ння грому в надрах ночi! 1976_ РУБАп 1 В Хайяма взяв я форму руба┐, Вподобавши за лаконiзм ┐┐. Чи замалу, чи, може, завелику Одежу матимуть думки мо┐? 2 Безсмертнi всi: цей виховав дитину, Той пiсню написав, хоч i ║дину, А той, що не зумiв цього зробить, Коло дороги посадив ялину. 3 к люди, як дуби, i ║ дуби, як люди: Безстрашно грому пiдставляють груди, Щоб немiчну берiзку захистить, Хоч знають добре - ┐м загибель буде. 4 Я з квiтами прийшов тебе зустрiти I дуже довго ждав - зiв'яли квiти. О, поспiши, бо можуть почуття Даремно у душi мо┐й згорiти! 5 Добро i лихо - свiтло й темнота; Та не з пiтьми бував слiпота - Надмiрне свiтло людям очi слiпить, У темряву ┐х душi загорта. 6 Життя без книги - хата без вiкна, Тюрма глуха i темна, мов труна. Крiзь вiкна книг свободи свiтло лл║ться, Майбутнього виднi║ далина. 7 Я власну вiчнiсть бачу без облуди: О, де б мене не поховали люди - Там грудка укра┐нсько┐ землi З мого зажуреного серця буде! 8 Я лицемiрити не можу, як святi. Сорочки чисто┐ замало у життi. Потрiбно сонця, сiрника потрiбно, Щоб вiршiв не писати в темнотi. 9 Дивлюся на берiзоньку в зажурi, Що виросла тендiтною на мурi. пй теж потрiбно рiдно┐ землi, Бо там вона не витрима║ бурi. 10 Я чув, як серце жалiсно кричить, Щоб ворога лежачого не бить. А розум говорив менi спокiйно: Затям, що завжди гадина лежить. 11 Ненависть i любов - неначе крила. Коли одне крило в льоту пробила Ворожа куля - не склади його, Бо на однiм летiти вже несила. 12 В трудi прийде натхнення раз у рiк, Але коли - не зна║ чоловiк. Щоб тих щасливих днiв не загубити, Потрiбно працювати цiлий вiк. 13 Бувають дивнi на землi дiла - Серед зими черешня зацвiла. Я мiж дерев довiдався докладно, Що поетеса ┐хня то була. 14 В криницю старостi не заглядай, Про те, яким ти будеш, не гадай, Якщо не можеш бути вiчно юним, То замолоду не будь старим бодай! 15 Я у такому вiцi, що якраз Було б чудово зупинити час. Та вiн скоря║ться лиш нашим дiтям, Що завжди прагнуть перегнати нас. 16 "Роби добро,- менi казала мати,- I чисту совiсть не вiддай за шмати!" Благословенний мамин заповiт Нiхто в менi не зможе поламати. 17 Я мiг би жити радiсно й щасливо, Якби менi вдалось маленьке диво: Змирити серце з розумом - або Дiзнатись, хто говорить з них правдиво. 18 Не кажуть правди тим, хто помира║, Нi тим, хто у дуренство впав безкра║. Брехня iз милосердя - раз болить, Брехня iз страху - цiлий вiк кара║. 19 Щасливим був я двiчi: як на сiнi Мене вiз батько в присмерки осiннi I як вiдчув, що в мене серце в Те, що належить тiльки Батькiвщинi. 20 Не смертi я боюсь, а темноти, В якiй не можеш сам себе знайти. Благословенне свiтло дня i ночi, Мисль, у якiй засвiчу║шся ти! 21 Сильнiше за любов злоба горить, Сильнiше за красу вража║ бридь, Але життя росте лишень з любовi, Лишень краса людей навча║ жить! 22 Загубить гай принадливiсть свою, Як ти наткнешся в ньому на змiю. Сичання тихе здатне приглушити Мiльйони зичних спiвiв у гаю. 23 Ми тiльки почали розгадувати свiт, В щiлину глянули, як дiти з-за ворiт; Чи нам вiдчиняться пiзнань важкi ворота, Чи вирве нам серця роздорiв динамiт?! 24 Колись я думав: радощi - це путь У свiт незнаний iз мо┐х Покуть; Тепер я знаю: радiсть - то дорога До яблунь, що в Стопчатовi цвiтуть. 25 Ви любите лише себе? Любiть. Збирайте в серцi самолюбства ┐дь, Нi! Нi! Вона вас зажене в могили, Щоб вашим трупом землю отру┐ть! 26 Iз цього по┐зда, що так прекрасно йде, Потрiбно висiсти, але не зна║ш де, Де станцiя твоя - така печальна й тиха, Що вже не чутимеш, як потяг твiй гуде. 27 Життя подiбне до книжок: одна Грубезна, та порожня i дурна, А та, тонка,- мов сонце. Та бува║ Все навпаки. Чому? Нiхто не зна. 28 Що бiльший самолюб i фарисей, То бiльше прагне шани вiд людей. Вiн так ┐┐ прийма║ обережно I крадькома, як чайовi - лакей. 29 Ще вiд землi воно не вiдросло, не виповзло iз мокрих шмат, А мати iграшку йому - ах, майже справжнiй автомат. I полум'ям воно сiче, стрiля║ в материнi груди - I мертвим молоком живе й росте малий невинний кат! 30 На милицях з вiйни додому вiн прийшов, I впала перед ним його свята любов, I, ногу з дерева цiлуючи, шептала: "О щастя ти мо║, о клен мiй чорнобров!.." 31 Проходив я i всюди вздовж дорiг Дерева бачив - не зрiзайте ┐х,- Бо як же я повернуся додому Пустелею - на батькiвський порiг?! 32 Цвях витягнути важче, нiж забити. Кидати важче, легше полюбити, I важче в спогадах пройти життя, Нiж просто бути молодим i жити. 33 Бувало, мати кличе, та дарма, Я з книжкою сховавсь - мене нема. I досi голосу в книжках шукаю, Того, що я зневажив легкома. 