Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I

   В  Переяславi,  пiсля  ради  8  генваря  1654  року,   гетьман   Богдан
Хмельницький  з  козацьким  вiйськом   прийняв   присягу   на   пiдданство
московському царевi Олексi║вi Михайловичу перед  московськими  посланцями.
Пiсля того московськi посланцi мали через тиждень ви┐хати  до  Ки║ва,  щоб
прийняти присягу од духовенства,  ки┐вських  козакiв  та  городян.  Богдан
Хмельницький послав свого генерального писаря Iвана Остаповича Виговського
поперед  посланцiв  до  Ки║ва.  Гетьман  знав,  що  ки┐вський   митрополит
Сильвестр Косов  i  все  ки┐вське  духовенство  не  хотiли  приставати  на
пiдданство московському царевi, i боявся, що митрополит,  може,  не  вийде
назустрiч посланцям з процесi║ю i не схоче привести до присяги киян.
   Виговський  прибув  до  Ки║ва  поперед  посланцiв  i  зараз  пiшов   до
митрополита.  Митрополит  жив  в  старих  дерев'яних  покоях  на  цвинтарi
Софiйського  собору,  котрi  стояли  серед   старого   садка.   Виговський
заповiстився через келiйника. Митрополит звелiв просити його в поко┐.
   Була ще рання година.  Митрополит  тiльки  що  поснiдав.  На  столi  на
олив'яних полумисках  лежали  недо┐дки  редьки  та  смаженi  на  сковородi
кружалки квашених бурякiв, обсипаних борошном. Сильвестр  Косов  сидiв  на
стiльцi з високою  спинкою.  Перед  ним  на  невеличкому  столиковi  лежав
розгорнутий фолiант, старий та пожовклий, переплетений в шкуратянi  товстi
палiтурки з застiжками. Вiн  дочитував  листка,  i  йому,  очевидячки,  не
хотiлось одривати очей од книжки як писар переступив порiг його кiмнати.
   Виговський низько поклонився митрополитовi. Митрополит зирнув  на  його
сердито, але встав з стiльця. Вiн був вже старий та сухорлявий,  з  довгою
сивою бородою та короткими косами, котрi посiклись i вилися кругом  голови
посiченими  пухкими  кучерями.   Митрополит   поблагословив   Виговського.
Виговський поцiлував владику в руку i знов низько поклонився.
   - Прошу вступити до мо║┐ бiблiотеки,  -  обiзвався  владика  i  показав
рукою на одчиненi дверi в низький, але просторний  поко┐к,  в  котрому  по
стiнах були поприбиванi полицi, а на  полицях  лежали  й  стояли  книги  в
шкуратяних палiтурках. У вiкна заглядали обсипанi  iне║м  гiлки  волоських
горiхiв i затiнювали невеличкi шибки, пропускаючи в бiблiотеку  срiблястий
м'який бiлий свiт. Митрополит попросив Виговського сiсти коло стола, а сам
сiв проти його.
   - Ясновельможний гетьман кланя║ться вашiй милостi,  cвятий  владико,  i
просить ваших  молитов.  Може,  ваша  милiсть  чули,  що  до  Ки║ва  ┐дуть
московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од
вашо┐ милостi, святий владико, од вищого духовенства, ки┐вських козакiв та
городян.
   - Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Ки║вi. Але  нi
я, нi духовенство на Укра┐нi не дума║мо присягати  царевi  на  пiдданство.
Про це гетьмановi нема чого й говорити! - сказав митрополит i при останнiх
словах аж скрикнув.
   - Чом же так, святий владико?
   - А тим, що поки наша церква залежить от цареградського  патрiарха,  ми
вдержимо свою автономiю i сво┐ права. Не тако┐  заспiва║  нам  московський
патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та  завзятий  на  вдачу.
Вiн злама║ нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв в сво┐ льохи,
в  котрих  вiн  кара║  муками  сво┐х  духовних.  Про  присягу  нашу  нехай
ясновельможний гетьман i  не  допомина║ться!  -  знов  аж  крикнув  старий
владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови.
   Виговському самому було  до  вподоби,  що  владика  не  хоче  присягати
Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн
не насмiлився виявити сво┐х потайних власних думок  i  мовчав;  вiн  мусив
чинити волю i наказ гетьмана.
   - Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка,
що московський патрiарх Никон  дума║  заново  перехрещувати  нас  всiх  на
Укра┐нi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи  облити
дитину водою, чи поринути ┐┐ з головою в воду: благодать  Божа  да║ться  й
через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi на  нас  вважають
за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом.
   - Що правда, то правда: тепер у нас на Укра┐нi владики  й  протопопи  -
люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим
нерiвня, -обiзвався Виговський.
   - Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.
   - Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з  процесi║ю  назустрiч
посланцям i привести до присяги ки┐вських козакiв та городян.
   -  Це  можна  вчинити.  З  процесi║ю  я  вийду  з  усiма  iгуменами   й
протопопами, а бiльше цього нiчого  не  можу  вчинити,  -  сказав  владика
голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення.
   Виговський встав i розпрощався з владикою.
   - От-от незабаром прибудуть посланцi, - обiзвався Виговський, - час  би
вже, святий владико, i виступати з процесi║ю  i  ждати  посланцiв  хоч  за
версту за Золотими воротами.
   - Добре, добре!  Зараз  iду  до  собору  i  ми  рушимо  з  iгуменами  i
протопопами в процесi┐: це можна вчинити, це можна! - сказав владика. -  А
бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! - сказав з гнiвом.
   Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй  високий  зрiст  i
почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну  бороду.  Вiн
на одну мить спинився коло вiкна i втупив  очi  в  густi  гiлки  волоських
горiхiв, обсипаних  iне║м,  як  срiблом.  Постоявши  коло  вiкна,  владика
швидким рухом обернувся  до  Виговського  i  знов  промовив  з  досадою  i
завзятiстю:
   - Бiльше я зробити не хочу i  не  зроблю,  бо  проти  мене  пiдуть  усi
iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю укра┐нсько┐ церкви, а я не
хочу йти проти ┐х.
   Виговський встав з стiльця i почав прощатись.
   - Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж ┐х прийняти  почесне  i
видати ┐м добрий обiд, - сказав Виговський.
   - Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити ┐х до себе на обiд i  нагодую
┐х не редькою та смаженими  буряками,  а  доброю  днiпровою  рибою.  Це  я
повинен вчинити як митрополит, - обiзвався владика на прощаннi. - I  тебе,
пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмi║ш провадити розмову  з
посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати  з
ними.
   - Час вже, святий владико, виходити назустрiч з  процесi║ю,  бо  козаки
вже давненько виступили з Ки║ва стрiчати посланцiв, - сказав Виговський.
   - Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, - сказав
владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.
   Тим часом тисяча козакiв Ки┐вського полку ще вдосвiта виступила з мiста
назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов
од Ки║ва i пiшли поперед ┐х. За козаками конюшi вели  дванадцять  царських
коней турецько┐  пород┐i,  вкритих  чепраками,  затканими  золотом,  котрi
волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов
полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на  котрих  збруя
лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен.
Позад усiх ┐хали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах,  жупани
та покривала на конях  горiли  як  жар  на  бiлому  фонi  снiгу  та  iнею.
Вглядiвши по┐зд, довбишi вдарили в казани, трубачi  заграли.  Сила  народу
рушила назустрiч посланцям.
   За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесi║ю,  з
iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав  посланцям  промову,  i
вся процесiя рушила через  Золотi  ворота  до  свято┐  Софi┐.  Митрополит,
одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам "од  жалю
умлiвав", а все духовенство "за сльозами свiта не бачило",  -  як  записав
тодiшнiй лiтописець. Митрополит I усе духовенство не зложили  присяги,  що
дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.
   Запросивши до себе в келi┐ посланцiв на хлiб та сiль,  владика  накинув
на себе мантiю i, взявши в руки хрест,  вертався  в  сво┐  поко┐.  За  ним
слiдком  йшли  посланцi  й  Виговський.  Народ  обступив  владику  i  брав
благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ.
   До його пiдступили двi панi┐ за благословенням.  Одна  з  ┐х  була  вже
немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга  була
молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так
само була закутана бiлою хусткою поверх невисоко┐ шапочки i була убрана  в
темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горноста║м. п┐ повний,
делiкатний вид неначе був  обведений  бiлими  рамками  з  бiлого  пуху  та
срiбла, i саме лице ┐┐ було бiле, як бiла  лелiя,  а  повнi  рум'янi  уста
червонiли на морозi, як листочки троянди.  Молода  панна  i  справдi  була
схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi  та  рiвнi  густi  брови  дуже
виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням.
   Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили ┐┐  блискучi  карi
очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так  були  схожi  на  його
темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе  перед  ним  стояла  його
сестра або його близька родичка.
   - Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi  сво┐  власнi  очi,  сво┐
брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила.  Яка  вона  бiла,
неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в  не┐  делiкатнi  рум'янi  уста,
неначе листочки делiкатно┐ троянди!
   Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку. Вiн не  зводив  з
не┐ очей, доки вона  брала  благословення  у  владики  й  цiлувала  хрест.
Владика привiтно осмiхнувся до не┐ як до особи, котру вiн зна║.
   "Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна", - подумав Виговський,  не
зводячи очей з лелiйно-бiлого  личка  дiвчини,  i,  сам  не  знаючи  чого,
легенько зiтхнув i задумався.
   Виговському тодi вже минуло сорок рокiв i вiн ще був не жонатий.
   "От би я з ким одружився! Яким теплом повiяло на мою душу од тих  карих
очей, од того лелiйного личка! Яка вона  мила,  як  та  бiла  голубка!"  -
подумав Виговський i  тихою  ходою  попростував  слiдком  за  владикою  та
посланцями.
   Обидвi панi┐ провели  владику  до  середини  саду  i  повернули  назад.
Виговський в той час забув i про церемонiю,  i  про  посланцiв.  Йдучи  по
саду, обсипаному срiблястим iне║м, вiн  все  нiби  бачив  ту  лелiйно-бiлу
панну з карими  очима  в  матовому  туманi  срiбного  густого  iнею.  Йому
здавалося, нiби серед саду несподiвано з'явилась якась русалка з  прозорим
бiлим делiкатним личком, нiби облитим свiтом повного мiсяця. I той  старий
садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому  здавалося,  що
вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту  панну,
легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима.
   "Вона зирнула на мене кiлька разiв, - подумав Виговський, - i навiщо  я
убрався в буденну старовизну? Посланцi непри║мнi менi гостi, i це я для ┐х
натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався
б напродиво в найдорожчий кунтуш!"
   Владика вже входив в келi┐. За ним iшли бояри та козацька  старшина.  А
Виговський неначе не бачив тi║┐ процесi┐,  забув  навiть  про  не┐  i  все
оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка  молода  панна,  все  неначе
бачив ┐┐ постать, закутану  в  темно-червоний  кунтушик,  оповиту  смугами
бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от  углядить  ┐┐  кораловi
уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними  пушинками  iнiйного
туману.
   "Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й  сам
не вгадаю. Серце мо║ й  досi  спало,  неначе  було  пригноблене  походами,
битвами, та  канцелярською  роботою,  та  палкими  вередливими  вихватками
гетьмана Богдана. Почуваю, що мо║ серце якось раптово прокинулось тут,  на
волi, серед пишних церемонiй, серед празникового  блиску  й  ся║ва,  серед
вольного натовпу гуляючих людей, в срiбному  туманi  iнею,  де  майнув  ┐┐
легкий м'який лелiйний  вид.  Я  в  Ки║вi  тепер  вольний,  як  школяр  на
вакацiях. Я  знайду  ┐┐  i  довiдаюсь,  хто  вона",  -  думав  Виговський,
вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi поко┐.
   Увiйшовши в келi┐, митрополит  скинув  з  себе  архi║рейську  мантiю  i
обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi.
Печорський архiмандрит  Йосиф  Тризна  прочитав  молитву  перед  трапезою.
Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв  за
стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з  якоюсь  незнайомою
чарiвною панною.  Вiн  через  силу  слухав,  про  що  балакав  Бутурлiн  з
митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв
задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима.
   "Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя  доля  стрiла  мене  сьогоднi
несподiвано серед празникового  блиску  i  вразила  мо║  серце",  -  думав
Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду.
   Розпрощавшись  з  митрополитом  та  посланцями,  наговоривши  посланцям
багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар,  де  козак
держав за поводи його коня. Вiн сiв на  коня  i  покатав  до  свого  брата
Данила Виговського, котрий  тодi  пробував  з  жiнкою  у  Ки║вi,  посланий
гетьманом по вiйськових  справах,  i  проживав  у  домi  старого  квстафiя
Виговського. Невеличкий  домок  був  власнiстю  батька  Iвана  Остаповича,
старого квстафiя Виговського, котрий тодi проживав в Ки║вi. Домок стояв на
Старому  Ки║вi  за  софiйською  оградою,  де  в  тi  часи  переважно  жили
православнi й католицькi дворяни  та  магнати.  Iван  Остапович  i  Данило
вважали це житло за сво║ власне i, пробуваючи  в  Ки║вi,  жили  в  старого
квстафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з  старшою  дочкою
гетьмана Богдана Катериною.
   Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр
старого квстафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов  в  невеличкий
дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат  Данило  з  жiнкою.
Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала  про  обiд  в
митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.
   - Чи не  слабий  ти  часом,  Iване  Остаповичу,  що  сидиш  смутний  та
невеселий? Нi розмова, нi ┐жа не йде тобi на душу? - питав його брат.
   - Може, й слабий, та не вгадаю,  на  яку  слабiсть,  -  обiзвався  Iван
Остапович. - А може, я втомився од тi║┐ тяганини, що випала  на  мою  долю
сьогоднi, - сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.
   - Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита?
- питала в його Катерина.
   - А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву,  митрополит
поблагословив трапезу, усi посiдали за  столи  та  й  обiдали,  -  знехотя
одповiв Виговський.
   -Що ж таке ви ┐ли? якi потрави? чи багато було потрав?  чи  добра  була
страва? - питала цiкава та говорюча Катерина.
   -Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке ┐ли, ┐в i  я,  але  що
┐ли, того вже я не пригадаю.
   -Невже-таки не пригада║ш? Та розкажи-бо! -чiплялась Катерина.
   -Чимсь закушували пiсля горiлки,.. зда║ться, був кав'яр, а там далi був
борщ з карасями, а потiм... я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд  був
довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.
   - Отже, ти чимсь не вдоволений... Чи не трапилось там, часом,  чого  за
обiдом? Може, ти занедужав через той обiд,  що  все  позабував?  -говорила
Катерина й дивувалась.
   Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати,  все  скрiзь  примiчав,
все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати.  Катерина  любила  слухати
його жваву веселу  розмову,  а  сьогоднi  Iван  Остапович  неначе  затявся
говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для  киян  як  обiд  в
митрополита для значних царських бояр.
   -Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була  сила  усякого
народу, i приязного  для  тебе,  i  ворожого.  Може,  це  тобi  сталося  з
пристрiту? Ти значний чоловiк на Укра┐нi, а там же на тебе зорило  стiльки
усяких очей! - сказала Катерина.
   - Ох, зорило багато усякових  очей!  Ти,  Катерино,  трохи  вгадала,  -
обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i  лелiйне  личко
кругловидо┐ панянки.
   - А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала:  ото  вислухаюсь
сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в
рот набрав, - говорила весела Катерина.
   - Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави  та  розмови
на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз  ляжу  спати  та  дам  такого
хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля  судакiв,
та осетрiв, та усяких на┐дкiв.
   -Невже-таки всi вони пузатi? - сказала Катерина зареготавшись.
   - Усi не всi, а було тро║ таких, що й на одну паровицю  не  вкласти,  -
сказав Виговський.
   Данило Виговський, високий  сухорлявий  чоловiк  з  гострими  розумними
очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем  рота,  скрививши
уста навскоси; вiн знав, що Iван Остапович не любить московських  бояр  як
людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати ┐х на смiх.
   - Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський  кухар  нiс  з
торжка такого здоровецького коропа,  що  хвiст  волiкся  по  снiгу.  Iване
Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом  та
родзинками? - обiзвалась цiкава Катерина.
   - пй же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною
кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям,  цього  не  пригадаю,  -
сказав Виговський осмiхаючись.
   - Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак,
- сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. - Ет! сьогоднi я  нiчого
не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.
   - Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй,  -
обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович  сидить
понурий.
   - Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом.  Мабуть,
┐м не припало до  вподоби,  що  митрополит  та  значнi  духовнi  особи  не
присягали на пiдданство царевi, - сказала  Катерина,  котру  брала  навiть
нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального  полiтичного
зворушення на Укра┐нi, коли все народне життя зворушилося до  самого  дна,
полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi,  щоб
стояти напоготовi  до  оборони  сво┐х  iнтересiв  i  свого  життя.  В  той
небезпечний  час  усi  практичнi,  аграрнi  й  релiгiйнi  iнтереси  усього
суспiльства часом залежали од однi║┐ битви козакiв з поляками, од  якогось
одного пункту полiтично┐ умови Богдана  з  Польщею.  Усi  стояли  нiби  на
повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо  й  невсипуще  стерегти  себе  од
усяко┐ напастi.
   - Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i  менi,  про  що  там
була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом.  Менi  це  цiкаво  знати;  ти
зна║ш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти,  -
сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.
   Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.
   Цей кабiнетик був  невеличкий  та  тiсний.  По  стiнах  були  почепленi
рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув
очима по  стiнах.  Кабiнетик,  прикрашений  збру║ю,  здавався  йому  тепер
непри║мним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську
Богдана  i  не  раз  бував  в  битвах.  Його  думки  перелiтали   в   тихi
митрополитськi поко┐,  обвiшанi  полицями  з  книжками,  затiненi  старими
волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала  спокою  й  тишi,  яка
панувала в тих тихих покоях.  I  несподiвано  перед  ним  виникло  наче  з
срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами.  Тi
очi нiби дивились на його,  доки  вiн  не  заснув  мiцним  сном  чоловiка,
стомленого доброю промашкою до Ки║ва, вештанням та турботами  цiлого  того
дня.
   Другого дня за снiданням  Виговський,  добре  виспавшись,  став  багато
веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й  невiстки  i  все  оповiдав  про
парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був
погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському,  стала
веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.
   Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи
давали посланцям обiд в мiськiй  ратушi,  i  Виговському  треба  було  для
церемонi┐ та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський
довго прибирався та чепурився,  надiв  новiсiнький  синiй  жупан,  накинув
поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в
червонi сап'янцi, надiв шапку набакир,  скочив  на  коня  i  насилу  встиг
стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже  стояли
перед ратушею з сво┐ми корогвами.  Корогви  маяли  на  вiтрi  i  червонiли
здалеку на сонцi, неначе грядка маку,  котрий  нiби  якимсь  дивом  зацвiв
серед  майдану  засипаного  бiлим  пухким  снiгом.  Незабаром  прибули   й
посланцi. Довбишi вдарили в  бубни.  Заграли  в  труби.  Мiщани  привiтали
посланцiв радiсно. Ки┐в уже давно  мав  магдебурзьке  право:  сво║  мiське
самоправленство i свiй суд. Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не
одняли од ┐х мiського самоправленства, i дуже були радi, що тепер польськi
пани, пущенi Богданом на Укра┐ну ще  по  Зборовському  трактатовi  вже  не
вернуться нi в сво┐ ма║тностi, нi до Ки║ва, i само по  собi  не  накладуть
руки на магдебургiю Ки║ва.
   По обiдi, провiвши з козаками посланцiв по дорозi на Нiжин,  Виговський
вертався на Старий Ки┐в. Його баский кiнь летiв, мов  птиця,  по  узеньких
улицях Старого мiста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими  та
козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращi  й  бiльшi  домки
укра┐нських i польських магнатiв  з  мезонiнами  та  стародавнiми  баштами
серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном  Остаповичем,  гнув
набiк круту шию прихкав тонкими  дрижачими  нiздрями,  котрi  парували  на
морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений  в  полум'┐.
Кiнь нiби чванився перед людьми сво║ю красою, сво║ю  розкiшною  грiвою  та
рiвною статтю, позуючи на всi сво┐ кiнськi лади. Червонi  вильоти  кунтуша
метлялись на вiтрi, закидалась на плечi, нiби пустували, грались з  вiтром
i неначе  показували  прохожим  жовтогарячу  пiдбiйку  з  дорогого  шовку;
сап'янцi червонiли як жар. Мужнiй, з широкими плечима,  з  дужими  руками,
тонкий та рiвний станом Iван Остапович був гарний верхом на  конi,  неначе
вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра  i  несподiвано
загарцював  серед  тiсно┐  узько┐  улички  Старого  мiста,  неначе  пишний
середньовiковий лицар серед чорного задимленого нiмецького бурга.
   Не до┐жджаючи до Данилового двору, Виговський  несподiвано  вглядiв  на
улицi гарну бiляву панну i  старшу  панiю,  ┐┐  приятельку.  Обидвi  панi┐
спинились, стали i притулились пiд  барканом,  поки  ┐х  поминав  смiливий
верховець з сво┐м  козаком.  Виговський  впiзнав  ┐х  обох,  i  його  рука
несамохiть  опустила  поводи.  Серце  в  його  закидалось,  заграло.   Вiн
придержав  коня,  минаючи  обох   панiй,   i   кинув   на   молоду   панну
довгий-предовгий ласкавий погляд.
   257
   - Який пишний козак! - промовила старша панi.
   - Який на йому пишний та  багатий  кунтуш!  А  кiнь  же  то  гарний  та
прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, - обiзвалась панна.
   - Певно, з козацько┐ старшини, бо я його вчора  примiтила  на  процесi┐
рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи
ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?
   - Примiтила, - тихо одповiла Олеся.
   - Ото диво! Чи зна║ш ти, Олесю, що в його  очi  й  брови  неначе  тво┐,
неначе вiн украв ┐х у тебе. Ото диво!
   - Украв, та не вмiв сховати, бо виставив ┐х на показ людям, так що й  я
бачила вкрадене добро, - промовила Олеся i  засмiялась;  вона  й  сама  не
знала, чого вона стала така весела.
   Поминувши панiй, Виговський  оглянувся  i  примiтив,  що  обидвi  панi┐
одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.
   "Певно, вони тут живуть, в  цьому  домi...  Треба  розпитати  Катерину.
Катерина цiкава, язик у не┐ гострий як бритва, вона, певно,  ┐х  зна║",  -
подумав Виговський, в'┐жджаючи в подвiря.
   Iван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла
коло маленького вiкна на  стiльцi  i  шила  сорочку,  поставивши  ноги  на
маленький низенький стiльчик, вироблений в формi якогось звiра, схожого на
ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт  сонця  лився  на  ┐┐  кругловате
лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою,  Iван
Остапович  сiв  на  стародавнiй  канапi  з  високою  спинкою,   застеленою
пiстрявим килимом. Катерина просила розказати ┐й про  обiд  в  магiстратi.
Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського,  старий
мед за обiдом i  сонячний  погожий  день  розворушили  в  йому  природжену
веселiсть та охоту до весело┐ розмови. Вiн розказував, до всього  докладав
жартiв та смiху.  Цiкава  Катерина  слухала  його,  неначе  читала  цiкаве
оповiдання.
   - Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, в Ки║вi, якихось панiй:  одна
молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в не┐ блискучi
й темнi; друга багато старша за не┐ i дуже схожа на не┐. Видко, що  то  ┐┐
або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки  поверх
очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, при║мна й бiлява, як бiла квiтка.  Оце,
вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв ┐х обох на улицi отут  недалечко,
i мiй кiнь трохи притрусив ┐х  снiгом  з-пiд  копитiв.  Чи  не  зна║ш  ти,
Катерино,  хто  вони  такi?  Чи  шляхтянки,  чи   козачки?   чи   укра┐нки
благочестиво┐ вiри, чи католички?  Вони  увiйшли  в  хвiрточку  низенького
домка, обсадженого тополями.
   - Ага-га! догадуюсь! Одна з ┐х, старша - то  удова  Павловська,  сестра
новогрудського каштеляна Стеткевича, а друга,  бiла  й  повненька,  то  не
дочка ┐┐, а небога, дочка того старого каштеляна.
   - Вони живуть тут, в Ки║вi, завсiди чи тiльки бувають на┐здом?
   - Удова живе тут завсiди в  домi  свого  покiйного  чоловiка,  шляхтича
Павловського. Вона ма║ двi дочки. А Олена Стеткевичева при┐хала до  не┐  з
Новогрудка в гостi i вже гостю║ в не┐ тижнiв зо три, коли не бiльше.  Вона
на┐жджа║ в Ки┐в до тiтки кiлька раз на рiк, i я знаю, задля  чого:  певно,
вигляда║ собi в Ки║вi гарного  жениха.  Я  ┐х  обох  знаю.  Це  мо┐  добрi
знайомi. Я буваю в ┐х в гостях, а вони в мене.
   - Невже! - аж крикнув Виговський  i  скочив  з  мiсця  так  швидко,  що
коротенька люлька випала в його з рук i  з  не┐  висипався  на  пiдлогу  i
попiл, i тлiючий тютюн.
   - Чого це ти скочив, наче обпечений? Певно, тобi  на  очi  нависла  ота
снiгова Олена? - сказала Катерина  i  поклала  шиття  на  колiна,  а  сама
втупила в Виговського сво┐ невеличкi темнi очi, розумнi, як у  ┐┐  батька,
гетьмана Богдана.
   - То ти ┐х обох  зна║ш?  -  промовив  Виговський,  i  його  очi  неначе
засмiялись до Катерини, такi вони стали веселi.
   - Авжеж, знаю. Якби я не знала, я б тобi про ┐х i не  говорила.  Казала
менi Павловська, що покiйник Стеткевич був чоловiк заможний, довго  служив
на короннiй польськiй службi, але вiн не був багатир. Зате ж  був  гордий,
як сатана! гордий i собою, гордий i рiднею, сво║ю дочкою. Це менi на вушко
розказала Олесина тiтка, його рiдна сестра. А я тобi  говорю  це  все  так
само  на  вушко.  Вiн  мав  рiдню  мiж  сенаторами,   магнатами,   князями
Соломирецькими й Любецькими, Друцькими, Четвертинськими i пнувся й собi за
значною рiднею, бо сам був роду сенаторського.
   - Чом же вiн не видав сво║┐ дочки замiж?
   - Певно, ждав жениха для сво║┐ дочки якогось сенатора, а може, й князя.
Сенатори й князi не сватали ┐┐, бо були високi задля не┐, а за  нижчих  ┐┐
батько не давав, хоч ┐┐ вже сватало зо  два  вiйськових  чи  шляхтичiв,  -
сказала Катерина. - От i вийшло для Олесi нi тпру, нi  ну!  А  старий  був
упертий, надутий, аж роздутий. Пнувся, мов жаба на купинi, яка  збира║ться
квакнути з усi║┐ сили.
   Не встигла Катерина доказати свого оповiдання, як попiд вiкнами майнули
двi жiночi постатi. Вони простували стежкою,  протоптаною  в  снiгу  попiд
самою стiною. Проти сонця на стрiсi снiг почав розтавати.  З  нависло┐  на
стрiсi льодово┐ бахроми  вода  стiкала  просто  на  стежку.  Обидвi  панi┐
повернули з стежки на снiг i загрузли трохи не по колiна. Вони  обернулись
до, вiкна i вглядiли Катерину. Катерина махнула  на  ┐х  рукою:  заходьте,
мов, сюди, до мене в  гостi!  Старша  панiя  пiдвела  очi  вгору,  кивнула
головою, неначе говорила: та до тебе ж iдемо, не  куди!  Але  краплi  води
полились ┐й на лице. Вона втерла вид хусточкою, вийнявши ┐┐ з рукава. Iван
Остапович чогось стривожився i нiби  трохи  злякався,  вглядiвши  в  вiкно
молоду бiлу паняночку з тiткою. Вiн вхопив з стола люльку i почимчикував в
далеку кiмнатку.
   Незабаром увiйшли в свiтлицю Павловська та Олеся,  роздяглися  в  самiй
свiтлицi i поклали сво┐ кунтушi на стiльцях. Катерина попросила  ┐х  сiсти
на канапцi, а сама присунула дзиглик до канапи i сiла з шиттям  проти  ┐х.
Почалась  розмова  про  вчорашнi  й  сьогоднiшнi  процесi┐  та  церемонi┐.
Катерина не втерпiла i похвалилась, що й до ┐х при┐хав  з  Чигирина  писар
гетьмана Богдана, був на тих церемонiях i розказав ┐й  про  все.  Катерина
розказала все, що говорив  ┐й  Виговський,  так  гарно,  що  обидвi  панi┐
слухали  ┐┐  з  великою  цiкавiстю,  ┐м  обом   хотiлось   побачити   того
гетьманського писаря i од його почути дещо цiкаве i  про  Чигирин,  i  про
гетьмана.
   Виговський,  увiйшовши  в  невеличку   кiмнатку,   причепурився   перед
дзеркалом, закрутив  сво┐  вуси  вгору,  по-шляхетськи,  причесав  короткi
кучерi i незабаром вийшов до гостей, щоб зблизька подивитись на ту  бiляву
Олесю. В маленьких дверях свiтлицi з'явилась його здорова,  мужня  фiгура.
Вiн низько нагнув голову, щоб не черкнутись лобом об  одвiрок,  переступив
через порiг i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Рiвний, як  стрiла,
широкий в плечах, з тонким станом,  до  котрого  влип  червоний  жупан,  з
високим чолом, над  котрим  хвилями  нависли  темно-русi  короткi  кучерi,
Виговський був гарний i в сорок рокiв.  Вiн  одразу  вразив  молоду  Олесю
сво║ю мужньою  фiгурою  i  делiкатною  красою  матово-бiлого  лиця.  Олеся
глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка.
   Iван Остапович привiтався до обох  панiй,  сiв  осторонь  на  ослонi  з
високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся  до  молодо┐
панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була  в  блакитнiй  шовковiй  юбцi,
обшитiй золотими парчевими узькими позументами.  На  ногах  неначе  горiли
червонi черевички. Голова  була  оповита  двома  товстими  русими  косами,
заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми  кiсниками  та  разками  дрiбних
перлiв. На ши┐ лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла
з закутаною в  намiтку  головою;  бiла  намiтка  обвивала  шию  й  голову,
коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на  ши┐  висiв
здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На  ногах  в  не┐
були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.
   Iван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було
повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились
з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд  у  митрополита,
проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:
   - А ми, пане писарю, бачили вас вчора!
   - Де ж ви мене бачили? - спитав Виговський.
   - А коло свято┐  Софi┐,  як  ви  йшли  слiдком  за  владикою  поплiч  з
посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви  такий,
- сказала Павловська.
   Олеся почервонiла, як калина,  i  скоса  подивилась  на  тiтку,  неначе
говорила: ой тiтко! держи-бо язик за зубами!
   - Але тодi на вас убiр був  не  такий  гарний,  як  сьогоднi,  коли  ви
басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит.
   - Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами. Певно,
ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? - обiзвалась Олеся, обертаючись
до Виговського.
   - Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не  диво,  що
кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, - сказав Виговський дуже радий,  що
й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi.
   - Чи ви, пане писарю, самi прибули до Ки║ва, чи, може, й жiнка при┐хала
з вами? Чи ви жонатi? - знов спитала цiкава Павловська.
   Виговський осмiхнувся  i  блиснув  з-пiд  вусiв  рiвними  бiлими,  наче
пiдрiзаними, зубами.
   - Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з  гетьманом  i  менi  не
було часу навiть подумати про оженiння.
   А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не  траплялась...  -  додав
Виговський.
   I Олеся, i Павловська, очевидячки, зрадiли, ┐х очi  весело  заграли.  У
кожно┐ майнула якась думка, якась надiя. Павловська переглянулась веселими
очима з Олесею i  впiймала  iскристий  погляд  ┐┐  очей.  Виговський  дуже
сподобався удовi, але вона й сама ще не знала, куди  його  тулити:  чи  до
себе, чи до Олесi. Удова не вважала себе як стару людину, хоч i  мала  двi
молоденькi дочки, i якби хто добре причепився до не┐, вона  була  б  ладна
вийти замiж хоч i зараз.
   "Треба залучити  до  себе  цього  пишного  козака-красуня!  -  подумала
Павловська. - Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидвi  поли
жупана... Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гостi.  Ой,  гарний
же та пишний, враг його матерi!  аж  дивитись  на  його  любо!"  -  думала
Павловська.
   - Пан Iван Остапович таки трохи запiзнився з сво┐м  весiллям,  нема  де
правди дiти,  -  сказала  Катерина,  затя-гаючи  нитку  в  голку  i  довго
нацiляючись в вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну.
   - А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак,  процвiтають:  в  шовкових
плахтах, в оксамитових  юбках,  в  квiтках  та  стрiчках,  та  в  червоних
чобiтках з срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до  козачок!
Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас. Невже  мiж  ними  не  знайшлось  нi
однi║┐, котра б причарувала вас? А  кажуть  же,  що  козачки-чарiвницi!  -
дрiботiла Павловська i смiялась. п┐ кругленькi та куценькi, як тарахоньки,
щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i  стали  схожi
на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору,  неначе
посковзнулась  по  мiцних  зубах,  i  на  губi  виразно  залиснiли   чорнi
волосинки.  Усе  ┐┐  куце  лице   з   темними   блискучими   очима   стало
веселе-веселе,  неначе  вона  налагодилась  стати  у   танець   з   Iваном
Остаповичем i вдарити тропака.
   -  Не  тiльки  козачки  чарiвницi,  бувають  такi   чарiвницi   i   мiж
шляхтянками, - промовив Виговський,  глянувши  в  вiчi  Олесi  й  легенько
зiтхнувши.
   Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi.
   - Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Ки║ва?  -  спитала  Олеся  так
поважно, неначе вона була тiтка Павловсько┐, а весела Павловська була  для
не┐ небогою. Нi один кружок ┐┐ бiлого лиця не ворухнувся, неначе  ┐┐  бiле
личко було висiчене з мармуру.
   - Завтра надвечiр треба ви┐здити до Чигирина.
   - Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жiнка й дiти не плачуть,
i ваша порожня хата не пролива║ за  вами  слiз,  -  сказала  Павловська  i
чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав пiд пахвами.
   - Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому вiдомий, але що  гетьман
буде сердитись та гримати на мене за зайвi днi мого пробування в Ки║вi, то
я в тому ще певнiший. Треба ┐хати, хоч менi i хотiлось би довше  побути  в
Ки║вi.
   - Ой, час  вже,  мабуть,  полуднувати!  Менi  вже  ┐сти  схотiлось:  ми
сьогоднi таки раненько пообiдали, - промовила Катерина i встала,  поклавши
сво║ шитво на столi.
   Незабаром наймичка накрила стiл простою сiльською скатертю з  червоними
перетичками, а  Катерина  внесла  полумисок  з  пирогами,  а  другий  -  з
сметаною, поставила тарiлку  холодно┐  смажено┐  риби  i  вийняла  з  шафи
чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом i трохи меншого - з
горiлкою - лева, котрий якось примiркувавсь  зiпнутись  на  заднi  лапи  i
стояти на хвостi. Увiйшов i Данило Виговський та старий  батько  квстафiй.
Усi посiдали за стiл. Чоловiки випили по здоровiй чарцi горiлки; i  пироги
з сметаною, i риба щезли  з  полумискiв  доостанку.  Старий  батько  Iвана
Виговського, як хазя┐н, поналивав зеленi здоровi чарки  пахучим  медом.  В
свiтлицi  запахло  пасiкою,  бджолами  та  щiльниками.  Тiтка   Павловська
кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик i бiльш не схотiла.  Усi
були веселi, усi розговорились. Олеся  стала  смiливiша,  розговорилась  з
Iваном Остаповичем, але все була поважна i навiть гордовита. Говорила вона
мало, одповiдала коротенько. Вона не забувала  про  свiй  сенаторський  та
князiвський рiд, неначе повсякдень носила  на  сво║му  чолi  одлиск  слави
поважних сенаторiв та князiв.
   Надворi вже почало сутенiти. Павловська схопилась з мiсця.
   - Та й загулялись ми, небого, з козаками! - аж крикнула Павловська.
   - Та випийте  ще  кухличок  меду  на  прощання!  -  припрошував  старий
господар тiтку.
   - Ой, буде вже, буде, мо║ серденько!  Ой,  годi  вже,  годi!  Мед  таки
п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром  заспiваю
на ввесь Ки┐в, - говорила весела тiтка.
   - Цьоцю! i справдi, час нам додому. Вертатись смерком  я  боюсь.  Ви  ж
зна║те, що  тепер  польськi  та  укра┐нськi  католики-пани  вертаються  на
Укра┐ну, бо гетьман пуска║ ┐х. А мiщани ганяють ┐х з Ки║ва, на передмiстя.
Ще подумакугь, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть  i  нас  на
якусь там Куренiвку, - сказала Олеся.
   - Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! - промовила тiтка.
   - Не бiйтесь!  Я  вас  проведу  до  само┐  господи,  -  обiзвався  Iван
Остапович.
   - От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, -
говорила  тiтка,  натягуючи  на  руки  товстi  рукави  кунтуша,  пiдбитого
лисицями. - Але... сьогоднi ми гостю║мо у вас, а завтра просимо  гостювати
в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзн║ снiдання або на  раннiй
обiд.
   - Добре, спасибi! - обiзвалась Катерина i ┐┐ чоловiк.
   - I вас просимо вкупi з ними, Iване  Остаповичу!  Не  цурайтесь  нашого
хлiба-солi, - просила Павловська Виговського.
   - О, добре, добре! Спасибi  вам  за  ласкавiсть!  -  сказав  Виговський
зрадiвши.
   Олеся кинула очима на тiтку i подумала: "Та  й  хитра  ж  та  догадлива
вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гада║ та метику║,  але  що,  цього  не
вгадаю..."
   I гостi розпрощались з господарями.
   Другого дня Катерина не дуже заранi  зiбралася  на  снiдання  до  цьоцi
Павловсько┐. Вона добре знала, що Павловська затягне  снiдання  пiд  раннi
обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила  веселе  товариство,  любила
гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство.
   Iван Остапович, Данило й  Катерина  прийшли  до  панi  Павловсько┐,  як
сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловсько┐ був  такий  самий,
як i в старого квстафiя Виговського, тiльки  багато  просторнiший,  хоч  i
низький, з маленькими вiкнами, перебитими  навхрест  залiзними  зубчастими
гратками для оборони од злодi┐в. В Павловсько┐ скрiзь в  покоях  було  вже
поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку  на
покутi лиснiли образи, обвiшанi  вишиваними  рушниками.  Перед  найбiльшим
образом блищала лампадка, неначе  в  свято.  Трохи  не  на  саму  середину
свiтлицi висунулась низька, присадкувата,  як  черепаха,  широка  груба  з
зелених  та  синiх  кахоль,  помальована  якимись  чудернацькими   жовтими
квiтками.  Ця  груба,  неначе  здорова  хмара,  крала  свiт  од  маленьких
вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi  головки
двох невеличких дочок панi Якилини Павловсько┐,  заглядали  в  свiтлицю  i
знов  ховались.  Павловська  радо  привiтала  гостей,  а  найбiльше  Iвана
Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе  давно  його  знала  i
зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато  смiливiша.  Вона  привiтно
обернулась до  Iвана  Остаповича  i  смiливiше  з  ним  розмовляла.  Гостi
посiдали на канапах, схожих на ослони.
   - От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи зна║те, Iване Остаповичу, що
ви менi цi║┐ ночi снились? -промовила Якилина Павловська.
   - I менi ви снились, та так  страшно!  -  прохопилась  Олеся  i  чогось
почервонiла.
   - Як же я вам снився? - спитав Виговський в Павловсько┐.
   - Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею,  а  ви
летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом,
а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить  полум'ям  на  всю
улицю. "Ой, згоримо! - нiби кажу я до Олесi. - Ой, коли б оце кiнь  сипнув
снiгом з-пiд  копит  на  це  полум'я!"  I  одразу  з-пiд  копит  посипався
метелицею снiг та й погасив те полум'я...
   - Ну, хвалить Бога,  що  ви,  цьоцю,  не  згорiли  в  тому  полум'┐!  -
обiзвалась Катерина, усмiхаючись.
   - А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше,  -  промовила  Олеся.  -
Снилось менi, десь я неначе йду до свято┐ Софi┐, а ви ката║те на страшному
конi. Дивлюсь - то ви були на конi, а  то  вже  пiд  конем.  Кiнь  скажено
прихка║, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви  все
лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас.  Коли  гляну,
ви знов на рвучкому конi гарцю║те на майданi, а потiм дивлюсь  -  ви  знов
пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в
пропасницi .
   "Ото вразив ┐х обох! Аж приснився обом та ще  тi║┐  ж  само┐  ночi",  -
подумала Катерина.
   - Що б то вiщував цей сон? Чи добре,  чи  погане?  -  сказала  Катерина
голосно.
   - Менi зда║ться, що добре, бо як сниться  страшний  сон,  то  вiщу║  на
добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, - промовив Данило.
   - Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно  настрахалась  цi║┐  ночi,  -
сказала тiтка. - Але ж, пане Йване, в вас  кiнь!  Чи  вiн  татарський,  чи
турецький? Напродиво чудовий та баский!
   - Татарський, степовий, гарячий, як  огонь,  а  прудкий,  як  вiтер,  -
одповiв Iван Остапович.
   - Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото  якби  я
була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! - сказала тiтка Якилина.
   - I я б погарцювала, бо дуже люблю ┐здити верхи, - обiзвалась Олеся.
   - Невже ви вмi║те ┐здити верхи? - спитав Виговський.
   - О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене ┐здити на конi  ще  змалку,  для
всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиня║ на┐зди на дiм, на оселю.  От
я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, - сказала Олеся.
   - Чи ви грецько┐  вiри,  чи  католицько┐?  -  спитав  несподiвано  Iван
Остапович в Олесi Стеткевичiвни.
   - Аякже! Я i цьоця моя Якилина - ми  грецько┐  вiри,  -  сказала  вона,
кивнувши головою на Павловську.
   - В нашiй сiм'┐, пане Йване Остаповичу, ║ всяка мiшанина, -  обiзвалась
Якилина Павловська. - Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна,  з
Огiнських, були грецько┐ вiри, а вже брати мо┐ розбрелись по усяких вiрах.
Один був грецько┐ вiри, другi два - Ян та Христофор  -  подались  на  нову
вiру-арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб  стати
сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат ┐┐ Михайло,  од  першо┐
Богданово┐ жiнки, князiвни Соломирецько┐, зостались православнi, а двi  ┐┐
зведенючки-сестри од друго┐ Богданово┐ жiнки - католички Францкевичево┐  -
стали католичками. Олесин брат Михайло постригся  в  ченцi  в  Печорському
монастирi. А от я та моя  сестра  не  пiшли  слiдком  за  братом  Богданом
Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими  сенаторами,  то  й
зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлi┐  горох  перемiшався  з
капустою.
   - От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, - сказав
Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий,
що Олеся однi║┐ з ним вiри.
   - Але оце ми базiка║мо собi  потроху,  а  Iвановi  Остаповичевi,  може,
треба незабаром ви┐здити з Ки║ва, а то ще як дiзна║ться гетьман, то  й  на
мене розгнiва║ться, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з
обiдом. Але, зда║ться, мiй борщ вже докипа║, а каша  допрiва║,  -  сказала
Павловська i побiгла до пекарнi.
   - Яка весела ваша тiтка Якилина! - промовив Iван Остапович до Олесi.
   - Що весела, то весела! я ┐┐ люблю за веселi норови, бо й  менi  з  нею
веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Ки║вi, далеченько од нашого  двору,
бо наш, батькiвський палац i ма║ток, аж на Полiссi, - сказала Олеся.
   - При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три  роки  як  помер?  Ви
така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах,  -  сказав
Iван Остапович.
   - Ми з панотцем жили в Новогрудку при  замку,  доки  мiй  панотець  був
живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я  пере┐хала  з
сво║ю тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами  живе  й  господарю║
мiй  дядько,  брат  мого  панотця,  старий  удовець  Христофор  Стеткевич,
арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, - промовила Олеся.
   - Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед  вовкiв  та
ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Ки┐в!
   - О, я до не┐ частенько на┐жджаю в гостi i гостюю часом  довгенько,  по
мiсяцiв два, - сказала Олеся, - але все-таки не  годиться  менi  кидати  й
сво║┐ хати, i свого господарства.
   "Можна буде з нею часто бачитись в Ки║вi, - подумав Iван  Остапович.  -
Не мине ця пташка мого сильця!"
   Тiтка Якилина  Павловська  звелiла  накривати  стiл.  I  швидко  потiм,
замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська
одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через  руки
тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з  Но║вого  ковчега,  усякi
звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi  крокодили  чи
ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий  вишневий  змiй  з
товстим пузом i з тонким хвостом,  закрученим,  неначе  бублик.  Змiй  був
повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками,  наливками  та  медами  розлiзлись
скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги  з  гречаною
кашею та  з  грибами,  борщ  з  карасями,  а  потiм  стiл  аж  захряс  пiд
варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та  медом  i
маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала  чарки  i
сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi
i ┐ли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонi┐.
   - Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде  мене
гетьман бити,  та  нiкому  буде  й  боронити,  -  сказав  Iван  Остапович,
допиваючи здоровий кубок меду.
   - Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, - сказала
тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.
   - А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене  од  гетьмансько┐  булави?  -
спитав в Олесi Iван Остапович.
   - Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка,  та  ще  й  нiзащо,  -
обiзвалась Олеся, за┐даючи обiд маковниками.
   - Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i  до  вечора,  якби
мене не вигнали, та час до Чигирина братись, -  сказав  Iван  Остапович  i
хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та  за
щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку  Якилину  в
одне й друге плече. - Ото щира ви людина! Бачуся з вами  двiчi,  знаю  вас
два днi, а менi зда║ться, що я з вами вiк звiкував i знав вас  бог  за  од
якого часу, - мовив Iван Остапович до Павловсько┐.
   - Заходьте ж до нас, як будете в Ки║вi! Не минайте мо║┐ хати! - сказала
Павловська до Виговського.
   - Хiба вмру, що не зайду... А ви, Олено  Богданiвно,  довго  ще  будете
гостювати в Ки║вi в тiтки? - спитав Iван Остапович.
   - Та, мабуть, по┐ду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота  на
полi, - сказала Олеся на прощаннi.
   - То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман  таки
частенько посила║ по дiлу до Ки║ва, - сказав Iван  Остапович  i  вийшов  з
поко┐в весело┐ Якилини.

   II
   Невеселий ви┐хав того ж  таки  дня  з  Ки║ва  Iван  Остапович  з  двома
верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'┐хав у густий  ки┐вський
бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi  сосни,  що  стояли,  нiби
стiни, по обидва боки дороги, наводили  на  його  задуму.  Бiр  тихо  гув,
неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило  на
душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Ки║вi на празникуваннях
та обiдах Виговському здалося, що вiн за┐хав у якусь пустиню. Вiн  похилив
голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу  викликаючи
серед мертво┐ самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн  нiби  загубив
щось дуже коштовне або щось забув у Ки║вi таке гарне та дороге, що за  ним
варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж,  поставлений  на
полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно
линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув,
неначе стогнав, а думи ще яснiше  й  виразнiше  снувались  ро║м  в  головi
Виговського.
   "Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити  й  видерти  ┐┐  з  рук
гордовито┐ високо┐ рiднi. Вона поважна й розумна, як  теперiшня  Богданова
жiнка  Ганна;  вона  зумi║  добре  вдержувати  мiй  дiм,  може,  колись  i
гетьманський...  Вона  шляхетського  високого  роду,  вмiтиме  прийняти  й
привiтати людей. Козаки  ┐┐  поважатимуть;  козацька  старшина  не  посмi║
заводити в мо║му домi запорозько┐ сваволi та п'янства, котрого i я сам  не
люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", -  думав  Виговський,
втопивши очi в темно-зеленi стiни сумно┐ соснини, неначе вiн читав  на  ┐х
сво┐ думи.
   Тихий  вiтер  дихнув  неначе  духом  на  сосновий  старий  лiс.   Сосни
заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше
заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Ки║ва.
Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i  за  Якилиною,  йому
хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на  тi  кiмнати,  де  вона
тепер пробувала.
   Другого дня ввечерi Виговський прибув до  Чигирина  i  ввiйшов  в  свою
кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий,  i  наймав  собi
невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од  гетьмана  вiн  брав
добре  вдержування.  Чужоземськi   посланцi   надаряли   його   коштовними
подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло  Чигирина
i тратив на будування монастиря чимало грошей.
   Iван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому  тепер
надзвичайно сумною.
   "От було б добре, якби оце з мо║┐ хати вибiгла  назустрiч  менi  Олеся,
привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними  руками,  пригорнулась  до
мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi  i  розважала  мене  сво║ю  тихою
розмовою", - думав Iван Остапович, сидячи на канапцi.
   Надворi i в покоях  стояла  мертва  тиша.  Маленькi  вiкна  стали  нiби
слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi  вiконця,  а
по  кутках  стояли  темними  стовпами  дiди-тiнi.  В  недобре   натоплених
поко┐чках було холодно. Виговський важко зiтхнув i  глянув  на  столи,  на
поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. I цi  столи  навели  на  його
смуток. Йому здавалось, що i тi поко┐, i тi столи не наводили  б  на  його
душу такого смутку, якби по тих покоях  походжала  Олеся.  Перший  раз  на
сво║му вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував  нудьгу.  Перший  раз  на
вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь  жаль,  невiдомий  до  того
часу  серед  походiв  та  битв,  серед  бурливого  козацького   життя.   I
несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi:  i  стало  йому  на
серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше.
   "Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а мо║ серце не
зазнало волi, не зазнало щастя.  Жаль  менi  себе,  жаль  свого  серця!  -
Виговський важко зiтхнув. - Одначе час йти  до  гетьмана,  а  то  гетьман,
мабуть, мене жде", - подумав Виговський i вхопив з  стола  кiлька  листiв,
витяг з кишенi сво┐ записи, зробленi в Ки║вi про посланцiв та митрополита,
i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.
   Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував  про  посланцiв,
про присягу киян та про митрополита.
   Виговський насилу  дiждався  вольних  днiв  на  масницi,  одпросився  в
гетьмана i по┐хав до Ки║ва. Вiн зайшов в гостi до Павловсько┐, побачився з
Олесею. I  Павловська,  i  Олеся  так  само  радо  привiтали  його,  як  i
переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до не┐ на обiд другого дня.
Стiл знов  аж  захряс  пiд  пирогами,  варениками,  мнишиками  та  усякими
на┐дками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка
покiйного чоловiка Павловсько┐.  В  кiнцi  обiду  при┐хала  стара  княгиня
Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Iван Остапович  познайомився
з нею. Любецька була ввiчлива до Iвана Остаповича,  делiкатна  в  розмовi,
ласкава на словах, але, прощаючись з Iваном Остаповичем, не запросила його
до себе в гостi. Вона була горда сво┐м князiвством i догадувалась, що Iван
Остапович не дурно навiду║ться до Якилини Павловсько┐ та до Олесi.
   Iван Остапович довiдався од тiтки Якилини, що Олеся ви┐здить  додому  в
свою ма║тнiсть пiсля Великодня через тиждень.
   "Треба буде починати дiло на Великоднi святки, треба буде заловiститись
Олесi, що я маю замiр сватати ┐┐, а то як за┐де в  свою  ма║тнiсть,  в  тi
полiськi пущi та нетрi, то трудно буде тодi добратись  до  не┐.  Треба  на
Великдень починати та й кiнчати дiло, коли Бог поможе; ви┐де з Ки║ва, то й
забуде про мене", - думав Виговський, вертаючись з Ки║ва до Чигирина.
   А Олеся про його не забувала. Пiсля його при┐зду до Ки║ва вона тiльки й
думала про його, тiльки й розмови з тiткою було в не┐, що про його.
   - От-от Iван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить
сюди в двiр на татарському конi, вхопить на сiдло та й завезе до  Чигирина
як полонянку! - смiялась тiтка.
   - Побачимо! Але, цьоцю, менi отой Чигирин з козацьким табором зовсiм не
подоба║ться. Якби менi жити в Ки║вi, то я би  з  дорогою  душею  згодилась
вийти за Виговського, - говорила Олеся.
   - От i не подоба║ться! Ти ще й не була в тому Чигири┐ii, а вiн тобi вже
й не подоба║ться, - сказала тiтка.
   - Якби я стала гетьманшею, то це менi припало б до серця. Я тодi була б
готова i в Чигиринi жити. А то бути  жiнкою  генерального  писаря  вiйська
Запорозького якось нiяково. Це ж  навiть  не  те,  що  бути  сенаторкою  в
Варшавi.
   - Ой же, мо║ серце, те саме, тiльки що будеш жити не  в  Варшавi,  а  в
Чигиринi, - обiзвалась тiтка.
   - А я, цьоцю, люблю бiльш за все Варшаву, хоч я й не  католичка.  Мiсто
веселе, людне. Там i королiвський двiр, i  сенатори,  i  магнати  з  усi║┐
Польщi й Укра┐ни: ║ на що подивитись, ║ чим себе розважити. Туди тягне мою
душу, а не до Чигирина, де повно козакiв  та  гармат,  де  тiльки  й  тхне
вiйськовим табором та порохом! - сказала Олеся i зiтхнула.
   - пй заманулось, щоб вона вийшла таки замiж за Виговського, але щоб вiк
свiй звiкувати з ним в Варшавi, а не в Чигиринi.
   На Великоднi святки Iван  Остапович  одпросився  в  Богдана  до  Ки║ва.
Другого дня пiшов вiн на службу в Михайлiвський монастир. Народу в  церквi
була сила. Вiн ледве протовпився i став коло стiни. Недалечке  од  його  в
притворi стояла Якилина Павловська, Олесi з нею не було.
   "Чи не по┐хала вже Олеся часом  додому?  -  подумав  Iван  Остапович  з
тривогою на серцi. - От тобi й опiзнився з сватанням! А коли то вона  знов
прибуде до Ки║ва? Коли то я знов побачусь з нею i поговорю? Ще  прийдеться
┐хати до не┐ на далеке Полiсся в якiсь Мокрани".
   Виговський насилу достояв до кiнця служби  i,  хоч  був  богомiльний  i
богобоязний, як усе тогочасне суспiльство, але вiн сливе не  слухав  i  не
чув, що читали, що спiвали в церквi, про що Михайлiвський iгумен говорив з
кафедри в сво║му казаннi. Олеся не виходила в його з думки, неначе й  вона
стояла тут, в церквi, недалеко од його коло сво║┐ тiтки, а вiн все дивився
на ┐┐ височеньку тiлисту та рiвну постать, на ┐┐ бiлу,  як  снiг,  шию  та
ясноволосу головку.
   Служба скiнчилась. Натовп рушив  з  церкви.  Виговський  притулився  до
колонцi ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Вiн  не  зводив
очей з ┐┐ голови, закутано┐ поверх  очiпка  бiлою  тонкою  намiткою.  Бiла
голова у густому натовпi неначе плила до колони, нiби ┐┐ несла тиха вода в
рiчцi. Виговський пiдступив до Павловсько┐ i  поздоровив  ┐┐  з  святками.
Натовп ухопив його i понiс поплiч  з  Якилиною  i  незабаром  винiс  через
широкi дверi на цвинтар.
   -- А де ж це Олена Богданiвна? - було його перше слово, як вони  вийшли
з церкви. - Може, ви┐хала в сво┐ Мокрани?
   - Нi, нi, не ви┐хала! - сказала Павловська i осмiхнулась. - В Олесi  ще
зранку болiла голова, i вона зосталась дома.
   Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по  очах  Павловсько┐,  що  вона
чогось ждала i через те мовчала, i Виговський щось думав i  мовчав.  Тiтка
ждала, що вiн от-от скаже про сво┐ думки та замiри сватати Олесю, ┐й  дуже
бажалось стати на цей раз свахою... i потайне бажання ┐┐ здiйснилось.
   - Цьоцю Якилино! - почав  Виговський.  -  Менi  дуже  сподобалась  ваша
шановна небога i я думаю заслати до не┐  старостiв.  Поперед  цього  прошу
вас, допоможiть менi в цьому дiлi то порадою, то сво┐ми словами,  а  потiм
скажете менi просто, чи можна мати яку надiю? Чи  вийде  Стеткевичiвна  за
мене замiж?
   Тiтка зрадiла, аж засмiялась, ┐й припадав до вподоби  такий  жбних  для
Олесi, а вона вже давненько ходила  на  розпитки  в  Ки║вi  до  козакiв  i
довiдалась од ┐х, що уряд генерального писаря при гетьманi - високий уряд,
хоч магнати й багатi православнi пани нехтували козаками.
   - Пане Йване! я певна, що Олесi ви до вподоби i що вона готова вийти за
вас замiж хоч i сьогоднi. Але в не┐, бачите, багато усяко┐ високо┐  рiднi:
i князi  Соломирецькi,  i  князi  Любецькi,  i  князi  Друцькi-Горськi,  i
Огiнськi.  Я  постерiгаю,  що  вони  спротивляться  цьому,   а   найбiльше
спротивиться старий князь Василь  Соломирецький  та  Христофор  Стеткевич,
Олесин опiкун i нiби названий батько. Вiн чоловiк  гордий,  гоноровитий  i
дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина.
   - Шкода! Ох, як шкода! - аж крикнув Iван Остапович.
   - Але чи шкода, чи нi,  дiло  ще  не  починалось.  А  тим  часом  прошу
вступити до  мо║┐  хати  попо┐сти  свяченого  з  мого  столу.  Там  ми  ще
побалака║мо докладно про це дiло.
   Вони увiйшли  в  свiтлицю  Павловсько┐.  Коло  столу,  накритого  бiлою
скатертиною i заставленого усяким  свяченим,  стояла  Олеся.  По  свiтлицi
клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тiтки i накадила  ладаном,
позасвiчувавши усi лампадки перед образами. В свiтлицi  одгонилось  важким
духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тiтку i засмiялась.
   - От i наша слаба! Гарна слаба! Полiнувалась йти до церкви,  -  сказала
тiтка.
   - Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене  i  справдi  болiла  голова,  а
тепер вже  перестала,  -  обiзвалась  Олеся  i  почервонiла,  глянувши  на
Виговського.
   - Христос воскрес! З празником будьте  здоровi!  -  сказав  Виговський,
скидаючи свiй кунтуш i переступаючи через порiг свiтлицi.
   -  Воiстину  воскрес!  Будьте  й  ви  здоровi!  I  вас  поздоровляю   з
Великоднем! - промовила Олеся i стала така рожева на виду, як була  рожева
┐┐ сукня.
   Виговський  був  убраний  в  новiсiнький  оксамитовий  жупан  вишневого
кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан  дуже  приставав
йому до лиця. Вiн неначе покращав удво║. Одлиски позументiв грали чудовими
золотистими сутiнками  проти  весняного  сонця  i  сипали  ясний  свiт  на
матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського.
   - Ну, тепер похристосу║мося! - промовила тiтка i тричi  поцiлувалась  з
Iваном Остаповичем i, очевидячки, не без смаку. Iван  Остапович  пiдступив
до Олесi i похристосувався з нею. Олеся засоромилась,  стала  червона,  як
калина, i очi спустила додолу, одначе не спротивилась i тричi поцiлувалась
з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак
для себе.
   Вибiгли  з  кiмнати  i  двi  дочки  Павловсько┐.  Старша  Маринка,  вже
шiстнадцятилiтня  тоненька  дiвчина,  була   чорнявенька   й   гарна,   як
намальована. I вони обидвi похристосувались з Виговським. Посiдали за стiл
i попо┐ли свяченого. Тiтка велiла подавати страву. По обiдi тiтка вийшла з
свiтлицi нiби по господарству. Олеся й Iван Остапович зостались вдвох.
   Iван Остапович сiв на канапi поруч з Олесею. Вона обернулась до його  i
глянула йому просто в вiчi.  Двi  пари  ясних  темних,  дуже  схожих  очей
стрiлися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзi, в його очах, що
думав Iван Остапович. Виговський по ┐┐ очах вгадав одповiдь. Вiн заговорив
стиха, щоб його слова не доходили через дверi до друго┐ кiмнати.
   - Олександро Богданiвно! Я за┐здив коня, поспiшаючи до вас в  Ки┐в.  Не
можу всидiти в Чигиринi без вас, i день i нiч все про вас думаю. I рано  й
вечiр так i порива║ сюди мою душу, як тiльки гляну на пiвнiч од  Чигирина,
на зеленi лiси та дiброви, бо знаю, що за тими дiбровами та гаями пробува║
чарiвниця, що причарувала мене одразу  сво┐ми  карими  очима  та  високими
бровами. Час менi одружитись. Становище мо║ на Укра┐нi високе. Шукав я мiж
нашими козачками дружини, та й.. i... й досi не  знайшов.  Не  тако┐  пари
менi треба. Я вас одразу полюбив, як углядiв вас вперше.  Чи  приймете  ви
мо┐х старостiв, як я пришлю ┐х сватати вас?
   - Прийму... прийму! - сказала смiливо Олеся, анi запикнувшись. - Я рада
вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила  вас  вперше.  Тiльки...
тiльки... Ох, будемо  мати  притичину!  -  промовила  Олеся,  зiтхнувши  i
згорнувши руки. - Матимемо таку притичину, що я й сама не вiдома тому,  що
вийде з вашого сватання.
   - Чому так? - раптово спитав Виговський.
   -  Мiй  опiкун,  старий  дядько,  удовець  Христофор  Стеткевич,  вiрою
кальвiн, i мо┐ родичi князiвського роду спротивляться i не  видадуть  мене
за вас, - тихо обiзвалася  Олеся,  спустивши  очi  додолу  i  задумавшись.
Рум'янець одразу погас на ┐┐ бiлих щоках, а смуток впав сутiнком на рожевi
вiка, на пишнi уста.
   Виговський замовк i сам задумався. Вiн догадувався, що  притичина  буде
немала i що за Олесю прийдеться войдуватись з ┐┐ високою рiднею.
   - Христофор Стеткевич, князь Любецький i його  жiнка  дуже  не  люблять
гетьмана Богдана й козаччини за те, що гетьман одiрвав Укра┐ну од  Польщi.
Вони встоюють за Польщу. I на козакiв, i на гетьмана вони злi, аж  сичать.
А ви ж генеральний писар в гетьмана! - сказала Олеся.
   - Але ж я сам шляхтич, хоч  i  пiшов  на  службу  в  козацьке  вiйсько.
Правда, я з небагатих шляхтичiв, але кожний шляхтич шляхтичевi  рiвня.  Що
до того, що вашi родичi князi? Вони такi ж шляхтичi, як i я, а "шляхтич  в
загродi рiвний во║водi"! - сказав Виговський.
   - От що, пане Йване! Пiдiть ви оце сьогоднi з цьоцею Якилиною до нашого
родича князя Любецького. Вiн в Ки║вi од того часу,  як  вiйсько  Богданове
вигнало католицьку шляхту з Укра┐ни. Побалакайте з  ним,  спитайте  й  про
наше дiло. Що вiн вам скаже, те саме скаже вам i мiй опiкун Стеткевич,  бо
вони великi приятелi i мають однi  думки.  Але  вам  все-таки  треба  буде
прибути до нас в Мокрани i поговорити з мо┐м опiкуном Стеткевичем. А потiм
побачимо, що ма║мо вчинити.
   - Добре! Я попрошу паню Павловську, i ми по┐демо до князя Любецького, -
сказав Виговський i поцiлував Олесю в руку.
   Незабаром увiйшла в свiтлицю Павловська.  Виговський  розказав  ┐й  про
свою розмову з Олесею. Тiтка була  дуже  рада,  поздоровляла  Олесю  i  на
радощах тричi поцiлувала ┐┐.
   - Ну, пане Йване, пiдемо ж до князiв Любецьких! Побачимо, яко┐-то  вони
заспiвають, - говорила тiтка. - Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми
таки вiзьмемо гору i одiб'║мо Олесю. Без битви вже  не  обiйдеться.  Це  я
наперед знаю. Побачимо, як  вони  вас  приймуть,  що  говоритиме  вам,  як
обiйдеться з вами цей Олесин  дядько  в  первих,  -  говорила  Павловська,
вдягаючись в жупан.
   Виговський  i  Павловська  хапком  по┐хали,  неначе  хапались,  щоб  не
опiзнитись на якесь свято або на якусь церемонiю.
   Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий  палац  стояв
на Старому Ки║вi, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум'якiв. Палац
був збудований серед широкого двора. Гостра  висока  покрiвля  з  черепицi
почорнiла од негоди, непоновлена десятки рокiв. Тiльки мiсцями на покрiвлi
зеленiли широкi плями ясно-зеленого моху, неначе понашиванi  на  ганчiрках
ясно-зеленi оксамитовi латки. З боку палацу загиналась пристройка  на  два
поверхи, а за нею  пiднiмалась  чудна  тонка  невеличка  башта  з  узькими
амбразурами, неначе голуб'ятня з дiрками; бiлi, але дуже задимленi  димарi
виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натиканi  без  ладу  в
чорну покрiвлю. Перед  ганком  палацу  зеленiв  широкий  круг,  засаджений
кущами. За домом чорнiв старий садок.
   Виговський i Павловська увiйшли в довгенькi узькi сiнцi,  бiльше  схожi
на  коридор  з  узькими  вiкнами.  Дверi  збоку  одчинились.  З-за  дверей
виглянула жiноча чудна головка з маленьким  поморщеним  лицем,  схожим  на
печену картоплю.  Ця  головка,  завбiльшки  з  добрий  запорозький  кулак,
вирячила на ┐х зачудованi очi, а потiм маленькi  ручки  одчинили  скрипучi
дверi. Павловська й  Виговський  увiйшли  в  довгу  старинну  свiтлицю.  В
свiтлицi нiкого не було. Стародавнi ясеновi стiльцi з  високими  без  мiри
спинками, оббитi червоним, вже злинялим,  сап'яном,  стояли  рядком  попiд
стiнами; ручки стiльцiв були поробленi в формi  гадюк,  котрi  позвiшували
наниз сво┐ довгi головки, а хвостами поприлипали до високих спинок.  Довгi
килимки були розстеленi попiд стiльцями, тяглись стежкою через свiтлицю до
дверей. Килими полиняли,  втратили  лиск  i  фарби;  один  тiльки  дорогий
квiтчастий нелинючий перський килим на софi звеселяв сумну темну свiтлицю.
Узькi, високi й зверху гострi вiкна пускали мало свiта в довгу свiтлицю, а
кругленькi шибочки з  червоного  й  синього  скла  вгорi  вiкон  кидали  в
свiтлицю темнуватi сутiнки, i в свiтлицi од ┐х ставало нiби ще темнiше.  В
домi було тихо. Нiгде не було чути нi найменшого гуку, навiть шелесту,  як
в порожнiй стариннiй церквi. Виговському здалося, що вiн увiйшов  в  якусь
стародавню церкву; рядки образiв, котрими був заставлений увесь  куток  на
покутi, ще бiльше наводили на його таку  думку.  Виговський  i  Павловська
посiдали на твердих стiльцях i пообпирались лiктями на  холоднi  дерев'янi
гадюки.
   Довгенько вони ждали, але нiхто не виходив до ┐х. В  кiмнатах  не  було
чути навiть найменшого шелесту. Дiм стояв,  нiби  пустка,  в  котрiй  жила
одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем.
   - Поганий для мене знак, отi гадючки!  -  промовив  тихо  Виговський  i
торкнув рукою одну гадючу голову, а потiм другу.
   - Нiчого те! Не вкусять, бо дерев'янi й холоднi як  лiд,  -  зашепотiла
тiтка Якилина, осмiхаючись.
   - Хоч не вкусять, так заморозять холодом, - сказав Виговський.
   Незабаром дверi в кiмнату заскрипiли, неначе цiле лiто  немазаний  вiз.
Вийшла стара княгиня Любецька, убрана  в  темно-зелену  оксамитову  сукню,
поверх котро┐ був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога,  але  така
злиняла, що на фалдах  стала  руда,  неначе  фалди  були  посиланi  зверху
табакою. Поспiшаючи до гостей, Любецька навертiла на голову довгий  шматок
бiло┐ прозоро┐ тканини i зав'язала кiнцi на ши┐ нижче пiдборiддя. В  цьому
iмпровiзованому тюрбанi  вона  була  схожа  на  туркеню.  Сивi  пасма  кiс
виглядали над вухами. Любецька була невеличка  на  зрiст  з  сухим  лицем.
Тiльки чорнi очi блищали i свiтились завзятiстю.
   Гостi встали  i  пiшли  назустрiч  княгинi.  Виговський  привiтався  до
Любецько┐ i поцiлував ┐┐ в руку. Любецька зирнула на рiвну,  пишну  фiгуру
Iвана Остаповича, i вид ┐┐ повеселiшав. Очевидячки, вiн сподобався княгинi
i фiгурою, i красою.
   - А ми вже бачились з вами, пане Виговський! -обiзвалась рiзким, зовсiм
не старечим голосом Любецька.
   - Мав щастя стрiнутись з вами в панi Павловсько┐, -  сказав  Виговський
веселим голосом. Вiн примiтив, що вчинив добре враження на стару княгиню.
   - Сiдайте ж у нас! - промовила Любецька, сiдаючи на канапi.
   Павловська сiла поруч з нею так проворно, неначе впала  на  канапу,  аж
канапа заскрипiла. Виговський сiв на стiльцi.
   Не встигли вони перекинутись кiлькома словами, як дверi знов  скрипнули
так раптово, неначе хто рiзнув  ножем  по  горлянцi.  На  дверях  з'явився
старий князь Любецький. Вiн був невеликий на зрiст, кремезний дiд з  сивою
довгою бородою. На головi вилися розкiшнi  чорнi  кучерi,  неначе  припалi
порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв i повитирався, що на
йому  подекуди  свiтились  нитки.  Князь  кинув  неспокiйними   очима   на
Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського:
   "Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло ма║ш до мене? Навiщо ж ти менi
здався?"
   Павловська назвала  на  ймення  Виговського.  Князь  привiтався  з  ним
гордовито i все дивився на його, вирячивши  здоровi  карi  очi.  Очi  були
неласкавi, лице надуте, брови насупленi.
   - Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичiвною,
навiть завiвши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись i  з  ┐х
близькою рiднею, якою ви ┐м доводитесь, - обiзвався Виговський.
   "Навiщо менi це здалося?" - неначе говорили гострi князевi очi;  одначе
князь ласкаво поклонився Виговському i промовив:
   - Спасибi вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте  ж  в
мо┐й господi! - сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського
стало легше на душi.
   - Чи по дiлу прибув до Ки║ва, пане генеральний писарю, чи на прощу?
   - При┐хав я до Ки║ва на прощу, побував  в  Печерському  монастирi  i  в
печерах, при┐хав я i по дiлу, - сказав Виговський.
   - А у нас в Ки║вi сталася  велика  змiна:  запанувала  Москва,  на┐хали
московськi стрiльцi, десь узявся московський  во║вода,  -  почав  говорити
князь.
   -  Така,  князю,  була  умова  Богдана  з  царем,  щоб  у  Ки║вi  сидiв
московський во║вода з стрiльцями, - знехотя обiзвався Виговський, -  треба
було прийняти цих гостей.
   - То-то й горенько... що цi гостi незабаром стануть в нас хазя┐нами!  -
сказав Любецький. - Не сподобались менi цi гостi За Польщi нам, шляхтичам,
i князям, навiть православним, було лiпше. Я сам православний i шкодую  за
Польщею.
   - Але, князю, змiнити дiла  вже  не  можна.  Новi  порядки  настали  на
Укра┐нi, - сказав Виговський.
   - Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан,  погане!
Бодай йому добра не було! - аж крикнув князь i, схопившись з мiсця,  почав
ходити по свiтлицi.
   - Князю, сядь! Не ходи! - промовила Любецька до чоловi ка.
   - За Польщi нам було добре,  -  говорив  князь,  трохи  не  бiгаючи  по
свiтлицi, - народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як
давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв, скiльки хотiли. А  тепер  що?  Хлопи
здебiльшого пiшли в козаки, пристали до  Хмельницького,  перестали  робити
панщину. От я маю дво║ сiл на Полiссi, а з ┐х тепер  користi,  як  з  цапа
молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав  в  Польщу,  а
мо┐ хлопи десь розбiглись на степи, а тi,  що  зiстались,  не  послухають,
позабирали собi клаптi мо║┐ землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють
для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись  в
сво┐ ма║тностi, бо хлопи бунтуються проти ┐х, виганяють з сiл. От i я, хоч
i князь, i грецько┐ вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити  свiй
палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на
менi аж свiтиться.
   - Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! - крикнула  Любецька.  -
Будеш потiм стогнати цiлу нiч... В князя слабiсть в ногах, йому  не  можна
так швидко ходити, а  вiн  таки  ходить,  -  тихо  промовила  Любецька  до
Виговського.
   Виговський  глянув  на  старе  убрання  на  князевi.  Врiвнi  з  князем
Виговський,  убраний  в  новий  оксамитовий   кунтуш,   обшитий   золотими
позументами та шнурками, здавався багатирем.
   - Але що  ж,  князю,  ма║мо  робити,  коли  дiло  вже  сталося?  Польща
догоджала шляхтi, але пригноблювала  козакiв.  От  через  це  й  все  лихо
ско┐лось, - несмiливо обiзвався Виговський.
   - Нащо нам козаки? Не люблю я через це  козакiв!  -  прохопився  князь,
никаючи од кутка до кутка, - поганi вони люди, бо  нако┐ли  нам  лиха.  Ми
понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! -  вже  не  говорив,  а
репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто  насипав
приску за халяви.
   - Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш!  Знов  буде  тобi
судомити ноги. Ой Господи!
   - Княгине! сиди собi, коли тобi незавiзно, а до  мене  не  чiпляйся!  -
одповiв з криком Любецький.
   - Та годi вже, годi! Тiльки дурно себе тривожиш! - обiзвалась княгиня i
почала тихо розмовляти з Павловською.
   Павловська трохи не на вухо сказала княгинi, що Виговський свата║ Олесю
Стеткевичiвну. Княгиня замовкла, надулась,  неначе  розсердилась  на  свою
родичку.
   Князь пересердився, вгамувався й сiв; вiн втомився од гнiву й бiгання i
важко  одсапував.  Виговський  задумав  тепер  приступити  до  дiла,   хоч
примiчав, що князь неласкаве подивиться на його сватання.
   - Я оце прийшов до вашо┐ княжо┐ милостi по великому дiлу задля мене.  Я
думаю сватати панну Стеткевичiвну, вашу родичку. Вона ласкава  до  мене  i
дала вже менi слово.  Але  вона  сирота,  а  ваша  милiсть  доводитесь  ┐й
родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? - промовив
смiливо Виговський.

   Князь швидко пiдвiв голову,  аж  кинувся,  неначе  хто  кинув  на  його
стрiлою i влучив в груди.
   - Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичiвною?
   - Хочу, i хочу знати думки вашо┐ милостi про це велике задля мене дiло.
   -Гм... гм... Не радив би я Олесi виходити замiж за козака. Я  не  люблю
козакiв! - знов, спахнувши, промовив князь. - Не буде од мене на це згоди.
Одначе... одначе... Олена ма║ ближчих родичiв i опiкунiв. Прошу, питайте в
┐х!
   - Але, князю, коли буде ласка вашо┐ милостi й згода, то все-таки й ваша
милiсть допомiг би менi в цьому дiлi. I ви, княгине, допомогли б  менi,  i
вас прошу про це дiло!
   Княгиня перестала розмовляти  з  Павловською  i  надулась.  Вона  й  не
глянула на Виговського, а тiльки поглядала на князя, неначе  говорила:  "I
як вiн насмiлився сватати родичку князiв i сенаторiв, цей козак  з  убогих
шляхтичiв з села Вигова?" Князь мовчав i тiльки  крутив  сво┐  довгi  сивi
вуси. Усi замовкли. В свiтлицi стало тихо. Всiм було нiяково. Князь не мав
охоти говорити й мовчав, неначе був дуже зобиджений.
   В той час дверi помалесеньку заскрипiли i далека  княгинина  родичка  з
маленькою головкою внесла кубки  i  здорову  пляшку  старого  меду.  Князь
мовчки поставив кубки на стiл, мовчки налив ┐х медом, випив  сам  i  подав
кубок Виговському й Павловськiй. Всi пили мед i мовчали. Княгиня була нiби
сердита: гнiв свiтився в ┐┐ очах. Вона дуже не  любила  козакiв,  бо  була
католичка.
   Випивши кубок, Виговський встав i почав прощатись. Встала й Павловська,
невесела й  задумана.  Князь  i  княгиня  розпрощались  неласкаво,  неначе
виганяли з свого дому Виговського.
   - Погана справа для  мене  в  цих  князiв!  -  промовив  Виговський  до
Павловсько┐, вийшовши з дому, - неласкавi до мене цi князi.
   - пдь, пане Йване Остаповичу, в Мокрани до Олесиного опiкуна,  поговори
з ним. Може, з ним буде тобi лiпша справа.
   Павловська з Виговським вернулись додому i ввiйшли  в  свiтлицю.  Олеся
сидiла на канапi, пiдперши щоку долонею, i дуже задумалась.  Вона  сiла  в
такiй позi, як тiтка з Виговським вийшли з дому, i сидiла непорушне,  доки
вони вернулись. Олеся передпочувала, що скажуть князь Любецький i княгиня,
бо знала, як вони  ненавидять  гетьмана  Богдана  i  козакiв.  Багато  дум
передумала вона, сидячи в тихiй свiтлицi. Вона щиро полюбила  Виговського,
але догадувалась, що матиме багато клопоту,  доки  допровадиться  дiло  до
кiнця.
   - Нi з чим вернулись? - тихо спитала Олеся в тiтки.
   - Нi з чим! - сказала сумно тiтка. - Як заговорив  Iван  Остапович,  що
хоче тебе сватати, князь i княгиня  понадимались  i  говорити  з  нами  не
схотiли. Князь набундючився, як iндик, бiга║ по свiтлицi та тiльки: бу-лу,
бу-лу, гу-лу! Мовчки випили ми  по  кубковi  меду,  мовчки  й  з  свiтлицi
вийшли.
   - Пане Виговський! прибудьте до нас  в  Мокрани  i  поговорiть  з  мо┐м
старим дядьком Христофором! Може, вiн буде  до  вас  ласкавiший  за  князя
Любецького. Але чи так, чи iнак, а я буду ваша, хоч  би  уся  рiдня  стала
менi на дорозi i ставила менi притичини! - сказала Олеся i гордо пiдвелася
з мiсця. - Не буду я слухати родичiв!
   Виговський  подякував  i  поцiлував   Стеткевичiвну   в   руку,   потiм
розпрощався i вийшов з свiтлицi.
   - Не забувайте ж нас! - гукнула до Виговського через порiг Павловська.

