Улас Самчук. Чого не го┐ть огонь ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЧАСТИНА ПЕРША Чого не гоять лiки - го┐ть залiзо, чого не го┐ть залiзо - го┐ть огонь. ГIППОКРАТ Серед цi║┐ темноти i ночi розпачливо нароста║ той згущений крик життя та поволi наповня║ собою повiтря - втiлю║ться в отi, на вигляд байдужi i мовчазнi, постатi в кожухах, входить у кожний день, кожну добу, кожне десятилiття. Росте з нього така дика, небезпечна, мов бочка з порохом, iсторiя, заповнена небезпечними людьми, що прича┐лись i чекають, блискаючи сердитими очима. "ВОЛИНЬ" I Вiвторок, десята година ранку, двадцять четвертого червня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Син║, широке, безхмарне, дуже спокiйне, дуже лагiдне небо i при║мне, мiцне, веселе сонце. I враз з пiвденного заходу, понад примiськими осокорами, садами, городами i хатами, зовсiм низько, спадом, нiби зграя птахiв, що хоче приземлитися, появля║ться ескадрилья бомбовозiв. Одна мить - i весь центр шiстдесяти-тисячного мiста, чверть кiлометра вздовж головно┐ вулицi, вилiта║ в повiтря. Нiяких сирен, нiяких алярмiв, нiякого попередження. Мiсто било нервом перших двох днiв несподiвано┐ вiйни, що десь там далi, на захiд, за триста п'ятдесят кiлометрiв, мов бомба, вибухнула. Всi були стривоженi, здивованi, поспiшали до крамниць, на базари, запасалися хто чим мiг, але нiхто не чекав того вже ось тут, у себе над головою. Всi бачили це лише десь там, далеко, як Львiв, як Перемишль. Головною широкою вулицею в тому ж напрямку день i нiч з ревом, криком i лайкою текла безупинна рiка машин, людей i коней, на хiдниках, на базарах, у всiх вулицях i завулках вирувало людьми. I враз той рiзкий, пронизливий, гострий, стихiйний шум, той раптовий, напружений гуркiт, той гарячий свист, той зрив землi, той вибух вогню i та густа, масивна, пiд саме сонце, чорно-бура вируюча маса диму. Якiв Балаба отямився на асфальтi, пiд самою гусеницею сталевого гiганта, що саме вибухнув вогнем i палав, мов смолоскип. Якiв був глухий, нiмий, дерев'яний, але все-таки якась сила зiрвала його i вiн хотiв бiгти. Не знав i не бачив куди. Однi лише звалища i огонь. До того ж у повiтрi пролетiла нова ескадрилья лiтакiв, засипаючи землю градом куль. Як вiн пiзнiше з того все-таки вирвався i як опинився на вулицi Тополевiй у сво┐х знайомих Бачинських - того Якiв не мiг би як слiд сказати, бо вiн остаточно отямився аж на помостi, в калюжi води, вiд запаху паленого волосся, вiд гострого болю ран, що ┐х чимсь мастила невiдома розпатлана жiнка. - Зна║те, - казала пiзнiше сестра Бачинського, Ольга, чоловiка i сестру яко┐ вивезли минулого року большевики на Сибiр, а тому вона не боялась нiяко┐ вiйни, помагала раненим i перша помiтила Якова, - зна║те, щось таке увiгналося до кухнi i гримнуло на пiдлогу. Щастя ще, що була вода, а то ж кажу: горiв! Ну, дослiвно горiв! На бiгу! Живцем! I навiть не гасився... Першими його словами були: "Балаба... Дермань... яблука... гiмназiя..." I щойно пiзнiше Мотря, старша сестра Ольги, все це розлущила. "Таж це наш Якiв! Не бачите! Що жив у мене на квартирi... Гiмназист. З Дерманя... Що привозив яблука..." Якова пригадали. Пригадали всi. I старшi, i молодшi, i Бачинськi, i ┐хнi сусiди, i Малка та Рiвка Шнайдери, що винаймали другу половину будинку Бачинських. Його негайно пiднесли з калюжi, поклали на матрацi в кутi на помостi. Його з усiх бокiв пекло, вiн втрачав притомнiсть, нiкого не бачив, перед його очима мигало багато нiг, з вiкна несло згаром, вибухами. Мiнялись тьма i свiтло, тиша i гуркiт, спокiй i рух. А одного разу, зда║ться, також ясно свiтило сонце, знов зчинилась метушня. Бiгли, янчали, кричали. Згодом над самим дахом будинку прогримiли знайомi звуки, щось засвистало, шарпнуло вiкнами, брязнуло скло, задрижала пiдлога, загойдалась висяча лампа, рушилась i повисла навскiс картина, що висiла сливе над самим Яковом. Якiв прокинувся, зовсiм отямився, хотiв був зiрватися й бiгти, але не було вже часу i вiн чекав вибуху, чекав кiнця. I коли вiдлетiв гуркiт i десь там за мiським парком завмер зовсiм, настала така глибока тиша, що Якiв чув сво║ придушене дихання i рiвний цокiт годинника з третьо┐ кiмнати. Можливо, це була одна мить, дослiвно секунда, але Якiв ┐┐ не видержав. Вiн, як був, зiрвався i з диким криком "тiкайте!" кинувся прожогом через заднi дверi у сад. - Нерозiрванi бомби! Тiкайте! - кричав вiн не сво┐м, розпачливим, настирливим голосом. З-пiд бетоново┐ плити веранди, з-пiд старо┐ хижi в саду, з ям i ровiв зривалися люди i кудись бiгли. Без мети i напрямку. До парку, на вулицю, на городи. Скрiзь були люди, повно людей, багато людей. Бiгли, метушились, щось несли, тягнули. Якiв натрапив на Рiвку, що ледве несла хлопця з перев'язаною ногою. Якiв без слова вирвав вiд не┐ хлопця i побiг далi. За ним, так само безмовно, бiгла Рiвка. Бiгли, здавалось, навмання, через парк, невiдомо