34 Вiдходить все, як золотi черешнi, Серця ржавiють, як в намулi блешнi, Але цвiтуть i сяють кожен день Юнацькi мрi┐ про лiта прийдешнi. СМЕРIЧКА Сто┐ть смерiчка на горi У сонцi, наче в янтарi. I ми до не┐ в гостi йдем - Вона росте, i ми ростем. Сто┐ть смерiчка на горi В снiгу, неначе в киптарi. I ми до не┐ в гостi йдем - Вона росте, i ми ростем. _1973_ ЦИМБАЛИ Був цимбалiст у нас, молодий чарiвник музика, Пальчатка, немов лошатка, як пустить навперекидь - Цимбали гули, як дзвiниця, дзвонили, як срiбна осика, Як тi колоски, що на обрi┐ б'ються в тоненьку блакить. Знали цимбалюка далекi гори i доли: Обличчя - як мiсячний вечiр, заблуканий в лiсi густiм. Вiн грати в недiлю сiдав на порозi сво║┐ стодоли, Люди iшли до нього, минаючи божий дiм. Пiп його не любив, гатив кулаком по амвонi: - Це чоловiк не наш! Вiн причетний до темних справ! Газди! Та ви в його струнах, як у тих посторонках конi! Кайтеся i молiться! Чорт вас у шори вбрав! Мабуть, жив у цимбалах чорт, меткий скакунець-помагало, Бiгав по струнах так, що оком ловити дарма, Сам цимбалюк не раз говорив про нього зухвало - Бачите, ║ душа, а тiла в чортяки нема. Iншi казали, що вiн чистiсiнько як той цапочок, Чорним зарослий пушком аж попiд очi, як джмiль. Хто ж повiрить розмовам бiля порожнiх бочок В сiнях празникувань чи десь на задвiрках весiль? - Куме, а я вам кажу, що вiн отакий, як муха! - Куме, а я вам скажу, що вiн отакий, як комар! - Знали усi лиш те, що цимбалкжу завiрюха В дiрочку димаря струтила дiдька з хмар, Просто в окрiп упав малесенький сатанюка, Цимбалюк за хвоста витягнув його, вiдходив, Грати навчив поволi, звичайно, що не без бука, Грали тепер обидва, повiтовi всьому на здив. Цимбалюковi, казали, добре в життi велося, Бо вiн сво║ бiсенятко не покидав нiде: На головi носив його, сховавши в густе волосся, Щоб не нудилось у цимбалах, коли вiн iз дому йде. З цiкавостi чортеня протерло дiру в капелюсi. Всюди вони, але до церкви - анi на п'ядь. Цимбалiста питали - чому? Дома, казав, молюся; А дома на стiнi - цимбали замiсть образiв та розп'ять. Пiп його не любив, гатив кулаком по амвонi: - Це чоловiк не наш! Вiн причетний до темних справ! Газди! Та ви в його струнах, як у тих посторонках конi! Кайтеся i молiться! Чорт вас у шори вбрав! Цимбалючок смiявся,- цей парох немудрий вельми, Завжди вiру в бога пiдтримували чорти! Грати ходив на зло, а до незримого шельми Навмисне прилюдно звертався запанiбрата на "ти". Кидав собi за обшивку з вершечком пугар оковитки, Краплю - на струни з дна: "На, мiй дияволе, на!" Млiли дiвки й молодицi, парубоцтво потiло до нитки, Дрiбно копитами сiк, навприсядки йшов сатана. Граючи, вiн крутився на пальчику, як веретено, То зупинявся на мить, то знову пускався навскач. Коли небеса спiдниць кружляли над ним скажено, Грався на струнах вiн, мов на пруттi залiзнiм циркач. Очi цимбалюка яснiли, як днини зимово┐ спалах, Руки вiн пiднiмав, струмент свiй колiнами тряс. Бiс реготав, дурiв, гзився, казився в цимбалах,- Ще раз, ой ще разок, по разочку, просили, ще раз. Ой ще раз на гаразд, Не любiть, дiвчата, газд, Не лягайте з ними в ряст, Перестуда жить не дасть. Або грай, або буде, Бо вже болить попiд груди, Гину, люди, не з простуди, Грай, грай, туди-руди. Грай!!! Коли цимбалюк вертався з весiлля чи з iншого свята, На спинi болiли струни, потовченi, мов кiстки. Бiгли дiтиська за ним, заглядали у цимбалята, Чортовi тихо показували дулi i язики. Кiнчики струн були як хвостик чи, може, як роги. Не оглядавсь цимбалюк на дiтвору пусту. Богомiльнi, що йшли назустрiч, зникали з його дороги Або говорили виразно (кожне словечко вилизано): - Слава Iсусу Христу! Дехто поцiлувати хотiв його при повiтаннi, Аби лиш почути, що скаже на боже добре слiвце. А вiн витався: - Ну, як там? Цiлунки на ярмарку танi? - I шию гнув, як бик, ховаючи сво║ лице. Пiп його не любив, гатив кулаком по амвонi; - Це чоловiк не наш! Вiн причетний до темних справ! Газди! Та ви в його струнах, як у тих посторонках конi! Кайтеся i молiться! Чорт вас у шори вбрав! Газди прийшли вночi, вирвали з рук цимбали, Кинули ┐х на пiл i закричали: "Свiти!" На очах його, на сльозах сокирами ┐х порубали, Чорта шукали в трiсках, але не могли знайти. Змовк цимбалiст навiки, нiби заклякнув у тайнi. Анi слова за рiк - нi до матерi, нi до рiднi. А в надвечiр'я одне вiн зачинився у стайнi I повiсився на короткiй, на сивiй, на мертвiй струнi. 