Запитай у людей, пошукай собi,- де iще Голосами й пiснями так повниться хата. До роботи як вiзьмуться - поле колоситься. Дай опору ┐м -землю пiдняти не досить, I щодня забiга║ дiвча-листоносиця, Особистi й сiмейнi листiвки заносить. Правда, старший не вдома, а далi, Був у Тулi, тепер - на Уралi, Як хазя┐н, сто┐ть бiля сталi. В тому тижнi прийшли трактори до артiлi, А Докiя побачила, все ┐й зда║ться Не мотор клекотить у залiзному тiлi, Може, серця синовнього крихiтка б'║ться. В Вiтчизнянiй вiйнi ти з ним бачилась, мати, Як артiльну худобу з дiвчатами гонила, Як горiли в Днiпров'┐ побiленi хати, А взяла тебе в гостi Уральщина мила. I в тесовiй iзбi, пiд заснiженим небом, Руськi матерi хлiба дiлили краюху На синiв i на внукiв, на тебе й на себе, Ждали звiсток iз фронту разом в завiрюху. Син при┐хав з заводу, просив тебе в мiсто: - Тут же, мамо, в селi скiльки люду. натулиться. Нi,- сказала,- хоч в мiстi i затишно, й чисто, Та артiльних корiв не поставиш на вулицi, А для них там не знайдеш нi корму, нi пашi, А вони в мене, сину, рекордницi нашi. Ти за сталь свою млi║ш, а я за корову, Ти за цех свiй сто┐ш, я ж за стайню теплiшу. I обняв вiн маленьку тебе, сивоброву: --- Ви такi в мене, мамо, бували й ранiше. I горта║ Докiя кожну хвильку вiдому: Середульший - секретарем райпарткому, Iз-за Одеру, з фронту, прибув додому. Цей не зна║ спочинку у ночi безсоннi, З емтеес-до колгоспу, з бригади - у ланку, Все вiн зна║: якi пшеницi у районi I коли геро┐нi пiдживлять дiлянку; Хто у партiю хоче вступити iз осенi, Як iсторiю вчать молодi кандидати I якi трудоднi вересневою просинню, Навантаженi славою, ввiйдуть до хати. Тож при┐хав iз фронту в приношенiм кiтелi. - Ну,-говорить,-тепер комунiзм не за даллю, Якщо смерть не взяла нас, так вiчнi ми жителi Iз добром i трудом, не з людською печаллю. I зда║ться, що сам вiн не менше ста рокiв Обходив комунiзму висоти й широти, Зна там кожен куточок, мiста i потоки, Всi потайнощi зна║, щоб зло побороти. Отакий! А найменший отут же, в артiлi, Бригадиром немало - дванадцяте лiто, Каже: - Мамо, давайте змагатися в дiлi На врожай кок-сагизу, на просо, на жито. I змага║ться з матiр'ю. В школi, в мiстечку, Вчителю║ дочка, i не десь за горами, На┐жджа║ додому, зовсiм недалечко, Хоч клопоту чимало, мабуть, з школярами. То про читанки дбай, то турбуйся про зшитки, Дiтям-сиротам помiч вишукуй, що в силi. Годi думать, Докi║, вже сонячнi злитки Розливаються злотом в небеснiм горнилi. VII_ Гра║ жайворон срiбний в небеснiй блакитi, Мiж землею та небом сну║ невидимо I зеленi, i синi, й багрянцевi нитi I трiпоче з вiтрами, як свiт, молодими. Пiдведися, Докi║, i вийди у дворик, Скоро ланка збереться, прийде на розмову, Заорали дiлянку в минулий вiвторок, Як там з добривом буде? Пiдсипати б знову. Тож забудуть, гляди. Пiдвелася поволi, Вийшла, сiла на сонечку в ранковiй тишi, Урожай зеленi║ в широкому полi, I земля соковитиста мрево колише. Син прослав ┐й хустину червоноткану. - Зараз, мамо, вернусь, лиш в бригаду загляну.- Шлях бiжить бiля двору широко i рiвно, Люди йдуть на поля гомiнкою юрбою. - Добрий день вам, Петрiвно! - Як здоров'я, Петрiвно? - Та минеться все само собою. Стали рiднi та ближнi пiвколом, Iз надi║ю в серцi, не з болем. Пастушки гнали скот, привiтались: - Добрий день вам, бабуню, як спалось? - Вже видужуйте швидше! - Видужую,- I рукою махнула недужою. I вiдчула: доросле й маля, I вода, i трава, i земля - Все любов'ю тобi промовля. VIII_ I здалося: земля iз полями й дорогами, Iз мiстами, з вогнем у вiках посивiла, Iз любов'ю й життям, з бойовищами многими Пiдiйшла до Докi┐ й загомонiла. От i шлях твiй, Докi║, закiнчився звивистий, Днiв тво┐х загаса║ розжеврене гроно, Лиш родила синiв i зумiла ┐х вивести, Вийшла з мене i ляжеш до мене у лоно. I нема вороття до життя, Ти, стареньке мо║ дитя! Як пилина мала, як багата стеблина, Що розвiяла зерно i спогад колише. Нi,- сказала Докiя,- ти в мене ║дина, Я iз тебе росла, а за тебе мiцнiша. I нема менi краю, як нивi врожаю, Ти лежала горбата, нужденна, безсила, Я ж руками сво┐ми звела тебе, знаю, Вмила потом i колосом заколосила. Обiгрiла вiд серця, як сонцем весiннiм, Налила тобi соку в замло║нi груди, I ночей, i вiтрiв тво┐х свист-голосiння Повернула на пiсню весiльну мiж люди. Що ти скажеш, неправда? Як дiвчину, вбрала В жовтi стрiчки пшениць, в п'ятикутнi┐ зорi, Замiнила плугами мiзернi орала, Зацвiтила, заквiтчала гори суворi. Що ти скажеш, неправда? Я сад посадила, Щоб плодами, як зорями, вслалась дорога. Ти багата у мене, та й я не убога, Ти придумала бога,- я ж вища за бога! Подивись, на тобi незвичайнi прикмети: Люди родяться, жито покроплю║ туча, Хай дивуються ближнi i дальнi планети, Що для всiх ти у мене красуня родюча. I не страшно менi замовчати устами, I не жаль менi руки по всьому зложити, Будуть люди за мене полями й мiстами Гомонiти, трудитись, родитись i жити. В кожнiм цвiтi малiм чи у деревi кожнiм, У любовi людськiй, у дерзаннi, у мрi┐ Я воскресну i встану диханням тривожним Чи биттям свого серця, що вiк не старi║. Пiдуть люди в луги, на устоянi роси, Буде жайворон в небi дзвенiть малиново. - Тут Докiя косила,- i ляжуть покоси. - Тут Докiя спiвала,- i родиться слово. Що ж ти скажеш, неправда? I щирi, як свiдки, Що вiд слiв ┐┐ правду нестимуть вiками, Потягнулись до не┐ сади-семилiтки, Пшеницi пiдвелись золотими руками. З школи дiти, букварики взявши пiд руки, Щебетали, iшли по дорозi додому, I в полях ланковi, по вказiвцi науки, Розсiвали зерно, призабувши утому. I кремлiвськi куранти дзвенiли високо, Чули дзвiн той Заволжя, Днiпро i Говерла. Тихо сiла Докiя, хитнулася боком, Подивилась у даль, i, зiтхнувши, померла. I така тишина заступила круг не┐, Можна вчути, як сад налива║ться цвiтом, Як зарошенi трави ростуть над землею, Б'║ться серце Вiтчизни над буряним свiтом. IX_ Син сiда║ в лiтак, де завод на Уралi, Мчить до дому далекого довгу годину, Пiд крилом самольота завiянi далi Все нагадують синовi матiр ║дину. I жалку║ вiн гiрко, що скупо та мало Вiн писав у листах до старо┐ сво║┐, Розповiв би, що в працi часу не стачало, Але слово тепер не потрiбне для не┐. Другий син поспiша║ з роботи, з райкому, Теж пригаду║ гiрко, як скаржилась мати, Що, мовляв, при┐здиш ув артiль, як додому, Та не можеш i в хатi поночувати. Все кудись поспiша║ш i зранку, й з обiду, Може, синку, до тебе сама при┐ду! I тепер, коли б можна ┐┐ воскресити, На життя ┐й дихання вдихнути у тiло, Сам би став вiн щоденно привiти носити, Годував би iз ложечки, якби хотiла... Наймолодший на конях всi║ю артiллю, Мчить мостами й дорогою, через дiброву, Вiн гадав, що на осiнь, iз хлiбом та сiллю, У змаганнi iз матiр'ю стрiнеться знову. За широким столом, як за повною чашею, Ожило б собесiддя гаряче та щире, Говорили б артiльцi: - Iз матiр'ю вашою Нам нелегко змагатися, бригадире! Все в старо┐ поставлено вмiло, Що пiджива, що сходи, що дiло. I тепер, як за┐дуть до рiдно┐ хати, Вiн хотiв би, щоб стрiнулась посмiшка мила, Вiн би став у змаганнi на мiсце десяте, Тiльки б мати устала й заговорила. Ланковi на подвiр'я зiйшлись смаглолицi Iз дiлянок, порiзаних вглиб лемешами, Некролог у газетi прийшов iз столицi В чорнiй рамцi, пiдписаний товаришами. Пона┐хало люду з району, з обкому, Iз колгоспних правлiнь - не окинеш ┐х оком, День пiдвiвся погожий, без дощику й грому, Щедрий сонцем i щебетом в небi високiм. Пiонери iз школи прийшли у загонi, З барабаном, з сурмою, в червоних краватках, I вiтрiв молодих буйногривi┐ конi Помiж борозен рiвних стояли на грядках. I широка дорога, мiсточки та балки, Наче полотна сивi лягли до порога. - То ж по нас проходила Докiя iзмалку, Ми готовi востанн║ лягти ┐й пiд ноги. На подушечках, вишитих просто на диво, На шовки i на заполоч яр-променисту, Ордени ┐┐ винесли всi шанобливо, Орден Ленiна, потiм Зорю золотисту. На хустинi гаптованiй винесли далi "Знак пошани" - за перше врожа┐сте лiто, За життя ┐┐ свiтле й труди небувалi Все вiдзначено й людям в серця перелито! Три сини, та дочка, та дорослi онуки (Вiд обличчя твого вiдiрватись несила) Пiдняли тебе легко на дужi┐ руки, Так, як ти ┐х легенько в життi проносила. I хвилина велика Зашумiла, мов шквал, I заграла музика "Iнтернацiонал ". I тебе понесли, за шанобою й славою, За людською любов'ю, у лiта безкра┐, Понад нивою тихою, зеленоглавою, Пiд високi i рiднi мо┐ небокра┐. Мимо клубу, за нього ти в клопотi ночами Комсомольцям казала не вперше, не вдруге, Щоб дзвенiв вiн широко пiснями дiвочими, Щоб i книжка, i радiо людям в послугу. Бiля школи несуть, бiля брами, Де стоять вчителi iз вiнками. Потiм полем тво┐м, де стежина знайома, Де у пам'ятi в'┐лася грудочка кожна, Де в трудi здобувалася сила - не втома, А тепер на врожай подивитись не можна. Де з дiвчатьми сво┐ми у ланцi, у працi Скiльки радощiв, скiльки добра пережито! Вмитi сонцем, ось-ось пшеницi вколосяться, Молодими голiвками вклониться жито. I несуть тебе мiж дерева-семилiтки, Розшумiвся той сад у ранковi години, Застила║ твiй слiд у рожевi лелiтки I зав'язу║ плiд на безсмертя людини. Поклонилась земля, поклонилися люди, На життя, на братерство, без кривди й огуди. Це було на розстанку, Це було на свiтанку. 