нас нiколи не сумував, бо Дмитро Iванович завжди частував нас веселими дотепами. Ми й роти, бувало, роззявимо та слуха║мо, не вiдриваючи вiд старого очей. - Одразу за Ненаситецьким порогом,- казав вiн,- iде Вовнiгiвський порiг. У народi його звуть Внук-порiг, а Ненаситця - Дiд-порiг. На погоду вони мiж собою часто перегукувалися. Один час чути було, як реве, шумить, гуде, струшу║ землю Дiд-порiг; потiм замовкне раптом, тяжко застогнавши. Тодi почина║ Внук-порiг: реве, шумить, гуде. I знову тиць - i обiрвалось усе, аж застогнало. Одного разу до копачiв пiд'┐хали на волах два чоловiки iз сусiднього села. Привiталися з професором, а потiм кажуть: - Ми оце до вас, Дмитре Iвановичу, в такiй справi: завтра ┐демо до Катеринослава. Якщо в вантаж чи якiсь iншi речi, зможемо безкоштовно доставити до музею. - к в мене до вас прохання,- сказав Дмитро Iванович,завезiть до музею кам'яну бабу i п'ять ящикiв з речами, що ми тут накопали бiля Вовнiг. Де б не був Дмитро Iванович, селяни скрiзь допомагали йому чи то копати могили, чи приставити здобутi експонати до музею. Це робилося дурно, з поваги до вченого i любовi до музею. Андрi║вi Пиндичу доводилося бувати з Дмитром Iвановичем на всiх порогах. Але найбiльше вiн запам'ятав Ненаситепький порiг. Це найстрашнiший i найцiкавiший з усiх порогiв. I дорослi, й учнi великими валками сунули лiтньо┐ пори на цей порiг, щоб побачити дивне явище природи, щоб помилуватись його дикою, а разом з тим i чарiвною красою. Мета всiх подорожей - скеля Монастирка. Бо кожному при║мно було посидiти на каменi, подивитися на пiнявi струменi води, що з ревом та грюкотом перебiгають каменем. На тому каменi видно двi ямки, якi скидаються на миски. Про них розповiдають усякi легенди. Кажуть, що тут стояла 1787 року пiд час подорожi Днiпром цариця Катерина. Вона сходила на цей камiнь i пила чай. Ямки лишилися нiби вiд ┐┐ нiг. За iншою легендою, обидвi тi ямки були для запорожцiв замiсть мисок. Коли Пиндич був з Дмитром Iвановичем на цьому порозi, учений показав йому видовбанi на скелi тарiлку, виделку i порося. Розповiдають, що ┐х теж видовбали запорожцi. Над зображенням був нiби й напис: "Пий та ┐ж, добрий чоловiче". До Ненаситця добиралися рiзними шляхами: водою i суходолом. Коли ┐хали суходолом, то зараз за мiськими дачами дорогу перерiзував тунель ново┐ Мерефо-Херсонсько┐ залiзницi. Далi доводилося про┐жджати бiля двох високих. могил-близнят; одна могила лежала лiворуч од шляху, друга - праворуч. ЩОБ БУЛО ЧУТИ НА ВСЮ УКРАпНУ Влiтку 1925 року на вулицях Катеринослава замайорiла велика кольорова афiша. В нiй повiдомлялося, що до мiста при┐хала перша ки┐вська капела кобзарiв, яка виступить в оперному театрi з концертом. Далi в афiшi повiдомлялося, що перед початком концерту лекцiю про кобзу та кобзарiв прочита║ професор Д. I. Яворницький. Iм'я Дмитра Iвановича викликало великий iнтерес до концерту, i квитки розкуплено ще за кiлька днiв до концерту. Коли оголосили, що слово для лекцi┐ ма║ Дмитро Iванович, у залi вибухнули гучнi оплески. Лектор говорив цiлу годину. Спершу вiн виклав iсторiю кобзи, потiм докладно розповiв про славнозвiсного кобзаря Михайла Кравченка, який створив думи "Про Сорочинськi подi┐ 1905 року" та "Про чорну недiлю в Сорочинцях". У театрi стояла така тиша, що чути було, як муха пролетить. Кожен намагався не пропустити жодного слова лектора. - Тут, у Катеринославi, проходив у 1905 роцi археологiчний з'┐зд,- сказав Дмитро Iванович.- Я розшукав ь зiбрав на той з'┐зд тiльки дев'ять слiпих кобзарiв. Ходили вони по базарах та ярмарках, спiвали всякi псалми, випрошуючи тим копiйки на свiй прожиток. Бiльше кобзарiв не знайшлося, бо кобзарство, на жаль, завмирало. А колись, за Давнiх часiв, кобза була найулюбленiшим i найрозповсюдженiшим у запорозьких козакiв музичним iнструментом. Пiд ┐┐ звуки запорожцi любили спiвати й танцювати. Вони так танцювали, що земля гримiла, пилюка стовпом пiдiймалася. Грай, грай! От закину зараз ноги аж за спину, Щоб свiт здивувався, який козак вдався! Кобзарi, що грали в цiй капелi, та присутнiй на концертi науковець М. А. Федченко особливо запам'ятали один цiкавий фрагмент iз лекцi┐ Дмитра Iвановича. - Я зiбрався ранком iти в музей,- розповiдав Яворницький.