Iван Пiльгук. Грозовий ранок ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I Потомленi конi зупинилися бiля корчми, що прича┐лася пiд крутим горбом на березi рiчки Говтви край битого Полтавського шляху. Кучер, зiскочивши з передка, став обтрушувати зi свитки пилюгу. З брички, крито┐ халабудою, почувся грубий голос: - Гей, шинкарко, гостей зустрiчай! Дверi корчми заскиглили, мов немазаний вiз. На порозi з'явилася не шинкарка, а три худорлявi, середнього зросту чоловiки. На головах у них ледь трималися порудiлi шапки. Пiдтримуючи один одного та непевно ступаючи, вони вийшли на вулицю. З них видiлявся той, що одна нога його була взута у чобiт, а друга боса. Взутою ногою вiн тупав об землю, приспiвуючи: - "Закаблукам лиха дам... Достанеться й передам!.." Гей, роздавайся, море, решетилiвськi чоботарi гуляють! Шибайголови заходилися танцювати, не звертаючи уваги на подорожнiх. До них пiдiйшов кучер, промовив: - Боже поможи у вашому дiлi! Напiвбосий пiдвiв голову, розпростер руки: - Микито! Звiдки тебе, брате, занесло сюди? Далi зняв чобота, жбурнув його в розбиту шибку корчми. - Давай, шинкарко, i за цей чобiт горiлки! Крiзь розбиту шибку шинкарка подала жбан горiлки. - Пий, Микито, бо чоботарi сьогоднi гуляють, пропивають останн║, щоб завтра легко було у далекiй дорозi. Вночi зустрiнемося з побратимом Семеном i - бувайте здоровi... - Ц-с-с! - застережливо пiдняв пальця другий чоботар. Тим часом iз брички зiйшли два подорожнi. - Кого це ти, Микито, везеш? - запитав босий. - Та то ж пан Сухопень... - Сухопень? Ха-ха-ха!.. Пика панська, i вуси по-шляхетському пiдстриженi... А Сухопень! пй-богу, не панське прiзвище... А ще надува║ться... А то що за жевжик бiля нього з гудзиками на фуркальцi... Нiби якийсь возний... - Та то ж такi мундирчики носять фертики, що сидять бiля паперiв у полтавському магiстратi, - додав другий. - Але цей не схожий на них... I сорочку з чумацькими рукавцями видно. Та й очi добрi, не злi... Воно щось таке... - То домашнього навчателя найняв Сухопень... Iваном Петровичем звуть... - Iм'я нашенське... Та й скрипка, видати, не з циганських рук дiсталась йому. Може, не вiдмовить i нам заграти? - хитруватими прижмурками босоногий поглядав на подорожнього. - Запитай! Може, не погорду║ нами, - стиха докинув iнший. Ступивши кiлька крокiв, босоногий вклонився i насмiлився звернутись до юнака: - Витанцьову║мо бiля цi║┐ корчми, бо помiняли чоботарськi шила та дратву на бурлацькi торби. Тепер не прославленi ми решетилiвськi шевцi, а бурлаки, - знявши шапку, ударив нею об землю. - Якщо ваша ласка, мосьпане, то затриндикайте нам вiдхiдно┐ на скрипцi. Не зронивши жодного слова, юнак узяв смичок, заграв. Гультя┐ принишкли, вловлюючи мотив мелодi┐. Один, наче протверезившись, добрим голосом почав за скрипкою: Ой горе тiй чайцi, Горе небозi, Що вивела ча║няток При битiй дорозi... Спохмурнiло похилились бурлацькi голови. Стрепенула ┐хнi душi пiсня. Вторячи тужливий мотив, обнялись i попростували шляхом до села. А навздогiн голосила скрипка, присмутком колишучи три велетенськi тiнi, що ┐х поволокли за собою сiроми до похилих, порудiлою соломою критих чоботарських осель. Дрiмотно насурмилась у яворовому затiнку спорожнiла корчма. Як той обдертий, згорблений лiтами старець блима║ з-пiд обвiтрено-острiшкуватих брiв на багатiя, так вона позирала сво┐ми побляклими вiкнами на той бiк рiчки, де недавно вирiс двоповерховий палац, обнесений муром. На вежi палацу герб власника i число "1786". То рiк, коли цариця Катерина "пожалувала" село Решетилiвку iз степами й лугами сво║му фавориту, сподвижниковi князя Потьомкiна вельможному Попову Василю Степановичу, закрiпостивши 1800 душ козацького населення. Ще недавно на тому майданi, де збудовано палац, збиралася козацька громада в сiряках, сюди прибували запорожцi iз Сiчi замовляти в решетилiвських шевцiв добротнi чоботи. Та розвiялася за вiтром слава. Збудувавши палац, новоявлений володар крiпацьких душ, наляканий повстанням у селi Турбаях, подався супроводжувати царицю в ┐┐ мандрах, залишивши сво┐х "яничарiв" наводити крiпосницькi порядки. Коли ж царськi вiйська зруйнували Турба┐, що кiлька рокiв були озбро║ною фортецею-республiкою, вельможний господар бундючно в супроводi загону кiнноти з'явився у свiй палац, гучно бенкетував днi i ночi, вибив срiбну медаль на пам'ять про щедру милiсть царицi. А бенкетувати Василь Степанович навчився, ще будучи правою рукою Потьомкiна при користуваннi державною казною. Коли хто з менш вельможного панства про┐жджав шляхом повз палац, то мусив iти туди на уклiн. Не мiг не пiти до вельможi, повертаючись iз Полтави, i золотонiський помiщик Герасим Сухопень, який добув собi ма║тнiсть i дворянство з ласки Потьомкiна та Попова. Залишивши свого кучера, кухаря та найнятого учителя бiля корчми, Сухопень якраз потрапив на бенкет. А