   III
   Двiр покiйного Богдана Стеткевича  стояв  край  невеличкого  полiського
села Мокран, на ледве примiтному невеличкому пригорку, неначе вiн вилiз на
той горб, рятуючи себе од болота, котре з  трьох  бокiв  суспiль  облягало
Мокрани. З високою гострою зчорнiлою покрiвлею з  двома  узькими  баштами,
котрi були приставленi на двох  углах,  з  товстими  стiнами  i  узенькими
вiкнами, мурований стародавнiй палац був схожий  на  теперiшню  поганеньку
гуральню, задимлену, чорну й непривiтну. Поверх покрiвлi стримiли мурованi
високi й товстi димарi, прикритi зверху од дощу  вимурованими  шапками,  в
котрих чорнiли з двох бокiв дiрки. Цi високi й широкi димарi здалеку  були
схожi на високi улики, прикритi зверху книшами або  якимись  чудернацькими
паляницями. На чотирьох рогах палацу були поробленi мурованi зверху узькi,
внизу широкi пiдпiрки: здалеку здавалось,  нiби  палац,  неначе  черепаха,
розчепiрив сво┐ купецькi товстi нiжки i налагодився злiзти з пригорка, але
нiяк не мiг рушити з мiсця. Палац був кругом обкопаний глибоким  ровом,  а
на окопi стримiв гострий дубовий частокiл. За окопом лиснiли болота, котрi
подекуди зеленiли осокою та густими очеретами.  В  густiй  осоцi  подекуди
неначе тонули круглi кущi верболозу та  вiльшини.  За  палацом  розкинувся
розкiшний старий садок, в котрому подекуди стояли старi важкi дуби. Кругом
палацу за Мокранами на всi боки мрiли зеленi сосновi бори, неначе зелене ┐
гладеньке море облягало кругом i палац, i  село.  I  тiльки  подекуди  над
сизо-зеленими борами високо витикались гостроверхi  старi-престарi  ялини,
неначе дивились розкидчастими гiлками на те море борiв та  старих  дубових
лiсiв.
   Олеся Стеткевичiвна при┐хала з Ки║ва в Мокрани  i  цiле  лiто  ждала  в
гостi Виговського. Але вже й лiто минуло, а вiн не при┐здив. Вже  й  жнива
минули, настала Перша Пречиста, а його не було. Олеся засумувала i не  раз
в думцi нарiкала на чоловiкiв, що вони непевнi люди, не  вмiють  додержати
свого слова.
   "Може, вiн знайшов iншу, кращу за мене i покохав ┐┐, а  мене  забув?  -
думала не раз Олеся, ходячи по старому садку з сумною думою на чолi. -  На
свiтi всього трапля║ться. А може, вiн одкинувся од мене через те, що  його
обидила моя рiдня, отi князi  Любецькi.  Вiн  вищий  урядом  за  тих  мо┐х
родичiв, князiв Любецьких та Соломирецьких. Вийшовши за його замiж, я була
б велика панi мiж козаками, вартнiша за зубожiлу княгиню Любецьку; тодi  й
я високо пiдняла б голову i згорда дивилась на тих усiх князiв. Я ┐м  тодi
дам себе знати!" - марила Олеся, ходячи попiд старими яблунями,  гордовито
пiднявши голову вгору i поглядаючи на яблунi, де рясно бiлiли й  червонiли
на гiлках здоровi вже достигаючi яблука.
   Настав вечiр. Олеся вернулась в  свою  кiмнату  i,  засвiтивши  восковi
свiчки, взялась до роботи з  сво║ю  вже  немолодою  родичкою  по  батьковi
Рудницькою.
   Павлина Рудницька, пристаркувата панна, доводилась ┐┐ батьковi  сестрою
в первих. Овдовiйши,  Богдан  Стеткевич  запросив  до  себе  Рудницьку  за
хазяйку i за товаришку для Олесi. Рудницька була з  небагатого  роду  i  з
охотою перейшла на життя до Богдана Стеткевича. Негарна з лиця, сухорлява,
чорненька, але проворна й розумна, Павлина Рудницька  i  на  старостi  лiт
зосталась такою ж романтичною i  мрiйною,  якою  була  замолоду.  Вона  не
втратила  надi┐  вийти  замiж  за  гарного,  хоч  i  убогого  жениха,  все
сподiвалась, що вiн звiдкiльсь-таки при┐де до не┐, несподiвано закоха║ться
в не┐, i вона пiде за його замiж, ви┐де з ним кудись далеко на самий  край
Укра┐ни або Польщi, в якiсь широкi степи або в дикi пущi,  i  буде  з  ним
проживати щасливо. Панна Павлина була письменна, любила читати,  дiставала
книжки в багатих сусiд-дiдичiв, прочитала  кiлька  стародавнiх  рицарських
романiв, переложених  на  польську  мову,  i  пам'ятала  ┐х  трохи  не  до
словечка, до останнiх дрiбних подiй. Часом вечорами находила на не┐  охота
оповiдати тi рицарськi iсторi┐ Олесi, i вона вмiла дуже гарно розказувати,
так що Олеся слухала ┐┐  оповiдання,  неначе  сама  читала  книжку.  Панна
Павлина любила читати i церковнi книжки, а найбiльше любила  читати  житiя
святих.
   Кiмнати, в котрих  жили  панна  Павлина  та  Олеся,  були  невеличкi  й
невисокi.  Невеличкi  вiкна  з  круглими   маленькими   шибками,   пробитi
височенько в  товстих  стiнах,  нiби  заглядали  в  кiмнати  i  неначе  не
насмiлювались пропускати багато свiтла знадвору. Темнуватi вдень,  кiмнати
ввечерi, освiтленi свiтлом, були багато привiтнiшi й  при║мнiшi,  вистланi
килимами, чисто прибранi, обвiшанi образами  в  дорогих  золочених  шатах.
Панна Павлина сiла на стiльчику коло розiпнуто┐ на здорових пальцях основи
i почала вироблювати килим. Олеся сидiла коло столика i вишивала шовком та
золотом покрiвець на аналой для церкви.  Через  одчиненi  дверi  свiтилась
лампадка перед  образами  в  Олесинiй  опочивальнi,  застеленiй  килимами.
Восковi свiчi розливали доволi свiтла на невеличку кiмнатку панни Павлини.
В кiмнатках було тихо, спокiйно й  чисто,  як  в  монастирських  келiях  в
черничок.
   - От i лiто мина║, а Виговський не при┐здить  до  нас!  -  тихо  почала
говорити панна Павлина. - Не дай, Господи, як вiн не при┐де! Ох,  як  буде
важко та тяжко тобi, серце Олесю!
   - Я й сама не знаю, чому вiн так  запiзнився.  Може,  його  гетьман  не
пуска║, може, в його роботи багато, бо вiн менi натякав, що при гетьмановi
Богдановi служба дуже важка, - обiзвалась Олеся.
   - Коли б через це, то ще нiчого. Був i в мене жених... гарний,  гарний,
чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував  вiн  в  покiйного  мого  панотця
частенько, а потiм через пiвроку почав присватуватись до мене. Я  й  слово
сво║ дала, а вiн як по┐хав, як за┐хав десь далеко, на  вiйну,  чи  що,  та
тiльки я його й бачила. Ох! Не йму я вiри тим паничам. Якi вони непевнi  в
словах! Якi вони змiнчивi! Як вони граються нашим серцем, неначе м'ячиком!
Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвiдчилась, - говорила панна Павлина i разом
з тим зiтхала так важко як людина, котра на  вiки  вiчнi  втратила  когось
дорогого для серця.
   -Виговський не з такiвських, цьоцю  Павлино,  я  певна,  що  вiн  не  з
такiвських. Вiн розсудливий, певний чоловiк, бо вже не дуже  молодий.  Вiн
не повинен не додержати свого слова.
   - Вiр, вiр ┐м, мо║ серце! А я вже звiрилась раз i другий, то й  буде  з
мене на ввесь вiк. Один мiй жених присватався  до  мене.  Тато  не  хотiли
видавати мене за його, бо вiн був дуже вбогий шляхтич.  Тодi  вiн  намовив
мене, щоб я втiкла з ним, ┐й же богу, признаюся, що я  вже  хотiла  з  ним
тiкати! - i вiн, як по┐хав, то  вже  й  не  вернувся!  -  бiдкалась  панна
Павлина плаксивим голосом. - Ой, не йму я ┐м вiри од  того  часу,  i  всiм
паннам буду заказувати, щоб не йняли ┐м вiри.

   - Цьоцю Павлино! Виговського становище поважне й високе:  йому  нiяково
дурити мене, дочку Богдана Стеткевича i князiвни Соломирецько┐. к, мабуть,
якась iнша притичина, а дурити мене, родичку сенаторiв та  князiв,  такому
поважному й немолодому козаковi нiяк не випада║.
   - Може, ти й правду кажеш, - сказала тiтка.
   - Цьоцю! Розкажiть менi якусь iсторiю. Ви так гарно розказу║те,  неначе
по книжцi чита║те, - просила Олеся.
   - Не знаю, що б тобi розказати. Хiба розкажу тобi про Олексiя, чоловiка
Божого.
   Олесi не хотiлось слухати про святих. Згадка про Виговського  направила
┐┐ думки на iншу стежку: ┐й заманулось говорити або слухати про любощi.
   - Потривайте, цьоцю! Розкажiть менi яку iсторiю про рицарiв! Ви  багато
зна║те тих iсторiй.
   - Потривай! Нехай пригадаю, - сказала тiтка.
   - Де то ви, цьоцю  Павлино,  дiставали  тi  книжки  з  такими  цiкавими
iсторiями, котрi ви менi розказували?
   - То, серце Олесю, ще як мiй панотець служив  за  управителя  в  одного
польського пана на Волинi, то вiн випрошував тi книжки в пана задля  мене,
бо знав, що я дуже люблю читати. Я тобi ще не розказувала  однi║┐  iсторi┐
про молодого рицаря Германа. А ця iсторiя дуже схожа  на  твою  iсторiю  з
Виговським.
   - Схожа! - аж крикнула Олеся i перестала вишивати. -  Розкажи  ж  менi,
серце цьоцю, ту iсторiю, коли вона схожа на мою.
   - Це дiялось десь далеко за границею, в нiмецькiй землi. Там  жив  дуже
багатий рицар, князь Адольф. В його була одним-одна дочка Розалiя,  гарна,
як янгол; бiла-бiла, з  русявими  кучерями;  щоки  в  не┐  були  свiжi  та
рум'янi, як рожi, уста, як тi коралi, а очi блакитнi, як небо.  Батько  ┐┐
був багатий рицар i мав сво║ чимале  царство  як  король.  Багато  молодих
рицарiв на┐здило в палац, багато ┐х сваталось за Розалiю, але вона  нi  за
кого не хотiла виходити  замiж.  Вже  батько  й  мати  сердились  на  не┐,
силували ┐┐ вибрати собi жениха, а вона неначе затялась: не хочу та  й  не
хочу, бо тi усi женихи менi не до вподоби.
   - Чого ж то так? Чи не думала вона постригтись в черницi? -  спитала  в
тiтки Олеся.
   - Нi, не думала... Раз якось старий рицар Адольф  з  жiнкою  та  дочкою
плили на суднi по якiйсь великiй рiчцi. Плили вони коло якогось мiста.  За
мiстом на горi над рiчкою стояв палац з  баштами.  В  той  час  на  човнах
гуляли по рiчцi молодi рицарi i з ними гуляв молодий хазя┐н  того  палацу,
Герман, красунь на всю нiмецьку землю.  Човни  плили  за  судном.  Розалiя
стояла на чердаку того судна, спершись на порученчата; вона вглядiла  того
красуня. Рицарi примiтили Розалiю i не могли надивитись на не┐, така  вона
була гарна та пишна. Вони почали кидати ┐й на судно квiтки; кинув  червону
рожу й Герман. Розалiя нагнулась, взяла ту однйм-одну рожу, заквiтчала нею
свою русу косу i осмiхнулась до Германа. Од того  часу  вона  любила  його
одного i не могла його забути, неначе вiн причарував ┐┐  сво┐ми  очима.  А
батько й мати Розалi┐ про це нiчого не знали й не вiдали.
   Ото Розалiя все одверта║ться од женихiв  та  одсила║  ┐х  з  батькового
палацу нi з чим. Батько ┐┐ й каже до сво║┐ жiнки:
   "Зберу я в себе в дворi рицарiв на великий турнiр; нехай  вони  вчинять
велику рицарську битву. Може,  Розалiя  не  любить  паничiв  з  лиця,  але
полюбить того, хто виявить велику силу й зручнiсть на турнiрi, хто  покаже
себе найдужчим й найсмiливiшим i поб'║ усiх значних борцiв-рицарiв".
   Старий князь Адольф, порадившись  з  жiнкою,  дав  оповiстку  в  сво║му
царствi i по всiй нiмецькiй землi, що  вiн  весною,  через  тиждень  пiсля
Великодня, буде справляти при сво║му дворi великий турнiр, i щоб  до  його
з'┐жджались усякi  рицарi,  хто  ма║  охоту  показати  свою  силу  i  свою
зручнiсть в битвi;  найзручнiшому  побiдниковi  на  турнiрi  князь  Адольф
обiцяв великi нагороди, котрi буде роздавати його дочка  Розалiя,  i  коли
рицар-побiдник сподоба║ться Розалi┐, то князь видасть ┐┐ за його замiж.
   Прийшла весна,  минув  Великдень.  Рицар  Адольф  велiв  збудувати  для
турнiру здорове забудування з просторним круглим майданом  посерединi.  На
помостi, кругом майдану,  попiд  стiнами  поставили  стiльцi,  понакриванi
червоним дорогим сукном. Проти брами князь звелiв  поставити  на  високому
помостi шовковий намет, а серед намету  поставити  широкий  трон,  вкритий
золотою парчею. Почали  з'┐жджатися  рицарi  звiдусiль,  а  разом  з  ними
прибували i ┐х батьки, матерi й сестри, i усякi гостi, щоб  подивитись  на
той турнiр i на славну красуню Розалiю.  Князь  звелiв  зарiзати  двадцять
волiв, пiвсотнi баранiв, звелiв убити  усяко┐  птицi,  викотити  з  льохiв
кiлька бочок старого вина, щоб приймати гостей.
   Настав день турнiру. Князь Адольф, його  жiнка  та  дочка  посiдали  на
тронi проти ворiт, кудою в'┐жджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни
вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi  гостi  розмiстилися
навкруги на стiльцях  та  ослонах.  Почали  ви┐здити  на  конях  рицарi  в
залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася  битва.  Багато
молодих рицарiв ви┐жджало на битву, але мiж ними не показалося  нi  одного
мiцносилого та дуже смiливого. Вже  сонце  пiдбилося  високо  вгору,  коли
несподiвано на майдан ви┐хав якийсь несподiваний рицар з  закритим  лицем,
ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним  кiнь  аж  вигравав,  аж
танцював.  Сам  рицар  був  рiвний  станом,  плечистий;  вiн  гордо  почав
викликати на битву рицарiв. Рицарi ви┐жджали  проти  його,  але  вiн  усiх
вибивав з сiдла; вони падали  з  коней  на  землю,  неначе  стиглi  яблука
сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi
гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: "Гарно! Вiват!"  Князь
покликав його до сво║┐ ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет  з  рож,
дорогий  золотий  кубок,  потiм  зняла  з  себе  дорогий  шовковий   шарф,
перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила  меч  з  золотим
держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на  обiд  до  свого
двору.
   Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i  невiдомий
рицар, все ще закутаний в збрую i  з  закритим  видом.  Вже  гостi  почали
садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця.
   - Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто  ти  такий,  i
привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо  тебе  сiдати  з  нами  за
стiл! - промовив господар до гостя.
   Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на  софу:  то
був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi як плила  на  суднi.  Старий
батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули  гнiвом
i помстою.
   - Ти - Герман! Ти - син мого закатованого ворога!  Твiй  батько  колись
напав на мiй замок,  ограбував  його,  загнав  ввесь  мiй  товар  в  поля,
заграбував мо┐ червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню
мо┐х хлопiв! Ти - син мого ворога, котрого я ненавиджу i  не  прощу  його,
поки й мого вiку!
   - Я - син твого ворога, але я сам не  ворог  тобi,  не  ворог  i  тво┐й
пишнiй дочцi Розалi┐, бо я ┐┐ давно полюбив, ┐┐ одну любитиму  до  смертi.
По тво┐й умовi ти повинен видати за мене свою дочку.
   - Я згодна вийти за тебе  замiж,  за  тебе  i  бiльше  нi  за  кого!  -
обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед  нею  став  коханий  Герман,  ще
кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий,  здоровий,
рiвний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям.
   - Не буде  цього  нiколи,  доки  мого  вiку!  Не  буде!  Я  з  ворогами
непомирливий i за сво┐х ворогiв не буду видавати  сво┐х  дочок!  -  грiзно
промовив батько.
   Все в залi затихло i прита┐ло дух. Усi гостi думали,  що  старий  князь
кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед  пишного
натовпу рицарiв та дам.
   - Ти,  молодий  рицарю,  хоч  син  мого  лютого  ворога,  але  зостався
побiдником  на  турнiрi  на  мо║му  празниковi;  через  це  я  прошу  тебе
садовитись  за  стiл  i  бути  мо┐м  шановним  гостем;  не  цурайся   мого
хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен  оддати  тобi
честь, а родатись з тво┐м батьком не хочу! Прошу до столу,  до  рицарсько┐
шляхетно┐ компанi┐! - додав далi князь Адольф.
   - Не  маю  рицарського  права  гнiвити  тебе  сво║ю  одмовою  од  тво┐х
запросин, - обiзвався понуро рицар Герман i сiв за  стiл,  але  далеко  од
господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко  красуню  Розалiю  в
вiнку з бiлих рож та нарцисiв.
   Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою
в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату i з-за  дверей
висунулась в маленькiй  чорнiй  ярмулцi  сива  голова  старого  Христофора
Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. I тiтка Павлина,  й  Олеся  обидвi
жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось ┐м обом здалося, що вони сидiли в
залi за столом князя Адольфа  i  несподiвано  в  залу  ввiгнався  страшний
батько Германiв, мов розбишака.
   - Що це ти, Павлино, розказу║ш так довго та  голосно,  що  аж  в  мо║му
поко┐ чуть, нiби хтось пiд самими дверима сто┐ть та бубонить,  -  промовив
Христофор тоном суворого батька й педагога.
   - Та це я,  брате,  за  роботою  оповiдаю  Олесi  про...  про  Олексiя,
чоловiка Божого, - обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась.
   - Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь  ласка,  не  розказуй
Олесi тих нiмецьких романiв,  котрими  ти  напхала  собi  голову.  Молодим
паннам не слiд оповiдати  про  тi  рицарськi  походеньки  та  романсики  з
усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся  не  нудила  свiтом  та  не
нудилась за...
   Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав
язика, причинив дверi i пiшов  до  сво║┐  кiмнати.  Для  Павлини  й  Олесi
перебитi iлюзi┐ неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали
князя Адольфа в  свою  тiсну  кiмнатку,  освiчену  восковими  свiчками  та
лампадою перед образами.
   - Що ж було далi? -не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки.
   - Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука  для
обох, i для Розалi┐, i для Германа. Старий князь не  пускав  в  свiй  двiр
Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалi┐, так  що  ┐м  нiгде  було  й
побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу  од
замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку,  де  нудила
свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi
вiкна в високiй баштi замку були в ┐┐ кiмнатi; вечорами вiн  брав  арфу  й
рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм  грав  на
арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi  сво║  й
┐┐ iмення. То сльози, то радiсть виливав  вiн  в  тих  пiснях,  i  Розалiя
розумiла тi пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого  кохання,  слухаючи
то жалiбнi, то веселi мелодi┐. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа
здалеку, вiн дивився на не┐ i посилав ┐й привiт, махаючи бiлою  хусточкою.
Але слуги  в  замку  це  примiтили  i  сказали  старому  батьковi.  Батько
розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату внизу  палацу,  звiдкiль  не
видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким  шляхом  мати  з
Розалi║ю ┐здили на прогуляння в здоровий лiс.  Вiн  сiдлав  свого  коня  i
щовечора ви┐здив назустрiч,  щоб  глянути  на  Розалiю.  Але  швидко  мати
примiтила його й перестала ┐здити в той лiс.
   Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв  сам
собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi
смерть заподi║, коли князь не видасть за нього сво║┐ дочки,  просив  його,
благав, говорив, що йому шкода загубити сво║ молоде  життя,  розбити  сво║
серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка.  Пославши  листа  в
замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав
одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати,  як  Герман  сам
загубить сво║ життя.
   Довго жив Герман недалечке од замку,  але  йому  не  довелося  нi  разу
побачити сво║┐ кохано┐ Розалi┐. Вiн зблiд, зачеврiв, як рослина  в  велику
сушу, i тiльки й думав, що про свою милу  Розалiю.  Ото  раз  ввечерi  вiн
гуляв в лiсi коло ру┐н якогось старого замку; там вiн углядiв якусь  стару
страшну циганку. Вона вийшла з-пiд ру┐н з маленько┐ кiмнатки i махнула  до
Германа рукою. Герман наблизився до не┐ i злякався, глянувши на ┐┐ страшне
чорне обличчя, на ┐┐ дикi здоровi чорнi очi. То була циганка-чарiвниця.
   - Молодий  рицарю!  -  промовила  до  нього  циганка.  -  Я  ворожка  й
чарiвниця; я знаю про все тво║ горе;  знаю,  що  старий  князь  Адольф  не
видасть за тебе дочки, поки його вiку. Але можна  запобiгти  тво║му  горю:
можна поробити так, що старий князь забуде про свою обиду од твого батька,
забуде все давн║, минувше, неначе воно нiколи з ним не траплялось,  неначе
вiн вдруге на свiт народився. От тодi вiн полюбить  тебе,  бо  не  впiзна║
тебе i вiддасть за тебе свою дочку.
   - Може, ти, чарiвнице, вчиниш це сво┐ми  чарами?  -  спитав  в  циганки
Герман.
   - Нi, не можу, не маю тако┐ сили. Але ┐дь ти в iндiйське  царство,  все
на схiд сонця. Там живе в столицi рiдна сестра моя Сандала. Питай про не┐,
i кожний тобi скаже, де вона живе, бо ┐┐ кожний  зна║.  Сандала  -  велика
чарiвниця. Вона одна зна║ такий спосiб, що лихий  та  злий  чоловiк  стане
добрим, мстивий забуде про свою  помсту,  неправдивий  полюбить  правду  i
стане правдивим. Не гай часу, сiдай на коня i ┐дь  все  на  схiд  сонця  в
iндiйське царство.  Чарiвниця  дасть  тобi  тi  лiки.  Ти  вернешся  сюди,
пiдсиплеш тi чари в вино або в хлiб, котрi подають старому князевi, як вiн
вип'║ те вино або з┐сть шматок того хлiба, то в нього в  одну  мить  вовча
вдача змiниться на людську вдачу.
   Герман подякував циганцi, сiв на коня i по┐хав на схiд сонця  в  далеке
iндiйське царство  шукати  собi  поради.  пхав  вiн  пiвроку  через  усякi
царства, потiм при┐хав до великого  моря,  сiв  на  купецький  корабель  i
приплив до великого iндiйського мiста, такого великого, що йому  неначе  й
краю нiде не було. Пожив вiн там з пiвроку, вже вивчився iндiйсько┐  мови,
i тодi почав питати про чарiвницю Сандалу. Йому показали хату на  далекому
передмiстi, мiж високими скелистими горами, де вона жила. Герман зайшов  в
хату. Чарiвниця була тодi вдома, сидiла долi на розстелених бiлих циновках
i перебирала усяке зiлля, складаючи його в пучки  та  в  снопики.  Сандала
була стара i страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру вiн стрiв коло
ру┐н замку: вона була ┐┐ старша сестра. Герман привiтався до не┐,  передав
┐й поклiн од сестри, оповiдав про сво║ горе i просив ┐┐ допомогти  йому  в
тiй бiдi.
   - Добре! - обiзвалась циганка. - Ради сво║┐ меншо┐ сестри я  зроблю  це
для тебе i допоможу тобi. Приходь завтра  ввечерi  до  нашого  найбiльшого
храму, стань коло дверей i жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен
йти зо мною в наш храм i помолитись нашим великим богам, бо без того  i  я
тобi не допоможу.
   - Але ж я не вашо┐ вiри, я - християнин, - обiзвався Герман.
   - Нiчого те! Один Бог на свiтi i в нас, i в вас. Ти  повинен  переднiше
помолитись нашим богам, тодi й мо┐ лiки бiльше тобi допоможуть, -  сказала
Сандала, перебираючи зiлля та  квiтки,  од  котрих  розходився  по  хатинi
страшенно важкий дух, то при║мний, то противний.
   Герман окинув очима хатину. Хатина була убога,  проста,  з  невеличкими
вiкнами.  На  поличках  стояли  рядки  iдолiв,  страшних  та   препоганих,
витрiшкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Мiж  ними  був  iдол
чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-пiд хустки  вилазили
пасма сивих кiс. Вона i справдi трохи скидалась з лиця  на  ту  чарiвницю,
котру  молодий  рицар  стрiв  у  лiсi  коло  ру┐н  старого  замку.  Герман
розпрощався й вийшов.
   Другого дня надвечiр вiн пiшов  до  храму,  став  коло  дверей  i  ждав
Сандали. Жерцi одчинили храм. Здоровi залiзнi дверi заскрипiли. Храм стояв
на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим  пригорком  блищав
ставочок,  в  котрому  плавали,  неначе  колодки,  чорнi  посвяченi  богам
крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка  стояла  висока  мурована
зубчаста стiна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар i  рiчкою
полився в широкi дверi храму. Незабаром прийшла i Сандала,  взяла  Германа
за руку i повела його в храм. Вiкна були маленькi.  Храм  був  темний,  як
печера, неначе висiчений в скелi. Проти  дверей  на  вiвтарях  стояли  три
страшнi iдоли. В одного було четверо  лиць  з  чотирьох  бокiв,  з  бiлими
вищиреними зубами; другий держав косу,  а  коло  його  нiг  валялись  бiлi
черепи та кiстки. Третiй був вухатий та рогатий, чорний з  бiлими  зубами,
страшний, як сатана.
   - Ой цьоцю! Яке страшне ви розказу║те! пй-богу, я не  буду  спати  цi║┐
ночi, а коли й спатиму, то тi  iдоли  будуть  менi  снитись  цiлу  нiч,  -
сказала Олеся.
   Але тiтка Павлина добре знала, що Олеся любить слухати оповiдання i про
усяке страхiття, як i  про  кохання,  i  вела  далi  сво║  оповiдання  про
страхiття, бо й сама любила усе романтичне, а  найбiльше  страшне.  Iнколи
вночi ┐й снилось, що ┐┐ викрада║ жених, що вона вже тiка║  з  ним  якимись
пущами та борами, хоч той жених нiколи й  гадки  не  мав  викрадати  тако┐
печерицi, якою була й замолоду Павлина.  Тiтка  Павлина  почала  оповiдати
далi:
   - Ото Сандала провела Германа до ставка та й каже:
   "Впади ниць на землю й поклонись  святим  крокодилам!  Це  слуги  наших
богiв. Колись давно сам наш Бог втiлився на землi в одному крокодиловi". I
Герман впав ниць i мусив поклонитись крокодилам. Потiм вона  взяла  рицаря
за руку, повела в храм i  стала  з  ним  перед  самими  iдолами.  В  храмi
запалали  свiчки.  Жерцi  вдарили  в  бубни  i  почали  спiвати  та   дико
галасувати.
   "Впади на землю i поклонись нашим богам", - тихо зашепотiла  над  самим
вухом в рицаря Сандала.
   "Не можу, не можу я молитись до цих  страшних  богiв.  Це  не  боги,  а
чорти!" - обiзвався Герман.
   Тiльки що вiн сказав цi слова, блиснула  блискавка  i  неначе  запалила
храм; загримiв страшний грiм. Дощ  полив  ливцем,  неначе  з  вiдра.  Грiм
гуркотiв, стугонiв, трiщав, аж земля  двигтiла.  Блискавка  неначе  вогнем
освiчувала страшних iдолiв. Храм  дрожав.  Iдоли  неначе  заворушились  на
престолах i захитались, неначе були напоготовi зiйти додолу  як  живi.  На
Германа напав страх.  А  грiм  трiщав  та  все  дужчав.  Здавалось,  от-от
завалиться важкий храм i впаде на людей. Люди крикнули  i  почали  голосно
молитись до богiв. Жрець обернувся до людей i промовив: "Мiж нами в  храмi
║ люди не нашо┐ вiри. Шукайте ┐х! Це через ┐х сталася така бiда!"
   "Впади на землю i помолись нашим богам, бо буде тобi лихо!"
   - Ой Боже мiй, як менi стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте  далi,  -
говорила Олеся; в не┐ з рук давно випала голка,  а  покрiвець  зсунувся  з
колiн i впав на пiдлогу.
   В той час i Павлина, й Олеся почули, що в ворота  хтось  застукотiв.  В
тишi ночi в тихих, аж мертвих покоях, було виразно  чути,  що  стукають  в
браму двора чимось дерев'яним, неначе довбнею.
   - Ой Боже мiй! Хто ж це стука║ в ворота тако┐ пiзньо┐ доби? - промовила
Олеся, прислухаючись. - Менi страшно!
   - То, може, управитель десь запiзнився та верта║ться додому, -  втiшала
тiтка, але i в не┐ само┐ очi стали переляканi.
   Стукiт швидко затих. В кiмнатi стало  тихо.  Обидвi  женщини  довгенько
мовчали. Чуть було, як Павлина важко дихала од переляку.
   - Нiчого не чуть. - То, може, вiтер  де  звалив  деревину  або  вивалив
частокiл, - обiзвалась тiтка.
   - Говорiть цьоцю, далi! Який то буде кiнець, - просила Олеся, i вона  в
думцi становила себе на мiсце безталанно┐  Розалi┐,  а  Виговського  -  на
мiсце рицаря Германа. Прирiвнюючи ┐┐ долю до сво║┐, вона дуже бажала знати
кiнець того оповiдання.
   - Ото пiсля служби, як грiм затих, дощ перестав, Сандала вивела Германа
з храму i промовила до нього:
   "Приходь же завтра до мене, як сонечко стане на вечiрньому прузi,  i  я
тобi дам чари й лiки".
   Другого дня молодий рицар не мiг дiждатись вечора. Вже його й мiсто  не
цiкавило, не зацiкавлювали його нi храми,  нi  чуднi  жильцi  того  мiста,
смуглявi та сухорлявi, повбиранi в квiтчастi запаски, та плахти, та  усякi
пiстрявi убрання. Сонце стало на вечiрньому прузi, скотилося над  пальмовi
лiси i неначе заплуталося  червоним  промiнням  в  гостролистих  пальмових
верхiв'ях, неначе огнева птиця  червоними  крилами  заплуталась  в  гiллi.
Герман пiшов до Сандали i застав ┐┐ дома. Вона  сидiла  над  купою  зiлля,
держала на руках здорову гадюку, неначе дитину, i годувала  ┐┐  молоком  з
ложки. Герман i здригнувся i одскочив од порога.
   "Не полохайся, молодий рицарю, бо не дiстанеш  чарiв.  Для  чарiвництва
треба смiливостi. Коли хочеш дiстати од  мене  чари,  то  переднiше  мусиш
видержати спокусу. Ходiм зо мною в мiй  палац.  Я  в  цiй  хатинi  приймаю
тiльки простих людей, а ти походиш од колiна  великих  панiв",  -  сказала
Сандала i вивела його через сiнцi в пишний садок з пальм, фiнiкiв, фiг  та
апельсинiв. В садку було насiяно стiльки усякого пахучого зела  та  усяких
квiток, що в Германа од того духу запаморочилась голова.
   Тiльки що вони зiйшли з ганку, Сандала свиснула. З кущiв лавру  та  рож
виплазували чотири товстi  та  довгi  гадюки.  Вони  плазували  просто  до
Германа, коливаючи золотистими головами та висунувши гострi жала.  Сандала
оступилась назад i стала позад  Германа.  Гадюки  лiзли  просто  пiд  ноги
Германовi i були вже напоготовi оповитись кругом його. В його й дух замер.
Тодi Сандала позабирала в руки гадюки,  погладила  ┐х,  почепила  собi  на
плечi, однi║ю, найменшою гадюкою, оповила собi  шию  i  повела  його  далi
через сад.
   Серед саду стояв розкiшний дiм з ганком, обставлений кам'яними зеленими
колонами. Дiм був ввесь розмальований, як цяцька, з блискучими вiкнами i з
терасою нижче ганка, обставленого бiлими колонами. I ганок, i веранда були
застеленi  бiлими  циновками,  а  через  одчиненi  дверi  був  простелений
квiтчастий перський килим. Тiльки що вони ступили через  порiг,  з  кiмнат
вибiгли два старi леви. Вглядiвши Германа, вони  вищирили  гострi  зуби  i
кинулись на Германа. Герман  думав,  що  вже  прийшла  його  смерть.  Тодi
Сандала махнула батiжком, i леви, як цуценята, побiгли за  нею  слiдком  в
кiмнати.
   Сандала повела Германа через ряд пишних поко┐в,  устелених  iндiйськими
килимами, оббитих дорогими матерiями з золотими квiтками, i привела його в
останню кiмнату, де стояла здорова пiч. Сандала набрала зiлля,  наклала  в
казанок, розпалила огонь i приставила казанок  до  огню.  Огонь  спалахнув
одразу. Казанок закипiв. Дим, чорний як  смола,  пiшов  в  широкий  комин.
Сандала мiшала зiлля в казанку i все щось шепотiла.
   "От тобi й чари готовi!" - в кiнець усього промовила Сандала.
   Вона  налила  в  кришталеву  пляшечку  зеленого  пахучого  напою,  дала
Германовi i сказала: "Вертайся ж тепер додому.  Ввiйдеш  в  палац  старого
князя, зараз побризкай в  палацi  цим  напо║м,  помочи  й  свою  хусточку,
покропи свою одежу. Як зачують вони дух цього зела, то зараз з неправдивих
стануть правдивими, з недобрих стануть добримм. пх серце налл║ться любов'ю
й прихильнiстю до людей i до тебе. Вони забудуть про помсту; злiсть згасне
в ┐х душi, а в серцi запану║ ласка та добро. Тодi проси в старого князя та
княгинi чого забажа║ твоя душа i Розалiя буде твоя".
   Герман подякував Сандалi, заплатив ┐й  багато  червiнцiв,  сам  сiв  на
корабель, переплив океан, а потiм день i нiч летiв конем до замку  старого
рицаря.
   - I що ж? Вчинили що-небудь тi чари? - не втерпiла Олеся  i  спитала  в
тiтки.
   - Не встиг прилетiти вiн  до  замку  старого  Адольфа,  коли  дивиться,
одчиня║ться замкова брама в високiй баштi, а з  брами  виходить  процесiя.
Дзвонять в усi дзвони.  Ксьондзи  в  чорних  ризах.  Брама  оббита  чорним
сукном. З  брами  ви┐жджа║  висока  колiсниця,  оббита  чорним  шовком  та
оксамитом; конi вкритi чорними попонами. То везли старого рицаря Адольфа.
   Другого дня Герман пiшов в  замок.  Розалiя  й  ┐┐  мати  звелiли  його
впустити. Герман бризнув в покоях зачарованим зеленим напо║м. Чудовий  дух
пiшов по всiх покоях. Стара мати з лихо┐ стала добра, а черстве  серце  ┐┐
пом'якiшало, як теплий вiск.  Вона  радо  привiтала  Германа  i  згодилась
видати за його Розалiю. Герман i Розалiя побрались i  були  щасливi  ввесь
свiй вiк.
   Олеся зiтхнула,  неначе  ┐й  стало  легше  на  душi.  В  кiмнатi  стало
тихо-тихо. Коли це надворi знов застукотiло  в  ворота  ще  дужче,  неначе
хтось хотiв виламати ворота i ввiрватися в двiр силою. Брама аж гуркотiла.
Собаки гавкали, аж вили. В кiмнатцi серед нiчно┐ тишi  було  виразно  чути
кожний удар в браму. I тiтка, й небога скочили з мiсця i стовпом стали.
   - Ой Боже наш! Хтось напада║ на наш палац! - крикнула тiтка Павлина.
   - Ой Господи! Чи не татари часом! А може, це збунтувались  нашi  хлопи,
хотять вигнати нас з села? - обiзвалась Олеся.
   - Певно, хлопи збунтувались. Ще, борони Боже,  запалять  палац.  Що  ми
тодi в свiтi Божому будемо робити? Ще повбивають нас  отут  в  кiмнатi!  -
закричала тiтка.
   - Оце, борони Боже! Ви, цьоцю, таки добрий страхополох.  Я  вiзьму  оцю
рушницю та як смальну кулею в  лоб  одного  та  другого,  хто  насмiлиться
ввiрватись в палац, то другi вже не поквапляться лiзти, куди ┐м не слiд, -
сказала Олеся.
   Вона пiшла в свою кiмнатку, винесла звiдтiля рушницю та шаблю i  почала
набивати рушницю набо║м, поклавши шаблю на стiл.
   - Цьоцю! Берiть i ви другу рушницю та набивайте! -  обiзвалась  смiлива
Олеся.
   - Ой серденько мо║! Я боюся й доторкнутися до рушницi . Та не  крути-бо
тi║ю рушницею, може, вона набита набоями, то ще сама вистрелить в мене,  -
говорила тiтка Павлина, оступаючись за розiпяту основу  килима.  -  Що  ми
робитимемо, як вороги видеруть вiкна та лiзтимуть  до  нас  в  кiмнату?  -
говорила тiтка Павлина через пасма основи.
   - Тодi я телепну по лобi того ворога держалном рушницi або штрикну його
в очi шаблею, - сказала Олеся.
   - Ой страшно! Оя Господи, спаси нас i помилуй од  напастi┐  -  молилась
тiтка, неначе за тином з ниток.
   Тим часом за двором стукiт не переставав. Собаки аж скиглили, кидаючись
до  ворiт.  Сам  господар  Христофор  Стеткевич  з  переляку  кинув   сво┐
кальвiнськi книги, вискочив в заду i вибiг надвiр. До  ворiт  вже  вибiгли
слуги, побiг розбурканий i заспаний економ Христофора.
   - Хто там стука║? - гукнув економ, притулившись лицем до мiцно┐ дубово┐
брами. - Чи сво┐, чи вороги?
   - Сво┐ й не вороги.  Я  -  писар  вiйська  Запорозького  -  Виговський.
Оповiстiть шановного пана Стеткевича, шо я прибув до нього  в  гостi,  але
опiзнився в дорозi, - сказав Виговський. - Не бiйтесь нiчого.
   - Добре! - сказав економ. - - Але чи ти напевно писар? - питав економ.
   - Напевно. Я вас не дурю. Панна Олеся мене зна║,  вона  впiзна║  навiть
мiй голос, - сказав Виговський.
   Економ пiшов до ганку i оповiстив Стеткевича. Стеткевич  не  йняв  вiри
нiкому в тi тривожнi й неспокiйнi часи. Вiн викликав надвiр  Олесю.  Олеся
вибiгла з рушницею в руках. Довiдавшись, що  стукав  в  браму  Виговський,
вона повагом пiшла з рушницею через подвiр'я i впiзнала голос Виговського.
Стеткевич  звелiв  одчиняти  браму.  Слуги  принесли  запалений   смоляний
сосновий сучок i посвiтили. В одчинену браму в'┐хав на чудовому конi  Iван
Остапович, з рушницею через плече, з шаблею при боку. Свiт смоляного сучка
впав на нього i на голову баского коня. Олеся крикнула з велико┐ радостi.
   - Вiн, шановний дядьку! Вiн! Давнiй мiй знайомий!
   - А це ви, панно Олесю! Чого це ви стрiча║те мене  з  рушницею?  Певно,
думали, що на┐хав вночi якийсь кримський мурза з татарами, щоб потривожити
спокiй.
   - Так ми й думали. Ви, пане Iване, таки  добре  налякали  нас  в  наших
пущах, - обiзвалась Олеся.
   Виговський скочив з  коня  i  кинув  поводи  в  руки  козаковi,  а  сам
привiтався до Олесi. Виговський здiйняв шапку i низенько уклонився старому
Хрйстофоровi, просячи вибачення,  що  запiзнився  в  дорозi  i  потривожив
спокiй добрих людей трохи не серед ночi.
   - Нiчого те, нiчого! - говорив старий Стеткевич. - Коли ви  заблукались
в пущах i навiдались в нашi мокрi нетрi, то прошу до поко┐в.  Будьте  мо┐м
шановним гостем. Я чув вже про вас од панi Павловсько┐ та  од  iнших  мо┐х
родичiв. Прошу до свiтлицi!
   Конюх з смоляною здоровою скалкою пiшов  вперед.  За  ним  рушили  усi.
Конюх високо пiдняв над головою палаючий полiський факел. Червоний свiт од
палаючо┐ живицi облив палац, неначе кров'ю. Ясно виступив  палац  на  фонi
чорно┐ ночi, як пишна декорацiя на сценi з баштами на углах, з  ганком,  з
якимсь  прикалабком,  причепленим  до  стiни   коло   башти,   з   важкими
пiрамiдальними пiдпорками. Свiт  лився  на  чудний  важкий  палац,  мигав,
переливався по стiнах. Закутки, визубнi, звивки й заломи коло  прикалабкiв
ховались в чорнiй тiнi, неначе боялись  свiтла  i  чорнiли,  неначе  чорнi
колони попритулюванi до палацу. Бiлi високi димарi  мрiли  червоно-матовим
свiтом високо над чорною покрiвлею, знизу пiрнувши в тiнь,  неначе  висiли
над палацом десь в хмарах i  поглядали  зверху  наниз  на  ту  несподiвану
ворушню й вештання людей на дворi, на  гурт  людей,  котрi  посувались  до
палацу.
   Виговський цiкавими очима окинув палац i примiтив, що Стеткевичi  не  з
високого панства, що не з величного магнатського палацу вилинули  вони  на
свiт Божий.
   - Прошу до  нашо┐  господи!  -  просив  старий  Стеткевич  Виговського,
показуючи на одчиненi узькi, зверху закругленi, дверi, неначе видовбанi  в
товстiй стiнi, як у твердинi.
   Молодий хлопчак стрiв ┐х з восковою свiчкою в руках i освiтив невеличкi
узькi сiнцi. Виговський скинув синiй дорогий кунтуш i вступив  слiдком  за
старим Стеткевичем та Олесею в свiтлицю. Зала була подовгаста й невеличка.
На стелi по кутках i по серединi  були  вилiпленi  деякi  фiгурки:  листя,
стебла,  квiтки  й  усякi   чудернацькi   арабески,   мiж   котрими   нiби
позаплутувались пузатi амури, пикатi й повноперсi бюсти нiмф та венер. Всi
тi прикраси були вимальованi грубими рiзкими зеленими, синiми та червоними
фарбами. Рожевi щоки амурiв та нiмф наче понадимались з усi║┐ сили, так що
на ┐х виступили не рум'янцi, а нiби рiзана кров: здавалось, що в  нiмф  та
амурiв щоки от-от луснуть од страшного напруження.
   Старий Богдан Стеткевич, Олесин батько, пробуваючи в Варшавi в  багато┐
рiднi сенаторiв, набрався там нових чужоземських звича┐в i позаводив  i  в
себе в палацi нову обставу, хоч i в найгрубiших формах.
   Христофор Стеткевич скинув з себе кунтуш,  i  Вигов-ському  кинулось  у
вiчi, що старий Олесин дядько був убраний в усе  чорне  i  був  схожий  на
якогось католицького ченця: на йому був жупан i широкi шаровари з  чорного
оксамиту. Кругом ши┐ бiлiв комiр ввесь в зборах  та  складках.  На  головi
чорнiла малесенька чорна ярмулочка, з-пiд котро┐ висунулись  i  телiпались
понад вухами сивi пасма волосся, спускаючись до плечей.
   "Ой Господи! Це чи жид, чи чернець, чи якийсь  пустельник,  здичiлий  в
полiських пущах? Що воно  за  проява?"  -  подумав  Виговський,  оглядаючи
високу рiвну фiгуру  Стеткевича  в  сiрих  панчохах  до  колiн,  в  чорних
черевиках, з тонкими, як у цапа, нiжками.
   - Ви придивля║тесь до мене i,  мабуть,  чуду║тесь  з  мого  убрання?  -
спитав старий Виговського, примiтивши його цiкавий  ┐  допитливий  гострий
погляд. - Я кальвiнiст тепер, а колись був соцiнiанин; я не католик  i  не
православний,  i  ношу  убрання  мо┐х  заграничних  братiв  соцiнiанiв  та
кальвiнiстiв. В нас все повинно бути просто й не напоказ, не так, як бува║
у католикiв полякiв або в козакiв.
   I старий насмiшкувато глянув на Виговського, а його гострi  очi  зорили
по пишному малиновому жупанi, нiби  розмальованому  золотом,  по  червоних
сап'янцях та по синiх широких штанях.
   - Прошу сiдати  та  одпочивати  в  нашiй  господi!  -  промовив  старий
Стеткевич, показуючи на широку та важку софу з качалками по  обидва  боки,
застелену веселим, неначе розмальованим, турецьким килимом.
   - То це ви,  панно  Олено,  з  рушницею,  неначе  на  вовка?  -  спитав
Виговський Олесю,  примiтивши,  що  Олеся  здiймала  з  плечей  рушницю  i
становила ┐┐ в куток.
   - Думала, що або нападають  на  палац  якiсь  вороги,  або  нашi  хлопи
збунтувались, i оце налагодилась до оборони,  -  обiзвалась,  осмiхаючись,
Олеся.
   - То, бачите, пане Виговський, мо║му покiйному братовi, а  ┐┐  батьковi
Богдановi прийшла думка вивчити ┐┐ ┐здити  верхи  на  конi  i  стрiляти  з
рушницi, на кожний випадок в нашi неспокiйнi часи, - говорив Стеткевич.  -
В нас тепер часом i бабам доводиться оборонятись i од чужих,  i  од  сво┐х
ворогiв, якби трапився на┐зд на оселю, бо в Польщi i на Укра┐нi шляхта  ще
й досi не позбавилась розбишацьких норовiв: на┐де якась  лиха  сатана,  що
ворогу║ з тобою, зруйну║ палац, оселю, забере товар, вiвцi розжене,  поб'║
челядь, а землю та лiси забере собi та  й  обладу║  ними.  Ви  самi  добре
зна║те, що суду в Польщi хоч i не шукай, i не  питай:  можна  вiк  прожити
спокiйненько, доки дiло тягтиметься по усяких судах,  а  лихий  сусiд  тим
часом споживе ваше добро, пустивши вас з торбами по свiту. Поганi  звича┐!
Не всi порядки i в Польщi гарнi!
   Сидячи з Стеткевичем на софi, Виговський окинув  оком  свiтлицю.  Попiд
стiнами стояли ряди старомодних стiльцiв з точеними  нiжками,  з  високими
спинками, оббитих жовтим сап'яном; ручки були поробленi  в  формi  товстих
гадюк, як i в палацi князя  Любецького;  тiльки  в  палацi  Стеткевича  цi
гадюки не гюзвiшували сумно голiв униз, а трохи попiднiмали ┐х вгору, ще й
роти пороззявляли, неначе сичали од злостi i налагодились кусатись.
   "I там в Ки║вi гадюки, i тут гадюки... Поганий для  мене  знак  з  цими
гадюками", - подумав Виговський.
   - Панi Павловська передала вам, шановний  пане  Стеткевичу,  поклiн,  а
вас, панно Олено, просила при┐хати до не┐ в гостi, - промовив Виговський.
   - Спасибi, спасибi! А князь Любецький не передавав менi поклону? Як вiн
там пожива║? Як його господарськi справи в ма║тностях? - спитав  Стеткевич
i втупив в Виговського пильний погляд, неначе випитував його: чи був ти  в
Любецького? чи бачився з ним? чи сприя║ вiн тобi?
   Стеткевич вже давненько  перечув  через  людей,  що  Виговський  свата║
Олесю.
   Виговський спустив очi додолу: вiн по очах  старого  Стеткевича  вгадав
його думки.
   Одначе  старий  кальвiнiст  не  показав  перед   Виговським,   що   вiн
догаду║ться, з якими замiрами Виговський прибув  до  нього  в  гостi.  Вiн
привiтно й охоче розговорився з гостем. Пишний i веселий вид  Виговського,
його гарна й мужня фiгура, нове  багате  убрання,  розумна  й  красномовна
розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрiмаючого серед пущ та  борiв
тихого палацу, - все це вчинило добрий  вплив  на  душу  старого  суворого
кальвiнiста.
   Побалакавши  про  Павловську,  про  Любецьких,  про   Ки┐в,   Стеткевич
обернувся до Олесi i промовив:
   - А що, небого! Гiсть i подорожнiй - Божий чоловiк, як кажуть.  Час  би
нам нагодувати, напо┐ти гостя i дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря?
   - Певно, вже готова, бо я чую,  що  тiтка  Павлина  вже  вешта║ться  за
дверима та брязка║ тарiлками, - обiзвалася Олеся i вийшла з зали.
   - Я, пане Виговський, рано вечеряю, не  спiзнююся,  рано  лягаю  спати,
рано й встаю, бо я господар, та й  нашi  кальвiнськi  правила  життя  того
вимагають. Помiрнiсть, регулярнiсть у всьому,  гуманнiсть  до  всiх  -  це
правила гуманiстичного вiку.
   - Добрi правила! Про це нема чого й говорити. Менi тiльки й подоба║ться
в соцiнiан, що вони дуже люблять науку i  просвiту  i  намагаються  ширити
просвiнiсть i сiяти сiмено  науки  в  краю.  Це  дуже  свiтла  прикмета  в
соцiнiан.
   - Твоя правда, пане  генеральний  писарю!  Дверi  одчинились,  i  Олеся
заповiстила, що тiтка Павлина вже з пiвгодини жде ┐х з вечерею.
   - Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого  хлiба-солi!  -  просив
старий гостя, встаючи помаленьку з софи за помiччю обох довгих сухих  рук,
котрими вiн обперся позад себе об софу i неначе пiдводив свою суху, довгу,
нiби збудовану з одних довгих кiсток,  фiгуру.  Старий  Стеткевич  подибав
через залу як довгоногий журавель, розминаючи сво┐  старечi  цибатi  ноги.
Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пiшов слiдком за господарем.
   Столова кiмната була довгенька,  узька  й  тiсна,  як  були  тiснi  усi
кiмнати в старинному палацi. Стiл був  вже  накритий.  Стеткевич  попросив
гостя сiдати за стiл. Тiтка Павлина стояла кiнець стола, витрiщила очi  на
Виговського i пильно дивилась на  нього,  не  мигаючи  навiть  вiками,  як
дивляться на незнайомих гостей дiти. Олеся сiла за  стiл,  а  Павлина  все
стояла i навiть забулася, що ┐й треба сiдати за  вечерю,  ┐┐  дуже  вразив
новий гiсть.
   -  Тiтко  Павлино!  Сiдайте  та  вечеряйте,  бо  заячина  прохолоне,  -
обiзвалась Олеся до тiтки, котра аж кинулась од ┐┐ слiв.
   Стеткевич випив маленьку  чарку  горiлки  i  налив  здорову  чарку  для
Виговського.
   - Ти козак, то тобi й чарка козацька, а я соцiнiанин  i  люблю  мiру  у
всьому, - говорив Стеткевич.
   Виголодавшись i перепавшись в дорозi, Виговський ┐в за столом за двох i
справдi по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю  тiльки  один  невеличкий
кубок венгерського i все розпитував у Виговського  про  гетьмана  Богдана,
про його дальшi замiри й плани  на  Укра┐нi,  про  московських  во║вод  та
стрiльцiв, котрi на┐хали в бiльшi мiсця Укра┐ни. Виговський,  хапаючись  з
┐жею, насилу встигав йому одповiдати.
   - Тепер нi гетьман, нi  цар  вже  не  пустять  католикiв-дiдичiв  в  ┐х
ма║тностi, а це велика шкода, бо то були люди вже просвiченi,  не  те,  що
московськi бояри. Погане  дiло  вчинив  гетьман,  що  одiбрав  Укра┐ну  од
Польщi, - говорив Стеткевич спокiйним голосом, - гюгано, погано!
   - Але ж католики-дiдичi одняли од козакiв  вольностi,  не  зважаючи  на
свою  просвiту;  та  ще  треба  додати,  що  тi  пани  не  польського,   а
укра┐нського  роду,  тiльки  вони  сполячились,  покатоличились  i   стали
ворогами для Укра┐ни, для народу i для козакiв;  цi  обляшки  нашо┐  кровi
вчинили нам стiльки лиха, скiльки й правдивi польськi пани, ще й бiльше за
┐х, - сказав Виговський, висловлюючи не сво┐, а  бiльше  офiцiальнi  думки
того часу, думки гетьмана Богдана.
   - Так воно, так, але з плином часу все б те змiнилося, сталося б iнакше
i настали б лiпшi порядки i в Польщi, i на Укра┐нi, бо скрiзь в квропi все
йде до лiпшого, а не до гiршого становища, йде до гуманiзму.  Там  блиснув
свiт гуманiзму, i вiн освiтив би Польщу, а за нею й Укра┐ну. З Москви  цей
свiт не пiде, та там його й загасили б, якби вiн туди зайшов: туди його не
пустять, про це нема що й казати.
   - Коли вже так  сталося,  то  тепер  трудно  це  змiнити,  -  обiзвався
Виговський, вихиляючи кубок венгерського.
   -  Ваша  правда,  пане  генеральний  писарю!  На  все  Божа  воля...  Я
кальвiнiст i вiрую в незмiнне боже призначення i для усяких держав, i  для
поодиноких людей. Як судив Бог спокон вiкiв, так воно й буде.  Але  козаки
вчинили негарне дiло, недобре. Погано, погано!  Кальвiнiсти  мали  недавно
волю держатись сво║┐ вiри в Польщi, ми здiймали  темнi  пута  з  людського
розуму, ми любимо науки й просвiтнiсть, любимо ширити ┐х в суспiльствi.
   Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся  за
печеню з тетерi i заливав ┐┐ венгерським, переглядаючись з Олесею.
   - Козаки знищили на Укра┐нi шляхту, порiвняли усi верстви  суспiльства,
через що просвiчена православна шляхта, що зiсталась на  Укра┐нi,  iще  не
пристала до католицтва та соцiнiанства, спроститься. Ох, не люблю я за  це
гетьмана Богдана!  -  аж  зiтхнув  важко  старий  кальвiнiст  i  глянув  з
презирством на Виговського. - Погано!  Погано,  пане  генеральний  писарю!
Погано!
   "I цей спiва║ тi║┐ ж, що спiвав менi  князь  Любецький,  хоч  тихеньким
соцiнiанським голоском. Вони ворогують проти козакiв. Чи  вдасться  ж  мо║
дiло? Чи згодиться ж  то  старий  журавель  видати  за  мене  Олесю.  -  I
Виговський, вдоволивши свiй апетит, i собi задумався, схиливши  голову.  -
Горенько менi з такою Олесиною рiднею! Тепер i я  можу  промовити  за  цим
чорним дiдом: погано! погано!"
   Олесi, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й  з  сумною
приспiвкою: погано та й погано! Для не┐ тепер хотiлося, щоб усе  на  свiтi
було гарно,  ще  й  дуже  гарно.  Вона  не  могла  надивитися  на  пишного
Виговського,  убраного  в  ясно-малиновий  жупан,  чепурного,  з   чорними
кучерями, з пишними ясними очима, котрi аж сипали блиском,  як  Виговський
позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом,
вiк би дивилась i не надивилась на його. I блиск мужньо┐ краси, i козацька
смiливiсть, i високе становище Виговського - все чарувало молоду  дiвчину,
заперту в стародавньому палацi з чорним поважним  кальвiнiстом  та  старою
родичкою. Виговський неначе принiс з собою в задимлений палац саме  життя,
живе, веселе, чаруюче молоду душу.
   - Чого ви, пане Йване, так забарилися, не при┐здили до нас цiле лiто? -
не втерпiла Олеся i спитала Виговського.
   - Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через новi усякi  порядки,
котрi мусили неминуче настати од часу з'║днання Укра┐ни з  Москвою.  Та  я
мав i свою роботу:  скiнчив  Чигиринський  монастир,  котрий  я  давненько
заклав, i оце недавно вже його освятили.
   - То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свiй
кошт? - спитав Стеткевич, пiдвiвши голову i неначе прокинувшись од  важко┐
задуми.
   - Еге, шановний пане добродiю!  Поставив  новий  монастир  за  спасiння
сво║┐ душi i за ввесь свiй рiд, - обiзвався Виговський.
   - I це погано! Погано!
   "Ну, та й наважився цей  дiд  з  сво┐м:  погано  та  й  погано!  Неначе
накупився поганькати цiлий вечiр; що ми зробили, в  його  все  погано",  -
подумав Виговський, а Олеся глянула на його крадькома i осмiхнулась.
   - Чому ж погано? Я чоловiк богомiльний i хотiв зробити добре дiло та  й
пiддержати й змiцнити в народi  свою  давню  батькiвську  вiру,  -  сказав
Виговський.
   - Монастирi нiкому не потрiбнi  нi  вашi,  нi  католицькi.  Треба  бути
тiльки гуманним,  просвiтним  чоловiком,  гуманно  стосуватись  до  людей,
навiть до хлопiв. I я ж християнин, такий., як i  ви  усi.  Колись  я  був
замолоду чистим соцiнiанином, вiрив, що сутнi║ один  Бог  в  одному  лицi,
вiрив в одну найвищу сутноту, а на Христа вважав, як на  чоловiка,  котрий
викупив людський рiд од грiха не сво║ю кров'ю та смертю на хрестi, а сво┐м
моральним високим вченням. А тепер я став кальвiнiстом i признаю Христа за
Бога, але вважаю, що  не  людськi  добродiйнi  вчинки  спасають  людей,  а
споконвiчне Боже  призначення,,  споконвiчна  Божа  воля.  А  вчитель  наш
Кальвiн вчив,  що  монастирi  непотрiбнi,  коли  сутнi║  споконвiчне  Боже
призначення для кожно┐ людини:
   "I заходився ж плести якусь нiсенiтницю старий! Не дасть Виговському  й
слова промовити! Взяла б та й випхнула його з хати, а сама  говорила  б  з
козаком до бiлого свiта", - думала Олеся  i  прислухалась  до  Виговського
голосу, неначе вона слухала чудовi музичнi мелодi┐.
   - Погано, пане добродiю, погано! - говорив Стеткевич рiвним одностайним
голосом без гнiву, без вияву душевного порушення.
   "Та й пренудний же цей дерев'яний дiд! - подумав Виговський. -  Але  що
то вiн менi скаже завтра, як довiда║ться, чого я прибув до його господи?"
   Вечеря скiнчилась, усi сидiли за столом мовчки. Тiтка Павлина встала  i
навшпиньки, по-котячи, не пiшла, а неначе посунулась в дверi до пекарнi, а
потiм знов вернулась i сiла.
   - Ну, тепер час хоч би  й  спати!  -  промовив  Стеткевич.  -  Я,  пане
Виговський, рано лягаю, рано й  встаю.  А  ви,  Павлино  та  Олесю,  краще
зробите, як ляжете зараз спати. Не  засиджуйтесь  за  вишиванням.  А  коли
Павлина не доказала тобi,  Олесю,  життя  святого  Олексiя,  нехай  докаже
завтра. Свiтло тепер дороге, бо вiйни знищили пасiки. Вiск став дорогий.
   - То ви розважа║те себе вечорами оповiданнями  про  святих?  -  радiсно
спитав Виговський в Олесi.
   - То тiтка Павлина розказувала менi цього вечора за роботою про святого
Олексiя, чоловiка Божого,  -  обiзвалась  Олеся  i  спустила  очi  додолу.
Павливi теж стало нiяково i вона схилила голову.
   -- Це добре, що ви любите розважати себе благочестивими оповiданнями, -
промовив Виговський. - Я люблю смiливих паннiв, таких,  як  нашi  козачки,
люблю, щоб вони вмiли i верхи на конi ┐здити, i  стрiляти  з  рушницi,  бо
тепер часи неспокiйнi; вороги кругом нас:  треба  вмiти  всiм  ставати  до
оборони краю; але я люблю i паннiв богомiльних, котрих нiякi патери ║зу┐ти
не зведуть з пуття, не заманять до католицтва.
   Стеткевич встав з-за стола i не перехрестився до образiв. Павлина взяла
з стола свiчку, покликала слугу i  звелiла  йому  одвести  Виговського  на
спочинок в маленьку кiмнатку.
   - На добранiч, пане гостю! На добранiч, Павлино й Олесю! Не залежуйтесь
та завтра вставайте раненько, готуйте собi й гостевi снiдання, бо гiсть  в
домi - чоловiк Божий, - промовив Стеткевич, мов патер з кафедри, i подибав
через залу до сво║┐ опочивальнi.
   "Чу║ моя душа, що оце кальвiнське опудало не оддасть за мене  Олесi,  -
подумав Виговський, зоставшись сам в маленькiй, як  монастирська  келiйка,
кiмнатцi. - Хоч вiн кальвiнiст i проповiду║ любов та гуманiзм, але вiн пан
i тягне за панами та дуками; козакiв не любить, а  любить  Польщу.  Все  в
його погано, що сутнi║ на  Укра┐нi,  все  погано,  що  вчинив  гетьман  та
козаки. Щодо Олесi й мене, то вiн i  нам  втирить  сво║  "погано".  Iншого
слова для нас од його не буде. Але як тiльки Олеся не спротивиться,  я  ┐┐
викраду в цього чорного дiда i повiнчаюсь з нею в Ки║вi.  От  тодi,  дiду,
буде й тобi погано!"
   I Виговський впав  на  лiжко  i  пiсля  трусько┐  полiсько┐  дороги  по
соснових корiннях зараз заснув, як застрелений, мiцним i солодким сном.
   Другого дня Виговський трохи заспав пiсля важко┐ та далеко┐ дороги. Вже
сонце пiдбилося вгору, як вiн прокинувся i солодко потягнувся на лiжку  на
всю довжину свого високого зросту.
   "Викраду Олесю в цього дiда! Сьогоднi-таки викраду! Нехай сiда║ на коня
та й ┐де слiдком за мною! Старий кальвiнiст втiшить себе тим, що таке було
споконвiчне Боже призначення", - подумав Виговський i заспоко┐вся  на  цiй
думцi.
   Вмившись i причепурившись, Виговський через довгi сiнцi вийшов у двiр i
пiшов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворi стримiло три
журавлi коло криниць. Журавлi  скрипiли,  то  спускаючись  в  криницi,  то
пiднiмаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарнi,  напували  конi
та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тiк, обсаджений старими
осокорами, але коло здорово┐ клунi було мало  стiжкiв:  очевидячки,  що  й
некатолиць-ким панам було сутужно в господарствi в тi неспокiйнi часи.  На
току молотники молотили жито та сiмено. Коло току  вештались  та  порались
люди: возiльники звозили  ярину,  овес  та  просо.  Подавальники  подавали
вилами снопи  на  стiжки.  Снопи  неначе  летiли  з  возiв  на  стiжок,  i
кладiльники насилу встигали вкладати снопи в довгi верстви стiжка. На току
валялась розв'язь;  з  снопiв  витрушувався  бризками  натрус.  В  чистому
повiтрi розливався пахучий дух вiвсяно┐ соломи та жита. Одпочивши й  добре
виспавшись пiсля трусько┐ дороги, Виговський походжав по току,  по  садку,
вдихаючи здорове лiсове повiтря усiма персами. На усi оселi пахло живицею,
при║мним духом сосон, припечених сонцем. На всi боки, скiльки сягало  око,
зеленiли та синiли старi густi бори.
   - Чи за грошi молотите, чи послуха║те за панську землю, що пан да║  вам
пiд посiви? - спитав Виговський в чоловiкiв.
   - Та послуха║мо за землю, бо сво║┐ не ма║мо, - обiзвались молотники.
   "Цебто панщину роблять Стеткевичевi, - подумав Виговський. - От тепер i
я мiг би сказати чорному дiдовi: погано! погано! Правда та гуманiзм у його
тiльки в головi, а до дiла все те ще не дiйшло".
   Виговський увiйшов в залу свiжий, бадьористий,  з  веселими  думками  в
головi. Свiжi зеленi лiси та луги, свiже повiтря пiдсвiжили  його  душу  й
тiло. Дверi в кабiнет одхилились, i на порозi став Стеткевич,  рiвний,  як
стрiла, в усьому чорному.
   - Добридень вам, пане господарю! А я  оце  з  дороги  трохи  заспав,  -
промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича.
   - Доброго здоров'я, пане Виговський! Заспав i гiсть,  заспали  й  нашi.
Певно, в них снiдання не готове, а я вже хочу ┐сти. Прошу до мого кабiнету
та побалака║мо тим часом, поки наша Павлина увинеться з снiданням.
   Виговський вступив в тiсний кабiнет. Сонце сипнуло  косим  промiнням  в
дво║ вузеньких вiконець i  звеселило  тiсний,  з  простою,  навiть  убогою
обставою кабiнет, схожий на чернечу келiю. Коло однi║┐ стiни стояло просте
лiжко. Двi стiни були обставленi  полицями,  на  котрих  лежали  й  стояли
книжки усякого формату.
   - Оце мо║ кальвiнське добро! Поки усi спали,  я  вже  з  нудьги  чимало
прочитав з оцi║┐ книги, - промовив Стеткевич.  -  Ми  й  соцiнiани  любимо
книги, але бiльш за все любимо нашi  кальвiнськi  книги,  бо  в  ┐х  думки
свiтлiшi i не заплутують розуму в усякi догматичнi абстракцi┐, як  вашi  й
католицькi книги. Нашi книги яснi й зрозумiлi, як проста  й  ясна  людська
здорова голова. За Польщi нам вiльно було заводити i бiблiотеки, й  школи,
а тепер один Бог вiда║, що буде з нами. Погано, пане Виговський, погано!
   В той час в дверях кабiнету  з'явилась  Олеся,  в  ясно-блакитному,  як
весняне небо, лiтнику. Це убрання,  делiкатне  й  ясне,  незвичайно  гарно
приставало до ┐┐ русо┐ коси та бiлого лелiйного лиця. На ши┐ в не┐ лиснiло
дороге материне намисто з перлiв,  в  ушах  сяли  сережки  з  брильянтами.
Нiчого  не  було  на  нiй  колоритного,  але  делiкатнi  тони  убору  дуже
приставали до ┐┐ лелiйного бiлого лиця та русо┐ коси. Олеся була схожа  на
пишну майську мiсячну нiч з ┐┐ делiкатними тонами та сутiнками. Виговський
звеселив ┐┐ сво┐м при┐здом: в не┐ щоки посвiжiшали, вкрились рум'янцями. В
очах аж сяла радiсть.
   - Прошу до снiдання, бо вже сонце височенько пiдбилось вгору,  а  ми  з
тiткою, вибачай нам, дорогий дядьку, трохи заспали. Певно, пане Йване,  ти
вже голодний?
   - Спасибi вам! Поснiдаю з добрим апетитом, -  обiзвався  Виговський,  i
вони пiшли в столову кiмнату, де Павлина Рудницька ждала ┐х з снiданком.
   Пiсля снiдання Виговський вийшов  з  Стеткевичем  в  залу  i  приступив
просто до дiла, оповiстивши, що вiн свата║ його небогу  i  що  небога  вже
дала йому сво║ слово ще в Ки║вi.
   - Я вже перечув про тво║ сватання i через Павловську,  i  через  князiв
Любецьких. Я догадався, чого ти забився в таку далеч, в Мокрани. Але скажу
тобi, пане генеральний писарю, що з твого сватання нiчого не вийде. I я, i
моя рiдня, порадившись, постановили не видавати Олесi за тебе замiж.
   - Чому ж так, шановний пане добродiю? Я люблю  панну  Стеткевичiвну,  i
вона мене любить...
   - То що ж! Шляхтянка, та ще й високого роду, козаковi  не  пара.  Шукай
собi, пане Виговський, козачки, гарно┐, простенько┐, хазяйновито┐.  В  вас
простi  звича┐,  в  вас  простацька  обстава,  в  вас   вiйськове   мiсто,
неспокiйне, як вiйськовий табiр серед степу в  час  вiйни.  Не  хочемо  ми
видавати за тебе нашо┐ небоги. Вона iншого роду, звикла до iншо┐  обстави,
до iншого товариства. Погано, погано буде ┐й в вас.
   - Чого ж погано? Я чоловiк з достатком. Маю добрi  доходи.  Посланцi  з
усяких держав надаряють мене багатими  подарунками.  Обставу  панна  Олена
заведе в мене, яка ┐й буде до вподоби.
   - Нi, нi, нi! Погано, пане писарю! Погано для не┐ буде! Iншi люди, iнше
суспiльство, iншi звича┐,  iнше  в  вас  усе.  Вона  занудиться  в  вашому
Чигиринi.
   Слуга попросив Стеткевича вийти на двiр до економа, котрий  прийшов  до
його по дiлу. Старий Стеткевич вийшов з зали. В той час Олеся  вскочила  в
залу i почала розпитувати в Виговського, що одповiдав йому старий дядько.
   - Те, що й Любецькi: не видамо! Погано в вас буде для не┐, та  й  годi.
Зна║те що, Олесю! Як тiльки я ви┐ду конем з  двору,  ви  звелiть  осiдлати
собi коня та й ви┐жджайте з двору в гай нiби на прогуляння. Я вас  ждатиму
в гаю. Побiжимо на конях до Ки║ва та й повiнча║мось, бо  я  бачу,  що  уся
ваша значна рiдня йде проти мене. Ще мушу вам сказати от що.  Гетьман  вже
слабу║ й швидко помре; його син Юрiй ще молодий хлопець. Тим  часом,  поки
Юрiй скiнчить науку в Ки┐вськiй колегi┐, козаки виберуть мене за гетьмана.
Будете гетьманшею!
   - Я згодна! - промовила Олеся. - Сяду на коня, як тiльки дядько  засяде
за сво┐ соцiнiанськi книжки в кабiнетi, i дожену вас.  При┐демо  до  тiтки
Павловсько┐ та й повiнча║мось, - сказала Олеся, подаючи руку  Виговському.
- Нема чого вважати на мою рiдню, бо через не┐ я нiколи не пiду замiж.
   Виговський обняв i гаряче поцiлував Олесю. Олеся почервонiла, але на ┐┐
виду, в очах ясно виявилась смiливiсть i завзятiсть сливе козацька.
   - Я напевно знаю, що моя рiдня буде противитись нашому шлюбовi i нiколи
не згодиться на його. Я ви┐ду слiдком за вами, нiби на  прогуляння.  Нiхто
не зверне на мене уваги, бо я часто сама гуляю конем по гаях кругом  села,
- сказала Олеся.
   Виговський звелiв осiдлати  свого  коня  i  почав  прощатись  з  старим
кальвiнiстом.
   - Вибачай менi, шановний добродiю, що я  не  згоджуюсь  оддати  тобi  в
козацькi руки Олесю. Попроща║мось  i  розiйдемось  з  миром  i  ласкою,  -
промовив старий Стеткевич на прощаннi.
   Вийшла й Олеся, i ┐┐ тiтка Павлина  i  розпрощались  з  Виговським.  Як
добра господиня, Павлина винесла в торбинi гостевi на дорогу харчi: печену
тетерю, паляницю, пироги й мнишики i прив'язала торбину до сiдла.
   - Будете ┐хати нашими пущами день i не вглядите нi одного  села,  нiгде
не знайдете й шматка хлiба. Споживайте на здоров'я та й мене  згадуйте,  -
сказала Павлина, втираючи сльози.
   Олеся вже сказала тiтцi, що вона ви┐де з дому i наздожене  Виговського,
а потiм повiнча║ться з ним в Ки║вi.
   - Ото й добре зробиш! Якби я була так зробила, як мене хотiв мiй  жених
викрасти в батька, я була б ввесь вiк щаслива, - сказала Павлина. - Тiльки
буде менi жаль за тобою, Олесю! Тепер я  зостанусь  сама  з  старим  паном
Христофором, а вiй вже мене нiчим не розважить. Ох, горенько менi!
   Перегодя, як Виговський ви┐хав з двору, а  старий  Стеткевич  засiв  за
книжки, Олеся послала тiтку, щоб вона звелiла конюховi осiдлати  коня  для
по┐здки по гаях. Незабаром кiнь стояв в дворi осiдланий.  Олеся  впала  на
плече тiтцi Павлинi i заплакала. Павлина залилась слiзьми.
   Олеся перебiгла через сiнцi, скочила на коня i тихенько промовила:
   - Тiтко! Я й не тiкаю з дому; я просто ┐ду без дозволу дядька до Ки║ва,
до тiтки Павловсько┐. Прощайте! Прощайте!
   Олеся помаленьку ви┐хала з двору, поволi об'┐хала тiк, а як тiльки вона
в'┐хала в гай мiж рiдкi дуби, тодi торкнула коня острогами.  Гарячий  кiнь
полетiв, нiби стрiла, тiльки дуби замигали в очах в Олесi. Вона оглянулась
i кинула очима на зчорнiлий старий палац, що миготiв мiж дубами та липами,
вглядiла високi виводи, тонкi криничанi журавлi, i ┐┐ взяв за серце  жаль.
пй не шкода було  суворого  дядька,  котрий  обрид  ┐й  сво║ю  мораллю  та
вчiнням; ┐й було жаль за тiткою Павлиною, доброю, веселою, красномовною та
говорючою, котра розважала ┐┐  зимнi-  ми  вечорами  оповiданнями  то  про
святих, то про нiмецьких рицарiв. Олеся згадала, що тiтка  зосталась  нiби
сиротою, i важко зiтхнула.
   "Прощай, старе батькiвське гнiздо! Чи доведеться  менi  ще  побувати  в
тобi? А може, я не переступлю через тво┐ пороги й довiку? Тепер на Укра┐нi
життя крутиться i клекотить, як вода в чортори┐. Може, й мене вхопить  той
вихор i закрутить мене й мою долю", - думала Олеся, летячи на  комi  томiж
соснами, ┐┐ брала нетерплячка  як  можна  швидше  наздогнати  Виговського.
Чогось ┐й здавалось, що вона його не дожене, не знайде  в  густих  гаях  i
вернеться в старий палац.
   Але швидко мiж зеленою лiщиною заманячiв  кунтуш,  заблищали  на  сонцi
золотi  позументи.  З-за  кущiв  виглядала  кiнська  голова   з   гострими
настороченими вухами;  мiж  зеленим  листом  зачервонiв  вершок  козацько┐
шапки. Виговський вглядiв Олесю i вискочив з-за лiщини.
   - Тепер нехай нас Бог напутить в  дорогу  на  наше  щастя!  -  промовив
Виговський i поскакав конем поруч з Олесею.
   - Але зна║ш що, коханий пане  Йване?  Мiй  дядько  не  такий  тихий  та
спокiйний, як тобi зда║ться. В йому часами пробурку║ться давня  вiдвага  й
завзятiсть укра┐нського шляхтича. Як тiльки вiн розшолопа║, де  я  дiлась,
вiн посадить на  коней  з  десять  хлопiв  i  випустить  оцю  вовчу  зграю
навздогiнцi за  нами.  Нам  треба  збочити  з  простого  шляху  i  братись
манiвцями та об'┐здками, - промовила Олеся.
   - Отже ж, твоя й правда, кохана Олесю. Ти тут зна║ш усi шляхи й стежки.
Веди мене, правуй мною, а я буду скакати слiдком за тобою.
   Олеся збочила на вузький лiсовий шляшок, неначе прорубаний через молодi
рiвнi сосни. Гарячий дух сосни й живицi, здоровий i бадьорячий,  вдарив  з
сосново┐ алейки, як з натоплено┐  печi,  аж  забивав  дух.  Олеся  скакала
попереду. Виговський летiв слiдком за нею.
   Довго вони ┐хали цим  лiсовим  шляшком,  неначе  тунелем,  i  незабаром
ви┐хали на чималу в'┐жджену дорогу. Довго вони ┐хали цi║ю дорогою,  i  вже
сонце звернуло з пiвдня, як вони прибились до чималого хутора серед  лiсу.
В хуторi жила сама за себе ходачкова шляхта.
   - А що, кохана Олесю? Чи не розбила тебе дорога? Чи не важко тобi  буде
вандрувати на конi в далеку дорогу?
   - Буде важко, бо я не козак. Я вже почуваю себе втомленою i розбитою, -
обiзвалась з сiдла Олеся.
   - Я так i думав. Пошукаю я в цьому присiлку якого шляхтича, котрий  ма║
коненята. Наймемо пiдводу, коли можна буде, припряжемо  сво┐  конi  i  так
до┐демо до Ки║ва, - сказав Виговський i побiг конем до хутора.
   Олеся скочила з коня i лягла  на  травi  пiд  дубом,  держачи  коня  за
поводи. Кiнь щипав низьку траву i  прихкав,  обертаючи  голову  до  Олесi.
Олеся встала, прив'язала коня до молодого граба i знов  лягла  пiд  дубом,
поклавши голову на обрубок колодки, що валявся на травi.  Олеся  втомилась
од незвичайно┐ для не┐ далеко┐ промашки верхом на конi.  Вона  простяглася
на ввесь свiй зрiст, потяглася разiв зо два i  лежала  нерушно,  дивлячись
вгору на розкiшне старе гiлля столiтнього дуба. Молода панна почувала,  як
помаленьку розливався по ┐┐ нервах спокiй. Ще нiколи на сво║му  вiку  вона
не почувала себе такою радiсною, навiть щасливою. пй  здавалось,  що  вона
серед зеленого гаю та борiв стала вольною, як повiтря, що усi  перетичини,
усi намагання значно┐ рiднi далеко десь зостались позад не┐, що  вони  вже
щезли навiк i вже нiхто не буде чiплятись до  не┐  з  сво║ю  порадою,  вже
нiхто не насмiлиться розлучити ┐┐  з  милим.  Вона  пiдвела  очi  вгору  i
задивилась на повирiзуваний в зубцi дубовий лист, на клаптики синього,  як
бiрюза, неба, що блищало помiж темно-зеленим листом. Глянула вона на  луг,
i зелений луг неначе засмiявся до не┐. п┐ тiшила i сиза  далечiнь  густого
бору, i старi дуплинястi корчакуватi сосни, що росли осторонь  на  зелених
луках  i,  неначе  калiки,  повипинали  покрученi  на  всi   боки   товстi
червонуватi гiлки.
   "Який гарний Божий свiт! Як легко,  як  весело  менi  на  душi!  Я  тут
вольна, як пташка в лiсi", - подумала Олеся, потягаючись на травi.
   Виговський вертався уличкою хутора з двома шляхтичами, ввесь блискучий,
чудово убраний, облитий свiтом гарячого  сонця,  серед  зеленого  гаю,  як
давнiй рицар,  про  котрого  тiтка  Павлина  часто  оповiдала  ┐й  зимнiми
вечорами. Олеся здалеку милувалась його рiвним станом, рiвною фiгурою,  i,
як вiн наблизився до не┐, вона задивилась на його яснi блискучi очi.
   "Якi розумнi в його очi! Ой, правду вiн  каже,  що  буде  гетьманом  на
Укра┐нi. Його очi говорять менi це. Буду я гетьманшею!"
   I гордовита, i честолюбна душа Олесина нiби заграла од радостi й щастя.
Для не┐ нiби в одну мить десь  зник  зелений  гай,  зникла  сиза  далечiнь
борiв, зникла уся поезiя лiсу. В думках ┐┐  мрiло,  як  пишне  ся║во  того
ясного дня, гетьманство, слава, повага, блиск високого  становища,  котрий
затiнить i князiв Любецьких, i князiв Соломирецьких,  неприхильних  до  ┐┐
милого.
   - От я i пiдводу знайшов! - промовив Виговський, сiдаючи на травi  коло
Олесi. - А вже б час нам i попо┐сти. Спасибi тiтцi, що прив'язала менi  до
сiдла торбу з харчами.
   I Виговський звелiв козаковi одв'язати i принести ту торбу. Вiн  вийняв
печену тетерю, паляницю й сiль, покраяв усе на шматочки. Олеся  розстелила
хусточку i поскладала харч на хусточку. Шляхтич поставив на  травi  глечик
молока й два кухлики. I здорова, молода Олеся пообiдала з таким смаком,  з
яким вона нiколи не обiдала в палацi свого батька.
   Попо┐вши всмак, Виговський велiв шляхтичевi лагодитись  в  дорогу.  Вiз
був простий, труський. Шляхтич поклав у вiз два кулi,  а  на  кулi  наклав
соломи i переплiв ┐х зверху  ликами.  Виговський  припрiг  свого  коня,  а
Олесиного привязав до воза ззаду. Шляхтич сiв за погонича, i вiз покотився
швидко по втертiй лiсовiй дорозi до Ки║ва.
   Знов повився полiський бакаюватий шлях через яри та луки,  через  густi
сосновi лiси. Сонце стало на вечiрньому прузi, як вони  в'┐хали  в  чимале
село Микитяни. В кiнцi села стояв пусткою  палац  якогось  дiдича;  дiдич,
очевидячки, був католик i мусив покинути  свою  ма║тнiсть.  В  палацi  всi
вiкна були повибиванi, всi дверi повиламуванi, все добро рознесене.  Олеся
глянула на той палац, на те спустошення i ┐й стало важко на душi.
   Не встигли вони в'┐хати в село, як од корчми рушили до ┐х воза чоловiки
i спинили конi, вхопивши за гнуздечки.
   - А чого вам од нас треба, люди добрi? - спитав Виговський.
   - А того треба, що вам не слiд сюди вертатись! - обiзвався понуро  один
чоловiк.
   Селяни, вглядiвши вiз,  на  котрому  ┐хали  пани,  почали  сходитись  i
поставали кругом воза. Декотрi чоловiки вибiгли з дрючками.  Олеся  мовчки
поглядала на ту громаду, i в не┐ в душi похололо.
   - Отже ж, це яхнянський дiдич! пй-богу вiн! Це вiн верта║ться з  Польщi
в сво║ село, - обiзвався один чоловiк.
   - Та я не яхнянський дiдич! Я козак, я з козацько┐ старшини! -  крикнув
сердито Виговський. - Поганяй далi, вiзниче!
   - Ба, не поганяй-бо! Далi,  пане,  не  по┐деш,  а  назад  то,  може,  й
вернешся, коли ще про тебе не довiдаються яхняни, тво┐ давнi  панщаннi,  -
промовив один чоловiк.
   - Це давнiй яхнянський дiдич, а то його жiнка! А коли не вiн,  то  його
брат, бо дуже скинувся на його, - промовив один дiд. - Не пускаймо його  в
Яхни! пдь собi, пане, назад до Польщi, коли тобi шкода сво║┐ голови.
   - Що це вам прийшло на думку, що я яхнянський дiдич? Дивiться, на  менi
козацький жупан, козацька шапка! Чого це ви до мене причепилися?
   - А чи то ж велика труднацiя  надягти  на  себе  козацький  убiр  та  й
проскочити в Яхни? Бог тебе зна║! Повертай назад!  Гетьман  Богдан  погано
вчинив, що умовився з королем повертати католицьких панiв  в  ма║тностi  i
запрягати людей до панщини, - гомонiв старий дiд.
   - Та тепер вже не польський король пану║ на Укра┐нi, а московський цар,
бо гетьман i козаки присягли на пiдданство царевi, а цар вже не  дозволить
вертатись католицьким панам в ┐х села та палаци на  Укра┐нi,  -  обiзвався
Виговський.
   - А Бог його святий зна║i Ми про це нiчого не чули, нiчого не зна║мо, а
тiльки зна║мо про те, що польськi пани повертаються з  Польщi  i  неволять
людей, силують робити панщину, - промовив дiд.
   - Та бреше вiн, оцей пан! Це вiн хоче вибрехатись! Це той,  коли  чули,
люди добрi, що, було,  за  сво┐ми  панщанними  людьми  ходить  на  полi  з
рушницею та неслухняних пiдстрелю║ кулями, ┐й же богу, вiн! Дрючками його!
дрючками! Не ймiть йому вiри! - гукав один здоровий чолов'яга, очевидячки,
завзятий ворог панiв. - Повертай назад, вражий сину, з  сво║ю  панi║ю,  бо
тут тобi буде й кiнець! Бач, яких баских коней веде з Варшави!  А  скiльки
начiпляв на себе зодота!
   I чолов'яга замахнувся на Виговського товстим дрючком. Олеся сидiла  нi
жива нi мертза. Вона стала жовта, як вiск,
   - Оце яка напасть трапилась менi в дорозi! Мене жде в Чигиринi гетьман,
а тут тобi на!.. Люди добрi, везiть мене до священика! Священик вам скаже,
що я за людина, - сказав Виговський.
   - То й повезiм! - обiзвався один дiд, очевидячки, здатливий i не  лихий
чоловiк.
   Шляхтич погнав конi до двору  священика,  за  возом  рушила  громада  з
дрючками. На щастя Виговського, батюшка й справдi вгадав, що Виговський  з
козацько┐  старшини.  Виговський  сказав  йому,  хто  вiн  такий.  Батюшка
вернувся в хату, накинув ║пiтрахиль, взяв в руки хрест, вийшов  з  хати  i
стрiв Виговського як значну особу,  на  порозi  хати.  Громада  поздiймала
шапки. Виговський i Олеся поцiлували хреста i батюшку в руку.
   -  Еге,  високоповажний  генеральний  писарю,  нашi   хлопи,   нетямущi
полiщуки, вважали тебе за католика дiдича  i  стрiли  тебе  як  ворога?  -
промовив батюшка.
   - Так, це правда, панотче! Трохи не  почастували  отими  дреколiями,  а
менi не пойняли вiри, що я козак. Запевнiть ┐х, панотче, що ви бачили мене
не раз в Ки║вi, бо й ви менi щось на примiтi, - сказав Виговський.
   - Прошу ж до мо║┐ хати! - прохав батюшка. Олеся так i шугнула в  дверi,
неначе спасаючись од нагло┐ смертi;  за  нею  слiдком  вступив  в  сiни  i
Виговський. Вона вбiгла в свiтлицю i, сливе непритомна, не сiла,  а  впала
на стiлець. Батюшка оповiстив громадi, хто був при┐жджий  козак.  Громада,
похиливши голови, рушила з двору.
   Переночувавши в тiснiй простiй хатi сiльського  панотця,  Виговський  з
Олесею до┐хали потiм без пригод до Ки║ва i за┐хали до двору тiтки  Якилини
Павловсько┐. Павловська вибiгла в двiр i зараз догадалась  про  все.  Вона
була рада цьому випадковi, як сво║му щастю.
   - Еге, це ви  вдвох  ви┐хали  з  Мокран?  Я  вгадую,  що  не  Христофор
Стеткевич пустив вас самохiть з дому: ви самi пустили себе. Еге? -  питала
Якилина Павловська, осмiхаючись.
   - Та еге ж! - обiзвався Виговський, обтрушуючи солому з свого  дорогого
кунтуша та з Олесино┐ одежi. - Мусила Олеся саму себе  пустити  до  Ки║ва,
коли iншi не пускали.
   - Прошу ж до господи! Повечеряйте та й одпочивайте, бо  ви,  мабуть,  i
здорожились, i од голоду та втоми перепались, - говорила Якилина.
   Добре  одпочивши,  Виговський  пiшов  ночувати  до   старого   квстафiя
Виговського i зараз таки  пiсля  снiданку  побiг  конем  на  Подiл  годити
вiнчання в одного панотця. Вiн ви┐хав з двору, а  до  Якилини  Павловсько┐
зараз нагодилась княгиня Любецька, ще й привела з собою свою родичку, панi
Суходольську, вже зовсiм покатоличену i сполячену. Недаремно Олеся думала,
що нiхто в Ки║вi  й  не  догаду║ться  про  ┐┐  при┐зд  до  Ки║ва  вкупi  з
Виговським. В той час, як вони ┐хали улицею, ┐х углядiв  дворецький  князя
Любецького; вглядiв вiн i Олесю, котра сидiла на возi поплiч з Виговським.
Як добрий навиглядач, ще й до того цiкавий, вiн пiшов до княгинi Любецько┐
i  розказав  ┐й  про  цей  випадок,  зовсiм  незвичайний.  Княгиня   зараз
догадалась про все i другого дня  раненько  побiгла  до  Павловсько┐,  щоб
одбити од Виговського Олесю.
   Олеся, поснiдавши, сiла на канапi, нiби сховавшись  в  куточку  канапи,
пiдобгала ноги, оперлась на качалку-подушку i  одпочивала.  Вона  почувала
себе стомленою й розбитою пiсля довго┐ трусько┐ дороги, зблiдла на виду, а
очi виявляли велику втому i збурення душi несподiваними подiями тих днiв.
   Любецька i Суходольська вбiгли в свiтлицю  i  почали  зорити  очима  по
закутках. Вони вглядiли Олесю в куточку здорово┐, неначе ясла, софи.
   Для Олесi цей раннiй вiзит був такий непри║мний, що вона аж  скривилась
i трохи не заплакала. Вона трохи була вже задрiмала; ┐й так було гарно  та
спокiйно в тишi, в закуточку широко┐ софи. Золотi мрi┐  ро║м  лiтали  нiби
перед ┐┐ очима, як бджоли на сонцi в пасiцi. Вона  все  думала  про  свого
коханого, уявляла собi його вид, його очi, тiшилась мрiями про сво║ будуще
високе становище гетьманшi, першо┐ особи на Укра┐нi пiсля гетьмана.
   - О! А ти, Олесю, в Ки║вi? - крикнула Любецька.
   - О! Ти тут! Не в Мокранах? А де ж пан Христофор Стеткевич?  Ти  з  ним
прибула сюди чи з тiткою Павлиною? - гукнула на всi кiмнати  голосна  панi
Суходольська.
   - Я, цьоцю,  прибула  до  Ки║ва  з  Iваном  Остаповичем  Виговським,  -
обiзвалась Олеся, привiтавшись до родичок  i  знов  вгнiздившись  в  куток
софи.
   - А то чого так? - спитала Любецька.
   - А це що за диво? Панна Олеся прибула з козаком вдвох: ┐хали два днi й
одну нiч через нетрi та пущi, через бори... Це диво та й  годi!  -  гукала
Суходольська.
   - I дива тут нема нiякого. Мене дядько не пускав, а менi хотiлось ┐хати
до Ки║ва. Не ┐хати ж менi самiй в такi небезпечнi  часи.  Трапився  добрий
чоловiк i довiз мене, спасибi йому, до Ки║ва, в доброму здоров'┐,  -  тихо
говорила Олеся.
   - Щось тут ║! Щось та ║! Це,  Олесю,  неспроста  ти  пустилась  в  таку
вандрiвку з Виговським та ще й без дозволу опiкуна, - говорила Любецька.
   - Ба, спроста, моя дорога цьоцю. При┐хала до Ки║ва в гостi та й годi, -
говорила Олеся.
   - Скажи по правдi, моя дорога Олесю! Еге, ти  зробила  оту  промашку  з
Мокран з тим козаком, щоб вийти за його замiж? Еге, ти втiкла  з  дому?  -
спитала Любецька.
   - Ба, я не втiкла, крягине! Я серед ясного дня звелiла  осiдлати  свого
коня та й по┐хала з Виговським до Ки║ва. От i все! - промовила Олеся.
   - Але ж ти оце прибула до Ки║ва, щоб повiнчатись  з  Виговським,  нi  в
кого не питаючись? - спитала панi Суходольська.
   - Я ще й сама напевно не знаю, чи буду я  з  Виговським  шлюб  брати  в
Ки║вi, чи й нi, - говорила з досадою Олеся, одникуючи од щирого признання.
   - О, я напевно знаю, що будеш брати шлюб! - гукнула  стара  й  криклива
Суходольська. - Чого б тобi й ┐хати з Виговським вдвох в таку далечiнь?
   - Що ти собi задумала, серце Олесю?  Чи  козак  же  до  пари  тобi?  Ти
шляхтянка з дiдiв, з прадiдiв; ти з роду сенаторського й княжого, а вiн...
Хто вiн? Простий ходачковський шляхтич з  села  Вигова  на  Волинi,  тепер
козак, хоч i служить за якогось там  писаря  при  гетьманi,  -  репетувала
стара шляхтянка.
   - Вiн, тiтко, займа║ високий уряд при гетьмановi,  ма║  великi  доходи;
вiн  чоловiк  з  достатками,  бо  оце  недавно   поставив   сво┐м   коштом
Чигиринський монастир, - тихо говорила Олеся.
   - То шо з того! - репетувала княгиня Любецька. - Тебе  вiн  завезе  мiж
козакiв та козачок. Вони тебе вберуть в сво┐  хлопськi  стародавнi  убори:
вберуть тебе в плахту та червону запаску. Тепер ти зовсiм панна, нiби щира
варшавянка, а там ти станеш мужичкою, зовсiм  спростишся.  Ох,  горе  менi
тяжке!
   - Як не схочу, то мене  нiхто  нiгде  не  вбере  в  плахту  та  червону
запаску. Я таки й не думаю в не┐ вбиратись, Коли я при┐ду  в  Чигирин,  то
при┐ду з блиском i честю, як природжена шляхтянка, як новосвiтська панi, i
такою там i зiстанусь, - гордо обiзвалась Олеся.
   - Ой Боже  мiй!  Горенько  тим  нещасним  сиротам!  Нiхто  за  ними  не
догляда║, нiхто ┐х не вихову║ гаразд. Ростуть на волi, як  сосни  в  бору.
Ти, серце Олесю, сирота, не ма║ш матерi; ти б послухала нас, бо ми бажа║мо
тобi добра й щастя. Ти ще  молода;  знайдеться  тобi  жених  мiж  значними
шляхтичами укра┐нськими, а може, й польськими, - говорила  Суходольська  й
трохи вже не проливала слiз.
   - Хоч я й сирота, але не без розуму, i в кожному становищi покажу  себе
i новосвiтською особою, i  шляхтянкою,  прихильною  не  до  Москви,  а  до
Польщi. Я сама  собi  дам  ради,  коли  то  ще  вийду  за  козака-шляхтича
Виговського, - тихо й спокiйно говорила Олеся.
   - Ну то й давай собi ради сама! - крикнула Любецька вже спересердя.
   - То й давай сама собi ради, коли нас не хочеш  слухати!  -  репетувала
вже сердито Суходольська.  -  Бог  з  тобою,  коли  цура║шся  свого  роду,
цура║шся княгинi, котра стала тобi за рiдну матiр. Ходiм, сестро, додому!
   - Ходiмо, сестро! Покiрливе телятко двi  матки  ссе,  а  непокiрливе  i
одно┐ не хоче.
   "Ой, коли б цi матерi швидше виходили з хати!  Ой,  обридли  вони  менi
сво║ю порадою та криком!" -думала Олеся мовчки.
   - Ходiм, сестро! Роби, Олесю, як зна║ш, але потiм на нас не нарiкай,  а
нарiкай тiльки на саму себе, -  сказала  Любецька  i  вийшла  з  свiтлицi,
навiть не попрощавшись з Олесею.
   - Ходiм! Ат! Будемо тiльки  надаремно  гаяти  час!  Ходiм!  -  крикнула
Суходольська i вийшла, так само не прощаючись з Олесею.
   "Слава тобi, Сотворителю! Хоч крику та усяко┐ поради не буду  чути",  -
подумала Олеся.
   Увiйшла тiтка Якилина i глянула на Олесю. Олеся сидiла сердита й блiда.
   - Пiшли? - спитала Якилина.
   - Хвалить Бога, пiшли. Трохи не луснули з досади, - сказала Олеся.
   - Пiшли порадницi, а  наш  порадник  щось  загаявся.  Одначе  незабаром
прилетiв на конi Виговський i сказав, що  вже  згодив  вiнчання  в  одного
священика. Ввечерi Виговський i  Олеся  пiшли  до  Софiйського  собору  на
утреню  й  висповiдались,  а  другого  дня  на  Подолi  запричастились   i
повiнчались. Щасливi й веселi вони  вертались  на  обiд  до  прихильно┐  й
добро┐ тiтки Якилини Павловсько┐. Якилина таки була рада, неначе вона сама
повiнчалась  з  Iваном  Виговським.  I  нiхто  в  свiтi  не  спочував   до
Виговського та Олесi в ┐х щастi так щиро, як тiтка Якилина.  Вона  завсiди
була рада й вдоволена, коли  ┐й  доводилось  спарувати  хлопця  з  молодою
панною.
   Тиждень прожив Iван Остапович Виговський в Якилини  Павловсько┐,  як  у
раю, i не мiг натiшитись сво║ю Олесею. Вiн неначе помолодшав,  повеселiшав
i одпочивав душею i пiсля важко┐ вандрiвки в Мокрани, i пiсля  тяганини  з
Олесиною рiднею, одпочивав i од важко┐ канцелярсько┐  служби  при  старому
вередливому гетьманi. Але на Олесi  усей  той  пережиток  турбот  окошився
нервовою хворобою, котро┐ не мiг навiть вгамувати сво║ю ласкою та коханням
ввiчливий Виговський. I  причеплива  уперта  рiдня,  i  довга  тяганина  з
сватанням,  i  несподiванi  втьоки  з  дому  од  старого   Стеткевича,   i
несподiване, нiби крадене, вiнчання  проти  волi  усi║┐  рiднi  -  все  це
окошилось на делiкатнiй i випещенiй Олесi нервовою слабiстю.
   Тим часом з Чигирина до Ки║ва при┐хав  Данило  Виговський  i  переказав
Iвановi Остаповичу, щоб вiн  зараз  ┐хав  до  Чигирина,  бо  всяких  справ
набралось багато, i гетьман Богдан вже  почав  гримати  на  Виговського  i
навiть сердитись за його дляння з сво┐м шлюбом в Ки║вi. Виговський доручив
догляд за Олесею тiтцi Якилинi та старому Остаповi Виговському, а сам,  як
можна швидше, поспiшив до Чигирина.
   Тим  часом  Олесина  слабiсть  затяглася.  Вона  то  одужувала,   трохи
поправлялась, то знов занедужувала. Виговський часто навiдувався до Олесi,
пробував по тижню й по два в домi тiтки Якилини, але боявся перевозити  ┐┐
до Чигирина, бо вже  зайшла  негода,  почались  холоди.  Олеся  не  любила
козакiв, з неохотою  збиралася  ┐хати  до  Чигирина  i,  очевидячки,  сама
длялась з ви┐здом.
   - Нехай вже моя Олеся перезиму║ в  вас,  шановна  тiтко,  а  влiтку  ми
перевеземо ┐┐ по теплi та при теплiй сухiй  годинi,  щоб  ┐й  наш  Чигирин
здався кращим, - говорив Виговський до тiтки.
   - То й нехай  так  буде.  Вона  в  мене,  як  у  рiдно┐  матерi.  Я  ┐┐
доглядатиму, як свою дитину. А не дай, Господи, вона зимою  застудиться  в
дорозi в тих степах та на тих степових вiтрах! Що тодi станеться з нею?  -
говорила тiтка Якилина.
   Тим часом настала весна, холодна та непогожа. Вже й Великдень минув,  а
холоди все не минали,  неначе  наважились  шкодити  Виговському  й  Олесi.
Настало лiто. Олеся породила сина Юрiя.
   - Знов притичина менi з Олесею! Вже й козацька старшина смi║ться, що  я
ховаю десь в Ки║вi свою жiнку-шляхтянку i боюсь показувати  ┐┐  козакам  в
Чигиринi, щоб вона не одбила  ┐┐  од  мене,  -  говорив  Виговський  тiтцi
Якилинi.

