от всякого зла". Трохи вище цього напису зроблено другий: "Iзбавлю i покрию, люди моя". Запорожцi слiпо вiрили в чудодiйну силу цi║┐ iкони. Трохи пiзнiше ця iкона опинилася в музе┐. Дмитро Iванович порадив поповi скорiше позбутися ┐┐, щоб не влетiло часом вiд архi║рея, бо запорожцi не святi, а молящi вважають козакiв за апостолiв. Як вiдомо, Дмитро Iванович мав мандат вiд синоду, з яким ходив по всiх церквах i вилучав з них усе, що мало будь-яке музейне значення. Ось i цього разу, показавши свого мандата поповi, вiн зразу ж попрямував до престолу, де лежало величезне ║вангелi║. Спробував його пiдняти, а воно й з мiсця не зрушило. "Що таке?" - подумав. Пiп пояснив: "Це ║вангелi║ святе, та й вагою воно два пуди, з мiсця не так легко його зрушити!" Розглядаючи рiдкiсне ║вангелi║, Яворницький знайшов дату - 1759 рiк. У цiй книзi самого срiбла було 28 фунтiв. Користувалися цим ║вангелi║м тiльки двiчi на рiк. Носив його завжди один дужий побожний нiкопольський дiдусь. I це рiдкiсне ║вангелi║ теж перейшло до музею. Проводячи екскурсiю по вiддiлу релiгiйних культiв музею, Дмитро Iванович показував це ║вангелi║ i казав: "Гляньте на срiбне оздоблення цього двопудового ║вангелiя, ввернiть увагу на чудовий орнамент - це ж витвiр золотих рук! Ось чому йому мiсце в музе┐!" Пiсля огляду запорозько┐ церкви Дмитро Iванович пiшов у село Лапинку, щоб побачити одного селянина, на прiзвище Мокiй Лось,- нащадка запорозького козака. Вiн ще вiд нiкопольських дiдiв дiзнався, що Лось у великiй та║мницi зберiга║ запорозьке вбрання. Дiд Лось виявився впертим i неподатливим: вiн зовсiм не хотiв розлучатися з сво┐м скарбом, що переходив з поколiння в поколiння. Дмитро Iванович шiсть рокiв ┐здив по Запорожжю, шiсть рокiв шукав такого випадку, щоб тiльки побачити справжн║ запорозьке вбрання. Пiсля довгого прохання та частування Лося оковитою власник скарбiв розкрив пота║мну скриню й витяг на свiт козацьке вбрання. Яворницький узяв його в руки й став розглядати. Один з жупанiв був на козака високого зросту, другий - на козака середнього зросту. Обидва жупани пошито з червоного сукна малинового кольору, на клiтчастiй пiдшивцi персiянського виробу, дуже просторi в плечах i дуже вузькi в перехватах, застiбаються вони на грудях шовковими гудзиками та петлями. Рукава були вузенькi, а на кiнцях ще бiльше звужувалися, з внутрiшнього боку, проти долонь, кожен з рукавiв мав розрiз у чверть довжини, через це кiнцi дуже легко вiдвертаються назад i називаються "закаврашi". Жупани були обкладенi темно-блакитним оксамитом i застiбалися в розрiзах металевими гапличками. З обох бокiв жупанiв мiж швами зроблено по однiй кишенi. Етнограф запримiтив, що крiй цього вбрання в деякiй мiрi схожий на той, що пiзнiше носили чорноморськi-козаки. З двох жупанiв бiльший зберiгся краще, а менший майже весь поточила мiль. Дмитро Iванович, як знавець запорозько┐ старовини, визнав, що це тi жупани, якi запорожцi носили пiд кунтушами - довгим i широким убранням з вiдкидними рукавами, а чорноморцi - пiд черкескою. Крiм цих двох жупанiв, Дмитро Iванович знайшов у скринi Лося запорозький пояс, витканий з шовкового сирцю, розмiром двi з половиною чвертi завширшки та 11 аршин завдовжки, темно-малинового кольору, з позолоченими кiнцями та з шовковими плетеними шнурками завдовжки в аршин, якi були прикрiпленi до кожного з кiнцiв пояса. - Ну що ж, дiду Мокiю, як ми з вами будемо розраховуватися? - Та, бачите, я тако┐ думки, щоб зовсiм не продавати: жалко! - Та ви ж гляньте на це вбрання - мiль по┐ла, вам бог за це не простить! Через рiк-два з цих жупанiв лишиться сама труха! - Яке б воно не було, а все ж - запорозьке вбрання, не можу з ним розлучитися! - не поступався дiд Лось. - Скiльки ж ви хочете за нього? - Сто п'ятдесят карбованцiв! - Нi, грошей таких у музе┐ нема║. Ви б краще подарували для народного музею,- благав Дмитро Iванович. - Нi, так не буде! Ото сто карбованцiв дасте - берiть, та й з богом! У Яворницького в кишенi була ║дина десятка на харчi, Що ж робити? I Яворницький сказав: - От що, дiдуню, берiть останнi мо┐ десять карбованцiв i на додачу мiй годинник, пам'ять мого батька, та давайте-сюди жупан i пояс. Дiд узяв кишеньковий годинник, повертiв у руках, приклав до вуха - цокотить! - Ну, гаразд, берiть: це тiльки для вас, для науки поступився, а для чогось iншого - нiколи б не вiддав! Щоб придбати для музею якусь штуковину, будь-який експонат, Дмитро Iванович не шкодував нi сили, нi енергi┐, нi сво┐х убогих коштiв. У сво║му листi до колеги, члена? Археологiчного товариства О. М. Подшивалова вiд 8 листопада 1885 року вiн писав, що "часто йому доводилося повертатися з мiсць сво┐х пошукiв не тiльки без грошей у кишенi, а навiть пiшки i ледве чи не без одягу"[18]. Д. I. Яворницький присвятив себе науцi, нiчого не жалкував для не┐. ...