псували царi, пани та вченi свободу християнську.
   43. Благодать дана всiм язикам, а  спершу  колiну  Яфетову,  бо  Симово
через жидiв отвергнуло Христа. I перейшла благодать до  племен  грецького,
романського, нiмецького, слав'янського.
   44. I Греки прийнявши благодать, покаляли ┐┐,  бо  вони  прийняли  нову
вiру i не зовлеклись ветхого чоловiка со страстями  i  похотями,  оставили
при собi i iмператорство, i панство, i пиху царськую, i неволю, i  покарав
┐х Господь; чахло грецьке царство тисячу рокiв, зчахло зовсiм i попало  до
Туркiв.
   45. Романське племено - Влохи, Французи, Гiшпани - прийняло  благодать,
i стали народи увiходить у силу  i  у  нову  жизнь,  i  просвiщеннiсть,  i
благословив ┐х Господь, бо лучче вони прийняли св. вiру, нiж Греки, одначе
не зовсiм зовлеклись ветхого чоловiка со страстями i похотями, оставили  i
королей i панство i вимислили голову християнства - папу  -,  i  той  папа
видумав, що вiн ма║ власть над усiм свiтом християнським, нiхто не повинен
судити його, а що вiн здума║, те буде гарно.
   46. I племено нiмецьке - народи нiмецькi, прийняли  благодать  i  стали
увiходить у пущу силу i жизнь нову i просвiщеннiсть,  i  благословив  його
Господь, бо вони ще лучче прийняли вiру нiж Греки i Романцi, i з'явивсь  у
них Лютер, которий почав учити, що повинно християнам жити так, як жили до
того часу, коли поприймали i попереверчували ученi║ Христово царi i  пани,
i щоб не було неподсудимого голови над Церквою християнською - пани,  ║сть
бо ║дян глава всiм - Христос. Але i Нiмцi не зовлеклися ветхого  чоловiка,
бо зоставили у себе i королiв i панiв, i ще гiрше дозволили замiсть папи i
епископiв орудувать Церквою Христовою королям i панам.
   47. I сталась послiдняя лесть гiрша  першо┐,  бо  не  тiльки  у  нiмцiв
королi, але й у других землях взяли верх над всiм i, щоб удержати народ  у
ярмi, поробили iдолiв, одвертали людей од Христа i казали кланятися iдолам
i битися за них.
   Бо то все рiвно, що iдоли: хоча  французи  були  хрещенi,  одначе  менш
шанували Христа, нiж честь нацiональну, але такого iдола  ┐м  зроблено,  а
Англичане кланялись золоту i мамонi, а другi народи так же сво┐м iдолам, i
посилали ┐х королi i пани на зарiз за шматок землi, за табак, за  чай,  за
вино, - i табак, i чай, i вино стали у них  богами,  бо  речено:  "Iде  же
сокровище ваше, там серце ваше". Серце християнина з  Iисусом  Христом,  а
серце iдолопоклонникове з сво┐м iдолом. I стало, як каже апостол, ┐х богом
чрево.
   48. I вимислили одщепенцi нового бога, сильнiшою над  усiх  боженят,  а
той бог називався по французьки егоiзм, або iнтерес.
   49. I фiлозофи почали кричати, що то кепство - вiровати в Сина  Божого,
що нема║ нi пекла, нi раю, i щоб усi поклонялись его┐зiм або iнтересовi.
   50. А до всього того довели королi  та  пани;  i  завершилася  мiра  ┐х
плюгавства;  праведний  Господь  послав  свiй  меч  обоюдоострий  на   рiд
прелюбодiйний; збунтовались Французи i сказали: "Не хочем, щоб були в  нас
королi та пани, а хочем бути рiвнi, вiльнi".
   51. Але тому не можна було статися, бо  тiльки  там  свобода,  гдi  Дух
Христов, а Дух Божий  уже  перед  тим  вигнали  з  Францевщини  королi  та
маркизи, та фiлозофи.
   52. I Французи короля свого забили, панiв  прогнали,  а  самi  почалися
рiзати i дорiзались до того, що пiшли у гiршую неволю.
   53. Бо на ┐х Господь хотiв показать усiм язикам, що  нема  свободи  без
Христово┐ вiри.
   54. I з то┐ пори племена романське i нiмецьке турбуються  i  королiв  i
панство вернули, i про свободу кричать i  нема║  в  ┐х  свободи,  бо  нема
свободи без вiри.
   55. А племено слав'янське, то найменший брат у сем'┐ Яфетово┐.
   56. Трапля║ться, що менший брат любить дужче отця, одначе получа║  долю
меншу проти старших братiв, а потiм, як брати  старшi  сво║  потратять,  а
менший збереже сво║, то i старiших вируча║.
   57. Племено слав'янське ще до принятiя вiри не  имiло  анi  царей,  анi
панiв i всi були рiвнi, i не було  у  них  iдолiв,  i  кланялись  слав'яни
одному Богу Вседержителю, ще його й не знаючи.
   58. Як уже просвiтились  старiшi  брати  Греки,  Романцi,  Нiмцi,  тодi
Господь i до менших  братiв  Слав'ян  послав  двох  братiв  Констянтина  i
Мефодiя,  i  духом  святим  покрив  ┐х  Господь,  i  переложили  вони   на
слав'янську мову святое письмо i одправовать службу Божую  постановили  на
тiй же мовi, якою всi говорили посполу, а сего не було нi в Романцiв, нi в
Нiмцiв, бо там по латинськи службу одправляли,  так  що  Романцi  мало,  а
Нiмцi овсi не второпали, що ┐м читано було.
   59. I скоро Слав'яни приймовали вiру Христову так, як нi один народ  не
приймовав.
   60. Але було два лиха у Слав'ян: одно - незгода мiж собою, а друге  те,
що вони, як меншi брати, усе переймали од старших, чи до дiла,  чи  не  до
дiла, не бачучи того, що у ┐х сво║ було лучче, нiж братiвське.
   61. I поприймали Слав'яни од Нiмцiв королiв i князiв, i бояр, i  панiв,
а преж того королi були  в  iх  вибранi  урядники  i  не  чванились  перед
народом, а обiдали з самим простим чоловiком зарiвно, i самi землю  орали,
а то вже у ┐х стала пиха, i помпа, i гвардiя i двор.
   62. I панiв у Слав'ян не було, а були старшини, хто старiший  лiтами  i
до того розумнiший, того на радi слухають, а то вже стали  пани,  а  у  ┐х
невольники.