1948 ДАНИЛО ОДНОРУКИЙ Хата сто┐ть у селi при долинi, Сонце бiжить за веселу дорiжку, Бачу тi очi синi┐-синi, Рiдну, далеку, привiтну усмiшку. Знав ти i доброго, i ворожого, Все за людей турбувався, нiвроку, Батькiвська хата - вiд лiта божого, Так би сказать, з дев'яностого року, Може посвiдчить за ночi осiннi, I за мотори у доброму дiлi, I за налите тужаве насiння В нашiй у першiй колгоспнiй артiлi. Куркулi, як чорнi круки, Пiдiймали вий, Мiй Даниле однорукий, Брате мiй земний. А вiд хижки, хатки й степу, Вiд старих садiв Ми просили до лiкнепу Бронзових дiдiв. Не було в нас дошки й класу, Тiльки хата ця, I розмова без прикраси, Вiрна без кiнця. Та ще крейди бiла грудка, За вiкном дуби... Та на дверях цих писалось: "Ми вже не раби". Непогiддя те зимове, Хвища та зима, Де панове, де рабове? Вже давно нема. Були пани, були раби, Вже тепер нема... Нiби навчила ┐х рiдна мати, Нiби ┐м лiта згадалися русi, Сивi дiди вже навчались писати, До букваря припадали бабусi. Так вечорами i ночами звiйними, Де нам обрiзи у груди втикалися, Часом не божим - ночами партiйними Вчили ми ┐х i самi научалися. А пiзнiше - сивi круки I пожар дорiг. Як ти, брате -однорукий, Руку не вберiг? Як ти вийшов iз полону До сво┐х братiв З-пiд нiмецького заслону, З-пiд важких дротiв? Слав я мов другу тобi, не за грошi, Книги сво┐, не такi вже й хорошi, Тiльки написанi у пломенi, Може, й не так, вибачай менi. пх палили для омани, Як тво┐ жалi, Чорнi, лютi отамани З чорно┐ землi. I летiли спопелiлi Пiд тво┐ дуби Сторiнки ┐х чорнi й бiлi, Наче голуби. Ти ж стояв у неспоко┐ Мiж страшних заграв, Ти ж ║диною рукою Попiл пригортав. Хату будують в селi при долинi, Сонце бiжить на веселу дорiжку, Бачу тi очi синi┐-синi, Рiдну, сердечну, привiтну усмiшку. Знову ти в полi днями й ночами, Знову вiтри молодi за плечами. А дiвоча пiсня - весноголоситься, А життя iде, А нива колоситься!.. ДIВЧА Дiвча стояло i спiвало, Срiблясту ниточку вело Про те, що радостi замало I зло людинi - всюди зло; Без батька й ненi, в самотинi, Убогий вичахне обiд, Що тяжко жити сиротинi, I шлях - не шлях, I брiд - не брiд. А вiд Петрiвцiв, з Синьодолу, Iз трав, iз неба - звiдусiль Нам осiнь винесла до столу Солдатський хлiб, росу i сiль. I так хотiлось, як на свято, В людському щедрому гуртi, Всю землю з радiстю вiддати Отiй маленькiй сиротi; Щоб стала осiнь бiля тебе - Весною щедростi, дитя! Ревло над шляхом сиве небо Про свiт, сирiтство i життя. ДОЩ Дощик, дощик голубий, Колоскiв не оббий Зливами-приливами, Хмарами огнивими, Птицями-зiрницями - В небi блискавицями! Ти спадай на межу, Я тобi таке скажу: - Понад рiки та лiси Хмари-вдари понеси, Крапельками росяними Над ланами вiвсяними, Цебром, цебром, цебрицею Над нашою пшеницею. Лийся тихо вдалинi На гречки та ячменi, На гречки та ячменi,- Буде весело менi! ХОДИТЬ ВIТЕР Ходить вiтер по травi, По зеленiй муравi. Проведу тебе до поля, Гляну в очi, на уста, А чи воля, чи неволя - Напиши менi листа! Чи на скелi б'║ прибiй В тишi моря голубiй? Чи на мене дуже схожий Твiй хороший, милий твiй... Шепче вiтер комишу. Посмiхнулась: напишу, Повертайся, чую птицю, На громи, на дощовицю... Де ж дощу спадати, мила? Ся║ хмара бiлокрила, Квiтне неба бiрюза. То в душi мо┐й гроза... КАМЕНОТЕС Чи юга, чи день в промiннях косих, Чи зоря пливе вечiрнiм плесом, Сорок лiт робив на хмарочосах, Сорок лiт - усе каменотесом. У Чiкаго шлiфував гранiти, У Нью-Йорку - "бiлдiнга" пiдводив, Мертвий камiнь був як самоцвiти 3 рук його, Америцi на подив. А збери снагу його i змогу, Що лягла у камiнь понадмiру, Тим камiнням вистелиш дорогу Iз Нью-Йорка у Аляску сiру. А склади камiння те на гранi, В висоту зведи камiннi грати, Буде та колона як в туманi, Бога дасть за бороду чiпати. От уже дiйшов старого вiку, От уже i з рук не та робота, I його, як старця чи калiку, Виставили раптом за ворота. Вiн пiшов в стару свою землянку, Де не камiнь, а гнилi пороги, Де мокрицi в щiлях на свiтанку Стiни плачуть мокрi од вологи. З горя випив вiскi чесну склянку, Гнiвно думав з ночi безгомiнням: Мiльйонера вкласти б в цю землянку, Завалить шлiфованим камiнням! ПIСНЯ ПРО РУШНИК Рiдна мати моя, ти ночей не доспала, Ти водила мене у поля край села, I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала, I рушник вишиваний на щастя дала. I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала, I рушник вишиваний на щастя, на долю дала. Хай на ньому цвiте росяниста дорiжка, I зеленi луги, й солов'┐нi га┐, I твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка, I засмученi очi хорошi тво┐. I твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка, I засмученi очi хорошi, блакитнi тво┐. Я вiзьму той рушник, простелю, наче долю, В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров. I на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю: I дитинство, й розлука, i вiрна любов. I на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю: I дитинство, й розлука, й твоя материнська любов. ПОЕЗIЯ п┐ не купиш цвiтом провесен, Анi горлянкою, нi чином. Поезiя - це дiло совiсне, Не грайся нею безпричинно. Така собi, не зна║ старостi I на чолi не ставить дати, Iз чорним попелом i паростю Сто┐ть одвiчно бiля хати. I не легкими переливами - Важкою кров'ю серце крушить, Сяйне крилом сво┐м малиновим, А чи обнiме, чи задушить. ПОЛОНЯНКА То не лебедi - в тучi дiброва; Може танком, як туча, пройти? Ти сто┐ш, молода, тонкоброва, Комсомолка - з десятого - ти. I нема║ для смутку причини: Лiс та поле - iз золота мур, I тополi, неначе в Тичини, В рокотаннi-риданнi бандур. Не суворо на серцi, не гнiвно, А за тебе тривожуся я. Катерино моя, Ковалiвно, Степова чарiвнице моя! Степовичка, сама заднiпрянка, З дiда-прадiда - всi бойовi. Заспiва║ш - аж свiтяться ранки, Засмi║шся - встають неживi. У роботi i сонця не бачиш, У любовi - як пломiнь з пожеж. З горя стлi║ш, але не заплачеш, Пересохнеш, але не впадеш. Он виходить вiйна i клекоче, I обагрю║ кров'ю кра┐, На тво┐ ненахмуренi очi, На осяянi руки тво┐, На вiночок двох кiс понад чолом, На уста, не цiлованi внiч, Над тво┐м ще невиданим болем Iз страшних залiзняцьких сторiч, Понести тебе в даль горобину, Безгрiховну - ввести до грiха, Стан високий зiгнуть, як билину, А билина в покорi всиха. Що ж то обрiй виблиску║ гнiвно? Що ж не сплю i тривожуся я? Ти не зна║ш того, Ковалiвно, Степова чарiвнице моя!.. I _ Виходив Дудар рано з хати. Корiв на пашу гнать чи нi? Гудуть за обрi║м гармати, В стривоженiй далечинi. Обози. Трактори. Двоколки. I санiтари на возах, I неба синього подолки, В диму, у грозах, у сльозах. Уже гуторили в артiлi, Що з хлiбом буде? Як лани? Стежки, у спецi порудiлi, Бензином пахли вiд вiйни. Бiженцi йшли у полi, в лузi, В садах, в артiлях, по окрузi, Варили юшку, а малi... Малята спали на землi. Без пелюшок та без одежi Несли ┐х старшi iз дворiв, Де з туч вогненно┐ мережi Щербатий мiсяць вслiд горiв. I не було в них нi колиски, Нi ложки звично┐, нi миски, У школi, в полi чи в яру, В артилерiйському жару, Нi теплих лiжок в темнiм полi. Живим, як кажуть, повезло: Несли малий шматочок долi, У смертi вирваний на зло! Не легко йти iз свого краю, У яровi, зеленi днi. Я цим страждав, це добре знаю I на вiйнi й не на вiйнi. Це й Дудар бачив. Видно, горе Людей жене. Бiда, бiда!.. В свiтання росне, пiвпрозоре Брела в долину череда. За темнокорими дубами, За сивим плетивом стежок, Корови, шепчучи губами, Втикали морди в морiжок. Рожевi нiздрi свiжомитi, Нагрiтi вiтром з дальнiх гiн, I слини довгi, теплi нитi Звисали низько до колiн. Старий давно глядiв скотину, Не перше лiто - вiсiм лiт. Вiн восени зайде в хатину, Лата║ чоботи, свитину, Та й знов в артiль, давати звiт, Корма виписувать, дiйницi Дояркам лагодить в жнива. I днi текли, немов з криницi Вода джерельна, грозова. Дiйшло до слави з добрих звичок, Я сам лiчити не берусь, Вiн скiльки виростив теличок: Красуль, i Лисок, i Марусь, Породистих, напiв i простих, Крутих коров'ячих голiв, Бiлявобоких, рудохвостих, Могутнiх, вкормлених волiв. Лилося молоко в дiйницi, Телят загонисту орду Купали часто молодицi, Давали пiйла по труду. Можливо, це картина мила, Коли б у червнi, на зорi, Двох бомб фашистська, люта сила Не засвистiла у дворi. Бiля телят ходили дiти, I сонце падало на тiк, Вони не знали бомб примiти За свiй малий, дитячий вiк. Телята руки ┐м лизали, А сонце гладило чуби. Як жаль, пiд вибухом лежали Лиш два розчахненi дуби. А де ж дiтей шукати будем? А де ┐х сон тяжкий розбудим? Нiчого, мамо, чорна мла Не тiльки ваших повила... II_ З Бiлоцеркiвщини ясно┐, З трипiльських урвищ i ярiв, Як перший пролiсок весною, Останнiй промiнь догорiв. Заскреготiли танки горами, Бензином, потом i моторами Дихнуло в нiч, вiйнуло в нiч. В пилюцi, з раненими й хворими, З розгубленими i суворими Ми вiдступали плiч-о-плiч. I мiномети били з потаю, Дощi розривiв над пiхотою, Осколкiв виблиски в гаю, I вiтер нiс у даль скорботою Тривожну молодiсть мою. Вона жила iще минулими Ясними, теплими, розгулими Лiтами, де то ┐м число? Та вже за вибухами й гулами п┐, мов трiсочку, несло, Мов гiлку з дуба, збиту бурею, У пил, в пожарища густi. Привiт тому, хто нiччю хмурою Не зблiд на тисячнiй верстi! Хто йшов долинами й байраками, З полками, й сам, - як тiльки мiг, Гнiвний, суворий чи заплаканий Для бою серце приберiг! III_ _ Марко служив у мехчастинi Щось дев'ять мiсяцiв либонь, I ще вiн бачив ранки синi, Зорi вечiрньо┐ вогонь В селi Лебiдцi, за днiпровим Зеленим вибалком