1966 Я СТУЖИВСЯ МИЛА ЗА ТОБОЮ Я стужився, мила, за тобою, З туги обернувся мимохiть В явора, що, палений журбою, Сам-один мiж буками сто┐ть. Гра║ листя на веснянiм сонцi, А в душi - печаль, як небеса. Вiн росте й спiва║ явороньцi, I згора║ вiд сльози роса. Снiг летить колючий, нiби трина, Йде зима й бескидами гуде. Яворовi сниться яворина Та ┐┐ кохання молоде. Вiн не зна║, що надiйдуть люди, Змiряють його на поруби, Розiтнуть йому печальнi груди, Скрипку зроблять iз його журби. ГОЛГОФА Це страшно, як людину розпинають, Не йнявши вiри ┐й, що Бог вона; Плювками прибивають до хреста Невинну душу, генi║м пойняту. А ще страшнiше, як знiмають ката З охрестя справедливо┐ ганьби, Навколiшки стоять довкруг мерця I ждуть в мольбах, що вiн от-от воскресне.. Одна голгофа споконвiк була: Розбiйник i творець висiли поруч, I в темрявi не розрiзняли ┐х. Та ми повиннi бачити при свiтлi, Де вбитий Бог, а де всесвiтнiй хам, Що перед смертю розпинав народи. ДВА КОЛЬОРИ Як я малим збирався навеснi Пiти у свiт незнаними шляхами, Сорочку мати вишила менi Червоними i чорними нитками. Два кольори мо┐, два кольори, Оба на полотнi, в душi мо┐й оба, Два кольори мо┐, два кольори: Червоне - то любов, а чорне - то журба. Мене водило в безвiстi життя, Та я вертався на сво┐ пороги, Переплелись, як мамине шиття, Мо┐ сумнi i радiснi дороги. Два кольори мо┐, два кольори, Оба на полотнi, в душi мо┐й оба, Два кольори мо┐, два кольори: Червоне - то любов, а чорне - то журба. Менi вiйнула в очi сивина, Та я нiчого не везу додому, Лиш горточок старого полотна I вишите мо║ життя на ньому. Два кольори мо┐, два кольори, Оба на полотнi, в душi мо┐й оба, Два кольори мо┐, два кольори: Червоне - то любов, а чорне - то журба. КОЛЯДКА Народився Бог в стодолi, На пахкiм зеленiм сiнi. Розлилася пiсня волi По широкiй Укра┐нi. Мати Божа пелена║ Сина в теплу кожушину, Тiшиться, бо ще не зна║, Що розпнуть ┐┐ дитину. В Божу честь та в честь народу Три царi складають строфи, Та вже викуваний з льоду Ся║ хрест з гори Голгофи. Снiгом куриться дорога, Вiд морозу в'януть зорi, Тулиться ягня до Бога В здивуваннi та в покорi. Навiть звiрi на колiна Перед ним стають покiрно. Чом же Богу Укра┐на Дорога така безмiрно? Чом же ми, раби-пiгме┐, Кида║м ┐┐ в зневiрi, Чом же Людський син на не┐ Ма║ вмерти на Сибiрi? КОСМОС Iвану Давидкову Коли мiй батько руки вмива║, Б'ють у скелi долонь моря зеленi, Плава║ сонце, немов черешнина, У величезнiй батьковiй жменi. Нiгтi, як десять чорних мiсяцiв, Ходять по елiпсах та по колах. Вилива║ на землю дощi та бурi Мозольно┐ твердi найменший сколих. Рукава закоченi, як гiрськi кряжi, На плечах - простори солончаковi. А там, на чолi, як алмазик Марса, Пала║ краплина спотiло┐ кровi. Чумацький Шлях рушника бiлi║, Мерехтять свiтила у дрiбному взорi, Вода у листках споришу, як дьоготь,- То згорiли i впали краплинами зорi. Мiж мозолями - синi розколини, Наче мiж горами рiки синi. Бiль ┐хнiй, тихий i безконечний, Тече i впада║ в небесну синь. Я над глибинами того болю В думцi, наче в ракетi, згоряю. О Космосе мiй! О Космосе труду! Не знаю твого нi початку, нi краю! 1965 ЛАСТIВКИ У присмерку лiтають ластiвки Так низько, нiби в землю поринають, I виринають з не┐, мов з рiки, Крильми собi дорогу протинають. Шугають у зенiт, а вiдтiля, Як чорнi зорi, падають, як сльози... А над хатами - "вiсiмка", "петля", - О летуни мо┐, о вiртуози! Розплющитися можна об стiну, Об камiнь груди на льоту роздерти... Невже вони за ту мухву дрiбну Готовi кожну мить безглуздо вмерти? Нi, ┐хня гра - не тисячi погонь, Не ┐дла прагне серце ластiвоче; Його не голод гонять, а вогонь, Що з молодостi в крилах палахкоче. Це небезпека й шал стрiмких падiнь. Це весняне шугання понад тучi. Я чую в серцi, того льоту дзвiнь, Крил очманiлих помахи палючi. Розплющитися можна об стiну, Роздертися на променях свiтання... Це все пусте, як ти несеш весну, Як будиш льотом льоту пожадання. 1965 ЛИЦЕМIРИ Президент США Лiндон Джонсон окремим листом вiд 31.III.1966 року подякував так званiй укра┐нськiй громадi Клiвленда за пiдтримку полiтики агресi┐ у В'║тнамi (З газет). Не славтеся царевою Святою вiйною, Бо ви й самi не зна║те, Що царики скоять. Т. Шевченко Я пiзнаю вас, фарисе┐,- Такi ж ви пiдлi, як були, Дарма що вiддали в музе┐ Пiснi батькiв, як постоли. Дарма що помiняли гунi На фраки, смокiнги, плащi, Я пiзнаю лоби чавуннi I тулуби, немов плющi. Дарма що ви втекли за море, Щоб шкуру зберегти свою, Я пiзнаю вас, людомори, Поклони вашi пiзнаю. В бетон б'║теся напропаще, Не жаль нi спини, нi чола, Щоб уклонитись пану краще Вiд iншого ж таки хохла. Це ви училися вiками Сотати лицемiрства нить I перед царськими дяками Себе навза║м очорнить. Це ви у Вiдень i Варшаву Дари возили вперейми I нашу славу шанталаву, Як пси, обдерли до страми. Це ви клялись народ любити, А кату череп роздробить, Та мозок ваш тече на плити В дiрки вiд рабських чолобить. Пора б на вас i не дивиться, Не думати про вас пора б, Хiба це вже така дивниця, Що пановi вклонився раб? Та в серцi палахтить ураза, I хочеш сам себе клясти, Що хрунь од iменi Тараса Шле вiрнопiдданчi листи. Радiйте, тiштеся вiйною, Збирайтеся усi взамiт, То, може, вас, мов купу гною, Розкине лютий динамiт. Але за повзання змi┐не, За лестощiв гидку паскудь Царi вам не дали Вкра┐ни - I президенти не дадуть. Нi! За блюзнiрську телеграму Вам буде плата золота - Манесенький шматок В'║тнаму Для домовини i хреста. 