Цапа,- Усе народ, як бачите, такий Добрячий та плохий. За стряпчого, як завсiгди годиться, Була приставлена Лисиця... А чутка у гаю була така, Що нiби Щука та частенько, Як тiльки зробиться темненько, Лисицi й шле - то щупачка, То сотеньку карасикiв живеньких Або линiв гарненьких... Чи справдi так було, чи, може, хто збрехав (Хто ворогiв не мав!),- А все-таки катюзi, Як кажуть, буде по заслузi. Зiйшлися суддi, стали розбирать: Коли, i як воно, i що ┐й присудити? Як не мудруй, а правди нiде дiти. Кiнцiв не можна поховать... Не довго думали - рiшили - I Щуку на вербi повiсити звелiли. - Дозвольте i менi, панове, рiч держать, Тут обiзвалася Лисиця.- Розбiйницю таку не так судить годиться: Щоб бiльше жаху ┐й завдать I щоб усяк боявся так робити, - У рiчцi вражу Щуку утопити! - Розумна рiч! - всi зачали гукать. Послухали Лисичку I Щуку кинули - у рiчку. 1858 ВЕДМIДЬ-ПАСIЧНИК У темнiм лiсi, за горами, Зiбравсь усякий звiр: Вовки, лисицi з ховрахами, Зайцi дурнi, шкодливий тхiр I ще там деяких чимало Безпечно в лiсi панувало. Була i пасiка у них... Нехай, мов, люди не гордують, Що тiльки все вони мудрують У хуторах сво┐х! От радиться громада стала - Кому б то пасiчником буть? Лисичка зараз i вгадала: Ведмедика кликнуть! Послухали i по-дурному Постановили, iцо нiкому Так не впада║, як йому. Не то розумний - дурень зна║ I скаже свiтовi всьому, Як скрiзь Ведмiдь той мед тяга║, - Так де тобi! I не кажи, Себе, мов, стережи! Почав Ведмiдь хазяйнувати, У пасiцi порядкувати: Щодня вiн мед тягав Та в берлозi ховав. Дознались, кинулись до його - I меду не знайшли нiчого... До суду потягли, Прогнали злодiя старого Та ще й приказ дали: Заперти бiсового сина На цiлу зиму в берлозi. Ведмедику лиха година: Зарився у лозi, Дарма, про все йому байдуже, Лежить та ласу║ медком. "З тобою,- дума,- милий друже, Нам тiльки й жити двом". Таких Ведмедiв на примiтi Ще трохи ║ у нашому повiтi. (1864-1872) ЖУРБА Сто┐ть гора високая, Попiд горою гай, Зелений гай, густесенький, Неначе справдi рай. Пiд га║м в'║ться рiченька... Як скло, вона блищить; Долиною зеленою Кудись вона бiжить. Край берега, у затишку, Прив'язанi човни; А три верби схилилися, Мов журяться вони, Що пройде любе лiтечко, Повiють холода, Осиплеться ┐х листячко I понесе вода. Журюся й я над рiчкою... Бiжить вона, шумить, А в мене бiдне серденько I млi║, i болить. Ой рiчечко, голубонько! Як хвилечки тво┐ - Пробiгли днi щасливi┐ I радощi мо┐... До тебе, люба рiченько, Ще вернеться весна; А молодiсть не вернеться, Не вернеться вона!.. Сто┐ть гора високая, Зелений гай шумить; Пташки спiвають голосно, I рiчечка блищить. Як хороше, як весело На бiлiм свiтi жить!.. Чого ж у мене серденько I млi║, i болить? Болить воно та журиться, Що вернеться весна, А молодiсть... не вернеться, Не вернеться вона!.. [1859] КВIТИ У гарному будинку на вiкнi Бринiли Квiти у макiтрi; Тихесенько вони гойдалися на вiтрi, Радiючи веснi. На другому вiкнi стояли iншi Квiти: З паперу зробленi i шовком перевитi, На дротяних стебельцях, наче мак,- Хто йде, диву║ться усяк... Чого тепер не роблять люде! Без коней ┐здять,- ще колись I не таке║ диво буде: От-от - дивись - На мiсяць злiзуть панувати I там почнуть По-сво║му порядкувати, Ще й земство заведуть... А покiль що - повернем рiч на Квiти. День парний був; у холодку спочити Ховавсь усяк. От справжнi Квiти кажуть так: - Ой Вiтрику, наш милий друже! Навiй нам дощику мерщiй, Бо душно стало дуже Скрiзь по землi сухiй.- А тi┐, шовком вбранi Квiти, Смiються з них: - Кому-кому - ще й вам годити, Не бачили дурних! Навiй ┐м дощику iз неба... Нащо вiн здавсь, коли його не треба? Поналива води - Хоч не ходи. Не слiд ┐м, Вiтре, догоджати, Бо що вони за Квiти, треба знати? Ще тиждень поцвiтуть, А потiм i посхнуть. Ось ми не простою красою - Сам бачиш ти - I лiтом i зимою Умi║мо цвiсти... - А вiтер вi║, повiва║... Вже близько хмара... дощик накрапа║. I зразу зашумiв - Долину звеселив... А тi┐ Квiти, шовком вбранi" Попадали, неначе п'янi, Пропала чвань! Тепер - куди не глянь - Скрiзь по двору ┐х вiтер носить. Розумному, як кажуть, досить. [1864-1872] МАЛЬОВАНИЙ СТОВП Обридла дневi су║та людськая, Спустився вiн спочити в темнотi, I нiчка тихая, мов чарiвниця тая, Прибралася у зорi золотi. Широкий шлях замовк; нi пiшки, нi на возi Нiхто його не турбував; Заснули верби на облозi, I вiтер задрiмав. Що ж то таке мiж вербами бiлi║? То Стовп мальований сто┐ть, Сто┐ть i журиться, i серце кам'янi║, I сумно вiн у степ глядить. Чи свiт не той, чи доля вiдцуралась? Все глухо там, нiчого не чутно. Десь над болiтцем чайка обiзвалась, Як обзивалася колись давно... Згадалася