овариства, керованого Пестелем, Новиков одержав завдання поширити дiяльнiсть у Полтавi. За пропозицi║ю Пестеля тепер замiсть "Союзу благоденства" було створено Пiвденне товариство з окремими управами. На чолi Тульчинсько┐ управи став Пестель, на чолi Кам'янсько┐ - Волконський i Давидов, на чолi Василькiвсько┐ - Сергiй Муравйов-Апостол. Повернувшись з наради, Новиков розповiдав: - У Ки║вi серед молодi про вас, Iване Петровичу, iде добра слава. Там знають вашу "Ене┐ду" i "Наталку Полтавку". А тому i Полтаву тепер вважають мiстом культурного розвитку. Наше мiсто з "Ворсклом - рiчкою невеличкою" ста║ мiстом слави. - Ми робимо в Полтавi все, що вимага║ться вiд просвiтителiв, - зауважив Котляревський. - Робимо багато, але не все, що вимагав вiд нас час... - А чого не вистача║? - Вистави, благодiйнi заклади, поширення духу вольностi - все це добре... Але нам треба в безпредметний дух вольностi вкласти конкретнi новi iде┐... Подi┐ розгортаються, наша кра┐на напередоднi значних потрясiнь. Ми не можемо згорнувши руки чекати цих подiй. Ви це повиннi добре розумiти, бо зна║те iсторiю... Тепер уже не масонська ложа нас цiкавить, а дещо iнше, значнiше, радикальнiше! Даю вам та║мно прочитати написанi роздуми про важливi справи. Розмови Новикова викликали в Iвана Петровича багато роздумiв. Та недовго вiдбувалися зустрiчi з цi║ю палкою людиною. Новиков тяжко захворiв. Його перевiдав Iван Петрович. Сiв бiля лiжка, слухав тихi слова: - Ми вiримо, свiтло переможе темряву ночi... Наближаються грiзнi часи... В глибокому поглядi друга Iван Петрович побачив багато щиростi, натхненного людинолюбства. Це викликало його на задушевну розмову. - Ви говорите про темряву ночi, - почав вiн. - Темрява ночi особливо вiдчутна перед свiтанком. Про це я вже говорив у свiй час i на зборах масонсько┐ ложi. Тепер ще хочу додати дещо. Мене тривожить думка про прихiд бажаного свiтанку. Яким вiн буде? Справдi сонячним чи занадто грозовим?.. Мо┐ мандрiвники-троянцi завершили сво┐ блукання. Який поет з'явиться, щоб повести ┐х далi у невiдомi свiти, крiзь темряву столiть? Я думаю про долю сво║┐ кра┐ни, свого долею прибитого народу. Вiрю в його вiдродження i розквiт. Знаю, що ви i вашi товаришi подiляють цю думку. В пiклуваннях вашого товариства багато романтики, багато мрiйництва. Ви зна║те мудрi бiблiйнi слова про те, що запалену свiчку треба ставити не пiд спудом, а в свiтильник, щоб свiтила всiм. Це треба пам'ятати i прокладати шляхи ║днання з народом... - У ваших простих словах багато мудрого i переконливого, - погоджувався Новиков. - Я заздрю, що ви живим словом потрапили на шлях ║днання з народом. Але це тiльки першi кроки на тому шляху... Та хвороба Новикова ускладнювалась, серце вiдмовляло йому служити. В останню зустрiч вiн просив дещо написане передати товаришам. - Передайте Муравйову-Апостолу... Вiн тепер у Чернiгiвському полку... То були останнi його слова. Iван Петрович схилив голову над померлим, подумав: "Коли згора║ палке серце, то свiт його горiння залиша║ться, щоб перемагати темряву". 44 Всю кра┐ну сколихнули подi┐ у груднi 1825 року. Звiстки про них поволi докотилися й до Полтави. Але розмови велися тихо, обережно. Напiвголоса полтавцi називали Сергiя Волконського та iнших, що ┐х бiльше як сотню чоловiк заслано на каторгу та на поселення в Сибiр. Кажуть, i полтавський генерал-губернатор Р║пнiн засумував за сво┐м братом. Розповiдали про п'ятьох повiшених на валу Петропавловсько┐ фортецi. Серед них i вiдомий полтавцям Сергiй Iванович Муравйов-Апостол. Iшли поголоски, що вiн зiрвався з шибеницi, коли вiшали, i переламав собi ногу. А коли знову жандарми пiдiймали його на шибеницю, вiн промовив: - Бiдна Росiя. I повiсити не вмiють пристойно... А як доповiли про це новопризначеному шефом жандарм мiв остзейському графу Бенкендорфу, то той вiдповiв: - Навчимося вiшати во iм'я благоденства iмперi┐... Геро┐в 1825 року почали називати декабристами. Здавалося, що шибеницi Петропавловсько┐ фортецi кинули сiру тiнь на всю кра┐ну. А в столицi новий iмператор Микола I посилив паради, муштру i заснував "Третiй вiддiл власно┐ його iмператорсько┐ величностi канцелярi┐" для полiтичних розшукiв, доносiв, та║много слiдства та покарання "державних злочинцiв". Все це тривожило Iвана Петровича. Над театром встановлювався жандармський нагляд, посилювалась цензура на театральний репертуар, що здiйснювалася через так звану "п'яту експедицiю" при Третьому вiддiлi. Захоплення укра┐нськими виставами викликало пiдозрiння й доноси та║мних агентiв, введених шефом жандармiв Бенкендорфом. Коли Стеблiн-Камiнський ┐хав у столицю, Котляревський попрохав його завiтати до Ореста Сомова, передати листа i рукопис повного тексту "Ене┐ди" та довiдатись про можливiсть його надрукування. Всi подi┐ наклали печать i на зовнiшнiй вигляд Iвана Петровича. Вiн став задумливiший, на чолi поглибилися зморшки. Часом