крутим, За тим перелiском дубовим, За тим промiнням золотим, Де спав у клунi, на соломi, Печалi мав малi, сво┐, Де снились думи невiдомi Про ще невiданi кра┐, Про дiвчину, яку? -А хто зна, - Була така, любив одну... Година тиха, передгрозна Дощами йшла на ярину. В артiлi сiяли пшеницю, Зерно пiдвозили, - тодi Радiли! Буде колоситься, Колюча, свiтла, як жар-птиця, Ясна, як зорi на водi. Марко чималу мав турботу: Орали поле по ночах, Як кажуть, до восьмого поту, До поту й солi на плечах. Ось глянь, сто┐ть вона, колюча, Вусата, росяна, важка, Пливе над нею сива туча Вiйни з-за темного лужка. Доспiла, схилена, нежата, Поникла в куряву суху. - Це ж наша, хлопцi! - Жаль, хлоп'ята! - Да, жаль!.. По дальньому шляху Повзли машини, гарби, танки, Легкi, вантажнi, тягачi... Я знаю цi сумнi свiтанки Над рiдним кра║м уночi. Пшениця рвана, стигла, бита, Столочена, уся в пилу, Заплакала несамовита, Зашелестiла по валу, Стеблини-руки пiдiймала До тих, хто пагубу завiз, Але вiйнi було замало п┐ земних, зернистих слiз, п┐ наливiв колосистих, п┐ шумливо голосистих Вiтрiв, пiсень, i нi к чому Стодiл розбомблених, в диму. IV _ Явiр шумiв на подвiр'┐ iзкраю, Нова ворiтня в янтарнiй смолi. Батька Марко не застав; я не знаю, Де вже той був. До рожевого гаю Вечiр вiдносив години малi. Танки вiдходили. - Тату, я ┐ду, Наша частина за Днiпр вируша! Як менi важко по рiдному слiду Йти, вiдступаючи! Наче душа Жаром осипана з того клопоту. Все розкажу, повернувшися в дiм... Бiлий листок з польового блокноту, Що я про тебе iще оповiм? V _ Серце Марковi тремтiло у грудях, Вгледiв ┐┐ мiж людьми молоду. Скочив з машини, обнявся при людях: - Як ти, Катрусю? - З артiллю пiду! Завтра худобу вигоним з долини, Трактори вже за Днiпром. Як не ║, Пiдем в Задоння. - Марку! - Катерино, Катю, Катрусю, щастя мо║!.. - Ти не забудеш? - А ти? - Не забуду! Може, писатимеш? - Як же, куди?.. Танки вiдходили ген помiж люду, Клали, як борозни, темнi слiди. - Ну, поцiлуй мене. - Поцiлувала. Слово в устах, щоб не плакать, здержала. - Батька не бачив? - Нi, батько ж на луцi. В бiлому платтячку, в громi, в пилюцi Так i стояла. VI _ I по тiй же дорозi, По ровах, по межi, Не в дощах, не в морозi Йшли сво┐, не чужi. Хлiба сушену корку Пожувати б не грiх. Подiляють махорку, Щоб цигарка на всiх. Щоб цигарка курилась, Затягнися в диму, Щоб сво┐ не журились У далекiм дому! Хмари стелять кере┐, Йдуть бiйцi, не дрижать, I нiмецькi трофе┐ За плечима лежать: Пiд руками ворожi Автомати у них, Сумки з рижо┐ кожi На застiбках складних. Спохмурнiли очима: Де домiвка, сiм'я? - В них бiда за плечима Не трофейна, - своя! Подоляни й волинцi I полтавцi вдалi Заховали в хустинцi По шматочку землi. А вона усиха║, Палить груди, як жар, I дощу ┐й нема║, I нi сонця, нi хмар. Що посi║ш на людях, Де в пожежi поля? Б'║ться серце у грудях, Вся на грудях земля. VII _ Кулемет десь полоще, Йде стежками вiдплат Катеринин молодший - Олексiй - рiдний брат. А чи мати удома, Сипле курям зерна? Он дорога вiдома Й невiдома, курна, I чобiтьми прибита Мiж незжатого жита, I осколками зрита, Одинока, одна. - Здрастуй, Катю, де ж мати, Ти, сестрице, сама? Ходить з хати до хати Не вiйна, а чума. - Ти спочинь, Олексiю, Ляж, засни досхочу, Борошенця пiдсiю, Пирiжкiв напечу. к пiвлiтра в наборi, к ще сало в коморi, Закопали вiд нiмця, - Принесу, полечу! I зливала на руки Iз дубово┐ кружки. - Як живеться, Катрусю, Як сусiди, подружки? Сiв на лаву скрипучу. - Чи здоровi-живi? Iз ноги зняв онучу У багнюцi, в кровi. Кашлянув якось сухо, Якось думно затих, А чи втома-задуха По дорогах крутих, Чи атака й бомбьожка, Хоч i це пiвбiди. - Дай води менi трошки Дай, Катрусю, води. Все прожите iз думою Попливло мiж заграв. - Я приляжу, подумаю. - Звiвсь. Хитнувся. I впав На гречану солому, На дубовий порiг. Повернувся додому, - З дому вийти не змiг. Потом виморив душу, Груди кашлем згнiтив, Щось кричав про Катюшу На знайомий мотив. Зморшки пнулись на чолi: - Де я, в хатi, в бою? Кликав армiй в полi Тридцять сьому свою. Стихла хата отецька, В лузi грiм та луна. Ой, нiмецька, мертвецька, Чужедальня вiйна! ...