а ║вангелiзм. Греки ж скупо дiлили милостi руським купцям, а данини i не думали платити. 63. Року Божого 965 Великим князем ки┐вським став Святослав Iгоревич. Вiн не прийняв вiри ║вангелiстiв, вигнав ┐х з укра┐нських городiв i поруйнував ┐хнi храми. Це був останнiй найбiльший князь Тарiйсько┐ землi. Великий князь Святослав об'║днав у одну державу всi землi, якi пiдлягали Ки║ву за князя Трояна. Спершу пiшов у сарматськi землi i примучив в'ятичiв, тодi примучив роксоланiв-гунiв, пiдкоривши всi ┐хнi городи аж до Кавказьких гiр; розбив державу Хазарський каганат, столиця яко┐ була в гирлi рiки Волги. Пiдкорились йому також кiмарiйцi, якi населяли Кримський пiвострiв. За намовою вiзантiйського iмператора Никифора, який платив Русi дань по договорах з Вiзантi║ю ще за Олега i Iгоря, Великий князь ки┐вський i всi║┐ Укра┐нсько┐ землi Святослав 967 року завоював усю Болгарiю, чи як ┐┐ називали греки -- Мiсiю. Пiдступивши до мiста Фiлiополь, чи як його пiзнiше вiзантiйцi назвали Адрiанополь, вiйсько Святослава зустрiло впертий опiр жителiв, якi були схильнi до вiзантiйцiв. Взявши його штурмом, Святослав навiв жах на всi околицi, знищивши багато жителiв, всiх оборонцiв. Iмператор Вiзантi┐ Iоан прислав до Святослава послiв, якi радили йому покинути Болгарiю, але Святослав зажадав великого викупу, погрожуючи вигнати роме┐в на Азiйський материк i розбити сво┐ куренi пiд стiнами Вiзантiя, чи, як ще його греки називали, Константинополя. Вiзантiя почала готуватися до вiйни. Святослав не встиг зробити заслони в Гемських горах, в ущелинах-проходах, бо в цей час печенiги обступили Ки┐в i кияни прислали гiнцiв. Вiдiгнавши печенiгiв вiд Ки║ва, Святослав повернувся на Дунай лише на початку лiта, в той час як iмператор роме┐в Iоан вже проник з вiйськом через проходи в Гемських горах пiд стiни болгарсько┐ столицi Преслави. До того ж прихiд роме┐в був такий несподiваний, що вони зненацька пiд стiнами Плиски застали загiн у 8 тисяч чоловiк тарiйцiв, якi вправлялись у веденнi бою. Не чекаючи пiдходу основних сил, вiйсько роме┐в напало на цей загiн, але вiн зiмкнутим стро║м, при пiдтримцi во┐нiв з города, якi, хапаючи зброю, вибiгали на допомогу вiдступаючим, замкнувся в городi Плиска. В оборонi Плиски болгари почали переходити на бiк роме┐в, i коли роме┐ вдерлися в мiсто i взяли в полон царя болгар Бориса, роси у кiлькостi 8000 чоловiк зiбралися в царському укрiпленому палацi, залишивши вiдкритими ворота. Всi намагання роме┐в увiйти в цi ворота виявились марними. Бачачи, як даремно гинуть його кращi во┐ни, iмператор наказав закидати палац вогнем. Коли почалися пожежi, тарiйцi зiмкнутим бойовим порядком, з щитоносцями попереду, якi закривали во┐нiв аж до колiн, вийшли з замку i, незважаючи на тяжкi втрати, пробилися за город, через лави роме┐в, вiдiйшли до вiйська Святослава, який наближався до Преслави з головними силами. За дванадцять верств вiд Доростола вiйсько Святослава, яке налiчувало близько 30 тисяч чоловiк, зустрiлося з вiйськом iмператора Iоана, яке налiчувало 30 тисяч гоплiтiв (важко┐ пiхоти) i важко озбро║них вершникiв, крiм обозу i облогово┐ технiки з обслугою, яка рухалася за вiйськом. Крiм того, морем до Доростола рухалася вiйськова флотилiя iмператора. Дiзнавшись вiд во┐нiв, якi вiдступили з Преслави, про зраду болгар, Святослав наказав обезголовити 300 болгарських заложникiв. Почалась битва, яка тяглася цiлий день, не визначивши переможця. Святослав з вiйськом вiдступив до Доростола, проте роме┐ не приступали до облоги, бо ще морем не пiдiйшов у Дунай, пiд стiни Доростола, грецький флот. Отже, перед Доростолом грецьке вiйсько побудувало укрiплений табiр. Кожного дня Святослав виходив з Доростола, шикував сво║ вiйсько у бойовi ряди i починав бiй. На шостий день бо┐в, здiйснивши з двохтисячним загоном вдалий рейд по Дунаю на лодьях за продовольством, Святослав згодився на переговори, але за умови, що завтра вони дадуть ромеям сьомий, рiшучий, бiй. Святослав сказав: -- Слов'яни! Чи ви дума║те, що Слава, яка iшла за полками росiв до цих пiр, вiдмовилась вiд нас, сво┐х дiтей? Адже ми легко перемагали сусiднi народи i навiть без кровопролиття пiдкоряли цiлi кра┐ни! Якщо ми зараз ганебно вiдступимо перед ромеями, Слава нас покине. Переймiмося мужнiстю, яку нам заповiдали предки, згадаймо про те, що могуть тар'ягнiв до цих пiр була непоборна, i в жорстокому бою будемо боротися за сво║ життя. Ми або переможемо, або помремо зi Славою, здiйснивши подвиги, достойнi ратних людей. Хай iмператор не дума║, що ма║ справу з ополченцями, якi заробляють на життя рiзними ремеслами а чи оратайством. Ми вигодуванi з вiстря мечiв! Слава! Могутн║ "Слава!" сколихнуло околицi Доростола. Укра┐нцi вийшли з города, вишикувались у бойовий порядок, маючи попереду колони щитоносцiв i во┐нiв, озбро║них довгими списами, i приготувались до бою. Святослав наказав замкнути ворота, щоб нiхто