1964 МАНЕКЕНИ Манекени одягаються модно - В закордоннi костюми й манiшки. Декого в шовки замотано - Видно лиш голову й нiжки. Манекени не люблять працi, пм би грiться пiд склом на осоннi. Вiд неробства зрослися в них пальцi, I думки в них - як мухи соннi. Манекени готовi вдавиться Сво┐м самолюбством жорстоким, Коли хтось там на зорi дивиться, А на них i не скине оком. Манекени чужим хизуються, До свого ж в нелюбовi - нестримнi. Щоправда, вони гризуться За сво┐ мiсця на вiтринi. Манекени не мають серця - пх нiщо не болить i не коле. Манекени нiколи не сердяться. I не плачуть вони нiколи. Манекени завжди смiються - Похорони iдуть чи сльоти. Як це, скажiть, революцiя Не сполола цi║┐ сволоти?! Та як би не думав й черство, к все ж бо надiя у мене, Що в людське вiчне братерство Не пройдуть манекени! 1966 МУШУ Я мушу книжки читати, Щоб очi мо┐ не ослiпли, Я розмовляти мушу, Щоб з туги не онiмiти, Я мушу почути пiсню, Щоб не оглухнути з тишi, Я закохатися мушу, Щоб радiсть прийшла до мене, Я друга побачити мушу, Щоб день менi був яснiший, Я вiрш написати мушу, Щоб серце не розiрвалось, Я працювати мушу, Щоб не соромитись хлiба, Я мушу опiвночi вмерти, Щоб рано воскреснути знов! 1967 ПРО ЖIНОК Пригадай собi голос матерi, Як хочеш почути совiсть, Пригадай собi руки мило┐, Як хочеш повернути щастя, I дiвчинцi семилiтнiй З лялькою на руках, Сивий, старий чоловiче, Дай дорогу... 1966 ПIШАЧОК Проходять по вулицi мати i син. Син - попереду, мати - позаду. Син, як чорний, нiкельований лiмузин А мати? А мати схожа на Правду. Хустина, куфайка - жiнка з села. Вирiзьбленi сонцем глибокi зморшки. Руки спрацьованi, чорнi, як та смола, Потрiсканi, наче пiдгорiлi коржики. Синовi соромно з матiр'ю йти, По столичнiй вулицi крокувати поруч... Воно, хоч i вмi║ двi фрази по-англiйськи сплести, Воно, хоч з дипломом, та все-таки - покруч! Отак вони йдуть собi, нiби справдi чужi. Вона заворожена сином, щаслива. А вiн як погляне на тi руки-коржi, То чу║ться так, як розчавлена слива. Поглипу║ мати на сина здаля, Як на Бога, а вiн осмiха║ться черство. Вона iде бавити чуже немовля, А вiн на роботу - в мiнiстерство. I слава Господу, що воно - пiшачок, Що не ма║ державного автомобiля, Бо мати по вулицi несла б свiй мiшок, А вiн про┐жджав би десь поблизу, десь бiля... СЕРЦЕ Серце - як птаха на вiтрi. Вiтер хапа║ вiти Прямо з-пiд нiг... На чому Ти ма║ш сiсти й забути В крилах палаючу втому? Сядь на солом'яну стрiху, - Не бiйся, тебе не застрiлять Хлопчики iз катапульки... Сядь, мо║ серце, послухай, Хто там у хатi плаче. Не зна║ш його? Погано. Ти права не ма║ш не знати Найменше на свiтi горе! Ти можеш того не знати, Що смiхом залiзо поре. З низького й високого лету, З пальми, з берези, з калини Ти можеш не чути реготу, Та мусиш почути ридання, Та мусиш збагнути ридання Кожнiсiнько┐ людини! Сядь, мо║ серце, послухай, Хто там у хатi плаче - Ринешся ти в завiрюху, З болю заплачеш само ти, Потiм спiватимеш з лютi, Вихор захочеш збороти, Серце мо║ ледаче; Наставлять на тебе клiтi, Земля заросте багнетами, Як риба лускою. По свiтi Будеш лiтати, падати, Не розумiючи, де ти. Крила тво┐ затерпнуть, Скотишся каменем з неба. А дурень шепне з гнiздечка: "Так йому й треба!" Та пiсня твоя полине З пальми, з берези, з калини! 1966 СМЕРIЧКА Внизу пiд скелями срiбляста рiчка, А над проваллям, на самiм краю, Сто┐ть висока, рiвна, нiби свiчка, У гостроверхiй шапочцi смерiчка I в плесi розгляда красу свою. Немов гуцулка горда i смiлива - Вона сп'ялася на скали карниз. I я боюсь, коли бушу║ злива, Що ось прийде хвилина нещаслива,- Смерiчка посковзнеться й рине вниз. Але корiнням грунту кам'яного Незримо й цупко держиться вона. У спеку воду дiста║ iз нього, А в бурю пригина║ться розлого До каменя, напнута, як струна. За те, що дух ┐┐ не всох, не вимок, За тi великi сили життьовi, Що виграють зi смертю по║динок, Я б посадив ┐┐ серед ялинок Побiля Мавзолею у Москвi. ТИ ЗРIКСЯ МОВИ РIДНОп Ти зрiкся мови рiдно┐. Тобi Твоя земля родити перестане, Зелена гiлка в лузi на вербi Вiд доторку твого зiв'яне! Ти зрiкся мови рiдно┐. Ганьба Тебе зустрiне на шляху вузькому... Впаде на тебе, наче снiг, журба - п┐ не понесеш нiкому! Ти зрiкся мови рiдно┐. Нема Тепер у тебе роду, нi народу. Чужинця шани ждатимеш дарма - В твiй слiд вiн кине смiх - погорду! Ти зрiкся мови рiдно┐... ШАХТАР Попiд землею ходить повзкома, Але в душi покiрностi нема. Вiн пробива║ кам'янi пласти, Видобува║ сонце з темноти. Таким я завжди бачу шахтаря. Лiхтарик над чолом - немов зоря. Низеньке небо, та високий лет, Бо вiн трудар, мислитель i поет. Горить не кожен твiй рядок, либонь; А в нього кожна грудочка - вогонь! До рiвня отакого ти зумiй Свiй поетичний пiднести забiй! 