йому щасливая година, Як був вiн деревом, шумiв i зеленiв, Як усмiхалася червоная калина I степ широкий серце веселив... I причува║ться - десь пiсня за горою Луна║: "Ой гук, мамо, гук!.." I сльози капають холодною росою... Кругом його гуде безсонний жук. На сей раз вибачайте, люди! Се ба║чка не вам; Нехай вона на спомин буде Мальованим Стовпам. [1891] МIРОШНИК Мiрошник мав хороший млин. В хазяйствi неабищо вiн: Про се гаразд усякий зна║, Хто хлiбець ма║. Млин у Мiрошника був водяний. Мiрошник той Хомою звався, I був вiн чоловiк такий, Що не гаразд за дiло брався; А iнший раз Бува║ дорогий i час. Вода раз греблю просмоктала... Ну що ж! Узять би й загатить. Так нi! Мiрошник спить та спить. Вода ж бiжить... iце бiльш прорвала; Хомi й за вухом не свербить. Хто йде - мерщiй у млин загляне: - Ой Хомо, Хомо, схаменись! Он скоро вже й води не стане; Пiди лиш, брате, подивись! - А вiн ┐х слуха щось не дуже: - Нехай лиш! Рiчка - не калюжа; Води ще стане на ввесь вiк! - З Хоми смiються добрi люде: - Тодi побачимо, як буде,- Дурний ти, Хомо, чоловiк! - I справдi сталось, як казали: Вода зiйшла - колеса стали. Злякавсь Мiрошник та й бiжить Притьмом до прiрви, щоб гатить. Курей тим часом iз десяток Прийшло напитися води. Уздрiв Мiрошник сих паньматок. - Бач, капоснi! - кричить.- Куди? У мене й так води нема║, Ще й ви сюди?! - I зозла палицю хапа║... Шпурнув - та й всiх курей побив. А млин сто┐ть, хоч прiрву й загатив; I що робити - не втяма║... Нi з чим зостався мiй Хома: Води нема, й курей чортма. На свiтi ║ такi пани: Без дiла сотнi всюди сують, А за недогарок вони Людей i лають, i мордують. (Вони се так, бач, хазяйнують!). Та й диво, що у них Хазяйство пiде все на смiх! 1853 ПIСНЯ Скажiть менi, добрi люди, В кого я вдалася,- Ще на свiтi не нажилась, А в журбу здалася? Чи вийду я у садочок - Важенько вздихаю... Чи спiвала б, чи летiла б - I сама не знаю. Чи вийду я до рiченьки -- Оп'ять зажурюся... Все дивлюся в степ широкий Та й не надивлюся. За хвилею хвиля друга Шумить i женеться, А у мене душа тужить I серденько б'║ться. А як зiйде мiсяць ясний Гулять з зiроньками, - Все плачу я, сердешная, Дрiбними сльозами. Ясний мiсяць з зiроньками Тихо розмовля║, А у мене, молодо┐, Розмови нема║... Скажiть менi, добрi люди, Що менi робити? Ой як менi на сiм свiтi Без кохання жити? Чого б, бачся, журитися - Життя золоте║: I батько е, i матiнка, А все щось не те║... Коли б менi дали крила. То я б полетiла, Голубкою на рученьки Миленькому б сiла. Сказала б я: кохаймося, Мiй милий козаче, Милуймося, цiлуймося, - Бач, дiвчина плаче! Скажiть менi, добрi люди, В кого я вдалася? Ще на свiтi не нажилась, А в журбу здалася. Тодi б же я, добрi люди, Вас би не питала: Жила б собi спiваючи Та й горя б не знала! [1855] СОЛОМ'ЯНИЙ ДIД Щоб Горобцiв шкодливих настрашити, Вигадливий Хазя┐н взяв Солом'яного Дiда приладнав Та ще й з лозиною, неначе хоче бити; Горобчики смiються у кутку,- Вони, пройдисвiти, дознались, Що то химера, не злякались I шкоду роблять у садку. - Чи вам обридло в свiтi жити? - Озвавсь Пацюк.- Он Дiд сто┐ть. Лозиною вас хоче бить, Тiкайте швидше, дуросвiти! - А Горобцi кричать: - Найшов дурних! Ми бачили ще не таких: У панському саду стояли генерали - Та й тим на голову сiдали, А се солом'яник... Не бо┐мось, Пiд носом пурха║м i смi║мось. Такi Дiди i мiж людьми бувають, I нiчогiсiнько не помагають; А час би людям перестать Солом'яного Дiла пхать I тiльки горобцiв смiшити; Тепер не пугалом добру навчать, Нам треба iншого бажать - Живого слова правди i просвiти. [1891] ШЕЛЕСТУНИ В однiй долинi, пiд горою, Високий явiр зеленiв; Край берега над чистою водою Широкi вiття розпустив; Листочки з вiтриком, жартуючи, шептались: - Ану, голубчику, ще, ще дихни! - Бач, братику, якi ми повдавались Веселi┐ Шелестуни! Якби не ми з тобою шелестiли, То хто б долину звеселяв I з ким би ти тут, вiтрику наш милий, Гуляючи, любенько жартував? Що б тут було без нас? Краса якая? Бур'ян та осока; Була б долинонька неначе пустка тая, А подивись, тепер вона яка! До нас зозуленька у гостi прилiта║ I весело ку║, як в тихому кутку; Вiвчарик на сопiлку гра║ Пiд явором, у холодку; Спiва║ соловей, неначе у садочку, А серед ночi, в тихий час, Тут мавочки гуляють у таночку I ясний мiсяць дивиться на нас. - Коли б не ми, то й ви б не шелестiли,- Корiння загули iз-пiд трави,- Коли б ми вам не пiддавали сили, То не бринiли б ви... - Чого сюди Корiнням озиваться? - Зашамотiли Листя угорi.