не думав, що вiн поряту║ться втечею. Тар'ягни почали свою навальну, вперту ходу на ряди роме┐в. Пiвдня лiнiя бою стояла майже на мiсцi, дванадцять разiв доля бою схилялась то на один, то на другий бiк, нарештi роме┐, якi у вузькому фронтi, затиснутому горою i стiнами города, не могли ввести у бiй всю свою кiнноту, за наказом iмператора почали поступово вiдступати на рiвнину. Тут iмператор зробив спробу вiдрiзати слов'ян вiд города, але це йому не вдалося. День закiнчувався, роме┐ i слов'яни, втомленi бо║м, почали роз'║днувати ряди. Обидва вiйська отаборилися в полi. Роси почали збирати сво┐х убитих i палити ┐х на великих вогнищах перед крiпосною стiною, серед убитих тарiйських во┐нiв були жiнки. Приносили в жертву, на очах у роме┐в, ┐хнiх полонених -- вiдсiкаючи голову разом з плечем. На другий день почали мирнi переговори. За умови, що Святослав вiдступить вiд Доростола за Дунай, iмператор видав на кожного во┐на Святослава по 20 кiлограмiв хлiба, зобов'язався сприятливо приймати руських купцiв. Харчiв роме┐ видали на 22 тисячi чоловiк. Близько восьми тисяч росiв погинуло в цiй вiйнi. 969 року на островi Хортиця на Днiпрi у бою з печенiгами загинув останнiй Великий ки┐вський князь, який молився Ягнi, Святослав Iгоревич. 64. Року Божого 969 Великим князем у Ки║вi став Ярополк Святославович. XIV.СМУТА 65. Року Божого 980 Великим ки┐вським князем став Володимир, син Святослава. По сво║му вокняжiнню вiн зiбрав у Ки║вi, на Святiй горi, всiх головнiйших богiв Тарiйсько┐ землi. Це були шiсть перевтiлень Ягни. I волхви приносили ┐м жертви, творячи треби. Вся земля Тарiйська, упорядкована Великим князем Святославом, корилась Ки║ву. Вiзантiя платила данину, як i ранiш. 987 року перемiг князя Володимира Змiй спокуси, Золотоголовий кабан. Мало йому стало данини вiд усiх сусiднiх народiв, захотiлося ще й золотих вiзантiйських риз. Чи не помишляв вiн стати ще й iмператором вiзантiйським? Але якщо ти збира║шся у бойовий похiд, то бери з собою у серце свого Бога, i Слава тебе не омине. Ось уже майже два тисячолiття греки платили укра┐нцям дань з деякими перервами i хотiли заарканити могутню тарiйську душу сво║ю вiрою, та все намарне. Допоки князi-во┐ни, волхви-пророки, люди-народ молились Ягнi i ┐┐ перевтiленням, доти укра┐нський народ ║днався, випростувався, можновладний перед будь-якою напастю. Могутнiм було дерево укра┐нсько┐ держави, коли ┐┐ князi-во┐ни, зажершись достатком вiд податей з усього свiту, почали виганяти мечем свого Бога з сво║┐ хати. Горе народовi нашому. Три столiття безбожнi князi плюндрували землю Троянову в усобних вiйнах, аж поки ┐┐ не потоптали орди Батия. I ось уже 1000 рокiв стогне пiд iноземними ярмами укра┐нський народ, i не вмира║, i не ожива║, а лишень кона║ та шука║ забуту стежку до свого Требища, до свого Артаря. I скiльки вже за цих 1000 рокiв було могутнiх укра┐нських геро┐в, якi хотiли визволити свiй народ з неволi i не змогли, бо не знайшли вiри у свого Бога. У 988 роцi повелiв князь Володимир поперекидати на Священнiй Горi тарiйських Богiв. Одних порубати, iнших спалити. Перуна ж наказав прив'язати коневi до хвоста i волочити з гори по Боричевiм узвозi. Волочити Бога князiвсько┐ звитяги. Горе! Того Перуна, iменем якого клялися у вiрностi один одному всi укра┐нцi, i волхви ┐хнi, i князi ┐хнi! О горе! О грiх! О напасть i нечестива спокуса злого Золотого кабана! I поставив князь Володимир, боговiдступник, 12 грецьких попiв бити Перуна жезлами. Коли тягнули Перуна до Днiпра, то оплакував його народ, оплакував народ свою долю без найбiльшого i наймогутнiшого заступника Перуна -- перевтiлення всемогутньо┐ Ягни-Лелi-Бережi. Скинули Перуна в Днiпро, а князь Володимир ще й приставив до нього сторожу iз варягiв, наказавши, щоб, коли пристане до берега, вiдштовхували його списами, а як допливе до порогiв, то вже хай як хоче. Попливла з Укра┐ни разом з Перуном воля, злагода i сумлiння тарiйцiв. Перун був пристав до Видубицького бору, бо кияни бiгли слiдом i просили: "Видибай, Боже", але варяги вiдштовхнули його. З цього часу ця мiсцевiсть зветься Видибiр. За порогами Днiпро винiс Перуна на мiлину, i його взяли до себе венеди-уличi. З того часу звила собi там гнiздо Воля Укра┐ни. Перуновi i Богинi-Бережi-Тро║ручицi молились уличi-запорожцi. Коли смута, розор i забуття витали над Аряною, запорожцi вдихнули у, здавалось би вже мертве тiло, живу душу клятводержця Перуна сина Ягни. Затим, як з наказу князя Володимира наймане вiйсько розорило святилище шести укра┐нських богiв iз шести родiв Тар'ягна, велiв князь Володимир по всьому Ки║ву сказати, якщо не прийде хто завтра на берег Почайни, то буде йому ворогом. Люди знатнiйшi, якi залежали вiд князя, казали один до одного: -- Якби це не було добре, то не прийняли б цього князi i бояри. Трохи людей зiйшлося i увiйшли до води. Однi по шию, iншi по груди, деякi, тримаючи немовлят. Попи