го, призначеного генерал-губернатором Саксонi┐. Розмовляючи, земляки зiйшли на гiрку, звiдки вiдкривалися перед зором широкi розливи Ельби, а за нею красувався древнiй Дрезден. Муравйов-Апостол, як завжди, лiрично чулий до краси природи, почав: - Коли я дивлюся на цi розливи, менi пригаду║ться дитинство. Так я любив ще хлопчиком стояти i дивитися на повiнь рiчки Хорол у рiдному Хомутцi. Хоч Ельбу i Хорол не зрiвняти, але ┐х спорiдню║ отой плин води, що навiва║ думи, зворушу║ почуття. - I Ельба, i Хорол, - зауважив Iван Петрович, - були в давнину родичами. Це двi давнi слов'янськi рiки. Тут на березi стародавньо┐ Лаби жили слов'яни-рибалки, яких потiм пiдкорили собi нiмецькi феодали. Але полабськi слов'яни довго зберiгали свою культуру i мову. Ще й тепер ви зустрiнете тут селян, що заховали в побутi i звичаях серболужицьку мову. Я зустрiчався з такими ще в задунайському походi. - Слов'янськi рiки... Слов'янськi рiки... - промовив Муравйов-Апостол. - Якби ┐м злитися у вiльне, широке слов'янське море... Який простiр! В ньому чу║ться щось рiдне. - I щоб у тому морi не потонули човни вашого Хоролу i мо║┐ Ворскли... Вiйна проти наполеонiвсько┐ навали розбурку║ дрiмливi сили слов'ян. У задунайському походi я зустрiчався з дiячами слов'янського вiдродження i ще тодi зрозумiв, яка сила кри║ться у пробудженнi наших народiв. - Хочеться вiрити, що пiсля вiйни настануть новi часи, часи пробудження вiд азiатського сну... Дивiться! Який чудовий кра║вид Дрездена! - Вiд поколiння до поколiння там будувалися, зберiгалися пам'ятники. Королi Саксонi┐ приходили i зникали або ┐х проганяли, а пам'ятники залишалися. Безсмертний той народ, що береже i шану║ сво┐ пам'ятники. Подивiться на Дрезден. Як вражають зiр витонченi будови в стилi барокко. Це жива iсторiя народу. Шкода, якщо вiйна зруйну║ цi пам'ятники. - Я говоритиму про це з генерал-губернатором Саксонi┐ князем Р║пнiним. - З Р║пнiним про це можна говорити, але не з Аракче║вим. Треба розумiти Бетховена i Гете, щоб збагнути музику цих кра║видiв. - Ви любите великого Бетховена? - запитав Муравйов-Апостол. - Так. Менi зда║ться, що вiн доповнив би новими мотивами свою "Крейцерову сонату" та геро┐чну Третю симфонiю i "Аврору", якби зараз побував з нами на цiй гiрцi. - Та ще якби завiтав у кабiнет Аракче║ва, - засмiявся Муравйов-Апостол. Долинами вже лягали присмерки. Доносилися вiдзвуки канонади. Земляки замовкли, прислухаючись та поглядаючи на вiдблиски грiзного бою, а прощаючись, домовилися продовжити розмову на Укра┐нi. 32 В цей саме час на березi Ельби, вiддаля вiд Дрездена, розгорiвся бiй. Звечора французи, одержавши пiдкрiплення, кинулися в контратаку. А на ранок, коли вони вiдступили, поле бою було засiяне вбитими й пораненими. На переднiй лiнi┐ бiля пораненого коня припадав во┐н: - Друже чорногривий! Як розстатися з тобою на цiй чужиницi? Викохував тебе за Дуна║м, а розлучаюся на Ельбi. Що повiм тво║му господарю, який, може, десь з ворсклянсько┐ гори вигляда║ нас з походу? Батьку рiдний, Iване, чи чу║ш нашi благання? Губи вороного ворушилися, нiби намагався вiдповiсти вiн на жалiбне звертання. Во┐н гладив спiтнiлу прострелену шию коня, прислухався до важкого дихання, розчiсував блискучу вихрясту гриву, витирав пiну, що викочувалася з нiздрiв, змiшуючись з краплинами кровi. Тускнiли великi очi вороного, а з них зринали i котилися до нiздрiв краплини слiз. Хотiв закрити повiки тих очей, щоб вони не ронили стiльки жалю на чужому полi, а думками линув i за Дунай, i до берегiв заворожено┐ пiснями Ворскли. Нiби прислухався до виття вiтру вороний. Може, ввижалися йому в передсмертному маревi придунайськi степи, де розпускав вiн по вiтру свою гриву в шаленому розгонi по ковилових просторах. А коли кiнь востанн║ хрипко зiтхнув, козак похилив свою скуйовджену голову: - Прощай, мiй коню, ║диний мiй друже на цьому смертельному полi. Вiдстриг на пам'ять жмуток чорно┐ гриви i заховав за пазуху. Глянув навколо. До трупiв злiталися чорнi круки, зловiсне кружляючи та спускаючись все нижче й нижче. - Ой не кружляй над нами, чорний круче, не шматуй душi сво┐м пожадливим хрипом, не нацiлюйся випивати очi мо║му вороному! Червоне сонце несмiливо виповзало над обрi║м, розливало промiння кров'яними плямами по збентеженiй землi i наче зажурено обливало багрянцем во┐на, який, попрощавшися з загиблим конем, похнюпившись, пiшов до берега Ельби. Подув круговiйно вiтер, покотив баранцями хмаринки по небу - нiби вiвцi розбрелися по полю без чабана. Чи не в надворсклянський край вони линуть? Хотiлося з ними понести свою тугу, щоб розвiяти ┐┐ по рiднiй землi. Та хмаринки щезали за обрi║м, а за ними повзла слiпа тиша, в якiй безслiдно тонули благання во┐на. Напившись пригорщами води з Ельби, пiшов просто на схiд сонця. Нiби хиталась перед ним путь, занурюючись у невiдомi хащi. Жаль гiркий брав за серце, охмарював його. Хотiлося заплакати, та сльози не пiдступали до запалих пiд острiшками нахмурених брiв очей. Ой жалю мiй, жалю, побратався з тобою та й не розлучуся. Краще з рiдно┐ роси воду пити, нiж з чужо┐ повноводно┐ рiки. Який широкий свiт, а нема в ньому простору нашому брату сiромi. Доводиться або в чужих шлеях ходити, або в ярмо шию нагинати. I линула думка за думкою в рiдний край... - Кар-кар-кар! - нiби зловтiшалися над ним круки. 