юнак-учитель сидiв задумливо бiля корчми, на пеньку край двору, прислухався, як надвечiр прокидалася десь пестлива дiвоча пiсня. Щедра позолота вiд заходу сонця обсипала старезнi явори, що розкинули вiти на солом'яну стрiху корчми. Уже бралися туманом голубi сутiнки над рiчкою, а юнак сидiв у глибокiй задумi. Бiля корчми розташувалися ночувати подорожнi. Поскидали ярма з волiв, розвели багаття, вiдпарювали суху тараню, готували вечерю. Навколо запахло вареною рибою. Можна було вiддаля пiзнати, що то отаборилися чумаки. Щоб послухати про чумацькi мандрiвки, до багаття посходилася молодь, чоловiки. З'явився кобзар. Чумаки привiтали його, запросили до вечерi. Незабаром забринiли струни кобзи, понесли невимовну печаль у сивi присмерки. Юнак прислухався до кобзарського спiву. Тако┐ пiснi ще не чув. А коли до кобзаря при║дналися чоловiчi голоси, юнак звiвся й наблизився до гурту. Тихо, притамовано лунала пiсня: Зiбралися всi бурлаки До рiдно┐ хати. Тут нам любо, тут вам мило Журбу заспiвати... Старечi й молодi голоси обiймалися вiльним плином, вимовляючи жадання простору, скарги живо┐ душi, затамовано┐ пристрастi. Здавалося, тi звуки вигойдувалися й сповивалися в колисцi суворо┐ народно┐ бувальщини, щоб ║днати людськi серця в побратимськiй задушевностi. Пiсня билася в захмарене крайнебо, стогоном котилася, шепотом прокляття розносилася очеретами i завмирала. Глибокi сiрi очi юнака ставали ще глибшими. Коли тужне гудiння струн обiрвалося i запанувала така тиша, що чути було биття стривожених сердець, - юнак обiзвався: - Чолом вам, добрi люди! Приймiть сердечну щирiсть вiд мандрiвно┐ людини. - Хто ж ти, сину, звiдки й куди мандру║ш? - запитав iз гурту найстарiший. - Я з Полтави. А мандрую до Золотоношi. Звуть мене Iваном, а прозивають Котляревським. - Видно, щира душа. Приставай до нашого гурту. Юнак витяг з-пiд кобеняка скрипку. - То ти i на скрипцi тямку║ш? Може, нашу скорботу розважиш? - Заграйте весело┐, - попрохали дiвчата. Пiд награвання нежданого скрипаля полилася пiсня: Ой бачиться - не журюся, в тугу не вдаюся, А як вийду за ворота, од вiтру валюся... Аж ось, нiби якийсь привид, виринула з пiтьми, поволi наближаючись до вогнища, висока постать. Навiть при млявому свiтлi можна було розглядiти, що людина дуже стомлена. Рука мандрiвника спиралась на палицю. Прислухаючись до розмов, вiн несмiливо наблизився, зняв кудлату шапку, вклонився, схиливши скуйовджену чорну голову. - Хто ти i що шука║ш серед ночi? - обiзвався один з гурту. - Хто я - питай вiтра в полi. А шукаю того, чого важко знайти, - тихим, густим, як дзвiн, голосом вiдповiв невiдомий. - Як же тебе занесло сюди, може, шука║ш загублене? - Угадали. Загубив долю, а шукаю правду. - То, мабуть, довго ти шукатимеш ┐┐? - Шукатиму, аж поки сили матиму, - зовсiм тихо вiдповiв мандрiвник. Задушевна, та║мнича розмова викликала приязнь до нього. Вiд вогнища пiдвiвся отаман чумацько┐ валки. Сивi вуси, широкi вибiйчанi штани на очкурi, кремезнi, засмаглi руки надавали поважностi його постатi. Пiдiйшов до завiталого, змiряв сво┐м допитливим поглядом, заговорив: - Ке менi свою руку, чоловiче! - Взяв руку, стиснув ┐┐ i голосом поважного господаря додав: - Рука жорстка, мозоляста i без злодiйсько┐ лихоманки. По очах бачу, що чоловiк путящий. А нашi дiди навчали: "Коли ┐си святий хлiб, то дай i тому з'┐сти, хто прийде до тво║┐ трапези". Отож сiдай, чоловiче, бiля нас i покуштуй чумацько┐ таранi та чабаку. А може, й кулешу поглита║ш з вагана. - Спасибi, - вiдповiв, сiдаючи на землю, невiдомий. ┐в вiн швидко, важко дихаючи. При свiтлi вогнища можна було примiтити на щоцi в нього закруглений, ще свiжий шрам. Увага всiх була звернута на несподiваного гостя. Вiн подякував за вечерю i схилив голову на руки. - З яких кра┐в iдеш, чоловiче? - приязно обiзвався з гурту старечий голос. Нiби прокинувся вiд сну мандрiвник. - З яких кра┐в, легко вам питати... З тих кра┐в, де залишив найдорожчi днi свого життя. Чули про турба┐вцiв? - О чули, чули!.. - Звичайно, чули!.. - То ти з Турбаiв? - Бодай не казати, не згадувати. Воювали ми довго з царським вiйськом. Але несила... Здались у лiтню спеку цього року. Зруйнували, спалили дотла кожен двiр лютi гусари. Перетворили наше квiтуче село на гробовище... Полилась наповнена гiркотою розповiдь. - Всiх непокiрних погнали царськi гусари десь на заселення пiвденних степiв. А я не пiддався посiпакам, утiк... Голос оповiдача забринiв гнiвом i обiрвався. Чоловiк звiвся, взяв у руки палицю. - Куди ж ти зiбрався? Можемо тебе приютити на ночiвлю... - Спасибi за ласку. А приютить мене темна нiч серед степу. Юнак iз скрипкою в руцi пiдiйшов до мандрiвника, потис його руку. - Ти вразив мо║ серце... Скажи, як звати тебе, куди тепер мандру║ш? Може, будеш у Полтавi, то... - Нi, мо┐ шляхи стеляться лiсами та байраками. Кажуть, нескоренi