не сказати собi трiшки правди? - Але ж, Вертере! Це... це блюзнiрство! - Ха! Блюзнiрство! - викрикнув уже патетично Вертер. - А те, панове, що ми дiйшли до цього краю, не блюзнiрство? Що на нашi мiста скинуто двадцять мiльйонiв тонн динамiту - не блюзнiрство? Нацiя Гете, Бетховена, нацiя, що знайшла стежку до атома, що розв'язу║ проблему шляхiв мiж планетами, що пiсля стародавнiх грекiв, можливо, найсильнiша в дiлянцi трансцедентного мислення, - дiйшла до цього ось iстинно апокалiптичного кiнця! Це, по-вашому, не блюзнiрство?! - По-мо║му, це не блюзнiрство! - вiдповiв, глибоко втягнувши дим цигарки, пригнобленим горловим голосом сивий Пшор. - Ти, Пшор, завжди хочеш бути оригiнальним! I ексцентричним! - вiдповiв Вертер. - Яке тво║ дiло, чим я хочу бути? Ти слухай, що я кажу! По-перше, навiщо тi легендарнi камери! Навiщо повторю║ш нiкчемну вигадку, щоб закрити дурним, незначним випадком воiстину складну проблему; i по-друге - чому ця iстерика з апокалiптизмом, коли сам тiльки що сказав, що це нiякий кiнець, а лише початок? В iсторi┐ було таких епiзодiв, як наш, багато i багато ефектовнiших. I, хоч пан Моргентав з Нью-Йорка сказав, що оберне нашу кра┐ну в картопляне поле, все-таки перейти нас плугом так, як перейшли Карфаген, не вдасться... Ми ще нiчого не програли... I не програ║мо! - Як? - викрикнув Вертер. - Ще сорок першого року ти ворожив нашу програму! - Сорок першого - так! Тодi ми програли! Тодi ми були першими в квропi. Тепер ми знов стара, добра Германiя з пивом i студентськими комерсами. - Тiльки всi нашi гайдельберги в ру┐нах! - Якраз Гайдельберговi зроблено спецiальний ви┐мок! На нього не скинуто жодно┐ бомби. Збомбардовано всi гамбурги i нюрнберги. Але й тут нiяко┐ трагедi┐ нема║. Ми будувати любимо й вмi║мо... I коли ми згаду║мо апокалiпсис, то що мають казати, наприклад, отi укра┐нськi молодi хлiбороби, якi тисячами сидять по лiсах, обложенi, мов бутерброд, ворогами, i яким завтра ║диний вихiд - смерть! Бо ┐х не вiзьмуть у полон, бо за ними нема "миру", бо нiяка юрисдикцiя не визна║ за ними ┐х права, i навiть Червоний Хрест не подасть ┐м руки помочi. Але все-таки, коли ми запропонували нашому недавньому спiвробiтниковi, всi його зна║те - Балабi, що зве себе тепер, як римський iмператор, Трояном, щоб вiн здався, щоб перейшов до нас бити спiльного ворога, що йому нiчого не загрожу║, а все, що мiж нами було, - забуто, вiн вiдповiв, що причин здаватися для нього нема, бо вiн бою не програв, що ласки нашо┐ не потребу║ i що його ворогом ║ кожний чужинець, який топчеться по землi його предкiв. Що ви, панове, на це скажете? - запитав Пшор пiдкреслено. - Скажу, - вiдповiв Вертер, - що його ряту║ примiтивiзм. - О Вертере, як ви помиля║тесь! Одного разу, ще на початках, ми з ним розмовляли про Александра Македонського, бо вiн саме тодi читав Момзена... Я ставив Александра як приклад творця свiтово┐ iсторi┐, а вiн менi тодi, пам'ятаю, вiдповiв: "Досить сумний приклад. Бути на такiй висотi - i не бачити меж можливого. Чи не почеснiше бути невiдомим, безiменним партизаном i помагати ставити нацiю на ноги, нiж бути генiальним полководцем, який веде свою армiю свiтовими дорогами для того, щоб занапастити нацiю?" Чи не ║ це, панове, генiально? - Парадоксально - так, але що йому, тому тво║му Трояновi, залиша║ться? - iгнорантним тоном вiдповiв Вертер. - Перемога! - викрикнув Пшор. - Це вже ти конкуру║ш з Геббельсом. Чим менше у нас ста║ лiтакiв, тим переконливiше вiн перемага║... - Як ви забува║те мiру часу, - сказав Пшор. - Важлива не лише мiра часу, але й почуття мiри! - вiдповiв Вертер. За той час зовсiм стемнiло, за вiкном пiднявся якийсь рейвах, i це припинило дискусiю. Вiра, що слухала дискутантiв дуже уважно, зберiгаючи спокiй i рiвновагу, заявила, що вiдходить. Пшор, як господар дому, зiрвався на ноги, почав дуже чемно перепрошувати за неуважнiсть, але: - Зна║те, коли люди тратять дiло, то робляться балакучими. Ну, як? Ну, що? - спитав швидко Пшор. - Нiчого. Це було цiкаво. Прийшла з вами попрощатися, - сказала Вiра. - ┐дете? Не питаю куди. Дали вам бодай залiзного? - Дали, - посмiхнулась Вiра. - До речi... Якщо б ви побачили коли... взагалi... я не знаю... пана Трояна - вiтайте! Мiцно вiтайтеГ - враз промовив Пшор. - Дякую, дякую! Розумi║ться! Тiльки як його побачити? - засмiялась Вiра. - Для вас усе можливе! Для вас усi дороги вiдкритi! Це ось ми, демiюрги, прикованi... Ще чарочку? На колеса! - Можна, - погодилась Вiра. - I не поминайте злим словом наших... Ми тут трохи нако┐ли, що й казати, але... але... "дi люфт iст зо шейн унд ес дункельт", - заспiвав Пшор рейнську пiсню i пiднiс чарку. Всi присутнi встали i пiднесли сво┐ чарки також. - Проща║мось, панове, з найзагадковiшою i найцiкавiшою людиною нашого рiвненського вiдтинку вiйни. Ми ┐┐ не зна║мо, вона нас зна║! Колись спробую написати книжку! Випили, попрощалися. Вiра була зворушена. У вiкнi замиготiв