   63. I покарав Господь Слав'янське племено гiрше, нiж другi┐ племена; бо
сам Господь сказав: "Кому дано  бiльше,  з  того  бiльше  i  зищеться".  I
попадали Слав'яни в неволю до чужих: Чехи i Полабцi  до  Нiмцiв,  Серби  i
Болгари до Грекiв i до Турок, Москаль до Татар.
   64. I здавалось: от згине i племено слав'янське,  бо  тi  Слав'яни,  що
жили около Лаби i Помор'я балтицького, тi пропали, так, що i слiду  ┐х  не
осталось.
   65. Але не до кiнця прогнiвився  Господь  на  племено  слав'янське,  бо
Господь постановив так, щоб над сим племенем збулось писанi║: камень, його
же не брегоша зиждущi┐, той бисть во главу угла.
   66. По многих  лiтах  стало  в  Слав'янщинi  три  неподлеглих  царства:
Польща, Литва i Московщина.
   67. Польша  була  з  Полякiв,  i  кричали  Поляки:  "У  нас  свобода  i
рiвнiсть!" Але поробили панство, i одурiв народ польський, бо простий  люд
попав у неволю, саму гiршу, яка денебудь була на свiтi, i пани без жадного
закону вiшали i вбивали сво┐х невольникiв.
   68. Московщина була з Москалiв,  i  була  у  ┐х  велика  Рiч  Посполита
Новгородська, вiльна i рiвна, хоч не без панства, i пропав Новгород за те,
що i  там  завелось  панство,  i  цар  московський  взяв  верх  над  усiми
москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, i ноги цiловав  хановi
татарському бусурману, щоб допомiг йому держати в неволi неключимiй  народ
московський християнський.
   69. I одурiв народ московський  i  попав  в  iдолопоклонство,  бо  царя
сво║го нарiк богом, i усе, що цар скаже, те уважав за добре, так,  що  цар
Iван в Новгородi  душив  та  топив  десятку  тисяч  народу,  а  лiтописцi,
розказуючи те, звали його христолюбивим.
   70. А в Литвi були Литвяки, та ще до Литви належала Укра┐на.
   71. I по║дналась Укра┐на з Польщею, як сестра з сестрою, як ║диний  люд
слав'янський до другого люду слав'янського, нероздiлимо  i  незмiсимо,  на
образ iпостаси Божо┐ нероздiльно┐ i незмiсимо┐, як колись по║днаються  всi
народи слав'янськi помiж собою.
   72. I не любила Укра┐на нi царя, нi пана, а скомпонувала собi козацтво,
║сть то iсте║ брацтво, куди кожний пристаючи, був братом других -  чи  був
вiн преж того паном, чи невольником, аби християнини, i  були  козаки  мiж
собою всi рiвнi, i старшини вибирались на радi i  повиннi  були  слуговати
всiм по слову Христовому, i жадно┐ помпи пансько┐ i  титула  не  було  мiж
козаками.
   73.  I  постановили  вони  чистоту  християнську  держати,  тим  старий
лiтописець говорить об козаках: "Татьби же  i  блуд  неможе  iменуються  у
них".
   74. I постановило козацтво вiру святую обороняти  i  визволяти  ближнiх
сво┐х з неволi. Тим то гетьман Свирговський ходив обороняти Волощину, i не
взяли козаки миси з червонцями, як ┐м давали за услуги, не взяли  тим,  що
кров проливали за вiру та за ближнiх i служили Богу, а не iдолу золотому.
   А Сагайдашний ходив  Кафу  руйновати  i  визволив  кiльканадцять  тисяч
невольникiв з вiчно┐ пiдземно┐ темницi.
   75. I багато лицарiв таке робили, що не записано i в книгах мира сього,
а записано на небi, бо за ┐х були перед Богом  молитви  тих,  котрих  вони
визволили з неволi.
   76. I день одо дня росло, умножалося козацтво, i незабаром  були  б  на
Вкра┐нi усi козаки, усi вiльнi i рiвнi, i не мала б Укра┐на над  собою  нi
царя, нi пана,  опрiч  Бога  ║диного,  i  дивлячись  на  Укра┐ну,  так  бк
зробилось i в Польщi, а там i у других слав'янських краях.
   77. Бо не хотiла Укра┐на iти услiд язикiв, а держалась закону Божого, i
всякий чужестранець, за┐хавши в Укра┐ну, дивовався, що нi в однiй  сторонi
на свiтi так щиро не моляться Богу, нiде муж не любив так  сво║┐  жони,  а
дiти сво┐х родителей; а коли пани  та  ║зу┐ти  хотiли  насильно  повернуть
Укра┐ну пiд свою власть, щоб Укра┐нцi-христяни повiрили, буцiм справдi усе
так i ║сть, що папа скаже, - тодi на Укра┐нi з'явилися  братства  так,  як
були у перших християн, i всi записуючись у братство, був би  вiн  пан  чи
мужик, називались братами. А се до того, щоб бачили  люди,  що  в  Укра┐нi
iстинная вiра, i що там  не  було  iдолiв,  тим  там  i  ║ресi  жадно┐  не
з'явилося.
   78. Але панство побачило, що козацтво росте, i всi люди  стануть  скоро
козаками, ║сть то вiльними, заказали зараз сво┐м крепакам, щоб не ходили в
козаки, i хотiли забить народ простий, як скотину, так щоб у йому не  було
нi чувствiя, нi розуму, i почали пани обдирати крепакiв, оддали  ┐х  жидам
на такую муку, що подобную творили тiльки над першими християнинами, драли
з ┐х з живих шкури, варили в котлах дiтей, давали  матерям  собак  грудьми
годувати.
   79. I хотiли пани зробить iз народа дерево, або камiнь, i стали  ┐х  не
пускать навiть в церков хрестить  дiтей  i  вiнчатися,  i  причащатися,  i
мертвих ховати, а се для того, щоб народ простий  утеряв  навiть  i  стать
чоловiчу.
   80. I  козацтво  стали  мучить  i  нiвечить,  бо  таке  рiвне  братство
християнське стояло панам на перешкодi.
   81. Але не так зробилось, як думали пани, бо козацтво пiднялось,  а  за
┐м увесь простий народ; вибили i прогнали панiв,  i  стала  Украiна  земля
козацька вiльна, бо всi були рiвнi, але не надовго.
   82.I хотiла Укра┐на знову жити з Польщею  по-братерськи  нероздiлимо  i
незмiсимо, але Польща жадною мiрою не хотiла одректись свого панства.
   83. Тодi Укра┐на пристала до Московщини i по║дналась з нею,  як  ║диний
люд слав'янський з слав'янським нероздiлимо i незмiсимо, на образ iпостасi
Божо┐  нероздiлимо┐  i  незмiсимо┐,  як  колись  по║днаються  усi   народи
слав'янськi мiж собою.
