гiркiшого солоду, Ген там з найсолодшого болю Зростала вона аж блакитна вiд голоду I рвалася тужно на волю. Десь там, в найпалкiшому холодi, Ген там, в холоднючiй спекотi, Та║мниця життя вибухала, Золотиста i зiрна насподi. I жахала вона бездоннiстю, I манила вона мерехтливiстю. У закони лягла беззаконнiстю - Та║мничою справедливiстю. Та║мнице буття - моя болiсна рано, Прадавнiй мiй зболений кореню, де ти? Сонця вибухають ранiсiнько-рано Й народжують бджiл, i людей, i планети. Отам, у найвищих глибинах, Отам, у найглибших висотах, Та║мниця, наша вiчна жар-птиця, Наше серце бездонням висоту║... * * * Цi слова - про набитi трамва┐ У вечiрнi просиненi сутiнки, Про зволожене танучим снiгом Вiтряне рiзкувате повiтря, I про слюсаря з смуглим обличчям, Поцяткованим ластовинням, I про мрiйнi i теплi фiалки У спiтнiлiй його руцi. Цi слова - про терпку утому, Що сплива водяними струмками У блискучий цинковий тазик З його ши┐, плечей i спини; Про рожевий ворсистий рушник З ледь вiдчутним тривожачим запахом Молодого жiночого тiла, I про очi, яким вiн привiз Соромливi сво┐ фiалки. Цi слова - про сплетенi руки, Про жагучi шепоти юностi, Що вiйнули з податливих вуст I згубились в розкiшнiй косi дружини. Цi слова - про фiалки щастя, Що порану цвiтуть пiд очима В захмелiлий медовий мiсяць. Цi слова - про нове життя, Що заб'║ться пiд серцем матерi Пiсля нiжного того цвiтiння. * * * Одягни мене в нiч, одягни мене в хмари синi I дихни надi мною легким лебединим крилом, Хай навiються сни, теплi сни лебединi, I сполоха ┐х мiсяць тугим ясеновим веслом. Зацвiте автострада доспiлими гронами, Зми║ коси рожевi в пахучiм любистку зоря. З твого чистого ставу мiж лататтям та Орiонами Ти лебiдкою плинеш у безкресi мо┐ моря. Одягни мене в нiч, одягни мене в хмари синi I дихни надi мною легким лебединим крилом. Пахнуть роси i руки. Пахнуть думи тво┐ дитиннi. В серцi плавають лебедi. Сонно пахне весло. ============================================================== Василь Еллан-Блакитний. Поезi┐ ПIСЛЯ КРЕЙЦЕРОВОI СОНАТИ "Покласти б голову в колiна... Вiдчути б руку на чолi..." Сентиментальнiсть! Хай загине I пам'ять нiжних на землi. Нам треба нервiв, наче з дроту, Бажань, як залiзобетон Нам треба буряного льоту,- Грими ж, фанфар мiдяний тон! Десь там самотня вiолiна Тужливо журиться у млi... Не зупиняться! Хай загине! Йдемо! Пiд маршi. По землi. ПОВСТАННЯ Андрi║вi Заливчому I Де оспiваний задуманим поетом Сивий морок звис над сонним мiстом, - Кинуто Революцiйним Комiтетом, Наче iскру в порох терориста. Наказ дано (коротко й суворо): Вдарити й розбити ворогiв. Спало тихе мiсто i не знало - скоро Звiдкись грiзний гримне стрiл. Над безлюднiстю провулочкiв порожнiх Бiлий ранок опалево плакав. Раптом - п-ббах! - i другий, третiй стрiл тривожний, Кулемет нервово зататакав... Легко так дiсталась перша перемога; Ворога змiшав безумно смiлий напад. Панцирник здобуто... Ах, не йде пiдмога... I серця тривога стисла в чорних лапах. Затремтiв напружено мотор. Мов прирiс наган до пальцiв, Ох, уже стиска║ мiцно коло ворог, Кулi чiтко лучать в панцир. ...А надвечiр - все укрив туман. Снiг лягав (м'яко-м'яко танув...) На зацiплений в руках наган, На червоночорну рану. II Хтось вночi заломить у смертельнiй тузi руки. Наче хвиля, защемить печаль, Жалобнi Шопена звуки Розiлл║, ридаючи, рояль. Душ блакить пекучо повна вщерть; Розгорiлась, ятриться любов'ю: За життя розплата тiльки кров'ю, Тiльки смертю переможеш смерть. III Гарячкове стукав, поспiшав телеграф, Знову кинув iскру комiтет: - Кров горить на наших прапорах, Наша кров. - Вперед! ТИ ПРОБАЧ... Ти пробач менi, любов, маленька дiвчинко, - Я з тобою i нерiвний, i розкиданий. Се тому, що я боям довiку вiдданий, Се тому, що я шаленим бурям рiдний, Що в тебе таке нервове, нiжне личенько... ВПЕРЕД Нi слова про втому! Нi слова про спокiй! Хай маршi лунають бадьорi й гучнi... Хоч нiч обляга║, - та в пiтьмi глибокiй Вже грають-палають досвiтнi вогнi... Товаришi, друзi! Бадьорi й завзятi, кднаймо одсталих плечем до плеча! Гей, хто нам посмi║ шляхи замикати? Горять нашi очi, як вiстря меча. Ми вийшли давно вже у путь нам вiдому, Хай кулi ворожi назустрiч летять. Нi слова про спокiй! Нi звуку про втому! Вмремо, - а здобудем ключi вiд життя. ============================================================== Вiктор Забiла. Поезi┐ СОЛОВЕЙ Не щебечи, соловейку, Пiд вiкном близенько; Не щебечи, малюсенький, На зорi раненько. Як затьохка║ш, як свиснеш, Неначе загра║ш; Так i б'║ться в грудях серце, Душу роздира║ш. Як засвищеш голоснiше, А далi тихенько: Аж у душi похолоне, Аж замре серденько. Зовсiм трошки перестанеш, Лунь усюди пiде; Ти в темну нiч веселися, I як сонце