33 У березнi 1814 року переможне вiйсько вступило в столицю Францi┐, а в долинах квропи ще не всi трупи були загорнутi землею. Багатьом во┐нам не судилося дiйти до Парижа. Не ввiйшов у нього i органiзатор перемоги Кутузов, се'рце якого поховали в сiлезькому мiстi Бунцлау, а тiло - у Казанському соборi. Зате урочисто на бiлому конi в'┐здив у столицю Францi┐ манiрний, як кокетлива дама, iмператор, якого церква i Аракче║в проголосили "Олександром благословенним", приписуючи йому вiнець перемоги. Вiн щедро роздавав ордени тим, хто прославляв його iм'я. Нагороджувалися тi, хто й не нюхав бо┐в. Така iронiя долi повторювалася не раз в iсторi┐. Попи i дяки щедро вiдправляли молебнi за позбавлення вiд навали "двунадесяти язикiв" та прославляли "благословенного". Крамарi збiльшували прибутки, помiщики ще жорстокiше уярмлювали селян, а чиновники наводили "порядки" в мiстах i селах, у тюрмах i школах. Iмператор - всеросiйський самодержець - повiрив у те, що вiн благословенний богом переможець i владика просторiв землi Русько┐, благоденствi║м повито┐ вiд краю до краю. Впиваючись, як отрутою, самовладдям, вiн не чув стогону народiв, що скнiли у безправностi пiд скiпетром непогрiшного монарха неподiльно┐ держави. Впавши у мiстицизм, iмператор вершив полiтику наступу реакцi┐, очолив Священний союз Росi┐, Пруссi┐, Австрi┐, через який здiйснювалося мракобiсся, придушення визвольних рухiв. У цьому союзi "благословенний" знайшов спiльника - канцлера Меттернiха, що запровадив найганебнiшу полiтику нацiонального гноблення народiв, поневолених Австрi║ю. Тиха Полтава теж святкувала прибуття в малоросiйську губернiю "благословенного" iмператора. Прихильник його полiтики, найбагатший магнат губернi┐ i найлютiший кат крiпакiв Кочубей побудував муровану арку - ворота при в'┐здi в Диканьку з Полтавського шляху. Сподiваних за час вiйни змiн у життi кра┐ни народ не дочекався. Бувають епохи, коли iдеали розумного буття то наближаються до людини, то вiддаляються вiд не┐. Тодi нiби на хвилях розбурханого моря хита║ться ┐┐ доля. Одних хвиля пiдiйма║ наверх, iнших кида║ в прiрву. Слава тому, хто не випуска║ з рук стерна, пряму║ човном по хвилях до заповiтних берегiв, шукаючи щастя. Епоха породжу║ мужнiх стернових. Вони вiрять, що людина може i повинна бути прекрасною, гiдною щастя на землi. Во║нна i пiсляво║нна епоха породила нових геро┐в, якi пiднесли iдеали людяностi, добра, правди, ┐х не лякали катiвнi тиранiв. Вони сiяли зерна смiливих помислiв, хоч у сво┐й дiяльностi не спиралися на широкi народнi маси. Але посiянi ними зерна заплiднювалися. Все, що було мисляче, чесне, людяне, прислухалося до ┐хнього голосу. Народжувалися та║мнi товариства - "Союз порятунку", "Союз благоденства", учасники яких, загартованi i прославленi во┐ни Вiтчизняно┐ вiйни, не мирячись з тиранi║ю, прагнули полум'ям революцi┐ оновити заковану в рабство кра┐ну. Навiть новопризначений генерал-губернатор малоросiйський, князь Р║пнiн, пiд впливом людей, особливо свого брата Сергiя Григоровича Волконського, виявляв багато лiбералiзму. Ще перебуваючи генерал-губернатором Саксонi┐, вiн уславився прихильником мистецтва. Маючи титул вiце-короля Саксонi┐, губернатор вiддавав королiвську платню на вiдбудову пошкоджених пiд час вiйни пам'ятникiв у Дрезденi. Ставши малоросiйським генерал-губернатором, Р║пнiн наблизив до себе людей розуму, честi, благородства. У поводженнi з пiдлеглими вiн був стриманий i простий, охоче читав романи, слухав анекдоти, любив пiснi i не називав полтавцiв дурними хохлами або скотиною. Вiн не чванився сво┐м знатним родом князiв Волконських. Не бундючився й тим, що його дружина доводилась онукою останньому гетьману Укра┐ни Кирилу Розумовському. В сво║му будинку новий генерал-губернатор охоче дозволяв улаштовувати вистави, оточив себе артистичними людьми, наблизив до свого дому Iвана Петровича Котляревського. На Новий 1816 рiк у Полтаву пiсля мандрiвок по квропi прибув брат губернатора, генерал-майор Сергiй Волконський. Пiсля великого балу в домi генерал-губернатора вiдбулася органiзована Котляревським вистава п'║си Олександра Шаховського "Казак-стихотворец". До вистави Iван Петрович залучив сво┐х вихованцiв, що виконували гуртовi пiснi, якими було поповнено змiст п'║си. Та не тiльки вiн додав на свiй смак пiснi, а й дозволив собi переробити окремi сцени, надаючи ┐м правдивiшого народного колориту. Роль Марусi виконувала Таня