люди помандрували на Кубань, а дехто за Дунай... Може, i я натраплю на тi шляхи. Маю добрих побратимiв, десь чекають. Охрестили мене Семеном, а прозивають Битим, - кинув, уже iдучи по шляху, подорожнiй. Ще зупинився, поглянув убiк, де свiтились вогнi панського палацу, i грiзно посварився дужим кулаком: - Веселiться, проклятi! Почувся вiддаля кличний свист i якийсь гук. Постать мандрiвника нiби розвiялась у пiтьмi. Тiльки там, куди пiшов вiн, розлягалася i поволi стихала пiсня, завмираючи в бездоннi неба: Гомiн, гомiн по дiбровi, Туман поле покрива║... А коли зовсiм завмерла пiсня, кобзар тихо промовив: - Добрий спiвака, щасти йому в путi-дорозi... Догорало вогнище, налягала темiнь на землю. Але молодь не розходилася. - Послухати б ще думу про Марусю Богуславку, - обiзвалася з гурту дiвчина. - Про Морозенка, Наливайка i Остряницю, - додав парубок. - То пiдкиньте ще хмизу до вогнища, а я трохи поладнаю струни, - вiдповiв кобзар. Швидко юнаки шаснули на берег, набрали оберемки гiлля. Спалахнуло багаття, жбурляючи в темiнь неба вогнянi жмутки, якi, розсипаючись, падали на землю червонястими бризками. Обважнiле згаром повiтря щiльнiше кутало землю. - Слава не вмре, не поляже, всьому свiту розкаже, - почав кобзар, а далi полилися його спiви, наповнюючи збуджену уяву полтавського юнака. Коли спiвак обривав речитативи паузами, то його бандура сво┐м гудiнням продовжувала промовляти не домовлене в думi. Пiд цей спiв мереживом снувалися думки-картини... Це ж жива iсторiя народу. Вона вся в пiснi... Тут можна пiзнати велике вiчноживе серце народу. Просторами рiдного краю в кривавiй боротьбi змагалася воля з неволею, засiваючи трупом поля бо┐в. Жалощами никла трава на полi, i вiтри несли до майбутнiх поколiнь розлогу пiсню, думу та надiю... Думкою обiймався з героями Вергiлi║во┐ "Ене┐ди". Наче вичитував на ┐┐ сторiнках, як колись у семiнарi┐, про славнi походи троянцiв. Пригадалося, як тодi перемайстровував на свiй лад вергiлi┐вський вiрш, за що прозвали його семiнаiристи римачем. Линули, як широка повiнь, мрi┐ юнака, а з ними росли i мужнiли настирливi думки. В душi прокидалося щось ранiше невiдоме. Стривожена думка виривалася на волю, як; розбуркана пташка iз клiтки. Палка уява заповнювалася близькими, рiдними картинами. Нiби самi геро┐ древнього Вергiлiя перевдягалися в кобеняки i козацькi жупани, ставали близькими до сучасностi, рiдними братами, а береги давньо┐ латинсько┐ землi заквiтчувалися широколисттими тополями, сумовитими вербами, вишневими садками рiдного краю, просторами якого звучить голосна мова народу, виплекана в iсторичних бурях i мирнiй хлiборобськiй працi. Новi й новi думи розгорталися за кобзарським спiвом, снувалося мереживо римованих рядкiв, що лягали основою перелицьовано┐ "Ене┐ди". А коли замовкав спiвець, то урочиста тиша нiби продовжувала уронену ним мелодiю, i зорi напилялися нижче, слухаючи та впиваючи в себе кришталевi звуки землi... Нiч пливла, як важкий човен у безкрайому морi. Уже помилився на небi золотавий Чумацький Шлях. З заходу пiдiймалися темнi хмари, повiяв вiтер, почувся вiдгомiн громовицi, не зовсiм звичайно┐ для передосенi. Молодь поволi розходилась. Пошкутильгав i кобзар до сво║┐ хати... А юнаковi ще довго вчувалися спiви та звучання бандурцi, i перед очима розкривалися якiсь вiковi завiси, поставали ще не пiзнанi, не змiрянi зором, не доторканi мрiями далi. На тлi голубого безмежжя нiби гойдалися, щезали i знову виринали обриси кра║видiв i силуетiв. Вони поволi пливли, ринули. Хотiлося збагнути та║мницi того безмежжi. Думка росте, несеться на невидимих крилах, порина║ в глибину минувшини, кружля║ голубкою бiля тi║┐ корчми, щр самотньо прича┐лася край шляху, зазира║ в похиле вiкно, щоб пiзнати захованi та║мницi. Серед хмар блука║ блiдий мiсяць, нiби шука║ десь пристановища на незахмареному плесi неба. Але темнi хмари закривають його i зловтiшно торжествують свою перемогу. Густа темiнь пливе назустрiч свiтанковi. В небi гримить. Надходить грозовий ранок. 2 Важко розвiяти думи, коли вони опановують почуттями, викликають бажання збагнути невiдомий свiт. Тодi кожна видима пiд час подорожi картина породжу║ живе слово велико┐ повiстi-поеми, i уява перегорта║ ┐┐ сторiнки, переноситься в епоху, овiяну невмирущими пiснями, переказами, думами. Другий день мандрiвки принiс новi враження. Пан Сухопень був у доброму гуморi. Вiн навiть посадив найнятого учителя в бричцi поруч з собою i назвав його Iваном Петровичем. Та чому й не бути йому в доброму гуморi? Дуже припав до душi вчорашнiй бенкет у великосвiтському палацi. Особливо сподобалося, як потiшав придворний блазень гостей. А червона чирва, налатана ззаду на штанях, що мiнилася в iншi кольори, коли блазень кланявся панству, повертаючись задом до менш вельможних гостей, весь час мерехтiла в очах i викликала посмiшку. к