це вплинуло зле. Виття пса, вiтру, вовкiв, творили навколо прикре й непривiтне середовище, ┐й хотiлося сонця, спокою, ┐й ввижався стрункий, пахучий лiс, земля вкрита грубою верствою рудоватого моху, прозорi великi краплi води, що застигли на розчервонiлому з чорними вусиками обличчю. З прибуттям пса мрi┐ ┐┐ прибрали ще бiльш хворобливих форм. Здавалося, що батько навмисне приволiк того пса, щоб вiн нарушував ┐┐ спокiй. Вони обидво║ не говорять. Цiлий мiсяць мiж ними вза║мний бойкот. Нiхто тепер так не почував сво║┐ правоти, як Йонаш i, разом, нi одна душа не могла бiльш, нiж Кiтi, бути переконаною, що причиною всiх нещасть ║ нiхто iнший, як и батько. Йонаш лютував, лаяв Цоканiв, посилав ┐м як найбiльше в пельку хол║р i святочно обiцяв, що при першiй можливостi, скрутить хоч одному з них карка. - Слухай, - шепоче стара. - Дитина хворi║. Вона вже навiть не плаче. Вона дiстане сухоти. Що ти собi дума║ш? - Не я тому виною, - грубо вiдповiда║ вiн. - Але ж вона вмре. Вiдчепися - скрику║ вiн раптом. - Ви з мене вимотали нерви. Ви хочете загнати передчасно мене в могилу! Що вона собi вбила в голову? Вона уявля║ собi, що я якась ганчiрка, покидьок, з чим можна собi бавитися, як ┐й лише заманеться. Вона хоче, щоб я йшов до тих мужикiв, ставав перед ними навколiшки й цiлував ┐х постоли! А все, щоб задовольнити ┐х примхи, щоб звести ┐┐ з любовником, щоб доконати свого! Але будь я проклятий, коли мене ця химерна дiвчина поставить на колiна. Я ще ┐м усiм покажу. Я ще ┐┐ коханця вперед, нiж з нею до шлюбу, пiшлю на шибеницю. Я вже маю проти цього докази! Зрадник, ренегат, продажна сволота! Зривався, гасав по хатi, лютував. Його обличчя корчилося тисячами бридких грiмас, нiс набрякав, вуха вiддувалися. - Хай вмiра║! Хай вмiра║! - шеплять його здрiгаючi вуса. - Тут вiйна, боротьба! Тут батькiвщина в небезпецi ! - Але ж i вона не менше тебе стражда║ за батькiвщину. Йонаш призирливо стиска║ широкi качачi губи. Стара знизу║ сухими плечима, втера║ сльозу й верта║ться до дочки. - Дитино, - шепче вона. - Кiтi моя люба! Ти зна║ш, як менi боляче на це все дивитися! З┐ж хоч що-небудь... Кiтi лежить i нi одна ┐┐ жилка не ворушиться. - Кiтi! Вiн божеволi║. Що ти собi дума║ш, дитино? Вiн увесь лють. Вiн не спить ночами, а все десь гаса║. Кiтi поверта║ голову й кида║ на матiр байдужий погляд. - Вiн зробить якийсь злочин... - А все для того, - ледве чуйно говорить Кiтi, - щоб переломити мене. Все на те, щоб зруйнувати цей край i вiддати його в руки ворогам. Знаю. Вiн хоче забити Дмитра. Хай зробить це. Дiвчина так висловила, що стара здрiгнулася. - Кiтi! Боже мiй, Боже мiй! Що ти дума║ш? - Так, мамо, - спокiйно продовжу║ Кiтi. - Я зроблю також великий злочин. Вiн тиран. Так, батькiвщина вимага║ жертов, але не тих, що вiн дума║. Вiн запер мене в оцi гори, обставив дикими лiсами, оточив вовками, жахами, приволiк отого пса. - Дитино! Ти несправедлива. Ти-ж любиш нашi дикi лiси! Кiтi не вiдповiла на це. ... вiн хоче мо║┐ смертi, вбива║ мою любов, глумиться й топче найсвятiшi мо┐ почування. Вiн ... вiн ... - I ┐й робиться шкода себе, уста ┐┐ тремтять, витягаються у лiтеру о й на очах збiгають блискучi сльозинки. - Боже мiй, Боже мiй! Защо пiслав ти менi, о, Всевишнiй, цi муки? Великий всемогучий Боже! Зглянься надо мною, пiшли в мою хату хоч один промiнчик сво║┐ велико┐ ласки ... - молиться стара. А Кiтi нiма. Вона лежить, дивиться сухо й безглуздо на стелю. До ┐┐ свiдомостi лише частинне доходять благання матерi. п┐ серце наповнене згустками трагiчно┐ любовi й не прийма║ до себе жалю й спiвчуття. Воно пiде на все, переступить всi гряницi, злома║ найсвятiшi закони ... Кiтi заплющу║ очi. I раптом, з яко┐сь безоднi й темноти, до не┐ сягнули чи┐сь ридання. Вiдкрива║ очi й пiзна║ матiр, що рида║. Тодi Кiтi оберта║ться й вста║. - Це ти, мамо? Так. Це вона. - Кiтi широко вiдчинила очi й дивиться на невеличку схилену постать коло свого лiжка. Тодi почина║ все розумiти. Скида║ з себе ковдру, спуска║ з лiжка нагi нiжки, торка║ться ними встеленого медвежою шкурою помосту й обнiма║ голову матерi. - Мамусю, - шепче Кiтi й гладить матiр хисткою рукою. - Мамусю! Не треба. Не побивайся. Мамунечко, добра моя мамусю! Сердечна, щира, золота мамо! Встань. Ну, встань, пiдведися. Глянь на мене. Дивися, мамусю, я вже знов твоя Кiтi, твоя доня. Мати тяжко пiдводить голову. На обличчi висять краплi слiз. Кiтi обнiма║ ┐┐ й пристрасно горне до сво┐х грудей. - Мамусю, мамусечко! Я тебе дуже, дуже люблю. Ти щира, ти не ма║ш злого в серцi. Ти вiльна вiд великого грiху. Ти можеш ясними й чистими очима дивиться в обличчя правди. I я щаслива, що маю таку маму. Щаслива, що маю коло себе хоч одну душу, що ┐й можу геть усе, до ║диного слова, сказати. А сказати хочеться багато. Безлiч хочеться сказати, тiльки соромно, матусю. Соромно все сказати. Дума║ш, що будуть про тебе зле думати, що не зрозумiють тебе. Дума║ш, що ти станеш менчою в очах