вiдблиск огню... Коли Вiра заднiми дверима, що правили за "параднi", вийшла в сад, надворi було темно й гармидерне. Там далi у садах щось горiло, несло звiдти димом i паленим м'ясом. Вiра вийшла за рiг i побачила, що горить якийсь барак за будинками Бачинських. - Що це горить? - запитала вона по-укра┐нськи жiнку, що стояла зi зложеними пiд фартушком руками. - Ковбасня! - вiдповiли хором люди, що стояли групою. - Хтось пiдпалив, - пояснила жiнка з руками пiд фартушком. - Нiмцi хотiли свiжо┐ ковбаси на дорогу, та не вийшло. - Равс! Равс! пх шiссе! пх шiссе! - бiг i кричав невеликий, округлий нiмчик у партiйнiй унiформi, з театрально витягнутим у руцi револьвером. Вiн кiлька разiв патетично стрелив угору, побiг далi i враз на щось спотикнувся i впав. З усiх бокiв iз темряви почувся смiх. Але нiмчик не зiрвався, а повзав по землi, видно, шукав револьвера, що випав йому з руки. У сусiдньому будинку, де мешкали банковi урядовцi iз сво┐м легендарним директором Мюллером, що про нього свого часу оповiдала Трояновi Вiра, гомерично реготалися, всi вiкна були ясно освiтленi; видно було сумiш чоловiкiв i жiнок, що танцювали, обiймалися, цiлувалися й кричали. Вiра, освiтлена пожежею, швидко пiшла вузькою бетоновою стежкою в темряву вулицi. Скрiзь було людно - стояли, йшли. Багато було машин. Деякi з них, пiд газом, гули на мiсцi. Навпроти будинку полiцi┐, на городi, при електричному свiтлi кiлька нiмцiв у партiйних унiформах i фартухах щось мурували. Люди зупинялися, дивилися й чудувались. - I що це вони роблять? - спитав якийсь старий чоловiк здивовано. - Не бачиш? Мурують, - вiдповiли. - Чи ж вони не здурiли? - Пiди й запитай! Знайшлися знавцi, що пояснили: - То, зна║те, наш начальник... з уряду працi. Вiн дiстав той город... Навозив цегли i оце буду║. Вiн не вiрить, що нiмцi вiдступлять. Квапиться, бо бо┐ться, що його потягнуть на фронт... Бо┐ться, що як не забуду║ - вiддадуть мiсце iншому. - Ха-ха-ха! - зареготав чоловiк i сплюнув набiк. Вiра пробира║ться вулицями до свого мешкання на вулицi недавно Шевченка, а тепер якогось Мумма, що його кiлька тижнiв тому вбили партизани. Вона займа║ половину звичайно┐ мiщансько┐ хати; в ┐┐ кiмнатi велике безладдя: великi й малi валiзи, безлiч на всiх стiльцях i столах суконь, унiформ, капелюхiв; на туалетному столi гори флакончикiв - креми, одеколони, парфуми, пудри, щiточки всiх розмiрiв i родiв, коробки з цукерками, фiгурки слонiв, муринчикiв, екзотичних птахiв. Вiра була втомлена, вiдчувала випите. Була схвильована i пiднесена... Пустила радiоапарат, зазвучала якась танечна музика. Потiм вiдкинула з фотеля пишну бальову сукню, сiла, розкинула на боки руки, заплющила очi... Деякий час так сидiла, вслухалася сама в себе, в гуркiт мiста, пострiли, гомiн з хiдникiв... пй треба б лягти, виспатись, але вона вiдчува║, що заснути годi. Нерви надто розiйшлися. Хiба що прийняти порошок. Вона глянула на годинник - час "останнiх вiстей". З апарата хтось далекий заговорив: "Сконцентрованим контрнаступом... прорив росiйських танкiв у напрямку Житомира... з великими втратами для ворога вiдбито, лiнiю фронту вирiвняно. Вiдзначилась..." Вiра вилучу║ апарат, швидко вiдкрива║ постiль i роздяга║ться. IХ Другий i третiй день падав дрiбний дощ, скрiзь була грязюка. У високих чоботях, у сiрому гумовому плащi з каптуром, пiдперезана шкiряним поясом, Вiра ступа║ узлiссям помiж Тимошiвщиною i Бущенським лiсом. Бiля не┐ в шкiрянiй куртцi, у шапцi-вушатцi, на цiлу голову вищий, Троян. Обличчя у не┐ i в нього сiрi, оббитi дощем, захололi. Дорога з Рiвного сюди не була легка, але Вiра ┐┐ перемогла. Пройшлася й Залужжям. Там уже новi дерев'янi зруби, у деяких вже закритi дерегами вiкна, з деяких димарiв уже йде дим. По пожарищi нема й слiду. Бiля зрубiв стiжки соломи, iнколи траплялися й якiсь тварини, навiть гавкали собаки. Вiра знайшла Трояна не вiдразу i нелегко. Не чекав ┐┐, здивувався, а одночасно зрадiв. Хотiла з ним говорити сам на сам. Нагодував ┐┐ з допомогою вже не Терешка, бо той тепер завiду║ постачанням для всi║┐ бригади, а чорнявого, кучерявого Iвана з Дерманя, що назвав себе, вiдповiдно до фаху, Пампушкою. Фактично Вiра вперше бачила те, що зветься табiр. Дуже "люксусове": землянки, дерев'янi барачки i навiть телефон. Мiсто Троянове - пояснив ┐й той же кучерявий Iван. На розмову пiшли взлiссям, пiд вечiр, пiд сiре, тяжке небо, що, здавалось, десь там висiло, мов мокра дерга, i лише чекало нагоди, як би то звалитися на соснину Тимошiвщини. - Багато хочу розповiсти - навiть не знаю, з чого починати, - сказала Вiра. - Кажи як зна║ш, - вiдповiв Троян. - Що ти тепер дума║ш робити? - запитала вона. Троян зупинився i здивовано на не┐ глянув. - Як то що, не розумiю? - А! Розумi║ш! пдеш чи лиша║шся? - спитала Вiра. - Нi! Уяви - не розумiю! Куди iдеш, де лиша║шся? - дивувався вiн далi. - Лиша║шся тут... пiд большевиками чи вiдступа║ш з нiмцями? - нервово