хиливши голову, i голосно промовив: -- Богине Ягно-Мамо-Леле! Хай я буду проклятий тобою на вiки вiчнi, i нiколи душа моя не прилине до тво║┐ вiчно┐ душi, i хай душа моя буде неприкаяна, хай тво┐ перуни знищать мене i мiй рiд до дев'ятого колiна, якщо я коли-небудь не виконав сво┐х клятв. Страшна була ця клятва, i волхви бiля сво┐х куренiв попадали на землю ниць, а люди, якi оточували Капище, стояли на схилах яру i сидiли на деревах, глухо зойкнули i затулили очi руками. Тодi з Храму вийшов волхв волхвiв i оголосив, що дев'ять волхвiв погадають на нутрощах молоденьких ягнят на справжнiсть Остромирово┐ клятви. Дев'ять учнiв волхвiв пiшли у кошари князя Кия вiдiбрати дев'ять молодих ягнят. Коли дев'ять волхвiв принесли цих дев'ять ягнят у жертву Ягнi, нутрощi всiх дев'яти ягнят виявилися чистими, i волхви в один голос виголосили: -- У недомаганнях князя Кия виявля║ться воля Божа. Тар'ягн, во┐н i рятiвник, кличе нашого князя. Князь Кий, сивий, аж бiлий, наче снiг, сидiв на похiдному тронi, якого йому зробили славетнi майстри з мiста Бусла, тi, якi робили обладунок для Атiла. Довгi бiлi його пальцi нараз напружились на кiнцях пiдлокiтникiв, охоплюючи мiцно голови золотих кабанiв. Сила з усього тiла стеклася у цей потиск рук. Князь Кий промовив: -- Хай жереб вирiшить долю Злати i ┐┐ найкревнiших, -- i безсило прихилився до спинки трону. Знову з Храму вийшов найперший волхв iз довгим посохом, а обабiч нього дво║ молодших волхвiв, хоча всi тро║ були древнiми старцями, бо бороди, вуса i волосся в них були молочно-бiлими; найперший волхв -- вищий, стрункий i сухорлявий. Вiдунка Злата колись була гарною чорнявою дiвкою i зараз ще була гарна. Кругловида, пов'язана чорною хусткою понад самими бровами, але в очах ┐┐ поблискували недобрi вогнi. Коли вона почула голос великого князя Кия, ┐┐ очi стали чорними i бездонними. Хтось iз гурту вигукнув: -- Вiдьма Чорнобогова! Тодi дво║ з молодших волхвiв зав'язали Златi очi чорною хусткою i дали в руки розмальований та║мничими знаками горщик, обiпнутий бiлим полотном. Злата потрусила горщиком i вiддала першому волхву. Волох зняв з горщика полотно i витрусив жеребок на землю. Тодi зняв з очей Злати пов'язку, i вона глянула на землю. Жеребок лежав доверху чорним личком. -- Каюся, Велика богине Ягно! -- заволала Злата. -- Знарошне хотiла я погубити князя Остромира за те, що погордував мо║ю дочкою. -- Очищення, очищення! -- залементувала юрба, i охочi почали зносити на велику купу хмиз, а волхви вкопали посеред кола, яке виклали з сухого хмизу люди, три стовпи i прив'язали до них Злату, ┐┐ дочку i сина. Хай звершиться! -- виголосив найперший волхв i пiшов у Храм. З Храму вийшло тро║ волхвiв i запалили вiд жертовного вогню три смолоскипи. Потiм усi тро║ кинули смолоскипи у хмиз, стiна вогню затулила жертви вiд очей. На другий день помер князь Кий. I сказали волхви дiвчатам з Ки║во┐ челядi i отрокам з молодшо┐ дружини: -- Хто хоче супроводжувати князя Кия у Вирiй? Багато було бажаючих iти зi сво┐м князем, але волхви вибрали лише одну найкращу -- дiвчину Дарину i шiстдесят трьох юнакiв. Тiло князя Кия внесли в головну браму Храму, поставили перед фiгурою Бога Триглава, i перший волхв, стоячи перед марами з тiлом, вдивляючись у лице Бога, сказав: -- Дозволь, Боже, спорядити князя Кия в далеку дорогу. -- З Богом, -- вiдгукнулося тихим голосом одинадцять волхвiв. Найголовнiший з них проказав: -- Дозволь, Боже, спорядити князя Кия у високу дорогу. -- З Богом, -- вiдгукнулися волхви, i ┐хнiй шепiт наповнив Храм до самого верху. -- Дозволь, Боже, спорядити князя Кия в глибоку дорогу. -- З Богом, -- вiдгукнувся Храм, i четверо молодих виученикiв пiдняли мари i занесли у правий притвор. Над тiлом князя Кия волхви чаклували три днi, нарештi набальзамували, покрили його шаром воску, одягли в дорогу одежу, посадили на мари, засланi ведмежими шкурами i гарно вишитими полотнами, а мари висадили на шестиколiсний вiз, запряжений двома парами волiв. Тим часом зiбралися супроводжуючi iз побратимiв, родичiв i дружини бойово┐ i рушили по головних тарiйських землях. Так об'┐хали Укра┐нську, Кiмарiйську, Волинську, Слов'янську, Сарматську i Роксоланську землi, аж тодi знову привезли тiло князя Кия в город Ки┐в. Справили тризну в дворi терема i понесли тiло на корабель. На кораблi посадили в курiнь, обтягнутий оленячими шкурами, на золочений похiдний трон. Прибрали його покiй чебрецем, любистком, шавлi║ю, липою i вербою. Був мiсяць вересень, ще стояло майже лiто, але в повiтрi вже з'явилась прозорiсть. Дарину в цей час готували, наче до шлюбу. В золотому вiнку з рiзноколiрними стьонжками в косах, вона веселилася, пила хмiльний трунок i ┐ла найкращi страви. Дво║ дiвчат невiдступно за нею ходили i виконували всi ┐┐ забаганки, але разом з тим пильно стежили, щоб з нею не трапилось чогось непередбаченого. Вони роздягали ┐┐ до сну i мили ноги. Перед останньою