зiйде. Твоя пiсня дуже гарна, Ти гарно й спiва║ш: Ти, щасливий, спарувався I гнiздечко ма║ш! А я бiдний, безталанний, Без пари, без хати: Не досталось менi в свiтi Весело спiвати. Сонце зiйде - я нуджуся, I заходить - плачу: Котру люблю дiвчиноньку, Тi║┐ не бачу. Довго й чутки вже не маю Про милу дiвчину; Цiлий вiк свiй усе плачусь На лиху годину. Не щебечи, соловейку, Як сонце пригрi║! Не щебечи, малюсенький, I як вечорi║! Ти лети, спiвай тим людям, Котрi веселяться; Вони пiснею тво║ю Будуть забавляться. А менi такая пiсня Душу роздира║! - Гiрше б'║ться мо║ серце, Аж дух замира║, Пугач менi так годиться Стогне, не спiва║; Нехай стогне коло мене Да смерть возвiща║. * * * Гуде вiтер вельми в полi! Реве, лiс лама║; Плаче козак молоденький, Долю проклина║. Гуде вiтер вельми в полi! Реве, лiс лама║; Козак нудить, сердешний, Що робить, не зна║. Гуде вiтер вельми в полi! Реве, лiс лама║; Козак стогне, бiдолаха, Сам собi гада║: "Ревеш, вiтре, да не плачеш, Бо тобi не тяжко; Ти не зна║ш в свiтi горя, Дак тобi й не важко. Тобi все одно, чи в полi, Чи де лiс лама║ш, Чи по морю хвилю гониш, Чи кришi здира║ш: Солом'янi i залiзнi, - Яку не зустрiнеш, Снiгом людей замiта║ш, В полi як застигнеш. Одiрви ж од серця тугу, Рознеси по полю!.. Щоб не плакався я, бiдний, На нещасну долю. А коли сього не зробиш, Кинь мене у море! Нехай зi мною потоне, Нехай мо║ горе". ============================================================== Юрiй Клен. Поезi┐ ПРОКЛЯТI РОКИ Поема (Скорочено) Недаром многих лет Свидетелем Господь меня поставил. О. Пушкiн Частина I Якась смутна i невесела осiнь Зiйшла, мов помаранча золота, Над Ки║вом, i олив'янi оси Дзижчали i спiвали з-за моста, Де вiтер заплiтав березам коси I цiлував в розтуленi уста (О спогади терпкi i непотрiбнi Про тi роки жорстокi i безхлiбнi!). Як прикрашали чорнi грона дiр Оту струнку червону колонаду, Той almae matris царствений ампiр! I в пустку Микола┐вського саду Збирались слухати музику зiр Мiж сивих хмар махорочного чаду Стрункий убивця, злодiй та естет, I вiрш модерний там читав поет. Високий цар в застiбнутiм мундирi, Чи┐м iм'ям наречено бульвар (Що декабристам винiс грiзний вирiк) Зслизнув з пiднiжжя вниз, i бруду шар Укрив його: вже мiсяцiв з чотири Валявся там i лiчив кроки пар. Вiдбиту голову котили дiти I в царський тулуб лазили смiтити. Ночами заграва тривожних днiв Лягала злотим вiдблиском на банi. Шалений велетень в лiсах ревiв I рвав повiтря на шматки багрянi. Вже й полюбивсь менi джмелиний спiв, Що в небесах вирощував геранi, Та маму нiжно зводив я в пiдвал, Ховаючи вiд тих вогненних жал. О златоглавий мiй! Не раз голота Татарська пила твою чисту кров, Не раз знущалася з тво║┐ плотi, Та духу твого варвар не зборов. Невже ж навiк зчорнiла позолота Тепер нiким не пещених церков, Що викоханi мудрiстю варяга, I висушила горло вовча спрага? Та чи ж не кращими були тi днi Без дров, i без електрики, й без хлiба, Коли ввижались марева яснi, Анiж тепер, коли душа в нас нiби Трiпоче й б'║ться на безводнiм днi! Так пiймана гачком нехитра риба На мотузку, протягнутiм мiж жабр, Танцю║ те, що зветься danse macabre[1]. Тодi ж поет не звався ще "холу║м" I за пайок не продавав свiй хист, Як той альфонс, якого ми вшану║м, Петлю йому скрутивши iз намист. Так ми минуле iдеалiзу║м. Хай свiтиться воно, як аметист! Тодi в кларнети ще трубив Тичина, I кликав Рильський в синi далечини. Блажен, хто гордо кинув рiдний край I з посохом в руцi пiшов шукати На чужинi незнанiй дальнiй край, Куди веде його весна крилата. Та тричi той блажен, який за чай I хлiб теж не схотiв себе продати, Але, минаючи тропу розлук, Зостався, щоб зазнати хресних мук... Пригадую пiдвал чеки в Полтавi, Де я колись години три чекав. Лилось крiзь шиби свiтло золотаве, I я затертi написи читав На вапнi стiн... Нiхто у книгу слави Тих смертникiв iмена не вписав, Що звiдси тим, якi живуть на свiтi, Сво┐ останнi креслили привiти: "Чекаю розстрiлу. Петро Палiй". - "Сьогоднi вмру за тебе, мiй народе. Iван Мазнюк". - "Кiнець. Нема надiй. Прокляття шлю катам. Василь Макода". - "Живiть i не зрiкайтесь гордих Мрiй, О ви, кому ще свiтить сонце вроди. Михайло В'юн". - "Марусi мiй уклiн. Iду на смерть. Манюра Валентин". Високий мур чекiстсько┐ в'язницi Тодi мене на мiсяць порiднив З гуртком людей, що в них серця, як птицi, Летiли до невиданих ра┐в, Дарма що смертний холод пм в зiницi Уже блакитну вологiсть улив. Було нас шiстдесят, i нашi спiви Цвiли... як у саду куркульськiм сливи. Здавалось, що спадала з душ кора I срiблилася бiла древесина, Коли, мов грiм, лунало "Не пора" I в такт здригалися в'язничнi стiни: Веселий бог виплескував з вiдра Злотавий плин, чистiший вiд бурштину. Та