1957 ЯБЛУНЯ Юрiю Якутовичу Щаслива яблуня! Надовкруги Тi яблука, мов золотi собори,- Живло добра, яке нiхто не зборе, Шаленство материнсько┐ снаги. Але вiд непомiрно┐ ваги Галуззя рветься, падають пiдпори; I вибуха вона, мов серце хворе, Скидаючи плоди, мов ланцюги. Як мати i робiтниця стражденна, Вона кладе поламанi рамена На землю i без слова помира... Якби дерева й нас також навчили Ламаться лиш вiд безуму добра, Вiд щедростi, що понад людськi сили!. 1972 * * * Акацi┐. Бджолинi дзвони. Пшеницi колихливий лан. I макiв полотно червоне, Рвучке i нiжне, мов талан. Гнiздо в колоссi, мов колиска, Очей тво┐х знадливий ляк; Як шпиль блiдого обелiска, В блакить застромлений лiтак. Цiлунки стишенi й неситi, Полови сонячна луска; Як пальми слiд на антрацитi, На спинi слiд вiд колоска. * * * Бува║ така розмова, Що ув'язню║, наче клiть. Темрява розумова, Як бескид, мiцна сто┐ть. Бува║ таке мовчання Несподiване i страшне, Що тiльки вибух ридання Вiд смертi ряту║ мене. Бува║ така година, Коли повертав глузд Мо║му життю ║дина Усмiшка милих уст. * * * Були ми в натовпi. Не знаю, як це сталось, Що люди роз'║днали нас. Тебе за руку Тримав я мiцно, та лиця твого не бачив. Почувши раптом крик, я випустив долоню: Можливо, ти вiд болю скрикнула? Даремно Я намагавсь тебе знайти в тiснявi. Люди На мене почали недобре поглядати, Бо я хапав за руки ┐х. А ти пропала. Нарештi хтось мене пiймав за лiкоть. "Злодiй, Дивiться, злодiй тут оруду║!" - вiн рявкнув. Я перестав тебе шукать. Менi на очi, Такi смiшнi в день празника, набiгли сльози... * * * Бiжить пiд зливою лошиця, Крiзь темнi хащi - напролом; Дощ прогина║ться, ятриться Крильми над золотим хребтом. Вона, мов блискавка червона, Летить крiзь памороку вiт. Вода звиса║, як попона, I б'║ться об тугий живiт. Гуркочуть брили грому в скалах, Мов неба колеться горiх; Полум'янi║ гриви спалах Над сполохом очей i нiг. Вона стряса║ дотик тучi, Води, що в пахи затекла; А як же ┐й знести палючi, Нещаднi лоскоти сiдла?! Як винести залiзну ласку Вудил, що розпинають рот, Слухняностi й вуздечки маску I свiт у шорах, наче грот?! Як може покоритись потiм Душа бентежна i нага Колючим шпорам, i чоботям, I блискавицi батога?! Це я питаюсь - i за спину Ховаю мокрi ремiнцi. А цукру бiлу каменину Несу в простягнутiй руцi. Нi, вiдступитися незмога, А лиш благати: "На, вiзьми!" Вона ж моя, ця тонконога Кониця з бiлими крильми! * * * Бiла черешня в небi Над селом проплива, Нiби заснулий лебiдь, Пiд крилом - голова. Дiвчина жде на мене, Де бринять ячменi, Веселим брилем ромену Маха║ вона менi. Мрi║м про днi прийдешнi, Про те, як станем людьми. Втiм, чу║мо, як черешня Залопотiла крильми. * * * Бiля вуликiв на землi Лежить собi дiд мiй i куня. I лазять бджоли по його чолi, Як по розтрiсканiм зрiзi пня. I лазять бджоли по запалiй щоцi, I вiн лежить собi, як неживий. Очi його, немов чорнi рубцi, Зашитi сивою ниткою вiй. Не ворухнеться його рука - Нехай беруть собi карий мед. Дiдусь мiй до смертi сво║┐ звика, Як звика║ до слави поет. 1965 * * * В гуцульськiй хатi на печi В куточку сушиться пшениця На калачi. На тiй пшеницi удовиця, Немов на подушчинi, спить. пй сниться, що ┐┐ обличчя Покрила вiспа (То зернятка вдавилися в лице). I хоче змить Вона рябеньку шкiру, та не може. Метнулася до дзеркала - бiда! О, скiльки на щоцi тих чорних ямок! Не варто жити! Вибiгла на ганок - I до колодязя... Вода Вiдбила знов огиднi решетини. Вдова ста║ на кам'янi цямрини... Кiнець... i прокида║ться, В люстерко загляда, Стира║ iз чола, як пiт, зернини I посмiха║ться... Забула, що у не┐ скронi сивi... Якi не раз бувають сни щасливi!.. 