запитала Вiра. - Ти ще не зна║ш? Я ж, зда║ться, тобi казав. Не бачиш? Табiр! Люди! Куди вiдступати? - Вони вас розчавлять! - Знаю! Розчавлять! Он i той твiй Батутiн передавав, що розчавлять. А Сталiн обiця║ половину Укра┐ни на Сибiр. З Ки║ва укра┐нцiв на мiннi поля женуть. На площi Софi┐ вiшають. Теж знаю... - I все-таки лиша║шся? - А що iнакше? - Ще можна вiдступити. Нiмцi тобi нiчого не зроблять. Пшор поклiн передавав... - Го! Пшор! Це той маленький? Що все зна║? Дякую, дякую! А вiн, зна║ш... хлопець бравий. Пам'ятаю, ще сорок першого пророкував Гiтлеровi крах. А щодо вiдступу - нi, нi! Вiро! Я знаю... Триста двадцять дивiзiй! Знаю! Але я тут не сам - здаватися? Для чого? - Щоб жити! - Навiщо? - Хоча б для тi║┐ ж справи. - Це хiба для полiтикiв... Для вояка... Вояк лише тодi вояк, коли вiн перемага║ або не верта║ться. Здобути або вдома не бути, казали нашi предки. - Самогубство! - Вiйна. На вiйнi нема самогубства. - Коли зна║ш, що не вигра║ш? - Про таке вояк не дума║. Послухай, що встругнув мiй Залiзняк: Не здамся нi влiво, нi вправо, Нi вгору, нi вниз! Присягнув я ┐й криваве, Присягнув на нiде! Присягнув ┐й серцем i лобом, Присягнув на матiр! Присягнув над прадiда гробом, Присягнув на гарматi! Тож тепер умру хоч сто разiв У вiках, епохах, далях - Не вiд старости й не вiд зарази... Вiд шалено┐ кулi! В боях! Ге? Що скажеш? - Патетично. - Мила! Павлiнко! А пригадай, як ми бiгали за метеликами! Затям мене ще раз таким же хлопцем! I будь здорова! Навiки! Сiдай собi на першу машину i коти. На захiд, на схiд - куди хоч, тво┐ шляхи скрiзь вiдкритi! А я, розумi║ться, також пiду сво┐ми шляхами, бо вони в нас, бач, рiзнi. I залишишся ти в менi все тi║ю ж самою. Пам'ята║ш, як дiд мiй Улiян... злазить з черешнi - повний козубок чорних ягiд. "А ходи-но ти, мишко, дам ягiд". Вiн звав тебе мишкою - так? I який дивний каламбур. Я, пам'ята║ш, не раз кидав на тебе камiнцями i якось, пам'ята║ш, навiть вцiлив пiд око. Тi камiнцi були мо┐ми дитячими поцiлунками. Ти була мо║ю нареченою. А коли ти по┐хала до тих тво┐х Садок, я кiлька рокiв висипав в яру з пiску горбик, робив у ньому ямку, носив до не┐ ротом воду з криничини i садив галузки верби. Вода завжди тiкала, а галузка всихала. Але я вперто садив - хотiв, щоб прийнялася. - Бо коли б ти це робив не на пiску - прийнялася б. - Пам'ята║ш пiсню: "Вiзьми, сестро, пiску жменю, посiй його на каменю! Як той, сестро, пiсок зiйде, тодi, сестро, твiй брат прийде"? Так було й зi мною. Я знав, що ти не вернешся. - Але ж вернулась! - Якими дорогами... I не та... - Але вернулась... I та! Троян подивився на не┐ допитливим поглядом. - Колосально! - вирвалось у нього, i його сiре обличчя прояснiло. - Правда. Не вiриться. Багато не вiриться, але так ║! Ось доторкнись! - А думала ти... про мене пiд час тих тво┐х?.. - I не раз. I в Сан-Франциско, i в Токiо... I ще як... Те, що я стала матiр'ю, - то був випадок, як i твiй з Марусею. Я жила в однiй ямi з одним поетом. У Ки║вi це було. Вiн прочитав менi вiрш: Ти, кажеш, пiдеш дорогами блудними, Ти, кажеш, пiдеш у блудний свiт... Ти зiрвеш папороть - квiтку злудну, Ти даси чортовi звiт. Ти будеш з "ними" й не з "ними", Ти будеш як коровай! Всi дороги будуть нiмими, Лиш одно┐ не забувай: Лиш тi║┐ не забудь дорiженьки, Що стелиться, як парча... Поколеш нiженьки, бiленькi нiженьки, Чуже, нiчи║, а все ж мо║ - дiвча! Сосни шумiли улад з мовою Вiри. На останньому словi ┐┐ голос легенько здригнувся, i вона, дивлячись униз, сказала: - Оце й рiшило! - Колосально! - знов вирвалось у Трояна. I пiсля коротко┐ паузи вiн несподiвано сказав: - А зна║ш... Як ти дума║ш? Чи не слiд нам... повiнчатися? Павлiно! Вiра залилась дзвiнким, радiсним смiхом, таким радiсним, що Троян докiрливо i здивовано глянув на не┐. - Що тут смiшного, Павлiно? - Боже! Якове! Хiба смiються лише з смiшного? О, Якове! Дякую! кдиний! - вона кинулась йому на шию, цiлувала його шорсткi, репанi уста, горнулась до його твердого, загорнутого в ремiнь тiла, смiялась i плакала. - Зна║ш... Рiдний мiй! Мужу мiй! З плотi i духу - мiй! Але повiнчатися? Як? Де? Коли? I, Якове... буду мати вiд тебе сина... Вона здригнулась. Запала мовчанка. Лише шумiли сосни. Якiв, здавалось, дерев'янiв. - О Боже! - вистогнав вiн, схопився за чоло, зробив кiлька крокiв уперед, нiби намiряючись бiгти. - Нi, нi! Якове! Ти мене не зрозумiв! - викрикнула Вiра. - Я не тому, щоб тебе в'язати! Я не могла замовчати! - Замовчи! - перебив ┐┐ Троян. Вони кинулись одне до одного i обнялися. - Ну, зна║ш, - вирвалось у не┐, коли звiльнились обiйми, - i лапи в тебе! - Ха-ха-ха! - зареготався вiн. - Тож ти мене зломив! - Аж тепер! А ти мене зломила першим поглядом? Га? Сина? Буде син? Але де його родиш? Тож розчавлять! пдь! Тiкай! Павлiно, тiкай! На Корсику! До Америки! - i вiн враз вихопив з кобури револьвер i тричi стрелив у повiтря. А потiм сказав спокiйнiше, дмухаючи в цiвку