   IV
   Як тiльки  гетьман  Богдан  Хмельницький  оддав  Укра┐ну  в  пiдданство
московському царевi, цар Олексiй оповiстив Польщi вiйну. Богдан  тiльки  й
бажав того: в його давно була думка одняти од Польщi ще Волинь за  Горинню
та Галичину,  прилучити  цей  край  до  Укра┐ни  i  зiбрати  докупи  ввесь
укра┐нський  народ.  Богдан  ще  перед  тим,  як  мав  вiддати  Укра┐ну  в
пiдданство московському  царевi,  приговорив  собi  спiльника,  шведського
короля Карла Густава. Вiн  посилав  листи  до  Карла  Густава  через  двох
шведiв, польських офiцерiв,  взятих  в  полон  в  дрижипольськiй  битвi  з
поляками, i намовляв його  постановити  спiлку  з  козаками,  щоб  воювати
Польщу. Шведський король послав до Богдана свого посла генерала Вiльгельма
Карлуса з подарунками та грамотою. Богдан постановив умову з королем вкупi
воюватись з поляками i не ставити миру з ними без  обопiльно┐  згоди.  Вiн
переслав через Карлуса грамоту й подарунки: тро║ турецьких коней з багатою
збру║ю, три янчарки, три буйволячi роги i три козацькi кунтушi з вишневого
оксамиту, обкладенi перлами та золотом.
   Московське  вiйсько  1654  року  вступило  в  Бiлу  Русь.  За  вiйськом
незабаром прибув сам цар. Богдан послав на  пiдмогу  царевi  три  козацькi
полки пiд приводом нiжинського полковника  Василя  Золотаренка  з  правами
наказного гетьмана. Московськi во║води забирали одне мiсто  за  другим  на
пiвнiчнiй Бiлiй Русi,  завоювали  Дорогобуж,  Бiлий,  Невель,  Мстиславль,
Рославль, Оршу, Шклов.  Золотаренко  завоював  в  Могилiвщинi  та  Мiнщинi
Рiчицю, Гомель. В серпнi московське й  козацьке  вiйсько  розбило  вiйсько
литовського польського гетьмана Радзивiла. Москалi й козаки пiшли загонами
по Бiлiй Русi. Цар вступив в Смоленськ. Полоцьк i Вiтебськ  самi  оддалися
царевi. Чернiгiвський полковник Подобайло взяв заново  Гомель,  Пропойськ,
Новий Бихiв. Цар взяв Смоленськ i все посовувався далi на Литву до Вiльна.
   Саме в той час Карл Густав вступив в Польщу. Познань  i  Велика  Польща
мусила присягти на пiдданство  шведському  королевi.  Короля  Яна-Казимiра
пани не любили. Варшава здалась шведам  i  присягла  королевi  без  битви.
Шведи забирали одне мiсто за другим, взяли Ченстохiв i заграбували  скарби
в монастирi. Польськi пани боялись, що король однiме  од  ┐х  вольностi  й
права, кидали короля i приставали до  шведiв.  Вони  поставали  зрадниками
Польщi i королевi.
   В той час,  як  Польщу  забирала  Москва  й  шведи,  Богдан  вступив  з
козацьким вiйськом в Галичину вкупi з московським  вiйськом  пiд  приводом
Бутурлiна. В Богдана  була  думка  забрати  пiвденнi  польськi  провiнцi┐,
заселенi  укра┐нським  народом,  i  довести  до  кiнця  визволення  усього
укра┐нського народу од Польщi. Карпатськi русини, гуцули пiднялись i пiшли
загонами по Галичинi, били й грабували польських панiв.  Богдан  пiдступив
пiд Львiв i обложив його звiдусiль. Мiста й твердинi в Галичинi  здавались
однi за другими або гинули  в  боротьбi.  Козаки  взяли  твердиню  Гродек.
Богдан взяв великий викуп з Львова, а Бутурлiн  з  москалями  та  козаками
взяли Люблiн, спалили й вигубили усiх жидiв.
   Вiйна тяглася вже другий рiк. Польща неначе вже  гинула.  Пани-зрадники
опам'ятались. Побачивши, що Польща гине, вони почали думати та гадати,  як
би спасти рiдний  край  од  загину.  Шведи  грабували  Польщу,  зруйнували
Ченстохiвський монастир, забрали  церковнi  скарби.  Шведський  король  не
поважав польських республiканських порядкiв i говорив панам, що його шабля
покаже закони для побито┐ Польщi. Пани покидали  Карла  i  знов  присягали
Яновi-Казимiровi  на  вiрнiсть.  Чарнецький   розбив   шведське   вiйсько.
Ян-Казимiр, Чарнецький та Любомирський розiслали заклик до народу. Варшаву
одняли од шведiв. Шведський король оступився в Пруссiю. Пани почали думати
та гадати, як би спасти Польщу, бо московський цар  вже  забрав  усю  Бiлу
Русь i взяв Вiльно.
   Одiбравши од шведiв Варшаву та Великопольщу, поляки постановили йти  на
мир з козаками та й московським царем. Ян-Казимiр послав разом  послiв  до
царя i в Чигирин до Богдана Хмельницького, щоб помиритись з козаками  i  з
Москвою.
   Ляндскоройський при┐хав в Чигирин, просив гетьмана помиритись з Польщею
i дати помiч полякам проти шведiв.
   - Невже ви дума║те, що ми такi дурнi, що будемо проливати нашу кров  за
вас,  коли  пани  й  досi  вважають  нас  за  сво┐х  пiдданих?  -   сказав
Хмельницький. - Оповiстiть нас вольними од вас,  незалежними  вiд  Польщi.
Нехай зна║ Польща, що ми не пiдемо нi на яку  приятельську  умову  з  нею,
доки вона не одкажеться вiд усi║┐ Русi. Як пани признають нас  незалежним,
вольним од Польщi народом, тодi ми житимемо з вами, як приятелi й  сусiди,
а не як пiдданi й невольники.
   I справдi вже минав другий рiк од того часу,  як  Укра┐на  присягла  на
пiдданство московському царевi, а поляки й до того часу ще  не  одмежували
границь Укра┐ни од Польщi i вважали Укра┐ну як польський край.
   Ляндскоронський вернувся в Варшаву нi з чим. Зате ж  польськi  посли  в
Москвi спромоглись вговорити царя на мир. Вони обiцяли,  що  пiсля  смертi
свого короля пани виберуть царя Олексiя за польського короля, i Москва,  й
Польща стануть одним потужним царством. В Москвi боялись, що шведи стануть
небезпечнi для само┐ Москви,  а  патрiарх  Никон  дав  раду  помиритись  з
Польщею i почати вiйну з шведами, щоб одiбрати од ┐х Ливонiю i давнi  кра┐
Великого Новгорода.
   Цар послав сво┐х комiсарiв в Вiльно, щоб  постановита  мир  з  Польщею.
Богдан, довiдавшись про це, послав в Вiльну i сво┐х  посланцiв,  щоб  вони
встоювали за права Укра┐ни. Але московськi комiсари не пустили ┐х в  намет
на раду i самi постановили мир з Польщею в сентябрi 1656  року.  По  цьому
трактатовi Польща була повинна пiсля смертi Яна-Казимiра обiбрати собi  за
короля царя Олексiя Михайловича, а цар обiцяв воювати  з  шведами,  сво┐ми
переднiшими спiльниками, i обороняти од ┐х Польщу, нiби вже сво║  царство.
Богданових посланцiв  не  пустили  на  раду  в  намет  i  сказали  ┐м,  що
Хмельницький та козаки - пiдданi, а через те вони не смiють подавати голос
там,  де  про  ┐х  долю  говорять  посланцi  монархiв.  Козацькi  посланцi
вернулись в Чигирин до гетьмана.
   Тим часом на  Укра┐нi  пiшла  чутка,  що  цар  обiцяв  польським  панам
припинити козакiв, заборонити козакам воювати  з  Польщею  як  з  царською
державою, що  вiн  знов  оддасть  Укра┐ну  Польщi,  а  гетьмановi  звелить
виставити козацьке вiйсько проти шведiв  для  оборони  Польщi  од  шведiв.
Богдан стривожився. Цар та московськi  бояри  повели  полiтику  з  Польщею
наперекiр усiм Богдановим замiрам та планам.
   В Чигирин прибiг один московський гонець з листом.  Виговський  сердито
вирвав в його з рук листа. Гiнця не допустили до гетьмана.
   Уся Укра┐на була  стривожена  чуткою  про  Вiденський  трактат.  Скрiзь
загомонiли, що цар присилу║ козакiв йти на  помiч  Польщi,  сво║му  лютому
вороговi, i спасати ┐┐ од  шведiв.  Говорили,  що  цар  може  знов  оддати
Укра┐ну Польщi.
   Вернулись Богдановi посланцi  з  Вiльна  в  Чигирин.  Вони  вступили  в
Богданову свiтлицю. Посходилась козацька старшина. Прийшов  i  Виговський.
Придибав i його старий батько Остап, котрий прибув до сина  в  гостг.  Всi
ждали  певних  звiсток,  що  таке  постановили  царськi  бояри  в  Вiльнi,
помирившись з Польщею. Усi були смутнi. Усiм було важко на  серцi.  Богдан
вийшов до  свiтлицi,  стривожений,  з  неспокiйними  очима.  В  його  руки
трусились, а очi аж  горiли.  Iван  Виговський  стояв,  похиливши  голову.
Темнi, яснi очi неначе пригасли, неначе ┐х повила iмла. В очах в  старшини
свiтилась i тривога, й журба.
   Посланцi впали в ноги гетьмановi й обнiмали його колiна. Очi в ┐х  були
заплаканi.
   - Ясновельможний гетьмане! Пропало вiйсько Запорозьке! загине  Укра┐на!
Нема нам помочi нi од кого.  Ми  навiть  не  зна║мо  докладно,  яку  умову
поставили уповносиленi вiд царя московськi бояри  з  ляськими  комiсарами.
Царськi посланцi не пустили нас i в посольський намет. Навiть не допускали
нас близько до намету, неначе собак до Божо┐ церкви. А ляхи сказали нам по
щирiй совiстi, що вони постановили таку  умову  з  царем,  щоб  Укра┐на  з
Запорозьким вiйськом знов була пiд Польщею... А як  вiйсько  Запорозьке  з
усi║ю Укра┐ною не буде покорятись ляхам, то цар буде помагати ляхам  сво┐м
вiйськом i битиме вiйсько Запорозьке. Загинемо ми! загине Укра┐на!
   Посланцi заплакали, обнiмаючи гетьмановi колiна.
   - Колись ми бились з самою  Польщею,  тепер  нам  доведеться  битись  з
Польщею i Москвою. Пропащi ми навiки! Не наша сила  встояти  проти  ┐х,  -
говорили крiзь сльози посланцi.
   Хмарний, сумний осiннiй день заглядав в  просторну  Богданову  свiтлицю
через невеличкi вiкна i неначе  збiльшував  смуток,  розлитий  на  смутних
обличчях старшини. Iван Виговський  стояв,  неначе  громом  прибитий.  Двi
сльози покотились з темних очей.
   Один Богдан не похилив голови. Вiн спахнув, пiдвiв сиву голову. Уста  й
нiздрi задрижали. Старi руки затрусились. Вiн крикнув,  неначе  в  гарячiй
битвi з панами. Злiсть i гнiв на московську полiтику душили його.
   - Московськi бояри подурiли й показились! В ┐х нема не то однi║┐ клепки
в головi, а десятьох клепок! Москва не варта доброго слова. Нема й не буде
нам пiдмоги вiд Москви. Укра┐на була як чайка в степу, що вивела дiток при
дорозi. Я мусив вiддати Укра┐ну царевi, бо не було  де  дiтись.  А  Москва
дурна, хоче нас занапастити й занапастить! Присягаюсь  i  божусь,  що  нас
хотять занапастити! Нас зневажають! Ой Боже наш праведний!
   Дехто з старшини почав плакати.
   - Не плачте, не журiться, дiти! Треба оступитись од Москви. Коли Москва
вчинила таке з нами, то треба оступитись  од  царя.  Пiдемо  тудою,  кудою
звелить нам йти найвищий владика. Будемо i  пiд  бусурменським  царем,  не
тiльки пiд християнським. Московськi бояри грубi, дурнi й темнi.  Ляхи  ┐х
дурять. Нiколи не станемо до помочi нашому споконвiчному вороговi  Польщi!
Нiколи не пiдемо бити шведа, нашого щирого спiльника. Пани не одмежували й
досi границь Укра┐ни, не вважають на нас, як  на  вольних,  незалежних  од
Польщi, а Москва знов хоче вiддати нас панам на поталу. Невже  ми  повиннi
стати до помочi нашим ворогам проти  наших  друзiв?  Пани  дурять  Москву!
Нiколи вони не оберуть собi за короля московського царя.
   Богдан ще довго лютував, лаявся, кричав та проклинав  Москву.  Розбитий
завсiднiми вiйнами та клопотами, завсiднiм, без перерви, тривожним  життям
в походах та битвах, Богдан не мiг  здержати  себе,  не  мiг  вгамуватись.
Страх за будучину Укра┐ни, за усе сво║ дiло, що вiн провадив за  усе  сво║
життя, помилка московського царя, легкодумнiсть i дурiсть московських бояр
збурили Богданову душу, як буря море, до самого дна.
   А Виговський стояв i не промовив i слова. Вiн неначе крiзь сон  чув  ту
лайку та крики Богдановi, як крiзь сон людина чу║ завивання бурi в лiсi. А
його серце болiло й нило. Тихий на вдачу  й  помiркований,  звиклий  та┐ти
сво┐ щирi думки й вчиняти Богданову волю, Виговський i тепер не  виявив  i
словом свого  збудження  проти  Москви,  свого  гнiву;  але  в  думцi  вiн
згоджувався з гетьманом. А тим часом в його серцi аж клекотiла обида.  Вiн
вгадував, що  Укра┐нi  не  сподiватись  добра  од  Москви,  що  Москва  не
додержить Переяславсько┐ умови i нiколи не держатиме, що  вона  вчинить  з
Укра┐ною, що схоче, як  покаже  ┐┐  потреба,  ┐┐  iнтереси,  а  не  вигоди
Укра┐ни.
   Виговський стояв, похиливши голову. Як крiзь сон долiтали до його  вуха
крики й лайка гетьманова. А в його головi йшла дума  за  думою  тихо-тихо,
одна смутна, друга невесела. В його болiло серце так само, як i в Богдана,
але болiло тихо, без гуку, без крику, без  слiв,  як  тлi║  жар  в  сухому
деревi перед пожежею.
   "Що то станеться тепер з Укра┐ною? Де ┐й дiтись? До кого приставати?  В
кого запомоги шукати? Скiльки вже пролито козацько┐ кровi!  А  скiльки  ще
доведеться ┐┐ пролити!" - снувались думки  в  його  головi,  доки  гетьман
вгамувався.
   Гетьман  зараз  оповiстив,  щоб  на  днях  зiбралась   рада.   Старшина
розпрощалась з гетьманом i вийшла з свiтлицi, неначе громом  приголомшена.
Вийшов слiдком за нею й Виговський з сво┐м старим  батьком  Остапом.  Вони
вертались  додому  мовчки  i  слова  не  промовили,  ┐х  наздогнав  Данило
Виговський.  Вони  ввiйшли  в  свiтлицю  Виговеького  такi  сумнi,  неначе
вертались з кладовища, поховавши дорогу, близьку людину.
   Вже був час пiзнiх  обiдiв.  Виговський  звелiв  подавати  обiд.  Слуги
накрили стiл i подали обiд. Вйговськi сiли за стiл. Але ┐м не пилось i  не
┐лось. Страва сто-яла на столi й  холонула.  Налитi  чарки  стояли  повнi.
Смутний сiрий свiт хмарного осiннього дня ледве свiтив в маленькi  вiконця
тiсно┐ свiтлицi i неначе додавав смутку засмученим Виговським.
   - Отака-то наша доля, тату! - заговорив Iван Виговський.
   - Я нiчого доброго для Укра┐ни i не сиодiвався од Москви.  Не  люблю  я
Москви й нiколи не любив ┐┐, - тихо промовив старий Остап.
   -  Московськi  бояри  темнi,  непросвiченi,  ще  й  до  того  гордi  та
чваньковитi. Вони згорда поглядають на нас i на  ляхiв,  високо  несуться,
неслись би аж до неба, якби можна було, - говорив  Iван  Виговський.  -  В
нас, мовляв, в Москвi, тiльки чиста православна вiра, а ви, укра┐нцi,  вже
полатинщенi, схизматики, бо в вас, бач, хрестять через обливання... бо  ви
набрались ляського, католицького духу од Польщi. Москва -  третiй  Рим,  а
четвертого вже й не буде. Це тiльки й чу║ш од ┐х. Не ждати  нам  добра  од
Москви!
   - Я давно нарiкав на гетьмана, що вiн прийняв московське  пiдданство  i
тепер нарiкаю, - обiзвався Давило Виговський.
   - I недурно ти нарiка║ш, - сказав Iван Виговський.  -  Ще  нi  сiло  нi
впало, а Москва вже ладна оступитись од нас, як тiльки  пани  покадили  ┐й
пiд нiс облесливими пахощами. А поляки ж ще й не одвели нам границi. Ще  ж
ми не визволили од Польщi нi Галичини, нi Волинi  за  Горинню.  Ми  ще  не
зiбрались докупи, не змiцнились гаразд, а Москва вже ладна  знов  покорити
нас пiд ноги полякам. Що станеться з нами? Хто вгада║, яка доля нас жде?
   I Виговський зiтхнув важко-важко,  неначе  перед  його  очима  клали  в
домовину його милу, любу Олесю або його рiдну матiр.
   - Аж тепер на старостi лiт гетьман дiйшов до розуму! Розiбрав i  втямив
добре, чим тхне Москва, - сказав старий Остап Виговський.
   - Розiбрав i втямив, це правда, але заплутався мiж двома  царствами,  -
сказав Iван Виговський. - I один Бог вiда║, як ми  виплута║мось  на  волю.
Москва оце одразу показала сво┐  норови.  Наших  козацьких  послiв  поляки
приймали  й  вiтали,  як  i  послiв  заграничних,  цiсарських,  нiмецьких,
венгерських. пх приймали з честю й  пошаною,  давали  ┐м  харчi,  кватири,
давали дорогi подарунки, оксамитовi кунтушi, фалендишi голландськi й усякi
дорогi сукна. А московськi бояри не пустили ┐х навiть близько  до  намету,
нiби якусь непотрiб.
   - Це недобрий знак, - обiзвався Данило Виговський. -  Коли  Москва  вже
тепер, тiльки що прийнявши Укра┐ну в пiдданство, проганя║ наших  посланцiв
i не шану║ ┐х, що ж буде потiм, як Москва забере нас в руки та  насадовить
свого вiйська отут, в нас дома, по наших мiстах?
   Увiйшов слуга, старий козак, i принiс другу потраву.  Але  ще  й  перша
стояла непочата,  i  чарки  стояли  повнi.  Слуга  з  дива  витрiщив  очi.
Виговськi тодi тiльки опам'ятались i схаменулись, випили по чарцi i почали
┐сти страву. Але ┐жа не йшла ┐м на думку. Старий козак поприймав  з  стола
сливе повнi миски й полумиски i тiльки з дива поглядав скоса то на писаря,
то на його старого батька.
   "Чи це вони послабли, чи з ними трапилась якась непри║мна притичина", -
подумав старий козак, виносячи тiльки почату страву.
   А Виговськi ще довго сидiли за столом, довго балакали, пили  венгерське
вино, але й вино не розвеселило ┐х. Важка дума каменем налягла на ┐х душу.
   Данило попрощався i пiшов додому.  Старий  Остап  пiшов  одпочивати  до
сво║┐ кiмнатки. Iван Виговський усе сидiв край  вiконечка  i  поглядав  на
хмарне небо, на густi хмари, котрi неначе бiгли понад лiсом, понад  горою,
доганяли одна одну, котячись, неначе чорний дим, густими довгими валами.
   "Чи не так вже котилось горе по  Укра┐нi  за  усi  Богдановi  часи,  як
котяться по небi валами отi чорнi хмари? Битви за битвами, рiки  кровi  за
рiками  лились  по  всiй  Укра┐нi,  одна  другу   доганяла,   одна   другу
випереджала. Не  встигла  одна  рiчка  зсякнути  й  висохнути,  десь  знов
пiднiмалась друга кривава рiчка i сповнялась  червоною  козацькою  кров'ю.
Тепер Польща вихилиталась до дна, до  корiння.  Пани  спаскуднiли.  Польща
пада║, i при такiм упадi Польщi Укра┐на встояла б i мала б силу одбиватись
i вдержувати сво┐ права. Москва росте, набира║ться сили. Бояри не  страшнi
тепер царевi: це  потомки  давнiх  двiрських  шутiв  та  скоморохiв  Iвана
Страшного. Це не польська вольнолюбна шляхта, а холопи  царевi,  i  будуть
чинити його волю, i прислужуватись навiть через мiру, i годити царевi,  як
годить нiкчемний холоп. Кляне гетьман Москву, кляну ┐┐ й я ще бiльше з  ┐┐
нiкчемними, наглими холопами-боярами".
   Надворi сутенiло, смеркало. В свiтлицi неначе впали тiнi на бiлi стiни,
стали  тiнi  в  кутку  на  дорогих  в  золотих  шатах  образах,  обвiшаних
вишиваними рушниками. Стало ще сумнiше на душi в  Виговського.  Його  думи
полетiли в давнину, лiтали понад полями, де були битви  за  волю  Укра┐ни.
Смутна згадка за  згадкою  летiла  швидко,  як  чорнi  хмари  на  небi.  I
несподiвано Виговський згадав Корсун,  i  Пилявцi,  i  Берестечко,  згадав
Ки┐в. I от вiн неначе бачить невеличкий домок, а  в  тому  домковi  неначе
вглядiв Олесю... I в одну мить в  його  свiтлицi  неначе  блиснув  промiнь
ясного сонця, неначе  звiдкiльсь  повiяло  теплом.  Свiтлиця  одразу  нiби
повеселiшала, нiби ожила. Олеся нiби стояла перед ним, як жива. Вiн неначе
бачив ┐┐ тихi очi. I йому здалось, що серед свiтлицi зацвiла  якась  пишна
квiтка серед зеленого листу,  ясно-червона,  пахуча.  Вiн  неначе  почував
пахощi од тi║┐ квiтки, що пiшли по усiй свiтлицi  i  сповнили  його  душу.
Йому стало весело  на  серцi.  Якiсь  надi┐  на  щастя  заворушились  десь
глибоко-глибоко в душi. Вiн неначе  набирався  сили.  Одна  при║мна  думка
викликала другу i розганяла смуток.  I  одразу  вiн  пригадав,  що  Богдан
розлютувався на Москву, хоче одняти Укра┐ну од Москви.
   "Не все пропало! Не загинемо до кiнця! Богдан винесе на сво┐х  подужних
плечах i цю напасть. Вiн аж тепер став на  добру  путь.  Москва  остогидла
йому, як i менi. Вiн одiрве Укра┐ну од  Москви.  Не  все  пропало!  Ще  не
вмерла козацька мати!"
   I ясний, милий Олесин образ нiби злився докупи з  тим  ся║вом  щастя  i
надi┐ на лiпшу долю Укра┐ни, на ┐┐ волю. Виговський повеселiшав,  встав  з
стiльця i почав походжати по свiтлицi. Надiя додала йому  сили,  розiгнала
смуток.
   "Не все загинуло, не все пропало! Польща тепер хистка, як тонка кладка.
Пани проваляться на сво┐й  кладцi,  а  ми  визволимо  Галичину  й  Волинь,
зберемо ввесь наш укра┐нський народ докупи, i тодi пристанемо  до  хистко┐
Польщi i матимемо силу й снагу вдержати самостiйнiсть при слабкiй  Польщi.
Богдан уже зверта║ з сво║┐ полюблено┐ стежки. Вiн тепер мусить йти  тудою,
кудою я бажаю. А я йому допоможу сво║ю радою... На  Укра┐нi  розвидню║ться
аж тепер! От-от зася║ сонце волi i самостiйностi! к надiя!  Ще  не  вмерла
козацька мати!"
   I не буйним вiтром вирвались його палкi почування, як вони виривались у
Богдана. Виговський, тихий на вдачу та помiркований, тiльки швидше заходив
по свiтлицi i все розгладжував долонею сво║ високе бiле чоло,  повне  дум,
та гадок, та надiй на лiпшу долю Укра┐ни.
   Другого таки дня Богдан  скликав  козацьку  старшину  на  раду.  Богдан
вийшов з сво║┐ кiмнати блiдий, стривожений, сердитий, аж лютий. Вiн i досi
не мiг заспоко┐тись,  лаявся,  сердився  i  проклинав  Москву.  Виговський
бачив, що гетьман  вже  старий  та  недужий,  може  спересердя  та  зопалу
нашкодити Укра┐нi в справi з Москвою, почав заспокоювати гетьмана,  благав
його пiдождати трохи та гаразд розвiдати  про  це  дiло,  обнiмав  колiна,
доказував,  що  це  неможлива  рiч,  щоб   цар   оддав   Укра┐ну   ворогам
благочестиво┐ вiри й поганцям на поталу.
   - Коли ми, не розвiдавши гаразд про це дiло, зопалу пiймемо вiри в таку
чутку про Москву i оступимось од царя,  то  про  нас  пiде  слава  як  про
зрадникiв i кривоприсяжникiв. Треба пiдождати i розвiдати гаразд. Може, це
тiльки така чутка пiшла по Укра┐нi, а чуткам не все можна  йняти  вiри,  -
вговорював i заспокоював писар гетьмана.
   Богдан вгамувався. Рада постановила ждати з Москви звiстки од царя, але
не посилати козацьких полкiв на помiч полякам проти шведiв.
   - Я шведського короля нiколи не зраджу. Вiн наш  вiрний  спiльник.  Нам
треба добивати панiв, знесилювати  ┐х,  а  не  помагати  ┐м,  доки  ми  не
однiмемо од Польщi Галичини та Волинi, доки вони не  згодяться  одмежувати
Укра┐ну од Польщi границями, - говорив Богдан старшинi.
   А тим часом вiн послав в Москву до царя лист.  В  сво║му  листi  Богдан
писав, що польськi пани нiколи  в  свiтi  не  додержать  свого  слова,  не
сповнять Вiденського трактату, не виберуть царя собi за  короля,  що  вони
обдурюють царя, бо вже послали послiв до римського цiсаря i  просять  його
брата собi за короля. В  кiнець  усього  Богдан  благав  царя  не  вертати
Укра┐ни Польщi, як сво┐й  будущiй  державi,  не  давати  на  поталу  ляхам
православно┐ вiри.
   Москва була глуха на цю  пораду  гетьмана  та  на  його  прохання.  Цар
постановив трактат з панами без козакiв  i  навiть  не  дав  вiдповiдi  на
Богданiв лист.
   А час йшов. Ляхи намовляли кримську орду напасти на Укра┐ну, пiдмовляли
й  цiсаря.  Тодi  Богдан,  не  питаючись  в  царя,  завiв   переговори   з
трансiльванським князем Ракочi║м. З початку 1657 року Укра┐на  постановила
умову з Швецi║ю та Трансiльванi║ю  роздiлити  Польщу  мiж  собою.  Ракочiй
вступив з вiйськом в Польщу. Богдан послав йому до помочi козацькi  полки.
Чутка про це дiйшла в Москву вже тодi, як Ракочiй  йшов  на  Варшаву.  Цар
Олексiй Михайлович послав до гетьмана в Чигирин свого  окольничого  Федора
Бутурлiна та дяка Василя Михайлова з докорами гетьмановi за ту спiлку.
   Московськi посли ви┐хали з Москви весною,  а  прибули  до  Чигирина  аж
лiтом, третього iюня, вже тодi, коли Богдан слабував,  коли  вже  наступав
кiнець його життя.
   Богдан знав, що Бутурлiн ┐де з докорами од царя; вiн не мав думки зусiм
розiйтись з царем i  послав  стрiчати  боярина  з  пошаною.  Миргородський
полковник Грицько Лiсницький ви┐хав назустрiч послам за десять верстов  од
Чигирина. За п'ять верстов од Чигирина стрiтили послiв гетьманiв син Юрiй,
генеральний писар Iван Виговський та вiйськовий осавул Ковалевський.  Юрiй
иросив послiв вибачити, що сам гетьман не ви┐хав ┐м назустрiч, бо нездужа║
i лежить на лiжку.
   Другого дня прибув до послiв Ковалевський i привiз на подарунок ┐м  два
багато осiдланi конi.
   - Добродiй наш гетьман звелiв вам ┐хати до його, - сказав Ковалевський.
   Посли при┐хали в гетьманський двiр. В сiнях стрiв ┐х Iван Виговський.
   - Не майте за зле, - сказав генеральний писар, вiтаючись з  послами,  -
гетьман лежить недужий i не мiг нiяким побитом стрiнути вас.
   Послiв допустили до гетьмана. Гетьман лежав слабий на лiжку. Його  лице
вже осунулось, щоки позападали,  нiс  загострився.  Голова  вже  посивiла.
Гетьман спав з тiла так, iцо його нiби половини не стало. Вже було  знать,
що над ним лiта║ подих смертi. Смерть, очевидячки, вже стояла  в  його  за
плечима або заглядала в дверi. Тiльки гострi очi горiли, як огонь, i в  ┐х
свiтилось давн║ завзяття. Свiтився й гнiв на  московських  бояр  за  зраду
Укра┐нi й за нехтування ┐┐ iнтересами, дорогими для гетьмана.
   Бутурлiн,  здоровий  та  огрядний,  вступив  в  свiтлицю  i  поклонився
гетьмановi. Високий комiр синього кафтана, обшитий важким золотом,  високо
стримiв кругом ши┐, неначе клепки дiжi, поцяцькованi  парчею  та  золотими
взорцями. З того комiра, неначе з курена, висунулась i  нахилилась  товста
голова з повними червоними щоками, з  русявою  довгою  бородою,  з  сiрими
круглими очима та повними ситими  рожевими  устами.  Од  важко┐  духоти  в
важкому убраннi, обшитому золотом, Бутурлiн розпарився як у лазнi. З  чола
лився пiт i стiкав по ситих щоках. Йому було важко й досадно i од  духоти,
i од злостi на гетьмана.  Бутурлiн  та  Михайлов  в  довгополих  кафтанах,
облямованих парчею, з довгими бородами були схожi на московських  поважних
протопопiв i сво┐м убранням, i бородами, i поважними фiгурами  та  рухами.
Бутурлiн тричi перехрестився  до  образiв,  тричi  поклонився  гетьмановi.
Позад посла стояв дяк Василiй Михайлов, нижчий за боярина, але ще  товщий,
неначе вгодований. Вiн хрестився до  образiв,  кланявся  та  аж  сопiв  од
духоти в важкому довгому суконному офiцiальному убраннi.
   Бутурлiн спитав, по-давньому звичаю, про здоров'я в  гетьмана.  Гетьман
спитав про здоров'я царя та царицi,  та  ┐х  дiтей.  Посли  зараз  роздали
царське жалування по списовi для  гетьмана,  генерального  писаря  та  для
полковникiв. Роздавши жалування, Бутурлiн сказав:
   - Наказано нам говорити з тобою, гетьмане, про державнi справи, а тобi,
гетьмане, наказано вислухати за тi державнi справи.
   - Не можна  менi  теперечки  слухати  про  державнi  справи,  -  сказав
гетьман. - Я нездужаю,  i  дуже  нездужаю;  нехай  вiйськовий  писар  Iван
Виговський вислуха║ про великi справи його царського велнчества.
   - Ми присланi по указу великого  государя  до  тебе,  гетьмане,  i  нам
загадано говорити з тобою, а не з якимсь писарем, - обiзвався Бутурлiн.
   Виговський гордо зирнув на боярина.  Слова  боярськi  кольнули  його  в
самiсiньке серце. "I я ж такий боярин на Укра┐нi як i ти,  а  може,  ще  й
кращий за тебе, бо я державний канцлер", - подумав  Виговський  i  спустив
очi: нехтування московське вразило його дуже непри║мно.
   - Я нiяк не можу при сво┐й  хворобi  говорити  про  державнi  справи  i
давати одповiдь, - сказав гетьман, - та про що б ви не говорили те не буде
вта║но вiд писаря.
   - Не годиться тобi,  гетьмане,  одмовлятися  нiякими  причинами:  треба
слухати указ i загад великого государя  без  жодно┐  суперечки,  -  сказав
боярин.
   - Указу й загаду царського я повинен  слухати,  але  од  хворостi  менi
говорити не можна. Дасть Бог, подужчаю, тодi дам знати.
   "Ну та й причепилась оця  московська  причепа,  неначе  шевська  смола!
Чiпля║ться до слабого чоловiка: хоч вмирай, а його вислухай!  Це  правдива
московська пеня. Польськi посланцi не чiплялись до нас так нагло й грубо",
- думав Виговський i тiльки крутив свого довгого лиснючого вуса.
   Надутi й сердитi московськi посли вийшли в велику свiтлицю i хотiли вже
йти з двору. Гетьман послав Виговського  просити  ┐х  зостатись  на  обiд.
Посли вернулись в кiмнату до гетьмана i гордо сказали:
   - По милостi царського величества для нас  обiди  наготовленi  в  нашiй
господi: ми будемо ┐сти в себе.
   - Усi посли царськi по милостi царського величества в мо║му домi ┐ли  i
за довговiчнiсть государеву пили. Вчинiть i ви так само.  А  коли  так  не
зробите, то  менi  буде  здаватись,  нiбито  буде  неласка  до  мене  його
царського величества, - сказав гетьман.
   Посли згодились зостатись на  обiд.  Столи  накрили  коло  гетьманового
лiжка. До гостей вийшла гетьманова третя жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв,
та Богданова старша дочка Катерина, що була замужем за Данилом Виговським.
Обидвi були убранi в дорогi оксамитовi вишневi кунтушi та в  бiлi  шовковi
намiтки, наверченi на золотi парчевi  очiпки.  Вони  попросили  послiв  за
стiл. Гетьман попросив на обiд Iвана Виговського та осавула Ковалевського.
Перехрестившись та прочитавши молитву, усi посiдали за столи.  За  столами
при обiдi нiхто не говорив. Усi сидiли мовчки, усi  були  задуманi.  Посли
були сердитi, аж понадувались. Виговський поглядав на бояр скоса i  тiльки
крутив сво┐ довгi  чорнi  вуси.  Гетьманша  й  Катерина  не  насмiлювались
говорити з чужими послами. Веселiй та говорючiй Катеринi страх як хотiлось
побалакати з чужоземцями, розпитати, як живуть  в  ┐х  теремах  московськi
бояринi, якi в ┐х звича┐, яка поведенцiя  в  убраннях.  Але  вона  боялась
батька, щоб часом чимсь не прохопитись i не сказати чого зайвого,  такого,
чого не дозволя║ етикет. Обiд був невеселий, вже геть-то поважний,  навiть
сумний, схожий на обiд на  панахидах.  В  очах  в  усiх  свiтилась  обида,
невдоволення, заздрiвання. Вряди-годи недужий гетьман обзивався словом  до
Бутурлiна, та гетьманша тихо давала слугам якийсь там загад, а  нетерпляча
Катерина сливе на саме вухо шепотiла мачусi сво┐ уваги i все поправляла на
ши┐ разки намиста з дрiбних червiнцiв.
   На половинi обiду гетьман пiдвiвся, звелiв  слугам  пiддержувати  себе,
взяв срiбний кубок з  венгерським  i  промовив  бажання  здоров'я  царевi,
царицi, царiвнам, ласкавому  заступниковi  Укра┐ни  патрiарховi  Никоновi,
боярам, думським людям i христолюбному вiйськовi, щоб Господь покорив  пiд
ноги царевi не тiльки ║ретикiв, але й самого  поганина  бусурмана  султана
турецького.
   Випивши кубок, гетьман впав знесилений на постiль i вже того дня бiльше
не вставав з лiжка. Усi хапком до┐дали обiд  i  швиденько  розпрощались  з
недужим гетьманом.
   Другого дня царськi посланцi знов намагались, щоб гетьман прийняв ┐х  i
вислухав. Виговський одмагався, що гетьман слабу║, не може  ┐х  вислухати.
Посли стояли на сво║му i говорили, що вони присланi не на довгий  час,  що
┐м треба хапатись додому. Двiчi ходив  генеральний  писар  до  гетьмана  i
двiчi приносив послам ту саму одповiдь, що гетьман не може нi слухати,  нi
одповiдати, i прийме послiв, як тiльки трохи одужа║ й подужча║.
   Але московськi посли таки при┐хали в гетьманський  двiр  непроханi,  ┐х
привiтав Iван Виговський i запросив до свiтлицi. Посли почали вивiдувати в
Виговського, навiщо гетьман ма║ стосунки  з  шведами  та  трансiльванським
князем Ракочi║м.
   Виговський глянув на образ Спасителя, перехрестився i сказав:
   - Божусь i присягаюсь, що в гетьмановi i в усьому Запорозькому  вiйську
нема нiяко┐ неправди i зради царевi. Але як  пiшли  чутки,  що  нiби  цар,
ставши  польським  королем,  оддасть  Укра┐ну  Польщi,  як  поляки  почали
посилати сво┐х послiв до султана та до кримського хана,  щоб  намовити  ┐х
напасти на Укра┐ну, то гетьман почав шукати собi помагачiв та  спiльникiв,
щоб бути з ними в приятельствi. Усе це гетьман зробив не для зради царевi,
а на честь i хвалу великого государя.
   - Дивно нам, що гетьман вступа║ в спiл з царевими ворогами без наказу й
дозволу царського, - сказали посли.
   Виговський почав одмагатись, вговорювати i  заспокоювати  послiв.  Його
красномовна промова лилась, як вода весною в бистрих потоках. Вiн  говорив
швидко,  й  плавко,  й  розумно,  виправдуючи  гетьмана.  I  посли   трохи
заспоко┐лись.
   Але через чотири днi гетьман поздоровшав i звелiв Виговському покликати
до себе послiв.
   Посли вступили в здорову свiтлицю.  Гетьман  сидiв  на  канапi,  худий,
змарнiлий та блiдий. Вiн так спав з тiла, що  оксамитовий  вишневий  жупан
став широкий i бгався на його худому тiлi широкими  складками.  Здавалось,
нiби   на   канапi   сидiла   тiнь   колишнього    огрядного,    здорового
велетня-гетьмана.
   Гетьман попросив послiв сiсти на почесному мiсцi на  канапках  в  кутку
пiд образами. Виговський сiв оддалiк на стiльцi. Бутурлiн почав говорити з
докором в голосi:
   - Обiцялись ви, присягаючи на пiдданство царевi, в святiй Божiй  церквi
по непорочнiй Христовiй ║вангельськiй  заповiдi  перед  святою  квангелi║ю
служити i бути в пiдданствi у  великого  государя  на  усiй  його  волi  й
неслуханнi, а по теперiшнiх ваших замiрах ваше спочування переноситься  од
його царського величества на Ракочiя. Тепер ми чу║мо, що ти вже вступив  в
спiл з шведським королем Карлом Густавом та з Ракочi║м i послав полковника
Антона Жданова з Запорозьким вiйськом  на  помiч  Ракочiю,  щоб  руйнувати
мiста й села Корони Польсько┐, забувши страх Божий i  свою  присягу.  Тодi
було б слiд допомагати царевi, щоб вiн  мiг  стати  польським  королем  та
великим князем литовським, а не брататись з такими ║ретиками,  кальвiнами.
Це тобi од Бога грiх, а од нас сором!
   Слова московського посла розсердили гетьмана. Вiн  спахнув  i  промовив
одкрито й з запалом:
   - Од шведського короля я нiколи не оступлюсь. В нас давне  приятельство
i згода од того часу, як ми ще не були в пiдданствi в царя. Шведи  -  люди
щирi й правдивi, не те, що ляхи; вони додержують свого слова. А цар вчинив
з нами свою немилiсть: помирився з поляками  i  хоче  оддати  нас  в  руки
полякам. Нам треба не миритись з поляками i не помагати ┐м вiйськом  проти
шведiв, а битись з ними до кiнця i знесилити  ┐х  до  краю.  I  тепер  йде
чутка, що цар вже посила║ з-пiд Вiльна  двадцять  тисяч  вiйська  на  нас,
шведського короля та Ракочiя. Ми й гадки не ма║мо  оступатись  од  царя  i
ладнi йти  на  його  ворогiв,  на  невiрних  бусурманiв,  хоч  би  менi  в
теперiшнiй мо┐й хворобi i смерть трапилась в дорозi; задля цього  повеземо
з собою й домовину... Великому государевi, царському величеству, у  всьому
воля: вiн монарх великий; тiльки те  менi  дивно,  що  йому  бояри  нiчого
путящого не порадять; ще й не дiстали польсько┐ корони, з Польщею миру  не
постановили, а вже з шведами, сво┐ми ж спiльниками, розiйшлись i почали  з
ними вiйну. А те, що ви говорите, неначе б  я  давав  згоду,  щоб  царськi
во║води були в Чернiговi, Нiжинi та Переяславi i збирали  царськi  податi,
так цього не було; в Переяславi з боярином Бутурлiним ми  умовлялись,  щоб
царськi во║води були тiльки в Ки║вi. Я буду служити великому государевi, а
од шведiв нiколи не оступлюсь.
   - Гетьмане! - сказав. Бутурлiн. - Говорити тобi такi  непристойнi  речi
сором. Треба Бога пам'ятати i свою присягу царевi, як ти обiцявся великому
государевi вiрно служити i усякого добра йому хотiти. А тепер  за  помiччю
вiйська Запорозького шведський  король  i  венгерський  Ракочiй  пошарпали
мiста Польсько┐ Корони i великi скарби в монастирях забрали.  Ви  руйну║те
Польську Корону, на котру обiбрали пани нашого государя...  Ти,  гетьмане,
тепер говориш з великими пихами  невiдомо  з  яко┐  причини...  Нема  тобi
сорому i Бога ти забува║ш. Служба твоя в великого государя нiколи не  буде
забута... тiльки непристойнi й високi замiри покинь,
   Виговський сидiв у куточку i з дива вирячив очi на московського  посла.
"Такими гордими словами,  -  думав  вiн  собi,  -  промовляли  до  Богдана
польськi пани тiльки зараз пiсля Корсунсько┐ битви з панами,  поки  козаки
не вбились в палки, не набрались сили. Бояри панiв  не  знають  гаразд,  а
пiддуренi панами, вони й справдi ще оддадуть нас полякам до рук...  Погана
справа з боярами" - думав Виговський. I  вiн  почував,  що  гнiв  на  бояр
пiдступа║ йому до серця. Йому хотiлось встати у заговорити i словами стати
до оборони i гетьманово┐ полiтики,  i  iнтересiв  рiдного  краю.  Але  вiн
здержався. Помiркований, здержливий, тихий на вдачу, вiн вмiв правувати  i
сво┐ми думками i сво┐м словом. Уся збуренiсть в йому  виявилась  тiльки  в
тому, що вiн двiчi повернувся на стiльцi i згорнув руки на персах.
   Бутурлiн говорив далi докори гетьмановi i почав говорити та навчати:
   - Ви помага║те ворогам царевим, руйну║те й грабу║те Корону Польську, на
котру пани обiбрали нашого государя; ви  пролива║те  вкупi  з  шведами  та
Ракочi║м християнську кров. Божим церквам i християнам чините  спустошення
й глум, про що й слухати страшно. Стережiться "како  опасно  ходите",  щоб
часом вам за такi неправди не навести на себе праведного гнiву  Божого,  -
говорив Бутурлiн в тонi навчаючого старого протопопа.
   "Це не бояри думськi, а нiби попи з  московських  соборiв  на┐хали  нас
навчати та наводити на добру путь задля сво║┐ користi, а на  нашу  пагубу.
Саме ж московське вiйсько на Бiлiй Русi руйнувало й грабувало i  костьоли,
й польських панiв-християн, i села, й мiста. Про  це  бояри  й  словом  не
запикнуться, про  це  вже  й  забули,  а  нас  цим  докоряаоть.  Гарнi  цi
московськi попи-бояри!" - подумав Виговський.
   I справдi, якби посланцi не були взутi в жовтi сап'янцi, можна  було  б
по всьому - i по обличчi, i по убраннi, i по мовi - подумати, що  вони  не
бояри, а  московськi  або  вiзантiйськi  попи.  I  гетьман,  i  Виговський
здавались врiвнi з ними ║вропейцями.
   Вже були пiзнi обiди. Гетьман звелiв накривати столи i попросив  послiв
на обiд. До столу вийшла гетьманша Ганна, в розкiшному зеленому кунтушi, з
чималим дорогим золотим хрестом на ши┐, обсипаним брильянтами. Ганна  була
ще не стара й дуже гарна з лиця,  бiла  та  чорноброва,  з  ясними  карими
очима. Вона попросила послiв сiдати за столи. Вийшла й Катерина, Богданова
дочка. Гетьман звелiв сiдати за столи  i  синовi  Юрi║вi,  i  генеральному
писаревi Виговському, i  сво║му  зятевi  Даниловi  Виговському.  Гетьманша
почастувала послiв. Усi посiдали за столи. Але  цей  обiд  був  невеселий.
Обидва Виговськi i не дивились на послiв:  вони  ┐м  стали  противнi.  Усi
мовчали, неначе за столом сидiли високi московськi духовнi особи, архi║ре┐
або митрополити, перед котрими було якось  нiяково  говорити  про  буденнi
справи. I цей обiд був схожий на панахиду.
   - Чи це ми були на гетьманському обiдi, чи на панахидi? - спитав Данило
в Iвана Виговського, виходячи од гетьмана.
   - Менi все здавалось, що я на панахидi: все не розбирав, чи я обiдаю  з
боярами, чи з московськими надутими попами, - сказав Iван Виговський.
   - Ой, коли б цi обiди з  боярами  i  справдi  не  стали  панахидами  по
Укра┐нi! - обiзвався Данило Виговський.
   - Але гетьман, слабий та ще й злий на  Москву  за  ┐┐  дурну  справу  з
Польщею, говорив з послами  дуже  круто  й  роздратовано,  -  сказав  Iван
Виговський. - Москви драпувати не годиться: може, ще повернемо  справу  на
свiй бiк. Треба буде по┐хати до послiв i попросити вибачення за  гетьмана.
Не раз i не два менi доводилось i  за  Польщi  вгамовувати  та  здержувати
старого гетьмана пiсля його розмови з польськими послами.
   I другого дня Iван Виговський по┐хав до московських послiв i сказав ┐м:
   - Ясновельможний пан гетьман звелiв сказати вам "добридень"  i  спитати
про ваше здоров'я, а коли вчора вам була яка недогода, то не майте того за
зле: гетьман дуже слабий i тiльки був радий, що ви в його  домi  хлiб-сiль
┐ли; пробачте йому, що вiн в тяжкiй сво┐й слабостi палко говорив  з  вами.
Вiн при сво┐й хворобi тепер на усiх  сердиться;  такi  вже  тепер  в  його
норови; i нас усiх вiн усе ла║, за якусь нiсенiтницю так розсердиться,  що
до його хоч не приступай.
   Iван Виговський мав талан ораторський i любив говорити, але  в  розмовi
вiн завсiди був дипломатом, i дуже обережним дипломатом.
   Посли почали випитувати в писаря про  спiл  гетьмана  з  шведами  та  з
Ракочi║м i сказали йому:
   - Писарю Iване Виговський! Пам'ятай ласку до тебе нашого  царя,  служи,
працюй для його з щирим серцем i з дорогою душею,  без  хитрощiв,  а  твоя
служба царевi не буде нiколи забута царем.
   - Я гетьмана й полковникiв завсiди наводжу на добру  путь,  а  на  знак
сво║┐ вiрностi  й  щиростi  в  вiрi  я  оце  одружився  з  дочкою  Богдана
Стеткевича, благочестиво┐ християнсько┐ вiри. к в його ма║тностi коло Оршi
в Могилiвщинi, так нехай би цар звелiв вiддати цi ма║тностi мо┐й  жiнцi  й
менi i записати ┐х за нами, а я буду йому за вiрного слугу до кiнця  сво║┐
жизностi. к государева ласка до iншо┐ шляхти, що царевi не служила,  а  тi
ма║тностi були колись Стеткевичевi.
   Посли  пообiцяли  Виговському  тi  ма║тностi,  але  цар  ┐х  не  вернув
Виговському.  Бояри  московськi  вславились  сво║ю  скупiстю   навiть   за
границею, хоч для себе були зажерливi.
   Посли знов домагались, щоб ┐х допустили до гетьмана говорити  про  сво┐
справи. Але ще ┐х i до  гетьмана  не  допустили,  як  в  Чигирин  при┐хали
шведський посол, а за ним посол од Ракочiя. Гетьман зараз прийняв  послiв.
Московськi посли випитували в гетьманських челядникiв, пiдкуповували двома
парами соболiв пiдписарiв гетьмансько┐ канцелярi┐, але нiчого не випитали.
Стали вони випитувати в Iвана Виговського, але Виговський запевняв ┐х,  що
посли тiльки говорять про любов та згоду з вiйськом  Запорозьким  i  бiльш
нiчого.
   Одправивши чужоземних послiв, гетьман запросив  до  себе  Бутурлiна  та
Михайлова на прощання. Iван Виговський та  осавул  Ковалевський  закликали
послiв i запросили ┐х в гетьманськi горницi.
   На прощаннi посли довго  вмовляли  гетьмана,  щоб  вiн  порвав  спiл  з
шведами, помирився з поляками, як будущими царськими пiдданими, i став  до
помочi полякам проти шведiв.
   Одкритий i простий Богдан сказав ┐м:
   - Од шведiв ми не оступимось. Шведи - нашi  найкращi  спiльники.  Нехай
цар помириться з шведами. А коли вони не бажатимуть миру з  Москвою,  тодi
ми вчинимо справу на iнший спосiб.  А  теперечки  допроваджуймо  до  кiнця
справу з ляхами: треба наступити на ┐х з двох бокiв -  московське  вiйсько
по один бiк, а шведський король по другий, i бити панiв, щоб ┐х з корiнням
викоренити i не допустити ┐х злучитись з iншими спiльниками. Ми  ┐х  добре
зна║мо! Хоч вони на словах i обiбрали государя на  свiй  престол,  але  на
дiлi цього нiколи не буде. Шукають же вони собi iншого короля в Цiсарщинi.
   Посли не знайшли, що на це вiдповiдати  гетьмановi.  Тодi  вони  почали
домагатись, щоб гетьман звелiв збудувати в Ки║вi для московського  вiйська
казарми  або  понаймати  кватири.  Гетьмановi  було  не  до  вподоби,  щоб
великоруське вiйсько оселялось в укра┐нських мiстах. Вiн почав  одникувати
й одмагатись. Iван Виговський одразу постерiг, для чого цар дума║  оселяти
московське вiйсько по укра┐нських мiстах. Вiн почав потакати гетьмановi  i
сказав, що однiмати оселi  й  грунти  пiд  казарми  та  дратувати  жильцiв
небезпечно, щоб з цього дiла часом  не  вийшло  те,  що  колись  вийшло  в
Суботовi, як ляхи одняли в гетьмана Суботiв, через що й досi лл║ться  кров
на Укра┐нi. А осавул Ковалевський пристав до його й потакав йому.
   Бутурлiн спахнув i промовив:
   - Дивно менi та й годi! Як це ви Бога не бо┐тесь i сорому в вас нема? А
тобi, писарю, i тобi, осавуле, не годиться приставати до гетьманських слiв
i говорити так голосно. Це звичай людей нiкчемних, негодних!
   Виговський зблiд як крейда од боярсько┐ лайки. Ковалевський  почервонiв
з досади й посатанiв.
   "Таким тоном  говорили  колись  до  нас  дикi  польськi  звiрi  Миколай
Потоцький, Самiйло Лащ, та й то до Корсунсько┐ битви  з  поляками.  Якийсь
московський окольничий, якийсь дяк чи пiддячий, нижчий за мене, кида║ менi
в вiчi лайку при  гетьмановi,  менi,  кращому  й  вищому  за  його,  менi,
великому канцлеровi вiйська Запорозького!" - майнула думка в Виговського.
   Вiн замовк, бiльше й слова не промовив, стояв блiдий та задуманий,  але
зата┐в  в  сво┐й  душi  ще  бiльшу  ненависнiсть  до  московських  гордих,
непросвiчених, наглих та грубих бояр.
   Гетьман перебив цю розмову i сказав:
   - Не знаю, я в Ки║вi давно не бував. Подума║мо, як це дiло  зробити,  i
подамо звiстку вам на од'┐здi вашому через генерального писаря.
   Посли розпрощались з  гетьманом.  На  од'┐здii  з  Чигирина  вони  таки
встигли випитати через пiдписарiв гетьмансько┐ канцелярi┐, чого  при┐здили
чужоземськi посли i що гетьман  постановив  спiл  з  шведами  та  Ракочi║м
воювати з Польщею i роздiлити ┐┐ мiж собою на три частки.
   Московськi посли ви┐хали з  Чигирина  вже  пiсля  пiзнiх  обiдiв.  Iван
Виговський, випровадивши послiв за мiсто,  вернувся  додому  i  одпочивав,
сидячи на ганку, неначе одбувши важку панщину. Вiн скинув  з  себе  важкий
оксамитовий кунтуш, перевдягся в легенький лiтнiй жупан, сiв  на  лавцi  в
просторному ганку i балакав з старим батьком квстафi║м. Невеличка  кватира
Виговського стояла на пригорку пiд високою Замковою горою серед розкiшного
старого садка, а мiсто спускалось наниз i розстелялось по низинi.  Низина,
просторнi луки та сiножатi зеленiли неначе застеленi зеленим сукном.  Усей
Чигирин було видко як на долонi. Виговський одпочивав  нiби  пiсля  важко┐
роботи, скидаючи очима широкий простiр, де  бiлiли  купами  доми,  лиснiли
хрести церков та позолоченi макiвки на банях.
   Виговський не встиг одпочити, як прибiгла  Катерина  Виговська,  старша
гетьманова дочка, i бiгцем вибiгла по схiдцях на ганок. Проворна на  вдачу
та дуже цiкава, вона ледве дiждалась,  поки  генеральний  писар  вернеться
додому, i, вглядiвши в вiкно,  що  вiн  про┐хав  вулицею  ва  конi,  зараз
побiгла до його, щоб розпитати за проводи бояр та останню розмову з ними.
   Не встигла Катерина i на лавцi  сiсти,  як  у  хвiртку  вскочила  Олена
Неча║ва, менша Богданова дочка, i бiгцем побiгла  до  ганку.  I  ┐┐  брала
нетерплячка поговорити й розпитати про московських бояр. Незабаром хвiртка
знов заскрипiла, i  на  подвiр'┐  з'явився  Данило  Виговський,  стрункий,
рiвний, як стрiла, легкий на ходi, i швиденько попростував до ганку. Зараз
за  ним  надiйшов  полковник  Тетеря,  а   за   ним   генеральний   осавул
Ковалевський, поважний, важкий на ходi, плечистий та  поставний.  Прибiгло
ще кiлька жiнок старшини. В ганку стало аж тiсно. Олена Неча║ва та зо  двi
козачки пооступались з лавок i посiдали  на  сходах,  щоб  дати  мiсце  на
лавках чоловiкам.
   Усiм хотiлося побалакати про московських гостей, котрi на сей час  усiм
не припали до вподоби, навiть були непри║мнi, а декому й противнi.  Навiть
слуга Виговського, старий козак, i  той  постерiгав,  про  що  буде  тепер
розмова на ганку, i був такий цiкавий послухати ту розмову, що  став  коло
ганку i насторочив вуха. Виговський вглядiв його i промовив:
   - А пiди лиш, Яремо, в льох та наточи меду в жбани та й жди, доки я  не
звелю подавати!
   "Треба бути обережним, - подумав Виговський. -  Москва  ще  сто┐ть  над
нами з келепом, а цi бояри пiдкуплять в нас i  слуг  i  випитають,  що  ┐м
треба".
   - Ну й гарнi ж гостоньки були оце в нас в Чигиринi!  -  почала  розмову
Катерина. - I вродилась, й охрестилась, а таких пенькiв  ще  не  бачила  в
гостях в мого батька.
   - Бодай ┐х лиха година взяла! Втомили вони й гетьмана, втомили  вони  й
мене... панькався з ними, як з болячками, - промовив Iван Виговський.
   - Це такi болячки, що було б лiпше ┐х повирiзувати та геть  повикидати,
щоб не загно┐ли усього нашого тiла, - обiзвався щирий Данило Виговський.
   Тетеря мовчав i тiльки хитро осмiхався усiм сво┐м  широким  плисковатим
лицем та невеличкими карими лиснючими очками: йому було байдуже про  бояр,
доки вони не шкодили йому особисто.
   - Нагуркотiли, настукотiли московськi цi чорнi хмари та й посунулись на
пiвнiч i бодай не вертались! - сказав старий Остап Виговський.
   - Лiзуть в палац гетьманiв, мов гуси в тiк: пускай  ┐х,  хоч  вмри,  бо
вони при┐хали з Москви! Оце гаразд! Трохи  не  ввiгнали  в  домовину  мого
тата, - сказала Олена Неча║ва.
   - Коли б пак налазили, як гуси, а то притьмом пруться,  як  поросята  в
картоплю, аж кувiкають! Ой давай, мовляв, гетьмане, свою картоплю, бо вона
для наших  рил  саджена  в  тво║му  городi!  -  додала  Катерина  й  разом
реготалась.
   - Ну та й придбав гетьман  собi  приятелiв  в  Москвi!  Цур  ┐м,  таким
спiльникам! - додав Данило Виговський.
   - I цур ┐м, i пек ┐м! Що правда, то правда, -  обiзвався  старий  Остап
Виговський. - Польськi пани кращi за ┐х.
   - Принаймнi делiкатнiшi. А цi бояри i гордi, як  сатана,  i  дурнi,  як
ступа, i чваньковитi, ще й до того наглi, наглi без мiри, без  кiнця.  Два
роки минуло, як Укра┐на  доброхiть  присягла  московському  царевi,  а  цi
московськi зателепи вже порядкують та орудують  на  Укра┐нi,  неначе  вони
завоювали наш край, [неначе] тричi побили нас в  трьох  битвах,  -  сказав
Iван Виговський.
   - Для ┐х, москалiв, для ┐х, стрiльцiв, став палаци,  пускай  ┐х  в  усi
мiста, куди ┐м буде завгодно! - сказав Ковалевський.
   - Еге ж! пускай, щоб забрали нас в сво┐ лапища  в  наших  таки  мiстах,
недалеко ходивши, щоб накрити нас решетом в самiсiнькому гнiздi, -  сказав
Iван Виговський.
   - А якi вони чуднi, оцi бояри! - обiзвалась Катерина. - Не сказати б  -
московськi попи в рясах та з патерицями... Як вступила я  в  свiтлицю,  то
трохи не помилилась: думала просити благословення i трохи не цмокнула ┐х в
руку. Ще добре, що завчасу схаменулась. Ото б вийшла була кумедiя!
   - Де, в дiдька, вони схожi на попiв? Вони схожi на татарських мурз  або
на  Бати║вих  баскакiв,  -  бовкнув  Данило  Виговський.  -  Це   правдива
московська татарва, тiльки вiра в них  християнська.  Наш  гетьман  матиме
багато клопоту з цими боярами, як довго житиме.
   - Не мала баба клопоту, та купила собi порося. Оце ж  i  гетьман  купив
собi бiду, та й за сво┐ грошi, - пожартував Ковалевський.
   - Та якi вони лайливi! як  вони  грубо  говорили  з  гетьманом!  "Тобi,
гетьмане, негоже! тобi, гетьмане, непристойно! Ти,  гетьмане,  i  Бога  не
бо┐шся, i людей не соромишся!"  Лаються  та  й  лаються!  Вилаялись  та  й
по┐хали, бодай не вертались, - жартувала Катерина.
   - I справдi: "по┐хав мiй миленький, бодай не вернувся", як  спiвають  в
пiснi, - додав Данило Виговський.
   - Та якi ж вони одоробала! Ледве повертаються та  сопуть,  та  хропуть,
неначе крiзь сон в лiжку. Та все чогось  позiхають...  А  пiт  на  гладких
щоках так i дзюрчить, неначе залива з стрiхи. Я  вже  хотiла  встати  з-за
стола та повтирати ┐м гладкi морди, бо з ┐х лобiв аж в полумиски капотiло,
неначе з стрiхи, ┐й-богу,  хотiла  вже  втирати  ┐м  вуси  та  бороди,  що
позамочували в борщi, бо я гидлива: гидувала ┐сти. Бачила  я  i  польських
послiв, i шведських, i венгерських, i волоських, а таких поганих ще  зроду
не бачила.
   - Добре, що гетьман розкоштував, якi на смак московськi  бояри  i  чого
нам сподiватись од ┐х. Може, тепер одвернеться од Москви i оддасть Укра┐ну
пiд руку турецького султана. Зда║ться, що, пiд турком нам буде вiльнiше, -
сказав щирий Данило Виговський.
   - Не говори  так,  брате!  Гетьман  говорив  з  велико┐  досади,  а  як
обдума║ться та помiрку║, то, може, скаже iнше, - обiзвався обережний  Iван
Виговський. - Може, i в Москвi бояри заспiвають iншо┐,  як  довiдаються  i
пересвiдчаться, що польськi пани ┐х дурять, бо панам  тепер  дуже  й  дуже
прикрутило.
   Iван Виговський був дуже обережний. Хоч вiн i не любив бояр, але  добре
тямив, що Москва набира║ться тепер сили, побивши Польщу,  i  з  нею  треба
поводитись дуже обережно, щоб часом не запобiгти од  не┐  клопоту  й  лиха
через боярську темноту та дурiсть.
   - I добре, пане Йване, твоя Олеся зробила,  що  не  перебралась  оце  з
Ки║ва до тебе. Якби вона оце була  пообiдала  з  боярами,  то  з  переляку
втiкла б з Чигирина в Ки┐в, - сказала Катерина.
   - Та й я б не видержала i дременула б слiдком за  нею.  Якби  прийшлось
парити парка через боярськi вереди та лайку, то кожний втiк би од ┐х хоч i
до турка, - обiзвалась Олена Неча║ва.
   - Од ┐х i поли врiж та втiкай чи до ляха, чи до турка, чи хоч i на край
свiта. Ну та й цяця  ж  оцi  московськi  бояри!  -  говорив  старий  Остап
Виговський.
   - Нелегенько тепер i тiкати од ┐х, коли запряглись в московське ярмо, -
сказав Iван Виговський. - Тепер вони  тiльки  кричатимуть  на  нас:  "Гей,
ставай, круторогий! Цабе, моругий!" Поганятимуть вони нас,  як  схотять  i
куди схотять. А нашi - вони йтимуть пiд ┐х загадом, куди боярам потрiбно.
   Виговський скоса поглядав на  Тетерю.  Тетеря  тiльки  хитро  осмiхався
чорними очима, а потiм промовив:
   - Кому важке буде те ярмо, той крутне рогами та й  скине  його;  а  хто
оговта║ться з ярмом, то й носитиме його, хоч i намуля║ собi ним шию.
   "Надво║ говорить Тетеря, що i  в  ступi  не  влучиш",  -  подумав  Iван
Виговський.
   - Що до мене, то я, бувши волом, так крутнула б рогами, що  й  ярмо,  й
занози, й притику потрощила б,  ще  й  в  боярськi  пампушки  штурхнула  б
рогами. Ой грубi ж, ще й до того сапатi тi бояри! - говорила  Катерина.  -
Ото буде про що розказувати Олесi, як оце вона при┐де в Чигирин!
   Гостi Виговського забалакались, розмовляючи за бояр. Коли це за  двором
несподiвано застукотiли колеса. За ворiтьми спинився ридван. Ярема кинувся
з льоху одчиняти ворота.
   - Одчиняй, старий, швидше! Плуганиться, неначе вiвця з перебитою ногою,
- крикнув погонич за ворiтьми на старого Ярему.
   - Хтось при┐хав, хтось при┐хав! Годi  тепер  балакати  про  московських
бояр, бо вiтер донесе нашу розмову аж  до  само┐  Москви,  -  сказав  Iван
Виговський.
   "Чи ворог, чи приятель оце в нас  за  ворiтьми?  Видко,  що  хапа║ться.
Певно, щось спiшне! I хто б це був такий?" - вертiлась в його думка.
   Ярема  одчинив  скрипучi  ворота   так   раптово,   що   аж   ворiтницi
захилитались. Вiн вглядiв, що на  возi  сидiв  лицар.  В  одчиненi  ворота
шугнули чорнi баскi конi, неначе чотири  степовi  орли,  повернули  кругом
широкого двору  i  зопалу  неначе  осiли  перед  ганком.  В  повозi  сидiв
овруцький староста Юрiй Немирич.
   Усi впiзнали його i вмить схопились з мiсця. Iван Виговський та  Данило
кинулись до ридвана так швидко, неначе злетiли по схiдцях на крилах.
   - Ого! Саrissimus dominus* (* Найяснiший господарю! (Латин,)  -Упоряд.)
Немирич! - крикнув Iван Виговський.
   - Тuus semper carissimus amicus et frater* (*  Завжди  найяснiший  твiй
друг i брат! (Латин,) - Упоряд.) -  крикнув  Немирич  з  воза  i  прожогом
схопився i скочив на землю жваво, проворно, неначе йому було  ще  двадцять
рокiв.
   Iван Виговський простяг руки i обняв його на льоту, неначе впiймав його
на повiтрi. Немирич скочив додолу i  тричi  гаряче  поцiлувався  з  Iваном
Виговським.
   Вже сонце скотилось над лiс i обливало двiр i  садок  червоним  свiтом,
обсипало лиснючi чорнi з  сивиною  Немиричевi  кучерi,  грало  блиском  на
позолоченому держалнi його шаблi, на пiстолетi та кинджалi, заткнутому  за
черес, на золотистiй кольчузi, котру було видко на персах  з-пiд  широкого
кунтуша. Немирич був рiвний станом,  високий  на  зрiст,  гарний  з  лиця,
проворний, аж трохи тороплений.
   Данило Виговський, Павло Тетеря й Ковалевський привiтались з  Немиричем
дуже привiтно. Iван Виговський запросив гостя до господи. Немирич вибiг по
сходах на ганок, поцiлувався з старим  Остапом  i  кинув  жарт  неначе  на
льоту:
   - Ге! reverendissime pater*! (* Ясновельможний отче! (Латин.).)  Сидите
тут на ганку та хлiб дурно збавля║те. Анумо, з нами в стан до Ракочiя!  До
шаблi та до списа! - крикнув Немирич до старого Виговського.
   - Еге-ге┐ Мо║ вже минуло. Нам тiльки й зосталось, що на  ганку  грiтись
проти сонечка, - сказав  сивий  дiд  i  засмiявся  сухими,  тонкими,  нiби
зiв'ялими устами.
   - Просимо до господи! до свiтлицi! - просив генеральний писар Немирича.
   - Спасибi! Навiщо йти до свiтлицi, коли й тут гарно... Сiдаймо  тут  та
побалака║мо, бо я оце хапком прибiг до  Чигирина,  летiв  день  i  нiч,  -
сказав Немирич i не сiв, а нiби впав як пiдкошений на стiльчик.
   - Що ж там таке трапилось? Звiдкiль ясновельможний староста  прибiг  до
нас, так що й воронi тво┐ вкрились пiною, як я оце  бачу?  -  спитав  Iван
Виговський в Немирича.
   - Просто з венгерського стану навiсного Ракочiя з-пiд Люблiна, - сказав
Немирич.
   - Чого ж ваша вельможнiсть там був? - спитав старий Остап.
   - Як чого? Я ж пристав до Ракочiя з паном Грондським  та  з  польськими
панами дисидентами, соцiнiанами. Нас багато перейшло до Ракочiя, i оце  ми
бились з королiвським вiйськом. Провчили  ми  добре  короля  Яна-Казимiра!
Багато панiв присягло на вiрнiсть Ракочi║вi, багато мiстечок  та  мiст  ми
поздавали самохiть трансiльванському князевi,  щоб  провчити  короля  Яся.
Нехай зна║ Ясь, як небезпечно зачiпати шляхту. Хотiв вiн обчикрижити  нашi
права i стати неомежованим монархом, щоб керувати панами, як слугами. А ми
його самого вигнали з Варшави. Ракочiй вже в Варшавi з вiйськом.
   - Невже! - крикнули всi в один голос.
   - Вже! Але був вiн в Варшавi довгенько, та оце  його  вже  витиснули  з
Варшави, бо Богдановi спiльники отi Ракочi║вi  вiвчарi  та  свинопаси,  не
вартi доброго слова.
   - Знаю, знаю! Вони вчились воювати, певно, на запiчку або на печi,  отi
вiвчарi, волохи та венгри, а не на полi битв, - обiзвався Iван Виговський.
   - Вже чи так, чи iнак, а Ян-Казимiр буде пам'ятати до нових вiникiв, як
небезпечно зачiпати шляхту. Шляхта ще й переднiше була пооддавала польськi
мiста шведам i присягла на  пiдданство  Карловi  Густавовi,  щоб  показати
Яновi-Казимiровi, що шляхта в Польщi дужча за короля i зробить, що  схоче.
Тодi Ян-Казимiр мусив тiкати в Сiлезiю. А тепер i ми з Ракочi║м дали  йому
пам'ятного, здорово приборкали його,  нехай  не  квапиться  обтинати  нашi
права. Король хотiв приборкати шляхту, але шляхта не пошилась  в  дурнi  i
приборкала короля.
   - То ваша милiсть вкупi з шведами бились з  королем?  -  спитав  Данило
Виговський.
   - Авжеж бився! Ще б пак не битись,  коли  Ян-Казимiр  намiрився  обтяти
нашi привiле┐ i стати монархом над шляхтою. Я перейшов був  до  шведiв,  а
потiм оце ходив вкупi з вiйськом Ракочiя на Варшаву. Нiяк не всиджу вдома,
коли яке ледащо зачепить шляхту, - сказав Немирич, - але  тепер,  коли  ми
короля вже добре провчили,  я  покинув  Ракочiя  i  оце  прибiг  просто  з
Ракочi║вого стану до гетьмана. Оце зараз по┐ду до гетьмана...
   Немирич жваво пiдвiвся, неначе пiдскочив, i вже насторочився  бiгти  по
сходах.
   - Гетьман нiкого тепер не пуска║ до себе, вiн давно слабу║. Тут  тiльки
що були посли од шведського короля та од Ракочiя. Гетьман вирядив послiв i
лiг на лiжко, бо дуже втомився. Зда║ться, вiн вже на ладан дише. Та чого ж
вам, вельможний пане, так приспiло доконче бачитись з гетьманом? -  сказав
Iван Виговський.
   - Хочу оповiстити йому щиру правду про його спiльника  Ракочiя  i  його
вiйсько. Ракочiй не вартий доброго  слова,  не  вартий  того,  щоб  з  ним
держати спiл. А вже його вiйсько, тi венгри та волохи, та усякi греки,  та
усякi заволоки, то не лицарi чеснi, а правдивi розбишаки. Не  вартi  вони,
щоб ми держали з ними спiл. Краще йти в супряжичi з чортами, нiж  з  ними.
Зараз по┐ду до гетьмана!
   Немирич, нервовий на вдачу, жвавий, непосидючий та палкий, вже  кинувся
з ганку, щоб вскочити в ридван. Iван Виговський вдержав його за руку.
   - Ласкавий пане! Гетьман слабий; вас сьогоднi не пустять  до  гетьмана.
Сiдайте та одпочиньте з дороги, бо ви стривоженi та втомленi.  Побалакайте
з нами та оповiдайте  нам  докладно,  чого  там  нако┐ли  тi  супряжичi  з
дiдьками. Будь ласка, ваша милiсть, сiдайте та втихомиртесь!  -  впрошував
Iван Виговський.
   Немирич сiв на стiлець. Спокiйна, тиха вдача Виговського, його тихий та
привiтний голос неначе свiжим  вiтерцем  подихнули  на  палку,  неспокiйну
Немиричеву вдачу. Немирич сiв i почав оповiдати, але все повертався на усi
боки, неначе його силою посадили на  стiльцi,  неначе  хтось  держав  його
силою на одному мiсцi i не  давав  йому  знятись  з  мiсця  i  полетiти  в
гетьманський двiр. Нервовий та ворушкий Немирич сво║ю  неспокiйною  вдачею
був схожий на запорожця, але з коша не запорозького, а  шляхетського.  Вiн
був ладен кидатись  в  усякi  битви,  переходити  з  шведського  стану  до
Ракочi║вого або й до iншого, аби захистити привiле┐ шляхти.
   - Ракочi║ве вiйсько - це якась наволоч,  а  не  лицарське  вiйсько,  це
ватага диких волоських вiвчарiв та венгерських свинопасiв та  пастухiв.  А
до ┐х поприставали нашi надднiпрянськi левенцi, що  живляться  вiйною,  та
якiсь волоцюги, та пройдисвiти греки, та усяка  наволоч.  Чи  вступлять  в
село польське або  мiстечко,  зараз  грабують,  палять,  руйнують,  рiжуть
товар,  вiвцi,  кури,  качки,  свинi,  розкладають  багаття  в  загородах,
смалять, патрають поросята, ┐дять, п'ють, а потiм  посваряться,  полаються
за здобуток i давай самi битись та рiзатись! В ┐х все гульня та  рiзанина.
Вони нiчого путящого для нас не зроблять. Це Бати║ва дика татарська  орда,
а не вiйсько. Польська шляхта, соцiнiани кинули Ракочiя. Кинув його  i  я.
Менi сором бути в спiлцi з цi║ю дикою ордою.  Шведи...  О!  Це  iнша  рiч!
Шведи - це шляхетнi  лицарi:  з  ними  варто  держати  спiл.  А  Ракочi║вi
трансiльванцi... пху! Нi! Зараз по┐ду до гетьмана i усе докладно заповiщу.
Нехай порве спiл з Ракочi║м!
   I Немирич знов пiдвiвся, щоб бiгти до гетьмана. Карi  чималi  очi  його
блищали. Шляхетне високе чоло лиснiло од поту в одлисках вечiрнього сонця.
Ненависнiсть до  дико┐  Ракочi║во┐  орди  блищала  в  очах,  виявлялась  в
нервовому лицi. Його брала нетерплячка, так  що  вiн  не  мiг  всидiти  на
мiсцi.
   - Вельможний дорогий друже! Спокiй в цих справах  переднiше  за  все  й
вартнiше  за  все.  Сiдайте  та  вип'║мо  по  кубковi  доброго   меду   та
побалака║мо. А завтра, як дiждемо та живi будемо, то й пiдемо до гетьмана.
Може, вiн подужча║ до завтрього. Скидайте, carissime  amice*,  (*  Дорогий
друже (латин.), - Упоряд.) кунтуш та  кольчугу  i  будете  в  нас  дорогим
гостем! - сказав Iван Виговський i  тихенько  бiлою,  але  жилавою  рукою,
зсунув з його плечей кунтуш, а далi почав одчiплювати  шаблю  та  витягати
з-за череса пiстоль та кинджал.
   - Коханий пане! ой, не здiймай з мене кунтуша, бо я  таки  зараз  думаю
побалакати з гетьманом! - сказав Немирич i знов насунув на плечi кунтуш.
   - Не доступитесь сьогоднi до гетьмана, бо вiн нездужа║, про це нема  що
й казати... Чоловiче! випрягай конi та одведи  до  станi!  -  гукнув  Iван
Виговський до погонича. Немирич трохи заспоко┐вся. Iван Виговський плеснув
тричi в долонi. Старий Ярема принiс здоровий жбдн меду.  Данило  поналивав
медом срiбнi кубки. Немирич вхопив кубка  обома  руками  i  втопив  гарячi
смажнi уста в холодний напиток, заспоко┐в жагу i став i  сам  спокiйнiший.
Випивши кухоль холодного меду, вiн глибоко зiтхнув, неначе  з  самого  дна
нервових персiв, i його очi одразу  стали  спокiйнiшi:  ┐х  гарячий  блиск
трохи пригас. Вiн скинув кунтуш,  одчепив  шаблю,  а  потiм  скинув  тонку
кольчугу, сiв i заспоко┐вся.
   - Навiщо це ваша милiсть ┐хала в кольчузi, коли в нашому кра┐,  хвалить
Бога, нiгде нема битви? - спитав Тетеря.
   - А задля того, що по всьому Подiллi блукають  ватаги  надднiстрянських
левенцiв та диких волоських заволок.  Ракочi║ва  армiя  потягла  за  собою
довгого хвоста з розбишакiв та усяких волоцюг, неначе Бати║ва  дика  орда.
Ой, пiду я хоч аж в обляги до гетьмана та застережу його од тих  розбишак.
Може, до гетьмана якось таки доступлюсь.
   I Немирич знов схопився з мiсця. Його брала така нетерплячка, що вiн  i
попару не знаходив, заметушився, парка парив, шукаючи сво║┐ збро┐.
   - Ласкавий друже! Нехай  вже  зоста║ться  на  завтра  ця  справа.  Ваша
милiсть завсiди або на вiйнi, або коло книжки та  коло  науки,  а  все  не
всидить без дiла, - сказав Iван Виговський.
   - Це правда. Марс та мудра Мiнерва - це улюбленi боги вашо┐ милостi. Од
шаблi та до книжки, од книжки та до шаблi,  в  цьому  усе  ваше  життя,  -
обiзвався Тетеря.
   - Нi, оце менi довелося тепер од шаблi та  до  шаблi,  од  меча  та  до
списа, од шведiв та до Ракочiя. Намахався я шаблею на Яна-Казимiра вкупi з
польськими панами. Але ж буде йому втямки,  як  зачiпати  нашi  шляхетськi
привiле┐, нашу шляхетську вольнiсть! - сказав Немирич.
   - А тут,  вельможний  пане  Немиричу,  гетьман  мав  багато  клопоту  з
московськими боярами, мабуть, бiльше, нiж польськi пани з сво┐м королем, -
промовила Катерина i таки не втерпiла: розказала Немиричевi усi пригоди  з
московськими боярами i так жваво обмалювала  ┐х  навкруги,  i  спереду,  i
ззаду, що Немирич заслухався.
   - Ваш панотець, - сказав Немирич, - а наш гетьман  дуже  помилився,  що
оддав Укра┐ну в пiдданство Москвi. Я пристав  до  гетьмаиа,  покинув  свою
соцiнiанську вiру, знов прийняв благочестi║ i вернувся  до  нашо┐  давньо┐
церкви, бо люблю рiдний край i ладен служити на добро йому,  доки  й  мого
живоття, Але пересвiдчився тепер в тому, що й сам гетьман слабий через те,
що йому Москва дала отруту сво┐м зневажанням наших прав. Бояри не  пустили
наших послiв i до намету, де  вони  ставили  умову  з  Польщею  на  смерть
Укра┐нi. Я вже про це чув. Москва груба, ще й до того темна; вона ламатиме
i зломить нашi привiле┐, нашi умовини з нею, бо й сама ┐х давно  втратила.
Московськi гордi бояри давно стали холопами i стукають чолом перед  царем.
А в Польщi золота воля для шляхти. Не треба було б  гетьмановi  оступатись
од Польщi.
   - Мене тут Бутурлiн зневажав, як останнього свого  хлопа,  назвав  мене
перед усiма нiкчемним, негодною людиною, - обiзвався Iван Виговський.
   - То це так вiн назвав в  вiчi  нашого  генерального  писаря,  великого
канцлера Укра┐ни! - крикнув Немирич i  схопився  та  нiби  скипiв.  -  Так
назвав вашу милiсть якийсь нiкчемний окольничий?  Отака  честь  од  Москви
згодом буде нам усiм! Я знаю бояр добре. Це  перевдягненi  в  дорогi  шати
неписьменнi темнi мужики, тiльки чваньковитi  й  гордi,  як  сатана.  Вони
здатнi загнути нам i в батька-матiр, а то ще й по-соромiцьки, i не  тiльки
нам, а й самому гетьмановi.
   Вже надворi смеркалось. Гостi пили мед i балакали.  Катерина,  Олена  й
iншi жiнки  повставали,  розпрощались  i  пiшли  додому.  Тихi,  делiкатнi
сутiнки стелились по горбах, по зелених левадах, по луках, неначе на  яснi
фарби зеленi й червонястi чиясь небачна велетенська рука накидала легенькi
прозорi покривала. Над широкими без краю луками, понад  Днiпром,  навкруги
обрiю,  небо  нiби  пiдперезалось  фiолетовим  поясом  -  широкою  гарячою
фiолетовою смугою. А серед тi║┐ смуги викотився на небо здоровий, як  вiко
з дiжi, жовтий, пальовий мiсяць i тихо поплив по фiолетовiй смузi,  неначе
кружало, виковане з матового золота, без свiта, без промiння, без блиску.
   Господар знов звелiв принести на ганок меду та венгерського вина. Гостi
знов розговорились, i розмова ┐х  велася  довго,  доки  не  залиснiв  свiт
мiсяця на ганку, на матовому бiлому виду  красуня  Iвана  Виговського,  на
високому чолi, на червоному кунтушi, на широкому бiлому комiрi  i  довгому
волоссi Немирича, котрий i тепер не покинув кальвiнського звичаю одягатись
в темне убрання. Тихий свiт мiсяця облив i сивобородого сухорлявого Остапа
Виговського, i широкi плечi, плисковате лице та розумнi очi  Тетерi.  Свiт
блищав, лився на стiл, лиснiв на срiбних  жбанах  та  кухлях  i  освiчував
найпросвiтнiшi чола тодiшньо┐ Укра┐ни, найпросвiтнiших ┐┐  синiв,  що  вже
були зовсiм ║вропейцi i стояли нарiвнi  з  лiпшими  ║вропейцями  i  бажали
добра Укра┐нi, i дбали про ┐┐ гаразд, про ┐┐ просвiтнiсть  скiльки  в  них
було змоги й сили.
   Юрiй Немирич зовсiм заспоко┐вся, одпочив пiсля важко┐  далеко┐  дороги,
розговорився, розбалакався i почав оповiдати про свою  давню  вандрiвку  в
чужоземнi кра┐: в Голландiю, в Нiмеччину, на береги пишного Рейна.  Старий
дiд Остап слухав, неначе дитина слуха║ казку.
   - Якого там дива я тiльки не бачив!  Якi  там  пишнi  кра┐  на  високих
берегах Рейна!  Яке  багатство,  яка  морська  торгiвля  в  Амстердамi,  в
Гамбурзi! Кораблi за кораблями шугають з  моря  в  порти,  неначе  степовi
орли, i привозять скарби з  далекого  сходу,  з  багато┐  Iндi┐.  Якi  там
багатства, якi скарби! В нас на Чорному морi нишпорять тiльки  розбишацькi
турецькi галери та запорозькi чайки. А там же тих кораблiв - неначе  хатiв
в Чигиринi. А береги Рейна! Неначе рай цвiте в садках та виноградниках.  А
над Рейном на скелях виснуть давнi лицарськi замки з гострими баштами. Але
i в тих замках вже зникла лицарська воля. Монархи  приборкали  вже  давнiх
лицарiв, приборкали тамошню шляхту. Тiльки в Польщi ще  сто┐ть  шляхта  на
сво┐й волi, як нiгде на свiтi. А од шляхти ж йде просвiта й наука.
   - Сто┐ть тiльки в Польщi, це правда, - обiзвався Iван Виговський.
   - Гетьман погано зробив, що оддав  Укра┐ну  Москвi:  при  Москвi  нiгде
нiчия воля не всто┐ть. Вона усе злама║, й потрощить, i загасить те  свiтло
науки, що i в нас  засвiтилось.  Помре  старий  гетьман,  тодi  нам  треба
повернути знов до Польщi. Тiльки в Польщi ми, i пани,  й  козаки,  зможемо
вдержати сво┐ права та привiле┐, - сказав Немирич.
   - Я й сам бачу, що нi волi, нi науки Москва не  понесе  на  Укра┐ну,  а
понесе тiльки  грубих,  здирливих  та  лайливих  бояр,  -  обiзвався  Iван
Виговський.
   - Тодi нам треба б заснувати на  Укра┐нi  вищi  ║вропейськi  школи  для
мирсько┐ науки, унiверситети, от хоч би в Ки║вi та в Вiнницi або деiнде, -
тихо промовив Немирич.
   - Ой, треба б, треба б! нема що й казати. Може, колись  i  засну║мо,  -
промовив Iван Виговський i задумався. В його майнула думка, як би то взяти
в сво┐ руки гетьманську булаву, щоб здiйснити отi золотi  мрi┐  Немиричевi
та й сво┐ на добро, на просвiтнiсть рiдно┐ Укра┐ни.
   - Тiльки шкода, що гетьман знiс унiю... Навiщо було  зачiпати  унiю?  -
обiзвався з кутка старий Остап Виговський.
   - Нi, тату! Унi┐ нам не треба, - сказав Iван Виговський. - Од не┐ в нас
тiльки сварка та змагання i мiж нами самими, i в нас з поляками. Найкраще,
як дома одне стадо та один пастир. З ляхом  дружи,  а  камiнь  за  пазухою
держи! Ляхи не повиннi микатись в нашi справи, хоч  би  ми  й  [були]  пiд
Польщею.
   Вже мiсяць високо пiдбився вгору, а гостi ще довго сидiли  та  балакали
про невiдому будущину Укра┐ни, про ┐┐ просвiту та вольнi права. Але в усiх
тiльки й мови було про права шляхти, котра в квропi  вже  втрачувала  сво┐
геть-то вже широкi феодальнi привiле┐, як шкiдливi для  широкого  розвитку
народу й городян.
   - Як будемо коли пiд Польщею, то козакам треба зрiвняти  сво┐  права  з
великими привiлеями польсько┐ шляхти i стати шляхтичами на Укра┐нi;  отодi
нами нiхто не насмiлиться орудувати по сво┐й вподобi: нi король, нi сейм в
Варшавi, нi цар, нi бояри, - сказав Немирйч, встаючи з-за стола.
   Iван Виговський задумався, похиливши голову, i мовчав.  В  його  мигали
думки про уклад на Укра┐нi, який треба  було  запровадити,  який  здавався
Немиричевi i йому найлiпшим.
   "Немирйч каже правду: найлiпше було б, щоб козаки мали права й привiле┐
на Укра┐нi,  якi  ма║  польська  шляхта  в  Польщi",  -  майнула  думка  в
Виговського.
   Чи думали, чи гадали цi найпросвiченiшi люди свого часу на Укра┐нi,  що
великi шляхетськi привiле┐ впадуть вагою на народ, i що вони самi потонуть
з сво┐ми нащадками в польському шляхетському морi, а ┐х нащадки, споляченi
до п'ят, стануть ворогами Укра┐нi й народовi...
   Ще довго балакав Немирич i розказував про пишнi чужоземськi кра┐. Гостi
повечеряли на ганку i розпрощались з  господарем.  Господар  поклав  спати
Немирича в сво║му поко┐, а  сам  послався  на  ганку  на  лавi  i  лiг  на
одпочинок. Але сон не брав його. Мiсяць високо  пiднявся  на  небi,  i  на
ганок впала  тiнь.  Виговський  згадав  Олесю,  згадав  Ки┐в  в  мiсячному
ся║вi... А в його думцi виникали якiсь чудовi  чужоземськi  здоровi  мiста
десь над Рейном, десь над морем в Голландi┐. Вiн неначе  бачив  кораблi  в
портах з багатою вантагою усякого дорогого краму, нiби бачив якiсь  собори
пишнi, високi, бачив школи. I це  усе  вiн  переносив  в  сво┐й  думцi  на
Укра┐ну: багатi кораблi уявлялись йому вже на Чорному морi, а  школи  -  в
Ки║вi, на Укра┐нi... I йому забажалось взяти в  руки  булаву,  щоб  тiльки
позаводити це усе i на Укра┐нi.


