ась приязнь до Юзька. Хотiв ще почути щось вiд нього, запитав: - На полонинi бував? - Ого! Незабаром мене ватаг покличе за спузаря19 на полонину. То-то там пишно, файно, - усмiшка заяснiла в очах. 19 Той, хто розпалю║ й пильну║ ватру на полонинi. З цiкавiстю дивився Осипко на Юзька, а той, закинувши на плече крiс, пiшов стежкою до оселi старо┐ вдови, лише докинув: - Приходь сюди, на кичеру, розповiм тобi про полонину... З того часу кожного дня забирався Осипко на узгiр'я, виглядав Юзька, а забачивши, бiг назустрiч. Слухав вiд нього розповiдi про полонину. * * * На храмове свято до Сторонця-Путилова зiбралося бiльше нiж будь-коли людей. Може, це тому, що хотiли почути новини, довiдатися про долю Лук'яна Кобилицi. По-святковому вбрана молодь розважалась безнастанними спiванками, танцями, стрiльбою. Наче й горя ┐й мало, що багатьох односельчан позаарештовувано та бито киями. Як отой Черемош скреса║ пiсля зими й нестримно виру║, так i молодь. Не приборкати ┐┐ екзекуцiями. Навiть дiти сходилися дивитися на святковi розваги. Легiники, як соколи, позлiталися сюди, хизувалися хвацькою ┐здою на конях. Дiвчата, взутi в кольоровi чобiтки, пишалися сво┐ми вишивками на рантухових 20 сорочках, волочковими опинками 21, коралами та iншими кольоровими прикрасами. 20 3 тонкого полотна. 21 Вовняна запаска. Де з'являлися парубки, там розлягався гомiн, смiх, дотепи. Аж вихрився майдан вiд парубоцьких витiвок. Не спинити ┐хньо┐ жвавостi - молода врода рветься до веселощiв, як весняна парость до свiтла. На краю майдану утворилось цiле торжище. Тут i цигани вигравали на скрипках та бубнах. Продавали рiзнi доморобнi та крамнi речi. Осипка зацiкавили повирiзуванi з дерева топiрцi та фло║ри, тарiлочки. Продавав ┐х Юзько. Бiля нього зупинився, дивувався з вправностi приятеля. А вiн все розповiдав, як навчив його майструвати ватаг на полонинi. Ось незабаром пiде туди на все лiто. Осипко ближче сiдав до Юзька, зазираючи у вiчi, захоплювався розповiддю. - Там всю Чорногору видно! I зорi, наче свiчки, горять уночi не так, як тут, на придолинках. А в лiсi всякi птахи обзиваються i вдень i вночi. Ходiмо з нами! - заохочував Юзько. - А що я там робитиму? - Щось же вмi║ш? - Умiю на фло║рi грати. - Потiшний ти... Хiба то робота? - Можу овечок пасти, - знiяковiвши, мовив Осипко. - Нi, краще ставай менi на допомогу. Треба, щоб вогонь не згасав на полонинi. Такий звичай. Я домовлюсь iз ватагом. Пiдеш? - Пiду, коли неня дозволить... - А ти проси... Або... - Юзько запитливо поглянув: - Або втечи з дому. Бо┐шся? - Нi, не боюсь. Але краще вблагати неню. - То благай! Хi-хi-хi. А менi нема кого благати. День хилився до вечора, коли хлопцi спохватилися, бо вже порозходились люди з майдану. Але Осипку хотiлося вести розмову з бувальцем... Мрi┐ про полонину заворожили його. Лягав спати i прокидався з думкою про Юзьковi слова. Але не наважувався розповiсти матерi про свiй намiр пiти на полонину. А що скаже хвора сестриця Марiйка? Залишаючись на самотi, прислухався, щоб почути, коли вiдгримлять першi веснянi громи. Тодi й вирушатиме ватаг на полонину. * * * Заздалегiдь готувались газди випроваджувати вiвчарiв-чередникiв. Вiдчувала неспокiй i маржинка, обзиваючись у стiйлах, а вiвцi збивалися в тiснi отари. Багато турбот ватаговi. Треба облiчити всю маржину, припасувати дзвiночки, переглянути отари, щоб не потрапила хвора й не понесла пошестi на полонину. А головне - зiбрати всi речi для господарювання на сто┐щi. Мала сво┐ турботи й Анна. Вона не давала згоди на мандри сина, хоч вiн i домовився з ватагом пiти на якийсь час. - Знаючи твого брата Iвана, вiзьму тебе, хлопче, - мовив ватаг, змiрявши поглядом Осипка. - На полонинi кожному знайдеться дiло. Аби не перепудився чого. - Я нiчого си не бою, - намагався поважним голосом вiдповiдати Осипко, тримаючи в руцi саморобну бартку. Множились клопоти Аннi. Не могла розраяти сина. А вiн не вiдходив та все зазирав у вiчi, то приязно, то жалiбно просив, благав. Не витримало серце матерi - дала згоду. Готувала сина до ватаги. Марiйка вишила киптарик з рiзнокольоровими прикрасами. Червонi гачi мати повила бiлими волiчками пiд новi постоли, крисаню оздобила за звича║м. - Справжнiй легiник... Аби здоров був. Най щастить, - ущемилося серце матерi. - Нене, не убивайтеся, - зняв крисаню, в глибокiм уклонi схилив голову. Настав довгожданий день. Обiзвалися фло║ри. Засурмив i Осипко на сво┐й, ставши поруч Юзька, що поважно пiдiйшов до ватага. Адже неабияка робота спузаря - пильнувати ватру на полонинi й доглядати, щоб не згасав "чистий вогонь", добутий предковiчним способом. Повиходили газди проводжати ватагу. Попригонили на край села маржину, вiвцi, кози. Сiв на коня верхи ватаг i подав клич вирушати. Загомонiли люди, розляглася голосним вiдлунням спiваночка: Щасти же вам в полонинi, Вiвч║рики милi... Порiзьбленi кичерами обшири