Недаремно Яворницький застряв у селi Лапинцi. Окрiм запорозького вбрання, вiн знайшов там ще два цiннi експонати: запорозьку шаблю та карафку. Шаблюка - велика, завдовжки два аршини, на кiнцi трохи зiгнута, вкладалася в дерев'янi пiхви, обтягнутi шкiрою, рукiв'я ┐┐ закiнчувалося головою птицi, зроблено┐ з дерева. Особливий iнтерес являла запорозька карафка. Зроблено ┐┐ з тонкого зеленого скла, з ручкою, орнаментована вона мережкою у виглядi невеличких пiвкiл. Ця карафка вмiщу║ шiсть склянок горiлки. Повернувся Дмитро Iванович з мандрiвки на Сiч з коштовними трофеями, якi потiм були експонованi в музе┐. ЗАБОРОНЕНА ЛЕКЦIЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОФЕСОРА Свого часу, коли я взявся за перо, щоб написати спогади про народного академiка Д. I. Яворницького, я зустрiвся з М. Т. Рильським. Побачилися ми на його дачi в Голосi┐вцi. Вiн з радiстю повiдомив про Нестора Запорiжжя, як його влучно назвав академiк Д. I. Багалiй. - За сво┐м характером,- вiдзначив поет,- Дмитро Iванович був людиною демократичною, доброзичливою i житт║радiсною, а до запорожцiв вiн ставився по-юнацьки закохано. I тут вiн розповiв про одне iз засiдань секцi┐ АН УРСР. Яворницький зробив вельми змiстовну доповiдь про зiбраний ним фольклорний матерiал, потiм пригадав якусь стародавню пiсню i раптом заспiвав - старечим, але при║мним голосом. Заспiвав i другу, й третю, якi вiн десь записав. А далi попросив усiх присутнiх пiдтягти, заспiвати гуртом. У залi розкотився дружнiй спiв. Отакий був Яворницький. А коли вiв музе║м екскурсiю, то цей чародiй слова так розповiдав про експонати музею, що вони буквально оживали в очах вiдвiдувачiв вiд проникливих палких розповiдей цього чарiвника слова. Завжди сво┐ оповiдi рясно пересипав народним гумором. Навiть майстер смiху Остап Вишня, слухаючи його, заливався вiд реготу. Я не раз чув живi розповiдi та спiви цього завзятого запорозького козарлюги. Вiн мав звичку пiд кiнець робочого дня запрошувати сво┐х помiчникiв до кабiнету: "Ну, синки, досить, зачиняйте дверi музею та поспiва║мо". Заходять, сiдають, чекають, з чого почати. Та ось подав голос Яворницький: - Давайте утнемо якусь народну, що й понинi живе в людях,- пiсню про Самару. Виконали. Потiм Дмитро Iванович: заводив iншу - "Запорожцi, ви добрi молодцi", а далi "Не ходи, козаче, понад берегами". Заспiвають три-чотири пiснi - настрiй чудовий. В таких випадках Яворницький розповiдав про свою минувшину, зокрема про сутички з мiнiстром Деляновим, який скрiзь ставив йому рогатки, переслiдував, забороняв читати лекцi┐ про запорожцiв. Слухаючи про це, вчений секретар музею П. к. Матвiевський спитав: - Як вам, Дмитре Iвановичу, вда║ться викликати любов, повагу та iнтерес до сво┐х лекцiй? - Бачите,- вiдповiв Яворницький,- щоб зацiкавити людей сво║ю розповiддю, треба блискуче знати й любити сво║ дiло, говорити просто, дохiдливе, образно, переконливо. Коли я читав лекцi┐ студентам ДДУ з iсторi┐ Запорiжжя, то спiвав i пiсень. А ще брав iз собою для iлюстрацi┐ козацьке причандалля: булаву, пернач, пiстоль. Залюбки використовував народнi легенди, прислiв'я, приказки. Мабуть, усе це й прийшлося до душi студентам, бо лекцi┐ вченого слухали не лише iсторики, а й студенти iнших факультетiв. Одного разу Дмитро Iванович сидiв у крiслi, замислившись. Потiм, очевидно, щось пригадав, усмiхнувся, а далi повiдав нам про те, як йому чернiгiвський губернатор заборонив читати лекцiю про запорожцiв... У деталях про той епiзод автор цих рядкiв дiзнався пiзнiше, коли працював над книгою "В пошуках скарбiв". У московських архiвах я натрапив на цiкавi документи. Це - "Дело N 4407 Департамента полиции о профессоре Московского университета Д. И. Дворницкого". Чернiгiвський губернатор повiдомив жандармське управлiння, що за згодою попечителя ки┐вського навчального округу, професору Яворницькому дозволено прочитати в Чернiговi 16 i 17 грудня 1900 року двi публiчнi лекцi┐ на користь мiсцево┐ громадсько┐ бiблiотеки. Проте вiдбулася тiльки одна, а другу було заборонено. З яко┐ ж причини? У лекцi┐ вчений навiв приклади з козацько┐ минувшини та народнi легенди, котрi, за висновком губернатора, не сприяли любовi народних мас до царського уряду. Яворницький розповiв, як цариця Катерина II запросила до себе представникiв вiд запорожцiв. Побачивши ┐хнi довжелезнi вуса, iмператриця наказала почастувати гостей сметаною. Збагнувши, що з них хочуть покепкувати, козаки пояснили: за звича║м вони спершу ┐дять мед, а вже потiм - усе iнше. Подали мед. Козаки-хитруни вмочили в нього вуса, затим пiдкрутили ┐х та й заходилися ┐сти сметану. В цьому губернатор побачив протиставлення дотепностi запорожцiв царськiй пiдступностi. Та найбiльш вразило його те, що лектор додав: придворнi, якi оточували iмператрицю, вельми смiялися й питали козакiв, де вони такi народжуються? - "На Запорiжжi!" - вiдказували тi. У свою чергу голосно допитувалися один одного: "А де такi пикатi та пузатi пани народжуються? I тут же самi вiдповiдали: "Народжуються в Петербурзi