   V
   Гетьман Богдан вже був старий i часта  нездужав.  Виговський  знав,  що
йому зосталось недовго жити i передпочував, що вiн сам швидко буде обраний
на гетьмана. Сам Богдан, вже зовсiм слабий, покликав до  себе  старшину  i
просив вибрати за гетьмана не свого молоденького сина Юрiя, а досвiдного у
всiх козацьких  справах  Iвана  Виговського  або  полковника  Лисницького.
На┐жджаючи в Ки┐в до Олесi, Виговський оповiдав Олесi про  волю  гетьмана,
про сво┐ надi┐. Честолюбнiй Олесi ця думка сподобалась.
   - Ото якби менi довелось в'┐хати в Чигирин гетьманшею!  От  би  я  тодi
пiдвела голову вгору i показала б себе сво┐й гордовитiй та  неласкавiй  до
мене рiднi! - говорила Олеся Виговському. - Тодi б i вона  схилила  голови
передо мною. Ой, яка б я була рада!  Я  в'┐хала  б  в  Чигирин  пишно,  як
польськi королеви в'┐жджають в Варшаву,  бо  хiба  ж  я  тодi  не  була  б
королева на Укра┐нi або трохи не королева? - говорила  Олеся,  розпускаючи
сво┐ смiливi мрi┐, котрi  збурювали  ┐┐  честолюбну  натуру,  перейняту  в
наслiдок од гордовитого й честолюбного свого батька Богдана та  матерi,  з
роду князiв Соломирецьких.
   - А зна║ш, мо║ серце, що тво┐ мрi┐ можуть  справдитись  навiть  швидше,
нiж ти гада║ш? - говорив Виговський. - Гетьман зовсiм недужий, i  слабiсть
в його смертельна. А пiсля його тiльки мене оберуть за гетьмана, принаймнi
доки гетьманiв син Юрiй скiнчить науки  в  Ки┐вськiй  академi┐.  Душа  моя
почува║, що так воно станеться.
   - Ото я була б рада! Ой, яка б я була тодi щаслива! Хоч  би  на  кiлька
рокiв менi того блиску, тi║┐ слави,  того  високого  становища!  -  марила
Олеся, сидячи поруч з Виговським на софi. - I зна║ш що, мiй коханий Iване?
Я готова зостатись в Ки║вi, аж доки не помре старий гетьман, хоч  я  люблю
тебе, i мене без тебе бере нудьга. Як тебе виберуть за  гетьмана,  тодi  я
в'┐ду в Чигирин, мов королева.
   - Про мене й зоставайся в Ки║вi, хоч менi важко жити без  тебе.  Але  я
вже не молодий: серце мо║ любить тебе тихо, як тихо грi║ осiнн║  сонце,  -
говорив Виговський.
   - Тiльки при┐жджай до мене з Чигирина частiше!
   - Ой, важко менi жити без тебе в Чигиринi солом'яним удiвцем, -  сказав
Виговський, зiтхнувши, - але для тебе я готовий на все згодитись.
   I сталося справдi так, як говорив Виговський.
   27 iюля 1657  року  помер  гетьман  Богдан.  Ще  перед  смертю  Богдана
козацькi полковники, поважаючи старого Богдана, обрали  за  гетьмана  його
сина Юрiя, не вважаючи на те, що сам Богдан радив ┐м вибрати  за  гетьмана
або Лисницького, або Виговського.  Але  як  тiльки  помер  Богдан,  козаки
схаменулись i почали нарiкати, що над ними постановили  гетьмана,  котрому
було всього шiстнадцать рокiв, i перестали покорятись Юрi║вi.  Юрiй  питав
поради в Виговського, що йому вчинити.

   - Оповiсти збори на раду, зречись гетьманства, поклади булаву,  а  я  й
уся генеральна старшина так  само  зречемося  свого  уряду.  Нехай  козаки
вибирають за гетьмана й старшину,  кого  схочуть.  Може,  як  ти  зречешся
гетьманства, козакiв це вразить, i вони стануть прихильнiшi до тебе, - так
радив Юрi║вi Виговський, але в його була думка: самому взяти булаву.
   Про раду оповiстили. Виговський закликав на раду полковникiв,  сотникiв
та по два козаки з кожно┐ сотнi. Такий був давнiй  козацький  звичай.  Для
ради Виговський i його прихильники призначили  гетьманський  двiр,  щоб  в
йому змiстилось небагато козакiв. Тим часом  Виговський  пiддобрювався  до
козакiв, звелiв викотити з льохiв кiлька бочок  горiлки,  напував  простих
козакiв горiлкою, справляв для ┐х багатi обiди, сам частував козакiв,  сам
пив й прикидався п'яним, щоб пiдiйти пiд козацькi норови, бо Виговський не
любив пити i нiколи не був п'яний.
   В недiлю 24 серпня довбишi вдарили на раду. Козаки рушили  в  двiр.  Як
тiльки двiр став повний козакiв, ворота навiщось зачинили. Багато  козакiв
i сила хлопiв зостались за ворiтьми.
   З дому вийшов Юрiй з булавою в руках. За ним  несли  бунчук,  обтiнюючи
його голову.
   - Панове рада! Дякую вам низько за гетьманський уряд,  котрий  ви  менi
дали, пам'ятаючи мого батька, але я ще молодий i недосвiднйй,  i  не  менi
пiдняти й знести на собi  вагу  гетьманського  уряду.  Вибирайте  собi  за
гетьмана iншого, старшого i вартнiшого за мене. От вам булава й бунчук!
   Юрiй поклав гетьманськi клейноди на стiл, поклонився  i  пiшов  в  дiм.
Пiсля  Юрiя  вийшов  Виговський,  подякував  козакам  за   честь,   зрiкся
писарського уряду, поставив на стiл чорнильницю i одiйшов в  дiм.  Обозний
Носач поклав на стiл свiй пернач та печатку, поклонився i одiйшов.
   Гетьманська булава лежала на столi серед двору, i багато було таких, що
хотiли ┐┐ взяти, та не насмiлились без волi народу.
   Тим часом за ворiтьми пiднявся шум, неначе там  шумiв  бiр  або  загуло
море на вiтрi. Пiднявся крик стовпища, котрого не пустили  в  двiр,  котре
догадалось, що ворота зачинили зумисне, щоб нiкого  не  пустити  на  раду.
Галас, шум все дужчав та дужчав. За ворiтьми неначе заклекотiло море в час
бурi мiж скелями.
   - Бий ворота! ламай баркани! - кричали козаки за ворiтьми.  -  Висаджуй
ворота! Нас не пускають на раду!
   Хлопи кинулись висаджувати ворота. Осавули швиденько завештались  помiж
козаками i похапцем питали:
   - Кого хочете вибрати собi за гетьмана?
   - Хмельниченка! Нехай Хмельниченко бере булаву! - крикнули козаки.
   Юрiй вийшов з дому i сказав, що йому треба ┐хати до Ки║ва i  вчитись  в
академi┐.
   Тодi вихопився якийсь сотник i гукнув.
   - Нехай Хмельниченко держить бунчук та булаву при собi,  а  командувати
вiйськом буде Виговський i на той час буде брати булаву  й  бунчук  з  рук
Хмельниченка.
   - Дайте менi час подумати, - обiзвався Виговський.
   Рада дала йому часу три днi.
   В середу 27 серпня довбишi знов вдарили на раду. Знов зiбралась рада  в
гетьманському дворi. Рада знов викликала Виговського i просила його  взяти
булаву на той час, поки Юрiй скiнчить науки i  дiйде  до  повного  зросту.
Виговський все кланявся i  зрiкався.  Спустивши  очi  вниз,  з  покiрливим
видом, з сльозами на очах вiн дякував радi за честь,  одмагався  i  просив
вибрати за гетьмана кого здатнiшого.
   "Чи виграю, чи програю? чи виграю, чи  програю?"  -  вертiлось  в  його
головi, неначе якийсь маятник стукав i  вибивав  в  його  душi  цi  слова,
стукав, не перестаючи, настирливо, уперто, надокучливо, а серце  в  грудях
стукотiло, кидалось, неначе рвалось, хотiло вирватись з грудей. Виговський
ждав, що от-от настане одна мить,  коли  вiн  або  все  програ║,  або  все
вигра║. Вiн  усе  кланявся  та  одмагався,  говорив  тихо,  спокiйно,  але
почував, що його руки й ноги дрижали, неначе в пропасницi, що йому забива║
дух, душить у грудях. Йому здавалося, що йде битва кругом його, що вiн сам
у битвi десь на Жовтих Водах або пiд Корсунем, що наста║ час,  коли  битва
буде або виграна, або от-от буде програна. Але як Виговський  одмагався  i
кланявся, козаки ще бiльше просили його взяти часово булаву.  Роздратованi
упертiстю писаря, козаки почади вже,  по-козацькому  звичаю,  закидати  на
лайку. Тодi Виговський, нiби знехотя, присилуваний  волею  ради,  згодився
взяти часово булаву. Рада крикнула  радiсно.  Цей  крик  неначе  воскресив
Виговського. Вiн весь задрижав на радощах.
   Тодi Виговський. сказав:
   - Як же менi прийдеться пiдписуватись, доки Хмельниченко буде вчитись в
Ки║вi, доки вiн стане станiвним чоловiком?
   Тодi з гурту вихопивсь якийсь прихильник Виговського i промовив:
   - Нехай пан Виговський пiдпису║ться так: "Iван Виговський,  гетьман  на
той час, вiйська  Запорозького",  бо  коли  в  його  будуть  клейноди,  то
правдивим гетьманом буде вiн.
   -Добре! Нехай буде так! - гукнули  козаки.  Виговський  взяв  булаву  i
сказав так:
   - Ця булава доброму на ласку, а злому на карнiсть; а манити в вiйську я
нiкого не буду, коли ви мене вибрали за гетьмана. Вiйсько  Запорозьке  без
страху не може бути.
   На радi в Чигиринi були не всi козацькi полковники,  i  ця  рада  могла
здаватись нiби не зовсiм законною.  Виговському  хотiлось  таки,  щоб  уся
старшина настановила його правдивим гетьманом. Вiн оповiстив знову раду  у
Корсунi на 25 сентября. З'┐хались  усi  полковники  i  сотники,  прибув  i
польський  посланець  Казимир  Беньовський  та  Юрiй  Немирич,   овруцький
староста, шляхтич православно┐ вiри. На  цiй  радi  вибрали  й  затвердили
Виговського на гетьманствi.
   Взявши гетьманську булаву, Виговський зараз по┐хав в Гадяч i викопав  з
землi закопаний гетьманом Богданом в  Гадяцькому  замковi  великий  скарб,
цiлий мiльйон талярiв. Виговський вважав на цей  скарб  як  на  козацький,
скарбовий, а не за власний, Богданiв. Цей скарб Виговський задумав тратити
для сво┐х замiрiв, щоб оддiлити Укра┐ну од Москви i  оддати  в  пiдданство
польському королевi; думав за Богдановi таляри  найняти  орду,  найняти  в
свiй Чигиринський полк нiмцiв i ходачкових шляхтичiв для  сво║┐  особисто┐
оборони.
   Виговський  вернувся  в  Чигирин  щасливий,  веселий,  вдоволений.  Вiн
перебрався з сво║┐ тiсно┐  убого┐  кватири  в  палац  померлого  гетьмана,
новий, гарно убраний, просторний, вважаючи на палац як на скарбове  добро,
як на палац гетьманський, ранговий.  Високо  пiднявши  голову,  вiн  гордо
походжав по просторних свiтлицях, устелених перськими килимами,  обвiшаних
дорогою збру║ю, дорогими  рушницями,  шаблями,  прикрашених  полицями,  на
котрих лиснiли срiбнi та золотi миски, жбани, тарiлки,  кубки,  пугарi  та
чарки. Смiливi думи заворушились в його головi, замиготiли, як блискавки в
темну нiч. Власть, слава, честь, золото i срiбло, багатство, блиск, iдеали
полiтичнi, щастя Укра┐ни, просвiтнiсть - все це натовпом товпилось в  його
головi, змiшалось в думах, як золото й срiбло, пересипане перлами,  облите
огнем блискавки. Думи тривожили гетьмана,  не  давали  спокою,  то  шугали
орлами, то линули пташками, заслiплювали його, забивали памороки.
   "Ой думи мо┐, думи, золотi мрi┐! аж  тепер  ви  справдитесь,  як  пишнi
золотi сни. Тепер сила в мо┐х руках! Тепер я поверну назад колесо  iсторi┐
Укра┐ни! Не пущу я тепер на Укра┐ну грубих причепливих  московських  бояр,
одiрву Укра┐ну од Москви i оддам в пiдданство  польському  королевi.  Онде
мо┐ iдеали! Онде зразець для Укра┐ни! Он звiдкiль полл║ться на мене  слава
й золото! Король щедрий, вiн надару║ мене за цей вчинок  землями,  селами,
лiсами, золотом i срiблом. Я поставлю умову для Польщi, щоб Укра┐на  стала
великим князiвством... щоб забезпечити мiцнiше незалежнiсть  од  Польщi...
Тепер я перевезу свою милу Олесю в цей палац з честю i славою, вдоволю  ┐┐
золотi давнi мрi┐, обсиплю золотом та перлами. Народ не  пiде  за  мною...
але в мене тепер сила в талярах... Найму орду, найму полякiв,  заб'ю  баки
хлопам i простим козакам i таки  пристану  до  Польщi,  до  просвiчено┐  i
вольно┐ польсько┐ шляхти. Заведу я тодi  на  Укра┐нi  просвiчену  козацьку
шляхту,  заведу   школи,   унiверситети,   заведу   просвiтнiсть,   високо
пiднесеться моя рiдна Укра┐на, як високо сто┐ть квропа. Ох думи мо┐,  думи
золотi! Треба написати Олесi, нехай ┐де до Чигирина! Нехай ┐де з  блиском,
з честю! Нехай в'┐жджа║ в Чигирин з великим по┐здом!"
   Виговський зараз послав козака-верховця в Ки┐в з  листом  до  Олесi,  в
котрому оповiстив ┐┐, що козаки вибрали  його  за  гетьмана,  i  велiв  ┐й
прибути до Чигирина. Олеся аж нестямилась од радостi. Вона  почувала  себе
такою щасливою,  що  зразу  поздоровшала,  i  незабаром  щастя  i  радiсть
закрасили рум'янцями ┐┐ лелiйно-бiлi щоки. Дiставши звiстку  од  гетьмана,
Олеся забажала побувати в князя Любецького та в  панi  Суходольсько┐.  Але
вона добре знала, що зусiм втеряла в них ласку пiсля того, як вийшла замiж
за Виговськога не послухавши ┐х поради. Олеся послала до ┐х тiтку  Якилину
на розвiдки.
   Тiтка Якилина другого дня вранцi побiгла до князя Любецького нiбито  по
дiлу за свiй хутiр коло Ки║ва, котрий вона оддала в посесiю Любецькому,  i
при цiй нагодi розказала, що Виговський вибраний вже за гетьмана, i  Олеся
тепер вже гетьманша.
   Князь Любецький витрiщив з дива на Якилину сво┐ чорнi очi; Любецька теж
дивилась на Якилину з дивуванням. Обо║ вони не сподiвались, що  Виговський
буде гетьманом, а Олеся гетьманшею. I князь, i княгиня тепер  постерiгали,
що не вони, князi та сенатори, а Виговський та Олеся тепер  найвищi  особи
на Укра┐нi. Обо║ вони стали ласкавiшi до Якилини  Павловсько┐,  вiтали  ┐┐
ласкаво, були ввiчливi до не┐ i просили, щоб Олеся прибула до ┐х  на  обiд
другого дня. Вернувшись додому, Якилина Павловська розказала Олесi, як  ┐┐
привiтно прийняли обо║ Любецькi. Олеся засмiялась.
   - Тепер вони заспiвали iншо┐ й веселiшо┐, заспiва║ iншо┐ i  мiй  старий
дядько Христофор Стеткевич, котрий колись ставав дибки проти мого шлюбу  з
Виговським, - сказала Олеся.
   Другого дня, прибравшись i причепурившись, Якилина й Олеся  по┐хали  на
обiд до  Любецьких.  Там  вони  застали  i  Суходольську.  I  Любецькi,  й
Суходольська стали неначе iншi люди. Зовсiм не тi, що були  переднiше.  Не
тiльки не було в ┐х зневаги, але вони тупцяли  коло  Олесi,  поздоровляли,
цiлували i не знали де й посадити. Олеся держала себе спокiйно, але ┐┐ очi
виявляли ледве примiтну  насмiшкуватiсть.  За  столом  Олесю  посадили  на
першому мiсцi; Любецька сiла по один бiк вiд Олесi, а князь - по другий.
   - Ну, тепер, моя кохана Олесю, хоч будеш замужем  за  козаком,  але  ти
перша особа на Укра┐нi мiж усiма козачками, - говорив Любецький. -  Тiльки
пам'ятай, серце Олесю, що ти тепер  ма║ш  силу  мiж  козацькою  старшиною,
можеш мати вплив на гетьмана i на козацьку старшину.  Не  забувай,  що  ти
родом шляхтянка й князiвна по матерi. Вже там як зна║ш,  хитро  та  мудро,
по-жiноцьки,  встоюй  за  право  шляхти  як  укра┐нсько┐,  православно┐  й
католицько┐, так i польсько┐. Не забувай i  про  Польщу,  бо  хоч  гетьман
Богдан i оддав Укра┐ну Москвi, але Польща ще сто┐ть, ще не  впала  i  буде
сутнiти, доки суду-вiку. I нехай вона сто┐ть i процвiта║, бо  ми  звiдтiль
добули собi шляхетськi й панщаннi привiле┐ i вищу просвiтнiсть.
   - Добре, добре, князю! - обiзвалась Олеся, хоч вона й почувала в  душi,
що нездатна по сво┐й вдачi втручуватись в полiтичнi  справи  i  заправляти
ними, бо любила бiльше домове й сiм'║ве життя.
   - Намовляй i настренчуй,  серце  Олесю,  Виговського,  як  тобi  радить
князь, - додала й собi Любецька, подаючи Олесi кубок чудового  меду  пiсля
останньо┐ потрави.
   Помирившись з Олесею за обiдом, Любецькi  знов  обцiлували  Олесю  i  в
уста, i в щоки i розпрощались з нею.
   - Тобi, серце Олесю, треба ще по┐хати в Мокрани до опiкуна, попросити в
його вибачення. Все-таки вiн твiй опiкун  i  доводитися  тобi  дядьком,  -
сказав Любецький на прощаннi.
   - Думаю по┐хати оце завтра, - сказала Олеся. I вона другого дня по┐хала
в Мокрани з сво║ю тiткою Якилйною та з ┐┐ двома дочками.
   При┐хали вони в Мокрани. Старий Христофор не сподiвався ┐х  до  себе  в
гостi i був дуже здивований.
   - Я думав, що ти,  Олесю,  вже  давно  живеш  в  Чигиринi,  -  промовив
Христофор ласкаво й привiтно.
   - Нi, мiй дорогий  дядьку!  Я  довго  слабiла,  а  потiм  завагонiла  i
породила сина. Родиво було важке. В Чигиринi я ще  й  досi  не  була.  Так
якось менi не поталанило в цьому, як i в сватаннi Виговського. Мiй гетьман
хоче, щоб я в'┐хала в Чигирин з пишнiстю,  вартою  високо┐  особи,  вартою
гетьманшi, - сказала Олеся.
   - Ото вiн правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в'┐хати в  Чигирин
з парадом i  з  пишнiстю.  Але  ти  не  ма║ш  доброго  екiпажа:  твiй,  ще
батькiвський, старий, старомодний. Бери  нашу  нову  французьку,  парадову
карету, бо парад для високо┐ особи ма║ велику вартiсть, i ┐дь до  Чигирина
з пишнiстю, а ти тепер висока особа.
   Олеся поцiлувала Христофора в руку.  Карета  була  помальована  зеленою
фарбою i позолочена на рубчиках. В каретi було дво║ дверець з вiкнами.
   - Окрiм того, - говорив старий Стеткевич,  -  не  годиться  тобi  ┐хати
самiй: треба, щоб за тобою тягся по┐зд, як за королевою. Я не по┐ду, бо  я
старий, та й не думаю приставати до козацько┐  верстви,  як  пристав  Юрiй
Немирич  й  iншi  укра┐нськi  шляхтичi.  Вiзьми  з  собою  тiтку   Якилину
Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й iнших. Нехай ┐де з  тобою  i
оця Павлина. Це буде нiби твiй кортеж i двiрський штат.
   - Ой яка я рада, що по┐ду до Чигирина! - аж крикнула Павлина Рудницька.
- Ото надивлюсь на людей i побачу свiта!
   Вона встала i поцiлувала в  руку  Христофора  Стсткевича.  В  не┐  таки
майнула думка, що вона там знайде собi жениха мiж козаками.
   - Та пам'ятай, Олесю, що ти шляхтянка! - говорив далi дядько. -  Встоюй
перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за ┐┐ привiле┐.  Не
забувай i про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша  давня  шляхта  добула
собi i в привiлеях, i в просвiтностi, все те прийшло до не┐  з  Польщi.  I
коли  я  дiстав  просвiтнiсть,  добувся  розумом  до  вольних   просвiтних
соцiнiанських i кальвiнських думок, то все те дiстав з квропи, але  дiстав
через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей  для  цього  всього,  а  Москва
зачинить i нiякого свiта не пустить i  з  Польщi,  i  з-за  границi;  тодi
темрява вкри║ Укра┐ну.
   - Добре, дядю, добре! - сказала Олеся, але ┐┐ думки вертiлись  не  коло
просвiтаостi квропи та Польщi, а коло французько┐ карети та  уборiв.  Вона
вже гадала в думцi, яку собi французьку сукню пошити для парадного  в'┐зду
в Чигирин, щоб вразити жiнок козацьких старшин, котрi вбирались в кунтушi,
в жупани, в плахти та в намiтки.
   Олеся i Павлина зiбрали усяке сво║ добро в далеку дорогу.  Вони  думали
пробути недовгий час в Ки║вi, щоб пошити собi нове убрання.  Швидко  потiм
вонл ви┐хали до Ки║ва.
   Прибувши в Ки┐в, Олеся покликала кравця Василькiвського, котрий  вчився
кравцювати в Варшавi i вмiв шити моднi польськi убори. I Олеся, й Павлина,
i  тiтка  Якилина  понабирали  собi  дорого┐  матерi┐  на  сукнi.  Кравець
заходився коло роботи. Олеся просила тiтку,  щоб  вона  взяла  з  собою  в
Чигирин i сво┐х дочок, Маринку та невеличку ще Прiсю. Тiтка пристала на це
i почала й ┐х прибирати та чепурити. Олесинi знайомi  та  далекi  родички,
Лговська i Подарицька, запрошенi Олесею до Чигирина, теж  заходились  коло
вбирання. Княгиня Любецька та Суходольська не схотiли ┐хати  до  Чигирина,
.скiльки ┐х не благала Олеся. Тiльки Олесин  дядько,  князь  Соломирецький
обiцяв ┐хати з нею  в  Чигирин,  бо  мав  сво┐  iнтереси:  думав  впрохати
гетьмана та старшину, щоб йому вернули села на Укра┐нi коло Бара, звiдкiль
його вигнали козаки як католика.
   Гетьман дав знати Олесi через верховця, котрого дня вона  була  повинна
ви┐хати з Ки║ва, щоб стрiнути ┐┐ в Чигиринi, як високу  особу.  З  по┐здом
Олесi ви┐хала i невiстка ┐┐ Маруся  Стеткевичева,  жiнка  брата  ┐┐  Юрiя,
котрому гетьман обiцяв полковницький уряд. Старий батько гетьмана квстафiй
Виговський, що проживав в Ки║вi, не по┐хав  з  гетьманшею  до  Чигирина  i
прибув перегодя, щоб жити при синовi.
   В  той  час  в  Богдановому   домi   проживали   Богданiв   син   Юрiй,
шiстнадцятилiтнiй  хлопець,  та  третя  Богданова  жiнка  Ганна,  з   роду
Золотаренкiв. Овдовiвши пiсля першого чоловiка Пилипа, вона  вийшла  замiж
за гетьмана Богдана.  Розумна,  поважна  й  хазяйновита,  вона  мала  дуже
великий вплив на гетьмана  Богдана,  вивела  при  його  дворi  гулянки  та
п'янство i була доброю, господинею в домi. Богдан  поважав  ┐┐  й  слухав.
Новий гетьман Виговський дав ┐й для прожиття  в  палацi  двi  свiтлицi,  а
Юрi║вi - одну кiмнатку рядом  з  свiтлицями  старо┐  гетьманшi,  щоб  вона
повсякчас мала спроможнiсть наглядати за молодим слабовитим i  неслухняним
хлопцем.
   Просторнi свiтлицi покiйника Богдана були розкiшно убранi й вимальованi
усякими арабесками. На дверях були намальованi картини з давньо┐ священно┐
iсторi┐. На поличках блищали рядки дорогого срiбного  й  золотого  посуду:
полумискiв, блюд, усяких кубкiв та здорових пугарiв. Все в свiтлицях  було
поновлено, вичищено, вибiлено.  Свiтлицi  прибирались,  як  iк  Великодню,
неначе вони ждали ново┐ пишно┐ шляхтянки-гетьманшi.
   Виговський дав знати листом Олесi, коли вона повинна  була  ви┐здити  з
Ки║ва, щоб стрiнути з пошануванням ┐┐ по┐зд. Вiн  просив  стару  гетьманшу
Ганну Хмельницьку та Богданових дочок од першо┐ жiнки, Катерину  й  Олену,
щоб вони стрiли нову гетьманшу в найбiльшiй свiтлицi з хлiбом та сiллю.
   В самий день при┐зду Ганна Хмельницька сидiла в  сво┐х  покоях,  убрана
по-празниковому. Висока на зрiст i трохи огрядна, вона й тепер була  гарна
з лиця. На нiй було дороге, але темне убрання, темно-вишневий, з  золотими
квiтками, кунтуш, та шовкова бiла намiтка, переткана срiбними нитками.  На
ши┐ на  золотому  ланцюжку  блищав  золотий  чималий  хрест  вiзантiйсько┐
кучеряво┐  форми,  обсипаний  чималими  брильянтами.  Це   був   подарунок
покiйного  гетьмана  Богдана.  Стара  гетьманша  ждала   при┐зду   молодо┐
Виговсько┐ i задумалась серед тишi, котра панувала в здоровому домi,  нiби
завмершому пiсля смертi старого гетьмана. Ганнi Хмельницькiй  було  не  до
вподоби, що Виговський  вимагав  од  не┐  вчинити  таку  честь  для  ново┐
гетьманшi, але вона мусила коритись, мусила згодитись.
   "Ох Боже наш милостивий та милосердний! -  думала  Ганна,  сидячи  коло
стола, пiдперши щоку долонею. - Минула моя слава, як красне лiто, i  тепер
я мушу чинити, що менi загаду║ новий гетьман. Дуже вже велику  честь  хоче
вiн оддати сво┐й жiнцi-шляхтянцi. Як я  прибула  в  Богданiв  палац,  мене
нiхто i не думав стрiчати з якимись церемонiями,  а  тепер  я,  така  сама
гетьманша, як i Олеся, мушу прислужуватись, я,  гетьманша,  котро┐  слухав
сам  Богдан,  котру  запрошував  вiн   обiдати   вкупi   з   чужоземськими
посланцями... А колись я мала сво┐х гайдукiв,  сво┐х  паннiв,  дiстала  од
гетьмана право  видавати  гетьманськi  унiверсали  монастирям!..  До  мене
писала листи польська королева, менi кланялись чужоземськi  посланцi...  А
тепер... Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою".
   I стара  гетьманша  пiдвела  вгору  сво┐  пишнi  карi  очi  i  зiтхнула
важко-важко, аж ┐┐ широкi плечi та голова, заверчена срiблястою  намiткою,
пiдвелась вгору.
   Дверi рипнули. Ввiйшов Виговський, прибраний в новий  червоний  кунтуш,
ввесь блискучий, веселий, пишний. Вiн поклонився Ганнi i  поцiлував  ┐┐  в
руку.

   -  Вже  по┐зд  недалеко  од  Чигирина.  Прошу  вас,  мамо,  моя  дорога
гетьманшо, йдiть до свiтлицi i будьте напоготовi з хлiбом та сiллю, та  не
забудьте привiтати мою Олесю щирою привiтною промовою. Там вже  вас  ждуть
дочки Богдановi: Катерина Виговська та Олена Неча║ва. Ви  станьте  посеред
свiтлицi, а Катерина й Олена нехай стануть коло  вас  по  обидва  боки,  а
Юрась нехай стане побiч вас.
   - Добре! зараз iду! - сказала Ганна, виходячи  вкупi  з  Виговським  до
парадово┐ свiтлицi, де  сидiли  на  довгiй  канапi,  застеленiй  розкiшним
перським килимом, Катерина й Олена.
   Обидвi вони були убранi в дорогi убрання. -  На  Катеринi  був  дорогий
парчевий зелений з дрiбними  золотими  квiтками  кунтуш,  обшитий  золотим
зубчутим позументом, та червона шовкова спiдниця, обтягнута золотою рiдкою
сiткою, неначе обсипана золотою ряскою; на ши┐ блищав пишний дорогий  убiр
з чотирьох разкiв дрiбних червiнцiв,  на  котрому  внизу  висiли  зубчастi
причiпки, облямованi кругом нiби  розтягнутими  золотими  краплями.  Олена
Неча║ва, бiльш бiлява, нiж Катерина, убралась в яснiшi убори: на  нiй  був
оксамитовий кунтуш делiкатного, ясно-вишневого кольору  i  шовкова  голуба
спiдниця, обтягнута срiбною сiткою. На ши┐  бiлiло  шiсть  разкiв  чималих
перлiв i один разок добiрних  брильянтiв  -подарунок  ┐┐  батька  гетьмана
Богдана. Щоб пiдiйти пiд новомодний смак ново┐ гетьманшi,  i  Катерина,  i
Олена не завертiли голiв  намiтками,  а  надiли  парчевi  золотi  низенькi
очiпки, з-пiд котрих спускались хвилями на шию й на плечi довгi  срiблястi
намiтки.
   - Та покличте Юрася! Нехай вiн стане побiч вас, бо вiн, хоч i  хлопець,
але все ж таки вiн син гетьмана Богдана, - сказав Виговський  i  вийшов  в
двiр  виряджати  сотню  козакiв,  котра  пiд  проводом  молодого   сотника
Золотаренка, небожа Ганни Хмельницько┐, мала вийти назустрiч  по┐здовi  за
Чигирин на ки┐вський шлях.
   Тим часом дверi в першу свiтлицю, де сидiла Ганна  з  дочками  Богдана,
неначе одчинив вихор.  В  свiтлицю  влетiв  Юрась,  худенький,  блiдуватий
хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, i наробив  галасу  на  всю
свiтлицю.
   - Мамо! що це таке? що тут дi║ться  в  палацi  мого  батька?  -  кричав
Юрась.
   - А що ж тут дi║ться, сину? Ми зiбрались оце стрiчати  нову  гетьманшу.
Та й ти, Юрасю, повинен стрiнути ┐┐ отут  в  свiтлицi,  вкупi  з  нами,  -
обiзвалась до його Ганна Хмельницька.
   - Що це таке? Що вони тут виробляють в мо┐й господi? Що це тут витворя║
Iван Остапович? - репетував Юрась на всю свiтлицю.
   - А що ж вiн витворя║? -  обiзвалась  Олена  Неча║ва.  -  Стрiча║  нову
гетьманшу, Олену Богданiвну.
   - Олену, Олену! На дiдька менi здалася та нова гетьманша! Ви зна║те, де
тепер мо┐ конi?
   - Нi, не зна║мо. А де ж тво┐ конi? Певно, в станi,  -  промовила  Ганна
Хмельницька, осмiхаючись на вередування свавiльного Юрася.
   - Еге! в станi... в гарнiй станi! В хлiвi! Он де теперечки мо┐ конi!  А
Виговського конi поставили в батьковiй станi. Я не знаю, що й далi буде! -
кричав Юрась. - Нехай би Iван Остапович запер мене в хлiв, то  мене  б  не
брала така досада, як за мо┐ конi.
   - Та не в хлiвi-бо, а в повiтцi тво┐ конi,  -  обiзвалась  Ганна,  -  i
повiтка добра, не гiрша за станю. Невелика бiда, як тво┐ конi постоять час
в повiтцi.
   - Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив  в
повiтцi сво┐ конi, та мо┐? Хто тут  господар  в  домi?  Вiн,  чи  я?  Я  -
господар! Я - гетьман! А вiн забрав собi на гетьманську булаву i  Суботiв,
викопав захованi батьком в землi грошi, цiлий мiльйон  талярiв,  i  забрав
теж на булаву. Це гарно! Я - гетьман! Вiн мене ограбив! Заграбував  велику
силу грошей мого батька. Викопав закопанi в замку в  Гадячi  мо┐м  батьком
грошi, цiлий мiльйон талярiв! Це не жарти! це розбiйництво!
   - Та ти ж, сину, сам зрiкся гетьмансько┐ булави на який  час,  бо  тобi
треба ┐хати до Ки║ва в академiю та кiнчати науки, - сказала Ганна.
   - Навiщо менi ┐хати до Ки║ва? Я й дома скiнчу ┐х з мо┐ми  вчителями.  Я
до Ки║ва не по┐ду, поки мо┐ конi не поставлять в мо┐й станi!  -  репетував
Хмельницький, i в його очах вже тремтiли сльози, а його руки дрижали.
   Ганна  Хмельницька  схопилась  з  мiсця  i  кинулась  до  Юрася.   Вона
зауважила, що вiн став дуже роздратований,  i  боялась,  щоб  на  його  не
найшла чорна хвороба i не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти
ласкавими  словами  i  трохи  заспоко┐ла,  обiцявши,  що  його  конi  знов
поставлять в станi на старому мiсцi, як тiльки скiнчиться в'┐зд  гетьманшi
та роз'┐дуться гостi. Юрась заспоко┐вся.
   - Сiдай же, сину, коло нас та жди, бо й ти  повинен  стрiчати  вкупi  з
нами молоду гетьманшу, - сказала Ганна i посадовила Юрася поруч з собою на
канапi. Юрась втихомирився; його нервова слабiсть минула, i сльози  одразу
висохли в очах. В дитячих лiтах вiн слабував на чорну  хворобу;  тепер  та
слабiсть вже минула, але вiн був i тепер нервовим i вередливим хлопцем.
   Катерина Виговська вийшла  з  свiтлицi,  швидко  вернулась  i  принесла
свiжий, тiльки що спечений хлiб. Вона поклала на здоровому срiбному  блюдi
хлiб, а на хлiбi зверху - дрiбок солi.
   Незабаром вступив в свiтлицю гетьман, кинув оком, чи все  було  гаразд,
окинув оком стiльцi з високими спинками, оббитi червоним сап'яном,  ослони
й круглi циглики, обтягнутi  червоним  сукном  та  шовком,  окинув  [оком]
килими, розстеленi по свiтлицi, i промовив:
   - Господи спострiчай! Дай, Боже, час добрий!
   Тим часом в свiтлицю вскочив козак-вiстовець, котрий наглядав  з  вiкон
дзвiницi на поле, i промовив:
   - Ясновельможний гетьмане! вже  по┐зд  з'явився  на  шляху  за  верстов
п'ять-шiсть од Чигирина!
   - Час менi ви┐здити з козаками назустрiч мо┐й гетьманшi! Прощавайте тим
часом! - промовив гетьман до Ганни  Хмельницько┐  i  прожогом  вискочив  у
двiр, де стояла сотня козакiв. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору.
За козаками рушив оркестр, а за ними на  пишному  конi  ви┐хав  гетьман  з
декотрими полковниками. Сотня козакiв поскакала в поле.  Оркестр  став  на
мосту зараз  за  мiстом.  На  мосту  ждав  сво║┐  гетьманшi  й  гетьман  з
старшиною.
   Сила народу зiбралася коло мосту й загетьманським двором. Пiшла  чутка,
що молода гетьманша - дочка князя, що вона ┐де з великим по┐здом в золотiй
каретi, а за нею ┐дуть усе князi, шляхтичi  та  польськi  сенатори,  котрi
знов  запанують  на  Укра┐нi  за  нового  гетьмана.  Мiж  простим  народом
розповсюдилась чутка, що  вкупi  з  гетьманшею  на┐дуть  польськi  пани  i
привезуть з собою в золотiй каретi якусь страшну вiдьму, а та вiдьма  знов
заведе панщину.
   Незабаром за гетьманським двором  заграли  музики.  Ганна  Хмельницька,
Катерина й Олена кинулись до вiкон. У двiр увiйшов оркестр, i музики грали
голосного марша. За  музиками  ┐хав  Данило  Виговський,  а  за  ним  тихо
котилась  блискуча  французька  карета,  в  котрiй  сидiла  гетьманша,  ┐┐
невiстка Маруся Стеткевичiвна i маленька Прiся, дочка Якилини Павловсько┐.
На всiх конях над  головами,  на  кракiвських  високих  хомутах,  манячiли
червонi пояси i горiли, як жар, на сонцi. За гетьманшиною каретою котили в
двiр багатi й блискучi екiпажi, в котрих  сидiли  Павловська,  Подарицька,
Рудницька, Лговська, якась родичка гетьмана, Виговська, й iншi  багатенькi
шляхтянки, гетьманшинi знайомi. Павловська взяла  з  собою  й  свою  гарну
дочку Маринцю. Христина, Марусина дочка,  котру  гетьманша  любила  за  ┐┐
веселiсть та жвавiсть, сидiла в екiпажi з  Павлиною  Рудницькою.  I  перед
по┐здом, i позад по┐зда скакали на конях козаки, а  позад  усiх  ┐хали  на
возах   дворовi   слуги   гетьманшi:   кондитер,   пивничий   i    кравець
Василькiвський, котрий згодився ┐хати до Чигирина за добрi грошi.
   Гетьман i Данило  Виговський  висадили  Олесю  з  карети.  Сам  гетьман
одчинив дверi в свiтлицю i провiв ┐┐,  взявши  пiд  руку.  Гетьманша  була
убрана в розкiшну ясно-голубу сукню, в високий мiцно  накрохмалений  бiлий
як снiг комiр. На плечi вона накинула малиновий кунтуш. Молода гетьманша i
справдi вступила в  господу  Виговського,  нiби  яка  королева.  Козацькiй
старшинi ця пишнота не сподобалася. Полковники переглядались помiж себе  й
осмiхались з-пiд усiв. Усi родички i гетьманшинi  знайомi  так  само  були
багато убранi то в пишнi жупани та кунтушi, то  в  французькi  сукнi.  Уся
свiтлиця сповнилась гiстьми.
   Ганна Хмельницька виступила назустрiч гетьманшi i  подала  ┐й  хлiб  та
сiль. Гетьманша взяла хлiб i не поцiлувала його.
   - Поцiлуй же, гетьманшо, хлiб, бо в нас такий звичай, - тихо  промовила
Хмельницька до Олесi.
   - От i вибачайте менi, бо я не знала про цей звичай, - тихо  обiзвалась
Олеся, - в шляхтичiв нема цього звичаю.
   - А ми, по нашому старому звичаю, стрiча║мо тебе з хлiбом-сiллю.  Пошли
тобi. Боже, на новому мiсцi щастя та вiк довгий, щоб ти була  здорова,  як
вода, багата, як земля, i довго процвiтала, як квiтка. Дай, Боже, щоб ви з
Iваном Остаповичем панували довго, жили в  щастi  та  в  добрi  i  дiждали
онукiв та правнукiв та ще гетьманували, поки й вашого вiку!
   - Спасибi! спасибi! - промовила Олеся. Катерина  приступила  до  Олесi,
взяла з ┐┐ рук хлiб та сiль, поклала на дорогому блюдi i  поставила  блюдо
на стiл. Ганна Хмельнiiцька почала вiтатись  з  молодою  гетьманшею:  вона
поклала обидвi руки на Олесинi плечi i поцiлувалась  з  нею  тричi,  потiм
вони обидвi, в знак обопiльно┐ поваги,  як  обидвi  гетьманшi,  поцiлували
одна другу в плече. Привiтавшись  з  старою  гетьманшею,  Олеся  Виговська
привiталась з Богдановими дочками так само, як i з Ганною.
   - А це Юрась, менший син покiйного гетьмана, - сказала Ганна.
   - Не Юрась-бо, мамо, а Юрiй! - обiзвався насуплений Юрась.
   Олеся осмiхнулась i тричi поцiлувала Юрася.
   - Я з Катериною Виговською давненько вже знайома:  ми  познайомилися  в
Ки║вi i таки частенько бували одна в друго┐ в гостях. А от тепер ми вже  й
рiдня, - сказала Олеся, обертаючись до Катерини.
   - О, я цьому дуже рада! Нам буде не скучно в Чигиринi, буде менi з  ким
i поговорити, i розважити себе, - обiзвалась весела й говорюча Катерина.
   Гетьман почав рекомендувати Ганнi Хмельницькiй Олесиних родичок.  Ганна
привiталась з ними дуже привiтно i щиро.
   - Прошу i тебе, гетьманшо, i всiх тво┐х гостей сiдати в нашiй  господi!
- просила Ганна Хмельницька.
   Молода гетьманша сiла на  турецькiй  софi  на  першому  мiсцi.  Родички
посiдали поруч  з  нею.  Виговський  попросив  козацьку  старшину  сiдати.
Полковники й сотники посiдали на  стiльцях  та  на  довгих  ослонах  проти
гетьманшi. За козацькою  старшиною  слiдком  натовпилось  в  поко┐  чимало
усакого пароду, мiщан та простих козакiв.  Домашня  прислуга  заглядала  в
дверi. Усi чудувались з невиданих уборiв ново┐ гетььманшi.  I  козакам,  i
мiщанам не сподобався пишний при┐зд гетьманшi  та  ┐┐  родичок  в  дорогих
блискучих екiпажах; не сподобались i кракiвськi хомути з  причепленими  на
них червоними широкими поясами. Вся  ця  розкiшна  обстава  при┐зду  ново┐
гетьманшi була схожа на обставу по┐здiв укра┐нських католицьких  панiв  та
польських дiдичiв, котрих козаки тiльки що вигнали з Укра┐ни.
   - 3  молодою  гетьманшею  на┐хала  шляхта  провославна.  Чого  лоброго,
слiдком за цi║ю шляхтою на┐де до гетьмана в Чигирин i польська  шляхта,  -
гомонiли  козаки  й  хлопи,  оглядаючи  з  усiх  бокiв  блискучi  екiпажi,
кракiвськi хомути та дорогогу блискучу упряж на конях.
   Гетьман звелiв сотниковi Золотаренковi зачинити дверi i  випровадити  з
свiтлицi зайвий натовп мiщан та козакiв.
   Як же тобi, панi, показався наш Чигирин?  Зда║ться,  ти  оце  вперше  в
Чигиринi? - спитала Хмельницька в гетьманщi.
   - Пiсля Ки║ва вiн менi зда║ться дуже простим. Менi не сподобалось, що в
Чигиринi дуже багато  вiйська,  дуже  багато  козакiв.  На  яку  улицю  не
поверни, скрiзь козаки та козаки, нееначе я опинилась десь  в  вiйськовому
таборi, - промовила Олеся.
   - Бо Чигирин - вiйськове козацьке мiсто. А  ти,  гетьманшо,  певно,  не
любиш козакiв? - спитала в Олесi Олена Неча║ва.
   - Нi, не те, що не люблю... але де багато вiйська,  там  жити  недобре,
неспокiйно: скрiзь брязкають шаблi та гримлять литаври, як  у  Ки║вi  коло
свято┐  Софi┐,  де  тепер  оселились  московськi   стрiльцi.   Я,   бачте,
шляхетського роду i таки до козакiв не звикла, - сказала Олеся.
   - Нiчого те, нiчого!  -  обiзвався  гетьман  Виговський.  -  Поживеш  в
Чигиринi, то звикнеш. А от весною, як  потеплiша║  надворi,  пере┐демо  на
життя в Суботiв, в палац гетьмана Богдана, просторний та  свiтлий.  А  там
сади, як рай, там пасiки в  садках,  куди  не  повернись.  Там  тобi  буде
спокiйно жити: я знаю, що ти любиш спокiй та тишу.
   - От там так гарно, як в раю! Я  до  тебе,  гетьманшо,  буду  частенько
навiдуватись в Суботiв, - промовила Катерина.
   - Навiдуйся, серце Катерино, до мене i в Чигиринi, бо в  новому  мiсцi,
мiж новими задля мене людьми, я буду нiби на  далекiй  чужинi,  -  сказала
Олеся до сво║┐ давньо┐ знайомо┐ Катерини, котру вона любила за  ┐┐  веселу
вдачу i за природжену розмовнiсть.
   Тим часом розмова мiж старою i молодою гетьманшею якось не  йшла.  Було
зразу знать, що вони одна другiй не припали до вподоби. Козацька  старшина
гомонiла помiж собою стиха, поглядаючи скоса на  нову  гетьманшу.  Родички
Олесинi мовчали i розглядали свiтлицю та обставу. Одна Катерина  провадила
розмову з Олесею, як давня знайома. В свiтлицi почало стихати; видко було,
що гостi були притомленi пiсля далеко┐ дороги. Молода i проворна Христина,
Олесина небога, без сорому казка, позiхнула, а  потiм  встала  з  стiльця,
потягла аа руку з собою Маринцю,  i  вони  вдвох  пiшли  кругом  свiтлицi,
оглядаючи химерно посплiтуванi малюнки на стiнах та дорогу зброю, що  була
порозвiшувана по кутках. Весела Христина, не зважаючи на поважну старшину,
почала бiгати i навiть пустувати. Маруся Стеткевичева  спробувала  спиняти
свою дочку, але Христина про не┐ й вухом не вела i пiдбивала на пустощi  й
Маринку; здiймала з стiн рушницi та шаблi i  подавала  Маринцi,  котра  не
знала, що робити з тими рушницями  та  шаблями,  i  вертiла  ┐х  у  руках.
Гетьманша насилу впинила Христину i звелiла паннам не зачiпати того, що до
┐х не належиться. Христина надулась i сiла. Маринка сiла поруч  з  нею,  i
вони почали тихо балакати про молодих сотникiв, котрi сидiли проти ┐х.
   Тим  часом  вiстовець  дав  знати,  що  ┐де  посланець  од   короля   -
Беньовський, котрого гетьман сподiвався до себе на  днях.  Гетьман  вислав
йому назустрiч двох полковникiв, а сам з старшиною вийшов на ганок i  ждав
його. При┐хав незабаром i Беньовський  з  двома  панами.  Виговський  щиро
привiтався з ним i запросив до  свiтлицi.  Незабаром  в  свiтлицю  вступив
Казимир Беньовський, давнiй приятель гетьмана Виговського, тепер посланець
з Варшави у польського короля. Вiн  ввiйшов  в  свiтлицю  тихою,  поважною
ходою, i Виговський знов  привiтався  з  ним,  обнявся  навхрест  i  тричi
поцiлувався. З цього гарячого i радiсного привiтання можна було зауважити,
що гетьман i  пан  Беньовський  вже  давненько,  ще  за  живоття  гетьмана
Богдана, були в великому приятельствi. Не  пота┐лось  це  ┐х,  очевидячки,
давн║ приятельство i од козацько┐ старшини, i од Олесi.
   Виговський взяв за руку Беньовського i повiв до Олесi:
   - Моя дорога гетьманшо!  Це  ясновельможний  пан  Казимир  Беньовський,
волинський каштелян  i  посланець  од  його  милостi  найяснiшого  короля.
Прибувши цим часом до Чигирина,  його  ясновельможнiсть  хоче  поздоровити
тебе, гетьманшо.
   Гетьманша  встала  i  радо  привiталась  з   Беньовським.   Беньовський
навистрiчки почав говорити ┐й красномовну промову.  Вiн  вславився  сво┐ми
промовами i в Польщi, i на Укра┐нi, задля того король часто  вибирав  його
за посланця на Укра┐ну, коли  треба  було  облесливими  словами  прихилити
козацьку старшину до польських iнтересiв i, само  по  собi,  пiддурити  ┐┐
красномовними обiцянками. Беньовський став серед свiтлицi проти гетьманшi,
щоб сказати свою привiтальну промову. По стародавньому звичаю ораторiв вiн
починав сво┐ промови або од Адама й Ноя, або од самого  Бога,  що  в  нашi
часи виходить трошки смiшно.
   - Найвищий розум, котрого ми нарiка║мо Богом, найвища сутнота, цар  над
небом i землею, колись сотворив першого чоловiка Адама i першу жiнку  кву,
- так почав Беньовський свою  промову.  -  Найвища  сутнота  увiв  першого
чоловiка i його супружницю в пишний рай,  зумисне  для  цi║┐  першо┐  пари
засаджений. Ви, ясновельможна гетьманшо, з ясновельможним гетьманом  тепер
в Чигиринi та в Су-ботовi, як Адам i ква були в раю.  Вiтаю  ж  вас,  ясна
панi з великого роду, i бажаю вам щастя-долi в цьому новому раю на  пишнiй
Укра┐нi, поздоровляю вас з вашим високим титулом, з титулом нiби  королеви
на Укра┐нi по вашому становищу в укра┐нському суспiльствi.
   Беньовський поцiлував гетьманшу в руку, вона поцiлувала його в плече.
   - Прошу ж вас,  ясновельможний  пане,  сiдати.  Будьте  нашим  при║мним
гостем. Я бажаю часто вас бачити в Чигиринi i в нас в  гостях,  хоч  ви  й
далеченько-таки од нас живете, - сказала гетьманша.
   Беньовський сiв проти гетьманшi коло стола.
   -Ох, не близький свiт! Я тепер пробуваю в сво┐й ма║тностi  на  Подiллi,
коло Бара, але бiлi║ш того, що живу в Варшавi або на Волинi.
   - Прибувайте до нас частiше, будете оповiдати  менi  про  Варшаву,  про
двiр, про двiрськi звича┐, про двiрське життя: буде що менi послухати,  бо
я,  признаюся,  дуже  цiкава  знати;  як  живуть  люди,  вищi  за  нас   i
просвiтнiшi.
   - Спасибi вам, ясновельможна гетьманшо, за честь! Спасибi!
   -  Тут,   в   Чигиринi,   в   палацi   гетьмана   Богдана,   все   дуже
по-старосвiтському: на стiнах, за образами,  вишиванi  рушники,  на  стелi
понамальовуванi янголи та усякi малюнки,  неначе  в  церквi.  Це  менi  не
подоба║ться.
   - Чому ж? Янголи нiкому не шкодять, - Обiзвалась стара гетьманша Ганна.
   - Воно так, але церква церквою, а палац палацом, - сказала Олеся. -  От
у палацi мого покiйного панотця, i  в  князя  Соломирецького,  i  в  князя
Любецького то все вже по-чужоземському: на  стелi  скрiзь  понамальовуванi
амури та венери, як в Луврi або в Варшавi в палацi короля.
   - Нiчого те, ясновельможна гетьманшо, нiчого  те!  Поживете,  то  й  ви
поставите палац, а варшавськi майстри понамальовують вам таких  амурiв  та
купiдонiв, що аж гарно буде подивитись: сама любов так i  проситиметься  в
серце з стелi та стiн. А лукавi купiдони будуть з стелi  пальчиком  кивати
на ваших красунь: стережiться, мовляв, красунi, бо мо┐ стрiли не жарти! Ой
стережiться!  бо  й  чигиринськi  козаки  не  вiльнi  од  стрiл  Купiдона:
побiджують вони й козакiв.
   Беньовський обернувся до дам та паннiв i покивав на них  пальцем.  Дами
усмiхнулись.
   - Ой ви вже наговорите! Видно, що ви варшав'як, - обiзвалась смiлива  й
проворна Павловська.
   Дверi одчинились, i в свiтлицю вступив  шляхтич,  ки┐вський  пiдкоморiй
Юрiй Немирич з кiлькома провославними дiдичами-панами, котрi, по  волi  чи
по неволi, були прихильнi до козакiв ще за гетьмана Богдана i пiшли навiть
в козаки до його на службу, хоч i гнiвались на його за те, що  через  його
хлопи одбились од панщини.  Довiдавшись,  що  молодо┐  гетьманшi  ждуть  в
Чигиринi, Немирич заздалегiдь прибув до Чигирина, щоб  поздоровити  молоду
гетьманшу-шляхтянку. Високий та рiвний станом, з розумними очима, поважний
на ходi, славний оратор того часу та вчений чоловiк, Юрiй Немирич  вступив
в свiтлицю тихо й поважно, неначе  вступав  в  сенат.  Його  часто  шляхта
вибирала за посланця в варшавський сейм, i вiн говорив в сеймi  та  сенатi
дуже красномовнi й розумнi промови латинською мовою. Немирич був убраний в
французьке убрання XVII вiку, в  чорний  кафтан,  в  черевики  й  панчохи.
Кругом ши┐ бiлiв високий цупкий комiр, але поверх  цього  убрання  Немирич
накинув на плечi козацький темно-зелений оксамитовий кунтуш.
   - Моя дорога гетьманшо! Це Юрiй Немирич, дiдич,  овруцький  староста  i
ки┐вський пiдкоморiй; це мiй дорогий знайомий, -  промовив  Виговський  до
сво║┐ жiнки.
   Олеся встала. Немирич поздоровив ┐┐  коротеньким  привiтанням,  мiшаючи
старосвiтську  книжну  мову  з  живою  укра┐нською  мовою.  Юрiй   Немирич
поцiлував Олесю в руку. Вона попросила його сiсти. Немирич привiтався i  з
старою гетьманшею. Вiн бував в останнi часи i в гетьмана Богдана,  в  його
палацi, помирившись  з  новим  козацьким  суспiльським  укладом  життя  на
Укра┐нi. Немирич привiтався i до Беньовського, як до давнього знайомого.
   - Який я  радий,  що  ми  тут  стрiлися,  неначе  змовились,  -  сказав
Беньовський до Немирича. - Як ми давно бачились! як давно!
   - Нема де правди дiти, таки давненько, - обiзвався Немирич.
   - Я давно чула про вас,  шановний  пане,  од  свого  дядька  й  опiкуна
Христофора Стеткевича. Вiн дуже хвалив вас, як вченого чоловiка i славного
оратора. Вiн кальвiнiст, як i ви.
   - О нi, ясновельможна! Я був колись замолоду соцiнiаном, але повернувся
до вiри свого народу, - сказав Юрiй Немирич.  -  Я  вже  давно  став  знов
православний.
   - Ви бували в чужих  краях?  У  Францi┐,  в  Парижi?-  спитала  в  його
гетьманша.
   -  Бiльш  того,  ясновельможна,  що   в   Голландi┐.   Придивлявся   до
чужоземського життя, до школи, до науки, щоб себе трохи просвiтити, бо i в
наших, i в польських школах ще нема правдиво┐  свiтсько┐  науки,  яка  вже
тепер сутнi║ по чужоземських краях. Я бажав [би] позаводити такi школи i в
нас на Укра┐нi замiсть духовних церковних шкiл. Я вернувся до  вiри  сво┐х
предкiв, пристав,  як  i  багато  наших  православних  дворян-дiдичiв,  до
покiйного гетьмана Богдана, бо хоч козаки знесли перегородки  мiж  усякими
верствами нашого суспiльства, знизили нашу шляхту, але зате ж Богдан, хоч,
може, й несамохiть, визволив народ од крiпацтва.
   - Пане Юрiю! пани повиннi бути в кожнiй державi, бо на ┐х лежить висока
повиннiсть обороняти рiдний край i дбати  про  науку  та  просвiтнiсть,  -
сказав Беньовський.
   - Це вже мо║ дiло, а  не  тво║,  пане  Беньовський,  -  обiзвався  Юрiй
Немирич, - я й сам не зрiкаю вартостi вищо┐ верстви, шляхетства для  сво║┐
вiтчини, але рабство менi не подоба║ться. Кожний  чоловiк  носить  в  собi
образ Божий.
   - Ясновельможнi панове! Тепер час не змагатись, а  веселитись,  що  моя
дорога гетьманша благополучно до┐хала з Ки║ва до нового житла.  Мамо,  час
би вже привiтати гостей старим медом, од котрого усякi хмари зсовуються  з
чола! - сказав гетьман до Ганни  Хмельницько┐.  -  Почастуйте,  мамо,  мою
молоду гетьманшу та мо┐х вельмишановних гостей тим медом: може, вони трохи
розвеселяться.
   Ганна Хмельницька вийшла на часок, а потiм вернулась.  За  нею  слiдком
вступив в свiтлицю козак i винiс на срiбному блюдi здоровий  жбан  старого
меду i вже поналиванi медом срiбнi кубки: Виговський  подав  перший  кубок
Олесi, взяв один  кубок  у  руки,  усi  гостi  взяли  по  кубковi  меду  i
повставали.
   - Вип'║мо за  здоров'я  мо║┐  дорого┐  молодо┐  гетьманшi!  -  промовив
Виговський.
   - За здоров'я ясновельможно┐ молодо┐ гетьманшi!  Даруй  же,  Боже,  щоб
ваше життя було солодке й мiцне, як оцей старий мед, п'яне чоло! -  гукнув
Беньовський на всю свiтлицю. - Вiват! вiват! вiват!
   Усi гостi гукнули тричi "Вiват!". Саме в той час прибув в  двiр  дядько
гетьманшi Олесi по матерi, князь Богдан Соломирецький з молоденькою дочкою
Зiна┐дою. Одчинились в свiтлицю дверi i,  як  гостi  пили  мед  i  кричали
вiват, на порозi з'явився Соломирецький поруч з сво║ю гарною дочкою.
   - Ого-го!  князь  Соломирецький!  Наливайте  кубки  медом!  Вип'║мо  за
здоров'я князя  i  його  дочки  Зiна┐ди!  -  гукнув  Виговський  назустрiч
родичевi-князевi, радий, що до його завiтали в гостi  тi  Олесинi  родичi,
котрi йшли проти Олесиного шлюбу з ним.
   - За чорнi очка та гарнi брiвки молодих  паннiв  Маринцi,  Христини  та
князiвни Зiна┐ди! вiват! - гукнув Беньовський, неначе вiн був  молоденький
панич.
   - Вiват! - гукнули гостi, а панни засоромились,  почервонiли  i  тiльки
поглядали одна на другу: звiдкiль, мовляв, i для чого це така  нам  честь.
Козацька старшина тiльки переглядалась та  осмiхалась.  Козаки  знали,  що
п'ють за здоров'я паннiв та жiноцтва тiльки в польських палацах; це не був
козацький звичай пити прилюдно за поважних оказiй  за  здоров'я  жiноцтва.
Окрiм того, ┐м не  сподобався  при┐зд  до  нового  гетьмана  шляхтичiв  та
родичiв гетьманшi високого колiна.
   Маринця й Христйна кинулись до Зiна┐ди i почали  з  нею  обнiматись  та
цiлуватись.
   - Ой, яка я рада, що оце ти,  Маринцю,  та  ти,  Зiна┐до,  при┐хали  до
Чигирина, - говорила Христйна  до  молодих  паннiв,  -  буде  менi  з  ким
погуляти й побалакати. А то говори з старими! Там-то менi втiха  з  старих
тiток та дядин! - жартувала Христйна, скоса поглядаючи  на  тих  тiток  та
дядин.
   - А зна║ш, серце Христю, що гетьманша просить мою маму, щоб я зосталась
в не┐ жити в Чигиринi та в Суботовi, - тихо шепотiла Маринка  Христинi  на
вушко.
   - Невже! От i добре! - сказала  Христйна  i  аж  крутнулась  на  одному
мiсцi, а потiм пiдскочила.
   - А про що там, панни, ви шепочете? Певно, про нас,  старих?  -  спитав
Виговський в паннiв здалеку.
   - Авжеж! Шепочуть вони нишком не про нас,  старих,  а  про  молодих!  -
сказав веселий Беньовський. - Ой  панни!  стережiться  лишень  ви  молодих
козакiв, цих степових орлiв.  На┐хали  ж  колись  до  гетьмана  Богдана  з
во║водою Адамом Киселем молодi шляхтянки й панни, й панi┐ та й...  декотрi
й додому не повертались, навiть замiжнi, не тiльки  панни:  позалiтали  на
вольнi степи з красунями козаками, покинули  навiть  сво┐х  чоловiкiв.  Ой
стережiться козакiв! Бо козак, як орел, як побачив дiвчину, то i  вмер,  -
жартував веселий Беньовський.
   - Та ми, пане Беньовський, цього не дуже бо┐мося! Ми в цьому  безпечнi,
- обiзвалась весела Христина.
   - Ми не бо┐мось козакiв, - додала за нею Маринка.
   - Моя гарна панно! Не зарiкайтесь заздалегiдь i не  ручайтесь  за  сво║
серце, бо серце вольне, як вiтер, - сказав Беньовський.
   - Я зарiкаюсь заздалегiдь, - обiзвалась Христйна.
   - I я зарiкаюсь, - сказала Маринка.
   - Глядiть лишень та стережiться! Не  дурно  ж  спiвають  в  пiснi:  "Ой
дiвчина-горлиця до козака горнеться", -  промовив  Беньовський  i  покивав
делiкатно пальцем на трьох паннiв. -  Ви  три  грацi┐,  а  декотрi  козаки
люблять грацi┐, хоч вони все в битвах трохи не щодня.
   Панни i справдi зорили скоса очками  по  козаках,  котрi  сидiли  попiд
стiною довгим рядом. Мiж доходжалою старшиною сидiли  й  молодi,  й  гарнi
сотники i  простi  козаки,  сини  декотрих  поважних  старих  сотникiв  та
полковникiв.
   - А придивiться й вгадайте, хто з  молодих  козакiв  тут  найкращий?  -
говорила весела Христйна до Маринки та Зiна┐ди.
   Маринка й Зiна┐да осмiхнулись i мовчали.
   - Але жарти жартами, а нам час  i  честь  знати,  дати  спокiй  молодiй
гетьманшi i подорожнiм, бо  вони  здорожились.  Чи  правду  я  кажу,  пане
пiдкоморiй? - сказав Беньовський, вставши з мiсця.
   - Правда твоя, правда! Треба нам i честь знати, - обiзвався Немирич.
   Беньовський, Немирич i вся козацька старшина  заворушилась,  вставши  з
мiсця: всi  вони  розпрощались  з  гетьманшею  та  з  при┐жджими.  Гетьман
запросив усiх до сво┐х свiтлиць, доки покличуть ┐х на обiд.
   - Не забувайте ж нас, ясновельможний пане Беньовський!  Навiдуйтесь  до
нас! I ви, пане Немиричу, не  минайте  нашо┐  господи!  -  запрошувала  ┐х
гетьманша.
   - Вже чию господу мину, а вашо┐ так не  мину!  -  говорив  Беньовський,
обернувшись на порозi.
   Гостi зостались в свiтлицi i  розбалакались.  Якилина  Павловська  сiла
поруч з Ганною Хмельницькою i швидко познайомилась з нею i  розговорилась.
Павлина Рудницька була незвичайно рада, що за┐хала в далекий i  новий  для
не┐ край. Козаки вчинили на не┐ дуже при║мне  враження.  Вона  почала  вже
марити, що тут в Чигиринi до не┐  причепиться  якийсь  козацький  прудиус,
закоха║ться в не┐,  доконечне  посвата║,  i  вона  ви┐де  з  Чигирина  вже
замiжньою, а не панною.
   Довгенько балакали гостi, ждучи  обiду,  коли  несподiвано  в  свiтлицю
увiйшов Юрась i, без  сорому  казка,  голосно  промовив,  не  вважаючи  на
гостей:
   - Що це таке, мамо? що це таке?
   - А що ж це  таке?  Свiтлиця,  а  в  свiтлицi  нашi  шановнi  гостi,  -
обiзвалась Ганна Хмельницька.
   - Я ┐сти вже хочу! Чом ви й досi не да║те обiдати?  Я  вже  давно  ┐сти
хочу i вже довше не видержу. Я не звик ждати. Ввесь Чигирин вже  пообiдав,
а ви й не дума║те про обiд i гадки не ма║те.
   - Отже ж, сину, чи не правду ти кажеш: нашим гостям i справдi  вже  час
би й обiдати. А пiди, Катерино, та спитай в кухарiв, чи вже готовий обiд?
   Катерина вийшла на часок i знов вернулась в свiтлицю.
   - Вже, мамо, готовий. Не знаю, чи  готовий  вже  до  обiду  гетьман  та
старшина, - сказала Катерина.
   Тим часом увiйшов Виговський i спитав в Ганни,  чи  можна  вже  просити
старшину й гостей до столу. Катерина оповiстила, що  можна,  бо  обiд  вже
готовий.  I  Ганна  Хмельницька,  добра  господиня,  нагодувала  гостей  i
гетьманшу таким смачним обiдом, який  ┐м  рiдко  траплялось  ┐сти.  Молода
гетьманша сподiвалась, що при обiдi i по обiдi буде здорова випивачка,  що
козацька старшина почне без мiри пити  та  гуляти.  Але  нiчого  цього  не
трапилось. Ганна Хмельницька не велiла подавати на столи багато горiлки та
вина. Вона ще за живоття Богдана вивела  при  дворi  гетьмана  гулянку  та
п'янство.
   По  обiдi,  як  козацька  старшина,   небагато   випивши,   розiйшлась,
Виговський, зовсiм тверезий, пiшов  до  свого  кабiнету  [з  Беньовським],
Юрi║м Немиричем, князем Соломирецьким, Данилом Виговським та ще з кiлькома
православними шляхтичами, котрi при┐хали з  Немиричем  поздоровити  молоду
гетьманшу з при┐здом. Закуривши здоровi люльки, вони посiдали  на  низьких
турецьких софах i почали балакати од щирого серця.
   - От ви, Йване Остаповичу, тепер i гетьман на Укра┐нi. Що ж тепер  далi
буде? - спитав в гетьмана Немирич, вивiдуючи його думки.
   - Те буде далi, що кри║ться потай од усiх  i  в  вашiй  головi.  Але  я
вгадую вашi думки, пане Немиричу, навiть просто скажу, що не  помиляюсь...
- обiзвався гетьман i  глянув  пильно  просто  в  вiчi  Немиричевi  сво┐ми
розумними гострими очима.
   - Вас козаки вибрали за  гетьмана,  а  ви  й  досi  не  послали  навiть
посланця в Москву, щоб  оповiстити  царя  про  сво║  вибрання,  -  говорив
Немирич.
   - Я й не думаю посилати, в Москву посланця. Не подоба║ться менi Москва,
не подобаються  менi  московськi  непросвiченi,  й  дуже  грубi,  й  наглi
московськi бояри. Не люблю я i тих московських во║вод,  що  вже  засiли  з
стрiльцями в наших бiльших  мiстах,  навiть  в  тих,  в  котрих  по  умовi
гетьмана Богдана з  царем  Олексi║м,  вони  не  повиннi  бути,  як  от:  в
Чернiговi, в Нiжинi, - сказав Виговський.
   - Засядуть московськi во║води i у всiх наших мiстах i заберуть  Укра┐ну
в сво┐ руки. От побачите, ясновельможний гетьмане! -  говорив  Немирич.  -
Москва вже склалася з розбитих удiлiв в монархiю, а монархiя  не  стерпить
нашо┐ республiки на Укра┐нi i чи тепер,  чи  потiм  злама║  й  знесе  нашi
порядки, нашi  привiле┐,  наш  уклад.  Польща  i  тепер  ║  республiка,  i
республiка шляхетська: при Польщi i на Укра┐нi вдержиться гетьманщина.
   - Це ви, пане Немиричу, неначе чита║те  мо┐  думки  в  мо┐й  головi,  -
обiзвався  гетьман  Виговський,  осмiхаючись.   -   Окрiм   того,   Москва
непросвiчена i вона не дбатиме про свiтло  науки  i  не  поважатиме  нашо┐
просвiтностi на Укра┐нi.
   - При Москвi наша просвiтнiсть впаде,  нашi  школи  впадуть,  бо  не  з
Москви йде до нас свiт науки, а з чужоземських  кра┐в  через  Польщу.  Нам
треба завести два унiверситети: в Ки║вi i в Вiнницi, найменше два, i  такi
увiверситети, якi я бачив за границею, з науками свiтськими, правдивими, а
не з теологi║ю нашо┐ Ки║во-Могилянсько┐ академi┐. Польща це  попустить,  а
московськi бояри назвуть цi заграничнi школи безбожними й  лютерськими,  -
говорив далi Немирич.
   - Буде в нас з Москвою за  такi  школи  велика  тяганина,  -  обiзвався
Данило Виговський.
   - Москва нiколи не попустить волi нашiй шляхтi, хоч би й  православнiй,
не тiльки католицькiй; а скiльки гетьман  Богдан  вигнав  з  Укра┐ни  таки
укра┐нсько┐, хоч  i  не  вже  покатоличено┐,  шляхти!  -  промовив,  князь
Соломирецький, - Хiба це добре дiло? Хiба ж цi шляхтичi й дiдичi  не  дiти
однi║┐ матерi Укра┐ни?
   I Виговський, i Немирич змовчали i нiчого не  одповiдали  на  цю  думку
князя Соломирецького.
   - Знов i те, що держава без шляхти  неможлива  рiч,  -  почав  говорити
Немирич. - Шляхта i тiльки шляхта ма║ спроможнiсть дбати про свою просвiту
i розповсюднювати науки по всiй державi. Вам, козакам, треба б  добуватись
шляхетських привiле┐в, а не змiщуватись з плебсом, котрому нема часу дбати
про виховання й просвiтнiсть.
   - Оце свята правда! - аж крикнув гетьман. - Вашi думки правдивi. Козаки
повиннi зрiвнятись з шляхтою i дiстати шляхетськi привiле┐, а  не  ставати
запанiбрата з плебсом. Через це то нам Польща бiльше стане в пригодi.  Але
що то на це скаже козацька старшина? Що скажуть простi  козаки?  Що  скаже
народ? Польщi не люблять на Укра┐нi.
   - Буде бiйка, буде колотнеча повсякчас, але потiм, як усi побачать,  що
поляки не втручаються в справи  на  Укра┐нi,  то  й  замовкнуть,  а  потiм
потроху звикнуть до нових порядкiв, - промовив Немирич.
   - Я задумав знов з'║днатись з Польщею, - обiзвався гетьман  Виговський,
- i вчиню це дiло хоч би й декотрi козаки i не  пристали  на  це,  хоб  би
полились рiки кровi. Король само по собi повинен нас з'║днати з  поляками,
як рiвних з рiвними, вольних з вольними. Я завтра запрошу до себе козацьку
старшину нiби на пораду i довiдаюсь, якi в ┐х думки та гадки,  який  в  ┐х
погляд на це дiло. Серце мо║ лежить до Польщi, а не до  темно┐  Москви.  А
ви, ясновельможний пане Беньовський, приходьте завтра до нас на  пораду  i
вчинiть пропозицiю од короля й сената. Менi  нiяково  самому  починати  цю
пропозицiю.
   -Добре, добре, ясновельможний! Нехай i пан  Немирич  приходить,  i  ви,
шляхтичi, приходьте: може, ми i вмовимо непокiрливих i  незгодних  з  нами
полковникiв.
   Гетьман  Виговський  другого  дня  ввечерi  скликав  до  себе  козацьку
старшину на пораду, щоб вона вислухала пропозицiю  королiвського  посланця
Беньовського. Гетьман  ходив  по  ясно  освiченiй  свiтлицi  тихою  ходою,
спустивши голову додолу.  Думи  ро║м  вилися  в  його  головi,  одна  одну
попереджаючи, як хвилi на водi в негоду на здоровому вiтрi. Виговський, як
тiльки став гетьманом, одразу задумав план з'║днання  Укра┐ни  з  Польшею,
але почував, що пiсля Богданових побiд над Польщею це дiло буде  трудне  й
небезпечне.
   "Ой велике й небезпечне дiло задумала  моя  голова!  -  думав  гетьман,
ламаючи руки так, що аж пальцi лущали. - I треба хапатись з цим дiлом,  бо
Юрась вийде з академi┐ i вiзьме од мене гетьманську  булаву.  Порива║  всю
мою душу не на пiвнiч, а туди, на захiд, до Польщi,  до  квропи.  Там  для
мене ся║ сонце, а пiвнiч неначе заслонена чорними хмарами. Король надарить
мене ма║тностями, селами, лiсами; рiчкою полл║ться золото  з  Варшави.  Ой
думи мо┐, мрi┐ мо┐ золотi! Не да║те ви менi спокою нi вдень нi вночi.  Але
треба... треба провадити дiло розумно й обережно, щоб часом i  моя  голова
не покотилась додолу, як дитячий м'яч: в цьому дiлi - або пан, або пропав!
   I хруснули усi пальцi на обох руках в гетьмана;  знов  похилилась  його
голова ще нижче, а хода по свiтлицi стала тихiша. Гетьман спинився i  став
на одному мiсцi; його голова неначе захрясла  в  натовпi  смiливих  думок,
неначе не могла знести велико┐ ваги великих думок. Вiн неначе бачив  перед
сво┐ми очима той блиск, силу й славу Укра┐ни, бо дуже любив рiдний край.
   Почала збиратись в свiтлицю козацька старшина, яка тодi  нагодилась  до
Чигирина: прийшов Павло Тетеря, переяславський полковник, що держав сестру
гетьмана Виговського; надiйшов  Богданович-Зарудний,  генеральний  судець;
Тимiш Носач, генеральний обозний; прийшов шурин Богдана Хмельницького Яким
Сомко; прийшли Цюцюра, [Остап Золотаренко], полковники  Данило  Виговський
та Нечай; Богдановi зятi й iншi сотники, котрi тодi прибули  до  Чигирина.
Незабаром увiйшов  в  свiтлицю  Юрiй  Немирич,  а  зараз  за  ним  вступив
королiвський посланець пан Беньовський.
   - Од найяснiшого короля з Варшави прибув до нас, гетьмана,  i  до  вас,
козацька старшино, посланець  ясновельможний  Беньовський  з  королiвською
пропозицi║ю. Просимо вас  вважливо  вислухати  пропозицiю  i,  порадившись
вкупi з нами, сказати посланцевi свою одповiдь, - почав  говорити  гетьман
Виговський.
   - Чи це, гетьмане, буде рада, чи тiльки порада?-спитав в гетьмана дехто
з старшини.
   - Нi, це тiльки порада, так... тим часом... Як дiло пiде в нас на  лад,
тодi ми зберемо й правдиву козацьку раду i  оповiстимо  цю  пропозицiю  од
короля та польського сенату, - промовив Виговський.
   Гетьман став посеред свiтлицi за столом.  Кругом  стола  стала  в  коло
козацька  старшина.  Пан  Беньовський  виступив  перед   колом   i   почав
висловлювати польську пропозицiю в ораторськiй промовi.
   - Найвища сутнота, отець наш небесний, що створив небо i  землю,  ще  в
раю дав велику заповiдь нашому праотцевi Адамовi i нашiй праматерi квi,  а
через ┐х i всiм людям заповiдав любитися i  жити  в  згодi.  Усi  ми  дiти
нашого одного праотця, ми всi  брати.  В  раю  не  було  нi  католика,  нi
православного. I в нас колись був рай i на Укра┐нi, i в  Польщi;  жили  ми
колись в згодi по-братерськи, любилися,  мирилися  i  лиха  не  знали.  Не
зазнали ми нiяко┐ сварки, нi бiйки, бо ми побратались, як рiвнi з рiвними,
вольнi з вольними.
   - Ясновельможний пане, кажеш правду, - обiзвався Павло Тетеря.
   - Свята правда! - сказав гетьман.
   - Це, певно, було тодi, як ║зу┐ти поробили з  наших  укра┐нських  панiв
перевертнiв-католикiв, - промовив Сомко насмiшкувато.
   - От ви менi й перебили промову, - сказав Беньовський. - Ворог людських
душ, чорт  проклятий,  зумисне  пiдвiв  нас,  пiдбив  на  сварки  на  нашу
погибель. Вдаривши себе в перси,  пiзнаймо  сво┐  грiхи  i  простiмо  однi
другим нашi обопiльнi провини. Забудьмо про давнi  сварки  та  змагання  i
знов зiйдемось докупи i будемо жити в згодi, як жив наш  праотець  Адам  в
раю з нашою праматiр'ю квою. Гетьман Богдан недобре дiло вчинив, одiрвавши
Укра┐ну од Польщi. Забудьмо про Богданове  дiло,  вимажмо  його  з  карток
нашо┐ iсторi┐, з козацьких чорних лiтописiв.
   - Ну, пане Беньовський! Що написано пером, того не вивезеш i  волом,  -
обiзвався Цюцюра.
   - Я прибув до вас, гетьмане й старшино, з  пропозицi║ю  од  найяснiшого
нашого короля прилучити Укра┐ну до Польщi. Приставайте до Польщi, як рiвнi
до рiвних, вольнi до вольних. I нам без вас погано, i вам без нас недобре;
i поляки були виннi, i козаки не без грiхiв та  помилок,  -  говорив  далi
Беньовський. - Найяснiший наш король,  наш  правдивий  отець,  простить  i
вибачить козакам ┐х провини, ┐х помилки, а значнiй  старшинi  дасть  право
шляхетства, зрiвня║ ┐х в привiлеях з польською шляхтою.
   - А чи не стане часом наша тiнь довша,  як  станемо  шляхтичами?  -  не
втерпiв Носач, щоб не пожартувати.
   - Я думаю, що шляхта повинна бути в усякiй державi, повинна  бути  i  в
нас, - сказав Юрiй Немирич. - Козацька старшина  повинна  мати  шляхетськi
привiле┐, бо вона здобула ┐х мечем i на дiлi вже ┐х i ма║.  Я  пристаю,  i
вся православна шляхта охоче пристане зо мною до  Польщi,  як  до  держави
багато бiльше просвiчено┐, нiж Москва, держави пiдхожо┐  до  укладу  життя
козацького.
   - Пан Немирич говорить правду, - сказав Данило Виговський.
   - Отже ж, ви все менi перебива║те, - почав говорити пан Беньовський.  -
Я посланий од короля до вас, як та Но║ва голубка до ковчега, i принiс вам,
козакам, масличну гiлку миру i згоди з Польщею.  Розривайте  з  Москвою  i
пiдхиляйтесь знов пiд мiцну руку найяснiшого польського короля,  нашого  й
вашого природженого отця й добродiя.
   Декотрi з полковникiв загомонiли, зачувши таку пропозицiю Беньовського.
В свiтлицi пiднявся гомiн. Однi не хотiли слухати  далi  тi║┐  пропозицi┐,
другi  спиняли  ┐х,  щоб  вони  не  перебаранчали  говорити  далi   пановi
Беньовському. Палкий Сомко, палкий Носач повиймали шаблi з пiхов i  почали
ними махати.