- Вiдчиняю дверi, а вони не пiддаються. Глядь, а там на схiдцях сидить якесь хлоп'я рокiв п'ятнадцяти. Я й питаю його: "Звiдкiля ти, хлопче?" "З Солоного". "Так, а чого ж ти тут сидиш, кого чека║ш?" "Я розшукую Яворницького! Чи не ви це будете?" "Я. А що в тебе за дiло до мене?" "Я хочу навчитися грати на кобзi, а кобзи нема║!" "Добре дiло задумав, хлопче. А як же тебе звати?" "Микола Петренко". Тодi Дмитро Iванович запросив Миколу до себе, нагодував його, дав грошей i вручив йому листа до свого приятеля Гната Мартиновича Хоткевича[19]. Дмитро Iванович писав до свого друга: "Чолом тобi, сизокрилий голубе! Посилаю до тебе хлопця з села Солоного Миколу Петренка. Чу║ мо║ серце, що з нього вийде путящий кобзар. Отож, любий друже, прийми його по-батькiвському, допоможи сердешному: зроби з нього такого кобзаря, що коли загра║, так щоб чути було на всю Укра┐ну. Назавжди твiй Д. Яворницький" "Ось тобi, Миколо, десятка й лист. Сiдай тепер на по┐зд i гайда з цi║ю цидулкою на Харкiвщину, до мого давнього приятеля Гната Хоткевича. Вiн допоможе тобi стати кобзарем i навчить грати". Минуло два роки. Дмитро Iванович уже й забув про того хлопця. Аж чу║ одного разу - хтось дзвонить бiля дверей. Вийшов Дмитро Iванович, придивля║ться - не впiзна║. Перед ним стояв хвацький молодий красень з кобзою пiд рукою. Звернувшись до Дмитра Iвановича, юнак спитав: "Чи вже, професоре, не впiзна║те мене?" "Щось не пригадую!" "Ви ж мене з листом до Хоткевича посилали. От я маю тепер кобзу i вже дещо навчився грати на нiй". "Ти бач! А я й забув. Тодi ходiм до мене... Ану, козаче, ушквар менi тако┐, щоб земля затряслася". Микола Петренко щиро подякував Дмитровi Iвановичу за допомогу стати добрим кобзарем. I заграв, розумi║ться. Та так заграв, що в господаря аж сльози на очах виступили - пiзнав науку Хоткевича. Коли закiнчився концерт, Дмитро Iванович вийшов на сцену, обняв кожного з кобзарiв, подякував ┐м за добру гру на кобзах, за ┐хнi щирi пiснi. - От що, друзi мо┐, прошу вас усiх завтра до мене на обiд! Наступного дня Дмитро Iванович гостинно прийняв у себе кобзарiв. Частував ┐х добрим обiдом та домашнiми наливками. Пiсля обiду Дмитро Iванович звернувся до гостей: - Ну, козаки, заграйте менi на сво┐х кобзах думи народнi! А перш за все заспiвайте менi, синки, запорозький марш! Забринiли струни - i полилася бадьора пiсня запорозького маршу: Ой зiбралися орли чайку рятувати, славу здобувати. Ой чи то пан, чи пропав - двiчi не вмирати, Гей, нумо, хлопцi, до збро┐! На герць погуляти, слави здобувати! Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати. Гей, нумо, хлопцi, до збро┐! Нам поможе святий Юрiй, ще й пречиста мати турка звоювати. Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати. А Дмитро Iванович слуха║ та витира║ хустинкою непроханi сльози. - Бачите, синки, цього марша спiвали запорожцi, коли виступали в похiд. Пiсля маршу кобзарi на замовлення господаря виконали похiдну пiсню "Заспiвали козаченьки". До душi прийшлась i ця пiсня. Далi кобзар Г. I. Комаренко вдарив по струнах i почав заспiвувати "Ой лiта орел, лiта сизий". Його пiдтримали iншi кобзарi. Потiм виконали "Думи мо┐, думи мо┐", за Шевченком. Заспiвали про Морозенка, а далi пiшли кобзарськi думи: "Плач невольникiв" (М. П. Полотай) та "Про вдову" (Ф. М. Дорошко)[20]. - Спасибi вам, синки, що повеселили мою душу. Ви нiби цiлий кiвш сили влили в мене. Дуже й дуже дякую! Дмитро Iванович обняв усiх кобзарiв i розцiлував. - Синки! От що хотiв сказати вам: завтра понедiлок. Усi приходьте в музей. Буду чекати вас о дев'ятiй годинi ранку. - Добре, Дмитре Iвановичу, прийдемо Дяку║мо за вашу ласку, за запрошення. В умовлений час усi кобзарi були вже бiля музею. Прийшов i Дмитро Iванович. Вiн був радiсний, у чудовому настро┐. Взяв кобзарiв i повiв ┐х сам по музею. Зупиняючись перед кожним експонатом, давав пояснення - де й коли знайшов ту чи iншу рiч. Зайшли до вiддiлу релiгiйних культiв. - Скажiть, професоре, що це за дверi, чому вони тут? - спитали кобзарi. Дмитро Iванович щось пригадав, усмiхнувся в бiлi вуса, провiв по них рукою i розповiв ось що: - Цi дверi я добув 1913 року в жiночому монастирi, що бiля станцi┐ Кiльченi. Як бачите, з одного боку цих дверей намальовано апостола Петра, а з другого боку - просту людину, обдарованого майстра, що колись у запорозькому стилi будував Новомосковський монастир. Цi дверi стояли з правого боку вiвтаря жiночого монастиря. Довго я благав iгуменю вiддати дверi музею, так вона, клята баба, i слухати не хотiла. "Це святий вiвтар, як можна дверi знiмати? Не дозволю!" - репетувала iгуменя. Та через кiлька днiв цi дверi були вже тут, у музе┐. З великою майстернiстю вiн розповiв кобзарям про картину "Козак у бою", з коментарями прочитав листа запорожцiв до турецького султана, а потiм розповiв ┐м цiкаву згадку про славнозвiсного кобзаря М. С. Кравченка, який був частим гостем у Дмитра Iвановича. ...1935 року Дмитровi Iвановичу минуло 80 рокiв. Дружина спекла традицiйний пирiг, а ювiляр запросив до себе, щоб повеселити душу, мiсцевого кобзаря В. I. Носачевського. Цей кобзар добре володiв лiричним тенором i спершу почастував Дмитра Iвановича пiснею "Думи мо┐, думи мо┐". - А чи зна║те ви пiсню "Зоре моя вечiрняя"? - спитав Дмитро Iванович. - Знаю! Проспiвати? - Будьте ласкавi, проспiвайте цю пiсню. Дмитро Iванович - спiвуча людина з природи. Сам знав багато пiсень на слова й на голос. Пiсля цих двох пiсень кобзар виконав ще й про Байду, Кармелюка, Морозенка, Супруна i багато iнших пiсень та гуморесок. Пiд час перепочинку кобзар Носачевський звернувся до Дмитра Iвановича з проханням: - Розкажiть менi, Дмитре Iвановичу, хоч коротенько про iсторiю кобзи та видатних кобзарiв. Це мене дуже цiкавить. - Якщо ви ма║те велику охоту послухати про це, то розкажу. Цiлу годину Дмитро Iванович розповiдав йому, як виникла й розвивалася кобза, про кобзарiв як творчу силу народу, про розвиток цього музичного мистецтва. - А чи знали ви кобзаря Вересая?