ж грецькi i корсунськi творили молитву. В цей час волхв волхвiв, який творив ранiше треби у храмi Перуна, з'явився на днiпровськiй кручi, а з пiвночi над долинами Славути почала пiднiматись невелика, але дуже чорна хмара. Високе небо ще було син║ й чисте, i сонце сiяло над усi║ю могутньою державою Укра┐нською, яка, наче в часи Великого князя Кия, всiма сво┐ми дiтьми i дiтьми дiтей схилилась до свого прекрасного стольного города Ки║ва. I зазвучали слова волхва волхвiв: -- I ти, рiчко Почайно, яка була першою для зневiрених киян, i ти, Володимире, iз сво┐м князiвським кодлом, розбещеним розкошами, пощезнете з Укра┐нсько┐ землi. О горе укра┐нському народовi без пастуха: без Бога i без князя! Як отсi колоди та камiння, се золото та поволоки, так розпадеться держава. Порозтягають ┐┐ чужi, заллють кров'ю та сльозами доти, доки народ не зречеться всього, навiть сього нового Бога, щоб порвати клятi кайдани. Горе! I твоя могила, Володимире, i твоя Десятинна церква, що ┐┐ ти збуду║ш на нашому священному Требищi, западеться, i тво┐ вiруючi згорять, заваленi камiнням. Горе! I прийде ворог жорстокий на вас, кияни. Спершу це будуть усобнi братовбивчi вiйни, а тодi, без свого Бога в серцi, ви тiкатимете з поля бою, як останнi боягузи, бо не буде з вами Перуна. I кожен з вас захоче бути князем, але всi разом ви будете лише рабами! Горе! Довга сива борода волхва замаяла на рвучкому вiтрi, i замаяла на вiтрi його довга вишита сорочка. Грозова хмара вже зайняла пiвнеба, лише волхв стояв на кручi, наче розвихрений вогонь. Варяги, якi пiдганяли у воду неохочих, почали пускати у волхва стрiли, але стрiли, пiдхопленi потоком Стрибога, летiли врiзнобiч. Зненацька вдарив грiм, Перун потрапив у дерево на кручi, i воно спалахнуло свiчкою. Сильний вiтер гнав по небу хмари одна за одною, але з них не крапало. Волхв зник, а люди, трохи пригнiченi, розходились по домiвках. Трохи ранiше за цi сумнi подi┐ гуляла Мар'я Всеславiвна по зеленому саду, милувалася квiтами весняними. А iз зеленого листя на не┐ дивився величезний Змiй-полоз. Задивився добрий Змiй, син Землi, у очi Марi┐ Всеславiвни, на ┐┐ бiле тiло, на ┐┐ стрункий стан та i полюбив ┐┐ дуже-дуже. Звернувся вiн до Роди-Слави-Дани з такою молитвою: -- Родославодано, мамо! Нащо ти народила мене холодним? Дай у мою кров вогню Ягни, а у тiло вроду юнацьку хоч на один день i на одну нiч, щоб нi одна жiнка земнородна не змогла передi мною встояти, не змогла менi вiдмовити. А тодi я знову стану Змi║м-полозом, тво┐м любим сином. Почула його Родославадана i звернулася до Ягни з такими словами: -- Ягно-Лелю-Коляда, змiни вогонь у тiлi мого сина Змiя-полоза на вогонь теплий, животворний, дай мо║му синовi чоловiчу вроду хоч на один день i на одну нiч, таку вроду i звабу, щоб йому пiдлягла та жiнка, яку вiн захоче. Вийшла Мар'я Всеславiвна на другий день у зелений сад погуляти, сiла пiд глиняною кручею бiля лiщинового куща та й задумалась. Млость на ┐┐ серце разом з теплим весняним туманом налягла недiвоча, а туга в грудях защемiла неземна. Тут з куща лiщинового звiсився величезний Змiй-полоз, закрутився товстелезними кiльцями i заглянув Марi┐ в очi. Захопило Марi┐ дух, а тiло стало нiме. Нi крикнути ┐й, нi писнути, щоб на помiч покликати. Сидить вона сама не своя, вiд страху очi заплющила. А як вiдкрила очi -- сто┐ть перед нею ставний юнак роду невiдомого, але княжого, бо горить у нього на чолi золочений ремiнець з дiадемою, на ши┐ блищить гривна княжа золота. Що по верхньому краю гривни птахи по квiтах лiтають, що по середньому ряду гривни князi диких коней упокоряють, що по третьому ряду гривни звiрi коней княжих терзають. Сорочка, вишита жовтою i синьою ниткою, взята пiд шию золотим шнурком, а на рукавах Берегинi знаки повишивано. Перехоплений стан тонкий шкiряним широким поясом, блискiтками-цвяшками розцяцькований, та ще й золотою пряжею, а за поясом запоясник з рукояттю, дiамантами обсипаною. Що штани на ньому iз шкiри змi┐но┐ та заправленi в червонi м'якi чоботи. Був юнак вродливий з лиця, а очi мав наче чорна вода у геть затiнених верболозом рiчкових озерах. У таку воду неможливо довго дивитись, за ┐┐ блискучою чорнотою -- безодня. I це та┐нство живо┐ води притягу║ упасти в не┐ i не ворухнути нi рукою, нi ногою. Стати очеретом а чи зеленою кугою, яка пузириться та║мним диханням де-не-де попiд берегом. Розiмлiло вiд любовi серце Марi┐ Всеславiвни, стала падати вона вiд млостi свiтло┐, але втрималася за лiщиновий кущ. Мовив слово юнак -- наче весiльна музика заграла, руки здiйняв до плечей Марi┐ Всеславiвни -- наче теплий вiтрець повiяв: -- Не багато i не мало у нас часу, Марi║ Всеславiвно, а всього лише один день та одна нiч. Тож ми часу не гаймо i поспiшати не маймо, а подiлимо нашу любов на цю добу по хвилиночцi, вип'║мо росу нашого кохання по краплиночцi. З того часу затяжiла Мар'я Всеславiвна, i настав той час, прийшов