   - Не хочемо цього далi й слухати! Не приста║мо на таку  пропозицiю!  Не
треба нам  польського  короля!  Вiн  напустить  на  Укра┐ну  польсько┐  та
католицько┐ сполячено┐ укра┐нсько┐  шляхти,  нашле  ║зу┐тiв!  Знов  будуть
повертати народ на католицтво! Знов будуть сполячувати укра┐нську шляхту!
   - Чи не отаку масличну гiлку ви нам принесли,  ясновельможний  пане?  -
сказав Сомко, показуючи йому свою шаблю.
   - Неправда! Не меч, а мир приносить нам ясновельможний пан Беньовський.
До Польщi! до Польщi! до з'║днання з Польщею! - крикнув Павло Тетеря.
   - Не буде цього нiколи! Нам не треба шляхти! Ми всi тепер тут рiвнi:  i
шляхтичi, й козаки, й мужики, - говорив Остап Золотаренко.
   - Згода! Годi! Не галасуйте! Подумайте, погадайте, а потiм скажете свою
гадку. Це ж тiльки пропозицiя найяснiшого короля, а до самого дiла  ще  не
близький свiт, ще буде добра  промашка,  -  говорив  гетьман,  заспокоюючи
старшину. - Вкладiть шаблi в  пiхви!  Ми  обража║мо  посланця  найяснiшого
короля. Посланець - особа освячена. Ш-ша!
   - Я тiльки принiс вам пропозицiю про згоду! Нехай буде мир мiж нами  на
землi, як на небi мiж херувимами  та  серафимами!  -  заспокоював  козакiв
Беньовський. - Чи ║ ж що в свiтi кращого, як мир та згода, коли братерськi
народи живуть в згодi, як рiвнi брати? Хiба ж  ми  не  брати  i  тiлом,  i
духом? Хiба ж ми не дiти отця небесного? Хiба ж ми не близькi  до  других?
Наш отець, польський король, не понехту║ тими, котрi покаються перед ним i
пiдхиляться пiд його руку. I ми будемо жити в  згодi.  Знов  буде  рай  на
Укра┐нi.
   - Ми вже зна║мо тепер про твою пропозицiю пане Беньовський, то вже нема
чого бiльше й балакати про це, - промовив Сомко. - 3 цього  пива  не  буде
дива. Дiло  вже  зроблено  гетьманом  Богданом,  а  мертвого  з  гробу  не
вертають.

   - Ясновельможний пане! Ти приносиш нам з сво║ю пропозицi║ю  не  мир,  а
меч, - обiзвався  Тимiш  Носач.  -  Король  та  пани  пустять  на  Укра┐ну
польських дiдичiв та ║зу┐тiв, насадять на уряди в Укра┐нi сво┐х урядникiв,
знов роздiлять наше суспiльство на ворожi  верстви:  на  щляхту,  козакiв,
хлопiв, а цей порядок нам непотрiбний, це польський порядок! Ми не  згоднi
на це. А коли ти, гетьмане,  пристанеш  до  цi║┐  королiвсько┐,  польсько┐
пропозицi┐, то ми доберемо способу проти цього дiла.
   Сомко вийняв шаблю i  показав  Беньовському,  Павло  Тетеря  та  Данило
Виговський вийняли i сво┐ шаблi з пiхов i показали Сомковi.
   - А ми приста║мо до злучення з Польщею i для цього знайдемо такий самий
спосiб! - гукнув Павло Тетеря.
   I мiж старшиною знов пiднявся галас, шум, гам та змагання.
   - Годi вже вам, годi! Ходiмо лiпше та вип'║мо по чарцi  горiлки  та  по
кубковi меду, хоч ви й не з медом прийняли пропозицiю польського посланця,
- сказав гетьман, i старшина потрохи вгамувалась i заспоко┐лась.
   - Зберу ж я тепер раду з самих тiльки прихильникiв Польщi, i  тодi  вже
доконечне постановимо умову з'║днання Укра┐ни з Польщею, - шепотiв гетьман
Виговеький на саме вухо Беньовському, йдучи позад старшини з свiтлицi.
   - На тебе, ясновельможний, покладаюся, як на  кам'яну  гору.  Схочеш  -
зробиш усе i зумi║ш зробити усе з  тво┐м  хистом  та  великим  розумом,  -
шепотiв Беньовський на вухо гетьмановi. - Але зна║ш що, ясновель можний ?
   - А що? - спитав тихо Виговський.
   - Переднiше за все обстав свою особу  й  Чигирин  вiйськом  з  найнятих
чужоземцiв: з нiмцiв та волохiв або з шляхтичiв, та вже тодi починай  дiло
з'║днання Укра┐ни з Польщею. На сво┐х козакiв не дуже  покладай  надiю,  -
шепотiв Беньовський.
   - Я вже загодив татарське вiйсько, загодив Карач-бея з  його  ордою,  -
сказав Виговський до Беньовського. - Я таки думаю справдити свою думку, як
би там не гомонiла заднiпрянська  старшина.  Вiнницький  полковник  Богун,
ки┐вське духовенство й митрополит -  це  наша  сторона,  бо  всi  вони  не
присягли Москвi й досi.
   Тиждень гостювали в гетьманшi Виговсько┐ ┐┐ родички та знайомi i тiльки
другого тижня почали збиратися в дорогу. Гетьманша не пускала  ┐х  додому,
просила зостатись ще з тиждень, доки вона оговта║ться на  новому  мiсцi  в
Чигиринi та осво┐ться з новими для не┐ людьми. Одначе гостi  не  згодились
зоставатись довше. Якилина Павловська поспiшала до сво║┐ господи, до свого
господарства; Павлина Рудницька трохи боялась свого кальвiнiста Христофора
Стеткевича. Гостi почали лаштуватись в дорогу. На гетьманшу найшов сум.
   - Не звикла я ще до нового мiсця; буду я нудитись,  як  ви  ви┐дете  од
мене. Окрiм  Катерини  Виговсько┐,  нема  в  мене  близько┐  приятельки  й
порадницi, окрiм не┐, нема менi з ким поговорити й розважити себе. Гетьман
все за роботою, все ма║ якiсь дiла з посланцями та з козаками. Зануджуся я
отут в Чигиринi, доки звикну до його... Зна║те що, кохана цьоцю?  Покиньте
в нас свою Маринку, -  говорила  гетьманша  на  прощаннi  до  сво║┐  тiтки
Якилини. - Нехай вона побуде  в  мене  який  там  час.  В  Чигиринi  тепер
пробувае моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробувае  мiй
дядько князь Соломирецький з дочкою, i Маринцi буде весело з Христиною  та
князiвною Зiна┐дою. Нехай Маринка зоста║ться в мене до котрого часу.
   - Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться.  Заохочуй  ┐┐,  Олесю,
може, вона й зостанеться в тебе. Може,  ще  тут  i  замiж  пiде  за  якого
прудиуса-козака, - сказала тiтка Якилина i зареготалась.
   - Може, й пiде, як хто путящий трапиться. Я  й  не  дуже  прихильна  до
вiйськових людей, до козакiв, а пiшла ж замiж за козака, бо серце мо║ мене
потягло, - обiзвалась Олеся. - А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе
на який час. Чи  зостанешся,  чи  по┐деш  з  мамою  до  Ки║ва?  -  спитала
гетьманша, покликавши Маринку.
   - Ой спасибi тобi, Олесюi Зостануся. Менi буде тут весело  з  Христиною
та з Зiна┐дою, - весело обiзвалась Маринка, аж темнi очка в не┐ заграли.
   Окрiм Христини та Зiна┐ди, молоду Маринку манила до  Чигирина  ще  одна
особiсть: Зiнько Лютай з  сво┐ми  бiлявими  кучерями,  з  веселими  синiми
очима, з веселою  розмовою,  жартами  та  пiснями.  В  Лютая  був  чудовий
дзвiнкий голос, i вiн любив спiвати, як спiва║ сiльський веселий парубок.
   Ви┐хали гостi з двору. В  просторних  покоях  стало  порожньо  i  якось
мертво. Гетьманшу  взяв  жаль,  як  вона  вернулась  i  переступила  порiг
просторно┐ свiтлицi. Але три молодi панни  i  справдi  не  дали  гетьманшi
сумувати: пiднялися в свiтлицi жарти та смiшки. Христина бiгала, дурiла та
зачiпала подруг, пiднiмаючи ┐х на смiшки. Вона розiгнала гетьманшин сум, i
розвеселила ┐┐.

   VI
   Недалеко од Чигирина проживав в сво║му  хуторi  старий  Демко  Лютай  з
жiнкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зiньком. Лютай  був  осавулом  в
вiйську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого  козаки  звали  попросту
Павлюком. Ще 1637 року, тодi як  пiд  приводом  Павлюка  ре║стровi  козаки
пiдняли повстання  проти  Польщi,  Лютай  служив  в  вiйську  за  осавула.
Повстання козакiв пiд гетьмануванням Павлюка скiнчилось битвою з  поляками
пiд  Кумейками  та  Мошнами.  Козаки  були  побитi  i  мусили  постановити
невигiдний для себе мир з польним польським гетьманом  Андрi║м  Потоцьким.
Демко Лютай мусив пiдписати умову того миру вкупi з Богданом Хмельницьким,
котрий служив тодi в вiйську Павлюка за писаря i котрий потiм якраз  через
десять рокiв сам пiдняв усю Укра┐ну на Польщу i  розбив  польське  вiйсько
пiд Корсунем.
   Чимала Люта║ва хата стояла пiд горами на височенькому пригорку i неначе
оглядала зеленi луки та луги, по котрих вився болотяний  Тясмин,  зарослий
очеретами та осокою. Хата в Лютая була просторна,  з  свiтлицею,  i  двома
кiмнатами, але така стара, як i  ┐┐  господар  Демко  Лютай:  вона  осiла,
ввiйшла трохи в землю, широкий  ганок  з  штучно  виточеними  стовпчиками,
вкритими  штучними,  але  чудернацькими  вирiзками,  перехнябився,  неначе
налагодився лягти на бiк на  одпочинок,  нiби  втомлений  давнiми  лiтами.
Маленькi вiконця  хати  ледве  були  примiтнi  на  бiлих  стiнах,  чорнiли
здалеку, нiби покрученi в стiнах дiрочки, i тiльки проти вечiрнього  сонця
ясним блиском нагадували  про  невеличкi  склянi  шибки,  вставленi  в  тi
дiрочки. За хатою на долинi розрiсся старий густий садок; далi  за  садком
нанизу лиснiла зелена левада з  розкiшним  огородом,  а  за  левадою  знов
розсипались понад луками, неначе череда, веселi пригорки та горби,  вкритi
старим лiсом. Попiд зеленими горами та  пригорками,  скiльки  сягало  око,
слалася широка низина, розстелялись  луки,  луги,  високi  очерети.  Серед
мочарiв вився гадюкою Тясмин мiж купами вiльхи,  верб  та  лози.  На  схiд
сонця синiла смуга високо┐ гори, котра нiби нависла над самим Чигирином, а
на горi  стримiв  чорний  замок  з  баштами,  валами  та  високим  дубовим
частоколом на валах. А за зеленими  луками  та  полями  ясно  вирiзувалась
проти неба нiби зубчаста смуга пiскiв, широка  та  довга,  скiльки  сягало
око. Смуга пiскуватих кучугур, могил та горбiв була облита червоним свiтом
i зливалась з синiм небом, вилискувалась.
   Була недiля. Сонце вже стояло  на  заходi  i  обливало  червоним  тихим
свiтом i луги, i лiси, i пригорки. Луги зеленiли, аж лиснiли проти  сонця.
Осока над Тясмином аж вилискувалась. На дворi стояла  тиша.  На  ганку  на
лавцi сидiла стара Ольга Люта┐ха, висока й сухорлява, в шовковiй  картатiй
плахтi, в бiлiй намiтцi. Проти не┐ на другiй лавцi сидiв ┐┐  син,  молодий
козак, Зiнько, високий,  здоровий  та  плечистий.  Русявi  короткi  кучерi
сипались горошком на його широке чоло,  на  кремезну  шию.  Молодий  козак
втупив очi в  широку  зелену  низину,  нiби  милувався  широким  простором
долини, але задуманi яснi очi показували, що  його  думки  лiтали  не  над
лугами та гаями, а полинули десь далеко, в iншi мiсця,  в  iншi  садки,  в
iншi га┐.
   - Чого це ти, сину, так задумався, неначе який старий  сивоусий  козак,
втомлений битвами, неначе на  тво┐  плечi  лягло  сiм  десяткiв  рокiв  та
сiмдесят битв з ворогами? Я по тво┐х очах бачу, що думки тво┐  не  тут,  а
десь iнде, десь пiшли в гостi, - говорила мати до сина.
   Син неначе прокинувся од сну i кинув на матiр гострий погляд.
   - Як тiльки сонце йде на захiд, спуска║ться над луки,  на  мене,  мамо,
все находить задума й журба. I з яко┐ це причини, я тому невiдомий, - тихо
обiзвався син.
   - Ба, причина ║. Я й знаю ту причину, що на  тебе  наводить  журбу,  та
тiльки не хочу тобi говорити про не┐, - обiзвалась стара Ольга, i ┐┐ чорнi
невеличкi очi засвiтились. В ┐х мигнули на  одну  мить  жiночi  хитрощi  i
насмiшкуватiсть.
   - Як же ви можете знати ту причину? Хiба  ви,  мамо,  заглядали  в  мою
душу, як у криницю, та бачили ту причину? - сказав син i  засмiявся.  Бiлi
рiвнi, як пiдрiзанi, зуби блиснули. Вид в Зiнька став веселiший.
   - I не заглядала в ту криницю, а догадуюсь, яка причина  ворушить  тво┐
думки.
   Старий Демко Лютай в той час стояв в  свiтлицi  коло  стола  i  набивав
тютюном прездорову люльку. Демко був такий високий на зрiст, що його  сива
чуприна на здоровiй круглiй головi трохи не черкалась об  сволок.  Набивши
тютюну в люльку, вiн викресав  огню  i  хотiв  вже  запалити  люльку,  але
ненароком глянув на два рядки образiв в  кутку  на  покутi  в  золотих  та
срiбних шатах. Усi святi неначе дивились старому Демковi в  вiчi.  Старому
стало нiяково кадити таким зiллям перед образами.  Вiн  прислухався  через
поодчиненi хатнi i сiнешнi дверi до розмови матерi з сином.  Розмова  його
очевидячки зацiкавила. Демко тихою ходою пiшов на ганок.
   Незабаром  маленькi  дверi  з  сiней  в  ганок  неначе  заслонила  синя
заслонка. З дверей висунулась здорова червонувата люлька i неначе  глянула
огневим оком на ганок; за нею вистромився  карлючкою  закручений  цибук  з
здоровим жилавим загорiлим кулаком, котрий  подужав  би  одразу  вбити  на
смерть людину, якби ним Демко телепнув пiд  вухо;  за  кулаком  висунулась
сива, аж бiла, чуприна на круглiй однизу пiдголенiй головi; з-пiд  чуприни
виглядали кiнцi сивих вусiв, як двi жмiнки конопель; за чуприною та вусами
висунулись  з  дверей  мiцнi  та  широкi  плечi,  черкаючись  од  одвiрки.
Здавалось, нiби старий козарлюга  не  виходив,  а  вилазив  з  стародавнiх
низьких i вузьких дверей, неначе через якусь вузьку продухбину.
   Демко  протиснувся  через  дверi,  пiдвiв  вгору   здорову   голову   i
випростався на ввесь свiй високий зрiст. Пiдголена  голова  лиснiла  ледве
притрушена сивим чубом, котрий розсипався кругом по головi. Демко стояв на
ганку, як дуб, хоч i старий, але мiцний,  кремезний,  широкоплечий.  Синiй
кунтуш розхристався на грудях; з-пiд широких рукавiв  бiло┐  сорочки  було
видко жилавi товстi руки, на котрих лиснiли напруженi товстi жили,  неначе
обидвi дуки були обкрученi мiцними вiрьовками. Демко потяг диму з  цибука.
Люлька спахнула. Дим повився синiми клубками попiд стелю гайка. Демко  сiв
на лавцi коло старо┐, i лавка увiгнулась пiд ним i заскрипiла.
   - То це на тебе, Зiньку, находить сум  перед  вечором?-  спитав  старий
Демко, зирнувши гострими синiми очима на сина. - Чого ж це  ти  зажурився?
Добрий козак не повинен журитися. Журба - це  бабське  дiло,  тiльки  баби
люблять зiтхати та божкати: "Ой Боже мiй! ой Господи! ох-ох-ох!" - хоч  би
┐┐ курка брикнула або муха за нiс вкусила.
   - От i вигаду║ старий! Хiба ж я зiтхала коли, як мене кусали мухи,  хоч
би й спасiвськi? - обiзвалась Ольга.
   - А то ж нi! Сам чув на сво┐ вуха, як  зiтхала  та  все  одгонила  мух,
неначе татарську орду, та все казала: "Ой Боже мiй! ой  лишечко  мо║!  ох!
ох!" Та все ох та ах! Охати та зiтхати -  це  дiло  бабiв.  Козакам  сором
сумувати!
   - Та то я, може, зiтхала чого iншого,  а  не  од  того,  що  мене  мухи
кусали, - обiзвалась стара.
   - Мабуть, нi! бо ║ такi молодицi,  що  як  ┐х  кусають  мухи,  то  вони
гедзкаються, як телицi в Спасiвку, та брикаються  руками  й  ногами,  а  ║
такi, що тiльки охають та стогнуть, - жартував старий Демко.
   - Смiйся, смiйся собi на здоров'я! аби не плакати! - обiзвалась стара.
   - От, Зiньку, в нашi часи козаки не сумували й не журились, та ще  такi
молодi, як ти. Замолоду в мене все жарти, було, вертяться на думцi.  А  як
угляджу де в степу ворога-татарина на конi, то в мене аж душа  загра║,  аж
руки задрижать, неначе в того вловчого, що заглядить в лiсi зайця та ще  й
старого, так би гнався за татарином хоч би й на самий край свiта.
   Демко знов глянув на сина.  Три  старшi  його  сини  полягли  в  битвах
головами. Найстарший впав  на  землю  коло  самого  Демка  пiд  Кумейками.
Гармата влучила йому в груди i розшматувала його. Старий батько бачив,  як
впали на землю одiрванi руки й ноги його  сина,  як  покотилась  по  землi
голова. Два меншi сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з  поляками.
Зостався один, найменший син, Зiнько. Старий Демко сподiвався, що  вже  не
швидко загримлять гармати на Укра┐нi, не швидко буде литись козацька кров,
i втiшався тим, що пiсля  його  смертi  Зiнько  зостанеться  господарем  в
оселi, буде доглядати господарства, догляне ло смертi i стару матiр.
   - Зiнько суму║ i зiтха║, певно, не од того, що  мухи  кусають  його  за
нiс, - обiзвалась стара Ольга, - От ти старий i  розумний  чоловiк,  а  не
догада║шся з яко┐ це причини, а ми, баби, то зараз i догада║мось, хоч  ви,
чоловiки, й нехту║те нами, мов дурепами. А ми, жiнки, таки собi з  розумом
люди.
   - О, ви вже i справдi митцi на все! - смiявся старий Демко. - 3 яко┐  ж
то причини Зiнько суму║?
   - Та це ж та причина, з яко┐ сумують усi молодi хлопцi в свiй  час,  од
чого, може, сумував i ти, хоч ти в тому не призна║шся.
   - Не бреши-бо, стара, на старостi лiт! Я зроду не сумував i сумувати не
буду й до смертi. Це ти на мене без сорому набрехала,  -  сказав  Демко  i
осмiхнувся.
   Ольга засмiялась, осмiхнувся й син.
   - Може, й набрехала, бо ти  справдi  не  журився  нiколи,  одколи  тебе
зазнаю, але не всi люди на тебе схожi: один любить з маком та з  медом,  а
iнший - з перцем, - сказала Ольга.
   - Я з тих, що люблять з перцем та з хрiном, - промовив Демко  Лютай.  -
Вже як тяжко доводилось нам пiд Кумейками, як нас розбили ляхи, а  й  тодi
не журився, бо згадував, що наше дiло вже не вмре навiки.  Отже  ж,  i  не
вмерло! Богдан пiдняв його з смертельного лiжка i поставав  на  ноги.  Але
скажи ж, стара, з яко┐ це причини наш Зiнько суму║?
   - От там вона! - сказала Стара i  махнула  рукою  до  Чигирина  на  той
куток,, де стояв гетьманський палац.
   - Де ж то, там? В тих виводах та криничаних  журавлях,  що  манячать  в
мiстi? Чи, може, в тих наших воротях,  на  котрi  ти  показу║ш?  -  спитав
Демко.
   - Не в виводах i не в воротях, а в гетьманському палацi, а  може,  i  в
гетьманському садку теперечки та причина, - сказала Ольга.
   - Ага-га! А справдi,  ти  розумна,  з  бiса!  Це,  мабуть  або  Маринка
Павловська, або Христинка Стеткевичiвна. Он  куди  воно  закарлючилося!  -
обiзвався Демко.
   - А ти ж думав  куди?  Авжеж  туди.  Тiльки  горенькюо,  що  Маринка  -
шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до  лиця  шляхтянка  нi
нам, нi нашому дворовi, - сказала Ольга.
   - Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хiба ж  ми,  козаки,
не люди?-обiзвався син.
   - Та, сину, й люди, але...
   - Але, бач, шляхтичi злiпленi не з свято┐ землi, а з пшеничного  тiста,
хоч паляницi з них'виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею  не
на┐сться. Нема в  свiтi  нiчого  тривнiшого,  як  святий  чорний  хлiб,  -
жартував старий Демко.
   - Та як би пак були паляницi, то й то не бiда, а то  якiсь  пундики  на
яйцях та на молоцi, - жартувала й собi стара.
   - Може, Зiньку,  тобi  забажалося  пундикiв?  Може,  ти  хочеш  сватати
Маринку? - пiшов навпростець батько.
   - Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання  менi  ще  так
далеко, як звiдсiля до Ки║ва, або й далi, - сказав син i задумався.
   - А до залицяння то близько звiдсiля, - додала мати. -  Тiльки  хтозна,
що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не  нашо┐  верстви  людина.  Ох
Боже мiй! - сказала мати i зiтхнула.
   - Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало,  а  вона  й
оха║! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а  вона  вже  й  ох!  -
промовив Демко.
   - В не┐ рiдня шляхетська, в не┐  рiдня  гетьманша  Виговська  та  князi
Любецькi, Соломирецькi, Огiнськi та ще якiсь там сенатори, чи що.  Не  для
тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й  Маринка  зряджена.  Ох  Боже
мiй! Тiльки занидi║ш, зачеврi║ш та  замучиш  себе  залицянням,  а  з  того
нiчого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! -  сказала
мати.
   - Мамо, схаменiться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостiв  до
Маринки по рушники, - сказав син.
   Старий Демко пахкав димом з рота i осмiхався.
   - Та це тво┐й матерi прийшла вже година  охати,  бо  швидко  корови  та
вiвцi прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через
корови та через дiйницi вона оха║, а не через Маринку, - говорив  Демко  i
все осмiхався з-пiд кудлатих довгих вусiв.
   Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий,  як
i Демко Лютай, в вишневому жупанi iз коротким кривим цибуком в  зубах,  на
котрому стримiла люлька така завбiльшки, як добрий  кулак.  То  був  козак
Мiняйло, сучасник битви пiд Кумейками. Високий i довгоногий та сухорлявий,
Мiняйло дибав через двiр, наче журавель через поле, i простував до  ганку.
Вiн поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом i поклав ┐┐ на верхньому
схiдцi ганку. Зараз за ним прийшло ще  кiлька  старих  сивих  козакiв,  що
брали спiл в битвах з поляками ще за Богдана  Хмельницького.  пх  поминули
сотнi польських куль, неначе якимсь чудом, i вони повертались до  Чигирина
живi, хоч i пошматованi польськими шаблями. В одного  тягся  смугою  синiй
рубець через усю щоку, в другого синiли шрами на  лобi,  в  третього  було
тiльки одне вухо, а друге вiн загубив пiд Корсунем в битвi.
   Старi козаки привiтались, поклали шапки рядочком на схiдцi i посiдали в
ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з мiсця i стала в дверях. Цi старi
козаки трохи не щодня навiдувались до осавула Лютая,  щоб  побалакати  про
старовину, про давнi битви, та в гуртi  покурити  люльок  та  смикнути  по
добрiй чарцi горiлки.
   - А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? - почав
балакати Мiняйло.
   - Чув, чув. Вiн задумав знов пристати до Польщi i потягти  за  собою  й
Укра┐ну, але це нiсенiтниця, -  сказав  недбайливо  Демко.  -  Укра┐на  не
телиця, не потягнеш ┐┐ за роги налигачем.
   - Це, мабуть, гетьманша його пiдбива║, бо вона шляхтянка  i  не  любить
козакiв. Дуже вже ┐┐ манить польський дух, як кота  сало,  -  сказав  один
сивоусий козак.
   - Ох Боже мiй!  про  гетьманшу  недобра  слава  йде  помiж  козаками  в
Чигиринi, - обiзвалась з порога Ольга. - Ця нова гетьманша не те, що стара
гетьманша, Ганна Хмельницька.  Щось  вона  трохи  закарлючилась  на  другу
Богданову жiнку Чаплинську. Ой Господи! який тепер свiт настав!
   - Як збунту║ться гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та  й
качай на не┐ з гармат та рушниць! - сказав Демко.
   - То й зберу! А ти дума║ш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам  те,
що вчинили козачки та молодицi ляхам в  Трилiсах  та  в  Бушi,  -  сказала
Ольга. - Коли прийдеться круто,  то  й  козачки  стануть  з  рушницями  на
ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тiльки  Бог  не  попустив,  щоб  до
цього дiйшлося. Ох, ох!
   - Це гетьман хоче запровадити на Укра┐нi польськi  шляхетськi  порядки,
хоче для  козацько┐  старшини  добути  шляхетських  привiле┐в,  хоче,  щоб
польська шляхта вернулась на Укра┐ну, - сказав Демко.
   - Пху! - плюнув Мiняйло на один бiк.
   - Пху! - плюнув один старий козак на другий бiк.
   - Не дiждуть вони цього!  -  крикнув  Мiняйло.  -  Ми  знов  станемо  в
козацькi ряди! Ще раз помiря║мось з польською шляхтою шаблями.
   - I навiщо полковникам та сотникам те шляхетство?  Хiба  на  йому  буде
м'якше спати? хiба його в голови покладеш чи пiд себе пiдстелиш? Не  знати
що задумав гетьман! Усi на Укра┐нi повиннi  бути  рiвнi  i  мати  однаковi
привiле┐. Навiщо ж так воно, що одному привiле┐в з головою, а другим  нема
нiчого, тiльки латанi свити? - промовив молодий Зiнько.
   - Розумнi слова при║мно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобi й
на! - сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапля║ в його думки.
   - Бились, бились, войдувались з польським вiйськом, дiйшли до кiнця,  а
тут тобi й на закарлючку! Ет,  чортзна-що  вигаду║  гетьман!  -  обiзвався
Мiняйло.
   - Скiльки людей вигубили, а тут тобi й на! - обiзвався один козак.
   - Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна - знов
наливай пляшку, коли в пляшцi дно видко! Гетьман углядiв сухе дно в пляшцi
i ну наливати знов, - сказав Демко.
   - Але вiн i сам вп'║ться на смерть. От тобi, гетьмане,  тодi  й  на!  -
сказав Мiняйло.
   - I сам вп'║ться на смерть, i впо┐ть на смерть Укра┐ну, - сказав  Демко
Лютай.
   - Але ми не попустимо цього! нiколи не  попустимо!  Знов  станемо  коло
мушкетiв! Знов вдаримо з гармат  на  шляхту!  -  крикнув  старий  Мiняйло,
схопившись з мiсця, i заточився. Старi ноги вже згинались пiд його  легкою
сухорлявою фiгурою, неначе пом'яте стебло жита.
   - Не попустимо гетьмановi! Нехай i в головi собi не поклада║  цього!  -
кричали козаки. - Залили нам польськi пани аа шкуру сала! Цього ми  нiколи
не забудемо!
   - Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн  з  ними
панька║ться, як з цяцьками. Все  цьом  та  цьом  в  морду  то  одного,  то
другого! - кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах.
   - Поцьомкаються, поцiлуються, та на тому ┐х  дiло  й  спиниться:  тпру!
далi не повезе! -  сказав  один  козак,  бренькнувши  перетятими  впоперек
товстими губами.
   - Недолюдок, а  не  гетьман!  Сам,  бач,  шляхтич,  родом  з  голопузо┐
полiсько┐ шляхти. Але, бач, ми-то кислицi! з нас-то квас! - говорив Демко.
- Шляхта, бач, наша, хоч i православна, але пнеться та дметься, хоч  би  й
мав очкур луснути.
   - Не попустимо цього! - кричав Мiняйло.
   - Не попустимо,  щоб  нас  катували,  повертали  на  католицтво,  дерли
подушне та подимне, народ гнали на  панщину!  Не  попустимо!  -  закричали
старi дiди i од гнiву повскакували з лавок, замахали руками  та  кулаками.
Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий помiст на ганку двигтiв, а старi
половицi скрипiли, неначе немащенi осi.
   - Зазнали ми раз од Польщi усякого лиха, що вдруге не схочеться, - тихо
промовив Демко, - не вся старшина пiде за гетьманом: от i встане  брат  на
брата i роздеруть Укра┐ну на шмаття. Полл║ться братня кров.
   - Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напастi! - говорила  Ольга,
зiтхаючи. Вона пiдперла щоку долонею, а з очей покотились двi сльози.
   - От i сподiвайся,  стара,  до  себе  в  гостi  польських  жовнiрiв  та
польських закуцiй. А що ти, стара, будеш робити, як ми пiдемо в  похiд,  а
на нашу оселю нападуть жовнiри? - говорив Демко Лютай до  сво║┐  жiнки.  -
Певно, схова║шся в погребi за дiжками та кадовбами?
   - Ого-го! оцього я  не  зроблю!  Поберемо  з  наймитами  та  наймичками
рушницi, засядемо за тином або в хатi пiд вiкнами та  й  будемо  частувати
кулями, як тiльки який жовнiр вступить в двiр, - сказала Ольга.
   I вона говорила правду. За часiв во║н Богдана Хмельницького i козачкам,
i молодицям часом доводилось одбиватись од несподiваного нападу полякiв. В
тi тривожнi часи, коли сподiвались польського нападу щодня, щогодини, коли
усi козаки були  на  вiйнi,  покидавши  дома  самих  молодиць,  укра┐нськi
молодицi набирались смiливостi i вiдваги й окозачувались.  Страшна  година
силувала й жiнок ставати з рушницями до оборони рiдного краю.
   - Кажуть, що гетьман  хоче  випроваджувати  козакiв  з  Чигирина  i  на
викопанi в Гадячi Богдановi скарби найма║ в  вiйсько  нiмцiв,  полякiв  та
усяких пройдисвiтiв, - обiзвався один старий козак Чухрай.
   - Вже й приговорив Карач-бея  з  татарами,  щоб  були  готовi  йому  до
помочi, так гомонять в Чигиринi. Не знаю, чи тому правда, чи нi, - сказала
стара Люта┐ха.
   Тим часом за ворiтьми заревли корови та воли, замекали  вiвцi:  прийшли
череди з поля. Корови тислись коло ворiт, поклавши голови на важкi  дошки.
Телята обзивались до ┐х з левади за клунею. Надворi було тихо й гарно,  як
у раю. В оселi був такий спокiй, плило таке тихе,  сiльське,  господарське
життя, неначе страшно┐ ру┐ни та рiзанини за гетьмана Богдана нiколи  й  не
було, неначе люди в Чигиринi жили завсiди в спокою i в щастi i не  зазнали
пожежi, битв, вирiзування людей, рiзанини  та  руйнування.  Ольга  Люта┐ха
пiшла одчиняти ворота. Корови  й  воли  поважно  вступали  в  двiр,  вiвцi
побiгли, неначе бистрий весняний потiк. Наймички вийшли з дiйницями.  Сама
осавулиха взяла дiйницю, сiла на маленькому стiльчику i стала до┐ти корови
вкупi з сво┐ми наймичками. Невеличкi пастушки-хлопчики,  одлучивши  телята
од корiв, держали за нашийники  телятка,  котрi  пручались  i  рвались  до
корiв.
   - А що, старi! коли натанцювались вже на  помостi,  то  час  би  вже  й
полуднувати. Чи вип'║мо гiрко┐, чи солодкого меду? - говорив старий Демко.
   - Мабуть, гiрко┐, бо нам знов буде гiрко, а не солодко од  тих  замiрiв
Виговського, - сказав Мiняйло.
   Тим часом старий Демко винiс на ганок добру пляшку горiлки i  полумисок
з пирогами. Старi козаки випивали чарку за  чаркою  та  все  балакали  про
старовину, про битву пiд  Кумейками  та  Мошнами,  про  гетьмана  Павлюка,
котрий пiдняв проти  Польщi  ре║стрових  козакiв  i  задумав  пiдняти  усю
Укра┐ну, про смiливого полковника Скидана,  про  зрадника-козака  армянина
Iлляша  Кара┐мовича,  котрий  виказав  польському  гетьмановi  про  замiри
Павлюка та Скидана, що вони задумали пiдняти народ проти польських  панiв.
Демко подав синовi чарку горiлки. Син не схотiв пити, взяв чарку  в  руки,
надпив i подав батьковi. Його брала нудьга. Молода Маринка  вже  давненько
кинулась йому в вiчi, i ┐┐ делiкатний вид з палкими очима все  нiби  стояв
перед ним i не давав йому спокою. Його думки все обертались до тих чудових
очей, як орлинi очi до сонця.
   Зiнько встав, пiшов до станi, вивiв  коня,  накинув  сiдло  i  проворно
скочив на його. Кiнь захилитався пiд ним i став дибки, а  потiм  знявся  з
мiсця i вихром вискочив за ворота. Стара мати обернулась до Демка i мовчки
махнула  рукою  слiдком  за  сином:  бачиш,  мовляв,  старий,  як  син   з
нетерплячки орлом полетiв до гетьманського двору!
   Зiнько i справдi полетiв до гетьманського двору. Гетьманша з  Маринкою,
Христиною i з гiстьми сидiла в садку. Сонце вже скотилось  дуже  низько  i
пронизувало садок наскрiзь золотим промiнням, неначе оповило  увесь  садок
золотими блискучими пасмами ниток. Гетьманша  Виговська  сидiла  на  лавцi
коло самого ганку. Коло  не┐  на  стiльчиках  сидiли  Катерина  та  Олена,
Богдановi дочки, деякi немолодi  жiнки  козацько┐  старшини  обсiли  сходи
ганку. На ганку стояв обозний Тимiш Носач, Зiнькiв дядько, котрий зайшов в
гостi до  гетьмана.  Маринка,  Христина  i  кiлька  дочок  полковникiв  та
сотникiв бiгали по  садку,  грали  в  хрещика.  Зiнько  вступив  в  садок,
привiтався до гетьманшi та ┐┐  гостей  i  став  пiд  грушею,  спершись  об
стовбур сво┐м дужим плечем. Вiн розглядав паннiв:  шляхтянок  та  козачок.
Паннiв зiбралось чимало. Усi вони були в  квiтчастих  дорогих  жупанах:  i
червоних, i блакитних,  i  рожевих.  Блищали  золотi  дукачi  та  сережки,
блищали золотi позументи, манячили усякi  стрiчки.  Прогалина  нiби  цвiла
пишними квiтками. Панни грали й щебетали, неначе ластiвки. Було чимало мiж
ними гарних з лиця, але нi одна не сподобалась Зiньковi так,  як  Маринка.
Вона вглядiла Зiнька i почервонiла, ┐┐ карi яснi очi стали ще яснiшi. Вона
стала веселiша й проворнiша,  почала  пустувати,  прудше  стала  бiгати  з
подругами, ганятись за ними, переганяти ┐х, все вешталась, все бiгала,  не
могла на мiсцi встояти.
   - Чого це ти, Маринко, стала така прудка? -  спитала  в  не┐  Христина,
скоса поглядаючи на Зiнька. - То ходила, неначе нежива,  а  тепер  лiта║ш,
неначе та птиця.
   - Я й давно була прудка, тiльки стала оце прудкiша, щоб доконечне  тебе
впiймати, - ║казала Маринка, а сама все скоса поглядала на ту  грушу,  пiд
котрою стояв широкоплечий Зiнько в чорнiй шапцi з червоним  верхом,  з-пiд
котро┐ вибивались русявi кучерi i лиснiли на сонцi.
   - Навiщо ти, небоже, пiдпира║ш грушу плечима? Чи бо┐шся, щоб  не  впала
та не задавила панянок?- гукнув з ганку Тимiш Носач i насмiшкувато  зирнув
на Зiнька. Вiн знав, що його небiж дуже несмiливий при дiвчатах.
   Зiнько пiдвiв сво┐ яснi  вiка,  зирнув  на  дядька  i  осмiхнувся.  Вiн
догадався, що дядько пiднiма║ його на смiх.
   "Отже ж, старий дядько ще вивезе язиком, як на лопатi,  перед  паннами,
що я боюся паннiв, - подумав Зiнько. - Ой, коли б не ляпнув  язиком!  А  в
дядька язик таки довгий, хоч на аршин мiряй. Ой  ляпне,  сором  менi  буде
перед... перед Маринкою, однi║ю тiльки Маринкою".
   Довгенько гуляли  дiвчата  в  хрещика  на  широкiй  прогалинi,  вкритiй
зеленою густою травою. Довго наглядав над ними Зiнько i придивлявся, котра
з ┐х найкраща, i бiльше за всiх сподобалась  йому  Маринка  i  височеньким
зростом,  i  тонким  гнучким  станом,  до  котрого  нiби   влип   вишневий
оксамитовий корсет, i ясними карими очима, i тонкими, довгими, гострими на
кiнцях, як стрiлки, бровами.
   Дiвчата потомились, розчервонiлись од бiганини i обсiли  довгим  рядком
схiдець ганку, неначе ластiвки гiлку вишнi. Тiльки Христина й  Маринка  не
сiли вiдпочивати i стали за гетьманшею поблизу од  тi║┐  грушi,  де  стояв
Зiнько. Зiнька брала охота заговорити з Маринкою. Сама  Христина  зачiпала
його, почала з ним розмову, але Маринка  мовчала.  В  самого  Зiнька  язик
неначе прилип.
   "I чого це на мене найшла така несмiливiсть? Чого  це  я  неначе  боюся
цi║┐ молодо┐ дiвчини? - думав Зiнько, поглядаючи на Маринку.  -  Був  я  в
битвах, не лякався диких  татар,  не  раз  смiливо  кидався  з  шаблею  на
страшного дикого татарюгу, i смерть менi була не страшна... а тепер чогось
не смiю слова промовити до цi║┐ молодо┐ шляхтянки. Що це зо мною  сталося?
Мабуть, це од того, що поважна гетьманша  сидить  близько  i  погляда║  на
мене".
   Тим часом надiйшли ще новi гостi. Прийшов Сомко,  а  з  ним  ще  кiлька
молодих козакiв, синiв старих сотникiв. Дiвчата встали  й  розсипались  по
прогалинi. Молодi козаки балакали з ними, жартували, а  Зiнько  все  стояв
пiд грушею, неначе прилип до не┐ плечима, i не  насмiлився  приступити  до
Маринки. От вона пройшла проз його дуже близько поруч з  Христиною,  трохи
не черкнулась об його жупан рукавом бiло┐ сорочки. Вiн думав промовити  до
не┐ слово, а те слово неначе спинилось у його на кiнчику язика.
   - Давайте, дiвчата, грати в цiцi-баби! - гукнула проворна Христина.
   -  Давайте!  Ми  вже  одпочили,  -  сказала  Маринка.  Почали  вибирати
цiцi-бабу.  Всi  поклали  пальцi  на  стiл  перед   гетьманшею.   Христина
приказувала, тикаючи по кожному пальцi i промовляючи:
   - Котилася торба з великого горба, а в  тiй  торбi  кишн-паляниця,  хто
впiйма║, тому доведеться жмуриться.
   Христинин палець спинився на Маринчиному пальбi. Маринцi зав'язали очi,
повели до грушi, пiд котрою стояв Зiнько, поставили ┐┐ й звелiли, щоб вона
держалась рукою за грушу. Зiнько оступився од грушi на ступiнь. Усi  панни
шелеснули, як птицi, на всi боки i поховались в садку по  кущах.  Христина
сховалась пiд стiл, за котрим сидiла гетьманша з Катериною.
   "I чого це менi ця цiцi-баба з зав язаними очима  наче  страшна  стала?
Така гарна i така страшна? Не насмiлюсь заговорити з  нею  та  й  годi,  -
думав Зiнько, оглядаючи височеньку фiгурку Маринки. -  Але  вона  тепер  з
зав'язаними очима стала вже не така страшна... А дай, заговорю з нею..."
   I справдi, пишнi очi дiвчини, зав язанi хусткою, не тривожили  молодого
козака. Вiн став смiливiший.
   - Ой довго тобi, панянко, прийдеться шукати паннiв!  -  заговорив  таки
Зiнько до Маринки.
   Маринка впiзнала його голос i почервонiла.
   - Чому ж довго?  Може,  панни  поховались  в  свiтлицях?  -  одповiдала
Маринка. - пм не можна ховатись нiгде, тiльки в садку.
   - Та вони то в садку, але дуже далеко позабiгали, - сказав Зiнько.
   - А я ┐х таки знайду, хiба вони пiрнуть пiд землю, то тодi не знайду, -
сказала Маринка.
   Стало тихо, навiть старi гостi  замовкли:  то  був  знак;  що  вже  всi
поховались. Маринка розв'язала хусточку i скинула ┐┐  з  очей.  Нi  однi║┐
панни не видко було в садку.
   - Нiкого не видко, неначе татари похапали паннiв, - несмiливо  промовив
Зiнько до Маринки.
   Маринка осмiхнулась i з-пiд ┐┐ рожевих уст блиснули  два  рядки  бiлих,
густих та рiвних, неначе пiдрiзаних зубiв. Червона неширока стрiчка вiнком
обвивала ┐┐ голову та товстi чорнi коси  на  головi.  Та  червона  стрiчка
незвичайно приставала ┐й до лиця,  надавала  краси  темним  карим  чималим
очам.
   "Гарна, як калина в зеленому листi", - подумав  Зiнько,  почуваючи,  що
його серце стривожилось i закидалось в грудях.  Маринка  все  стояла  коло
його; ┐й не хотiлося бiгти в садок та шукати дiвчат в густих  кущах.  Вона
тупцяла на одному мiсцi, не одходила  од  Зiнька,  неначе  ждала  од  його
розмови.
   "Чом це менi одпала охота шукати паннiв? Все б стояла  та  дивилась  на
цього Зiнька. Якi в його тихi яснi очi! якi в його м'якi русявi кучерi! Як
менi хочеться погладити тi кучерi, м'якi та лиснючi, неначе  шовк!"-думала
Маринка i все стояла поруч з Зiньком.
   - Показати тобi, панно, на декотрi кущi... де сидять пташки? - спитав в
не┐ Зiнько.
   Гетьманша посварилась на його пальцем i насупила брови: мовчи,  мовляв,
не тво║ дiло!
   Маринка побiгла в гущавину i почала шукати сво┐х подруг. Довгенько вона
блукала в гущавинi  i  нiкого  не  знайшла.  Вона  повернулась  до  ганку,
вискочила по сходах на ганок i заглянула за густий лист винограду,  котрий
гнiздом висiв на стовпах ганку, заглянула за спину обозного Тимоша Носача.
   - Отам, панно, в мене за спиною, певно, знайдеш когось. А тут у мене  в
кишенi ще одна панна сховалась, - жартував Носач, вдаривши себе по  жупанi
збоку.
   Зiньковi стало жаль Маринки. Вiн пiдморгнув раз до не┐,  а  другий  раз
пiд стiл. Маринка заглянула пiд стiл i зареготалась.  Пiд  столом  почувся
Христинин регiт, дзвiнкий, як срiбний дзвоник, котрий дзвенiв десь  неначе
за тонкою стiною.  Гетьманша  й  Катерина  Вигроська  й  собi  засмiялись.
Засмiялись усi гостi.  А  Маринка  тягла  з-пiд  стола  за  руку  проворну
Христину. В той час з кущiв посипались дiвчата в квiтчастих уборах, неначе
райськi птицi вилiтали з-пiд  зеленого  гiлля.  Пiднявся  регiт  на  ввесь
садок. Христина розчервонiлась. Щоки в Маринки аж горiли.
   - Це тобi хтось сказав, де  я  сховалась!  Ти  б  сама  зроду-звiку  не
догадалась, де я сиджу. Я знаю, хто тобi сказав! - говорила  i  реготалась
Христина i моргнула одним оком на Зiнька.
   Маринка опустила вi┐ на щоки, втупила очi в траву i засоромилась. В той
час вона була така гарна, що Зiнько не  мiг  одвести  очей  од  ┐┐  довгих
чорних вiй, котрi спадали  кружками  на  ┐┐  делiкатнi  матово-бiлi  щоки,
зарум'яненi рожевим прозорим одлиском. Зiнько ледве вдержав в персах важке
зiтхання.
   "Загорiлось мо║ серце од тво┐х очей, од тво║┐ краси, та не знаю,  що  з
того вийде задля мене: чи щастя, чи одна мука", - подумав Зiнько.
   Вiн пригадав, що Маринка - шляхтянка, не  козачка;  пригадав,  що  його
батько не любив шляхти, хоч би й сво║┐, укра┐нсько┐, не то вже  польсько┐;
пригадав, що й мати його була  неласкава  до  шляхти,  i  вiн  вже  неначе
передпочував тi докори, якi мали сказати йому батько й мати.
   "Ой дiвчино мила! навiщо ти занапастила мо║ серце карими очима, чорними
бровами?" - подумав Зiнько i важко зiтхнув.
   I поважний батько несподiвано неначе  став  перед  ним  на  ввесь  свiй
козацький високий зрiст i впiк його страшними неласкавими очима.
   Надворi вечорiло. Зорi несмiливо  виступали  на  ясному  синьому  небi,
неначе боялися пишного одлиску сонця, котрий  одбивався  сво┐м  замираючим
червоним свiтом на червоних  хмарах,  на  оранжевому  гарячому  небi  десь
далеко за лiсом. На садок впала гаряча iмла. Гетьманша встала i  запросила
гостей, паннiв та козакiв до поко┐в. Зiнько пiшов  слiдком  за  паннами  в
свiтлицю. Гетьман не виходив  до  гостей.  Обозний  Тимiш  Носач,  Зiнькiв
дядько з материно┐ руки, пiшов в поко┐  гетьмана.  Там  держали  раду,  як
прийняти московського посланця, що прибув з Москви  з  докорами  од  царя,
чому гетьман не дав знати в Москву про вибори його на гетьмана. В свiтлицi
накривали столи, готувались подавати вечерю. Панни розсипались по здоровiй
свiтлицi, неначе пташки по садку. Зiнько  таки  насмiлився  приступити  до
Маринки. "Ану,  чи  буде  говорити  з  козаком  ця  шляхтянка,  чи,  може,
погорду║, як горду║ козаками сама Виговська?"
   - Чи ще не занудилась ти, Марино,  тут,  в  Чигиринi?  Не  нудьгу║ш  за
домом, за матiр'ю? - спитав Зiнько.
   - А чого менi скучати? Менi в Чигиринi веселiше, нiж дома, -  промовила
Марина. - В нас рiдня все або не молода, або  й  зовсiм  стара,  або  дуже
значна, що нехту║ вже нами, простiшими шляхтичами, хоч би й  рiдними.  Моя
мати не цура║ться й простiших людей в Ки║вi, але в нас мало бува║ в гостях
паннiв.
   - А менi здавалось, що тобi в Чигиринi так весело, як в тюрмi, - сказав
Зiнько.
   - От i вигадав! Я в такiй тюрмi готова сидiти хоч i десять рокiв або  й
довше, - сказала Маринка i зареготалась.
   - Що ж тут в нас гарного, що так тебе принаджу║ до Чигирина?  -  спитав
Зiнько.
   - А он! - сказала Маринка i показала рукою на паннiв. - Глянь,  скiльки
в мене веселих подруг! Хвалити Бога, ║ з ким i погуляти, i розважити себе.
Та й вашi козаки все веселi: все жартують i старi, й молодi, неначе  ┐м  i
лиха нема. Хоч вони все в битвах та в битвах десь по степах, але видко, що
про смерть ┐м байдуже, неначе ┐┐ й на свiтi нема. Якби  надi  мною  лiтала
смерть трохи не щодня, менi було б не до жартiв.
   - Ми, Маринко, звикли до битв. А як свистять над головою  кулi,  то  це
все одно, що гудуть над головою джмелi або бджоли, - сказав Зiнько.
   -- Цур ┐м, таким джмелям та бджолам! Я не охоча до такого гудiння.
   - О, не говори так, Марино! Той свист куль для нас все одно, що  музики
для дiвчат. Аж жижки чогось  задрижать,  як  почу║ш  той  свист;  аж  кров
закипить, а серце так ходором i ходить, неначе ти напився старого меду або
доброго вина; на душi весело, й кида║шся в битву, неначе  йдеш  на  якийсь
веселий бенкет; як зачу║ш свист куль, зараз так би й кинувся  в  битву  на
ворогiв i рубав би ┐х, i кришив, як черствий хлiб, i шаткував би  татарву,
як капусту.
   Зiнько запалився, згадуючи битви з татарами. Очi  в  його  засвiтились,
вiн махав руками, неначе в його i справдi в руках була шабля,  неначе  вiн
углядiв перед собою татарву i був напоготовi кинутись в битву i  шаткувати
ворогiв, як  капусту.  Марина  замилувалась,  дивлячись  на  смiливий  вид
козака, ловлячи матовий  блиск  в  його  синiх  очах,  котрий  ставав  все
гострiший. Зiнько дуже сподобався Маринцi в той час.
   "Ой, який вiн, мабуть, гарний в той  час,  як  в  його  руках  свистить
шабля, як вiн кида║ться в битву на ворога! Яка  смiливiсть  в  його  очах!
Який огонь заблищав в його ясному поглядi!" - подумала  Маринка  i  тiльки
тепер догадалась, чому Чигирин був для не┐  такий  веселий  та  принадний.
Молода дiвчина тепер почувала, що i Чигирин, i  гетьманський  палац  стали
для не┐ ще принаднiшi, ще веселiшi. - Тут би я хотiла жити i не ви┐здити з
цього Чигирина... Не хочеться менi вертатись додому...  Тут  би  я  й  вiк
звiкувала, дивлячись на... Зiньковi яснi  очi,  стоячи  з  ним  вкупi!"  -
думала Маринка, задивляючись на Зiнька.
   Перед  вечерею  вийшла  з  сво┐х  поко┐в  i  стара  гетьманиiа,   Ганна
Хмельницька. Вона якось неохоче привiталась до  молодо┐  гетьманшi,  зараз
одiйшла од не┐ i сiла за столом оддалеки. Мiж двома гетьманшами, мiж двома
господинями в палацi вже починалась незгода то за те, то за друге,  то  за
слуг, то за господарськi справи.
   За столом Маринка сидiла мiж паннами  далеченьке  од  Зiнька,  але  вiн
примiтив, що Маринка не  зводила  з  його  очей,  все  дивилась  на  його,
розчервонiлась, все балакала  з  подругами  та  смiялась,  неначе  впилася
мiцним медом. В не┐ очi блищали, вона все кидала очима на молодого козака.
Зiнько почував, що на його сипались iскри з тих ясних очей i западали десь
глибоко в душу, в його серце.  Вiн  був  тепер  певний,  що  Маринка  його
любить, i йому забажалось признатися, що й вiн ┐┐ любить. Але де  сказати,
коли в свiтлицi повно гостей?
   "Ой який гарний цей молодий бiлявий козак! Гарний вiн i з тихими очима,
гарний  i  з  сердитим  поглядом,  гарний,  як  смi║ться,  гарний,  як   i
сердиться", - думала Маринка, не  зводячи  цiлий  вечiр  очей  з  молодого
козака.
   Пiсля вечерi гетьманша встала i  почала  походжати  по  свiтлицi  тихою
ходою, неначе вона гуляла. Ганна Хмельницька скоса поглядала на не┐ i  все
ждала, що молода гетьманша сяде поруч  з  нею  i  ласкаво  побалака║.  Але
Виговська все ходила i навiть не глянула на Ганну: вона все  наглядала  за
Зiньком, придивлялась до його i зiтхнула легенько.
   "Мiж цим козаком та Маринкою почина║ться любов, - подумала Виговська, -
але Маринка шляхетського роду, а Зiнько i його батько з  простих  козакiв.
Ой коли б те кохання мiж ними не стало причиною лиха для  бiдно┐  Маринки!
Вийде те саме, що було зо мною та з Iваном  Остаповичем,  коли  моя  рiдня
хотiла нас розлучити... А Зiнько - хлопець гарний та кучерявий, i на вдачу
моторний та добрий. Батько його,  хоч  з  простих  козакiв,  але  заможний
чоловiк... Добре було б, якби Маринку  одружили  з  Зiньком,  але  ж  його
батько - страшний козарлюга!" - I Виговська поважно приступила до  молодих
козакiв, що стояли купкою в кутку i промовила:
   - Оце ми на днях ви┐здимо до Суботова. Прошу  вас,  молодi  козаки,  не
забувати нас i навiдуватись до нас в Суботiв. В Суботовi в нас  не  будете
нудитись. Мiсце гарне й веселе, а я  хлiба  й  солi,  й  мiцних  медiв  не
пожалiю для вас. I ти, Зiньку, не забувай нас, прибувай до нас в гостi, не
жалуй свого коня вороного, не за┐здиш його, Суботi в недалеко од Чигирина.
Я буду рада гостям кожного часу. Не забувайте про мо┐ iменини.
   - Спасибi вам, ясновельможна гетьманшо! Коли  дозволите,  то  ми  ладнi
за┐здити не одного коня вороного, а до вас в Суботiв прибудем, -  промовив
Зiнько i поцiлував гетьманшу в руку.
   Iншi  молодшi  козаки  й  сотники  так  само  подякували  гетьманшi   i
поцiлували ┐┐ в руку.
   Зiнько приступив до Маринки, котра сидiла серед подруг. Йому здавалось,
що Маринка мiж ними, як те сонце, краще й пишнiше за всi  зорi,  за  ясний
мiсяць. Йому так забажалось промовити до не┐  одне  словечко,  що  вiн  ┐┐
любить, що вiн без не┐ жити не може, але кругом не┐ вилися  молодi  панни,
як тi бджоли. Зiнько одiйшов мовчки. "Нехай вже iншим разом, лiпшим  часом
скажу я  Маринцi  те  одне  словечко,  а  тепер  не  можна.  Нехай  вже  в
Суботовi..." - думав Зiнько i оступився од Маринки.
   Вже пiзньо┐ доби вернувся Зiнько додому. В домi всi спали. Зiнько одвiв
коня в станю, а сам пiшов спати в клуню на сiно. Другого дня  вранцi  мати
спитала в Зiнька, де вiн був, де вiн загаявся до пiзньо┐ доби.
   - Був я, мамо, в гетьмана в гостях. Гетьманша була  привiтна  до  мене,
казала, щоб я й iншi молодi козаки, що були в не┐ в  гостях,  прибували  в
Суботiв в гостi на ┐┐ iменини, - сказав син.
   - А молода шляхтянка, Маринка Павловська, була привiтна до тебе, чи  не
дуже? - спитала мати.
   - I Маринка була привiтна до мене, привiтнiша за всiх  паннiв.  З  усiх
паннiв вона найбiльше говорила зо мною.
   - Гляди, лишень, сину, щоб ви з нею не договорились до чогось...
   - А як договоримось? - сказав син i осмiхнувся. - Чим же вона не гарна?
   - Та вона гарна,  ще  й  дуже  гарна.  Я  не  раз  бачила  ┐┐  в  Ганни
Хмельницько┐ на обiдi. Але що з того, що вона гарна? Вона шляхтянка, i  за
тебе замiж не пiде. Вона, певно, горду║ нами,  козаками,  як  i  вся  наша
православна шляхта. Та, сказати  по  правдi,  менi  не  хотiлось  би  мати
невiстку-шляхтянку.
   - Чом так, мамо? - аж крикнув син.
   - А тим, що i наша православна шляхта спанiла, набралась пансько┐  пихи
од польсько┐  шляхти.  Шляхтянка-невiстка  буде  нехтувати  мною,  простою
козачкою, буде нехтувати тво┐м  старим  батьком,  хоч  вiн  був  козацьким
осавулом, бо вся шляхта пнеться вгору i задира║ носа перед  козаками,  хоч
би козаки були й багатi, й значнi.
   - Мамо! Це ще вилами писано  по  водi,  чи  буде  Маринка  пишатись  та
нехтувати вами. Вона не з багато┐ шляхти, - сказав син.
   - Та вона, Зiньку, за тебе й не пiде, а коли б i  захотiлася  вийти  за
тебе замiж, то гетьманша за тебе й не оддасть ┐┐. Дурнiсенько ти топчеш до
не┐ стежку та томиш свого коня вороного. Гарна вечiрня зiрка на  небi,  та
ти ┐┐ не дiстанеш: не для тебе вона  свiтить,  а  для  когось  iншого.  Не
приставиш же ти драбини на небо, щоб зняти ясну зорю, - обiзвався батько з
кiмнати.
   - Я, тату, постерiгаю, що воно не так. Гетьманша до мене дуже  добра  й
ласкава,  -  обiзвався  син.  -  Зда║ться,  сама  ясновельможна  гетьманша
приставля║ менi драбину до неба.
   -Так, так! говори до гори, а гора мовчить! -  крикнув  старий  Лютай  з
кiмнати. - Гепнеш ти з драбини та об сиру землю! А хоч i дiстанеш ту зорю,
то попечеш руки i будеiй хукати на пальцi цiлий вiк.
   - Ой сину, i не думай собi, i в голови не покладай брати шляхтянку.  Ми
хоч заможнi, але не багатирi якi Я сама не цураюся усяко┐ роботи, як бува║
в господарствi багато дiла. А Маринка - панi: вона не схоче робити просто┐
господарсько┐  роботи.  Шляхтянки  звикли  панiти,  а  не   господарювати.
Зроду-звiку не прийму я шляхтянки за невiстку. Цур, пек  ┐м,  тим  панiям!
Ще, може, буде Маринка й кепкувати та смiятись з нас. Ой Господи! ох!  ох!
Що ж то буде? Ой, не доведи тебе, сину, до цього. Мати  Божа  печерська  й
поча┐вська! Маринка буде кепкувати з мене.
   - А може, й не буде? Звiдкiль, мамо, вам знати про це? - сказав син вже
з невдоволенням.
   - Отже ж, мати чи не каже правду, - сказав батько i вийшов з люлькою  в
ротi з кiмнати в свiтлицю i сiв коло стола на ослонi, вкритому килимом.  -
I менi не хотiлось би брати в свою хату невiстку-шляхтянку. Не хотiлось би
менi й родатись з гетьманшею та й з гетьманом. Кажуть, що  нова  гетьманша
не дуже-то любить Укра┐ну, а Польщу дуже любить. I гетьман тягне  туди  ж,
до Польщi, - сказав батько.
   - А я не тягну до Польщi, а все-таки оженився б з Маринкою,  якби  вона
за мене пiшла, - несмiливо обiзвався син до  батька.  -  Маринка  сама  по
собi, а гетьманша сама по собi.
   - Але ж кажуть, що яблучко недалеко одкочу║ться од яблунi. А Маринка  з
тi║┐ ж яблуньки, що й гетьманша Виговська. Не дурно оце твоя мати вже  так
важко зiтха║ ще заздалегiдь, може, за рiк, може,  й  за  два  почала  вона
важко зiтхати та охати. Це погана прикмета! - сказав батько вже поважно  й
насупився.
   Зiнько примiтив, що батько почина║ сердитись, замовк, вийшов на  ганок,
сiв на лавi i задумався. Вiн постерiгав,  що  матиме  багато  клопоту,  як
тiльки Маринка згодиться вийти за його замiж, що  йому  треба  сподiватись
велико┐ притичини од старих. Зiнько зiтхнув  й  сперся  лiктем  об  гратки
ганку i втопив очi в небо, в той бiк, де був Суботiв.
   Надвечiр другого дня Зiнько сiв на лавцi в ганку i  засумував.  Маринка
ви┐хала з гетьманшею з Чигирина, i Чигирин став йому немилий.
   "Ой, тягне мене, порива║ мою душу туди, за гори, де ти  пробува║ш,  мо║
серце миле! Буду тебе любити, буду тебе сватати,  хоч  би  менi  заборонив
батько й мати. Не життя менi на цьому свiтi  без  тебе  в  парi!  -  думав
молодий козак. - Осiдлаю коня, по┐ду в Чигирин, може, гетьманша з Маринкою
ще не ви┐хали з Чигирина", - подумав Зiнько.
   I вiн осiдлав  коня,  побiг  в  Чигирин,  об'┐хав  гетьманський  палац,
заглянув в подвiр я, заглянув в садок, кинув оком на  зелену  прогалину  в
садку, де Маринка грала в хрещика з  подругами,  але  скрiзь  було  пусто;
нiгде не було видко й душi. Зiньковi здалося, що без Маринки все  замерло,
все вимерло в гетьманськiй оселi.
   "Скрiзь, скрiзь пусто, скрiзь мертвота, неначе в гетьманськiй оселi усi
вимерли. Тiльки слiди тво┐ живi й милi для мене,  мо║  серце!"  -  подумав
Зiнько, вертаючись додому з засмученою душею.
   Щовечора сидiв Зiнько на ганку задуманий та засмучений. Щовечора неначе
якась сила тягла його в той бiк за горою, де був Суботiв. Мати знала, чого
син сидить задуманий, i мовчала, щоб не вразити його серця.  Вона  думала,
що син посуму║, посуму║ та й забуде про Марннку.
   - Отже ж, пропаде хлопець нi за що, нi про що! Ой Господи! яка  напасть
на мою дитину! - говорила Люта┐ха до Демка.
   - Цур дурно┐ навiсно┐! Пропаде... Ще що вигадай! Щоб козак та пропав од
баби? Де це ти чула про таке диво! чи в Туреччинi, чи в Польщi? Я щось  не
чув, щоб який дурень та пропав через ваше жiноче кодло. А коли який  козак
i пропав через це, то вiн, певно, поперед того на┐вся собачо┐ блекоти та й
здурiв, а потiм вже й пропав! - кепкував старий Демко.
   "Порива║ до тебе, молода дiвчино, мою душу щовечора. Знаю, що батько  й
мати не схотять приймати тебе в свою хату за невiстку, а все-таки  я  тебе
люблю, хочу тебе любити i любитиму, доки й мого вiку. Осiдлаю коня, побiжу
в Суботiв смерком... Може, де тебе вгляджу в оселi, в садку. Хоч гляну  на
тебе здалеку, розпитаю про тебе, то менi  буде  легше",  -  думав  Зiнько,
поглядаючи на гори, на лiси.
   Надвечiр вiн осiдлав коня i поскакав до Суботова. Вже лягома до┐хав  до
села.  Гетьманський  палац  стояв  край  широкого  майдану  на  невисокому
пригорку. По один бiк майдану мрiла на вищому пригорку проти ясно┐  смужки
неба одна церква, по другий бiк неначе тонула в темрявi  друга  церква  на
шпилi. Зiнько при┐хав до гетьманського  двору,  оглядiв  подвiр'я.  Скрiзь
було тихо. В палацi вже погасло свiтло, очевидячки, там вже спали.  Зiнько
повернув коня поза частоколом i пустив його тихою ходою.  Вiн  заглянув  у
садок. Свiтло свiтилося в одному вiкнi з самого краю палацу.
   "Чи не в не┐ свiтиться свiтло? I що вона робить тепер? i про що  дума║?
Як менi хочеться побачити ┐┐, знати ┐┐ думки! Перелiзти б  через  частокiл
та хоч заглянути в вiконце..." - подумав Зiнько, але вiн здалеку примiтив,
що те вiконце було заслонене заленуватою завiсою.
   Зiнько об'┐хав садок навкруги, з болячою душею повернув коня  назад  до
Чигирина i торкнув його пiд боки острогами. Кiнь-неначе знявся з мiсця, як
птиця, i полетiв по  битому  шляху.  Зiньковi  стало  легше  на  серцi  од
швидкого руху. Свiже вогке повiтря прохолодило його гаряче лице.
   "Ой, коли б тi гетьманшинi iменини швидше, а то  моя  душа  занидi║  од
довгого ждання!" - думав Зiнько,  вже  свiтом  вертаючись  в  батькiвський
двiр.
   Через тиждень старий Демко Лютай послав Зiнька верхом в степи, де  один
старий козак держав воли на випасi,  i  звелiв  йому  прикупити  двi  пари
молодих волiв до плуга. З Зiньком по┐хав верхом один  наймит-парубок,  щоб
пригнати додому тi воли. Дорога  в  степи  до  випасу  йшла  недалечко  од
Суботова.
   Купивши двi пари волiв, Зiнько звелiв наймитовi гнати  воли  додому,  а
сам збочив з просто┐ дороги  i  завернув  до  Суботова.  Вже  смерком  вiн
вглядiв верхи суботiвських церков i в його серце защемiло. Кiнь летiв,  як
стрiла, неначе постерiгав думки свого хазя┐на. От  i  верхи  гетьманського
палацу мрiють в темрявi, як в туманi! От i садок за домом  вирiзу║ться  на
небi, неначе густi, чорнi хмари облягли палац з трьох бокiв!
   "Як не вгляджу ┐┐ де-небудь, то за┐ду до  гетьманшi  в  гостi,  вступлю
смiливо в ┐┐ поко┐в, i, може, побачу Маринку...  Гетьман  живе  на  другiй
половинi палацу, то, може, й не бачитиме мене... Хоч я  син  осавула,  але
простий козак, а в гетьмана все-таки високi пороги для простого козака..."
   Зiнько об'┐хав двiр. В дворi не видко було нi живо┐  душi.  Вiн  пустив
коня поза садком, об'┐хав садок, заглянув через частокiл: на прогалинах, в
квiтниках нiкого не було, тiльки квiтки пахли з садка,  аж  дух  забивало.
Зiнько повернув коня назад  i,  похнюпившись,  ┐хав  тихою  ходою  та  все
заглядав  у  садок.  Коло  однi║┐  прогалини  кiнь  сам  спинився,  неначе
спiткнувся. Зiнько вглядiв, що стежкою йшла якась панна тихо-тихо,  неначе
посовувалась по червонуватому пiску,  котрим  була  посилана  стежка.  Вiн
придивився, впiзнав тонкий, гнучкий стан i височеньку постать:  то  гуляла
по садку Маринка.
   - Хто то такий? - крикнула Маринка через  частокiл.  -  Чого  тобi  тут
треба?
   Зiнько впiзнав Маринчин голос.
   - Це я, Маринко, Зiнько Лютай, коли не забула  про  мене,  -  обiзвався
Зiнько з-за частоколу. Маринка наблизилась до частоколу.
   - Добривечiр тобi. Марино! I не думав, не гадав тебе побачити, а  от  i
трапилось, що я таки тебе побачив, - промовив тихо Зiнько.
   - Це ти так пiзно при┐хав до нас в гостi? Чого ж ти  так  опiзнився?  -
спитала Маринка так само тихо, але Зiнько почув, що ┐┐ голос дрижав.
   - Я не в гостi при┐хав, але за┐хав, вертаючись з степу, з випасу, де  я
купив для батька двi пари волiв. Вертаючись з степу, я зумисне заскочив до
Суботова, щоб де-небудь вглядiти тебе. Отже, i вглядiв! Неначе сам  Бог  з
неба погодив менi i вивiв тебе в садок. Мiй кiнь сам спинився от на  цьому
самому мiсцi, неначе впiзнав тебе. Про що ти  думала,  Марино,  ходячи  по
садочку тако┐ пiзньо┐ доби?
   - Про тебе думала, - обiзвалась щира Маринка. Цi слова вирвались в  не┐
несамохiть. Вона почувала, що спахнула, мов огнем; i почервонiла.
   - А я думав  про  тебе,  об'┐жджаючи  кругом  садок.  Мо┐  думи  неначе
викликали тебе в садок в цей пiзнiй час; думав я, чи не вгляджу  тебе,  чи
не побачу хоч твого слiду, бо я тебе, Марино,  люблю  так,  як  нiкого  на
свiтi не любив. Я не вперше отут об'┐жджаю оселю та заглядаю в садок...  Я
за┐здив би коня, за┐здив би й не одного, аби тiльки вловити  погляд  твiй,
ясний та милий, аби тiльки подивитися на тебе, подивитись на  тво┐  очi  i
знов вернутись додому.
   - I не ┐здь сюди, i не муч надаремно коня, бо з того  нiчого  не  буде,
нiчого не вийде. Гетьманша вже заздрiва║, що ти мене коха║ш, але вона  оце
якось недавно говорила  про  мене  й  про  тебе  з  Катериною  Виговською,
найближчою сво║ю приятелькою...
   - Що ж вона говорила про нас? - спитав Зiнько.
   - Попереду пiднiмали мене на смiх, що я  тебе  причарувала,  вже  й  не
пам'ятаю чим... смiялись менi тобою. I нiяково менi було, i  при║мно  було
слухати, як вони про тебе говорили. Я цiлий день слухала б,  як  вони  про
тебе говорять, тебе згадують, але...
   Маринка спинилась i замовкла.
   - Але що ж? Може, вони думають, що я так тiльки залицяюсь до тебе, що я
жартую, що я дурю тебе? А я люблю тебе щиро i готовий хоч би й  завтра  до
тебе старостiв слати. Хiба, може, гетьманша та твоя мати не видадуть  тебе
за мене, бо я козак, а ти шляхтянка.
   - Ой, не те вони говорили! Гетьманша й Катерина Виговська  все  хвалили
тебе, говорили, що кращого за тебе жениха трудно й  знайти,  але  що  твiй
батько i твоя мати нiзащо в свiтi не дозволять тобi мене сватати через те,
що я шляхтянка, бо вони обо║ не люблять шляхти, вважають  панiв  за  сво┐х
ворогiв.
   Зiнько важко зiтхнув.  Маринка  примiтила  це  i  собi  зiтхнула:  вона
постерегла, що гетьманша говорила правду.
   - А ще що вони говорили про мого батька та про матiр?
   - Говорили, що менi жити в домi твого батька та матерi буде погано,  бо
вони, хоч люди заможнi, але люблять самi все робити, як простi селяни,  що
вони i мене будуть силувати до просто┐ роботи, вважатимуть на мене, як  на
свою наймичку, що вони будуть мене лаяти, а може, й бити, коли я  буду  ┐м
непокiрлива... А я не цураюсь роботи; роблю усяку  роботу  вдома  в  сво║┐
мами, бо ми люди, хоч i заможнi, але не багатi, мабуть, бiднiшi за  вас...
- говорила Маринка. Дуже почувлива на вдачу,  вона  при  тих  словах  сама
незчулась, як ┐┐ голос задрижав, а сльози так i закапали з очей.
   Зiньковi стало невимовне жаль ┐┐. Сльози ┐┐  неначе  гарячими  краплями
падали на його серце. Вiн почував в душi, що Маринка дуже  його  любить  i
догаду║ться, що його старий батько та мати стануть ┐й впоперек  дороги  до
щастя.
   - Не плач, Маринко! Я поговорю з сво┐м батьком та матiр'ю, розкажу  ┐м,
що ти не з тих великих ледачих панiв, котрi нiчого  не  роблять  i  тiльки
люблять байдики бити. Мiй батько i моя мати ще не знають добре нi тебе, нi
тво║┐ матерi, хоч моя  мати  не  раз  бачилась  з  тво║ю  матiр'ю  тут,  в
Чигиринi. Я поговорю з ними... а потiм... потiм... Чи любиш ти мене  щиро?
Скажи менi правду, моя добра Маринко! Чи  можна  менi  до  тебе  старостiв
слати?
   - I люблю тебе, i старостiв присилай. Гетьманша i моя мати будуть  тому
радi, але... але... Я постерiгаю, що з того нiчого  не  вийде,  -  сказала
Маринка, втираючи сльози.
   - Ти добра, як голубка, Маринко! Не плач, не  печи  мого  серця  сво┐ми
сльозами. Буде так, як я схочу, а не так, як мiй  батько  схоче,  хоч  вiн
крутий на вдачу. Мати моя добра людина i жалiслива, та й батько не  лихий,
хоч у його крутi норови. Душа моя чу║, що тебе вони полюблять  i  приймуть
за невiстку. Прощай, серце Маринко! Люби мене, жди i сподiвайся!
   Зiнько нагнувся над сiдлом, перехилився через  частокiл,  обняв  однi║ю
рукою Маринку за шию i неначе впiк ┐┐ уста сво┐ми гарячими устами.
   -  Прощай,  Зiньку!  Прибувай  на  гетьманшинi   iменини.   Побачимось,
поговоримо, i менi легше буде на душi. Зiнько  повернув  коня  на  шлях  i
торкнув його пiд боки острогами. Кiнь полетiв,  як  орел.  Свiжий  вiтрець
повiвав з степiв i  прохолоджував  гаряче  Зiнькове  лице.  Зiнько  неначе
набрався здоров'я, щастя, напився з криницi цiлющо┐  води.  Його  поетична
м'яка вдача вилила щастя пiснею. Од щастя, од любовi Зiнько завiв пiсню, i
його голос полився степами, дзвенiв, переливався на всьому скаку  прудкого
баского коня. Усе щастя молодо┐ душi козака, уся радiсть  кохання,  котрою
була сповнена його душа, як весняно┐ пори рiчка  водою,  виливалася  через
край бурливими голосними гуками козацько┐ пiснi. Як пишно  та  ясно  тепер
свiтили зiрки на небi для Зiнька! Вони неначе смiялись до його з  високого
неба сво┐м мигаючим свiтом. Яким пишним здавався  тепер  Зiньковi  широкий
степ, десь далеко вкритий сизою iмлою, широкий, просторний, облитий  тихим
ся║вом зiрок, прикритий синiм, неначе шовковим, наметом,  густо  обсипаним
зорями! Йому забажалося летiти на конi без мiри, без  кiнця,  i  щоб  тому
степовi не було нi краю, нi кiнця, хотiлось спiвати до  свiта,  до  сонця.
Тiльки степ та зорi на небi слухали Зiнькову пiсню.
   Зiнько  незчувся,  як  доскакав  до  Чигирина  i  дуже  здивувався,  як
заманячили перед ним хати та церкви, як висунулась  на  небi  твердиня  на
горi, неначе чорна та важка хмара.
   - Чи це вже й Чигирин? - аж крикнув голосно Зiнько, i йому не  хотiлося
в'┐жджати в мiсто, в тiснi, душнi улицi. Йому знов забажалось летiти конем
по степу, назустрiч вогкому холодному вiтровi, i дивитись на  широке  небо
над степом, засiяне зорями. Йому там було добре, вiльно й  просторно;  для
його щасливого серця здавалось тепер, що тiльки зорi, та степ, та степовий
вiтер спочувають до його щастя, до його любовi.
   "Широкий степ - мiй боярин, а яснi зiрки - дружечки мо║┐ молодо┐;  вони
тепер однi радi мо║му коханню! - думав Зiнько, повернувши  коня  на  узьку
уличку. - Ох, що то скаже мiй старий батько? Що то скаже моя  неня?  Та  й
яко┐ ще заспiва║ i сама гетьманша, як я зашлю старостiв до Маринки?"
   I Зiнькiв кiнь пiшов тихою ходою по  душних  улицях  сонного  мiста,  а
Зiнько схилив голову, i сам похилився  од  важких  думок  в  головi.  Зорi
неначе згасли на небi, а Чигирин неначе повився густим туманом перед очима
молодого козака.