чому повчитися з розваг панства i повезти у свiй, хоч i не дуже вельможний, але багатий будинок. До того ж пан Сухопень радiв з нового придбання. Вiн порадував вельможного Попова, подарувавши барана бухарсько┐ породи, а той у свою чергу подарував йому молоду дiвчину-крiпачку Наталку, яка, прислужуючи у панських горницях, навчилася одягати панночок та зашнуровувати огрядну панi. Всю цю корисну науку ма║ привезти Сухопень до свого будинку. Трьома добрими кiньми правив старий кучер. За бричкою у простому кованому возi ┐хав панський кухар. На воза посадили i "крiпацьку душу" - Наталку. Конi збивали копитами куряву, i вона неслася за вiтром, стелячи в просторах осiнню печаль, що проймала дiвоче серце. В сумному гудiннi вiтру, який бився об придорожню стерню, вчувалися ┐й i тихий материнський спiв, i прокльони бездольцiв. Сидiла нерухомо, наверталися сльози на очi, крили туманом усе навколишн║. Лише дорога стелилася в каламутну невiдомiсть. Журавлi, вiдлiтаючи в теплi кра┐, ронили на землю жалiбне курликання i несли за собою прощальну гiркоту. Щось мугикав стиха старий кучер. Пановi не сподобалось його тоскне наспiвування, i вiн почав жартувати: - Чого ти, Микито, все однi║┐ бубониш? - Спiваю про конячу душу... - А хiба в коня ║ душа? - Звiсно, ║... така терпка, як i в мужика. Скiльки не перiщ по ребрах, застря║ в горлянцi душа i не вилiта║ до неба. Коняча i мужича душi рiднi. Хiба не доводилось вам бачити, як плаче або смi║ться кiнь? Щоб викликати кучера на розважливi розмови, пан запитав: - Розкажи, Микито, що ти посiяв би, якби тобi сама цариця подарувала оце поле? - Для царицi посiяв би гречку! - А чому гречку, а не щось iнше? - А, кажуть, вона дуже любить у гречку стрибати. От щоб догодити... Може, як бувало колись з Нечосою, пострибала б. Iван Петрович лише посмiхнувся i додав: - Для царицi гречку сiють у столицi. - Про царiв не годиться такого говорити, - суворо зауважив пан, - царiв треба шанувати i ласку до них виявляти. - Тож я зичу ласку i вiд себе, i вiд оцих загнузданих коней. Погляньте, як вони нашорошили вуха, прислухаються. Но, гнiдi! - кучер погнав коней трюхцем i знову прокволисте затяг пiсню, доповнюючи гудiння вiтру. Iван Петрович увiходив думками й почуттями у той спiв. Чулась у ньому приборкана воля, що котилася перекотиполем по колючих стернищах, забираючись у ковилеве роздолля та воронцеве квiтiння. Уявляв маловторованi шляхи. Ким i коли протолоченi вони? Якi ватаги топтали шумливу тирсу й задумливi чебрецi? Кому сонце споконвiку дарувало тут щедроти тепла й багрянi заграви сходу й заходу, щоб переливати ┐х у мелодiйнi слова i нести для поколiнь жагу почуттiв та сподiванок? Хотiлося юнаковi при║днати до них свiй голос, влити краплини власно┐ кровi, щоб заповнити гармонiю незамулених плином часу уявлень i почувань. У думках перегортав вiдомi й ще незбагненнi сторiнки народного життя, обвiтреного суховiями й грозами повитого. Небо i землю обiймали сизi далi, на тлi яких вимальовувались уявою виплеканi мандрiвники, що несуть пригоди сво┐х блукань i невичерпну житт║ву снагу. Пiзнавав одчайдушну ватагу Енея. Наче зустрiчався з ним вiч-на-вiч. Замовк, наспiвавшись, кучер, а вiдгомiн посiяно┐ тривоги колихався в придорожнiх порудiлих гiрчаках. Рiдний голос вчувався у них. Може, то долинало вiдлуння добрих слiв матерi, наче ронить ┐х вона _синовi, як заповiтне напуття. Нiби вiдчув Микита настро┐ юнака i почав розповiдати казку про Марка Пекельного. - I ходить той Марко по свiту, товчеться у пеклi, б'║ться до дверей святого раю. Та нiде не знаходить пристановища i знову мандру║. Довга розповiдь лилася з уст кучера - про вiчного мандрiвника, вiчного шукача щастя. Що такому пекло? Вiн бродить по ньому, як сiрий вiл у болотi... Слухаючи кучера, пан задрiмав. А Iвана Петровича розповiдь повела знову до Енея i його козацько┐ ватаги. Еней теж може перебрести через пекло, щоб вiльно пiти просторами широко┐ землi разом з козаками-троянцями. Гомоном, дотепами, пiснями стелиться ┐х шлях... "Куди вони йдуть, там бори гудуть..." - Прийде час, i принесе Марко Пекельний правду для народу, бо недаремно вiн ┐┐ всюди шука║... - веде розповiдь панський кучер... Конi то бiгли, то йшли повiльно ступою. Ось колеса врiзалися в пiщану колiю. Кременчуцький шлях стелився до переправи через Псьол. Сухопень намiрився побувати в Кременчуцi на ярмарку. По шляху дедалi бiльше траплялося скрипучих дерев'яних возiв, широких гарб. А коли наблизилися до Псла, то важко було пробитися до порома. Даремно Сухопень сперечався i гукав, щоб розступилася "мужва". Довелося затриматися, доки переправляли збитi у валку селянськi та чумацькi вози. Котляревський пiдiйшов до порома, де збилися люди, вози, конi, воли, корови, вiвцi. Тут стояв ярмарковий гамiр. Поромник - здоровий, обпалений сонцем лiтнiй чоловiк з засуканими по лiктi