нею й сила наповнили ┐┐ iстоту. Почувся здушений крик, харчання, але це ще пiдсичувало ┐┐ лють. Вона, мов тигриця, обняла сво┐ми пазурами його шию й виразно вiдчувала, як бони все глибше i глибше внизаються в тiло ┐┐ жертви. Чу║ пiд грудьми бiль, бiль неймовiрний, але зацiпивши зуби, не видала з себе нi одного згуку. На чолi виступив рясно пiт I цюрками збiгав по обличчi. Очi палали й заливалися розжареною кровю. Але бiль пiд грудьми почина║ меншати. Вiн сильно захарчав i почав хилитися до долу. По короткову часi ноги його пiдломалися й вона не втримала його тягару. Випустила з рук i вiн з грюкотом шелепнув на помiст. Перелякалася. Вiдчула нiто якiсь кроки, нiто чи┐сь слова. Миттю оглянулася, побачила, що навколо порожньо, знов кинулся на свою жертву. Пустила його, коли той перестав дихати й коли почали холонути його пальцi. Його обличчя посинiло, очi вилiзли на верх. Кинула все й швидко шука║ ключа вiд дверей. Ключ був у його кишенi, вийма║ й тремтячими руками швидко, швидко вiдмика║ дверi сво║┐ вязницi. - Ах, коли б там за дверима нiкого не було. Нi, за дверима нiкого не було. Янчеюк не бажав свiдкiв. Вiн вправиться й сам. Марiйка виходить у сiни, причиня║ зовсiм легенько дверi, але ┐й зда║ться, що вони кричать на цiле Ацетечко. Причиня║ й замика║ на ключ. Пiсля вiдчинила й другi дверi. Це вже вона на дворi. Де вартовий? Вартовий здалека в темнотi походжу║ й дума║ щось. Почувши легкий грюкiт, запитав по-мадярськи:- Це ви, пане четарю? Марiйка нiчого не сказала, а швидко тiнню попiд стiною проховзнула в невеличкi суточки й, почувши себе за хатою, пустилася стрiмголов бiгти, зовсiм не знаючи куди. Бiгла вуличкою, звернулася на якесь подвiря, перестрiбнула через плiт, один, другий i побачила, що далi почина║ться стрiмка гора. Зовсiм темно, верга║ снiг. У мiстечку тиша. Марiйка постояла, вiдсапнулася й подерлася на гору. Там вона вiльна. 25 Розсiкаючи темноту ночi й снiгову навалу, в напрямку Райова мчать два вершники. Снiг засипае очi й залiплю║ уста. Конi гарячi, мов огонь, рвуть вперед, перестрибують глибокi снiговi вали. Лiворуч шумить Тиса, з гiр з грюкотом падають лявiни. Павло не ┐де, а летить. Швидше, вперд! Острожить коня, вiн хропе й кулею мчить. Минули мадярську заставу, зустрiли передовi роз'┐зди й далi. Пiзно в ночi прибули Рахова. Перше, що найважнiше для Павла - Марiйка. Вiн готовий "перегалушити" за не┐ всю мадярню. Одразу почав домагатися побачення з нею, заявивши гострий протест проти ┐┐ арешту. Вона вже не смi║ пiти до мiста купити собi на сорочку. Це чорт зна║ що. Довго сварився, довго дирчали телефони й аж нарештi прибiг до штабу якийсь переляканий старшина й заявив, що Марiйки нема й що в ┐┐ арештнiй кiмнатцi знайдено труп Янчеюка. Зчинився розрух. Павло спочатку не повiрив, домагався вияснення справи, але його повели до кiмнати, де сидiла Марiйка й показали трупа. Дивлячись на скорчену, з висолопленим язиком i очима, постать покiйника, навiть Павловi стало нiяково. Постояв, подивився й подумав, що мусiла пережити та жiнка, коли була змушена на такий вчинок. Бiдна Марiйка. Куди вона пiшла? Де знайде притулок? У грудях Павла купчиться й тисне сильний жаль. Треба кудись бiгти, шукати. Треба кричати в нiчну порожнечу. Але навкола розжарена атмосфера надзвичайних подiй i обовязок покладений на нього вищим хотiнням стриму║ особистi бажання й пориви. Впередi невiдоме, за плечима - фронт, боротьба. Хто переможе? Якi наслiдки? Павло вiдправля║ться до мадярського штабу. Не дивлячися на пiзню нiчну пору, там гармiдер i метушня. Безлiч вiйськових сну║ перед очима. Думи Павла дво┐лися. Однi переслiдували Марiйку, що страшною цiною добула собi свободу