вiдкрилися перед зором. Шлях на полонину стелився крiзь лiси, через камiннi покиди, долини. Все вище й вище пiдiймалася ватага. - Ставаймо на перепочинок! - стоголосою луною обiзвався клич ватага. Пiднiс вiн догори руку, скинув з голови крисаню: - Пильнуйте, хлопцi, отару! Тут можна попасти. Та стережiте, аби вуйко не зчинив напастi! Осипко зачаровано сидiв, наче в казцi. На блакитi крайнеба висторчилась Говерла, виблискуючи проти сонця ще не розталим снiгом. Бiлi хмаринки застигли, зачепившись за гiрськi кряжi. А навколо синь, смерековi розкрилля в сонливiй нерухомостi, як у опришкiвських легендах. Мовчазнi, занiмiлi й суворi, битi вiтрами й громовицями, як охоронцi на вартi, бовванiють гори, нездвижно, велично. Осипко задуднив у фло║ру. Трепетнi звуки наздоганяли прудкокрилих бабок-вертух, а далi повiльно сягали в син║ небо, вiдлунювали стогоном гiр, падали журно в ущелини. Зiбрати б докупи все те вiдлуння, що пройма║ душу людини, породжу║ дивнi, вiльноплиннi думки. Тут воля обiйма║ться з промiнням сонця й синявою неосяжного неба. Влива║ться звук фло║ри в багатострунну гармонiю природи. Тодi наче вчува║ться ┐┐ голос: - Люди! Плекайте волю, що ┐┐ дару║ вам сонце! Гори! Долини! Слухайте мову вольностi! Радiсть, сповнену надiями, понiс Осипко аж на полонину. Прибули на сто┐ще, оперезане з одного боку смереками, а з другого - водограями вигравав потiк, подiляючи широку полонину. Ватаг заклопотано пiдiйшов до тогорiчно┐ колиби, похитав головою. - Видать, гостив тут непроханий вуйко. Тра раду дати. - I заходився поправляти колибу. Тим часом усi бралися до працi. Де за годину було тихо, тепер застукотiли бартки, закипiла робота, загомонiли хлопцi, ладнаючи огорожу сто┐ща, щоб не мiг пробратися пустотливий вуйко. Юзько став розпалювати ватру. Йому допомагав Осипко, наносив сухого хмизу. Але головне - добувати вогонь треба тертям деревини об деревину. Це нелегка справа. Саме такий вогонь зветься "чистим". Обкурена ним маржина не зазна║ пошестi. Так здавна ведеться. У цiй традицi┐ крилась своя поезiя. Родилась вона в часи, коли предки, що населяли цi гори, обожнювали вогонь. А тепер все це доповню║ казку дивного побуту на полонинi. Осипка швидко захопила робота спузаря, i вiн щиро допомагав Юзьковi. А коли пiсля довгого тертя деревини показався димок i сполум'янiв ворох сухо┐ хво┐, Осипко перший гукнув: - Ватра! Це слово покотилося по полонинi радiсними вiдгуками: - Ватра-а! Ва-а-а-тра-а! Запахло димом. Зiйшлася вся ватага. Дивилися на Юзька, як на переможця. - Добрий спузар! - схвально мовив ватаг. - Хай сей вогонь не згаса║. А щоб дощ його не залляв, тра спорудити з каменю пiч, - i взявся складати камiння. Хлопцi йому допомагали. Перший день життя на полонинi захопив Осипка. Та як i не захопитися, коли тут сонце повними обiймами огорта║ землю, а трави незлiчимо квiтнуть рiзнобарвними чiчками 22, незмiряне стелиться простiр, пiдпираючи синi верховини. Тут в одвiчному шумовиннi гiрських потокiв народжуються казки й бринять струни невидимо┐ лiри, прокладаючи шлях до чуйного серця, щоб воно наповнювалось радощами буття. Тут розквiта║ душа, сповню║ться священним трепетом, ста║ чулою до всього видимого. Зда║ться, що й голе камiння обзива║ться до серця. Носив у ньому Осипко незбагненну радiсть, що ┐┐ породжувала кожна днина, кожна хвилина життя на просторах. 22 Квiтка. Починався день покликом ватага. Швидко вiвчарi, козарi 23, бовгарi 24 ставали до сто┐ща, вигонили худобину на пасовисько. Бiля них проворнi пси не давали вiдбитися овечцi вiд отари, пильнували. 23 Козопаси. 24 Чередники. Юзько з самого рання бiля ватри. Вiн навiть гаразд не мив задимленого обличчя, вважаючи, що спузаревi досить, аби свiтилися лише бiлi зуби та очi. Сонце пливло понад горами, вiдмiряючи години. Ватаг спостерiгав, як пада║ тiнь вiд устромленого бiля колиби брая 25. То його годинник. Коли тiнь ста║ такою короткою, що ┐┐ можна змiряти, розставивши ноги, то, значить, уже промайнуло пiвдня. Треба тирлувати на обiдн║ до┐ння та напування. На клич ватага рушають до сто┐ща пастухи, сiдають обiдати. Смачно пахне засмажений салом кулiш. Всi мовчать, чекають, щоб першим заговорив ватаг. 