револьвера. - Але, Павлiно... Почекай. Це не жарт... Дай подумати... Отже, так... Це чудово... Тепер ми з тобою, як кажуть... - шукав потрiбних слiв, не знаходив, надолужував рухами рук, голови й навiть револьвера. Вона дивилася на нього й мовчки, й напружено. - А все-таки... зна║ш - плутався вiн далi, - не можу! Сину! Не можу! Мамо! Неси його, шукай мiсця i... роди! Ти ж бачиш, - показав вiн довкруги обома руками. - Ось дощик... А там снiжок... А там Батутiн. Ти, очевидно, - Захiд, Мадрид, Нью-Йорк, готель "Совой". Як тобi сказати? Як сказати? Боже, як тут знайти одне потрiбне слово?!. Але... Ти ┐дь! пдь! Я тебе знайду... Чекай, чекай! Я тебе... пiзнiше... вiдшукаю... А завтра ми скочимо до отця Дормидонта, i вiн нам возложить вiнцi, гей! Iса║, ликуй! - I по хвильцi мовчанки додав: - Ось так воно, женуленько! Не можу зiйти з дороги! Так тяжко! Так тяжко! Так чортячо тяжко! Тi триста двадцять дивiзiй... I хоч би краплина глузду! Ах, мовчи! Зачекай! - кричав вiн, хоча йому нiхто й не думав перечити. Вiн був як п'яний, навiть зiрвав з голови каптура i розмахував ним, як диригент паличкою, нiби перед ним був хор. - Повiр менi, моя кохана, дорога, рiдна Павлiнко! Повiр менi! Повiр одна ти на всiй планетi, що я також чоловiк, а це, як казав Максим Горький, звучить гордо... Тут, пане Максиме, гордiсть найшла на гордiсть, як коса на камiнь. Але вибач менi, Павлiно, я трохи... здурiв! Тепер зна║ш що? Я тебе проведу... А далi пiдеш отак на Залужжя, зайдеш до батька того кухаря Iвана, спита║ш за Горбайцем Климом. Скажеш, що я послав, i там переночу║ш. А завтра i я там буду - розумi║ш? Вони повернули з-пiд лiсу i пiшли пiд горб, чистим полем, стернею. Вiтер вiд хутора Хвищика гнав небом дивiзi┐ чорних, мов сумлiння цi║┐ доби, хмар. Западала гнила нiч. ЧАСТИНА ТРЕТЯ I Залiзняк кис, як вiн казав, бiля "телефункена", а властиво, не так кис, як смажився бiля грубки-буржуйки в сво║му люксусовому кабiнетi, що в ньому не бракувало навiть "Мони Лiзи", яку вiн старанно витяв з "Iсторi┐ мистецтва" Зав'ялова тiльки тому, що вона дискретно посмiха║ться. Це був найспокiйнiший табiр на планетi - щось як рай на землi, за висловом Терешка. Лише раз пробували на нього напасти, i нi одно┐ внутрiшньо┐, iдеологiчно┐ революцi┐ не сталося за весь час його iснування. По лiсi димiли рури, мов у Донбасi, каганцi вечорами свiтилися, мов по салонах, а хлопцi рiзались в "очко", вивертаючи з коренем кишенi з усiма ┐х рейхскомiсарськими карбованцями. Залiзняк вислухував всi московськi "ура", всi лондонськi пророцтва та обiцянки, всi берлiнськi "успiхи й перемоги", не минав нiяких звукiв нiякими мовами, що лiтали над планетою, мов скаженi оси, i старанно монтував iз них звiти про "мiжнародне положення". Нiчого втiшного. Фронт сунув iз сходу на захiд, дарма що грудень бив дощами дороги i вони обернулися в якусь коломазь. У половинi грудня на схiдних обрiях пояснiшало, нiби там розсвiчено якусь гiгантську лiхтарню, i загуркотiло, нiби там валилась у безвiсть земля. Гуркiт, огонь i дим завалили весь схiд над Новгородом-Волинським, над Корцями, над Острогом. Нарештi, проти самого Рiздва, пiд Рiвним збоку Олексенця появилися вершники на дрiбних, мишатих кониках, i на другий день пiсля того московське радiо вибило сто двадцять сальв з нагоди "взятiя рейхскомiсар-ського логовiща". Виразно, намацально, неухильно йшли сов║ти. Так як у дев'ятнадцятому роцi, як у двадцятому, як i в тридцять дев'ятому. На санках, на возах, на кониках, на задрипаних "емках", на трофейних "опелях", на американських "джiпах". Гримiли i вивертали багно танки, гримiла поверхова лайка. Iнколи, несподiвано, пiд свист вiтру, зривались гарматнi шквали, що раптовим огнем били, здавалось, в одне мiсце, щоб пробити дiру, а потiм повзли до не┐ облiпленi сталевi гiганти з витягнутими, мов у жираф, шиями i з сухотним кашлем виригали огонь. Села повивались димом i вiдходили в небо або грузли живцем пiд землею. Лiси випихалися мужиками, мов клiтка курми, i плач немовлят мiшався з криком поросят, з шумом вiтру, в сво║рiдну симфонету. Фронт плив шляхами, обпливав острiвцi лiсiв, заливав селища, об'┐дав i обгризав усе, що мiг ┐сти i гризти, i тiк далi лiнивою течi║ю вiд точки до точки, вiд ночi до ночi. - Та-а, хлопцi! Тепер почнеться вiйна! Це вам не фрiци в рукавичках! - казав Троян сво┐м принишклим бiйцям, що нарештi одного ранку вздрiли на полях силуети, загорнутi в лахи багнисто┐ барви. - Ва-аньки! Брату-у-ушки! - заспiвав такий Марко, що був розвiдачем i перший ┐х побачив. - Берiя суне! - Чого засяяв, Марку, мовби тебе з милом вимито? - Таж яблучко! Мать-перемать! Так i гримить! Так i запахло двадцятим! - А скажеш, кепсько вбранi? - пiдкинув котрийсь. - Хто каже кепсько? Фасон пролетарi┐ до останньо┐ нитки вдержано, лише тi погони царськi. - А що не кажiть - тi ┐хнi лахи з погонами якось одразу просiяли. - На квропу ж iдуть! - А в революцiю, кажуть, тi