завжди вправи тi, мов чорний квiт, Урочисто вiнчав нам "Заповiт". О, чи ж не всякий з нас усе, що схоче, Спови║ в найлiричнiший туман I в найбридкiшому знайде уроче? Тож на обiд нам ставили казан, В якому плавали воловi очi, I кожне вiдбивало, як екран, Веселi вiкна камери, й, мов спомин, Блищав у кожнiм сонця лiтнiй промiнь... Де, де тепер завзятий Венгереш, I де розстрiляний Iван Фещенко? В чи┐х серцях ти спогадом цвiтеш? I ти, що каламутнi пив оденки, Аж поки згодом не загинув теж, О приятелю мiй, Грицько Кульженко, Що в захватi з вагону свiй кашкет Шпурнув в поля, де пах липневий мед? Коли забрязкав конво┐р ключами I перед нами дверi розчахнув: "Не на допрос, а выходи с вещами!" Це ти нам застережливо гукнув: "Гей, хлопцi, без речей виходьте, самi, Щоб ┐х проклятий кат не потягнув"! Бо думав, що нас поведуть на страту, (Або "на коцку", звикли ми казати). Ми добре знали смертницький звичай... Задушна нiч у мрячному пiдвалi. Зненацька крик: "Виходь i все скидай!" За подорож у край, де "нiсть печалi", Ти одяг катовi лишав "на чай". В потилицю, мов грiм. А потiм клали, Поважно, всiх шикуючи до куп, З мистецьким хистом труп на мокрий труп, Я не забув той натовп навiжений, Що смертникiв чекав бiля ворiт... Тi матерi, жiнки i нареченi... Вгорi, мов розпачу кривавий квiт, Гойдало сонце райдуги скаженi. А нам, щасливцям, у широкий свiт Воно, пульсуючи життям, жагою, Прослало злоту стягу над водою. Нас виглядали i зорили шлях Старi жiнки, спираючися о тин, I нам, щоб ми пройшли по килимах, Пiд ноги кидали шматки полотен. А пiд селом, назустрiч, у житах Йшов на чолi сiм'┐ отець Суботiн I у руках, пiднятих догори, Нам серце нiс, немов святi дари. Але в тюрмi я, мов дитя у школi, Навчивсь кохати сонце i життя. Який чудовий перший день на волi, Коли, черкнувшись гранi небуття, Ти знову чу║ш спiв женця у полi, Мов вiн тво║ вславля║ вороття! Десь у садках п'янкiше пахнуть квiти, I самi хиляться до тебе вiти. Стрункiшi стали постатi дiвчат, I по-новому свiтяться ┐м очi. А в небесах, де тиша й вiчний лад, Застигло все в прозоростi урочiй, Мов гра║ вiдблиском господнiх шат... Хiба ж не кожен славити охочий, Коли вiд катово┐ втiк руки, Романтику криваво┐ чеки? Частина II Тепер кати не ходять у китайцi, Нi Лацiса, нi Петерса нема, Бо з моди вийшли латишi й китайцi. Тепер органiзована чума Нас винищить, як бiлогузих зайцiв: Скоривсь нам пес та тварi всяка тьма, Але страшнi ще комарi й мiкроби, Тi носi┐ всiляко┐ хвороби. Ми все вперед iдем, i скрiзь прогрес. Давно не правлять нами вже монархи, I ║ жерцi кривавi чорних мес, Але попiв позбавлено ║пархiй, I в наркоматах, як звелiв Зевес, Вже креслять дерево нових ║рархiй, Яке пригорне пiд гiллясту тiнь Пролетар'ят майбутнiх поколiнь. Що успадковано вiд давнiх-давен, Тепер за димом-попелом пiшло. В життi, позбавленiм легенд i слави, Жарким залiзом випекли дупло, Щоб нам Сучасне, нищачи наш травень, Тисячогромим вихором ревло. У порожнечi тiй - кубло дракона, Що iз людей майстру║ грамофони. Вiн оком пильно стежить кожний крок. Вiн по ночах за Лисою Горою На соромiцький склику║ танок. Сповивши ката пурпуром героя, Звелiв вiн, щоб не мали ми думок, Якi не ║ стандартного покрою: Замiсто нас хай мислить колектив, Що нам у черепах все уложив. Вiн - стоголовий звiр, нi в чiм не винний. Вiн скрiзь понаставляв сво┐х iкон. Вiн правду нам да║, для всiх ║дину, Нехибну й непомильну, як закон; I ми ┐┐ шану║м аж до згину. Склепля║ очi нам червоний сон, I крутяться невпинно каруселi, Де ми -страшнi фiгури в грi веселiй... Йому на кабель мало наших жил. Нi слово, анi чин його не зрушать, Йому не досить наших утлих тiл: Йому до дна вiддати треба душу, Щоб вiн пообтинав ┐й рештки крил I "древо мислено" трусив, як грушу, Щоб, розкро┐вши скальпелем нам лоб, Вiн кожну думку брав пiд мiкроскоп. I, охоронник юдиних традицiй, На батька вiн нацькову║ дiтей. Заслiплюють нам мозок блискавицi Його у пiтьмi зроджених iдей. Мовчати ти не смiй: спiвай, як птицi, Хвалу йому труби i в бубон бий, Бо, суючи до рук блюзнiрську лiру, Вiн роздере губу i рот Шекспiру... З казок ми зна║мо, що тiльки гад Завжди бував столикий i сторукий, Бо сам не мав лиця; i смрадний чад Вiд нього йшов. Вiн брав людей на муки, В тiла i душi ┐м впускав свiй яд... Але являвся витязь срiбнолукий, I враз - межи очi, в казан чола Влучала змiя пущена стрiла. Так дiти дивляться, як ви: безслiвно, Та з запитом настирливим в очах: "А чи ж прийде вiн, ясний, богорiвний, Який не знав нiколи, що ║ жах? Чи прийде вiн, щоб визволить царiвну?" Життя i смерть у казкаря в руках... О дiти, пiзно вже, а вам не спиться; Нехай ввi снi ця казка вам досниться... Я не хотiв вас байкою втiшать, Якою