Борошенця пiдсiю, Буде свято не в час. Чу║ш-бо, Олексiю, Ворог у нас! VIII _ Четвертий тиждень ув артiлi, У кожнiй хатi, у дворi Здирали хлiб, кожухи бiлi, Сорочки, шитi до зорi, Свитки овечi i верети, Глушили пострiлом плачi, Гуртом до хати перлись, де то Скипа║ борщик у печi? Була в них випивка багата, Скоромна страва, а для втiх Все голубiв iз автомата Стрiляли в золотi пiдстрiх. Щоб тi вночi не вуркотiли I не будили запiяк, I в син║ небо не летiли, Бо то ж фашистське, як-не-як. Пан офiцер лежав у лiжку, Гарячий до┐дав обiд. Дитину вбили на обнiжку, Щоб не кричало, де не слiд. Спiвало звечора надворi Щось про зозулю, зелен-гай, А в офiцера нерви хворi, Отож пiд нерви не спiвай! Убили дитину. Я знав ┐┐ в школi. Сидiло на партi, у першому класi, Водило у книзi пальчатком поволi, А вдома просило не кашi, а "касi". I мати вже вишила платтячко красне,. Старi черевички пiдбили пiдбором. Лежи, над тобою зоря не загасне, Забите дитя пiд сосновим забором. Для матерi в свiтi коханiший хто ║? Погляне на фото у тихiй свiтлицi, На чесанi вдво║, заплетенi вдво║ Тугi, коротенькi, русявi косицi. Не кличу мертвих i не плачу, Бо слiз невистачить менi За кров загублену дитячу I за юнацьку в нашi днi. I за дiдiвську невхололу, I за дiвочу, молоду, За всiх несхилених додолу, Але розпнутих у саду. IX _ Ходить староста пiвнем, Аж блищить борода. Матом тихим i рiвним Всiх людей обклада. В шапцi теплiй, у свитi, Огляда║ кра┐. Конi добрi та ситi На конюшнi, сво┐. Дослужився до честi, В коменданта бува. I висить на мiжхрестi Не одна голова, Охолола з удару, Почорнiла вiд жару, пй очей не пiдвести, - Третiй день нежива. Ма║ староста знака, Любить слово "капут". Люди кажуть: собака! Нiмцi кажуть: зер гут! - Я, - говорить, - ║ влада, Пiднiмецький король. Служиш радо не радо, А скорятися зволь. - Я, - говорить, - владика, В матiр, в бога, у дим! - Людська кривда велика Ходить слiдом за ним. Х _ - Може, борщу тобi, хочеш? Подати? Рано iз матiр'ю хлiба спечем. Чу║ш, Олексо? Заснув, може, брате? - Катря ввiйшла до стодоли й плечем Сiно торкнула. - Вставай на часину, Сам же просив. - Та Олекса не спав. Бачив очей ┐┐ синю росину, Брови тонкi, наче вперше впiзнав. Рису мiж брiв, непомiчену вчора. - Боже, як виросла! Бач, школярi!.. То ж i Марко так за нею... - Надворi Сонце плело золотi ятерi; Когут запiяв. - Не сплю, Катерино, Буду збиратись. - Куди? - А туди, В лiс, до сво┐х, до бiйцiв, все ║дино Гiрше не буде, як це┐ бiди; Буду ходити вiд хати до хати, Зайди, ви чу║те? Блиснуть мечi! Буде земля ┐м на смерть вибухати, Буде вода ┐х топити вночi. Буде вогонь ┐х потрошити люто, Буде не сон ┐м, а кров звiдусiль, Буде ┐м в чарку не хмiль, а отрута, Буде ┐м порох, - не хлiб да не сiль. Я вже за тими гостями догляну, Будь вони проклятi! Катре, бiжи! - Брате, вiзьми мене. - Що ти, зарано! Будуть ще болi, печалi та рани, Я тебе кликну, скажу: пов'яжи! - Скоро ж то? - Ждiте. Бувай-но здорова! - Так i пiшов по травицi рудiй. Скiльки з останнього братнього слова Носить вона i тривог i надiй? XI _ Чужинцi просто стали грудьми, На розстрiл зводилась рука: Ходила чутка помiж людьми Про дивного Кармалюка. Вiн бродить селами, ярами, Розбитим шляхом, пожарами, Слiди вiн бачить гвалтувань, Дитячi сльози в ранню рань; Стежками житнiми простими, Лiсами темними, в диму. I тiльки кликне хто: Устиме! Вiн одклика║ться йому. Та не вертався ще додому, А по мiстечках тлiв пожар. Казали, був вiн член обкому, А може й перший секретар. А з ним виходять на майдани Росiйськi хлопцi-партизани, Ще й з Бiлорусi┐ брати, I там фашисту не пройти. Сам полiцай з Лебiдки бачив, Як вiн на станцi┐ судачив Iз перекупками в ряду. Купив два пряники морквянi, Сакви бiленi полотнянi I зник. Ну, звiсно, на бiду! Десь за Днiпром кричали пiвнi, У Яровiм, у Криворiвнi, Чотири днi та все пiдряд. А найстарiший пiвень злюче Як не запi║: Кармалюче! I вiн з'явивсь, хоч рад не рад... Фашистам нiч не дав доспати, Забрав набо┐, автомати, Та й каже: вiшайтесь сами. Зробили нiмцi по петлюрi. - Мерщiй влiзайте! - Злi, понурi Полiзли довгi, як соми. Три днi висiли на майданi, А вiн iзник у димнiй ранi В лiсiв'я Лебiдське старе. Стрiляли в нього в полi, в га┐ Чужинцi-зайди, полiца┐, А що поробиш? Не бере┐ Чи ще того свинцю нема║, Чи притомились вороги, Що бiдне серце вiтром ма║, Налите дивно┐ снаги. Що в людське горе неминуче Летить, як птиця з висоти, Ой Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти? Йшли по┐зди, за гулкими мостами В свистi i скреготi билась земля. Раненi кидались до нестями, В полi гнили... Ой поля ви, поля! Жито сухим золотистим потоком, Чорними рiками вугiль i сталь. Сивим коровам, волам крутобоким В темних теплушках мчатися в даль. пх перерiжуть на мюнхенськiй бойнi, Вугiль у круппiвських стлi║ печах, Жито жуватимуть в заупокойнi Байстри гестапiвськi по ночах. - Дiду Мажуго, а, дiду Мажуго, Де ви тут, чу║те? де ваш онук? - Тут ми, кхе-кхе, не турбуйтеся вдруге, Кличе не хто-небудь, - сам Кармалюк! Верби похилi, кущi красноталу, По┐зд промчить, наче вогненний птах. Дiда снiжок обсипа║ помалу, Вiтер iз нiччю квилить у дротах. Толовi шашки не дихають димом, Спить меленiт до сво║┐ пори. - Митю, наглянь за шляхом