Преженковська. Поза текстом п'║си вона проспiвала народну пiсню "Вiють вiтри", яку вперше почув Iван Петрович iз уст безталанно┐ Наталки. Вiн, слухаючи цю пiсню, вiдчував у нiй глибоко зворушливу сердечнiсть виконання, що засвiдчувало народження артистичного таланту. Про здiбностi Тетяни Гнатiвни Преженковсько┐ знав Котляревський з розмов театральних любителiв, а тепер переконався, почувши ┐┐ чудовий голос та пересвiдчившись у майстерному вмiннi тримати себе на сценi. В повному узгодженнi з голосом вона надавала гармонiйно┐ пластичностi сво┐м рухам, що пасували до ┐┐ жiночо┐ вроди. Саме такi артистичнi властивостi Преженковсько┐ захопили Iвана Петровича. Довiдавшись, що молода акторка добула успiхiв не тiльки виступами по запрошенню в Полтавi, а й в iнших мiстах, вiн шукав нагоди повести з нею розмову про подальше спiвробiтництво для прославлення мiсцевого театру. На закiнчення вистави хлоп'ячий хор вихованцiв будинку проспiвав пiсню Климовського "┐хав козак за Дунай". Князь i княгиня були задоволенi виставою. Сергiй Волконський вiтав Преженковську й Котляревського. Вiн потис Iвану Петровичу руку, промовив: - Ви розпочина║те корисне дiло... Це початок створення укра┐нсько┐ народно┐ драми. - Вашi слова, Сергiю Григоровичу, зворушують мене. Я чую ┐х вiд прославленого в боях во┐на. - То минуле... Ми перемогли наполеонiвськi полчища, але вiтчизна вимага║ вiд нас нових подвигiв. Мене тiшить те, що сво║ю дiяльнiстю тут, у Полтавi, ви готу║те грунт для великих справ. Адже в культурному вiдродженнi кожного народу театр вiдiгравав неабияку роль. - Так... Радий, що ви вгаду║те мо┐ намiри. Хочеться створити театр не для легко┐ розваги, не для потакання слiзливим дамам, а такий, щоб у ньому полум'янiв вогонь вiдродження! - Ви ма║те рацiю. Кожен народ у сво║му розвитку проходить через цей священний храм, простуючи до свiтла правди i благоденства. Бажаю вам успiхiв i горджуся полтавцями. Перевiвши зiр на картину, що висiла на стiнi в залi, Волконський додав: - Ось полотно полтавця Володимира Боровиковського. Це ж талановито намальована картина. Вона могла б змагатися з кращими експонатами ║вропейських музе┐в. З картини поглядала сповнена тихо┐ задумливостi жiнка на тлi сiльського пейзажу... Тим часом пiдiйшов управитель канцелярi┐ генерал-губернатора Новиков, дiловито звернувся до Котляревського: - Нам конче треба цими днями зустрiтися й поговорити... Бувайте здоровi... Князь дозволив подати для вас i Преженковсько┐ сво┐ конi... За кiлька хвилин Котляревський i Преженковська сiдали в розкiшнi губернаторськi сани, оббитi ведмежим хутром. Баскi конi помчали вулицею. Iван Петрович вiдчував бiля себе теплий подих жiнки, що сво┐м спiвом пiд час вистави торкнулася глибоких струн у душi. Хотiлося ще довго ┐хати, вiдчувати цей теплий подих i пригадувати той спiв, що переносив думки в пережите минуле, воскрешав сбраз тi║┐, що так задушевно, без театрального позування, спiвала колись цю рiдну, зворушливу пiсню. "Вiють вiтри, вiють буйнi", - нiби виринав з минулого рiдний, незабутнiй голос. Швидко домчали конi до квартири Преженковсько┐, i вона грацiйно вистрибнула з саней. - До побачення! - гукнула. Зникла, як привид, а з ним розвiялися i сердечнi згадки. Дома в думках ще довго продовжував розмову з Волконським про роль театру у вiдродженнi... 34 Зустрiчi Котляревського з Новиковим переросли в задушевну дружбу. Особливо зближував ┐х спiльний iнтерес до лiтератури. Родич вiдомого просвiтителя Миколи Iвановича Новикова, Михайло Миколайович багато знав цiкавого i повчального з дiяльностi видавця сатиричних журналiв часiв царювання Катерини II та Павла I. З його розповiдей Iван Петрович дiзнавався про разючi епiзоди з переслiдувань журналiста-сатирика та п'ятнадцятирiчного його ув'язнення у Шлiссельбурзькiй фортецi. У Петербурзi, до прибуття в Полтаву на посаду управителя канцелярi┐ генерал-губернатора, Новиков зустрiчався з молодими лiтераторами, приятелював з письменником Федором Глiнкою, входив у та║мне товариство "Союз порятунку" та брав участь у масонськiй ложi. Не раз вiн розмовляв з Пестелем та iншими буревiсниками дворянсько┐ молодi. Разом друзi читали новi журнали. Обох ┐х цiкавив журнал "Украинский вестник", що почав у 1816 роцi виходити в Харковi. Одного грудневого вечора 1817 року Михайло Миколайович принiс до Котляревського цiлу паку журналiв i газет. Ще на порозi гукнув: - Ура! Перемога, Iване Петровичуi - Яка перемога? - к повiдомлення iз столицi про надання вам звання майора! Це ж перемога! Пригадавши розумнi слова дорогого Василя Капнiста, Iван Петрович вiдповiв: -_ _Капiтанiв та майорiв у мундирах у нас досить. Та мало капiтанiв духовного життя, мало майорiв гуманiзму й освiти. - Але зважте, що вам надано звання майора за виховну роботу, за працю в Будинку для виховання бiдних. Та й те зважте, що це була iнiцiатива тако┐ гуманно┐ людини, як наш Р║пнiн. Отже, дозвольте поздоровити вас i потиснути руку. Офiцiйно сам Р║пнiн повiдомить вас на черговому прийомi. - Дякую, - скромно вiдповiв Котляревський. Пiдiйшовши до столу, Новиков розгорнув принесений журнал "Украинский вестник" i промовив ще урочистiшим тоном: - А тепер прочитайте оце! То був вiдгук на виставу в Харковi "Казака-стихотворца". В ньому значилося: "Прочитавши в оголошеннi про постановку оного, я сподiвався побачити щось подiбне до незрiвнянно┐ малоросiйсько┐ "Ене┐ди"; мрi┐ мо┐ про вдоволення пiдкрiпились ще чутками, з якими оплесками прийнята була ця опера на петербурзькому театрi, але скiльки уява моя не була зайнята на користь п'║си, все ж я ледве мiг дослухати кiнець. Що це за твiр?" - Що ви скажете? - запитав Новиков. Iван Петрович розвiв руками. - Ви створили укра┐нську "Ене┐ду"... - Тiльки чотири частини. Останнi двi ще продовжую писати. - Але i в тому виглядi, що ║, ваша "Ене┐да" стала знаменитою. В нiй ви дали змогу читачам вiдчути життя народу. Ви заговорили в поемi як iстинний син народу... - Я не заслужив тако┐ похвали... - Це не похвала... Ви порушили вiкове мовчання. Подали голос, нiби з глибокого пiдземелля, i слово прорвалося на свiт сонця. А тепер треба поширити звучання цього слова. Ви, тiльки ви повиннi створити укра┐нську народну драму. - Це моя мрiя. Але ║ багато перешкод. Та й багато службових справ, доручень генерал-губернатора. Ось зобов'язав ще й вести бiблiотеку заснованого ним бiблiйного товариства. - То князь викону║ волю iмператора, який вирiшив через бiблiйнi товариства поширювати занепалий дух божого смирення, а через вiйськовi поселення, створенi за проектом Аракче║ва, здiйснювати свавiлля тупо┐ во║нно┐ диктатури... Будемо вiдверто говорити, як друзi. Пiсля Вiтчизняно┐ вiйни наша кра┐на вступила в перiод вражаючих контрастiв. З одного боку, пiднесення народного патрiотизму, волелюбства, а з другого - наступ реакцi┐ у вiдвертих i найдошкульнiших формах. Дворянська iнтелiгенцiя, що вся разом iшла на боротьбу за спасiння вiтчизни, тепер розкололася на два табори. Як завжди в часи мракобiсся i тиранi┐, виступали поодинокi будителi, провiсники волi. Завжди ┐х боялися i знищували тирани. Пригадайте з римсько┐ iсторi┐ тирана Тiберiя, який переслiдував iсторика Кремуцiя, бо вважав небезпечними людей розуму. Так i в наш час дух аракче║вщини i дух вольностi несумiснi. Ростуть, пiдiймаються бурхливi хвилi, хоч поки що розбиваються об мури реакцi┐. Але навiть краплини води довбають камiння! А слова поетiв дiють сильнiше за краплини води... Послухайте ось, як пише молодий поет Пушкiн. Це iз вiрша "Вольность", який я недавно одержав зi столицi. Хочу воспеть свободу миру, На тронах поразить порок. А от ще разючiшi рядки: Тираны мира! трепещите! А вы мужайтесь и внемлите, Восстаньте, падшие рабы! - Далi читайте ви, - передав вiрш Iвану Петровичу, а сам лише повторював з прочитаного: - "Самовластитель-ный злодей! Тебя, твой трон я ненавижу..." Сильно! Вражаюче! От що значить слово! Ви поет i це розумi║те краще за мене. Новиков розповiв про столичний досвiд органiзацi┐ масонських лож, де учасники домовлялися до спiльно┐ дiяльностi, до вза║мосприяння. - Я маю доручення, - повiдомив вiн, - органiзувати в Полтавi вiддiлення столично┐ ложi "вiльних каменярiв", як по традицi┐ називають себе масони. Iван Петрович ще в армi┐ зустрiчався з офiцерами, якi брали участь у масонських ложах, слухав вiд них про та║мнi збори, наповненi мiстичними дiйствами. Це все не вiдповiдало житт║вiй, вiдвертiй його вдачi. Тому вiн зауважив: - Я не бачу велико┐ користi вiд та║мних сходок аристократiв, що ховаються за затемненими вiкнами, одягають якесь надзвичайне вбрання, виголошують якiсь символiчнi сповiдi. Правду треба шукати в життi. - Ви не ма║те повного уявлення про товариство "вiльних каменярiв". Головне поляга║ в iде┐ братерсько┐ любовi, рiвностi, вза║модопомоги, самопiзнання i морального самовдосконалення... - То з цим не треба ховатися в темних кiмнатах. Краще виносити все на свiт сонця. - Справа в тому, що свiт сонця занадто захмарений у нашi часи. Масони проголошують сповiдi без попiв i ║пископiв, вони проти церковщини. Та, зрештою, рiзнi можуть бути форми об'║днань, де сходяться люди, ховаючись вiд блюстителiв державного порядку. - Все-таки менi подiбнi зiбрання нагадують сентиментально-моралiзаторську комедiю, в якiй лише не вистача║ зiтхання дам. - Але навiть комедiя може обернутися на драму, коли в не┐ внести поглиблений змiст. Признаюсь вам, що нашi завдання далеко ширшi. Треба насамперед ближче пiзнати людей, привчитись до конспiрацi┐, а потiм... Новиков утримався сказати, що пiд прикриттям масонсько┐ ложi в столицi було утворено полiтичне товариство "Союз порятунку". - Наша масонська ложа буде вiддiленням столично┐ "Астре┐". Вам доведеться в нiй виконувати роль витi┐. Тобто