- Хм! - дода║ Яринка й  мовчить.  Мовчить  i  Марiйка.  Нiчого  казати.
Хотiлося б, та дарма. Краще промовчати.
   - Ууу, яка студiнь, - вирвалося в дiвчини й вона хова║ пограбiлi кулаки
в поли мокрого петека.
   Ступ за ступом пiднiмаються вгору, вiтер ще рiзкiший, де  туман  зовсiм
густий. Тут не ростуть .навiть дерева. Свiт  Божий  сховався  й  не  видно
його, дарма що так високо.
   Починають працю. Земля камяна й не легко пiдда║ться рискалям.  Довбають
поволi камiнь, роблять ямки, вояки закладають динамiт. Гууух! Стовп  диму,
камiнь летить у туман. Опорують з виритих ям груз, хлопцi плетуть  плотики
й обставляють ними стiни.
   По обiдi ватага робiтникiв переводиться на друге мiсце пiд  Говерлю  на
Козн║ску. к це не близько. Пiшли. Зiйшли в низ, пройшли  попри  залiзницю,
мiст, хату лiсничого.
   Минули лiсничiвню. йшли далi  на  гору  по  Сухому.  Тут  лiс.  Чорний,
густий, смереки - свiчi високi. Навiть теплiше тут. Вiтер  гаса║  собi  по
верхах, але в низу тихо.
   Поволi пiднялися  до  загати.  Тут  працюють  вояки.  Саме  вiдпочинок,
закурюють. Робiтники й собi зупинилися. Проводирi сапери пiшли до  воякiв,
а решта, хто де мiг, поприклякав до землi хоч трошки вiдпочити.
   Гарно тут. Рiвненька поверхня гатi морщиться пiд легким подувом  вiтру.
Кiлька букiв ронять сво┐ золотавi листочки й вони трiпотливо стеляться  по
зеленаво-блакитнiй водi. Глибока тиша, тiльки де-не-де  в  лiсi  поцокують
сокири та шумить потiк Сухий...  Вище  в  горi  полонина  Занога,  а  далi
Говерли, але ┐х тепер за туманом не видно...
   - Марi.... Марi! Ади,  тамка-о  Павло!  Видиш?  -  кинулася  Яринка  до
Марiйки й схопила ┐┐ за руку.- Та де? - несмiло  пита║,  хоч  сама  бачить
його.
   - Та онде-о! - Ади, той високий у "мантлi!"... Павле, Павле! -  голосно
загукала Яринка. Вона ожила, голос зазгучав, очi заграли. Марiйчине  серце
забилося гостро й нагальне.
   Павло оглянувся, побачив жiнок i знов обернувся. Вiн курив свою  люльку
й спокiйно розмовляв з якимсь вояком.
   - Боже мiй! Марiйко! Та вiн нас анi не впiзнав - злякано шепче  Яринка.
Але Марiйка мовчить. Вона не зна║, чи впiзнав чи нi, та серце ┐┐ чу║  щось
iнше. Одвернулася й очi залилися сльозами.
   Павло постояв ще хвилину, повернувся  знов  i  йде.  Твердими,  знаними
Марiйцi кроками, смiливо пiдходить. Одягнений  у  сiрий  вiйськовий  одяг,
який щiльно приставав до його дужого тiла.
   - Ви ж куди, сороки? - байдуже, не випускаючи з  рота  люльки,  пита║:-
Декунки драпати? - i усмiхнувся.
   Так нiби мiж ним i Марiйкою нiчого не було. Марiйка слова не  вимовить.
Дух ┐й забива║. Почервонiла, очi в сльозах. Не видержала, одвернула голову
й сльози рясно, рясно посипалися,
   - Чого ж ти, дурна?- каже Павло.- Нiяково тут ревiти. Ви де,  на  Гропi
ночуватимете?
   - Напевне не зна║мо, - каже Яринка, - та мабуть там.
   Всi обернулися й дивляться на Павла й Марiйку. Йому нiяково тут стояти.
Обернувся й пiшов на сво║ мiсце. Бiльше анi не глянув на дiвчат. Робiтники
також скоро вiдiйшли. Вони ввесь час пiднiмалися на гору,  навпростець  до
полонини Гропи. Марiйка плакала.
   - Не плач, дурна, не плач! - умовля║ Яринка.- За ними побивайся, а вони
он якi. Колись приходив, морочив, а тепер ади спину вiдверта║, ┐й Богу,  я
б за таким нiколи й не подумала б плакати. Що ти  замiж  вийшла...  Дурна.
Нiчого йому дутися. Як присилували, то  мусiла.  З  одного  боку  один,  з
другого другий. Великi, дужi й мають над тобою право. Ет...
   - Та я добре знаю, що вiн не такий. Вiн не ║ злий, вiн  добрий.  Боляче
йому!.. - Вона плакала голосно й хлипала мов дитина.  Пригадалося  як  вiн
цiлував ┐й руки, як хухав на них, як сво║ю  гуглею  ноги  ┐й  укривав,  як
носив на руках. Нi, вона напевно зна║, що тодi робив вiн  це  вiд,  серця,
щиро, що над усе кохав ┐┐. Шкода ┐й, що все то так знiвечилось. I не винна
тут, анi вона, анi вiн. Винно тут щось зовсiм iнше, але.  Що  -  цього  не
освiдомила.
   Поки вилiзли на полонину, почало  смеркати.  Роботи  вже  не  починали.
Робiтницi отаборювалися по колибах. А  що  для  всiх  бракнуло  мiсця,  то
половина мусiла вiдiйти на  Кузн║ску.  Марiйка  з  Яринкою  лишилися  тут.
Яринка вмовляла йти туди. Але  Марiйка  вперлася  й  не  пiшла.  Слабенька
iскорка надi┐ ще жеврiла в ┐┐ намученому серцi. I вона не помилилася.
   Вночi прийшов Павло й  ще  двох  воякiв.  Не  дурно  ж  вiн  питав,  де
ночуватимуть. Яринка це розумiла  також,  ал║  й  дiвоча  свобiдна  натура
хотiла подражнити й покарати того нечемного чоловiчиська. Але радостi  для
Марiйки мало було. Вона горнулася до Павла,  обвивалася  хвилиною  навколо
нього, цiлувала палко й пристрасно. А  вiн  грубий  та  байдужий.  Правда,
тепло ┐й було з ним. Рука ┐┐ обвила його мiцний карк. Поверне вiн голову й
вона чу║,  як  гра║  пiд  рукою  його  твердий  муксул.  Брав  ┐┐  владно,
свавiльно, нiби щось, що йому безперечно й самозрозумiле належить. А  вона
анi не думала противитися. Вона ще боялася, що не догодить  йому,  що  вiн
буде незадоволений, що не забуде, не  подару║.  Адже  ж  перший  раз  вона
належала не йому, а комусь iншому, ненависному його вороговi.
   Так. Вiн не забув, не забуде, бо не може, хоч би й  хотiв.  Згадка  про
те, як нiкчемно розбилися впещенi його мрi┐ про тиху, теплу  хатинку,  про
солодощi першо┐ ночi, бурила його лють. Хотiлося на комусь помститися, але
на кому? Метався на нiй, хоч розумiв, що ┐┐ вина тут найменша. Серед  ночi
зненацька встав i, навiть не попращавшися, пiшов.  Не  мiг  придушити  все
нових, скажених напливiв лютi. Забрав з собою все тепло й щастя Марiйчине.
До самого рана тремтiла вiд холоду, а сльози лилися безупину.