та в Москвi, а помирають у тюрмах та в Сибiру". Малися на оцi iнтриги серед придворно┐ знатi, внаслiдок яких по вступi на трон нового монарха окремi вельможi попадали в неласку за свою попередню дiяльнiсть. У доволi непривабливому виглядi змалював Яворницький соловецькi в'язницi, де свiтло зовсiм не проникало в камери i можна було тiльки з великим зусиллям стояти згинцi. (Саме така гiрка доля спiткала кошового П. Калнишевського). А закiнчив недвозначним натяком: "Нашим студентам, яких тепер арештовують, не так важко сидiти". Отож занепоко║ння найвищого чиновника губернi┐ було цiлком зрозумiле. А тут ще, бiдка║ться вiн, усiлякi неблагонадiйнi й пiднагляднi, якi знайшли в оповiдi професора вiдгук на сво┐ крамольнi думки, почали залучати учнiвську молодь i простий люд йти 17 грудня на лекцiю козацького професора. "Причому пiднагляднi,- як згаду║ться в доносах,втлумачували учнiвськiй молодi, що саме такi лекцi┐ ┐м конче треба послухати, а не те, що попи та казеннi читцi розповiдають у народнiм Домi. Iдiть завтра слухати Яворницького про пикатих панiв та про царськi тюрми". З огляду на таку небезпечну ситуацiю, повiдомля║ губернатор, "я визнаю за необхiдне не дозволити читання друго┐ лекцi┐, про що без оголошення причин цього мого розпорядження наказав оголосити п. Яворницькому..." Дмитро Iванович знав, що весь час перебува║ пiд пильним оком полiцi┐, але вiн не зважав на те. Все жартував: "А що вони менi зроблять? Ну раз заслали до Ташкента за вольнодумство. Може, ще на Соловки вiдправлять - я не боюся, бо сам ┐здив туди, коли шукав слiди Калниша. I таки знайшов його могилу. А ще побачив, яку гидку роль виконують святi отцi - монахи та архимандрити, що стежили за кожним кроком "небезпечних в'язнiв". Пiсля болiсних митарств та поневiрянь Дмитровi Iвановичу поталанило влаштуватись на педагогiчну роботу в Московському унiверситетi, де очолив кафедру iсторi┐ та археологi┐ укра┐нського козацтва. Попечитель Московського навчального округу Богол║пов, знаючи, що приват-доцент Яворницький "полiтичне неблагонадiйний", все ж дозволив йому читати лекцi┐ за сво┐м профiлем, але суворо застерiг: "Читать разрешаю! Но ходи строго по апостолу!". Прогресивний вчений добре розумiв, чого вiд нього хотiв Богол║пов, але не з таких вiн був, щоб дотримуватися суворих вказiвок царського чиновника. I читав не "по апостолу", а по-сво║му. У Москвi Яворницький швидко зблизився з передовою iнтелiгенцi║ю, почав вiдвiдувати лiтературнi вечори, якi влаштовував у себе вiдомий педагог Д. I. Тихомиров. В його засiданнях брали участь А. П. Чехов, В. Г. Короленко, О. М. Горький, О. I. Купрiн, Л. М. Андреев, В. В. Вересаев, С. Г. Скиталець, Д. Н. Мамiн-Сибiряк, М. Г. Гарiн-Михайловський. Близький до Яворницького побратим-письменник М. Д. Телешов у сво┐х спогадах писав, що на лiтературних вечорах "читцiв було чимало", але в пам'ятi залишився тiльки один Професор Д. I. Яворницький, "правовiрний укра┐нець", з дотепними запорозькими розповiдями, якi я слухав завжди iз задоволенням". Любов до запорожцiв звела Яворницького з сво┐м земляком-побратимом, генiальним росiйським художником I. Р║пiним. Удвох вони створили невмирущий шедевр-картину "Запорожцi пишуть листа турецькому султану". В образi писаря Iлля Юхимович вiдтворив самого Дмитра Iвановича. Саме про таких людей, як Яворницький, писав Б║лiнський: "Кто не принадлежит сво║му отечеству, тот не принадлежит человечеству". Все життя i творчiсть Яворницького - пiдтвердження цi║┐ незаперечно┐ iстини. Д. I. Яворницький - самобутнiй, багатогранний талант. Вiн був не тiльки видатним дослiдником iсторi┐ запорозького козацтва, етнографом, фольклористом, археологом, письменником. А ще - блискучим лектором, загальновизначним майстром слова. Живим, образним словом, ораторським мистецтвом вiн чарував людей. Iсторичнi й художнi твори, що вийшли з-пiд його пера, а також його лекцi┐ мали прогресивне значення i були популярними серед студентсько┐ молодi. Взiрцем може служити його лекцiя, рукопис яко┐ зберiгся в архiвах ЦНБ УРСР. Вона не втратила свого значення й понинi, ма║ полемiчну загостренiсть, насиченiсть цiкавими фактами, подiями, оригiнальнiстю висновкiв, патрiотичний пафос. Дмитро Iванович - великий правдолюб. У доказ цього вiн з сво║ю правдою про вольнолюбие козацтво виступив 5 жовтня 1901 року з лекцi║ю "Iсторiя укра┐нського козацтва". Звичайно, така лекцiя декому з реакцiйного ректорату й попечителю прийшлася не по душi, зате вона щедро дiйшла до молодих, сердець студентiв унiверситету. Хотiлося б подати деякi фрагменти цi║┐ лекцi┐, з яких видно, що Д. I. Яворницький був iсториком об'║ктивним, щирим i глибоко принциповим. "- У нас,- пiдкреслював вчений,- писали й пишуть iсторiю росiйсько┐ держави так, що лише зрiдка подають iсторiю народу i майже нiчого не повiдомляють про росiйське козацтво. А мiж iншим, можна без перебiльшення сказати, що його роль велика й знаменна, а