проголошувати пiдготовленi повiдомлення, зачитувати твори, що поступатимуть до нас на зразок того вiрша, з яким ми познайомились сьогоднi. Iван Петрович дав згоду прибути на збори масонсько┐ ложi... З кожною зустрiччю тiснiшали вза║мини друзiв. Новиков знайшов у особi Iвана Петровича самобутню, розумну людину... У 1818 роцi на посаду ад'ютанта генерал-губернатора Р║пнiна прибув з Петербурга пiдполковник Матвiй Iванович Муравйов-Апостол. Вiн зустрiвся з Новиковим. Ще перед вiд'┐здом зi столицi за участю братiв Мурав-йових-Апостолiв було створено та║мне товариство "Союз благоденства", замiсть ранiше заснованого "Союзу порятунку". Нове товариство виразнiше визначило полiтичну програму, прийняло статут, в якому вимагалося розповсюджувати освiту, засновувати благодiйнi заклади та готувати державний переворот. Муравйов-Апостол познайомив Новикова зi статутом "Союзу благоденства", повiдомив, що в товариствi намiчаються два крила: однi висловлюються за конституцiйну монархiю, а iншi - за республiку. - Республiканцi беруть верх, - додав вiн. - Центральна управа нашо┐ органiзацi┐ поклада║ надi┐ на укра┐нськi групи. Ми повиннi тримати зв'язки з Пестелем. Цього року його призначено в Тульчин у штаб армi┐. В Кам'янцi перебува║ наш друг Сергiй Волконський. Полтавська група ма║ розгорнути дiяльнiсть спiльно з iншими групами. Нам треба мати надiйних впливових людей. - Я вважаю одним з таких Котляревського - автора укра┐нсько┐ "Ене┐ди", - вставив Новиков. - Вашi мiркування правильнi. Я добре знаю Iвана Петровича. Вiн чудово розумi║ться у вiйськовiй справi. Нам треба таких. - Я маю намiр пiдготувати Котляревського до вступу в нашу органiзацiю через масонську ложу. - Так... Це виправдано нашою практикою. - В органiзацiю входять геро┐ Вiтчизняно┐ вiйни, досвiдченi i хоробрi командири. Наш шановний Пестель, нагороджений за хоробрiсть у вiйнi проти Наполеона золотим мечем, покладе його на вiвтар велико┐ справи "Союзу благоденства". - До меча треба i слово нагострити... - Так... Слово ма║ стати подвiйним мечем. Пам'ята║те, як говорить наш друг Федiр Миколайович Глiнка: Свобода! Отчизна! Священны слова! Иль будете вечно вы звуком пустым? Нет! Мы воскресим вас!.. В цей час дверi кабiнету управителя канцелярi┐ генерал-губернатора раптово вiдчинились, i в них з'явився збентежений Котляревський. - Яка ганьба! Яка ганьба! - заговорив вiн. - Що сталося, Iване Петровичу? - Насамперед привiтайтеся з Матвi║м Iвановичем i сiдайте. - Матвiя Iвановича я радий завжди вiтати... З того часу, як, пам'ята║те, розмовляли пiд Дрезденом... - Не можна не пам'ятати берегiв Ельби... - Друзi! - заговорив Iван Петрович. - До нас у мiсто прибула трупа Штейна, i, уявiть собi, найкращий у нiй актор Михайло Семенович Щепкiн - пiдневiльний крiпак! Душа митця не може бути скована рабством! Це ж ганьба! Це прокляття, найганебнiше явище нашого часу! - Що ж ма║мо робити? - Новиков, нiяковiючи, переглянувся з Муравйовим-Апостолом. - Все зробити, щоб добути йому волю! - вiв з'апально Iван Петрович. - Якому помiщиковi належить Щепкiн? - втрутився Муравйов-Апостол. - Курським графам Волкенштейнам. - Твердий горiх... Дешево не вiддадуть. Та й без дозволу мiнiстра внутрiшнiх справ не можна викупити, - зауважив Новиков. - Михайло Семенович Щепкiн говорить, що вже порушувалося питання про його викуп, але Волкенштейни хочуть одержати десять тисяч. I то не вiдпускну дадуть, а нiби продадуть iншому помiщиковi, бо пiсля смертi графа Волкенштейна ма║ток перейшов до опiкуна, який може продавати крiпакiв, а давати вiдпускнi не ма║ права. - Тут потрiбнi не тiльки кошти, а й багато iншого, - пояснював Новиков. - Та й кошти не малi. За такi кошти помiщик може купити на Нижегородському ярмарку сотню крiпакiв або стiльки ж коней, - глумливо зауважив Муравйов-Апостол. - Ми будемо збирати кошти за вистави, через пiдписнi листи. Залучимо до цього учасникiв масонсько┐ ложi, - гарячкував Iван Петрович. - Цього замало... Тут потрiбнi не тiльки кошти, а й iм'я людини, що вiзьметься за цю справу. Добре було б, якби князь Р║пнiн або його брат Сергiй Волконський зробили купчу на себе, а потiм, через якийсь час, дали вiдпускну. Бо князь Кочубей, як урядова особа, вiд яко┐ залежить дозвiл на викуп, жорстокий i невблаганний. До того ж вiн не допустить, щоб поблизу його Диканьки творились такi "беззаконiя". - Вашi мiркування, Михайле Миколайовичу, правильнi. Я спробую поговорити при нагодi з Сергi║м Волконським, а вам треба вплинути на Р║пнiна. Вiн же прихильник мистецтва, - зауважив Муравйов-Апостол. - Обмiркуймо ж детальнiше нашi заходи i будемо дiяти. 