- Ви що, а ми он що! До нас вам не рiвняться, Лежали б мовчки у сво┐й норi... - Тiпун вам на язик! Раденькi, що дурненькi! - Корiння знов озвалися до них. I ви самi, i вашi витребеньки - Розумному на смiх; Не розумiючи, лепечете, як дiти; Грiх зневажати нас! Хоч у землi судилося нам жити, А все-таки ми дба║мо про вас. Не красувався б тут i явiр сей високий, Сказати в добрий час, Такий рясний, хороший та широкий: I силу, i красу вiн ма║ терез нас. Минеться лiтечко, тодi по божiй волi Ми заснемо до друго┐ весни, I ви пожовкнете, лежатимете долi, Дурненькi┐ Шелестуни. I пiсля' вас другi┐ листя будуть, Цвiстиме все, як i тепер цвiло, Зозуля, соловей i вiтрик вас забудуть, Неначе вас i не було... I мiж людьми такi ж бувають, Як i на яворi, Шелестуни; Нехай же ба║чку вони На вус собi мотають. (1891) ВОВК ТА ЯГНЯ На свiтi вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться, А бiльший меншого куса║ та ще й б'║ - Затим що сила ║... Примiр не довго б показати, Та - цур йому! Нащо чiпать?.. А щоб кiнцi як-небудь поховать, Я хочу байку розказати. Улiтку, саме серед дня, Пустуючи, дурне Ягня Само забилося до рiчки - Напитися водички. От чи пило, чи нi - глядить: Аж суне Вовк - такий страшенний Та здоровенний! Та так прямiсiнько й бiжить До бiдного Ягняти. Ягнятi нiкуди тiкати; Сто┐ть, сердешне, та дрижить... А Вовк, неначе комiсар, кричить (Вiн, щоб присiкаться, знайшов причину): - Нащо се ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мiй Та квапиш нiс поганий свiй У чистую оцюю воду? Та я тобi за сюю шкоду Ти зна║ш, що зроблю?.. Як муху, задавлю! - Нi, паночку,- Ягня йому мовля║,- Водицi я не сколотив, Бо ще й не пив; А хоч би й пив, то шкоди в тiм нема║, Бо я стою зовсiм не там, Де треба пити вам, Та ще й вода од вас сюди збiга║... - Так себто я брешу? - тут Вовк йому гукнув. - Чи бач! Ще i базiкать стало... Такого ще поганця не бувало!.. Зда║ться, ти й позаторiк тут був Та капостi менi робив... Тривай же! Ти дума║ш, що я забув? - Помилуйте! - йому Ягнятко каже,- На свiтi я ще й году не прожив. - Так брат твiй був. - Нема братiв. - Так, може, батько, Коли не дядько... Або ж хто-небудь з ваших був... Хiба не знаю я, не чув, Що ви усi мене б iз'┐ли, Якби вловили? Собаки й вiвчарi тво┐, Усi ви - вороги мо┐: Од вас менi життя нема║... Ще мало я терпiв? - Так чим же я вам досадив? - Ягнятко, плачучи, пита║. - Цить, капосне! Либонь, не зна║... Ще й огриза║ться, щеня! Що ти за птиця?! Ти - Ягня! Як смiло ти мене питати? Вовк, може, ┐сти захотiв!.. Не вам про те║, дурням, знати! - I -Вовк Ягнятко задавив... Нащо йому про те║ знати, Що, може, плаче бiдна мати Та побива║ться, як рибонька об лiд: Вiн Вовк, вiн пан... йому не слiд... 1854 ============================================================== Iван Гнатюк. Ново║ л║тоiсчисл║нi║ (збiрка) Трагiчне поколiння Воно жило i в боротьбi, I в муках рабського терпiння, Та не зневiрилось в собi - Мо║ трагiчне поколiння. I чи конало в таборах, Чи клало голови на плаху - Жило, тамуючи i страх, I гнiв, народжений зi страху. I часто го┐ло синцi, I млiло, кинуте за грати, Але не йшло на манiвцi - З нiмим терпiнням на лицi, Мов у терновому вiнцi, Жило - трагiчне i завзяте! 1950 - 1988 Етап Вечiрнiй Львiв, i знiчена колона, I конво┐ри з псами - не втекти,- Дiждалися товарного вагона I зникли в ньому, вирванi з глоти. В два яруси вмостилися квапливо - До грона гроно стрижених голiв - I в забуттi крiзь дим локомотива Стривожено дивилися на Львiв. Загув гудок - i рушили. Як тiнi, Хиталися у рамочцi вiкна: Остання нiч на рiднiй Укра┐нi, А далi - невiдома чужина. Зникали сили, тижнi i вокзали, Нiхто не знав, куди нас завезуть,- Ми, як полiна в штабелi, лежали, На днi i ночi мiряючи путь. Солона риба - ┐ли чи не ┐ли, Але нiкому й крапельки води,- Немов кати, бездушнi конво┐ри Знущалися iз нас - не доведи. По надцять раз на нiч, несамовитi, Лiчили пашi ребра залюбки,- Нема нiчого тяжчого на свiтi За дерев'янi ┐хнi молотки. Так цiлий мiсяць, в голодi й печалi, Ми пропадали, битi задарма: Урал - Байкал - порт Ванiно, а далi Охотське море, далi - Колима. 1950-1988 * * * Зда║ться, що гори горять,- вечорi║. Вже сонце сховалось за ┐хню гряду. I, взявшись пiд руки, як в соннiй замрi┐, Я в довгiй колонi з роботи iду. Iду i дивлюсь, як належить, пiд ноги, Йду мовчки - пiд зором конвою й собак,- Дарма, що хилюся, од вiтру й знемоги, Квапливо iду в непривiтний барак. Iду, щоб одразу упасти на нари, Хоч трiшки спочити, не ┐вши весь день... Вже гори стемнiли, i свiт мов за хмари Зника║ - вiн теж на спочинок iде. I лиш конво┐ри з недремними псами Нiколи, зда║ться, очей не зiмкнуть,- Обступлять уранцi - i знову так само На шахту в колонi мене поведуть. 