погони зi шкурою витинали! - А! Згадав! Зi шкурою! - Кажи не кажи, а на квропу пруть - i баста! - Так ┐й, стервi, й полага║ться! - пй то ┐й, а що решта? У них там "гем-консерви" з Чикаго, у них там всiлякi моргенхвости з Нью-Йорка, доба, коли ┐х батько годував, як гусей, гречаною половою, минулася. А он як дiйдуть до Берлiна - побачите, що з того виросте! Вони вам загнуть параграфа, що й сам Рузвельт здиву║ться. - Тiй рештi так i треба! Моргенхвостам так само набридли колачi, як цим гречана полова, - подавай, значить, полову! - Тут, видно, справа не в самих колачах. - О! - Чо'о! Заокав. - А в чому ж та твоя справа? - В iде┐! В соцiалiзмi! Не самим хлiбом ситий будеш. - О-о-о! Нагадав! А ми й забули! Ну, зна║ш... - Сором! Сором, братця! - Як не забути! Соцiалiзму у нас як повiтря! Океан! Рiч звична. Чи риба дума║ про воду, в якiй плава║? Ти менi вибач, але це добра iдея. Братiки! У моргенхвостiв забагато колачiв, у нас забагато соцiалiзму, от i торгу║мо. Натурою. - Та он уже, кажуть, замовлено соцiалiзму на двадцять бiльйонiв. - Жарту║ш? - зляканим голосом промовив хтось iз самого заду. - Що жарту║ш? Спитай он Марка! А "гем-консерви" звiдки? А "джiпи"? А мiльйони тонн сталi? А танки? А кораблi? А тi он, як каже Залiзняк, чотири тисячi вiсiмсот бомбовозiв! По-тво║му, це жарт? Е, брате! Соцiалiзм повною парою наближа║ться до брам Нью-Йорка, як тайфун, i ще побачиш... Вашингтон! Усi сорок вiсiм бiлих зiр - червонi! П'ятилiтка! Полова! Черга за лахами! I Сталiн з Берi║ю в Капiтолi┐! I пан Моргенхвiст б'║ браво i кричить ура! Ха-ха-ха! Ге-хе-хе-хе! Картина! А на Алясцi табори! Ха-ха-ха! Ех, яблучко, та куди котишся? Ха-ха-ха! Загальний регiт покрив голос промовця, табiр веде свою мову - тi, що "┐х знають", i тi, що тiльки знайомляться, i на одно виходить: не такий чорт страшний, як його малюють, людина й до чорта призвича┐ться. Троянiвцi якось дуже швидко надихались нового повiтря, якось по-сво║му пiдтягнулися, пiдбадьорились, зiбрали рiзнi вiстi. Одна якась сов║тська також бригада навiть фiнок ┐м пiдсипала - передайте, мовляв, лiсовi привiт! Ось тiльки дiйдемо до Берлiна - "дайош реформи", а нi - маршем на Кремль! Троян з першого дня в роз'┐здах - на Клеванщинi, на Цуманщинi - наради, день i нiч наради, фронт дiйшов лiнi┐ Ковель - Броди - Коломия i там загруз, треба приймати рiшення. Майнула приваблива думка: а що, як та магiчна, стара австро-руска межа та знов принесе сiмнадцятий? Та змiну полiтики альянтiв? Та загальну революцiю? Тодi на Ки┐в ступа║ залiзна рать лiсiв! Братiки, братiки! У тих роз'┐здах Троян познайомився ближче зi сво┐м шефом Ене║м, який щойно вернувся зi сходу, з-пiд Житомира, хрещений огнем i обгорiлий вiд сонця та вiтру, як старий баняк. Обидва мали сво┐ плани не конче тотожнi з планами командування. Там усе казали чекати - мали, очевидно, сво┐ резони, як та магiчна межа старо┐ Австрi┐, як натяк на сiмнадцятий рiк, як якась нова зброя, як зуб за зуб, i що не варто, мовляв, вичерпувати сили передчасно, бо на все прийде свiй час. Але невмолимий Троян i тут хотiв бути оригiнальним, все бив i бив в одну й ту саму точку, що тут, либонь, нiяка границя, нiяка стара Австрiя i нiяка нова зброя, а тут Америка i ┐┐ iнтереси в широкому свiтi. Германiю, мовляв, б'ють з повiтря день i нiч, за пiдрахунками Залiзняка, на не┐ вже звергнуто мiльйонiв двадцять тонн динамiту, i це нiякий жарт, а конкретна дiйснiсть, i що в такiй ситуацi┐ армiя соцiалiзму обов'язково потрапить до Берлiна хоч би навiть на чотирьох, i нема причин довго на це чекати, бо ┐┐ шанси i сила зростають в арифметичнiй прогресi┐ з кожним днем, з кожним кiлометром. Тим бiльше що Троян плекав свою задавлену, але завжди свiжу, болючу, як бiль зуба, думку, що з нею ось уже другий рiк носиться i не може ┐┐ нiкому прозрадити. Але, як тiльки вiн опинився в районi розташування так звано┐ Першо┐ Укра┐нсько┐ армi┐, його думка вiдразу вiджила, i, коли справа набрала вигляду конкретно┐ реальности, вiн змушений був подiлитися нею з кимсь iз свого командування. I вибрав для цього Енея. Еней був парубок моторний I хлопець хоч куди козак, - повторював сво║ Троян. Вiн знав, що головне командування УПА саме в цей час ледве чи схвалило б його авантюру, навiть коли б вона заiмпонувала. Це була дуже ризикована справа, яка могла б принести для армi┐ пiдпiлля поважнi наслiдки. Тому Троян звернувся не до головного командування, а до свого зверхника Енея. - Як ти дума║ш вiдносно цi║┐ справи? - спитав вiн Енея десь наприкiнцi лютого в його штабi на Цуманщинi. - Думаю, що кувати залiзо треба, поки воно гаряче, - вiдповiв спокiйно Еней, гризучи цибух сво║┐, подiбно┐ до мазнички, люльки, що вiд не┐ його чорнi вуса стали рудими, а сам вiн наскрiзь просмердiв махрою. - Дума║ш по-ковальськи... Той фронт, той фронт! Вiн менi нiяк не подоба║ться, - сказав Троян. - Не скажу, щоб подобався й менi, - пробурчав Еней. - Не