35 Одного осiннього надвечiр'я, коли тумани залягли долинами Ворскли, Iван Петрович сидiв за столом, дописував останнi частини "Ене┐ди". Аж ось раптово вiдчинилися дверi, й важко ввалився подорожнiй чоловiк iз торбою за плечима. Високий, виснажений, наполовину посивiлий, з глибоко запалими очима, наче намальований при входi до монастиря подвижник. Тiльки в гострому поглядi не крилося чернечого смиренства. Стомленим голосом привiтався i стояв серед кiмнати. - Семене! Чого ж так, нiби соромишся? Важко присiв бiля порога, скинув торбу, поклав бiля нiг. - Де ж ти забарився? Давно ж уже закiнчилася вiйна. - Кому закiнчилася, а кому нi. Семен розстебнув пазуху, витяг з не┐ жмуток кiнськоi гриви, поклав на колiна. - Оце все, що залишилося вiд вороного. Винiс вiн мене з пекельного бою на березi Ельби та й упав пiдстрелений. Попрощався з ним, вiдрiзав оце на пам'ять. I зараз нiби бачу, якими очима вiн тодi дивився на мене. Нiби хотiв щось сказати... Бережу цей жмуток гриви. Добра пам'ять... - Не журися, Семене! Виходить, що наш вороний загинув на полi бою як герой! - Та воно так... Але думалося ще з ним побурлакувати, а може, зустрiтися з задунайськими братами. Хотiлося напо┐ти ще раз його в широкому Дуна┐. - Якщо не Отамана, то, може, iншого вороного напо┐мо в Дуна┐ або й в iншiй рiцi. - Якби-то... Як говорили колись мо┐ задунайськi побратими: "Степ, кiнь та воля - ото козацька доля". Оглянувши вiтальню, Семен запитав: - Що ж у вас - усi живi, здоровi? - Поховали за цей час матiр... Лише тепер Семен зняв кудлату шапку. - Хай легко ┐й буде... Добра, сердечна стара. Така була приязна та вуркотлива, як голубка. - Де ж ти цi роки перебував? По яких свiтах ходив? - перевiв на iнше розмову Iван Петрович. - Шукав правду. - Знайшов? - Всюди живеться гiрко... Ходив, хотiв довiдатися, який широкий свiт... Вийдеш на шлях, глянеш, i зда║ться тобi, що там десь бiля дерева на обрi┐ мерехтить його кiнець. А дiйдеш до того кiнця, i знову мерехтить перед очима несходжена безконечнiсть. I знову iдеш... Шукаючи правди, я заходив у церкви, де по-рiзному службу правлять. Жив з ченцями по монастирях, слухав ┐хнi розповiдi. I кожен з них по-сво║му шука║ спасiння. Хто бреше, а хто вiрить тiй брехнi... Баламутять людей сво┐ми баляндрасами, а правди i не питай... Пiшов я самотужки шукати правду. Задумався Семен, мовчав. - То хоч небагато знайшов ┐┐? - Трохи знайшов... Тому й повернувся до вашого дому, бо обiцяв прийти i розповiсти, як вiдшуку║ться ота колюча, як ви кажете, мужицька правда. - Нiби збираючись з думками, повiв далi: - Найнявся служити до одного панка, був за кучера в нього. Панок той завзятий бити крiпакiв та в карти грати. Хоч сам i плюгавенький, зате бахуруватий був. Охоче мене прийняв, бо мав небагато крiпацьких душ. Намiчав i мене внести у ревiзькi списки, та помилився. Ставши кучером, терпiв я од нього багато кривди i образ. Мовчав i виношував свiй гнiв. Полюбили мене дворовi люди - розповiдав ┐м про походи, про щире побратимство. Пiдслухав пан мо┐ балагури i велiв катувати. "Кого катувати?! Мене, Семена Битого?!" - прорвався таки мiй гнiв. - "Мене, що не скорився перед катами в Турбаях! Мене, кого доля водила за Дунай i на Ельбу!" Збунтувався я i повiв за собою сво┐х прихильних крiпакiв. Наче пiшли на штурм Iзма┐ла! Зчинився такий заколот, що довелося тiкати пановi до сусiднього ма║тку. Випроводжали мене бунтарi в дорогу, а самi теж лагодилися до втечi тими шляхами, якими я радив ┐м простувати до Дунаю. Залягала нiч, коли я вийшов уночi на простори, спалахнула пожежа в ма║тку, наче освiтлювала менi шлях. - Та це, Семене, цiла житт║ва повiсть. - Як хочете звiть, а по-нашому то зветься шуканням колючо┐ мужицько┐ правди, - виривалися слова, наче з глибини назбираних у життi тривог. - Чимало побратимiв я зустрiчав i втрачав у мандрах, починаючи од втечi з рiдних Турба┐в. Багато ходив шляхами, та не дiйшов ними до кiнця, - скорботою повивалася розповiдь. Читав у нiй Iван Петрович не тiльки принесений з мандрiвок Семенiв невпокiй, а й гнiв гнаного недолями народу. Поставали вразливi картини лiро-епiчного сказання, вiд якого пашiло достиглими придорожними гiрчаками й вiтрами розгойданого колосся рiдних нив. Поетам належить збирати цi дарунки, щоб у словi передати для поколiнь... - Менi зда║ться, Семене, що ти наче побував у мо┐х мандрiвникiв-троянцiв. - Може... Тiльки вашi козаки-троянцi все по морях мандрують, а я по суходолi. - Добилися й вони вже до суходолу. - То дай боже ┐м пожити без панiв i не зазнавати крiпацтва, бо доведеться знову мандрувати. Так, як оце я все сво║ життя мандрую та шукаю правди. - Правду шукати треба. Це так. Але ║ рiзнi шляхи такого шукання... Шукали правду тво┐, Семене, турба┐вцi. Багато наробили бешкету. А справа не полiпшилась... к шлях шукання правди через освiту, шлях добростi, людяностi. Добро треба шукати добром, а не злом. - То, мабуть, довго його доведеться шукати... А славний волоський побратим Тудор Владимиреску говорив, що добром не доб'║шся... Он як! В цей час завiтав Стеблiн-Камiнський. Вiн пiзнав Семена. - Це ти, Семене? - Виходить, що я, коли Семеном назива║те... Вже сутiнки кутали кiмнату. Семен, як i колись, пiдiйшов до грубки, почав розпалювати вогонь. 