приносив якiсь розголоси Семен, бо вiн кожного свята ходив чи на базар, чи до собору, або монастиря, де найбiльше збиралося люду, велися розмови. Стояла глибока заснiжена зима, коли Семеновi одного разу трапилася дивна зустрiч. На Монастирськiй вулицi, де гурбилися, нiби виставленi рядами напоказ, жебраки, вiн помiтив чоловiка в якомусь дивному старому чернечому клобуцi. Засмальцьований драний кожух пiдперезано вiрьовкою. Чоловiк тримав у однiй руцi дерев'яну iкону з зображенням Афонського монастиря, а другу простягав до перехожих, мовлячи: - Подайте, що милiсть ваша, на Афонський монастир! Пiдiйшовши впритул до чоловiка, Семен почав придивлятися до нього. Вiд несподiванки чоловiк здригнув i почав хреститися: - Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй. Семен зайшов з другого боку, глянув у обличчя. Чоловiк знову: - Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй. _- _За кого це ти, Iване, так сердечно молишся? - запитав, посмiхаючись, Семен. - За спасiння, - вiдповiв той. - Вiд кого ти спаса║шся пiсля того, як не добили нас з тобою турки пiд Слободзе║ю? - Е, брате, то вже забулося... А тепер iнше спасiння... Бiда драна прийшла й до Iвана! - Для чого ж ти оцю святу покришку носиш? Пiзнавши свого давнього друга, з яким разом воював Проти туркiв i разом потрапив у лазарет, чоловiк посмiливiшав. Вiн навiть пригадав iм'я давнього побратима. - Запиту║ш, Семене, для чого ношу оцю дерев'яну розмальовану покришку? Багато треба розповiдати, друже... Скажу лише тобi так, як колись вiд тебе чув. Всi ми пiд богом ходимо, як запряженi конi пiд наритниками... А втiм, якщо зайдемо погрiтись до шинкарки, то розповiм тобi все по порядку. - З нагоди тако┐ зустрiчi, Iване, та й на ознаку свята не грiх i до шинкарки заглянути. Чоловiк зняв з голови чернечий клобук, струсив з нього навiяний снiг, обтер рукавом кожуха iкону. - Отак буде краще... А цю афонську покришку в торбу... - промовив, рушаючи за Семеном. У шинку було повно людей. Тютюновий дим обволiкав постатi тих, що сидiли на лавах за столом. А тi, що куняли пiд стiною на долiвцi, здавалися вкутаними сивим туманом. Дехто спiвав, дехто лаявся. Якась п'яна баба верещала в кутку, п'ючи з чоловiками, намагалася заспiвати "Ой п'яна я, п'яна", та голос ┐┐ зривався, деренчав розбитим глечиком i розсипався у загальному гаморi. Пахло згаром, потом, вологими кожухами, горiлкою та кислою капустою. Семен не знайшов вiльних мiсць за столом. Та Iван заспоко┐в його: - Сядьмо на долiвцi, пiд стiнкою. Це мiсце для грiшних, а праведнi хай за столами... Вiн витяг з торби афонську iкону. - Це буде замiсть столика... Така рахуба, що й молитися до не┐ можна, а можна i в господарствi використати. Хай запахне горiлкою i святим, намальованим на дощечцi. Семен принiс вiд шинкарки жбан горiлки. Iван витяг з торби хлiбину i шматок сала. - Це все зароблене на Афонський монастир... Прости, господи, нас грiшних, - посмiхнувся i почав краяти ножем хлiб i сало. Пили горiлку по черзi нахильцi iз здорового жбана. Iван почав трохи п'янiти, розсупонив себе вiд вiрьовки. Далi спроквола почав вичитувати, нiби по написаному: - Во iм'я отця, i сина, i святого духа... Чи любить бог царiв земних? Нi, не любить! Бо вони проклятi! Про це пише глава восьма "Книги царств": "Собрашася мужи израилевы й приидоша к Самуилу и рекоша ему: ныне постави над нами царя... И рече Самуил к людям, просящим от него царя: сие будет правда царева: сыны ваша возмет, й дщери ваша возмет, й земля ваша одесятствует, й вы будите ему рабы й возопите в день он от лица царя вашего". - Перевiвши дух, Iван додав: - То значить, що сам бог застерiгав людей вiд царiв, що вчинили рабство на землi. - Де це ти, Iване, тако┐ грамоти набрався? - запитав Семен. - То ║ православний катехiзис... - Вперше чую такий катехiзис. - Бо не був ти солдатом Чернiгiвського полку, що збунтувався проти царя. - А ти був там? - Коли б не був, то й не говорив би. Сам пiдполковник Сергiй Апостол навчив нашого брата, щоб знали православний катехiзис. I все в ньому проти царiв, за свободу, за правду... Шкода Сергiя Апостола. Такий добрий чоловiк був. Трохи подумавши, Iван звернувся до свого спiвбесiдника: - Ще давай вихилимо iз цього жбана, а тодi я розповiм усе по порядку... - Таке дiло примочити треба... - А треба... Будьмо... Тепер слухай далi. Ото як збунтувалися перед рiздвом у столицi проти царя, то вiстка i в нашi полки дiйшла. Чернiгiвський полк стояв у селах Трилiси, Мотовилiвка, Ковалiвка i в самому Васильковi на Ки┐вщинi. Тодi Сергiй Апостол ┐здив у роти, читав цей катехiзис. Прибув до нього брат Матвiй та iншi офiцери. Любили всi Сергiя Апостола i його друга Бестужева-Рюмiна... Душевнi люди. Розповiдали нашому брату правду... Та швидко, коли цар присмирив бунтiвникiв у столицi, прибули посiпаки-жандарми, щоб заарештувати Сергiя. Вiн утiк, вистрибнув у вiкно, i