   84. Але скоро побачила Укра┐на, що попалась у неволю, бо вона по  сво┐й
простотi не пiзнала, що таке було цар московський, а цар  московський  усе
рiвно було, що iдол i мучитель.
   85. I одбилась Укра┐на од Московщини, i не знала бiдна, куди  прихилити
голову.
   86. Бо вона любила i Полякiв i Москалiв, як братiв сво┐х, i не хотiла з
ними розбрататися; вона хотiла, щоб всi жили вкупi, по║днавшись,  як  один
народ слав'янський з другим народом слав'янським, а тi два - з  третiм,  i
було б три Речi Посполитi в однiм союзi, нероздiлимо i незмiсимо по образу
Тройцi Божо┐, нероздiлимо┐ i незмiсимо┐, як колись по║днаються  мiж  собою
усi народи слав'янськi.
   87. Але сего не второпали нi Ляхи, нi Москалi. I бачуть ляцькi  пани  i
московський цар, що нiчого не зроблять з Укра┐ною, i сказали помiж  собою:
"Не буде Укра┐ни нi тобi, нi менi, роздеремо ┐┐ по половинi, як Днiпро  ┐┐
розполовинив: лiвий бiк буде московському царю на  поживу,  а  правий  бiк
польським панам на поталу".
   88. I билась Укра┐на лiт п'ятдесят, i ║сть  то  найсвятiша  i  славнiша
война за свободу, яка  тiльки  ║сть  в  iсторi┐,  а  роздiл  Укра┐ни  ║сть
найпоганiше дiло, яке тiльки можна найти в iсторi┐.
   89. I вибилась з сил Укра┐на; i вигнали Ляхи козацтво  з  правого  боку
Днiпрового i запановали пани над бiдним остатком вольного народу.
   90. А на лiвiм боцi ще держалось козацтво, але час од часу  попадало  у
неключиму   неволю   московському   царевi,   а   потiм    петербургському
iмператоровi,   бо   останнiй   цар   московський   i   первий   iмператор
петербургський положив сотнi тисяч в канавах i на костях ┐х збудував  собi
столицю.
   91. А нiмка цариця Катерина, курва всесвiтна, безбожниця, убiйниця мужа
свого, востанн║ доконала козацтво i волю, бо, одобравши тих, котрi були  в
Укра┐нi старшинами, надiлила ┐х панством i землями, понадавала  ┐м  вольну
братiю в ярмо i поробила одних панами, а других невольниками.
   92. I пропала Укра┐на. Але так зда║ться.
   93. Не пропала вона; бо вона знати не хотiла нi царя, нi пана, а хоч  i
був цар, та чужий, i хоч були пани, та чужi, i  хоч  з  укра┐нсько┐  крови
були тi вирiдки, одначе не псовали сво┐ми  губами  мерзенними  укра┐нсько┐
мови i самi себе не називали укра┐нцями, а iстий Укра┐нець  хоч  будь  вiн
простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити нi царя, нi пана,  а
повинен любити i пам'ятовати одного Бога Iисуса Христа, царя  i  пана  над
небом i землею.
   Так воно було прежде, так i тепер зосталось.
   94. I  Слав'янщина  хоч  терпiла  i  терпить  неволю,  то  не  сама  ┐┐
сотворила, бо  i  цар,  i  панство  не  слав'янським  духом  сотворено,  а
нiмецьким, або татарським. I тепер в Росi┐ хоч i ║ деспот цар, одначе  вiн
не Слав'янин, а Нiмець, тим i урядники його Нiмцi; оттого i пани хоч  ║сть
в Росi┐, та вони швидко перевертуються або в  Нiмця,  або  в  Француза,  а
iстий Слав'янин не любить нi царя, нi пана, а  любить  i  пам'ята║  одного
Бога Iисуса Христа, царя над небом i землею.
   Так воно було прежде, так i тепер зосталось.
   95. Лежить в могилi Укра┐на, але не вмерла.
   96. Бо голос ┐┐, голос, що звав всю Слав'янщину на свободу  i  братство
розiйшовся по свiту слав'янському. I одiзвався вiн, той голос  Укра┐ни,  в
Польщi, коли 3 мая постановили Поляки, щоб не було панiв,  а  всi  були  б
рiвнi в Речi Посполитiй а того хотiла Укра┐на ще за 120 лiт до того.
   97. I не допустили  Польщу  до  того  i  розiрвали  Польщу,  як  прежде
Укра┐ну.
   98. I се ┐й так i треба, бо вона не послухала Укра┐ни i погубила сестру
свою.
   99. Але не пропаде Польща, бо ┐┐ збудить Укра┐на, котора не  пам'яту║ть
зла i любить сестру свою, так як би нiчого не було мiж ними.
   100. I голос Укра┐ни одозвався в  Московщинi,  коли  пiсля  смери  царя
Олександра хотiли прогнати царя i панство i установити Рiч  Посполитую,  i
Слав'ян  по║днати,  по  образу  iпостасей   божественних   нероздiлимо   i
незмiсимо; а сього Укра┐на ще за двiстi рокiв до того хотiла.
   101. I не  допустив  до  того  деспот,  однi  положили  живот  свiй  на
шибеницi,  других  закатували  в  копальнях,  третiх  послали   на   зарiз
Черкесовi.
   102. I пану║ деспот кат  над  трьома  народами  Слав'янськими,  править
через Нiмцiв, псу║, калiчить, нiвечить добру натуру слав'янську  i  нiчого
не робить.
   103. Бо голос Укра┐ни не затих.
   I встане Укра┐на з сво║┐ могили i знову озоветься до всiх братiв  сво┐х
Слав'ян, i почують крик ┐┐, i встане Слав'янщина, i  не  позостанеться  нi
царя, нi царевича,  нi  царiвни,  нi  князя,  нi  графа,  нi  герцога,  нi
сиятельства, нi превосходительства, нi пана, нi боярина,  нi  крепака,  нi
холопа - нi в Московщинi, нi в Польщi, нi в Укра┐нi,  нi  в  Чехi┐,  нi  у
Хорутан, нi у Сербiв, нi у Болгар.
   104. I Укра┐на буде неподлеглою Рiччю Посполитою в союзi Слав'янськiм.
   Тодi скажуть всi язики, показуючи рукою на те мiсто, де на  картi  буде
намальована Укра┐на: "От камень, него же не берегоша зиждущи┐,  той  бисть
во главу угла".

   =====================================================================

        Катерина Мотрич. Полiт журавлiв над нетолоченими травами


   I мертвим, i живим, i ненародженим
   жителям чорнобильського Полiсся присвячую.