1965 * * * В мо┐х повiках напiвсонних Застигло сонце молоде. Як бджолами покритий сонях, Воно так мiниться й гуде. Мiж сновидiнням i явою В мо┐й сльозi сто┐ш i ти, I над тво║ю головою Палають соняшнi свiти. * * * Все не те, коли нема любовi. Почуття й слова - трiски дубовi, Днi - болящi, немiчнi старцi, Магiстралi - темнi манiвцi, Яблуневий цвiт - зола летюча, Небеса - асфальтна сiра туча, Смiх - петля на горлi, булка - глей, Пiсня -хоч бери i сам заблей! Ось - любов! Дими - дихання липи, Почування й слово - смолоскипи, Днi - невтомнi, яснi юнаки, Манiвцi - мiж зорями стежки, Попiл - крила золото┐ птицi, Хмара - поле стигло┐ пшеницi, Плач - знiма║ з голосу петлю, Пiсня й хлiб волають: "Я люблю!" * * * Дзвенить у зорях небо чисте, Пала║ синiм льодом шлях. Неначе дерево безлисте, Сто┐ть моя душа в полях. Як надiйшла щаслива доля, Збудила весняну снагу, Моя душа, немов тополя, Зазеленiла на снiгу. Як надiйшла любов справдешня, Хлюпнула пригорщу тепла, Моя душа, немов черешня, Понад снiгами зацвiла. Як надiйшла i засiяла Та дружба, що живе в лiтах, Моя душа над снiгом стала, Неначе яблуня в плодах. * * * Дiвчино, дiвчино, де тво┐ крильця? Небо весняне в сяйвi iскриться, Чи не пора нам летiти, маленька, В ярiй пшеницi шукати гнiзденька! Буде в колоссi воно, як у сонцi, Буде гойдаться в мо┐й колисоньцi, Я ж над тобою спинюся в блакитi, Спiви сво┐ розпочну дзвонковитi. Всi лiтаки, всi лiтаючi блюдця, Всi вертольоти круг мене зберуться. - Слухайте,- скажуть залiзнi i ницi, - Жайвiр спiва║ для жайвороницi! * * * Живу, як той гiрський потiк, На спокiй - нi хвилини. Iскрюсь вiд кременя в бiгу, Туманюся вiд глини... Спадаю дзвiнко з темних скель У плесо, повне гулу. Вiд кровi пурпурним стаю, А чорним - вiд намулу. Та вiдновля║ться в менi Невигасна й воскресна Мого кохання чистота, Як та блакить небесна. Проясню║ в менi любов, Як сонце неминуще, Все, що в мо┐й душi мо║ Джерельне i цiлюще. * * * За вивiркою золотою Я бiг вершинами смерiк, Провалювавсь у темну хвою, Як у вогонь, що серце пiк. Я обдирався об ялицi, Та знову бiг через грунi, Мов краплi чорно┐ живицi, Кров запiкалась на менi. Я бiг, i падав з високостi, I пiднiмався нашвидку, Не вiдав, чи ламались костi, Чи хмиз трiщав у темнику. Чого вона тiкала в пущу Вiд мене, нiби вiд хортiв, Таж я ту бiлку проклятущу Лишень погладити хотiв! * * * Заснути так бодай на волосок, Щоб зорi сивини менi не ткали, Щоб сни мо┐ неквапно протiкали Мiж пальцями тво┐ми, як пiсок. Заснути так пiд золотим крилом Коси тво║┐, щоб у сновидiннi Хрестатих танкiв не з'явились тiнi, Що йшли крiзь нашi села напролом. Заснути так, щоб не почути в снi Та║мних землетрусiв i розпуки, Яку несуть пiснi та мужнi руки, Обрубанi катами на струнi. Заснути так пiд подихом руки Тво║┐ полохливо┐ й легко┐, Щоб у мо║му снi, немов левко┐, Свiтили думи i материки. Заснути так, щоб колисання мрiй Повiльно оберталося в камiння, - Та втiм, немов на поклики сумлiння, Збудитися на тихий голос твiй! * * * Зеленим вогнем береза, Як свiчка, в полi горить. Нi вiтер, нi блискавок леза Не можуть ┐┐ погасить. Коли сумовитим дзвоном Осiння блакить загуде, Те полум'я стане червоним I тихо на землю впаде. Любове моя вогнекрила, Ти линеш в осiнню даль. Та краще б тебе згасила Ненависть, а не печаль. * * * Коли менi не допоможуть вiршi, То вже не допоможуть лiкарi. У сни сво┐ благословеннi й вiщi Я вiдiйду самотньо на зорi. Тодi прийди, кохана, кроком тiнi, Та серця ти за тим собi не рви, Що все життя вiддав я Батькiвщинi, Тобi ж - пучок могильно┐ трави. Я знаю, мила, це несправедливо, Та подiлить iнакше я не мiг, Бо й ця трава так само - вiчне диво, Як дивина найкращих днiв мо┐х. * * * Коли ми йшли удвох з тобою Вузькою стежкою по полю, Я гладив золоте колосся, Як гладить милому волосся Щаслива, нiжна наречена... А ти iшла поперед мене, Моя струнка, солодка згубо,- I я помiтив, як ти грубо Топтала колоски пшеницi, Що нахилились до землицi. Немов траву безплiдну, дику Топтала i не чула крику Тих колосочкiв. Без оглядки Ти йшла собi, а в мене - згадки Про те, як на чужому полi Збирав я нишком колосочки В подiл дитячо┐ сорочки. О, я хотiв тобi сказати, Що те колоссячко вусате - То невсипущий труд мозiльний, То молодим калач весiльний, То для дiтей пахуча булка, То хлiб, що матiнка-гуцулка З долiвки вчила пiднiмати, Як батька в руку, цiлувати; Та я змовчав. Я йшов покiрно, Бо я любив тебе надмiрно, Але менi тодi здалося, Що то не золоте колосся, Що то любов мою безмежну Стоптали так необережно. * * * Крiзь чорний дим зневаги i брехнi Вона прийшла до мене в самотину. Вона так нiжно принесла менi Сво║ кохання, як малу дитину. А я боявся руки простягти I пестощами немовля накрити, Питався дозволу у правоти, Що вмi║ лиш соромити й корити. Я вiдучився з радостi ридать, Я жити звик у темнiм домi "мушу". Коротке слово "нi" по рукоять Я застромив у безпровинну душу. Я знав; нiколи серце не проща Того, що розумом безжально вбито. Вона пiшла i мертве дитинча Взяла ще бiльш ласкаво й сумовито. Я не кричав: "Кохана, повернись". Я не чекав нi чуда, анi дива. До горла правда скочила, як рись, Розлючена i за неправду мстива. 