   12

   У корчмi Табака тепер що-вечора шумно, повно диму й веселостi.  Лл║ться
пиво й вино. Ревуть захопленi вояки, гуторять, сперечаються.  Iнодi,  коли
прозоре питво розворушувало сво┐ми градусами  вояцьку  кров  журливо  тодi
ставало в корчмi. Дзвенiли кухлi та "погарчикй". Гурагани  лайок  на  семи
мовах виригалися й стиналися у повiтрi.  Юра  був  ранений  i  прийшов  на
вiдпустку; Вiн iнодi також не цурався Табака, але за час свого перебування
в вiйську змiнився до непiзнання. Сiдав за стiл, брав  часопис,  вичитував
тему для чергово┐ сварки з  мадярами  i  починалося.  Кричали,  червонiли,
бiлiли, зривалися, мов попеченi, i вимахували один перед одним кулаками..
   Одного разу виникла порядна свара мiж Юрою й одним  мадярем.  При  тому
був i Павло...Юра, по звичцi, бурився й кипiв, мов казан.  Вiн  доказував,
що гуцули, це не яке-небудь смiття, а частина великого, народу. Про це вiн
докладно довiдався в Галичинi  й  у  лiкарнi.  Там  лежали  вони  разом  з
галичанами й тi встигли напомпувати його належно.
   Павло нiчого не розумiв, але сидiти спокiйно й  лише  придивлятися,  це
значило показати себе нiчим.  Вiн  горою  за  братом,  його  тяжкий  кулак
пристукував по столi, аж виплюскувало  пиво,  а  рев  його  заглушав  цiлу
корчму.
   - Так йому, брате! Гати його! Докажи наше. Гей, Табак! Вилазь з  пивом!
Сип, рижий.
   -I Табак сипав. А пiсля, йдучи додому, Павло допиту║ брата. Цiкаво,  що
то вiн там молов. Якась Укра┐на, Ки┐в!
   Юра оповiдав йому.
   А нiч темна, темна.  Дме  пiвнiчно-захiдний  вiтер.  Горами  з  шаленим
вереском мчать легiони вiтрiв. Брати помацьки  тюпають  навпростець  через
грунь додому, ┐м легко й простiрно. Перед ними розступаються вуглево-темнi
простори i в уявi горить неймовiрно приваблива будучнiсть.
   - О, цей брат! Цей прекрасний, мудрий брат!  -  Павло  широко  розмаху║
кулаками. Вiн у захопленню. Докажемо ми ще сво║. Ми ще  ┐м  вiдплатимо  за
повiшеного вуйка.
   Пiдходячи до рiдного кубла, брати розминулись. Юра  до  хати,  а  Павло
поверта║ на грунь.
   - А ти ж куди? - пита║ Юра;
   Нiчого, нiчого, йди й спи. А я пiду погрiю Марiйку. Вона ж,  зна║ш,  на
полонинi. Це тобi не маржина. Студiнь така чортова.
   - Хочеться тобi таку дорогу йти.
   - Ну, що ж. Вона також мерзне. Добранiч, Юро!
   - Добранiч, Павле!



   13

   Я вже на фронтi. Придiлили до 103 ц. к. пiшого полку 55 бригади. Сто┐мо
на вiдпочинку, а пiсля нас мають вiдправити на Лисоню пiд Бережанами.  Днi
лiтнi. То погожi,  соняшнi,  то  знов  сльотить.  Забрали  мене  зараз  по
вiдступi вiд нас москалiв, якi дiйшли були аж  до  Мармарошського  Сиготу.
Бавилися вони в нас усього два тижнi. Нахлинули так нагло,  що  Юра,  який
був на вiдпустцi, не встиг навiть вiд'┐хати, Його ловили,  мусiв  разом  з
батьком ховатись по бутинах.


   Забрали також москалики й нашу маржину. Батько, який довго вiрив, що то
"нашi", переконався нарештi... I тi вороги, i тi неприятелi.  Мати  тiльки
те й робила, що плакала.
   Але тепер все те минуло. Я вояк. Я пройшов муштру, понюхав  пороху.  За
чотири тижнi прогнали мене через пiдстаршинську школу  i  тепер  я  навiть
маленьке начальство. У мо║му розпорядженню скорострiл, який слуха║ мене  з
найбiльшою увагою й викону║ точно мою волю.
   Сто┐мо в якомусь ма║тку. Великий панський будинок i парк. Скрiзь вояки,
┐х мундури, чоботи, лайка. На луцi  коло  паркового  ставу,  понастелювано
вояцько┐ бiлизни.  По  деревах,  квiтниках  крiзь  порозвiшуванi  рукастi,
ногастi вояцькi речi й  випари,  якi  виходять  з  них,  нагадують  Газову
ацителинову атаку. У  ставку  й  над  ним  повно  вояцьких  спин.  Перуть,
миються, або паряться на сонцi, мов жаби.
   Я ж напхавши в волю черево, скинув черевики, поножки верхнi пропаленi й
зачовганi пiском штаниська, в однiй адамовiй  сорочцi  розкидав  себе  пiд
соняшною зливою, всякаю в шкуру пахучий промiнь та прислухаюся до  глухого
поворкування  шлунку,  який  веде  боротьбу  з   надзвичайною   скiлькiстю
недоварено┐ фасолi, твердим окрушним "комiсом" та куснем гумояловичини.
   Враження щасливого хижака, який тiлькищо вернувся з удачиих  ловiв.  На
мо┐х устах ще не витерта засохла кривава пiна. Пазурi не розкоцюбились,  а
в суглобах ще не ущухла бiль вiд напружених стрiбкiв. Пiд шкурою  ще  далi
судорожно  корчаться  вальки  мо┐х  мускулiв,  намагаючися  прорватися   й
виплигнути назовнi. Очi поволi холонуть i гаснуть, мов  викинутi  з  вогню
кусники олова.
   З часу коли перетягнуто мене через огонь бо┐в пiд Бережанами, я Виразно
вiдчув уплив гартуючо┐ сили, що починаючи вiд мязiв нiг i  рук,  просякала
до серця й душi, i обернувши мене в неоформлений кусень сiрого вапняку.