   В глупу нiч Настi приснився лихий сон. Звiдкiлясь узялася чорна рiка  i
залила все навкруг. Залила вулицi , ┐┐ села, затопила хати, сади, ковтнула
лiс, луги, поглинула Прип'ять. А в тiй чорнiй рiцi - тисячi людей,  старi,
молодi, дiти, немовлята. Настя бачить ┐хнi спотворенi жахом i криком лиця,
а голосiв не чути. Як у нiмому, кiно.  Одна  жiнка  пiдняла  сво║  дитя  у
бiлесенькiй льолi аж до неба - чистий тобi ангел. Тiльки нiкому взяти,  те
дитя з ┐┐ рук. Чорнi буруни накрили все i всiх, накрили й молоду матiр,  а
янголя у  бiлiй  сорочечцi  пiшло  поверхнею  ненажерливо┐  рiки,  свiтячи
сяйливим волоссячком, як нiмбом.
   Кинулася Настя переймати дитя, а йти не може, бо i сама опинилася в тiй
страшнiй купелi. Шука║ ногами дна, а воно випорску║, а течiя вiдносить  ┐┐
далi й далi.
   Вона скрикнула i прокинулася. Серце калатало несамовито, чула у  всьому
тiлi дрож i холод, мовби й справдi вибралася з то┐ осоружно┐ купелi.
   За вiкном - непроглядна весняна нiч. Стара встала, увiмкнула  свiтло  й
глянула на годинник. Стрiлки показували три години. Вона лягла й проказала
тричi:
   - Куди нiч - туди й сон.
   Проспiвали на кутку пiвнi - озвалося з лiсу вiдлуння. Досвiток  хлюпнув
на шибки синьо-сивою фарбою.  Настя  одяглася  i  вийшла  на  подвiр'я.  У
прохолодному передсвiтаннi дрiмав сад iз розквiтлими вишнями, тихо було  i
в синовому будинку. Лише лелеки, що вимостили гнiздо на осицi iз  спиляною
верхiвкою, стиха озвалися до старо┐.
   Настя попрошкувала стежкою через город у берег. Сон щось  скаламутив  у
нiй. Хотiлося  самiй  глянути  й  пересвiдчитися,  що  справдi  нема  тi║┐
страшно┐ рiки, яка приснилася посеред ночi i на очах у Настi перетворилася
на невблаганне море.
   В лузi розлила сво┐ роди iнша рiка: умиротворена  й  весела.  Верби  та
кущi за нiч позеленiшали. А там, за лугами, над Прип'яттю, до  яко┐  рукою
подать, уже хтось настирливо пiдпалював хмару. I з  лугу,  i  з  лiсу,  що
починався за  хатою  дiда  Микити,  летiло  на  Настю  пташине  щебетання,
висвистування, голубий перегук i голос ранньо┐ зозулi, що повернулася сюди
чи то вночi, чи ось щойно. Ще не встигла струсити iз крилець втому, а  вже
ку║ розда║ здоров'я древнiй полiськiй землi й вiщу║ довгий вiк полiщукам.
   Настя полегшено зiтхнула: все живе, вмите нiчною росою, усе жде  сонця.
Вона стала лицем до сходу. День ┐┐ завжди  починався  з  цього:  стояла  й
чекала появи свiтила. В нiй живе залишене  у  спадок  предками  язичницьке
поклонiння  й  вiра  в  силу  сонця,  води,  вогню,  дерев.   Вона   тричi
перехрестилася до червоно┐ заграви,  з  яко┐  викотилося  свiтило,  залило
червоним пiвнеба i навiть туман над Прип'яттю, та й рушила в подвiр'я.
   п┐ дерев'яна хата i  синiв  цегляний  будинок  стояв  вiкнами  один  до
одного. Кликали i ┐┐  у  цей  новий,  на  п'ять  кiмнат,  дiм,  але  Настя
вiдмовилася навiдрiз. Вона не уявляла себе поза цi║ю хатою з великою бiлою
пiччю i домовичком у коминi, якого вона щодня грi║ теплим димом  деревини.
Та й вiрить Настя, що духи ┐┐ роду у святки всiдаються на покутi коло  то┐
глибоко┐ полив'яно┐ миски iз  стравою,  на  яку  вона  схиля║  ложки.  Для
матерi, для батька, для дiда i баби по однiй i другiй лiнi┐, для чоловiка,
що не повернувся з вiйни, для покiйно┐ сестри Теклi i брата  Онопрiя,  для
сво┐х чотирьох дiток. Сiда║ сама на ослонi i з кожним веде балачку. ┐х  он
стiльки вiдчахнулося вiд древа ┐┐ роду, а вона лишилася зi сво┐ми болями й
печалями, що скрутили ┐┐, як перевесло, iз сво║ю пам'яттю, що одним кiнцем
заземлилася в ┐┐ серце, а другим - у рiдне Полiсся.
   Настя розпалила в печi. Березовi дрова весело загоготiли,  пострiлюючи,
i пахучий дим повис над ┐┐ хатою.  Стара  готувала  снiданок  для  синово┐
сiм'┐. Перемивала пшоно, кришила в горщик картоплю, смажила сало. I так ┐й
стало враз спокiйно та радiсно на серцi чи то вiд ясного неба  з  червоною
бубкою сонця, чи то вiд того, що на осокорi, який росте на розi хати,  про
щось радяться мiж  собою  буслик  i  буслиха.  Щось  грiло  Настину  душу,
вiдiгнавши недавнiй намул, полишений сном. Може, то  була  древня  радiсть
людини  вiд  споглядання  вогню  i  чекання  свята?  Стара  навiть   стиха
заспiвала:
   Суха береза в печi пала║,
   свекруха лиха вогонь заливав.
   Свекруха лиха вогонь залила,
   щоб я молода без вечерi спати лягла.
   Знадвору долинали голоси сина  й  онуки.  Микола  порався,  а  Свiтлана
розвiшувала пелюшки. Вона тепер з малим дитям дома. Настя вийшла до них  i
привiталася.
   - Так щось погано цю нiч мала спала, та й я майже не  зiмкнула  очей  -
мовила онука.
   - Ото ляж зараз, дитино, та й поспи,- мовила стара.
   Вiяв пiвденний вiтер, лопотiв пелюшками, i в тому  теж  було  шось  для
старо┐ Настi радiсне, наповнене життям.
   Вкотили вiзочок з дитям у ┐┐ хату, i Свiтлана шаснула у  свiй  будинок.