й можливо десь замерза║ в снiгу, другi торкалися справи громадсько┐, загальнон. Батькiвщина в небезпецi. Раз на столiття трапляються такi подi┐. Раз на столiття гноблений народ узяв у власнi руки свою долю й вiд нього самого залежить ┐┐ вирiшення. Перед його очима в муках i страданнi родиться те, за чим пiдсвiдомо тисячi рокiв тужить цей бiдний гiрський люд i Павло з подвiйним болем переживав те народження. Кожний його нерв тремтiв, кожня думка виривалася з напруженням. Любов - лиш вона одна всеобiймаюча й усесильна здiбна пiрвати людину до подiбного чину. О, яка радiсть носити на плечах тягарi любови! Яка невимовна радiсть любити, вiрити й шалено бажати перемоги! Павло особливо чiтко вiдчував i переживав подiбне. Перед ним горiла певна й досяжна мета. Чин, напруження, хвилину витревалостi й ти могутнiй, гордий переможець певно й смiливо ставиш свою стопу на груди конаючого тирана. Дзвонити в дзвони! Спiвати гимни! Здвигати памятники до небес, i, вперто, ступ за ступом, нести вперед свою любов жагучу, творити там життя, де панувала смерть. Павло горiв, напружено думав i твердими кроками ходив по почекальнi мадярського штабу. На дворi виру║ густа холодна нiч i в ┐┐ неспокiйних струмах наростають величнi подi┐. В повiтрi чу║ться напруження й непевнiсть. Страшний потвор здiйнявся й занiмiв над горами й чека║ короткого наказу, щоб реготом сво┐м заставити промовить гори. Обидва пiсланцi чекали, поки ┐х покличуть на переговори. Але це тривало надто довго. Видно, що цi не особливо квапляться, мають ще час i майже не звертають на сво┐х гостей уваги. Це сердило Павла. Вiн вже каявся, що згодився йти на тi переговори й вiдчував наперед, що то лиш комедiя й що з не┐ нiчого путнього не вийде. Можливо вони потребують виграти час i коли б не справа з Марiйкою, Павло ледве чи залишився б тут чекати далi. Нарештi тонкий з гострим носиком чоловiчок з друкованим листом паперу в руках, пiдiйшов до пiсланцiв: - Так, панове, скажiть, чого ви бажа║те? - проговорив вiн мадярщиною. Поручник, що прибув з Павлом, зовсiм його не зрозумiв, а Павло скипiв вiд злостi й майже крикнув: - Даруйте! Ми собi нiчого вiд вас не бажа║мо й готовi зараз вiдiйти. Ви, зда║ться, покликали нас на якiсь переговори? Той усмiхнувся. - Ви, каже, мене не зрозумiли. Маю на думцi, що бажа║те й чого добива║теся ото║ю авантурою, що ┐┐ зчинили на наших землях. Це, зда║ться, вiдноситься виключно до вас, пане Цокан. Чого з вами прибув i цей чужий пан? Ви зда║ться з-за гiр? - звернувся вiн до поручника. - По-перше - гостро заявив Павло - ми не прийшли сюди з вами розводити жарти, по-друге, цей пан зовсiм не розумi║ вашо┐ мови й можете з ним говорити через мене, але тоном, що ним належиться говорити не з авантуристами, а висланими людьми з табору, ваших военних противникiв. Iнакше ми ухиля║мося вiд будьяких з вами розмов. Ми цього не потребу║мо. Гостроносий чоловiчок поблажливо посмiхнувся. - Добродiю Цокан - заявив вiн десь звисока, не дивлячися на свiй куций зрiст - не можна вважати во║нними противниками сво┐х власних збунтованих горожан. Ця земля тисячу, лiт належала Мадярщинi й хто б на нiй не мешкав, належить виключно мадярському народовi. Але даруйте. Мушу закликати пана управителя жупи, що тут якраз перебува║ Чоловiчок вiдiйшов. - Ми тут зовсiм зайвi. Це свинство! Бачу, що з ворогом добра розмова лише гарматами. Це ясно. Додому! В той саме мент викотилося з дверей бочкоподiбне людське сотворiння з англiйською люлькою в зубах. Воно рiвнож висловлювалося виключно по-мадярськи, але дещо iнше нiж його попередник. Сюсюкаючи, бочкоподiбне створiння заявило, що ма║ намiр розмовляти лише з чужим старшиною. Рiвно ж воно заявило, що з Укра┐ною вже ведуться окремi переговори й що цi тут майже зайвi. - Тепер ще говорю до вас, як свого. - I тикнуло на Павла грубим коротким пальцем. - Нiколи не вважав себе вашим - заявив Павло. - Ну, про це пiзнiше - перебива║ бочкоподiбний панок.