куди. I лише згодом, пiд вечiр, Якiв з Рiвкою i раненим хлопцем опинилися на вулицi, що колись звалась Вузькою, але тепер являла собою звалище ру┐н i грузiв, серед яких тут i там примарне трималося кiлька напiвру┐н, що нагадували будови. До одно┐ з таких напiвру┐н потрапив Якiв. П'ять просторих, недавно, мабуть, ще гарних, а то й розкiшних кiмнат, рiзьбленi, м'якi, плюшевi, багряно┐ барви, фотелi, тяжкi дубовi столи i шафи, тяжкi на вiкнах i дверях завiси, на помостах килими... Нi вiкон, нi дверей - змереженi рисами стiни, розбите скло, опалий тиньк i пилюга. Якiв ледве стояв на ногах, з його попеченого чола спливала кров, усе тiло пекло, нiби на нього лили розтоплене залiзо. Вiн хотiв кудись iти, але його задержали, вказали одну з кiмнат з широкою, плюшевою канапою, на яку вiн одразу звалився, заплющив очi i так довго лежав, горiв, втрачав свiдомiсть, горiв знов. А коли одного разу вперше, якось яснiше розплющив очi - побачив навпроти широку пiд склом шафу, тiсно набиту книгами. Побачив книги. Багато книг. Це було його перше враження. Шафа, набита книгами з гарними, переважно золоченими, написами. I вiн здивувався: хто, як i для чого закинув його сюди? I не було нiяко┐ вiдповiдi. До Якова приходили якiсь люди, приносили ┐жу, лiки, щось з ним робили. Вiн усе це бачив, чув, але разом з тим не бачив i не чув; щось тут дiялось, падали якiсь слова, було ясно, було темно, iнколи здавалось, що все оберта║ться, нiби в якiйсь кулi чи якiйсь каруселi, часом гостро, до самого нутра, щось пропiкало, здавалось, що крiзь цiле тiло проходить струм вогню, що вогонь ходить жилами разом з кров'ю, що вiн влива║ться до мозку i ось уже горить сама голова, так само як горiв той сталевий гiгант. - То було справжн║ чудо! - оповiдали пiзнiше. - На будови Бачинських, на ┐х город, що межу║ з мiським парком, впало, уявiть, дев'ять бомб, i нi одна з них не розiрвалась. Одна впала просто на дах, пробила бляху, пробила стелю, зарилася в пiдлогу на кухнi... I коли б вони розiрвалися - там не лишилося б каменя на каменi... Так казали пiзнiше. Але це не було ║дине чудо того часу. Як назвати те, що з кiлькох десяткiв молодих чоловiкiв, якi саме в той час, разом з Яковом, ┐хали на мобiлiзацiю, лишилося живими тiльки дво║ - сам Якiв i ще один. Що весь ┐х обоз з людьми i кiньми зник. А коли Якiв пiсля того всього остаточно отямився i побачив перед собою ту шафу з книгами - йому видалось це також чудом. Затишок. Спокiй. Канапа. Розбите, вiдчинене вiкно... У нього врива║ться далекий шум мiста. Вiтер похиту║ завiсу. Багато речей i мiж ними, на шафi, глобус. Згодом завiшенi тяжкими плюшевими завiсами дверi вiдчинились, увiйшла дiвчина з тацею, принесла склянку молока, кусень булки, поставила все це перед Яковом на круглому столику. Якiв був розгублений, намагався звестися, хотiв щось сказати, перепрошував. Його обличчя неголене, чоло перев'язане, йому чогось соромно. Але дiвчина нiяк на це не зважила, пiдсунула ближче столик, запитала, як вiн себе почува║, сказала, що вона шукала лiкаря, але не могла знайти, що всi лiкарi тепер або зникли зовсiм, або заваленi пораненими. Але вiн не ма║ чого турбуватися, вона дiстала досить лiкiв, i рани його не тяжкi. I що вiн тут може спокiйно лежати, це дiм ┐┐ батькiв, що Рiвка - ┐┐ старша сестра, що в не┐ ║ ще одна сестра, але вона у мiстi, i нiхто не зна║, що з нею сталося. - А як фронт? - запитав Якiв. - Наближа║ться... завтра-позавтра тут будуть нiмцi, - сказала дiвчина. - А що ж ви? - запитав, якось не подумавши, Якiв, бо вiн знав, яко┐ цi люди раси. - Нiчого, - якось байдуже сказала дiвчина. - Лиша║мось... Мо┐ обидва швагри по┐хали, а ми... жiнки... Ми лиша║мось. Що нам можуть зробити? Ми нiкому нiчого не зробили поганого. Якiв мовчав. Зрештою, вiн i не мiг багато говорити. Пив сво║ молоко i лягав знов. Лежав горiлиць. Сливе нерухомо. Iнодi позирав на шафу з книжками. Любив тi речi i бачив там, навiть здалека, привабливi написи... - Кому цi книжки належать? - запитав вiн раз дiвчину. - Швагровi, - вiдповiла коротко. Згодом Якiв довiдався бiльше. Що дiвчину звуть Шприндзею, що з нею ┐┐ батьки - Герш i Песя Зiльбери, що останнiми днями до них пере┐хала жити ┐┐ сестра Рiвка зi сво║ю свекрухою Малкою i сином Мошком. Що всi вони переляканi, всього бояться, не знають, що з ними станеться. Але Шприндзя не виглядала переляканою. Була бадьора, швидка, навiть весела, ┐й рокiв сiмнадцять... Середнього зросту, тонка, тендiтна, великi чорнi очi, густе, чорне волосся. Гарно одягнена. Ходила, видно, до яко┐сь високо┐ школи. Цiкава. Багато пита║. Минали днi i ночi. Мiсто димiло, стогнало, кричало. Скреготiло залiзо танкiв. Небом пролiтали все новi й новi ескадриль┐ лiтакiв, дрижали стiни, але бомб бiльше не падало. Лише в повiтрi стояв дивний, загальний, незвичний настрiй, коли здавалося, що на очах мiня║ться весь свiт, навiть люди, навiть сама