людей. Воно не треба цього соромитися. Боже! Коли б я мала сили сказати всю правду й не соромитися. Мамусю! Навчи мене тих слiв, що ними можна сказати правду. Очi ┐┐ заблищали слiзьми радостi. Вона ще бiльше горнеться до матерi. Чу║, що ┐й ста║ лекше, що внутрi ┐┐ розта║ щось те тяжке, згусле. - Мамусю! Не думай, що я така зла. Я добра, але й я ображена. Подумай, мамусенько, як менi тяжко. Подумай, в який я час росла й виховувалася. Гiмназiя, початок вiйни, вiйна. До всього; ось це нещастя. Я нiколи не зазнала вiдрадно┐ хвилинки. Пригадую школу. Тяжкi, касарнянi мури. Сухi, мов пергамент, чернечi обличчя вихователiв. Вiчне переслiдуванiй жахливою системою виховання. Ми не мали права сказати слова одверто. Ми вели вiчно боротьбу за мову. Виплекувано в нас штучний, хвальшивий, надутий псевдо-аристократизм, зроблено з нас дурних провiнцiялок з комiчними поняттями й уподобаннями. Ми голоднi на культуру, на культуру глибоку, безпосередню, що ┐┐ мають в собi хоч би отi гнобленi вiками гуцули. Мамусю. Я не кажу дурниць. Коли ти лишень трошки вдума║шся в мо┐ слова i пiзна║ш суть живучостi гуцульсько┐ душi, ти не будеш звати мене дурненькою дитиною. Нашi всi отi Бабчинськi, Пластуни, все оте покалiчене духовенство без нiяких духовних потреб, все то, мамусю, й ║ наше горе, наша кара, защо ми сьогоднi несемо вiдповiдальнiсть. Всi вони ║ раби й дикуни, що носять краватки й живуть у кiмнатах з мiщанськими оздобами, що мають претенсiю на аристократизм. Уяви ввесь комiзм людей, що, не знаючи чужо┐ мови, калiчать ┐┐, щоб тiльки уявити себе чимсь, що на його думку ║ аристократичним I я, мамусю, аж тепер починаю розумiти це зло. До цього часу менi здавалося, що то дрiбниця, що так i ма║ бути. I нарештi, мамусю... Дай менi силу сказати останню правду. Нарештi я покохала. Не знаю, чому якраз покохала його. Не знаю... Можливо, мамусю, вiн i не... Нi, я цього не можу сказати. Вiн жива з нервами й душею людина. Вiн аристократ вiд природи, вiн культурнiший вiд iнших. I як же тепер? Що менi робити Вiдректися його, стати на сторону батька. Зректися само┐ себе й пiти до них, до Розенкранцiв, Бабчинських? Нi, мамусю. Я не можу йти до них. Я не можу бути зрадницею того, кого вибрало мое серце. А разом з тим я не хочу й зраджувати сво┐й батькiвщинi. Що ж робити? Не плач, мамусю. Я дiйсно жорстока дочка. Я роблю лихо й хочу, щоб ти спокiйно на нього дивилася. Але все таки не плач. Дай тебе поцiлую. Ну, ще раз. Боже, мамусю, якi солонi тво┐ уста й щоки. Поцiлуй i мене. Ще раз. мiцнiше. Менi так легко тепер. Я чую навiть бiльше в собi сили. Боже, Боже! Коли б менi побачити його. Нi, нi! Краще не бачити. Я не переконаю його. Цi твердi камянi мужчини. Вiн не послуха║ мене. Ах, мамо, мамо! Все котиться до долу. I Кiтi горнеться до матерi. Ах, мамусю, як хочу його бачити, чути коло себе! Що я дала б, щоб тiльки його мати тут. Я вiднайшла б знов життя, а так нема║ сили. Нема║ сили, що втихомирила б кхання. Нема║ розуму, що мiг би мудрими чинами оминути вiйну, революцiю й любов. Я в цьому переконалася. От ти часто кажеш - подумай, подумай. I я думаю, маю безконечно. I що далi думаю, то бiльше заплутуюся, менше знаю, що робити. Часом вже гада║ш: - ну, я зроблю так i так. Це буде розумно, а за хвилину робиш i сiм щось протилежне, зовсiм нерозумне. А може то й розумне, мамо. Може так i треба. Я от i тепер, я розважаю, як людина, що все розумi║, але чому ж не можу зробити, щоб все сталося добре. Чому не встанi не тiльки примирити батька й Дмитра. Мадяршину й укра┐нцiв, жидiв i гуцулiв, а навiть не встанi й себе примирити. Чому, мамо? Можеш мене осудити. Осуди. Осуди гостро, але тодi осуди все. Зроби, мамо, гостру цензуру й викинь з життя непри║мнi мiсця. I коли ти дума║ш, що вiд цього щось краща║, викинь усе. Забудь, що сказала тобi, пропусти повз тво┐ вуха, не думай про це. Я ж думаю, що вiд цього нiчого не покраща║. Кiтi раптом замовка║. Подумавши, нiби чогось злякалася. - Боже! Я так багато говорила! Я ще нiколи так багато й так поважно не говорила. Даруй, мамусю! Зо всiх куткiв кiмнати вилазить вечiр; Вiкна поволi гаснуть. 14 Сотник мадярсько┐ армi┐ Артур Шульман, комендант ясiнсько┐ вiйськово┐ залоги, по довгих i впертих домаганнях Йонаша, нарештi, приняв останнього дня довшо┐ розмови, що торка║ться справ "нашо┐ провiнцi┐". Розмова вiдбува║ться у головнiй кватирi, при Церковнiй вулицi недалеко вiд двiрця. Рiвно в шостiй вечора сотник вернувся зо служби, передягнувся, закурив i сiв. В ту саме хвилину повiдомляють пре при┐зд Йонаша. Сотник покашлю║, вста║. Пiдходить до завiшеного вiкна. З надвору чути брязкiт балабонiв. Йонаш прибув санками. Пара хвилин i Йонаш роздяга║ в почекальнi свого тяжкого з лисячим комiром кожуха, витира║ хусточкою мокре вiд снiжинок розчервонiле обличчя, носа, очi й пружнiми кроками входить до кiмнати сотника. - Сердечне поважання, пане сотнику! - Вiта║ з низьким елегантним уклоном