   Все, що було колись - гори, люди в кожухах, навiть те, що звалося  Кiтi
Йонашiвна, все то було не тут, не ца  цiй  землi.  То  було  десь  iнде  у
другому свiтi. Та хустиночка, якою розмахувала випадково присутна Кiтi при
мо║му вiд'┐здi, на  двiрцi  в  Раховi,  ║диний  хвилюючий  зв'язок  з  тим
колишнiм. Мо┐ грубi, в теплих вовняних капчурхi ноги, обнесли мене великим
колом, перезулися в твердi, цвяхованi  чоботиська  й  ось  носять  тут  по
кручах, скелях, носять прудко, бадьоро без протесту й нарiкань.
   Часом промигне в очах та усмiшка. Дво║, барви  калини,  усточок,  таких
привабливих i свiжих, складаються, в гострий промiнчик i бють у мою тямку.
Носик ┐┐ тонкий i чутливий. Виразно бачу його лiнi┐ в такому  виглядi,  як
тодi.
   Досить. Живiт випарив. Повертаю до сонця  правий  бiк.  Пiдомною  трава
нагаду║ розiстелену звiрячу шкуру. Тонка хвиля запахiв розпарено┐  бiлизни
котиться понад землею й торка║ться кiнчикiв нервiв нюху. Морщуся.  Полiка║
усна гармонiя й грубий, дубовий бас реве  нiто  пiсню,  нiто  свариться  з
кимсь. Думка раптом звиха║сь i в очах Параня.
   Ця iстота вже цьогосвiтня. Уста ┐┐ переборщено рожевi. Личко округле  и
привабливе, мов пiвденний овоч. Груди завжди  задавакувато  випинаються  й
тягнуть до себе такi твердi предмети, як  я,  сильнiше  магнету.  При  цiй
згадцi нiби з розжарено┐ начервоно печi, по  тiлi  пробiга║  сильна  хвиля
жагучого вiдчування. Виразно пружаться мязнi й сильно, до болю, потягаюся,
нiби бажаю порватися на двi половинi.
   Доречi, вона зовсiм недалеко звiдсiль жи║. Три чвертi години ходу.  Наш
полк стояв у тому селi перед двома тижнями. В ┐┐ хатi було нас пять i  всi
ми жили в той час тiльки нею.  Прощаючися,  вона  принесла  кусень  яко┐сь
стрiчки й, розiрвавши ┐┐  на  пять  шматочкiв,  дала  кожному  по  одному.
Стрiчка була двобарвна - жовта й синя. Значення тих барв  в  той  час  для
мене так само байдуже, як i  значення  барви  сiрого  кота.  Одначе  уста,
щiчки, груди й усе таке, примусили мене впiзнати в тому велику святiсть  i
я ношу той шматочок, дбайливо загорнутий у папiр, у кишенi,  що  найближче
до серця.
   От i тепер вона тут. Так. Це вiн той шматочок стрiчки. Дала й казала: -
носи на кашкетi. Дурна дiвчина. Не зна║, що ми сво┐ "кашкети" десять разiв
за нiч тратимо. Тут вона ║! Тут!
   Нiздрi мого  носа  швидко,  мов  у  коня,  виграють.  Хочу  бачити  ┐┐.
Зiрватися, бiгти безупину, поки те знайти ┐┐, а  пiсля  схопити,  тиснути,
задушити. Не можу лежати. Зриваюся на ноги й натягаю стокiльовi, нiби вони
не з сукна, з бетону, штаниська.
   На превеликий жаль, бiгти все-таки не мiг. Надiмною панував вiйськовий,
з суворо насупленими  бровами,  режiм.  Цей  бог  вояцького  буття,  сво║ю
непереможною силою, досить легко справля║ться з дивогiдними химерами сво┐х
пiдлеглих.
   Розпроставши сво┐ пазурi й лаби, роздерши лютим позiхом  засохлi  уста,
перевалююся з ноги на ногу й зникаю в парку. Передiмною парадують  вояцькi
штами, сорочки, поперетинанi й обчухранi  дерева,  вивернута  й  обтрощена
вiспувата пальма.


   Гурток воякiв зняли камяного стола, що  стояв  пiд  мармуровою  стату║ю
наго┐ жiнки, кладуть на ньому багаття та варять ┐жу  з  недоспiлих  яблук.
Мармурову жiнку убрали  в  вояцький  одяг,  припнули  шаблю  й  перевязали
скорострiльною стрiчкою. пм весело. Один високий  i  стрункий.  сперся  об
статую, заложив ногу на ногу i тринька║ на гiтарi У кого з них  на  шапках
стрiчки тих самих барв, якi подарила менi Параня. Чи не були й вони в не┐?
Але нi. Я знаю ┐х. Це ж той "Ферретеррегiмент". Якого чорта скиглять  вони
тi нуднi пiснi!