нелюдимим, Во┐нський, людський гуде з-за гори? Мчить порожняк, пробiга║ дрезина, Чахка товарний, - минай, нi к чому, Дiду дрiма║ться; десь там родина... Митя-онук щось шепоче йому: - Дiду, ви чу║те? Гiтлер стукоче! - Справдi: з-за кручi гримить до мiстка Кiльцями буферiв з темно┐ ночi, Бронеплощадками вдарити хоче, Вбить тебе, випалить, душе хистка! В класних вагонах сидять офiцери, В'║ться димок iз тугих сигарет. Звiвся Мажуга, як привид: - Тепера. Митю, пали! - Неба чорний намет Так затрясло, що посипались зорi, Рейки, мов конi, звились на диби. Скиглили збитi вагони: ми хворi! Прискало жаром залiзо: губи! I вiтер дме з страшно┐ кручi Слiдом, де ┐хали брати. Ой Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти? XII _ Оту дорiжку, двiр i хату, Поля, де виростала ти, Тебе, мовчазну й сивувату, Я не забув мiж су║ти. Жила вiд печi до колиски У тижнi, в лiта горьовi, I все ж очей померхлi блиски Сво║ю правдою живi. А що минуло, то й радiти. Бог з ним, як кажуть, хай мина. Пiшли на щастя дiти й дiти, За рiк, за другий - новина. I нагоду║, й поколише, Турбота ║ сiм'┐ усiй. В дванадцятiм знайшовся Гриша, В шiстнадцятому - Олексiй. I кожна днина i хвилина Була, як золота казна. У двадцять третiм - Катерина, Хоч Катерини хто не зна? Iшли сусiди в теплу хату, Несли дарунки чи привiт, Вечерю ┐ли небагату, Дитинi зичили ста лiт, Повеселiли й танцювали До свiтанково┐ зорi. Дiвча Катрусею назвали, Як у Шевченка в "Кобзарi". I дiти виросли. З вiйною Пiшли у свiт. I за стiною Не чути смiху у дворi. А пiзнавала ┐х щоранку По свiжовмитих голосах... Найстарший Гриша, - той на танках, А Олексiй - отут, в лiсах. Вечiрнiй промiнь гасне тихо, Днiпро сивi║ аж до дна, Ти що згадала, Ковалихо, Об чiм помислила, сумна? I слово знов запломенiло, То Катря зводиться в тишi: - Якого болю наболiло, Як запеклося на душi! Ви кажете, мамо, коритись не треба, Чи хто, може, гнувся у нашiм роду? Нехай хоч повiсять отам проти неба, А я не схилюсь, не скорюсь, не пiду! Була я в мiстечку, побачила вчора На розi, де сад, в ресторанi вони, - Три нiмцi обiдають, дiвчина скора Вино пiдлива║: кушайте, пани! - До тих, до есесiвцiв. Три в капелюшках, Кармiновi губи, паризькi духи, - Сидять з тими нiмцями золото-душки, Лукавлять, жартують, хi-хi да хи-хи. Ви, мамо, ┐х зна║те: Рiта з аптеки, Маруся - зi мною ходила в загiн, А третя ота, що прибула здалека, Жона лейтенантова, знав би то вiн! Вино собi п'ють, за┐дають омлетом, Печенею свiжою. Серце менi Згорiло. - Марусю! - й не дивиться, де там! А потiм, все ж вийшла. - Не тi, каже, днi, Щоб нам гордувати. Буде голодуха, Зима, дорожнеча, - вмирати, чи як? - Чому ж тебе вчили в десятому, слухай, Щоб ти цiлувала оцих запiяк? Ти совiстi, видно, навчилася мало, То вже й похилила гiлля молоде. Он брата твого яке горе спiткало, Ослiплений нiмцем, села не знайде. Невже ти забула? - Ти, Катю, навiщо У душу груддя менi кида║ш? Вiн Погиб чи ослiп, бо душею вiн вище, А я не чекаю людям перемiн. Маруся заплакала з болю й печалi, I жаль мене взяв, що вона, як дитя. - Iз ними, кажу, ти сьогоднi, а далi Буде каяття, та нема вороття, А сором який? Iз чужинцем заклятим Щоб жити? - то краще умри на шляху. Де рiдна земля? Де подруги? Де мати? Невже тобi легко чуття цi продати На ласку чужинцiв, в годину лиху? -I Катря аж зблiдла од гнiву, ув очах Задумливих, синiх, як небо в маю, Заблискало жаром в тих очах дiвочих, Зломилися брови (Марковi по ночах Десь видились, снились у дальнiм краю). - Ганьба яка! - Дочко, - озвалася мати. - То, правда, ганьба. Ти приляж та засни. Стара пiдвелася, бензину пiдляти В коптилку на коминi. - Знать, до весни Ще наших не буде... Ввижались щоднини пй танки побiленi, зiрваний мiст, Розбомбленi, зритi далекi долини I Гриша Коваль, - ┐┐ старший - танкiст. Не те, що забитий, чи, скажем, калiка, Нi, дай бог, живий, але бачить вона, Як син просить пити, жадоба велика, А слова не чути, заносить луна. Уста йому шерхлi, аж важко дивитись, Змарнiв од бойовищ, хоча й не заслаб. Взяла б йому ┐сти, умитись, напитись, За тисячу верст пiшачком донесла б. Сорочку його - не армiйську, дитячу, Бiлену, в волошках, в мужицькiм цвiту, Поклала б на руку синовню гарячу, Не в ту, що стрiля║, а в лiву оту. - Ще наших не буде, - сама собi каже. I важко ┐й з того. Ночами один Приходить крiзь муку, крiзь марево враже. - Устань, мамо! - Хто це? - Це Гриша, ваш син. I зайде вiн в хату несумовито, Танкiсти й полковник з ним, звiсно, як власть. I стане вона йому постiль стелити, Борщу з карасями на Стiл подасть. Отак собi дума║. - Мамо, лягайте, Вже пiзно, а я вам таке ще скажу: За мiсяць, за другий тi нiмчики-зайди Полiзуть не в