36 Готувались до вистави "Ябеда". Репетицi┐ цi║┐ п'║си принесли багато турбот не тiльки тому, що Iван Петрович поважав ┐┐ автора Капнiста, а й прагнув залучити до театру якомога бiльше глядачiв. Вiн вважав п'║су однi║ю з кращих, хоч не все в нiй йому подобалося. Однак не наважувався смiливо вносити змiни та доповнення, як це робив у iнших п'║сах. Пiсля однi║┐ репетицi┐ розповiв Щепкiну про сво┐ роздуми над "Ябедою". - В п'║сi ║ Добров i Кривосудов, ║ Хватайко i Прямиков; ║ тут добро i зло, правда i кривда, доброчиннiсть i криводушнiсть. Але нема душевно┐ простоти, не чути аромату наших ланiв, вишневих садiв... Ви мене розумi║те? - Не тiльки розумiю, а й вiдчуваю душею артиста... В таких п'║сах я виконую роль, здебiльшого декламуючи, проголошую устами героя високi iстини. Але п'║са скову║ дiю, не да║ простору гри... Я проголошую устами героя iде┐, закликаю до правди, до людяностi, але не вiдчуваю у цьому житт║во┐ простоти, правди священних почуттiв. Тому я з бiльшою охотою граю ролi в п'║сах Лопе де Вега, Шекспiра, Моль║ра. Там бiльше житт║во┐ правди, оптимiзму. В роздумах актора-крiпака Iван Петрович вiдчував свiжий голос, в якому артистичнiсть сполучалася з народними поняттями краси. - Хочеться до цього ще додати... - обiзвався Котляревський. - Народ, який пробуджу║ться, не може не прагнути до правди у сво┐х почуттях. Народ, якому iсторiя мусить присудити майбутн║... - Нових нам п'║с треба! Нових геро┐в! Цими п'║сами треба вивести театр iз вузьких примiщень, де збира║ться купка людей для домашньо┐ втiхи. Треба дати ширшi простори для голосу артиста! Все сказане артистом-крiпаком нiс iз собою у тиху кiмнату свого дому, нiс образи народно┐ драми, якi зароджувалися, полонили його думи, хвилювали уяву. На порозi зустрiчав Семен, стурбовано звертався: - Так довго забарилися. Такi задумливi... Чи не закохалися часом у кого? - Так, закохався... - А хто ж вона,та краля? - Така, що не да║ спокою нi вдень нi вночi, бо хвилю║ серце i тривожить душу... - Як же ┐┐ звати? - Ще нема ┐й iм'я... - Дивно... Без iм'я не можна... Довго на самотi думав Iван Петрович. Поставала в уявi проста дiвчина-полтавка, щира, добра, що любить матiр.. Батька нема... Коханий давно пiшов на заробiтки, обiця║ повернутися... Свата║ться заможний пан... Мати вага║ться... I все це переплiта║ться народними пiснями. В таких роздумах вiдсуваються десь на другий план виплеканi ранiше образи козакiв-троянцiв, ┐х заступа║ постать сердечно┐, нiжно┐, як пiсня, Наталки Полтавки. Очевидно, так треба i назвати задуману п'║су - "Наталка Полтавка". Вранцi, коли Семен зайшов у кiмнату, Iван Петрович сказав: - Ти запитував, як звати ┐┐? - Так, запитував... Не можна закохуватись, не знаючи iм'я... - п┐ iм'я Наталка Полтавка. - Хороше iм'я... Щасти вам на все добре. - Але це ж тiльки в думках... - Коли в думках, то може бути й на дiлi. Так воно водиться... Шукав тепер нагоду повести ранiше обiцяну розмову з Преженковською. За останнi роки вона, незважаючи на свою молодiсть, набула сценiчного досвiду й популярностi, встигла прославитись у харкiвських виступах разом з Щепкiним у трупi Штейна. Нагода трапилась пiсля однi║┐ чергово┐ репетицi┐. Iван Петрович запросив акторку послухати текст дiй "Наталки Полтавки", в яких геро┐ня викону║ пiснi. Тетяна Гнатiвна була вражена зачитаним. - Вважаю честю для себе виступити в такiй ролi. Обiцяю вкласти в не┐ найсердечнiшу щирiсть, - акторка нагородила автора приязною усмiшкою. - Спасибi, Тетяно Гнатiвно... Прошу дозволу вести цю роль за мо║ю консультацi║ю... Особливо треба подбати про костюм геро┐нi. - У Котляревського промайнула думка про вбрання, що його у незабутнi святковi днi одягала його подруга юностi. Тож вона сама колись квiтчала вбрання народними вишивками. - Так... Для виступу на сценi багато важить вбрання акторки, - погоджувалась Преженковська. - Вашi поради в цьому виконуватиму. - Треба, щоб це вбрання було художньо-народним. Адже в кожнiй вишивцi й мережцi прогляда║ душа народу... При вашiй вродi це буде чарiвно... - Ой, не говорiть такого, Iване Петровичу, - зашарiлась акторка й пройняла iскрами свого погляду спiвбесiдника, простерши йому руку... Пiд враженням розмови Iван Петрович прибув на виставу "Ябеды" Капнiста. Серед глядачiв був i автор п'║си. Починали виставу, за звича║м, декламацiями. На цей раз Котляревський приготував для декламацi┐ вiрш, який вiдповiдав його настроям та роздумам, сам зачитав його. То була поезiя Капнiста "Разлука". Лилися слова задушевно┐ декламацi┐. Зворушливо закiнчував декламатор: Ведь не смерть нас разлучила, Возвратится милый друг. I декламацiя, i вистава пройшли з успiхом. Задоволений Капнiст запросив до себе на вечерю Iвана Петровича, артистiв та сво┐х друзiв. Серед них