тiшимося на дозвiллi: У саме серце думав я влучать Рядком, напо║ним огнем i бiллю, Чи враз стривожити спокiйну гладь Скаженим фе║рверком божевiлля... Та часто казка правдою ста║: Що не було, iсну║, квiтне, ║. Нехай же древн║ полум'я не гасне, В якому я, згоряючи, горю, Бо воля здiйсню║ той сон прекрасний, Що людству снивсь пiд досвiтню зорю. Суворим зором дивиться Сучасне, Коли йому я ладан свiй курю. Нехай же знов воно в права вступа║, Нехай ножами серце тне i кра║. Хто знав, хто вiв смертям i стратам лiк? Де фiльм, який вам показав би голод, Отой проклятий 33-й рiк? Який спiвець поему склав про холод, Чи розповiв, як то людей в наш вiк Крушив i чавив пролетарський молот? В скiлькох кровях купаючи той герб, Жнива справляв на людськiй нивi серп? О, скiльки раз по мiсту "чорний ворон" Шугав, зi сну хапаючи людей, Коли вставала пiтьма чорним бором, Зiтхаючи пащеками ночей! I падав присуд, скорий чи нескорий, Во славу ще не здiйснених iдей, Що ┐хнi гасла вкрили дверi храмiв, Що ┐хнiй намул свiт роками плямив. Але нехай в нерадiснiй добi Вогняним квiтом квiтне давнiй спомин - Слова, спiвцем проказанi в журбi: "Нi соколу, нi кречету лихому Не ляжем на поталу, й не тобi, О чорний вороне!" В багрянiм громi Ревла небесна твердь. Як i тодi, Ряхтiли гриви ржавi i рудi. У тi роки велико┐ ру┐ни Такий рясний, нечуваний врожай Послав Господь нещаснiй Укра┐нi, Якого доти ще не бачив край. I знову доля в грi мiнливо-змiннiй Ненатлi орд, ненажеровi зграй Все кинула на пожру i поталу Та реготом безгучним реготала. Зерно у купах прiло пiд дощем. Кудись у море, в безвiсть, за границю, Щоб насадити скрiзь цей наш едем, Немов витрiскуючи iз криницi, Переливаючись рiдким вогнем, Текло струмками золото пшеницi. Ми тiльки бачили той тьмяний блиск, На горлi ж ми вiдчули пальцiв стиск. Тодi дурнi Грицьки i Опанаси Вмирали, як у зливу комарi. Тодi по селах ┐лось людське м'ясо, I хлiб пекли з розтерто┐ кори. Дивилися голоднi дiти ласо На спухле тiло вмерло┐ сестри. Так ми, хоч i покинули печери, В двадцятiм вiцi стали людожери. Натуживши охлялi рештки сил, Тi трупи, що недавно поховали, Викопували потай iз могил. Одежу з них, грабуючи, здирали. Чи ж не складали падло до барил I не витоплювали з мертвих сало? Тодi по хлiб до мiста йшов селюк I там лягав, вмираючи, на брук. В той рiк познищувано всi собаки I повиловлювано всiх котiв. Та це пусте... це тiльки шум i накип На поверхнi схвильованих часiв. Не слало небо нам тривожних знакiв, Нам хвiст комети жаром не пашiв. Нi, нi, у мертвiй тишi летаргiчнiй Спливали ночi нам, як сни магiчнi. Клекоче нам розпечене нутро. Хто вичерпа║ нам шоломом горе? Хто в душу нам плесне дощу вiдро? Або який архангел винозорий З свого крила позичить нам перо, Щоб ту скажену гру фантасмагорiй Ми записали на блакитнiм тлi, Де лiтери горiли б нам у млi? Якi багрянi й грiзнi епопе┐ Нащадкам мiг би генiй розгорнуть, Якби писав вiн кровiю сво║ю, Плеснувши нам в лице ту каламуть, I змалював нового фарисея I до Голготи страдницько┐ путь! Але всi казнi, гибелi i втрати Не перечислити й не зрахувати. Та, щоб не потомитися украй, Нехай читач перепочине трошки. I, щоб забути пролетарський май, Хай меду рiдного скушту║ ложку: Йому на очi я зведу той рай, Де усмiхаються в житах волошки I понад степом сонце золоте Завжди старою барвою цвiте. Там кетяги рожево┐ калини Цяткують ┐й коралями сувiй, I дише в нiздрi духом полонини Мiж пальцями розтертий деревiй. Там вранiшня зоря й свiтанки синi Щоранку сходять у красi новiй. I десь на дзеркалi нiмо┐ тишi Дзвiнке весло сво┐ узори пище. Там, перепрiвши у гарячих снах, Посеред вод безмовних i широких Татарське зiлля пахне у ставках. Там днi шумлять i плещуть у потоках. Там золотом соломи свiтить дах. Там жаби мирно кумкають в осоках, I, не пiдпавши пiд нiчний декрет, Росте собi на волi очерет. Там вi║ вiтер у просторах диких I пахощi терпкi несе нам з круч. В рiвнинах неосяжних i великих Там вiщий мiсяць сходить лiворуч... I чисте срiбло лл║ться в чистих рiках, I тане в небi журавлиний ключ... Про це ще по-росiйськи скiльки мога Писали Олексiй Толстой i Гоголь. А про красу заквiтчаних долин, Про любi серцю комишi i хащi, Про те, як пахне на межi полин, I про вигнанця долю злу й пропащу, Який не бачить рiдних луговин, - За мене ще майстернiше i краще Вам оповiв би половецький хан, Якому хтось дав нюхати ║вшан. Частина III Початку ви не ждiть у цiй поемi. Це тiльки вступ. За звуком лл║ться звук. Мов рибки золотi, iскряться теми I брижами сковзять менi мiж рук. Не я ж уславив квiт фiлософеми й Нап'яв тятивою спiвучий лук: В пекучий день, коли пахтять ясмини, Читайте, друзi, "Чумакiв" i "Сiно". Не я, а мiй далекий побратим... Це