Маля спало, а Настя тихо поралася коло печi. Невдовзi воно  прокинулося  й
подало тоненький дзвiнкий голосочок. Настя кинулася до дитини, засокотiла,
взяла ┐┐ на руки. Довго розглядала, мовби бачила  вперше.  Те  ,що  поволi
вляглося й вистоялося в душi знову скаламутилось. Дитя нагадало ┐й янголя,
що ступало в куценько┐  льолi  по  поверхнi  рiки.  Тi  ж  голубино-круглi
оченята, той же  бiблiйний  вираз  докору  на  маленькому  личку,  таке  ж
сяйливо-лляне волоссячко.
   Настi стало не по собi вiд раптового порiвняння.  Вона  притисла  маля,
поцiлувала в голiвку. Провела  рукою  по  крихiтному  тiльцi.  пп  пальцi,
надiленi  великим  даром  вiдчувати,  робили  заспокiйливi  рухи.  I  сама
заспоко┐лася, торкнувшись здорово┐  плотi  дитини.  З  ┐┐  рук  до  дитини
перейшла добра енергiя, щiчки у мало┐ розчервонiлися, i  вона  заснула.  А
Настя носила й носила дитя, почуваючи щось  радiсне  i  непевне  водночас.
Щось дво┐лося в душi, дiлилося навпiл, якийсь недобрий настрiй, схожий  на
передчуття, заволодiв старою. "Що це зi мною  сьогоднi"  -  запитала  вона
себе. Поклала дитину у вiзочок i стала коло вiкна. Побачила у дворi,  сина
й невiстку. Саня щось говорила, а Микола уважно , слухав. А тодi рушили до
┐┐ хати. Настя зустрiла ┐х коло пopoгa й приклала до вуст палець.
   - Спить? - перепитала Саня i сiла на лаву. Микола оперся на  одвiрок  i
проказав:
   - Ви чули, мамо, що це┐ ночi сталося? - вiн глянув на матiр такими,  як
i в не┐ тернoвими очима. Настя аж здригнулася вiд стривоженого  погляду  i
перепитала:
   - А що таке?
   - Тiльки що, - Саня стишила голос до шепоту, - голова колгоспу  примчав
на ферму i сказав, що на Чорнобильськiй атомнiй зiрвався  якийсь  реактор.
Людей наших оце туди повезли. Ох, а Серьожка ж Свiтланин там. Дивiться,  в
цю пору вiн завжди вже дома, а зараз i досi i нема.
   Микола захо заскрипiв половицями.
   - Св║тцi поки що нiчого не кажiть. Я  зараз  пiду  до  колгоспу  i  все
узнаю. Може, ти, Са', щось не так зрозумiла
   Mикoлa  повернувся  через  годину,  i  знову  вони  удвох  з   дружиною
переступили материн порiг.
   -_ Таки правда, - похмуро мовив син,поганi дiла там. Ми з кумом  хотiли
прорватися "Жигулями", та коло першого ж поста  нас  не  пустили.  Кажуть,
туди не можна. Там аварiя. Додзвониться  теж  не  можна,  кажуть,  що  там
страшне робиться. Хлопцi насилу погасили пожар, i люди падають,  як  мухи.
Забита вже лiкарня.
   - Як падають? Вiд чого?
   - Мабуть, вiд радiацi┐. Учитель фiзики казав коло контори, що  це  може
буть вiд радiацi┐. Там же атом у реакторi. То ж смерть.
   Настя знову побачила чорнi буруни, шаленi гребенi хвиль, що  накривають
все i всiх, i оте немовля, схоже на ┐┐ правнуча, що йшло по поверхнi  води
у бiлiй льолi, як ангел докору i прокляття.
   Микола перейняв материн нестямний погляд i додав:
   - А може, це все балачки. Люди, зна║те, люблять пасталакать. Може, воно
й не так. Як кажуть, за що купив, за те й продав. Може, воно не такий чорт
страшний, як його малюють, але народ усяке плеще.
   Син пiшов, а Настя довго стояла край столу, вiдчуваючи якесь  лиховiсне
шумовиння навколо себе i в собi.
   А весна, не питаючи дозволу й не дослухаючись до грiхiв земних та  бiд,
прошкувала собi Полiссям. Гнiздилося в лiсах  i  на  луках  коло  Прип'ятi
всяке  птаство,  радiючi┐,  що  подолало  довгий,  виснажливий  перелiт  i
повернулося на рiдну землю. На  землю,  яку  ця  нiч  напо┐ла  смертельною
отрутою i розстеляла все далi й далi  чорнi  полотна,  витканi  з  гiркого
полину.
   З пучечком вербового гiлля пiшла пiд вечiр Настя до церкви.
   Вона щиро молилася, а слух ловив безперервний i якийсь мовби не  такий,
як завжди, гул од траси. Настя поставила свiчки всiм покiйним, молилася за
живих i за тих, що ще приб'ються до ┐┐ роду.
   I дивилася з дзвiницi  на  Настю-Спасительку  Марiя-Оранта,  розметавши
руки, як крила, i не зводили з  не┐  очей  Саваоф,  Микола-Чудотворець  та
Неопалима Купина. I бачився старiй у ┐хньому нiмому поглядi докiр i жура.
   Повернулася, коли посутенiло, не  засвiчуючи  лампи,  сiла  на  лавi  й
втупилася в чорну  порожнечу  хати.  У  вечорову  тишу  вривався  гул  вiд
автостради, озивалися вiд Прип'ятi тривожними гудками баржi.
   - Господи! Чи такi ми вже грiшнi, що ти кара║ш нас у цi  святi  днi?  -
запитала у покуття стара.- Чи ми прогнiвали  сво┐ми  дiлами  духи  предкiв
наших, чи поруйнували ┐хнi могили, що ти кара║ш нас так гiрко?
   Хтось тихо постукав у шибку. Настя стрепенулася i пiдiйшла до вiкна.
   - Хто там?
   - Це я, мамо, - почула синiв голос. Вона вiдчинила й засвiтила лампаду.
По хатi розiйшлося мляве, ледь вловиме свiтло.
   - Не спиш, сину?
   - Не сплю. Всякi думки в голову лiзуть.
   Вiн сидiв на лавi якийсь змалiлий, ураз постарiлий.
   - Светка реве. Я вже не знаю,  що  й  брехать,  але  думаю,  що  нiчого
хорошого там нема║, раз i досi не повернувся.  Там  страшне  що  робиться.
Отака погибель на нашi голови звалилася.
   Перед очима старо┐ знову завирувала рiка, яка  розлила  це┐  ночi  сво┐
смертоноснi  води,  i  вкотре  зринуло  перед  очима  янголя  з  лицем  ┐┐
правнучати, новим пагiнцем, що вибрунькувався  вiд  гiлки,  якою  ║  вона,
Настя-Спасителька, на древi свого роду.