25 Буковий кiл. Все це просто й урочисто вбирав у свою душу Осипко. Ватаг поставав перед ним якимсь чарiвником, коли пiдходив до великих бербениць 26, наповнених молоком, i готував з нього бринзу, будз. 26 Дiжка. Увечерi збиралася до нього вся пастуша громада. Вiдлиски полум'я вигравали на засмаглих пiд вiтром i сонцем обличчях. Iскри, вириваючись з ватри, пирскали у безодню неба, мережаного сузiр'ями. Навколо залягали поснулими велетами гори, наче прича┐лись древнi богатирi. Вiд подиху тих велетiв стелиться легiт, лоскоче зiгрiте вiд ватри обличчя, пестить груди, ворушить куделю на головi. Пустотливий повiв з гiр приносить ледве вловимий та║мничий шум, розсипа║ його по полонинi, торкаючись струн невидимо┐ кобзи, i вона ронить дивнi мелодi┐. Зiбрати б ┐х, перелити у звуки фло║ри, щоб серце тремтiло разом з ними. Навчився душею сприймати тi чари ватаг. Оглянувши сто┐ще, вiн чита║ молитву, не з "закону божого" вивчену, а створену гiрським життям, де сонце, зорi, смереки повiдають людинi про та║мницi буття, про красу всього народжуваного на землi. Ватаг зичить здоров'я тваринi й людинi, бажа║, щоб буяли травами полонини, щоб гомонiв рiдний Черемош "нинi й вовiки"... Шепочучи цi слова, iшов Осипко спати з Юзьком на пахучому сiнi. * * * Мiг уже тако┐ честi доступитися, що ватаг доручав навiть виконувати роботу спузаря, коли Юзько був зайнятий чимось iншим. Тодi поважно ворушив вогнище, вигортаючи грань 27, самовпевнено поглядав навколо, бо знав, що в нього обличчя задимлене, як у справжнього спузаря. 27 Вугiлля. Та й iншi доручення довiряв ватаг завзятим хлопцям. Якось щезла десь корова, вiдбившись вiд сто┐ща. Треба вiдшукати. На це зохотились хлопцi; нагострювали бартки, оглядали крiс, туго пiдперiзувалися. - Рушайте й не барiться! - наказав ватаг. Обiйшовши близькi хащi, вузькою стежкою пiшли в лiс. Малось на думцi не тiльки знайти маржину, а й пошукати Довбушеву печеру. Адже десь тут вона. Часом зупинялися, заходили в гущавину й знову шукали. - Коби доступитися то┐ печери, - роздумував голосно Юзько. - 3 барткою Довбуша не тяжко й маржину знайти. - Повними бочiвками скарби наставлено в тiй печерi, - додав Осипко, вiдхиляючи хво┐, що били в обличчя. Проходили серед камiнних зломiв: ноги ступали то на гострi камiнцi, то намацували м'яке моховиння. Юзько зупинився, оглянув навкруги. Непроглядний лiс. Видно лише шматочки неба, по якому часом повзе бiла хмаринка, зачiпаючись за смерековi вершечки. - Тут печера знайдеться, - Осипко показав рукою на заломи, де природа нагромадила велике камiння й поваленi бурею дерева. По дорозi трапився потiчок. Сiли на ковбички бiля води, напилися. Недовго перепочивали. Оволодiвав ними запал шукання. Настирливо йшли вперед, понад потiчком, хоч часом ноги потрапляли в несподiванi калабанi. Осипку весь час верзлися Марiйчинi казочки. А за ними химерно снувалися лiсовi тiнi, обгортаючи порослi мохом великi кам'янi брили. Душу наповнювало гiркотливо-солод-ке чекання яко┐сь несподiванки. Здавалося шукачам, що вони переселилися в свiт казкових видiнь, де природа розкрива║ сво┐ щедрi дарунки, кличе бути мужнiми й дужими. - Печера! - гукнув Осипко. - Справдi печера, - зрадiв Юзько. Крiзь смерековi хащi виднiвся темний отвiр печери. Хлопцi зупинилися, прислухаючись. Наблизились, заглянули. Печера неглибока, але мiсця досить, щоб вуйко тут уподобав свою гавру. Почали бартками обстукувати кам'янi брили, довбати землю навколо. Пташка скочила на камiнь, вертнула хвостиком, цвiрiнькнула. Здавалося, промовляла: - Тутечки, тутечки... Шукайте, шукайте! А вiддаля ще й струмочок додавав: - Цю-ру-ру, цю-ру-ру... Щось розкажу... Покажу... Цю-ру-ру... Зникла втома. Хлопцi захопилися пошуками. Раптово наче велетенським кресалом хтось викресав велику iскру, що освiтила лiс, а слiдом загуркотiло небо. Захиталися дерева, застогнали, важко розносячи зойки, зiтхання. Полив дощ. Хлопцi прича┐лися в печерi, принишкли, тулячись один до одного. Стало темно, як серед ночi. Щось десь завило, заричало, застогнало. - Тримайся за мене, - шепотiв Юзько. - Я си не бою, - вiдповiдав Осипко. - Коби знайти ту зачаровану бартку... До самого вечора хлюскотiв дощ. Нарештi вiтер розiгнав хмари. З голубим вiдсвiтом, здавалося, оживало населення лiсово┐ ночi. Недалеко вiд печери крикнула сполохано сова, вдарила крильми, сколихнувши тишу. Щось нiби ходить хащами, переступаючи повалене гiлля, спотика║ться об камiння, боляче стогне. Раптом щось велике кудлате посунуло до печери, тягнучи за собою здоровенну гiлляку смереки. Хлопцi прича┐лись. Юзько взявся за крiс, Осипко - за бартку. Чулося биття стривожених сердець. Тим часом волохатий гiсть пiдняв смеречину й кинув до печери, загородивши вихiд. Пролунав пострiл iз крiса. Темна статура захиталась, вiдступила, шкутильгаючи. Ведмеже ревiння сколихнуло темiнь ночi. - Вуйко, - прошепотiв Юзько. - Аби не повернув знову. - Будемо пильнувати... Хвилини проходили в напруженому чеканнi. Вуйко не повернувся. Чувся лише його стогiн бiля потоку та хлюскiт води. - Промива║ поранену лапу. Коли повернеться, то буде лютувати. - А мо', вистачить з нього одного подарунка? - Коли не вистачить, додамо ще, - мужнiсть Юзька брала верх над переляком. Заховався мiсяць. Демони темряви колихали нiч на сво┐х чорних крилах, аж доки золотоволоса зiрниця не провiстила народження ранку. Застукотiв невтомний дроворуб - дятел, задудукав чубатоперий одуд, наче примовляв: "Хто тут? Хто тут?" Вибравшись з печери, хлопцi оглянули околицю. Слiди, ведмежо┐ кровi вели до потоку. Очевидно, доброго