Йонаш коменданта. - Вiтаю,- пане лiсничий! Дозвольте запропонувати мiсце й цигарку. Щиро прошу вас. - Дуже вдячний. Вибачайте, що змушений забiрати вам ваш дорогоцiнний час - сiдаючи говорить Йонаш. - Я дозволив собi потурбувати вас в однiй важливiй справi, що безпосередньо торка║ться нас з вами, в розумiннi дальнiшого перебування нас у цiй кра┐нi, як ┐┐ господарiв. - Радо вислухаю в цiй справi вашi мiркування - витираючи сiрника, ввiчливо дода║ сотник. - Вони, пане сотнику, не складнi. Вони зводяться до того, що в дальнiшому нам з вами загрожують непри║мнi ускладнення, що можуть принести нам не мало прикрих хвилин. - Пан лiсничий, розумi║ться, опiрають сво┐ мiркування на якихсь конкретних доказах? - Дозволю задовольнити запит пана сотника. Одна довiрена менi особа, що ввесь час докладно iнформу║ мене про стан рiчей, в останнiх днях повiдомля║, що серед населення краю зростають небезпечнi тенденцi┐. Доходить до того, що населення намiря║ потурбувати нас повстанням. - Що? - витрiща║ очi сотник. - Так, пане сотнику. I що головне, то дозволю зауважити, до цi║┐ авантури замiшанi люде, що стоять близько головного командування нашо┐ залоги, що, дозволю собi сказати, ║ вашими помiчниками. - Пан лiсничий бажають висловити менi сво┐ твердження яснiше. - Розумi║ться. Смiю доложити, що тi║ю особою, що працю║ в двох напрямках, ║ ваш заступник. -Ха-ха-ха! Але; пане лiсничий! - заливаючися реготом i випускаючи хмари диму, говорить сотник. - Та ж пан Цокан виявив себе в останнi часи настiльки спритним.... - В органiзацi┐... - перебива║ швидко Йонаш. - Пардон. Я не докiнчив свого речення пане лiсничий. Так, в органiзацi┐, але нашо┐ залоги. Наша залога виглядае тепер цiлком поважною вiйськовою формацi║ю. Здiсциплинована, добре сiтуована, надiйна i, що найголовнiше, склада║ться з рiзноманiтного елементу ... У нас мадяри, словаки, у нас русини. Все то зжилося, все то збите, все дiйсно, в повному значеннi слова, ║ неабияка мiлiтарна сила. Мiй заступник, пан Цокан, найкращий приятель i довiрений в останнi часи докладно висвiтлив менi всi фантастичнi чутки, про якесь там нiби повстання. Яке повстання? Хто повстане? На кого повстане? Дозвольте. Вказу║те на укра┐нцiв. Укра┐нцi в останнiй час занятi власними справами. Вони мають большевикiв, полякiв... Вони ведуть на три фронти боротьбу. пх дипломатичне представництво в Будапештi веде переговори з нашою владою, про постачання нами для них збро┐. Вони домагаються вiд нашо┐ влади признання ┐х держави, а при цьому, розумi║ться, не може й бути мови про якесь там Закарпаття. Та це ясно. Укра┐на в цьому не заiнтересована. Мiсцеве населення виморене вiйною й голодом, воно не ма║ нi людей, що його вели б, нi засобiв. Хто ж тодi повстане? Пане лiсничий даруйте, прошу вас щиро, але вашi побоювання, мабуть позбавленi рiчевостi. Смiю вас запевнити, що все буде гаразд i за сво┐ слова готовий завжди вiдповiдати. Йонаш почав помiтно хвилюватися. Вислухавши терпеливо до кiнця мову сотника, лiсничий зауважив: - А все таки вашi, пане сотнику, твердження не вiдповiдають дiйсностi. Сотник витяга║ шию, виставивши вперед праве ухо. - Так. - продовжу║ Йонаш. - Повстання готу║ться i то на скоро. Воно розпiчнеться на гуцульське Рiздво. Про це мусите негайно повiдомити центральну владу. - Ха-ха-ха, хо-хо-хо! Тон ваш, пане лiсничий, набiра║ шорсткостi. На Рiздво, кажете? Сьогоднi? Це тодi, коли я з паном Цоканом гоститиму в його батькiв? Ще може скажете, що Цокан одночасно зо мною керуватиме тим повстанням. Ха-ха-ха! Нi, нi-нi! Я, пане лiсничий, дуже зобовязаний вам за вашi турботи, але... - Пане сотнику! - зрива║ться Йонаш. - Ви не орi║нту║теся в справах! Ви сто┐те далеко вiд дiйсностi. Завтра почина║ться повстання! Ним кермуватимуть Цокани! А як ваш заступник призначений комендантом Ясiня на ваше мiсце. Доношу вам це i домагаюся вiд вас негайного повiдомленя влади й зроблення вiдповiдних заходiв у справi оборони, а рiвночасно з натиском домагаюся арешту Дмитра Цокана! Вiн почервонiв. Очi заблищали. Сотник, закусивши губу стримував себе, як мiг. Вiн намагався заховати поставу джентельмена до кiнця. - Даремно, пане лiсничий, зволите хвилюватися. Я е комендантом залоги й за все сам вiдповiдаю. Вношу пропозицiю, подати вашi мiркування центральнiй владi вами особисто, а рiвно ж запропонувати ┐й вашi послуги на посаду коменданта Ясiня. Я охоче переступлю вам мо┐ обовязки й мiсце Ну, а тепер до побачення Надiюся, що все буде гаразд Одночасно подбаю про те, щоб вашi пророкування не стали дiйснiстю. Йонаш остаточно схвильований. Вiн тремтить, от-от не витрима║, вибухне й засипле коменданта сво┐м гнiвом. Не помiтивши подано┐ комендантом руки, вiн швидко вирива║ться в дверi, накида║ кожуха й через пару хвилин балабончики сповiстили його вiд┐зд. Сотник Шульман, ображений до глибини душi неможливим поводженням Йонаша, обурений, не ходив, а гасав по кiмнатi. Вiн не розумi║, як мадяр може