   Син вийшов, а вона ще гарячiше зашепотiла до покуття:
   - Пресвятая богородице!  Восьмим  разом,  луччим  часом.  Стань  нам  у
помочi, заложникам сво┐м. I  нехай  бiда  вiдступить  туди,  де  сонце  не
сходить, де пiвнi не  пiють,  де  собаки  не  брешуть,  де  дiвки  кiс  не
чешуть...
   I простояла стара довгу квiтневу нiч. Дивилася на тихе мерехтiння зiрок
за вiкном i просила когось та благала, на┐вно вiрячи, що ┐┐  небесний  бог
сильнiший вiд того земного диявола, що непрохано з'явився  у  ┐┐  кра┐,  а
тепер чинить страшний суд над ними, одним перстом благословляючи  на  муки
грiшних i праведних.
   Досвiток принiс далекий голос зозулi i мирний  клекiт  буслячо┐  сiм'┐.
Вона лише зараз спохопилася, що  у  святковому  одязi,  що  не  торкнулася
постелi. Спати не хотiлося, лише була смертельна втома i важкiсть у всьому
тiлi. Переодяглася, i знову зорiла на божу рань, i знову зустрiчала  урочо
сонце, й топила пiч, варила в чавунi картоплю для  худоби,  поралась.  Час
плив повiльно. В ньому мовби розчинилася стара. Коли взялася бiлити  льох,
сонце вже пiдбилося над лiсом i вигрiло вистуджене вiтрами ┐┐ дворище.
   Микола прийшов з поля на обiд i довго стояв коло  матерi,  дивився,  як
вона вмоча║ щiтку у вiдро з вапном, торка║ться безгучно стiни, лишаючи  на
нiй мокрi слiди.
   -  Прип'ять  евакуйовують,  -  нарештi  видихнув  син,   i   очi   його
зволожились.
   Мати вiдiрвалася вiд стiни й стояла так  iз  щiткою  у  вiдстовбурченiй
руцi, мовби то не жива людина  була,  а  зафiксована  в  глинi  чи  бронзi
скульптура.
   - Он машинами, автобусами  забита  траса,  -  знову  вистрiлив  по  нiй
словами, як автоматною чергою, син.- Кажуть, що й Чорнобиль та  навколишнi
села будуть вивозить.  Нiбито  в  радiусi  тридцяти  кiлометрiв.  Радiацiя
сильна пiшла, та ще й вiтри дмуть як  скаженi.  Скотину  теж  вивезуть,  i
колгоспну, i людську.
   - А ми ж як? - Стара опустила руку iз щiткою у вiдро та так i лишила ┐┐
там.- А ми ж як? - повторила безгучно самими губами, i  по  ┐┐  смаглявому
виду розлилася блiдiсть, а навколо не┐ i в нiй розсипалися дзвони. Вже  не
чула, що вiдповiв син, бо вони били i били на сполох, коли  добiлила  льох
та  криницю,  коли  прошкувала  на  цвинтар,  коли  впала  на  колiна  мiж
батькiвськими могилами i затужила, заквилила ча┐но, вiдчуваючи такий самий
бiль, як i того страшного тижня, коли батьки, мовби  змовившись,  залишили
┐┐ i бiлий свiт майже одночасно, побувши в розлуцi лише три днi.
   Сонце ховалося за терни i вперше  за  останнi  роки  не  тiшило  Настю.
Сiдало неначе в якусь криваву хмару. Бiда повзла навпрошки,  робила  кола,
вони ширшали, як вiд кинутого у воду каменя.  Настя  чула  вже  помахи  ┐┐
чорних крил i зловiсний регiт не десь,  а  в  себе  за  спиною.  I  вперше
вiдчула себе безсилою зарадити цiй бiдi. Нема║ в  не┐,  Настi-Спасительки,
того зiлля, то┐ сили в руках, яка переходила з не┐ у немiчних i перетинала
путь недуговi.
   Понад столiття за ┐┐ родом ходить слава рятувальникiв. Почалося  все  з
Настиного прадiда Iвана, прозваного Iваном-Розумовичем. Розповiдали ┐й, що
коли вiн народився, то вiдразу встав. Його вважали всi диваком i бурлакою.
Вiн не тримався дому i  сiм'┐.  Замолоду  чумакував,  а  коли  зiстарiвся,
блукав по селах зимою i лiтом в однiй i тiй  же  свитинi,  постолах,  спав
там, де його заставала нiч, ┐в те, що йому дадуть люди, як  старцевi.  Мав
славу не лише дивака,  а  й  пророка.  Це  вiн  вiщував  страшне  майбутн║
полiщукам. Коло нього i на вигонах, i на ярмарках збирався люд.
   Настi втямки, як якось на тройцю вiн  стояв  на  вигонi  -  невеличкий,
рухливий, сивенький дiдок, якому повернуло на  дев'ятий  десяток.  Навколо
нього зiбрався натовп. Чадили  люльками  чоловiки,  обступили  колом  його
молодицi, дослухалися до розмови парубки й  дiвки.  Дiд  тримав  Настю  за
руку. I сказав вiн тодi таке: "Якщо обминуть одну могилу, до  не┐  од  нас
рукою подать, то й бiда обiйде. А як поруйнують ┐┐, то буде лихо  страшне.
Не помилу║ нi старого нi малого. Смертi не видно буде, а люди  падатимуть,
як мухи. Отру┐ть вона землю, воду, небо. Будуть отут мертвi города i села.
А у нашому селi позастаються тiки коти, собаки та кури".
   Дядьки гиготiли й вертiли пальцями бiля скронь. Що, мовляв, вiзьмеш  iз
божого чоловiка. Молодицi багатозначно перезиралися й теж  вiдходили.  Дiд
мовби й сам засумував од тих слiв. Сiв на  колодах  коло  чийогось  двору,
посадив ┐┐ собi на руки i сказав: "Буде  й  таке,  що  люди  нi  у  що  не
вiритимуть, тiльки у грошi. Душа i совiсть буде,  як  оце  моя  свита".  I
вiдтягнув полу свитини, схожо┐ на решето.
   Доживав вiку коло найстаршо┐ дочки, Настино┐ баби  Соломi┐,  знаменито┐
бранки, яка теж рятувала людей травами i якоюсь силою, що йшла з  ┐┐  рук.
Мала той дар i Настина мати Софiя.
   Всi вони вiдлетiли услiд за пророком Iваном та полiськими журавлями  на
безгрiшнi острови, залишивши ┐┐, спасительку i берегиню, на грiшнiй  землi
серед живих i для живих.