   VII
   Другого таки дня Зiнько задумав сказати матерi й батьковi, що вiн  хоче
слати старостiв до Маринки Павловсько┐. Старий Лютай того дня  вранцi  сам
помазав воза, запрiг конi i по┐хав у поле; вiн повiз полудень  косарям:  в
полi косили овес. Вже надвечiр вернувся старий з  поля  i  все  гримав  та
сердився: овес трохи перестояв i вже сипався. Лютай посiяв  багата  вiвса,
бо догадувався, що овес буде швидко потрiбний для козацьких  коней...  Вiн
вже знав, що гетьман задумав вернути Укра┐ну Польщi, знав, що ця справа не
обiйдеться без  вiйни,  i  вiн  заздалегiдь  готував  овес  не  для  коней
прихильникiв гетьмансько┐ справи, не для польського вiйська, а  для  коней
гетьманських та польських супротивникiв...
   Настав вечiр. Косарi вернулись з поля. Вони  поставили  грабки  рядком,
поспинавши ┐х на стрiху. Грабки  стримiли  над  стрiхою.  Косарi  посiдали
вечеряти пiд хатою коло ганку на дошках, котрi вони  поклали  на  обрубках
колодок. Сама Люта┐ха виносила страву в мисках i ставила миски на довгiй i
широкiй дошцi, покладенiй на двох круглих дзигликах.  Старий  Лютай  винiс
чималу пляшку горiлки i почастував косарiв. Почастувавши  усiх  чоловiкiв,
Лютай сiв рядом з косарями вечеряти.  Вiн  все  бiдкався,  що  спека  дуже
велика, i овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворi зовсiм смеркло, як
косарi встали, попо┐вши всмак, перехрестились на схiд сонця  i  подякували
господаревi й господинi за вечерю. Забравши  грабки,  косарi  тихою  ходою
пiшли з двору. Лютай сiв на лавi  на  ганку;  вiн  зiтхнув,  неначе  пiсля
довго┐ важко┐ та втомно┐ роботи. Син сидiв проти його. Незабаром вийшла  й
Ольга Люта┐ха, сiла на лавцi i почала балакати з Демком  про  господарськi
справи, про овес, про жито, що вже половiло, достоювало на полi.
   - А чого ти, сину, вчора загаявся в дорозi? - спитав в  сина  Демко.  -
Вчора ввечерi наймит попередив тебе з  волами  i  пригнав  воли  до  двору
ранiше, нiж ти вернувся на конi. Чого це випало так, що воли стали  прудшi
за твого коня?
   - Та я, тату, трохи збочив в дорозi: поскакав конем  не  битим  шляхом,
а...
   - А манiвцями... - обiзвалась мати. - Я й догадуюсь, куди  ти  завертав
манiвцем.
   - А куди, мамо? Ануте, чи вгада║те?
   - До Суботова,  до  гетьманського  двору.  Певне,  за┐здив  в  гостi  в
гетьманський двiр, - сказала Люта┐ха.
   В двiр не за┐жджав, а коло двору був, це правда, - сказав син.
   - Хотiлось тобi  побачити  Маринку?  Чи  вглядiв  же  ┐┐  де-небудь?  -
спитала.
   - Бачив ┐┐, мамо, в садку i поговорив з нею через  частокiл,  -  сказав
син.
   - I через частокiл перелазив? Чи не наробив ти часом шкоди?  Не  звалив
часом частоколу? - сказав батько. -  I  понесло  ж  тебе,  ледащо,  валяти
частоколи та плутатись в гетьманському гарбузиннi...
   - Нi, я в садок не лазив, бо менi Маринка i так сказала з садка, щоб  я
слав до не┐ старостiв хоч i зараз.
   - От тобi й на! Шити-бiлити: завтра Великдень!  -  жартував  батько.  -
Заманулось Маринцi в Петрiвку мерзлого: давай ┐й в жнива криги! Видко,  що
шляхтянка. А ти ж ┐й що?
   - А я сказав, що готовий хоч i зараз старостiв до не┐ слати,  -  сказав
Зiнько.
   - Ого-го! кидаймо овес, нехай висипа║ться на втiху голубам та  дрохвам,
кидаймо й жито! Давай грати весiлля та танцювати! - жартував старий Лютай.
-  Ану,  стара!  заходжуйся  шити  новi  червонi  сап'янцi,  бо  танцювати
прийдеться в самi жнива, та ще й швидко.
   - Ох, ох! - зiтхнула стара Ольга i  тiльки  голову  похилила,  пiдперши
долонею щоку, передпочуваючи лихо.
   - Заздалегiдь, стара, зiтха║ш i ще за рiк або  за  два  до  весiлля,  -
сказав старий Демко. - Мабуть, оха║ш на запас, бо запас бiди не чинить.
   - А може, й вчинить бiду, - обiзвалась стара Ольга. - Бог  його  святий
зна║.
   - Яка ж це буде, мамо, бiда, як я оженюся? Адже ж люди женяться, та  од
цього нема║ ж бiди, - обiзвався син.
   - Чи ти, Зiньку, бавишся в кохання, чи справдi  надумався  оженитись  з
Маринкою? - спитав батько i  з  його  очей  зслизла  насмiшкуватiсть.  Очi
глянули з-пiд густих брiв поважно i трохи сердито.
   - Я, тату, не бавлюся в кохання, а таки справдi думаю сватати  Маринку,
як ви, тату, i ви, мамо, поблагословите менi слати до Маринки старостiв, -
сказав скн несмiливо i не дивлячись батьковi в вiчi.
   Старий Демко пiдвiвся з жвавiстю, непiдхожою до його  лiт,  схопився  з
мiсця, як обпечений, i випростався на ввесь свiй велетенський зрiст.
   - Щоб я тобi дав благословення сватати шляхтянку? Нiколи цього не буде!
Вибирай собi  козачку  або  просту  селянку,  тодi  я  тобi  поблагословлю
женитись! - крикнув батько.
   - Коли,  тату,  мо║  серце  вибрало  Маринку.  Хто  ж  винен,  що  вона
шляхетського роду? - несмiливим тихим голосом промовив син.
   - Чу║ш, Зiньку? Не дурiй! Молоде серце дурне. Нехай  тво║  серце  трохи
пристарi║ться, тодi ти й сам  не  схочеш  сватати  шляхтянки.  Зна║мо  ми,
козаки, шляхту, i католицьку, та й православну. Залила вона нам  за  шкуру
сала. Багато покотилось додолу  козацьких  голiв  через  оту  шляхту.  Уся
шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кiт на сало, бо звiдтiль на не┐
сипалось усяке добро, i панщина, i усякi привiле┐.
   - Але ж, тату, Маринка i ┐┐ мати не з таких шляхтянок, що поглядають на
Польщу ласими очима. Вони i нашого роду, i нашо┐ вiри, - сказав син.
   - Говори, говори! Не такi! Усi вони однаковi.  Он  при┐здив  до  нашого
табору пiд Кумейками наш таки шляхтич, нашого ж роду  i  нашо┐  вiри  Адам
Кисiль; при┐здив нiбито за посланця од  короля,  щоб  помирити  козакiв  з
Польщею. Ой, хитра лисиця! Наговорив,  наказав  усяких  обiцянок  козакам:
казав, що й Польща видасть нам i плату од скарбу за чотири  роки,  бо  нам
тодi з польського скарбу не давали плати поспiль  чотири  роки;  наговорив
нам Кисiль усяких обiцянок, аби ми тiльки не пiднiмались на Польщу,  сипав
облесливими словами, як горохом.  А  чому?  Тим,  що  сам  став  польським
сенатором, знайшов ласку в короля, сiв  в  сенатi,  брав  добрi  грошi  од
полякiв, опасся i вгодувався польською ласкою, як кабан,  i  став  готовий
продати i козакiв, i мужикiв, i всю Укра┐ну полякам за  лакомство  погане.
Отакi тепер стали нашi шляхтичi, нашi пани! Така, певно, i твоя Маринка.
   - Не така, тату! Я ┐┐ знаю i  духом  почуваю,  що  вона  не  Киселевого
заводу, - обiзвався син.
   Старий Демко сiв на лавцi, схилив голову  i  сперся  на  поручата.  Вiн
важко зiтхнув. Пригадав вiн i облесливого Ада-ма Киселя, i його  облесливi
слова, котрими вiн дурив козакiв, i його зрадливiсть Укра┐нi й козакам,  i
йому стало важко на душi за грiхи православно┐ укра┐нсько┐  шляхти,  котра
тягла до Польщi i для сво║┐ особисто┐ вигоди була готова i сполячитись,  i
продати Польщi i хлопiв, i козакiв, i свою вiру, i всю Укра┐ну.
   - Потривай, сину i не хапайся! Нехай ми придивимось до Маринки i до  ┐┐
матерi. Не можна ж таки так похапцем брати нам невiстку в  свою  хату,  не
розвiдавши добре, яка вона людина, який ┐┐ рiд, - тихо промовила  мати.  -
Ой Боже наш милостивий! Боюся я тих шляхтянок! Ох!
   -  А  який  ┐┐  рiд?  Князi  Любецькi,  князi  Соломирецькi,  Огiнськi,
Стеткевичi. Цiла метка князiв, хоч  вози  на  ярмарок  на  продаж!  Як  не
третина, то добра половина ┐х вже  спольщилась,  пристала  до  католицько┐
вiри, стала ворогом нам, потягла до Польщi, - [сказав Демко].
   - Ой Боже мiй ║диний! Ох!  -  почала  стара  Ольга,  поправивши  старий
парчевий очiпок на головi. - Та воно ж нездатне  нi  спекти,  нi  зварити,
нездатне показати  й  розказати  наймичкам,  як  варити  борщ,  як  спекти
паляницi та хлiб, нездатне нi до чого, бо ма║ бiлi ручки, бо звикло панiти
i не бралося i за холодну воду. Ох! ох! Аж коло серця менi здавило.
   - Хто його зна, мамо! Може, Маринка тими бiлими ручками вмi║ i  спекти,
i зварити, - обiзвався син. - Розвiдайте попереду, розпитайте, та тодi вже
й гудьте.
   - Та так, стара! В тих панiв так! Тiльки ┐м подай  або  прийми!  Бiльше
вони нiчого не тямлять. А хлоп нехай ┐м усе робить, нехай запряга║ться  до
панщини в ярмо. Ти, Зiньку, i не думай, i в головi собi не покладай  брати
нам за невiстку шляхтянку! Сам чорт вигадав парувати козакiв та мужикiв  з
шляхтянками. Сватай краще чортицю! Це для мене буде  краща  невiстка,  нiж
шляхтянка.
   - Ой, що ти говориш! Де ж таки говорити таке та ще й проти ночi!  Ще  й
присниться, що чортиця сто┐ть з кочергою коло мо║┐ печi.  Дух  святий  при
нас та при нашiй оселi! Оце старий! Договорився ти з досади  не  знать  до
чого! - сказала мати i тричi перехрестилась.
   Старий Демко Лютай од злостi схопився з лавки  i  прожогом  дременув  у
сiни. Вiн спересердя забувся навiть нахилити голову в низьких дверях  i  з
усi║┐ сили стукнув лобом об одвiрок.
   - Ов-ва! Ще нi сiло нi впало, а от тобi на перший гостинець батьковi од
невiстки-шляхтянки! Дай, Боже, i тобi, стара, таких  гостинцiв!  -  сказав
Демко i неначе пiрнув в темряву сiней.
   Син i мати довгенько сидiли мовчки на лавцi. Мати мовчала i  все  важка
зiтхала, ┐┐ чорнi блискучi очi стали жалiбнi й журливi,  ┐х  блиск  неначе
припав росою та пилом.
   - Не журися, сину! Менi стара Павловська, Маринчина мати, дуже  припала
до душi: весела, добра й негорда. Може, й Маринка в не┐ вдалася.  Потривай
з сватанням! Не хапайся! Нехай я розпитаю в людей  i  сама  придивлюся  до
Маринки. Людське життя, як те море: з берега тихе й ясне,  а  десь  далеко
ревуть бiлi хвилi. Виходити в море, хоч i тихе з  берега,  небезпечно.  Не
журися, сину!
   - Розпитуйте, мамо, в людей, придивляйтесь! бо без вашого й  батькового
благословення я не буду женитися, - сказав  син,  -  навiщо  менi  гнiвити
Бога? Навiщо менi викликати на себе кару з неба самохiть? Боюся, мамо, щоб
менi часом не довелося в водi потопати, в огнi погоряти або вмерти  якоюсь
наглою смертю. Побачите Маринку, придивляйтесь до не┐ добре,  навиглядайте
┐┐, розпитуйте. Я знаю, що вона й вам припаде до вподоби, як i менi.
   - Не знаю, сину! Не знаю! Дай, Боже,  щоб  було  по-тво║му,  -  сказала
мати, - але все-таки я боюсь тi║┐ шляхти... Ой,  боюся,  сину!  Ой,  боюся
шляхтянки, хоч i рада вволити твою волю.
   Минув тиждень, минув i другий. Зiнькову душу поривало до  Суботова,  до
Маринки, але тодi саме настали жнива. Йому не було часу  лiтати  конем  до
Суботова: батько загадував йому усяку роботу. Пiсля обжинкiв якось  одного
дня надвечiр прибiг козак-вiстовець  з  Суботова  в  Люта┐в  двiр.  Лютай,
Люта┐ха i Зiнько сидiли на ганку  i  балакали,  одпочиваючи  пiсля  роботи
довгого лiтнього дня.
   - Козак од гетьмана... - тихо сказав Зiнько.
   - Чого треба гетьмановi од мене? - ще тихiше промовив старий осавул.
   Козак зняв шапку, поклонився Демковi i промовив:
   - Просили гетьманша i гетьман, щоб ти, осавуле, з жiнкою та з сином  не
забули про гетьманшинi iменини i щоб прибули до ┐х  в  Суботiв  завтра  на
пiзнiй обiд.
   - Спасибi, спасибi за честь та за ласку! - сказав Дем-ко. - Але  я  вже
старий: не менi ┐здити на iменини. Моя стара з  сином,  коли  схотять,  то
нехай ┐дуть. Подякуй гетьмановi i гетьманшi од мене за честь, а тим  часом
випий чарку-другу горiлки та  йди  до  пекарнi  пiдвечiркувати,  -  сказав
Демко.
   Зiнько винiс пляшку з горiлкою, i старий батько сам випив i  почастував
з сво┐х рук посланця, а Ольга винесла на тарiлцi пирогiв i подала козаковi
на закуску. Козак випив  всмак  пiсля  дороги,  аж  крякнув  пiсля  друго┐
здорово┐ чарки, i пiшов до пекарнi.
   - Ну що, стара? По┐деш до гетьманшi в гостi? -спивав Демко в жiнки.
   Син подивився на матiр пильним i прохаючим поглядом.
   - По┐ду! - сказала Ольга. - А ти, Демку, по┐деш?
   -- Чого я туди по┐ду? Не бачив Беньовських та Соломирецьких, та  усяких
панiв, чи що? Надивився я доволi на  тих  панiв.  Буде  з  мене  на  ввесь
останнiй вiк! Та й погуляли в гетьмана не доведеться. Молода гетьманша  не
любить, ┐цоб в гетьманському домi козацька  старшина  напивалася  досхочу.
Знаю я, що вона неначе видавцем да║ гостям меди, вина та горiлку.  Чи  так
же було за старого гетьмана Богдана, як, було, старшина збереться до  його
в гостi? Ет! не по┐ду я на тi iменини до  Олесi-преподобницi!  ┐дьте  собi
самi, коли хочете. Там же побачите i Маринку,  що  Зiньковi  од  не┐  свiт
замакiтрився.
   Другого дня вранцi Ольга Люта┐ха убралася в найкраще убрання: завертiла
голову шовковою намiткою, надiла жовтi сап'янцi, убралася в  шовкову  юбку
та парчеву плахту i звелiла синовi запрягати конi. Син запрiг чудовi баскi
конi в простий кiнський вiз, обшитий новими лубками, намостив в задок сiна
i застелив сiно новим квiтчастим килимом.
   - Та поснiдайте ж добре, - говорив старий Демко, - бо будете голоднi. Я
вже знаю тi пiзнi панськi обiди.  Як  почне  варшавський  кухар  партолити
якiсь панськi потрави, то вас  i  за  живiт  потягне.  Але  й  ти,  стара,
прибралася, неначе хочеш йти замiж! Чи не хочеш ти часом запаморочити свiт
якомусь прудиусовi в гетьманському палацi? - жартував старий Демко.
   - Оце Господи! Не надiну ж я буденно┐ одежi, коли  ┐ду  в  гетьманський
двiр. Там же будуть усякi полковницi,  а  може,  й  шляхтянки  та  княгинi
на┐дуть з Ки║ва до гетьманшi. Не буряки ж шкромадити я  прибралась,  i  не
капусту буду шаткувати, а буду сидiти поруч з гетьманшею. Може,  при┐де  й
Маринчина мати Якилина Павловська...
   -- Бодай ┐й колеса розпались в дорозi,  коли  вона  ┐де  з  Ки║ва!  Про
Маринку менi й не згадуй i не дуже там з нею панькайся.  Чу║ш,  стара?  Не
дуже цiлуйся та милуйся з нею, щоб вона часом не подумала, що ти готова ┐┐
i в пазуху сховати i в пазусi привезти менi на гостинець.
   - Ох, ох! Ой Мати Божа поча┐вська! Буде так, як Бог дасть, а не так, як
люди хотять... - сказала навздогад Ольга.
   Син з матiр'ю, поснiдавши, сiли на вiз. Конi, баскi та лихi,  як  змi┐,
так i шугнули в одчиненi ворота i полетiли  улицею,  тiльки  густа  курява
пiднялася з-пiд копит та колiс i закрила вiз нiби густою хмарою.
   - Господи, не споспiшай! Дай, Боже, час недобрий! - крикнув вслiд  воза
старий Демко, перевертаючи навпаки народне приказування.
   Баскi степовi конi так швидко долетiли до Суботова, що  стара  Ольга  i
незчулась, i не стямилась, як перед ┐┐  очима  заманячiли  двi  церкви  по
обидва боки широкого майдану,  як  забiлiли  ряди  крамниць  по  один  бiк
майдану.
   - Ой сину!  спини  конi  пiд  оцими  вербами.  Повставаймо  з  воза  та
обтрусимо з себе порох. Чи ти зна║ш, що в тебе ввесь вид  припав  порохом,
неначе ти тiльки що трусив сажу в коминi?  Скажуть  панни,  що  при┐хав  в
гостi чигиринський сажотрус, - сказала Ольга.
   Син оглянувся до матерi
   - Та й ви, мамо, зчорнiли од пилу, аж страшно на  вас  дивитись:  i  ви
стали такi, неначе тiльки що вилiзли з комина, - обiзвався син.
   - Ой, лишенько! Ще налякаю гетьманшиних гостей, як отака страшна увiйду
в поко┐; скажуть: при┐хала якась мара.
   Мати й син повставали з воза пiд старими вербами i  почали  обтрушувати
одне другого. За перелазом в одному городi було видко  криничку.  -  Якась
дiвчина брала воду з криницi. Ольга  перелiзла  через  перелаз,  попросила
дiвчину злити води ┐й на руки. Дiвчина  зливала  з  вiдра  в  пригорщi,  а
осавулиха помила руки i вмилася. Зiнько  витяг  рушника  з  воза  i  подав
матерi. Мати втерлась i подала рушник  Зiньковi.  Зiнько  двiчi  вмився  i
двiчi втерся, поки обмив пилюгу з виду та з рук.
   Обтрусившись i причепурившись, мати i син посiдали на вiз i по┐хали  до
гетьманського  двору.  Ворота  в  двiр  стояли   одчиненi,   неначе   самi
запрошували гостей до двору. В дворi стояло багато возiв усяко┐ мастi: мiж
ними лиснiли i багатi екiпажi  пана  Беньовського  та  iнших  православних
панiв.
   Ольга увiйшла в свiтлицю. Гетьманша встала з  канапи  i  пiшла  до  не┐
назустрiч  до  само┐  середини  свiтлицi,  привiтно  привiталась  до  не┐,
поцiлувалась i посадила поруч з собою на канапi, рядом  з  старшою  дочкою
гетьмана Богдана, Катериною Виговською. Люта┐ха  примiтила,  що  гетьманша
була дуже ввiчлива й привiтна до не┐, привiтнiша, нiж в Чигиринi, як  вона
була в гетьманшi в гостях.
   "Це добрий знак.. для мого Зiнька, але  не  для  мене  i  не  для  мого
старого. Мабуть, не  дурно  гетьманша  тепер  така  привiтна  до  мене"  -
подумала Люта┐ха,  сiдаючи  на  канапi  рядом  з  гетьманом.  -  Гетьманша
гордовито поводиться з нами, козаками, а це чогось..."
   Зiнько, поцiлувавши гетьманшу та полковниць в руку, сiв  на  стiльцi  в
куточку i неначе прищулив плечi. Вiн окинув  очима  гостей.  Мiж  ними  не
видко було Маринки. Молодий козак опустив очi додолу i задумався.
   - Чом же осавул Демко не при┐хав до нас в  гостi?  -  спитала  в  Ольги
гетьманша.
   - Не при┐хав, бо вже старий мiй Демко: ще, борони, Боже, розсипався б в
дорозi, як старий вiз! - сказала Демчиха i засмiялась.
   - Ну, осавулихо! ваш старий мiцно збудований: сплоха не розсиплеться! -
сказала жартiвлива й весела Катерина Виговська i засмiялась.  -  В  цiлому
Чигиринi нема мiцнiшого й здоровшого чоловiка, як ваш Демко.
   - Та вiн мiцний, це правда, але лiта сво║ беруть, -  сказала  Ольга.  -
Якби, борони, Боже, розсипався в дорозi, то ми б його вже й не полагодили.
   - Лiта руйнують i старi мурованi палаци,  не  тiльки  мiцних  людей,  -
обiзвалась гетьманша, - а все-таки шкода, що  осавул  пожалував  себе,  не
схотiв потурбувати себе ради мо┐х iменин. Я була б рада  його  при┐зду  до
нашого двору, - сказала гетьманша з докором.
   - Та коли б ти, гетьманшо, знала... то вiн не  такий  мiцний,  як  тобi
зда║ться: вiн тiльки веселий на вдачу  та  вдався  собi  жартiвливий:  все
пiднiма║ мене на смiх, i мене, й iнших, - промовила Ольга Люта┐ха.
   - Сказати  правду,  твiй  пан  Демко  так  зумисне  однику║  од  нашого
гетьманського двору... неначе цура║ться нас...  -  промовила  гетьманша  i
трошечки насупила сво┐ тонкi брови.
   - За мого покiйного  панотця-гетьмана  Демко  вчащав  до  гетьманського
двору: все, було, бачу його мiж гiстьми, - обiзвалась Катерина  Виговська.
- Я любила його, як була малою, любила його за жарти. Все, було, жарту║  i
з нами, дiтьми, i з старими, i з самим гетьманом.  Демко  i  мiй  панотець
все, було, розмовляють про битву з поляками пiд Кумейками та Мошнами,  про
гетьмана Павлюка, про  смiливого  козацького  полковника  Скидана,  котрий
захопив скарбовi гармати i перевiз ┐х в Сiч та й сказав: "Отут ┐м мiсце!"
   - Ти, осавулихо, попроси свого  пана  Демка,  нехай  вiн  не  цура║ться
нашого хлiба-солi та прибува║ до нас в гостi. Ми будемо йому завсiди радi,
- сказала гетьманша i замовкла, бо не любила говорити багато i була  зроду
нерозмовна.
   За не┐ говорила Катерина, ┐┐ найближча приятелька. Вона часто бувала  в
гетьманшi в гостях в Суботовi. Гетьманша кликала ┐┐ до себе, як тiльки  до
не┐ збирались якiсь поважнi гостi, жiнки козацько┐ старшини  й  шляхтянки.
Катерина була розумна, як ┐┐ батько, гетьман Богдан, ще й до того  вдалась
весела й любила жартувати.
   -  Нехай  твiй  пан  Демко  в  другий  раз  не  побо┐ться  дороги.   Як
розсиплеться в дорозi, то ми його отут посклада║мо, наб'║мо обручами та  й
посадимо за стiл, - жартувала Катерина Виговська.
   - Чи буде ж веселий ваш гiсть, набитий  обручами?  -  промовила  Ольга,
смiючись.
   - О, буде! Осавул такiвський, що буде жартувати i набитий  обручами,  -
додала Катерина i зареготалась.
   - Що буде, то буде жартувати; це ти, Катерино, вгадала, - сказала Ольга
Люта┐ха.
   - От  ваш  Зiнько  то  вже  не  такий:  все  чогось  сидить  мовчки  та
задуму║ться, - промовила Катерина, зирнувши на Зiнька,  котрий  i  справдi
сидiв мовчки, похнюпивши голову i втупивши очi в пiдлогу.
   Катерина зумисне кидала камiнець в Зiнькiв  огород:  вона  знала,  чого
Зiнько задумався: в свiтлицi не було паннiв, не було Маринки.
   - Скучно тобi, Зiнько, слухати нашу старечу раду.  Йди  в  садок!  Там,
певно, знайдеш молодшу за  нас  i  при║мнiшу  для  себе  раду,  -  сказала
Катерина.
   Зiнько взяв шапку i пiшов в садок. Там  гуляло  кiлька  паннiв-козачок,
котрi поприходили з матерями в гостi до гетьманшi. Маринки i  в  садку  не
було видко. Молодi козачки приставали до його, зачiпали, але вiн  гуляв  з
ними по садку i тiльки свiтом нудив. Йому так хотiлось спитати  в  ┐х,  де
дiлася Маринка, та вiн не смiв спитати.
   Стара Ольга все ждала, що в свiтлицю  ввiйде  Маринка  з  подругами,  а
Маринка не приходила. Ольгу вже брала нетерплячка, ┐й  страх  як  хотiлось
поговорити з Маринкою, розпитати ┐┐  й  навиглядiти,  щоб  довiдатись  хоч
трохи, яка вона людина.
   - Чи це в вас, гетьманшо, пересипали дiм, чи приставляли новi  кiмнати?
- спитала в гетьманшi Ольга Люта┐ха.
   - Нi, не пересипали, а  тiльки  трохи  поновили  та  приставили  кiлька
кiмнат, щоб були в запасi для гостей або для чужоземських посланцiв; та  й
гетьманiв батько тепер живе в нас, пере┐хав оце недавно з Ки║ва, то й  для
його треба було окремо┐ кiмнати, - сказала гетьманша.
   - Пiду я подивлюся на новi поко┐! - сказала Ольга i встала з мiсця.
   Ольгу цiкавили не поко┐: ┐й забажалось знайти Маринку  i  побалакати  з
нею та ще й на самотi.
   Ольга смiливо пiшла вандрувати по великому палацi, заглядаючи  в  усякi
кiмнати й закутки. Вона зайшла на самий край  просторного  дому,  перейшла
через довгi сiнцi i одчинила однi дверi: там була пекарня. Кухар з Варшави
парився коло печi з кiлькома  молодицями.  Коло  довгого  ясеневого  столу
Ольга вглядiла Маринку й Христину. Вони вдвох робили  плачинду:  розтягали
тонесенький корж, вхопивши його в пальцi з двох бокiв.
   Маринка вглядiла осавулиху i почервонiла, як макiвка:
   пй здавалось, що дверi от-от  одчиняться  вдруге  i  ввiйде  в  пекарню
Зiнько, бо догадувалась, що вiн прибув в гостi з матiр'ю. Христина зирнула
на рум'янi Маринчинi щоки i осмiхнулась.
   - Добридень тобi, Маринко! Здорова була, Христинко! Що  це  ви  робите!
Господарю║те, чи що? -сказала Ольга Люта┐ха, приступаючи до столу.
   - Доброго здоров'я, тiтко, - сказала Христина. -  А  йдiть  до  нас  до
помочi!
   - Доброго здоров'я, тiтко! - обiзвалась i Маринка. - Але  ж,  Христино,
тiтка прибула до нас в гостi задля того, ш,об ┐сти плачинду,  а  не  задля
того, щоб позакочувати рукави та розтягати коржi, - сказала Маринка.
   "Отже ж, ця Маринка, мабуть, хазяйновита  зроду.  З  не┐,  певно,  буде
добра господиня, коли вона заходилась коло роботи тодi, як  в  домi  повно
гостей та ще й панянок", - подумала стара, i зрадiла.
   - Бувши, Маринко, на тво║му мiсцi, я б зроду не  пристала  на  те,  щоб
смикати отi коржi на плачинду в пекарнi, а пiшла б у  садок  та  гуляла  з
паннами в хрещика, - говорила, пiдступаючи з хитрощами, стара Ольга.
   - Коли, тiтко, я знала, що ви любите плачинду, та оце й заходилась коло
не┐, бо варшавський кухар не так то гаразд готу║ цю молдавську потраву,  а
мене мама вивчила готувати плачинду i вiртути, - сказала Маринка.
   "Чи ти ба! - подумала Ольга. - Маринка таки думала й  про  мене,  ждучи
мене в гостi. - Добра дитина! пй-богу добра!"
   - От i спасибi тобi, Маринко, що й  про  мене  пам'ята║ш,  -  промовила
голосно Люта┐ха.
   - Я матерi догоджу! бiду постiль постелю! А ти, серце, ходи! мене вiрно
люби! - почала тихесенько спiвати, неначе через зуби, жартiвлива Христина,
але голосно промовила-тiльки першi  слова  пiснi  i  потiм  схаменулась  i
останнi слова неначе проковтнула.
   Маринка  й  Христина  розтягли  корж  i  розстелили  його  на  здоровiй
сковородi, котра стояла  на  столi.  Потiм  Маринка  помазала  увесь  корж
пiрцем, вмоченим в розтоплене масло, а Христина розтерла ложкою  по  коржi
печенi тертi яблука. Маринка одiрвала шматочок тiста, трохи розкачала його
качалкою. I знов чотири маленькi  бiленькi  ручки  вхопили  той  коржик  i
почали проворно розтягувати його на всi  боки.  Корж  все  ширшав  i  став
тонiсiнький, аж свiтився наскрiзь. Дрiбнi пальчики бiгали на коржi, неначе
лоскотали його.  Стара  осавулиха  задивилась  на  ту  роботу,  неначе  на
iграшку.
   Маринка зирнула набiк на варшавського кухаря.  Кухар  чогось  вийшов  в
сiни. Маринка побачила, що кухар вийшов, i промовила до осавулихи:
   - Моя мама сказала менi, щоб я розпитувала в цього кухаря,  як  роблять
деякi потрави, такi, що в нас ┐х не  знають.  Але  хитрий  кухар  розказу║
менi, та не все, як я дiзналась. А я оце зумисне прийду  в  пекарню  та  й
заходжуюсь робити якусь роботу: або мiшу тiсто на мнишики,  або  перетираю
печенi яблука та збиваю бiлки, а тим часом все скоса придивляюсь, як кухар
готу║ деякi печенi, як вiн сiче начинку до поросят або до курчат. А я нiби
й не дивлюсь на його роботу, а тим часом все чисто примiчаю та навиглядаю.
Ой, цей кухар хитрий! Не все вiн менi розказу║.
   - Мабуть, через те, що бо┐ться: дума║, ти одiб'║ш в його хлiб, вивчишся
куховарити та ще й станеш в гетьманшi за кухаря, - жартувала Христина.
   - За кухаря я не стану, а доброю куховаркою буду; бо  й  моя  мама  так
добре вмi║ готувати усякi потрави, вмi║ зварити такий  борщ,  вмi║  спекти
такi паляницi, що, було, як прийдуть до нас  в  гостi  князi  Любецькi  та
Соломирецькi, то хвалять та уплiтають страву на всi заставки,  -  говорила
Маринка.
   - Ото й добре, мо║ серце, що ти  вчишся  куховарсько┐  справи.  Все  це
колись стане тобi в пригодi, - сказала стара осавулиха.  -  I  я  й  тепер
дякую сво┐й матерi, що мене добре навчила i пекти, й варити. Вчися, серце!
На старiсть буде як нахiдка, як приказують люди.
   Маринка, думаючи про Зiнька, ставала неспокiйна, ┐┐ пальчики спорсали з
коржа, розтягували корж нерiвно, пробивали наскрiзь. Пiд ┐┐ пальцями  корж
почав свiтитись,  неначе  решето.  Маринка  заглянула  в  одне  вiкно,  що
виходило  в  садок,  i  вглядiла  Зiнька.  Корж  вийшов   з-пiд   ┐┐   рук
подiрявлений, неначе кулями прострелений.
   - Але менi вже остогидло смикати оцi коржi! - сказала жвава Христина. -
Давай ще будемо ┐х рвати, як рвуть дранi галушки!
   I  Христина  смикнула  корж  так,  що  вiн  перервався  пополовинi.   В
Маринчиних руках телiпався тiльки  дiрявий  шматок  коржа,  неначе  шматок
дiряво┐ хусточки.
   - Та не жартуй-бо, Христино! Ще покладемо два коржi та вже й  завершимо
плачинду, - говорила сердито  Маринка  i  розстелила  на  плачиндi  обидвi
тоненькi половинки коржа.
   Молодi дiвчата ще розтягли пальчиками два коржi, розмазали по них м'ятi
яблука i потрусили плачинду зверху сiченими зернами з  волоських  горiхiв,
ще й залили ┐х густою патокою. Кухар взяв сковороду з плачиндою з стола  i
всунув в пiч. Маринка i Христина  помили  руки  i  заглянули  в  пiч,  щоб
подивитись, чи добре загнiтилась плачинда. Кухар розiклав в челюстях  сухi
трiски на гнiт, щоб плачинда зверху загнiтилась i була рум'яна.
   Впоравшись з плачиндою, Маринка й Христина  вийшли  в  садок.  В  садку
гуляли молодi панни. Осторонь стояло кiлька молодих козакiв. Зiнько  сидiв
на лавцi пiд старою грушею  i  розмовляв  з  товаришами.  Несподiвано  вiн
углядiв Маринку й Христину. Вони вибiгли  в  садок  рум'янi,  аж  червонi.
Полум'я в печi розпекло ┐м щоки.
   Зiнько схопився з мiсця, привiтався до  Маринки  та  Христини  здалеку,
скинувши шапку, але й тепер не насмiлився приступити  до  Маринки:  кругом
не┐ та Христини ро║м вилися дiвчата i неначе змовилися обороняти  Маринку,
щоб Зiнько не насмiлився i приступити до  не┐.  Молодi  дiвчата  гуляли  й
бавились окремо: молодi козаки стояли осторонь i не приставали до  паннiв,
як i тепер поводиться у селян. Зiнько тiльки  здалеку  милувався  рум'яним
личком сво║┐ мило┐.
   Несподiвано, дверi в ганок одчинились i в  дверях  з'явилась  гетьманша
Виговська,  за  нею  йшла  Катерина  та  Грушова,   найближчi   приятельки
гетьманшинi, а за ними вийшов довгий рядок гостей,  жiнок  полковникiв  та
сотникiв в парчевих та оксамитових кунтушах. Молодi  козаки  повставали  з
лавок, на лавках в холодку попiд грушами посiдали старi. Молодi дiвчата  й
козаки подалися в садок i розсипалися по  дорiжках.  Маринка  одбилась  од
гурту i пiшла ледве протоптаною стежечкою в  гущавину  садка.  Кущi  збоку
коло не┐ зашелестiли, i Маринка й сама незчулась, як  коло  не┐  неначе  з
землi вирiс Зiнько, виступивши з-за густих кущiв.
   - Здорова була, Маринко! От нам довелося-таки побачитись i  побалакати.
Чого це ти розчервонiлась, неначе пiвонiя?
   - Та це я з Христиною робила в пекарнi плачинду, бо знаю, що твоя  мати
любить плачинду, та напеклася коло печi. Твоя мати заходила  в  пекарню  i
застукала там мене й Христину.
   - Чи говорила ж з тобою мати? - спитав Зiнько.
   - Говорила, ще й дуже ласкаво.
   - Може, моя мати й не спротивиться, щоб я тебе сватав, - сказав Зiнько.
   - А батько? - спитала тихенько Маринка.
   - Про батька не  скажу...  з  батьком  буде  менi  багато  тяганини  та
клопоту. Батько - чоловiк завзятий, - сказав Зiнько i опустив вiка на сво┐
яснi очi. Маринка важко зiтхнула i втупила очi в землю. - Але чи  так,  чи
iнак, ти будеш  моя,  хоч  би  й  батько  сперечався  зо  мною:  погрима║,
посердиться, але таки поблагословить нас на шлюб: вiн  хоч  завзятий,  але
добрий.
   - Вiн не любить гетьмана й гетьманшi. Я про це чула од само┐ гетьманшi.
А я . гетьманшина небога: ще одна  хмара  висне  над  нашими  головами,  -
сказала Маринка, i по ┐┐ щоках покотились двi сльози.
   Зiньковi стало жаль молодо┐ дiвчини. Вiн взяв ┐┐ за руку.
   - Не плач, серце! не журися! Я настренчу свою матiр. Я  ┐┐  впрохаю,  а
вона вблага║ батька. Дасть Бог, все буде гаразд! - промовив Зiнько.
   - Я знаю, що твiй батько не любить шляхти, а я шляхетського роду, хоч i
православно┐ вiри. Не прийме твiй батько мене за невiстку.
   - Або добути, або дома не бути, - обiзвався до Маринки  Зiнько  словами
приказки. - Буду благати батька, щоб вiн поблагословив менi тебе  сватати;
без його  благословення  не  буде  нам  в  життi  щастя-долi.  Треба  менi
доконечне випрохати в його благословення.
   Несподiвано Маринчине лице неначе затiнила чорна хмара, ┐┐ журливi  очi
стали ще сумнiшi. Знов двi сльози покотились по ┐┐ щоках: вона постерегла,
що без батьково┐ волi Зiнько не насмiлиться слати до не┐  старостiв.  Вона
чула вже про старого Демка, чула, що вiн завзятий, запеклий чоловiк.
   - Не плач, серце, не журися! Ще ж я не просив батька i не знаю, що  вiн
менi скаже. На що тобi  заздалегiдь  надаремно  сльози  лити?  Може,  наша
справа обiйдеться без тяганини, без змагання. Хто ж може знати думки  мого
батька? Хто ж заглядав в його серце, в його душу? Не плач, не  засмучуй  i
себе, й мене. Ще не час сльози лити, - втiшав Зiнько Маринку.
   За кущами та  густими  яблунями  почувся  гомiн:  наближались  дiвчата,
гуляючи по садку. Зiнько неначе пiрнув в кущi i сховався в зелених гiлках.
Маринка побiгла стежечкою, обiйшла квiтник i пристала до дiвчат.
   Гетьманша сидiла на лавцi з гiстьми i мовчала. Катерина говорила за не┐
i забавляла розмовою полковниць. Люта┐ха сiла й собi  на  лавцi  i  завела
розмову  з  сво║ю  братовою,  жiнкою  обозного  Тимоша  Носача.  Вже  вони
переговорили про все, що мали на думцi, а гетьманша не просила  до  столу.
Сонце звернуло з пiвдня. Люта┐сi хотiлось  ┐сти.  I  полковницi  були  вже
голоднi пiсля раннього снiдання.  Розмова  не  йшла.  Всi  сидiли  мовчки,
неначе потомились пiсля важко┐ роботи: всi  ждали  обiду,  неначе  рiдного
батька. Одна говорюча Катерина говорила i за себе, i за гетьманшу,  неначе
й про обiд забула.
   "Ну, правда, що в гетьманшi панськi обiди! - думала голодна Люта┐ха.  -
Не дай, Боже, як в гетьманшi обiд буде аж пiд полудень... А я, хапаючись в
дорогу, з'┐ла тiльки п'ять пирогiв. Чом би було не з ┐сти ще зо  три?  Ой,
┐сти хочеться!" Люта┐ха мовчала i все поглядала на ганок та на  дверi,  чи
не вийде хто просити на обiд.
   З  дверей  на  ганок  вийшов  гетьман,  рiвний  станом,  як  стрiла,  в
малиновому кунтушi.  Слiдком  за  ним  вийшов  пан  Беньовський,  бiлявий,
повновидий,  вже  сивуватий,  в  старопольському   убраннi,   в   зеленому
оксамитовому  кунтушi,  в  жовтих  сап'янцях  з  срiбними  пiдковами.   За
Беньовським вийшла козацька старшина, все прихильники  Польщi  й  приятелi
Беньовського: вийшов Павло Тетеря,  вже  немолодий,  з  широким  лицем,  з
хитрими темними, невеличкими очима, з розкiшними кучерями  на  головi;  за
ним   виступав    вже    пристаркуватий    Тимiш    Носач,    далi    йшов
Богданович-Зарудний, високий, кругловидий, з високими та широкими бровами.
Беньовський вертiвся коло гетьмана i все сипав  словами,  неначе  брав  ┐х
десь з мiшка цiлими пригорщами.
   Гетьманша встала з лавки. Встали й полковничi.
   - А що, моя дорога гетьманшо? чи готовий вже обiд?  -  гукнув  з  ганку
гетьман.
   - Мабуть, вже готовий! Прошу вас всiх до столу! -  промовила  гетьманша
до полковниць.
   "Слава тобi. Господи! аж на серцi стало легше! - подумала Люта┐ха. -  Я
звикла рано обiдати, а тут на тобi в гостях шляхетський звичай!  Вже  мене
аж за серце тягне".
   - А! панi осавулиха в нас в гостях! - крикнув гетьман i вiн не пiшов, а
побiг до Люта┐хи, вхопив ┐┐ за плечi й поцiлував в плече. -  А  де  ж  ваш
старий? Я його не бачу тут, в садку.
   - Демко все нездужа║, старi║ться.  Важко  йому  ┐здити.  Я  при┐хала  з
сином, - сказала Люта┐ха.
   - О, шкода, шкода! Недобре зробив осавул, що не при┐хав до нас.  Шкода!
Так йому й скажiть. Вiн Богданового двору не цурався, а од нас  одцурався,
зовсiм одцурався. Шкода, шкода! А от i ваш  Зiнько!  Здоров  був,  молодий
козаче! Спасибi, що хоч ти при┐хав до  нас,  коли  батько  полiнувався,  -
гукнув гетьман до Зiнька ласкаво й привiтно.
   - Батько все нездужа║: старий став, - обiзвався Зiнько, скинувши  шапку
i поклонившись гетьмановi.
   - Прошу ж, Зiньку, до столу! Проси й сво┐х товаришiв. Гей, панни! йдiть
обiдати! годi вам цвiрiнькати в кущах! Моя люба гетьманшо!  позаганяй  тих
пташок в свiтлицю та посип ┐м сiм'я або проса...
   З садка виринули панни, неначе райськi птицi вилетiли, в ясний  плахтах
та юбках, в червоних черевиках; за ними йшов Зiнько з молодими товаришами.
Гетьман знов заговорив до Зiнька, спинивши його на ганку, i все розпитував
про батька, неначе запобiгав ласки в старого осавула.
   В свiтлицi стояли столи довгими рядами, вже понакриванi. Усi ввiйшли  в
свiтлицю.
   "Ану, де то мене посадовить гетьманша? чи близько од себе, чи  далеко?"
- подумала Люта┐ха i зирнула на гетьманшу.
   - Моя дорога осавулихо!  сiдайте  отут,  коло  мене!  Ми  ж  так  давно
бачились! - сказала гетьманша.
   - Та я сяду де-небудь! не турбуйтесь, гетьманшо! к тут старшi за мене.
   Осавулиха все одмагалась сiдати поруч з гетьманшею, просила ┐┐ садовити
на пошановних мiсцях полковниць.
   - Сiдайте, сiдайте, панi осавулихо! Ви ж мiж нами найстарiша людина,  а
ваш старий Демко товаришував з славним Богданом, - обiзвався гетьман, -  а
от в нашому чоловiчому рядку за столом велика  дiрка  без  старого  Демка.
Шкода, що не при┐хав! шкода!  Сiдайте  ж,  осавулихо!  Вам  од  нас  честь
поперед усiх. Я люблю старого осавула, як любив його i гетьман Богдан. Так
йому й скажiть, осавулихо!
   Осавулиха  ще  трохи  покомизилась  i  таки  сiла  мiж  гетьманшею   та
Катериною. Вона запишалась i спустила очi додолу, неначе соромилась  тако┐
велико┐ честi. За довгий ряд столiв сiли старшi. По один бiк сiв гетьман i
посадив коло себе пана Беньовського, а за Беньовським посiдали  полковники
та сотники. Проти ┐х сiли рядочком полковницi.  За  меншими  столами  сiли
рядками молодi козаки та  панни,  однi  проти  других.  Зiнько  сiв  проти
Маринки та Христини. Молодi панни й козаки сидiли мовчки, неначе  ┐х  i  в
хатi не було. Полковницi говорили нишком, неначе  когось  боялись.  Навiть
полковники не насмiлювались говорити голосно.  Всiм  неначе  було  нiяково
сидiти за столом, де  сидiла  молода  гетьманша  в  парчевому  золотистому
кунтушi, в намистi з перлiв i з брильянтовою дiадемою на розкiшних русявих
косах. Молода гетьманша-шляхтянка  неначе  всiм  зацiпила  рот.  Один  пан
Беньовський та говорюча Катерина смiливо  й  голосно  говорили  неначе  за
всiх, неначе накупились говорити за всiх.
   Несподiвано дверi одчинились.  В  свiтлицю  увiйшов  гетьманiв  батько,
Остап, старий, сивий, аж бiлий, трохи згорблений,  в  темному  кунтушi,  в
зелених чоботях. Старий спирався на сукуватий  цiпок.  Всi  встали.  Остап
Виговський поклонився разом до всiх, сiв в кiнцi стола поруч з  гетьманшею
та гетьманом i закашлявся. Гетьман попросив усiх сiдати  i  спитав  батька
про здоров'я. Старий тiльки рукою махнув i ледве одкашлявся.  Недавно  вiн
перейшов з Ки║ва на життя  до  сина  в  Суботiв:  довга  важка  дорога  до
Суботова трохи не запровадила старого дiда на той свiт.
   Усi сiли i замовкли. Замовк навiть говорючий пан  Беньовський,  щоб  не
тривожити сво║ю веселою голосною розмовою старого Виговського. В  свiтлицi
знов стало так тихо, неначе усi повиходили з дому в садок. Тiльки  й  чуть
було кахикання  старого  гетьманового  батька.  Вже  й  старече  кахикання
перестало, але гостi ще не зразу заговорили, неначе боялись сво┐м  голосом
роздратувати старечий кашель та старечi стиски  в  грудях  в  гетьманового
батька.
   Столи трохи не гнулись од важко┐ дорого┐ посуди, котрою були заставленi
од краю до краю. На  столах  лиснiли  ряди  срiбних  тарiлок,  полумискiв,
срiбних  позолочених  здорових  кубкiв  та  пугарiв,  срiбних  пляшок   та
невеликих бутлiв з горiлкою та винами, штучно  прикрашених,  вироблених  в
штучнi, але чудернацькi форми.  Кругом  з  усiх  бокiв  кра┐  столiв  були
застеленi бiлими вишиваними рушниками, щоб утирати губи та  пальцi.  Столи
аж лиснiли од срiбла та  золота.  Все  то  були  скарби  старого  гетьмана
Богдана, котрi запопав в сво┐ руки гетьман Виговський.
   Гетьман налив чарку горiлки, поздоровкався  з  усiма  i  випив.  Срiбна
чарка ходила кругом стола помаленьку, неначе  стара  баба  пленталась.  Не
лiтала чарка кругом стола, як було колись  за  столами  гетьмана  Богдана,
неначе якась чарiвниця заворожила ┐┐  крила.  Гетьманша  тiльки  пригубила
чарку i не випила й пiвчарки. Чарка була чимала, але не така  здоровецька,
як пили за столом в старого гетьмана Богдана. Старим полковникам страх  як
хотiлось випити й по другiй, й по третiй. Сам гетьман, хоч не любив пити i
нiколи не був п'яний, скоса поглядав на чарку. Але гетьманша поглядала  на
його i неначе говорила очима: "I сам  не  пий  друго┐  чарки,  i  не  смiй
частувати бiльше гостей!" Гетьман прочитав цю грамоту в очах сво║┐  Олесi,
не посмiв сам пити i других не посмiв частувати.
   Почали подавати страву. Гостi трохи розохотились, повеселiшали i почали
стиха розмовляти. Але говорили голосно тiльки дво║:  пан  Беньовський,  як
королiвський посол, та Катерина Виговська, найближча приятелька гетьманшi.
Неохоча до розмови гетьманша вряди-годи  обзивалась  до  когось  словом  i
бiльше мовчала. За другим столом, де сидiли молодi гостi, панни та  молодi
козаки мовчали або говорили нишком, неначе за  столами  десь  сидiла  дуже
висока особа: або сам король, або ки┐вський  митрополит  та  архi║ре┐.  Та
особа, перед котрою не насмiлювались дуже голосно говорити i  кричати  усi
гостi, була молода гетьманша-шляхтянка.  Пiсля  друго┐  потрави  невеличка
чарка знов пiшла кругом стола i вернулась до гетьманшi. Гетьманша i в руки
не взяла чарки i посунула ┐┐ до старого Остапа  Виговського.  Та  маленька
зовсiм-таки не козацька  чарка  тiльки  дражнила  навiть  стару  осавулиху
Люта┐ху.
   "Ну, не  вп'юся  я  за  обiдом  такою  чарочкою!  -  думала  осавулиха,
випиваючи до дна чарку. - Не встигнеш притулити чарку до губiв,  а  вже  й
дно видко. Правду казав мiй Демко! Чи так же  було  за  старого  гетьмана?
Ох-ох-ох!"
   Одначе  за  обiдом  осавулиха  примiтила,  що  потрави  були  смачнi  й
непростi, бо ┐х готував варшавський  кухар.  В  кiнцi  обiду  сам  гетьман
поналивав для усiх гостей  кубки  венгерським  мiцним  вином.  Кубки  були
чималi, але не тi здоровецькi,  з  котрих  частував  вином  гостей  старий
гетьман Богдан.
   Потрав подавали багато, але гостi не багато ┐ли, бо мало  пили.  Етикет
за столом неначе одбивав смак i апетит в гостей, а гетьманша мовчала i  не
дуже припрошувала гостей ┐сти й пити.
   В кiнцi обiду на столi поставили плачинди. Осавулиха  помiтила,  що  на
тому кiнцi стола, де  вона  сидiла,  поставили  ту  невеличку,  але  пухку
плачинду, котру робила Маринка, а серед стола поставили бiльшу, але гiршу,
котру стулив кухар. Гетьманша  сво┐ми  руками  одрiзала  шматок  плачинди,
поклала на срiбний полумисок i  подала  гетьмановому  батьковi,  а  другий
шматок поклала на тарiлочку i поставила  перед  осавулихою,  а  потiм  вже
одкраяла невеличкий шматочок для себе.
   "Честь  менi  одда║...  це  недурно...  Гетьманша  запобiга║  в   мене,
пiддобрю║ться до мене... Треба вговорювати  свого  старого,  щоб  дозволив
синовi старостiв слати до Маринки", - подумала осавулиха, беручи  пальцями
здоровий шматок пухко┐ та смачно┐  плачинди.  Осавулиха  примiтила  навiть
подiрявленi Маринчиними пальцями тонiсiнькi коржi.
   Ще подали двi солодкi потрави  на  меду.  Гостi  ще  випили  по  одному
пугаревi вина. Розмова пiшла голоснiша. Навiть молодi козаки  почали  тихо
розмовляти з паннами.  Але  всi  неначе  шепотiли  i  говорили  нишком:  в
здоровiй  свiтлицi  неначе  шелестiло  листя  на  тихому   вiтрi.   Тiльки
принизуватий рiзкий голос Беньовського розносився по хатi,  неначе  рiзкий
свист вiтру в шумi та шелестi листу в садку.  Беньовський  все  розказував
про Польщу, хвалив польськi давнi порядки, нарiкав на  московських  во║вод
та бояр  i  доказував,  що  для  козацько┐  старшини  була  б  найкраща  й
найвигiднiша спiлка з Польщею та з польською шляхтою.
   Якось дуже тихо й нешумливо гостi встали з-за столу, перехрестились  до
образiв, подякували гетьмановi й гетьманшi за обiд. По всьому було  знать,
що обiд був невеселий для гостей, хоч i смачний. Всi  неначе  сповнили  не
дуже  при║мний  обов'язок,  промкнутий  наскрiзь   нудьгою,   i   похапцем
насторочились тiкати з-за тих  багатих,  пишно  прибраних,  але  невеселих
столiв. Панни першi прожогом побiгли з свiтлицi в ганок та в садок, неначе
ватага овечок кинулась в затiнок пiд  вербами  над  водою  в  важку  лiтню
спеку. За ними хапком рушили молодi козаки, неначе ┐х визволили з тюрми, а
слiдком за ними вийшли й полковницi та полковники.  Гостi  розсипались  по
садку, посiдали на лавках, на ганку, заговорили голосно й  весело,  неначе
защебетали пташки, випущенi з клiтки на волю. Усi почували, що ┐м  у  саду
пiд вольним небом стало легше на душi. - Але старi козаки й козачки  були,
очевидячки, незадоволенi, бо встали з-за столiв, хоч  не  голоднi,  та  не
п'янi.
   - Не те, не те, що було колись в  гетьманському  дворi!  Не  тi  веселi
п'янi бенкети, якi справляв колись старий Богдан! - гомонiли нишком  старi
полковники.
   Незабаром винесли в садок стiл, а на столi  поставили  срiбнi  жбани  з
варенухою. Варенуха була чудова, зварена з меду, з узвару, з  родзинок  та
калини, з дорого┐ горiлки i дорогого вина. Катерина поналивала варенухи  в
срiбнi кубки та кухлики, здоровi й маленькi. Гетьманша запросила гостей до
варенухи i сво┐ми руками  подала  здоровий,  найкращий  кухлик  осавулисi.
Медовий та винний дух з  кубкiв  та  кухликiв  розлився  попiд  грушами  i
змiшався з важкими пахощами квiток, василькiв, м'яти, рути  та  гвоздикiв.
Гостi кинулись до столу, як бджоли до меду, i обступили стiл.  Солодкий  i
наркотичний дух варенухи в  гарячому  повiтрi  приманив  навiть  паннiв  з
садка, приманив i бджiл з великих пасiк. Кубки та кухлики з  стола  швидко
розхапали.
   - Цього добра можна дати й паннам, тiльки не по кухлику, а по чарцi,  -
сказав гетьман. - Гетьманшо! Звели принести чарочки та  поналивати  паннам
по чарцi цього добра.
   Принесли чарки, i Катерина поналивала i роздала паннам.
   - Менi дайте не чарочку, а кухлик! - крикнула Хри-стина.
   - А то навiщо? Ти ж панна, - обiзвалась гетьманша.
   - Я хочу впитись, бо ще зроду не була п'яна. Хочеться  менi  знати,  що
станеться з людиною, як вона стане п'яна, - сказала Христина.
   - Почнеш спiвати, а потiм, може, пiдеш i танцювати, та ще й без  музик,
- сказала Катерина. - Але я тобi не дам здорового кухлика.
   - Та дай-бо, Катерино! Менi хочеться спробувати, яка я  буду  п'яна,  -
говорила Христина i вхопила кухлик з варенухою.
   Катерина одняла од не┐ кухлик i подала ┐й невеличку чарку.
   - Та дайте, панi полковнице, i паннам по кухликовi! то, може, вони  нам
i заспiвають яко┐ весело┐. От i нам, старим, буде веселiше, -  сказав  пан
Беньовський, взявши з столу кухлик i подавши його Маринцi.
   Маринка подякувала  i  не  схотiла  брати  кухлика,  а  взяла  маленьку
чарочку.
   - Я не хочу бути п'яною i нецiкава знати, який то бува║ чоловiк п'яний,
- сказала Маринка.
   Гостi розговорились. Розмова пiшла  голосна  й  шумлива.  Мiцна  пахуча
варенуха зразу вдарила  усiм  в  голову  i  забила  памороки.  На  чистому
повiтрi, пiд гiллястими грушами гостi забули i про  гетьманшу,  i  про  ┐┐
шляхетський етикет, занесений в вольний козацький край. Декотрi  з  гостей
не церемонились: приступали до столу  i  самi  наливали  собi  по  другому
кухликовi. Гаряче  повiтря  було  напахане  й  промкнуте  запашною  парою.
Здоровий жбан парував, неначе казан з окропом. Налетiли бджоли  з  ближчих
Богданових пасiк i вкрили стiл, падали в порожнi кухлi, билися  об  жбани,
об кубки, падали на дно спорожнених кухлiв: дзижчали i  билися,  неначе  й
вони стали п'янi од вина та меду, змiшаного з перцем. Бджоли  вилися  ро║м
над столом, над головами гостей, над ┐х кубками. Гетьманша одмахувалась од
бджiл хусточкою. Полковницi скоса поглядали  на  жбан,  на  гетьманшу,  ┐м
хотiлося випити ще по одному кухликовi, але гетьманша не  почастувала  ┐х,
не попросила випити по другому.
   Випивши по чарцi варенухи, панни i справдi повеселiшали i стали жвавiшi
й смiливiшi; вони почали бiгати по стежках i доганяти  одна  одну,  неначе
грали наввипередки. Осавулиха випила один кухлик до дна i розласувалась: в
не┐ аж губи злиплись од  варенухи.  Гаряча  пара,  солодка  й  пахуча,  аж
дражнила ┐┐. Вона ждала, щоб ┐┐ почастували другим кухликом, але гетьманша
i не думала просити ┐┐.
   "Чи вона скупа, оця нова гетьманша?  Чи  не  любить  п'яних?  -  думала
осавулиха, поглядаючи скоса на гетьманшу. - Це диво  та  й  годi!  Я  знаю
добре, що й шляхтичi, й князi скрiзь добре кружляють горiлку й вина, добре
п'ють i впиваються незгiрше козакiв. Але ж i добра варенуха! Я ще зроду не
пила тако┐ пахучо┐! I з чого вони ┐┐ варили? Мабуть, якогось дорогого вина
налили в мед, бо й горiлку насилу чути. От коли б ще випити хоч кухлик! Аж
губи злипаються. Ой, хочеться менi отi║┐ варенухи! -  Осавулиха  поглядала
на гетьманшу, але гетьманша i не думала частувати ┐┐ вдруге. - Ой, попрошу
сама другого кухлика варенухи! Ой, не втерплю!  Аж  лоскоче  в  носi  отой
солодкий та перцевий дух! - думала  осавулиха,  але  таки  не  насмiлилась
просити в гетьманшi другого кухлика. - Ця гетьманша не  часту║,  а  тiльки
драту║ гостей чарками та кухликами. Ой Господи! Який  тепер  свiт  настав!
Ох-ох!" - I осавулиха глянула жалiбними очима на жбан варенухи i трохи  не
заплакала.
   Панни бiгали й пустували. Трохи запамороченi матерi не  дуже  наглядали
за ними. Молодi козаки бiгали з паннами i ганялись за ними  по  садку,  як
парубки ганяються за сiльськими дiвчатами. Солодкий  дух  варенухи,  свiже
повiтря, i свiт ясного дня, i пишний садок, i Маринчинi  очi,  розворушили
серце молодого Зiнька, неначе залоскотали його. Зiньковi забажалось  зайти
з Маринкою вдвох в гущавину садка i напитись  з  ┐┐  гарячих  рожевих  уст
розкошi, щастя, кохання.
   - Панни, а давайте грати наввипередки! - гукнув  Зiнько.  В  його  була
думка догнати Маринку i хоч доторкнутись до ┐┐ рук, до ┐┐  стану,  дихнути
хоч на одну мить одним духом з нею.
   - Ми не гра║мо наввипередки з хлопцями! - обiзвались панни.
   - А я буду грати! Ану, Зiньку, ставаймо вряд! Ану, хто кого випередить?
- крикнула Христина.
   Зiнько став вряд з Христиною, i вони обо║ покатали по  травi.  Христина
покатала, неначе полетiла стрiла, кинута  з  тугого  та  цупкого  лука,  i
випередила Зiнька.
   - Зiньку! час нам вже додому  ┐хати!  Вже  сонце  стало  на  вечiрньому
прузi! - гукнула з-за кущiв осавулиха.
   - Потривайте, мамо! Ми ще трохи побiга║мо по садку, - обiзвався Зiнько.
   - Ти б, мабуть, i до свiта бiгав з дiвчатами, але в мене од сидiння вже
й спина заболiла.
   Осавулиха наблизилась до купи паннi в  i  пристала  до  Маринки.  Стара
розпитувала Маринку про ┐┐ матiр i просила передати од не┐ поклiн, як вона
по┐де до Ки║ва i побачиться з сво║ю матiр'ю.
   - Прощайте, панни! Прощай, Маринко! - сказала осавулиха дуже ласкаво  i
поцiлувалась з Маринкою. Маринка поцiлувала осавулиху в руки.
   - Запрягай сину, конi, а я тим часом  попрощаюсь  з  господарями  та  з
гiстьми, - сказала осавулиха.
   Зiнько з неохотою  попрощався  з  паннами,  кинув  ласкавими  очима  на
Маринку i насилу поволiк ноги по стежцi: йому  так  хотiлось  зостатись  з
Маринкою в садку, гуляти до смерку, гуляти  нiч  до  самого  сонця...  "Ой
дiвчино моя мила! Оддав би за тебе усi битви, за твою красу, за  тво┐  очi
оддав би свою козацьку славу!" - думав Зiнько, запрягаючи конi в вiз.
   - Поклонiться ж од мене старому Демковi i  скажiть,  що  я  дуже,  дуже
невдоволений, що вiн не прибув до мене. За нашим гетьманським  столом  без
Демка була велика дiрка. Скажiть йому, осавулихо, що я його жду  в  гостi,
бо такий гiсть завсiди буде для мене при║мний, - говорив гетьман осавулисi
на прощаннi.
   - Кланяйтесь вашому старому i од мене! - промовив  пан  Беньовський.  -
Скажiть йому, що я не забув про його, що не забув  про  його  i  польський
польний гетьман Потоцький, i наш найяснiший король, що  король  готовий  i
тепер показати свою ласку до його,  -  говорив  на  прощаннi  Беньовський,
маючи на думцi притягти до згоди з Польщею стару  козацьку  партiю  Лютая,
дуже ворожу до полякiв.
   Гостi почали прощатись i роз'┐жджались. Мiж  ними  не  було  нi  одного
п'яного. Молода гетьманша викошкала з гетьманського двору козацьку гульню,
випивачку та п'янство.
   - Не така я верталась колись од гетьмана Богдана, - говорила  осавулиха
дорогою до сина. - Ця гетьманша i ┐┐ гетьман чи скупi на вина та на  меди,
чи не люблять п'яних.
   Вже смерком Зiнько з матiр'ю при┐хали додому.  Старий  Демко  сидiв  на
ганку i ждав ┐х з вечерею.
   - Ну, що ж? Добре вас вiтала гетьманша на сво┐х шляхетських iменинах? -
спитав старий в жiнки.
   - Було що ┐сти, та не було чого пити, i  принуки  не  було,  -  сказала
осавулиха. - Гетьманша привiталась до мене дуже ласкаво, посадила мене  за
столом коло себе, але принуки до вина  та  меду  не  гурт-то  було.  Чарка
обiйшла кругом столу двiчi чи тричi, неначе  сонна,  та  неначе  лягла  на
одпочинок на шляхетськi перини i бiльше  не  вставала  до  гостей.  Лiнивi
чарки в цього гетьмана! Ой, лiнивi! Ой Господи! Як то мiня║ться  свiт!  як
то мiняються люди! Ой-ой-ой!
   - Я це знав добре i через те не по┐хав до гетьмана, - сказав Демко.
   - Що правда, то правда! - сказала  Люта┐ха.  -  Од  гетьмана  Iвана  не
вийдеш п'яна... Кланявся тобi гетьман i запрошував до себе в гостi, навiть
сердився, що ти не при┐хав сьогоднi до його в гостi.
   - Нехай сердиться!  недовго  йому  прийдеться  гетьманувати,  -  сказав
понуро Демко.
   - Ще й пан Беньовський велiв передати тобi поклiн i казав,  що  польний
гетьман Потоцький i досi ма║ до тебе ласку.
   Демко кинув на ту ласку таку лайку, що аж осавулиха крутнула головою.
   - А про Маринку скажу, що кращо┐ i добрiшо┐ невiстки я й не знайду. Я i
в гетьманську пекарню таки заглянула... Приходжу туди, аж  там  Маринка  з
Христиною Стеткевичiвною розтягують коржi на плачинду. Маринка знала, що я
люблю плачинду, i сказала менi сама, що готувала ┐┐ задля мене. З  Маринки
вийде добра господиня: не цуратиметься вона просто┐ роботи, нездатна  вона
валасатись без дiла.
   - То це вона купила тебе за плачинду? А я звелю стулити  для  тебе  двi
плачинди та й перекуплю тебе в Маринки, - сказав Демко. - Ой, хитрi ви усi
баби, i старi, й молодi.
   - Жартуй, як хоч, а таки поблагослови  Зiньковi  до  Маринки  старостiв
слати, - сказала Ольга Люта┐ха. - Наш Зiнько вже  станiвний  парубок,  час
його оженити.
   Зiнько впав батьковi  в  ноги  i  просив  в  його  благословення  слати
старостiв до Маринки.
   - Ну, коли вже твоя мати хоче взяти собi невiстку-шляхтянку, то й я вже
не буду сперечатись i заступати тобi дорогу. Твоя мати нiколи нi в чому не
помилялась на сво║му вiку. Дай, Боже, щоб вона i теперечки не  помилилась.
Я тобi не ворог. Боже тобi благослови! - сказав старий i перехрестив сина.
   Зiнько подякував i поцiлував батька в руку, щасливий та веселий. Нiколи
на сво║му вiку не був вiн такий веселий, як того вечора.
   - Але пам'ятай, Зiньку,  що  при  Маринцi  нам  не  можна  буде  нiчого
говорити про гетьмана Йвана та гетьманшу-шляхтянку, бо Маринка  i  нам  не
ворог, але не ворог вона i гетьманшi. Коли б часом вона не переносила,  як
сорока на хвостi, в гетьманський двiр того,  що  ми  будемо  говорити.  Не
забувай, Зiньку, що я й ти - супротивники  Польщi,  а  гетьмановi  i  його
Олесi тiльки й сниться, i привиджу║ться Польща. Тепер, сину,  ┐ж  борщ  iз
грибами - держи язик за зубами! Через тебе, сину, i для тебе я  мушу  бути
на весiллi в домi тих, на котрих вважаю хоч не як на ворогiв,  але  як  на
недоброхотiв  для  Укра┐ни.   Але...   поживемо-побачимо,   куди   поверне
Виговський старого козацького воза: чи соб, чи цабе
   Згасло небо на заходi. Нiч тиха й тепла  вкрила  землю.  Висипали  яснi
зорi i замигали, неначе живi очi. Спокiй  запанував  на  хуторi.  I  стара
мати, i молодий Зiнько почували спокiй в серцi. Один Демко задумався, дуже
задумався, сидячи на ганку i згорнувши старi сухi руки на  старих  грудях.
Не те говорили йому яснi зорi, не те шепотiв йому листом старий садок,  що
говорили зорi, що шепотiв старий садок молодому синовi.
   Другого дня вранцi Демко сказав синовi:
   - Запрягай, Зiньку, конi та ┐дь  до  Ки║ва  до  старо┐  Павловсько┐  та
спитай  в  не┐,  чи  видасть  вона  за  тебе  свою  дочку.  Поки  вона  не
благословить тебе, нема чого до Маринки й  старостiв  слати  i  час  дурно
гаяти.
   - Ваша правда, тату, - сказав син, - без матерi  шкода  й  заходу  коло
цього дiла.
   I другого дня старий осавул та його жiнка вирядили сина в дорогу.
   Якилина Павловська привiтала  Зiнька  дуже  радо,  поблагословила  йому
слати старостiв до Маринки i, не гаючи часу,  сiла  на  вiз  з  Зiньком  i
прибула до Чигирина. Другого дня пiсля  при┐зду  додому  Зiнько  по┐хав  з
старостами в гетьманський двiр до Суботова,  i  Маринка  подавала  йому  й
старостам рушники. Через  два  тижнi  в  гетьманському  дворi  в  Суботовi
справляли Маринчине весiлля.  Старий  Демко  мусив  ┐хати  на  весiлля  до
нелюбого гетьмана, сидiв на весiллi надутий та насуплений. Гетьман, знаючи
норови старого козарлюги, часто частував Демка винами та медами, балакав з
ним весело, запобiгав в  його,  але  не  розважив  старого  осавула  i  не
пригорнув до себе його серця. Виговський знав, що старий Богданiв  товариш
не спочува║ до Польщi, не спочува║  до  з'║днання  Укра┐ни  з  Польщею,  i
догадувався, що  Демко  через  те  одверта║ться  i  од  його,  i  од  його
гетьманського двору.
   "Ой, стане менi ворогом, i, може, лютим  ворогом  цей  старий  дiдуган!
Коли б вiн не вчинив менi навпiсля яко┐ капостi!" - думав гетьман, подаючи
Демковi чарку за чаркою то старого меду, то вина,  щоб  пiдiйти  пiд  смак
старого козака, котрий звик до  гульнi  та  випивачок  при  дворi  старого
гетьмана Богдана.
   Гетьманша, одначе,  справила  для  Маринки  не  бучне  весiлля.  Гостей
запросила небагато.  Гетьманша  не  звiлiла  виставляти  на  столи  багато
горiлки, медiв та вина. Гостi встали з-за  столiв  тверезiсiнькi.  Демковi
тiльки трохи зашумiло в  головi.  Як  тiльки  почало  смеркатись  надворi,
осавулиха попросила, щоб гетьманша дозволила скривати молоду. Свiтилки  та
свашки винесли на вiку  дiжi  парчевий  очiпок  та  дорогу  бiлу  намiтку.
Маринцi завертiли голову намiткою. Конi стояли вже позапряганi.  Час  було
перевозити молоду, а од  Суботова  до  Чигирина  було  неблизько.  Молодих
посадили на один вiз, старi сiли на другий. Гостi  вийшли  ┐х  проводжати.
Сам гетьман почастував на дорогу Демка, i його жiнку, й молодих.  Гостi  й
господар випили "до колiс". Демко  й  стара  Демчиха  запросили  гетьмана,
гетьманшу i гостей до себе на обiд на другий день. Конi рушили i  полетiли
з двору, неначе ┐м хто приставив крила. Зiнько гнав  конi  що  було  сили,
неначе хотiв як можна швидше наздогнати в дорозi свою долю.
   Другого дня прибули на хутiр до осавула Виговський, гетьманша,  Якилина
Павловська, брат  осавулихи  Тимiш  Носач  i  ще  кiлька  значних  гостей.
При┐хала й стара гетьманша Ганна Хмельницька. Значнi гостi вже  застали  в
Демковiй свiтлицi  i  на  ганку  чимало  козакiв,  осавулових  родичiв  та
знайомих з давньо┐ козацько┐ старшини, котрi вже  покинули  козакування  i
одпочивали на старостi лiт по сво┐х хуторах, левадах  та  садках.  Демчиха
звелiла накривати столи  на  причiлку  хати  в  садку,  бо  свiтлиця  була
невелика й тiсна. За довгими столами посiдали гостi. Демко викотив з льоху
старо┐ горiлки. Демчиха заставила стiл здоровими  бутлями  з  горiлкою  та
старим медом. Демко не жалував горiлки та медiв i часто  частував  гостей.
Чарка ходила кругом так швидко, неначе ┐┐ хто поганяв батогом. Гетьман пив
мало, i то бiльше для людського ока. Гетьманша  випила  тiльки  пiвкухлика
меду i сидiла мовчки. Катерина Вйговська i тут говорила i за  себе,  i  за
гетьманшу. Козачки, родички Демковi,  сидiли  мовчки  i  тiльки  поглядали
скоса на гетьманшу. Гетьманша все мовчала.
   - Горда наша гетьманша! не хоче з нами говорити, навiть не дивиться  на
нас, - шепотiли козачки одна до друго┐.  -  Горда,  бо  шляхтянка;  нехту║
нами, козачками, а гетьман добрий та ласкавий: говорить з усiма.
   Ганну Хмельницьку посадили за столом  поруч  з  гетьманшею,  але  стара
гетьманша й слова не промовила до  молодо┐  гетьманшi  i  все  говорила  з
сво┐ми пасербицями, Катериною та Оленою.
   З початку обiду усi сидiли за столом тихо; усiм було  нiяково  говорити
голосно за столом, де сидiла гетьманша-шляхтянка. Але, випивши  по  шостiй
та по сьомiй  чарцi,  старi  козаки  забули  про  гетьманшу  i  заговорили
голосно.
   Пiднявся веселий гомiн, пiшла розмова весела й смiлива. В  кiнцi  обiду
багато козакiв  було  п'яненьких.  Старi  козаки  кружляли  мед  здоровими
кухлями.  Чарка  все  частiше  ходила  кругом,  аж  бiгала,  неначе  стала
навiжена. Гетьманшi не подобалося це частування, не подобався той гомiн та
крик п'яних козакiв. Вона була рада, як обiд  скiнчився  i  декотрi  гостi
встали з-за стола. Музики посiдали на ослонi  i  зараз  вдарили  метелицi.
Молодшi козаки та козачки не втерпiли i пiшли в танець. Земля  застугонiла
пiд козацькими пiдкiвками. Закаблуки  рвали  траву  цiлими  кущами.  Трава
летiла вгору i в одну  мить  протоптане  мiсце  зачорнiло,  неначе  вбитий
довбнею тiк. Старi полковники та козаки сидiли за  столом  i  дивились  на
танцi. I не  в  одного  з  них  дрижали  жижки  до  танцiв  пiд  червоними
сап'янцями. Не один з них згадав лiта молодi.
   - Та й танцюють же палко,  нема  де  правди  дiти!  Ото  танцюють!  ото
працюють! Неначе в битвi б'ються з татарами, - промовив Демко.
   Гетьманша трохи посидiла, подивилась на  танцi  i  попросила  осавулиху
подавати  варенуху  в  свiтлицю.  Вона  встала  i  пiшла  в  свiтлицю.  За
гетьманшею пiшла Якилина Павловська,  дочка  Богдана  Катерина  Виговська,
Олена Неча║ва, осавулиха та ще  кiлька  старих  козачок.  Решта  гостей  i
гетьман зостались за столом,  щоб  допивати  горiлку  та  меди.  Напившись
варенухи, гетьманша й гетьман попрощались з Демком та Ольгою,  попрощались
з гiстьми i ви┐хали з двору. Гостi сидiли  за  столами  i  пили,  доки  не
смерклось надворi.
   Маринчина мати ще три днi пробула в Демка;  ще  три  днi  збиралася  до
Демково┐ хати рiдня та близькi товаришi-козаки. Ще три  днi  гуло  одгуком
весiлля в Демковiй хатi, в Демковому садку.
   Четвертого дня гостi  розiйшлися.  В  Демковому  хуторi  настала  тиша.
Маринцi все здавалось, що вона в гостях в осавула на хуторi,  що  вона  ще
трохи погостю║ i швидко ви┐де з Зiньком до матерi в Ки┐в.  Четвертого  дня
вранцi Маринчина мати ви┐хала в Суботiв до гетьманшi.  Маринка  заплакала,
прощаючись з матiр'ю. Аж тепер, на прощаннi з матiр'ю несподiвано спало ┐й
на думку, що вона зоста║ться з старим осавулом, котрий не  любить  шляхти,
не любить гетьмана й гетьманшi. Вона забула на той час i про Зiнька, i про
ласкаву до не┐ осавулиху, i в ┐┐ думках  все  з'являлась  здорова  постать
старого свекра, його неласкавий вид, насупленi  товстi  брови,  ┐й  чогось
здалося, що вона зоста║ться на хуторi тiльки з одним  старим  осавулою,  i
сльози рiчкою полились з ┐┐ очей.
   - Не плач, дочко! Звикнеш до нового мiсця. I я колись плакала, як  мене
привезли сюди, в хутiр, а тепер, хвалить Бога, звикла i вiк свiй iзжила  в
цьому хуторi i люблю тепер цю оселю, як оселю рiдного батька. Те буде i  з
тобою. Ой Господи милостивий! Така вже наша жiноча доля. Не там доводиться
вiк вiкувати й помирати, де  ми  родились  та  дiвували.  Ой  Господи  наш
милосердний! - говорила  осавулиха  i  сама  не  зоглядiлась,  як  i  собi
заплакала i тiльки завдала Маринцi жалю.
   Старий батько увiйшов у свiтлицю i кинув оком на Маринку та свою жiнку.
   - А чого це ви розревлися, неначе на похоронi? I стара чогось  пролива║
сльози? - сказав осавула. - Чи не надумала оце ти, стара, мене  кидати  на
старостi лiт?  Ти,  Маринко,  не  дуже  вважай  на  свекрушинi  сльози  та
зiтхання. Твоя свекруха ладна щогодини зiтхати та щодня  сльози  лити,  чи
там за курчатами, чи за каченятами, чи за телям, а  то  й  за  чортма-чим.
Така вже в не┐ кисла вдача, неначе вона все носить кислицi в пазусi та все
┐х кушту║. А коли ти вдалася в свою свекруху, то ви вдвох,  боронь.  Боже,
ще затопите мiй хутiр сво┐ми сльозами.
   Маринка втямила нiби в неласкавому голосi свого свекра потайнi жарти  i
разом перестала плакати. Але вона все боялась свого свекра, одникувала  од
його, боялась  зоставатись  сама  з  ним  в  хатi.  Старий  свекор  чогось
нагадував ┐й здорового степового орла, од котрого вона ховалась пiд  крила
то добро┐ свекрухи, то свого коханого Зiнька. Вона примiтила, що Демко все
погляда║ на не┐ скоса, все неначе не йме ┐й вiри, все неначе дише  на  не┐
важким козацьким духом... "Ой, коли б  не  заклював  мене  на  смерть  цей
страшний степовий орел, цей осавул!" - думала бiдна Маринка, поглядаючи на
старого осавула, на його  довгi  вуса,  неначе  жменi  пом'ятих  конопель,
висмикнутих з його здоровецько┐ голови, неначе з повiсма.