вiн горазд октавами спiвати. "Poetae maximo" (я згоден з тим!) Раз Зеров написав йому в присвятi. Чи ж означало Maximus[2] - "Максим"? Чи, може, мало слово те вiддати Ту найприкметнiшу з усiх прикмет, Якою визначався наш поет? Це ж вiн запалював гарячi квiти, Якi кресали iскри в нашу кров. Це я б про нього мусив говорити, Що у змаганнi лебедя зборов: "Аще кому хотяше пiснь творити, Тогда пущашеть десять соколов". Чия ж рука здушила спiв у горлi, Що вiн забув i лет, i клекiт орлiй? Це ж доля всiх: вiддати божий дар, Що ранками кропили чистi роси, Вовчицi на поталу, й срiбний чар Розвiяти... З нас зайди горбоносi Ще виховають добрих яничар, I час прийде, що вiрнi малороси За хлiб i цукор, жир i дрiбний крам Ще голови стинатимуть братам. Вогнем я в серцi випiк лютi вчинки: З убивць водою цiлого ставка Не змити кров невинного Косинки, Не воскресити мертвого Близька. На нашiй нивi справили дожинки, Щоб не лишилось нам нi колоска. Хай ложем буде нам стерня колюча, Коли нам ордер на життя усучать. А де ж, де ж ви, кому в дiжки без ден Струмлять i котяться роки в неволi, Що не згадаю й ваших я iмен, Щоб не згiршити вам страшно┐ долi, Що зникли вже за овидом ген-ген I крутитесь у божевiльнiм колi По руднях, i болотах, i лiсах, Де гаврами гаса║ голий жах!.. У вiк наш лагiдний спочатку костi Нам переб'ють осиковим цiпком, А потiм, зжалившись, позичать костур. Десь пiд заметами, окутий льдом, У морi бурянiм ║ дикий острiв, Де ще святi, спасавшись, ┐ли жом, Де й ми, в грiхах покаявшися самi, Зага║м час молитвами й постами. Шумить, шумить тайгою чорний бiр, Як i шумiв колись за Миколая. Очами ще не мiряний Сибiр Тепер я криком радiсно вiтаю. Усiх, хто йшов шляхами ясних зiр, В дрiмуче лоно радо вiн прийма║: Тут нацi┐ краса i гордий квiт З уламкiв корабельних творить мiт. Брати мо┐ в далекому вигнанню, Що ваших голосiв давно не чуть, Яким прийдеться, може, до сконання В душi коняти гнiв, важкий, як ртуть! Мужайтеся, блукаючи за гранню, Якщо не дано вам рушати в путь. Якби ж то вам, серця одягши в кригу, Згадати шлях, яким помчався Iгор! Якби ж я Овлуром для вас мiг стать I вам коня пiдвести за рiкою! Якби ж я свистом гасло мiг подать, Чекаючи за темною тайгою! Щасливий сон: сурма, мечi i рать, Степ шелестить високою травою I вже пiд радiсний весiннiй дзвiн Веселим шумом нас стрiча║ Дiн... З рясного рогу я вам сиплю перли, Мов буйнi ягоди iз повних фон. Пождiть, ще з'являться корони, берла... Хiба ж поету писаний закон, Коли стара романтика не вмерла I прибира║ геро┐чний тон! То ж раз у раз я без аеростата Iз хмар на землю мушу повертати. Хай вславлю ж вам тепер мандрiвний шлях Тих безпритульних хлопцiв, що до Криму З Москви зайцями котять в по┐здах, Якi в морозяну, холодну зиму В асфальтових ночують казанах. Куди, пiвголi, пiд плащами диму Просту║те ви, армi┐ дiтей, Дорогою незнаних одiссей? Хай ще уславлю вам тi хлiбнi черги, Куди щодня включав нас автомат, Що з нас викачував ставки енергiй I кидав нам не випечений шмат. Ми не дiстанем на пальто i дерги, Та вибiр ║ рясний губних помад, I, може, ще для "ран душевних" мазi Ви купите у дами на квбазi. А хочете, вiзьму ще нижчий тон, Щоб вiршем вам уславити - калошi. Хоч глянець ┐х не той, що у корон, Але ж вони, звичайно, рiч хороша, Бо як без них з солом'янських багон, Коли на вiзника нема║ грошей (Та й рисакiв скасовано давно!) Приплисти на Хрещатик у кiно? То б пак... я помиливсь, новi ж бо назви Тим вулицям надавано. Слова ж Старi на язицi сидять, мов язви. "Хрещатик" не кажiть: це саботаж. То ж вулиця Воровського. Наказ ви Чи ж не читали? Шепчете: "Блямаж?" А селянин, якому це не важе, Iнакше як "Злодi┐вка" не каже. Касу║м назви ми, i мило, й чай, Але парфумами ряхтять вiтрини. Отож парфумiв в ванну наливай, Пiрнай в гелiотропи i ясмини, - I чим тобi це не тропiчний рай? Нехай у пахощах безсмертних гине Нiким не пiймана тифозна вош! Але ж пора вертатись до калош... Сов║тський дощ iз хмар сов║тських хлюпав, I йшов я в сорабкоп (без пiдошов), Щоб там купити пару мокроступiв, Але ж на праву ногу не знайшов, Для лiво┐ ж сфабрикували купу. Там гнiв жiнкам у лиця кидав кров: "Невже ж обути нам самi лiвицi, А правiй тюпати без ногавицi?" Дурнi жiнки! Який в розпачi сенс? Якби ж то ще були "калошi щастя", Якi описував нам Андерсен, Що досить тiльки ноги в них укласти, I зразу вiд шакалiв чи гi║н Ти геть летиш у iнший час - та й баста: В середньовiччя, Грецiю чи Рим, Забувши, як пахтить вiтчизни дим. Але не раз у тiм пахучiм димi За┐жджi гостi, що плекали чвань, - Ось Бернард Шоу та iншi "побратими" В'ялились на поживу, як тарань, Мандруючи, як Катерина в Кримi, По килимах, покладених на твань. I рiдко спостережливiше око