   Рiдко якого дня коло ┐┐ двору не стоять машини. Настина сила  йде  лише
на добрi справи. Нiколи ┐┐ зiлля та вмiння не служили нi злу, нi  людськiй
гординi, нi заздрощам, нi лихим задумам. Тих, що переступали порiг ┐┐ хати
з недобрими намiрами, Настя випроваджувала за ворота i сердилася, мовби  й
сама торкнулася  скверни.  Бо  вона,  Настя-Спасителька,  Настя-Рятiвниця,
Настя-Берегиня, поставлена вартового коло ворiт людсько┐ долi, коло  ворiт
спасiння i милосердя. Бо вона вiрить у грiх i розплату за  заподiяне  зло.
Вона не зробила i вже не зробить жодного грiховного кроку. Бо цей край для
не┐ безмежно любий, i земля, в якiй поховано великий ключ ┐┐ роду,- свята.
Вона зна║ на нiй кожну деревину, квiтку, зелину. Вона вiдчува║ тi мiсця, з
яких сила земна переходить у людину, i зна║  й  тi,  якi  забирають  ┐┐  в
людини.
   Стара дивилася на вечоровий свiт. З очей  сотався  тихий  зойк,  з  них
брала початок рiка безмiрно┐ печалi i впадала прямо в зелене рiчище лугiв.
   ...Микола чекав ┐┐ коло ворiт.
   - Де це вас так довго не було?
   - До роду свого ходила,- сказала стара, i голос ┐┐ затремтiв.
   - Недавно приходив голова i брав з усiх розписку, щоб нiхто нiкуди в цi
днi не ┐хав, не ходили в гостi. Сидiли побiльше в хатах. Не виключено,  що
i нас будуть вивозить.
   Настю-Спасительку обвiяло якимсь крижаним вiтром, наче вона опинилася в
буревiй у голому степу. Вiн  забив  ┐й  дихання,  i  вона  ловила  повiтря
вiдкритим ротом.
   - Казав менi один знакомий мiлiцiонер, що бiльше  як  двi  сотнi  людей
повезли "Iкарусами" з Прип'ятi на Бориспiль, а звiдти лiтаком - на Москву.
Облучилися, получили сильнi дози. Думаю, що i наш Сергiй  там.  Вiн  же  в
нiчну робив.
   Микола дивився кудись повз матiр, а вона все хапала  повiтря,  з  якого
навiжений вiтер раптово вивiяв весь кисень. Звела очi до неба й  побачила,
як  красиво  й  грацiйно  лiтають  у  надвечiр'┐  журавлi  над  Прип'яттю.
Озвалася, повертаючись з пасовища чиясь корова, зайшлося  десь  собача.  I
вiд того безжурного й щасливого весняного вечорiння, в якому стiльки краси
i нi краплi радостi, ще бiльше заквилила ┐┐ душа.
   Збiгали днi. Вiтри розвернулися й почали несамовито дути з  пiвночi  на
пiвдень, мовби у них було диявольське завдання  рознести  бiду  якнайдалi,
щоб усiм вистачило.
   I переступила порiг ┐┐ древньо┐ хати з добрим домовичком у коминi тяжка
звiстка, яко┐ боялася, але  чекала,  як  приречений  страти:  у  великодню
суботу  по  обiдi  будуть  вивозити  ┐хн║  село.  Зiгнали  до  колгоспу  й
вiдправили всю худобу, тепер дiйшла черга й до людей.
   Голосили у верандi Саня й  Свiтлана,  схлипували  внучата  Василько  та
Оленка. Покрикував на них роздратовано Микола. Лише Настя затято  мовчала.
Вона виплакала за цi днi рiчку слiз, i очi були сухi й пекучi.  Никала  по
дворi, по городу. Завважила в березi Микитину постать i стрепенулася - дiд
косив траву. Не вiрячи сво┐м очам,  швидко  задрiботiла  стежкою  i  стала
неподалiк.
   - Косиш? - мовила зрадiло. - А он голова  сiльради  ще  три  днi  назад
казав, що вся трава заражена i боронь боже нею годувать скотину.
   Микита оперся на держак i глянув на не┐ вицвiлима очима.
   - Де видно, що вона заражена? Як була зелена, так i ║. Був i у мене той
пацан, вчепився з тею розпискою. I одно: молока не пийте, козу не  пасiть.
Зараз же, каже, заведiть у хлiв. То я при ньому завiв  свою  годувальницю,
та за косу та в берег. Тепер ношу ┐й щодня готовеньке. Не вмер Данило, дак
галушка задавила.
   Микита засмiявся, оголюючи прокуренi пеньки i червонi ясна.  Настi  вiд
тих слiв i смiху стало враз затишнiше, спокiйнiше, i вона сказала:
   - Ге, не по┐демо, кум, iз сво┐х гнiзд? Де це видано,  щоб  у  великодню
суботу тiкать iз села? Куди нам ┐хать i од чого уже рятуваться? Год  туди,
год сюди. Хiба не однаково?
   - Таким, як ми, кума, вже з печi на лежанку  треба  ┐хать.  Понаробляли
сукинi сини людям горя, а тепер як чорт од ладану тiкають i людей  женуть.
Занапастили землю продажнi душi. Щоб вислужиться, i рiдних дiтей та внукiв
не пожалiють, - проклекотiв старий.
   - Там же в тiй Прип'ятi пошти одна молодь i дiти. Як воно таке  опасне,
то  нащо  ж  його  було  у  такiй  гущi  робить?!  -  запитала   у   вiтру
Настя-Спасителька, вiрячи,  що  вiн  ┐┐  слова  вiднесе  туди,  де  чинять
всевишнiй суд, змушуючи безгрiшних нести отвiт i покару за те, що  роблять
малi i великi грiшники.
   Неподалiк радiсно й велично лiтали  журавлi  над  молодими  травами,  i
знала Настя-Спасителька, що нiхто тi трави не толочитиме  цього  лiта,  не
толочитиме багато лiт. Вони засiватимуться, зеленiтимуть i вмиратимуть без
людей коло Прип'ятi, в лiсах, по шляхах... I лише  пам'ять  землi  i  трав
воскрешатиме тих, що ходили, смiялися тут i любили. Люди самi себе вигнали
з раю лугiв i лiсiв, согрiшивши ║диний раз,  але  непоправно.  Так  думала
Настя-Спасителька, проводжаючи очима сiрих журавлiв, якi  робили  вже  над
нею якiсь немов прощальнi кола.