швидко збунтувався весь Чернiгiвський полк, солдати пiшли за ним. Пристали мушкетери, набралося тисячу чоловiк... Пiд командою Сергiя рушили пiд Бiлу Церкву, щоб закликати до бунту iншi полки i всiм третiм корпусом iти на Ки┐в i на Москву добувати свободу. Та назустрiч чернiгiвцям виступив генерал Гейсмар з гарматами та кiннотою. Чернiгiвцi iшли з музикою, не стрiляли. Попереду Сергiй Апостол. Вiн наближався до частин генерала Гейсмара, гукаючи: "Брати, не стрiляйте! При║днуйтесь до нас! За свободу, за спасiння вiтчизни!" Та у вiдповiдь ударили з гармат, i десятки наших чернiгiвцiв лягли мертвими. Картеччю було поранено в голову Сергiя Апостола. Заюшений кров'ю, вiн тримався на ногах, давав команду не здаватися... Розгорнувся бiй... Страшно було глянути, як наш брат солдат бив свого брата солдата... Розбили славний Чернiгiвський полк... По-заарештовували тих, хто залишився живим. Помiщиця Браницька подарувала двiстi пудiв залiза на кайдани для нашого брата... Багатьох закатовували на смерть... Кров'ю брався бiлий снiг... - Як же ти врятувався? - обiзвався Семен. - Вели й мене на тортури i, мабуть, закатували б на смерть. Та я перехитрив. Коли проходили бiля глибокого яру, я враз подався сторчака в нього, аж у головi зашумiло, а в очах замиготiли блискавки. На днi яру прикинувся вбитим. Зверху гукали, щоб пiдводився, а я не ворухнувся. Вирiшили, що я таки вбився, i повели iнших на катування. А тим часом я очуняв, добрався до села, переодягся, а потiм пiшов до знайомого ченця в Ки┐вськiй лаврi. Теж колишнiй солдат... Разом проти турка воювали. Вiн натяг на мене оцю чернечу шапку, позичив афонську iконку, вибив менi афонську печатку бiля лiктя. Говорив: "То твiй пашпорт". Навчив мене, як спастися. Iван загорнув по лiкоть рукав i показав на шкiрi печатку. Слухаючи розповiдь, Семен нахилив голову, нiби вона стала важчою, вбираючи все сказане. - Куди ж тепер помандру║ш? - запитав. - Куди помандрую?.. А зна║ш, куди мандру║ зiрваний вiтром листок, що його гонить хвиля? Погойда║ його та й приб'║ до берега. А там намулом загорне... Так i нашому братовi, що за довгi роки солдатчини втратив свою рiдню... Бачиш, брате, оцю драну торбу? То вся моя ма║тнiсть, що заробив за довгi роки солдатчини. А бився ж i з турком, i з французом. Понесу свою плакану долю в цiй Дранiй торбi на рiдну Донщину, розповiм, як була полита кров'ю, брате, Укра┐на. Ще припався до жбана, допив горiлку Iван. Семен не зводив з нього очей. - А може, по дорозi десь пiд тином околiю. Поможи ж менi, брате, Труну склендрувати, Склендрувать труну, Коли я помру - Виривалися зiтханнями хрипливi слова пiснi. Густим голосом пiдхопив ┐┐ i Семен. Полилася журна пiсня. В шинку сутенiло, в намороженi шибки ледве пробивався свiт. Шинкарка засвiтила лойову свiчку. Вогник тьмяно мерехтiв, важко перемагаючи густу заслону диму та надихано┐ пари. Занидiлим птахом пiсня билася в замуровану кригою та снiгом шибку, змiшувалася з людським гомоном i хропiнням тих, що вже поснули на соломi в кутках шинку. До спiвакiв пiдiйшло кiлька чоловiк i та жiнка, що намагалася спiвати "Ой п'яна я, п'яна". Дивлячись, що баба плаче, Iван вирiшив ┐┐ розважити. - Заспiваю для тебе, бабо, тако┐: Я солдат iз виду бравий, Та мундир ношу дiрявий! Я отечеству защита - Спина вся моя побита! Баба ще дужче заплакала, примовляючи: - Е, нi, i ця пiсня невтiшна. Десь i мiй синок поневiря║ться в солдатчинi. Звiдки ж ти, чоловiче, мандру║ш? - З пекла, бабо! - Свят-свят... - А як там у пеклi чорти поживають? - втрутився в розмову один розважливий п'яний. - Невесело живеться i чортам... Бо не справляються з грiшниками, яких дуже багато розвелося. А коли почина║ться зима, грiшнi душi аж товпляться до пекла, щоб зiгрiтися у вогнi. - Та воно ж дуже пече? - Нiчого, що пече... Спочатку пече, а потiм привикають. Плавають по кип'ячiй смолi, аж бульбашки за ними схоплюються. А серед грiшникiв ║ багато таких сердечних людей, що й перед ангелами по добростi не поступляться. П'яна баба, втираючи сльози та похитуючи ║пiвчутливо головою, запитувала: - А чи дуже страшнi там чорти? - Всякi бувають... Там теж не всi рiвнi. к такi, як шолудивi кошенята. Тiльки з рiжками i вогненними язиками. А ║ з цапиною головою, а е й такi, що на iшакiв похожi. Всякому чортовi ║ сво║ звання. А найстаршим над ними, нiби генерал, сам сатана! - То ти й сатану бачив? - посмiхаючись, запитав п'яний. - А чому ж нi? Навiть трохи випили з ним, коли я лагодився з пекла на грiшну землю. - А яку п'║ сатана? Сиву чикилдиху чи оковиту? - Не гребу║, яка потрапить до рук. Таку пельку не легко залити. Пiвказана випива║ без передишки. А потiм, як чикилдихи обiжреться, засне i хропе на все пекло, як становий пiсля усмирення бунтiвникiв. А коли спить сатана, то грiшники зчиняють такий бунт проти чортiв, що тi аж хвости пiджимають та розбiгаються по кутках пекла. - Свят-свят... свят-свят, - хрестилася