заслуги його перед вiтчизною повнiстю не враховано. Отже, маючи три унiверситети на Пiвднi Росi┐ i тi науковi сили, що е в них, ми все ще дуже бiднi на спецiальнi працi з iсторi┐ Мало┐ Росi┐, а разом з тим i з iсторi┐ Малоросiйського козацтва. Дуже шкода!" Згадуючи iсторикiв Бантиш-Каменського та А. А. Скаловського, Дмитро Iванович вважав: не цi iсторики дали ключ до розумiння ролi й дiяльностi росiйського та малоросiйського козацтва. Наймогутнiший сильний голос належить нашим знаменитим, великим, талановитим i класичним iсторикам М. I. Костомарову. Вивчали цю проблему М. М. Карамзiн i С. М. Соловйов. Але якщо Костомаров ставився до росiйського козацтва цiлком позитивно, а Карамзiн робив тiльки деякi поступки на користь козацтва, то Соловйов змалював його, безумовно, негативно. Яка ж причина? Останнi два iсторики додержувалися суто державно┐ точки зору, вони стежили за розво║м росiйсько┐ держави, а все, що не сприяло ┐┐ розвитку, вони вiдносили до другорядних планiв. Бiльше того, Соловйов у дiяльностi козакiв вбачав велику шкоду для держави й суспiльства. Тако┐ ж точки зору додержувалися й польськi iсторики. Для них Пiвденно-росiйське козацтво -.це "багатоголовий звiр", а козацькi вiйни ще при перших гетьманах i аж до Богдана Хмельницького - це не що iнше, як "вiйськовi бунти" м'ятежно┐ чернi i божевiльне посягання на цiнностi Речi Посполито┐", непокiрнiсть законам та вищiй владi", за якими ма║ йти жорстоке покарання винних". Для iсторика Соловйова вiйни козакiв проти Польщi - це порушення державних принципiв та iснуючого в державi порядку. Тому-то вiн припуска║ таких оцiнок; "Козак шукав у степах тiльки власно┐ свободи; вiн появлявся там не для того, щоб працювати, а щоб жити за рахунок iнших; вiн втiкав для того, щоб бути вiльним козаком, а не мужиком. Отже, вихiд козака в степ з погляду держави був не кроком уперед, а, навпаки, мав негативне значення в iсторi┐. I ще, козаки не обмежували сво┐ дi┐ щодо охорони кордонiв, а за сво┐м хижацьким характером, котрий вони й самi не приховували, бо казали: якщо нам не напасти на сусiдiв, то й жити нема║ защо, нема║ звiдкiля добути сiряка. Це нерiдко завдавало шкоди державним вза║минам мiж Росi║ю i Турцi║ю". Ще далi пiшли деякi послiдовники Соловйова. Вони навивали козакiв не iнакше, як згра┐ розбiйникiв, дикими мамлюками, бродягами, розбещеними членами суспiльства. Д. I. Яворницький в сво┐й лекцi┐ гнiвно спростовував явно не об'║ктивну характеристику козакiв Пiвдня Росi┐: "- Якщо така точка зору iсторика Соловйова в якiйсь мiрi може бути застосована до схiдних козакiв (донських, уральських), то аж нiяк не пасу║ до захiдних або малоросiйських i разом з ними запорозьких козакiв, бо сам народ зовсiм не вiддiляв себе вiд козацтва. Стiльки вони протестували проти гноблення польсько┐ шляхти. Отже, це був протест бiльшостi, протест маси, незадоволено┐ насильством з боку меншостi, а тому втiкали в степ для того, аби знайти точку опори для дiй i, змiцнiвши, розлитися в народi, пiдняти його на загальнонацiональне дiло. Коли в 1637 роцi польський гетьман Потоцький пiсля "втихомирення" повсталого пiвденно-росiйського козацтва на правому березi Днiпра перейшов на лiвий i почав страчувати заколотникiв, мiсцевi ватажки повстання рiшуче заявили йому: "Якщо тобi хочеться вгамувати козакiв, то ти вирiж всю Укра┐ну i на правому i на лiвому боцi Днiпра". Далi, полемiзуючи з Соловйовим, Яворницький грунтовно й переконливо доводить: "Якби козаки втiкали в степ тiльки для особисто┐ свободи, то до них так жадiбно не простягло сво┐ руки все населення Пiвденно-Захiдно┐ Русi. Якби вони бiгли в степ заради однi║┐ здобичi, грабежу та розбiйництва, то думи про козацтво не прикрашувала б народна творча фантазiя всiма квiтами поезi┐. Iсторик Соловйов вважа║: козак i холоп, козак i збiглий мужик - синонiми. Але це не так. За свiдченням малоросiйського народу, козак i герой, козак i лицар - ось синонiми. I ще: в малоросiйських переказах козак не розбiйник, а iдеал доблестi - це не звичайний чоловiк, а богатир, який пiдняв на сво┐ плечi величезну тяготу. Соловйов вважа║, що козаки - злодi┐, дармо┐ди, але цих образ заслуговують тi солодколюби, що шинкували в бражництвi, у вза║мних бiйках, що виводили iз терпiння увесь укра┐нський народ i примушували його братися за зброю. Нi, козаки не "сiрякiв" шукали в степу, в них була iнша, благороднiша мета - боротьба за народнiсть зi страшною силою, що послiдовно наступала на увесь слав'янський свiт. Це турки i татари. Отже, для козакiв завжди боротьба з бусурманами була самим святим дiлом, i билися вони з ними не на життя, а на смерть. (Згадаймо Т. Бульбу!). С. М. Соловйов стверджу║, що козаки втiкали в степ, аби не працювати. А хiба вiйна - безперервна, сповнена тривог, при страшних нестатках, при великiй напрузi сил, вiйна влiтку й узимку, в спеку й холоднечу,- хiба це не подвиг? Хiба це не випробування? Хiба це не