- Не маю на фiлософiю часу. Моя думка - ввесь той ваш карнавал уважаю за бунт. Розумi║те? Наказую негайно розпустити ту вашу банду, повернути все пограбоване державне майно й видати в руки справедливостi проводирiв. Iнакше буде зле. До побачення! I бочечка обернулася, рухнулася вперед i вiднеслася. Павло не мiг вiд лютi проговорити слова. Старшина пiсланник не розумiв нiчого й стояв, як приголомшений. - Додому! - крикнув Павло. - До бою! Залiза ┐м, чортам, не слiв. I обидва пiсланцi направилися до вiдходу. Але в ту мить з дверей виступило дво║ озбро║них людей, що заявили, що Павла Цокана затримують i арештують. Павло скипiв i мацнув за пiстоля, але проти нього виставлено двi крiсовi цiвки й скомандувано, негайно вiдложити зброю. Павло здався, а поручника виведено й вiдiслано назад до Ясiня. При вiдходi йому заявили, що Цокан лиша║ться заложником за арештованого в Ясiню Йонаша й лише тодi видадуть його, як тi випустять арештованого. Павло, прощаючися, сказав: - Йдiть i скажiть на мене не зважати. Приготуйтеся й вдарте, але вдарте так, щоб чортам у пеклi стало весело. До побачення! Передайте усiм привiти, а коли б прибула Марiйка, хай не журиться. Докажу, що потраплю не гiрше вiд не┐ розрахуватися з боржниками! Старшина мчав назад до свого вiйська й нiс гаряче переконання, що тiльки збро║ю й залiзом говорять iз тими, що носять iмя - ворог. 26 Вiстка, що принiс iз собою пiсланець, блискавично рознеслася по цiлому фронтi. Все збурилося й забажало помсти. По цiлому фронтi пробiг гострий наказ, щоб то не було, добути Рахiв. Павловi слова передавалися з уст до уст, бурили й пiдбадьорували.Камянiли затиснутi уста, затискалося й обкипало люттю серце. Вперед, вперед! Перемога чи смерть! Нема звороту назад. Помсти! Нас розсудять залiзо й гармати, кровю напишемо договори й печать смертi ворога закрiпить ┐х! Все на фронт! Усе, що живе й може нести зброю! З Ясiня швидко прибували новi рештки сил,закрiплялися наскоро позицi┐, творився новий броневик. Вояки чистять зброю, клацають сердито замками й зубами, гармати наводять на цiль. У десять годин вiдкрива║ться вогонь. Кiтi вiдвiдала матiр i вернулася до Ясiня.Сiрий, набряклий туманом ранок. По небi сунуть величезнi загони хмар, спадають вiд тягару на гори, чiпляються шпилiв i з бо║м прокладають шлях вперед. Гуцул з далеко┐ Косiвсько┐ Поляни привiз конем знеможену Марiйку. Продерлися дикими плаями, високими горами, кудою в зимову пору не ходить нi одна людська нога. Марiйка ледве жила й немогла зовсiм говорити. Кiтi перша почала розтерати хворiй пограбiлi руки, напувати гарячим ча║м i положила ┐┐ вiдпочинути. Зараз заснула камяним сном. Лежала на постелi горiлиць, блiда, з опалими щоками, майже без дихання. Кiтi метушилася коло не┐ й тяжкi болючi думи краяли ┐┐ мозок. Скоро пiчнеться наступ. Батько й Павло в небезпецi. Хто знае, чим скiнчиться. Марiйка не переживе смертi Павла. Боже, Боже! Що робити? Коли б зупинити боротьбу, вимiняти Павла, звiльнити батька. Краю мiй, любий, болючо-коханий! Що чека║ тебе?! Кiтi гасала по кiмнатi, не знала, за що взятися. Пiсля порiшила бiгти до батька. Доб'║ться вiд нього прохання, щоб звiльнили зараз Павла. Вiн мусить просити тих, щоб звiльнили його. Мусить! Iнакше вона вмре на його очах. Добiгла до в'язницi, бiга║, шукае доступу до арештованого, але це не так легко. Тепер до в'язня нiкого не допуска║ться. Куди, до кого вдатися, щоб