заплакана баба. - Всюди бунтують, i на землi, i в пеклi. Нема спокою... Може, тiльки в раю одна благодать, - додав п'яний чоловiк. - В раю, звiсно, добре, - додав Семен. - Там таке: лежи собi, ┐ж, пий, веселися, кричи, мовчи, спiвай, крутися. Там i нi холодно, нi душно, а саме так, як у сiряках. Коли кому що захотiлось, то тут, як з неба, i вродилось. - Де це ти таке чув? - У книзi таке пишеться. От i чув. - Та воно i в раю не дуже добре, - продовжував Iван. - А чому ж? - Орендарi в оренду забрали рай. То й праведним душам доста║ться вiд них... Пани i там справляють бенкети, а мужики тiльки сплять. - Отаке... I на землi орендарi, i в раю орендарi та пани, а де ж та правда? - Недаром у пiснi спiва║ться: Нема в свiтi правди, Правди не зискати... Спiв пiдхопили кiлька голосiв. До них при║днався i деренчливий голос п'яно┐ баби. Вогник свiчки мляво коливався вiд спiву. В густих хвилях важкого повiтря нiби повисла пiсня, розпростерши сiрi крила над поснулими, над тими, кого не брав сон. 45 Цього вечора Котляревський у себе вдома зустрiвся з Стеблiним-Камiнським, який повернувся iз столицi, виконавши доручення Iвана Петровича, - побачився з його давнiм знайомим Орестом Сомовим i розпитав про можливiсть надрукування повного тексту закiнчено┐, на шiсть частин, "Ене┐ди". - Мало втiшного привiз я iз столицi, - розповiдав Стеблiн-Камiнський. - Орест Сомов просив передати, що з надрукуванням поеми треба зачекати до кращих часiв. - То вiн ма║ рацiю... Зараз не час... Якi настро┐ в столицi? - Тяжка безнадiя опанувала всiх, хто вiрив у наближення просвiтку... Ваш прихильник Орест Сомов, який жив у одному будинку з Рил║║вим i Бестужевим та мав з ними лiтературнi зв'язки, теж зазнав тимчасового ув'язнення. Але його швидко звiльнили як особу, не причетну до та║мно┐ органiзацi┐... У Сомова я зустрiв нашого земляка, молодого поета Миколу Маркевича. - Чув про нього. Говорять, вiн дуже прихильний надiслав лист до Рил║║ва, дякуючи за поему "Войнаровський" та "Исповедь Наливайки"? - Так. Лист ходить у списках серед прихильникiв Рил║║ва, його текст я привiз iз собою. Можу познайомити вас з цим листом. Його одержав Кiндрат Федорович за кiлька мiсяцiв до подiй i в свою чергу написав щиру вiдповiдь Маркевичу... Iван Петрович з хвилюванням прочитав перепис листа Маркевича. - Добре... Дуже добре сказав у листi Микола Андрiйович... Дуже добре, - повторював Котляревський i ще вголос прочитав останнi рядки: - "Примите нашу общую благодарность... Слава тому, кто прославляет величие души человеческой и кому народы целые должны воздать благодарность. "Исповедь Наливайки" врезана в сердцах наших и в моем также". Ще раз повторив Iван Петрович: - "Исповедь Наливайки" врезана в сердцах наших и в моем также..." - "Исповедь Наливайки", - як говорив Сомов, була надрукована. Але вiн просив передати ┐┐ текст у розповсюджених списках. Дозвольте i цю передачу вручити... Iван Петрович був дуже схвильований, i Стеблiн-Камiнський сам зачитав вiрш. - Прочитай ще раз, - попросив Котляревський. - Менi зда║ться, що цi от рядки найбiльш вражаючi: Но вековые оскорбленья Тиранам родины прощать И стыд обиды оставлять Без справедливого отмщенья - Не в силах я... - А менi зда║ться, що тут ║ ще сильнiшi рядки. - Iван Петрович узяв список, зачитав: Но где, скажи, когда была Без жертв покуплена свобода?.. Саме в цей момент увiйшов у кiмнату заснiжений Семен. Iван Петрович помiтив занадто збентежений його вигляд. Очi в Семена були налитi тривогою. - Що трапилося, Семене? Де барився так довго? - Зараз обтрушу снiг i розповiм усе... За хвилину Семен сидiв бiля печi, розповiдав про зустрiч iз колишнiм солдатом Чернiгiвського полку, втiкачем, про все те, що почув од нього... Особливо схвилювала Iвана Петровича згадка про Сергiя Муравйова-Апостола. - Це був задушевний юнак... Його короткий вiк не зрiвняти з тисячами iснувань... Уже було за пiвнiч, коли Iван Петрович пiшов провести Стеблiна-Камiнського. Поволi повертався, давши простiр роздумам. Стояла тиха зимова нiч. Ледве шорохкотiли лапатi снiжинки, пронизуючи сво┐м падiнням густу темiнь. Здавалося, що небо з заснiженою землею ║днали велетенськi струни. Вони тремтiли, ронячи невловимi звуки, подiбнi до шепоту, що його розсипають, падаючи на землю, пелюстки вишневого цвiту. Той та║мничий шепiт б'║ться в душу, i вона насторожено розкрива║ться, вбира║ в себе трепетний подих зачаровано┐ ночi. Десь ударив у клепало нiчний сторож, i той удар нiби на сотнi верств зарипiв у морозному повiтрi. На той сполох сумно вiдгукнувся пугач, i нiч стала немовби ще темнiшою. Iван Петрович знав, що то обiзвався пугач серед мурованих стiн бiля тюрми. Тому гук той важко вдарив у груди. Прискорив кроки. Здавалося, що йшов не один. З ним нiби переходили снiговi намети тi, з ким зустрiчався на несходимих житт║вих шляхах, несучи i втому, i бiль, i радiсть... Знову тихо. Лише шорохкотять струни снiговi, шепочуть хвалу пишнiй землi, що заснула, загортаючи сво║ лоно бiлою пеленою. Хочеться впасти в ┐┐ обiйми... Земле чарiвна, царице свiту! Багато ти пронесла на сво║му лонi подiй, багато ввiбрала в себе слiз i кровi, багато прийняла в себе налитих любов'ю i гнiвом сердець. З давнини у майбутн║ несеш ти рiдних дiтей - голодних на волю i чулих i нiмих до твого материнського голосу. Земле рiдна, пишна чарiвнице-мати! А снiжинки сипалися химерним плетивом спогадiв, i здавалося, що душа поринала в пухнастих обiймах зими. Убрана в зимовi шати, закутана бiлим покривалом, пригнiчена темрявою ночi спить земля, чекаючи весни, чекаючи пробудження у грозовому свiтаннi. 