земля. Здавалось, все, що було, - провалилося i лишилися тiльки грузи. Йде щось небувале. Якийсь фатум, якесь рiшення. I прийшло воно разючо несподiвано. Одного ранку, на свiтаннi. Коли навiть затихли були гармати. I хоча всi знали, що "вони" прийдуть, i всi ┐х сподiвалися, але того, що сталося, нiхто не сподiвався... Ще горiли на схiдному краю автостради блiдо-зеленi, з рудими зiрками танки, як на захiдному ┐┐ кiнцi бiля зовсiм цiлих касарень, уздовж обох бокiв дороги, величезнi маси святочно одягненого люду з квiтами й прапорами вiтали чуже, переможне вiйсько. Нiби з-пiд землi виросла збита з дощок, омаяна квiтами й прапорами, величезна трiумфальна арка з двомовним написом: "Хай живе могутня нiмецька армiя! Хай живе ┐┐ великий вождь Адольф Гiтлер!" Якiв також не мiг втриматись, щоб i собi не вилiзти на вулицю, дарма що був весь, мов мумiя, обмотаний матерi║ю. На вигляд вiйська, що довгими, стрункими колонами, нiби на парадi, моторовими возами плило повз нього, очi його робились вогкими. Таке вiйсько! Людина в людину! Мовчазно, струнко, без гамору й крику, лише гудуть мотори, - ┐дуть i ┐дуть, вперед i вперед, нiби там спереду не фронт, а парад, у сталево-сiрих одностроях, у глибоких, по самi плечi, шоломах, всмiхаючись на привiтання i ловлячи на льоту китицi квiтiв. Робилось безпечно, спокiйно, радiсно. Люди вiталися. Навiть старий Герш iз сво║ю Песею пiдбадьорились, перестали охати i заговорили нiмецькою мовою. - Я знаю нiмцiв... - казав Герш. - Ще з минуло┐ вiйни. То культурний народ... Дивiться, як вони поводяться... А порядок... О, тi вмiють!... Культурний народ. Господарi! Якiв вислухав фiлософiю Герша без коментарiв, вiн збирався додому, до свого Дерманя, до сво║┐ родини. Там його напевно буде потрiбно, але старий Герш, як тiльки це почув, одразу заперечив: - Чого так спiшити? Що будете там робити? На селi? Ви молодий, розумний, iнтелiгентний... Тут буде роботи й роботи... Почекайте, побачите, розглянетесь... Тако┐ думки був не лише Герш, а i його Песя. А ще виразнiше настоювала на цьому ┐х дочка Рiвка, а найбiльше Шприндзя. - Зна║те що? - казала Шприндзя. - Бачу, ви любите книжки. Як прочита║те всю ту шафу - тодi йдiть. Але чи я для вас менше цiкава, нiж Анна Каренiна? - То чорт не дiвчина, - сказала на це Рiвка. - Дивiться, дивiться... Ще молоко на губах, а вже що в не┐ на думцi. - А ти! - вiдбивалась Шприндзя... - Свята та Божа! Янгол! - i при цьому моргала на Якова. Одного разу Рiвка покликала Якова до кiмнати, де стояло кiлька товстих шаф, вiдчинила одну з них, що була набита чоловiчим одягом, i сказала: - Це мого швагра... Виберiть щось для себе... Хтозна чи вiн вернеться. Якiв позбувся свого обгорiлого лахмiття, обернувся у бравого, молодого мужчину. Вiн ще не мiг як слiд ходити, але йому не хотiлося також i лежати. Вiн сидiв з обв'язаною ногою у фотелi, з книжкою в руцi i вислухував вiстки, що ┐х приносили по черзi Рiвка i Шприндзя... Почали говорити про мобiлiзацiю укра┐нського вiйська. Ця вiстка Якову особливо сподобалась. Скорше б виго┐тись, скорше б встати. Вiн пробував проходжуватись, щось помагати. До його кiмнати заходили то старi, то молодi господарi, а найчастiше, розумi║ться, Шприндзя. Вони вже розговорилися, теми ┐х розмов значно поширились. Шприндзя переважно питала, Якiв переважно вiдповiдав. Тон Шприндзино┐ мови злегка глузливий, ┐┐ лiве око трiшки примружене. - Ви, чую, також служили у вiйську? - питала вона, спершись на завiшений одвiрок, при чому ┐┐ гарне, обрамлене чорними кучерями обличчя ледве виднiлось у присмерку вечора на багряному тлi завiси. Якiв сидить у фотелi, права його нога спочива║ на пiдставцi, в руках товста книга, на цей раз про Александра Македонського, яку вiн уже кiлька днiв чита║. - Служив, - байдуже вiдповiда║ Якiв, розумiючи ┐┐ глузування. - У польському, як не помиляюсь? - Умгу, - мугиче Якiв. - Чи не в уланах? - Так нiби вiдгадали. - Бо менi хтось казав... - Хто мiг казати? - Зда║ться, Оля... - Ну i що? - Нiчого. Я лише так. Жiнки завжди цiкавi. Довго служили? - Довго. - Два роки? Три? - Я був заводовим. - А що це таке? - Вояк, що лиша║ться у вiйську на все життя. - Усе життя? Ви так любите вiйсько? Вiйну? - Люблю. - От дивно! Чому? - Люблю, i все. - Але ж ви, бачу, любите книжки. - Ну так що? Шприндзя кiлька разiв похиту║ кокетливо сво║ю гарною голiвкою, кармiновi ┐┐ уста iронiчно посмiхаються... - Менi казали... Я чула, що вченi люди, - почала вона, розтягуючи слова, але Якiв ┐┐ перебив: - Не належу до вчених людей. - Як нi? Але ж ви вчилися... в гiмназi┐. - Це ще далеко до вчености... I я ┐┐ не скiнчив. - Чому? - Були причини. - Ви були офiцером? - Нiяким офiцером - всього лише пiдхорунжим. Вахмiстром-пiдхорунжим. - О! - вирвалось у Шприндзi. Вона не зрозумiла останньо┐ вiдповiдi, але вичула, що далi питати не личить. Також, зда║ться, в тонi ┐┐ мови змiнились деякi звуки. Зда║ться, в