гостинця одержав вуйко i не наважився повертатись. Тепер думки шукачiв звiльнилися вiд зачаровано┐ Довбушево┐ бартки. Лiпше знайти б маржину та й поспiшати до сто┐ща. Десь там уболiва║ ватаг за хлопцями. Треба не баритись. Але яким шляхом? Надибали на стежку, пiшли. Та швидко загубилась вона в густiй паростi. То низько по землi стелився колючий жерей 28. Наче хижий дракон, вiн розстелив по землi густi зво┐ща, якi рвали волочки, одежу, повивали ноги, не пускаючи вперед. Юзько знав, що то небезпечна рослина - вона засмокту║ в сво┐ обiйми, коли щось живе потрапить у хащi. Головне - триматися на ногах, не впасти. Бо тодi низькорослий хижак, торжествуючи свою перемогу, тiсно пообмоту║ колючими галузками шию, голову. Не раз i маржина гинула в його обiймах. 28 Хвойний колючий чагарник. Хлопцi пустили в хiд сво┐ гострi бартки, прокладаючи шлях. Аж ось зупинилися... Спереду заворушився величезний кущ. Наче якийсь привид постав перед очима. Розгледiли роги, вистромленi крiзь зелене плетиво. Почулося: - М-му-у... М-му-у! - То це ж наша маржинка! - вигукнули разом. Кинулись рятувати обвиту жере║м корову, пустивши в хiд бартки. Наче вiдбувалась справжня сiча на полi бою. Звiльнили ноги маржини з обiймiв хижо┐ рослини. Маржина благальними очима дивилась на рятiвникiв. Вiддаля почули людськi голоси. - То вийшли з ватаги шукати нас, - мовив, прислухаючись, Юзько i вистрелив. Мабуть, почули цей пострiл, бо ще настирливiше загукали. Хлопцi погнали заблудлу. Незабаром показалась постать ватага i кiлькох пастухiв. - Довго ся барили, хлопцi, - з докором i радiстю обiзвався ватаг. - Та дякувати, що вiдшукали маржину... З гiднiстю переможцiв поверталися до сто┐ща. Багатобарвною усмiшкою зустрiчала ┐х райдуга, пригортаючись до грудей Чорногори. Здавалося Осипку, що й ягнятка привiтно замекали. Взяв на руки кучерявого бiлявчика, з яким бавився iнодi, пiшов до ватри, де пастухи чекали на снiданок юних завзятцiв. Вперше зазнав Осипко до себе пошану. При║мно чути, що ватаг назвав його не Осипком, а Осипом i запросив сiдати поруч себе пiд час снiданку. Увечерi бiля ватри хлопцi розповiдали про сво┐ пригоди. А Осип ще додавав до них дещо запозичене з Марiйчиних казок. Послухавши про намiр знайти печеру Довбуша i його диво-бартку, ватаг похитав головою. - Ще не вродився той смiливець, щоб вiдшукати Довбушевi скарби. Мусить народитися... Конче мусить... * * * З кожним днем сприймав вiн цiлу науку полонинського життя. Захоплено слухав ватага, який усе зна║, все вiда║. Вмiв доглядати та лiкувати маржину, розповiдав казки й рiзнi пригоди, що зазнав у життi. Спитай його про небо, про зорi, про будь-якi та║мницi - на все дасть вiдповiдь. - Хочете про сонце? Скажу... Слухайте пильно... Сонце було зразу дуже велике. А вiдколи люди настали, вiд того часу воно зменшувалося, бо як чоловiк народиться, то вiдрива║ ся кусень сонця, з якого поста║ зiрка, а як умира║, то його звiзда гасне й пада║... Часом пада багато зiрок, се показу║, що ║ десь на свiтi великий мор або вiйна. Коли померлий праведний чоловiк, то зiрка верта║ до сонця, а як нi, то пада у свiт... Ото, щоб знали ви... А ще скажу й таке... Сонце сто┐ть над землею, яка плава║ по водi; в мiру того, як вода ста║ бiльша, пiдноситься i земля на нiй, через те наближа║ться вона до сонця й тодi наста║ лiто; коли ж води менше, то земля опада║ далi вiд сонця i тодi наста║ зима. Як лiтом наблизиться земля до сонця, то на нiй ста║ яснiше, днина бiльша║, а як опуститься земля, менше видно, днина коротша. Мудра наука ватага породжувала сотнi запитань. Осип не зводив очей з оповiдача, наче обожнював його. А найбiльше тривожили розповiдi ватага про Довбуша, про його кохану Дзвiнку, про чарiвницю-циганку та про пригоди ватажка опришкiв. Так усе переказував оповiдач, що, здавалося, сам був учасником подiй. Лице його ставало то грiзно-суворе, то задумливо-вболiваюче. Iнколи вiн не закiнчував розповiдi, обриваючи ┐┐ словами: - А що було далi, то почу║те наступно┐ суботи. Доводилося нетерпляче чекати. Мостився тодi Осип найближче до ватага, щоб кожне слово вловити. Завороженi казкою полонини, минали днi, наливаючи юне серце дивними почуттями й бажаннями. Та ось урвалося роздолля... Якось у петрiвку прибули газди до сто┐ща й переказали волю матерi, щоб Осип негайно повернувся додому, бо щось трапилося прикре, непередбачене. Ця звiстка вразила хлопця. Може, мати занедужали або сестрицю Марiйку яке лихо спiткало? Мусив повертатися. Випроводжав свого друга Юзько, а ватаг на прощання подарував йому вирiзьбленого Довбуша з пiднесеним топiрцем у руцi. Як коштовний здобуток, понiс його Осип до Сторонця-Путилова. * * * Яка несподiванка? Що трапилось дома? З хвилюванням переступив порiг рiдно┐ хати й зупинився; тримаючи в руцi рiзьбленого Довбуша. Не зробив кроку, застиг, бо за столом сидiв батько. Мовчки звiвся, пiдiйшов, взяв той