловiк у чумарцi, смушевiй шапцi, з довгими вусами, а плечi мав такi широкi, що ┐х вистачило б на двох. - Дмитре Iвановичу, скажiть, хто це такий? - Це цiкавий козарлюга - дядько Гiляй, як його всi звуть. Його дiд по матерi походив з укра┐нських козакiв. Дядько Гiляй - письменник. Щоправда, твори його за царя не дуже пускали в свiт. Першу його книжку "Люди нетрiв", у якiй показано тяжке життя людей за часiв царату, спалила царська цензура. Писав Гiляй i про Степана Разiна, i про запорожцiв. Менi часто доводилося з ним бачитися в Москвi й на Укра┐нi. Вiн зiбрав цiкавий матерiал на Укра┐нi й написав хорошу книжку "На батькiвщинi Гоголя". Добре знав укра┐нську мову, перекладав вiршi Тараса Шевченка. - А як його справжн║ прiзвище? _ Гiляровський Володимир Олексiйович. До речi, вiв; мiй давнiй приятель, я з ним бував у Льва Толстого. В будинку дядька Гiляя менi довелося бачити багатьох дiячiв росiйсько┐ та укра┐нсько┐ культури. Це розумний, дужий i вродливий чоловiк. Ким тiльки, йому не доводилося бувати: бурлакою, табунником, артистом, цирковим борцем. А здоров'я в нього - дай бог кожному. Недарма ж кажуть: козацькому роду нема переводу. Рука в нього як лопата; пiдкову розгинав жартома, без будь-яких зусиль. Одного разу при┐хав Володимир до батька погостювати Пройшовся по хатi сюди-туди, глядь, а в кутку - кочерга. Вiн узяв ┐┐ i, наче бавлячись, зав'язав вузлом. Це побачив старий батько i скипiв, розсердився на сина за те, що той зiпсував кочергу. Тодi син пiдвiвся повагом iз стiльця, взяв кочергу та й розв'язав, як вона була перше. Отакий був i весь рiд Гiляровських. Дужий народ! Замружившись, Яворницький раптом усмiхнувся. - Чого ви смi║теся, Дмитре Iвановичу? - Та згадав одну iсторiю. Було це в Москвi. Одного вечора сиджу я за столом, працюю. Вже пiзно було. Коли це вбiга║ Гiляй, шапка в нього на потилицi, збентежений. Думаю собi: випив неборака. Аж бачу - не те: кладе вiн на мiй стiл жмут волосся, та ще й у кровi. "Що це таке?" - здивувався я. "Тут, брате, цiла iсторiя. Оце ось борода, а оце пасмо волосся з голови". "Не розумiю! Що за борода, що за волосся?" - схвильовано спитав я його. "Розкажу, все буде зрозумiло. Слухай же. Iду собi по Хитровцi. Раптом, як iз-пiд землi, вискочило дво║ та до. мене: "Руки вгору!" Я покiрливо пiдняв руки, а потiм схопив одного за бороду, а другого за голову та й ну ┐х, песиголовцiв, стукати лобами, аж поки вони, знесиленi, попадали передi мною навколiшки. Стоять на колiнах з розбитими лобами й благають: "Пусти!" Що, думаю, з ними робити? Вирiшив пустити, а щоб не забули, в чи┐х руках вопи побували, смикнув того й того за волосся так, що в руках залишилося вiд одного пiвбороди, а вiд другого, "хоробрiшого" - пасмо волосся з голови. Отака була оказiя!" У Москвi в тi часи була сила-силенна всяких злодi┐в, грабiжникiв та розбишак, i ходити поночi спокiйно мiг тiльки Гiляровський. За сво║ життя вiн не боявся: нi вдень, нi вночi його нiхто не посмiв чiпати. Дмитро Iванович розповiв допитливому гостевi ще й про те, як вiн з Гiляровським був у Празi. - Пригадую, як тiльки настане вечiр, так вiн мене я тягне до цирку. До опери чи там концерту Гiляй був не .