[21]спитав Ноеачевський. - Остапа Микитовича Вересая знав, чув його пiснi i розмовляв з ним. Мене з ним познайомив Микола Вiталiйович Лисенко. Сам Вересай дуже обдарована людина, добре грав i спiвав, але на вроду був негарний. А дружина в нього була велика красуня крiпачка Прiська. От одного разу я й спитав ┐┐: "Скажiть, як сталося, що ви, така красуня, вийшли замiж за такого старого, незрячого й негарного Остапа?" - "Скажу! - вiдповiда║ вона.- Коли Остап сватався до мене, то я багато разiв проганяла його. А вiн, було, прийде з кобзою, сяде бiля хати та як загра║, як заспiва║, ну, вiрите,- душу розрива║. Розтопив мою вiн душу... заволодiв мо┐м серцем. От i пiшла за нього замiж". Дмитро Iванович розповiв сво║му гостевi, що свого часу багато укра┐нських спiвакiв та кобзарiв славились i в Росi┐, навiть при царському дворi. Вiн назвав прiзвище кобзаря Григорiя Любистка, який ще замолоду був узятий до царського двору, де грав на кобзi, спiвав народних пiсень - утiшав молоду царицю клизавету, а коли вона була вже дорослою, то з грамотою вiдпустила Любистка на рiдну Полтавщину. - Зна║те що,- вийшов Дмитро Iванович з-за столу,ходiмо зi мною в садочок. Треба ж вас пригостити свiженькими фруктами з мого саду. Вийшли в сад. Дмитро Iванович нарвав груш, яблук, абрикосiв i пiднiс гостевi. - Ну, як на смак? - Чудовi! - похвалив кобзар Носачевський.- Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, за вашу гостиннiсть, за добре й ласкаве слово. ЗНАЙДЕНИЙ ТАЛАНТ, АБО ЩЕ ОДИН СКАРБ_ _ Знайомство мандрикiвського тесляра Михайла Тимофiйовича Овчаренка з професором Д. I. Яворницьким почалося Ще з перших рокiв створення музею. Вiн i його брат Василь були добрi теслi - робили чудовi меблi й вiтрини. Про це Довiдався Дмитро Iванович. Одного разу професор Яворницький прийшов у Мандрикiвку, знайшов Михайла Тимофiйовича й запросив його до музею на постiйну роботу. Найбiльше йому доводилося там робити вiтрини на експонати. Цi вiтрини сво║ю красою були неперевершенi. Майстерня, де виготовлялися вiтрини, мiстилася в пiдвальному примiщеннi музею. Тесляр М. Т. Овчаренко мав таку звичку: працю║ i спiва║. Якось його дзвiнкий голос почув Дмитро Iванович. Вiн спустився в пiдвал, став за дверима i уважно слухав пiсню тесляра. Потiм вiдчинив дверi й зайшов до майстернi. - Ви, я чую, спiва║те добре? - усмiхаючись, сказав Дмитро Iванович. - Та трошки спiваю. Це, так би мовити, для душi. У нас весь рiд спiвучий. Ось ми три брати - всi спiва║мо,- вiдповiв Овчаренко. - Он як! Це добре. Ану, прошу вас, Михаиле Тимофiйовичу, утнiть менi яко┐-небудь. - Яку б ви хотiли? - Та ту, що ви найбiльш любите. - Я проспiваю для вас улюблену пiсню "Мiж горами вiтер вi║". - Добре, послухаю. Спiвайте! Дмитро Iванович присiв на ослонi, а тесляр став бiля свого верстата. I полилась чудова мелодiя. Спiвав Михайло Тимофiйович Овчаренко тенором, ледь примружуючи карi очi. Голос його силою й тембром був скорiше лiрико-драматичний. Вчений слухав його пiсню i радiв, що знайшов доброго майстра, а ще кращого спiвака. - Добре ви спiва║те. Ану, спробуймо вдвох проспiвати,- запропонував професор. - Добре! - згодився Михайло Тимофiйович.- Тiльки ж яко┐? Може, "Дивлюсь я на небо"? - Хай буде "Дивлюсь я на небо". Обидва вони пiдхопили знайому мелодiю i дружно вивели ┐┐ до кiнця. Дмитро Iванович став частiше зустрiчатися з спiвучим теслею. Професор запрошував його додому i там слухав пiснi, якi тесля виконував пiд акомпанемент кобзи. Дмитро Iванович ще бiльше полюбив Михайла Тимофiйовича, коли довiдався про його дружбу з вiдомими артистами - близькими друзями Яворницького I. С. Паторжинським та П. I. Цесевичем. В 30-х роках артист Паторжинський керував у Днiпропетровську хором iм. Лисенка. До складу цього хору входили три брати Овчаренки - Михайло, Iван та Василь. А з Цесевичем вони часто виступали на концертах у мiстi та в примiських селах. У Василя Овчаренка ще й досi збереглося фото капели, на якому видно Паторжинського, багато мандрикiвчан, а серед них i братiв Овчаренкiв. - У нас тут,- сказав Василь Тимофiйович Овчаренко,вся Мандрикiвка спiва║. Так здавна повелося. - Я нiколи не забуду,- згаду║ Ольга Михайлiвна Овчаренко,- як мого батька хотiв Дмитро Iванович вивести в люди. А це було так. В музей, до професора Яворницького, прибув з Петербурга великий росiйський спiвак - артист Леонiд Вiталiйович Собiнов. Дмитро Iванович весь день водив гостя по музею, а пiд кiнець