пустили? Всi на фронтi. Глянула на годинник - вiсiм. Побiгла на пошту й сполучилася телефонiчно з польовим штабом, а через нього з Дмитром Цоканом. Той сказав щоб пустили. Наслiдки взяв на свою вiдповiдальнiсть. По короткому часi, Кiтi увiйшла знов до тi║┐ кiмнатки, де перед кiлькома мiсяцями мала бурхливу розмову з батьком. Усе те саме. Стiл, стiльцi, тiльки обставини змiнилися. Увели Йонаша. Блiдий, опалий, постарiлий. Спочатку нiби не пiзнав Кiтi. Пiзнавши, зда║ться, зрадiв i усмiхнувся. - Це ти, Кiтi? Як сюди дiсталася? - Це я, тату! Багато казати. Не можна гаяти нi хвилинки часу. Прийшла до тебе в важливiшiй справi. Ходить про тво║ життя й життя ще одно┐ людини. Все залежить, як поставишся до того ти. I Кiтi швидко оповiда║, як сто┐ть справа. Вона вся горить. Щiчки запалали червоною барвою. Очi блищать. Батько слуха║ байдуже,байдуже дивиться на захоплену дочку й обличчя його не виявля║ найменшо┐ змiни. Дослухавши,подумав i каже: - Нi, дочко. Не бiйся за мене. Я, бач, зовсiм спокiйний. Я буду живий. Люди, що пiдписують смертнi приговори й не виконують ┐х, не встанi бути небезпечними. - Тату! Що ти кажеш? Це я купила цiною власного переконання, невиконання такого присуду. - Не приймаю, дочко, тако┐ жертви. Ти, моя дочка й ти ходила жебрати в ворога помилування. Ти сво║ю честю й ганьбою платиш за ласку збунтованого мужика. Не хочу тi║┐ ласки! Цiною власного життя... Хто вимага║ вiд тебе цього? - Батьку! Нема║ часу на розумування. Треба жити, для того, щоб боротися за свободу. - Не хвилюйся, дочко! Йди собi до сво┐х приятелiв i скажи ┐м, що можуть робити зо мною, що ┐м захочеться. Я готовий умерти, але вмерти без ганьби. Я рiвно ж тiшуся, що смерть моя окупиться смертю одного ворога, а тому нiколи не вийду з вязницi, поки мене не визволять переможнi нашi сили. - Тату! Тату, що ти говориш? Що ти говориш? Ти вже не зна║ш, що ти говориш. Йонаш устав. - Досить, дочко! I не благай, i не плач! Марно. Жертов тво┐х не потребую. Вертайся до них, падай на колiна, гризи землю, благай... Мене ж бiльше не вблага║ш. Не пiд такою планетою роджений. Мiй закон, закон честi й сили. Я не попущу й не скорюся, бодай приходилося розлучитися з життям. Краще вмерти свобiдним, нiж жити рабом. Кiтi онiмiла. Кiтi не знаходить слiв. Встала, випросталася. Гострий, повний жалю й обурення погляд. Батько не видержав i вiдвернув голову. - Тату!... - через силу прошептала Кiтi. - Тату?! Ти направду не пiдеш звiдсiль? - Направду! - проговорив вiн з притиском. - Ти хочеш умерти? - знов прошепотiла вона. - Я хочу перемогти - сказав батько. - Тату! Благаю тебе! Я хочу, щоб ти жив! Хочу, щоб ти жив! Ти мусиш жити, мусиш! Не вiрю в смерть! Тату, не вiрю в смерть! Ти мусиш жити, для не┐, для нашо┐ батькiвщини! Кiтi заридала. Батько непорушне, мов камяна статуя, стояв перед нею, що ридала. - Нiкчемне, рознiжнiле поколiння! - прошепотiв вiн крiзь зуби. - Не бути вам свобiдними! Воля купу║ться залiзом... - Нi! - викрикнула Кiтi. - I любовю! Йонаш обернувся й вийшов. - Боже мiй! - дума║ Кiтi. - Вiн навiть не попращався зомною. Куди-ж тепер? Що тепер? Бiгти! Бiгти на вiйну, вогонь. Зупинити ┐┐, бо в нiй скона║ батько й його влада. Божевiльнi, безсилi раби з лицарськими словами на устах. Загинете! I вона бiгом побiгла до Кевелева. Вона прибiжить до Дмитра, молитиме його не стрiляти. А може... А може... Божевiльна дiвчино! Куди бiжиш? Дивися, он сонце зiйшло, хмари роздерлися, гори шпилi глянули назустрiч слiпучому сонцю. Промiнь з небес вдарив на землю, перелива║ться й горить срiбна планета, дерева спiвають гiмн, водоспади рвуть льодянi перешкоди й дзвонять, на цiлий свiт дзвонять! Куди бiжиш, божевiльна