нiй менше стало iронi┐. Вони на хвилину замовкли, i в тiй мовчанцi вичулась загадковiсть. Це не була просто мовчанка, це, можливо, була маленька розгубленiсть. До речi, Якiв досить добре говорить, пише й чита║ по-нiмецьки... Звiдки ту мову зна║? Частково ще з гiмназi┐, а головне - з вiйськово┐ служби, вiд сво┐х нiмецьких колег. I це йому тепер дуже в пригодi. Ось, наприклад, чи не з першого дня ново┐ влади господарцi нiмецькi солдати пiшли вiд будинку до будинку з недвозначним намiром "органiзувати" мешкання. В одних вони лишали на дверях папiрчики з написом "бешлягнамт", з iнших тягнули тi чи iншi речi, здебiльша меблi. Прибули вони й до будинку на вулицi Вузькiй, i на ┐х стукiт у потрощених дверях з'явилася дебела, замотана чоловiча постать, що доброю нiмецькою мовою спокiйно запитала, чого вони хочуть. - Хто тут мешка║? - запитав один у шоломi з бляхою на грудях. - Я! - вiдповiла постать. - Як ваше прiзвище? - спитав той з бляхою. - Зiльбер, - вiдповiв спокiйно Якiв. - Жид? - знов питання. - Нiмець, - спокiйна вiдповiдь. - Добре! Дякую! Вибачте! - I люди в шоломах вiдiйшли. Розумi║ться, вся ця байка була вигадана Шприндзею, i вигадана не найгiрше... Як також не найгiрше виконана в ролях. У кожному разi килими, шафи й канапи в будинку на вулицi Вузькiй залишились поки що на мiсцi, а Якiв став вигiдною, корисною, невiд'║мною частиною родини цього дому. Нi, нi! Якiв тепер нiяк не смi║ вiдiйти! Тим бiльше що нове життя з кожним днем набирало виразнiших контурiв. На очах зникали ру┐ни, очищались дороги, вставлялись вiкна, на стовпах зависли знов телеграфнi дроти, нiби з води поросли рiзнi крамницi, крамнички, кiоски. Вперто ширилися чутки про укра┐нську армiю, на перехрестях вулиць появились незграбнi, свiжоспеченi полiца┐ виразно не нiмецького походження, у якихось незнаних, казали литовських, унiформах з тризубчиками на шапках. Тут i там замаяли жовто-синi прапорцi... I злива розпоряджень, оголошень, оповiсток. Якiв, не зважаючи на свiй вигляд, чека║ свого оголошення. Вiн уже почав мрiяти... Уявляв себе на конi, на чолi куреня кiнноти армi┐ Укра┐нсько┐ Республiки. Затремтiла десь глибоко в душi якась дивна струнка, пригадав ураз, що вiн з Дерманя, з кутка, що зветься Запорiжжя, що хтось десь колись казав, що його якийсь там прапредок Балаба... I так далi, i так далi... Струнка в душi грала й грала, i вже годi було ┐┐ приглушити, i не було сили сидiти бiльше отут зi Шприндзею i розводити тари-бари. Але минали днi, минали ночi, дуже швидко, нiби шалений, бiг хвилюючий, нервовий, бурхливий час, а оголошення не появлялося. Натомiсть появилося багато iнших, а мiж ними також оголошення про те, що всi мешканцi мiста й околицi жидiвського походження мусять носити на лiвому рукавi опаску iз знаком Давида, а на грудях i спинi овальну, точно визначеного розмiру жовту латку. - Навiщо ┐м це, для щастя, потрiбно? - здивовано й збентежено спитав Якова старий Герш, коли вони всi сидiли в загальнiй ┐дальнi за вечерею. - Якась вища полiтика... Не розберу, - вiдповiв Якiв, хоча фактично цi справи в загальному були йому вiдомi ще з часiв його вiйськово┐ служби. - Як це бридко! Як це бридко! - патетично викрикнула Шприндзя. - Але чого ти кричиш? - ще голоснiше спитала ┐┐ сестра Рiвка. - Чого кричиш? Чого кричиш? А ти чого не кричиш? Тепер усi знатимуть! - не вгавала Шприндзя. - Що знатимуть? Чого лементу║ш, нiби купу║ш на базарi копу я║ць? - сердилась сестра. - I хай знатимуть, - враз спокiйно озвався Якiв. - Добре вам! Що вам! Ви не жид! - обернулась до нього Шприндзя. - Ще гiрше! - Що може бути ще гiрше? - Мабуть, ║ й таке, - вiдповiв Якiв. Увечерi навiдалась до Якова Оля Бачинська. Розмова в родинi Герша далi велася довкола тих оголошень. Вислухавши все те, Ольга спокiйним голосом, але з почуттям яко┐сь гiркоти звернулась до Рiвки: - Бач, Рiвко! Чи не казала я тобi отодi, як вашi хлопцi поприпинали на себе отi червонi зiрки й танцювали в той час, коли нас ночами виривали з постелi i вивозили на Сибiр. Чи не казала ти сама, що "ми" вже у "вас" в мiшку, лише треба зашморгнути? А чи не видав твiй власний племiнник мого чоловiка, який йому нiчого поганого не зробив? Бачиш? Ма║ш тепер! Бог не прийде ки║м карати! Рiвка мовчала. Всi мовчали. У кiмнатi напiвтемне. Щприндзя помiтно нервувалася i щось хотiла вiдповiсти, але на не┐ глянув старий Герш, i вона заспоко┐лась. - Може, я цього i не мала казати, - промовила знов Ольга. - Знаю вашу бiду i не радiю з не┐. Але мо║ серце також не з каменю, i ви добре зна║те, де мiй чоловiк, моя сестра Марiя, чоловiк Кравцево┐, Корнi║нкiв, Михайликiв... А он погляньте, що вони лишили по наших тюрмах: у Львовi двi з половиною тисячi трупiв, у Дубнi сiмсот вiсiмдесят... I так скрiзь у кожному мiстi. Що ви скажете на це, людоньки? Глибока мовчанка була вiдповiддю на мову Ольги. Надворi в цей час починало гримiти, слабенька