Б'║ барабан. Мовчить юрба. Завмер майдан. Стоять жiнки у три ряди, Дiвчата й згорбленi дiди, I хлопчаки побiля тину Злетiлись, стихли на хвилину, Почувши подихи бiди. А вiн - в пiлоточцi сво┐й, У гiмнастьорцi польовiй, В юхтових чоботях - напроти, В очах нi крику, нi скорботи, Таким ходив, мабуть, i в бiй. Лиш похилився раз чи два... Чи закрутилась голова? Вiд рани стомленого тiла Уся сорочка потемнiла, Вся порудiла,- не нова... Це ваш? - Це наш,- говорить дiд. Це наш,- хлопчак за дiдом вслiд. Це наш,- дiвча ступа охоче I щиро дивиться ув очi, Щоб не хитнувся, не поблiд. Iдуть мовчазно ковалi, I в хлопця руки в мозолi. Вiн, може, теж коваль? I знову Клепав би плуг чи гнув пiдкову. --- Це наш,- i клоняться к землi. А тесля теслi: -Пiдiйдiм, Вiн, може, теж возводив дiм, Сушив кленину в ночi лiтнi Чи ставив тесанi ворiтнi. Це наш, ми клянемось на тiм! I матерiв гiрка любов Пiдводить ┐х без перемов До юнака, бо ясночолi I ┐х сини воюють в полi. --- Це наш, ми кров дамо за кров. I вже земля, пiднявши цвiт, Вiд круч, вiд поля, вiд ворiт, Уставши камнем i травою, Вiтрами й нiччю грозовою, Кричить: - Це наш! Iду на звiт... Ах, як вiн мить оцю зустрiв! Немов не дихав, не горiв... I тiло - так! Сво║ це тiло, I сонце iнше засвiтило У кронах чорних яворiв. I навiть сiрi горобцi Здаються - срiбнi промiнцi, Дiвочi очi, карi й синi. Вiн жив. Вiн житиме однинi, Ховай же муку на лицi! --- Це ваш? Ви брешете. Не ваш! Чому ж у нього патронташ I п'ять гранат знайшли в соломi? Вiн ночував в чужому домi, Вiн двiчi ранений. Вiн - наш! Ми з ним по-сво║му. А вам Я все сторицею вiддам: В теплушки всiх, гайда в дорогу. Хати ж - з порогу до порогу Спалю, стопчу - вiддам чортам. Ну, як? Це ваш? Замовкли ви? - Як лан колючо┐ трави, Хитнулось, втихло. Тiльки очi Горять дiдiвськi i дiвочi, I сльози в матерi-вдови. Бо║ць пiдвiвсь, як бiль iз ран, На цей осуджений майдан, Побачив даль - не теплий вирiй, Теплушок ряд у ночi сiрiй, Свiтанку смертного туман. В теплушках люди без води, Оцi хлоп'ята i дiди, Цi матерi - i в тебе ж мати,- А ген за ними тлiють хати, Пожежi чорно┐ слiди. А кожен з них - сестра i брат. Нащо ┐м холод ржавих грат? Нащо ┐м слiз гiркi потоки? I вiн вперед ступив два кроки: --Стрiляй! Розвiдник я. Солдат. V_ _ Чотири ночi й довгi днi Без сподiвань, в самотинi, У кам'янiй, як лiд, комiрцi... Лиш гострий окрик на повiрцi, Лиш милi спогади однi. Про що тi спогади? Про свiй Гвардiйський полк i перший рiй, Про друзiв лагiдну розмову, Про тиш днiпровську вечорову, О краю мiй! Радянський мiй! I з то┐ зло┐ тишини Здавалось, друзi? - Ось вони, Iдуть i падають в тривозi, I вже в комiрцi на порозi Пливуть понтони i човни. Вже не пiдлога - клекiт хвиль, Крутих i сивих, мов ковиль, I видно бою панораму. Кленова гiлка б'║ться в раму Туга, як матерi тужиль. А по сухiм календарю Свiтанок вiв свою зорю, I день, пустивши буйнi конi, Ставав у хмарнiй оболонi З високим вереснем на прю. Яких думок, яких казок, Яких-то спогадiв разок Ти нанизав у довгi ночi? Надiя в сни тво┐ пророчi Котила свiй легкий вiзок. У дверi стукають: - Вставай! Надi┐ край. Чеканню край. Бери сво┐ немудрi речi, Бери життя сво║ на плечi... То вiтер свище? Нi, нагай. Короткий день, короткий вiк. Кому вiн бiль важкий зарiк? Кому розклав огонь на кручi? То гомонить потiк спiвуче? Нi,люди стали як потiк. I барабани б'ють згори, I вороння - як прапори Жалоби чорно┐ у хмарi. Тi ж людськi очi - синi, карi - Чекають, просять: говори. I повели його на шпиль. Над рокотанням юрб i хвиль, Ремiнням скручений при згубi, Високо пiднятий на дубi, Живий, дививсь на сотнi миль. Он - бiлий парус з-за рiки Пливе, як чайка, у вiки, Полiв нескошених безмежжя, Он - видно все Лiвобережжя, I рiднi армi┐, й полки. Сво┐ там хлопцi на межi, Новi зайнявши рубежi, Ще не обралися клопоту. Парторг зайшов у першу роту, Чита газету в блiндажi, А кашовар зварив обiд, Веде до кухнi димний слiд, Листи доставили в траншею. Земля повернеться, й над нею Умитий день зiйде без бiд. А в тебе нiч побiля нiг. I що ти мiг? I що не змiг? Огонь сухими язиками По чорнокор'ю, мiж гiлками, До рук, звиваючись, побiг. ...