нiччю дiвчата розтерли на каменi шматки кипариса, кедра i ладану, пiдливаючи води. Потiм у лазнi обмазали цим тiстом ┐┐ тiло i лице. На наступний день Дарину вимили теплою водою, i вона стала нiжною, запашною, чистою й бiлою. Вона ще була юнкою непорочною, i ┐┐ тiло було прекрасне. Так вiльнонародженi тарiйськi жiнки готуються до ночi кохання, коли якийсь залюблений мужчина повiсить на ┐┐ воза свою нагайку. I хоча ма║ постiйного чоловiка, призначеного ┐й Сварогом, вона ма║ право вирiшувати, чи прийняти ┐й на одну нiч закоханого мужа. Тому був у тарiйських чоловiкiв звичай говорити на всiх тарiйських дiтей "синку" або "доню" як признання свого вiтцiвства. Так готували Дарину. п┐ вбрали у бiлу-бiлу пишно-пишно вишиту на манишцi i рукавах сорочку. Правий рукав був вишити жовтогарячими квiтами, а лiвий -- синiми взорами. Зелена плахта, вишита червоними деревами, i бiлий шкiряний кептар, вишитий рiзноколiрними вовняними нитками, оторочений по краю хутром iз живота чорного бобра. На ноги взули також червонi сап'янцi, а поблiдлi щоки нарум'янили. Кругле рум'яне лице ┐┐ було втомлене, але радiсне. Вона усмiхалась сонцю i спiвала пiсень. Сонце, що вже ледь хилилось на захiд, а в його свiтлi з'явилась барва кровi, грало на хвилях, золотом скапувало з весел, вигравало на золоченiй головi i в рубiнових очах корабля, який тягнув на линвi корабель iз князем Ки║м в останню дорогу. I багато човнiв рiкою, а вершникiв i пiших по лiвому i по правому берегах Днiпра iшли до перевозiв, щоб пiд кiнець дня прийти на Поле поховання князiв, що було на березi Десни. Люди стояли по цiлому полю не суцiльним натовпом, а родами, селами, вулицями, на старих могилах i доокiл по рiвнинi. А навколо свiжовикопано┐ кiмнати, сiней, комори i стайнi для коней стояли 33 молодi во┐ни-вершники у повному бойовому обладунку в золочених шоломах, i кожен тримав пiд рукою довгий спис. I витягли корабель з води, поставили на сани i потягли до могили. Волхви, побратими i ближчi родичi поралися бiля корабля. В чотири кути вiдкрито┐ князево┐ кiмнати-могили увiткнули 4 жезли iз бронзовими позолоченими навершями, що зображували Корову, Жiнку-матiр, Оленя i Ведмедя. На навершях було навiшано багато бронзових дзвiночкiв, проте ┐хнього мелодiйного дзвону не було чути серед могутнього приглушеного гамору тисяч людей. На кораблi стало тро║ сивих волхвiв i одна знахарка-волхвиня: баба могутньо┐ статури, стара, худа i сутула, запнута до брiв чорною хусткою i в чорнiй свитi. А на щоглу корабля сiла сiра ворона, i ┐┐ нiхто не проганяв. Була п'ятниця. Сонце над обрi║м набрякло кров'ю. Привели Дарину. Поставили на порiг чотирикутно┐ дерев'яно┐ фiгури, що зображувала пройму дверей, лутки були обгорнутi червоними стрiчками. Тро║ сильних мужiв пiдняли фiгуру разом з Дариною на рiвень грудей. Дарина вигукнула: -- Ось я бачу свого батька й матiр! -- п┐ опустили, а тодi знову пiдняли. Дарина знову вигукнула: -- Ось усi ранiше померлi родичi мо┐ сидять у квiтучому саду! -- п┐ знову опустили, а тодi знову пiдняли втрет║: -- Ось я бачу свого володаря, що сидить у саду, а сад гарний, зелений, i з ним мужi i отроки, i ось вiн кличе мене, так ведiть же мене до нього! Даринi подали курку, вона вiдрiзала ┐й голову i кинула на корабель. Тодi всi побратими i родичi стали попарно i заплели руки, i Дарина пiшла по руках на корабель. На ┐┐ грудях пересипалося дев'ять разкiв зеленого намиста i золота коробочка, бiля яко┐ на кiльцi висiв невеликий кинджал у шкiрянiй золоченiй пiхвi з золоченим рукiв'ям, обсипаним дiамантами на яблуку. Прийшла старша вiйськова дружина князя в повному бойовому обладунку, але пiшо, i стала доокiл могили, а волхв подав Даринi келих iз п'янким трунком, Дарина випила i почала спiвати. Тодi волхви дали ┐й ще один келих трунку i попiд руки пiдвели до входу в курiнь. Довго Дарина допивала той трунок, спiваючи в перервах мiж ковтками, нарештi волхвиня в чорнiй хустцi ┐й шепнула: -- Пора, доню! I Дарина глянула невидющим поглядом десь понад людьми, вихопила з пiхви кинджал i поспiшно, майже не розмахуючись, вдарила ним себе в груди. I вдарили мечi плазом об щити, заспiвали жiнки весело┐ прощально┐, а волхвиня пiдхопила Дарину, ще не встигла кров виступити з-пiд рукiв'я, швиденько завела в курiнь i уже, як нiхто не бачив, увiгнала ┐й пiд лiву лопатку жертовний нiж. Обгорнула ┐┐ червоним покривалом, зняла корону i запнула чорну хустку, вишивану великими червоними маками, посадила бiля нiг князя Кия. п┐ володар сидiв i дивився вже аж на Той свiт, i дво║ волхвiв узяли князя на руки, пiдтримуючи пiд плечi, i знесли в пiдземний дiм; за ним винесли Дарину, закутану в покривала, i посадили бiля князя Кия. I принесли хлiба, м'яса, вина i поставили бiля них в горщиках. Тодi волхви пiдiйшли до невеликого гурту людей i взяли пiд руки виночерпiя, тiлоохоронця i конюха, розвели по пiдземних покоях, умертвили коцом, розiклали по сво┐х