праця? I тут Д. I. Яворницький, щоб показати, що з себе являла вiйна козакiв з ворогами у вiдкритому степу, розповiдав так: - Йдучи до диких степiв, козаки зрiкались сiмей, радощiв людського життя, таборилися просто неба, в багнистих болотах або в землянках, схожих на конури, харчувались вiдваром рогiв диких козлiв, що валялися в степу, в кращому разi - заплiснявiлими сухарями, втiшаючи себе тим, що через такий харч людинi легше перепливати рiчку на сво║му шляху. Ховаючись вiд ворогiв, козаки не могли розпалювати вогнище, щоб зiгрiтися взимку; аби не ржали конi, зав'язували ┐м хустками рота, не наважувалися викреслити для люльки вогню; Влiтку козак блукав у велетенських травах, якими в той час було покрито увесь степ: залягали у високих очеретах, де ┐х кусали комарi, мошка, гедзi, слiпнi, котрi ранiше водилися незлiченою кiлькiстю в очеретах; часто, ховаючись од ворогiв, козак забирався до глибоких печер, де безлiч кишiли гадюки, де повзали смертоноснi чорнi павуки-мармуки; щоб уникнути смертi, козаки кидалися в рiчку i просиджували там по декiлька годин у водi, дихаючи через очеретинку. Незалежно вiд цього, козаки часто зносили жорстоку гарячку i особливо зазнавали степово┐ лихоманки, яка лютувала в степах переважно пiд час квiтiння очерету. Не раз вони бачили на власнi очi чуму, яка заходила з Азi┐ до Пiвденних степiв. I були роки, коли нещаснi козаки, тиняючись по степу, по островах i по байраках, падали на землю сотнями, навiть тисячами, i вмирали далеко вiд батькiвщини... "I валялося тiло козацьке бiле" у вiдкритому степу, обвiвалося вiтром, обмивалося дощем - звiр його не чiпав, птиця не клювала, тому що воно було заражено ядом чуми; валялося доти, доки не перетворювалося в скелет i поки з очей скелету не виростав бур'ян, а помiж ребер не показувалася висока ковила. Коли козак застигнутий в одиночку у високiй травi чи в лiсному чагарнику, вiн, щоб обманути чуття ворога, щоб збити його зi слiду, гавкав по-лисячому, вив вовком, кував Зозулею, кричав степовим пугом. I все це життя, повне зречення, повне злиднiв, було сприйнято козаками для того, щоб захистити свою землю, свою неньку Укра┐ну, щоб боронити Велику Русь i увесь християнський свiт вiд страшних туркiв i злих татар, якi безугавно вторгалися десятками i сотнями тисяч на Укра┐ну i завжди ознаменовували сво┐ набiги пожежами, розбiйництвом, грабiжництвом, угоном незчисленних укра┐нцiв i росiян у полон. Тож хiба про достатки йшлося, коли козак тiкав з мiста у вiдкритий степ? Або взяти гайдамакiв, яких Соловйов теж назива║ п'яницями, ледарями, розбишаками, втiкачами. I це тi гайдамаки, i тi розбишаки, котрi, перемагаючи страшнi злиднi, величезною самопожертвою та мужнiстю врятували всю пiвденно-росiйську народнiсть вiд гноблення ┐┐ рiзними ворогами i втримали величезну пiвденноросiйську територiю. Але замiсть подяки цариця Катерина II через свого фаворита Г. Потьомкiна нещадно зруйнувала в 1775 роцi Запорозьку Сiч, ввела на Укра┐нi крiпацтвi забрала всю родючу запорiзьку землю i вiддала князевi Вяземському 250 тисяч десятин, князевi Прозоровському - 200 тисяч i Потьомкiну вiддала 150 тисяч десятин з Новоросiйського краю. Слiд сказати, що виникнення Запорозько┐ Сiчi мало велике iсторичне значення. Для пригноблених мас укра┐нського селянства вона була могутнiм оплотом у боротьбi проти феодально-крiпосницько┐ експлуатацi┐ i польсько-шляхетського гнiту, за возз'║днання Укра┐ни з Росi║ю. В нiй знаходили притулок i пiдтримку представники всiх верств укра┐нського народу. Запорозька Сiч запалювала народнi маси на битву з поневолювачами i пiдтримувала антифеодальнi виступи. Одночасно аналогiчний процес спостерiгався в Росi┐... Пiдкреслюючи видатну роль Запорозько┐ Сiчi, К. Маркс писав, що коли "...заснувалося славне Запорiжжя i дух козацтва розлився по всiй Укра┐нi, вiдбувався такий же наплив народу з Пiвночi на Дон" (Нарис К. Стенька Разин, "Молодая гвардия", 1926, N 1, с. 107). Руйнуючи Сiч за наказом царицi, генерал Текелiя "подбав" i за ватажкiв Запорозько┐ Сiчi. ┐х схопили, закували в кайдани i вiдправили в далекi кра┐, щоб вже нiколи, до само┐ смертi, вони не зустрiлися: кошового Петра Калнишевського зiслано на Соловки, де вiн 25 рокiв сидiв у ямi i помер на 112 роцi свого життя, вiйськового суддю Павла Головатого пiд суворим конво║м зiслано в Тобольськ, писаря Глобу - в Туруханський край. I вже закiнчуючи, Д. I. Яворницький, згадуючи вiльнолюбних запорожцiв, з гiркотою на серцi проказав: - Мабуть, такий у нас, слов'ян, норов, що коли ми все чуже прославля║мо, а все сво║, гiдне славно┐ пам'ятi, засуджу║мо, зневажа║мо. Що це? Зайва скромнiсть чи малокультур'я? Що ж залишилося вiд запорожцiв? I тут же Яворницький да║ вiдповiдь: - На нашу думку, залишилася слава чесних геро┐в, якi склали сво┐ голови за вiру, за народнiсть, за свободу, за людськi права. А це не так вже й мало: свобода, вольнiсть, людськi права. Чи не