добра, а в душу чужу. ┐х знищити б! - Нiч повiва║ вiйною, Не спить Катерина з думками улад. I трубить у рiг на полях, за стiною Пожарами буйний, старий листопад. XIII _ Снився сон уночi Ковалисi: Наче по┐зд помiж блискавиць Пробiга║ у димнiй завiсi, Гнуться рейки тугих залiзниць. I цокоче, i свище, i лине В даль, де явiр зелений зачах. З машинiстом сто┐ть Катерина, Теплий вогник сiя║ в очах. А куди ж ти по┐хала нинi? По┐зд мчить в незнайомiй долинi. Ковалиха й пита║: - А руки, Хто зв'язать тобi, Катре, звелiв? Рейки в'ються, як чорнi гадюки, На роздоллi осiннiх полiв. I за тими глухими полями Кличе Катря, i та ще й не та. - Де ви, мамо? Ви чу║те, мамо? Я не ваша, не золота! Я не бачу вас, де ви? Не чую, Наче зроду не знала, диви! На чужих подвориськах ночую, Я вже птиця-синиця, а ви Ще не птиця? пй руку б подати. - Що ми, дочко, неначе слiпi? А земля, не на свято, - заклята, Не зелена - в болотнiй ропi, По колiна засмокту║ тихо, Стопудове на ноги звиса. I нема по┐здiв, Ковалихо, Тiльки нiч i яснi небеса. Катерина, схилившися поруч, Спить, як дiти. На руку - щока. I твоя неутишена гореч Знову серце на бiй виклика. XIV _ За гарматами била негода, За колесами бiгла зима. Катерино, змарнована вродо, Чом од тебе привiту нема? Iз Лебiдки, села за горою, Залишивши дiдiв i внучат, Десь у груднi, ясною порою, Забирали в неволю дiвчат. Iз нажито┐ здавна оселi У тумани, як сивi мохи, У тiрольськi хазяйства дебелi, У баварськi пивнушнi льохи. Не розраду, не спiв, не цiлунок, - Чути матерi крик за верству, Як дожила ти в бiлений клунок Житню чорну хлiбину черству. Ти пiшла з усiма до вокзалу По стернi, де робила той рiк, Бiлу хустку навхрест зав'язала, Яснi кося сховала навiк. Зорi вiшали срiбнi вуздечки Над розореним пахотком меж. "Прощавайте, крутi бережечки!" - Заспiвати хотiла, так де ж? - Не змогла. Заскрипiли колеса, За теплушкою доли i плеса, Перевитi залiзом мости, Кущ калини, прощай i прости! Пiзня груша, медами налита, Бiлий колос незжатого жита, Попелища, густi кура┐, Рiднi люди i села мо┐, Прощавайте! Не ждiте додому У привiтний, у батькiвський дiм. Сива чайка з-пiд тучi i грому Пролетiла над щастям мо┐м. На чужинi i днi неохочi. Полетiла б, куди полечу? Посiчуться там коси дiвочi, Обiрветься мiй голос уночi, Висхнуть очi i то без плачу. Тих очей мо┐х ся║во син║, Брiв тонких голубиний розлiт Втопчуть в порох, у пил, в баговиння Бiля чорних нiмецьких ворiт... XV _ Грудень встеляв голубою габою Землю, рiчки закував у льоди. Що, Кармалюче, робити з тобою, - Темнi лiси та вузенькi слiди! По┐зд сокоче, хита║ться п'янко, Рейки дзвенять, i теплушки повзуть. То ж Катерину, сестру, полонянку, Десь у баварську неволю везуть: Буде ┐й снитися марево станцiй, Хриплих гудкiв розтривожений вий. Брат Олексiй, що пiшов у повстанцi, Жив чи погибший? - Нi, сестро, живий! Тричi вiд смертi вибравсь щасливо, Бився один, а тепер не один. Варить вiн пиво просто на диво, Людям на щастя, а нiмцю - на згин... Став Кармалюк у сво║му загонi (Як вiн зiбрав цю залiзну сiм'ю?): - Хлопцi, засiдлуйте конi в погонi Та заправляйте машини у бронi, Будем сестру рятувати мою. I знову вiтер дме колюче, Квилять на станцi┐ дроти. Ой, Кармалюче, Кармалюче, В яких пiснях тебе знайти! Теплушки сiрi та зеленi, Гудок, мов крик тонкий коня. Осiнн║ сонце десь на кленi Помiж гiлля i вороння. Солдатськi кроки на перонi, Платформи вкритi наокiл. В напiввiдчиненiм вагонi Сидять дiвчата з наших сiл. Ще днi стоять огню i рубки, Iще димлять навкруг кра┐. Куди ж летiти вам, голубки, Фашистом скривдженi, мо┐! Що ти все дума║ш, спершись в одвiрок? Дзвоник дзвенить, калата калаток. Мiра була, - а тепер недомiрок, Воля була, - а тепера куток. Крикнула, сили зiбравши останки, Може та сила й тримала ┐┐? - Де тво┐, Марку, броньованi танки, Де, Олексiю, конi тво┐? Може таке увижатись в безсоннi, Може у казцi казатись, чи нi: Вирвались, вибiгли змиленi конi, Туго вуздечки рвучи рем'янi. П'ять мотоциклiв з пакгауза, з бою, Сiм автоматникiв злiва. - Це ми! От i зустрiнемось, сестро, з тобою! - Тут я, Олексо, отут мiж людьми! По┐зд сiпнуло, вартовi упали, Хмурий ║фрейтор - в багню кров'яну. - Сестро, ти де? Помiж дим i завали, - Сестро, чекай-но! - Над рейки i шпали По┐зд несло в далину, в далину, Мимо га┐в, листвиною занесених, Мимо вiтрiв, темних туч пiднебесених, Мимо шлагбаумiв, будок, мостiв, Сивого вереску, бiлих хрестiв. Далi та далi... Полум'янi пiвнi Крайню теплушку укрили крiзь плач. Вершники мчали iз по┐здом врiвнi, Справа, i злiва, на ристь, i навскач. - Брате Олексо! - Зiрвала хустину, Коси пустила, як мево пожеж. - Катре, домчу, дожену, до загину! - Вiтром вiдносило: - Не