1951 - 1988 * * * Як вутлий човен, кинутий у бурi, Я у неволi б'юся за життя, Шукаю в ньому точки опертя, Беззахисний, як пагонець на мурi. Четвертий рiк, у немочi й зажурi, Не чуючи людського спiвчуття, Перепливаю рiчку небуття, Де видно тiльки бескиди похмурi. I часто хвилi вiдчаю мене В безтямi б'ють об лоно кам'яне Тих бескидiв - я корчуся вiд болю. Мабуть, уже й загинув би давно, Пiшов би вутлим човником на дно, Якби на мить зневiрився у волю. 1952 - 1988 Марення Не раз, повернувшись з роботи й, мов камiнь, Упавши скра║чку тривожного сну, Я довго ще слухаю стомлений гамiр, Що кане зi мною у тишу нiчну. I мрiю про волю, про рiдну Дзвинячу, Дрiмаючи, згадую матiр свою, А часом i батькiвське поле побачу, Таке дороге у чужому краю. Так зримо складаю копицi на ньому Чи ходжу за плугом у згра┐ ворон, I, наче куфайку, скидаючи втому, Бува, переплутую дiйснiсть i сон. В щасливому снi усмiхаюсь до себе I чую: так легко на серцi менi! Вже мiсяць уповнi на заходi неба Горить, як пожар у нiчному вiкнi. Освiтлю║ в'язнiв, що поруч зi мною Лежать, наче мертвi у темрявi шахт,- Я стогну, а мрiя страшною марою Ста║ - i тiка║, мов з тiла душа. 1952 - 1988 Ностальгiя О хмарко грайлива Яка ти щаслива Що, маючи волю, У далеч пливеш,- Ти линеш, як мева, Срiблисто-рожева, Не чу║ш нi болю, Нi туги - без меж. Колись неодмiнно Мою Укра┐ну - Мою найсвятiшу! - Ти стрiнеш в путi; Побачиш, як мати Сто┐ть коло хати I слуха║ тишу В нiмiй самотi. А я у неволi - Колимськiй юдолi - Караюся, наче У пеклi на днi,- Я мов на розп'яттi Пригадую матiр I чую, як плаче Вона по менi. Я з розпачу млiю I трачу надiю, Що стрiнуся з нею У рiднiм краю, Та ревно молюся, Щоб рiдна матуся Не чула й душею Про долю мою. О хмарко весела, Як будеш у села Нести над землею Жагу грозову - Скажи Укра┐нi, Що я на чужинi Лиш матiр'ю й Нею Живу. 1952 - 1988 Синиця Ще тiльки сiрi║, а рання синиця, Присiвши на грати, вже будить мене,- Аж дивно: чого ┐й так рано не спиться, Коли ще надворi й вiтрець не вiйне. Як дома, бувало, схопився спросоння, Два кроки - i вже прита┐всь у вiкнi: Нi сну, нi синицi - лише пiдвiконня I грати, що свiт заступили менi. На сходi свiта║ - i хмари барвистi Зливаються в гаму далеких суцвiть, А тут за вiкном - загорода й на вишцi Нiчний вартовий з автоматом сто┐ть. Можливо, менi та синиця приснилась? Так стука║ серце - надворi ж весна... Незчувся, як сльози з очей покотились,- I я вiдвернувсь од вiкна. 1952 - 1989 Спомин Вiн усмiшку солодку Зiтер з лиця, як жрець: Пiдписано "двосотку"[1] - I допитам кiнець. Вiн слiдство вiв старанно, Але тепер, як тигр У засiдцi, неждано Напружився й застиг. Завирували зморшки: Удар - i свiт померк,- Здавалося, вiн мовчки Заб'║ мене на смерть. У спалаху нестями Тренований i злий, Пiд груди - носаками Й нi слова. Як нiмий. Мов танцював круг мене, Поклавщи наповал,- То був його щоденний Жертовний ритуал. Вiн на менi, зловтiшний, Зганяв i втiху, й злiсть,- За що - i сам всевишнiй, Мабуть, не вiдповiсть. А лють його сваволi З оскалом на лицi - То крапка в протоколi, Поставлена в кiнцi. 1952 - 1989 * * * Вибитi вiкна - й знадвору Снiг залiта║, як пух,- Я тут вiд холоду скоро Випущу дух. Сумно i страшно самому, Карцер - то грiб пiд замком, Щоб не замерзнути в ньому, Грiюсь труськом. Ледве зiпруся об стiнку Й, наче бiгун чи атлет, Бiгаю - навперемiнку Взад i вперед. Бiгаю й подумки в строфи Слово до слова нижу, Мов на вершину Голгофи, Холодом гнаний, бiжу. 1952 - 1989 Каторжани У сiрих бушлатах, нiмi, як раби, Голоднi, знесиленi, гнанi, Ми зносим нестерпне знущання, аби Сконати у тому знущаннi. Невладний над нами нi голод, нi страх, Хоч ми безбороннi i голi,- Вже краще загинути в концтаборах, Нiж бути рабами - на волi! I хоч посiпаки, лютiшi за псiв, Готовi з нас жили сотати, Ми мужньо, тамуючи праведний гнiв, Пiдемо на муки й на страти. Ми в'язнi, але не безмовнi раби, Дарма, що закутi в кайдани,- З ненавистю дивимось в очi судьби, Ми - каторжани! 1952 - 1988 Номер Я особовим номером навiк, Немов тавром, позначений цинiчно - I не на те, щоб з каторги не втiк, А щоб, як страм, носив його публiчно. Менi той номер даний як iм'я I як лихе напуття на дорогу, Адже якщо затреться вiн, то я У карцерi каратимусь за нього. Такий вже тут неписаний указ, Без номера на каторзi - нi кроку,- Я через нього й мучуся не раз, I маю з ним прискiпливу мороку. Вiн пишеться на правому стегнi, I спереду на шапцi, i на спинi, Як з паспортом, я з ним на чужинi I житиму, i струхну в домовинi. 