подарунок i швидко кинув у пiч. Мати лише тоскно склала руки на грудях, нiчого не вимовила. Осип пiдбiг до печi, ладен був рятувати з вогню дорогу рiч. Але полум'я швидко охопило ┐┐, почулося трiскотiння вiд спалаху. Вiдблиск упав на задимлене, як у справжнього спузаря, обличчя хлопця. Сльози душили його. Але вiн не заплакав. - То негiдна забавка! Я забороняю носити до хати хлопськi химери, - обличчя батька стало ще суворiше. Наче вiн виконував тут сво┐ службовi мандаторськi справи. - Все це хлопство, якого набрався, блукаючи по полонинах, треба витрусити геть з голови. Осипко запитливо дивився на матiр, читав ┐┐ смуток. - Нiмецьку грамоту ти постиг добре, - мовив, змiнивши тон, батько. - То ║ гiдна наука. Пригодиться для служби цiсарю, - побожно глянув на потемнiлий портрет Фердiнанда, що власноручно прилаштував ще 1835 року i оголошенням першого манiфесту цiсаря про вступ на престол. - Але тi║┐ науки ще замало! Щоб вибити хлопство з незрiло┐ голови, ма║ш вiдбути в Чернiвцi до реально┐ школи. Мати опустилась на колiна. - I цього, ║диного, вiдiрвати вiд серця?.. Тяжка моя доля. Залишусь одна з хворою Марiйкою та маленькою Павлинкою?.. На хвилину замислився Адальберт, а далi докинув: - Так мусить бути! Готуй сина в дорогу. Завтра разом вируша║мо в Чернiвцi! - I попростував до мандаторсько┐ контори. Мати й сестрицi сiли бiля Осипа, слухали його розповiдi про полонину та пригоди. Анна тоскно зазирала синовi у вiчi, бралася чесати його розкуйовджене волосся. А вiн поглядав у вiкно, вдивлявся, шукаючи зором стежки, що слалися на полонину. Наче долинали звiдти знайомi голоси ватага, Юзька, пастухiв... Нiч вiдкрила широкi дверi в безсоння. Марилося, як на обширi неба бавляться в пiжмурки зорi, як мiсяць посипа║ срiблястим бiсером мерехтливi далi. Чув, що й мати не спить, часом зiтха║, аж стогiн вирива║ться з грудей. Не наважувався обiзватись, хоч i хотiлося сказати щось ласкаве, приязне. Яка вона добра й чутлива! У думках складалися нiжнi слова... А десь там, на полонинi, плине iнше життя. Сягав думками в обiйми полонинського роздолля. Наче обступали його друзi, давали поради, слухали сумний голос фло║ри. А далi тужливо десь обiзвалася трембiта, заколисуючи думки i мрi┐. На той клич нiби рiзьблений Довбуш звiвся у вогнi. Горiв-горiв, а он вийшов неопаленим з печi, руку простира║, наче кличе з собою в далеку дорогу. Виблиску║ його топiрець, зорi здiйма║ з неба, i вони незгасно горять, як перли казковi. Простяг руку до них i, розшарiлий, прокинувся - вранiшн║ сонце зазирнуло у вiкно, а бiля лiжка стояла тривожна мати. * * * Зарання рушили в дорогу до Чернiвцiв, Осип сидiв поруч з фурманом, бо батько взяв до себе на бричку лiсничого i з ним увесь час вiв господарськi розмови. Шумiли ялицi обабiч дороги, тихо стогнали буйнолистi буки. Нiби вчувалися прощальнi зiтхання матерi. А на дозрiлих нивах нагиналося колосся, обважнiле зерном i прозорими, як сльози, росами. Поволi хилився день за розквiтлими соняшниками. Ось i гора Нiмчич. Зупинились на нiй. Ледве видно звiдси околицi рiдного села. А там десь змiяться дорiжки на полонину. Придивлявся - чи то хмарина застигла серед узгiр'я, чи, може, ватри полонинсько┐ димок? Ладен був дременути, бiгти аж туди, де спузар Юзько пильну║ ватру й вiвчарi збираються до сто┐ща. Раптово збаламутило хлопця заповзяте бажання, i вiн, схопивши в руку нерозлучну фло║ру, босонiж побiг, не оглядаючись i не зважаючи на поклики батька. Бiг, аж у скронях застукало. Та ось спiткнувся об гострий камiнь, розсiк п'яту, аж кров зацебенiла. Затиснув рукою рану й сiв край дороги. Поблизу стояли цигани. Стара циганка поклала зеленi листочки до рани й шматиною пов'язала ногу. Обступили хлопця цигани, спiвчутливо похитуючи головами. А незабаром почувся й батькiв голос: - Де вiн, харцизяка? Ось я йому... - Глянувши на закривавлену ногу, опустив пiднесену руку. - Д║дю! Я погнався за зайцем... Хотiв спiймати, - вигадуючи, журливо поглянув на батька. - Ось i фло║ру попсував, падаючи. - Йому байдуже за ногу, за фло║рою побива║ться. - Таке бува║, - пiдбрiхував розважливий циган. - Бачив сам, як хлопець бiг i ледь-ледь не спiймав зайця за хвоста. Та спiткнувся, бiдолаха. Цигани гуртом засмiялися. Адальберт розводив руками, примовляючи: - Де видано, щоб за зайцем ганяти шляхтичу? - Бува║ й таке, - посмiхався хитрувато циган. - А шкода, що не пiймав. Може, й нам дiстався б хоч хвiст на вариво. Цигани допомогли знести хлопця на бричку. Сердито кинув Адальберт фурмановi: - Поганяй! Всю дорогу Осип мовчав. А кошлатi ялини млосно хитали вiтами, розсiваючи жалi разом iз падаючими шишечками. * * * Поволi загоювалася рана. Бiля печi поралася стара господиня, в хатi яко┐ поселив Осипа батько, а сам подався на службу. Звикав до нових обставин прибулець, почав прогулюватись. Радiв, що недалеко вiд садиби видно Прут. Вражала його