1966 * * * Ми вийдем з тобою на листя опале, Де ся║ повiтря, як сивi опали, Ми станем з тобою, як олень i ланя, Вслухатися в лiсу бентежне волання, Очиститься подих i голос вiд диму, Я пiсню з тобою високо вестиму, Трава нам загра║, i вiтер затрубить, I пострiл мисливця нас раптом розбудить... * * * Море з моря ткалось гладко, Шовком слалося до стiп, А по ньому йшло дiвчатко, Голе й чисте, наче хлiб. Море крила пiднiмало, Вiдлiтало в нiч, як птах. Я вiдчув журби немало На зцiлованих устах. Море падало на скелi I кричало, мов Iкар. Як двi зiрки невеселi, Ми тулились помiж хмар. Море вранцi шелестiло, Тлiло, як осiннiй лiс. Наче хлiб, дiвоче тiло Мало присмак сонця й слiз. * * * Моя грiховнице пречиста, Моя лiле║ на багнi, Чужi обiйми, як намиста, Ти познiмала при менi. I знов, як у дитини, очi, Нiчим не вiдвернути ┐х. I на тво║му непороччi Лечу я в безконечний грiх. Невже ти хочеш одпокути На душу стомлену свою? Невже ти хочеш одягнути Мо║┐ вiрностi шлею? Скрипучi хомути i ярма За ласку ночi й сором дня? Чом яблука не рвем задарма Iз дерева життя й знання? Чи ти готова до вигнання На нашу землю кам'яну, Де праця старша вiд кохання, А хлiб - вiд нитки бурштину? Пiдеш? Вiзьми сво┐ агати. Такою будеш, як була. В мою уздечку запрягати Мене ти будеш, як осла. Ти будеш ┐хати свiтами, Усiвшись на мо┐м хребтi, I кидати за джигунами Сво┐ очища золотi. А я тебе кохати буду За те, що не упала ти Нi у потворну безвiсть бруду, Нi у нудоту чистоти. За те, що ти взяла у змiя I принесла менi той плiд, В котрiм була нужда, i мрiя, I молодiсть на сотнi лiт. 1967 * * * На цiй землi жили ми споконвiк, Лише обличчя змiнювали трохи. (Так змiню║ сво║ русло потiк, Але вода клекоче крiзь епохи Одна i та ж!) Одна i та ж душа Вела мене то пiд варязькi шатра (Там танець твiй у люстрi палаша Виблискував i пригасав, як ватра), То пiд мечетей вилинялий крик (Там ти - в петлi, а може - i в намистi: Хан ластився до тебе, мов арик, Сво┐ дари приносячи нечистi), То пiд готичних знакiв нага┐ (Там ти ридала, нездоланна й горда, Там вигорiли кiсники тво┐ В сивинах, як в огнi знамен когорта). Я пiзнаю тебе. Ти наче птах. Нiчого не лишилося з полону... Лише в сльозi, що згасла на вустах, Я вчув далiнь палаючу й солону. * * * Над нашим свiтом i пiд нашим свiтом к ще свiти великi i малi. Туди ми долiта║м тiльки свiтлом I музикою темно┐ землi. Туди мене хтось ненастанно кличе, Вистелю║ блакитом щемну путь; Так нiби прагне в сяйво та║мниче Душi, мо║┐ подих обернуть. Десь там у зорях мерехтить вiола, Льняна коса, як нива осяйна. I кров моя бринить, палюча й гола, - Немов небес вiддалена струна, Можливо, все, що пам'ятати треба Мо┐й душi серед страждань i втiх, Це - тiльки карта зоряного неба I поклик безмiру - з очей тво┐х! * * * Найдовша з усiх дорiг - Дорога твого приходу. Найбiльша з усiх та║мниць Та║мниця твого обличчя. Ми проща║мося на день, Нiби розходимось на вiки. I твiй слiд на мо║му серцi Поглиблюють кожнi очi. * * * Напав я на тебе раптом На стежцi посеред степу, Нахлинув, як дощ краплистий, Як проливень буревiйний, Липневий джигун-музика, Просяяний блискавками, Спiваючий дощ любовi. Ти кинулася тiкати, А я танцював навколо, Шалiючи вiд натхнення, Вiд певностi, що нiкуди Сховатися ти не годна; На ста сопiлках одразу Я грав, щоб тебе зманити, Принадити звуком бурi; А потiм я взяв цимбали, Поклав ┐х сторчма на землю, До неба ходив по струнах - Тебе чарував я звiльна Сво┐м сатанинським танцем. Ти бiгла i розглядалась Налякано в тому полi, Де схову нема вiд грому, Вiд зливи i вiд кохання. Ти краплi, немов долонi Мо┐ безсоромнi i спраглi, Долонями вiдбивала, Та в мене було без лiку Тих рук, що тебе ловили, В обiймах стискали нiжно, Наповнювали поволi Тво║ невтоленне тiло, Неначе водою землю, Пiснями з безоднi свiту. Як змокла ти вся до нитки, Повiльнiше стала бiгти, Спинилася й засмiялась, До неба вознесла руки,- Так, нiби просила бiльше Потокiв рвучкого свiтла I музики з-пiд блакитi. Ми рiзко зiйшлися в танцi - Аж гудзики вiдiрвались Од плаття твого тонкого, Вiдскочили й засвiтили Над полем, немов ракети, Якi провiщають наступ. Ти скинула одежину, Важку вiд води i грому I, зрештою, непотрiбну В танку iз дощем липневим. Я ж був тобi за одежу кдвабну i за намиста, Я краплями дiамантiв Освiтлював темнi звиви I перснi твого волосся, Я плив мiж. грудьми тво┐ми Струмком, як ланцюг зi срiбла. Втiм - райдуга стала в полi, I ти