1952 - 1988 Ювiлей По радiо - сцени баталiй, Нема нi спокою, нi сну,- Замученi в'язнi - i Сталiн У рамцi на цiлу стiну. Блiдi, наче проскури, лиця, Цитати з газетних статей,- Вже з тиждень вельможна столиця Святку║ його ювiлей. Сьогоднi i я пiд землею, У шахтi, хоч змучений в дим, На святi його ювiлею, Як личить, зустрiнуся з ним. Я вирву з газети чи з книжки Його ювiлейний портрет, Приб'ю десь у шахтi, i нишком Зустрiнуся з ним тет-а-тет. Хоч раз у вiдплату за генiй, Що дав нам страшну Колиму, Я кров'ю сухотних легенiв Межи очi плюну йому. 1952 - 1989 Смерть тирана Од молдаванина до фiнна На всiх язиках все мовчить, Бо благоденству║!.. Тарас Шевченко I околiв божественний тиран, Создавший благоденствi║ в Росi┐, Але про це нiхто - вiд молдаван До фiннiв - навiть писнути не смi║. Вiн заморозив душi i уста - Нiхто не вiрить в смерть його неждану,- На всiх язиках рабська нiмота I нинi ревно молиться тирану. I не один з тривогою в очах Завмер i жде, що вiн iще воскресне,- Нiхто не вiрить в смерть його, бо страх Нескоро в душах зрихлi║ i скресне. За тридцять лiт жорстокостi його - Мiльйони жертв i зрадницьких розбо┐в, Можливо, й Бог не вiда║ того, Що той тиран у безумi нако┐в. В його трунi волатиме ┐х тiнь I ┐хня кров, що ллялася рiкою, А вiчний крик зруйнованих святинь I в судний день не дасть йому спокою. Дарма, що вiн не вмер, а околiв,- Апологети сталiнсько┐ ери Ще довго в Нього будуть за рабiв, Глухi, немов заваленi печери. Вiн заморозив душi i уста - Нiхто не вiрить в смерть його неждану,- На всiх язиках рабська нiмота Мовчить - i мовчки молиться тирану. 6 III 1953-1988 Колимська весна Посвiтлiшали хмари, зiгрiтi весною, I над горами гливий туман посвiтлiв,- Вже й колимська зима не зда║ться страшною, Зм'якла сила ┐┐ - нi завiй, нi вiтрiв. Хоч ночами ще тиснуть морози i гори У снiгах, мов у бiлих кожухах, стоять, Але небо уранцi вже чисте й прозоре, Наче марля, протерлась його непроглядь. Вже тайга вiддалiк - у вiдтiнках смарагду, А повiтря таке - як столiтн║ вино! - Жаль, що треба спускатися в каторжну шахту, Мов у прiрву - комiть головою на дно. I конати в тiй шахтi - живцем в домовинi, День у день - мiсяцями без сонця й тепла!.. А весна ж не чека║ - мина║, i нинi Кожна мить мимо серця летить, як стрiла. Так незвично у свiтi - не стало тирана, I душа, наче крига, скреса║ - весна, Навiть рейка, що дзвоном нас будить щорана, Не така вже тепер осоружна й страшна. 1953 - 1988 Розвiд Уже снiги розтанули, i серце Прокинулось - печальне i сумне. В неволi час невидимо несеться, Як вiтер, з нiг збиваючи мене. Воно й не дивно - каторжне знущання Й неситий голод випили снагу,- Я на розвiд збираюся щорання, Долаючи сухоти i цингу. Знемога тiло зводить, як судома, Так важко йду, немов на ешафот, Адже нiхто на каторзi, вiдомо, Не визна║ нi втоми, нi сухот. Людська душа в терпiннi кам'янi║, Даремно в нiй шукати спiвчуття,- Зда║ться, вже нi крихiтки надi┐ Не залишилось в мене на життя. Але весна торкнулася до серця - I щось живе затьохкало в менi, Душа, як скрипка, зойкнула й, зда║ться, Заплакала на порванiй струнi. 1953 - 1988 Могила Там, де виснуть, як мокрi мiшки, небосхили I, задумавшись, гори стоять навкруги, Ледь виднi║ чиясь безпритульна могила, Мов сирiтка, загублена в дебрях тайги. Нi хреста, нi, як ставлять тепер, обелiска, Видно, хтось безiменний у нiй спочива,- На сторожi ┐┐ лиш тоненька берiзка В узголiв'┐ сто┐ть, як фiгура жива. Сотнi верст до найближчого селища в горах - Хто i звiдки прийшов, щоб знайти тут спочив?- Час його в та║мницi присипав, як порох, Лиш могилу по ньому в тайзi залишив. Може, то втiкача iз тяжко┐ неволi Прийняла ця земля, ця могила проста, Бо кого б ще могли на глухому роздоллi Поховати отак - без огради й хреста? Хоч би номер його особово┐ справи Залишив хтось у пам'ятi - бiль у сльозi! - Нi слiдочка нема - лиш камiння i трави Облягають ┐┐ в цiй дрiмучiй тайзi. А берiзка росте. I ще довго ростиме! Шелестить над могилою листям сво┐м... Може, так десь лежать i його побратими, Що колись посадили берiзку над ним. 1953 - 1988 Невольницька пiсня Полинула пiсня пiд звуки гiтари - I пружно забилось у серцi життя,- Я чую його непокiрнi удари, Що будять в неволi святi почуття. А пiсня, мов чайка, i квилить, i плаче, Пiд стогони струн повiда║ менi Про те, як живi запорожцi, неначе В могилi, лежать в пiдземеллi на днi. Схиляються верби, задивленi в воду, I йдуть козаки у визвольний похiд,- Не пiсня - а бiль невмирущого роду, Що волi шука║ навпомацки, вбрiд. Я бачу в тiй пiснi i битви, i орди, Розвiянi прахом, i в'язнiв з-за грат,- До самого серця доходять акорди Козацького маршу, що зве, як набат. У кожному звуцi живе Укра┐на - Високi могили й широкi степи, I мати, що мовчки ста║ на колiна, Неначе блага║ когось: заступи!.. А пiсня, мов чайка, що квилить у полi, Вита║ над табором - скоро вiдбiй,- Ще мить - i розiйдуться в'язнi поволi, Втираючи сльози в глибокiй журбi. 