широчiнь рiки. Це ж ┐й вiдда║ сво┐ води Черемош, щоб понести ┐х у потужномутiлинi аж до Дунаю. А понад Прутом розкиданi садиби, будинки. Кiлька з них мурованi, а то все дерев'янi, наче пташинi гнiзда потонули в гущавинi. Надходив час навчання в школi, бо вже й гуси-лебедi летять у вирiй. У першi днi Осип вiдчув себе чужинцем: то була нiмецька нижча реальна школа, в якiй викладали катехiзис, бiблiйну iсторiю, красне письменство, арифметику, нiмецьку мову, геометрiю, стереометрiю, механiку, географiю, природознавство, фiзику, малювання, будiвництво. Почалось нове турботливе життя учня. Першi днi несмiливо ходив вулицями мало чим прославленого мiста, в якому ледве набиралася тисяча жителiв. Найбiльше пожвавлення приносили ярмарковi днi. Частенько про┐здили купцi з крамом, бо мiсто лежало на шляху з Молдови в Польщу. Поволi полонили увагу Осипа науки. Хоч вiн i не належав до найкращих учнiв, але вчився добре. Особливо подобалось малювання та читання художньо┐ лiтератури. Твори Гейне, Шiллера приваблювали сво║ю романтичнiстю, гостротою, фантазi║ю. Збуджували уяву i Орлеанська дiва, i чарiвниця Лорелея, повитi легендами. Знаходив сво║рiдну гармонiю в поетичних творах, уловлював щось рiдне. У реальнiй школi здебiльшого навчалися дiти службовцiв, мiщан. Склад учнiв вiдрiзнявся вiд бiльш привiлейованих закладiв - гiмназi┐ та духовного училища. Осип знайшов друзiв серед учнiв, якi походили з гуцульських родин. У цьому колi звучала рiдна мова, хоч у викладаннi ┐й не було мiсця. Часом доводилося терпiти зневагу за прихильнiсть до "хлопсько┐" мови. Проривалася в стiни школи й коломийка, яка не пасувала до суворих облич цiсаря й канцлера, що, як наглядачi, позирали з портретiв. Щасливими для Осипа були днi вакацiй, коли при┐здив до рiдного села й потрапляв у обiйми турботливо┐ матерi та сестер. Зимовi вакацi┐ ощасливлювали його зустрiчами з Юзьком та участю в щедрувальнiй групi односельчан. А влiтку не заставав побратима - десь перебував вiн на полонинi. Ходив у святковi днi на майдан, де збиралась молодь, слухав спiванок i сам награвав на фло║рi. Вивчав рiзнi примовки та пiснi. А дома все те записував, додаючи й численнi Марiйчинi спiваночки. Пробував i сам складати коломийки та награвати ┐х на фло║рi. Переповнений враженнями повертався з вакацiй, приносив друзям гуцульськi новини. * * * З кожним днем поширювалось коло iнтересiв. У життя реально┐ школи часом вривалися подi┐, що порушували спокiй академiчних днiв. Доходили звiстки про масовi селянськi заворушення в Галичинi, про розгром за вказiвками канцлера Меттернiха повстало┐ Кракiвсько┐ республiки та загибель ┐┐ ватажка - вiдомого й популярного серед молодi Едварда Дембовського. Може, цi подi┐ залишились би малопомiтними й не набрали значно┐ ваги в життi школи, якби не трапилось одного випадку. Хтось, наче навмисне, розбив скло на портретi Меттернiха, та ще так, що скалочка застряла на високому чолi державно┐ особи. Цей випадок переполохав iнспектора. Вiн не знав, що дiяти - чи власноручно виймати ту скалочку, чи доручити сторожу. Пiсля вагань i хвилювань дозорець шкiльного порядку вирiшив звернутися до головного полiцмейстера мiста. Так минуло кiлька тижнiв. З острахом чекали прибуття полiцая, що славився сво┐м невблаганним характером. Знали учнi, що таке вiдвiдування принесе насамперед непри║мностi учням-гуцулам. Це ж вони ведуть розмови про Лук'яна Кобилицю та ширять непевнi спiванки. А тим часом виникли значнiшi несподiванки, що ┐х принiс березень 1848 року. Стало вiдомо про революцiйнi виступи в Парижi, Вiднi, Будапештi. З Вiдня втiк натхненник реакцi┐ та нацiонального гноблення канцлер Меттернiх. Значною для Осипа була й iнша подiя - його батько саме в цей час залишив посаду мандатора й переселився до Чернiвцiв, де шукав роботи в магiстратi. Та║мно вiд батька ходив на майдан, де вирували натовпи людей, вiдбувався мiтинг, що в ньому взяли участь звiльненi з-пiд арешту. Юнаки-гуцули протиснулись наперед. Адже то ┐хнi земляки виступають. - Братове! - звертався промовець до громади. - Надiйшов час великих змiн! Пильнуймо волю! Оберiмо депутатiв до установчих зборiв! То буде народний рейхстаг, що вирiшуватиме нашу долю... Шкiльна молодь взяла участь у походi з музикою. За прикладом Вiдня i Львова у Чернiвцях формувалися добровiльнi загони, учасники яких одягали синi блузи з червоними вилогами, сiрi штани з подвiйними червоними лампасами та чорний капелюх з пером. Озбро║нi шаблями юнаки iменували себе гвардiйцями. До них не пристав Осип, бо не вистачало вiку. Але заздрив тим, що ходили вулицями з революцiйними пiснями. Поволi вуличнi мiтинги ставали частiшими, прибували сюди й селяни. З'являлися рiзнi промовцi. На мiтингу виступали навiть представники з Угорщини. Один з них розповiдав про подi┐ за межами Буковини. - Спiльно виступаймо за волю! Пiднялися вже угри, чехи, волохи. Вiдгукнулись