Допитливо зорило дно глибоке. Тож раз, так само в Ки┐в прикотив, Вшанований в Москвi Панайт Iстратi, I кожний ладаном йому курив, А Держвидав - хоч був скупий на трати - У гостя всю продукцiю купив (Вже писану i ту, що мав писати). Хто тiльки був письменник чи поет, Дiстав тодi автограф i портрет. Та, опинившись ледве за кордоном, Правдивий грек метнув перунний грiм I сповнив свiт отим потужним дзвоном, Який луною гув у вухах всiм. Тож як ураз пiдлiг вiн заборонам! Як з страхом тi, що зналися iз ним, Зi стiн портрет дарований здiймали I аж на саме дно шухляд ховали! О милi гостi з захiдних кра┐в! Нехай за приклад буде вам Iстратi. Невже ж у вас ще не клекоче гнiв? Нотуйте все: знущання, крики, страти, Щоб потiм гулом праведних громiв Облудного напасника скарати! Хай не заслiплять вас зухвалий блиск Самореклами, вигода i зиск. Та вас майстерно там вiзьмуть на кпини I всiх обдурять, як селянських баб. Покажуть вам, як крутяться машини, I вигадають тисячi приваб. I вас, цiкавих з розумом дитини, Не вийде стрiнути "столiтнiй раб". Чи ж зна║те, що в затисках металу Самi машинами давно ми стали! Колеса крутяться у ритмi днiв, Яких нiхто не лiчить. Довгi паси Пересуваються пiд крик i спiв Сирен. Давно не люди ми, а маси, I в лабiринтi башт i перспектив Чиясь рука незрима сонце гасить... А серце в нас пропелером: "Дзiнь-дзiнь!", Змагаючись даремно в височiнь. Та пориву не збудешся нiяк ти. Не можуть мрiй, що ┐х плека║ дух, Нам замiнити статистичнi факти. Симфонiю, яка чару║ слух, Нам не заступить i найкращий трактор. Як не старайсь, щоб той вогонь затух, Який в мiзку нам барвами пала║, - Вiн жеврi║ й на мить лиш пригаса║. Але думки нам забрано в полон... Щоб потекли вони одним рiчищем, Механiзацi┐ страшний закон Кладе межу i в захватi найвищiм, I муз стрижем ми пiд один шаблон. Так ми нещадною рукою нищим В душi насаджений господнiй сад, Сповитий нами у фабричний чад. Зате у нас держава квiтне знову. Пiд маршiв i машин ритмiчний такт Ми творим нацiю ново┐ кровi. Вже душi нам покрив червоний лак. Вкра┐нiзовано всi установи, I Шльойме став не Шльома, а Щупак: Ми кожному, - нехай, як хоче, зветься, - До голови чiпля║м оселедця. Бiс ║ найнебезпечнiший тодi, Як святобливу постать прибира║: Чи старця, що ступа║ по водi, Чи янгола, що крильми помава║, I все лукавство в бiлiй бородi Чи в бiлих шатах святостi хова║. Так дружньою рукою хижий друг Iз нас вичавлю║ поволi дух. Тож не страшнi нам вороги одвертi, А тi, що з рiдним словом на вустах, Iдуть до нас, щоб душу нам роздерти, I сiють терни розбрату в серцях. Та тiльки доля гiрша ще вiд смертi Спобiгне тих, якi згубили шлях... Хвалю я ворога, що, забороло Пiднявши, ставить чоло проти чола. ... 1937 [1] Танець смертi (фр.). [2] Найбiльший (латин.). СКОВОРОДА Пiти, пiти без цiлi i мети... Вбирати в себе вiтер i простори, I лiс, i лан, i небо неозоре. Душi лише спiвать: "Цвiти, цвiти!" Аж власний свiт у нiй почне рости, В якому будуть теж сонця, i зорi, I тихi води, чистi i прозорi. Прекрасний шлях ясно┐ самоти. Iти у снiг i вiтер, в дощ i хугу, Бо, може, це нам вiчний заповiт, Оцi мандрiвки дальнi i безкра┐, I, може, iншого шляху нема║, Щоб з хаосу душi створити свiт. ТЕРЦИНИ Коли тебе сурма сво║┐ туги Покличе знов у дальнiй рiдний край, Де ждуть тебе безчестя i наруга, Слова над пеклом Дантовим згадай: "Сюди йдучи в скорботу i вiдчай, Надi┐ мусиш знищити дощенту". Гамуй, мандрiвнику, смертельний жах, Коли в душi погасиш сiрий день ти I сонце змеркне в чорних небесах. Нехай мовчазний i сумний Вергiлiй Тобi пiде назустрiч у степах I в синiй край Шевченкових iдилiй Нехай веде до мiст i дальнiх сел, Де чистi весни й нам колись зорiли. Вважай за магiю страшну чисел: Ось пекло, це землi частина шоста, А край зелених верб i пишних зел, Що скрiзь його покрила вже короста,- Останнiй в пеклi круг, дев'ятий круг. О фабрики й кремлi з людсько┐ кости! Не спокiй лагiдний - безладний рух, Де хаос в димi чорному регоче I вбила хiмiя безсмертний дух. Склянi, напiвзакрижанiлi очi Тих матерiв, що власних немовлят Жеруть iз голоду! О бенкет ночi, Що над землею стеле чумний чад! О мертвих тiл багрянi гекатомби! Що звалося "душа", "зоря" i "сад" - Все втиснуто в трикутники i ромби. До пiснi кожно┐, до всiх думок Рука диявола чiпля║ пломби. I ти, ти - лиш вiдiрваний листок, Якого кружить невiдома влада, Затягши в свiй безсоромний танок. В дев'ятiм крузi пекла чорна зрада Реве, роззявивши сто тисяч пащ, Шмату║, рве, року║ на загладу. З лобiв тих пащ рогами сотнi башт Ростуть i в морок зносяться високо, А в башти кожно┐ крiзь пiтьми плащ Тебе чату║ невсипуще око... Тiкай, тiкай i не життя рятуй, А душу, й, вийшовши в простiр широкий, Вiтай незнану