1953 - 1988 * * * Невдовзi гори знов зазеленiють, Прокинуться за рiчкою лани, Та марно я, лелiючи надiю, Неначе волi, ждатиму весни. Вона мене в неволi не зiгрi║, Не усмiхнеться й покрадьки менi, Лиш цяткою нiмо┐ ностальгi┐ Замиготить - i зникне вдалинi. 1953 - 1988 Карцер Як домовина - темна i страшна Ця камера в два метри довжиною,- Зроблю лиш крок - i вже передi мною Сто┐ть стрiмкою кручею стiна. Анi стiльця, нi нар - лише з вiкна Квадратик свiтла пада║ i грою Тонесенького спектра, мов стрiлою, Могильну тьму i тишу протина. Ця камера - страшнiша домовини. Як тяжко в нiй, не чуючи провини, Каратися, зацiпивши уста! Мовчу - як мертвий, скаржитися всу║,- Нiхто мо║┐ скарги не почу║: У кого сила - в того й правота. 1954 - 1988 Рiздво Стемнiло - скiнчилася денна робота, Вже й свiтло на табiр упало, як шок. Я на нiч в барак, мов у рот кашалота, Як завжди, з глотою розводу прийшов. Стою коло печi, наставивши руки, А пiч лиш димить - нi вогню, нi тепла, I нiчим обмити ┐дко┐ пилюки, Що в шахтi всi фiбри забила дотла. Сяк-так сполоскав ┐х у пригорщi снiгу, Утерся й, одбувши вечерю, прилiг, Аби вже нарештi про денну кормигу Забути - й заснути, не чуючи нiг. - Сьогоднi ж Рiздво,- хтось зiтхнув мимоволi. - Рiздво,- донеслося, немов з-пiд землi. Те слово iз серця звалилося - й долi Упало, розбившись на болi й жалi. I рухнули спомини - важко, мов скелi, Засипали в серцi рiздвяне тепло, Що, наче даремне волання в пустелi, До самого ранку нестерпно пекло. 1964-1988 Життя Я пiзнавав життя в полонi ностальгi┐, В тужбi за волею, у вогнищi сухот,- Як потопельник, плив iз каменем на ши┐, Тонув i виринав, зацiплюючи рот. Минали днi й роки - я плив за течi║ю, Дивився на красу й на обшир Колими, Я день i нiч тужив за рiдною землею, Забутий усiма - i Богом, i людьми. Я подумки iшов у гори - вище й вище, Я молодiсть з-за гiр душею визирав,- Мо║ життя було - як чорне попелище, Але мiй дух, однак, у ньому не вмирав. Якщо здоровий дух - здоровим буде й тiло, Я гартував його в страшних концтаборах, Нiчого, що життя на попiл перетлiло,- Мiй дух iз попелу вiдроджувавсь, як птах. I хоч мо║ чоло - пооране, суворе, Хоч змучене лице, та погляд молодий,- Ще почуття в душi розбурхане, як море, Немовби я не знав нi горя, нi бiди. Якби мене спитав хтось пещений i ситий, Чи варто жити так, як я - на Колимi, Я б вiдповiв йому, що краще вiк прожити На каторзi, нiж день - в духовному ярмi. Я жив не так, як вiн, що знав лиш насолоду И усе життя в страху догоджував усiм, Немов бездушний черв, не чув страждань народу, Безрiдний i чужий йому, як анонiм. Нi, я не скнiв - я жив, хоч часто в очi смертi Дивився й кров'ю в них плював у забуттi,- Я пiзнавав життя в бездушностi одвертiй, Але нiколи ┐й не кланявся в життi. 1954-1988 Матерi "Жди меня, и я вернусь". К. Симонов Жди мене, мамо, у кожну хвилину, Жди у жорстоку добу,- Доки ти ждатимеш - я не загину, Я переможу судьбу. Жди, хоч недоля нас тяжко кара║, Жди у терпiннi, в сльозах,- Я крiзь розлуку i вiдстань безкраю Лину до тебе, як птах. Жди серед ночi - до самого рана, Жди - чи зима, чи весна,- Може, якраз я прилину й неждано Стукну у шибку вiкна. Жди на Великдень, коли розговлятись Будеш з малими дiтьми,- Може, i я завiтаю на свято, Наче воскреслий з тюрми. Жди й на Рiздво - не зневiришся, мамо, Жди - не давайся журбi,- Може, я пошепки з колядниками Заколядую тобi. Жди ненастанно - у дощ i в погоду, Жди в хуртовину й жару,- Я повернуся до рiдного роду И сльози тобi обiтру. Жди, хоч почу║ш, що я вже в могилi, Не подавай за впокiй,- Я тобi вогником на небосхилi Сятиму в пiтьмi тяжкiй. Жди: що б не сталось - я вирвусь з неволi, Жди з-пiд землi й з-пiд води,- Я переможу всi муки i болi, Тiльки ти жди мене, жди! 1954-1988 Матерi "Жди меня, и я вернусь". К. Симонов Жди мене, мамо, у кожну хвилину, Жди у жорстоку добу,- Доки ти ждатимеш - я не загину, Я переможу судьбу. Жди, хоч недоля нас тяжко кара║, Жди у терпiннi, в сльозах,- Я крiзь розлуку i вiдстань безкраю Лину до тебе, як птах. Жди серед ночi - до самого рана, Жди - чи зима, чи весна,- Може, якраз я прилину й неждано Стукну у шибку вiкна. Жди на Великдень, коли розговлятись Будеш з малими дiтьми,- Може, i я завiтаю на свято, Наче воскреслий з тюрми. Жди й на Рiздво - не зневiришся, мамо, Жди - не давайся журбi,- Може, я пошепки з колядниками Заколядую тобi. Жди ненастанно - у дощ i в погоду, Жди в хуртовину й жару,- Я повернуся до рiдного роду И сльози тобi обiтру. Жди, хоч почу║ш, що я вже в могилi, Не подавай за впокiй,- Я тобi вогником на небосхилi Сятиму в