Юнацькi руки молодi, Вам добре б тiшитись в трудi, Тесать, копать, залiзо б гнути, Садити сад, зеленi рути, Плоти гонити по водi. Кохання б в серце полилось - Вам гладить золото волось, Сво║ тепло коханiй дати. Ви ще не вмiли обнiмати, А воювати - довелось... Огонь сяга тобi до вiч, Пала║ дуб в мiльйони свiч, I сушить груди мука люта. Ти руки звiв - i трiсли пута, Ремiння спалене iз плiч. Над зойк людей i даль узвиш, У димну нiч, у мертву тиш Глибiнь очей тво┐х iскриться, Ти не людина - ти вже птиця, I не пала║ш, а летиш. Трiпоче серце: я люблю У спразi, в радостi, в жалю. Огнем напо║не до краю, Горю, м'ятежне, не згоряю! I не прошу, i не молю... Дивiться, люди, по менi Устануть iншi в пломенi, Ставайте й ви в труднi походи. Не вип'ють проклятi заброди Живущу кров мою. О нi! Уже не видно нi лиця, Нi засмаглiлих рук бiйця. Димить димовище пiд хмару, I дуб трiщить, ясний од жару, Зотлiлий з серцем до кiнця. Ущухло вогнище, злягло. Людей погнали у село, А з ними йшли надi┐ вiщi... Лише хлопчак на попелищi Пiдвiв засмучене чоло. Десь журавлiв пливли ключi А вiн, самотнiй, уночi Ще довго в вогнище дивився, Не витримав, i похилився, I впав на землю у плачi. Жаркi вуглини пiдiбрав Для iнших, радiсних заграв, Бо вже й йому сурмили ранки. I серця стлiлого останки Зiбрав, на груди приховав. --Живiть мене теплом сво┐м, Я понесу вас в кожен дiм, Щоб знов життя людське розквiтло, Чи ж ваше горде, яре свiтло Не вмре, як одинокий грiм? ---Ой хлопчику, хороший мiй, Чому ти плачеш? Зрозумiй, У добре лiто, в гожу весну Я знову встану, я воскресну Цвiтком людських ясних надiй..." Свiтало. Хлопцi-плотарi Вже пiдтягали якорi, I дуб об тiй яснiй годинi, Як чорний меч, на верховинi Торкнувся бiло┐ зорi. Менi здалося, що то я Стою, горю й душа моя, Моя надiя опiвночi Згоря║, б'║ться i трiпоче, Пливе, як неба течiя; Що вже я спалений стою В тривожнiм вiцi на краю I людям серце простягаю. Чи я живий, чи нi,- не знаю, Не вiдаю i не таю... I тiльки спогад з далини, Як рiднi вiдгуки луни, I тiльки зорi над землею. О мiй русявий Прометею, Загублений в ночах вiйни!.. 1946 РОЗДУМ Чи встигну я цей камiнь обтесати У двi руки, iз молотом одним? Бо по┐зд мiй вечiрнiй у долинi Не може довго ждати, в нього свiй Маршрут i обрiй. Лiнiя й робота. Уже на каменi засяли очi I налились блакиттю, вже на нiм Уста людськi жагою затремтiли I ожили, як небо ожива, Повинуте грозою. А з путi Той по┐зд кличе в дальню вечорину, Не може довго ждати, в нього свiй Маршрут i обрiй. Лiнiя й робота. Рiзець i молот гупа║ в гранiт, Щоб викресати слово, хоч ║дине, I вкласти в очi, в губи кам'янi, Нехай вони б вогнем заговорили Мо║┐ мови - матерi життя, Вiд колисання й до твердого ложа. Ще по┐зд жде. I молот мiй дзвенить, I ожива║ кремiнь, мов iстота. 1968 ТЕСЛЯРI Теслярi робили мости На Днiпрi, i Дiнцi, i на тихому Збручi, I могли б мости бурю пронести, Кленовi, сосновi, дубовi негнучi. Танки повзли i пiдвiд ключi, Артилеристи везли "катюшу", I гули мости вдень i вночi, Як би сказати, за милу душу. Тесля сидить на бережку, Курить махорку, думу гада║: Як вiн звалить дубину важку Десь на Одерi а чи на Дунаю. За тро║ лiт, як за довгий вiк, Дорога кленова лежить за даллю. Вчора генерал сказав: - Оце чоловiк Дивись, нагородять iще й медаллю. А потiм вiйна на спад потече,- Земля зажада║ лiтнього грому, I вiн сокиру вiзьме на плече I по сво┐х же мостах пiде додому. I нехай хто скаже, що вiн не воював, З ранку до ночi не тратив сили, Як iз шiстнадцяти рiдних держав По його мостах народи ходили! ЛИСТ ДО ГРЕЧКИ Часто сняться тво┐ килими, Бiлоснiжнi i медвянистi, Де тоненькi шершавi бджоли Колихаються на вiтрах I, покритi у бронзу лiта, Тчуть на лапках весняну, легеньку пряжу, В маревi теплiм гудуть, гудуть. Ти була менi затишком снiв, Коли пахла в материнськiй долонi, I мо║ волосся на головi Брало тво┐ кольори в сизi ранки, Голосок мiй бринiв, як тво║ стебло Бурштиновими дзвониками над полями, Я не кажу вже нро очi дитячi, Налитi по вiнця, як двi тарiлочки, Тво║┐ росяно┐, живодайно┐, Тво║┐ гречано┐ доброти. А в кiстлявi голоднi роки, Коли пухли людськi обличчя, Забуваючи день життя, Чи в тривожнi солдатськi ночi Ти мене годувала кашею, Замiсть хлiба i молока. Дочко мо┐х гречкосi┐в, Сестро Днiпра i плуга, Через вiк тво┐ бiлi вершечки Нахиляються в очi мо┐! I летить мо║ серце, немов бджола-медоноска, На тво┐ загорiлi гречанi плечi, Щоб разом iз тобою колихатися на стеблi, Де колискою - всесвiт, Де вервечками - дощики смарагдовi, Де мо┐ мотори над полем рясним Врiзаються у майбутн║! 1961 УКРАпНО МОЯ Запалали огнi за долиною синьою неба, Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти. Укра┐но моя, менi в свiтi нiчого не треба, Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти. Як росли ми iзмалку? Скрипiла у хатi колиска, Загасав каганець чи горiла воскова свiча, Ти нам шлях показала, який пiд зiрницями блиска, I промiння багряне подiбне було до меча. Люлi, люлi, дитино, засни, мiй синочку, нiвроку, Люлi, люлi, засни...- так спiвали синам матерi. Ми ж виходили внiч на закурену стежку широку, I сестра наша, доля, вела од зорi до зорi. Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдата? Мо', й житам квiтувать? На отаву позве сiножать? Повертались батьки на хвилину до рiдно┐ хати, Щоб навчити синiв, як гвинтiвки на бiй заряджать. Журавлi пролетiли: а може, ║ вiстi вiд брата Iз карпатських долин, з полинових потоптаних меж? Розкололась земля. Наставала велика розплата. За лужком-бережком багрянiли картини пожеж. То iшла революцiя в сiрiй тужавiй шинелi Iз окопiв грязьких, iз-пiд куль на ромашковий шлях. Гомонiли солдати: - Ми з'┐ли доволi шрапнелi, Хай ще нiмець кушту║ на зритих снарядом полях. Поминули лiта. Зацвiта║ Шевченкова круча, Домни плавлять метал. Поднiпров'я колише човни. Укра┐но моя, наплива║ загрозлива туча I дзюбатi шулiки з чужо┐, як смерть, сторони. В них на крилах не зорi барвистi, веселi, гарячi - На пiдкриллi в них бомби i чорнi зловiснi хрести. Спостерiг я вночi: загоряються очi юначi I виходять полки на залiзнi й дубовi мости. I шулiки тi падають, полум'ям бiлим повитi, Танки, димом закутанi, трупом залiзним лягли, I трасуючих куль золотi розтiкаються нитi. Смерть за смерть ворогам! На шулiк вилiтають орли! Я в Днiпра запитаю: - Скажи менi, сивий Славуто, Ти, забомблений сталлю, свинцевого звiдав дощу? - I Днiпро заревiв: - Мною кривду стару не забуто, А ново┐ наруги я вiчно катам не прощу! Та й запiнився дужий, i час пригадавши Бати┐в, I нiмецьких зажер в вiсiмнадцятiм лiтi, в бою. -Здрастуй, Ки║ве любий!- I каже, всмiхнувшися, Ки┐в: Я чекаю на вас, я чекаю, як во┐н стою. Укра┐но моя, далi, грозами свiжо пропахлi, Польова моя мрiйнице. Крапля у сонцi з весла. Я вiддам свою кров, свою силу i нiжнiсть до краплi, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. То ж палають вогнi за долиною синього неба, Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти. Укра┐но Радянська, у свiтi нiчого не треба, Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти. Тiльки б бачить тебе у народiв привольному колi, Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги. Iз синами Росi┐ на грiзному ратному полi Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги! II_ _ Ти iзнов менi снишся на стежцi гiрко┐ розлуки Синiм лугом, ромашкою, птицею з канiвських круч. Так вiзьми ж мою кров i вiзьми мо║ серце у руки, Тiльки снами не муч i невипитим горем не муч. Я топтав кiлометрiв не сто, i не двiстi, й не триста, Все в похiд, у похiд, в небезпеки на правiм краю. Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста: - _Що ж ти став, як нiмий, надивляйся на землю свою! Надивляйся на землю, де сизi орли клекотiли Iз могили високо┐ в димнiм безмежжi дорiг.- I лежала земля, в попелищi земля чорнотiла, Я дививсь - i нiмiв, i прощавсь, i прощатись не мiг. Я iзнов тебе вгледжу в народiв привольному колi, Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги. Iз синами Росi┐ на грiзному ратному полi Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги! III_ _ Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпiзнала? Знов прошу: озовись! Молода i далека моя! Може б, вiтром я став, тiльки ж хмар наляга║ навала, Може б, спiвом покликать,- так де ж його взять солов'я? На днiпровськiй долинi ромашка зiв'яла побита. Тополина скрипить. Догоря║ мiй батькiвський дiм I не хочу я вiтром лягати пiд кiнськi копита, Соловейком спiвати на чорному горi тво┐м. Буду дихати, падать, рости й воювать до загину, Бо великий наш гнiв, бо дорога рiвнiшою ║. Я вiзьму твого смутку i горя важку половину розтерзане, горде, нескорене серце мо║! I пiду, як Микула, пригнусь, потемнiю вiд ношi, Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на слiду, Але бачити буду: цвiти зацвiтають хорошi У тво┐м, Укра┐но, зеленiм i вiчнiм саду. Тiльки бачить тебе у народiв привольному колi, Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги. Iз синами Росi┐ на грiзному ратному полi Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги! I_V_ _ Вставай, моя рiдна, розлуки доволi, Якi ми з тобою ще будем багатi - Веселкою в небi, барвiнком у полi, Розплатою-люттю при спаленiй хатi. Торкнусь тебе нiжно- i рук мо┐х дотик Забурха вогнем, i я взрю опiвночi: Дитини забито┐ змучений ротик, Залiзом обпеченi очi дiвочi, Дiдiвську сльозу, закривавлену з жалю, Сорочку стару на розстрiлянiм тiлi. Простiть, якщо словом кого запечалю, Далекi мо┐, дорогi, помарнiлi! Свисти не свисти, проклятуща нагайко, Не бачив катюга розплати тако┐: У димному полi вста║ Наливайко I землю стряса║ страшною рукою. I тiнь його вiща в залiзнiй заковi Випросту║ плечi пiд хмари невмитi. Озбро║нi Дiти Залiзняковi, Ми пройдем шляхами при стиглому житi. I прийдем до тебе, солдати-звитяжцi, У дружбi великiй, в братерствi святому: Сухар у торбинцi, вода у баклажцi