46 В будинковi Р║пнiна тепер не влаштовувалися бучнi бенкети. Вiдбувалися лише скромнi зустрiчi. Iнодi запрошували сюди й Iвана Петровича. Його приходовi радi були княгиня i княжна Варвара Микола┐вна. З тi║┐ дiвчинки, що слухала колись виставу "Наталки Полтавки", виросла струнка, з чорними косами, великими темними очима жвава панночка, ┐й приносив Iван Петрович ноти, разом сiдали до фортеп'яна. Княгиня зручно забиралася в крiсло i слухала гру дочки. Княжна з захопленням виконувала маловiдомi фортеп'яннi п'║си Глiнки, якi вона ще недавно слухала вiд Марi┐ Ра║всько┐ - молодо┐ дружини Сергiя Волконського, засланого тепер на двадцять рокiв каторги у Нерчинськi рудники. Пiсля всього, що сталося з братом, Микола Григорович став ще приязнiшим до Котляревського. Здавалося, що вiн цим висловлював не тiльки свою повагу до нього, а й приязнь свого брата. Не випадково була запропонована Iвану Петровичу почесна посада попечителя "Богоугодного заведення", що об'║днувало всi лiкувальнi i благодiйнi заклади мiста. Шануючи пам'ять сво┐х друзiв, що за статутом "Союзу благоденства" зобов'язувалися пiдносити "загальне благо народу", Iван Петрович вiддався новiй працi, не залишаючи улюбленого Будинку для виховання бiдних. Сам Р║пнiн цiкавився роботою "Богоугодного заведения" i в сво║му будинку слухав разом з княгинею повiдомлення Iвана Петровича. На цей раз участь у розмовi взяла й княжна Варвара. Залишивши гру, вона засипала запитаннями, цiкавилася роботою лiкарiв, доглядом за хворими, а потiм висловлювала сво┐ побажання, роздуми. - Треба добре ставитись до людей... Поважати i допомагати ┐м. Так завжди говорив мiй хороший дядя Сергiй Волконський... Де тепер вiн, рiдненький? - сумно запитувала княжна. Князь i княгиня спiвчутливо поглядали на дочку, не заважали ┐й висловлювати сво┐ уболiвання. Потiм Варвара звернулася до матерi: - Заберiмо до себе маленького Миколку. Вiн буде нагадувати дядю Сергiя i Марiю... Мамо, я тiшитиму свого двоюрiдного братика, що залишився в Петербурзi, коли Марiя по┐хала до Сергiя в Сибiр. У княгинi наверталися сльози. Р║пнiн мовчав, задумливо зупинявся бiля вiкна, звiдки вiдкривався вид на мiський парк. Утерши сльози, кйягиня заспоко┐ла дочку: - Добре, Варочко, заберемо Миколку. Хай трошки пiдросте. - Я так люблю дiток, - заговорила Варвара до Iвана Петровича. - У вашому "Богоугодному" теж потрапляють на лiкування дiти? Я хочу допомагати ┐м... Микола Григорович пiдiйшов до дочки, сiв бiля не┐, поклав руку на плече. Княжна пригорнулась до батька, чекала, що вiн почне про щось цiкаве розповiдати. А розповiсти Р║пнiну було про що. Вiн брав участь у багатьох во║нних походах, у росiйсько-турецьких вiйнах, виконував вiдповiдальнi доручення у Вiтчизнянiй вiйнi. А ставши малоросiйським губернатором, осмiлився виступити перед чернiгiвським та полтавським дворянством про обмеження помiщицько┐ сваволi над крiпаками, висловлювався за збереження козацьких прав. Тепер багато його колишнiх знайомих i друзiв покаранi за участь у та║мних органiзацiях. Зважаючи на обiднiй час, Iван Петрович чемно пiдвiвся. - Даруйте менi, - промовив вiн. - Я не маю права бiльше забирати у вас часу. Попрощалися. Але, коли гiсть вийшов у коридор, Микола Григорович його зупинив i запросив до себе в кабiнет. Це була кiмната, що нагадувала музей. Тут висiли рiдкiснi портрети визначних дiячiв, учених, полководцiв. На великiй картинi було зображено Полтавський бiй iз шведами. На iншiй - змальовано полтавського полковника Пушкаря. Висiв тут i скромний портрет Мотрi Кочубе┐вни. На столах розставленi рiзнi антикварнi речi, сувенiри, привезенi Миколою Григоровичем з рiзних кра┐н, де вiн побував. Р║пнiн став розповiдати гостю про сво┐ мандрiвки, показував сво║рiднi експонати. - Ви так багато бачили i багато зна║те, - зауважив Iван Петрович. - Але основного у сво║му життi я не збагнув. Найтяжче в життi - пiзнати самого себе. Це необхiдне i для людини, i для цiлого народу, нацi┐. Недаремно на цьому наголошували фiлософи. Скажу вам вiдверто, що часом тiльки в кiнцi роботи ми довiду║мося, з чого належало б ┐┐ починати. - Але ж добрий початок, кажуть, половина дiла. - Однак i таке