   Але я все-таки ┐х розумiв. Мене дивувала  ┐х  команда.  Якось  дивно  -
позiр! Праворуч! Лiворуч! Ноги  йдуть  далi.  Йдуть  без  мо║┐  згоди,  бо
мимоволi менi завжди хотiлося тут зупинитись i трохи постояти. Цiкаво.
   Ноги несуть до палацу. Добре. Несiть до палацу. Ось  сходи.  Зложенi  з
величезних куснiв Гранiту, мають безлiч слiдiв i кожний  з  них  лишив  по
собi на спомин досить бруду. Дверi скрiзь повириванi, як листочки з старих
книг Треба  було  ┐х  вирвати  й  вирвали.  В  кiмнатах,  нiби  необережно
потоптанi жаби, лежать шкурянi фотелi. Зда║ться, це трупи й диву║шся, чому
┐х не поприбирали. На долiвцi i багато розсипаних папiрцiв. Минувши кiлька
кiмнат, зустрiча║ш  тих  папiрцiв  усе  бiльше  й  бiльше.  Вони  спокiйно
валяються на паркетi потоптанi, побрудженi й шелестять  пiд  ногами,  нiби
осiнн║ листя. Нагинаюся й пiднiмаю один. На ньому малюнок свинi в окулярах
i фраку. Пiдписано на незрозумiлiй мовi. Скривив усмiшку й покинув.
   У прорванiй дiрi дверей, звiдки пливли отi паперцi ┐х  вже  цiла  купа.
Плили видно й скупчилися. Не можуть усi нараз виплисти. Вони  мусять  бути
винесенi на простiр сторонньою силою.  Тут  ┐х  винесено  силою  вояцького
мокрого, цвяхованого австрiйського й не цвяхованого московського чобота.
   Вступив по тих крижинах  до  кiмнати,  звiдки  вони  плили.  Вступив  й
зупинився. Кусень оброслого камiння в  мо┐х  грудях  помiтно  заворушився.
Стояв у величезнiй заваленiй книгами залi. На  помостi,  пiд  стiнами,  на
розторощених полицях, лежать, стоять, висять книги. Книги, книги, книги. Я
Ще не бачив стiльки книг. Мо┐ думи раптом  зворушилися  i  стрiмко  хижими
птахами виривались iз голови. Передомною щось, чого я не  розумiю,  одначе
дошкульно  непоко┐ть.  I  я,  мов  пес,  який  зустрiв  щось  незнайоме  i
небезпечне, бiгаю навколо й брешу. Гав, гав, гав! - брешу на купи розбитих
томiв, якi валялися тут i нищилися. По них слiди  чобiт.  Хтось  лазив  по
них, хтось видно навмисне лазив i топтався.
   Чому ж i я не вилiз i не топтався по них? Можливо тому, що згадав  дома
кривого батька з його вченою "Недiлею", яка пахла тухлою  оливою,  яку  ми
все-таки терпеливо гризли, добиваючися вiд не┐ мудростi. Пригадалася також
товстюча, у деревляних полiтурках книга, яка лежала в повiшеного  мадярами
вуйка, пiд сволоком i яку звали Бiблiя. Вуйко  брав  ┐┐  бувало  й  довго,
довго читав. Пiсля й я i брав. До цього  часу  чую  в  руках  ┐┐  тяжiсть.
Велика вона й нiхто не прочитав ┐┐ до кiнця. Навiть сам вуйко не прочитав.
Не можна ┐┐ прочитати усю, бо хто прочита║, - збожеволi║. Всi в це вiрили.
Вiрили в це, що хто прочита║, неодмiнно вiд великого розуму збожеволi║.
   I от тут передiмною цiлi стоси бiблiй  розторощених  вiйною.  Трупи  ┐х
лежать i розкладаються.  Хто  ж,  великий  мудрець,  перечитував  ┐х?  Все
мовчить. Нiхто не хоче вiдповiсти й я  далi,  мов  пес,  що  зустрiв  щось
незрозумiле й Небезпечне, стрiбаю навкола й гавкаю.
   Це  тривало  досить  довго.  Стояв  я  в  товариствi  бiблiй-трупiв,  i
дивувався. Було й при║мно й нiяково. Я, мужик, гуцул,  з  далеких  гiр,  я
опинився тут у покоях великих, де стiльки книг, стiльки мудрих бiблiй, вiд
перечитання одно┐ з них "можна збожеволiти". А тут ┐х  тисячi.  Боявся  до
них торкнутися, а як торкався, то з острахом. Хотiлося заглянути до них, у
┐х нутро, побачити й пiзнати те страшне, вiд чого  божеволiють.  Я  хотiв,
хотiв неймовiрно збожеволiти й я збожеволiв.
   Почалося з того, що покидаючи палац, усунув у заднi кишенi сво┐х штанiв
двi невеличких, у гарних полiтурках, книжечки.



   14

   Ходили в бо┐ й верталися знов. Залишених  товаришiв  Поповняли  новими.
Переживали божевiльнi хвилини. Часто зустрiчалися з "зрадницьким  полком".
Смiявся над ними разом з iншими чужинцями, смiявся чужою мовою, але  хотiв
з ними Познайомитися.
   I я познайомився. Той сiчовий стрiлець, з яким  я  по  перше  зiйшовся,
звався Борис Верхола. Менi полюбилося його iмя. В нас  в  горах  таких  не
було. До всього стрiлець не такий як я. Я? Що я? Гуцул.  А  вiн.  Вiн  ма║
зовсiм делiкатний вигляд, нiжнi, прозорi, барви неба й волошок,  очi.  Вiн
був десь недавно зiрваний з шкiльно┐ лави й одразу пересаджений  у  вогонь
бо┐в.
   Так ми й спiзналися. Початок цього хова║ться в огнi бою. Тi║┐  ночi  ми
дерлись на схилi пригiрка в лiсi. Робили прикриття технiчнiй частинi,  яка
мала приготувати окопи для нашого наступу.  Темнота.  Клекоче  скорострiл.
Небо крають рефлектори та ракети. Над нами квилять  тяжечi  "14-дюймiвки",
буцаються  десь  поблизу  об  камянистий  грунт,  рвуть  скелi  й  зносять
розторощенi на скалки буки.
   В такий час я i зустрiвся з Борисом. Я  вiдбивав  неочiкуваний  наступ.
Сiк iз скорострiла по кущах i каменях. Борис був також тут.  Вiн  мало  не
попав у полон i ма║ дякувати мойому скорострiловi, що цього не сталося.
   I коли над ранок нас витащили з вогню, ми зробилися  приятелями.  Одяги
нашi, руки й ноги, виглядали однаково.
   Телiпалися поволi в  запiлля,  тягнули  скорострiли,  ноги.  Нас  морив
оловяний сон. Голова ледь трималася на вязах, очi мало не в живiт  запали,
навiть кров засипала.
   Але вiд того часу ми з Борисом  Верхолою  приятелi.  Чини  в  нас  обох
рiвнi. Я приходив до нього, приносив каву, хлiб,  якi  добував  у  земляка
кавовара, яловичину й  состив  його  цим.  Вiн  мене  зустрiчав  пiснею  й
гiтарою. Грав i спiвав гарно. У недовзi й я почав сво┐м дикуватим  голосом
виводити: "пхав стрiлець на вiйноньку". - Добра, дума║ш, вiйнонька,  чорти
б ┐┐ забрали...
   Головне, що Борис, пiзнавши мене, намацав у менi той матерiял, з  якого
можна було щось витесати. I вiн щиро взявся до працi.
   Я пiддався.  Моя  зовнiшня  заскорузлiсть  не  рiвнялася  заскорузлостi
голови. З мене перло бажання знати. Багато знати.  Знати  все.  Перечитати
всю Бiблiю й збожеволiти. Пiзнати, за що та вiйна й чому ми  вою║мо.  Менi
дуже мало мого фрайтерського рангу.
   Раз лежимо за парком з Борисом. З заднiх мо┐х кишень випинаються книги.
Докучили й я ┐х викинув. Той побачив, пiшов пiдняти й, насваривши, одну  з
них перечитав менi.
   "Читай, думаю, а я тимчасом покурю", але  як  почав  читати,  я  поволi
забув за курево. Виразно вiдчув, як стороння велика сила втяга║ мене в той
новий книжковий свiт. Там життя, люд. Вони страждають, боряться, радiють i
сумують. Хочеться знати, що буде далi. I яке здивування, що  коли  прийшов
час вертатися, я зовсiм забув де я, що  навколо  вiйна.  Мундури,  червонi
обличчя, це не можливо. Як тяжко вертатися до дiйсностi.
   Я дуже швидко божеволiв. Не читав,  а  жер  книги.  Увесь  вiльний  час
вiддавав ┐м. Борис кермував читанням. Одного разу дав вiн менi  "Кобзаря".
Вiн сам перечитав менi його. Жахнувся. Камiнь у грудях розмяк.
   Пригадую той вечiр. Борис читав до смерку. Мали вiльний час i лишилися,
щоб полежати. Зiйшли  зорi,  двигтить  земля  вiд  кашлю  гарматних  гирл.
Рефлектори крають пiтьму, сягають зiр.  Лежу  горiлиць.  "Було  колись  на
Вкра┐нi, ревiли гармати, було колись запорожцi  вмiли  панувати".  Могутнi
усачi, дике море, гребнi розшалiлих запiнених хвиль. "Де  ви  забарились?!
Вернiтеся!" - "Не вернуться, загуло, сказало Син║ море.  Настане  суд!"  I
ввижа║ться Бiблiя. "Се конь блiдий, а на нiм вершник i iмя йому смерть". I
зявиться янгол iз трубою i згук труби його почують  вiд  заходу  на  схiд.
Устануть мертвi з гробiв, настане .суд!
   Тi║┐ ночi неспав. Я вже пiймав ниточку початку  й,  як  буду  жити,  не
впущу ┐┐. Перед мо┐ми очима ставали могутнi лави наших гiр. Мiсяць  здобив
┐х золотом, а наша стара Говерля поволi зрушу║ться з свого мiсця,  струшу║
шанкою туманiв i йде. За нею зрушуються  iншi  й  довгий  ланцюг  велитнiв
мандру║ перед мо║ю уявою. Вони не мовчать. Вони говорять.  Вони  йдуть  на
суд. Зорi затремтiли, слухаючи мову гiр. Настане страшний суд.
   Через пару днiв показав  Борисовi  шматочок  стрiчки  подаровано┐  менi
Паранею. Чи не одвiдати б п?
   Добре. Борис згодився. Пiшли перед тим, як  мали  вiдiйти  на  позицi┐.
Зустрiла нас радiсно й по часi розмови  показала  нам  портрет  того,  хто
написав книгу, яка так мене зворушила. На мене дивилося добре обличчя, але
без очей. Нащо йому повиколювали очi? - питаю. - То, каже Параня,  москалi
в нас господарили. То ┐х робота. Скинули, топтали,  а  пiсля  повиколювали
багнетами очi. Навмисне .показую вам. Затямте собi це.  Колись  вiддам  до
музею.
   - Що то таке музей?
   - То мiсце, де зберiгаються важливi памятки. Як довго житимуть на землi
люди, так довго будуть бачити перед собою те, що було, що  дiялося  багато
сотень i тисяч лiт колись.
   Вертаюся сам, бо Борис мусiв вiдiйти скорiше. Параня  просила  мене  не
забувати портрета з виколотими очима.  Вона  навiть  поцiлувала  мене.  О,
Параню! Хiба ж я можу його забути?!