iталiйцi, щоб скинути з сво┐х плiч криваву корону Габсбургiв. Шикуймося в ряди революцiйно┐ гвардi┐! Гуцули кидали догори сво┐ кучми 29 та крисанi, вигукували: 29 Шапки. - Геть Меттернiшка! Хай народнi депутати правлять нами! - Лiси та полонини нашi! Геть Джурджуванiв з ┐хнiми мандаторами та лiсничими! - Лук'яна Кобилицю знову обрати депутатом! - Обрати! - То наша воля┐ Наче завирував Черемош, покотив лункий вiдгомiн, заколихалась, завирувала громада. Осип уперше вiдчув ┐┐ силу, нескориму волю. Здавалося все таким радiсним, звабливим. Читав на обличчях людей святковi настро┐, весняне зворушення, наче пiсля люто┐ зими сонце клечало розпуклою бростю землю. Подих оновлення принiс Осип i до сво║┐ кiмнати. - Д║дику! - звернувся до батька, що сидiв бiля столу, напнувши на носа окуляри, читав газету. Це ласкаве слово вирвалось, як колись у дитинствi. Батько вiдсунув газету, пильно глянув на сина. Холодом повiяло вiд того погляду. - Дивлюсь оце на тебе, Осипе, - батько хотiв сказати щось вагоме. - Дивлюсь i думаю. Небагато залишилось до закiнчення школи. Тобi чотирнадцять рокiв. У такому вiцi я вже добував собi кусень хлiба. Ма║ш i ти незабаром служити нашому цiсарю... - Кажуть, що цiсаря вже нема! - вирвалось ненароком. - То пусте, сину мiй! Нема тi║┐ сили, щоб звалила владу Габсбургiв. - Кобилицю ж депутатом мають обрати. - Кобилицю?! Знову той ворохобник! Лайдак! - Або я знаю? - Осип дивився запитливо на батька, а голос юнацького серця мовив: "Знаю, ой, вiдаю, чому так любо надходить весна i скресають буковинськi рiки". * * * Здавалося, весняний легiт лине над свiтом оновленим. Таким вiн мусить стати, адже недаремно задзвенiла пiснями молода гуцулiя. Не до свого тихого затишку прямував Осип пiсля шкiльних занять, а на край мiста, де розливався повiнню Прут, скинувши з себе зимове вбрання. В уявi ще вiдлунювались молодi голоси шкiльних братчикiв, нiби вiтер куйовдив розвихренi вiти ялиць i вони стоголосе обзивалися сво║ю дивною мовою. Так i юнацтво розворушилося, загомонiло. Незабаром кожен понесе надбанi знання, щоб вiддати ┐х улюбленiй справi - хто до чого навчився. Не мiг до кiнця збагнути сво┐х бажань. Батькiвськi велiння не западали в душу. Пiшов, як на пораду-розмову, послухати гомiн повенi. На березi збирав першi дарунки весни - рiзноколiрнi чiчки, як колись у дитинствi, квiтчав ними свою крисаню. Спливали на думку улюбленi вiршi Гейне, навiть нашiптував ┐х. Тодi й небо ставало ще прозорiшим, ширшали горизонти. Сiдав на березi так, щоб найдальше бачити. Прислухався до плескоту, здавалося, що то багатострунне звучить синя глибочiнь. Чи не бринить то промiння сонця, розбиваючись об хвилi? А може, то вуркочуть принесенi аж сюди води Черемошу? З цими думками простягалась рука до фло║ри, i ┐┐ звуки доповнювали мелодiю. Здавалося, що нiкого й нiчого бiльше не iсну║ на свiтi. Та ненароком влилось у цю гармонiю ще й звучання молодого дiвочого голосу. Так спiвають цигани. Не раз доводилось чути ┐хню улюблену пiсню: Упар плай ко з║л║но К║р║л жокос романо, Ке кiдiнiле о ром, Ке т║ л║н зв║р дром. 30 30 На зеленому горбочку Цигани гуляють, Тiльки одного з ними нема║, Бо вiн десь блука║. Звабливий голос циганки то затихав, то з новою силою розлягався. Та пiсня здавалася продовженням весни. Бринiло в нiй i широке роздолля, i туга закуто┐ пристрастi. Тi звуки бентежно пройняли юнацьке серце, вiдкриваючи завiсу в якийсь незнаний свiт. Пiсня циганки обiрвалась, наче канув ┐┐ молодий голос у непроглядну глибину рiки. Та ось, як привид, постала перед ним лiтня циганка i з нею зовсiм юна дiвчина, виблискуючи бiлими зубами. - Файний легiник! - обiзвалась стара. - Такого б нам до циганського табору. Помандрували б аж у Молдову! Поглянь, Цоро, який вiн гарний, наче в барвiнку купаний, - звернулась до юнки. - Нене моя, дивись! - сплеснула руками циганочка, пильно розглядаючи прикраси на Осиповiй крисанi. - То грай собi, грай, легiнику, - й пiшла берегом. А дiвчина, пострибавши, наче русалка, на однiй нозi, швидко висмикнула з крисанi найкращу павину пiр'┐ну, а другою вхопила жмуток квiтiв i побiгла. - Гiй на тебе! - розгнiвано гукнув Осип i погнався за каверзною пустункою. Може, i не наздогнав би прудко┐, як козуля, дiвчини. Але вона, вiдбiгши, зупинилась, повернулась обличчям, а руки з прикрасами закинула позад себе. - Чому став? Вiдiймай! Добром не вiддам. Але Осип розгублено стояв перед нею. Дiвчина жбурнула у воду чiчки. - Лови! - гукнула. Осип кинувся до берега, але течiя швидко понесла жмуток. Тим часом дiвчина сховала за пазуху павину пiр'┐ну. - Нема! - показала долонi. Збентежений юнак запитав: - Де ти взялася така? - Цигани знайшли мене темно┐ ночi на шляху. Тому я така чорна. Ха-ха-ха-ха! Який ти потiшний, легiнику. Осип замахнувся фло║рою на зухвалу пустунку. Але фло║ра випала з рук. Дiвчина пiдняла ┐┐, засурмила. - На