кажуть: не треба день до вечора хвалити. Я переконуюсь у тому, що зробив мало за сво║ життя. Брав участь у походах великих армiй, щоб тепер переконатися, що сила i безсмертя народiв не у великих армiях, а в його душi, в його роздумах. Придивлявся до народiв, якi населяють великi кра┐ни, i до народiв, що мешкають на незначних територiях. Це дало менi можливiсть довiдатися, що батькiвщину люблять не тому, що вона велика, а тому, що вона рiдна. Стара iстина говорить, що морю не треба добавляти води. - Однак повноводi рiки завжди вiддають сво┐ води морю. Без цього могло б i море пересохнути... - У ваших дотепах я завжди вiдчуваю народну мудрiсть. Я заздрю вам. Ви працею живете. Менi часом хочеться скинути з себе генеральський мундир, одягнути просту свиту i стояти непомiтно десь поруч з багатьма людьми, щоб пiзнати самого себе. Для цього не розмальованi футляри потрiбнi, а... Ми перетворилися в знаряддя, в додаток до законiв, здiйснюючи право сильного над безсильними. А це ║ найбiльше безправ'я - зверхнiсть рабiв над рабами. Микола Григорович замовк, пiдiйшов до столу, розкрив альбом. Серед iнших малюнкiв тут був малюнок акторки Преженковсько┐ в ролi Наталки Полтавки. Це вразило Iвана Петровича. - Вас хвилю║ цей малюнок? - запитав Р║пнiн. - Хвилю║ вiн i мене, коли я дивлюся на нього, скинувши губернаторський мундир. Вiн заважав менi по-справжньому дивитися i на вашу п'║су... А малюнок цей зроблено так, що й сама акторка не зна║ про нього. - Такою я хотiв би завжди бачити ┐┐... Це ж вона викону║ пiсню "Вiють вiтри". Iван Петрович узяв у руки малюнок, пильно вдивлявся. Скорботою спогадiв виповнилися його очi. - На знак мо║┐ поваги до вас з радiстю дарую вам цей малюнок. - - Я дуже вдячний... Велике спасибi, - нiяковiючи, дякував Iван Петрович.: - Це дорога пам'ять. Прощався Р║пнiн так з Котляревським, нiби це було розставання на довгi роки. - Працюйте для рiдного краю, - говорив Микола Григорович, - тисячi разiв виставляйте "Наталку Полтавку". Хай у нiй пiзна║ народ самого себе... - Так, мова i пiсня неподiльнi. З ними народ, як тi троянцi, вирушив у мандрiвку столiть... Пiсля цi║┐ зустрiчi Iван Петрович поринув у вир щоденних справ по службi. До нього доходили чутки, що губернатор потрапив у опалу i ма║ намiр ви┐хати за кордон iз сво║ю сiм'║ю. 47 Кожен день народжувався, несучи турботи. Тепер ┐х стало бiльше, бо вiдкривалися новi лiкарнi й притулки. Навiть органiзацiя вистав вiдiйшла на другий план. Бiль за втратою друзiв затамовували щоденнi клопоти за хворими, немiчними. Попечитель часто обходив кiмнати, де лежали хворi, провiдував безнадiйних. Багато чув вiд них скарг на лиху долю, розпитував про ┐х походження, вникаючи в найдрiбнiшi деталi. Всюди лагiдно розмовляв, давав поради. На такi зустрiчi i розмови завжди чекали хворi, вели з сво┐м попечителем найсердечнiшi, вiдвертi бесiди. Одного разу пiд час чергового обходу його увагу привернула хвора, знесилена жiнка. Сiв бiля ┐┐ лiжка, запитав: - Це ви та, що не пригаду║ свого роду? Жiнка пильно подивилася i, зiтхнувши, вiдповiла, - слова ┐┐ виривалися з тяжким подихом: - Нi... не та я, що не пригаду║ свого роду. Пригадую... То я тiльки говорила так, бо доля навчила. А справдi не загубила свого роду на тих стежечках-дорiжках, якими водила мене лиха недоля... Якщо мо┐ уста говорили про безрiднiсть, то серце вимовляло iнакше. Кажуть люди: який дiд, такий i рiд. А я знаю, що дiд мiй у походи ходив, невiльникiв визволяв, свою дiвчину-невiльничку в турецьких гаремах шукав... Мати розповiдала казки, спiвала пiснi i померла вiд горювання за втраченою волею... Носила я у тяжких мандрах i горювання сво║┐ матерi, i згадки дiда... Нi, я не безрiдна мандрiвниця-жебрачка... Ще я носила з собою дорогi менi пiснi, якi... Жiнка замовкла, взяла рушничок у руки. Червонi кетяги калини i чорним шитi листочки сплiталися вiночком на ньому... Збираючи сили, хвора тихо продовжувала: - Жила я довго в монастирi черницею. Iгуменя наказала менi двадцять лiт бути спiвачкою монастирського хору i двадцять лiт кожну нiч проти суботи та в новорiчну нiч стояти на колiнах i замолювати грiхи. "А через двадцять лiт, - говорила iгуменя, - настане полегшення i побачиш ти перед сво┐ми очима ясним ангелом того, хто привiтав тебе i сказав добре слово у тво║му страдному життi..." Молилась я... довго молилася... Минули двадцять лiт... А полегшення не приходило... Не з'являвся ангел-утiшитель... Я зневiрилась i кажу iгуменi: "Мабуть, даремно б'ю поклони..." Розгнiвалась вона... Ти, мовляв, утратила вiру, i царство небесне для тебе закрите... Вiдлучаю, говорить, тебе вiд сестер монастиря... Забираю назад черниче iм'я Феофанi┐... Iди собi, як i прийшла сюди, з сво┐м грiховним iм'ям Наталi┐, що не пам'ята║ роду... Ото й пiшла бродити по свiту, як безрiдна. Носила з собою тi пiснi та надiю... Слухаючи розповiдь, Iван Петрович пильно