дуже охочий, а от без цирку жити не мiг. Якось сидимо ми з ним у празькому цирку. На аренi - по║динок борцiв. Один поборов другого. Вийшов на замiну третiй. I цього здолав перший сипань. Тодi вiн зверта║ться до публiки: "Хто хоче зi мною позмагатися - виходь сюди! Умова така: хто мене подужа║ - одержить сто крон, а як нi - то з його сто крон!" Володимир Олексiйович мовчки схопився з свого мiсця i як ошпарений кинувся на арену. Я не встиг навiть за чумарку його схопити. "Куди тебе несе нечиста сила? Вiн же тебе вб'║, облиш!" Гiляй тiльки рукою махнув i рiшуче перескочив через бар'║р ложi. Дивлюсь, а Володимир уже виходить з-за лаштункiв, одягнений у трико. Поклав на стiл сто крон, потиснув руку сво║му суперниковi й зчепився з ним. За столом сидiли суворi суддi. I що ж ви дума║те? Не пройшло й п'яти хвилин, як Гiляй сидiв верхи на тому "неперевершеному" борцевi. Чую, суддi зняли галас: "Неправильно! Це порушення правил!" Володимир Олексiйович, як нiде нiчого, подав борцевi свою руку, допомiг йому встати. А тодi пошепки й пита║ його: "Ну як? I ви вважа║те, що не по правилу вас повалив? Тодi переборiмося". Борець знехотя вiдповiв: "Та чого там неправильно, есе йшло правильно". Переможець Гiляровський пiдiйшов до столу, узяв двiстi крон i зник за лаштунками. За якусь хвилину вiн знову видiв у нашiй ложi. Оплескам не було кiнця... В. О. Гiляровський зблизив Д. I. Яворницького у Москвi з прогресивною iнтелiгенцi║ю, вiдвiдував з ним лiтературнi вечори вiдомого в той час педагога Д. I. Тихомирова. Про це тепло згадують у сво┐х спогадах письменники I. О. Бiлоусов i М. Д. Телешов. Зокрема, Телешов пише, що на цих вечорах "читцiв було чимало, але в пам'ятi залишився тiльки один, професор Яворницький Дмитро Iванович, правовiрний укра┐нець, з веселими запорозькими розповiдями, якi я слухав, бувало, завжди iз задоволенням"[54]. Про те, що Яворницький познайомився на цих вечорах з вiдомими дiячами культури, свiдчить i лист I. С. Лаптева до М. Д. Телешова вiд 15 березня 1945 року: "Важливу роль у той час вiдiграв тихомировський лiтературний гурток з журналом "Детское чтение". Тут ви одержали багато, а головне, познайомилися з А. П. Чеховим, В. О. Гiляровським, який викликав вас на "бiй пiвнiв", Т. Л. Щепкiною-Куперник, братами Юлi║м та Iваном Бунiними, Д. I. Яворницьким, якого Р║пiн зарисував писарем у картинi "Лист турецькому султану". Цей лiтературний гурток, де читав лекцi┐ Д. I. Яворницький, вiдвiдували такi вiдомi артисти, як В. I. Немирович-Данченко, С. Г. Власов, Л. В. Собiнов, письменники I. О. Бiлоусов, К. М. Станюкович, Г. I. Успенський та багато iнших видатних дiячiв культури. Як уже згадувалось, Д. I. Яворницький зi сво┐ми лекцiями виступав не лише в колi столично┐ iнтелiгенцi┐. Вiн часто ви┐здив у вiддаленi мiста i села Укра┐ни i там розповiдав простим людям про козаччину, про гiрку долю селян i з гострим гумором критикував самодержавний лад i царських чиновникiв. Отже, не диво, що лекцi┐ Яворницького проходили пiд та║мним наглядом полiцi┐. В одному московському архiвi менi пощастило дiстати фотокопiю дось║ (номер 4407), що заведено департаментом полiцi┐ на iсторика Запорозько┐ Сiчi Д. I. Яворницького. В цьому дось║ чита║мо донос