той день: засяяло в небi сонечко красне║, загорiлись-заграли зорi яснi┐ -- то народжувався у Ки║вi-градi могутнiй боготир по iменi Вольга Всеславович. Задрижала тут земля сира, похитнулось син║ море, i риба сховалась у морську глибину; полетiли пташки попiд хмари, всi земнi тварi сховалися, по горах, по долах розбiглися. Швидко-скоро став Вольга на мiцнi ноги. I став Вольга рости-матернiти не по днях -- по часах, по хвилиночках. Скоро вiн вивчився пером володiти, а ще скорiше читати. Тут захотiлося Вользi мудростей пiзнати. Перша мудрiсть: щукою-рибою пiрнати в глибоких морях. Друга мудрiсть-хитрiсть: соколом лiтати попiд небеса. Третя мудрiсть: сiрим вовком чи всякою земною твариною по лiсах-полях гасати. Замовив волхвам, якi вчили Вольгу мудрощiв, i князь Володимир слово сво║: -- Ой ви, гей ║си, волхви-мудрецi! Вольга сильний i мудрий ста║ над усiх. А вiн мiй племiнник, та ще й безбатьченко. Щоб бiди не нако┐в, адже в державi неможлива свавiльнiсть, i менi, князевi, доводиться слово вiча виконувати. Найдiть-винайдiть для мене слово заповiтне, щоб мiг я Вольгу богатиря пiд сво║ю рукою держати. Послухали волхви князя Володимира, заступив у цей час Мiсяць Сонце, i стало на землi темно. Погасла на якийсь час мудрiсть волхвiв прозорлива, i дали вони князю Володимиру заповiтне слово, вiрили князю Володимиру, бо зiбрав вiн усiх богiв землi Укра┐нсько┐ на Священному Горбi над Днiпром. Вiд Вардани взяв Дарбога, пiд Дону взяв Дану, вiд Днiпра -- Арпославу, вiд Бугу взяв Велеса, вiд Днiстра -- Роду, вiд Дунаю взяв Морану. I сказав укра┐нцям: Тар'ягни, по землях i весях сво┐х молiться всiм перевтiленням Ягни i ┐┐ оберегам, а для всiх людей укра┐нських ось святилище Ягни: це коло, викладене з каменю на землi, а вiд нього шiсть променiв, i на кожному променi постава одного з ваших Богiв. Тож повiрили волхви у глибоку набожнiсть князя Володимира, у вiрнiсть його сво┐м Богам i дали йому заповiтне слово над Вольгою. А тим часом Вольга всi науки, всi мудрощi пройшов. Як виповнилось йому дванадцять лiт, став вiн собi дружину пiдбирати. Пiдбирав вiн дружину три роки i зiбрав молодцiв сiм тисяч. Вользi стало п'ятнадцять рокiв i дружинникам його по п'ятнадцять лiт. Вирiс Вольга у плечах широкий, тонкий у поясi, брови чорнi, врозлiт, соболинi┐, очi зоркi┐ соколинi┐, кучерi в'ються русi┐, кiльцями розсипаються, з лиця бiлий-рум'яний, наче макiв цвiт, очi синiм синi, як чисте небо, а силою та вдачею йому рiвних нема, сам же ласкавий та поступливий. I ось вирiс Вольга до козака зрiлого, молодця змужнiлого та й сказав матерi: -- Ой ти, матiнко моя, добрая-ласкавая! Ти спечи менi в торбу хлiба житнього та клади в клунок рушник-дорiженьку, попо┐жджу я навкiл Ки║ва, навкiл Ки║ва по крутих ярах, по байраках та по чистих полях. Або стрiну я звiра сильного, або стрiну я змiя злючого, або стрiну я бусурмана-грабiжника, щоб з ним силою молодецькою помiрятись. Ой виходив вiн з палат бiлокам'яних на широкий, на просторий двiр, виводив з конюшнi коня богатирського та й став засiдлувати: спершу наклав пiтничок, а на пiтничок наклав войлочок, а на войлочок сiдло троковицьке, шовком-золотом оторочене; дванадцять пiдпруг ремiнних затягнув. Пряжки в пiдпругах -- чисте золото, а шпинi у пряжках залiзнi┐, не заради краси, заради мiцностi. Ремiнь не рветься, золото не iржавi║, богатир на конi сидить -- не старi║. Потiм приладнав до сiдла колчан зi стрiлами, взяв тугий богатирський лук розривчастий, меч двосiчний, запоясник гострий, приладнав до сiдла тяжку палицю, один довгий i два коротких списи подав парубку. Видно, як богатир на коня вимаху║, та не видно, як з двора вилiта║. Тiльки пил стовпом та курява. Ви┐хав Вольга та в чисте║ поле, бачить сили бусурмансько┐ пiд Ки║вом видимо-невидимо, вiд крику людського та iржання кiнського сум на серце чорною габою спада║. Ви┐хав Вольга на високий горб-могилу, подивився в сторону, де сонце сходить, i побачив далеко-далеко шатро бiле║ конопляноткане║. Направляв туди свого коня богатирського, промовляючи: -- Видно, там стоять нашi тарiйськi богатирi, про напасть-бiду не знаючи. При┐здить вiн на заставу богатирськую, зайшов у курiнь до богатиря Дуная Русиновича, свого божатого, а богатирi пiд ту пору якраз обiдали. Хлiб та сiль, богатирi святороськi┐! Вiдповiв йому Дунай Русинович: -- А дивiться, наш славний богатир Вольга Всеславович! Сiдай з нами обiдати, хлiба-солi скуштувати. Тут вставали богатирi на ноги дужi┐, обiймали Вольгу, тро║кратно чоломкалися, за обiднiй стiл побратима запрошували. -- Спасибi, богатирi-побратими божатi┐! Не обiдати я при┐хав, а привiз вiстi нерадiснi. Сто┐ть пiд Ки║вом ворог силою небаченою. Грозиться хан Калiн наш стольний город на сулицю взяти -- спалити, киян-городян вирубати, дочок у полон забрати, а князя Володимира з княгинею Апраксi║ю злою смертю скарати. Я при┐хав до вас кликати з ворогом ратитися. Вiдповiв