рукавами брудно┐ сорочки - здавався казковим перевiзником у пекло через Стiкс. А цей з торбою за плечима? Чи не Марко Пекельний, що про нього розповiдав кучер? Чи не в пекло просту║? Адже його без черги бере на переправу поромник. А ось стара циганка, нiби та Сiвiлла, що супроводила живих людей у пекло. Куди ж пробива║ться вона? До Наталки, яка зiйшла з воза, наблизилась до рiчки. - Дай, золотоволоса красуне, руку. Скажу, за ким думки у серцi носиш. - За сво║ю невiльною долею... - Циганка покличе твою долю. Циганка дасть приворот-зiлля i вiдворот-зiлля... Циганка дасть зiлля, i твоя доля буде прозорою, як вода у Пслi. Юнак наблизився, слухав розмову. Дiвчина пiшла далi до берега, задивилася на воду. Прозора вода здавалася ┐й каламутною хвилею. Схиливши голову на груди, дiвчина вiдчувала на собi погляд юнака. Здавалося, що тим поглядом вiн торкався до ┐┐ зашарiлого лиця, до засмагло┐ ши┐, до рук, навiть до грудей, що прискорено пiдiймалися i опускалися. Пасмо свiтлого волосся, вибившись з коси, спадало на плече i тремтiло з кожним ┐┐ подихом. Юнак хотiв наблизитись, ступив крок i застиг вражений, побачивши, як дiвчина зронила у воду сльозу. О, скiльки таких Наталок носять сповненi горем серця незмiряними просторами краю! Хто розповiсть про ту сердечну повiнь почуттiв людини, хто збере тi кришталево чистi сльози? Проходять поколiння цими наснаженими гiркотою шляхами i несуть, несуть у рiдному словi, у рiднiй пiснi снагу життя. Несуть у прийдешнi вiки. I нема тому кiнця-краю. 3 Будинок, у який потрапив Котляревський, стояв недалеко вiд Золотоношi на пригорбi серед лугiв, що стелилися низиною до Днiпра. Господар пiсля подорожi в Полтаву почав заводити новi порядки. Вимагав, щоб усi дворовi величали його "вашим сiятельством", хоч нiяким "сiятельством" вiн не був, а вибився у дворяни з мiщанства i добув за послуги вiд Потьомкiна хутiр на пiвтораста крiпацьких душ. Бентежило Герасима Петровича не зовсiм шляхетське прiзвище - Сухопень, але боявся переiнакшити його, щоб не було розбiжностi з дворянським ре║стром. Бо його рiд хiба що уславився тим, що Герасимiв дiд, об'┐вшись вареникiв з сметаною, вiдправив свою душу до безславних предкiв. Родина Сухопеня невелика. Найпомiтнiша в нiй - огрядна, богом суджена Гликерiя Степанiвна. Обiцяла бути не менш огрядною i дев'ятнадцятилiтня донька Марта. Меншi хлопчик i дiвчинка почали навчатися в Iвана Петровича. Тоскно i одноманiтно минали днi в панському будинку. Особливу нудоту нагонили обiди, якi тяглися довго i томливо. "Його сiятельство" вимагав, щоб учитель пiд час таких обiдiв розповiдав щось жартiвливе, бо господиня дому вважала, що вiд смiху смачнiша║ страва. Вона сперечалася з донькою Мартою, яка доводила, що краще пiд час довгого обiду перечитувати сторiнки якогось сентиментального роману, а пiсля обiду спiвати найулюбленiшу пiсню: "Стонет сизый голубочек". Тодi ┐┐ бiле лице здавалося ще блiдiшим, а темнi очi наливалися самовтiхою. З цi║ю пiснею Марта залишала ┐дальню, а дiти сiдали за свiй стiл для занять. Поважно поруч з ними займав крiсло Герасим Петрович, а господиня, начепивши на голову святковий оксамитовий кораблик, сiдала бiля вчителя. Вона вважала, що найкраще для дiтей слухати уроки пiсля обiду, бо на голодний шлунок наука не пiде в голову. Починався урок. Дiти вивчали заповiдь: "Чти отця свого i матiр свою". Учитель добирав до заповiдi iлюстрацi┐ з бiблiйних легенд, розповiдав про Ноя та його дiтей. Вставляв сво║ i Герасим Петрович: - Кожне созданi║ да убо┐ться свого создателя!.. Потiм починався урок арифметики. Iван Петрович вигадував задачi, в яких треба було довiдуватися, як дiти в лiсi збирали гриби й квiти та як подiлили мiж собою i скiльки дiсталося кожному. Хлопчик i дiвчинка охоче розв'язували задачi. Але тут втрутилася Гликерiя Степанiвна i запропонувала учителю вигадати таку задачу, де б говорилося про гоноровиту сусiдку помiщицю Голубецьку. - I щоб ┐┐, кляту, потрясла трясця так, щоб аж волосся повилазило на головi, - поставила категоричну вимогу Гликерiя Степанiвна. Котляревський посмiхнувся, подумав. - У помiщицi Голубецько┐, - став складати задачу, - 200 крiпацьких душ, а волосся на головi стiльки, що вистачило б кожнiй крiпацькiй душi висмикнути по чотири волосинки. Коли ж напала на Голубецьку трясця, то стiльки повипадало у не┐ волосся, що залишилося по однiй волосинi на двi крiпацькi душi. Отже, треба обчислити: скiльки залишилося волосся на головi у Голубецько┐, а скiльки повипадало, коли ┐┐ била трясця? Господиня задоволено слухала задачу, втiшно посмiхалася. - Подумайте, дiти, - сказав Iван Петрович. Швидко хлопчик вiдповiв: - У помiщицi Голубецько┐ залишилося на головi сто волосинок. - Правильно. А випало скiльки? Вiдповiла дiвчинка: - Випало сiмсот волосин... - Сiмсот волосин забрала трясця у помiщицi Голубецько┐... Щоб ┐й i тi, що залишилися, повипадали! - поправила мати i оголосила закiнчення уроку. Коли почало вечорiти, Котляревський, переодягнений у парубоцьке вбрання, пiшов на вулицю. Молодь збиралася вiддаля од села аж на березi Днiпра, пiд старезним крислатим дубом, який здавна звався дубом Iвана Сiрка. I знову в збудженiй уявi поставали геро┐ добре вивчено┐ в семiнарi┐ поеми мудрого Вергiлiя. Помандрували вони свiтами пiсля руйнування Тро┐ шукати пристановища на новiй землi. Описи тих мандрiвок перелицьовували наступнi поети рiзних народiв. Земними просторами пiшов безстрашний Еней, якого зустрiчали всюди в кра┐нах, де шанувалася лицарська вiдвага, смiливiсть i духовна дужiсть. Прибува║ вiн з сво║ю ватагою троянцiв i до Днiпрових берегiв, а звiдси вируша║ i за Дунай та на Кубань. Думки напрошуються розповiсти iсторiю кра┐ни переiнакшеними з Вергiлiя епiзодами, наповнити ┐х промовистим гумором, показати незламнiсть волi до перемоги лихолiттям перестражданих людей. Долею битi, гартованi негодами, засмаглi пiд вiтром i сонцем iдуть по рiднiй землi кремезнi, великодушнi, несхибнi в побратимствi, незламнi переможцi пригод. Зда║ться, сама природа вселя║ мудрiсть товариського ║днання в запеклi душi одчайдушних шукачiв незвiданих тривог. Пiзно повертався Iван Петрович до двору. Ще довго не спав. Брався читати книгу, яку придбав на ярмарку в Кременчуцi. "Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку" Осипова. В ┐┐ гуморi знаходив розважливу принаду, та не вiдчував тi║┐ iсторi┐, в та║мницi яко┐ з благоговiнням входить потомок, перегортаючи лiтописи сво┐х предкiв. Уява обгортала прочитане. Заглиблювався в нерозгаданi та║мницi народного життя i вiв за собою в думках ватагу моторного козака Енея в далекi мандрiвки по широкому свiту. Здавалося, нiби янтарними зорями нiч освiтлювала ┐х безмежну путь... 4 З кожним днем бiльше проникав у глибину задумано┐ поеми - перелицьовано┐ "Ене┐ди", прагнув надати ┐й народного змiсту, по║днати повсякдення з геро┐кою iсторичних подiй. Адже проблиски онароднення лiтератури принесли просвiтителi, а народнi рухи XVIII столiття вiдкрили завiсу нового осмислювання лiтературних тем, привели Радiщева до смiливого викриття крiпосництва. Проймаючись тими iдеями, молодий поет не обмежувався сво║ю учительською працею, наполегливо брався писати фрагменти задуманого твору. Народжувались волелюбнi геро┐, здатнi на подвиги, побратимство у вза║минах. Тут пригодились поетовi знання народних пiсень i дум та житт║-стверджуючого гумору. Кожен задуманий епiзод наснажував здоровим, дотепним смiхом. Адже то разюча зброя в життi несхибного у сво┐х шуканнях народу. Творив не в тихому кабiнетi, не за насидженим столом, а усамiтнюючись на роздоллi. Вiтер з Днiпрових низин обгорта║ думне чоло, а сонце мережить веселкою писанi рядки. У твореннi знаходив сво║ покликання i наче сам вирушав у далекi мандрiвки з ватагою одчайдушного товариства, очоленого безстрашним Ене║м. У словi нiс житт║ву мудрiсть народу. Минала осiнь, зима... Одного погожого весняного дня пан надумався всi║ю сiм'║ю ви┐хати на берег Днiпра, щоб там у прохолодi провести день. Служниця Наталка та учитель супроводили помiщицьку сiм'ю. Коли пан i панi з дiтьми поснули в холодку пiд деревом, а Марта захопилася читанням роману, Котляревський вiдiйшов i сiв пiд сво┐м улюбленим дубом, що звисав вiтами над урвищем. Шепiт молодого дубового листя навiвав думки. Здавалося, що то пестливо перешiпту║ться лист з шелестом степово┐ тирси i в та║мничих звуках срiбною ниткою сну║ться казка, лине в мережану даль минувшини. Може, родилась вона ще тодi, коли дикий половець або злий татарин пiдстерiгали тут пiд дубом свою здобич. А розквiтала та казка, заповнювалась подихом волелюбства тодi, як десь пiд цим дубом сходилися покривдженi пiд прапори Богдана Хмельницького або Залiзняка. Нiби вчувалося iржання бойових коней... Розкритою залишалась книга на сторiнках, де йшлося про зруйнування Тро┐, а ┐┐ геро┐ помандрували морями i понесли до берегiв ново┐ землi сво┐ звича┐ i завзяття. Так i нескоримi запорожцi пiшли шукати новi шляхи, щоб понести ними свою житт║ву силу, розвiяти тугу просторами несходимо┐ землi, в синьому безмежжi морiв, повитих грiзними вiтровiями. Ось вони постають в уявi - засмаглi пiд вiтром i сонцем, кремезнi, великодушнi, несхибнi у товариствi, незламнi в боротьбi. Умiють пити, гуляти i рубати ворогiв. Перед ними постелилися шляхи мандрiвок, пригод, геро┐чних подвигiв... Знову й знову перегорталися сторiнки iсторi┐, живо┐, наснажено┐ подихом пiснi, найближчо┐ подруги надi┐. Легко промайнула тiнь i обiрвала думки поета. Бiля нього стояла задумлива Наталка. Рiвна, гнучка, вона нiби принесла з собою шелест запашних трав i подих рути-м'яти. - Чого ви вiдбилися вiд гурту? Там Марта так мило наспiву║ про сизого голубочка, що вiн скоро