електрична лампочка над столом, що загорiлась тому пару днiв, вiд кожного грому злегка мигала, у кiмнатi був присмерк, i обличчя присутнiх видавались масками на темному тлi. По хвилинi з тi║┐ мовчанки i пiвтьми почувся голос старого Герша. Вiн звучав мовби з якогось пiдземелля. - Говориш правду, Ольго, - казав старий, тримаючи в лiвiй долонi мичку довго┐, сиво┐ бороди. - Бог не прийде ки║м карати, так кажуть все нашi люди. А дума║ш, я ┐м цього не казав? Казав. Багато разiв казав. Давно казав. Ще за тi║┐ революцi┐... Схаменiться, казав я ┐м, що ви, дурнi дiти, робите? Але, дума║ш, вони мене послухали? Дума║ш, не хотiли вони й мене на той Сибiр послати? А он брата мого Шмуля, сама зна║ш, так само, як i твого чоловiка, вислали... Були люди як люди, а то видумали: якогось Маркса, якогось Ленiна, якогось Гiтлера, тi до ями тих, тi тих, - божевiльнi! Мiцна блискавка прорвалася крiзь завiшене й забите дошками вiкно, а за нею трiснув грiм, що вiд нього задзвенiли на креденсi склянки. Всi мовчали. Нiхто не хотiв бiльше говорити, здавалось, i так все ясно. Ользi подали склянку чаю з медом i кусник бублика, i, коли вона випила чай, вона захотiла поговорити з Яковом. - Як ти, Ольго, пiдеш? - спитала Рiвка. - Таке лл║. Може, залишишся у нас? - Нi, нi! Пiду! Я не з цукру... I воно перестане, - сказала Ольга. - То, може, тобi дати парасолю? - спитала стара Малка. - О, парасолю - так! Добре. Завтра принесу. Я не сподiвалася такого. Вийшла з дому - небо було майже ясне... - Я прийшла сказати, - почала Ольга, коли вони з Яковом перейшли до його кiмнати, - що наша Мотря ма║ вiльну кiмнату, ту саму, в якiй ви мешкали, коли ходили до гiмназi┐, i ви могли б перейти до не┐. Чого будете тут? Це чужi люди. Ви мiж ними як бiла ворона. Та й у нас ║ кiмната - бомби витягли. Боже - таке диво. Подумайте, що б з ними було, коли б вони розiрвалися... А там таке ко┐ться! Усi щось роблять, планують. Наш Андрiй вiдкрив комiсову крамницю на Широкiй, що тепер назвали вулицею Герiнга... Вiдкрили броварню, електрiвню, цегельню, що ото на Вигiнку, у Бабинi вiдновляють цукроварню, в Сати║вi гуральню... Усе було б добре, коли б не тi полоненi. Тисячi. Кажуть, триста тисяч пригнали, три табори заложили, i всi, кажуть, добровiльно пiшли, i я вiрю... А такi бiднi, такi, кажу вам, що я ще не бачила таких людей на землi. Як глина, як живi мерцi, що лежали в гробi бодай тиждень... Усе б ┐м вiддала, а не дозволяють... Та нiмота! Морити живих людей! Що вони виннi? Ольга говорила пiд удари громовицi, горiла, як i в ┐дальнi, невеличка електрична лампочка, тiнi лежали по всiх кутах. Пiзнiше, коли Ольга виговорилась, вона оглянула кiмнату. - Нiчого... Ма║те непогане мешкання... Але що я чула? Я чула... Говорили у комiсовiй Андрi║вiй... Якийсь партiйний заходив, i, видно, хтось iз тих... наших... Може, з Вiдня... Так той казав, що всiх "┐х" позганяють до гетто. Казав, що там, у Галичинi, вже зiгнали... Якiв переважно мовчав, вiн сидiв у сво║му фотелi, виставивши перев'язану ногу, курив цигарку, поглядав на Ольгу i мовчав. Було вже пiзно, Ольга схаменулась, що вже час, що треба йти. При ┐┐ вiдходi Якiв лише сказав: - Я ще подумаю... Маю деякi плани... Я вам скажу. Вiтайте там тiтку Мотрю i всiх ваших. Подякуйте, що вони мене не цураються... Ольга вiдiйшла, гримiти перестало, дощ, зда║ться, починав ущухати, була одинадцята година. Якiв збирався лягати, як звичайно, з книгою в руках, коли дверi його кiмнати тихенько вiдчинилися i в ┐х обрамленнi появилась невеличка постать Шприндзi. Вона увiйшла так тихо, що Якiв зразу ┐┐ не помiтив. Увiйшла i зупинилась бiля порога. Слабеньке свiтло лампки лише злегка видiляло ┐┐ на тлi темних завiс. Якiв, що був уже в постелi, звiвся на лiкоть i дивився здивовано... - Ви не бiйтесь, - прошепотiла дiвчина... - i вибачте менi... Я прийшла щось вас запитати... - Чого хочете? - сердито буркнув Якiв. - Я хотiла вас запитати... чи то... правда? - Що правда? - Що ┐х стiльки вимордувано? - Кого? - Ну... тих... ваших... людей? - Як то чи правда? Ви не вiрите? Сумнiва║тесь? Ви цього не знали? - Нi, я не знала. - Ах! Краще про це не треба говорити. Ви все так добре зна║те, всiм цiкавитесь, i враз така необiзнанiсть. Бо ви не хотiли знати, бо ви закрива║те очi, бо вас це не обходить i не болить. А тепер добранiч! Iдiть спати! - Вам чогось браку║? - почулась обережна, делiкатна вiдповiдь на цю мову. Голос прозвучав так хвилююче i так вникливо, що Якiв не мiг одразу знайти вiдповiдь. - Я хочу просити у вас допомоги, - продовжувала Шприндзя тим самим тоном. - Ви мужчина. Ви сильний. Ви зна║те... I ви розумi║те, що сталося... Ви добре розумi║те, бiльше, нiж я, бiльше, нiж мiй батько. Бiльше, нiж ми всi... Я знаю, що вам сказала Ольга... Нi, нi... я не пiдслухала - не бiйтесь, але я знаю. Вона вас не любить, i ви зна║те чому... Це стара iсторiя. Але уявiть собi: от вiйна, от люди