   - Годi вже вам пхикати та сльози лити, а то ще в свiтлицi од ваших слiз
стане повiддя. Йдiть  лучше  до  пекарнi  та  готуйте  обiд,  бо  вже  час
наставляти борщ, - говорив старий осавул.
   Осавулиха з  Маринкою  пiшла  до  пекарнi  i  заходились  варити  обiд.
Впоравшись коло печi, вони накрили стiл. Усi  посiдали  за  стiл  обiдати.
Наймичка подала борщ. Борщ  вийшов  не  дуже  смачний.  Осавул  насупився.
Зiнько виголодався  i  мотав,  не  розбираючи,  чи  добрий  був  борщ,  чи
недобрий.
   - А котра варила борщ? чи стара, чи молода? Щось борщ не дуже  смачний,
не козацький, а нiби шляхетський, солоденький, - сказав старий осавул,  не
то жартiвливим, не то докiрливим голосом.
   - Та це я варила, - обiзвалась осавулиха, - Маринка тiльки накладала  в
горщок закришки та м'яса.
   - Чи через сльози та кислицi, чи через весiлля не вдався тобi  борщ?  -
чiплявся старий до жiнки.
   Зiнько мовчав. Мовчала й Маринка. Не огризалась i  стара  мати.  Смутнi
Маринчинi очi стали ще сумнiшi: ┐й все здавалось, що  вона  сiла  за  стiл
обiдати з ворогами.
   - Привикай тепер, Маринко, до простих  козацьких  звича┐в,  до  просто┐
┐жi, до просто┐ страви.  Часом  моя  стара  спартолить  таку  потраву,  що
зветься жеримовчки. Ти, певно, не ┐ла тако┐ козацько┐ потрави. Привикай  i
до просто┐ роботи, бо ми люди небагатi й простi i не любимо посиденьки  та
походеньки справляти, як бува║ в панiв, - обiзвався старий,  уплiтаючи  на
всi заставки шматки печенi,  котрi  вiн  брав  з  полумиска  -  дерев'яною
здоровою ложкою з загнутим держалном, схожим на карлючку.
   - Я, тату, звикла до роботи в сво║┐ матерi,  бо  й  мама  робить  усяку
роботу, i менi загадувала робити  усяку  роботу,  -  несмiливо  обiзвалась
Маринка.
   - Ото й добре!
   Маринка спустила вiка на очi i поклала ложку на стiл:
   пжа не йшла ┐й на думку од докорiв старого свекра.
   Старий осавул перестав гримати, як  побачив,  що  Маринка  i  не  дума║
панiти i береться до роботи вкупi з старою свекрухою та з  наймичкою.  Але
вiн все поглядав на  Маринку  скоса,  все  кидав  навмання  жартами  проти
Маринки, хоч Маринка силкувалась робити  усяку  догоду  старому  свекровi.
Вона почувала в тих жартах докiр, але мовчала. Тiльки як родився в Маринки
син Ярема, старий зовсiм оговтався, звик до невiстки-шляхтянки i  перестав
кидати докорами на Маринку.

   VIII
   Тим часом до гетьмана Виговського  все  частiше  та  частiше  при┐здили
польський посланець Казимир Беньовський,  дiдич  православно┐  вiри,  Юрiй
Немирич та iншi укра┐нськi православнi  пани.  Гетьман,  задумавши  оддати
Укра┐ну Польщi, боявся, що не всi козаки пристануть на те, й не йняв  вiри
козакам. Вiн набрав в  Чигиринський  полк  нiмцiв,  волохiв,  православних
дрiбних убогих шляхтичiв i козакiв, прихильних до Польщi.  Зiнька  вiн  не
перевiв в iнший полк тiльки через те, що за ним була гетьманшина сестра  в
первих. Гармати i нiмецьку пiхоту в Чигиринському  полку  гетьман  доручив
нiмцевi Даниловi Олiвенберговi. Недалеко  вiд  Чигирина  за  Чорним  лiсом
стояло напоготовi найняте татарське вiйсько. Гетьман  не  дуже  йняв  вiри
сво┐м козакам i обставив свiй гетьманський двiр  найнятими  чужинцями  для
сво║┐ оборони.  Старий  Лютай  знав  про  новi  гетьманськi  порядки,  про
гетьманськi замiри i тiльки хитав з досади головою. Зiнько нарiкав  на  тi
новi порядки голосно й прилюдно, не вважаючи на те,  що  його  жiнка  була
гетьманшина родичка в первих. Незабаром пiсля того, 16 сентября 1658 року,
гетьман скликав козацьку раду в Гадячi. Пан Беньовський при┐хав  на  раду,
сказав пишну промову i вговорив прихильникiв Польщi прилучити  Укра┐ну  до
Польщi. Простi козаки мало розумiли  кучеряву  та  премудру  промову  пана
Беньовського. Переяславський полковник Павло Тетеря виложив змiст i  тямку
тi║┐ промови в народних простих примовках та в приказках.
   - Отой всю правду сказав! Згода!  згода!  згода!  -  закричали  козаки,
показуючи пальцями на Тетерю.
   Гетьман i полковники пiдписали ту Гадяцьку умову i постановили  послати
посланцiв в Варшаву на сейм i просити, щоб король знов прийняв Укра┐ну пiд
свою державу. На радi постановили, що козаки пристають до полякiв як рiвнi
до рiвних; козацька старшина  повинна  була  дiстати  шляхетське  польське
право; Укра┐на повинна була стати  великим  князiвством,  а  Виговський  -
гетьманом i руським великим князем.
   Вернувшись до Чигирина, гетьман вирядив в Варшаву посланцiв.  В  квiтнi
1659 року польськi сеймовi посланцi з'┐хались до Варшави на сейм. На цьому
сеймi повинно було статись велике дiло  для  Польщi.  Король  був  готовий
прийняти в пiдданство козацьке вiйсько i всю Укра┐ну, i сейм  був  повинен
роздивитись i розiбрати пункти Гадяцько┐  умови,  постановлено┐  Казимиром
Беньовським та квлашевським з гетьманом Виговським  та  козаками  ще  1658
року в мiсяцi сентябрi. Сейм  розпочався.  Король  Ян-Казимiр  i  польськi
магнати  та  сеймовi  посланцi  ждали  козацьких   посланцiв   з   великою
нетерплячкою, а вони загаялись i не при┐здили.
   Варшава заспоко┐лась i неначе повеселiшала пiсля важких во║н з козаками
за гетьмана Богдана. Новий гетьман Укра┐ни  Iван  Виговський  знов  вертав
Укра┐ну польському королевi. Ця радiсна звiстка пiшла по Варшавi, по  всiй
Польщi. Магнати з'┐хались до Варшави, давали  на  радощах  пишнi  бенкети,
гуляли по тiсних варшавських улицях то верхами на чудових баских конях, то
в стародавнiх високих каретах, запряжених в простяж.
   Грязюка на тiсних улицях вже протряхла, але  в  вибоях  i  ямах  стояло
багно. Тiснi  й  вузенькi  улицi  кишiли  людьми,  натовпом  жидiв,  котрi
понавозили свого краму пiд час на┐зду  панiв  на  сейм.  По  всiх  улицях,
закутках i переулках сновигали екiпажi  магнатiв  та  сеймових  посланцiв,
котрi попривозили до Варшави сво┐х жiнок  та  дочок  для  розваги.  Скрiзь
мигали високi, аж пiд самiсiнькi жидiвськi стрiхи, старомоднi екiпажi,  де
на козлах стримiли погоничi в кракiвських жупанах з широкими викладчастими
комiрами, обшитими золотими взорцями та мережками. Чудовi конi,  запряженi
в простяж,  в  кракiвських  хомутах,  з  червоними  шарфами,  причепленими
зверху, басували по улицях, як навiженi. В екiпажах сидiли убранi магнати,
┐х жiнки та дочки. На панiях та паннах  вперемiшку  манячiли  то  польськi
оксамитовi червонi та жовтi кунтушi, облямованi бiлим горноста║м, то моднi
заграничнi сукнi. Сивi парики на магнатах та магнатках були перетасованi з
оксамитовими колоритними шапками  чудернацьких  фасонiв,  часом  вигаданих
фантазi║ю варшавських панiв та панiй. Конi  катали,  як  скаженi.  Весняне
сонце грало на дорогих колоритних уборах панiв, на  блискучих  кракiвських
хомутах, на блискучiй упряжi, облитiй срiблом. Все  це  жваве,  колоритне,
блискуче, сновигаюче по улицях, весь  цей  ворушливий  блискучий  розкiшшю
на┐зд ставав в великий контраст з  задимленими  домками  та  халупками,  з
плесами багна по улицях, з смердючою гряззю та гно║м. Всi улицi були схожi
на тропiчнi плеса та болота з смердючою гнилою водою, на  котрих  манячiли
пречудовi квiтки рожевого та бiлого латаття, препишних квiток вiкторi┐  та
колоритних лелiй.
   Аж  у  ма┐  прибули  до  Варшави  гетьманськi  посланцi  з  Укра┐ни.  З
генерально┐ старшини прибув генеральний обозний Тимiш  Носач,  генеральний
писар Груша, миргородський полковник  Лiсницький.  Од  кожного  козацького
полку гетьман прислав по два сотника. З посланцями по┐хало  багато  охочих
людей з козацько┐ старшини. Усiх  посланцiв  набралося  двiстi  душ.  Юрiй
Немирич, дiдич православно┐ вiри, ки┐вський  каштелян,  котрий  по┐хав  за
депутата од Ки║ва, та Прокiп Верещага, як депутат од  Чернiгова,  були  на
чолi козацького посланництва.
   "Козацькi посланцi вже прибули! Вже  при┐хали!  -загомонiли  скрiзь  по
Варшавi. - Слава Богу! Таки дiждались! Знов настане  мир  мiж  Польщею  та
Укра┐ною!" - говорили  польськi  пани,  углядiвши,  як  козацькi  посланцi
в'┐хали в Варшаву довгими рядками на баских степових конях.
   Червонi козацькi кармазини, червонi високi верхи  шапок  заманячiли  по
варшавських  улицях.  Баскi  степовi  конi  помiшались   з   чудернацькими
екiпажами. Незвичнi до мiського гаму й натовпу, дикi степовi конi  ставали
дибки, iржали, як скаженi,  вищиряли  зуби  i  лякали  панiй  та  панянок,
про┐жджаючих по улицях. Червонi кармазини та шапки зарябiли  й  заманячiли
мiж чорними  жидiвськими  кафтанами  та  шабасковими  соболевими  шапками.
Натовп висипався на улицi, щоб подивитись на козацьких гостей, котрих  вже
давно не було видко в Варшавi. Варшава зашумiла на радощах,  заворушилась,
ждучи добрих наслiдкiв для Польщi, од при┐зду ще  не  так  давно  страшних
ворогiв Польщi, котрi тепер самi горнулись до Польщi, запобiгали  ласки  в
польського короля.
   Висипали на улицю й вигнанi Богданом утiкачi з Укра┐ни - покатоличенi й
споляченi укра┐нськi пани, котрi повтiкали з сво┐х ма║тностей до Варшави i
боялись  вертати  на  Укра┐ну.  Вони  збiднiли,  зубожiли,  обносились   i
проживали нужденне, не маючи часом шматка насущного хлiба. В  обстрiпаних,
в злинялих жупанах та кунтушах  цi  укра┐нськi  недоляшки  стрiли  козакiв
криками ненавистi. Вони показували кулаки козакам, котрi шугали  на  конях
по тiсних улицях.
   - Душогуби! Льотри! проклятi схизматики! лиходi┐! бодай  вам  добра  не
було! - виривались прокльони слiдком за  козаками  з  натовпу.  -  Ви  нас
скривдили! Бодай  вашому  гетьмановi  Богдановi  земля  лягла  залiзом  на
домовину! Проклятi! ви нас скривдили,  нас,  дiтей  Укра┐ни,  укра┐нського
роду, укра┐нсько┐ кровi!
   Але цi крики сполячених утiкачiв, панiв з Укра┐ни, не  долiтали  навiть
до  червоних  козацьких  шапок,  ┐х  приголомшували  й  заглушували  крики
радiснi,  крики  привiту  козакам,  що  знов  повернулись  до   пiдданства
польському королевi.
   Король назначив день для прийняття козацьких посланцiв. В  сенаторськiй
просторнiй залi зiбралися усi сенатори й сеймовi посланцi. Для короля  був
поставлений  трон  на  височеньких   сходах   пiд   червоним   оксамитовим
балдахiном, перевитим посерединi золотими шнурками. Прибув  i  архi║пископ
прiмас гнiзненський. Усi посланцi й магнати стали двома рядами  по  обидва
боки зали i ждали короля.  Незабаром  рознiсся  по  залi  голос  герольда:
"Найяснiший король Ян-Казимiр ┐де!" Усi в залi заворушились i подалися  до
порога. Прiмас з хрестом в руках пiшов до  порога  помiж  рядами  панiв  i
встрiв короля в дверях. Сенатори й сеймовi  посланцi  низенько  уклонилися
королевi. Лицемiрна покiрливiсть виявлялась на  обличчях  магнатiв,  котрi
вважали себе трохи не за рiвню королевi i котрi  в  себе  вдома,  в  сво┐х
ма║тностях i на провiнцiальних сеймах  i  справдi  виступали  як  маленькi
самостiйнi  королi.  Гетьман  Богдан   продражнив   ┐х   за   свавiльнiсть
"короленятами".
   Король, ще  молодий,  але  тiлистий,  поставний  та  здоровий,  повагом
вступив в залу i попростував мiж двома рядами панiв до трону. Пани  рушили
слiдком за ним i стали по обидва боки трону. Прiмас став на чолi  магнатiв
по праву руку од короля. День був весняний, сонячний. В  вiкна  по  обидва
боки трону сипалось  майське  промiння  i  обсипало  ясним  свiтом  багатi
оксамитовi та шовковi кунтушi, лиснiло на золотих шнурках  та  позументах,
переливалось  чудовими  м'якими  сутiнками  на  шовкових  та   оксамитових
складках кунтушiв. Увесь збiр, блискучий та  пишний,  аж  сяв  колоритними
фарбами, сяв радiсними очима, веселим обличчям.
   Увiйшли козацькi посланцi i гуртом стали  серед  зали.  Засяли  червонi
кармазини та червонi сап'янцi, неначе серед пiстрявого  гурту  магнатiв  в
залi схопилось червоне полум'я. Тiльки чорноволосi козацькi голови,  чорнi
чуби на головах,  здоровi  вуси  та  блискучi  темнi  очi  чорнiли  поверх
червоного полум'я кармазинiв. Посланцi поклонились королевi. Король згорда
повiв вниз очима i ледве схилив  свою  низько  обстрижену  голову,  тiльки
здоровецькi вуси трохи схилились вниз i натякали, що король  поклонився  -
не чолом, а вусами.
   Перед держав Юрiй Немирич, чоловiк вчений i славний оратор  того  часу.
Вiн спинився посеред зали, виступив трохи з натовпу i висловив  латинською
мовою пишну промову, в котрiй вихваляв Польщу, як вольну державу на  ввесь
свiт, i просив  короля  знов  прийняти  в  сво║  пiдданство  усю  Укра┐ну,
одрiзнену од Польщi гетьманом  Богданом.  Пiсля  коротенького  риторичного
вступу Немирич промовив:
   -  Ми  з'явля║мось  в  теперiшнiй  день  перед  престолом  королiвсько┐
величностi, перед збором всi║┐ Речi Посполито┐ як посланцi  найяснiшого  й
найшляхетнiшого гетьмана усього вiйська Запорозького i разом з тим  усього
укра┐нського народу, щоб признати перед лицем усього свiта на потомнi вiки
його величнiсть. Рiч Посполиту i Корону Польську нашою вiтчиною i матiр'ю.
Держава вашо┐ величностi по всьому свiту стада  славна  волею  i  в  цьому
схожа на царство Боже, в котрому як огневим духам, так i людському  родовi
даються Божi й  людськi  закони,  але  з  охороною  ┐х  вольно┐  волi  без
найменшого силування на всi часи од самого сотворiння  свiта.  Нехай  iншi
царства  й  держави  будуть  славнi  сво┐м  теплим  клiматом,  багатством,
злитками золота, дорогих перлiв та дiамантiв, розкiшшю  життя...  але  там
народи не зазнають правдиво┐ волi. Забувши, що  вони  обдарованi  од  Бога
вольною волею, вони живуть неначе в золотiй клiтцi, i повиннi  зоставатись
невольниками чужо┐ сваволi, чужого  бажання.  На  усьому  свiтi  не  можна
знайти тако┐ волi, як в Польськiй Коронi! Ця воля, котрiй i цiни не  можна
скласти, ця вольнiсть, а не що iнше, веде тепер нас до з'║днання  з  вами.
Ми родились вольними, виросли на волi i вольно оберта║мось до однаково┐  з
нами волi.
   Сеймовий збiр заплескав  в  долонi.  Кожний  пан  почував,  що  Немирич
говорив правду про волю в Польщi, але пани забулись, що  в  тi║┐  "вольно┐
пансько┐ волi" були в неволi хлопи i польськi, i укра┐нськi, в неволi,  як
у пеклi. Вони забули слова французького вандрiвника  на  тодiшнiй  Укра┐нi
Боплана, що на Укра┐нi польськi пани живуть, як у раю, а  панщаннi  мужики
мучаться, як у пеклi. Оратор в сво┐й промовi забув на той час згадати  про
те пекло. Немирич замовк на хвилину i знов заговорив:
   - Тепер блудний син знов верта║ться до свого батька.  Нехай  же  батько
привiта║ його поцiлунком миру й ласки! Нехай надiне  золотий  перстень  на
його палець, вбере його в гарне убрання,  нехай  заколе  годоване  теля  i
радi║  вкупi  з  ним  на  заздрiсть  iншим!  Не  тисячi,  а  мiльйони  душ
потягуються до пiдданства вашiй величностi i усiй Речi Посполитiй!  Привiт
тобi, найяснiший королю!.. Прийми цей багатий край,  цей  родючий  кгипет,
текучий молоком i медом, багатий на пшеницю i на  усякi  земнi  овочi,  цю
вiтчину войовничого  i  давно  славного  на  морi  й  на  суходолi  народу
укра┐нського... Вiват,  найяснiший  король  Ян-Казимiр!  Вiват  Республiка
Польська!
   Славному в сво┐ часи ораторовi одповiдали в  сеймi  короткою  промовою.
Усi сеймовi посланцi були радi,  що  козаки  знов  задумали  вернутись  до
пiдданства королевi. Юрiй Немирич подав королевi Гадяцькi пункти. Посланцi
сподобились цiлувати руку короля. Сенатори й сеймовики дуже радо привiтали
козацьких посланцiв.
   Але радiсть в сеймi швидко змiнилась  на  смуток,  як  сенатори  почали
розбирати пункти Гадяцько┐ умови.  Пiднялись  змагання  та  нарiкання,  що
козаки вимагали дуже багато права та усяких привiле┐в для  Укра┐ни,  що  в
Гадяцькiй умовi, постановленiй комiсарами Польщi Казимиром Беньовським  та
квлашевським, комiсари надавали козакам надто багато обiцянок.
   По Гадяцькiй умовi Укра┐на приставала до Польщi  як  Велике  князiвство
Руське, зовсiм самостiйне в сво┐х осерединних справах:  козаки  приставали
до полякiв як вольнi до вольних, рiвнi до рiвних. Гетьман i великий  князь
Виговський просив для себе  повного  права  суду  над  усiм  козацтвом  на
Укра┐нi i особисто┐ незалежностi од усякого суду, од усяких позвiв. Козаки
вимагали, щоб у Великому князiвствi було  сво║  козацьке  вiйсько  i  сво║
правленство, щоб на Укра┐нi не було унi┐, а польськi ║зу┐ти навiть не мали
пробувати на Укра┐нi; щоб вигнанi з Укра┐ни пани-католики й поляки не мали
права вернутись на Укра┐ну  i  забрати  сво┐  давнi  ма║тностi;  натомiсть
король  був  повинен  дати  ┐м  скарбовi  землi  в  самiй  Польщi.  Козаки
постановили, щоб усi староства, усi скарбовi землi на Укра┐нi були  одданi
в укра┐нський скарб, були прилученi до  укра┐нських  во║водств.  Во║водами
повиннi бути тiльки православнi; католики не мали права займати  мiсця  на
урядовiй службi на Укра┐нi i через те  не  мали  права  дiставати  короннi
землi й ма║тностi на Укра┐нi. Козаки домагались, щоб король  дав  ┐м  усiм
право шляхетства i щоб в самому Великому  князiвствi  православнi  дiдичi,
князi високого роду  були  в  усьому  рiвнi  з  шляхтичами-козаками  i  не
присвоювали собi окромiшних вищих  привiле┐в.  Щодо  просвiти,  то  козаки
вимагали собi права заснувати два унiверситети: в Ки║вi i  в  Брацлавi,  i
заводити школи, не питаючись у полякiв,  права  вольно┐  печатнi  книг  та
вольно┐ чорноморсько┐ торгiвлi.
   Такi вимагання козакiв збурили польських магнатiв i  сенаторiв,  гордих
сво┐м шляхетством. Пiднялися голоси проти Гадяцько┐ умови. Пани  нехтували
козаками, нiзащо не згоджувались, щоб козаки стали шляхтичами,  рiвними  у
сво┐х правах з ними. Посланцi кричали на сеймi,  що  Укра┐на  стане  через
такi привiле┐ мiцносилою, самостiйною державою, небезпечною для Польщi.
   - Як то можна давати шляхетськi привiле┐ усiм козакам, та хоч би й усiй
козацькiй старшинi! Це виходить, що ми дамо шляхетське  право  хлопам,  бо
козаки з хлопiв. Це буде приниження для нашо┐ стародавньо┐ шляхти. Рiвняти
до себе хлопiв, якихсь душогубiв, лиходi┐в!  якихсь  бунтарiв,  що  встали
бунтом проти сво║┐ матерi Польщi, якихсь  пройдисвiтiв!  Це  буде  ганьба,
неслава для нашо┐ шляхти! Не попустимо цього!  -  кричали  польськi  пани,
вислухавши прочитанi Гадяцькi пункти.
   - Якихсь схизматiв становлять врiвнi з панами-католиками! - гомонiли  в
сеймi бiскупи. - Схизму треба вбити, як гадину, а не становити ┐┐  нарiвнi
з католицькою вiрою панiв. Це сором для нашого святого костьолу! це ганьба
на ймення Боже!
   - Це знеславить вартiсть i достойнiсть нашо┐  шляхетсько┐  верстви!  Ми
принизимо, нас самих, пiдвисивши до себе якихсь пройдисвiтiв! - репетували
деякi пани. - Не попустимо цього! А все то нако┐в лиха пан Беньовський!
   Трохи не мiсяць змагались пани на сеймi,  розбираючи  пункти  Гадяцько┐
умови, та все нарiкали на Беньовського за його  непомiрну  здатливiсть  на
користь козакам. Але були мiж польськими  панами  й  такi  правдивi  люди,
котрi могли б послужити за iзразець  i  для  сучасних  декотрих  польських
панiв i польських iсторикiв.
   - Не козаки порушили згоду, а ми, - говорили декотрi пани. -  У  всьому
винна наша гордовитiсть. Ми з ними поводились не по-людськи. Ми не  тiльки
однiмали од  них  таки  ┐х  права,  але  позбавили  ┐х  усякого  людського
натурального права. От за те Господь Бог i показав нам,  що  й  вони  такi
люди, як i всi, i по заслузi покарав нашу високодумнiсть. Ми нижчi за  ┐х:
вони бились з нами за волю, а ми - за безсиле панування... Тодi,  як  Адам
копав землю, а ква пряла, нiхто нiкому не служив, нiхто нiкого не  називав
хлопом.
   Тепер Беньовському довелось викручуватись за свою щедрiсть  в  умовi  ┐
козаками. I хитрий посланець викрутився. Вiн подав таку гадку:
   - Треба згодитись на усi вимоги козакiв, бо тепер Польща ма║ ворогiв  -
шведiв та москалiв; котрi можуть загубити Польщу. Козакiв тепер стало дуже
багато, i вони дужi. Ми придбали собi спiльникiв на Укра┐нi. Але потiм, як
мине час, можна буде й порушити усi пункти Гадяцько┐ умови: завести  унiю,
притиснути козакiв, вернути землi вигнаним католикам-панам  i  завести  на
Укра┐нi давнi польськi порядки. Хоч це все станеться несплоха,  але  можна
буде згодом повернути дiло на Укра┐нi по-давньому.
   Тiльки тодi пани й сенатори згодились пiдписати Гадяцьку умову з певною
надi║ю не додержати  свого  слова.  Iзба  сеймова  й  посланницька  обидвi
затвердили сво║ю згодою Гадяцькi пункти, гадаючи  в  слушний  час  зломити
сво║ слово, порушити Гадяцькi пункти.
   Затвердивши  Гадяцьку  умову,  сейм  назначив  дань  для  торжественно┐
присяги на пiдданство королевi. Цей день прийшов на 22 день мая.
   В сенаторськiй iзбi поставили пишний трон  для  короля.  Зiбрались  усi
сеймовi посланцi, сенатори й декотрi бiскупи. В одинадцятiй  годинi  ранку
увiйшов в залу король i сiв на тронi. Сенатори й  сеймовi  посланцi  стали
кругом  трону.  Тодi  покликали  посланцiв  нового   Великого   князiвства
Руського. Козацькi посланцi увiйшли i стали вряд. Коронний канцлер  сказав
красномовну промову од ймення короля i оповiстив,  що  король  проща║  усi
козацькi давнi провини, прийма║ Укра┐ну в пiдданство i затверджу║ Гадяцьку
умову, постановлену Беньовським з козаками 16 сентября 1658 року. Почалася
присяга. Перший присягнув король, поклавши  два  пальцi  на  квангелi║.  В
сво┐й присязi Ян-Казимiр обiцяв, що вiн i його наслiдники дають  обов'язок
королiвською присягою держати Гадяцьку умову непорушне  на  вiки  вiчнi  i
вчиняти правдивiсть усiм жильцям Великого князiвства Руського по ┐х  праву
i звичаю. "I коли б я, борони. Боже, - сказав в кiнцi присяги король, - не
додержав мо║┐ присяги, то народ укра┐нський не повинен менi покорятись".
   Пiсля  короля  присягали  архи║пископ  прiмас   гнiзненський,   ║пископ
вiденський за все католицьке духовенство, потiм присягли гетьман  коронний
i литовський за все польське вiйсько, а  пiсля  них  присягли  канцлери  i
пiдканцлери Королiвства Польського.
   Коли ця  церемонiя  скiнчилась,  почали  присягати  козацькi  посланцi.
Ки┐вський митрополит Дiонiсiй Балабан принiс квангелi║, обковане  золотом,
i золотий хрест i поклав ┐х на столi.  Генеральна  старшина  присягала  по
одному, пiднявши два пальцi вгору; отамани  й  осавули  присягали  по  два
разом. Але як церемонiя  стала  вже  дуже  загайна,  то  сотники  i  решта
козацьких посланцiв усi встали  навколiшки,  пiднявши  два  пальцi  вгору.
Генеральний писар Груша висловив за ┐х усiх присягу.
   Скiнчивши присягу, козацькi посланцi сподобились  поцiлувати  короля  в
руку, i ввесь збiр з церемонi║ю вийшов з iзби i пiшов в собор святого Яна.
   Узенька улиця коло собору уся заповнилась блискучим  кортежем  розкiшно
убраних польських сенаторiв та козацьких посланцiв. Увесь кортеж аж сяв  [
то ] червоними, то синiми кунтушами, червоними  верхами  козацьких  шапок.
Улиця неначе зацвiла квiтками. Майське сонце весело  грало  й  лиснiло  на
золотих позументах кунтушiв, на червоних  та  жовтих  дорогих  уборах,  на
червоних  макiвках  козацьких  шапок  та  на  червоних  кунтушах.  З  усiх
одчинених вiкон визирали гарнi панни та панi┐ в  пишних  уборах.  Покрiвлi
будинкiв були обсипанi народом, неначе ┐х обсiли хмарами галки.  Блискучий
кортеж неначе вливався в  високi  дверi  собору,  кидаючи  червонястий  та
жовтий  одлиск  на  стiни  собору,  обквiтчанi  вилiпленими  фiгурами   та
арабесками. Самi янголи, вилiпленi над  високими  дверима,  неначе  ожили,
вкритi живим одлиском од дорогих  кармазинiв.  Свiт  тих  одлискiв  бiгав,
миготiв по горорiзьбi; янголи неначе засмiялись на радощах, що настав  мир
i спокiй в Польщi, що Укра┐на знов приста║ до згоди з Польщею.
   Блискучий кортеж неначе поглинули широкi темнi дверi. В соборi  почався
молебень. На улицi, на покрiвлях стало тихо, як в  глупу  нiч.  Натовп  на
улицi поскидав шапки. Все затихло. Весь натовп на улицi нiби замер. Тiльки
чуть було, як в прозорому повiтрi  десь  весело  щебетала  ластiвка  i  ┐┐
дзвiнкий, але м'який голос  розливався,  неначе  хто  вигравав  на  флейтi
веселi трелi. На соборi на хрестi  вчепилась  нiжками  галка  i  закавкала
сво┐м м'яким голосом. I те кавкання галки виразно рознеслося понад  домами
серед мертво┐ тишi. Високi й тонкi двi башти собору з  дива  поглядали  на
незвичайний збiр народу, неначе  замершого  й  захоловшого  на  улицях,  в
одчинених вiкнах i на дахах.
   Серед мертво┐ тишi несподiвано загув орган, та все дужче, та голоснiше.
Гук органа сповнив увесь собор i мало-помалу нiби полились здавленi  хвилi
потужних мiцносилих гукiв через одчиненi дверi, неначе вони не змiщувались
в храмi, i полились через край, потрапили в  одчиненi  дверi  i  розлились
хвилями по улицi, понеслися вгору понад  домами  i  розлилися  по  синьому
небi, в майському повiтрi.
   В соборi заспiвали "Тебе, Бога, хвалимо". Заспiвали усi од щирого серця
на радощах дужими голосами. Орган загув,  заклекотiв,  закричав,  а  потiм
загримiв: його низький клекiт, як грiм, злився  з  голосами.  I  задрижали
товстi стiни  собору,  неначе  не  видержали  натиску  лицарства,  натиску
лицарсько┐ сили й мужностi. Безмовне, нiби змертвiле стовпище захилиталось
на улицi й на дахах. Усi почали хреститись, бо вже настав кiнець  молебня,
i всi ждали, що  от-от  незабаром  блискучий  кортеж  з  королем  на  чолi
з'явиться в дверях собору i затопить золотом i ся║вом улицю.
   На небi сонце зразу погасло. Набiгла майська чорна хмара. Ще  орган  не
замовк, як несподiвано вдарив грiм, неначе  десь  недалечко  вистрелили  з
гармати. Грiм гуркотiв весело по небi  i  неначе  зареготався  на  радощах
великого для Польщi свята. Несподiвано полився дощ ливцем. На одну хвилину
стовпище неначе вкрилось туманом i  заворушилось,  захиталось  на  високих
покрiвлях.  Дощ  лив,  шумiв,  аж  дзюрчав.  Потоки  впали  з  покрiвлi  i
задзюрчали по улицi. Процесiя мусила задлятись  в  соборi  поки  перестане
дощ.
   - Це добрий знак! - гомонiли в соборi. - Дощ теплий i плодючий. Як  цей
дощ несе свiжiсть i родючiсть, так  постановлений  мир  з  Укра┐ною  нехай
збагатить нас, прибiльшить благословення i надару║ процвiтанням Польщу!
   Дощ одразу перестав, неначе хто закрив несподiвано хмари. Одгуки  грому
лунали тихо десь далеко за Вiслою над  лугами,  над  густими  лiсами.  Над
Варшавою небо випогодилось i засяло чистими блискучими блакитними фарбами,
неначе  оповилось  найдорожчим  голубим  м'яким   шовком   з   золотистими
сутiнками. Кортеж рушив i вийшов з собору. Жовтi панськi  чоботи,  червонi
козацькi сап'янцi з срiбними пiдковами  залиснiли  на  улицi,  обмоченi  в
теплу дощову воду, котра дзюрчала пiд ногами. Стовпище крикнуло,  як  один
голос: "Вiват, король Ян-Казимiр! Вiват, козаки!"
   - Пiшла хмара на татари, а сонечко на  християни!  -  говорили  козаки,
подивляючись на хмари, що посунулись за Вiслу.
   Але тi хмари посунулись i на татар, посунулись вони i на Укра┐ну...
   Пiсля присяги почалися  в  Варшавi  бенкети.  Багатi,  значнi  польськi
магнати запрошували до себе на бенкети укра┐нських посланцiв. Пани  вiтали
козакiв з поважанням; козаки показували на словах прихильнiсть до короля й
Польщi.
   В тi часи польськi магнати не ставили собi великих палацiв  в  Варшавi.
Здоровi палаци з баштами вони ставили  в  сво┐х  ма║тностях  по  селах  та
мiстечках,  то  над  болотяними  рiчками,  то  на  горах  для  захисту  од
несподiваного нападу татар, козакiв та лiвонських рицарiв. Палаци ┐х  були
разом i твердинi, обкопанi ровами,  обсипанi  валами,  захищенi  болотами,
очеретами або горами. Один тiльки коронний канцлер  мав  чималий  палац  з
двома невеличкими баштами, котрi  гордовито  позирали  на  тiсно  скупченi
жидiвськi  та  мiщанськi  невеличкi  задимленi  домки,  неначе  ногатi  та
довгоши┐ чаплi та жаби, що прита┐лись  на  днi  болота  в  осоцi.  Канцлер
запросив до себе на бенкет декотрих козацьких старшин  i  чимало  сеймових
посланцiв.
   Просторна довга зала на другому поверсi йшла через увесь палац  i  була
вкрита зверху закругленим плафоном, неначе  зiгнутим  листком  паперу  або
велетенською половиною улика, розрубаного вподовж надво║. Плафон увесь був
облiплений грубими  арабесками,  неначе  на  йому  було  натулене  ломаччя
пополовинi з усяким листом, в  котрому  подекуди  позаплутувались  крилатi
амури та мизатi й пикатi венери. По обидва боки довго┐ зали йшли рядочками
тiсненькi й узенькi кiмнатки, в котрих нiгде було  й  повернутись  гаразд.
Уся зала була освiчена трьома люстрами, котрi були причепленi до  плафона;
на них трьома вiнцями горiли свiчки ярого воску. Довгi ряди столiв тяглися
од краю до  краю  зали.  Столи  аж  захрясли  пiд  срiбними  тарiлками  та
полумисками,  повними  усяких  на┐дкiв.  Срiбнi  кубки  та   пугарi   були
наставленi посеред столiв, неначе срiбний гай вирiс на  скатертях  посеред
столiв. Чимало волiв, баранiв, кабанiв та усяко┐ птицi полягло пiд  ножами
кухарiв для того бенкету. З льохiв викотили кiлька бочок старого  вина,  а
найбiльше венгерського. В залi стояв гам та  клекiт,  неначе  на  ярмарку;
скрiзь тхнуло воском та димом, як у церквi. Добре вино розв'язало i панам,
i козакам язики.  Усi  говорили  голосно,  скiльки  було  сили,  як  тепер
говорять селяни в корчмах напiдпитку. Господар  не  раз  обходив  столи  i
велiв слугам наливати пугарi вином. I пани, й козаки пили страшенно. Гостi
спорожняли жбани в одну мить. Слуги насилу встигали наливати  ┐х  вином  з
бочок. Вино неначе зсякало, всисалось  i  входило  в  суху  землю,  мiсяць
непо║ну дощем.
   Пани братались з козаками, обнiмались i цiлувались на  радощах,  неначе
вони нiколи не бились i навiть не лаялись. Козаки голосно хвалились  сво║ю
прихильнiстю до Польщi.
   - От тепер нехай найяснiший наш король посила║ нас  на  Москву  або  на
шведiв! - говорили на радощах козаки. - Ми дамось ┐м взнаки i докажемо, що
ми готовi i головами накласти  за  його  королiвську  величнiсть.  Пропали
тепер татари й турки! Нехай вони тепер начуваються  лиха!  Завдамо  ми  ┐м
вкупi з вами добро┐ пинхви!
   Вже надворi сутенiло. В залi стало душно, як  на  печi.  Пiсля  довгого
бенкету козаки й пани вже були п'янi.  Коронний  канцлер,  господар  дому,
встав з мiсця i хотiв сказати промову, але вiн був вже  такий  п'яний,  що
язик не слухав його i  насилу  повертався  в  ротi.  Канцлер  забелькотiв,
запикав, замикав i замовк.
   - Вiват канцлеровi! вiват! Вип'║мо  за  здоров'я  канцлера!  -  гукнули
гостi. - Нехай живе славний канцлер!
   Вже смерком скiнчився бенкет. Господар запросив гостей в  садок.  Гостi
рушили в одчиненi на терасу дверi. Слуги понесли слiдком за  ними  пугарi,
кубки, плящки та бутлi. Сад був освiчений лiхтарями. Надворi стояла  тиша.
Гостi обсiли лавки на широкiй терасi, обсiли кам'янi сходи, розсипались по
садку i посiдали на розстелених килимах  на  землi,  декотрi  посiдали  на
травi. Знов полилось вино та горiлка з бочок в бутлi та в жбани.
   На  терасi  один  штукар,  козацький  сотник,  стоячи  коло  лiхтаря  i
поглядаючи на свою тiнь, промовив:
   - А що, панове, чи не стала моя тiнь довша, як я став шляхтичем?
   Генеральний обозний Тимiш Носач зареготався на цей  жарт.  Зареготались
навiть тi козацькi полковники та сотники, котрi самi запобiгали  в  сенатi
та в короля  ласки,  щоб  дiстати  право  шляхетства.  Пани  образились  i
понадимались.  Коронний  канцлер  насупив  брови.  Козаки  сво┐ми  жартами
непри║мно вразили гордих сво┐м шляхетством польських панiв.
   Вже настала глупа нiч. Вже  гостi  спорожнили  не  одну  бочку  старого
венгерського.  Половина  гостей  насилу  потрапила  в  дверi,  як   почала
розходитись додому; друга половина гостей попадала додолу й поснула.  Пани
й козаки валялись по садку, по травi, по сходах, на терасi, як деревця  на
дрив'ятнi. I сад, i тераса нагадували поле  пiсля  гарячо┐  битви.  Самого
господаря слуги взяли попiд руки i насилу доволокли  до  пишного  лiжка  в
узенькiй тiсненькiй кiмнатцi.
   Нагулявшись всмак на панських бенкетах, козацькi посланцi вернулись  на
Укра┐ну з дорученою ┐м грамотою до Виговського i з  затвердженими  королем
пунктами  Гадяцько┐  умови.  Король  надарував  козацьку  старшину  правом
шляхетства, але не всю. Дiстали од короля шляхетське право навiть двiрськi
гетьмановi слуги, тимчасом як декотрi полковники не сподобились од  короля
тако┐ честi.
   Козацькi посланцi вернулись з Варшави до  Чигирина  аж  перед  Зеленими
святками. Саме тодi попри┐жджали до гетьмана полковники  та  сотники,  щоб
поздоровити гетьмана з празником по давньому  козацькому  звичаю.  Гетьман
жив тодi в Суботовi, i козацька старшина й посланцi по┐хали  до  Суботова.
Першого  дня  Зелених  свят  усi  вони  зiбрались  в  просторнiй  свiтлицi
Богданового  палацу.  Свiтлиця  була  обквiтчана   клечинням,   рутою   та
любистком. На вiкнах, на столах стояли букети з пiвонi┐,  пiвникiв,  м'яти
та  рути.  Пiдлога  була  посипана  татарським  зiллям,   дрiбною   осокою
вперемiшку з пахучим чебрецем. Свiтлиця була весела,  повна  пахощiв.  Дух
весняного зiлля, ясне промiння майського сонця,  все  це  гармонiзувало  з
радiсним почуванням  козацько┐  старшини,  котру  брала  нетерплячка,  щоб
швидше вийшов гетьман i  оповiстив  про  шляхетськi  привiле┐,  надарованi
королем старшинi й усiй Укра┐нi.
   В  другiй  свiтлицi  походжав  гетьман  Виговський,  дожидаючись,  поки
збереться уся старшина, поки зiйдуться усi посланцi. Гетьманша  сидiла  на
канапi коло столу.
   - А що, Олесю? Чи добрим пророком  був  я  колись,  ще  тодi,  як  тебе
сватав? Чи не справдились же мо┐ пророкування?
   - Що справдились, то справдились! Ти був добрим пророком,  тим-то  я  i
зохотилась за тебе вийти замiж, бо постерегала твiй хист, твою  здатнiсть,
твiй розум та зручнiсть.
   - От теперечки я гетьман i великий князь на Русi, а ти велика  княгиня!
Поздоровляю тебе з  великим  князiвством!  -  сказав  Виговський  i  тричi
цмокнув гетьманшу в щоки.
   - I я тебе поздоровляю од щирого серця! - тихо обiзвалась Олеся.
   - От тепер тво┐ князi Любецькi та Соломирецькi, та тво┐ сенатори-родичi
зостались в сливах! Ти тепер вища за ┐х усiх, бо ти  велика  княгиня,  мов
королева на Укра┐нi,  а  вони  простi  князi  i  муситимуть  схилити  сво┐
гордовитi голови перед тобою. Вони тепер зiрки, а ти- ясне сонце  Укра┐ни,
- сказав Виговський, походжаючи по свiтлицi, гордо пiдвiвши  голову  вгору
та позираючи на стелю та на мухи, що лазили по стелi, неначе то лазили  не
мухи, а усi тi князi Любецькi i Соломирецькi, та Олесинi родичi-сенатори.
   - Ну, теперечки як почу║ княгиня Любецька, що ти став великим князем, а
я великою княгинею, то лусне з досади, - сказала гетьманша.
   - А князь Любецький зареве од зависностi,  а  твiй  дядько,  кальвiнiст
Христофор Стеткевич, з дива вискочить на тин та й закукурiка║, як пiвень.
   -  А  тiтка  Суходольська?  Тепер  вона   од   зависностi   скрутиться,
зверетениться та й сказиться! Вона ж найбiльше перебаранчала нам до шлюбу,
- сказала Олеся i встала з мiсця. - От тепер я  велика  княгиня!  Заткнула
роти усiй високодумнiй рiднi┐ - говорила Олеся, ходячи тихо по свiтлицi. -
Нехай тепер вони ┐дуть до мене з поклоном, бо я тепер так високо стою  над
ними, як сонце над землею.
   В гетьманшi очi  блищали,  щоки  горiли.  Гордовитiсть  i  самолюбство,
вдоволене по самiсiньку шию, так i свiтилось в ┐┐  пишних  очах,  в  цiлiй
постатi ┐┐ повненько┐ фiгури. Довга  оксамитова  рожева  французька  сукня
пишно сунулась за нею слiдком по пiдлозi, а  голубий  шовковий  кунтуш  аж
шелестiв на ┐┐ станi, нiби на радощах, що вкрива║  княжi  плечi  i  княжий
стан.
   - А зна║ш, гетьманшо й велика княгине, що ми  постановили  в  Гадяцькiй
умовi з Польщею, щоб нашi укра┐нськi православнi князi, якi  позоставались
на Укра┐нi, не мали привiле┐в, бiльших за  козацькi  привiле┐,  i  були  у
всьому рiвня козакам, - сказав гетьман. - Це  нашим  князям  Любецьким  та
Соломирецьким ще одна носатка од мене.
   - Ото й гаразд! Так i треба! - аж крикнула гетьманша.  -  Надiну  княжу
дiадему сво║┐ матерi на цей урочистий  час  i  покажусь  в  нiй  козацькiй
старшинi, щоб тепер вона не дуже ставала запанiбрата з нами.
   Гетьманша витягла з здорово┐ скринi маленьку скриньку  чудово┐  роботи,
одiмкнула, вийняла дорогу золоту дiадему, обсипану брильянтами, i почепила
собi на голову; потiм вийняла чотири  разки  перлiв  i  золоте  намисто  з
маленьких червiнчикiв i почепила на шию.
   - Пишна ти в цiй дiадемi та в перлах! Ти неначе  родилась  задля  того,
щоб носити дiадему та корону! - сказав Виговський, милуючись сво║ю Олесею.
   Гетьманша запишалась на цi слова чоловiка, на ┐┐ очi, на ┐┐ обличчя  на
одну мить неначе злинули грацi┐ i обвiяли ┐х  сво┐м  духом.  Але  перегодя
Олеся знов  гордо  пiдвела  голову  i  тихою  ходою  почала  походжати  по
свiтлицi. Княжа поставнiсть та поважнiсть знов виглянули в ┐┐  постатi,  в
кожному пружку ┐┐ гордовитого обличчя.
   - Та ти, гетьмане, не цiлуйся тепер з  козацькими  полковниками:  треба
знати й свою честь. I я не буду ┐х тепер цiлувати в плечi, бо я  тепер  ┐м
не рiвня. Одразу постав себе як  великий  князь  i  гетьман,  щоб  i  вони
зучились вважати на тебе як на великого князя! - навчала Олеся.
   - А то ж як? Авжеж я тепер ┐м не рiвня! Тепер я  маю  ласку  в  короля.
Тепер я кому схочу, тому й дам шляхетський ранг.  Але  козацька  старшина,
певно, вже вся зiбралась. Час виходити!
   -  Виходь  ти  попереду,  а  я  зараз  за  тобою  вийду,  щоб  прийняти
поздоровлення, - сказала гетьманша.
   Зiбрана в  свiтлицi  старшина  все  поглядала  на  дверi,  а  дверi  не
одчинялись. Намальована на дверях дочка фараонова в  очеретi  й  кошик  на
водi з маленьким Мойсе║м все стояли нерушно. Коли це несподiвано фараонова
дочка з очеретом неначе посунулась i десь сховалась. Два козаки одчинили в
велику свiтлицю дверi i поставали по обидва боки дверей.  Гетьман  прийняв
поважний вид i гордо ступив в свiтлицю. Полковники, й сотники, й  посланцi
сповнили сливе усю свiтлицю. Гетьман поклонився  до  ┐х  не  дуже  низьким
поклоном, ледве нахиливши голову. Оксамитовий  малиновий  кунтуш,  червонi
сап'янцi з срiбними пiдковами та острогами аж сяяли на гетьмановi.
   Посланцi,  полковники,  сотники  й  уся  старшина  низенько  уклонились
гетьмановi i поздоровили його з Зеленими святками. Гетьман подякував тихим
голосом i знов ледве поклонився старшинi.  То  вже  не  були  низенькi  та
облесливi попереднiшi поклони колишнього генерального писаря  Виговського,
то був гордий поклiн гетьмана i великого князя Русi.
   - Не так тепер  гетьман  кланя║ться  старшинi,  як  було  переднiше!  -
зашепотiли декотрi полковники, що стояли позад других.  -  Неначе  не  той
став!
   Гетьман  стояв  сам  серед  свiтлицi  i  нiкого  не   попросив   сiсти.
Генеральний писар Груша  подав  гетьмановi  королiвськi  грамоти.  Гетьман
прочитав ┐х мовчки i потiм зараз оповiстив, котрих полковникiв та сотникiв
король надарував грамотами на шляхетство. Шляхетство дiстала од короля  не
уся козацька старшина, а тiльки тi полковники та сотники, на котрих,  само
по  собi,  показав  гетьман.  Полковники,  осавули   та   сотники   почали
переглядатись  i  шепотiти.  Гетьман  пiдвiв  голову  i  грiзним  поглядом
поглянув на старшину.  Старшина  стихла.  Прочитавши  декотрi  грамоти  од
короля, Виговський промовив:
   - Поздоровляю вас, старшино, з Великим князiвством Руським  i  з  новим
правом шляхетства! Будьте вдячнi найяснiшому нашому королевi i добродi║вi!
   Дехто з старшини поклонився i подякував гетьмановi.
   - А ми тебе, гетьмане, поздоровля║мо,  як  великого  князя  й  гетьмана
Укра┐ни!  -  промовив  генеральний  писар  Груша  i   низенько   уклонився
Виговському, i разом з ним гетьмановi поклонились низенько i тi полковники
та сотники, котрi дiстали право шляхетства.
   Осавул Ковалевський,  Тимiш  Носач  i  iншi,  котрi  не  дiстали  права
шляхетства, не поклонилися Виговському.
   - Поздоровля║ш нас, гетьмане й великий князю, з правом  шляхетства,  та
не всiх, - гордо промовив Ковалевський. -  Ми,  козаки,  усi  дiти  однi║┐
матерi Укра┐ни. Зда║ться, в Гадячi постановили, щоб уся козацька  старшина
дiстала од короля право на шляхетство, i там  не  було  тако┐  умови,  щоб
шляхетство було дано тво┐м, гетьмане, слугам...
   - Не з мо║┐ причини так сталось...  Про  це  вже  зна║  найяснiший  наш
король i добродiй, - сказав Виговський i в його словах, в його голосi знов
виявились хитрощi  та  облесливiсть  колишнього  Богданового  генерального
писаря.
   - Зна║ про це король... це правда. Але  коли  король  зна║,  то  тiльки
через тебе, гетьмане, - знов обiзвався зi злiстю Ковалевський.
   Тимiш Носач стояв мовчки i тiльки од злостi крутив свого довгого вуса.
   Гетьман гордо випростався на ввесь свiй високий зрiст i сказав:
   - Що зроблено, то зроблено, i не нам його переробляти.  Прошу  старшину
пам'ятати про сво┐ обов'язки до найяснiшого нашого короля й добродiя i  до
нас, гетьмана i великого князя.
   Старшина замовкла. Генеральний писар Груша облесливо промовив:
   - Переда║мо  наше  поздоровлення  ясновельможнiй  гетьманшi  i  великiй
княгинi!
   - От вона зараз буде, - сказав гетьман  i  вийшов  в  дверi.  Фараонова
дочка й очерет знов з'явились перед очима старшини.
   Через одну хвилину два козаки знов одчинили дверi  i  стали  по  обидва
боки, неначе вкопанi. В дверi увiйшла гетьманша з повагом, горда та пишна.
Княжа дiадема лиснiла й блищала,  аж  сипала  промiнням.  Золоте  намисто,
перли, золотi позументи, золотi парчевi квiтки на шовковому кунтушi сипали
од себе ся║во кругом ново┐ велико┐ княгинi. Вона  увiйшла  i  стала  серед
свiтлицi. Слiдком за нею вийшов Виговський i став поруч з нею.
   Старшина поздоровила Виговську з святками i з великим князiвством. Вона
подякувала тихим голосом. Усi полковники та сотники пiдступали до  не┐  та
цiлували ┐┐ в руку i в  плече.  Вона  не  поцiлувала  в  плече  нi  одного
полковника.
   Гетьман i гетьманша трохи постояли серед свiтлицi, трохи  побалакали  з
деякими посланцями. Виговський розпитав в  посланцiв,  як  приймали  ┐х  в
Варшавi, як вони давали присягу на пiдданство королевi, а потiм поклонився
усiм полковникам.  Гетьманша  так  само  поклонилась  заразом  усiм  одним
поклоном i тихою ходою вийшла з свiтлицi. Слiдком за нею вийшов i гетьман,
не запросивши старшини  до  себе  на  празниковий  бенкет,  як  то  бувало
переднiше. Два козаки зачинили за ними дверi.
   - Осавул Ковалевський страшний задля мене, - тихо  промовив  Виговський
до жiнки. - Вiн мене зсадить з гетьманства i з великого князiвства, але не
дiжде вiн цього. Треба йому чики-чики!  -  сказав  гетьман  i  показав  на
горло, чикаючи пальцем по сво┐й  горлянцi.  -  Пошлю  найнятих  убiйникiв,
горлорiзiв-татар, нехай його десь застукають та й чики по горлi!
   - Це наш закатований ворог: вiн нам нако┐ть багато лиха, -  сказала  ще
тихiше гетьманша.
   Уся старшина, усi  посланцi  стояли,  терлись,  м'ялись,  тупцяли,  все
сподiвались, що гетьман знов вийде i запросить усiх на празниковий бенкет,
як звичайно бувало переднiше. Але дверi в свiтлицю не  одчинялись,  неначе
┐х хто замкнув i припечатав. Фараонова дочка мовчки дивилась на старшину i
неначе смiялась з ┐х. Усi постояли, потупцяли та й розiйшлись.
   - Ого-го! Виговський вже став не той! - смiливо  гомонiла  старшина.  -
Вже не осмiха║ться й не кланя║ться низенько.
   - Коли б тобi хоч сiсти попросив! коли б  тобi  дав  хоч  по  чарцi  за
труда! - гомонiли деякi сотники та посланцi.
   -  Ото  добра  закуска,  нiгде  правди  дiти!  -   говорив   гордовитий
Ковалевський. - Оце гаразд на┐лись, напились в гетьмана, та  й...  бувайте
здоровi!
   - В мене вже аж хмiль вдарив в голову  од  гетьманського  вина.  Добрий
могорич поставив нам Виговський! - жартував Носач.
   - Буде вiн нам ставити ще кращi могоричi! Щось вiн занадто гордо пiдняв
голову, як став великим князем з ласки  королiвсько┐,  а  не  з  нашо┐,  -
гомонiли Ковалевський та Золотаренко. - Не король  вибрав  Виговського,  а
ми! А коли ми його вибрали, - то можемо й скинути  з  гетьманства.  Високо
вiн лiта║, та низько сяде.
   Вже  аж  третього  дня  3елених  свят  гетьманшин  брат,  сотник   Юрiй
Стеткевич, вговорив сестру та гетьмана, щоб  вони  запросили  старшину  та
посланцiв на бенкет. Гетьман i справдi  запросив  до  себе,  але  не  всiх
полковникiв та сотникiв, а тiльки тих, що були йому  вiрнi  i  дiстали  од
короля шляхетство. Це ще бiльше роздратувало козацьку старшину. Чутка  про
те, що не всi козаки дiстали право шляхетства од  короля,  навiть  не  всi
полковники й сотники, облетiла по всiх полках. Невдоволена старшина почала
нарiкати на короля й гримати на гетьмана. Гетьмановi  про  все  виказували
вiрнi йому козаки. Бiльше за всiх пiдбурював козакiв Ковалевський. Гетьман
задумав звести його з свiта i пiдiслав пота║мцi до його сво┐х  шпигунiв  i
убiйникiв. Але  вбити  Ковалевського  ┐м  не  вдалося,  а  слава  про  цей
гетьманiв замiр пiшла по всьому Чигиринi.
   Дiставши грамоти од  короля,  гетьман  визволив  з  тюрми  московського
посланця Портомо┐на i одiслав його в Москву з грамотою до царя, в  которiй
нарiкав на Олексiя Михайловича за те, що вiн розiслав по Укра┐нi унiверсал
i звав гетьмана зрадником. Сам гетьман зараз  розiслав  по  всiх  полкових
мiстах, по всiх мiстечках свiй унiверсал, в котрому вiн оповiщав,  з  яко┐
причини вiн одiрвав Укра┐ну од Москви i  оддав  Польщi.  Усе  поспiльство,
усей народ, усi простi козаки загули, закричали проти цього  гетьманського
вчинку. Тiльки десять рокiв минуло,  як  народ  визволився  од  польського
ярма. Польське лихолiття було ненависне народовi й простим  козакам.  Люди
не встигли забутись про панщину, про всi неправди й притиски од  панiв  та
ксьондзiв. Народ боявся, що знов вернуться  на  Укра┐ну  вигнанi  Богданом
католики-пани i силуватимуть його до панщини, що Польща знов  заведе  унiю
на Укра┐нi, знов напустить ║зу┐тiв та ксьондзiв,  знов  нашле  на  Укра┐ну
свого вiйська, котре прийдеться вдержувати на харчах. Московськi  бояри  й
во║води почали пiддержувати  пушкарiвську  партiю  в  Полтавi,  ворожу  до
гетьмана. В Полтавському полку  вибрали  за  полковника  Пушкаревого  сина
Кирика, котрий скликав до свого полку  невдоволених  хлопiв  i  назвав  ┐х
"дейнеками".
   Гетьман не вважав на народ i на козацьку старшину, що була  неприхильна
до Польщi. Вiн знав, що усi полковники  на  Правобережнiй  Укра┐нi  будуть
встоювати за ним, будуть тягти до  Польщi;  вiн  сподiвався,  що  коронний
обозний Андрiй Потоцький стане йому до  помочi,  бо  вже  привiв  польське
вiйсько на Правобережну Укра┐ну i став  станом  в  Бiлiй  Церквi.  Гетьман
назначив Немирича рейментарем над польським "затяжним" вiйськом  i  послав
його за Днiпро, де було чимало полковникiв, ворожих для гетьмана.  Немирич
перевiв польське вiйсько через Днiпро i поставив його в Чернiговi, Нiжинi,
Борзнi й iнших мiстах Лiвобережно┐ Укра┐ни. Нiжинський протопоп  Филимонов
давав про все звiстки в Москву. До його пристав Богданiв шурин,  полковник
нiжинський Василь Золотаренко, котрому хотiлось видерти гетьманську булаву
з рук Виговського; пристав переяславський полковник Тимiш Цюцюра,  котрому
так  само  заманулось  дiстати  гетьманську  булаву,  запобiгши  ласки   в
московських во║вод. Яким Сомко, брат першо┐ Богданово┐  жiнки  Ганни,  так
само хотiв стати гетьманом. Запорозька Сiч i славний ┐┐ отаман Iван  Сiрко
встали проти Виговського i оступились за Богданового  сина  Юрiя,  котрому
вони хотiли доручити гетьманство. На Укра┐нi тлiло, жеврiло, i  огонь  був
напоготовi спахнути. Виговський знав про це i оповiстив  збiр  на  раду  в
Канiвiцинi  коло  Германiвки.  Вiн  хотiв  сповiстити   там   королiвський
унiверсал на пiдданство козакiв королевi.

   IX
   Зачувши про цей гетьманський вчинок, старий Лютай так i  скипiв.  Цiлий
день ходив як сам не свiй, сердився, з усiма лаявся,  чiплявся  до  жiнки,
лаяв Маринку, а по обiдi звелiв синовi запрягти коня в  вiзок  i  побiг  в
Чигирин до сво┐х старих приятелiв.
   Того таки дня ввечерi Маринка примiтила,  що  Демко  все  шепочеться  з
сином, все виходить з хати i розмовля║ з ним нишком  то  в  ганку,  то  на
причiлку. Пiсля вечерi, вже смерком Маринка заглядiла в вiкно,  що  старий
Лютай неначе крадькома пройшов попiд вiкнами  в  садок  i  понiс  здоровий
бутель горiлки, прикривши його полою жупана. Слiдком  за  батьком  майнула
пiд вiкнами постать Зiнькова. Зiнько понiс два  здоровi  хлiби  пiд  обома
пахвами, накинувши  наопашки  жупан  i  прикривши  хлiб  полами.  Перегодя
Маринка примiтила, що  пiд  вiкнами  майнула  ще  одна  висока  постать  i
простувала  з  гори  в  садок.  Вона   впiзнала   полковника   Джеджалика,
найлютiшого ворога полякiв  та  Виговського.  За  ним  знов  майнув  хтось
крадькома, неначе закрадався з-за хати, щоб когось впiймати, а за  ним  ще
пройшло два старi дiди.
   Маринку взяла цiкавiсть. Свекрухи не було в хатi. Дитина вже спала. Вже
й слуги поснули. I в хатi, i в дворi було тихо. Маринка вибiгла з  хати  i
побiгла стежкою в садок. Старий садок рiс по крутiй  горi  i  спускався  з
горбка в глибокий ярок. Старi грушi та яблунi неначе заливали  вщерть  той
яр густим гiллям. Маринка спинилась коло густих кущiв  лiщини  та  калини.
Вона почула, що в яру гомонять люди.  Гомiн,  тихий  i  здержливий,  часом
здужчувався, то знов затихав, ставав тихий, як шелест листу. В  садку  пiд
старим гiллям  було  поночi,  аж  чорно,  неначе  в  погребi,  i  звiдтiля
розносився тихий, але густий гомiн. Маринцi здавалось, нiби десь в  пасiцi
вийшло з уликiв два або три ро┐ разом i гули на всю пасiку.
   "Що це за диво?  Якi  це  люди  зiбралися  в  гущавинi  садка  в  цьому
глибокому яру? I чого вони зiбрались не вдень, а вночi?  I  старий  Лютай,
певно, тут, i Зiнько простував сюди крадькома, потай од мене. I тi,  якiсь
темнi високi постатi, певно, йшли сюди..."
   Маринка виглянула з-за кущiв i знов побачила, що з другого  боку  садка
знизу простували попiд коноплями з десяток чоловiка  i  неначе  пiрнули  в
гущавину садка. Маринцi стало чогось страшно, не вважаючи на те, що од не┐
дуже близько ворушились i гомонiли люди, що вона не сама стояла  в  чорнiй
темрявi, а побiч живих людей.
   "Щось та ║! Не дурно ж старий свекор прикривав полами бутель, а  Зiнько
хлiб? Може, це якесь козацьке потайне чарiвниче святкування?"  -  подумала
Маринка i несподiвано зразу вся охолола, ┐й здавалось, що от-от  незабаром
блисне огонь на небi, i в садок, у чорний яр, впаде з неба  огневий  змiй;
┐й здавалось, що помiж  кущами  заворушаться  дiдьки,  виставлять  здоровi
роги, вишкiрять здоровi червонi залiзнi зуби, розпеченi на  жару.  Маринка
почувала, що в не┐ по спинi пiшов мороз, що ┐┐ морозить всю од  голови  до
нiг. Зуби застукали в ротi, неначе в пропасницi.  Вона  боялась  рушити  з
мiсця, не мала сили тiкати, неначе ┐┐ ноги приросли до  землi.  Вона  чула
багато оповiданнi в  про  запорожцiв-характерникiв,  про  ┐х  чари,  i  ┐й
здалося, що тi чарiвники-запорожцi на┐хали до старого Лютая в гостi темно┐
ночi, при ясних зорях, на┐хали не в двiр, а  пота║мцi  зайшли  в  глибокий
чорний яр, в густий старий садок, щоб справляти якийсь чарiвничий  бенкет,
щоб чинити якiсь чари вкупi з господарем, ┐┐ свекром,  потай  од  людських
очей.
   Мiж кущами в чорнiй iмлi блиснув огонь, неначе затлiлась  жарина;  коло
не┐ рядком спахнула друга жаринка,  а  далi  третя  й  четверта,  а  потiм
зажеврiв цiлий рядок червоних жаринок. Гомiн гув в яру, неначе бджоли гули
в уликах. Маринцi здалося,  що  огонь  от-от  спахне  пiд  ┐┐  ногами,  що
чарiвники-запорожцi дiзнаються, що вона сто┐ть за  кущами,  i  спалять  ┐┐
пiдземним огнем за ┐┐ цiкавiсть. Вона напрудила сво┐ сили i  одскочила  за
другий кущ калини. Несподiвано гомiн ущухнув. В яру стало тихо  й  мертво.
Маринка почула тихий голос. Вона впiзнала той голос -  то  говорив  старий
осавул Лютай.
   - Старi брати товаришi, i ви, запорожцi. Гетьман  постановив  в  Гадячi
умову  з  королем:  вiн   з   декотрими   полковниками   та   недоляшками,
православними панами знов запродав Укра┐ну Польщi. Вже  й  посланцi  його,
посланi в варшавський сейм, вернулися з Варшави.  Король  прийняв  Укра┐ну
пiд свою державу. Козацька  старшина  дiстала  од  короля  препоганий  для
Укра┐ни гостинець - шляхетське право. Знов  настануть  для  Укра┐ни  старi
порядки! Знов прийдеться одбиватись од польсько┐ нахаби! Може,  знов  пани
помаленьку повертаються на сво┐ землi, заберуть народ до панщини.  Гетьман
з козацькою  старшиною  заведуть  нове  шляхетство,  нових  панiв  замiсть
старих.
   - Не попустимо цього! не попустимо! Поляжемо  покотом  на  полi  битви,
накладемо сво┐ми головами, а цього не попустимо гетьмановi!  -  зашепотiли
старi козаки.
   - Смерть гетьмановi! Повiсити б  за  це  дiло  Виговського  на  першому
деревi на гiлляцi!

   - Повiсити його на воротях його двору! -  гомонiло  кiлька  запорожцiв,
котрих запорозький отаман Iван Сiрко прислав в Чигирин на розвiдки.
   Маринка  з  переляку  iздригнулась.  Вона  все  тепер   втямила:   вона
постерегла, що старий Демко задумав пiдняти бунт проти  гетьмана  i  вбити
його, i для цього зiбрав пота║нцi в свiй садок на яру  сво┐х  прихильникiв
та однодумцiв. Маринцi неначе з'явилась  жива  гетьманша.  Гетьманша  нiби
сто┐ть над вбитим гетьманом i лама║ з горя  руки.  Гетьман  пiдплив  сво║ю
кров'ю i лежить порубаний та пострiляний.
   "Побiжу до гетьманшi  зараз!  зараз,  i  остережу  ┐┐  i  все  розкажу!
Гетьманша тепер пробува║ в Чигиринi... при┐хала з Суботова",  -  блиснула,
як блискавка, в одну мить думка в Маринки. Але ┐┐ взяла жiноча  цiкавiсть:
┐й хотiлось  послухати,  що  говоритимуть  далi.  Страх  чарiв,  страх  од
нечисто┐ сили вже минув.
   - Смерть  польському  наймитовi!  Смерть  королiвськiй  собацi!  Смерть
польському пiдлизi! Смерть пронизi! -  говорив  один  запорожець,  i  його
голос пронизував густий  гомiн,  як  рiзкий  крик  чайки  пронизу║  шум  i
завивання бурi на морi.
   - Послухайте, панове, мо║┐ ради! На що нам здалася смерть гетьмана?  Ми
лiпше вхопимо його в його палацi i виженемо  в  Польщу!  -  гомонiв  чийсь
голос, i Маринка впiзнала чистий дзвiнкий Зiнькiв голос.
   - Смерть Виговському! Повiсити його на брамi! - загомонiли запорожцi  i
наймити з близьких козацьких броварiв.
   - Вiн хоче знов приневолити нас до  панщини!  Полковники  хотять  стати
панами, знов завести шляхетчину! Це гарно!  Не  треба  нам  панiв!  Смерть
гетьмановi! - не вдержався один наймит з броварнi.
   - Приятель Виговського Юрiй Немирич, хоч i православно┐  вiри  шляхтич,
вже навiв польського вiйська в Чернiгiв, Борзну та Нiжин. Польськi жовнiри
вже вимагають, щоб ┐х харчували нашi села й городи. В  Нiжинi  i  в  iнших
мiстах козаки вже збунтувались i вирiзують жовнiрiв. Сам  Немирич  втiк  з
Нiжина. Козаки застигли його коло села Свiдовця i порубали на шматки його!
Ми через тиждень вночi проти понедiлка  нападемо  на  Виговського  двiр  i
вхопимо його живцем, - говорив Демко Лютай.
   "Проти понедiлка вночi...  Дам  знати  гетьманшi!  Дам  знати,  хоч  би
прийшлось i вмерти", - подумала Маринка i, як стрiла, полетiла з кущiв  на
гору, вбiгла в хату, впала на постiль i заплющила очi,  прикинулась,  нiби
вона спить. Але вона не спала всю нiч. Соннота та дрiмота неначе втiкли од
не┐ i пiшли по хатах  до  людей,  щасливiших  за  не┐.  Маринка  встала  з
постелi, як тiльки почало розвиднюватись. I старий Лютай, i  Зiнько  спали
довго i повставали  вже  як  сонце  височенько  пiдбилося  вгору.  Маринка
поралась, заводилась готувати снiдання. Посiдали за стiл снiдати.  Маринка
все спускала очi вниз i не могла глянути просто в  вiчi  нi  свекровi,  нi
Зiньковi. пй було нiяково з ними вкупi за столом i дивитись ┐м в вiчi.  пй
здавалося, що вона нiби щось вкрала в ┐х i недобре сховала.
   "Побiжу до гетьманшi сьогоднi... одпрошуся в Зiнька та свекрухи нiби по
дiлу. Але по якому дiлу менi одпрошуватись, коли нiякого дiла нема? Коли б
часом старий не догадався, чого я  прошуся  до  гетьманшi...  В  гостi  до
гетьманшi не випада║ проситись, бо сьогоднi будень, та  й  роботи  чимало.
Пiду завтра або пiслязавтра", - думала Маринка, втупивши очi в землю,  ┐жа
не  йшла  ┐й  на  думку.  Вона  все  нiби  бачила  перед  собою  гетьмана,
порубаного, порiзаного ножами, бачила, що нiби вiн плава║ в сво┐й  власнiй
кровi. Щодня пiсля того Маринка думала одпроситись до гетьманшi в гостi, i
щодня не ставало в не┐ смiливостi й запикнутись про це перед  Люта┐хою  та
Люта║м.
   Тиждень минав. Настала субота. В суботу було роботи в  господарствi  ще
бiльше. Маринка мучилась, трохи не плакала.
   "Одпрошуся завтра до  церкви,  а  з  церкви  забiжу  до  гетьманшi",  -
подумала Маринка i заспоко┐лась, думаючи, що вона попередить напад козакiв
на гетьмана.
   Тим часом того тижня  гетьман  трохи  не  загинув  од  руки  полковника
Джеджалика. Задумавши небезпечне для себе  дiло,  Виговський  знов  найняв
татарську орду. Карач-бей привiв орду i отаборився в степу. Гетьман ви┐хав
до татар, щоб стати з ними в спiлку. Пiсля присяги i козаки, й татари пили
та гуляли. Виговський по сво║му звичаю не пив, тiльки  прикинувся  п'яним.
Ввечерi вiн увiйшов в свiй намет, але не лiг в йому спати, а  пiдняв  полу
намета i шмигнув в татарський стан. П'яний Джеджалик  увiйшов  в  намет  i
шаблею порубав тiльки постiль Виговського...
   В недiлю Маринка пiшла до церкви, впала на колiна i молилась,  щоб  Бог
одвернув напасть од гетьмана та гетьманшi. Пiсля служби Божо┐  Маринка  не
пiшла, а бiгцем побiгла до гетьманського палацу.
   "Але як менi сказати про змову козакiв вбити гетьмана? На кого ж  це  я
думаю виказувати? Невже менi доведеться  виказувати  на  свого  свекра  та
Зiнька? А що, як гетьман звелить вхопити свекра й Зiнька  i  постинати  ┐м
голови?"
   Ця думка блиснула в Маринки, як блискавка. Маринка спинилась  i  стояла
на одному мiсцi, як укопана. Вона й сама не знала, чи йти до гетьманшi, чи
вертатись додому, ┐й стало жаль Зiнька. Вона нiби бачила очима, як  Зiнька
ведуть на кару, кладуть голову на колоду i  стинають  йому  голову.  Бiдна
Маринка  неначе  побачила,   як   блиснула   сокира   в   здорових   руках
ката-татарина, неначе почула, як стукнула  сокира,  як  бризнула  Зiнькова
кров, як голова покотилась по землi. Маринка крикнула i  повернула  назад.
Сльози закапали з очей. Вона бiгла по  улицi  додому,  неначе  втiкала  од
страшного кривавого видовища. Вже вона вибiгла за мiсто, вже з мiста  було
видко свекрiв хутiр на горi. Тихий вiтер повiвав на не┐ i прохолоджував ┐┐
лице. Вона знов спинилась i задумалась. Знов вона пригадала,  яка  страшна
смерть жде гетьмана, а може, й гетьманшу!
   "Боже мiй! що менi робити? що менi  почати?  -думала  Маринка,  ламаючи
руки. - I в кого менi поради питати? Одна рiдна мати дала б менi пораду...
але я крил не маю, щоб летiти до не┐ поради питати".
   Маринка довго стояла, неначе  непритомна,  ламала  руки.  Думки  неначе
згасли в головi, як свiтло на вiтрi. Але несподiвано на не┐ найшла  думка,
неначе десь з неба впала.
   "Скажу я гетьманшi, що знаю напевно, що чула од людей, нiби чигиринськi
козаки та робiтники-наймити змовились сьогоднi ввечерi  вчинити  напад  на
гетьманську оселю i звести з свiта гетьмана. Про свекра й Зiнька нiчого не
скажу; не скажу й слова: i хто, i що, i де, i як".
   I Маринка знов повернула назад, побiгла в  мiсто  i  застала  гетьманшу
дома.
   Гетьманша сидiла задумавшись. Вже не одна непри║мна чутка  доходила  до
не┐ й до гетьмана. Як тiльки посланцi прибули з Варшави i привезли грамоти
од короля, увесь  Чигирин  загомонiв  проти  гетьмана.  Загомонiли  простi
козаки, почали нарiкати на  гетьмана  мiщани,  загули  селяни  в  близьких
селах, наймити на броварнях, загомонiла чорнота i  усяка  сiрома.  Гетьман
знав про цей гомiн невдоволених, але вiн  надiявся  на  свiй  Чигиринський
полк, складений з нiмцiв,  православних  сiрачкових  шляхтичiв  та  вiрних
козакiв, надiявся на татарське вiйсько, що  стояло  напоготовi  за  Чорним
лiсом, а ще бiльше покладав надiю на короля й польське вiйсько.  Гетьманша
сидiла задумана й блiда. Одна несподiвана чутка за другою, як чорний ворон
за вороном, залiтали в гетьманський двiр i тривожили гетьмана й гетьманшу.
   Маринка  вбiгла  в  свiтлицю  блiда,  стривожена  й   заплакана.   Вона
привiталась до гетьманшi, сiла й зразу заплакала. Гетьманшi здалося, що  в
домi Демка Лютая  трапилось  якесь  нещастя,  що  Зiнько  несподiвано  або
скалiчив себе, або занедужав, або помер,  або  старий  Лютай  вмер  наглою
смертю.
   - Маринко! Що  з  тобою?  Чого  ти  плачеш?  -спитала  гетьманша,  сама
стривожена.
   - Моя дорога гетьманшо! Скажи гетьмановi, щоб зараз-таки, зараз тiкав з
Чигирина, бо сьогоднi вночi буде йому бiда, - сказала Маринка.
   - Яка бiда? - спитала гетьманша i трохи зблiдла на виду.
   - Буде йому смерть: його хотять вбити сьогоднi  ввечерi  або  вночi,  -
сказала Маринка.
   - Як ти зна║ш про це? Хто тобi  сказав?  Хто  хоче  вбити  гетьмана?  -
питала гетьманша, хапаючись з питаннями.
   - Я про це чула  на  сво┐  вуха...  на  улицi...  пiдслухала  в  садку.
Чигиринськi старi козаки, мiщани та наймити з броварiв змовились цi║┐ ночi
вбити гетьмана.
   - Ох, моя лиха година та нещаслива! - крикнула гетьманша i  охолола,  й
остовпiла.
   Маринка знов заплакала голосно на всю свiтлицю: ┐й жаль було i  Зiнька,
жаль було i гетьмана та гетьманшi, i вона зуби зцiпила, щоб не  признатись
i не вихопитись яким словом про те, хто ма║ замiр вбити гетьмана. Цей плач
почув гетьман з друго┐ свiтлицi. Вiн раптом одчинив дверi i заглянув в  ту
свiтлицю, де сидiла гетьманша.
   - Хто тут плаче? - спитав гетьман. -  Маринка!  Чого  це  ти,  Маринко,
плачеш?
   - Тiкайте з Чигирина, ясновельможний гетьмане, бо цi║┐ ночi хотять  вас
вбити: цi║┐ ночi вас або зарубають, або повiсять, або  живцем  вiзьмуть  i
випровадять кудись, а вже куди, про те й сама не знаю. Я пiдслухала це все
на улицi. В мiстi неспокiйно... Тiкайте! - говорила Маринка, i  ┐┐  сльози
та хлипання мiшались з розмовою, з уривчастими словами та викриками.
   Виговський зблiд на виду. Це була не перша  чутка,  котра  доходила  до
його, що його збираються вбити.
   Тiльки що Маринка вийшла з дому плачучи, в гетьманський  двiр  вскочили
на конях п'ять польських жовнiрiв. Гетьман вглядiв ┐х у вiкно i вискочив у
ганок. Конi були вкритi пiною i важко сапали, аж боки в ┐х ходором ходили.
Гетьман впiзнав затяжцiв Юрiя Немирича.
   Звiдкiль ви прискакали? Що трапилось  за  Днiпром?  гукнув  гетьман  до
жовнiрiв. Бiда нам, ясновельможний гетьмане! - обiзвався  один  жовнiр.  -
Пан Немирич поставив жовнiрiв на станцiях в Чернiговi, в Борзнi, в  Нiжинi
та в iнших мiстах. Мiщани й хлопи не хотiли давати нам харчiв та станцiй i
кричали та лютували, що Немирич та гетьман навели  польського  вiйська  на
Укра┐ну.  Ми  стояли   в   Нiжинi.   Василь   Золотаренко   зрадив   тобi,
ясновельможний. Вночi прийшов пiд Нiжин Переяславський полк,  що  зостався
вiрний царевi. Золотаренко покинув на нiч незапертi  ворота  без  сторожi.
Переяславськi козаки одчинили вночi ворота, ввiрвались в мiсто i крикнули:
"Бийте ляхiв!" Мiщани й мужики  пристали  до  козакiв  i  за  одну  годину
повбивали п'ять хоругвiв. В iнших мiстах так само повбивали жовнiрiв.  Наш
рейментар пан Немирич втiк. Козаки наздогнали його за Кобизчею  коло  села
Свiдовця i порубали його на шматки.
   Гетьман став бiлий як стiна. Двi сльози покотились з  очей:  йому  було
жаль Немирича, найпросвiченiшого чоловiка на  Укра┐нi,  котрий  i  Укра┐ну
любив, i бажав ┐й щастя-долi, i стояв за  спiлку  Укра┐ни  з  Польщею,  бо
вважав на цю спiлку як найлiпшу. Настав вечiр. Гетьмановi  оповiстили,  що
по улицях в Чигиринi ско┐вся якийсь несподiваний рух: скрiзь було примiтне
якесь вештання. Вештались козаки, вештались  мiщани.  З  сiл,  з  близьких
броварiв найшло багато хлопiв, налiзло багато голоти. Все те чогось никало
по улицях, вешталось по хатах, по  дворах.  Гетьман  неначе  по-чутив  дух
смалятини серед  пожежi.  Вiн  почував  душею,  що  от-от  незабаром  десь
схопиться полум'я пожежi, на котрiй вiн накладе сво║ю головою.
   - Тiкай, серце, з мiста! - тихо говорила гетьманша  Ви-говському.  -  В
мiстi небезпечно. Можуть напасти на тебе з-за угла, з якогось  закутка,  з
садка. За мене не бiйся! Я сяду  на  коня  i  сховаюсь  в  твердинi.  Мене
оборонять обозний  Данило  Олiвемберг  та  найняте  нiмецьке  i  татарське
вiйсько.
   Як тiльки надворi смеркло, гетьман спохвату скочив на коня  i,  як  вiн
сам потiм говорив, в однiй сукманi, верхом на конi втiк  з  Чигирина.  Вiн
покатав пiд Германiвку, де козацьке вiйсько  зiбралось  на  раду  по  його
приказу. На Германiвськiй радi Виговський думав оповiстити Гадяцьку умову,
прийняту й затверджену королем та варшавським сенатом.
   В  той  час  Юрiй  Хмельницький  вже  вернувся  з  Ки║ва  i  прибув  до
Переяслава. Звiдтiля вiн послав вiрного слугу свого батька, Брюховецького,
з унiверсалом до запорозького  отамана  Iвана  Сiрка.  В  тому  унiверсалi
молодий Юрiй жалiвся на Виговського, що вiн не  верта║  йому  гетьмансько┐
булави, що вiн грабу║ Богдановi скарби i вжива║ ┐х на сво┐ потреби.  Сiрко
прибув з сво┐ми запорожцями i вкупi з Юрi║м та вiрними йому козаками рушив
з  вiйськом  на  Чигирин,  щоб  вигнати  Виговського  i  настановити  Юрiя
гетьманом.
   Одного вечора смерком Маринка знов примiтила, що  старий  Демко  майнув
попiд вiкнами i понiс пiд полою здоровий бутель горiлки. Вона вглядiла, що
й Зiнько понiс пiд полою  два  здоровi  хлiби  i  попростував  слiдком  за
батьком з гори в гущавину садка. В Маринки серце забилось з переляку. Вона
знала, що гетьман ви┐хав з Чигирина, i не боялась за його, але й знала, що
┐┐ сестра в  первих,  гетьманша,  з  малим  синком  Остапком  зосталася  в
Чигиринi. Маринка прожогом кинулась з хати надвiр, перебiгла  город  попiд
окопом, вскочила в гущавину садка i сiла в кущах, зата┐вши  дух.  пй  було
видко, як люди йшли з гори, як перелазили внизу садка через тини i пiрнали
в гущавину садка. Маринка почула тихий  гомiн,  побачила  жеврiючi  люльки
через листя та гiлля. Вона насторочила вуха i почала прислухатись.
   - Яз старими козаками засяду коло мосту в садках за частоколом, - почав
гомонiти старий Демко. - Юрась та Сiрко з запорожцями будуть iти в Чигирин
через два мости на Тясминi, а Брюховецький зайде з другого  боку  Чигирина
згори, кинеться  на  гору  i  вiзьме  твердиню.  Я  з  старими  засяду  за
частоколом, i як тiльки вийдуть  нiмцi,  та  шляхтичi,  та  козаки,  вiрнi
Виговському, до мостiв, щоб обороняти мости, ми вискочимо з-за частоколу i
вдаримо на виговцiв з потилицi.