сьогоднi-завтра трiсне, i повалять на Берлiн. А тодi наберуться духу "победи", а тодi всiлякi "дойче фрав" та "дойчес бiр", i пиши пропало. Нi, нi... Не думаю, що це вода на наш млин. - I я так не думаю, - сказав Еней. - У мене тут, Енею, одно дiло, що вимага║ мозку i трохи дискретности. Не знаю, чи й казати... - Чому б нi? Кажи! За мною - гроб! - Там той весь маршал... Що обiцяв нас розтерти... Батутiн такий... - Ну! - пiдняв вуса Еней. - Та чи не варто б його... - Кропнути? - буркнув Еней. - А ти як дума║ш? - Iдея не погана. I не нова. Мо┐ хлопцi давно над ним око держать... Лише це не так: два рази два... Бiля нього там - вся Азiя, як бiля Пугачова. I навiть наш командир Клим не вiд того, тiльки, каже, треба чекати. - Але ж вислизне. Не пiдеш же за ним до Берлiна... - Та знаю, знаю, дай подумати. Вiн тепер десь там бiля Корця оберта║ться, а його кур'║ри день i нiч гасають, одного навiть вдалося зняти - лише нiчого не сказав. - От би так живим! Що? - Мiй молодший командир. Ворон уже пробував - не вигорiло. А сердитий. Таке тобi, в пояс ростом, кацапча, а люте, як холера. Ми вам ту вашу Укра┐ну випишемо на заду литим золотом - сказав одному нашому хлоп'язi, що попав у ┐хнi лапи. Дуже, чув, злоститься на тебе, Трояне! - Знаю, знаю... - Нечемно ти вчинив з тим його коновалом Макаровим. Де ж так грубо... висiкти. У них там ритуал - магiчна тройка, присуд, потилиця. - За старим московським звича║м зробили, хай вибачать... Як то кажуть, хлiб за хлiб. Але "Еней був парубок моторний"! Слухай, Енею! - Слухаю! - Мусимо його живцем! Га? Давай вiзьмемось! - Хiба що давай! I вони мiцно засiли за план. Вибирали снайперiв. Старанно шукали мiсця. Була зима, мiсяць лютий добiгав кiнця, березень видався гiрший вiд лютого, вергало снiгом, било дощами, та все-таки Царенко пiдтягнув одну чоту на вiдтинок сошi Корець - Рiвне пiд спалений хутiр Могилянка, а Ворон з другого боку пiдiйшов пiд цукроварню Бабин. Через польських пiдпiльцiв, що вже розчарувалися в союзниках, якi не зупинились на ризькiй границi, а пiшли далi на Варшаву, Троян довiдався, що великий маршал десь так з кiнця березня ма║ рушити далi на захiд, ближче до фронту, i що про┐жджатиме вiн невiдмiнно шляхом на Рiвне. Троян з Ене║м пiдтягнули сво┐х снайперiв i закопали ┐х при самiй дорозi, як кротiв, з обох бокiв глибокого ви┐зду. Час тягнувся, як смола. Ночi ще були можливими, але тi проклятi днi! Шляхом взад i вперед тягнулися, як змора, валки машин, iшли пiшi, запаснi батальйони, котились кiннi обози. Снайпери сидiли в дiрах сливе на очах, пiд дощем, снiгом, з напруженими до вiдмови нервами, з гарячими, червоними очима... Iнодi видавалось, що все це кляп, що дiло програне, але було вже в усьому тому якесь приречення, намацальна фатальнiсть, звiрячий iнстинкт. I, коли, майже несподiвано, впав той день "X", - раннiй ранок, ясний i сонячний, - снайпери рiшили, що все одно й так вони пропали, бо валка, яка на ┐х очах сповзала в долину i яку вони непомильно розпiзнали як ту, справжню, складалася з довго┐ черги автомашин i панцерiв. А коли тi машини почали ще швидше пiднiматися з долини, не було навiть часу на команду, i перша серiя по передньому панцерi була чимсь дуже розпачливим, i лише пару секунд пiзнiше кулемети снайперiв били вже по всiх машинах з певною, можна сказати, системою. Про те, щоб узяти живцем, не було й мови, не було навiть певности, чи били туди куди слiд. Та коли деякi машини загорiлися, на них з обох бокiв, навмання, сипнулись ручнi гранати, i пiд ┐х вибухи снайпери вирвалися зi сво┐х дiр i чистим полем погнали в рiзнi боки, не додержуючи нiяких приписiв обережности. - Яка там в чорта обережнiсть, - казав пiзнiш один з учасникiв, такий Гак, - коли все це дiялось як на долонi, бо по всiх кращих мiсцях сидiли ┐хнi застави, а до того з тебе й так випирало дух. I це, кажу вам, не був страх, це був край усiх фiзичних сил, щоб уникнути ┐хнiх куль, бо за нами вже гналося кiлька вершникiв. Деяких з них ми мусiли зсадити, i все то були секунди! Дослiвно секунди. До цього часу не знаю, чи я стрiляв, але амунiцi┐ не стало - значить, стрiляв. Я думаю, що краще вiд нас били Ене║вi хлопцi. В кожному разi, менi мигнуло в очах, що ┐хнi автомати прошивали машини, як кравець сукно. Я не знаю... Наш командир невдоволений, але, по-мо║му, це дiло зроблене було тiп-топ! Троян дiйсно був невдоволений, вiн усе розраховував на "живцем" i тому вважав, що весь його план зiрваний цiлковито. Спочатку не знав навiть, чи щось там вийшло взагалi, i лише пiзнiше переконався, коли по всiх фронтах i штабах пройшла вiсть, що вбито маршала Батутiна. Нiмецьке радiо подало, що це - дiло ┐хнiх запiльних з'║днань, альянти подали, за сов║тським радiом, що маршал був ранений у боях на фронтi i помер в шпиталi. УПА i все пiдпiлля взагалi мовчало... В цей час стало вiдомим, що штаб Батутiна ма║ вже готовий план акцi┐ проти УПА, так звану "чекiстсько-вiйськову операцiю для прочищення прифронтового тилу". Стало вiдомо також, що ще перед розправою з Батутiним сам Сталiн дав гострий наказ секретаревi КП(б)У покiнчити з тi║ю "бандою", вивезти половину населення Укра┐ни на Сибiр i заселити спорожненi терени "iнородцями". На овидi появилась цiла так звана влада УССР на чолi з Хрущовим, на села посипались "звернення", "заклики", "амнестi┐", що нагадували стилем i змiстом "амнестi┐" фон дем Баха-Зал║вського, а разом з тим почалася "чекiстсько-войсковая операцiя по лiквiдацi┐ н║м║цко-укра┐нскiх, буржуазно-нацiоналiстiческiх банд". Вже 26 березня, по тижневi пiсля операцi┐ "Батутiн", 206-й батальйон ВВ НКВД вирушив з-пiд Костополя на Збуж i Яполоть прочiсувати лiси над Горинем, але, переправляючись через рiку, натрапив на курiнь командира Гострого i пiсля короткого бою, залишивши понад сто трупiв, припинив свiй рейд. Чекiсти зрозумiли, що з "бандитами" силами батальйону розмовляти не випада║. Пiсля того пiшли бригади, дивiзi┐, панцернi з'║днання i летунство. Гасло "роздавiть" понеслося по всiй кра┐нi. Пiшли "давiть". 10 квiтня вздовж Горинi, 12-го - пiд Ленчином, 12-го з допомогою лiтакiв i танкiв пiшли на Пустомелiвськ┐ лiси на Енея. Був наказ забрати його живим. Бiй тривав дев'ять днiв. Лiс клекотiв, вибухав, горiв, ене┐вцi наклали гори ворожого трупу i вiдiйшли до Ленчинських лiсiв за Случ. 26-го i 27-го вiдбулися завзятющi бо┐ пiд Ленчином, пiд Городною, пiд Антонiвкою, вздовж залiзницi Ковель - Сарни... Всi вони, як правило, закiнчилися для лiсовикiв переможно. Чекiсти все бiльше й бiльше набирали до них пошани i разом з тим бажання зламати ┐м хребет. II Останнi тижнi березня вiдзначалися великими снiгопадами, холодними вiтрами, сiрим, олов'яним небом. Зима, казали, обернулась назад хвостом i мститься за порiвняно м'який грудень. Планета в той час оберталася тяжко й повiльно, простiр був насичений мряковиною, земля лежала мов надгробний камiнь, повiтря було крижано-холодне. Навiть захiд дихав полюсом, зi сходу ж рiзало гострим, як бритва, степняком. Особливо неутульними видавались вечори й ночi. Довкруги шумiло, грюкало, вибухало огнем, нiби там десь щось валилося i не могло звалитися. У цiй холоднiй, згущенiй атмосферi моталися, мов пiскарики в сiтцi, люди. Хтось плював на них огнем i холодом з висот Урана чи Нептуна, прибивав ┐х до полiських багон, до берлiнських ру┐н, до тихоокеанських глибин. Але планета все-таки крутилася, сонце вставало й сiдало, чергувались днi i ночi, креслились мiсяцi й роки. Велике село Дермань також жило сво┐м життям. Поки що оминала його лиха година, але вона стояла в повiтрi, як грiзне моменто, i кожна дитина вiдчувала ┐┐ неухильне наближення. - Кажу вам, - говорив якимсь пророчим голосом старий Михайло на Запорiжжi, - йдуть сумашедшi! З ними не змовишся словом людським. На них не дiють нiякi сльози... У, ┐хнiх серцях нiколи не було милосердя. Вони не пiдбивають, вони неволять i ганьблять... Це знав не один Михайло, це знали всi люди - старцi й дiти, цiле повiтря. А тому всi що могли iшли в лiс. Лiси виповнилися ущерть i чекали. Пiд снiгом, пiд холодним дощем, пiд тяжким небом. Лише дим зводився над лiсом, нiби вiн десь там внизу безперервно тлiв. А довкруги була глибока тиша. Тиша була i в таборi Попiвщини, куди Троян не приймав мирного населення. Вiн не казав навiть чому, вiн завжди був проти втягання всiх як ║ у загальний вир. Вiн лише подав на всi боки вiсть, що нi жiнок, нi дiтей не прийма║, що це не табiр для всiх, що це - фортеця i що тут лише тi, що б'ються... На всiй територi┐ цього шматка Волинi - на пiвдень вiд Дерманя через Мости, Гурби, аж до Шумська i далi на захiд, через Антонiвцi до Бiло┐ Криницi i Крем'янця - розкинулось царство лiсово┐ армi┐. Це щось не теперiшн║. Це вийшли з вiкiв деревляни i дулiби. Це вони кладуть огнi, всi отi куренi Ясеня, та Сторчина, та Мамая, та Довбенка, та Бувалого й iнших таких самих. пх нiхто не зна║, вони звiльнилися вiд сучасного, вiдкинули навiть сво┐ iмена i вдягнулися в одiж минулого. Тут ┐хн║ все. пх жiнки, ┐х дiти. Тут вони готовi впасти i знов увiйти в свою землю. На Попiвщинi у Трояна трохи iнакше. Тут менше древности. Тут ось сам Троян iз сво┐ми вiчними Царенком, Залiзняком, Терешком, Булавою, Майданом i Хотиною, що, зда║ться, злилися в одну в'язку людей у твердих шкуря-них одягах, мiцно пiдперезаних, завжди чисто голених i зачесаних, нiби вони у звичайних казармах. Троян не любить iмпровiзацi┐. Вiн не партизан, вiн - армi║ць. У нього тiсний зв'язок з найближчим вiддiлом Ясеня на Гурбах, вiн зна║ маршрут ворога, зна║, що це буде навала з двох бокiв, вiд Шумська з пiвдня i Будаража з пiвночi. I зна║ вiн, що там готують бригад п'ять НКВД, кiлька панцерних бригад, з'║днання летунства, кiлька батарей гармат - разом тисяч тридцять солдатiв. У землянцi кашовара Пампушки, яку вiн зве Мир-Городом, чути губну гармонiю знаного