йдуть кудись... Однi туди, iншi туди. пх так багато. I всi вони щось у собi несуть... Я не можу цього сказати так, щоб ви одразу мене зрозумiли, але я хочу вам сказати, що всi вони несуть у собi самих себе. Кожний сам себе. I кожний живе сам собою... I кожний дума║, що лише вiн ║, а iнших нема. I кожному болить, що вiн такий самiтний, i нiхто не спiвчува║ йому - нiхто i нiде. А зна║те, чому це так? Бо нiхто з нас не може бути сильнiшим вiд iнших, щоб помогти тим, якi йдуть разом з ним... Зда║ться, всi люди поробилися слабими. Нема мiж нами бiльше геро┐в... i святих. Усi змiшалися в одну масу, як пiсок пустинi... I тiльки вiтри женуть нас кудись... I нiхто з нас не зна║ куди... Дуже незвично звучали слова тi║┐ дiвчини, Якiв нiколи нiчого такого не сподiвався. п┐ уста, здавалось, дрижали вiд напруженого хвилювання, здавалось, плач бринiв у ┐┐ голосi, I, сказавши це, вона вийшла. Вийшла без ║диного слова. Не оглянулась, не сказала "добранiч". Кiлька хвилин пiсля того Якiв лежав мовчки i нерухомо i все не мiг позбутися звучання слiв, що ┐х залишила по собi та маленька дiвчина. Чого вона хотiла? Що хотiла сказати? Вiдповiдi просто┐, ясно┐, безпосередньо┐ нема, але вiн зна║, чого вона хотiла i що хотiла сказати. Вiн не читав бiльше, вiн погасив свiтло, i чомусь йому здалося, що вiн мусить тут, у цьому домi, лишитися. Що вiн не покине його. А коли засипав, на хвилинку вiдiрвався вiд настирливих думок, i тiльки тодi у його свiдомостi увiйшов шум, що продирався крiзь забите й завiшане вiкно. Шум велико┐, свiтово┐, глобально┐ вiйни, що проходила понад планетою. II Другий день, особливо його ранок, був на диво сонячний, блискучий, по-лiтньому чистий, дарма що це був перший день мiсяця вересня. I була це недiля. Якiв рiшив цього дня вийти. Одягнутись i вийти. I вiн так зробив. Вiн старанно в'язав сiру краватку, старанно чесав волосся. Вiн ще кульгав, вiн ще мусив спиратися на палицю, але мiг уже йти i мiг довший час бути в русi. Зустрiвся зi Шприндзею, обмiнялися мовчазними поглядами, вона кудись також поспiшала. Снiданок подала стара Рiвчина свекруха Малка. Пiсля вчорашньо┐ зливи вулицi й хiдники були чистi, ру┐ни парували, головною вулицею тяглися величезнi дизелевi авта, на хiдниках усумiш було повно святочно одягненого люду, на соборi, залитому сонцем, бамкали недiльнi дзвони. I був пiднесений, бадьорий, святочний настрiй. На розi пiврозвалено┐ вулицi, що колись звалася Садовою, опiсля Гал║ра, ще пiзнiше Комсомольською, а тепер поки що не звалась нiяк, метушився хлопець з купою газет пiд пахвою. Перше число першо┐ газети, що почала виходити в цьому мiстi... I кошту║ вона п'ятдесят копiйок, i розхапують ┐┐, мов нечувану дорогоцiннiсть, i одразу на ходу, поспiшно, жадiбно читають. Якiв купив також газету i також почав на ходу жадiбно читати. В газетi повно захоплення, повно надiй, довжелезна хронiка нових вiстей, подiй, органiзацiй, пiдпри║мств, оголошень, розшукiв. Але того, чого вiн хотiв знайти, - не знайшов. Якiв iшов далi, зайшов до собору, вислухав Херувимську, зустрiвся зi старшим Бачинським, довiдався, що багато з його шкiльних товаришiв займають тепер рiзнi урядовi становища, зустрiв Мотрю, що радiсно його привiтала, була здивована, схвильована - "ви так виросли, так змужнiли, а були такий юнак..." I так довго не бачились, i так багато за цей час сталося... I що дума║те робити? - Ще не вiдомо, ще нiчого не вiдомо, - казав Якiв. - Переходьте до нас... Нас тепер лише четверо... Та "ваша" кiмната вiльна... - Ще не знаю, тiточко... Ще не знаю. У мене гарна кiмната, - казав Якiв. - Але ж... Я чула... "┐х" будуть виселяти... - Куди? - Десь отуди... За станцiю... Усiх разом... Якiв не вiдповiв на це, вiн, здавалось, пропустив це зауваження повз вуха, вiн запитав про ┐┐ дочку Лялю, про ┐┐ сина Клаву. Вiн довiдався, що Ляля вже давно не ляля, а справжня Людмила, що до не┐ залицяються... Зрештою, ось i вона... До них пiдходила дуже гарна, яскраво-свiжа, барвисто усмiхнена, повновида, з легким загаром дiвчина у ясно-сiрому, зовсiм новенькому костюмчику. - Де ти барилася. Лялю? - запитала ┐┐ докiрливо-гордим тоном Мотря i одразу, не одержавши вiдповiдi, продовжувала: - А чи зна║ш, хто це? Ляля поглянула на Якова чистими, прозорими, сiрувато-бурштиновими очима i вiдповiла: - Напевно, той ваш... Якiв. Мама вiчно вас згаду║, - звернулася вона до Балаби. - Чи не була вона часом у вас закохана? А я вас також пам'ятаю. Пригаду║те, як ми ловили кота?.. - Ти-но краще пригадай, - перебила ┐┐ мати, - як то ти не раз лежала пiд дверима Якова i кричала у щiлину: "Якi! Пустi-i-i, Якi!" Ха-ха-ха! Не давала йому вчитися. - Ну, мам! I як тобi не соромно таке пригадувати? - Чого ж тут соромно? Таж вiн виносив тебе на руках! Якiв усе те вислухав з легкою, при║мною усмiшкою. Ляля розчервонiлась, знiяковiла, стала ще кращою, ┐┐ очi зробилися вогкими, ┐┐ бурхливе, хвилясте, з