себе так поводити. Вiн ще покаже тiй поганi, хто вiн такий i нiколи не дозволить всякому лiсничому втручатися в вiйськовi справи. Вiн ще викличе його перед суд чести за образу мадярського старшини. - Дивися, хам! Бач, яка морда Б║ в голову якусь нiсенiтницю, злий на Цокана за свою зiдiотiлу дочку й дума║, що це вже пiдстава для того, щоб робити менi скандали. Нi! Вiн тут мусить рiшуче виступити Вiн не яка-небудь ганчiрка, вiн аристократ i старшина Вiн мусить зараз жадати вiд лiсничого сатисфакцi┐. I комендант пiдходить до телефону, бере слухавку, дзвонить, - Гальо, гальо! - Телефон мовчить. - Гальо! - кричить комендант i нервово шарпа║ апарат. Але невинний механiзм заскреготав i знов мовчить далi. - Гальо! Що там? Сучi сини, капустянi голови, подубiли? Гальо!.. - нi одного згуку. - Гальо! Гальо! Гальо! Тут комендант, сотник Артур Шульман! Що там, занiмiли?! - репету║, мов навiжений, сотник, але апарат зовсiм на те не реагу║. - Що за чорт? Скандал! Вiчно оте попсуття. Ех, живеш у тiй чортячий норi й хай тут земля провалиться, нiяка холера не буде про це знати. Браш, Браш! Де ти залiз, мордо, корово обдрiпана! - репету║ на свого джуру сотник. З вузеньких дверей сусiдно┐ темно┐ й холодно┐ кiмнатки, що сполучувала сотникове мешкання з кухнею, в напiв вiдхиленi дверi, висунулася надута, червона ипка Браша. Шульман пiдбiга║ до нього, пха║ ногою дверi, хвата║ Браша за чуба й витаску║ його на середину кiмнати. - Що за чортяка тобi в пельку, моду собi завiв показувати тiльки з-за дверей свою огидлу пику. Сюди, йолупе, ма║ш виходити! Сюди! Розумi║ш? Ма║ш вийти аж до мене, стати вiддалi трьох крокiв, стулити копита й слухати. Капу║ш? - Так ║, пане сотнику! - випина║ черево Браш. - Струнко! - команду║ Шульман. - Копита, копита, осле! Ноги тво┐ дiйсно iдеальна гидота Хто повставляв тобi такi кривуляки? - Не можу знати, пане сотнику! - А зна║ш, що ти повинен знати? - Нi. Не знаю, пане сотнику! - А що, коли б тебе поставили в коноплi Розумi║ш? - Так ║, пане сотнику. - То ти мiг би бути розкiшним страхопудом. Гудзикiв нема, пояс розлiзся. Носа втри... Стiй, не тепер. Скомандую вiльно. Так слухай. Негайно менi бiжи до старшинського клюбу... - Так ║, пане сотнику! Ну. Там ти зустрiнеш панiв старшин Шровбу i Водiчку. Бiжи й скажи ┐м, щоб вони в десять годин вечора були в мене. Та скажи обовязково. Стiй. А коли б ┐х не було у головнiй залi, запитай у кельнера. Вони звичайно в тiй маленькiй кiмнатцi грають в карти. А коли б ┐х там не було, гони до панночок Крайзрiв. Зна║ш, де вони живуть? Нi. Ну, розумi║ться. Коло сiльсько┐ хати, за мостом. Але вони можуть i у Крайзрiв не бути. Сьогоднi субота й ┐х може чорт зна куди занести... Так ти забiжи до Боршi┐в, до Бабчинського, до Яруса, словом, до самого люципера, але мусиш ┐х знайти. Розумi║ш? Нiякого чорта ти не розумi║ш Бачу по пицi. А тепер кругом марш Але раз-два Браш пiсля тако┐ парнi бомбою вилетiв на вулицю, а задоволений, що зiгнав злiсть, сотник Шульман вигiдно вмощу║ться у глибокому фотелi й закурю║. Заложивши ногу на ногу й випускаючи тонкими струмочками димок, сотник усмiха║ться й дума║ як то вiн заговорить з Йонашем i що то вiн вiдповiсть. Вiн його, чортового медведя, навчить, як поводитися зо старшинами. Вiн його, як ковбасу, удво║ зiгне. Вiн йому докаже, хто тут комендант, а хто лiсничий. У кiмнатi ясно свiтиться лямпа, на дворi темно, мiсяць ще не зiйшов. Сотник докурю║, розважливо кладе до полiльницi решту й вслуху║ться до гармiдеру, що дблiта║ з вулицi. - Ага. Це гаразд. Той мiшок одразу ┐х цапнув... Ну розкiшно. - Вста║, обтяга║ться i натяга║ на обличчя вираз жартiвливо┐ поважностi. Гармiдер збiльшу║ться. Чути, вiдчиняються сiннi дверi, затупотiло в передпоко┐в "Роздягаються" - дума║ сотник. Iз розставленими обiймами готу║ться зустрiти сво┐х приятелiв i тiльки хильнулися дверi, сотник викрику║: - ааа! Друзi... Решта слiв застрягло в горлi. Вiн остовпiв. Очi баранячим рогом пролiзли на верх, а руки мимохiть пiднялися догори й так задубiли. Перед ним, замiсць приятелiв, стали двi потужнi постатi з револьверами, направленими в, його груди. Не голосно, але впливово, попрохали вони пiдняти його "руки в гору" й "iменем повстанчого комiтету" дозволили потурбувати його арештом. Сталося все так несподiвано й швидко, що вiн навiть не встиг сказати слова. Одягнувся й вийшли надвiр. Там звичайна зимова передрiздвяна тиша. На груниках прищулилися й мовчали хатки гуцулiв. Рiдко в якiй свiтиться вiкно. Сотника посаджено в санки i вiдвезено в напрямку сiльсько┐ хати. Там десь i Браш шука║ сво┐х Шровбу i Водiчку. 