мiсцях. Потiм розсiкли собаку i кинули бiля входу. Потiм принесли князеву зброю i поклали в коморi. Потiм загнали до поту двох коней, розсiкли мечами i вкинули в стайню, тодi привели двох корiв-первiсток, зарiзали i поклали в могилу, тодi двох молодих овечок, дво║ кiз, пiвня i курку зарiзали i вкинули в могилу. Тодi перекрили могилу колодами i солом'яними матами i сипали землю жменями, шапками, возили возами i сипали, сипали, сипали, доки могила не стала вища за iншi. Потiм поставили на могилi дерев'яний образ Тар'ягна, помили руки й лиця у водах Десни i сiли справляти тризну тут же, на березi. Через рiк, коли душа князя, попрощавшись iз Цим свiтом, мала iти на Той свiт, на луги очищення i перевтiлення, було влаштовано на могилi князя Кия годовини -- тризну велику. На могилi i навколо не┐ постелили довжелезнi рушники, наставили страв i трункiв. Дружина князя Кия, побратими i родичi славили князя Кия, згадували походи, ┐ли i пили. Бiля само┐ фiгури Тар'ягна встановили велику дубову бочку, налили ┐┐ п'янким медом, i дво║ поважних мужiв закликали: Пiднесемо цю компанею Буй-туровi, який нi з одно┐ битви не прийшов без ворожо┐ голови, тому, хто носить найважчу пiсля князя Кия булаву i вбива║ одним ударом i вершника, й коня. Отрок, який ще не вбив жодного ворога, брав обiруч подво║ну братину i пiдносив Буй-туровi. Буй-тур брав келих-двiйнятко i проголошував: -- Хай наша Слава не вмре, не поляже од роду i довiку! Славний був князь Кий Палович Котигорошко, земля йому пухом, хай не довго вiн митариться на лузi з золотими пiвниками, хай нам Бог пошле достойних ворогiв, щоб помiрятися з ними силою. Випив, стоячи, трунок, а те, що не допив, плеснув у вогонь. Вогонь зблискував вiд трунку бiлими язиками, i дух розпареного хмiльного меду слався над рiвниною. А поважнi мужi знову виголошували iм'я славного во┐на, i отрок пiдносив йому братину. Так поступово братина-компанея iшла по колу за сонцем. А за окремим довгим рушником волхви пригощали шiстдесятьох молодих во┐нiв, за кожним келихом бризкаючи на ┐хнi поголенi пiд оселедець голови краплi вина з келихiв. Не раз i не два пiдносили вони до губiв золочений рiг з чар-трунком, i коли загальна тризна тiльки розгулася, всi шiстдесят козакiв уже ледве тримали голови на в'язах i в очах ┐хнiх зависла поволока. Тодi по дво║ волхвiв взяли кожного юнака попiд руки i повели у шатра, якi великим колом оточували могилу. Там кожного юнака загорнули в бiлi коноплянi покривала, тодi загорнули в м'якi вовнянi коци i скручували ┐х кiнцi, аж поки душа не вилiтала з тiла. I тодi, як усi веселились i спiвали, волхви вичистили мертвi тiла юнакiв, наповнили товченим кiпером, насiнням селери, ладаном i висiвками, покрили воском. Вставили уздовж хребта вербовi кiлки, через шию аж до голови, i зашили. Потiм на попарних кiлках, вкопаних навколо могили, закрiпили по пiвколеса iз великих возiв. Переднiй обiд тримав плечi шiстдесяти забитих коней, а заднiй пiдпирав живiт бiля бедер. Народ пiсля тризни став вiддаля, тримаючи смолоскипи над головами. Волхви одягли на коней кантарки, щоб дати поводи юнакам в руки. Всiх шiстдесятьох набальзамованих юнакiв посадили на коней, нижнi кiнцi кiлкiв, що протикали юнакiв, уставили в отвори кiлкiв, якi протикали коней вздовж хребтiв. На непорушних лицях кiнно┐ князево┐ сторожi, на мертвих очах коней, на металi кантарок виблискував вогонь вiд жертовного вогнища i смолоскипiв. Люди iз смолоскипами помалу вiдходили в темiнь, на верху могили ще горiло багаття, бiлiли рушники з поперекиданим посудом, i мовчазнi вершники з голими по пояс тiлами виблискували пiд промiнням холодного мiсяця. Та вiтер розвiвав жмутки чубiв на бритих головах князево┐ сторожi. А берегом i рiчкою вервечками i поодинцi блискотiли рухливi вогнi смолоскипiв, розтiкаючись по обiйстях. Синам князя Кия, якi народилися вiд княгинi Либiдь, залишились такi священнi речi: золотий рiг, пристебнутий до розцяцькованого вiйськового пояса, золотий плуг з ярмом i золота сокира-бартка. Тро║ його синiв -- Лiпослав, Арпослав i Колослав -- уже були дорослими мужами i мали дiтей. Коли найстарший син, Лiпослав, пiдiйшов до золотих речей, щоб забрати ┐х собi, як найстаршому синовi, який мав право по старому закону на вiтцеву владу i ма║тки, золотий рiг з поясом i золота бартка спалахнули чарiвним вогнем i не далися йому в руки, i вiн змiг узяти лише золотого плуга з ярмом. Став вiн старiйшиною над старiйшинами землеробiв i пастухiв. Коли середульший син, Арпослав, пiдiйшов до золотих речей, щоб заволодiти ними, то золота сокира-бартка спалахнула чарiвним вогнем, а золотий рiг з поясом вiн забрав. Став пiсля того Арпослав волхвом над волхвами. Коли наймолодший син князя Кияна, Колослав, простягнув руку до золото┐ бартки, вона далася йому в руки, i став вiн князем над князями. Таким чином, Боже провидiння подiлило спiльноту укра┐нського народу, який до цього був трудiвником, во┐ном i волхвом ув однiй особi, на три стани. Колослав був мудрим князем-во┐ном i розважливим державцем. 