чернiгiвського губернатора про те, що 16 - 17 грудня 1900 року iсторик, з дозволу попечителя Ки┐вського навчального округу, мав прочитати двi публiчнi лекцi┐ на користь мiсцево┐ громадсько┐ бiблiотеки. Одну лекцiю вiн прочитав, а другу - заборонив губернатор. Бо Дмитро Iванович у першiй лекцi┐, як iлюстрацiю, наводив приклад з козацько┐ минувшини, зачитував народнi легенди, якi, за висновком губернатора, "не сприяли любовi народних мас до царизму". Найбiльшу реакцiю викликала легенда про те, як цариця Катерина приймала делегацiю вiд Запорозько┐ Сiчi. Глянула вона на широкоплечих, вусатих, засмаглих козакiв, розкiшно одягнених у жупани, при шаблях з позолотою та самоцвiтами, й наказала почастувати ┐х сметаною. Кебетливi запорожцi вмить зрозумiли: цариця хоче посмiятися з них - та й кажуть ┐й: "Матушка цариця, у нас, простих людей, здавна заведено звичай: найперше ┐дять мед, а вже далi - все iнше, що буде на столi. То велiть подати нам медку". Цариця iронiчно усмiхнулася i наказала подати на стiл меду. А козаки не дурнi, вмочили в нього сво┐ довгi вуса, пiдкрутили ┐х, заклали за вуха та й заходились вплiтати сметану. Ви┐ли все: i мед, i сметану. Губернаторовi не сподобалось, що Яворницький показав мудрiшими козакiв за царицю, адже вони ┐┐ перехитрили. Але ще бiльше вразило губернатора те, що iсторик в лекцi┐ Доводив, що придворнi, якi оточували iмператрицю, займалися лише iнтригами. Та лекцi┐ на цьому не закiнчувалися. Яворницький розповiдав про соловецьких в'язнiв, якi в тяжких муках гинули в ямах. Чернiгiвський губернатор вбачав у лекцiях iсторика крамолу i в сво║му доносi писав: "Я визнав за необхiдне i вирiшив не дозволити читання друго┐ лекцi┐, про що без оголошення причин цього мого розпорядження наказав повiдомити п. Яворницькому..."[55]. БIЛЯ ДЖЕРЕЛ ОПЕРИ "ТАРАС БУЛЬБА" Яворницький був добре знайомий також з великим укра┐нським композитором, основоположником укра┐нсько┐ класично┐ музики М. В. Лисенком. З листування видно, що дружба вченого з композитором зародилася ще тодi, коли Лисенко задумав написати оперу "Тарас Бульба" й мандрував разом з Яворницьким по мiсцях колишньо┐ Запорозько┐ Сiчi. Подорож ця лишила велике й незабутн║ враження. Як свiдчив син композитора Остап Лисенко, Микола Вiталiйович до останнiх днiв сво┐х згадував тi мандри, а надто по┐здку на дубах через бурхливi Днiпровi пороги, на яких, за висловом композитора, можна було "i дуба дати". "Треба було в цi хвилини бачити нашого лоцмана Мусiя Бойка. Сто┐ть як укопаний на носi дуба. Високий, плечистий, у бiлiй сорочцi. Обличчя в нього мускулясте, наче викуване з бронзи. Вуса довгi, побурiлi вiд мiцнющого самосаду. Хвилi оскаженiло, з диким ревом кидаються на нас, а вiн хоч би моргнув. Тiльки очi, прикутi до кипучо┐ безоднi, видають його напруження й тривогу. Один тiльки хибний рух стерном - i всiй би нашiй ученiй компанi┐ ракiв годувати. - Вiриш, Остапе,- казав Микола Вiталiйович,- глянув я на Мусiя i бачу його батька, дiда й прадiда. На таких же дубах за Святослава й за Богдана йшли через пороги. Бились на смерть з ворогами. Не випускаючи меча з рук, сiяли жито; будували фортецi, мiста, села отi Мусi┐ та Iвани, Максими та Остапи. Мучили ┐х ординцi в тяжкiй неволi, пани-шляхтичi розпинали на хрестах, "сво║", православне панство душило крiпаччиною, цькувало собаками. А Мусiй - ось вiн на дубi сво║му - сам дуб! Усiма бурями овiяний, сонцем i морозом загартований, днiпровою водою напо║ний, весняними грозами обмитий. Живий, нескорений, з руками звитяжця й з чистою душею дитини. Завойовникiв пережив i панство пережива║. Бо - сила! Бо - народ"[56] Дуб, на якому сидiли Яворницький, Лисенко та багато iнших друзiв, тихенько спускався каналом повз грiзний Ненаситець, або, як лоцмани його назвали, Дiд-порiг. - Чу║те,- показавши праворуч, вигукнув Яворницький,як той Дiд меле, що аж гримить усе, що аж земля трясеться! На нього як тiльки подивишся, то й у тебе дух займа║ться. Тодi на берегах Днiпра народилася музична сцена Запорозько┐ Сiчi, яку талановитий композитор увiв потiм до сво║┐ опери "Тарас Бульба". Видатний дiяч росiйського театрального мистецтва К. С. Станiславський назвав М. В. Лисенка "сонцем укра┐нсько┐ музики". Багатограннiсть музично┐ дiяльностi Лисенка гiдна подвигу. Вiн був не тiльки визначний композитор, а й етнограф, збирач i дослiдник народних пiсенних скарбiв. Це зближувало Лисенка та Яворницького, який сам добре спiвав i записував народнi пiснi на ноти. В Iнститутi мистецтвознавства, фольклору та етнографi┐ Академi┐ наук УРСР зберiгаються матерiали, з яких видно, що Дмитро Iванович 1904 року записав од кобзаря I. Кравченка пiсню про Морозенка, вiд другого кобзаря, Л. Шевченка, занотував пiснi: "Ой скажи ти, пташко" та "Ой пiду я понад морем". На могилi Iвана Сiрка Яворницький зустрiвся з столiтнiм дiдом Федором Кузьмичем Забутним i вiд нього записав пiсню "Красне, ясне сонечко сходить". У цих же матерiалах згаду║ться, що пiснi вiд N 1 до N 107 наспiвав Яворницький. Композитор Лисенко скористувався послугою Яворницького i позаписував мелодi┐ укра┐нських пiсень, що ┐х проспiвав вiн, коли бував у композитора. Дружба й листування мiж iсториком i композитором тривали довго. Ви┐жджаючи з хором по Укра┐нi, Лисенко раз у раз натрапляв на всiлякi перепони. Царськi чиновники заборонили йому давати концерти, бо боялися навiть пiсень укра┐нського народу. Часто ця заборона виходила безпосередньо вiд губернаторiв. Так було, наприклад, на Полтавщинi. Тодi М. Лисенко звертався за допомогою до Яворницького. У сво║му листi вiд 6 червня 1902 року вiн схвильовано пише до Дмитра Iвановича; "Женуся за вами по слiдах ваших i добре, як потраплю вас тамечки, куди листую, коли ж не потраплю,пропала моя справа". В цьому листi вiн дуже просить Дмитра Iвановича допомогти йому - написати листа до полтавського губернатора, щоб той "дав дозвiл на концерт"[57]. I Яворницький допомiг сво║му друговi. З НАРКОМОМ НА ДНIПРОВСЬКИХ ПОРОГАХ_ _ Одного сонячного серпневого дня 1926 року до Днiпропетровського iсторичного музею пiдкотила легкова автомашина. З не┐ вийшов енергiйний, середнiй на зрiст, з гострою борiдкою чоловiк. Вiн вiдчинив заднi дверцята i подав руку вродливiй чорнявiй жiнцi, допомагаючи ┐й вийти з машини. Дмитра Iвановича заздалегiдь попередили, що до музею прибуде нарком освiти РРФСР А. В. Луначарський. Професор, хвилюючись, чекав цього видатног