I зустрiч сестри бiля отчого дому. Радянська Вкра┐но! Розлуки доволi, Якi ми з тобою ще будем багатi - Веселкою в небi, барвiнком у полi, Розплатою-люттю при спаленiй хатi! V_ Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина. Он вiн лежить пiд тином, скроня злегка в кровi. I меркне зимовий вечiр, утiха твоя ║дина, А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi. Чого ти журишся, батьку, що хату спалили клятi? Брата забили в пута, сивi║, бач, голова. Пожитки тво┐ хорошi, радостi небагатi- Усе димить в попелищi i тлi║, не дотлiва. Iржали конi в артiлi, ворота скрипiли новi┐, Забрали овець i коней - кривавий слiд по травi... I меркне зимовий вечiр в далекiй сивiй завi┐, А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi. Он ту яблуневу гiлку, де снiгу замети бiлi, Ти сам щепив iз сусiдом, цвiти, мiй веселий дiм! Ми зна║мо, зна║м, зна║м! - кричать пеньки обгорiлi Iз хати, з комори, з клунi в сльозах i в горi тво┐м. Повiшених вiтер гойда║. Гармата б'║ опiвночi. I тлi║ все в попелищi: i радiсть, i труд, i пiт. Дивляться зорi з неба, немов замучених очi, Немов розстрiляних очi бiля кленових ворiт. Не плачте, мамо, не треба, i ви не журiться, тату, Друзi iдуть зi сходу, сурма не гра║ - б'║! Катiв поведуть на страту, на нашу святу розплату, I в них не вистачить кровi за грiзне горе тво║! В ЛIФТI Лiфт пiднiма║ нас догори В ранки, i в пiвднi, i в вечори. В лiфтi не свiтло, але й не тьмянко, Йдеш у гостиницю - в лiфт потрап. Стрiне привiтно стара негритянка. В не┐ робота все давн i ап *. Ма║ старенька це мало дiла З ранку до ночi i знов до зорi, Вже й на роботi тiй посивiла, Все вона знизу, а iншi вгорi. Наче по лiфту життя проходить, Руки стомились, в мозолях старi, Iнший хтось п'║, i живе, й верховодить, Все вона знизу, а iншi вгорi. В лiфтовiй клiтцi сво┐ звича┐, Мiстер до них iз дитинства привик: Бiла лiфтерша - вiн шляпу знiма║, Чорна лiфтерша - сто┐ть, як бик, Шляпу ще глибше натягне на вуха, Топчеться важко, немов на огнi, Наче його допiка║ задуха. З ними у лiфтi ┐хать менi. пх до десятка зайшло в кабiну, Морди, як ростбiф, з-пiд сiрих шляп, Чорна лiфтерша веде машину Вгору i вгору, все ап та ап. Всi одвернулись од чорно┐ - бiлi, Топчуться важко бики здичавiлi, Не шахтарi, ┐м тут ┐хать не мода, Не трударi, - все банкiрська порода. Ти вже привикла, що погляд як жала, От якби в мене в вiтчизнi жила,- Жито б ростила, пшениченьку б жала, Пiсню iз поля вела б до села. Так, мене доброму вчила мати Хлопчиком, певне, в юнацькiй порi, Перед старiшими шапку знiмати, Щиро вклонятись, де ║ матерi, Поцiлувати натруджену руку, Бiлу чи чорну, нема║ бiди, За материнську несказанну муку, За материнськi великi труди. Тiльки б, можливо, як виняток в свiтi, Не поклонився б я матерi тiй, Що породила цих лютих i ситих, Сiрих - пiд шляпами - в злобi сво┐й! В лiфтi не свiтло, але й не тьмянко, Я капелюха здiймаю один, Низько, вклоняюсь тобi, негритянко, Так, як вклоня║ться матерi син. За мозолi тво┐, чеснi i чистi, I за усмiшку болючу, як звих, I за синiв -чотирьох комунiстiв, За полiнчованих i за живих. Як ┐й сльоза заблищала з журбою! Зашепотiли, мiняючи тон, Гангстери-мiстери помiж собою: - Сов║т Юнiон?* - Сов║т Юнiон! Лiфт вже донизу пiшов у ту пору, А негритянцi здалося за мить: Тiльки угору, i вгору, i вгору В щастi сво║му вона летить. ____________________________ *Давн- донизу, ап- вгору (англ.),_ *Сов║т Юнiон - Радянський Союз (англ.)._ * * * Важкi вiтри не випили роси, Черленi трави бродять буйним соком, I вдалинi пiд обрi║м високим Лугiв осiннiх теплi голоси. А при багаттi хлопцi косарi I комбайнери у спецiвках синiх Вплiтають смiх до цих лугiв осiннiх, Ведуть пiснi пiд ма║вом зорi. Булькоче, прi║ каша в казанi, А клен русявий хилить нiжно вiти, I йдуть в лугах, немов засмаглi дiти, I поминулi, i прийдешнi днi. Як хороше, як легко помiж них, Мiж цих людей, в трудi людей живих, Мiж ними жить i поклоняться лiту, Свою турботу, снами не сповиту, Сво┐ думки у ┐хнi перелить На все життя, а тiльки ж не на мить. На все життя, з лугами, з берегами, Iз травами, iз зорями в водi, Щоб не спiткаться бiльше з'ворогами, Щоб не хилитись в горi та бiдi. 1956 ВЧИТЕЛЬКА (Пiсня) Сонечко вста║, i в росi трава, Бiля школи в нас зацвiтають квiти, Вчителько моя, зоре свiтова, Де тебе питать, Де тебе зустрiти? На столi лежать зошитки малi, I роботи час проганя║ втому. I летять-летять в небi журавлi, I дзвенить дзвiнок Хлопчику малому. Скiльки пiдросло й полетiло нас В молодiй веснi, в колосистiм полi, А у тебе знов та ж дорiжка в клас, Той же явiр наш Пiд вiкном у школi. Двох синiв тво┐х узяли фронти, Бо на рiдний край впала чорна злива. В