7. Року Божого 851 до ново┐ ери Пiсля трьох рокiв князювання Колослав вирiшив iти походом на мiдян. Але перед тим хотiв пересвiдчитися, чи велика його кра┐на i чи вона вся визна║ його зверхню руку. Колослав наважився на жертву священного коня. По всiй Араянi було передано вiсть, що князь Колослав хоче принести в жертву бiлого коня. До Ки║ва з'┐хались побратими i родичi князя Колослава. Вiд роксоланiв прибули витязi пiд рукою князя Володимира, вiд сар'ягнiв -- витязi пiд бунчуком князя Алана, вiд волинян -- витязi з князем Дулiбом на чолi, вiд кiмар'ягнiв -- витязi з князем Антом, вiд кра┐нцiв -- князь Дрегович з витязями. Зiбралася також дружина князя Колослава i тисяча во┐в старiйшини Лiпослава. На тирловищi бiля Подолу, де був шмат рiвного низького берега, витязi змагалися в доблестi на заклад. Кидали хто якнайдалi сулицю, камiнь, стрiляли хто влучнiш з лукiв, скакали навперегони на конях i бiгали наввипередки. Силачi боролися, голi по пояс, а вправнi рубаки билися короткими тупими мечами пiд судом старiйших витязiв. А багато хто ходив у повному бойовому обладунку, з дорогою збро║ю, обвiшаний засушеними шкiрами з голiв колишнiх ворогiв, були й такi, що носили цiлу людську шкiру, натягнуту на лозовий пiдрамник, якщо переможений ворог був дуже знаменитий. Мiняйли носили помiж куренями нову зброю, збрую, на┐дки, а скоморохи самi веселилися i людей веселили. Осторонь спiвцi спiвали думи i бувальщини про подвиги витязiв Тарiйсько┐ землi. А на Ки║вiй горi стояв Храм. Чотирикутна дерев'яна будiвля з притворами з чотирьох сторiн свiту, а на нiй -- кругла баня, пофарбована в синiй колiр. По синьому тлi -- золотi зорi. Зовнi на стiнах Храму були вирiзьбленi божистi подi┐. Рослини, тварини, люди i Боги рiзьбленi так достовiрно i такi яскравi були кольори фарб, нiби дощi i снiги не дiймали ┐х. Навколо Храму стояли рiзьбленi лави i столи, а над ними -- двосхилi шатра з дранки. У роковi свята за цими столами i просто за рушниками, розстеленими на травi, вiдбувалися трапези весi. У дворi Храму була стайня, звiдки молодий виученик вивiв священного бiлого Коня. В цей час iншi волхви застромили у землю перед входом у Храм шiсть списiв попарно навхрест, викопали мiж першою парою списiв i порогом Храму ямку i поклали туди три чорно-бiлих лички жеребкiв. Iз схiдних дверей Храму вийшов найперший волхв, взяв за кiльце кантарки Коня i завiв його в Храм з боку сходження на небо Дарбога. Провiв коня понад фiгурою Триглава, вiдслонюючи барвистi верети, що звисали аж з-пiд само┐ стелi Храму, творячи навколо фiгури Бога чотирикутне барвисте шатро, i пiдвiв Коня до вихiдних дверей, з боку заходу Сонця. Волхви, якi стояли двома шерегами в Храмi i бiля Храму обiч шляху Коня, пильно стежили, з яко┐ ноги вiн почне переступати загородженi в землю списи. Уважно обнюхавши порiг i форкнувши, Кiнь переступив порiг з право┐ ноги, i це був добрий знак. Так само з право┐ ноги вiн переступив i три пари схрещених списiв, лише переступаючи останню пару, злегка зачепився правою задньою ногою об древко списа. Волхви стиха зiтхнули. Головний волхв Храму запитав Арпослава: Чи будемо кидати жеребки, а чи залишимо та║мне та║мним? Арпослав вiдказав: -- Жеребки пiдкинемо перед походом, а у святковi днi бува║ i хмарна погода. Сказано: хто хоче знати майбутн║, той ризику║ втратити спокiй. Кiнь був бiло┐ мастi, лише трошки вище копит вiнчики чорного обвислового волосу i навколо носа рiс чорнуватий пушок. Очi в коня були червонi, глянувши в них, людина переймалася страхом перед вогнем, що ║ вогнем животворним. Цей Кiнь нiколи не був пiд сiдлом, лише носив чорний ремiнний кантар iз дорогоцiнним камiнням на заклепках i золотою бляхою iз зерню на чолi, на якiй було зображено Тар'ягна на конi, коли вiн женеться за кабаном, наклавши на лук стрiлу. 3 правого боку кантарки було приковане, масивне мiдне кiльце для поводу, коли Коня прогулювали, але зараз у тому кiльцi не було повода. З того часу, як волхви взяли його ще рiчним лошам до Храму, цей Кiнь не ходив з пастухами в степ понад Днiпром, аж до Лукомор'я i назад, на осiннiй розподiл рiчного приросту товару мiж общинами i общинниками. Вiн пасся пiд наглядом молодших волхвiв в урочищi Почайни i Глибочицi, але сьогоднi нiхто не мiг заступити йому шлях, бо позад нього ┐хали на бойових конях кращi витязi Укра┐ни, ┐хала дружина князя Колослава i сто княжих бойових колiсниць, iшла пiшки тисяча старiйшини Лiпослава i принаймнi половина волхвiв iз усi║┐ тарiйсько┐ землi -- численне духовне во┐нство волхвiв Арпослава. Батьками Коня були: бiлий жеребець кра┐нського князя Дулiба i бiла кобила Великого тарiйського князя Кия. Колись князь слов'янський Напiйслав хотiв зберегти чистоту породи свого племiнного табуна i злучив бiлу кобилу Зорю iз ┐┐ ж сином, бiлим