здохне вiд то┐ пiснi... - Лукава посмiшка промайнула на устах дiвчини. Зникла з ┐┐ лиця жура, голос бринiв рiвно, привабливо. - Ви можете тут пiд дубом так довго сидiти? - З дубом я подiляю свою самотнiсть. - I часто ви тут бува║те? - Приходь сюди, то ще частiше буватиму. - Заважатиму вам думати... - Нi... Не заважатимеш, я дiлитиму з тобою сво┐ думи... Розмова раптово обiрвалася. Рвучкою ходою наблизилась Марта. - Наталко! - гукнула. - Мама кличуть тебе допомогти одягнутись. Дiвчина зiрвалась, побiгла. Марта залишилася. - Чого ви вiдбилися вiд гурту? - з докором, нiби пiдслухавши, повторила вона слова Наталки. - Люблю самотнiсть... - I в романах люблять самотнiсть тi, що закоханi або мають намiр закохатися. - Нi того, нi другого за собою не помiчаю. - Ой, як шкода, як шкода... - Нема чого шкодувати. - Чогось ви суму║те... - Бо прикро жити тiй людинi, яка не здатна сумувати. - А я думала, що ви не такий... - Такий, як бачите. - Нi, не такий... - А який? - Скажу потiм, коли ви не будете шкарубким i колючим, - зiтхнула так, наче геро┐ня недавно прочитаного французького любовного роману... Часто приносив Iван Петрович сво┐ пекучi думи i хвилювання до Сiркового дуба. Кожного разу слухав у шелестi листя нескiнченну казку, зачаровувався нею. Щось просторе, незмiрне чулося в нiй. Внизу хвиляста течiя пiдмивала дубове корiння. Душа ставала нiби натягнута струна, вразливо вловлювала кожен дотик повiтря, гойдання кожного трав'яного стебельця, тремтiння листу. Все те зливалося у великий гомiн, i в ньому чулась розповiдь про буття могутнього народу, поставали iсторичнi його шляхи i роздорiжжя. Вiки розкривали перед ним обiйми, i вимальовувалася жива неозора iсторiя. Треба розповiсти про не┐, передати дотепними словами про подвиги i походи, про боротьбу за рiдний край. Народжувалися новi сторiнки сповнено┐ народно┐ мудростi поеми, геро║м яко┐ виступа║ сам народ, що увiбрав у сво┐й мовi, в незрiвнянному гуморi та задушевнiй пiснi живлющу красу сонця. Хай ту нев'янучу красу понесуть у свiти виплеканi в думах геро┐... Приходила Наталя, приносила польовi квiти i вiдкрите для почуттiв сво║ вразливе серце. Цим зустрiчам був радий. - Я не заважатиму вам... тiльки вiддаля сидiтиму. Тут так, що й спiвати хочеться. - Спiвай, спiвай, Наталю! Твоя пiсня доповню║ мо┐ думи. Розповiдай про все, що чула вiд батька, вiд матерi, вiд дiда про його походи. Дiвчина розповiдала, i в ┐┐ голосi бринiв невiльничий стогiн. Хотiлося присунутися ближче до не┐, приголубити. Але не смiв порушити зачарованостi. Здавалося, що та розповiдь ║дналася з сумом польових квiтiв i лагiдним плескотом хвилi. - А що то ви все пишете, пишете? - запитала несмiливо. - Нiкому ще не читав, а тобi прочитаю; Еней був парубок моторний I хлопець хоть куди козак... Лилися новi й новi рядки. Дiвчина сердечне слухала, i в ┐┐ задумливо непорушних очах ятрилися перлини невловимо┐ втiхи. - Вперше чую, щоб по писаному так вимовлялося, як усi ми говоримо, простi люди... Таке цiкаве, нiби слухаю розповiдь свого дiда про козацьке життя i походи. - Так, Наталю, так... Про походи. Наш народ зазнав багато грiзних бур, земля наша рясно полита кров'ю. Багато створено переказiв, пiсень, казок. Коли б усе зiбрати, списати, то була б велика книга... Така книга, якi залишили для поколiнь iншi народи... А нашi брати скнiють у темрявi, але носять у собi велику, ще не виявлену силу. Наталя не все могла сприйняти з цi║┐ розмови, але серцем вiдчувала щирiсть, сердечну теплоту i в думках вiдповiдала собi: "Правда... То все правда". Голубливе усмiхалася, та не насмiлювалась уронити зайве слово... Десь почулися голоси парубкiв, що вже збиралися на вулицю. Наталя зiрвалася. - Побiжу, а то засмiють мене, що одна приходжу сюди до вас. - Повертайся ще, Наталю! - Може, й повернусь! Побiгла. Зупинилася аж на стежцi бiля калини, що вже квiтчалася зелено-рожевими кетягами. Наламала калини, звила вiночок. А потiм на свiтанку, дивлячись на вiночок, вишивала рушничок - червоними гронами та чорними листочками. Бережно згортала вишивання, нiби ховала в ньому плекану дiвочу надiю. Родиннi свята бучно вiдзначалися в панському дворi. Ось i тепер заворушився весь хуторянський Олiмп, бо календар указував на день свято┐ Гликерi┐. До двору Сухопеня з'┐халося чимало гостей. Прибув навiть родич господарки конотопський помiщик Максим Парпура. Це була культурна людина, охоча на вигадки та анекдоти. Вiн часто при┐жджав з Петербурга на Укра┐ну. Дружина Парпури змагалася з поважною iменинницею в розумiннi добрих страв та манiрному поводженнi з гостями. Обидвi вони виявляли свою прихильнiсть до прибулого в гостi офiцера Сергiя Вербицького, який служив у Кременчуцi i знав добре, де й коли справляють iменини в сусiднiх помiщикiв. Гирявий, як огiрок, вiн хвацько закручував вуса, що покривали товсту червону пику i