найбiльший це iдеал, про який мрiяло прогресивне людство, мрiяв великий Кобзар Т. Г. Шевченко. _ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА___ __ ЗА ДВОМА ЗАМКАМИ__ _ Це було десь 1913 року. ┐дучи на археологiчнi розкопки, Дмитро Iванович дорогою зустрiв одного балакучого дiдуся Вiн розповiв йому, що зна║ селянина з Тритузного Остапа Лигуна, який зберiга║ коштовнi запорозькi речi - пiстоль i срiбний пояс. Iсторик витяг з кишенi книжечку й щось записав туди. Дiдусь попередив, що в Лигуна цi речi нелегко здобути, бо вiн ┐х трима║ пiд надiйними замками. Через кiлька днiв Яворницький з'явився в Тритузному. Та не одразу вiн кинувся розшукувати дiда Лигуна, а спершу зайшов до мiсцевого попа й почав з ним раду радити, як найкраще пiдiйти до дiда Остапа. Пiп знав Яворницького, бо вiн i ранiше бував у мiсцевих церквах i все, що стосувалося старовини, забирав до музею. Пiп думав, що професор, маючи мандат вiд синоду, i цього разу почне нишпорити по церквi, вилучати з не┐ iсторичнi речi. А коли почув, що мова йде про якогось дiда Лигуна, про запорозькi речi,- в нього вiдразу ж вiдлягло вiд серця, i вiн охоче погодився пiти разом з Дмитром Iвановичем до побожного дiда Остапа i вплинути на нього, щоб той поступився сво┐ми скарбами. Пiшли. Пiп був старенький, невеличкого зросту, сухорлявий, з рудувато-попелястою довгою борiдкою, в золотих окулярах i з високою патерицею в правiй руцi. Яворницький мав поважний вигляд - в осiнньому пальтi, в капелюсi, окулярах, з маленькою дорожньою валiзкою в руках. - Здоровенькi були, бабусю! - чемно привiтався до господинi професор. - Здрастуйте! Заходьте до хати. На порозi пiп перехрестився. Зайшли. Посiдали бiля столу. Бабуся знiяковiла: несподiвана поява попа i якогось незнайомого чоловiка трохи лякала ┐┐. - Де ж це ваш дiд Остап? - спитав Яворницький. - Та десь пiшов отави накосити для корови. - Скажiть, бабусю, чи правда, що у вас е запорозький пiстоль та пояс? - спитав Дмитро Iванович. - Не знаю, що вам i сказати: ║ i нема║. - А це як слiд розумiти? - Та так: бiля скринi, де зберiгаються пiстоль та пояс, висять два замки. Вiд одного замка ключ у дiда, а вiд другого в мене. Отож нiхто з нас поодинцi не вiдкри║ скринi. Такий порядок дiд наш завiв ще здавна. - Он як! - пiдморгнув Яворницький.- Добрий порядок завiв дiд. А що ж це вiн, не довiря║ вам, чи що? - Та нi, вiн, бачите, хоче, щоб ми вдвох хазяйнували. Он i сало у нас у боднi лежить пiд двома замками. Так, каже, буде надiйнiше. Через пiвгодини щось у сiнях зашарудiло. До хати ввiйшов дiд Остап. Привiтався. А коли побачив, що тут i пiп, зняв шапку i пiдiйшов до нього пiд благословення. Дiд хоч i старий вiком, та ще дебелий: видно, що з дужого роду. - Ми до вас, дiду Остапе, ось в якiй справi,- почав Яворницький.- Чули ми, що ви зберiга║те запорозьке причандалля. Хотiлося нам побачити, яке воно, що за речi. Може, покажете? - Та чому ж, можна й показати. Це дiло просте. Дiд Остап пошукав у сво┐й глибокiй кишенi, витяг ключа, вiдiмкнув один замок, а потiм глянув на бабу. Та швидко зрозумiла дiда, мовчки пiдiйшла до скринi, вiдiмкнула сво┐м ключем другий замок. Тодi дiд обережно вийняв пiстоль з кремiнним запалом та срiбний пояс. - Ось вони, подивiться. Яворницький, як великий знавець укра┐нсько┐ старовини, одним поглядом оцiнив речi. - От що, добрий чоловiче, я директор Катеринославського iсторичного музею Яворницький. Хочу вас просити, голубчику, щоб оцi речi ви подарували музею. Це буде дуже благородно з вашого боку! Чи згода? Пiп уже був пiдготовлений до розмови з дiдом, сидiв мовчки й вичiкував слушного часу, коли буде зручнiше вплинути божим словом на дiда Остапа. Видно було, що дiд i баба вагаються, не хочуть розлучатися з коштовними речами предкiв-запорожцiв. - Та воно, конешно, нiчого,- сказав дiд Остап,тiльки... От якби продати, тодi друге дiло! Ви купiть, ми дешево вiддамо. - Скiльки ж ви хочете за них? - 50 карбованцiв! - Та ви бога б побоялися! Що це ви? Де це видано,казав Дмитро Iванович, пронизуючи дiда гострим поглядом,- щоб за старовину отакi грошi цупити! Тут озвався пiп. - Раб божий Остапе i раба божа Уляно! - сказав пiп.Не забувайте всемогутнього господа бога: вiн дав, вiн i вiзьме - в цьому його сила! Не будьте срiблолюбцями: грошi вiд лукавого, тiльки вiн спокуша║ вас на це. А дающого рука не зубожi║. - Правильно батюшка каже,- не впускав нагоди Яворницький,- грошi - полова: сьогоднi ║, завтра ┐х нема. А от совiсть, честь людська - дорожча за все! Дiд i баба трохи вагалися, а потiм тихенько пошептались i сказали: - Ми порiшили так: не треба нам ваших грошей. Раз це для музею, берiть пiстоль i пояс безкоштовно. Нехай назавжди йде в музей. Може, й нас коли-небудь люди згадають. - Спасибi вам, добрi люди,- сказав Яворницький, потиснувши руки старим i поцiлувавши дiда Остапа.