жеребцем Мiсяцем, який рiс окремо вiд матерi у табунi роденських козакiв. Пiсля того, як князь Напiйслав ┐х злучив, вiн залишив ┐х у одному косяку, i вони розпiзнали одне одного. Бо одного ясного лiтнього дня, коли над високими степовими травами хвилювалося запахуще мрево, жеребець i кобила в обiдню пору зiйшли на високу днiпровську кручу. Була саме обiдня година, коли у розiмлiлий дурманом трав i спекою степ не можна виходити самому, бо блукатимеш, ошуканий Блудом, i можеш зайти у такi вибалки, що i не виблука║ш. В таку годину можна наткнутись в степу, коли ти сам, i на Русалку, коли вона об'┐здить на санках, запряжних баранцем, темний гайок серед степу. Санки ледве торкаються трави, i Русалка може взяти тебе на санки до себе, i ти вже нiколи не повернешся. Князь Напiйслав iз десяткою молодшо┐ дружини якраз триножили коней, як раптом почули голосне парне iржання i побачили, як дво║ бiлих коней стоять на кручi, обнявшись бiлими шиями. Не встигли козаки чогось подумати, як обо║ коней разом стрибнули з кручi i загинули. З того часу для племенi укра┐нцi брали жеребцiв або кобил iз дальнiх табунiв. Минав дев'ятий мiсяць ходiння жертовного Коня по тарiйських землях. У яку землю не приходив Кiнь, його радо зустрiчали, це було знаком, що вони згоднi ходити пiд рукою Великого ки┐вського князя в сукупнi далекi походи i жити в мирi помiж собою. Колослав ┐хав на сiрому в яблуках жеребцi, Арпослав на вороному, а Лiпослав на гнiдому. Проте Арпослав бiльше ┐хав у чотириколiсному зручному возi, обтягнутому червоною повстю. Одного разу, коли Кiнь пасся у Лукомор'┐ бiля рiчки Дунай, а вiйсько i дружина стали табором i лише з десяток козакiв наглядали за жертовним Конем, до Арпо на вiз прийшов Лiпо. Випивши пива, що вони його вимiняли в дулiбiв, брати розговорилися. Арпослав сказав: -- Дуже могутнiм став наш молодший брат Колослав. Ось уже роксолани, i алани, i слов'яни, i волиняни, i кiмарiйцi, i кра┐нцi прийняли добре жертовного Коня. Ще пройдемо до тих же кра┐нцiв, якi звуться букачами, галичанами, троками та деревлянами, -- i до Ки║ва на велику тризну. Лiпослав скривився й промовив: -- Як було до цього часу, стiл переходив у спадок старшому синовi, в даному випадку менi б, у мене аж у грудях пече, як згадаю отой урок старого князя Кияна iз золотими речами. Арпослав кивнув, але заперечив для годиться: -- Волхви говорять, що Коло -- то син Кия i Лелi, яка на Новий рiк спуска║ться iз Неба i ходить мiж людей, даруючи тарiйцям добробут. Тодi вона зветься Колядою, щоб ┐┐ не упiзнали злi Духи. Бо коли вона ста║ дiвчиною Колядою, тодi не така всесильна, щоб князь Кий мiг ┐┐ покрити. А потiм Ягна напустила на нашу матiнку княгиню Либiдь чари, щоб вона подумала, нiби непразна, i в урочний час пiдклала ┐й сво║ дитя. Лiпослав зауважив: -- Мало чого не кажуть вашi волхви, лише б прославити свого Великого князя. Одначе з цього виходить, що Коло нам не зовсiм рiдний брат, а син останньо┐ батьково┐ любовi Лелiйки родом з мiста Родня, куди вiн останнiм часом частенько ┐здив наглянути на сво┐х чистопородних кобил. Я чув, що Лелiйка одягалася як проста общинниця, носила бiлу вишиту сорочку i плахту, а вiнок не золотий, а iз звичайних польових квiтiв. Арпослав сказав: -- Сумнiв зароджу║ зневiру в Бога, а зневiра -- це пряма дорога до грiха. Може, вона була Русалкою, Ягна може перевтiлитися в кого захоче. Проте Лiпослав уже закусив вудила i сказав напрямки: -- Треба з цим кiнчати, поки Кiнь не прийшов у Ки┐в, бо тодi вже буде пiзно. Арпослав зрозумiв до чого йдеться, але туманно прорiк: -- Ти старший, брате. У лузi рiки Збруч прокинувся князь Колослав перед вранiшньою зорею. Склавши вранiшню молитву, пiшов провiдати жертовного Коня. Пастухiв, якi стрiли його, вiдiслав. Кiнь зрiдка лише скубав стару траву, форкав, поглядав на схiд сонця, що вже ледь просвiтлiв. Закiнчувався серпень, i десь за млiючим теплом вже ховалася скляна прозорiсть. Князь Коло пiдiйшов до Коня i, взявши його за мiдне кiльце, погладив попiд ши║ю. I тут у якусь частку митi вiн почув посвист стрiли, i поряд з його рукою у бiлу шию Коня вп'ялася стрiла. Озираючись, князь Колослав побачив, як до нього з-за кущiв верболозу швидко пiдходить старший брат Лiпослав, на ходу накладаючи другу стрiлу. Позад нього крокiв за п'ять поспiшав Арпослав з оголеним мечем. "Друга стрiла для мене", -- за тисячну частку митi встиг подумати князь Колослав i безпорадно озирнувся довкола. Ще за мить вiн побачив спис, що стримiв майже поряд, -- його залишили тут пастухи. Коло метнувся до списа, i в цей час друга стрiла вп'ялася йому в груди. Проте тiло його ще було сильним i гнучким, ще смерть лише входила в оселю життя, ще князь Колослав устиг вихопити спис, вдарити ним Лiпослава, пробити його наскрiзь i разом з ним Арпослава, що якраз набiгав ззаду iз занесеним мечем. За ту тисячну частку митi, коли ще думки пробiгали в головi Колослава з