дiвчино?! Але Кiтi бiжить. Вона не чу║ закликiв сонця, гiр. Перед нею смерть, жорстока й невблагана. Хто переможе? В ту мить, як вона була пiд горою, здрiгнулася земля, гарматня сальва пронеслася над горами, зареготали скорострiли. Огонь. Здвигнулись i заговорили гори. Кiтi злякалася, але не зупинила бiгу. Вперед, усе впред! Копа║ться в глибокому снiгу, пада║, рветься, зводиться й бiжить далi. Дихання розрива║ груди, очi залива║ гарячий пiт. Пiд ногами двигтить земля, впередi реве страшна потвора, над головою рвуться шрапнелi. Не видержить, впаде. Ще трохи сили. Де Дмитро, той найлiпший, найсильнiший! Де вiн? Гей, зупинiться! Замовчiть гори! Не кричiть! Кiтi бiжить, Кiтi рве, дряпа║ться вперед. Снiг мягкий, глибокий, сонце вирвалося з-за хмар, вдаря║ об бiлу поверхню й слiпить очi. Вона рветься вперед, щоб вступити в бiй зо стихi║ю, з горами. Вона любила, вона бажала перемоги батькiвщинi, вона поклала на карту гри всi сили, всi скарби розуму й серця. Коли ж нi, вона вiддасть себе, ляже пiд скорострiл коханого й тодi кiнець. Вiн не переступить через ┐┐ труп. А гори ревуть, клекочуть. Гори палають огнем, дихають гнiвом. I нарештi Кiтi на верху. Снiговi закови. Он скорострiльнi гнiзда. Кiлька смертоносних машин завзято розсипають по горах сво┐ пекельнi реготи. Коло них червонi, сердитi, з палаючими очима, люди. Он i Дмитро Так, це вiн. Зiгнувся, припав до скорострiлу. Вiн сам власними руками розстрiлю║ ┐┐ батькiвщину. - Дмитре! - крикнула вона. - Дмитре! Але Дмитро не чу║. Клекоче сердито скорострiл. Дуднить земля вiд гарматнiх зривiв. Кiтi ще гука║, пiдбiга║ зовсiм близько до нього, але в той час по цiлому фронтi прокотилося гучне "славааа"! Скорострiли вривають свiй клекiт. Працю║ гармата. Зо снiгу зводяться люде, безлiч людей i з криком бiжать у долину. В той час Кiтi пiдбiгла до Дмитра. Зобачивши ┐┐, вiн зiрвався й увесь розчервонiлйй, захоплений крикнув: - Кiтi! Глянь! Там гори прокинулися! Бачиш? Дивися, радiй! Ти не можеш цього зрозумiти, ти не вiдчува║ш. Ти не повiриш мо┐м словам, але заклинаю тебе - почуй! Гори ж говорять! Але Кiтi не чула його. Вона вперла зiр у роздяглий перед ними простiр, на широку долину, що збiга║ до Тиси, що по нiй у безладдi тiкали мадярськi вояки. У не┐ затуманилося в очах. Ноги тремтять i пiдгинаються. i - Кiтi, ти плачеш? - гука║ Дмитро. - Бiжи до них! бiжи за ними! - Славааа! - вирвалося з ┐┐ уст, зiбрала рештки сил й схопивши Дмитра за руку, рванулася вперед. Скорострiльчики зiрвалися зо сво┐х гнiзд i побiгли за Дмитром i Кiтi. * * * Минули роки. Стоячи над рiвною синьо-зелено┐ барви прозорою, як кришталь, поверхнею гатi Апшинець, у менi родяться дивнi, неймовiрнi спогади. Передомною великий, гострий, нiби кiнець стрiли, трикутник води. Зправа й лiва, до самого краю берега, збiга║ амфiтеатром пишний лiс, а над усiм в перспективi випнувся забутий сталевий шолом Чорно┐ Клеви. У вiддалi направо, свавiльно й дико по вчовганих камяних яругах, убрана в пiннi шати, спада║ легка, мов лань, рiчка. Гремить i виру║ розбита прозора вода, струнко стоять густо-зеленi смереки, цвiтуть квiти й в║ться блакитний метелик. Ми ви┐хали на прогульку. Я, Кiтi, нашi спiльнi приятелi - маляр Скобчевський i доктор права, а в дiйсностi торгiвець i спiвробiтник нашого пiдпри║мства, Сталь Роман. З нами великий пес-бернадин Льорд. - Нi, дорогий приятелю. Звiдсiль, станьте тут... Так. Звiдсiль бiльш рел║фно виступають контури гори й верхи смерек вiдливають бурштином. Не правда? Мiй приятель згоджу║ться, умощу║ мольберт, розклада║ барви, озброю║ться пал║тою, пензлем i, скупчивши свою увагу в одну, що знаходиться на шпилi Чорно┐ Клеви, точку, почина║ класти на полотно мазки. Доктор Сталь розстелив на колiнах велику вiйськову мапу, зiгнувся над нею й, з неменшою вiд Скобчевського увагою, зазначу║ на нiй точки. Кiтi в бiлiй сорочцi та чорнiй спiдницi (мiй улюблений одяг) сiла на розiстеленому килимку й розгорта║ книжку. Присiдаю до не┐ й слухаю ┐┐ мельодiйний голос: ... "i от я лицем в лице з Лiлi, - чита║ Кiтi. - Вона мовчки придивля║ться до мене, намагаючися пiймати те нове, що додали до мо┐х рис обличчя цi пятнадцать рокiв_. Але цього ┐й не вдалось пiймати. Вона, як i в колишнi часи, коли я вмiв так весело смiятися, вперто шукала розгадки в мо┐х очах i мо┐х зубах, але тепер вона та┐лась у мо┐х втомлених повiках та щiльно затиснутих устах... Далi слова виховзають iз мо║┐ уваги. Чую лише злитi згуки голосу й бачу смутнi обриси ┐┐ голiвки. Вона ще й досi носить прiзвище Йонаш, хоч, здавалось би, варто його змiнити. На це сво┐ причини, що про них тут не час розводитися. Дивне це дороге й незрозумiле менi сотворiння. Вона лишилася кiлька рокiв тому сво║┐ матерi, вiдрiклася вiд батька й привязалася до мого гнiзда. Одначе прiзвища свого не забажала мiняти. Довгими зимовими вечорами, вона сидить перед голосномовником радiоапарату, щонебудь робить i слуха║ передачi з Будапешту. Iншо┐, навiть музики, радiопередачi, не хоче знати. Вона й до сьогоднi переконана, що все найкраще в свiтi ║ мадярське, що цiлий свiт, то Мадярщина, що укра┐нська мова, мова мужикiв, а ввесь мадярський народ, - графи та принци. Вона смi║ться зо свого переконання, але це не мiня║ справи. Смiх ┐┐ гiркий i зломаний. Переконавшися раз, вона не в станi змiнитися, одначе вона надзвичайно мила, неймовiрно приваблива й жар ┐┐ неспокiйного серця нiколи не Згаса║. Пiд монотоннi згуки ┐┐ читання в мене вирина║ безлiч спогадiв. Хочеться багато розважати, хоч знаю, що це зайво й не практично. Але всетаки перебрати в памятi подi┐ минулого, згадати людей, що кровю писали суворi сторiнки недавнього минулого, варто й необхiдно. Варто згадати Павла. Вiн мало, мало не став жертвою нашо┐ перемоги, але пiсля далося врятувати. Його вимiняли за Йонаша, що вiн й пiсля приходу до нас румунiв, не перестав робити нам прикростi. Кiтi змагалася, боролася з ним, аж поки не прийшло в них до остаточного розриву. I батько i дочка по-свойому мають рацiю, але по-мойому не мають ┐┐ обидво║. Павло з Марiйкою Одружилися, одначе подi┐, пережитi тi║ю жiнкою, не лишилися безслiдними. Нервiв ┐┐ не да║ться привести до спокою, не дивлячися на дбайливе до цього вiдношення всiх членiв нашо┐ родини. Вона спричиня║ Павловi чимало турбот i життя того подружжя зовсiм не iдилiйне. Воно часто нагаду║ гiрку цибулю, що вiд не┐ мимохiть течуть сльози, але енергiя Павла перемага║ все. Вона безконечна. Юра одружився також i то не хочеться вiрити з ким... Одружився з Паранею й причиною того був я. По вiйнi зацiкавився нею, вiднайшов, познайомив ┐┐ з Юрою й той негайно увiв ┐┐ в наш дiм. Пiсля звiльнення нашо┐ кра┐ни вiд румунiв, та пiсля катастрофи визвольних укра┐нських змагань, до нас запрошено чехiв. Життя почало входити в нормальнi рямцi. Ожили грунi, заворушилися жиди й творили далi свою пасожитську роботу. Гуцул забився знов у цiлину. Мадяри, як панували, так i панують, тiльки пiд змiненою вивiскою москвофiлiв. Все по-старому. Одначе дещо й змiнилося. Ми не пiшли слiдами батькiв, залишили сво║ пастирське заняття, а взялися до пiдпри║мства. По часi в нас забелькотало перше немовля народнього промислу - наш тартачок, що здоров росте, розвива║ться й, не дивлячись, що пожера║ щоденно кiлька сотень кубiв наших лiсiв, усе таки оплачу║ться його годувати. Я-ж в останнi часи веду дике для наших