вiдтiнком бронзи, волосся горiло пiд зливою сонця. Щоб затерти збентеження, вона почала швидко говорити: - А ви тепер тут? Де? У Зiльберiв? Добре вам там? Я знаю Шприндзю... Я з нею вчилася. Дуже нахабна... Ви, зда║ться, були у вiйську?.. В уланах? I нiколи, диви, мамо, не написав анi одного рядочка... Це вона пригадала собi докори матерi i повторила ┐х перед Яковом. - Нi, написав. Одну картку. Спочатку! - вiдповiла Мотря. - I та картка ║ у нас до цього часу, - додала Ляля, Мотря помiтно знiяковiла, i Лялi, видно, це сподобалось... - Зайдiть до нас, - щебетала вона далi. - Зайдiть! Хоч би й зараз! На обiд! Мамо? - Я вже просила, - сказала Мотря. - Не зараз. Iншим разом, - вiдповiв Якiв. - Зайду, розумi║ться. А де Клава? - Клава! О! Той! Той тепер... Не зна║те? Таж вони там... комiтети! Клава якесь начальство, комендант, чи що... Його хотiли забрати большевики, ледве врятувався... - А як батько? - запитав Якiв. - Батько дню║ й ночу║ у сво║му броварi. Вiн же тепер директором! Усi цi новини, а особливо Ляля, цiкавлять Якова. Цю родину вiн добре зна║, пережив з нею кiлька зим. I пригаду║ собi цю саму Лялю - кучеряву, яснооку, повненьку дiвчинку рокiв п'яти-шести-семи, i пригаду║ також, як пiдкидав ┐┐ високо вгору, вiд чого дiвча радiсно й дзвiнко заливалося смiхом, а Мотря жартiвливо казала: "Забавляйте, забавляйте! Може, ще буде вашою нареченою!" Приймав це як жарт, було нiяково таке чути в той час, але ось тепер, зараз? Ще раз обiцяв зайти, попрощався й пошкутильгав у напрямку свого мешкання, пробиваючись крiзь гущу святочно┐ публiки на хiдниках. Гули машини, лiтали голуби, свiтило сонце. Цi днi минали з вийнятковою, завжди напруженою, повною та║мничих подiй швидкiстю. Мабуть, земля в цей час крутилася швидше, мабуть, сонце горiло бурхливiше, мабуть, всесвiт з усiма сво┐ми горющими свiтилами збурився i ошалiв. Усi люди були п'янi, вчадiлi, по-сво║му непритомнi, нервово пiднесенi. Вони в цей час iнакше ходили, iнакше рухались, iнакше говорили. Здавалось, вони хотiли жити швидше, сильнiше, пристраснiше, нiж звичайно. Якiв не лишав Зiльберiв, дарма що йому вперто всi радили залишити, дарма що вiн кожного дня намiрявся це зробити. Люди, якi випадково траплялись на його житт║вiй дорозi, були незвичнi для нього люди. Так. Вiн ┐х бачив. Бачив не раз i не два. Знав ┐х прiзвища i знав, чим i як вони живуть, але вiн нiколи не мiг прозирнути у ┐х окремий, сво║рiдний, зовсiм iнакший духовний свiт. Як вони жили самi мiж собою, про що розмовляли, що думали, як дивилися на iнших людей - цього Якiв не знав... Принаймнi не знав докладно, безпосередньо, органiчно. I от так сталось, що вiн мусив пiзнати тих людей. Бiльше, вiн мусив бути з ними разом. Ще бiльше, вiн мусив стати в ┐х оборонi. Його тi люди по-сво║му полюбили i просили його не лишати ┐х. Тим бiльше коли Якiв, майже несподiвано, став "великою людиною". Став капiтаном. Шукаючи, як вiн казав, мiсця, вiн забрiв був до Укра┐нського Червоного Хреста, що обслуговував полонених i мiстився на тiй же головнiй вулицi, i там зустрiвся зi знаним полковником колишньо┐, ще революцiйно┐, Укра┐нсько┐ Армi┐, що звався Ступницький. Розговорились. Полковник був у клопотi. Йому доручили органiзацiю батальйону не то вiйська, не то полiцi┐ з укра┐нських хлопцiв, але вiн не зна║ анi одного слова по-нiмецьки, а тут весь час приходиться мати дiло з нiмцями. Якiв висловився, що, може б, вiн мiг щось тут допомогти. Вiн мiг би бути, наприклад, за перекладача. Полковник охоче погодився. Якова негайно представили нiмецькому капiтановi, що вiдав цi║ю справою, i, по годинi розмови з ним, Якiв став сам "капiтаном". Нiмецький капiтан був ним просто захоплений. Такий "керль", така сила, така iнтелiгенцiя, такий фахiвець! Якiв буде не перекладачем, вiн буде вишкiльним iнструктором! Але ж, виправдувався Якiв, вiн всього-на-всього кiннотник. Нiчого! Тепер вiйна! Передусiм вiн вояк, а це - головне! Якова запросили до нiмецького офiцерського касина, з ним пили, з ним спiвали, вiн зна║ багато вiйськових нiмецьких пiсень, вiн зна║ "Дi штрасе фрай ден бравнен батальйонен", вiн дотепно й цiкаво розмовля║, вiн може вести дискусiю про Мольтке, Бiсмарка... Чудово! Другого дня Якiв одягнув дуже ефектовну унiформу з литовського вiйськового сукна iз тризубчиком на круглому кашкетi. Виглядав хвацько, нiмецькi офiцери вiддавали йому честь, приймаючи за представника яко┐сь чужоземно┐ вiйськово┐ мiсi┐. Його нарештi з "капiтана" пiдвищили в "майори", а з огляду на мiцну, мов вилиту, поставу додали титул "залiзний". "Залiзний майор Палаба", - як казали його численнi нiмецькi приятелi. I став вiн вiдомим не лише у нiмцiв, але й у сво┐х. Його почали запрошувати до органiзацiй, на засiдання, на наради, його питали, з ним радились, його слухали. Вiн став зв'язковим мiж окупацiйною армi║ю i мiсцевими урядовими чинниками. Його посилають в делегацi┐, вiн