задиралися вгору напомадженими вiстрями. Коли Наталка, прислуговуючись гостям, подала йому рушничок, вiн пiдморгнув ┐й i безцеремонне обняв за стан: - Красуня яка... Дiвчина, нiби вжалена, вiдскочила, почервонiла. Котляревський помiтив поведiнку офiцера, але нiчим не виявив свого обурення. Господар доручив Iвану Петровичу розважати гостей: - Як домашньому вчителевi, наказую розважати гостей рiзними розмовами, щоб регiтно було! - Смiх - то велика сила. Вiд смiху i плакати можна... - Нi, менi треба iншого. Давай веселого смiху, щоб животи рвалися, щоб очi вирячувались на лоба! - То це страшний смiх! Не певен у тому, що виконаю таке доручення. - А начепiть ззаду на штанях червону чирву i носа кирпатого намостiть. Щоб так, як у вельможних Попових на бенкетi було. Вiн привiз iз само┐ столицi такого блазня, який навiть царицю смiхом розважав. - Блазнем я не збираюся бути, ваше сiятельство. - То я ж грошi тобi плачу i вимагаю, щоб смiхом i рiзними там викрутасами розважав гостей! - Розважатиму, як зумiю. - Дивись, щоб було регiтно, - суворо додав господар. У просторiй кiмнатi на столах були поставленi рiзнi лакомини, печенi поросята, кендюхи, вергуни i буханцi. Тут стояли сулi┐ горiлки, наливки та варенухи з сливами i родзинками. Та й квасу поставили, бо так велося на бенкетах у Потьомкiна i Попова. Сухопень навiть пробував так само вiдпускати нижню губу, як вiдпускав ┐┐ на бенкетi Попов. Коли гостi сiли за стiл, господар пiдняв келих, прохарамаркав подяку гостям за привiтання супутницi його життя. Iвану Петровичу було вiдведено мiсце на кра║чку столу. Обiк стояла збентежена Наталка, готова до послуг i несподiванок. Вона навчилася приховувати свiй неспокiй i огиду. Швидко зчинився гамiр, галас, ревище. Найбiльше галасували панi Сухопеньова i Парпурова. Мiж ними виникла сварка. Панi Парпурова зауважила, що печене порося треба шпигувати яблуками, а не якимось хмизом. Але цю суперечку обiрвав, пiднявши келих, офiцер Вербицький. - Панi i панове! - звернувся вiн. - Даваймо вип'║мо за чудовий жiночий рiд, за жiночу красу, бо жiноча краса - це... це, розумi║те... це богом дане чудо... Красу треба любити... Як... Вiн не поспiшав випити келих i кiлька разiв закручував вуса, силкуючись вразити гостей якимось дотепом. В очах його вiдбивалося стiльки нахабства i безсоромностi, самолюбства та духовного убозтва, що Iван Петрович з огидою вiдвернувся i хотiв сплюнути, як вiд чогось нестерпно нудного. Випивши, офiцер хвацько закрутив вуса i кинув зухвалий погляд на Наталку. Вона ображено опустила очi. Опустила очi i Марта, що весь час ловила кожне слово бравого офiцера, ┐й було прикро, що вiн кинув погляд не на не┐, одягнуту в модне вбрання, а на просту крiпачку. Iван Петрович чув про цього мартопляса, що не минав жодно┐ нагоди попиячити, поволочитись за жiнками. Про Вербицького розповiдали, як вiн викрадав крiпацьких дiвчат i навiть чужих жiнок, а сам, живучи холостяком, заводив у себе в домi породистих собак. Розповiдали, що вiн викликав ревнивих чоловiкiв на дуель i виходив переможцем. "Таке убоге думкою, а носа граблями не дiстанеш..." - подумав Iван Петрович. - А тепер, - пробасив господар, - наш придворний учитель розповiсть вам щось смiшне. Пiдбирайте животи, панове! - ПросимоI.. - Давай!.. - Слуха║мо!.. Котляревський пiдвiвся: - Прошу пробачити, що я не налiпив носа, як налiплюють блазнi. Не буду я ковтати шпаги, як ковтають ┐х ярмарковi артисти. Шпагу я залишу для лицарiв, якi проймають жiночi серця, вiд чого вона часто затуплю║ться i ста║ не збро║ю, а ламаним веретеном. Далi розповiв анекдот про дурня, який танцю║ на похоронах, спiва║ похоронно┐ на весiллi. - А на iменинах крутить вуса вгору i щедро кида║ посмiшку скромним дiвчатам, - закiнчив, глянувши в бiк Вербицького. Гостi стримано засмiялися. - Давай ще! - буркнув господар. - Прочитаю вам про грiшникiв у пеклi, - розгорнув зошит i став читати, як кипiли в пекельнiй смолi "ксьондзи, до баб щоб не iржали", та й тi, "жiнок сво┐х що не держали в руках, а волю ┐м давали", "i в гречку деякi скакали"... Багатим та скупим вливали Розтоплене║ срiбло в рот, А брехунiв там заставляли Лизать гарячих сковород... Це читання особливо сподобалося Максимовi Парпурi. Вiн пiдiйшов до Iвана Петровича, просив дати йому зошит. Той пообiцяв дати, але iншим разом. - Смiшного! - вимагав господар. - Можна... Було це тодi, коли бог творив видимий свiт, а сатанил перешкоджав йому. Задумав бог створити пана i мужика. Замiсив з ангелами пухке пшеничне тiсто, щоб злiпити пана, i житн║ з висiвками, щоб злiпити мужика. Вилiпивши пшеничне тiло огрядного пана i чорне тiло мужика, виставив ┐х на сонцi запектись, а сам пiшов до раю, щоб набрати там у мiшок духу i вдихнути його в новi створiння. Та, на жаль, робота ця припала аж на шостий день божо┐ працi по створенню свiту, i старий б