15 Розлютований Йонаш, вийшовши вiд коменданта, кида║ться в санки й прожогом з мiсця пустив конi в чвал. Нiчого не вдi║ш. Небезпека неминуча. Мусить, якнайскорiше додому, полагодити деякi справи й на цiлу нiч до Рахова. - Швидше, швидше! - жене вiн вiзника. Вiн по┐де, вияснить, докаже. Вiн доб║ться негайно┐ змiни коменданта, бо цей надутий пяниця зовсiм нiкуди не годиться. I який чорт зробив його комендантом? Його просто слiд би на шибиницю. Цей зрадливий пес пiдшився, обдурив!.. А все-сам винен. Це все кара за мякотiлiсть. Заскиглила та коза, а тепер роби, що зна║ш. Темно по горах лягло. Заснiженi груди землi цiпiнiють у стисках морозу. А мiсяць все ще не зiйшов. Прудко бiжать молодi коники, а легкi саночки ледь торкаються гладенько┐ колi┐ дороги. На затоках шурнуть у бiк i далi. Мигають придорожнi стовби, жидiвськi хати... Земля бренить, тiка║. Бiжать рiчка, лiс, гора. Нарештi при┐хав. Але невстиг вiн злiзти з саней, як назустрiч йому виступило кiлька людей зо збро║ю. - Iменем i т. д. ви арештованi! - Йонаш не чу║ цих слiв. Рука блискавично сягнула кишенi i не встигли вояки пiдбiгти, як тарахнув пострiл. Один з озбро║них людей скрику║ й одразу кляка║. Кiлька легiнiв накинулося на лiсничого. Розпочалася боротьба, сапання, стогiн, храпiння. Через пять хвилин зо скрученими назад руками його вiдвезено тими самими саньми, що ними при┐хав. Очунявся в льоху пiд сiльською хатою. Спочатку не мiг усвiдомити, що сталося й де вiн ║. Низенька, темна нора. Пахне щурами й ще чорт зна чим. Два тапчани, пiд вiконечком столик i на нiм ледь жи║ тендiтний промiньчик лойово┐ свiчки. Одначе вiн тут не сам. На одному з тапчанiв, скулившися на подобу щура, якась постать. При входi Йонаш зовсiм не помiтив ┐┐. I аж пiзнiше не мiг вийти з дива, пiзнавши в постатi пана сотника. Вираз, що прикрив обличчя обох знайомих, не пiдда║ться означеннi. Сотник не витримав перший, прудко зiрвався й ревнув: - Не смiйте скалити зуби! Йонаш швидко вiдступив, схилився на нари i замовк. Настала мертва, гробова тиша. Чути, як зверху вiдбиваються чи┐сь байдужi кроки. Цок-цок-цок-цок. Чотири туди, чотири назад. 16 Пiсля розмови з матiрю, Кiтi дещо поправилася. Повеселiшала, приняла страву й не лежала на лiжку. Вона все думала. Видно, снувала якiсь плани. Хотiлося ще раз лояльно вступити в боротьбу з обставинами. Нераз хотiлося зiрватися в простiр i демоном летiти над горами, лiсами, туманами; злетiти темно┐ ночi до страшного, забороненого мiсця й там вiддатись у владу жорстокого грiха. Часами кликала матiр, душила ┐┐ в обiймах, великi чорнi очi благали чогось, чого мати безсила дати ┐й. Вiдривалася, тiкала, плакала або спiвала, часами зривалася серед ночi й готова була кудись вiдiйти. - Це божевiлля, мамусю! - шепчуть и уста, а руки обнiмають когось, хоч коло не┐ зовсiм нема║ мамусi. Навколо нiч, лiс, ви║ пес, свiтить мiсяць i виблиску║ срiбло снiгово┐ габи. Ранок, день, самота. Надходить вечiр. Пригадала, що сьогоднi у гуцулiв Свят-вечiр. По груниках у деяких мiсцях яркiше свiтяться вiконичка, теплiше натопленi хатки. У такий вечiр сходиться гуцульська родина, довго молиться перед невиразними, мов часописна iлюстрацiя, образами, пiсля сiда║ за стiл i ┐сть святу вечерю. Кiтi задумала вийти пройтися. Надягнула щось теплiшого й вийшла. Почина║ смеркати. Тихо й поволi запада║ нiч. Кiтi зупинилася й слуха║. I що далi вона вслухалося, то ставало ┐й при║мнiше, легче на душi. Тако┐ урочисто┐ тишi вона, здавалося, не переживала ще. Непорушне й струнко стоять стiною смереки. Бiла поверхня землi ледь помiтно диха║, нiби груди заснуло┐ людини. Кiтi робиться надзвичайно при║мно. Болi, буревiйнi пристрастi, уляглися спокiйно на днi ┐┐ нутра, скулилися й замовкли. То ж у цю нiч народився Вiн, той великий, що сказав: "прийдiте до мене всi страждающi i обремененнi". Кiтi зна║, що в не┐ сьогоднi нема║ свята, але ┐й чомусь зда║ться, що свято те якраз сьогоднi. Вiн тут, у гуцулiв народився. Так. Безперечно Вiн тут народився, цi║┐ ночi. Боже мiй, Боже мiй! - шепче Кiтi. - Як страшно при║мно, що чу║ш радiсть, що ма║ш спокiй у душi. ┐й забажалося тепер любити всiх, обняти, гноблених i гнаних. Он на грунику сто┐ть хатка. Вiдколи Кiтi тут жи║, щодня бачить ту хатинку, але ще нiколи не була у нiй. Вона лиш зна║, що там жи║ старив глухий, з довгим сiрим волоссям, дiд Штефан. У нього ║ дочка, а в дочки дво║ безбатченкiв дiвчаток. I ┐й заманулося пiти туди. Пiшла. Пiшла просто без стежки, борхаючись у глибокому снiгу. Штефана бачила вона не раз, як той з довгою в зубах люлькою, у старому засмальцованому, побережницькому одязi з сокирою на голому тiлi пiд поясом, просту║ до лiса. Кiтi зна║, чого вiн туди просту║. Вiн йде геть високо на гору, залазить у хащу, довго сперто кашля║, озира║ться навколо i почина║ цюкати сво║ю загрiтою сокирчиною суху смеречинку. По довгому часi смеречинка пiддасться йому, тихо схилиться до землi, а Штефан дбайливо очищу║ ┐┐ вiд галуззя. Пiсля вийма║ з-за пазухи мотузочка "шпаргу", робить петельку, зашморгу║ нею смеречинку й волоче ┐┐, мов муравлик, до себе. I це вiн робить майже щодня. Що там дi║ться далi з тi║ю смеречиною, Кiтi не зна║. Ось тепер вона якраз зайде й подивиться. I от вона вже на грунику. Серед снiгу, нiби загублена, хатинка. Навколо