- Ви зробили велике й добре дiло. Тепер вашi iмена навiки занесенi в музейну книгу. Про вас будуть знати поколiння, будуть вiками згадувати добрим словом. ШУКАЧI СКАРБIВ_ _ 1915 року до музею дiйшла чутка, що в Юр'┐вському районi, недалеко вiд Катеринослава, селяни розкопують могили i шукають у них скарби. Не гаючись, Дмитро Iванович Яворницький спiшно спорядився й ви┐хав на мiсце подi┐. Ще здаля побачив вiн розриту могилу. Але туди одразу не пiшов. Спочатку вивiдав усi подробицi про розриту могилу в селян. - Тут у нас дiд Охрiм з сво┐м сином та жiнкою цiлими ночами розкопу║ могили, шука║ якогось золота,- розповiдали селяни.- Ми йому кажемо: облиш, Охрiме, кинь цю дурну затiю. - Ну й що ж вiн там викопав? - спитав ┐х Дмитро Iванович. - Скарбiв так i не знайшов, а все попадаються якiсь череп'я, кiсточки, старовинна iржава зброя тощо,- вiдповiли дiди. - А де ж вiн живе, той дiд Охрiм? - Он, бачите, стара хата пiд соломою, друга вiд краю,- показали дiди. Професор попрямував до двору дiда Охрiма. У дворi - тиша, вiконницi зачиненi. "Значить, спить дiд",- подумав археолог. Постукав у вiкно - не чути. Тiльки пiсля другого, дужого стукоту вiдчинилися дверi й на порозi з'явився невеличкий сивий дiдок iз заспаними очима, з розкуйовдженою чуприною на головi. - Здрастуйте, дiду Охрiме! - Здрастуйте! А звiдки ви мене зна║те? - трохи злякано запитав старий. - Як не знати! Чутка пройшла по всiй губернi┐, що ви тут золотий скарб викопали. Чи правда? - Ну, якi ж тепер люди пiшли: тiльки взявся за лопату, тут уже й скарб викопав, начебто це картоплю копати! - А що ж ви там викопали? - Та он лежить череп'я, кiсточки, бронзове вiстрячко i всякi там залiзячки, а скарбу так-таки й не викопав,- бiдкався дiд Охрiм. - У вас водички можна напитися? - спитав Дмитро Iванович. - Та чого ж, можна! А хто ви будете, вiдкiля йдете i куди пряму║те? - поцiкавився дiдок. - Та я сам з Катеринослава, при┐хав сюди, щоб оглянути пам'ятки, та й могилами зацiкавився,- вiдповiв Яворницький.- А добра у вас водичка. Спасибi. Цiкаво все-таки, покажiть, що ви викопали. Дiд Охрiм розсортував накопанi речi на двi купки: в одну з них вiн склав, як йому здавалося, малоцiннi речi - кiсточки, а в другу - коштовнi речi: залiзнi стремена бронзовi наконечники стрiл, кинджал тощо. - Чув я,- каже дiд Охрiм,- що отакi штуки, як я накопав, можна продати. Чи не купите? - Дозвольте менi, добрий чоловiче, розглянути ┐х. - Прошу, дивiться. - А цiкаво, скiльки б ви, голубчику, хотiли взяти за оцi маслачки та залiзячки? - спитав археолог. - Четвертну дасте? - Та що це ви, добрий чоловiче, воли продаете, чи що? Хiба ж таку цiну можна правити? - Я ж скiльки ночей не спав, усе копав, трудився, а вас цiна моя диву║! - Нi, тут дива нема║. Бачите, я директор музею професор Яворницький. Може, ви чули? - Чути не чув, а в музе┐ був. Бачив там отакi штуки, як i в мене. А коли повернувся - i думаю; вiзьму лопату, попробую, може, що-небудь i я викопаю. От i викопав, бачите? - Копати, сизий голубе, так не можна. Це не по закону. Копають не так, кому як заманеться. Цим займаються археологи - люди, якi вивчають пам'ятки минувшини. Ви ж копали без пуття, що, мовляв, знайду, те й вiзьму. Цього вам не слiд було робити. А якщо ви хотiли золото викопати i розбагатiти, то, повiрте менi,- не в могилах його шукають. Викиньте з сво║┐ голови цi нiкчемнi мрi┐. Скажiть менi, дiдусю милий, ви письменний? - Нi! - От бачите, i розписатись не зможете? - Не вмiю. - Так от: письменнiсть ║ неоцiненний скарб для людини. Оцей вам скарб треба шукати. I його не в могилi шукають, а в книзi. - Та я розумiю. Так злиднi за┐ли, темнота наша... Не до грамоти! Дмитро Iванович присiв на призьбi, склав акта про розриту могилу i занотував туди всi речi, що ┐х викопав дiд Охрiм. - Тут слiд вам розписатись, дорогий друже,- звернувся Яворницький,- та жалко, що не вмi║те. Як же бути? - Та я хрестика ставлю: ото й уся моя грамота. - Тодi ось тут ставте хрестика,- показав професор.Так от що, жалко менi вашо┐ марно┐ працi. Всi оцi речi, що ви викопали, я заберу до музею: у вас вони будуть без дiла, а там ми ┐х виставимо для огляду. - А як же мiй труд? - спитав дiд Охрiм. - Бачите, за цей труд держава не платить, бо ви по сво┐й несвiдомостi зруйнували пам'ятку старовини, зiпсували деякi речi. Я вам трохи дам грошенят за це, та раджу бiльше не шукати в могилах золота. Дмитро Iванович не мав грошей, щоб оплачувати таку роботу, не мав ┐х i на придбання експонатiв. Однак вiн пожалiв працю дiда Охрiма i, скiльки мiг, заплатив iз сво║┐ кишенi. - Ось вiзьмiть десятку. Це вiд себе даю. - Спасибi й за це. - Ну, бувайте здоровенькi. Дякую, що приберегли, не розгубили викопанi речi. - Бувайте, щасти вам! - Ось що,- згадав Дмитро Iванович.