   15

   Того самого вечора вiдiйшли на лiнiю. Наша розвiдка донесла, що москалi
готовлять  генеральний  наступ.  Фронт  стояв  на  Золотiй  Липi.  Росiяне
захотiли конечно перекинути його на наш берiг.
   Ми не дрiмали також. Прибули свiжi частини. Нашi скорострiли вичищенi й
наолi║нi. Цiлi гори амунiцi┐.
   Вже перед парою днiв одна дивiзiя москалiв  прорвалася  через  рiчку  й
закопалася внизу на нашому боцi. Далi не пустили.  Одначе  вони  завзялися
заволодiти нашими позицiями.
   Нашi й московськi окопи були дуже близько. Ми засипали ┐х згори ручними
гранатами. Просунутися вперед не мали змоги, а  за  ними  рiчка.  Порiшили
Зiрвати нас. Зробили пiдкоп. Ми знали ┐х плани  й  тому  вчасно  звiльнили
мiсце зриву.
   У пiв до десято┐ вечора розпочали гарматний запоровий огонь. По  окопах
нi ми, нi вони стрiляти не  могли.  Стрiльна  рвалися  безупинно,  але  за
нашими плечима.
   Виставили  скорострiли  й  чека║мо.  Слухачi  з  мiкрофоном  увесь  час
доносять  про  хiд  пiдкопно┐  працi.  Коло  одинадцято┐  сполох.  Росiяне
закладають мiну. Зрив ма║  бути  майже  перед  нашими  окопами.  Напружено
чека║мо. Велика тиша. Кров бе чiтким  тактом.  Хтось  не  видержав  такого
напруження й заревiв диким голосом. На  нього  кинулися  кiлька  воякiв  i
закрили йому рота. Саме в той час застогнала земля й з демонiчним  рокотом
вилетiв пiд небо величезний вулькан пiску, дерев та каменя.


   Кiлька наших рефлекторiв ярко  освiтили  це  надзвичайне  видовище.  Ми
бачили, як масою  висипали  з  сво┐х  окопiв  москалi.  Запрацювали  сотнi
скорострiлiв.


   Москалi лавою ллються й спiшать до вирвано┐ мiною  ями.  пх  зустрiчали
градом куль i майже всi падали на мiсцi. Але вони все сиплються, сиплються
без кiнця. Здавалось, ┐х там  мiльйони.  Здавалось,  вони  виходять  з-пiд
землi в безмежнiй кiлькостi. I коли купи трупiв були  так  великi,  що  за
ними могли знайти собi прикриття  вояки,  ┐м  вдалося  добратися  до  ями.
Одночасно до ями полетiли тисячi ручних гранат.


   Як довго це трiвало, нiхто не знав. Наша  артилерiя  розпочала  сильний
обстрiл здовж рiки, бо росiяне почали переправу. Я все строчив. Не встигав
мiняти стрiчки. Передомною  наросла  гора  з  трупiв.  Трима║мося  твердо.
Набо┐в досить. Страти в людях не великi.
   Нарештi десь перед свiтанком росiяне  перестали  сипатися.  З  ┐х  боку
слабша║ й завмiра║ стрiлянина. Чути команду - Вперед! Висипа║мо i  йдем  в
проти-наступ, кляка║мо за купами трупiв i  по  короткому  часi  опанову║мо
росiйськi окопи. З дивiзi┐, що сидiла  тут  перед  кiлькома  годинами,  не
лишилося нiодно┐ живо┐ людини.
   Правда, одну напiвживу людину ще тут застали. Був це ранений  росiянин,
якого добив мадяр з нашого полку Умiраючи, вiн вказував  на  свою  вояцьку
торбу i щось просив. Я його не розiбрав, але коли розвязав торбу,  знайшов
у нiй написаний до жiнки лист. Знайшов також у нього  невеличкий  хрестик,
який дiстав "За храбрость". Я взяв той лист i хрестик до сво║┐ кишенi. Той
хрестик маю до цього часу.