робить iнтервенцi┐, вiн вимага║ полегш, помага║ скривдженим. А разом з тим Якiв лишився у Зiльберiв. Причин для того багато, а головна з них та, що Зiльберiв мають, як i всiх ┐х одновiрцiв, перевести до загального мiсця, призначеного для них i названого "гетто". Почувши це, Зiльбери, як були, гуртом кинулись до Якова. Старий ┐х патрiярх Герш нiчого не говорив, вiн лише стояв, похилий, немiчний, i слухав. Мовчали також його жiнка i сваха. Зате говорили дочки Рiвка, а особливо Шприндзя. Шприндзя не говорила, а кричала: - Я не жидiвка! Я нiяка жидiвка! Яке мо║ дiло, що мо┐ батьки породили мене такою! Чого вони вiд мене хочуть?! - Дурна! Схаменись! - так само кричала на Шприндзю ┐┐ сестра Рiвка: - Хто тебе пита║, чим ти хочеш бути? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш ┐х? Не бачиш, що вони хочуть з нами зробити? - Сама ти дурна! - верещала Шприндзя. - Нi до якого гетто я не пiду! I ти не пiдеш. I батьки нашi не пiдуть! - I це зветься сестра, - казала на це, звертаючись до Якова, Рiвка. - Говори з такою. Вона сама не зна║, чого хоче. До гетто не пiде, тут не може бути, а куди пiде? Куди? Ну, скажiть? Куди? У землю? Очi всiх п'ятьох були зверненi на Якова. Всi дивилися на нього як на порятунок. Якiв бачив тi ┐х погляди, йому було нiяково, вiн не знав, що ма║ зробити, вiн не бачив нiякого виходу. Нарештi, вiн знав дуже добре закони, що керують цi║ю справою, i знав вiдповiдальнiсть, що за цi║ю справою зловiсно хова║ться. А разом перед ним п'ятеро, ба шестеро, бо ж там десь уже, мабуть, невинно спить ┐х найменший, Мойше. Шестеро живих людей. Нiчого нiкому не винних людей. Просто людей. Що може ┐м помогти? Як помогти? Вогненний, дикий, з вiдблиском слiз лютi погляд Шприндзi, скерований просто на нього, вимага║: "Поможи! Ти можеш!" Згаслi, байдужi, овечi погляди Герша, Малки i Сури, зда║ться, мовчать, але ┐х мовчанка лежить на сумлiннi Якова, мов тяжкий камiнь. Одинока Рiвка якась звичайна, нiби вона прийшла купити копу я║ць або продати старi черевики, - зберiга║ присутнiсть духу i пiдда║ думку, що пiд ┐хньою ж хатою ║ дуже добрий, глибокий i широкий льох, що там можна поки що примiстити батькiв i малу дитину, що вона i Шприндзя будуть ┐х доглядати, а разом ходити на роботу до рiзних урядiв. Це можна. Це ║диний вихiд. Аби тiльки погодився на це Якiв i аби нiхто про це не довiдався зi стороннiх людей. На тому льоху й зупинилися. Нiхто не перечив. Позносили туди лiжка, поставили якiсь iншi меблi. Старi - Герш, Малка i Сура, - а також малий Мойше зiйшли туди i там залишились. Тiльки маленька свiчка освiтлювала ┐х невеличкий простiр. Вони лишились там надовго... Можливо, назавжди, ┐х мешкання нагорi спорожнiло. У ньому залишився тiльки Якiв на постiйно i Рiвка та Шприндзя тимчасово, нелегально. Рiвка ма║ сво┐ плани. Вона хоче бути господинею Якова, а Шприндзя буде щось для себе шукати. Вона, зрештою, щось уже ма║ на думцi, вона дасть собi раду. Якiв лiг того вечора дуже пiзно i не мiг одразу заснути, дарма що завтра ма║ рано вставати. Не бере його анi том Момзена, анi радiоапарат з якимсь пiзнiм, далеким, з Берлiна, концертом. Вiн дума║, i його думки дивнi, незвичайнi i нелегкi. Якось нiби йому соромно, нiби вiн робить щось недобре, нiби чогось бо┐ться. Таке дiйсно вийнятково незвичне становище, що йому годi знайти якесь зрозумiле виправдання. Мимохiть думки його линуть у далеке минуле, чомусь пригаду║ собi дитячi роки, коли ходив до народно┐ школи i носив у заяложенiй торбинцi потрiпанi книжки, а мiж ними одну в сiрiй полотнянiй оправi, що на ┐┐ першiй сторiнцi великими чорними лiтерами було написано: "Старий Заповiт". Йому пригадались малюночки у тiй книзi, що представляли людей у дивному одязi, з рiзними пiд ними написами: "Вигнання Адама з раю", "Приношення в жертву Iсаака", "Запродання Йосипа братами до кгипту"... Нарештi пригаду║ться довга, хвилююча iсторiя людей, що йшли через свiт до землi, не торкаючись ┐┐, нiби були несенi якоюсь справдi вищою силою. I от тi люди дiйшли аж сюди. Через столiття й тисячолiття. Рiзними дорогами i в рiзнi часи. I от Якiв, що сам носить ┐х iм'я, опинився мiж ними, i йому зда║ться, що вiн бачить знов людей, якi тiкають з кгипту, через Червоне море, що за ними женеться якийсь фараон i вони не знають, куди йти, бо перед ними лише гола, безлюдна, смертоносна пустеля, за якою бозна-де в далечинi лежить ┐х приречена, обiцяна, вимрiяна земля. Що за дивний народ, що за дивовижна його доля! Яку душу носять тi люди в собi, коли ┐х мiфiчна iсторiя стала святою книгою найцивiлiзованiших людей земно┐ кулi i разом... I коли Якiв, весь захоплений сво┐ми заплутаними мiркуваннями, намагався знайти якесь вияснення цьому дивовижному питанню, нечутно прохилилися дверi кiмнати, похитнулися тяжкi завiси i з-поза них виступила людська постать, що ┐┐ Якiв спочатку навiть не мiг розпiзнати. У незвичному бiлому нiчному