пiтьмi тяжкiй. Жди: що б не сталось - я вирвусь з неволi, Жди з-пiд землi й з-пiд води,- Я переможу всi муки i болi, Тiльки ти жди мене, жди! 1954-1988 Невольницi Колони й колони - в нiмiй чужинi, Знеможенi й гнанi, iдуть крiзь хуртечi, Iдуть i не чують, як зори стальнi, Неначе багнети, впиваються в плечi. I снiг, забиваючи дух, як вогонь, Пекельно сiче в обмороженi щоки, Мороз, мов на┐зник, примчавши вдогонь, Бере ┐х в обiйми i мучить жорстоко. Прийшли на роботу - лопати й ломи, Гризи хоч зубами цю вiчну мерзлоту! А вiтер кружля║ у танцi зими I б'║ ┐х навiдлiг до сьомого поту. Надсадно довбуть, мов надгробки сво┐, Ця вiчна мерзлота - твердiша за камiнь,- Довбуть i тужливо у рiднi кра┐ Не раз, замерзаючи, линуть думками. Так хочеться ┐м хоч на хвильку, на мить У рiднiй хатинi край грубки завмерти, Почути, як в тiло тепло струменить, Як тануть у ньому сибiрськi замети. Та марнi бажання - лиш вiтер гуде I гупають ┐хнi ломи та лопати,- Як важко ┐м дихати й з хрипом грудей, Задихавшись, землю весь день колупати! I в'яне в неволi дiвоча краса, Грубiють ┐х нiжнi спрацьованi руки, Жiночiсть - i та поступово згаса, Немов кам'янi║ з нiмо┐ розпуки. I голод пiд серцем ┐х смокче, як спрут, I холод нахабно хапа║ за груди... ...Колони й колони - мiльйони ┐х тут, Невинних, iдуть пiд конво║м - в нiкуди. 1954 - 1988 * * * I в'яне в неволi дiвоча краса, Грубiють ┐х нiжнi спрацьованi руки, Жiночiсть - i та поступово згаса, Немов кам'янi║ з нiмо┐ розпуки. I голод пiд серцем ┐х смокче, як спрут, I холод нахабно хапа║ за груди... ...Колони й колони - мiльйони ┐х тут, Невинних, iдуть пiд конво║м - в нiкуди. 1954 - 1988 * * * Дивлюсь на небо - сiре, однотонне, Як i життя в неволi, i менi Той сiрий колiр десь у глибинi Душi лежить i каменем холоне. Тут сонце й те - лиш вигляне i тоне Мов у безоднi. Хмари - крижанi, А гори - мертвi. Тут i навеснi Усе безбарвне, знидiле i сонне. Ще й огорожа з дротом навкруги... Яко┐ треба мужностi й снаги, Щоб вижити в цiй каторжнiй юдолi! Я десять кiл у пеклi перейшов, Але живу - i мрiю про любов, Живу, хоч, може, й плачу мимоволi. 1954-1988 Безсоння Солодка дрiмота, мов стомлена мати, Проводить рукою по вiях мо┐х, А серце, що зроду не вiдало втiх, Товчеться - й не хоче нiяк засинати. Дарма, що навколо - i темiнь, i грати, Що сон вже пiвсвiту давно перемiг, Воно безоглядно пiшло б i на грiх, Аби хоч краплину кохання пiзнати. Та марно воно вибива║ться з сили: Куди не пiткнеться - колючi дроти,- Чи ж можна у клiтцi пiднятись на крила? Нi, мабуть, вiд себе йому не втекти,- I б'║ться, i рветься воно з темноти - Куди? - i самому збагнути несила. 1954 * * * Я без любовi нидiю i гину, Закинутий в холодну чужину, Мабуть, я в тому холодi й засну, Не вiдiгрiвши серця до загину. Я дотепер пiзнав лише полинну Гримасу долi - каторгу страшну: Без просвiтку i спочиву тягну Тягар життя, як воза в хуртовину. Лiта, немов поваленi хрести, Вростають в душу болем самоти - Я до землi згинаюся пiд ними. Але iду. Не падаю. Несу. В любовi я сповiдую красу - Вона мене до вiку берегтиме. 1954-1988 Колюче плетиво дротiв Мо┐й дружинi 1 На Колимi, де урвища i скелi Змагаються з потугою вiтрiв, Я так тебе негадане уздрiв, Як подорожнiй - рiчку у пустелi. I посвiтлiли темнi акварелi Колимських кра║видiв, посвiтлiв Мiй тужний погляд - вiдсвiт почуттiв, Тугих, як струни на вiолончелi. Ти провiдною зiркою менi Засяяла в неволi й освiтила Мо║ життя i свiт на чужинi. Той свiт покритий темрявою, мила, Вона менi страшнiша, нiж могила,- Якби не ти - я згинув би у нiй. 2 Ми всi про щастя мрi║мо в коханнi, Хоча воно й примарне, як мара,- Дивлюсь на нього - й серце завмира, Ачей же ми обо║ безталаннi. I вже довiку, цькованi i гнанi, Мов витуренi з рiдного двора, Не знаючи нi щастя, нi добра, Ми будем снити ними в завмираннi. Колючий дрiт. Неволя. Колима. А ми шука║м щастя крадькома, Щоб хоч на мить зустрiтися очима. Нi пари з уст - бентежнi й мовчазнi, Хова║мо кохання в та┐нi: За нього тут карають невмолимо. 3 Давно вiд тебе вiсточки нема, Я записки як в прiрву посилаю,- Нiмим чеканням змучений до краю, Вже й сумнiви збираю крадькома. Нестерпна туга душу обiйма, Куди вiд себе дiтися - не знаю, Я, наче грiшник, вигнаний iз раю, В тяжкiй розпуцi ┐м себе ┐дьма. Нi, я ще так не мучився, зда║ться, Я вiдвертаю спогади вiд серця, Неначе гострi кулi чи списи. А сумнiви - нема вiд них одбою. Невже так пильно стежать за тобою, Що й голосу менi не подаси?.. 