партизанську нiч посивiла ти, Як в тяжкий мороз Непожата нива. Знов щебече юнь i цвiте трава, Пiзнаю тебе в постатi несхилiй, Вчителько моя, зоре свiтова, Раднице моя На Вкра┐нi милiй! * * * Я тебе вимрiяв, нiжну й жагучу, В снах узаконив, пiзнав з поцiлунку, Кликну: - Прийди! - I прийдеш неминуче Крикну: - Рятуй! - I воскресну в рятунку Що в тво┐м iменi ║ чарiвниче: Трунок, чи хмiль, чи веселкова зваба? Зiрка тво║ освiтила обличчя I потемнiла - свiтить не змогла-бо. Як ти спiвала в нашiй частинi, Очi яснiли, як синi роси, Знявши пiлотку i шинельчину, Рiдна, далека, золотокоса! Вiють вiтри перехреснi й зустрiчнi, Де ми любились,- до саду й до хати. к своя радiсть на вiки вiчнi В тiм, щоб надiятись i виглядати. БАЛАДА ПРО ТАНКIСТА Пил на машинах, пил на чоботях, пил на рудiй травi. Бiй не втиха║, не затиха║,- чу║те, хто живi? Теплi мотори з вiтром колючим свищуть, немов рiдня, Пахне автолом над сiрим полем, тiло людське й броня. На обстановку, радисте, зваж ти, газу надай, водiй. Сам командир поверта║ башту, п'ятий почавши бiй. Пробива мотор снарядом, Смерть шука║ скронь З командиром майже рядом Диха злий вогонь. I тече броня гаряча В степовую шир, В полi жайворонок плаче Там, де командир. Вiн виповза║ з башти, з машини в пекло, у пил, у грiм Весь у бензинi, у чорних ранах, шепче: - Вперед ходiм! - Руки задимленi, лiва й права, чуб до чола прилип, Сiра шинелька горить яскраво, як смоляний смолоскип. Весь догоря║, весь вiн пала║ - кущ вогняний вдалi - В тихому краю, чи на Дунаю, чи на карпатськiй землi. Вище-но голову, брате-радисте, газу надай, водiй! Пил на машинах. Пил на чоботях. Пил на травi рудiй... Вже радиста молодого Й хлопця-водiя З бою винесла пiдмога, Бо ж одна сiм'я. Та й поклали у шпиталi - Рани зав'язать. Покурить, горiлки випить, Все переказать. Знову сiдають вони в машину. Де командир наш, де? Блисне огонь на переднiм краю - то командир iде. То командир ┐х в сiрiй шинельцi, вкутаний у вогнi. - Ви не забули мене, хлоп'ята? Ви не забули, нi? В полi птиця сива кряче, Облiта║ шир. В кожнiй загравi неначе Кличе командир. Полум'янi рiднi руки Приклада до скронь. I ведуть вони машину Тiльки на вогонь. По чужiм переднiм краю В блiндажi старi, По крутiм карпатськiм плаю, По Чорногорi. * * * Червоно-вишневi зорi вiщують погожий схiд, Ти, може, мене й забула, не бачила стiльки лiт? Не мало ми воювали, стоптали чобiт рудих, I якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по них. I якщо живих згадати, - нехай занiмi║ плач, Бо друзi iдуть полками i я серед них - сурмач! Сурмлю, що зелену землю закри║м грудьми вiд бiд, Що красно-вишневi зорi вiщують веселий схiд! * * * Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серцi стiльки лiт Ота стежина в нашiм краю Одним одна бiля ворiт. На вечоровiм виднокрузi, Де обрiй землю обнiма, Нема кiнця ┐й в темнiм лузi, Та й повороту теж нема. Кудись пiшла, не поверта║, Хоч бiля серця стеле цвiт, Ота стежина в нашiм краю Одним одна бiля ворiт. Дощами мита-перемита, Дощами знесена у даль, Мiж круглих соняхiв iз лiта Мiй ревний бiль i ревний жаль. 1970 * * * Гомiн, гомiн по дiбровi, А над полем все заграви, А над полем все заграви, Пожовтiли буйнi трави. Станьмо, хлопцi, при долинi. Станьмо, хлопцi, таборами За полями, за борами, Пiд густими яворами. Вже нема шляху додому, Я iду тепер в походi, Б'ють гармати за горою, Конi мчать на Жовтi Води. Глянь, Богдане, квiтка в'яне, Дай-но сiчi, дай-но грому! Топче шляхта дикi терни, Загубивши шлях додому. Гомiн, гомiн по дiбровi, А над полем все заграви, А над полем все заграви, Пожовтiли буйнi трави. * * * Хмарина в небi голубiм Пливе, як мрiя,одиноко, I вiтру раннього потоки Несуть ┐┐ крилом сво┐м. Куди ти мчиш, куди летиш, Мо┐х поривiв птице рання? Ще по ярах лежить свiтання, Як неба вистояна тиш. Шумлять тополi-сторожi, Але тобi нема межi, Де кличуть сонце урочистi Бори в зеленому намистi. Ми ще зустрiнемось колись, А зараз мчи, моя крилата, На схiд, над Каспi║м горбатим, Як над минулим, зупинись. Тут жив спiвець. Огнi заграв Йому ще снилися крiзь муку, У серцi вiн носив розлуку I на Украйну позирав. Серед оновлених полiв Спинися, райдужна, далека. Тут шлях лежав i млiла спека. Тут вiн за всiх переболiв. На дорогi його слiди Дощами спражними спади! * * * Палають огнi при долинi, I пiвнiч заходить, i сон. Татари сидять при долинi На всiх подiляють полон: - Два списи бери, на придачу Китайку червону з плеча. - Менi ж гривуна вороного. - Менi чорнокосе дiвча. Китайка горить, як заграва, Iрже сумовито гривач, Оксана сльози не втира║,- Не плач, моя бiдна, не плач. - Бери собi матiр iз дiтьми, Отару овець i волiв. - Вiддай менi