йому на те Дунай Русинович: -- Не тi часи тепер, як за Великого ки┐вського князя Руса Дiровича, як сидiли ми, тарiйськi богатирi, бiля нього по праву руку, як громили ми пiд його знаменом орду аварську. Ця орда, яка зараз пiд Ки║вом, не рiвня тiй ордi, що насунула була на всю землю Укра┐нськую. Не станемо ми, Вольга Всеславович, коней сiдлати, не по┐дем ми битись-ратитись за князя Володимира та княгиню Апраксiю. Великий князь стольно-ки┐вський ближчих князiв та бояр по┐ть-кормить i жалу║, iз корсунськими попами по кутках перешiпту║ться, а нам нема нiчого вiд князя Володимира. Не вмовляй ти нас, Вольга Всеславович, Володимирiв племiнничок. Не до шмиги Вользi Всеславовичу тi речi прийшлись. Вiн сiв на свого коня доброго i по┐хав до полчищ ворогових. Став вiн силу ворожу конем топтать, списом колоть, мечем рубать, булавою бить. Б'║-косить без втоми i вiддиху. А кiнь богатирський мовить до нього: -- Не побить тобi, Вольго, сили ворожо┐. к в хана Калiна могутнi богатирi i поляницi завзятi┐, а в чистому полi виритi пiдкопи глибокi┐. Як просядем ми в пiдкоп -- iз першого пiдкопу я вискочу, i з другого пiдкопу я вискочу i тебе, Вольгу, винесу, а з третього пiдкопу я хоч вискочу, а тебе не винесу. Тi речi Вользi не сподобались. Пiдняв вiн нагайку сирицьову i став приказувати: -- Ах ти, вовче м'ясо, трав'яний мiшок! Я годую тебе, пою та вичiсую, а ти хочеш мене згубити? Тут просiв кiнь з Вольгою у перший пiдкоп. Звiдти кiнь вискочив i богатиря винiс. I знову став Вольга ворожу силу бить, як траву косить. I вдруге просiв кiнь з Вольгою у глибокий пiдкоп. I з цього пiдкопу кiнь з Вольгою вискочив. Б'║ Вольга бусурман та приказу║: -- Самi не йдiть, дiтям-внукам закажiть воювати землю Ки┐вську! Тут просiли вони з конем у третiй глибокий пiдкоп. Його вiрний кiнь з пiдкопу вискочив, а Вольгу Всеславовича винести не змiг. Набiгли бусурмени коня ловити, та кiнь не дався, поскакав у чисте║ поле. Тодi десятки богатирiв, сотнi во┐нiв напали в пiдкопi на Вольгу -- зв'язали, скували йому руки-ноги i привели в шатро до хана Калiна. Зустрiв його хан Калiн ласкаво-привiтливо, наказав розв'язати i розкувати: -- Сiдай, Вольго Всеславовичу, зi мною, ханом Калiном, за один стiл, ┐ж, чого душа забажа║, пий вина заморськi┐. Я дам тобi дорогу одежу, скiльки хочеш дам тобi золота. Не служи князю Володимиру, а служи ти менi, хану Калiну, будеш ближчим князем-боярином. Глянув Вольга на хана Калiна, усмiхнувся недобре та й вимовив: Не сяду з тобою за один я стiл, не вгощатимусь тво┐ми стравами, не скуштую тво┐х вин заморських, не треба менi золото┐ одiжi, не треба менi твого золота. Я не стану тобi служить! А я завжди буду боронить землю Троянову, буду битися за великий Ки┐в -- стольний град, за народ свiй укра┐нський, за князя Володимира! Зi словами цими з шатра вискочив. Розметав-розкидав сторожу з оковами, на високу могилу вихопився, свиснув по-богатирському. Тут прибiг до нього його вiрний кiнь. Скочив-вискочив Вольга на коня могутнього, розмахнувся залiзною рукавицею i сказав: -- Ти лети, рукавиця з право┐ руки, та впади на груди мо║му божатому, могутньому богатирю Дунаю Русиновичу. Вiн про скруту мою здогада║ться. Став би я ясним соколом та полетiв у небо чисте║, а чи бистрим вовком, чи рибою, але ж не пiдуть вiд того вороги з землi рiдно┐. Треба менi зараз бути лише геро║м землi Тарiйсько┐, сво║┐ батька-матiнки. Вiдстiбнув вiд сiдла троковицького булаву шишастую i почав колошматити рать поганую. Як упала залiзна рукавиця на бiлий курiнь, прорвала полотно бiле║ та й упала на груди Дунаю Русиновичу. Прокинувся Дунай Русинович, пiдняв рукавицю залiзну закривавлену, скочив на ноги проворнi┐, закричав могутнiм голосом: -- Вставайте, богатирi могутнi┐ тарiйськi┐! Прилетiла вiд божатича залiзна п'ятiрня -- вiсть нерадiсна, треба йому пiдмога в бою з бусурменами. В скорому часi прискакали на пiдмогу тридцять два богатирi, а Вольга iз ними тридцять третiм був. Накинулись вони на полчища ворожi┐, прибили-притоптали кiньми сили пiдступнi┐, самого хана Калiна у полон взяли, привели у Ки┐в до князя Володимира. Раз по┐хав Вольга Всеславович на Карпатськi гори, що постали вони, як кинув Тар'ягн ув озеро Змiя срiбного. А на горах жив богатир Святогор Родович, сила-могута йому була дана немiряна. Не могла його з конем земля-мати втримати, то гуляв вiн по кам'яних Карпатських горах. Святогор Родович запитав коня вiщого: -- Хочеться менi по Тарiйськiй землi погуляти, в усiх краях мого батька, Бога Рода, побувати. Чи понесе нас мати, сира земля, коли спустимось ми iз камiнних гiр? Вiдповiв йому кiнь: Легким поступом по┐дем -- земля видержить, а на грунь перейти чи галопом скакать -- то провалимось. Тихо ┐хав конем Святогор Родович та й задрiмав-заснув вiд похитування. Коли ┐де назустрiч Вольга Всеславович. Бачить -- легенько богатирський кiнь чалапа║, а копитами, як хата, груддя вивалю║, на