неймовiрною швидкiстю, вiн не встиг подумати, чи то Арпослав теж хотiв на нього напасти, чи вiн хотiв убити Лiпослава за те, що той наважився убити молодшого брата, чи вiн хотiв його убити вже пiсля того, як Лiпослав уб'║ Колослава, щоб самому залишитись спадко║мцем Великого стола? То було вiдомо лише Боговi. Князь Колослав дiяв у поривi бою i, тяжко поранений, останнiм могутнiм зусиллям пiдняв обох братiв на довгому пастушому списi i через себе, падаючи, кинув ┐х разом iз списом у рiку Збруч. I, вже падаючи, побачив бiля себе конаючого бiлого Коня. Ясночервона, як очi Коня, кров виступила навколо стрiли i потекла, нiби зачинаючий рiку струмок, вниз по бiлiй ши┐. Кiнь борсався в передсмертних судомах, i червонi бризки кровi i криваво┐ пiни з рота Коня обляпали його бiлу шкiру, i листя, i траву, i рiчку. Було видно, що наступа║ осiнь. Тепле повiтря десь розтануло, i подув холодний вiтер. Зiйшлися волхви, i князi, i люди. Дарбог-Сонце в цей час визирнуло з-за обрiю лише одним променем -- Полелем. Ще люди дотумкувалися, що тут сталося, а волхви, мудрiсть яких була стiйкою перед лицем смертi, витягли стрiлу з ши┐ коня. Кiнь сконав i затих. -- Горе нам, князь Колослав помре! -- Сказав головнiший волхв. Вiн пiдiйшов до князя Колослава i побачив, що стрiла увiйшла пiд лiвий сосок, але, мабуть, не зачепила серце, бо князь ще живий. Проте витягнути стрiлу не було нiяко┐ можливостi. В цей час люди, що пiсля першого зацiпенiння роззирнулись довкола, побачили внизу пiд обривою двох братiв, нанизаних на один спис, i все зрозумiли, бо Лiпослав був iз затиснутим у руцi луком, а Арпослав з порожнiми пiхвами, меч його стримiв iз неглибоко┐ води. В момент, як Колослав кидав братiв у рiку, повний блiдий мiсяць ще був на небi, бо сонце ще не зiйшло, i на його поблiдлому з жаху диску вiдбилася тiнь Колослава, який пiдняв на спис двох братiв. Волхви взяли князя Коло на ношi i понесли в Ки┐в. Ще три мiсяцi повiльно умирав князь Колослав, i в цей час на укра┐нськiй землi ставало все холоднiше й холоднiше, день меншав i меншав, смуток, горе i печаль розлилися укра┐нською землею. Золотий плуг з ярмом i пояс iз рогом стали залiзними, лише сокира-бартка лишилася золотою. Отже, влада князя Коло i його княжих нащадкiв стала переважати владу старiйшини-землероба i волхва. Князь Коло, доки жив, звелiв роздiлити всю укра┐нську землю помiж сво┐ми трьома синами Вартанi║ю, куди увiйшли роксолани i сармати, став правити Гелослав; Куявi║ю, куди увiйшли Слов'янська i Волинська землi, -- Сокiлслав; Славi║ю, куди увiйшли Кiмарiйська i Кра┐нська землi, -- Святослав. Тим часом день все коротшав i люди боялися: Дарбог зовсiм перестане зiгрiвати Землю. Отже, волхв iз роду Арпослава Свiтовид, праведний серед праведних i найдоброчеснiший серед доброчесних, помолившись Ягнi i принiсши в жертву ┐й ягня, в присутностi людей, якi покинули всяке дiло i тужили за Колославом, котрий помер у перших числах грудня пiшов до священного дуба. Хоча душа Колослава ще не покинула Землю, але зразу наступила холодна зима. Полiз Свiтовид 19 грудня на височенного дуба-нелиня, щоб запитати волю Божу i передати благання вiд усього арiйського народу, щоб Ягна забрала Колослава iз володiнь Морани. Три днi не злазив Свiтовид з дуба, лише одразу, як вiн долiз до вершини, вдарив страшно┐ сили грiм i небом жахкали Божi Перуни. Люди, якi чекали на Свiтовида, помалу розiйшлися, лише тро║ волхвiв -- Авх, Бож i Рус -- чекали. XI. НОВИЙ ЗАКОН I. Року Божого 861 до ново┐ ери Як вилiз Свiтовид на самий вершечок дуба, ударив страшно┐ сили Перун, спалив верхiвку дуба i розколов ┐┐. Тiло Свiтовида згорiло, душа полинула на трет║ Диво, а попiл засяяв навколо дуба срiбним серпанком. В цей час Свiтовид подумки повторював слово "Ягна", подумки покладаючи на груди Криж. Стала перед його духовним зором блакитна рiвнина, а посеред то┐ рiвнини яскрiла бiлим вогнем величезна куля. Пiдiйшов вiн до не┐ так, що ледве мiг дивитися на ┐┐ яснiсть i побачив, що це сидить на гнiздi iз закрученого Свiтового Звия Бiла Лебiдка. Сказав Свiтовид: Бережо-Ягно-Дивна-Жива, послали мене люди дiзнатися, чи буде зiгрiвати Землю Дарбог? Почув вiн голос: -- Аби дiждатися людям Дар-Бога-Коло, треба щоб вони виконували закони. Перший закон життя -- це Любов. Як зна║ш ти, Свiтовиде, любов зароджу║ться в серцi юнака а чи юнки неусвiдомлено, як Божисте палання душi, коли вони нiби i не думають про злягання, а лише прагнуть бути разом, щоб насолоджуватись об'║днанням палаючих любов'ю душ. Свiтовид: -- Але про це знають i говорять нашi волхви. -- Вiрно, поокремо люди знають майже про все, але всього в цiлому не зна║ нiхто. Не всi люди виконують тi закони, про якi вони знають, i не всi люди хочуть виконувати те, про що вчать волхви. Навiть не всi волхви правильно тлумачать закони. От на землi, крiм свiтлих волхвiв, ║ ще гурт вiдунiв-║норе┐в, котрi хочуть знати i те, про що можна