нiяко┐ загороди, анi оборогу. Лише невеличка, мало втоптана, стежечка, пiдбiга║ до широкого, пiд порогом камiня i зника║ в прорiзi квадратових дверей. Кiтi пха║ тi дверi. Зо скреготом западають вони в нутро сiней. Там мокро, темно i пахне гно║м. Направо хлiвчик, налiво дверцята до хати. Увiйшла Через них i зупинилася коло порога. Ледь промовила привiтання, розгубилася, не зна║, де ступити. Зправа величезна пiч i в нiй пала║ огонь. Свiтло з печi освiтлю║ хатинку. Свiжо нарубанi полiнця лежать купкою коло печi. За пiччю, прикрита темними дрантинами, постiль. У лiвому передньому кутi притаковився кривий столик, вiд нього аж до дверей вузенька пiд стiною лавиця У хатi сувора тиша. Запах, нiби у натопленому льоху. На постелi, з мисочкою на колiнах, сидить сумрачна, закутана в хустку, жiнка й голосно сьорба║ деревяною ложкою якусь страву. Коло столу з люлькою в беззубому ротi сидить Штефан i тяжко, голосно сапа║. Час вiд часу вийма║ вiн люльку, довго кашля║, харка║ на долiвку i знов курить. Долiвка земляна, мокра, з витоптаною по серединi ямою. На печi, у пiрванiй вишитiй сорочинi, сухе дiвчатко. Замiсць очей, - глибокi темнi зiрки, на голiвцi жменя сiна. Кiтiне прибуття не було тут особливо бажаним. Жiнка, що сьорбала страву, муркнула i майже не подивилася. Штефан звiвся на ноги, розкаракувато зробив кiлька дибкiв i хрипким, ледь чуйним голосом, прошепотiв: Вiта║мо вас, кн║гинько! Що вони собi баж║ють? Св║тичко наше увидiти? Бiду нашу? Сiдайте, кн║гинько. Радi ми, ади, хоч таке щ║ст║чко Бог св║тий дарував. Один раз таке св║тичко, один раз Христос народивсi i мир словом загрiв. Сидить отак людина, гей би камiнь божий, руки ламле, голову сушить... - Сильний зрив кашлю перетяв його мову. Хапнувся рукою за груди, ноги затремтiли i вiн швидко вiдiйшов напомацки до лави. - Хай вiбачать, - вiдкашлявшись, продовжу║ старий. - Сiв║м. Не годен на ногах вдержатисi. Ото ║к зарiже, ║к зач║вить, ║к ш║рпне тобов... Люфт ма║мо добрий, але хлiба нема. Водов самов не вiд║ржисi в тiлi душа. Голод, кн║гинько, то решток усього. Всяке горе переживе чоловiк. Запалив пiпу, сiв i думай. А голод i не закуриш i не задума║ш... Анi святов водов не закропиш. От св║тичко Бог дав... Агiй, Олено! Мо'би кн║гинцi, гостi нашiй у такий час, дещо повiч║рiти... Пiшов║м нинi до Ясiн║, принiс, ади, жменю мелаю. Ох, т║жко, т║жко! I старий замовк, головою похиту║. Оленка перестала сьорбати i протяга║ Кiтi свою мисочку. - Вiдкоштуйте, кн║гинько, нашого. Нич бiльше не ма║мо. Кiтi злякалася. Стало боляче й нiяково. Не зна║, що сказати. Голiвка, що ввесь час злякано визирала з печi, сховалася. Натомiсць з-пiд постелi виглянуло кiлька ягнячих голiвок. Повисаджували писочки через драбинку й хрупають сiно. Кiтi зобачила це й зрадiла. - Дiдусю! Газдинько! Дякую вам. Я не голодна - ┐й було тяжко говорити, бо знала мало слiв. Вона. запитала, чи зна║ старий, хто вона, попросила молитися за свого батька й, пообiцявши принести щось з дому, вийшла й швидко, швидко побiгла додому. Вона в той час зовсiм забула за себе. Думала тiльки за тих людей, що ┐х щойно бачила. Хочеться забрати з дому все й вiднести тим людям. Ах, яка вона нерозумна. Вона ж могла вже давно пiти до тих людей, познайомитися з ними, допомогти ┐м. Скiльки це принесло б ┐й задоволення. Але тепер Кiтi прибiжить додому, кинеться до мами, розкаже ┐й все i вони обидвi допоможуть тим бiдачиськам. Але прибiгши до сiней, почула у кiмнатах великий рейвах. Кiтi вiдчиня║ дверi, i назустрiч ┐й виступають озбро║нi люди, що заявляють ┐й, що вона арештована. За що? Але Кiтi не ма║ часу на роздумування. В той саме час ┐┐ погляд впав на раненого вояка, що лежав на бiлiй, заплямованiй кровю, постелi. Одразу ┐й здавалося, що то батько, кинулася до нього, але груба рука зупинила ┐┐ й вiдкинула геть. Кiтi отямилася у темнiй, холоднiй кiмнатi. Що сталося? Вона бажа║ вияснити положення й почина║ грюкати у дверi. - Кi-тi! - почула вона слабий голос матерi. - Мамо! Де ти, мамо? - Кiтi кинулася в сторону голосу i знайшла матiр. Вона лежала на канапi й тремтiла. - Мамусю! Тобi холодно! Що сталося? Що, мамо, сталося? Хто там ранений? Ой, Боже, Боже! Де ║ тато? Мати оповiда║ через плач ... i його вiдвезли, - кiнча║ вона. - Куди? Куди його вiдвезли? Хiба мати зна║, куди його вiдвезли? Може вже не живе. Кiтi кида║ться до дверей, грима║; кричить. Дверi несподiвано вiдчиняються i Кiтi сто┐ть з розгубленим поглядом перед суворими, озбро║ними людьми. Вона просить, щоб пустили ┐┐ до раненого. Вона допоможе йому, завяже рани. Вона це вмi║ робити. За вiйну навчилася всього. Озбро║нi люде дозволяють. Кiтi пiдходить до раненого й жаха║ться. Той умiра║. Це вона виразно пiзна║. - Люди! Вiн умре, вiн умре! Рятунку! Дайте щось! Чого ви сто┐те?! Вiн умiра║! Кiтi не зна║ сама, що дiяти. Вона чу║ наближення чогось такого страшного, проти чого безсиле все на свiтi. Вона пiдходить до вмiраючого, покiрно схиля║тйся