конi тому богатир сидить, сидя спить, ще й носом посвисту║. Дужим голосом гукнув Вольга вершника. Раз, i вдруге, i втрет║ -- не спиня║ться. Тут Вольга узяв списа довгого, повернув його тупим кiнцем та легенько ударив Родовича в плече могутн║║. Два ударив, аж з усiх сил ударив -- Святогор прокинувся. -- Думав, комарики-цюбрики кусаються, аж тут славний богатир Вольга Всеславович довгою сулицею тiшиться! -- Вiн нагнувся з сiдла, ухопив Вольгу разом з конем, лiвою рукою пiдняв, оглянув i заховав у сакви, ┐хав годину-другу Родович, бачить: кiнь спотикатись став, а то вже й на колiна став. -- Що ж ти, вовча сить, трав'яний мiшок, на колiна став? Чу║ш, може, бiду яку на мою голову? Вiдповiв Святогорiв кiнь: -- Тому я спотикатись став, що замiсть тебе одного несу двох могутнiх богатирiв, а на додачу ще й коня богатирського, а бiда на твою голову не тепер прийде, а через три роки. Святогор-богатир дiстав Вольгу Всеславовича та й поставив на матiр-землю з конем. Каже вiн йому такi слова: -- Будь ти, Вольго Всеславовичу, мо┐м братом названим. Тобi у бою смерть неписана, а менi така сила-могута дана, що ледве носить нас iз конем земля-матiнка. Як колись на землi Тарiйськiй всi богатирi такi, як я, були, -- не було в нас ворогiв анi в ближчих, анi в дальнiх краях. Тому що занадто важкий я з конем сво┐м, тому i застава моя -- на камiнних горах. I доки я тут, на горах, прогулююсь, не пройдуть вороги з-за Карпатських гiр. Тут при┐хали вони до трьох дорiг. Одна дорога -- у град стольний Ки┐в. Друга -- у незвiданi кра┐, а третя дорога -- на Житомирський гранiтний щит i далi -- на гори Карпатськi┐. Тут побратими-богатирi i роз'┐хались. А в ту пору в Ки┐в прийшли вiстi нерадiснi: грозиться бусурманський хан, похваля║ться, хоче Ки┐в-град вiн приступом взять, житло спалить, во┐в вирубать, а дiвчат молодих у полон забрать. I сказав Вольга князю Володимиру: -- Не пiд стiнами Ки║ва нам бусурмана ждать, а в його кублi осиному нам би його мечем дiстать! Дозволь, княже Володимире, молодшу дружину в похiд зiбрать. Пiшов Вольга у похiд. Ратникiв-дружину кормити-по┐ти треба, одягати, взувати. Дружина спить, а Вольга не спить. Обернувся вночi сiрим вовком, бiгав-рискав по темних лiсах, по чагарниках, бив оленiв, лосiв, спуску ведмедям не давав, та й зайцями i лисицями не гордував. Вiн кормив-по┐в свою дружину хоробрую, взував, одягав добрих молодцiв. Носили вони шуби соболинi┐, на перемiну носили опанчi барсовi┐. Перевертався Вольга ясним соколом. Летiв вiн далеко на син║ море. Вiн бив там гусей, бiлих лебедiв, та й сiрими качками не гордував. I по┐в, одягав свою дружину хоробрую, всi страви на перемiну. У путi-дорозi став Вольга допитуватись: -- А ви, гой ║си, смiливi добрi молодцi! Не багато вас i не мало, а сiм тисяч. А чи ║ серед вас, юнаки, такий чоловiк, щоб обернувся буйним туром i збiгав у ханство бусурменське, розвiдав-провiдав би про хана Салтана Ставруловича? Як трава пiд вiтром хилиться-стелиться, вся дружина йому поклоня║ться, i кажуть йому дружинники-ратники: -- Нема║ серед нас такого козака, опрiч тебе, Вольга Всеславович. Тут сам Вольга обернувся гнiдим туром Золотi Роги -- i побiг до ханства бусурменського. Перший скок -- на верству скочив, а другий скок -- вп'ятеро бiльше першого. Притомився туром скакать, обернувся ясним соколом. Прилетiв, досяг ханства бусурменського i сiв там на палати бiлокам'янi, на тi┐ палати на ханськi┐ примостився на косяк вiконечка, став слухати-прислухатися, як хан iз ханум розмову ведуть. Молода ханум Азв'якiвна чоловiку сво║му вимовила: -- Ой ти, славний хан Салтан Ставрулович! Чи зволиш та виряджатися Укра┐ну воювати? Вiдповiв ┐й Салтан Ставрулович: Ой ти, красуне ханум Азв'якiвна! Чи ти зна║ш, чи ти вiда║ш? У полях тепер трава не так росте, i квiтки цвiтуть не по-старому. Мабуть, богатирi тарiйськi перевелись. По┐ду я з вiйськом на Ки┐вську Русь, покорю-вiзьму дев'ять городiв з пригородками, обдарую городами дев'ять сво┐х синiв, а тобi, ханум, подарую соболину шубоньку. Промовила молода ханум Азв'якiвна: -- Ой ти, гой ║си, славний хан Салтан Ставрулович! А я знаю про те ще й вiдаю: на Вкра┐нi трава росте все по-старому i квiти цвiтуть, як колись цвiли. Ти про те не вiда║ш, що в Ки║вi народився могута-богатир, тобi, хане, супротивничок. А менi вночi у снi видiлось, нiби iз захiдного боку летiв сокiл, а зi схiдного -- чорний ворон. Сокiл з ворона пiр'я повискубував, на вiтрi порозвiював. Той сокiл -- то ║ богатир Вольга Всеславович, а чорний ворон -- славний хан Салтан Ставрулович. На тi слова-речi мовив хан Салтан Ставрулович: -- Ой ти, ханум, молода Азв'якiвна! Казано: волос у баби довгий, а розум короткий. Пiду я повоюю Тарiйську землю. Вiзьму дев'ять городiв з пригородками, обдарую тими городами дев'ятьох сво┐х синiв, а тобi привезу шубу соболиную. А Вольга, на косячку вiконнiм сидячи, слухав тi речi-розмови