гармонiста i разом з тим вiстуна Кобили, що любить посидiти у Пампушки. Свiтло пробива║ться всередину маленькою щiлиною, що ┐┐ величають вiкном, а що насправдi ║ димарем. Пiд казаном, вмурованим просто в скелю, варяться, як правило, полтавськi галушки. Дво║ молодих помiчникiв Пампушки у засмальцьованих сов║тських ватянках сидять за так званим столом з неотесаних соснових патикiв i бавляться в "дурня", на цей раз у заклад. - Як виграю - вигра║м. Програю - програ║м, - каже один, що зве себе Кулею. - А я кажу: так i так вигра║м, - перечить Семен. - Но... но... - мружить сiре око Куля. - Можемо, далебi, й не виграти, ┐х же до чорта й трохи, а нас жменя без п'яти. - Кажу - вигра║м! - настою║ Семен. - Я тобi кажу! - Та знаю! Знаю! Ти! Ти завжди щось кажеш! - i Куля з розмаху кри║ тузом, а враз iз тим справжнiм матом. - А чому б нам не виграти? - пита║ нiби сам себе Семен. - Кажеш, ┐х там багато? I нас багато. А не вигра║м тепер - то завтра. Не вийде завтра - то в четвер. Не в четвер - на другий рiк. I так буде, куме, що поколiння, то й молiння. А одного разу - бац i вигра║м! - Ну, так уже бий! - Та б'ю! На! - Та бий ще ось це! - Та б'ю! - А ще ось це! - Далi не здужаю - беру. - То, значить, хiд мiй? - Твiй. - Маж! - Мажу. - А що скажеш на це? - Беру знов! - А тепер ти, Семене, шах i мат! Семен смi║ться, але руки його дрижать. Його нутром побiгла холодна хвилька i зачепила кожну жилку. Кобила, що лежить пiвмiсяцем, нiби на гамаку, на купi лантухiв з борошна, почина║ швидко грати польку-ойру, а Семен тягнеться за кисетом з махрою, крутить лапку i, блискаючи нервово очима, каже до Кулi: - Но? Хiба ще раз? Куля, що не любить цi║┐ гри, але хотiв би програти, каже: - Давай! Але берешся - грай! I вони грають далi, Кобила з ойри переходить на свою улюблену "Чи я в лузi не калина була"... У кожному закутку Попiвщини щось дi║ться. На заставах бiйцi у кри┐вках в бiлих кожухах сидять i пiдслухують шум вiтру. Вида║ться iнодi, що вiн летить чорними звоями, як дракон, i сичить. На передпiллi його повно. Iнодi так i кортить сипнути туди серiю. - Я, зна║ш, iшов сюди не так шукати Укра┐ни, - розповiда║ один у землянцi число десять, лежачи на прiчi горiлиць, - як, скажу тобi, вилити свiй бiль. У тридцять третьому мiй батько й моя мати померли з голоду... Зна║ш? Був такий! Сiм мiльйонiв пiшло. А вмирать з голоду... в Укра┐нi... Сам зна║ш... - Як не знать!.. - I я так собi думав: сiм мiльйонiв? Нi! Якось навiть не хотiлось вiрити! - Та й не вiриться. Але чим далi воно буде вiддалятися - тим буде його виднiше. I я тобi ще кажу: його не забудуть анi дiти, анi внуки, анi правнуки. Таке не забува║ться. З iншого боку несеться тиха пiсня "Ой забiлiли снiги", а то знов "Та була колись розкiш-воля", а за нею "А вже рокiв двiстi, як козак в неволi". Особливо гаразд виходить "Ой на┐хали вози - гей, з Укра┐ни". Над усiм шумлять старi, високi, коронастi сосни. А над соснами женеться захiдний вiтер. I темнота глибока, мов океан. Два тижнi тривала ще пора зi снiгами, а там вернулась година теплiшого вiтру, яснiшого неба, бадьорiшого повiтря. Лiс перший вiдгукнувся на це прибуття, нiби музичний iнструмент на дотик музики. Сосни Попiвщини зашумiли, нiби випили по чарцi горiлки, берези, що ┐х тут також чимало, пустили враз сiк... Навiть дуб, навiть граб завертiлися по-iншому, по-весняному, ┐х тверде бростя набрякло i пом'якшало. Унизу, як звичайно, земля дала перший квiт, першi бiлi, нiби з мармуру, пролiски на високих зелених тичинках, особливо в мiсцях, де впертiше вдаряло в землю сонце пiд кущами лiщини. За пролiсками пустився рiзний ряст - бiлий i синiй, а за рястом фiалки дали свiй перший свiжий, легкий запах. Птахи робили також сво║ розумне дiло: засвистали й загомонiли жовтобрюшки та синички, закрякали помiж гiллям ворони, закричали чорнi круки. Всi цi ┐х звуки творили ту вiчну гармонiю, що нею горда кожна весна. Одначе справжньо┐ весни не привiв навiть квiтень - панували всевладне деспотичнi вiтри сходу з жаско-похмурими ночами. Сонце намагалось прорвати ┐х хижу природу, але його зусилля були безуспiшнi. Усi цi днi i навiть ночi Троян i Царенко не злазили з сiдел. ┐хнi конi завжди були в милi, а обличчя в болотi, ┐х бачили в усiх мiсцях табору, поза табором, у Дерманi. пм все, мабуть, видавалось, що щось ще не так зроблено, що треба ще щось удосконалити, щось додати. Тому ┐х бригада, крiм звичайних вправ, все ще пробивала кам'янi скелi, будувала гнiзда на деревах, копала рови i клала засiки на дорогах. - Ех, братiки! - вирвалось одного разу в Трояна з-пiд самого серця, коли вiн стояв на купi звалених стовбурiв i дивився, як працюють його хлопцi. - Дай нам трiшки бiльше мiсця! Та трiшки бiльше часу! Але й так добре! Мiж iншим, хочу вам сказати: за два тижнi почнеться. I тому ще раз пригадую: хто бо┐ться - випадай! Ще ║ час! Бо пiсля буде запiзно! Ще два тижнi! Але хлопцi, заляпанi болотом, нiби