були Новиков та Муравйов-Апостол. Пiдiймаючи старечою рукою перший келих, Капнiст промовив: - За здоров'я служителiв сценiчного мистецтва! За успiхи артистiв! За успiшну виставу, що принесла нам сьогоднi багато при║мностi. Схиляюся перед тими, хто сво║ю грою на сценi несе свiт розуму i почуттiв. Схиляюся перед мистецьким покликанням артиста! Хочу зараз домовитись i запросити всiх присутнiх до себе в Обухiвку пiсля того, як вiдбудеться ще iнша вистава з не меншим успiхом! А тепер прошу промовити слово Iвана Петровича, якому ми вдячнi за органiзацiю вистави. Котляревський несмiливо пiдвiвся: - Дякую за добре визнання вистави. Я називаю першими винуватцями успiхiв у цiй виставi Михайла Семеновича Щепкiна i Тетяну Гнатiвну. Вони принесли розквiт сво┐х сил на нашу полтавську сцену, освiтили ┐┐ житт║вою силою. - Звернувши приязний погляд на Щепкiна, Iван Петрович мовив далi: - Хотiлося б, щоб Михайло Семенович не тiльки зi сцени, а й тут, у колi прихильникiв, сказав кiлька слiв, допомiг нам зрозумiти та║мницi артистичного мистецтва. - Просимо, Михайле Семеновичу! - загули голоси. З келихом у руцi Щепкiн виглядав не так артистично, як на сценi. Перед учасниками вечора стояв скромний, навiть сором'язливий молодий чоловiк, в очах якого крився затамований смуток. Нiхто не звик таким бачити артиста, який потiшав багатьох сво┐м смiхом. - Правильно, що артист несе через сцену свiтло розуму й почуттiв. А свiтло ║ завжди наслiдком горiння. Навiть у трагедi┐, коли артист уда║, як згора║ пристрасний герой, сi║ться крiзь пiтьму умовностi свiт жорстоко┐ правди. Артист, i ридаючи, i смiючись на сценi, навiть удаючи блазня, розкрива║ душу людини, що ║ прикрасою всiх прикрас на землi. Серце артиста завжди прагне до краси, до волi... I тодi, коли вiн смi║ться, а душа його рида║, i тодi, коли вiн чита║ урочистi оди, а гiркотою наповнене серце щемить... Артист може зносити i приниження, i образи. Вiд нього вимагають смiху i слiз... Прошу пробачення... Так дума║ i почува║ артист-плебей... З очей Михайла Семеновича бризнула сльоза i впала в келих, який вiн пiднiс до сво┐х уст. Раптово обiзвався Муравйов-Апостол. - Пiдношу келих i закликаю до звiльнення артиста вiд крiпацтва! Кладу на це святе дiло золоту табакерку, що одержав разом з нагородами у Вiтчизнянiй вiйнi. В залi на мить запанувала тиша, лише покотився дзенькiт келихiв. Iван Петрович нахилився до артиста. Капнiст звiвся, промовив: - Ваш учинок, Матвiю Iвановичу, гiдний похвали i пiдтримки. 37 Збори масонсько┐ ложi "Любов до iстини" вiдбувалися в Писарiвцi - ма║тку Новикових. Тут зустрiвся Котляревський з давнiм сво┐м знайомим Василем Лукашевичем, якого знав як органiзатора козацького полку в Переяславському повiтi. Вiн був активним членом товариства "вiльних каменярiв". Прибули на збори С. Ф. Левенець, Л. М. Дяков та iншi масони. Управитель масонсько┐ ложi Новиков пiдготував до зборiв- уривки бiблiйних текстiв, якi могла бути використанi для поширення протестантських настро┐в. У затемненiй завiсами кiмнатi на столi, застеленому чорним покривалом, мерехтiв синiй вогник лампадки, кидаючи млявi одблиски на присутнiх, що сидiли, вдягненi в традицiйнi для "вiльних каменярiв" мантi┐. На столi лежала бiблiя. Все це надавало пiдкреслено┐ та║мничостi. Спершу Новиков повiдомив, що уряд посилено переслiду║ зiбрання масонських лож. На це Лукашевич, з властивим для нього гумором, зауважив словами "Ене┐ди", поглянувши на Котляревського: Коли кого мiх наляка║, То послi торба спать не дасть. Iван Петрович нiчого не вiдповiв. Вiн уже тримав у руках бiблiю i, виконуючи обов'язки "витi┐ каменярiв", почав зачитувати помiченi в нiй Новиковим мiсця. Помiрно, виразно i урочисто лилися слова "витi┐": - "А хто зробить шкоду ближньому сво║му, тому треба зробити те саме, що вiн учинив. Перелом за перелом, око за око..." Пауза... Роздуми... - "Не вливають вина нового в мiхи старi; а то прорвуться мiхи, i вино повитiка║, i мiхи пропадуть". Пауза... Меркне вогник лампадки. - "На рiках вавiлонських, там сидiли ми i плакали, згадуючи про Сiон..." Пауза... Тихий шепiт... - "Ти вiддав нас на погорду сусiдам нашим, на посмiховисько й наругу тим, хто живе навколо нас. Зробив нас притчею в народiв, предметом покивання головою для чужинцiв..." Пауза... Блимнув, затрiщав вогник лампадки... - "Ви сiль землi. Якщо ж сiль втратить силу, то чим зробиш ┐┐ солоною? Вона не потрiбна нi на що, ┐┐ тiльки викинути геть на попрання людям". Пауза... Роздуми... - "Усьому свiй час, i кожна рiч ма║ пору пiд небом". Далi зачитувалися бiблiйнi епiзоди з життя Соломона, Давида, Саула. Iзра┐льтяни обирають царем Саула, який ку║ iз золота престол i множить бiднiсть, безчестя в кра┐нi. - Древня мудрiсть завжди оновлю║ться, - пояснював Новиков. - Ми понесем древню мудрiсть, наповнюючи ┐┐ новими iдеалами. Роздуми обривалися тихими речами. Блимав