та║мнi┐. Вiн розумний був, догадливий: обернувся малим горноста║м, побiг по пiдвалах-погребах, по високих теремах: у тугих луках тятиви понадкушував, гартованi стрiли поприламував, гострi шаблi повищерблював, палицi залiзнi у дугу погнув. Пiсля цього обернувся Вольга сiрим вовком, скочив-поскочив на конюшню, там усiх коней перебрав-подушив до ║диного. А тодi обернувся ясним соколом, знявся високо в пiднебесся, полетiв далеко до сво║┐ дружини хоробро┐. Дружина спить, та Вольга не спить. Розбудив вiн дружину-ратникiв, закричав дужим голосом, як в трубу заграв: -- Ой, ви, добрi козаки, дружинники хоробрi┐! Не час спать, пора вставать, та пiдем у ханство бусурменське║. Тут швидко-скоро всi дружинники пiднiмалися, i прийшли всi сiм тисяч до стiни бiлокам'яно┐. Мiцна та стiна бiлокам'яна в небо верхом упира║ться. Нi пролому нема в стiнi, нi мало┐ щiлини, i залiзнi ворота закритi мiцно-накрiпко, крюки-засуви у воротах мiднi┐, а бiля ворiт варта бусурменська, лiку ┐й нема. В пiдворiтню лиш мурашка пройде. От всi ратники-дружинники зажурилися-засмутилися. -- А як нам в бусурменський город потрапити? Через стiну не перебратися, а залiзнi ворота не виломать, та i варта у воротях надiйна, як ворота ламать, лишень голови сво┐ пiдставлять. Молодий Вольга Всеславович розумний був, догадливий. Обернувся вiн мало┐ мурашкою i сiм тисяч ратникiв-дружинникiв в мурашок обернув. В пiдворiтнi була вузенька щiлинка, i всi ратники через не┐ в город потрапили. Обернув ┐х Вольга в добрих козакiв зi всi║ю збро║ю. Вартовi бусурменськi забiгали, за зброю хапаються. А палицi залiзнi в дугу зiгнутi, шаблi гострi всi пощербленi, стрiли рiвнi┐ поламанi, тятива в тугих луках рветься, як гнилi нитки. Закричали на пiдмогу кiннотникiв, прибiгли вершники на конюшню, а там всi конi пiдсiдельнi побитi лежать. Тут Вольга Всеславович зi сво║ю дружиною хороброю бусурменських ратникiв побив-повоював, а ще бiльше у полон узяв. Бабусь, дiдiв та малих дiтей дружинники не чiпають, а молодих красних дiвчат полонили сiм тисяч, щоб на кожного юнака жiнка прийшлась. А сам Вольга у палати пiшов, в тi палати ханськi┐, до того хана бусурменського. Дверi в палатах були залiзнi, крюки-засуви -- золочена криця. I сказав тут Вольга Всеславович: -- Хоч ногу зламаю, а дверi виставлю! I копнув ногою в дверi, залiзом кованi -- поламав усi засуви, пробо┐ булатнi┐. У свiтлицi брав за руки самого хана бусурменського i говорив такi слова: -- Похвалявся ти, Салтане Ставруловичу, на Укра┐ну йти, а поляни ось до тебе самi прийшли, не треба тобi, Салтане, нiг томить -- я накину на плечi ханум Азв'якiвни соболину шубоньку. Помiнявся в лицi бусурменський хан: -- Недарма казала менi ханум Азв'якiвна, свiй вiщий сон переказувала. Ти не бий, не карай мене, Вольго Всеславовичу, я й сам не пiду воювать Рос великую i дiтям, внукам закажу в мирi з тар'ягнами жить i данину платить з року до року! Ми запишемо цю заповiдь на срiбнi листи. Як прийшов Вольга з походу дальнього в стольний город на Днiпрi Ки┐в з полоном великим i дарунками, а Великий князь Володимир його й стрiчать не став. Бо стрiчав якраз гречинiв золоторизих, та цiлував Бога ┐хнього, та за себе брав царiвну царгородську, жiнку брата свого рiдного, якого сам пiдступно вбив. Душу продавав та на царство Вiзантiйське мiрився. У палатах Володимира бiлокам'яних ллються вина, та все заморськi┐, i нема серед них домашнiх медiв. За столом та все гречини-роме┐, та попи золоторизi┐, та бояри боговiдступники, та нема серед них богатирiв. Нема нi Дуная Русиновича, нi Святогора Родовича. Бо вся сила ┐хня вiд Ягни-Бережi йде, а князь Володимир -- на грудях з розп'яттям. Богатир Вольга Всеславович образився. Та й виходив вiн на вулицю, тугий лук натягував, став стрiляти по церковних макiвках i кричав городянам ки┐вським: -- Позбирайте срiбнi-золотi церковнi макiвки, несiть у кружало -- корчму мужицькую. Заведемо свiй бенкет невиданий на увесь робочий люд ки┐вський. Князь Володимир стольно-ки┐вський розгнiвався, наказав посадити Вольгу у поруб пiд баштою. Наказать наказав, а бояться челядники i гридники до Вольги пiдступить та за руку взять. Тут сказав йому Вольга Всеславович: -- Ти, вiдступнику, Володимир-князь, оскверня║ш вiру дiдiв наших, обiдня║ш ти силу богатирiв наших, не бувать по тому Ки║ву добра, а тво║му княжому роду миру! Ти послав Богiв мо┐х у Днiпро та ще й бити ┐х батогами смiв. Я ж тебе рiшу i твiй поганий рiд, щоб землi Тарiйсько┐ не поганили! Наклада║ Вольга стрiлу гартовану. Тут згадав князь Володимир слово чарiвне║, що йому дали, не подумавши, волхви роськi┐, як Вольгу скорить. Не страхаючись, князь Володимир до Вольги пiдступа║ться, та до самого вуха дотяга║ться, та й говорить йому чарiвнi слова. Тут Вольга руку зняв з лука могутнього, меч сховав i палицю викинув, звiсив голову та й у поруб пiшов сво║ю волею, у пiдземелля глибоке║. Тут попи гречинськi закричали: -- Володимир святий скорив словом диявола, словом, iз книг гречинських зчитаним! Так сидiв Вольга у вогкiм порубi i вже мохом бравсь, аж прийшов до нього батько-полоз -- Землi син. -- Як не можеш ти, Вольго, жить на землi людиною, то ставай же i ти таким, як я. -- I забрала ┐х назад мати сира Земля. Як прийшов Дунай Русинович до Карпатських гiр, стрiв вiн Святогора Родовича. Святогор якраз iз коня зiйшов та iшов спати у печеру пiд Говерлою. Тiльки-но Дунай Русинович хотiв його погукати, щоб про сумну долю Вольги Всеславовича розказати, щоб разом якось раду цьому дiлу дати, як стулилися челюстi гiр. Що не ламав Дунай Русинович списа об скелi, що не лупив булавою могутньою, що не рубав мечем, а по скелях лиш залiзнi смуги. Засмутився-зажурився Дунай Русинович, що забрала Земля Вольгу Всеславовича, що забрала Земля Святогора Родовича, та й зажурений по┐хав на Дунай-рiку, свою матiнку. Та як в'┐хав на конi в прибережнi кущi, в очерети високi┐, так i зник навiк з очей во┐нських. Так не стало на Укра┐нi трьох найдужчих богатирiв. XV. ПРОПОВIДI 1. Про любов Любов -- це крапелина кровi Тар'ягна, сина Ягни i Дарбога, яка впала в серця наших прабатькiв Лада i Лади, коли Тар'ягн поборов Золотого кабана. Саме любов робить людей безсмертними, бо лише народжуючи дiтей, вони можуть продовжувати свiй рiд. У новонародженому тiлi розвива║ться молода душа, хоча в нiй живе досвiд всiх попереднiх поколiнь. Прагнення любовi чоловiка до жiнки, а чи жiнки до чоловiка невситиме, доки тiло молоде. В любовному зляганнi чоловiк i жiнка вiдчувають себе ║диним Богом-творцем. Це мить найвищо┐ насолоди, але у вищому сво║му спалаху вона коротка. Жiнка i чоловiк увесь час живуть в очiкуваннi цього спалаху насолоди, розчаровуються, що вiн швидко мина║, i почина║ться нове чекання. З часом любов чоловiка до жiнки, а чи жiнки до чоловiка продовжу║ться у плеканнi дитини, ┐м обом може в якийсь час видатись, що вони стали менше любити одне одного, але думаючи про беззахиснiсть дитини без ┐хнього обопiльного пiклування, вони згоджуються на три║динiсть любовi. Таким чином трива║ Лад: народжуються дiти, ви ┐х вихову║те i потiм помира║те з надi║ю, що ваше життя продовжу║ться в дiтях. Любов можлива лише мiж чоловiком i жiнкою, якщо вони не родичi в третьому колiнi. Ця любов може завершуватись зляганням лише дiтородними органами. Що ж до приязнi чоловiка до чоловiка, то тут може бути лише дружба чи побратимство. В цьому випадку мiж двома особами дозволя║ться лише рукостискання, обiйми в одежi (пiсля довго┐ розлуки) i чоломкання -- поцiлунок у лоб чи в щоку. Так само виража║ться приязнь мiж двома жiнками, приязнь батька до сина чи дочки, матерi до сина чи дочки. Цiлуватись у губи дозволя║ться лиш чоловiку з жiнкою. Коли одруженi чоловiк i жiнка мають дiтей, а тодi з якихось причин розлучаться, то нi в якому разi не можна не давати батьковi зустрiчатись зi сво┐ми дiтьми чи навпаки -- не давати матерi зустрiчатись зi сво┐ми дiтьми. Грiх настроювати вороже дiтей проти рiдно┐ матерi чи рiдного батька. У дiтях злита во║дино ваша любов, ваша кров, ваша житт║ва енергiя, тому помiж вами не може бути доконечно┐ ворожнечi, хоча ви й розлучилися через те, що любов минула. Любов -- це не постiйне явище для окремо┐ особи i може проявлятися протягом одного життя людини до осiб протилежно┐ статi кiлька раз чи водночас до кiлькох осiб у той самий час. До поширення iудо║вангелiзму в кра┐нi Араяна (так ранiше називалась Укра┐на), кожен чоловiк (вiльний общинник), якщо мав достаток i чоловiчу снагу, мав двi-три жiнки. Були також жiнки, якi жили час вiд часу з iншими чоловiками, мали дiтей вiд рiзних батькiв. Якщо у такому спiвжиттi був лад, то це не осуджувалось громадою. Учитель Барбара вчить, що так може бути i зараз i потiм. Проте коли над подружнiм життям тяжi║ звичай одножонства, а чоловiковi не вистача║ то┐ жiнки, з якою вiн вперше одружився, то щоб не залишати дiтей без батька, вiн шука║ собi ще одну жiнку, але так, щоб не знала перша. В такому випадку краще, щоб перша жiнка про це не знала, iнакше почнуться ревнощi, i не кожна, навiть сильна людина, може ┐х подолати. Це ж стосу║ться i тих випадкiв, коли жiнка, потай вiд першого чоловiка, зустрiча║ться ще з одним. Якщо ж чоловiк (або, вiдповiдно, жiнка) дiзна║ться про цей побiчний зв'язок, то не треба признаватись, щоб остаточно не поранити душi людини, яку ви колись кохали. Хай у не┐ залишиться надiя на те, що вона помилилася у сво┐х пiдозрах. Увага i пестощi згладжують душевнi рани. Якщо ж це неможливо i виникли ревнощi, то треба розлучитись. Залишати помiж себе ревнощi, а тим бiльше ┐х провокувати дуже небезпечно. Ревнивий чоловiк чи ревнива жiнка можуть дiйти до такого стану, що можуть вбити чи накласти на себе руки. Любов i, як наслiдок, природне злягання чоловiка з жiнкою дiтородними органами -- це вiд Бога. Вона омолоджу║ тiло, пiдсилю║ в