обставин життя. Обложившися книгами, часописами, узбро┐вши вуха слухавками, а очi окулярами, цiлi днi проводжу за столом для писання. Брати кпляться й сердяться, але це не мiня║ справи. Йонаш пiсля поразки Мадярщини впав у дитинство. Змiнився, спохмурнiв, уявив себе "русским" i одно, що його трима║ при життi, це те, що край цей не став укра┐нський, а тому рано, чи пiзно, може знов стати мадярським... Бо "цi", на його думку, не вдержаться. Вiн разом зо старим Бабчинським (що також щасливо перемандрував до того саме табору) та й з росiйсько-мадярським словником, компонують дописи до "русских" часописiв. Вони, наприклад, доносять: "не памята║ться на то, что провал║нi║м масовим у наших русских школах учебнiков на настоящом лiтiратурном язiкi, не будiм iмiти нiякой науки, а что само║ важно, что в дн║шньом свiтi, корда i роботництво уже стримиться унеможливити конкуренцiю образованием на основi папiря (школьного свiдiтельства) станеться неможливим".- Це Йонаш. Натомiсць Бабчинський рече: "под┐жджаючий автомобiль укра┐нскi║ школьни║ дiтi камнями обкидувают i таким способом огрожают жiвот сообщающимся у ньом людей". А з цього приводу Хомишин що йому недавно упоко┐лася "його", через що вiн з подвiйною пильнiстю вчаща║ до корчми), сидячи за "гальбою" й схилившися до вуха сусiда, розважа║: - То зна║те, сусiде, тотi мадяри хитрi! - Ооо!... - многозначуче кива║ головою сусiд, не розумiючи навiть, що той мае на думцi. - Тото кожний ади, що був заклятим мадяром тепер став "русским". - Айно, айно, - кива║ лисиною сусiд, вiд чого аж зайчик по стелi, нiби вiд дзеркала, бiга║. - Бо, - продовжу║ Хомишин, - прийде час... - i тут зовсiм нахилявся до вуха сусiда. - Та набезiвно... - морга║ очима сусiд. - Бо ж "цi" не видержать... - Де там ... Сусiди нiколи не мали в таких справах двох думок, хiбащо в смаку пива. Один упевня║, то найкраще окоцiмське, другий - пiдгорянське. Так i пили. Хомишин смакував сво║ окоцiмське, натомiсць сусiд з насолодою тягнув пiдгорянське, хоч те i друге, химерний корчмар наливав ┐м з одно┐ бочки. Спомини пливуть далi. Пригадую Iвана Щутку. Його ''маржинка" ходить тепер по полонинi Григорiвка. Коли виходить з бербеницями по молоко, завжди пройдеться, здовж окопiв i, притримуючи правою рукою "пiпу", похиту║ головою: - Айно. Билисi... I пiдходить до погряничного бiлого камня, сiда║ на нiм i очi зверта║ на схiд. Там безконечно далеко хвилю║ горами земля, по полонинах пасеться маржина, бряжчать колоколи й чути здалека трембiту. Довгою стрiчкою здовж гiрського гребiня, через Григорiвку, Кукул i аж на Говерлю, бiжать гряничнi, бiлi палi. Щутка дивиться й мiрку║. Що мiрку║ Щутка - сказати тяжко, але насупленi брови, дубовий, гiркий погляд, глибокi зморщки коло широких уст, - служать гуцуловi ознакою гнiву. Це особливий гнiв. Гнiв, що набiра║ться роками, десятилiттями й може вдержатися вiд вибуху. Коли ж вибухне, - навiть горам моторошно стане. Щутка жу║ пiпу й мiрку║. На полонинi помiж поплутаними iржавими колючими дротам, спокiйно ходять до всього байдужi корiвки. Де-не-де маячать могили. Чорнi ┐х хрести опускають у зневiррю рамена, написи вилиняли й iмена, що та┐лися в них, вiдiйшли в небуття. Малий Тулайдан, брат Гната, сидить пiд колибою й награ║, замiсць коломийки, бурхливого гопака. Ця рiч йому неймовiрно подоба║ться, а навчився ┐┐ вiд пастухiв iз Кишача. На крисанi в нього забруджена й вилиняла стрiчка з жовто┐ й синьо┐ барви, а в колибi над мiсцем, де спить, висить закопчена до непiзнання картинка. Придивившися добре, можна розпiзнати риси Тараса Шевченка. Пучечок свiжих квiтiв телiпа║ться на гвiздку картини. Одного разу в Ужгородi зустрiв Артура Шульмана. Пяниця й живе на "хлiбах" у яко┐сь сiмдесятилiтньо┐ красунi "довiреним". Скрiзь i всюди, вицокуючи по-вiйськовому закаблуками, рекоменду║ться: - капiтен. Зовсiм що iншого Браш, що його життьова хвиля прибила також до столицi цi║┐ кра┐ни. Великою проблемою була для нього його народнiсть, що ┐┐ мiняв тiльки тричi. Тепер зiстановився на державнiй. I вигiднiше й поважнiше. Вiн добре одружився, неймовiрно збiльшив свою ширину, дiстав мiсце воротаря в мiськiй, "з мiсцевою мовою навчання", гiмназi┐, дочекався парочку пухкеньких, з ямочками на щiчках i пiдборiддю, близнючкiв i тероризу║ державною мовою директора й увесь педагогiчний персонал. Директор у розпачi, професори розводять руками й говорять "по-мiсцевому", приклавши до уст пальця. Страшне й безнадiйне становище... Думи мо┐ перебива║ доктор Сталь. Пiдсову║ться до мене зо сво║ю мапою й почина║ виясняти мудрi проекти сво┐х прийдучих пiдпри║мств. Слухаю, пiдтакую. По часi закортiло пройтися, встав i йду до лiсу. - Куди? - пита║ Кiтi. Чорнi ┐┐ очi мякi, мов шовк i теплi, мов вiдблиск сонця. - Пройдуся - кажу. - Надто привабливий вечiр. Пiшов. Вода гатi вiдлива║ зеленi тiнi дерев, контури гори й барву заходячого рожевого сонця. Де-не-де на ┐┐ сильнiй поверхнi зявляються й швидко розбiгаються до берегiв концентричнi круги. Це рибки випливають i цiлують повiтря. Пiхнявся до лiсу. Схил гори вкрито густою верствою мякого моху. Напружено, але спокiйно стоять стрункi ялини. пх верхи смiються ще сонцем, що владно осiдлало Чорну Клеву. Хруснула десь гiлка, крикнув готур, зпiд вивертня зiрвалася й пострiбала до гори серна. Забута, зруйнована колиба. Делi, що з них зложенi ┐┐ стiни, погнили, обросли мохом i маленькими деревцями. Це рештки вiйни. Тут стояв якийсь штаб. Зупинився. Абсолютна тиша. Робиться моторошно. Злободеннi справи й цiлий бiг нашого життя на хвильку тратить свою привабу. Думи крають час i простiр, перевертають камянi сторiнки минувшини й зазирають туди, де писано все лiтерами крови й огню. Очi ж шлють гляд за глядом до шпилiв гiр, що вгрузли в саме нутро планети й лежать ось, нiби забутi на бойовищi шоломи якихсь велитенських во┐нiв. У хмарах, у стрiльнiй блакитi грузнуть ма║статно ┐х верховища. На них лiг знак сонця, круглий, урваний, а над ними золотом кутий, троякий знак сильних, знак вiчно бажаючих перемоги. Перед ним - ген до стiп соняшного трону того мiсця, де воно благословля║ день, хильнувся та й свавiльно розлiгся навкруги лудяний сонцем простiр. Там, на його ланах, у хвалдах його габи, у хвилях розкоту - степy, пралiсу, моря родилось i приняло металеву твердiсть. Якесь особливе слово... I проникло воно в глибини, у височi, вiдпяло далечiнь, загрiлось у буревi┐ душ i сердець небувалим полумьям, досягло камяних гiрських уст... I встали гори i промовили. I вже здавалось, столiття - десятки сивих сивих столiть царювала тут велика тиша, що сторожко вслухалась у безконечнi колисковi пiснi струнких смерек... I, здавалось,усi руки, всi уста, всi серця гiрського племенi - це камiнь, це гранiт, безмовний, безбарвний, холодний... Здавалось очi його залитi шклом, що на ньому стояла роса вiчних туманiв, що нiколи, нiколи не мiняли сво║┐ жорстоко-безнадiйно┐ барви. Але слово, що громом,стогоном виривалося з камяного нутра потужних велитнiв, нараз зтрясае самi основи царства вiкового спокою. Здрiгнулвсь i жадiбно затрiпотала сама земля. Вона уздрiла свого Творця в безмежних висотах неба, що дихав зливою сонця, натхнений страшною силою чину. Вона ожила. 1932 - 33. Ясiня - Прага. (Кiнець) [1] На Гуцульщинi коли кличуть, то скорочують iмена. [2] Басурканя - вiдьма. [3] Волоцюг [4] Ти чого тут сидиш? [5] Не розумiю