сказав йому: - Я вам, голубе, ще не все показав. - А що ж тут ║ у вас цiкавого, чого я не бачив? - Тут у нас ║ скарб. Хочете його побачити? - Аякже, з великою радiстю. Мабуть, той скарб не простий - золотий? - цiкавився Леонiд Вiталiйович. - Нi, не золотий, а, мабуть, дорожчий! - вiдповiв Дмитро Iванович. Тодi професор Яворницький покликав доглядачку музею бабусю Дiброву i шепнув ┐й на вухо: "Швиденько покличте сюди Михайла Тимофiйовича". Хвилин через п'ять перед Дмитром Iвановичем i гостем стояв тесляр в полотняному фартусi, зi стамескою в руцi, готовий виконати будь-який ремонт вiтрини. - Оце той скарб, що я хотiв показати вам. Знайомтесь,- вiдрекомендував Дмитро Iванович теслю. Собiнов подав руку й здивовано дивився то на Дмитра Iвановича, то на теслю, не розумiючи, в чому рiч, що за жарти. Вiн чекав, що перед ним вiдкриють скриню з старовинним скарбом, а тут сто┐ть проста робоча людина з чорними вусиками, охайно причесана на продiл, iз стамескою в руцi. - Тут ось яка справа, Михайло Тимофiйовичу,- почав Дмитро Iванович, звертаючись до теслi.- Перед вами чоловiк велико┐ культури, людина впливова. Це гiсть з само┐ столицi - з Петербурга. Вiн дуже любить пiснi. Заспiвайте йому що-небудь. У той час музей уже скiнчив свою роботу i дверi для вiдвiдувачiв були зачиненi. Михайло Тимофiйович трошки знiяковiв, завагався перед незнайомою людиною, потiм згодився. Вiн заспiвав свою другу улюблену пiсню - "Повiй, вiтре, на Вкра┐ну". Гiсть стояв мов зачарований. Вiн уважно вслухався в усi вiдтiнки пiснi, яку виконував тесля. Його обличчя свiдчило про те, що виконання пiснi не тiльки подоба║ться, а що його вразив спiв. - Ну, це ви проспiвали нам укра┐нську пiсню, а, може, тепер для гостя щось з росiйських пiсень зможете виконати? - попросив Дмитро Iванович. - Спробую. - А яку ж ви нам тепер заспiва║те? - Якщо шановному гостевi до вподоби, то я проспiваю "Ночь сошла на землю, тихо все кругом". - Просимо, Михаиле Тимофiйовичу,- сказав поважний гiсть,- проспiвайте, послуха║мо охоче. Михайло Тимофiйович виконав i цю пiсню. - Ну як? - звернувся тодi Дмитро Iванович до гостя. - Бачу, що ви не жарту║те зi мною: це таки скарб! - сказав гiсть.- А чому ж ви не вчитеся далi? - зацiкавився столичний гiсть. - Куди менi вчитися! Я скiнчив тiльки двокласну школу. А тепер - сокира, пилка, фуганок - от i вся моя наука! У розмову втрутився професор Яворницький. - Я навмисне показав Михайла Тимофiйовича, щоб ви, Леонiде Вiталiйовичу, почули голос цi║┐ людини, визнали ┐┐ обдарованiсть i допомогли ┐й якось улаштуватися в столичнiй театральнiй школi. От що менi дуже хотiлося! - пiдкреслив Дмитро Iванович.- Ви ж гляньте: талант гине! - Добре, я поклопочусь! Iшов час. Михайло Тимофiйович уже й забув про ту зустрiч. А гiсть i Дмитро Iванович не забули, вони робили сво║. Тижнiв через три-чотири з Петербурга на iм'я Дмитра Iвановича надiслано пакет, а в ньому - виклик обдарованому спiваковi до столицi. - От що,- сказав Дмитро Iванович, звертаючись до теслi,- даю три днi строку, а потiм збирайтеся в дорогу i гайда до Петербурга вчитися. А там, як вийдете в люди, будете спiвати у столичних театрах, то й мене, старого, згада║те. - Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, дуже дякую за вашi чутливi, батькiвськi турботи, за щиру допомогу,- вiдповiв йому тесля. Та радiсть була недовга. Повернувшись додому, Михайло Тимофiйович розповiв дружинi про пакет з Петербурга i про наказ Яворницького негайно ┐хати до столицi. Дружина в сльози: - Куди ти по┐деш? На кого нас покинеш? Нi, облиш,благала вона,- не з нашими достатками ┐хати до Петербурга, ми тут загинемо без тебе, як мухи в окропi. Сльози дружини, бiля яко┐ було тро║ дiтей, докази, благання зробили сво║. Михайло Тимофiйович Овчаренко пожурився, посумував, що так склалися обставини, i змушений був забути про свою подорож до столицi. Дмитро Iванович дуже розгнiвався на Михайла Тимофiйовича i його дружину. - Отак i гинуть народнi таланти! - сумно сказав вiн, нарiкаючи чи то на Овчаренка, чи то на тi обставини, що не .дозволили теслi скористатися його допомогою - стати артистом за покликом душi. НЕЗВИЧАЙНЕ ПОЛОТНО_ _ Вiдвiдувачi Днiпропетровського iсторичного музею iм. Яворницького часто затримуються бiля загадково┐ картини, намальовано┐ на дверях. Iсторiя цi║┐ картини незвичайна. Одного разу Р║пiн прислав до Яворницького свого талановитого учня Миколу Iвановича Струнникова. Дмитро Iванович цiкаво й захоплююче розповiв Струнвикову про численнi геро┐чнi подвиги хоробрих запорожцiв. Оповiдач так захопив художника, що в нього виникла думка - увiчнити запорожця в бою. Одбираючи з колекцi┐ вченого потрiбнi експонати, художник, розговорившись, уподобав талановитого збирача народних скарбiв. Бажаючи вiддячити чимось Дмитровi Iвановичу, Струнников спитав: - Скажiть, Дмитре Iвановичу, що б вам намалювати на спогад? - От що, голубчику. Намалюйте менi страшного запорожця. Покажiть у ньому силу, мужнiсть, вiдвагу, щоб люди вiрили, що ворог не тiльки козака, а й погляду його боявся. Молодий художник швидко зрозумiв задум iсторика i виконав свою роботу на масивних дверях тi║┐ кiмнати, в якiй жив Д. I. Яворницький. Картину названо "Козак у бою". Обличчя козака на цiй картинi налите кров'ю, очi горять ненавистю до ворогiв, вiн сам поранений, але не може простити ворогам спустошливих нападiв на рiдну землю, великого горя, завданого укра┐нському народовi. Коли вчений перебирався з Москви на постiйне мешкання в Катеринослав, вiн захотiв був узяти з собою i цю картину - дверi. Але театральний колекцiонер Бахрушин О. О.