шаблю-дамаску, Як сам ватажок повелiв. А шабля не ся║, як злото, Воли не займають трави, I мати iз дiтьми рида║: - Сини мо┐ старшi, де ви? Палають огнi при долинi, Свiтанок заходить i сон, Татари сидять при долинi На всiх подiляють полон. То хмара - не хмара у небi, То бурi велико┐ знак. То конi летять чортомлицькi, пх свистом жене Сагайдак. I шаблi скреснули i впали, I порох покрив сiножать. Татарськi порубанi костi Пiд сонцем палючим лежать. * * * Розшумовуйся, зелений дубе, Як весiннiй перегрiм, Бо заграли голосистi труби На кордонi грозовiм. На кордонi грозовiм Бережуть великий дiм! Не хвилюйся, море, у туманi, Грiзно хвилi не здiймай, Кораблi пливуть на океанi Вiд Амура по Дунай. Вiд Амура по Дунай Бережуть Радянський край! Не клонися, гаю густолистий, Не в'ялися опiвдня. Як iдуть брати мо┐ танкiсти - Дзвонить кована броня. Дзвонить кована броня, Береже народ щодня! Не орли клекочуть на могилi, Не гармат гуде удар, Напливають хмари яснокрилi - Лiтаки ще вище хмар. Лiтаки ще вище хмар, А над ними сонця жар! Спi║ колос, неба голубизна, Поле дише ясним днем. Бо сто┐ть озбро║на Вiтчизна Гнiвом, порохом, вогнем. Гнiвом, порохом, вогнем Били ворога й поб'║м! * * * Ти мене накличешся ночами, Несучи розлуку за плечами, I навигляда║шся одна. Настражда║шся в сво┐й надi┐, Пригада║ш лiта молодi┐, Рiдну землю, де гуде вiйна. Ти не можеш бачити здалека, Як в'ялить негода, сушить спека. Танки мнуть, вкрива║ бою мла Землю ту, що, потом перемита, У садах, у сивих копах жита, У цвiтах, як райдуга, цвiла. Нам не легко йти до свого дому Через мертвих, через блиски грому, Через нiч,прожекторiв мечi, В битвi, в снi, у пiдступах, в облозi. Ти iще наличешся в тривозi I навигляда║шся вночi! * * * В теплiм мiсяцi у травнi Шепче явiр думи давнi, В синiм мiсяцi у квiтнi Думи явора столiтнi. За водою за бистрою, Над землею, як сестрою, Дужа хвиля набiга║, Корiнь явору лама║. Але вiн на те байдужий, Не схитнеться навiть, дужий... Бо закоханий на волi У лани широкополi, В канiвськi веселi кручi, В хвилi гордi та ревучi. Вiн, людському серцю милу, Береже одну могилу. ============================================================== Олександр Олесь. Поезi┐ КНЯЖА УКРАпНА Вiйна з татарами Як довiдались татари, Що повстали Холм i Львiв, Землю Галицько-Волинську Хан ┐х знищити схотiв. На волинський Володимир То не хмара чорна йде, То не грiм гуде далекий, А то вiйсько хан веде. Ви┐жджа║ князь Василько: "Залиши мiй рiдний край!" Але був глухий, як камiнь, Хан татарський Бурундай. I Василько пiдпалити Рiдне мiсто мусив сам I дiставсь живим у руки На наругу ворогам. У похiд взяли Василька I пiд Холм його ведуть: Як, мовляв, Василька вгледять, Холм без бою вiддадуть. I Василько йде пiд мури, Плаче й каменi несе. Радить вiн здаватись швидше, Та камiння кида все. I холмщани зрозумiли Князя мову бойову, Що камiння треба брати Та камiнням в татарву! "Королю не ║ ти братом. Не послуха║м слуги! Не здамося, повою║м! Будуть знати вороги!" I задумавсь хан татарський: "Мабуть, сила у ┐х ║сть. А мо║ стомилось вiйсько; Що, як втрачу славу й честь?" I, подумавши, вiн крикнув: "Гей, на конi, вояки! Коли тут ми заночу║м, Нападуть на нас вовки". I пiшло татарське вiйсько. Холм щасливо врятувавсь, Та з татарами лихими Цiлий вiк король змагавсь. КНЯЖА УКРАпНА Печенiзька облога Ки║ва Раз дiзнались печенiги, Що для бою час настав, Що в Болгар┐┐ далекiй Забарився Святослав. Наче хмари, бiдний Ки┐в Печенiги облягли, Загримiли всюди сурми, Тарабани загули. А у мiстi плач i стогiн: Анi вийти, нi ввiйти, Став людей косити голод, Став в могили ┐х нести. А в той час гуля║ Претич З дужим вiйськом за Днiпром... Та не станеш буйним вiтром I не зробишся орлом. Полетiли б i сказати: "Ви на волi, соколи, А наш Ки┐в сiрим муром Печенiги облягли". Стали думати кияни, Де ┐м лицаря знайти, Щоб iз мiста на той берег Смiло зважився пройти. "Я пiду!" - хлоп'я говорить. "Ти ж мале ще, молоде..." "Я пiду", - хлоп'я говорить I з вуздечкою iде. Вийшов з мiста, в яр спустився, Полем швидко перебiг, Став, постояв, вийшов з гаю, Йде, неначе печенiг. Ось i табiр, Глянув - вiйська, Як тi║┐ сарани! Конi ржуть, реве худоба, На триногах казани. А на сонцi ся║ зброя, Сяють, блискають списи... Як пробитися крiзь хмару, Як пройти через лiси?! "Де ти, Претич-во║водо, Де ти, князю Святослав?!" - Так собi подумав хлопець I у когось запитав: "Чи не бачили ви, дядьку, Тут буланого коня? Я пустив його на пашу, Та й заснув на хвильку я..." "Нi, не бачив... ач, роззява! Так колись ти i в бою Задрiма║ш i за хвильку... Стратиш голову свою". "Треба йти питати iнших... Де ж вiн, лишенько мо║?! Гей ти, коню мiй