увiйшла пiд син║ Склепiння небес, як сонце, Заслiплена власним сяйвом; А я, оп'янiлий, в далеч, Затемнену хмаровинням, Вiдходив - не дощ, а хлопець, I запах тво║┐ плотi Я нiс, наче воду, в жменi. * * * Наша любов як лiтак здатна нести тягарi величезнi нiжно переданi ┐й на землi тiльки не здатна дотик чужого крила витерпiти в польотi незаймана незалежна висока впасти згорiти загинути ладна в ту ж мить любить вона небеса та все ж поверта║ться на землю i кожен раз крила здригаються з болю iскра влiта║ в бетон нiби земля прийма║ на спочин короткий ту силу що в кровi нашiй гримить. * * * Не знаю, хто мене зробив орлом, Хто кiгтi дав i дзьоб тяжкий, мов лом, Хто наказав летiти в темну хлань, В безодню, повну стогону й волань... Як Прометей, прикута до скали, Бiлiла жiнка в кублищах iмли. I загудiло в дебрi кам'янiй: "Лети до не┐ й вирви серце ┐й!" Я зрозумiв, що обрано мене На дiло помсти, люте i страшне; Затих у пропастях наказу гул, Я пiдлетiв до жiнки навпритул - Вона була обдерта до наги, На нiй висiли тiльки ланцюги. На мить менi здалося, що вона Була неначе лялька льодяна. Дивилася, немовби синiй страх Замерз в ┐┐ зiницях на вiтрах. Та в стогонах я розпiзнав слова I зрозумiв - вона жива, жива! О, той, хто десь гукав собi вгорi, Хто дав менi клювак i пазурi, Хоч скiльки прикладав жаги й завзять, Не змiг у мене серце людське взять! п┐ крильми широкими я вкрив - I впали з не┐ ланцюги в обрив, I на ┐┐ обличчi снiг розтав - Я в нiй свою кохану розпiзнав... Мене збудив мiй одчайдушний крик, Химерний сон з душi злетiв i зник, А та, що важко снилася менi, Лежала бiля мене в тихiм снi. "Пробач,до не┐ мовив я крiзь плач,- За все, що ти пережила, пробач!" пй дивною моя печаль була, I, хоч нiкому не вчинив я зла, Цей сон, що засвiтився крiзь вiки, Палив мо║ сумлiння i думки; Благословив я днину мовчкома, Що кликала мене, як та сурма, В новi турботи i знiмала з плiч Тягар провин, навiяних за нiч. * * * Не раз менi зда║ться, що я прожив тисячу рокiв. Заглядаючи в криницю свого життя, я не бачу маленького дзеркальця води, так далеко воно вiд мо┐х очей. Та коли я, закривши очi, хочу згадати, що найглибше запало в душу мою,- бачу твiй образ, моя дiвчинко, моя любове тиха. Навiть мо║ дитинство погасне в пам'ятi, навiть стежка, якою я бiгав до школи, заросте, навiть сам я зникну за перелазом життя, але ти, моя дiвчинко, моя тиха любове, житимеш у мо┐х словах вiчно. * * * Нiч була ясна, я стежками бiг. Стопи опiкав кам'яний морiг. Линула зоря на крутi пла┐, Як метелика, я впiймав ┐┐. Пiд вiкном тво┐м я вiдкрив кулак, Показав зорю, мов червоний мак. Та не вийшла ти, тiльки у вiкнi Стала й знак дала - геть iти менi. Я назад помчав темним путiвцем, Бiжучи крiзь нiч, плакав я тихцем. Я в руцi стислав, наче бите скло, Мертво┐ зорi неживе крило Нiч була ясна, я вiдкрив кулак, Ах, моя рука - мов червоний мак. * * * Нiч, осяяна цвiтом яблунi, Затуманена, мов роса. Ми, розкриленi i роз'ятренi, Пiднiмалися в небеса. Понад зорями, понад водами Пролетiли ми три свiти. А та яблуня за городами Все свiтилася з темноти. А на досвiтку ми долинули До свойого ж таки села. А та яблуня в даль долинами, Як метелиця, вiдiйшла. Де ж те ся║во, що смiялося, Де цiлованi в снах слова? Все минулося, все розпалося, Наче гiлочка снiгова. * * * О рiдне слово, хто без тебе я? Нiмий жебрак, старцюючий бродяга, Мертвяк, оброслий плиттям саркофага, Прах, купа жалюгiдного рам'я. Моя ти - пiсня, сила i вiдвага, Мо║ вселюдське й мамине iм'я. Тобою палахтить душа моя, Втиша║ться тобою серця спрага. Тебе у спадок вiддали менi Мо┐ батьки i предки невiдомi, Що гинули за тебе на вогнi. Так не засни в запиленому томi, В неткнутiй коленкоровiй трунi - Дзвени в мо┐м i правнуковiм домi! * * * Очi тво┐, злочинно-гречнi, Слiплять, як сонце на екваторi. А слова тво┐ небезпечнi - Як набо┐ в палаючiй ватрi. Незбагненнi, немов азiати, Грiхи тво┐ усмiхненолицi. I страшно коло тебе стояти, Як зимою коло криницi. Тво┐х пальцiв холодний подув Зiрвав мого серця листик. Страх мiй перетворився на подив Рук тво┐х - авантюристок. Ти рiшуча була, як повстання, Рахувала секунди бою. Кожен раз я казав: це остання, Це остання розмова з тобою. Взяв я з твого солодковластя Поцiлунками тiло потяте. Подив мiй перетворився на щастя Заколисаного дитяти. Кожен раз я прощався навiки З тобою, улюблена зморо, А ти навiть не розтуляла повiки, Знаючи, що повернуся скоро. 1966 * * * Пахне хлiбом трава, Що купала мене з дитяти, Пахнуть хлiбом слова, Що мене ┐х навчила мати. Пахне хлiбом терпка Пiсня батьково┐ стодоли, Пахне хлiбом рука, Що водила мене до школи. Пахнуть хл