- господар будинку - не поступився сво┐м добром. - Дверi мо┐! - твердив вiн, гарячкуючи. - А козак мiй! - пояснював Яворницький. Ця суперечка тривала довго. Мирним способом ┐┐ не вдалося розв'язати, i справу передано в судовi органи. А там суддi ухвалили так: оскiльки на дверi з картиною е два претенденти, то розпиляти ┐х на двi рiвнi частини, а потiм кинути жеребки: кому що випаде, той тим i повинен задовольнитися. Так i зробили. Яворницькому, на щастя, дiсталася верхня частина дверей iз зображенням козака, а колекцiонеровi Бахрушину - нижня. 1905 року картину "Козак у бою" Яворницький подарував музе║вi. Коли Дмитро Iванович водив по залах чоловiкiв, то, жартуючи, пояснював так: - Менi дiстався по жеребку козак, а Бахрушину - штани й те, що в штанях. Кожного разу це пояснення кiнчалося вибухом дружного смiху. Вiдвiдувачi меморiально┐ кiмнати Д. I. Яворницького також часто затримувались бiля двох портретiв запорожцiв Шиянiв. Брати Шияни, Якiв, та Iван, у 1783 роцi за сво┐ кошти поставили в запорозькiй церквi Нiкополя новий коштовний iконостас, а пiзнiше сво┐ми руками виготовили жертовник i рукомийник. Трохи згодом, в 1790 роцi, вони купили й подарували церквi дзвiн вагою 45 пудiв i 18 фунтiв. За все це нiкопольчани вiддячили ┐м благоговiйним увiчненням: портрети цих запорожцiв майже на весь зрiст були виставленi не де-небудь, а в самiй церквi - на iконостасi. Один з них стояв з правого, а другий з лiвого боку iконостаса. На портретах був такий напис: "Сей портрет снято с ктитора Якова Шияна и поставлен здесь при том месте, где труды его всему обществу на иконостасе видны. 1784 года генваря 9 дня". Такий самий напис зроблено i на другому портретi, але замiсть Якова названо iм'я Iвана: "Сей портрет снято с ктитора Ивана Шияна..." Брати Щияни намальованi в запорозькому одязi, з довгими чубами та вусами. Якось у цю церкву наскочив мiсцевий архi║рей, який , про┐здив по сво┐й ║пархi┐. Наблизився вiн до iконостаса, щоб поцiлувати iкони. Глядь, а там замiсть ликiв святих - запорожцi з чубами. Архi║рей скипiв: - Православнi, кому ви молитесь? - Боговi, ваше преосвященство,- вiдповiли вiруючi. - Кому ви молитесь, ще раз запитую вас? - Боговi, ваше преосвященство. - Не боговi, а запорожцям! Що це, iдолопоклонство! Геть, заберiть ┐х звiдцiль! Того ж дня портрети Шиянiв зняли з iконостаса. Оригiнали цих портретiв, розповiдав Д. I. Яворницький, забрав вiдомий археолог М. М. Мурзакевич для Одеського музею iсторi┐ та старожитностей. Д. I. Яворницький вжив заходiв, щоб зробити на полотнi копi┐ з портретiв запорожцiв Шиянiв, i виставив ┐х для огляду в Катеринославському iсторичному музе┐ iм. Поля. Якось вчений показав портрети Шиянiв I. Ю. Р║пiну. Великий творець "Запорожцiв" зацiкавився козаками Шиянами. Вiн зробив з них чудеснi малюнки - iлюстрацi┐ для книги Яворницького "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". Зараз портрети Шиянiв зберiгаються у фондах Днiпропетровського iсторичного музею iменi Д. I. Яворницького. ВИПАДОК ПIД ГIЛЛЯСТИМ ДУБОМ_ _ Дворянин I. Магденко часто хвалився, що вiн i його предки - козацького роду. В зв'язку з цим вiн вiдпускав довгi вуса, носив вишиту сорочку, жупан i червонi штани. У святковi днi Магденко одягав козацьке вбрання i заходив до крайового музею, де пишався перед професором Яворницьким сво┐м родом та одягом. Це дратувало Дмитра Iвановича, тим бiльше що йому давно кортiло придбати до жупана ще й сукнянi запорозькi штани i виставити ┐х у музе┐. Та його прохання продати штани для музею Магденко категорично вiдхиляв. Довелося дiяти iншим способом. Яворницький дiзнався, що Магденко ласий до горiлки: пив ┐┐ не чарками, а келихами. Зустрiвшися з ним, учений сказав: - Зна║те, що я придумав? - Скажете. - Прогуляймося в недiлю по Днiпру. Я розкажу вам iсторiю мiста, покажу красу берегiв i островiв днiпрових. - Що ж, чудово, згоден! - Тiльки ж ви приходьте в запорозьких штанях. На козацькi мiсця треба i ┐хати в козацькому одязi. - Добре, одягнусь у вишиту сорочку i запорозькi штани. Все, Дмитре Iвановичу, буде як слiд. Запрошуючи панка на прогулянку, Дмитро Iванович виробив наперед хитрий план, в якому ковбаса та чарка мали вiдiграти першорядну роль. Ви┐хали човном. Спустилися за Старi Кодаки. - Ну, ось тут, бiля Микольського, пора нам i вiдпочити,- запропонував Дмитро Iванович. Зiйшли з човна, сiли пiд гiллястим дубом. Яворницький одразу ж "атакував" пана iсторi║ю. Розповiдав йому про минуле краю, про козацькi походи, а потiм вийняв з торби харч, горiлку й розклав усе те на рушнику. - Кажуть люди: нема║ нiчого кращого, як ковбаса та чарка! Випиймо та перекусiмо на лонi природи! - Давайте! - охоче погодився Магденко, побачивши горiлку.