- Виберiть у недiлю час i при┐здiть до музею. Та не самi, а вiзьмiть з собою побiльше селян. Там, у музе┐, я багато чого розповiм вам: i про археологiю, i про скарби, i про таке, що ви й не чули. - Дякую! Постара║мося при┐хати. З ЙОГО ПЕРЕПУСТКОЮ_ _ У селi Вовнiгах, що розкинулося на березi Днiпра нижче Днiпропетровська, Дмитро Iванович бував дуже частим гостем. Там чимало в нього було приятелiв, до яких учений заходив вiдпочити, живе слово почути, якусь рiч розшукати. Уперше вiн заглянув туди 1904 року. Десь довiдався вчений, що в дiда Корнiя Пиндича - старого рибалки - зберiгаються двi коштовнi речi: козацька шаблюка та пiстоль з кремiнним запалом. Зайшов Дмитро Iванович до хати, привiтався, розпитав, як живуть. Його цiкавило все - де, чим i як ловлять рибу, розпитував про вбрання на селi, про весiлля, уважно прислухався до мови, цiкавився звичаями, побутом. Сидiв з господарями до пiзнього вечора, а потiм спитав: - А чи зна║те, чого не я до вас прийшов? - Скажете! - Чув я, що у вас i досi зберiга║ться старовинна зброя. Чи можна на не┐ глянути? - Можна! - вiдповiв дiд Корнiй.- Зараз покажу цю зброю. Пиндич дiстав шаблю й пiстоль, передав ┐х Дмитровi Iвановичу. Було видно, що речi сподобалися гостевi. Вiн уважно оглядав ┐х, обережно торкався до них руками. Господарi дивилися на нього i чекали, що ж далi буде, чого хоче вчений? Нарештi вiн, усмiхнувшись, ввiчливо сказав дiдовi Корнi║вi: - Дивлюсь я на цю шаблюку та на пiстоль i думаю, як би вони прикрасили наш музей. Саме таких зразкiв збро┐ у нас i не вистача║. I хочу я вас, голубе сизокрилий, дуже просити: подаруйте цi речi музею. Повiк вам буде честь i слава! Дiд Корнiй дуже любив цю зброю, часто показував сво┐м приятелям, гостям, пишався, що вiн зберiг таку старовину. Тугий був дiд Корнiй на подарунки. А цього разу зрадив себе. На превеликий подив усiй сiм'┐, вiдповiв: - Ну що ж, берiть! Нехай i мiй внесок буде в народному музе┐. Дмитро Iванович щиро потиснув руки дiдовi Корнi║вi, дружинi та ┐хньому синовi Андрi║вi, а потiм, виходячи з хати, сказав: - Я напишу на всю вашу сiм'ю i ваших найближчих родичiв постiйнi перепустки: заходьте по них до музею безплатно. З того часу Пиндичi стали частими вiдвiдувачами музею. ...В iншого селянина того ж села Дмитро Iванович роздобув чумарку. При║мно, що цi речi i досi зберiгаються в музе┐. - Одного разу,- згаду║ Андрiй Пиндич,- я знайшов на околицi мiста Катеринослава старовинну монету. Зразу ж вiднiс ┐┐ в музей. Дмитро Iванович спершу очистив, потiм узяв лупу, розглянув i визнав, що це дуже рiдкiсна й цiнна монета. Вiн виставив ┐┐ у спецiальному вiддiлi музею, а менi щиро подякував. Яворницький дуже поважав тих людей, якi допомагали йому розшукувати старовину, приносили сво┐ знахiдки до музею. I, навпаки, гнiвався на тих, хто не розумiв велико┐ любовi вченого до музейних скарбiв, ставився до них байдуже. З приводу одного невдахи Дмитро Iванович записав до "Хронiки подiй у будинку Яворницького": "Прибув з Капулiвки Васька Кривоший. Хлопець виявився просто погань. Скiльки часу прожив на мiсцi преславно┐ Запорозько┐ Сiчi,. жодного черепка на нiй, жодного цвяха, жодно┐ люльки не знайшов, жодно┐ пiснi не записав, жодного хатнього малюнка не привiз. Повна нiкчема!" Часто Андрi║вi Пиндичу доводилося супроводжувати Дмитра Iвановича, коли той ┐здив на археологiчнi розкопки, вивчати пороги, острови Днiпра. - Iнколи мене питають,- каже Андрiй Пиндич,- а чи багато ми, копачi, заробля║мо грошей? Декому, мабуть, зда║ться неймовiрним, коли я скажу, що ми робили зовсiм безплатно, просто з власного бажання. Чому? А тому, що той, хто хоч раз побував з Дмитром Iвановичем на березi Днiпра, хто хоч раз почув його мову, його цiкавi оповiдання, той не вiдстане вiд нього. Такий був i я, без грошей ходив на роботу. Правда, за харчi вже вiн сам турбувався: голодними ми нiколи не були. Найчастiше вiн готував для нас юшку. А яка то була смачна юшка! Ви собi уявити не можете. Дмитро Iванович клав у казан на десять чоловiк свiжу рибу, яку ми ловили в Днiпрi, додавав туди лаврового листу, перцю запашного, картоплi. Так ви зна║те, було, так ┐си, так ┐си, що й вуха не вiдiрвеш од казана. Ото була юшка! Якось на дозвiллi, звертаючись до археологiв, Дмитро Iванович сказав: - Хочете, я почастую вас козацькою картоплею? Зна║те;, як ┐┐ готують? - Нi, не зна║мо; приготуйте, будь ласка. Дмитро Iванович попросив господаря, в якого квартирували археологи, щоб вiн принiс чавунчик i пiдiгрiв духовку. Потiм узяв кiлограмiв два звичайно┐ картоплi, висипав у чавунчик i облив ┐┐ теплою водою. Далi взяв щiточку i старанно почистив нею кожну картоплину, помастив олi║ю i посипав сiллю. Чавунчик з картоплею поставив у духовку, а через сорок хвилин козацька картопля вже була готова. - А як же цю картоплю ┐сти - треба чистити чи просто не обчищеною? - Нi, цю картоплю ┐дять необчищеною. Ось так! I Дмитро Iванович перший з'┐в свою картоплину. За ним - археологи й копачi. - Ну, як? - усмiхаючись, спитав Яворницький. - Дуже смачна. Виходить, що запорожцi вмiли готувати таку картоплю, вiд яко┐ не можна вiдiрватися. - Так! Голота хитра на вигадки! Пiсля вечерi - цiкавi розповiдi, пiснi. Нiхто з