i дивиться на його зблiдлi уста. По них ще пробiгали останнi ознаки життя. Очi ще дивляться, але зовсiм поволi замикаються, меншають. Кiтi голосно чита║ молитву, i сльози сиплються з ┐┐ очей. 17 Над миром сто┐ть незмiрно велична нiч. Зорi - окремi мирi - вiчностi - говорять з неуявних висот про велич буття. Яблонецьким перевозом, розрiзуючи величезнi снiговi замети, ви┐хав з Ворохти паротяг - розчищувач. Сопе, дмуха║ i кра║ снiгову цiлину. Сипле направо й налiво снiг, лиша║ за собою свобiдну дорогу. По нiй ма║ пройти потяг, наладований хлiбом, для гуцулiв. Тi ще не знають про це. Не зна║ також i Щутка, що писав свою болючу скаргу. Але довжелезний потяг сто┐ть уже у Ворохтi й тiльки чека║, поки прочистять дорогу й поки дiстане вiдомостi, що Ясiня здалася. В той час працювали повстанцi. У сiм годин зiбралися на кiнцi, що його зараз тут охрестили iмям "Свобода", i вирушили звiдсiль у трьох напрямках. Залога здалася без бою. Всi спали i нiчого не сподiвалися. Уночi прибула потуга й по всiх вулицях завешталися озбро║нi чужi люди. Ясiня мертво мовчала. Вiкна жидiвських i мадярських хат щiльно позакриванi вiконницями. У такий час, замучений, засапаний Браш гасав по вулицi й шукав Шровбу i Водiчку. Обганяв Ясiня, вертiвся по вулицi, мов навiжений i зовсiм не знав, що далi дiяти. Пригноблений i знищений, бiжить всетаки додому. Бiжить бiгом. Пiт лл║ з нього струмками. Бiжить i дума║, що то вiн скаже свому суворому пановi. Вiн чув уже страшнi прокляття сотника i щоки починали свербiти прикрим передчуттям. На вулицi порожньо, але цього Браш не зауважу║. В той час з кiнця над Ясiням вилетiла пiд небо величезна огняна гадина. Браш зовсiм не знав, що то гасло повстанцiв. Це ще бiльше його зтурбувало. Бiжить, землi не чу║. I раптом, коло церкви до нього вибiгають якiсь люди й погрожують йому збро║ю. - Куди чвала║ш? - гримнув над ним голос i не встиг Браш отямитися, як тяжеча тверда рука пiймала його за комiра й тягне невiдомо куди. - Пусти! - кричить Браш. - Я бiжу до пана сотника! - Аа, до сотника. Ми от тобi покажемо сотника. I через пять хвилин, замiсць у сотника, Браш опинився в касарнях. Тут справжня Содома й Гомора. У темних, ледь освiчених, коридорах ходять сильно озброен чужi люди. Знадвору касарня оточена також вiйськом.Кiлька воякiв витягають з касарен скорострiли й виносять крiси. На залях сидять стурбованi вояки залоги й не розумiють, що сталося. До однi║┐ з таких заль впхнули спiтнiлого i очучвiлого Браша. Його одразу пiзнали i почали жартувати. Йому троха нiяково, дивно, але досить при║мно. Пригадав свого сотника, Шровбу й Водiчку i тяжко зiтхнув.Погляд його шука║ чогось, на чому б мiг примiстити свое натомлене тiло. Коло дверей помiтив якогось стiльця i осiв на нього. - От i сидимо - дума║ вiн у голос. Але не встиг ще докiнчити думки, як стiлець пiд ним делiкатно вибачився i згорнувся в нiжках на подобу нiпонського святого. Браш, стративши опору, похитнувся, вiдчаяно вимахнув руками i, зробивши в повiтрi гiперболiчну криву, розтягнувся на помостi встигши все таки, мов кiт, попасти черевом до низу. На залi стало весело. Зiрвався дружнiй регiт. А Браш не регоче. Постогнуючи, поволi зводиться на власнi коротенькi нiжки й соромливо диву║ться, чого ┐м так смiшно? 18 - То дiточки, коли ми минулого року на Укра┐нi зустрiчали це св║тичко, - просторiку║ Iван Щутка, сидячи в натопленiй хатi мiж сво║ю родиною. - От, так було. Це вам, дiточки, стiл. О-отакий стiл. Довгий, ади дверi, широкий ци i влiз би у нашу хижу. А на столi пашнi насипано. I застелено все чистим настiльником. I от приходить сама вечеря, та й почали ми ┐сти. Господи Боже! ┐си, ┐си i кiнця нема║. Станеш, подивишся, що тiльки лиша║ться й знов ┐си. А господиня все тобi носить i носить, сипле й сипле. То тобi риба якась у тiстi i олi┐ запечена, то вареники. Це там так пироги звуть, добрi, а смачнi, ┐си i ще хочеться. А якi там паляницi печуть, а якi млинцi. У нас того зовсiм не знають. А тiсто бiле, пухке. Вiзьмеш i нiяково в руцi тримати. Зда║ться пiна, зда║ться розтане в пальцях. Ех, - закiнчу║, махнувши з жалем рукою Щутка. - Все то минулося. Коби то й нам, дiтки, туди! Дiтки слухають, жмурять очi в щонайкращих мiсцях i не вiриться ┐м. Боже, скiльки ┐жi: пси, ┐си й ще лиша║ться. Маленький Василько, що пригорнувся до зажурено┐ мамки, дума║, дума║ i каже: - Мамко! Завтла я з Дусевим Юлою такоз пiду на Укла┐ну. - Ей, сину! То ║ далеко й що ти, бiдо, там робитимеш? - Сцо лобитиму? ┐стиму. Я так мамко, хоцу ┐сти... Так дузе хоцу ... У мамки щось тисне у горлi. Вона горне дитину до грудей, а на очах самi збiгають сльози. Тук-тук-тук! - застукав хтось у вiкно. Щутка глянув туди й нашорошився. Тук-тук-тук! - застукало сильнiше. Щутка вста║, пiдходить до вiкна й дивиться в темноту. - Агiй! Хто там? - Куме Iване!- бубонить за вiкном голос.