придивлявся до жебрачки. В ┐┐ голосi й очах вiн вловив далекий вiдтiнок того, що запам'ятав, коли в молодi роки зустрiв крiпачку Наталю, вивезену з ма║тку решетилiвського помiщика Попова... Взяв суху руку хворо┐. Тяжкi роздуми-спогади нахилили його голову над лiжком знесилено┐ жiнки, а серце щемiло вiд невимовного жалю. Жебрачка вдивлялася в обличчя попечителя, розглядала сиве волосся, високий лоб... Нiби з туману виринали здогади. В очах промайнув згасаючий вогник тихо┐ радостi... А через кiлька днiв похоронили безталанну. На цей раз за труною покiйницi йшов аж до кладовища сам попечитель. Знаючи добре Iвана Петровича, жителi мiста зупинялися, багато з них при║днувалися до похоронно┐ процесi┐. Жандармський офiцер, що ┐хав з Кременчука в колясцi з сво║ю огрядною дружиною, зупинився. Це була лiтня людина в мундирi пiдполковника, з-пiд якого можна було помiтити покалiчене плече. Вiн покликав городового, запитав: - Кого це так урочисто хоронять? - Не можу сказати, ваше благородi║... Кажуть, якусь жебрачку... - Дивнi дiла тут творяться... Беззаконня якiсь повелися, прости господи. - Якась мужичка... i стiльки людей, - промовила його дружина i вiдвернулася. Iван Петрович не глянув у бiк жандармського офiцера. Та хоч би й глянув, то чи мiг би впiзнати в його тлустiй, мов огiрок, постатi того негiдника Вербицького, що в нього стрiляв за зневажання честi людини. А в особi огрядно┐ панi чи впiзнав би колишню вродливу дочку золотонiського помiщика? Та, мабуть, i iм'я ┐┐ витру┐ли з пам'ятi роки мандрiвок, турбот i переживань... Покiйницю поховали поруч з могилою матерi Iвана Петровича. Ще довго залишався вiн бiля свiжо┐ могилки. Уже сутенiло, почав накрапати дощ, зволожуючи свiжонагорнуту землю. Здавалося, що дрiбнi краплини падають перлами невиплаканих слiз i сво┐м тихим плескотом розносять мелодiю невiльницького плачу, яку не вимовити словами. 48 Михайло Васильович Остроградський пiсля навчання за кордоном та недовго┐ працi в столицi, де вiн набув iм'я видатного математика, при┐хав у Полтаву, щоб звiдси вирушити у рiднi села Пашенне та Говтву. Вiн завiтав до свого улюбленого вихователя Котляревського саме тодi, коли той лагодився теж у подорож в Обухiвку до Олексiя Васильовича Капнiста. Iван Петрович мав намiр побувати на Пслi, хотiв уклонитися могилi старого Капнiста Василя Васильовича, що недавно помер. Збирався i Семен Битий, який занудився, живучи в мiстi. - Коли гляну на шляхи полтавськi┐, - говорив вiн, - то хочеться разом з вiтром помандрувати ними. Дивлюсь, як далеко понеслась курява шляхом, i хочеться наздогнати ту куряву, побрататися з нею. Дарма що одна нога в мене шкутильга║, а все-таки я можу ще добре ходити. - Помандру║мо всi разом, - обiзвався Остроградський. - За мною вислали з рiдного села добрих коней i простору бричку. Розмiстимося всi в нiй i по┐демо. Та нарештi, Iване Петровичу, час уже виконати обiцянку побувати у наших краях. Пригаду║те, як я розповiдав про намальовану мадонну, за яку зазнав покарання вiд законовчителя? - Добре пригадую ту шкiльну подiю. Але це не зовсiм буде зручно для вас... Де Обухiвка, а де Говтва? - Нiчого... Я охоче за┐ду в Обухiвку до свого приятеля Олексiя Капнiста. Ще студентом приятелював з ним. - Добре, - вiдповiв Iван Петрович i звернувся до Семена: - Це ж, Семене, той самий Мишко Остроградський, що про нього ми колись розмовляли, як ще навчався вiн у Полтавi... До схiд сонця запряжена у добру бричку пара коней трюхикала шляхом. Поганяв вусатий кремезний чоловiк. Сидячи в бричцi, Остроградський розповiдав про свою подорож за кордон, про життя в Парижi. Розмова переходила на жвавi дотепи. Котляревський розповiдав новi анекдоти. Iнодi вставляв i Семен сво║, як вiн говорив, слово з перцем. Видався весняний тихий день. Повiтря ледве коливалося, п'янило мандрiвникiв. Розкiшна земля, нiби пишна вродливиця, зачаровано млiла, вбираючи на повнi груди сонячнi щедроти та переливаючи ┐х у кожну билинку. Непомiтно пере┐хали через Говтву i ще до заходу сонця були в Обухiвцi. - Люблю оцю старосвiтську, криту соломою хату, - кинув Остроградський, коли бричка зупинилася бiля порога. Гостей зустрiв Олексiй Капнiст i повiв на свiжу могилу свого батька, що височiла на крутому березi над Пслом, звiдки вiдкривалися неосяжнi простори, в сивизнi яких потонули села, хутори, дiброви. Сонце, лягаючи за гору, торкалося дерев, i вони горiли. Iван Петрович став бiля могили. Вiтер куйовдив волосся на головi. - Нiколи не повинна заростати бур'янами ця могила. А якщо якимись бурями ┐┐ буде зруйновано, то нашi нащадки вiдшукають цю кручу над Пслом i шануватимуть пам'ять поета-громадянина, автора "Оды на рабство", славетного онука грецького ватажка повстання проти гнобителiв. Гостинно привiтала гостей простора хата. Олексiй Васильович розповiдав про сво║ ув'язнення в Петропавловськiй фортецi за участь у декабристськiй групi. - Це