   Твердо вирiшила, що не по┐де. Збiгла нiч, збiг досвiток. Вона нагрiла в
печi окропу, скупалася в ночвах, переодяглася у нову вишиту сорочку,  нову
спiдницю,  вив'язалася  бiлою  терновою  хустиною  i   заходилася   мiсити
великодн║ тiсто.
   Саня прочинила дверi, глянула на пiч, в якiй палав вогонь, на свекруху,
що мiсила паски у всьому новому, i проказала:
   - А що це ви, мамо, заходилися пекти?
   - Паски, дитино. Хiба ти забула, що завтра великий празник? То тiльки у
тридцять третьому великодня не знали....
   - Ох, я забула вже, на якому свiтi живу.  Он  дитина  цiлу  нiч  рвала,
прокричала без упину. Таке зiв'яле стало, як травичка. Микола завiз  ┐х  у
Iванкiв, врачi сказали, що це може бути  вiд  радiацi┐.  У  Св║тки  молоко
пропало. Зчорнiла вся.
   Настя вiдiрвала очi вiд дiжi и тупо дивилася в стiну.
   На нiй мовби хтось  знову  прокручував  кадри  документально┐  хронiки.
Вирувала рiка, i по нiй ступав ангел докору i прокляття, ангел  непрощення
з лицем ┐┐ правнучки.
   Стара ще бiльше стиснула вуста. Невiстчина звiстка закрутила й  затягла
на нiй ще одне нестерпно болюче перевесло. Рухатися можна, а  дихати  було
все важче. Невiстка вийшла, i через якусь хвилю  вбiг  Микола.  Хукнув  на
руки, погрiв ┐х коло челюстей.
   - Я ж казав ┐й:  поменше  вивозь  дитину  надвiр,  не  суши  пелюшок  i
повзуночкiв на вулицi, а вона, дурна коза, хiба ж послуха║!  Дитина  прямо
як мертва.
   Провисла в хатi тиша, тiльки схлипувало й  глухо  постогнувало  пiд  ┐┐
руками тiсто.
   - Мамо, нащо ви оце затiяли? - прорвалося до  Настi,  як  з  колодязя.-
Кому це все зараз треба? В три часа ви┐зд. Кому вони тепер нужнi тi  паски
з ренгенами?
   Настя затято мовчала над дiжею i все вiддалялася i вiд сина, i вiд його
слiв.
   Микола вийшов i у верандi кинув до дружини:
   - ┐й-богу, з матiр'ю щось не те, наче тронулися.
   - А тут недовго,- схлипнула Саня.
   Настя готувалася до свята так, як завжди, як звикла це  робити  роками.
Повиробляла калачi, паски. Поки вони  пiдходили  коло  тепла,  зварила  iз
консервованих вишень кисiль, пофарбувала в  манiйцi  i  цибулиннi  яйця  й
поставила на столi. Посадила все в пiч i стояла край столу й  дивилася  на
крашанки, поки не зарябiло в очах.
   З  хати  на  подвiр'я  виплив  запах  випеченого  хлiба  i   розiйшовся
навсе'бiч, сiючи сум'яття в полiщукiв: а  може,  балачки  про  сьогоднiшню
евакуацiю   -   лише   сон,   а   реальнiсть   -   оцей   запах   спечених
Настею-Спасителькою пасок?
   Дiстала з комори кошик, застелила його рушником i склала в нього печене
й варене. Пiде на всеношну та раненько й посвятить.
   Микола  знову  тихо  переступив  порiг,  глянув  на  кошик   i   сказав
надтрiснутим, глухим голосом:
   - Мамо, хоч ви душi не травiть, i так жить не  хочеться.  Куди  ви  ото
готу║теся? Скоро ┐хать треба! Ви що, онiмiли?
   Настя нестямним поглядом дивилася у вiкно на оббиту целофаном  криницю,
розквiтлi вишнi, жовтi цяточки  кульбаби,  на  прибитих  бiдою  бджiл,  що
шукали воду i падали в траву.
   - Це ж, мамо, ненадовго. Днiв на п'ять. Я й  сам  би  не  пережив,  аби
надовго, - схвильовано проказав Микола.
   "Не на п'ять i навiть не на рiк, а навiки", -  прокричав  у  нiй  вiщий
голос. Настя-Спасителька ще нi разу не помилялася у  сво┐х  вiдчуттях,  бо
мала великий дар,  над  яким  довго,  може,  вiками,  трудилася  ┐┐  щедра
полiська природа.
   Коли машина зупинилася коло двору, Настя була далеко в лiсi. Сидiла  на
вогкому пеньку й дивилася на далеку просiку  глибоко  запалими  очима.  Не
бачила й не чула, як ┐┐ всi шукали, кликали, заглядали в льох, на  горище.
Не бачила Настя, якi заплаканi очi в сусiдiв,  як  голосила  Саня  посеред
подвiр'я, як Микола вiдв'язав Рябка,  вткнувся  лицем  у  собачу  морду  й
надривно ридав. Не чула, як пес моторошно вив услiд машинi.
   Вона не втiкачка, вона просто стара  журавка  з  перебитим  крилом,  що
вiдстала вiд свого ключа...
   п┐ мовби приморозило до того пенька. Сидiла, аж поки споночiло i зiйшов
мiсяць. Натикаючись на гiлля, йшла  лiсом  до  села.  Бiля  крайньо┐  хати
стала, прислухалася. Валують собаки, кипить травнева  нiч,  i  загляда║  у
двори здивований мiсяць. Просто люди сплять, то й не  свiтяться  вiкна,  i
вона, Настя-Спасителька, не втекла до лiсу,  а  збирала  там  первоцвiт  i
сон-траву людям на лiки та оце припiзнилася. Ось  тому  й  скрада║ться  до
свого двору, щоб нiкого не розбудить. Рябко,  зачувши  господиню,  кинувся
прожогом до не┐, заскакав, заскавулiв зрадiло.  Оперся  на  стару  лапами,
лизав ┐й руки, щоки. Вона теж обняла його й  притисла  до  грудей.  Стояли
посеред подвiр'я, посеред високо┐ ночi i  безмiрно┐  самотностi  людина  й
собака i грiли сво┐ми тiлами цю обезлюднiлу великодню нiч. А потiм  зайшли
разом до хати. Настя прилягла на лiжку, а собака лежав на пiдлозi.
   Хтось невидимий гасив по черзi зорi, як свiчки. Коли згасла остання i з
небес було знято важку темну  попону  й  одягнуто  легку  блакитну,  взяла
Настя-Спасителька кошик з пасками та крашанками i пiшла до церкви. Кричали
по дворах пiвнi, яких полишали полiщуки  в  надi┐  що  скоро  повернуться.
Настя-Спасителька толочила зловiсну