- А вийдiть но сюди. - Та зайдiть, куме... - Нема часу. Вийдiть. Щутка накида║ безрукавого кожуха й виходить. - Куме! При┐хали ... - та║мничо шепче кум. - Хто при┐хав - Та з Укра┐ни. Хлiб привезли... - Хлiб? Таки почули нас? - Видно почули. Вд║гайтесi, куме, а бiжiт до Зiмiру, а я пiду всiх повiдомлю. От радость яка! I кум бiжить далi. Вiд хати до хати, вiд вiкна до вiкна розiйшлася чутка - "при┐хали!" З грунiв висипав народ. Мороз, свято, зiйшов холодний мiсяць. По схилах бiлих гiр, мов нiчнi привиди, вста║ народ i поволi, тихо сповза║ в долину. Багато тисяч народу застав ранок на Змiрiвському двiрцi. Скрегоче лютий мороз. Дихання з уст парою вилiта║, Втопчуючи снiг, маса сiрого люду, вперто чека║. Довжелезний покритий iнейом з велитенською на чолi льокомотивою, потяг сто┐ть i чека║ також. На вагонах скрiзь написи : Укра┐на; Укра┐на, Укра┐на. - Далеко взад бiжить те слово i десь там зника║ в сiрому морозяному туманi. Коло вагонiв спокiйно проходжають вояки в шоломах. У них крiси з наложеними багнетами, вони мабуть не чують морозу. Утворили комiсiю, що ма║ роздати хлiб. Треба пiдрахувати людей, щоб усiм вистарчило його. Всi пруться наперед, кожний бо┐ться, що йому не вистане. Вiйськовi мусять енергiйно приводити людей до порядку. Роздача продовжувалася аж до полудня слiдуючого дня, а люде вперто чекали, вiдходили та прибували новi. * * * Але найбiльший рух у Цоканiв. Ясiня добули легко, але чи пiде так i далi? Буде бiй. Вiдобiдавши всi три брати збiраються до великого дiла. - Благословiт, неню, благословiт, мамко! Йдемо... - Хай вас Бог благословить! - моляться старi, моляться зо сльозами. Серця ┐х повнi радощiв, а разом i страху. Хто зна║, як то воно буде. - Сини мо┐, сини мо┐! Кров моя, радiсть моя! Йдiт, орлята коханi, йдiт! Може так треба, а я буду молити ся з а вас! - голосить стара мати. В той час увiйшла з друго┐ хати Марiйка. - I мене, мамко, благословiт! Оглянулася стара, а перед нею не Марiйка, а вояк. Шкуряна куртка, штани, револьвер. Це все Павло припас. - Марiйко! Дитино! А ти ж куди? Усмiха║ться Марiйка. -Туди, де й усi, мамко! Пiду з Павлом. - Це, мамко, коли вже зовсiм перевертати свiт, то до останнього, - каже Павло: - I баби най покажуть сво║. Видите, який козак. Позiр! Марiйка зробила позiр. - Ну, дочко, най i тебе Бог благословить! - Ех, коли б не кривий, - зненацька вирива║ться в старого Цокана. - Бодай того... - i тут згадав, що при Марiйцi нiяково батька лаяти, махнув рукою i замовк. - Ви вже, неню, не потрiбу║те цим журитися. Сокотiт дому, вiвцi, корови, а ми вже там самi раду дамо, - кажу старому, але мо┐ слова для нього не потiха. Мамка плаче, плаче э радостi та страху. Старому також до слiз нiяково. Проща║мося в останн║ й усi виходимо на подвiря, де на нас чека║ тро║ запряжених саней. Посiдали, гукнули, рванулися конi й помчали в долину. 19 "Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". У ночi на 7 сiчня укра┐нцi обсадили мадярську залiзнодорожню станцiю в Карпатах, Ясiня. Мадярська залога в числi двох сотень людей попала до полону. Арештовано кiлькох визначнiших мiсцевих мадярiв i вивезено ┐х углиб краю, як заложникiв. "Гальо! Агенцiя "Вольфа" - Берлiн. Укра┐нцi посунулися на захiд. Ясiня, пiвнiчно-вихiдна мадярська залiзнодорожна станцiя, в ┐х руках. Стан неспокiйний. У руках укра┐нцiв всi во║ннi запаси, два броневi потяги. Мають намiр обсадити цiлу Мадярщину. Мадярська влада робить заходи в укра┐нському дипломатичному представництвi в Будапештi. "Гальо! - Ки┐в. "УТА". Нашi вiйська в ночi пiд 25 грудня с. ст. перейшли яблонецький перехiд i обсадили Ясiня. Населення зустрiло нашi вiддiли з надзвичайним ентузiязмом. Во║ннi операцi┐ успiшно розвиваються на цiлому, пiвденно-захiдному фронтi. "Алло! Алло! Масква. Всiм радам i редакцiям! Телеграфна агентура преси "Роста". Вiддiли бiло-петлюрiвських банд рухаються на захiд i загрожують успiшному розво║вi робiтничо-комунiстичного фронту Мадярщини. Пiд 25. грудня банди обсадили вихiдню точку Мадярщини, Ясiню. Мiсцеве населення ставить енергiйний опiр iмперiялiстичним хижакам. * * * Головний штаб дi║во┐ повстанчо┐ групи розташувався с будовi лiсово┐ управи. Шеф усiх збройних сил зупинився в помешканнi бувшого коменданта мадярсько┐ залоги. Фронт на деякий час зупинився в Ясiню. Йшла сильна пiдготовка для дальнiшого наступу. На поштi, двiрцi, по всiх важнiших мiсцях кипiла праця. Головне командування не дрiмало також. Швидко творилися новi вiддiли здiбнi до бойових операцiй. У той саме час вiдбувся урочистий похорон першо┐ жертви визвольно┐ боротьби - забитого Йонашем вояка. У похоронi взяли участь всi вiйськовi вiддiли й безлiч люду. Над могилою було сказано кiлька запальних промов i при впусканнi покiйника до ями, вiддано три крiсовi сальвi. Усi у-часники в сильному пiднесеннi. Молодь одноголосно домагалася публично┐ кари злочинцевi. - Мало вiн наших перевiшав?! Мало нашо┐ крови насосався?! На шибеницю ката! На шибеницю! На шибеницю! - гукав одним голосом народ. Дiшло до того, щ