дiзнатися, порушуючи закон. Хоча й народилися чоловiками, а личину носять таку, як у жiнки: голять геть чисто лиця, винайшли спецiальну масть i мажуть нею груди, внаслiдок чого в них вiдростають жiночi груди, беруть у постiль мужчину i пiдставляють йому свiй зад, хоча у них нема║ жiночого лона i вони не можуть народжувати дiтей. Вiд того тiло стражда║ i швидко згора║, бо змика║ться позитивна i негативна енергiя. Смердить сiркою. Проте найбiльше страждають тi чоловiки, якi задовольняють чортовi пристрастi ║норе┐в, бо внаслiдок того, що вони сунуть свiй живець в зону смертi, в них розладну║ться нижня петля прив'язаностi до Дерева життя. Це навiть призводить до заразно┐ хвороби, яка псу║ кров i переда║ться дiтям, яких цi чоловiки встигають завести iз жiнками, бо для них нема║ нiякого розбору в способi задоволення сво║┐ хiтi. Активнi збоченцi живуть утричi разiв менше, нiж люди, якi ведуть правильне любовне життя. Так робиться грiх перед Богом, бо зневажа║ться справжня любов, яка ║ Божистою енергi║ю життя. Вони нiбито здiйснюють таку дiю, як i в любовi, але це ║ антилюбов, це вiд Чорта. Бути спаленим Перуном -- це благо. Померти вiд затяжних недуг в муках на землi -- ось справжня кара Божа. Свiтовид: -- Бо ж i ти, Боже, не завжди ясно пода║ш сво┐ знамення. От, кажуть, давним давно i князями, i волхвами в людей були жiнки. А тодi чомусь князями i волхвами стали чоловiки. Тож ║норе┐ i наслiдують давнiх волхвувальниць, якi могли народжувати. Голос: -- Отож, Свiтовиде, запам'ятай висновок iз першого закону. Чоловiку -- чоловiче, а жiнцi -- жiноче. Збоченцi не служать нiякому Богу, а лише Чорту. За верховним законом, внаслiдок повiльного повороту Дива, на Землi змiнюються полюси. Там, де було тепло, ста║ холодно, там, де було сухо, ста║ мокро, там, де було низько, ста║ високо. Там, де панували жiнки, панують чоловiки, а колись знову буде навпаки. Любов можлива лише помiж чоловiком i жiнкою. I чоловiчий живець можна запихати лише в жiноче живородне лоно. По сво┐х законах Бог насила║ на порушникiв хвороби i скору смерть, по земних законах, якщо грiх збоченства ста║ вiдомий громадi, а тим паче хтось буде хвалитися ним i намагатись увести в закон -- цей "хтось" заслугову║ на смерть, таку, яку визначить громада. Отже, помiж чоловiком i жiнкою може бути любов, вони можуть обнiматись, цiлуватись, злягатись, але злягатись лише дiтородними органами. Мiж чоловiком i чоловiком може бути лише дружба, вони можуть здороватись за руку, обнiматись i притискатись одне до одного щоками, але не мають права цiлуватись у губи. Мiж жiнкою i жiнкою може бути лише дружба, вони можуть здороватись за руку, обнiматись i цiлувати одна одну в щоку. Свiтовид: -- Однi вчать, щоб була в чоловiка лише одна жiнка, а в жiнки один чоловiк, а iншi вчать, що може бути всяко. Голос: -- Не у всякого чоловiка i не у всяко┐ жiнки однакова снага, тому, якщо чоловiк а чи жiнка зможуть уникнути ревнощiв i якщо у них вистача║ статкiв, вони можуть мати дружин по потребi, i це не кара║ться вищим законом. Свiтовид: -- А який другий закон, Боже? Голос: -- Про другий закон ти дiзна║шся на другому Дивi. Опустилась душа Свiтовида на друге Диво. Це було пiд животом Бiлого Лебедя. Там лежало тро║ круглих червоних я║ць. Тобто Бiлий Лебiдь сидiв на трьох яйцях. Одне з яких було Матiр'ю, друге -- Батьком, а трет║ -- Сином. Обгорнутi були яйця кiльцями величезного Свiтового Звия. Свiтовид: -- Боже, який твiй другий закон? Голос: -- I цей закон знають волхви. Проте не всi люди вже почули про нього, не всi його виконують i не всi хочуть його виконувати. Адже всi лiкарi лiкують вiд смертi, але мало хто лiку║ вiд життя, якщо воно навiть нестерпне для недосконалого тiла. Це закон Обстеження. Вищий суд, який повинен складатися iз наймудрiших i найчеснiших волхвiв, життя яких минуло у праведному служiннi Божистим законам i якi досягли вiку 54 роки, повинен прирiкати на легку смерть калiк вiд народження, калiк вiд тяжкого поранення а чи звiром, чи деревом, чи ворогом, а також тих, у кого скаламутився здоровий глузд. Свiтовид: -- Тяжко, Боже, бути таким розумним, щоб це визначити. Голос: -- Мудрi серед мудрих знають, що мука земна може бути гiршою за життя, тому громада повинна допомагати як жити, так i померти. Закон не може бути нi злим, нi добрим, вiн може бути лише справедливим i обов'язковим. Ще нижче опустилась душа Свiтовида. Блакитна рiвнина вологого повiтря тут була обгороджена вiд навколишнього свiту стiною вогню. Наче планети навколо Сонця, довкiл Ягни лiтало дев'ять темно-червоних вогняних куль. Це були дев'ять перевтiлень Ягни: Велес, Рода, Морана, Папа, Слава, Яма, Дарбог, Дана, Дудь. Свiтовид: -- Який же третiй закон, Боже? Голос: -- Третiй закон -- це закон Мiри. Вiн так само i добрий, i жорстокий, як на посереднiй людський глузд. Щоб людям радiснiше було жити на землi i ┐х так не дiймала туга за свiтовою волею, я