4 Як диких коней в упряжi - насилу Я стримую шаленi почуття, Я не боюся смертi, хоч життя Мене ще так нiколи не п'янило. Узапертi кохання - як горнило, Само в собi згоря║ без пуття,- Я в снi - i то не маю забуття, Немов у пеклi мучуся безсило. Куди не гляну - вишки i дроти, Але до них не можна пiдiйти, Хiба за мить до смертi - у вiдча┐. Тут кожний день - як вирок на судi. Якщо терпець увiрветься - тодi Той вирок, мабудь, куля увiнча║. 5 Я був на попiл серцем перетлiв, Чекаючи обiцяно┐ стрiчi, А ти немовби в iншому сторiччi Жила, забувши мову почуттiв. Здавалось, я навiк осиротiв, Готовий, не задумуючись, двiчi Пiти на смерть, щоб глянути у вiчi Тобi хоча б крiзь плетиво дротiв. Адже любов, закована у пута, Стократ солодша й тяжча, нiж покута,- Я мучився за мертвих i живих. Коли ж, нарештi, зболена, мов знята З хреста, прийшла, впросивши вартових, Збагнув, що ти - нi в чiм не винувата. 6 Твiй поцiлунок - з присмаком вина: Лише пригубив краплю - й мимоволi Сп'янiв, немов, ослабнувши в неволi, Я повний келих вихилив до дна. Забув про бiль, що душу розпина, I про безправ'я в каторжнiй сваволi,- Я в мить блаженства - день на видноколi Спинив, здавалось, наче скакуна. Коротка мить - i мусимо прощатись, На те воно й побачення, щоб радiсть Побачити й оплакати живцем. I знов неволя - темна, як могила. Ти з поцiлунком в пам'ятi лишила Лиш присмак болю, тихого, як щем. 7 Барак, нiчне освiтлення, i нари, I сплячi в'язнi - царство кам'яне; В кошмарах сну хтось iнодi зiтхне Чи засмi║ться, звикнувши до кари. I знову тиша. Думи, як примари, Обсiли й мучать сонного мене. Уже за пiвнiч. Скоро калатне Дзвiнок "пiдйому" - й скiнчаться кошмари. Я жду його - як просвiтку, ачей Ти нi на мить не йдеш менi з очей, Немов у снi, ввижа║шся крiзь грати. Який контраст - неволя i любов! Я падаю пiд ношею оков, То ще й любов'ю треба покарати. 8 Коли мене на розстрiл поведуть (Це може статись в будь-яку хвилину), Я подумки побачу Укра┐ну, Що вже на смерть засуджена, мабуть; Побачу кров на шальках правосудь (Хай бачить Бог!), пролиту безневинно, I суть життя, i та┐нство загину, И твою любов, непiзнану, як суть. Побачу все, i щастя iлюзорне Мене сто┐чним споко║м обгорне: Я мучився, одначе - недарма. I, закiнчивши власну одiссею, У свiт, з якого виходу нема, Пiду, зiгрiтий нiжнiстю тво║ю. 9 Важке тво║ життя: Бутугичаг, Цинiчнi жарти, й лютi холоднечi, I безпросвiтний смуток, що, до речi, Ще й дотепер просвiчу║ в очах. I вiчний бiль приреченостi, й страх, Що мимоволi стиску║ за плечi,- Ти вся в собi - як в келi┐ чернечiй, Не знаю, як твiй дух ще не зачах. Я не лише коханням i журбою, А й кревним болем зв'язаний з тобою, Несу його у серцi, як i ти. Тво║ життя - як запис в протоколi. Чи зможу я, конаючи в неволi, Тобi хоч краплю щастя принести?.. 10 Воно само, те каторжне кохання, Прийшло до нас - нiкого не кляни, Нема у ньому нашо┐ вини, Благослови його хоч на прощання. Ти вiд'┐жджа║ш завтра - це остання У нас розмова... Боже, сохрани Тебе в тяжкiй дорозi з чужини - Юдолi слiз i вiчного страждання! Востанн║ усмiхнись менi - й прости. Забудь навiк i вишки, i дроти, Як можеш, то й мене забудь, кохана. А я - нема тут вибору менi - Сховаюся в сво┐й самотинi,- Така вже в мене доля безталанна. 1954-1989 * * * Я сам-один у камерi кромiшнiй, Немов живцем похований в трунi, Вже надi мною, мабуть, i ввi снi Не зглянеться нi доля, нi Всевишнiй. Перебираю спомини й невтiшнi Тюремнi думи - холодно менi,- Надворi дощ, i краплi по вiкнi Повзуть, немов комахи дивовижнi. Дивлюсь на них знiчев'я - i мовчу. Тут можна лиш мовчати досхочу I думати, не тямлячи нiчого. Така страшна манколiя - хоч плач, Хiба що часом вiчко наглядач Пiднiме - й стрiлить поглядом крiзь нього. 1964-1989 * * * I днi, i лiта пропливають поволi, Як хмари осiннi - холоднi, сумнi,- Сухоти, як шашелi, точать в неволi Застудженi груди i душу менi. Мабуть, у снiгах, за пiвсвiту вiд дому, Я стомленi очi навiки зiмкну, Сховаю в могилi, не знаний нiкому, I каторжну долю, i пiсню гiрку. Без волi та пiсня не пiде мiж люди, Та пiсня пiд серцем у мене засне,- Нiхто не почу║ ┐┐ - не осудить, Хоч, може, нiхто й не згада║ мене. 1954-1988 Буря Над гiрським пiвнiчним кра║м Б'║ться буря об вершини, Ви║, наче в темних штольнях, В межигiр'ях i ярах, Рве гранiтнi дикi скелi, Де лежать без домовини Бiлi костi тих бездольцiв, Що померли в таборах. I рiчки з-пiд рук у бурi, Мов акули зголоднiлi, Перехоплюють тi костi I тiкають в океан; Мчать щодуху, нiби знають, Що кати у божевiллi Не спускають злого ока Навiть з праху каторжан. I, немов човни об кручi, Тi скелети круточолi, Налiтаючи на рифи, Трощать ребра й черепи. Але буря невгамовно пм спiва║ пiсню волi, Кличе ┐х на Укра┐ну, В рiднi села i степи. Та не чують того спiву, Божевiльного, страшного, Нi нещаснi ┐хнi дiти, Нi с