   Все, що лишилося живе, загорнули в полон, а мертве лишилося  на  мiсцi.
Через гори трупiв верталися до старих законiв. Верталися зовсiм одверто  й
спокiйно. Нiхто нас не переслiдував.
   Сходило величне сонце. Сходило того ранку особливо.  Тихо,  боязько.  У
такi ранки на полях роса, на лугах легкий вовнистий туман, у лiсi спокiй i
хори птахiв на полонинах, зводиться та йде скубати соковиту траву худоба.
   Лежиш чомусь зiгнутий на землi. Поза не  звичайна.  Так,  як  звалився,
розкидав руки й ноги й гаразд. Дивишся на сво┐ ноги й диву║шся, що вони  в
таких дивних чоботах. I вида║ться, що ти дуже довгий, що ноги  тво┐  бозна
як далеко вiд тебе. Хочеш поворухнути ними  й  не  ма║ш  змоги.  Нерви  не
передають наказiв голови, вiдмовляються послуху.
   Предмети якимись дивними видаються.  Крiси,  скорострiли  змiнилися  до
непiзнання. Це-ж дiточi забавки. Все так кумедно зроблене.  Береш  у  руку
манюсiньку шрубку, маца║ш ┐┐ й диву║шся. Без  цi║┐  шрубки  скорострiл  не
стрiлятиме. Без цi║┐ манюсiнько┐ шрубки. А чому  скорострiл  не  стрiлить?
Чому вона кругла й нарiзблена?
   I зовсiм тихо навкруги. Все занiмiло, все завмерло. Яка  година?  Нiхто
не зна║, яка година. Чути по окопi номусь скрiзь питаються,  яка  година,
нiби це так важно. Сонце все вище й вище пiднiма║ться. Над лiсом  (а  може
то й не  лiс)  з  тамтого  боку  щось  горить.  Дим  величезними  валунами
пiднiма║ться догори.  Кажуть,  що  то  лiс  горить.  I  знов  усi  вi  снi
повторюють, що то лiс горить. Дехто навiть спокiйно  пiдводиться,  байдуже
дивиться туди й пiдтверджу║: - тай, це лiс горить.
   Нарештi, зда║ться, заснув. I я заснув, мiй скорострiл  заснув  i  кожна
його шруба заснула.  Мо┐  й  сотня  iнших  ту  поносих  i  брудних  чобiт,
задершись догори, непорушне лежали здовж окопу.
   I безперерви щось верзеться. Мертвi, янголи з трубами. Перед носом  ма║
бiла, як снiг, хустиночка й на  нiй  три  кривавi  знаки.  I  кожний  знак
дивиться на мене, нiби живе око.  Одвертаюся.  В  той  час  обнiмають  мою
голову чи┐сь нiжнi, теплi руки, обнiмають i горнуть до  чогось  мякого  та
при║много. I я знаю, що то Параня мене обнiма║, знаю, хоч i  не  бачу  ┐┐.
Починаю тягнутися до не┐, бо вона якось далеко вiд  мене.  Пробую  пiдняти
руки, Щоб, обняти ┐┐, але во┐ни так тяжкi, що  пiдняти  ┐х  не  маю  сили.
Трачу надiю й опускаю руки.
   Пiсля бачу якусь дуже велику кiмнату. Це власне й не кiмната. Це скорше
церква. Баня пiднята дуже високо й на нiй, нiби  на  небесному  склепiнню,
сяють зорi. Вони горять, мигають. А навколо попiд стiнами вiд  долiвки  до
самого склепiння повно книг. Товстi, вязанi в шкурянi полiтурки, а на  них
великi чорнi написi: "Вiйна".


   Далi якiсь кольони, за ними вiдкриваються ще iншi залi. Обережно йду по
них. На стiнах бачу великi з  повиколюваними  очима  портрети.  Ага.  Це-ж
музей. Так, так. Он i наплечники нашi, крiси, скорострiли,  шоломи.  Шукаю
людей. Скрiзь порожньо. Де-ж дiлися люди? Йду  далi  н  знаходжу  в  кутку
тiльки одну якусь невиразну людину. Зда║ться, бачив ┐┐ десь.
   - Ви хто?  Як  ваше  iмя?  -  питаю.  Виймаю  записника  й  не  чекаючи
вiдповiдi, записую: Бондар Нестор. А як ви пишетеся? Стор - не, чи Нестор?
Окремо, чи разом? А це, кажу, не ваш часом хрест? - Виймаю з кишенi хрест,
але зовсiм не такий, як бачив у нього, а iнший, чорний, залiзний  i  подаю
йому. Той мовчки протяга║ свою руку, а вона  чорна,  в  багнi.  Розчепiрив
пальцi, а з них багно капа║. - Нi, кажу. В такiм  разi  лишiть  цей  хрест
краще тут. Вiн буде нам потрiбний. Ви-ж зна║те, що скоро почнеться суд? На
цього хреста будуть присягати. Ви свiдок. - Вiн кива║ головою.
   - А чи не зна║те, хто тут прода║  оцi  портрети?  Оцi  з  попробиваними
очима?
   Вiн огляда║ться й тика║ пальцем в кут. Там бачу знов Параньку.  Сто┐ть,
усмiха║ться i манить пальчиком до себе. - Переночуйте тут. Ляжте, заснiть.
Сюди, сюди!
   Сiла сама, вiдiйшов до не┐. Горне мене  до  себе.  Волосся  ┐┐  русяве,
мяке. Очi великi й синi. Схиляюсь i кладу голову ┐й на колiна.
   - Але-ж нi! Я мушу йти. Так, Параню. Мушу йти. Мене чека║ iнша.
   Почувши це Параня, нахиля║ться  до  мене,  тiсно  трима║  в  руках  мою
голову, а в очах у не┐ великi свiтлi сльози стоять.  I  от  одна  сльозина
зрива║ться й капа║ менi на нiс. Я аж здрiгнувся.  Вона  була  гаряча,  мов
топлена мiдь. У ту саме мить прокидаюся.
   Лежу, як i лежав горiлиць. Надiмною зовсiм плиске небо. Сонце  грi║,  а
хмари рiвнобiжне до землi вiдпливають валками в  безвiсть,  не  торкаючись
обрiю. Дехто вже також прокинувся.
   - Слухай, каже один. - Ти-ж ранений.
   - Де? - питаю байдуже.
   - Та он всю пику розчуквашило. Сиджу отак, дивлюся й бачу в тебе почала
кров iз носа капати. Збудити, чи нi? Ет, думаю,  хай  краще  спить.  Пiсля
збуджу.
   Пiднiмаю руку. Дiйсно все обличчя, комiр i  пазуха  облитi  кровю.  Але
чому-ж не болить? Встав, покинув усе, що мав  й  пiшов.  На  пiвдорозi  до
мiсця польово┐ лiкарнi впав. Мене пiдобрали.
   Знов попав до того самого двора, де ми були ранiш на вiдпочинку.  Пiсля
останнього бою з палацу зробили лiкарню. Лежу з завязаними очима в великiй
залi, де ще недавно  лежали  книжки.  Нiчого  не  бачу.  Ввесь  час  думаю
безконечнi думи.
   Через пару днiв розшукав мене Борис. Я надзвичайно втiшився й  мало  не
вискочив з лiжка, щоб обняти його. Дав йому найденого в московського вояка
листа. Той прочитав i каже: - То вiн властиво й не москаль. Вiн такий саме
укра┐нець, як i ми з тобою. Ось вiн пише до жiнки листа й просить, щоб  не
журилася, бо ж усе одно скоро вернеться додому.
   - Ага, вернеться, - кажу. - Треба б якось повiдомити його жiнку.
   - От, бач, каже Борис. - I скiльки  там,  тi║┐  ночi  побили  ми  сво┐х
людей. Безлiч. Шкода, що ми самi себе нищимо.
   I вiн почина║ говорити зо мною про те все, про що вже  нераз  говорили.
Боже, думаю, як ця молода людина турбу║ться тим усiм. Я не бачу його,  але
чую й уявляю. Добрий, незабутнiй Борис. Вiн прочитав менi ще кiлька книжок
i дав пару на спомин.
   На вiйнi розлучатися привикли, але розлучання з Борисом було тяжке.  Не
бачив його, але довго, довго й мiцно тиснув його руку. Обiцяли, як  будемо
живi, зустрiтися. На жаль, цього не сталося.