- Люблю отак, по-запорозькому. - Запорожцi любили випити, любили й погуляти, i про померлих не забували. Як умре козак, то в могилу клали кварту горiлки, щоб i на тiм свiтi не сумував, веселився. Он як! - усмiхаючись, каже Дмитро Iванович. - Ну, будьмо! - Будьмо, пийте на здоров'ячко! Випили по однiй. Дмитро Iванович налив по другiй. Удаючи з себе людину напiдпитку, Яворницький заспiвав свою улюблену пiсню: А Самара рiчка неглибока I на перевозi неширока. А луги з берегами Не проходять з кораблями. А колись було проходили I бурлаченкiв проводили, А тепер не проходять I бурлакiв не проводять,- Все за вражими панами. Йому пiдспiвував Магденко. Щедро частуючи панка, Дмитро Iванович виливав непомiтно свою пайку горiлки через плече. Не минуло й пiвгодини, як Магденко вже добре сп'янiв. Сонце припiкало. Стало нестерпно жарко. Тягло до води. - Ану, козаче, скидаймо одяг та в Днiпро! - вигукнув Дмитро Iванович. Магденко скинув титани, сорочку, пiрнув у Днiпро. Довго вiн борсався в прохолоднiй водi. Пiсля купання хмiль трохи пройшов. Магденко, не одягаючись, попросив ще випити. Дмитро Iванович охоче передав в його руки всю горiлку. Допився Магденко до того, що звалився через деякий час на пiсок i захропiв. Цього тiльки й ждав його "гiд". "Ну що ж,- подумав Дмитро Iванович,- пора й за дiло!" Не довго думаючи, Яворницький узяв козацькi штани пана Магденка i поклав ┐х у свою торбу, а збоку залишив iншi штани. Потiм, подумавши трохи, вирвав з блокнота аркуш паперу, щось написав на ньому i засунув цидулку в кишеню. - По┐хали,- гукнув до лоцмана.- По┐хали до мiста, а пiзнiше, годин через три, повернешся i забереш пана. Вiн дуже просив, щоб його не турбували: заснув козак... До пiзнього вечора лежав пан Магденко на узбережжi Днiпра без штанiв. Прокинувся - лап, а штанiв нема║. Схопився за голову, та вже пiзно. Дивиться: бiля нього лежать вузенькi чорнi штани. В них знайшов i цидулку. "Шановний пане Магденко! - писав Яворницький.- Щиро дякую вам за те, що виконали свою давню обiцянку - подарували козацькi штани музею. Д. Я." Другого дня широкi червонi запорозькi штани були вже в музе┐. Передбачливий Яворницький надрукував у мiсцевiй газетi подяку пановi Магденку за те, що вiн "з власного бажання" принiс у музей i подарував запорозькi штани. Проводячи екскурсiю по музею, Дмитро Iванович частенько розповiдав iсторiю придбання цих штанiв. - Гляньте! - казав вiн.- В оцi штани влiзе цiла гарба кавунiв! А на дозвiллi не обходив i подробиць. - Магденко образився на мене, хотiв був у суд подати, та побоявся: адже всi тодi дiзнаються, що пан залишився на березi без штанiв. Та й з газети люди вже довiдалися, що штани пан сам принiс до музею як дар. Отже, судовi тут i робити нiчого було. Тепер у музе┐ був жупан, якого Дмитро Iванович ранiше дiстав у князя Урусова, i штани - повний комплект одягу запорозького козака. В архiвi музею багато зберiга║ться афiш, з яких видно, що Яворницький часто виступав з лекцiями на концертах кобзарiв, перед селянами, робiтниками та вчителями. Одного разу я спитав його: - Скажiть, Дмитре Iвановичу, ви сво┐ лекцi┐ про запорожцiв чита║те по писаному, чи як? Замiсть вiдповiдi Дмитро Iванович розповiв про один конфлiкт з губернатором В. В. Якунiним. У Катеринославi зiбралися вчителi земських шкiл. Вони забажали, щоб професор Яворницький розповiв ┐м про славних запорожцiв. Для тако┐ лекцi┐ треба було мати дозвiл губернатора. Довелося Дмитровi Iвановичу йти до губернатора. - Дозвольте менi прочитати для вчителiв лекцiю про запорозьких козакiв. Губернатор насторожився: - Покажiть вашi тези, про що будете розповiдати. - У мене ┐х нема║. Я нiколи не виступав за тезами. - А як же ви без них чита║те лекцi┐? Дмитро Iванович розгорнув свого портфеля, витяг звiдти широченнi запорозькi шаровари й потрусив ними перед самим губернаторським носом: - Ось мо┐ тези! З них я читаю публiчну лекцiю. Губернатор здивовано вилупив очi на незвичайнi "тези". Вiн не знав, як йому повестися,- дати дозвiл чи нi? Але Яворницький напосiдав на сво║му. Вiн доводив, що вже прочитав сотнi лекцiй з цими "тезами". Повагавшись якусь хвилину, губернатор дав-таки згоду, але застерiг: - Читайте, тiльки глядiть, щоб у тих шароварах не було полiтики! Але в сво┐х лекцiях Яворницький завжди додавав щось таке, що губернаторовi й полiцi┐ було не до смаку. НАЩАДОК ЗАПОРОЖЦIВ Ларивон Омелянович Подолинний, який жив неподалiк вiд Д. I. Яворницького i весь час працював у музе┐ як слюсар, розповiв, як йому довелося бути свiдком тепло┐ зустрiчi професора Яворницького з вiдомим борцем Iваном Максимовичем Пiддубним[22]. - Дивлюсь, до мо║┐ хати наближа║ться велика, кремезна людина - в капелюсi, з палицею в руках. Порiвнявшись з мо┐м будинком, незнайомий спитав: "Скажiть, будь ласка, де тут живе професор Яворницький?" "Ходiмо, покажу". Я повiв незнайомого до професора. Натиснув кнопку. Бiля дверей появився Дмитро Iванович. Вiн, напевне, чекав уже гостя, бо весело вигукнув: "А, козарлюга прибув! Мо║ шанування!" - Обидва дружньо обнялись i тричi поцiлувалися. В обiймах велетня Пiддубного Дмитро Iванович видавався наполовину меншим. Це була радiсна, бажана зустрiч ученого з борцем. I. М. Пiддубного Дмитро Iванович добре знав, бо слава борця-чемпiона неслась тодi по всьому свiтi. Адже недарма його вважали за непереможного борця в свiтi. Знав Дмитро Iванович i те, що I. М. Пiддубний - нащадок запорозьких козакiв. Iсторiя розповiда║, що один з Пiддубних бився у вiйську Петра Першого з шведами, в роду Пiддубних i тепер згадують цього предка. Коли Мазепа пристав до шведiв i вiсiм тисяч запорозьких козакiв на чолi з кошовим отаманом Костем Гордi║нком пiшли на з'║днання з вiйськом Карла XII, козак Пiддубний не захотiв порушувати дану свого часу присягу i перейшов до росiян. Дмитро Iванович вбачав у Пiддубному справжнього звитяжця, що був гордiстю нашо┐ Батькiвщини. Гостював Пiддубний у Яворницького кiлька днiв. Щодня вони вдвох iшли в музей, де Дмитро Iванович водив гостя по залах i показував йому старовину. Особливо затримувався вiн на iсторi┐ запорозьких козакiв. Будучи в запорозькому вiддiлi, Дмитро Iванович нiколи не пропускав листа запорожцiв до турецького султана. - Це були такi силачi, як i ви, Iване Максимовичу. - Та й ви, Дмитре Iвановичу, не з слабких. - Е, була колись сила, як мати на руках носила! Незабаром пiсля вiзиту Пiддубного до Яворницького в музе┐ з'явилася картина М. Струнникова, на якiй був зображений I. М. Пiддубний. Цей портрет i досi перебува║ в музе┐. Пензель Струнникова вже не вперше змальовував запорожцiв. У будинку Д. I. Яворницького можна побачити його картини "Тарас Бульба з синами в походi", "Козак напiдпитку", в музе┐ - "Козак в бою". Струнников зобразив I. М. Пiддубного на повний зрiст. 3 приводу цього художник писав до Яворницького: "Дорогий Дмитре Iвановичу! Дуже радий, що портрет Вам сподобався. Я Вам послав копiю з деякими змiнами, а оригiнал знаходиться у I. М. Пiддубного. Написано його з натури й краще, нiж копiя. На оригiналi вiн без чуба, вуса закрученi, замiсть штанiв - трико. Лише однi груди на Вашому портретi залишились без змiн. Зрiст на обох портретах натуральний. Шлю Вам щиросердний привiт. Ваш М._ Струнников_. Херсон. 29 травня 1907 р."[23] ВЕСЕЛИЙ КУТОК НА ВИСТАВЦI_ _ Важко пригадати якiсь культурнi заходи, що були б у старому Катеринославi без участi Дмитра Iвановича. Його, як громадського дiяча, часто запрошували до рiзних комiсiй, на урочистi збори, читати лекцi┐ про iсторiю мiста тощо. Не забули про нього i 1910 року, коли на мiсцi нинiшнього парку iм. Чкалова була органiзована велика Пiвденноросiйська промислово-сiльськогосподарська виставка. Переглядаючи звiт про виставку, ми натрапили на такi слова: "Щоб якнайповнiше опрацювати проект садиби, була органiзована особлива комiсiя, до яко┐ запрошено професора, Д. I. Яворницького".[24] - От що, любий Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього голова комiсi┐,- нам на виставцi треба показати заможного господаря. Як ви гада║те, це можна зробити? - Я так гадаю, що на виставцi слiд показати типового господаря звичайного укра┐нського села. Голова комiсi┐ поморщився, покрутив свого крутого вуса й сказав: - Бачите, Дмитре Iвановичу, на виставцi поряд з хутором буде показано американського фермера. Отже, незручно якось бiдненьку хатину пiд солом'яною стрiхою ставити бiля американця. - А я вважаю, що це буде зручно й правдиво, бо хата простого селянина характернiша для нас, нiж будинок хуторянина. Пiсля цi║┐ суперечки голова комiсi┐ махнув рукою i сказав: - Робiть, Дмитре Iвановичу, так, щоб вийшло все гаразд. - Добре. I Яворницький заходився органiзовувати укра┐нську садибу на виставцi. Вiн запропонував взяти за зразок типове господарство. одного селянина з Мишуриного Рога. На виставцi вiдвели площу в 300 квадратних сажнiв. На цiй дiлянцi була вiдтворена садиба, до яко┐ входили хата, комора, сiнник, хлiв для тварин i свинарня. Бiля хати - город з картоплею, соняшники, баштан, помiдори i капуста. Навколо хати красувався вишневий садочок i найбiльш розповсюдженi на Укра┐нi квiти: чорнобривцi, рута-м'ята, любисток, королiв цвiт, троянди. Тут, поблизу хати, стояли вулики з солом'яними дашками i криниця з характерним бiля не┐ журавлем. Усе це господарство огороджено тином з перелазами. Всерединi хата була обставлена вiдповiдним скарбом, уквiтчана зеленими гiлочками та квiтами. Пiч розмальовано чудовими квiтами укра┐нського орнаменту, бiля печi - дощатий пiл, який правив за лiжко, над ним висiла дитяча колиска, поряд - ткацький верстат, за яким увесь час працював ткач. На стiнах - квiтчастi укра┐нськi рушники, люстерко, на полицях - рiзний посуд i взагалi все, що була в селянському вжитку. У дворi лежав плуг та iнший сiльськогосподарський реманент. Але цим Дмитро Iванович не обмежився. Укра┐нський народ з природи веселий, жартiвливий, любить гумор, пiснi, музику. Щоб доповнити цю картину ще з побутового боку, вiн запросив на виставку бандуриста М. Пасюгу. Спiвав Пасюга протяжно, журливо, пiд акомпанемент бандури. Час вiд часу бiля нього з'являвся Дмитро Iванович i замовляв йому думи про запорозьких козакiв, просив ушкварити веселого гопака тощо. Завжди бiля бандуриста, що сидiв пiд бiлою хатою, збиралося багато вiдвiдувачiв виставки, якi з великою увагою слухали сердечнi пiснi й думи про народних геро┐в Укра┐ни. На виставцi було багато друзiв i приятелiв Яворницького, але найбiльш вiн шанував свого давнього приятеля професора О. М. Терпигор║ва, що керував тут гiрничним i соляним вiддiлами. Якось, прогулюючись з професором Терпигоревим, Дмитро Iванович узяв його пiд руку й повiв до бiло┐ хати, де сидiв бандурист Пасюга, оточений натовпом. - Чу║те, Олександре Митрофановичу? - Чую i люблю народну музику. А Пасюга все грав i грав. Слова його пiснi, звук бандури глибоко западали в серце, брали за душу. - От що значить народна музика! - сказав Дмитро Iванович, проводячи рукою по сво┐х сивих козацьких вусах.- Кобзар - це вiдголосок життя знедолених: з його вуст ви почу║те i страждання голоти, i хоробрiсть козачу, i смiх та жарти - все, чим живе людина. Даремно боявся голова комiсi┐ по органiзацi┐ виставки, що укра┐нська садиба буде виглядати бiдною порiвняно з американською: вона була багатшою сво┐ми духовними достатками. Про це свiдчила постiйна увага до не┐ вiдвiдувачiв. Виставка вже наближалася до кiнця. Професор запримiтив, що в сiльськогосподарському вiддiлi поставленi пречудеснi роги сiрих волiв. Iсторик почав клопотати, щоб цi експонати потрапили не в помiщицькi хороми, а до музею. Хоч керiвники виставки неохоче йшли на це, але Дмитро Iванович не вiдступав i домiгся свого. Незабаром чучела волячих голiв з крутими рогами з'явилися в музе┐. Вони стояли попереду чумацького воза. Дмитро Iванович говорив: "Хай нашi нащадки дивляться на сiрих укра┐нських волiв, щоб знали, якими волами чумаки ┐здили в Крим по рибу та сiль". На цю виставку земська управа органiзувала екскурсiю вчителiв. Дмитро Iванович вмiло скористався цi║ю нагодою. Вiн зустрiвся з вчителями i запросив ┐х до музею. - Дорогi колеги,- звернувся вчений до них.- Ви живете серед трудiвникiв села, ви щодня бачитесь з ними, чу║те цiкавi пiснi, легенди, казки, якi народились i зберiгаються в незамулених джерелах,- записуйте ┐х, збирайте Цiкавi релiквi┐, охороняйте пам'ятки культури та iсторичнi споруди, пишiть iсторiю сiл. Кому ж, як не вам, i перо в руки! Берiться за це святе дiло, вам нащадки скажуть спасибi. В той же день багатьом ентузiастам Яворницький за сво┐м пiдписом видав посвiдчення про те, що вони уповноваженi по охоронi пам'яток культури та кореспонденти музею. Перед тим як розпрощатись, до професора пiдiйшов учитель з Павлоградського повiту Аполлон Полиський. - Вашi слова, Дмитре Iвановичу, запали в мо║му серцi. Думаю одразу ж взятися за iсторiю сiл. I Полиський написав iсторiю сiл Слав'янки, Пiдгороднього, Новопавлiвки. Трохи згодом до Яворницького почали надходити листи з описами iсторичних пам'яток. Усi пам'ятки минувшини за допомогою таких кореспондентiв Дмитро Iванович узяв на облiк i забезпечив ┐х охорону по всiй Катеринославщинi. БЮСТ ДЖОРДАНО БРУНО_ _ Мiсцевий купець К. Левченко все сво║ життя збирав колекцi┐ i зберiгав ┐х у сво║му палацi. Найбiльше поталанило йому зiбрати порцелянового посуду рiдкiсного венецiанського виробу. Це були оригiнальнi позолоченi та розмальованi вази, сервiзи тощо. Тут же були мармуровi й бронзовi статуетки. В окремiй кiмнатi зберiгалися десятки коштовних картин росiйських та закордонних митцiв. В рiзноманiтнiй колекцi┐ Левченка був i порцеляновий бюст Джордано Бруно - великого iталiйського мислителя, матерiалiста й ате┐ста, якого 1600 року римськi iнквiзитори спалили на вогнищi за проповiдь передового свiтогляду, за виступ проти релiгi┐ та папства. Цей бюст зразу ж запримiтив професор Яворницький, як тiльки ступив у будинок колекцiонера. "Бути йому в музе┐, а не тут, у хоромах купця",подумав Дмитро Iванович. - От що я вам скажу, шановний друже,- каже вiн згодом, сiдаючи на канапу.- Прийде час, i ми розлучимося з свiтом. Смерть нiкого не обiйде - нi вас, нi