буланий, Гей, озвися, де ти ║?!" Вдалинi Днiпро синi║... Хлопчик плаче, як ягня: "Чи не бачили ви, дядьку, Тут буланого коня?" Ось уже i любий берег, Хвилi весело шумлять... Вiн оглянувся - далеко Вороги його стоять. I схопив себе за груди, На собi одежу рве, Через мить уже по хвилях На той берег вiн пливе. I нарештi бачать хлопця Печенiзьки вояки, I за ним бiжать, женуться, Як за сарною вовки. Туго луки натягають, Стрiли кидають вперед, То пiрне хлоп'я у воду, То заб'║ться в очерет. Стрiли падають у воду, Наче чорнi блискавки... Попливти б, - але бояться Печенiзьки вояки. А мале хлоп'я давно вже Степом котиться-летить... Сяють вогниками очi, Серце пташкою тремтить. Ось уже i рiдний табiр, Ось i Претич, вояки... Ах, зда║ться, по степу вiн Розгубив сво┐ думки. Прибiга║, важко диха, Ледве всто┐ть на ногах... Закричав - i гнiв пала║ В огняних його словах. "Во║водо i вояцтво! Ви гуля║те, орли, А наш Ки┐в, наче хмари, Печенiги облягли. Ви гуля║те, а люде Швидко з голоду помруть, Швидко з голоду наш Ки┐в Печенiгам вiддадуть". Пильно слуха║ вояцтво, Що розказу║ хлоп'я... Меч стиска║ во║вода I сiда║ на коня. "Вояки! вперед! на помiч! - Вiрний Претич закричав, - Хай живе наш славний Ки┐в, Хай живе наш Святослав". Обернувся в вулик табiр... Крики, ржання, метушня... Кожний бравсь за спис, за зброю I... на огиря-коня. I злякались печенiги... Крик пiшов i залунав, Що верта║ться з походу Переможець Святослав. Безлiч лiт уже минуло, Вже давно в землi хлоп'я. I давно вже в серцi нашiм Вмерло лицаря iм'я. КНЯЖА УКРАпНА Ярослав Осмомисл Володимирко поволi Тихо-мирно вiк дожив I на княжому престолi Ярослава залишив. Це був князь палкий, вiдважний, Незрiвнянний у бою, Наче рвався вiн покласти Першим голову свою. I коли вiн з Iзяславом, З князем ки┐вським зiйшовсь, Першим кинувся з мечем вiн, Всiх попереду боровсь. I бояри зупиняли: "Ярославе, князю, стiй: Хто тебе, орла, заступить У державi жалiбнiй?! Краще стань вiд виру збоку I дивися на полки - Як для тебе слави й честi Здобувають вояки". Ярослав бояр не слухав I вперед вiдважно бiг I вiдвагою сво║ю Iзяслава перемiг. Не спочив вiн пiсля бою: На державу угри йшли I для нападу поляки На кордонi вже були. Але й тут хоробре вiйсько Розбива║ ворогiв I iде в степи на пiвдень До Дунайських берегiв. Ростиславича Iвана Ярослав ущент розбив I до власно┐ держави Малий Галич прилучив. I держава буйним морем Розлилася навкруги, Половецький степ вмива║, Б'║ в дунайськi береги. "Вiсiм змислiв князь наш ма║", - Говорили вояки I прозвали Ярослава Осмомислом на вiки. I спiвець спiвав про його: "Гей, ти високо злетiв I на батькiвськiм престолi, Вкритий славою, засiв. Вiйськом ти пiдпер Карпати, Шлях мадярам заступив I Дуна║вi ворота Кораблями зачинив. Князю, Ки┐вськi ворота Одчиня║ш ти ключем, Стрiли кида║ш в султанiв I руба║ш ┐х мечем. Так стрiляй же ┐х, поганих, Кидай стрiли в ┐х степи I за Iгоревi рани Слiзьми, кров'ю окропи". . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Пiсля смертi Осмомисла Володимир князем став, Все, що здiдив, споневiрив, Все розтратив, змарнував. I взяли мадяри Галич (Хоч народ завзято бивсь), I угорський королевич Князем галицьким зробивсь. АЙСТРИ Опiвночi айстри в саду розцвiли... Умились росою, вiнки одягли, I стали рожевого ранку чекать, I в райдугу барвiв життя убирать... I марили айстри в розкiшнiм пiвснi Про трави шовковi, про сонячнi днi, - I в мрiях ввижалась ┐м казка ясна, Де квiти не в'януть, де вiчна весна... Так марили айстри в саду восени, Так марили айстри i ждали весни... А ранок стрiвав ┐х холодним дощем, I плакав десь вiтер в саду за кущем... I вгледiли айстри, що вколо - тюрма... I вгледiли айстри, що жити дарма, - Схилились i вмерли... I тут, як на смiх, Засяяло сонце над трупами ┐х!.. 1905 ЧАРИ НОЧI Смiються, плачуть солов'┐ I б'ють пiснями в груди: "Цiлуй, цiлуй, цiлуй ┐┐, - Знов молодiсть не буде! Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна iде назустрiч вам, Весна в сей час вам рада. На мент ║диний залиши Свiй сум, думки i горе - I струмiнь власно┐ душi Улий в шумляче море. Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелiй, впивайся I серед мрiй i забуття В розкошах закохайся. Поглянь, уся земля тремтить В палких обiймах ночi, Лист квiтцi рвiйно шелестить, Травi струмок воркоче. Вiдбились зорi у водi, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощi густi, Там гнуться верби п'янi. Як iскра ще в тобi горить I згаснути не вспiла, - Гори! Життя - ║дина мить, Для смертi ж - вiчнiсть цiла. Чому ж сто┐ш без руху ти, Коли ввесь свiт спiва║? Налагодь струни золотi: Бенкет весна справля║. I смiло йди пiд дзвiн чарок З вогнем, з пiснями в гостi На свято радiсне квiток, Кохання, снiв i млостi. Загине все без вороття: Що вiзьме час, що люди, Погасне в серцi багаття, I захолонуть груди. I схочеш ти вернуть собi, Як Фауст, днi минулi... Та знай: над нас - боги скупi, Над нас - глухi й нечулi..." . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Смiються, плачуть солов'┐ I б'ють пiснями в груди: "Цiлуй, цiлуй, цiлуй ┐┐ - Знов молодiсть не буде!" ГРИЦЕВI КУРЧАТА Казка Жив собi Максим убогий Коло рiчки, край села. Крiм дiтей та жiнки, в його Тiльки курочка була. Нанесла вона я║чок. Вже й Великдень ось-ось-ось! Хоч би кожному я║чком Розговiтись довелось! Та старий Максим мiрку║: "По┐дяться крашанки, А коли пiдсипем квочку, Будуть згодом курочки. Швидко виростуть курчата, Навеснi почнуть нестись, От тодi ми поласу║м! Ласували ж ми колись..." "Це не можна, - каже мати., - Не годиться, нi!.. Та як? Щоб без крашанки Великдень?! Любi дiти, чи не так?" "Правда!" - дiти закричали... Згодом мати додала: "Дев'ятнадцять дам пiд квочку, Десять буде для стола". "Хай по-вашому вже буде!" - Каже з усмiхом Максим. I пiшов собi iз хати. Мати вийшла теж за ним, На город пiшли садити, Та була уже й пора... В хатi ж праця закипiла: Малювала дiтвора. Писанки на диво вийшли! Гриць слона намалював. Слон звiв вгору жовтий хобот I на синi ноги встав. Далi взявся за ведмедя. Вуха бiлими зробив, Тулуб синькою побарвив, Двi ноги почервонив. А Маруся жовту жабку Посадила на сучок. В лапку ┐й встромила мушку, В другу - китицю квiток. Далi дiти малювали Лева, тигра, борсука, Не забули i овечки, I лисицi, i вовка. Дуже гарно у Наталки Вийшов зайчик на лужку, Усмiхаючись, пiдносить Вiн капусту ┐жачку. А найменшенький, Iвасик, Кицьку тiльки що кiнчив. Що за мила вийшла кицька! Ще i стрiчку почепив. Гриць скiнчив уже й верблюда: Височезний, три горби! Звiв вiн голову угору, Тягне листя iз верби. Домальовував Iвасик, Та вже в хатi аж гуло! Дiти плигали, смiялись... Так ┐м весело було... Аж у хату батько й мати... Мати скрикнула: "Ой, жах! Я ж я║ць ще не варила... Хто?! Пiзнаю по очах!!" Як нiмi, сидiли дiти... Та всмiхнувсь старий Максим: "Не бiда: на тiсто пiдуть! Я й сире я║чко з'┐м... Так, пiд квочку дев'ятнадцять З решти будуть писанки. Воно, варенi смачнiшi... Зате ма║м малюнки!" Так, як сказано, й зробили... Треба йти негайно в хлiв! Всi пiшли: i батько, й мати, Гриць на мiсцi вже сидiв. Бiдна квочка так зрадiла, Мальовничим писанкам, Що, зворушена, й не знала, Що казати дiточкам. Ось i смеркло. Усi разом Повечеряли й лягли. Та заснути чомусь дiти Довго-довго не могли. Все ┐м згадувались звiрi, Кожний сам себе питав: Чи не краще, коли б чорним Вуха вiн намалював?.. Або чом живiт ведмедю Вiн зеленим не зробив?.. Та голiвоньки дитячi Сон на подушки схилив... II _ Аж три тижнi бiдна квочка Пробула на писанках! Коли б глянули на не┐, Вас пройняв би просто жах! Як вона змарнiла, схудла! Самi шкiра й кiсточки... Гола... Краще не дивiться Ви на не┐, дiточки!.. Тiльки серце в не┐ билось Усе радiснiш, сильнiш... Залишилось ще посидiть, Почекати тiльки нiч! I коли почувся вранцi У шкарлупу перший стук, Квочка наче пiдлетiла Пiсля довгих, довгих мук! I, щаслива вся, в повiтрi Враз спинилася вона... Коли - зирк! Сто┐ть на спинi. Де? У кого? У слона! Дiйсно: вилупилось першим Чепурненьке слоненя. Не занадто ще велике... Ну, як з доброго коня. Далi з ревом, криком-риком Лев вискаку║ з яйця. Тихо вилiз тигр з-а левом, Далi лупиться вiвця. За верблюдом нявка-кицька, Ось i зайчик, i борсук... Метушаться вовк, лисиця, Вже i жабка: стук та стук! Спочатку вжахнулась квочка, Ледве в безвiсть не втекла! Та отямилася згодом I квоктати почала. Гриць усе це чув i бачив, Та не мав чогось страху, Хоч для бiльшо┐ безпеки Злiз обачно на вiльху. Квочка стала хвилюватись, Малеч кликати на збiр. Сполошилися курчата, - Всiм хотiлося надвiр. Перша вийшла з хлiву квочка. Через не┐ плигнув лев, Щось зачув, хвостом замаяв I пiдняв страшенний рев! Все замовкло, занiмiло... Наче цiлий свiт зомлiв... Навiть квочка, рiдна мати, Аж припала до землi. Коли рев скотивсь поволi, Громом в прiрвах одлунав, Скочив тигр, роззявив рота I сказав в повiтря: "Няв!" Далi вибiгла лисиця, Вовк, ведмiдь, рябий борсук... Жабка плигнула з квiтками I найшла на грушi сук. I верблюд з трьома горбами Вийшов з хлiву, подививсь... Щось було не до вподоби, I вiн, плюнувши, скрививсь. За вiвцею вибiг зайчик. Мiг би легко вiн втекти. Та кого йому боятись?! Це ж все сестри та брати! Без страху пiдбiг до вовка, На плече йому схиливсь, Але вовк зубами клацнув, I наш зайчик затрусивсь. Правда, деяким звiряткам I нiяково було: В того ока не ставало,