   16

   Марiйка видо┐ла корову й iде з скiпцем до хати. В долинi на  селi  чути
крик i гармiдер. До двiрця  вiд  Зiмiру  пiдiзджають  довжелезнi  товаровi
по┐зди, деякi зупиняються, деякi ┐дуть  далi.  Вулицею  Ясiня  суне  довга
валка вiйськових возiв.
   Марiйка дивиться згори й диву║ться. I що воно там твориться? Снуються й
кричать люди. Ет... Однесла молоко до хати,  процiдила  й  поставила  одно
горнятко молока, щоб спарилося для дитини.
   Дитина  ┐┐  ма║  вже  два  мiсяцi.  Крихiтне,   ржевеньке   створiнячко
борса║ться в пелюшках i кувека║. Мати бере його, пригорта до лона, грi║  й
году║ грудьми. Дитя ссе, морга║ малюсiнькими усточками, а  Марiйка  довго,
довго дивиться, любу║ться.
   Надивившися, вiдрива║ погляд вiд дитини й прикову║ його до  невеличкого
деревяного хрестика, рiзбленого невiдомо ким i коли. Вiн висить на  цвяшку
по серединi передньо┐ стiни. - Ох, Боже, Боже! - вирива║ться з ┐┐ грудей.
   Направо й налiво вiд хрестика навiшено багато образiв. Мiж  ними  також
один цiсаря Франца Йосипа й архикнязя. На грудях i в цiсаря, i в архикнязя
поналiплювано тiстом багато старих, потемнiлих свiтлин. к мiж  ними  також
свiтлина ┐┐ чоловiка Гриця.
   Марiйка вста║, лiвою рукою притриму║ дитину, спина║ться  до  образiв  i
вийма║ Грицькову свiтлину. Вернувшись на сво║ мiсце, вона довго,  дивиться
то на свiтлину, то на дитя. Тяжко ┐й у грудях.  Чорнi  думи  тиснуться  до
голови.
   На дворi пiзна осiнь. Довгою чередою сiрих вайлуватих турiв, сунуть над
горами хмари. Лiси скутанi мряками.
   Нараз чу║ Марiйка нiби грiм. Раз, другий. Стрiляють з гармат. Вона  вже
зна║ добре цi згуки. Кладе дитину й вибiга║ надвiр. З долини йде  захекана
приспанка Зуська.
   - Агiй, Зусько! Що там сталося? Ади стрiляють, чи що?
   - А Господь ┐х святий знають. Кажуть, москалi знов йдуть, -  пiдтираючи
запаскою носа, каже Зуська.
   - Боже, Боженьку! I знов тоте нещастя сунеться до нас!
   Що тут робити?  Вона  зовсiм  сама  одна  з  маленьким  немовлям.  Куди
кинутися, що почати? Коли б хоч Павло прибув.
   Павло знов служив при штабi полку звязковим. Востанн║ стояв з полком  у
Ворохтi й час-вiд-часу навiдувався до Марiйки. Коня мав доброго, махне  на
сiдло й раз-два в Ясiню. Всi знали, що Марiйка жи║ з ним як  з  чоловiком.
Знав це й Манiвчук, але нiчого не мiг подiяти, його два брати пiшли  також
на вiйну, а сам нiчого не вдi║ проти Павла.
   Кватирував Павло в знайомих i жив добре.  Вiйна  мало  дошкуляла  йому.
Добре ┐в, випивав. Коли зненацька наперли на Ворохту москалi, Павло  сидiв
у себе на кватирi i чекав на курча, яке пiдсмажувала йому господиня.  Кiнь
його стояв осiдланий пiд повiткою й ┐в сiно. Павло мав ┐хати до Ясiня.  Зо
всiх бокiв чути стрiлянину, але це продовжу║ться вiд самого раня  й  нiхто
не звертав на це уваги. Великий вiддiл москалiв з двох бокiв  натискав  на
Ворохту й австрiйська артилерiя почала крити по них з гармат.
   I раптом вбiга║ сусiдчин хлопець i кричить: - Москалi! Павло як  сидiв,
зрива║ться й прожогом з хати. Хата на грунику, перед нею повiтка, а з обох
бокiв по обороговi. Павло вибiг за оборiг i глянув  в  долину.  Дорогою  в
сторону Ясiня вростiч, на вiйськових возах,  вiд┐зджа║  якась  австрiйцька
частина. З другого боку, в кiльометровому вiд утiкаючих  вiддаленнi,  коло
сенаторiйних будiвель, де стояв штаб його полку, видно  як  бiгають  якiсь
люди. Павло одразу пiзнав москалiв.
   До ста чортiв зо всякими  курчатами.  Тiкати.  Дорога  до  Ясiня  майже
вiдтята.  пхати  вiд  хати  вниз,  зiначить  лiзти  пiд  кулю  якомунебудь
москаликовi. Чим скорiше через гору. Миттю гнузда║ коня, плига║ на  сiдло,
вганя║ в боки свого карого остроги й з копита зрива║ в чвал.
   I тiльки, що встиг ви┐хати з подвiря, як вiд сусiднього  оборогу  впало
кiлька стрiлiв. Кулi просвистали над його головою.  Пригнувся,  осторожить
коня, той робить кiлька сильних стрiбкiв i за пару хвилин смереки  закрили
його вiд зору ворога.
   Низом чвалувала московська кiннота.  З  протилежного  боку  зарататакав
скорострiл. Йому вiдповiв другий. З полонини Григорiвка й Кугул  вiдкрився
сильний скорострiльний i гарматний огонь. Над Павлом зо cтогоном пролетiло
кiлька бiльших гарматнiх стрiлен в напрямку Ворохти.
   Кiнь  рве  вперед.  Пла┐  нерiвнi,   покрученi,   в   багатьох   мiсцях
позавалюванi буреломом. Кiнь стрiбае через все що попадеться на дорозi.
   Почина║ темнiти. Ще осилити один груник вiн  на  Бубньому.  А  там  вже
легко й до Ясiня. Кiнь увесь  у  милi.  Скорострiли  рататакають  зо  всiх
грунiв. Московськi гарматнi стрiльна пролiтають над вершником i  трiскають
десь на Бубньому. Здовж гряницi  в  приготовлених  ще  вiд  минулого  року
окопах засiли австрiйцi. Росiяне атакують ┐х позицi┐, але безуспiшно.
   Павло  пересiк  лiнiю  окопiв,  в┐хав  до  Стебницького  звору  i   вже
свобiднiше дочвалав просто до Ясiня.
   Тут страшний рух i тiснота. У кiлька валок безупинно тягнуть у  сторону
Кевелева. Навантаженi до останньо┐ можливостi самоходи, не встанi  пробити
собi дорогу i мусять поволi повзти разом а пiдводами.. На  двiрцях  Зiмiр,
Лазещина, Ясiня, багато паротягiв, порожнiх i повних вантажних i  особових
вагонiв. По грунях, лiсах i полонинах, серед темноти i  холоду,  розсипано
безлiч зворохобленого  люду.  Мирне  населення  Стебного,  Чорно┐  Тиси  й
Репегова пiд обстрiлом.
   Павло якнайшвидше розпиту║ться, де ║ штаб.  Виявля║ться,  що  лиша║ться
тут i займа║ будiвлi лiсово┐ управи. Штаб дивiзi┐ вiдтягнувся  до  Квасiв.
Туди вiд'┐хало також багато таборiв i деякi кiннi частини.
   Перше, про що турбувався Павло - Марiйка. Що вона тепер робить  сама  з
дитиною. Ще чого доброго захоче тiкати, а куди пiде серед ночi та  холоду.
Зовсiм нiкуди тiкати. Раз штаб залиша║ться, значить ║ надiя,  що  далi  не
вiдступлять.
   I Павло не дрiма║. Швидким орлом злiта║  на  коня,  вганя║  в  здухвини
остроги й просто в брiд через Тису, не тримаючись дороги, мчить на гору до
Марiйки.
   Застав ┐┐ ще дома. Розiпялася над дитиною,  звязувала  в  клунок  якiсь
речi та старанно виплакувала. Павло був для не┐ янголом пiсланим  з  неба.
Лишила клунки, кинулася до нього й заголосила ще сильнiще.
   - Не реви. Досить ревнi.  Розкидай  до  бiса  дрантя  та  вари  вечерю.
Москаля затримали.... Ну, а що робить наш  пацюк?  Верещить?  Ну,  гаразд.
Вари, що там ма║ш, бо я голодний, як чорт. Вари, а я ще за┐ду до сво┐х.  У
них там мабуть теж непереливки. А пiсля вернуся знов.
   Обняв Марiйку, влiпив ┐й твердий вояцький поцiлунок, вийшов, махнув  на
коня i копита карого зачвакали в розквашенiй дощами землi.