тво║ пiр'ячко. Мiцнiше приладнай до крисанi, щоб не загубив. А коли згада║ш у дорозi мене, то пусти цю павинку по водi. Якщо пiрне й не вирине, то вже не почу║ш мо║┐ пiснi. А коли вирине, то ще тобi заспiваю. - Ти ворожбитка? - Авжеж! Ха-ха-ха... - Цоро! Цоро! Не барiмося до табору. Цоро! - почувся голос матерi. Дiвчина, блиснувши очима, прудко побiгла. "То так ┐┐ звати? - майнула думка. - Цора..." Долинула пiсня: Упар плай ко зелено К║р║л жокос романо... Той голос котився хвилями, то поринав, то виринав. * * * Гомiнким передвакацiйним лементом бурували класи. Було про що галасувати: той радiв, що незабаром вирветься на волю, той доводив необхiднiсть продовжувати освiту, той скаржився на якогось навчителя за низький бал, а iншому просто хотiлося бешкетувати. Раптово обiрвався лемент, коли до класу зайшов учитель словесностi. Це був улюблений викладач. Вiн i сам писав вiршi, наслiдуючи Гейне. Кучма чорного, з помiтною сивиною волосся вихрилась, блiде обличчя вiдтiнювало гострий погляд чорних очей. Осип любив учителя за його запальну вдачу. Обидва вони були закоханi в Гейне. Останнiй урок учитель присвятив читанню збiрок вiршiв улюбленого поета. Принiс "Buch der Lieder" 31 та "Reise-bilder" 32. 31 "Книга пiсень" (нiм.). 32 "Подорожнi картини" (нiм.). Вiн умiв захоплювати учнiв. Лилася в гармонiйних звуках пiсня, поставали картини надрейнсько┐ природи, повитi переказами, легендами. Проймаючись натхненням. Осип, читаючи, передавав схвильованiсть лiрично┐ розповiдi про красуню, що пода║ голос зi скелi на Рейнi, причаровуючи юного весляра, який, захопившись, забува║ небезпеку пiдводного камiння й гине. Ich glaube, die Wellen verschlingen Am Ende Schiffer und Kahn, Und das hat mit ihrem Singen Die Lorelei getan 33. 33 Зникають в потоцi бурхливiм I човен, i хлопець з очей; I все це сво┐м спiвом Зробила Лорелей. - Мо┐ юнi друзi, - звернувся вчитель. - Я маю право сьогоднi так називати вас, бо стали ви на порозi нового життя. Здавалося, що вiн хотiв висловити давно наболiлi думки про свою самотнiсть, про якiсь та║мницi душi. - Друзi мо┐! Життя - це мандрiвка в тому казковому човнi, що може натрапити на скелю. Не випускайте з рук весла, правте човна повз небезпечнi пiдводнi рифи... Був i я колись таким, як ви... Багато мандрував... Аудиторiя наче завмерла, бо розповiдь була незвичайна. Обiрвав ┐┐ рiзкий дзвоник, сповiщаючи про закiнчення уроку. Звiвся вчитель, став. До нього пiдходили учнi, прощалися. Коли наблизився Осип, вiн подарував йому томик поезiй Гейне, промовивши: - Дарую описанi поетом подорожнi картини, бо, сподiваюсь, друже мiй, доведеться й тобi мандрувати та зазнати пригод. Тво┐ здiбностi свiдчать, що не зупинишся на роздорiжжi. Таким багатим не пам'ятав ще себе Осип. На диво, батько розщедрився i дав йому на дорогу кiлька ринських 34. Щоправда, з таким напуттям: 34 Грошова одиниця в колишнiй Австрi┐. - Це востанн║ даю тобi. Доберешся до матерi в Путилiв, там пiдеш на свiй зарiбок. Тепер Осип мав придбати подарунки для сестриць. Та й для Iвана треба щось купити: той повернувся з мандрiвки i живе в матерi. Полагодивши бесаги в дорогу, пiшов на базар, розглядав крам, дiйшов уже й ряду, де продавалися доморобнi речi. Несподiвано угледiв Юзька, який повиставляв на продаж змайстрованi сво┐ топiрцi, фло║ри, тарiлочки. - Юзьку! - гукнув. - Це я, Осипе! - кинувся в обiйми. - Давай разом вирушимо на домiвку. Я закiнчую навчання. - Оце добре. Не будемо баритися. Я швидко спродаю сво┐ дрiбнички або передам якомусь крамаревi. Уже повертався з подарунками, як почув знайомий голос i пiсню. Наче манив до себе голос химерно┐ юнки. Забувши про все, Осип пiшов назустрiч. Зупинився бiля табору. Серед загального лементу чулися вигуки: - На Молдову! - Сучаву! - Ясси! Цигани сидiли на возах, критих халабудами. З однi║┐ визирнуло молоде обличчя - пiзнав спiвочу дiвчину. Вона пiднесла догори руку, вгледiвши Осипа. З лементом вирушив табiр. Гукали погоничi, верещали циганчата. А з-помiж хаотичного рiзноголосся видiлявся дiвочий голос. Наче причарований ним, Осип пройшов ще добрi гони. Стояв, доки можна було чути пiсню, а потiм пiшов шукати друга. - Де забарився? - зустрiв його збентежено Юзько. - Купував подарунки... - Можна за цей час все скупити... * * * Нiщо так не з'║дну║ людей, як спiльнi мандри. Юнi побратими вирушили долиною понад Прутом. Часом користувалися ласкою якогось попутного фурмана, що згоджувався пiдвезти мандрiвникiв, а здебiльшого покладалися на сво┐ ноги. Хоч бесаги за плечима й заважали ходi, але хлопцi жваво перестрибували руча┐, беручи навпростець. Аж надвечiр вiдчули втому й примостилися на вiдпочинок пiд копицею сiна. Тут застали ┐х сутiнки. Полягали на сiнi, рахували зорi, що одна по однiй виринали з глибини неба. Осип розповiдав про дiвчину-циганку, з якою ненароком зустрiвся. До розповiдi для прикраси до