ж так недавно тут за столом ми сидiли разом з тими, що зазнали тяжких покарань, - промовив Iван Петрович. - Шкода Сергiя Муравйова-Апостола - людини з нiжною, як у дитини, душею i мужнiм серцем. А брата Матвiя довiчно заслано в Сибiр... - Я чув, що ┐х старенька мати ще жива. Може, завiта║мо до не┐ у Хомутець? - Не треба тривожити стару. Я недавно був там. Запустiв колись гостинний дiм, зарiс навколо бур'яном. А вечорами моторошно виють сови... Тривожно ятрилося серце Олексiя Васильовича, i вiн тихо, нiби сам до себе, продовжував: - Я не сидiв у Олексi┐вському равелiнi Петропавловсько┐ фортецi. Але, перебуваючи в сумiжному равелiнi, знав, що в Олексi┐вський потрапили Рил║║в, Пестель, Каховський, Бестужев-Рюмiн, Трубецький i нашi друзi - брати Муравйови-Апостоли. Я не раз, припадаючи до грат, прислухався, вловлював нiчнi тривожнi звуки, якi здавалися тяжкими зiтханнями, що неслися вiд равелiну, де переважно сидiли приреченi на смерть. За тими гратами сидiли нашi милi, рiднi друзi... - Якi люблячi серця мали вони в сво┐х грудях, - вставив Остроградськнй. - Я жив тодi за кордоном. Туди доносились глухi вiдгомони подiй. Сподiвалися, що хтось iз учасникiв та║много товариства втече за кордон, розповiсть про все. Але сподiвання були марними. Кажуть, що коли Волконському запропонували органiзувати втечу, вiн образився, бо вважав за краще стати перед царськими катами i загинути в рiдному краю, нiж тiкати з нього для порятунку. Так, декабристи любили свою вiтчизну, любили ┐┐ скорботною любов'ю... - I рознесли свою скорботу по далеких просторах, - вставив Олексiй Васильович, а потiм розгорнув лист i прочитав привезене ним iз столицi послання Пушкiна, що розповсюджувалося серед друзiв у списках. Лилися слова, як повiнь, що не збагнеш ┐┐ простору. Здавалося, що фамiльнi портрети на стiнах вiтальнi уважно схилялися, слухаючи слова Олексiя Васильовича: Во глубине сибирских руд Храните гордое терпенье, Не пропадает ваш скорбный труд И дум высокое стремленье. Враженi прочитаним, слухачi задумливо мовчали. - Декабристи зазнали поразки, - обiзвався Олексiй Васильович, - над Вiтчизною нависли хмари. Кращi ┐┐ сини гинуть... А сини Павла Першого нiби мстяться за замордованого батька. I Олександр, i Микола наче тягнуть за собою чорну тiнь батька - недоумкуватого сина Катерини. Жорстокий Микола Перший, придушивши повстання декабристiв, заявив: "Революцiя бiля порога Росi┐. Але вона не переступить цей порiг, доки я живу й дiю". Шибеницями розпочав вiн сво║ царювання... А що буде далi? Густi хмари нависли навколо... Мовчанка гнiтила стривоженi розмовою душi. Чути було, як десь цвiркунець свердлив тишу сво┐м сюрчанням. Пiсля розмови Олексiй Васильович повiв гостей у м'яко повиту диким виноградом альтанку. Пусткою i смутком повiяло вiд не┐. - Шкода, - зiтхнув вiн, - зароста║ бур'яном дорiжка, якою ходили колись до цi║┐ альтанки Пестель, Волконський, Муравйови-Апостоли... Вранцi гостi ще вклонилися могилi старого Капнiста i залишили гостинну стару хату в Обухiвцi. - За┐демо спершу в Говтву, де колись оселився мiй прадiд - виходець iз запорожцiв, - запропонував Остроградський. Ще здалека виднiлася бiла церква на говтвянськiй горi, оперезанiй Пслом. - п┐ збудували запорожцi. За┐демо подивитися на ту мадонну, про яку я розповiдав. Коли зайшли в церкву, Iвана Петровича насамперед вразила картина "Сорок святих". То була намальована ватага людей у запорозьких убраннях. - Нiби мо┐ троянцi вирушають у похiд! - вигукнув Iван Петрович. Потiм пiдiйшов до картини дiви Марi┐. То була засмучена жiнка в укра┐нському вбраннi. Однi║ю рукою тримала немовлятко, а другою журливо пiдперла щоку. В очах радiсть i бiль матерi. Бiля ┐┐ нiг намальовано кобзу, обрамлену вiночком, наче вишиваним рушничком. - Хто це намалював таку мадонну?! - аж скрикнув Iван Петрович. - Якийсь художник-запорожець... - То як же його звали? - Невiдомо... Мабуть, його пензлем мальованi мадонни i в решетилiвськiй Михайлiвськiй церквi, теж збудованiй запорожцями. Може, рука того художника торкалася i тих малювань, якими оздоблено Межигiрський монастир пiд Ки║вом. - Яка сила почуття в цьому образi жiнки-матерi! Таким смутком i гордiстю сповненi очi не тiльки матерiв, що пестять немовлятко бiля свого лона, а й тих, якi випроводжали сво┐х синiв на подвиги. - Кожен народ, що зберiга║ в переказах iсторичну славу, пиша║ться гордiстю сво┐х матерiв. - Я вас прошу, Михайле Васильовичу, берегти цю картину. До цього часу я думав, що наш народ, виплекавши прозору душу гордо┐ сво║ю гiднiстю жiнки, залишив ┐┐ образ у пiснi та думi i не породив у живописi свого Рафаеля... Але виходить, що майбутнiй iсторик скаже: "На цiй землi недаремно жив народ, який мав свого Рафаеля, та не донiс його iменi до нащадкiв". - Я математик i хочу точно знати, в якому столiттi з'явиться той iсторик? - Таке столiття настане! Коли народ досяга║