   17

   Частина пiхоти, в якiй Гриць Янчеюк, як пiдстаршина, провадив один рiй,
поквапом вiдступала з Яблоницi в напрямку  Ясiня.  Люди  вже  три  днi  не
дiстали тепло┐ страви й навiть не бачили сво║┐ кухнi. Пiдкормлювалися, хто
чим  мiг.  Безустаннi  дощi,  холод,  драпання  з  гори  на  гору.   Вояки
виснажилися до останнього. Сам ройовий, стративший половину  людей,  ледве
трима║ться на ногах. До всьоro дiстав легке ранення в палець.
   Досягнувши Григорiвки й користаючись панiкою та темнотою ночi,  порiшив
махнути додому. Тут же до чорта, всього подати рукою, а дома  бiльше  року
не був. Мокрий, ранений,  вимордований,  порiшив  забiгти  хоч  на  годину
попо┐сти та переодягнутися.
   Але чи донесуть ноги? Вони зовсiм вiдмовляються  служити,  а  до  Ясiня
кiльометрiв пятнадцять ходи. Три  добрих  годинi.  Одначе  було  не  було.
Жiнка, тепло, страва. Йде!  Вiн  зна║  добре  дорогу.  Нiч  для  нього  не
страшна.
   Вiдпустку нема в кого брати. Закинув на плечi торбу, крiс i гайда. Ноги
гнуться вiд перевтоми. Тiло, нiби поло мане. Одначе напружив усi  зусилля,
розiмняв кости i помчав. В долину не  йшов,  а  летiв.  Камiння,  поваленi
стовбурi. Прийшлося пару разiв  заорати  носом.  Розбитий  палець  щемить,
повязка на ньому злетiла й загубилася, вiн замотав його якоюсь,  знайденою
в кешенi, брудною ганчiркою.


   Коли вибiг на шлях, на щастя трапився тягарник. Пiдчепився ззаду  i  за
двадцять хвилин був в Ясiню. Ох, село, рiдне село. Так вже давно  тебе  не
бачив! Але тепер нiчого тут не побачиш. Темнота, повно воякiв.  На  вулицi
Содома й Гомора. Пейсатi мешканцi неймовiрно галасують  i,  забравщи  сво║
майно на пiдводи, ви┐зджають.
   Але Гриць нема║ .часу до цього придивлятися, йому ще дiстатися на  один
груник i вiн доми, коло. жiнки, в теплi. Переходить мiст, перед ним стежка
догори. Ох, i крута вона клята сьогоднi. Ну, витримайте  ще  Нiженьки!  Ще
хвилинку сили, ще одну! Далi, вперед. Не можна далi.  Ста║,  вiдсапу║.  Ще
мент, ще хвилинку, ще одно зусилля.
   Ось вiн уже бачить рiдну хатину. Бачить у ┐┐ вiкнi свiтло.  Марiйка  не
спить. Хiба-ж можна тако┐ ночi спати? Десь, видно, метушиться бiдна. Он як
свiтло мига║.


   I ось вiн  на  рiдному  подвiрю.  Став,  вiддихнув,  зняв  шапку.  Ноги
тремтять, пiдгинаються, очi залива║ пiт. Йде до хати. Але, що то  за  кiнь
сто┐ть  коло  повiтки?  Пiдходить.   Величезний,   осiдланий,   вiйськовий
конисько. Не добра думка мигнула в нього. Замiсць до дверей,  пiдiйшов  до
вiкна, приложив бiдачисько мокре чоло до тахлi й дивиться. Дивиться й чу║,
як почина║ буритися кров. Обтира║ долонею чоло, очi, а долоня  в  кровi  й
брудi.
   Так. Вiн не помилився. Вiн виразно бачив його,  свого  ворога.  Це  вiн
там,  дужий,  здоровий.  Лють  страшна  прокинулася,