долю, як сестру, й Вдихай у себе волi вихор п'яний, Кущi чужi i каменi цiлуй. Зостанься безпритульним до сконання, Блукай та ┐ж недолi хлiб i вмри, Як гордий флорентi║ць, у вигнаннi. Та перед смертю дiтям повтори Ту казку, що лишилася як спомин Прадавньо┐, забуто┐ пори, Як у грозi, у блискавицi й громi Колись страшну почвару перемiг Святий Георгiй в ясному шоломi... I як дракон, звитяжений, полiг. БЕАТРIЧЕ I Тебе спiвець, пiднiсши понад зорi, Таким безсмертним свiтлом оточив, Що досi ще крiзь далечiнь вiкiв Пронизують нас променi прозорi. Як жадiбно ти ловиш, темнозора, Пливке, як пух, летюче листя слiв, Коли дзвiнкi дощi мо┐х рядкiв Шумлять, немов осiннi осокори. Що всi скарби, затопленi в морях! Раптову радiсть i той блиск дитячий, Який спалаху║ в тво┐х очах, Не промiняю нi на що: неначе Блакитний мiсяць, виплива з долонь Тво║ волосся чорне й смагла скронь. II Ти вся ще провесна, о Беатрiче! В тобi все свiтло ранкове зорi, Що ним спiвцi, поети й малярi Колись наситили середньовiччя. Ще першi сльози радостi й горичi Дрижать, як на березовiй корi, Але вже славлять янголи вгорi Тво║ iм'я, благословенне тричi. Поглянь, тепер тво┐ всi ночi й днi Круг тебе дивним сяйвом заяснiли I заслiпили нас, мов крила бiлi: Бо серед скель в похмурiй тишинi Сво┐х терцин холоднi дiаманти Тобi вплiтав у шату темний Данте. ============================================================== Лiна Костенко. Поезi┐ МАРУСЯ ЧУРАЙ Iсторичний роман у вiршах ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА Роздiл I Влiтку 1658 року Полтава згорiла дощенту._ Горiли солом'янi стрiхи над Ворсклою._ Плавились банi дерев'яних церков._ Вiтер був сильний. Полум'я гуготiло._ I довго ще лiтав над ру┐нами магiстрату_ легенький попiл_ спалених паперiв - всiх отих книг мiських Полтавських,_ де були записи поточних судових справ._ Може, там була i справа Марусi Чурай?_ Може, тому i не дiйшло до нас_ жодних свiдчень про не┐,_ що книги мiськi Полтавськi "през войну,_ под час рабованя города огнем спалени"?_ А що, якби знайшлася хоч одна,- в монастирi десь або на горищi? Якби вцiлiла в тому пожарищi - неопалима - наче купина? I ми б читали старовинний том, де писар вивiв гусячим пером, що року божого такого-то, i мiсяця такого-то, i дня, перед Мартином Пушкарем, полковником, в присутностi Семена Горбаня, що був на той час вiйтом у Полтавi, перед суддею, богом i людьми Чурай Маруся - на пiдсуднiй лавi, i пiв-Полтави свiдкiв за дверми. I загула б та книга голосами, i всi б щось говорили не те саме. I чорнi бурi пристрастей людських пройшли б над полем буковок хистких. Тодi стара Бобренчиха, вдова, суду такi промовила б слова: - Пане полковнику i пане войте! Ускаржаюся Богу i вам на Марусю, що вона, забувши страх божий, отру┐ла сина мого Григорiя. I втеди син мiй Григорiй наглою смертю вмер, на здоровлi перед тим не скорбiвши, през отру║ння i през чари бiсовськi. То вам, панове, правдиво, пiд сумлiнням, кажу i людьми те освiдчу. Оскаржену Марусю Чура┐вну тодi суддя суворо запитав, - коли, чого i для якой причини таке незбожне дiло учинила? Але вона нi слова не сказала, усправедливлень жодних не дала, тiлько стояла, яко з каменю тесана. Тодi громада загула прелюто: - Вона ж свiй злочин визнала прилюдно! Бо, як до Гриця, мертвого, припала, казала все - як зiлля те копала, як полоскала, як його варила i як уранцi Гриця отру┐ла. Вона ж спiвала, наче голосила, на себе кари божо┐ просила. Спiвала так, як лиш вона умiла! А потiм враз - неначе занiмiла. Тодi ми, вряд, упевнившись на дiлi, що Гриць умер, отру║ний, в четвер, предать землi звелiли до недiлi, прийнявши справу кримiналiтер. Убивницю ж, Марусю, до росправи скрiпить в'язéням города Полтави. Бобренчиха ж, та зацна удова, нехай на бога в горi упова та настановить свiдкiв, вiри годних, не пiдозрéнних у проступствах жодних. Аби по правдi свiдчили про злочин, що тут убивцi iншого нема, бо то не ║ ще доказ остаточний, якщо пiдсудна визнала сама. На то ставши, Параска Демиха, в лiтах подейшлих, зiзнала: - кдну душу Богу ховаю, а було так. Недавнечко, о пiвнях, вийшла я... - ...