послав ┐м такi напо┐ i пахучi дими вiд спалення деяких рослин, котрi пiдсилюють радiсть життя. На свята люди смакують ними. Досконала людина повинна i може обходитись лише поживною ┐жею i чистою джерельною водою. Людина недосконала, яка зловжива║ тютюном, маком, коноплями чи горiлкою, наража║ себе на небезпеку. Коли вона звика║ до маку, конопель а чи горiлки, то переста║ працювати, порушу║ суспiльнi закони i закон любовi. Таку людину, яку спiтка║ згубна звичка i вона не може керувати сво║ю волею, за рiшенням ради волхвiв треба прирiкати на легку кончину. Свiтовид: -- Важкi закони оголосив ти, Боже. Голос: -- Всi цi закони я вже не раз передавав на Землю i не раз карав усю люднiсть за ┐х порушення. Пiсля спалення, наступнi поколiння народжуються досконалiшими. Свiтовид: -- Але ж i Чорт спокуша║. Голос: -- Борiться iз спокусами, на те я вам дав силу волi, почуття правди i совiстi. Цi закони важкi, але разом з тим i легкi. Кожна людина середнiх здiбностей може ┐х виконувати, щоб бути щасливою. Тiльки послiдовно дотримуючись законiв Бога i дослухаючись до голосу Совiстi, можна побудувати Рай на землi. Адже Рай i Пекло можна збудувати на землi. Нарештi ще раз блиснула блискавка, загримiло, тро║ волхвiв -- Авх, Бож i Рус -- попадали ниць, i з того часу ця поза стала позою найбiльшо┐ покори Боговi, позою притлумлення людсько┐ гординi перед гнiвом Божим, а перед Рiздвом люди, сходячись на радiння, спалюють опудало людини, щоб разом з ним спалити сво┐ грiхи. Коли волхви пiдвели голови, пiд дубом стояв Свiтовид. Вiн сказав: -- Ставаймо спина до спини на чотири сторони свiту i будемо ректи тарiйцям, будемо говорити чотирма вустами волю Божу, новий закон укра┐нському народовi. Хто прагне наблизитись до Ягни, до того сама Божиня наблизиться, чи та людина буде на горi, а чи сидiтиме в глибокому порубi. У людини ║ душа, яка ║ часткою Божого духу, у людини ║ кров, яка ║ часткою вогню животворного. Ягна сьогоднi да║ людинi ще i совiсть, яка ║ часткою всесвiтнього сумлiння. Волхви говорили i говорили, а люди приходили, вислуховували i вiрили, запам'ятовували i жили. В нiч перед Рiздвом вдарив грiм i спалив гурт волхва кнорея. Ягна сповiстила укра┐нцiв, що князя Коло вона забрала з володiнь Морани i прилучила до лику Дар-Бога-Сонця. Вiднинi день почне бiльшати, аж поки не стане таким, як був, а тодi знову стане меншати, а коли ставатиме найменшим, буде час панування Дудя. Разом iз совiстю Ягна послала людям страх перед будь-яким убивством i любов до ближнього. Вiднинi, навiть рiжучи скотину, люди просять дозволу i мужностi в Бога. Найбiльший грiх -- це вiдмова вiд вiрувань предкiв. Казання-речення рiдною мовою -- це ║дина дорога до спiлкування з Богом. Вiдмова вiд рiдно┐ мови -- це вiдмова вiд цi║┐ дороги, вiд цi║┐ опори. Грiх тим батькам, якi не навчають сво┐х дiтей мови предкiв, адже дитина не може вибирати, i не давати ┐й можливостi знати рiдну мову -- це насильство над невинною душею. Грiх убивати свого одновiрця, це -- справа державного закону. Грiх не поважати сво┐х батькiв. Грiх красти. Грiх не вiддавати позички зумисне i не виконувати скрiпленого вiйськовим а чи торговельним договором обов'язку. Торгiвля -- це головний закон людського спiвiснування. Грiх пропивати статки сво┐х дiтей. Не дбати про сiм'ю. Грiх зневажати чоловiковi жiнку, з якою вiн ма║ дiтей, чи жiнцi чоловiка, з яким вона ма║ дiтей. Грiх мати сестрi брата чи братовi сестру до четвертого колiна як жiнку. Грiх матерi мати сина як чоловiка, а батьковi дочку як жiнку. Треба виховувати у собi i в людях почуття честi. Дотримуватись Божих заборон у поведiнцi i стосунках з одноплемiнниками, бути мужнiми i самовiдданими у боротьбi проти ворогiв укра┐нського народу, дотримуватися князiвських законiв доблестi, керуватись голосом власно┐ совiстi, прагнути до правдивого життя. Умерти у боротьбi за благо рiдного народу -- то ║ найпрекраснiша смерть. Багато чого не можна людинi робити, щоб вижити на землi. Розум людини безмежний i не зна║ перепон, лише Божi закони iснують для того, щоб людина не стала Нечистою силою. Але ще бiльше можна людинi на землi робити справ з Божого благословення. Все сво║ життя люди видумують закони, пiзнаючи розумом, душею i совiстю волю Божу. Совiсть -- рiдна сестра правди. Голос совiстi -- це голос Бога. Коли людина втрача║ совiсть, нею заволодiва║ Чорт. Людина без совiстi -- це божевiльна людина, вiльна вiд Бога: вона не ма║ спiвчуття, жалощiв, вiдчуття правди. Тому, крiм того, що вiдчуття правдивостi вихову║ться звичаями прабатькiв, почуття совiстi Ягна да║ тарiйцям разом з душею при народженнi. Не зразу людина втрача║ вiдчуття совiстi, сотнi разiв Бог попереджа║ людину схаменутись, стати на шлях iстини, i це ║ завжди вибiр. Золотi речi: плуг з ярмом, пояс iз чашею i сокира-бартка -- пiсланi вам, укра┐нцi, для того, щоб ви знали, що наше суспiльство завжди повинно дiлитися на три стани: I