трусити Левкову грушу,- пiдказав хтось. - Панове суддi. Лесько Черкес мене на цнотi змазу║! Тодi ми, вряд, казали-сьмо Черкесу i всiм такóж особам принаявним, щоб мову свiдкам не перебивали, пон║важ будуть випханi iз ратушу, а дверi будуть взятi на скабу. - Отож, кажу, недавнечко, о пiвнях, коли я вийшла глянути знадвору, бо щось менi ускочило в димар, - дивлюсь: Грицько верта║ться додому. Iзвiдки б то? Ще й наче напiдпитку. Якийсь такий, нiяк не вдягне свитку. То я й питаю, ми ж сусiди: - Гей, це де ж тебе так, хлопче, забарило? - Та, чарку випив, там, в одних людей. Чогось так бiля серця заварило. Коли ж невдовзi чую -- у Бобренкiв великий гвалт. То я туди городом. Лежить Грицько, увесь уже посинiв, хрипить, здрiга║, роздира║ ковнiр. А я кажу Бобренчисi: ой кумо, ой кумо, це запитяна хвороба! I що ми вже Грицьковi не робили,- вишiптували, терли, iзсилали, свячене зiлля клали пiд потилицю, водою мили i переливали хоробу на бобренкiвського пса, - не помогло. Ще й щось таке балакав! Там хто стояв, то мало хто не плакав. В таких походах куля обминула, не подолала вражеська рука, щоб де? аж дома! дiвка пiдманула, стру┐ла геть такого козака! I от лежить у гробi в чорнобривцях, на смерть убит. А тая чарiвниця... - к докази, що це вона дала пиття? - А хто ж би ще тру┐в Бобренка Гриця? Кому вiн ще так знiвечив життя? Тодi на вряд був ставлений Фесько, млинiв дозорця скарбу войськовóго, що пiд боязню божою признав: - Панове суд! Того я добре звiсен. Як що не так, беру на душу грiх. Цю дiвчину разiв, мабуть, iз вiсiм коло млина вночi я спостерiг. Над Ворсклою з небiжчиком стояла. Ну, тобто вiн ще був живий тодi. I що воно, гадаю, за проява - двi тiнi, млин i мiсяць на водi. Менi-то що? На це ж нема заказу, стояння - дiло добре загалом. А я таки чогось подумав зразу,- аж де зiйшлись, чого б то за селом? А якось бачу - щось майнуло з греблi. Шубовснуло - аж зойкнула вода. А я ж туди i нiг не дотереблю. Ну, думаю, втопилась, от бiда. То добре, що Iван тут нагодився та витяг iз води напiвживу. Бо там колись мiй шурин утопився, то гибле мiсце, я й не допливу. Суддя сказав: - Усе це прикро, справдi, i тi млини, i втоплений шуряк. Але ж ми iншу розгляда║м справу - не як топилась, а тру┐ла як. Тож свiдок мовив трохи не до дiла. Тут треба чiтко провести межу. - То я ж не бачив, як вона тру┐ла. А як топилась, - бачив. То й кажу. Тодi Бобренчиха становила iнших осiб, числом сiмнадцять, а з тих сiмнадцяти ма║ п'ять, котрi до присяги годнi будуть. Ну, тi сказали, що Маруся - вiдьма, що у Полтавi гiршо┐ нема, що всi це знають, i по нiй це видно, i що вона ж спiвала i сама: "Котра дiвчина чорнi брови ма║, то тая дiвчина усi чари зна║". I то ж вона наврочила, нiвроку, що покалiчив Савку Саврадим. Умi║ перекинутись в сороку, а то виходить з комина, як дим. - Панове суддi, я прошу пробачення,- сказав Горбань з паперами в руцi.- З'ясую стисло свiдкам звинувачення, щоб не збивали суд на манiвцi. Козак Бобренко, на iм'я Григорiй, ║диний син достойно┐ вдови, котора зараз у такому горi, що не схилить не можна голови,- чотири годи бувши у походах, нi в чiм нагани жодно┐ не мав. Був на Пилявi, i на Жовтих Водах, i скрiзь, де полк Полтавський воював. А це улiтку повернувсь додому, в хазяйство, пiдупале за вiйну, i, як годиться хлопцю молодому, хотiв ввести у дiм собi жону. Отож нагледiв дiвку, собi рiвну, дiзнавши, певно, що i вiн ┐й люб, Грицько посватав Галю Вишнякiвну, повзявши намiр брати з нею шлюб. Чурай Маруся, що його любила, любила, справдi, вiрно i давно, тодi його iз ревнощiв убила, пiдсипавши отруту у вино. Чи це свiдомо, чи пiд впливом хвилi, як не було, а ревнощi - це сказ. Так стався злочин. Хлопець у могилi. I от сто┐ть убивниця пред нас. Страшна, панове, приточилась справа. Хай стане совiсть на сторожi права! Порадившись, звелiли ми пред вряд поставити Грицькову наречену. Тож Галя Вишнякiвна пiдiйшла, була про все розпитана дискретно i лагiдно, як молода особа, з уникненням подробиць, що могли б ще бiльше ┐й розвередити душу. I теж вона признала пiд сумлiнням,- що так було, любилися ми з Грицем, побратись мали... мови не ста║... Що вiн ходив до то┐ чарiвницi, панове суд, то iстина не ║. Вона у нього розум вiдiймила, але було це не тепер, колись. А як вона була йому немила, то хто ж його присилу║: женись! Вона ж, дурна, чогось була топилась, по тому ще й заслабла i злягла. А я кажу: чого ти причепилась? Чи ти його у власнiсть набула? А вiн такий, що вiн брехать не буде. Грицько був чесний, не якийсь бабiй. Вiн сам казав, що вже ┐┐ забуде. У домi в нас вiн був уже, як свiй. Оце увосень мали ми побратись. Помщаючись, пропала ж i сама. Вже тато наш i на весiлля втратились, а Гриць умер... а Гриця вже нема... - В такому разi будемо вiдвертi,- сказав суддя,- бо тут не до прикрас. Чого ж тодi вiн в нiч сво║┐ смертi таки у не┐ був, а не у вас? Тодi Вишняк, жалóсний за такую тяжку зневагу дому свойого, просив дочку не спитувати бiльше. Галю спочутливо одвели баби в бабинець, сплакану, пон║важ при кождiм дiлi свiй бабинець ║. Суддя поглянув на пiдсудну лаву: - Що скаже нам убивниця на се? Вона нi слова не сказала праву. Сто┐ть. Мовчить. I дивиться. I все. Тодi сама Бобренчиха, вдова, суду сказала у тi┐ слова: - Мовчить, бо стидно. Бачив бог iз неба. Я зн