   - Добра твоя рада! - загомонiли старi козаки, сподвижники Богдановi.
   - А ви, молодi козаки  й  голота,  повтiкайте  з  Чигирина,  повиходьте
назустрiч Сiрковi та Юрi║вi, пристаньте до ┐х вiйська та й рушайте з  ними
на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! - говорив Демко.
   - Добре! Добре! Згода! - гукнули козаки й хлопи.
   Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зiнько незабаром,  не  цi║┐,  то
друго┐ ночi вийде з молодими козаками та мiщанами з  Чигирина  i  пiде  на
битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомонiли  козаки  в
гущавинi, довго пили по чарцi та курили люльки. Але Маринка  вже  не  чула
того гомону i не прислухалась до його, вже не бачила,  як  палахкотiли  та
жеврiли, як жар, козацькi люльки. Вона тiльки й почувала,  як  ┐┐  здавило
коло серця, як сльоза за сльозою котилася з  ┐┐  очей.  Маринка  встала  i
тихою ходою пiшла на гору. Вона  увiйшла  в  кiмнату,  впала  на  лiжко  i
заридала, припавши лицем до подушки.
   "Тепер Зiнько мiй пiде з Чигирина на вiйну,  доконечне  пiде!  Тепер  я
бачу, яке менi горе, що я козачка. Горе мо║, недоле моя! Не одну  нiченьку
доведеться менi обливати гiркими сльозами бiлу постiль,  вранцi  вмиватись
не криничаною, нi рiчаною водою, а дрiбними сльозами..."
   Цiлий день Маринка ходила як сама не  своя,  робила  роботу  як  сонна.
Цiлий день в не┐ очi були червонi, заплаканi. Зiнько поглядав на не┐ скоса
i думав: "Ну, та й почувливi ж отi жiнки на серце та чуйнi душею! Я тiльки
що задумав йти в битву, а вона вже нiби душею це передчува║, неначе  ┐й  з
неба принесено звiстку i кинуто в самiсiньке серце. Чудне й  дивне  жiноче
серце!"
   Маринка цiлий день слiдкувала за Зiньком, де тiльки ступала його  нога.
Зiнько пiшов у станю, довго чистив шкреблом свого найкращого коня,  заклав
йому багато сiна, насипав в жолоб  вщерть  вiвса  пополовинi  з  пшеницею,
лагодив та чистив сiдло, насипав в сакви вiвса на дорогу. Маринка  все  те
бачила i тiльки важко зiтхала. Зiнько все порався  в  станi  та  в  дворi,
вештався й  не  присiдав.  Маринка  заговорювала  з  ним,  зачiпала  його,
промовляла до його ласкавими словами, а Зiнько i не дивився на не┐,  i  не
слухав ┐┐. Пишнi русявi його кучерi аж гойдались на  вiтрi,  розкудланi  й
нерозчесанi, неначе густа жовта пшениця на полi,  пом'ята  буйним  вiтром.
Вiка були спущенi i закривали тихi  ласкавi  очi.  Зiнько  оглядав  збрую,
оглядав рушницi.
   - Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе
важким духом дишеш на мене? Чи ти  сердишся,  чи  ти  збира║шся  кудись  в
далеку дорогу? - питала в Зiнька Маринка.
   - Нiколи менi тепер з тобою балакати. Йди в хату та роби сво║ дiло!  Ще
наговоримось,  -  сказав  Зiнько,  роздивляючись  на  гнуздечку,  обковану
срiбними бляшками та гудзиками.
   - Тво┐ думки вже не  дома!  Тво┐  думки  лiтають  вже  десь  далеко,  в
далекому кра┐. Чом ти не обiзвешся до мене й словом? Чом ти  не  подивишся
на мене тихими очима? Тво┐ очi нiби зайнялися огнем. Щось ║, та тiльки  ти
менi не кажеш усi║┐ правди! - бiдкалася молода козачка.
   Зiнько пiдвiв на не┐ очi. Очi блиснули огнем битви, блиснули злiстю.
   - Може, ти чого на мене сердишся? Може, тобi в чому недогода?  Може,  я
тобi не вмiла догодити? Ти чогось сердишся на мене? Еге?
   - Гаразд, що ти дуже добра сьогоднi. Йди в хату та гляди  дитини.  Менi
треба оглядiти збрую. Йди собi од мене! Бабам нечля  микатись  в  козацькi
справи.
   Маринка покiрливо вийшла з станi, похнюпившись i  задержуючи  в  грудях
важке зiтхання. Вона пiшла в хату, стала до роботи, а  робота  випадала  з
рук, неначе вона не володала руками. Стара Люта┐ха зйрнула на не┐ скоса.
   "Отже ж, молодиця догаду║ться, що Зiнько сьогоднi лашту║ться в  дорогу.
I як вона догадалась? I хто ┐й сказав про це?" - подумала Люта┐ха  i  сама
зiтхнула, ┐й прийшли на думку давнi  лiта,  давн║  лихо,  коли  вона  була
молода, коли й ┐й не раз доводилось випроводжати  на  вiйну  свого  Демка,
коли Демко привiз ┐й звiстку, як синiв пошматували ляхи гарматами i полили
┐х кров'ю бiлий снiг. Вона ще важче зiтхнула, але тихо-тихо,  здавлюючи  в
собi давнiй, припалий мохом, та пилом, одгук давнього горя.
   "Ох, перша розлука, як смерть для серця! Але за  першою  буде  друга  й
третя, i кiнця ┐м не буде, i лiк ┐м погубиш! А для бiдно┐ молодицi  це  ще
тiльки перша розлука, гiрка як полин!" - подумала стара Демчиха.
   Настав вечiр. Наймичка подала вечерю в ганок. Усi посiдали кругом стола
i вечеряли мовчки. Маринка тiльки ложку вмочала i прикидалась,  нiби  вона
вечеря║, ┐жа не йшла ┐й на думку.
   - Час, сину, ви┐жджати в дорогу. Сiдлай коня та не  гайся,  щоб  ти  од
товаришiв не зостався! - сказав Демко, навiть не глянувши на Маринку.
   Зiнько осiдлав коня, насипав в сакви вiвса. Мати поклала в сакви  харч.
Зiнько перекинув сакви через конячу спину i прив'язав ┐х до сiдла.
   - Тепер благословiть мене, тату, i ви, мамо,  в  небезпечну  дорогу!  -
промовив Зiнько.
   Старий поблагословив сина. Мати накинула Зiньковi на шию золотий  хрест
на  чорному  шнурку  i  тихо  заплакала.  Маринка  закрила  очi   рукавом,
одвернулась, припала головою до одвiрка i неначе ┐┐  i  в  хатi  не  було,
неначе вона й на свiт не родилась. Вона  не  насмiлилась  навiть  спитати,
куди од'┐жджа║ Зiнько.
   Кiнь стояв, прив'язаний до стовпа, обернув голову до ганка i заiржав од
нетерплячки, неначе промовив: "Швидше, козаче! Не гайся,  бо  не  втерплю,
стоячи в дворi! Хочу летiти в  степ  i  полечу  з  тобою  вкупi  орлом  на
ворога..."
   Зiнько зiйшов з ганку i за ним тихою ходою ступав старий Демко. Маринка
пiшла слiдком за ними плачучи.
   - Побiжи, дочко, та одчини ворота! - гукнув  старий.  "Я  б  зав'язала,
закувала залiзом ворота, щоб не пустити милого!"- подумала  Маринка  i  не
рушила з мiсця.
   Зiнько скочив на коня. Кiнь, як змiй, звився i став дибом. Зiнько ледве
всидiв на сiдлi Стара Демчиха подибала одчиняти ворота.
   - Скажи ж менi, милий, куди  од'┐жджа║ш,  щоб  я  знала  звiдкiль  тебе
виглядати, з котрого шляху: чи од сходу сонця, чи од заходу? Ой,  вертайся
швидше! Не барися довго, бо я вмру за тобою! Скажи  ж  менi  щиру  правду,
куди од'┐жджа║ш? - крикнула Маринка  i  припала  головою  до  сiдла  та  й
заголосила, як по мертвому. Сльози душили  ┐┐;  вона  почувала,  що  ледве
дише.
   - Не скажу, Маринко, бо й сам не знаю, звiдкiля вернуся... а може, й не
вернуся, - сказав Зiнько.
   - Дай йому, дочко, шовкову хустку на дорогу. Як впадеш, сину, на  степу
пострiляний та порубаний, то закрий  хусткою  вид,  щоб  степовi  орли  не
виклювали часом очей, доки товаришi  пiднiмуть  тебе  з  землi  живого!  -
гукнув батько.
   Маринка розв'язала на головi шовкову червону хустку i подала  Зiньковi.
Розкiшна коса впала з-пiд очiпка i  кучерявим  хмелем  впала  на  плечi  i
розсипалась до пояса. Маринка припала до сiдла i заголосила на ввесь двiр.
Пiшла луна од того плачу по саду, по зелених вербах. Зiнько почував, що  й
його давило коло серця, але  йому  хотiлось  битви,  хотiлось  погуляти  в
чистому полi, бажалось покарати  ворогiв.  Завзяття  обняло  його,  неначе
огнем, в одну мить. Вiн задушив жаль  в  серцi,  свиснув,  пустив  поводи.
Кiнь, як скажений, вискочив  в  ворота  i  залупотiв  копитами.  Пiднялася
курява i вкрила хмарою коня й козака.
   Марина вернулась до хати, поливаючи стежку сльозами.
   - Важка буде тобi, дочко, ця нiченька! - промовила Люта┐ха, плачучи.  -
Але не плач, дочко, не вбивайся! Така вже наша доля.  Перша  розлука  буде
важка, як страшна хороба, як сама смерть, а друга буде вже не така  важка.
Поживеш - звикнеш.
   Мати втiшала Маринку, а в не┐ само┐ сльози  крапали  дрiбним  дощем  за
коханим найменшим сином.
   - Ану, баби! Оце розрюмсались! Велике,  пак,  диво,  що  козак  ┐де  на
вiйну... От я вам поставлю корито, то ви до свiта  наплачте  повне  корито
слiз, може, хоч курчатам знадобиться... Ой баби, баби! Чудна в вас  вдача!
- жартував старий. - Ревуть обидвi, як корови за телятами. Ось потривайте!
Прийдуть ляхи Виговського, муситимете й ви стати на муштру  за  рушницями.
Ти, стара, станеш за козацького полковника,  а  Маринка  в  тебе  буде  за
осавула, а наймички позабирають в руки рушницi та й будете палити  з  гори
на ляхiв...
   Цiлу нiченьку проплакала  бiдна  Маринка,  припавши  ниць  до  подушки,
облила бiлу постiль  сльозами,  ┐й  все  привиджувалось,  що  вона  бачить
Зiнька, пострiляного, порубаного, на  зеленому  степу  з  лицем,  накритим
червоною хусткою, а кругом його обсiли чорнi ворони та орли i  ждуть  його
смертi, як розкiшного бенкету. I другого дня  ходила  вона  заплакана,  як
нежива. Сумнi Маринчинi карi очi стали ще сумнiшi, неначе вона  тiльки  що
поховала Зiнька та вернулась з кладовища. Маринка зблiдла, схудла, спала з
тiла, неначе занедужала, неначе тиждень недужа лежала.
   В Чигиринi пройшла чутка, що багато козакiв з Чигиринського полку  один
по одному повтiкали  з  Чигирина  i  ви┐хали  назустрiч  до  вiйська  Юрiя
Хмельницького та запорозького атамана, славного Iвана Сiрка, щоб  пристати
до ┐х. Слiдком за ними майнуло чимало чигиринських мiщан, селян з близьких
сiл та усяко┐ голоти.  Маринка  прочула  про  це  i  догадалась,  звiдкiль
виглядати свого милого. Вона щогодини виходила на  гору  i  очi  видивила,
поглядаючи на Черкаський шлях за рiчкою, що вився гадюкою на  двi  верстви
глибокими пiсками мiж чималими пiскуватими бiлими  горбами.  За  тi  смуги
бiлого пiску поривало ┐┐ душу щодня, щогодини.

   Х
   Незабаром по Чигиринi пiшла чутка, що  вже  наступають  на  Чигиринщину
Юрi║вi прихильники.
   Полковник Золотаренко напав на Смiлу, ма║тнiсть Данила  Виговського  та
Катерини. Сам Данило Виговський саме тодi ви┐хав з гетьманом на  раду  пiд
Германiвку  i  пробував  в  обозi  польського  коронного  обозного  Андрiя
Потоцького. Смiли не було кому обороняти. Оселя  Данила  Виговського  була
окопана  земляним  валом,  щiльно  обгородженим  частоколом.  Золотаренко,
менший брат Катеринино┐ мачухи  Ганни,  третьо┐  жiнки  гетьмана  Богдана,
зруйнував вали i частокiл i спалив оселю  пасербицi  сво║┐  рiдно┐  сестри
Ганни. Одначе вiн не вчинив нiякого лиха самiй Катеринi i випустив  ┐┐  на
волю, спаливши всю ┐┐ оселю i пограбувавши ┐┐ ма║тнiсть. Катерина втекла в
Чигирин до гетьманшi i подала звiстку, що  Юрiй  з  Сiрком  наступають  на
Чигирин.
   Гетьмана не було в Чигиринi. Смiлива гетьманша не злякалась Юрiя i сама
стала обороняти  Чигирин.  В  Чигиринi  було  доволi  усякого  запасу  для
оборони: було шiсть сотень гармат, чотири сотнi гарнiзону  з  православно┐
шляхти  та  нiмцiв  i  кiлька  сотень  козакiв,  вiрних  гетьмановi.   Над
артилерi║ю та  нiмецькою  пiхотою  командував  нiмець  Данило  Олiвемберг,
вiрний гетьмановi. Гетьманша щодня, щогодини сподiвалась, що  до  Чигирина
прибуде обозний Тимiш Носач, котрий мав за┐хати в Чигирин до гетьманшi  на
од'┐здi в Германiвку на раду; щодня, щогодини вона сподiвалась, що гетьман
з козаками вернеться з Германiвки i дасть помiч Чигириновi. Але сподiванка
┐┐ була надаремна. Нi Носач, нi гетьман не при┐здили.
   Одного дня пiсля Першо┐ Пречисто┐ Маринка вибiгла  на  гору  за  садок,
виглядати свого Зiнька. За рiчкою Тясмином, за зеленим  лугом,  за  рядами
старо┐ вiльхи та верболозу так бiлiли й блищали  смуги  пiскуватих  горбiв
проти сонця, що на них трудно  було  дивитись.  Маринка  вглядiла,  що  на
пiсках мiж горбами на широкому Черкаському шляху неначе спахнуло  полум'я,
а над полум'ям пiднявся нiби дим. Маринка збiгла з гори, вбiгла в свiтлицю
i промовила до Демка:
   - Тату! В пiсках схопилася неначе пожежа, видко вогонь i чорний дим!
   - Та то пожежа, може, за пiсками десь в селi. Чому горiти  там,  в  тих
пiсках? - спитав старий. - А дай, жiнко, бриля! Пiду подивлюсь.
   Демко накинув на голову бриля i почвалав на гору. Маринка пiшла слiдком
за ним. Старий кинув оком на Черкаський шлях. Мiж крутими  бiлими  горбами
неначе текла  червона,  як  жар,  рiчка,  звивалась  мiж  горбами  та  все
наближалась до Чигирина. Зверху  над  пiсками  пiднiмався  неначе  справдi
густий дим.
   - Сiрковi запорожцi! - крикнув радiсно Демко. - Це i справдi пожежа для
когось... а може, й для нас! I Юрiй Хмельниченко веде сво║ вiйсько!
   А червонi кунтушi запорожцiв все посовувались  ближче  довгою  червоною
смугою. Смуга вилась, як гадюка, помiж бiлими пiскуватими горбами  та  все
наближалась до Чигирина.
   Демко не пiшов з гори пiдтюпцем, а бiгцем побiг,  як  молодий  хлопець.
Маринцi аж смiшно стало, що старий дiд побiг бiгцем, неначе грав в  гилки.
Прибiгши в двiр, Демко звелiв сiдлати конi, узбро┐вся сам, подавав рушницi
та шаблi наймитам. I в одну мить Демко з наймитами шугнули з двора верхами
i покатали в мiсто збирати сво┐х однодумцiв та товаришiв.
   Тим часом дали знати в гетьманський двiр,  що  за  Чигирином  з'явились
козаки. I Катерина Виговська, i гетьманша зразу догадались, якi то  козаки
йдуть на Чигирин.
   - Це Юрiй з Сiрком та з Золотаренком  пiдступають  пiд  Чигирин!  Треба
вдарити на тривогу! - сказала Катерина з  злiстю.  -  А  гетьмана  нема  в
Чигиринi, i Тимiш Носач десь задлявся... Хто нас буде обороняти?
   Гетьманша зблiдла, а потiм почервонiла, ┐┐ тихi очi блиснули од  злостi
й ненависностi.
   - Не злякалась я ┐х! Сама дам порядок! Гей, козаче! Сiдлай коня якомога
швидше! Треба по┐хати на гору, оглядiти твердиню. Може, Данило  Олiвемберг
задрiмав там, в твердинi. Треба лаштувати гармати! - говорила гетьманша.
   Тиха на вдачу, спокiйна зроду, гетьманша в одну мить стала неначе  iнша
людина. Вона кинулась в кiмнату, вхопила два  пiстолети,  заткнула  ┐х  за
пояс i вибiгла  на  ганок.  Козак  держав  за  поводи  дво║  коней.  Олеся
скочила,на коня i махнула на козака. Козак скочив i собi на коня  i  ледве
встиг догнати гетьманшу. Як вихор, вона  покатала  на  гору  до  твердинi,
вбiгла в браму i крикнула на Олiвемберга, щоб  вiн  лаштував  гармати  для
оборони твердинi i виставив козакiв за мостом на Тясминi.
   Козаки й нiмцi в одну мить  узбро┐лись,  стали  в  ряди  напоготовi  до
битви. Гетьманша звелiла ┐м вхопити сокири i поперед усього порубати мiст.
Вона знала, що понад обома берегами Тясмина скрiзь розляглися луги, болота
й мокрачi, знала, що Юрi║вим козакам трудно буде  перейти  через  болотяну
рiчку, як звалять в воду мiст.
   Вчинивши приказ, гетьманша сама об'┐хала окопи, оглядiла високi  дубовi
частоколи, поставила козакiв коло гармат. В не┐ десь  узявся  голос,  десь
узялась жвавiсть. Вона лiтала  конем,  як  запорожець,  i  голосно  давала
прикази нiмцям i козакам.
   Олiвемберг повiв козакiв та сво┐х нiмцiв до мосту. Не  пiдтюпцем  пiшло
вiйсько, а побiгло, хапаючись, щоб захопити мiст на Тясминi.
   Чигирин на низинi коло Тясмина був обкопаний глибоким ровом, а за ровом
був насипаний високий вал. Вал iшов до самого болотяного берега Тясмина  i
неначе пiрнав двома кiнцями в зелену осоку  та  високi  очерети.  На  валу
стримiв високий дубовий частокiл. Проти самого мосту в  валу  були  широкi
ворота, а над ворiтьми високо пiднiмався присадкуватий верх широко┐ башти.
Ворота були замкнутi, але чигиринськi  козаки  не  встигли  пiдняти  вгору
моста над ровом.
   Запорожцi в одну мить кинулись на мiсток,  полiзли  на  вал,  розкидали
частокiл i побiгли просто  до  мосту  на  Тясминi.  Олiвемберг  опiзнився.
Запорожцi вже вступили  на  мiст.  Високо  над  головами  хорунжий  пiдняв
запорозьке червоне знамено  i  махав  ним,  показуючи,  щоб  заднi  швидше
поспiшали на мiст. Олiвемберг скочив з  сво┐ми  козаками  з  другого  боку
мосту, щоб не пустити запорожцiв. Два полки, як два пiвнi, кинулись  разом
на мiст з двох бокiв i зiйшлися  посеред  мосту.  З  твердинi  випалили  з
гармати, гармата гуркнула, i  покотився  гуркiт  розгонами  понад  лугами,
понад гаями. На мосту в одну мить блиснули на сонцi шаблi й гострi  списи,
неначе бiлi блискавки миготiли понад  червоними  шапками  та  кармазинами.
Блискавки бiгали понад козацькими головами, звивались  гадюками,  сипались
iскрами, миготiли, неначе падали зверху на козацькi голови. Блискучi шаблi
перехрещувались, дзвенiли, трiщали, черкаючись одна  об  другу.  На  мосту
пiднявся крик, свист. Запорожцi кричали дикими  голосами,  тюкали,  неначе
цькували.
   - Бий ┐х, вражих ляхiвських пiдлиз! Лупи, качай! Ось  ми  покажемо  вам
запорозького  гостинця!  -  кричали  запорожцi  i  як  звiрi  кинулись  на
виговцiв.
   Задзвенiли, затрiщали щаблi ще дужче.  Козаки  натовпом  стиснулись  на
мосту, так що нi повернутись, нi протовпитись, нi поворухнутись  не  можна
було. Вiйсько неначе грало на мосту в тiсно┐ баби. Часом тiльки  стовпище,
неначе жива хвиля, то посовувалось  на  один  бiк  мосту,  то  на  другий.
Запорожцi страшно напирали i не стiльки шаблями,  скiльки  силою  людських
тiл одпихали виговцiв. Вже вони зайняли бiльшу половину мосту, але виговцi
крикнули, наперли плечима однi на других i запорожцi знов подалися  назад,
знов оступились за середину мосту.
   Несподiвано пiднявся голос Сiрка i, як грiм, перемiг  крики  козакiв  i
дзвякiт шабель.
   - Пали! - крикнув Сiрко до тих запорозьких рядiв, що стояли  на  березi
Тясмина. - Чого сто┐те дурнички?
   Запорожцi випалили з рушниць на нiмцiв та козакiв-шляхтичiв, що  стояли
на другому березi Тясмина. Першi  ряди  нiмцiв  впали,  неначе  трава  пiд
косою. Густий дим  пiднявся  над  мостом.  Нiмцi  гуркнули  з  рушниць  на
запорожцiв. Запорожцi присiли всi на землю як один чоловiк. Кулi свиснули,
задзижчали i застукали об  стовбури  вiльшини,  що  росла  на  лузi  понад
берегами. Дим вкрив увесь мiст, неначе на мосту схопилася пожежа. Тiльки й
видко було, як в диму  лиснiли  й  блискавкою  бiгали,  неначе  в  хмарах,
козацькi шаблi та списи.
   Незабаром тихий вiтер знiс дим на рiчку. Дим  коромислом  повився  вниз
понад рiчкою. Мiст знов виступив, неначе  з  хмари,  ввесь  залитий  ясним
гарячим сонцем, ввесь червоний од кармазинiв та верхiв шапок. А шаблi  все
блискали та дзенькотiли. Мiст став повний  людей.  Стовпище  густiшало  та
густiшало. Товстi поручата по обочинах мосту аж гнулись, ледве  вдержували
страшний натовп. Побитi, поколотi козаки падали на помiст.  Натовп  ставав
на ┐х трупи,  топтав  ногами,  спинався,  щоб  дiстати  списами  до  сво┐х
ворогiв. Почувся мiж дикими криками жалiбний, стогiн потоптаних, недобитих
людей.
   Сiрко з Юрi║м на конях стояли оддалеки на горбу i наглядали за битвою.
   - Ну та й довго  ж  войдуються  мо┐  сiчовики  з  тими  недоляшками  та
нiмотою! Застрягли на мосту, як у дiрцi: нi тпру, нi ну!  Ну  та  й  довго
паскудяться! Не спроможуться взяти якогось паршивого мiстка! А пiду лиш  я
та махну кiлька разiв шаблюкою, бо мене  вже  нетерплячка  бере,  аж  руки
засвербiли! - сказав Сiрко i скочив з коня, кинув  поводи  в  руки  одному
козаковi.
   Високий  та  плечистий  отаман  Сiрко  кинувся  в  натовп,   як   тигр,
протовпився до середини мосту i крикнув:
   - Ану, хлопцi, разом! Бийте отих поганцiв,  недовiркiв  та  недоляшкiв!
Бийте от-так-о-о! - крикнув Сiрко i, вхопивши обiруч  важку  шаблю,  почав
косити козацькi голови, як косар косить траву. Виговцi остовпiли. Страшний
вид славного Сiрка нагнав на ┐х такого страху, що вся ┐х мужнiсть  зникла,
неначе завалилась на мосту й пiшла на дно рiчки. Шапка злетiла з  Сiрково┐
голови. Довга чуприна розсипалась по  головi.  Здоровi  чорнi  очi  горiли
огнем. Сiрко став страшний,  лютий.  Виговцi  вирячили  на  його  очi,  як
переляканi барани. Полетiли руки, вуха, голови по  обидвi  обочини  мосту.
Виговцi падали на мiст, як снопи, скинутi з  стiжка.  Кругом  Сiрка  стало
порожн║ мiсце. За ним посунулись запорожцi, а мiж  ними  вмiшався  молодий
Зiнько Лютай. I подались виговцi назад, все оступаючись помаленьку.
   Несподiвано з Чигирина прибiг на конi Носач, скочив з коня i кинувся  в
битву, щоб не допустити запорожцiв до берега. Впало кiлька  запорожцiв  од
його шаблi, неначе уклонились йому до нiг. Носач  зирнув  поперед  себе  i
замахнувся шаблею. Перед ним стояв Зiнько.
   - Ти чого тут, небоже? То це ти став з ворогами? - крикнув Носач. - Ти,
син мо║┐ сестри, йдеш проти нас?
   - Йду, дядьку! Я не зрадник! Я не пристану з  виговцями  до  Польщi!  -
крикнув несамовито Зiнько i кинув дикий посатанiлий позир на дядька  та  й
замахнувся на його шаблею.
   - Дурню ти! Щеня! Як дам тобi по мордi оцим держалном,  то  твоя  морда
стане плисковата! Хочеш мене,  старого,  звалити?  Не  дiждеш!  -  крикнув
Носач.
   - Дiжду, дядьку! Менi й Бог простить за це, коли тепер i брат пiшов  на
брата!
   Зiнько замiрився шаблею в  саму  Носачеву  голову.  Носач,  зручний  та
верткий, махнув шаблею в бiк навскоси. Його шабля  свиснула,  як  хвоський
батiг, потрапила в Зiнькову шаблю i дзвякнула, неначе закричала.  Зiньковi
шабля випала з рук. Носач зумисне повернув свою шаблю плиском i почав бити
нею Зiнька, як б'ють рiзкою хлопцiв-свавольцiв, то по плечах, то по руках.
Зiнько крутнувся, одхиляючись на всi  боки,  але  Носачева  шабля  плиском
впала Зiньковi на голову. Зiнько захитався. Йому заморочило голову.
   Саме тодi запорожцi так  страшно  стовпились,  одпихаючи  виговцiв,  що
поручата не видержали, хруснули, як скiпочки,  i  впали  в  воду.  Зiнько,
запаморочений, похилився на бiк, захилитався i впав з мосту в воду. За ним
посипались в рiчку козаки, неначе хто витрусив грушi з мiшка.
   "Отже ж, i ще втопиться лукавий хлопчисько! - подумав Носач. - Шкода  й
його, шкода й сестри, шкода й старого  Демка.  Але  навiщо  понесло  його,
ледащо, в обоз Юрiя та Сiрка?"
   Тим часом Демко засiв в  садках  за  частоколом.  До  його  назбиралось
чимало старих козакiв-дiдiв, наймитiв та усяко┐ сiроми. Як  вже  зiбралось
┐х чимало, Демко дав команду. Стовпище поперло разом в  частокiл  плечима.
Струхлий частокiл хруснув i повалився на землю. Демко i всi за  ним  разом
вискочили з засiдки, вдарили з рушниць на нiмецьку пiхоту  з  потилицi,  а
потiм крикнули, гукнули i кинулись з  шаблями  на  саму  середину  пiхоти.
Наймити з броварiв та мужики  побрали  в  руки  частоколини,  кинулись  на
нiмцiв та шляхтичiв i почали лупити ┐х по спинах та по головах.  Заглушенi
нiмцi озирнулись i подалися  назад  до  мосту,  ┐х  полк  неначе  розпався
надво║, i Демко з  голотою  ввiгнався  всередину,  неначе  загнав  клин  в
людську гущавину. Запорожцi  вскочили  з  мосту  в  ту  продухвину.  Носач
подався назад, обернувся i стрiвся носом до носа з сво┐м шурином Демком.
   - I ти, старий, проти нас? I тобi заманулося  на  старостi  кислиць?  -
крикнув Носач.
   - Заманулося, вороже Укра┐ни! - крикнув Демко  i  замiрився  шаблею  на
Носача.
   - Ей, старий! Не грайся, бо, ┐й-богу, не подивлюся тобi в зуби i зроблю
свою сестру удовою! - крикнув Носач,  але  не  встиг  вiн  доказати  сво║┐
промови, як один козак-шляхтич штурнув Демка списом в груди.
   Демко зблiд, заточився на ногах, захилитався. Кров  цiвкою  бурянула  з
його грудей. Сонце заграло, заблискало  в  цiвцi  кровi,  як  в  червоному
кришталевi. Демко звалився, як старий дуб, i впав навзнак, поливаючи рiдну
землю цiвкою гарячо┐ козацько┐ кровi. Зiтхнув вiн раз, другий i оддав Богу
душу.
   Виговцi розсипались i  оступились  пiд  сади  та  частоколи.  Запорожцi
рiчкою лилися через мiст i наступали  на  ┐х.  А  каламутна  вода  вхопила
Зiнька i понесла недалечке од берега.
   В той час вгорi випали великi дощi. Вода в Тясминi прибула, сливе як  в
весняне повiддя, i розлилася по лугах, по мочарах  позаливала  огороди  на
низинi. Зiнько потрапив впасти на мiлке мiсце, але  бистра  течiя  вхопила
його i понесла. Пришиблений в голову, вiн не мав сили стати на дно i вийти
на берег.
   Вже вода однесла Зiнька далеченько  од  мосту,  як  на  берег  прибiгла
Маринка. Вона прочула про битву на мосту, i ┐┐ серце говорило,  що  Зiнько
там, що вiн, може, вже вбитий, а може, пострiляний лежить десь на  березi,
та нема кому дати йому помочi. Вона вибiгла з мiста i кинулась  до  мосту.
Кулi свистiли кругом не┐, дзижчали над головою, а вона не чула того свисту
та все бiгла до берега.
   - Чи не бачили мого Зiнька? - питала вона в мiщан, що  стояли  оддалеки
над берегом.
   - Вже поплив твiй  Зiнько  водою,  понесло  його  затопленим  лугом,  -
говорили ┐й мiщани.
   Маринку здушило коло серця; вона  побiгла  понад  берегом  так  прудко,
неначе хотiла догнати свою долю. Якась сила давала нiби крила ┐┐ ногам.
   "Ой Боже мiй. Боже! Його вбили! Вбили мого дорогого Зiнька! - майнула в
не┐ думка. - Вже ж менi його не бачити до вiку, до суду!"
   Коло вiльхи стояла купка мiщан. Мiщани вглядiли, що вода несе живого ще
козака на затопленому лузi, кинулись в  воду  i  витягли  Зiнька.  Маринка
прибiгла, вглядiла Зiнька на травi, крикнула не сво┐м голосом i впала йому
на груди. Зiнько лежав блiдий, з  заплющеними  очима,  але  ще  дихав.  На
головi серед тiм'я було знать виразку, з котро┐ просисалася кров i стiкала
на прилипле до голови волосся.
   - Милий мiй! щастя мо║! золото мо║! Ой, не кидай же мене, молодо┐, бо я
вмру за тобою! сама собi смерть заподiю! -  голосила  Маринка,  припадаючи
головою до Зiнькових грудей.
   Одна мiщанка винесла з хати сорочку. Якийсь старий дiд  скинув  з  себе
жупана. Одежа на Зiньковi висiла шматками, попорота, пошматована  шаблями.
Мiщани здiйняли з Зiнька мокрий жупан, мокру сорочку.  Бiле  тiло,  широкi
плечi залиснiли на сонцi, а на бiлому тiлi  синiли  смуги  та  попруги  од
Носачево┐ шаблi. На обох  плечах  червонiли  подовжастi  рани  од  шабель,
неначе два разки перлiв прилипли до плечей. Дiд оддер од сорочки полотна i
позав'язував рани на плечах. На Зiнька надiли сухе плаття, сухий жупан.
   - Буде живий! Не плач, Маринко, не вбивайся! Це його хтось  цюкнув  раз
шаблею по головi. Це швидко заго┐ться, - сказав дiд.
   Маринка перестала плакати i тiльки зiтхала i стиха  хлипала.  Перси  ┐┐
високо пiдiймались, неначе хотiли зiтханням видихати усе горе, що душило в
серцi. Зiнько розплющив очi i застогнав. Вiн  ще  не  опам'ятався  гаразд.
Йому здавалось, що вiн у важкому снi, що йому сниться, нiби  вiн  десь  на
мосту серед битви по колiна в кровi чи в водi  на  днi  рiчки  на  зеленiй
травi, залитiй повiддям. Перед його очима нiби лився то жовтий свiт сонця,
то зелений свiт води та зелений  одлиск  трави  на  днi  рiчки.  Йому  все
здавалось, що вiн потопа║ все глибше та глибше, що  якась  зелена  безодня
тягне його на глибочiнь з усi║┐ сили, i вiн  не  може  володати  руками  i
ногами, щоб перемогти ту страшну силу, i все  потопа║  глибше  та  глибше.
Знов пожовкло в його очах, потiм позеленiло. Зiнько застогнав  i  заплющив
очi. Знов усе почорнiло в  його  очах,  неначе  вкрилось  чорною  темрявою
найтемнiшо┐ ночi. Вiн втратив памороки i злiг усiм важким завальним  тiлом
на дiдовi руки. Маринка знов заголосила, впала навколiшки,  обняла  Зiнька
за шию i притулилась гарячою щокою до холодного Зiнькового лиця.
   - Та не плач, Маринко!  Надаремно  ти  побива║шся!  Вiн  живий,  тiльки
зомлiв. Йому забило тямки, i в його голова запаморочилась,  -  втiшав  дiд
Маринку. - Не од таких ран виходжувався я, як був  козаком.  В  Зiнька  не
рани, а дряпки та виразки на тiлi.
   Мiщани запрягли конi в вiз,  наклали  на  вiз  сiна;  обережно  поклали
Зiнька на сiно та й повезли на Демкiв хутiр. Маринка йшла за возом, як  за
домовиною, i тихо голосила та хлипала.
   Тим часом Сiрко та запорожцi перейшли через мiст i почали розгонити  на
всi боки стовпище нiмцiв та козакiв-виговцiв. Сiрко кинув  очима  набiк  i
вглядiв велетенську фiгуру старого Демка, що валялась на землi в кровi, як
колода старого дуба в лiсi. Сiрко впiзнав Демка Лютая.
   - I здоров був, Демку, i прощай  навiки,  вiрний  товаришу!  -  крикнув
Сiрко, здiйнявши шапку i кланяючись до Демка. - Так он  де  довелося  тобi
полягти головою! Не впав ти од лясько┐ кулi, не йняла тебе куля татарська,
пройняла тво┐ козацькi  груди  шабля  недовiрка  козака-зрадника.  Прощай,
Демку, навiки!
   Старi козаки й наймити  дiстали  в  однiй  хатi  драбину,  встелили  ┐┐
впоперек  плискованими  частоколинами  i  поклали  Демка  на  тi  носилки.
Дванадцять чоловiка вхопили носилки на плечi i тихою ходою  понесли  Демка
на хутiр. Ще зовсiм тепла, здорова Демкова голова  коливалась  на  в'язах,
ноги ворушились то на один бiк, то на другий. Здоровi довгi вуси гойдались
на вiтрi, як живi. Здавалось, нiби несуть  живого  чоловiка,  але  облитий
кров'ю жупан, патьоки кровi на частоколинах, кривавi краплi,  що  поливали
стежку, все це показувало, що вже  настав  вiчний  спокiй  для  невтомного
оборонця Укра┐ни.
   Запорожцi та Юрi║вi козаки перейшли через мiст i  кинулись  слiдком  за
виговцями та найнятими нiмцями. Юрiй Хмельницький  позад  усiх  з'┐хав  на
мiст на степовому  конi.  Усей  мiст  був  залитий  кров'ю.  З  поваленими
подекуди поренчатами мiст здавався  шутим,  пощербленим,  покалiченим,  як
повбиванi козаки, що валялись на мосту. Поренчата були забризканi  кров'ю.
Усей мiст червонiв,  неначе  пiдплив  людською  кров'ю.  Подекуди  чорнiли
кров'янi калюжi, припеченi гарячим сонцем. Кров в калюжах вже поскипалась.
На мосту валялись трупи суспiль,  як  зрубане  колоддя  в  лiсi,  валялись
одтятi по плече руки,  валялись  стятi  голови,  як  гарбузи  на  баштанi,
валялись одсiченi вуха, носи, шматки м'яса,  неначе  трiски  на  дровiтнi.
Одна рука заклякла з шаблею в пальцях. Закляклi пальцi держали  шаблю  так
мiцно, неначе п'явками впились в держално. Уся мiць, уся  сила,  з  котрою
рука замахнулась на свого-таки брата козака, неначе захолола й заклякла  в
здоровецькому кулаковi. Один прездоровий труп зсунувся  плечима  з  мосту.
Одтята голова телiпалась на шкурцi  i  звiсилась  вниз  над  воду,  неначе
заглядала в рiчку, а з ши┐ дзюрчала та точилась  тепла  кров,  як  червоне
вино з бочки, лилася в воду i закрасила  каламутну  воду  довгою  червоною
смугою на самiй  бистринi.  Подекуди  по  жолобчастих  дошках  помосту  ще
стiкала кров в воду i довгими смугами червонiла на бистринi.
   Юрiй з'┐хав на мiст. Кiнь схарапудився, боявся ступати на трупи, як  на
живих людей. Юрiй торкнув в боки коня  острогами.  Баский  кiнь  пiшов  по
трупах, але все хропiв i прихкав нiздрями,  неначе  боявся  тi║┐  страшно┐
картини людсько┐ звiрючостi.  Юрiй  спинив  коня  серед  мосту  i  оглядав
картину свiжого кровавого бойовища. Нi один пружок його молодого  лиця  не
здригнувся, нi один пружок жалю та смутку не набiг на його чоло,  на  його
вид. Вiн з презирством дивився на трупи, на кров оборонцiв  свого  ворога,
ненависного гетьмана.
   З води виринали козацькi трупи, що позачiплювались одежею об стовпи пiд
мостом. Трупи то поринали, то виринали, витикаючи поверх води  то  зрiзану
вщерть червону шию без голови, то покривавлене плече без руки. Один вбитий
запорожець зачепився жупаном за кiлок стовпа, падаючи  в  воду.  Жупан  не
пускав його потонути на дно. Вода гойдала  тiло,  як  вiтер  гойда║  дуба.
Червонi сап'янцi то мрiли над водою, то виринали поверх води i лиснiли  на
сонцi, як червона калина, облита дощем. Довга чуприна, як гадюка, вилася в
бистрiй водi, метлялась на всi боки, неначе жменя  конопель  на  бительнi.
Вода в  Тясминi  почервонiла.  Тясмин  неначе  заплакав  кров'ю,  пролитою
братами козаками.  Рiчка  несла  трупи,  несла  чорнi  шапки  з  червоними
верхами. Шапки позачiплювались за кущi затопленого  верболозу  та  високо┐
осоки. Здавалось, нiби  вода  вкрилась  червоними  квiтками  чудернацького
латаття з чорним широким листом. Ворони почули людську кров,  злетiлись  i
обсiли верби, вкрили кущi. Хижi орли та яструби шугали високо в  небi  над
рiчкою, зачувши дух кровi.
   Юрiй задивився на ту картину смертi, котра недавно витала  над  мостом,
над рiчкою, i осмiхнувся  злим  осмiхом.  В  гоструватому  лицi  з  тонким
гострим носом, в гострих темних очах засвiтилось  щось  хиже,  як  в  очах
хижого шуляки. коли вiн кида║ться на здобуток.
   Дух людсько┐, ще тепло┐ кровi парував пiд  гарячим  промiнням  сонця  з
кривавих калюж. На мосту тхнуло кров'ю, як в рiзницях. Сам шляхетний  кiнь
неначе спахнув гнiвом на  ту  людську  звiрючiсть,  заiржав  i  став  бити
копитами. Копита захлюпали в кровi, як у калюжi, i червонi бризки людсько┐
кровi пороснули навкруги, як кораловi намистини  порваного  намиста.  Кiнь
вдарив копитом в одну голову. Голова  покотилась  i  впала  в  воду.  Вода
покотила голову з чуприною, неначе в водi крутився волоський темно-зелений
гарбуз, зiрваний з бадиллям, з огудиною. Голова крутилась,  переверталась,
вищиряла зуби, мотала  чуприною,  заплутувалась  в  сво┐й  чупринi,  як  в
куширi. Юрiй задивився на ту картину й зареготався. Кiнь скочив вперед. На
кiнцi мосту лежав впоперек лицем догори ще молодий козак-виговець, пишний,
гарний, як картина. Русявi кучерi вилися хмелем кругом голови. Незвичайно┐
краси лице, нiби виточене  з  мармуру,  неначе  задрiмало,  очi  закрились
прозорими вiками, довгими вiями. Кучерi  потонули  до  половини  голови  в
кровi. Сам кiнь неначе пожалував топтати  копитами  тi  кучерi  i  обминув
трупа, нiби живого чоловiка.
   Юрiй свиснув на коня. Кiнь  став  дибки  i  застукотiв  копитами.  Юрiй
поскакав доганяти сво║ вiйсько. Тим часом Сiрко з запорожцями погнався  за
втiкачами. Добре бились виговцi, але нiчого не вдiяли  i  мусили  втiкати.
Вони кинулись втiкати врозтiч, а потiм скупчились, побiгли на гору, вбiгли
в одчинену браму i  сховались  за  валами,  обтиканими  дубовим  шпичастим
частоколом. Брама зачинилась. Налагодивши гармати, козаки-виговцi i  нiмцi
поцiлились на запорожцiв i смальнули з однi║┐  гармати,  потiм  з  друго┐.
Юрiй i Сiрко з вiйськом оступились назад i подались в мiсто. Чигирин ще не
був взятий.
   - Не тепер, то в четвер, а Чигирин i твердиня будуть в наших  руках!  -
обiзвався Сiрко до Юрiя. - Попоробили, попопрацювали ми оце на  мiстку,  а
тепер час би i за добрий обiд сiсти, але,  мабуть,  гетьманша  не  нагоду║
смачним обiдом за цю криваву справу.
   - Що не нагоду║, то не нагоду║! Вона рада б  теперечки  нагодувати  нас
залiзним бобом, - обiзвався  Юрiй.  -  Тепер  вона  й  Катерина  сидять  в
батькiвському палацi та, мабуть, од злостi кусають  сво┐  пальцi.  Зате  ж
почасту║ нас медом та вином моя мачуха Ганна. Я догадуюсь, що  вона  потай
од гетьманшi десь у сусiди готу║ нам пишний обiд.
   Юрiй i  Сiрко  з  деякою  старшиною  в'┐хали  в  гетьманський  двiр.  В
одчинених дверях на порозi стояла Ганна Хмельницька i держала в  руках  на
срiбному полумиску хлiб та сiль. Юрiй, Сiрко й козаки скочили  з  коней  i
приступили до Ганни, поздiймавши шапки.
   - Вiтаю тебе, сину, в батькiвському  дворi,  як  господаря  й  гетьмана
Укра┐ни! Даруй же, Боже, щоб ти гетьманував i пробував в цьому  палацi  до
кiнця сво║┐ жизностi!
   - Спасибi, мамо, спасибi! - сказав Юрiй i, поцiлувавши  Ганну  в  руку,
хотiв взяти хлiб.
   - Дам тобi, сину, святий хлiб тiльки тодi,  як  даси  обiцянку,  що  не
вчиниш нiякого лиха тво┐й  сестрi  Катеринi,  гетьманшi  Виговськiй  i  ┐┐
дитинi. Скажи менi певне слово, що ти випустиш ┐х на волю, не вчинивши  ┐м
нiякого лиха. Мiй брат Василь обидив Катерину, тим що зруйнував  i  спалив
┐┐ оселю в Смiлi. Вона тепер не ма║ нi житла, нi пристановища.
   - Добре, мамо! даю сво║ гетьманське  слово  i  додержу  його.  Катерина
нехай живе в Суботовi тим часом, - сказав Юрiй.
   -  А  чи  нема,  Ганно,  в  тебе  чого   попо┐сти?   Ми   голоднi,   як
вовки-сiроманцi. Ото б тернули, якби оце нам добрий обiд? Аж за  вухами  б
лящало! - промовив Сiрко.
   - к обiд! ║, та ще й добрий!  Я  вгадувала,  чи║  буде  зверху,  а  чи║
насподi, як ви пiдступали пiд Чигирин, i потай од Олесi Виговсько┐ звелiла
i понаварювати, i понапiкати.
   Юрiй вступив в поко┐ i пiшов шукати сво║┐ сестри Катерини та гетьманшi.
Катерина i гетьманша сидiли в одному маленькому поко┐ковi.  Маленький  син
гетьманшi качався долi на килимi i грався з кошеням.
   - Добридень вам в хату! Вiтайте гостей, хоч непроханих i  нежаданих!  -
сказав Юрiй.
   Катерина мовчала, i гетьманша  мовчала.  Вони  оби'двi  понадувались  й
одвернулись од Юрiя. Нi одна не пiдвела очей, не глянула на Юрiя.
   - Вже хоч сердьтесь,  хоч  не  сердьтесь,  а  Чигирин  мiй,  а  ви  мо┐
полонянки. Вас одвезуть в Суботiв i будуть вас  там  держати,  доки  я  не
розправлюсь з гетьманом Виговським, доки не видеру з  його  рук  булави  i
батькiвських скарбiв, - говорив Юрiй.
   Запекла та завзята, як i ┐┐ батько Богдан,  Катерина  встала  i,  гордо
пiдвiвши голову, вийшла до  друго┐  кiмнати.  Олеся  сидiла  мовчки  i  не
глянула на Юрiя.
   - Ось подивись, який у мене гарний котик! Це менi бабуня  дiстала.  Але
котика не посилай в Суботiв. Я зроду не дам! - говорив Остапчик i  втiк  у
куток та й сховав котика за скриню.
   Ганна посадила гостей за столи i  звелiла  подавати  обiд.  Юрiй  пiшов
просити Катерину та гетьманшу на  обiд.  Катерина  й  Олеся  i  словом  не
обiзвались, i не глянули на його.
   - Не до обiду тепер ┐м, сину! пжа не йде ┐м на думку, - сказала Ганна i
звелiла подати обiд гетьманшi та Катеринi в окромну кiмнатку. Обидвi  вони
сидiли за столом i ложок не вмочили. пм було тепер не  до  ┐жi.  Гетьманша
нагодувала тiльки Остапчика. Остапко та кошеня пообiдали всмак за ┐х обох.
   - Тепер ви, мамо,  зостанетесь  господинею  в  мо║му  палацi  i  будете
доглядати мого добра, поки ми справимось з гетьманом, - сказав Юрiй.
   По обiдi Юрiй звелiв одвезти гетьманшу й Катерину в Суботiв i поставити
коло ┐х сторожу. Одначе вiн швидко пiсля того випустив Катерину на волю, а
гетьманшу трохи не рiк держав в Суботовi пiд сторожею.  Катерина,  одначе,
зосталась жити в Суботовi i вкупi з приятелькою гетьманшi Грушовою, жiнкою
генерального писаря Грушi, розважали ┐┐ в самотинi та в горi.
   Тим часом пораненого Зiнька привезли в  двiр.  Маринка  заголосила,  як
углядiла стару Демчиху, i кинулась ┐й на плечi, неначе  жалiлась  на  свою
лиху долю. Демчиха заплакала i почала  втiшати  Маринку.  Чоловiки  внесли
Зiнька в хату й i поклали на лiжку в кiмнатi. Плач i  хлипання  стривожили
Зiнька. Вiн одслонив вiка, глянув каламутними очима i не мiг  опамятатись,
де вiн тепер знаходиться. Незвичайнi  переднiшi  подi┐,  швидко  мiняючись
перед його очима, затуманили  йому  памороки  й  затiнили  пам'ять.  Жовтi
пружки лiтали перед його очима по бiлих стiнах, по шибках вiкна. Вiн  знов
заплющив очi, i жовтi кружки замиготiли, стали  червонi,  як  кров,  потiм
забiгали, задрижали, заворушились, як пшениця  на  решетi  тодi,  коли  ┐┐
точать; потiм усе позеленiло  в  Зiнькових  очах.  Зелений  прозорий  свiт
залиснiв в очах, i йому все здавалось, що вiн потопа║ в водi i бачить  пiд
собою зелене дно, вкрите не то травою, не то  дрiбною  ряскою,  а  в  тому
зеленому свiтi мигали блискучi iскри, неначе лиснiли шаблi та списи.  I  в
одну мить йому уявився дядько Носач, страшний, лютий, з блискучою шаблею в
руках. Рука з шаблею замахнулась на його...
   Зiнько опам'ятався, пригадав i битву на мосту, i дядька  Носача,  i  як
вiн впав з мосту в воду, як вода заклекотiла на бистирi i покотила його по
залитих зелених лугах. Думки пiшли одна за другою рiвно, неначе  намистини
в разку намиста нанизувались одна за одною.
   Зiнько одслонив вiка, втямив, де вiн лежить, впiзнав  Маринку,  впiзнав
матiр, впiзнав свою хату. Вiн почував, як болiла в його  голова,  як  нили
роз'ятренi рани на плечах та синi попруги. I нi один стогiн не вирвався  з
мiцних козацьк персiв. Спокiйно дивились Зiньковi тихi синi очi на Маринку
i неначе промовляли. "Не плач, не вбивайся, моя мила. Я ще  живий  i  буду
жити..."
   - А де ж батько? Чи не бачила ти, Маринко, батька? - спитала Демчиха.

   Тiльки що вона промовила  те  запитання,  за  ворiтьми  почувся  гомiн.
Демчиха вибiгла на ганок.
   - Одчиняй, осавулихо, ворота! Йде до тебе Демко, як  дорогий  гiсть,  в
останнiй раз! - гукав старий козак з-за ворiт.
   Демчиха побiгла одчиняти ворота, вглядiла ту козацьку домовину, стулену
з частоколу, на котрiй несли Демка, i зразу зауважила,  що  вже  Демко  не
встане з тi║┐ козацько┐ домовини по вiки вiчнi.
   - Лежить твiй Демко, буцiм живий, але вже йому не  вставати!  -  сказав
старий козак. - Винеси, осавулихо, води в садок; ми обми║мо на  йому  кров
отам, на причiлку, причепуримо, одягнемо, та вже тодi внесемо до господи.
   Стара осавулиха впала на  ноги  Демковi,  припала  до  носилок,  неначе
вплила до його, i довго-довго плакала, побиваючись. Старi козаки та сiрома
стояли на одному мiсцi з носилками, поздiймавши шапки, i дали волю Демчисi
виплакати горе, вилити сльози.
   Старi Демковi товаришi козаки обмили Демкове тiло, одягли  в  козацький
жупан, обули в червонi сапянцi, внесли в хату i поклали в свiтлицi. В  той
час гуркнула гармата раз, потiм другий: запорожцi, пообiдавши всмак  пiсля
важко┐ працi на  мосту,  облягли  твердиню,  огорнули  ┐┐  з  двох  бокiв,
окопались валом, поставили гармати i почали вибивати виговцiв та нiмцiв  з
замку. Саме тодi набiгла на небi чорна хмара.  Вдарив  грiм  раз,  другий.
Гуркiт  грому  злився  докупи  з   гуком   гармат.   Надворi   задощилось,
занепогодилось. Дощ полив ливцем  як  з  вiдра  i  змив  мiст,  замазаний,
залитий козацькою кров'ю, котро┐  наточили  козаки  з  сво┐х  таки  братiв
козакiв. З того бойовища пiшла на дальнiшi часи неначе страшна пошесть  на
проливання братньо┐ кровi, на велику ру┐ну Укра┐ни.
   Прийшов i отаман Iван Сiрко на  останнi  одвiдини.  Вiн  перехрестився,
поцiлував у руку мерця i став, опустивши руки; потiм заклав  пальцi  одно┐
руки за пальцi друго┐, вивернувши руки долонями вниз. Здоровi чорнi пальцi
хруснули з досади та з горя. Довго  стояв  Сiрко,  високий  та  плечистий,
такий як i покiйник Демко,  стояв,  похиливши  голову  i  втупивши  очi  в
помiст. Думи за думами линули  в  його  головi:  картини  битв  та  стичок
виникали одна за другою, тих битв з татарами, з поляками, де вiн  бився  з
ворогами поплiч з Демком ще за молодих лiт.  В  хатi  усi  мовчали  неначе
боялись стривожити той рiй споминок, котрий  обсiв  сиву  Сiркову  голову.
Демчиха й Маринка перестали голосити.  Сiрко  зiтхнув.  Високi  та  широкi
перси пiдвелись вгору, як гора, й не  швидко  опали.  Вiн  пiдвiв  голову,
пiдвiв карi блискучi очi i зирнув на Демчиху.
   - Я думала, що Демко вже вмре сво║ю смертю, доживши свiй  вiк,  -  тихо
заговорила Демчиха.
   - Не козакам помирати в сво┐й хатi. Наша смерть на чистому  полi,  наше
тiло на поталу орлам та  вовкам-сiроманцям,  -  сказав  Сiрко  i  похапцем
вийшов з хати та й попростував на гору до запорожцiв, до замку.

   ЕПIЛОГ
   Саме в той час, як Юрiй та Сiрко добували Чигирин,  гетьман  Виговський
скликав козацькi полки на раду пiд Германiвкою. Полки зiйшлися недалеко од
Германiвки на долинi, де протiкав невеличкий потiк; ховаючись в  осоцi,  в
рогозi та в очеретах. По один  бiк  долину  перетинав  старий  дубовий  та
грабовий лiс. По обидва боки долини стримiли  рядами  крутi  горби.  Полки
зiйшлися на широкiй долинi i стали лавами з трьох бокiв. Козацька старшина
скупчилась серед полкiв на чималому пустому просторi. Серед того  простору
стояв стiл, застелений червоним  сукном.  Коло  столу  стояв  з  грамотами
генеральний писар Груша. Червонi знамена маяли на вiтрi, трiпались, неначе
птицi. Уся зелена долина неначе маком зацвiла: скрiзь червонiли на  ясному
сонцi червонi кунтушi, лиснiли червонi верхи шапок: Кругом  стола  червонi
сап'янцi на полковниках та сотниках  аж  горiли,  неначе  вони  стояли  по
колiна в жару Навкруги долини усi горби обсипали селяни з Германiвки та  з
близьких сiл. Довгi ряди селян в чорних свитах чорнiли  по  горах,  неначе
насовувались чорнi хмари. Усi полки, усе стовпище гуло тихо, неначе бджоли
в здоровiй пасiцi.
   З-за гори  лiсом  з'явився  гетьман  Виговський  на  конi  в  червоному
оксамитовому  жупанi,  в  шапцi  з  двома  перами  над  лобом,  обсипаними
дiамантами. Пера засяли, заблищали на сонцi. Вiйсько i народ  впiзнали  по
тих перах гетьмана. За гетьманом ┐хав на  конi  обозний  Носач  та  кiлька
полковникiв, а за ними  слiдком  виступав  з-за  гори  полк  шляхтичiв  та
найнятих польських жовнiрiв. Гетьман не йняв вiри сво┐м козакам i найняв в
польського коронного обозного Андрiя Потоцького, що стояв в Бiлiй  Церквi,
тисячу польських жовнiрiв на всякий час. Той полк жовнiрiв став пiд  лiсом
напоготовi до оборони гетьмана.
   Гетьман з старшиною в'┐хав на конi в  середину  козацькому  круга.  Вид
його був спокiйний на взiр i гордий, але в очах виявлялася  тривожнiсть  i
непевнiсть. Душа його була неспокiйна: вiн не був певний, що  рада  прийме
радо й з прихильнiстю угоду з Польщею. Козацькi полки, стовпища  селян  на
горах затихли, неначе замерли. Лави  козакiв  стояли,  неначе  скам'янiли.
Тiльки знамена шелестiли та лупотiли на вiтрi.
   - Шановнi полковники й сотники! Ви вже  зна║те,  якi  пункти  Гадяцько┐
умови з Польщею ми постановили i якi затвердив король i варшавський  сейм.
Тепер треба оповiстити тi пункти усiм козакам, щоб у нас була певна  згода
по всiх полках, - почав говорити гетьман.
   Старшина  вислухала  тi  слова  гетьмана  i  заворушилась   стиха.   Тi
полковники та сотники, що не дiстали од короля  права  шляхетства,  почали
тихо гомонiти й нарiкати. Гетьман послав Верещаку й Судиму мiж полки,  щоб
вони прочитали й вияснили козакам пункти Гадяцько┐ умови. Козаки вислухали
грамоти i закричали:
   - То це нас знов оддають Польщi! Десять  рокiв  тiльки  минуло,  як  ми
вирвались з лясько┐ неволi, а гетьман знов одда║ нас польським  свавольним
панам в пекло! Не треба нам Польщi! Не хочемо до Польщi! Бий  виговцiв  на
смерть! Поляжемо головами, а Польщi не пiддамось! Пани нас  дурять  сво┐ми
обiцянками. Вони знов  на┐дуть  на  Укра┐ну,  загадають  нам  робити  собi
панщину! Запряжуть нас в ярмо! Знов будуть нас  заганяти  в  костьоли!  Не
попустимо цього! Гетьмане! Клади на стiл булаву!
   В одну мить усi полки заворушились, зашумiли, як роздратованi бджоли  в
улику. Стовпище селян  по  горах  заворушилось  i  закричало.  Усi  козаки
загули, як бiр у велику бурю. Гетьман не був  страхополох,  видержував  не
раз великi битви. Але вiн почував, що переполох пiдступа║ йому пiд  груди.
Його здушило в грудях, здушило коло  серця;  вiн  боявся  за  сво║  життя.
Тривожними  гострими  очима  поглядав  вiн  на  тi  купи  вiйська,   котрi
згромадились кругом Верещаки  та  Сулими.  Крики  здужчувались.  Замигали,
залиснiли шаблi  поверх  козацьких  шапок.  Гетьман  вглядiв,  як  рука  в
Верещаки, пiднята вгору з паперами, одскочила по лiкоть i полетiла  вгору.
Замигали, заблискали шаблi над  головами  Сулими  та  Верещаки.  Судиму  й
Верещаку  порубали  й  пошматували  в  одну  мить.   Полки   заколивались,
захилитались, як хвилi на морi, i рушили до столу, до  того  простору,  де
стояв гетьман.
   Тодi Виговський втямив, що його замiр  не  вдався,  що  козацькi  шаблi
готовi пошматувати й його. Вiн почував, що смерть вже замахнулась на  його
сво║ю замашною косою, вiн неначе почував  хвоський  свист  тi║┐  коси  над
сво║ю головою. Страх напав на його в одну мить, i мороз  пiшов  по  всьому
тiлi. Гетьман повернув коня назад i з старшиною бiгцем  подався  до  лiсу.
Полки рушили за ним навздогiнцi. Тодi тисяча найнятих  польських  жовнiрiв
виступила з лiсу i закрила його й заступила од козакiв. "I втiкав  вiн,  -
як каже укра┐нський лiтописець, - як втiка║ обсмалений з пожежi".
   Гетьман втiк в польський обоз, що стояв пiд Бiлою Церквою,  i  вкупi  з
польським коронним обозним  Андрi║м  Потоцьким  по┐хав  до  Бiло┐  Церкви.
Стовпище козакiв рушили за ним  навздогiнцi  i  стало  станом  на  Взiннi,
недалеко од Бiло┐ Церкви. Тут зiбралася нова козацька рада.  На  цiй  радi
Виговського  скинули  з  гетьманства   i   обiбрали   за   гетьмана   Юрiя
Хмельницького.
   До Виговського в Бiлу Церкву прибули козацькi посланцi i вимагали,  щоб
вiн сам при┐хав на раду i поклав булаву. Виговський не згодився на це i не
по┐хав. Тодi козаки послали до його  канiвського  полковника  Лизогуба  та
миргородськського полковника  Лiсницького  i  домагались,  щоб  Виговський
принаймi прислав бунчук  та  булаву,  коли  сам  не  хоче  прибути.  Довго
Виговський противився, але побачив, що непереливки i промовив:  "Я  вертаю
бунчук i булаву, але з такою умовою,  щоб  козацьке  вiйсько  зосталось  в
пiдданствi польського короля". Виговський доручив бунчук та булаву  сво║му
братовi Даниловi i вкупi з посланцями одiслав його на раду.  Данило  оддав
бунчук та булаву, оповiстив, що Виговський зрiка║ться гетьманства,  але  з
такою умовою, щоб Укра┐на зосталась при Польщi i щоб Юрiй  випустив  жiнку
Виговського з сином з Чигирина, давши переднiше в  заклад  кiлька  козакiв
для певностi слова. Козаки згодились й оповiстили Юрiя гетьманом радiсними
криками. Юрiя пiдняли, поставили на стiл i прикрили його знаменами. Данило
подав йому булаву. Пiсля ради обозний  Носач,  полковники  Гуляницький  та
Дорошенко прибули до Бiло┐ Церкви  i  дали  Виговському  пiдписку  Юрiя  i
старшини, що вони видадуть йому жiнку з сином та з  деякими  поляками,  що
пробували  в  полонi  в  Чигиринi.  Але  не  швидко  Юрiй  випустив  жiнку
Виговського з полону. Трохи не рiк довелося  ┐й  прожити  в  Суботовi  пiд
сторожею. Юрi║вi Хмельницькому не було  часу  думати  про  не┐.  Од  Бiло┐
Церкви козацьке вiйсько рушило до Канева. Зiбрали  нову  раду  в  Жердевi,
коло Канева, куди прибуло чимало  полковникiв  з-за  Днiпра,  прихильникiв
Москви. На цiй радi затвердили вибiр Юрiя на гетьмана i  постановили  знов
пiддатись московському царевi.
   За  втрачене  гетьманство  король  Ян-Казимiр  щедро  обдарував   Iвана
Остаповича Виговського. Наставив його ки┐вським  во║водою  i  сенатором  i
подарував дво║ староств: Любомиль в Холмщинi i Бар на  Подолi.  В  першому
староствi було ло 25 сiл i 200 тисяч моргiв землi, в другому було 80 сiл i
З5 тисяч квадратних миль землi. Окрiм того, король  подарував  Виговському
ма║тнiсть в Галичинi, коло Жидачева: Руду на Стри┐, Волицю й Кохавину.
   Олена Виговська довiдалася про  цей  щедрий  королiвський  подарунок  i
втiшилася тим, що вона - во║водша й сенаторша,  хоч  i  не  гетьманша,  та
велика княгиня.
   Юрiй зараз звелiв випустити з полону свою сестру Катерину, але вона  не
мала пристановища i зосталась жити в Суботовi при Оленi Виговськiй.
   Вже аж зимою, пiсля Рiздва  1660  року,  в  Переяславi  зiбралась  нова
козацька рада, на котрiй затвердили Юрiя на гетьманствi i постановили знов
вернути Укра┐ну в пiдданство царевi Олексi║вi, але багато  полковникiв  на
Правобережнiй Укра┐нi не присягли царевi  i  зостались  вiрними  королевi.
Данило Виговський  задумав  одiбрати  свою  ма║тнiсть  Смiлу  та  Лисянку,
ма║тнiсть Богданово┐ меншо┐ дочки Олени Неча║во┐. Вiн рвався в похiд,  щоб
визволити з полону Олесю Виговську i свою жiнку Катерину. Але  корсунський
полковник Петренко розбив Данилових козакiв коло Лисянки i  самого  Данила
взяв в полон i видав московським во║водам. Данила повезли  в  Москву,  але
вiн помер в Калузi, i  його  тiло  привезли  в  Чигирин  i  оддали  жiнцi.
Катерина звелiла поховати Данила Виговського в суботiвськiй церквi рядом з
могилою свого батька Богдана. Катерина зосталась бездiтною удовою.
   Незабаром пiсля того Павло Тетеря  прибув  в  Чигирин  i  пробував  там
довгенько вкупi з паном Беньовським.  В  Суботовi  вiн  стрiвся  з  удовою
Катериною i в кiнцi 1660 року Юрiй дозволив сестрi повiнчатись з  Тетерею.
Восени  Юрiй  випустив  Олесю  Виговську  з  полону  i  одiслав  з  певною
приставленою сторожею до Iвана Виговського.
   Iван Виговський, тепер вже ки┐вський во║вода  проживав  в  Галичинi,  в
сво┐й ма║тностi Рудi, де був просторний старинний  палац,  де  можна  було
проживати в мирi  i  споко┐,  куди  не  заходили  нiякi  козацькi  загони.
Виговський поновив, побiльшив старий замок i зажив з сво║ю Олесею та сином
в споко┐. Але йому не сидiлось вдалинi й од Укра┐ни в Рудi. Його тягло  на
Укра┐ну, йому хотiлося брати суспiл в укра┐нських  дiлах,  хотiлося  грати
роль дiяча в iсторичних укра┐нських подiях. Вiн перейшов в свою  ма║тнiсть
Бар на Подолi, щоб назирати за живим рухом подiй  на  Укра┐нi.  Виговський
полагодив, поновив старий замок,  обсадив  його  гарнiзоном  i  настановив
брата сво║┐ жiнки  Юрiя  Стеткевича  комендантом  замку.  Коло  Виговсько┐
завсiди проживала Ра┐на, жiнка Костянтина Виговського, та дочка  ┐┐  брата
Михайла Стеткевича, що був ченцем в Печерськiй лаврi,  i  уся  сiм'я  Юрiя
Стеткевича.
   В той час подi┐ на Укра┐нi не йшли рiвною ходою, а бiгли швидким конем.
Юрiй Хмельницький, пiсля битви пiд Чудновом, де поляки розбили  московське
вiйсько i взяли во║воду Шереметь║ва в полон, знов оддав Укра┐ну Польщi,  а
потiм зрiкся гетьманства i постригся в  ченцi.  На  Правобережнiй  Укра┐нi
козаки вибрали за  гетьмана  Павла  Тетерю.  Польський  король  Ян-Казимiр
виступив з вiйськом на Укра┐ну, перейшов за  Днiпро,  щоб  добути  собi  i
Лiвобережну Укра┐ну, де полковники зосталися вiрними Москвi i вибрали собi
за гетьмана Брюховецького.
   Iвану Виговському захотiлося знов добути собi гетьманську булаву. В той
час, як король брав  городи  за  Днiпром,  в  Ки┐вщинi  стало  неспокiйно.
Ки┐вський во║вода сидiв в Барi i пальцем не  поворушив,  щоб  заспокоювати
край. Гетьман Тетеря винував у всьому Виговського, говорив, що "Бар усьому
виною". В той час Iван Сiрко з запорожцями рушив в Брацлавщину, щоб одняти
Правобережну Укра┐ну од Польщi i послав вперед загiн пiд приводом Сулимки.
Сулимка дiйшов до Бiло┐ Церкви,  де  його  розбили  польськi  жовнiри  пiд
приводом Чарнецького i  полковника  Себастiана  Маховського,  здичiлого  й
жорстокого чоловiка.  Виговський,  певно,  хотiв  знов  взяти  гетьманську
булаву i часто промовляв: "Продам Бар, продам Руду i заграю ляхам в дуду".
   Тетеря i Маховський  обвинуватили  Виговського,  що  вiн  хоче  зрадити
Польщу i пристати до Москви, що вiн накликав  запорожцiв  з  Сулимкою.  Ця
чутка дiйшла до Бара. Виговський видав 1 марця  в  Фастовi  протест  проти
такого заздрiвання його в зрадi, а  сам  поспiшив  до  Бiло┐  Церкви,  щоб
виправдати себе перед Маховським, котрому  король  дав  право  втихомирити
край хоч би найстрашнiшими карами.  Виговський  не  застав  Маховського  й
Тетерi в Бiлiй Церквi, по┐хав в Рокитну, але й там ┐х вже не було.  Тетеря
й Маховський рушили на Корсун.
   Маховський запрошував Виговського  в  Корсун.  Не  заздрiваючи  нiчого,
Виговський прибув до Корсуна i став на кватирi в одного мiщанина. До  його
зараз прийшов Маховський i оповiстив, що вiн засудив його за зраду  Польщi
на смерть. Оповiстивши Виговському свiй присуд, Маховський вийшов з хати i
поставив сторожу з польських жовнiрiв коло сiнешних дверей.
   Виговський стояв серед хати як непритомний. Вiн почував, що  попався  в
руки свого ворога, що неминуча  смерть  жде  його  за  порогом.  Усе  його
тривожне життя, усi подi┐ його вiку майнули перед ним, неначе ряд  взорцiв
на довгiй паперовiй смузi, майнули подi┐ все кривавi, неспокiйнi: i  полон
в татар, i битви гетьмана Богдана, i його служба в Богданових  походах,  i
страшна битва пiд Конотопом,  де  вiн  одбивався  од  Москви,  де  полягли
десятки тисяч московського вiйська, i  Гадяцька  умова,  i  ласка  короля.
Листочки  книги  його  життя  перегортались  швидко,   неначе   од   вiтру
шелестiли... От вiн сам вступа║ на мiсце великого Богдана, вiн сам гетьман
i великий князь  Укра┐ни,  надарований  великими  ма║тностями,  багатий  i
славний на всю Укра┐ну; от вiн во║вода i сенатор, а може, й знов гетьман i
великий князь... I якийсь нiкчемний  полковник  Маховський  перетне  нитку
його життя, поверне в порох його мрi┐, потопче ногами його палкi бажання й
його мертве тiло.
   В хатинi було тихо, як в домовинi.  Був  ранок  9  марця.  Сонце  пишно
зiйшло i осяяло усю хатину, пiдживило  мертвоту  тишi.  Виговському  стало
невимовно важко на серцi. Йому забажалося жити  i  добуватись  слави.  Вiн
опам'ятувався i пожалiв, що не взяв з собою козацько┐ сторожi.
   "Пiду скажу Маховському, щоб дозволив  менi  покликати  священика,  щоб
дозволив висповiдатись i запричаститись перед смертю, а через священика  я
дам знати, що мене  хотять  зараз  згубити  з  свiта...  Може,  обiзвуться
мiщани,  стануть  за  мене,  заступляться  за  мене  козаки..."-   подумав
Виговський i раптом одчинив дверi i вийшов надвiр.
   - Дай менi,  полковнику,  священика!  Дай  менi  хоч  висповiдатись  та
заприча...
   Здичiлий  i  звiрюкуватий  Маховський  скомандував  жовнiрам.   Жовнiри
випалили з рушниць, i Виговський звалився i, як снiп,  впав  на  одвологлу
землю.
   - Невже я впав од польських куль? Невже мене вбили поляки, котрих я так
любив? - промовив Виговський i вхопився за серце. Жменi  його  були  повнi
кровi. Вiн махнув рукою i забризкав кров'ю лице  й  очi  Маховському...  -
Олесю моя дорога! Сину мiй! - ледве промовив  Виговський,  i  його  голова
впала на землю.
   Збiглися мiщани та козаки, внесли в хату мертвого Виговського i поклали
на лавi. Хоч Виговського не любили за його  прихильнiсть  до  Польщi,  але
лиходiйний вчинок полковника Маховського, котрий без суду й позвiв покарав
смертю сенатора i во║воду, цей розбiйницький,  самоправний  вчинок  збурив
увесь Корсун i пiдняв усiх проти Маховського. Маховський  мусив  тiкати  з
Корсуна.
   Звiстка про убiйництво Виговського швидко дiйшла до Бара. В Барi  добре
знали  Маховського,  знали  звiрячi  норови  цього  польського  гайдамаки.
Виговська вся отерпла й охолола,  зачувши  про  такий  самоправний  вчинок
Маховського. Вона впала, як снiп, на руки  сво║┐  приятельки  Грушово┐  та
невiстки Стеткевичево┐.
   В  Барському  замку  все  стривожилось.  Усi  сподiвались,   що   лютий
Маховський, ворог покiйника Виговського, от-от незабаром з'явиться з сво┐м
полком пiд Баром, нападе на замок, спалить, знищить i заграбу║ усе  добро,
повбива║ усю сiм'ю й рiдню Виговського.
   Комендант замку, брат  Виговсько┐,  Юрiй  Стеткевич  зараз  дав  приказ
полагодити вали та частоколи кругом  замку,  звелiв  лаштувати  гакiвницi,
поставити  ┐х  на  валах,  на  баштi  узбро┐в  двiрських  козакiв,  навiть
наймитiв, подававши ┐м рушницi. Чутка про  убiйництво  Виговського  швидко
пiшла  по  околицях.  Дрiбна  православна  шляхта,   близькi   й   знайомi
Виговського,  православнi  пани  сполохались:  вони  боялись,   що   загiн
Маховського  от-от  вчинить  напад  i  вирiже  впень   усiх   православних
шляхтичiв, прихильникiв Виговського. Шляхта повтiкала  до  Бара,  зiбравши
спохвату деякi дорожчi повитки та скарби. Увесь  замковий  двiр  сповнився
втiкачами. Дiти пiдняли плач, жiнки поперелякувались, поховались в  садках
за валами, в льохах, в  пивницях.  Юрiй  Стеткевич  давав  усьому  лад  та
порядок, роздавав харч втiкачам, роздавав рушницi та усяку збрую.
   Виговська боялась i  за  сво║  життя,  i  за  життя  свого  сина.  Юрiй
Стеткевич звелiв ┐й i всiм женщинам лаштуватись в дорогу, щоб переховатись
в густих лiсах, доки мине небезпечнiсть. Позапрягали карети  та  шарабани,
набрали  чимало  харчiв.  Виговська  й  Маруся  Стеткевичева  з   Грушовою
позабирали скарби i поховали ┐х в возах. Забравши на вози усiх  женщин  та
дiтей, Юрiй Стеткевич завiз ┐х в густi барськi лiси  i  сховав  в  страшнi
гущавини грабового лiсу в глибокiй долинi, куди  трудно  було  доступитись
загонам Маховського. В узькiй  долинi  на  маленькiй  прогалинi,  закритiй
кущами лiщини та вiльхи,  пiд  самим  грабовим  лiсом  поставили  вози  та
шарабани. Весна була рання, але холодна й вiтряна. Одвологла мерзла  земля
пустила густий  опар,  неначе  курiла  димом.  Усi  позлазили  з  возiв  i
поставали мовчки мiж грабами та  столiтнiми  дубами:  усi  боялись  навiть
голосно говорити. Земля на прогалинцi вкрилась зеленою  травою.  Синiй  та
бiлий ряст манячiв помiж кущами. Жовтогаряча кульбаба вкривала  прогалину,
неначе хто розкидав по травi зiрки. Остапко й весела дочка Юрiя Стеткевича
Христина кинулись бiгати по травi та  рвати  ряст  i  заговорили  голосно.
Малий хлопець почав перегукуватись з Христиною.  Виговська  впинила  ┐х  i
заборонила говорити голосно. Усi притихли й ущухли  i  говорили  тихенько,
неначе коло домовини, в котрiй лежав покiйник.
   Настав вечiр. Вже й надворi смерклось. Виговська не звелiла  розкладати
багаття, щоб часом жовнiри Маховського не  вглядiли  диму  та  огню  i  не
догадались, де вона хова║ться. Вiтер жалiбно гув  мiж  голим  гiллям.  Лiс
коливався на взгiр ях зверху донизу, неначе море на вiтрi, а  в  долинi  в
затишку було тихо. Чорна нiч впала на чорний  лiс  i  неначе  вкрила  його
трауром по Виговському. пжа нiкому  не  йшла  на  думку.  Усi  полягали  в
шарабанах i поснули мiцним сном. Спали й  погоничi  на  соломi  на  возах.
Тiльки конi, попривязуванi коло возiв, хропли та  прихкали,  тереблячи  на
ввесь рот овес.
   Одна Виговська не спала. Сон втiк  од  ┐┐  очей  i  неначе  сховався  в
густому лiсi. Вона сидiла в здоровому шарабанi  коло  сонного  Остапка,  i
важкi, сумнi думи низько похилили ┐┐ голову, як важкий снiг похиля║  гiлля
зелено┐ сосни. Зiйшов мiсяць i блимнув через тонкi хмари, що гнались  одна
за другою, неначе бiгли навипередки. Блиснув мiсяць, i  вирнула  з  чорно┐
темряви постать Олесi, вся закутана в сумний  чорний  убiр,  виглянуло  ┐┐
повне зблiдле лице, смутне чоло та  заплаканi  очi.  Вона  згадувала  сво┐
дiвочi лiта молодi, згадувала, як вони побрались з  Виговським,  пригадала
сво┐  палкi  мрi┐,  котрi  Виговський  справдив  неначе  якимись   чарами,
згадувала i його самого, як углядiла його колись на баскому конi в  Ки║вi,
всього  в  оксамитi,  в  кармазинах,  в  золотi,  пишного  й  гарного,  як
намальованого на картинi. I сльоза за сльозою покотилась з ┐┐ очей i впала
на ┐┐ повнi бiлi руки...
   - За що ти. Боже, наслав на мене одну таку  велику  кару?  За  якi  мо┐
провини? - тихо промовила Виговська i пiдвела сво┐ смутнi очi вгору.
   А над лiсом пишно  блищав  мiсяць  i  неначе  летiв  назустрiч  швидким
хмарам. Лiс шумiв на горах, аж гiлля гнув i  не  дав  одповiдi.  Виговська
пригадала звiрячий вид Маховського.  Коло  не┐  в  ногах  стояла  рушниця,
набита набо║м. Помста закипiла в ┐┐ серцi, як окрiп на великому жару. Вона
вхопилась руками за рушницю i була б рада, якби Маховський в той час напав
на табiр, всадити йому кулю в самiсiньке серце.
   Три  днi  й  три  ночi  ховалась  Виговська  з  приятельками  в  лiсах.
Виговська, Грушова i всi женщини держали напоготовi набитi набоями рушницi
провсякчас. До Бара дiйшла звiстка, що Маховський повернув на Черкаси i не
ма║ на думцi вчинити напад на житло Виговського. Тодi Виговська  вернулась
в замок i послала вiрного шляхтича до Корсуна просити в  Маховського,  щоб
вiн вернув ┐й тiло Виговського.
   Виговська спостерегла, що  на  Укра┐нi  почина║ться  велика  Ру┐на,  що
пробувати в Барi неспокiйно й небезпечно од усякого нападу  i  полякiв,  i
козакiв. Вона постановила перебратись на життя в Руду, в далеку  Галичину,
куди не заходили нi польськi, нi нiмецькi  загони.  Брат  Виговсько┐  Юрiй
зараз-таки, не гаючи часу, перевiз все ┐┐ добро в Руду.
   Виговськiй вдалося таки випросити в полякiв тiло свого чоловiка i  вона
поховала   його   в   скитi   коло   Гнiздичевсько┐    Руди    в    склепi
Хрестовоздвиженсько┐ церкви.
   Недовго пiсля тi║┐ страшно┐ подi┐ жила  Виговська.  Переполох  в  Барi,
блукання по барських лiсах та пущах в  негоду,  пере┐зд  до  Руди  ранньою
весною в сльоту та холоди порушили ┐┐ здоров'я. Почуваючи близьку  смерть,
вона написала духiвницю, в котрiй одписала сво┐ скарби  i  спадщину  сво┐м
родичам, близьким i далеким, i  всiм  сво┐м  слугам,  згадала  навiть  про
княгиню Любецьку та панi Суходольську, котрi колись ставали на  дорозi  до
шлюбу з Виговським. Багато скарбiв та ма║тностей свого  мужа  i  усi  сво┐
ма║тностi в Могилiвщинi, коло Оршi, вона записала на церкви та  монастирi,
а свою французьку карету та  ридван  одписала  ║пископовi  львiвському  на
спомин душi.
   Померла Олеся Виговська в  ма┐  1664  року.  Про  свого  сина  Остапка,
котрого сам Виговський ще за свого живоття  оддав  в  опiку  Константиновi
Виговському, вона чомусь i словом не згадала в духiвницi. Певно, тодi  вже
його не було на свiтi.

   * * *
   Неспокiйне було життя й сумна й  нечисна  була  смерть  гетьмана  Iвана
Виговського, доброго, щирого патрiота,  тонкого  полiтика,  оборонця  прав
Укра┐ни, чоловiка великого розуму та ║вропейсько┐ просвiти.
   Виговський щиро любив Укра┐ну, встоював за ┐┐ полiтичнi  й  нацiональнi
права, дбав про науку й просвiту на Укра┐нi,  був,  може,  вищий  за  усiх
сво┐х сучасникiв, окрiм гетьмана Богдана та Немирича. Його можна поставити
врiвнi  з  найлiпшими  дiячами  тих  часiв,   з   Богданом   Хмельницьким,
Дорошенком, Мазепою.
   Не любив вiн Москви за ┐┐ непросвiченiсть  i  постерiг,  що  Москва  не
додержить свого слова, однiме привiле┐, коли почала ще за живоття  Богдана
ламати Переяславську умову, пiддержувала Польщу на погибель  Укра┐нi.  Але
його польська i шляхетська полiтика була несво║часна й антинародна.
   Гадяцькi пункти - це найвищий акт автономi┐ Укра┐ни за усю ┐┐  козацьку
iсторiю. Але Виговський не спромiгся його здiйснити, i  цей  акт  зостався
тiльки актом на паперi, як "Наказ" царицi Катерини II, що вдивив квропу  i
зостався мертвим для Росi┐.
   Виговський не був невiдомий  тому,  що  народ  та  просте  козацтво  не
пристане на задану умову до Польщi, мав на  думцi  силою  зломити  маси  i
силою прилучити ┐х до Польщi, як Петро Великий силою заводив сво┐  реформи
в Росi┐. Але Виговського зломила  сила  темних  мас,  котрих  лякала  iдея
украiнсько-козацько┐ шляхетчини, пiдхожо┐ до польсько┐ на Поднiпрянщиш, що
так далася ┐м взнаки. Не можна сказати. що маси не  втямили  й  не  тямили
його полiтики в тi бурливi часи загального полiтичного усенародного  руху,
[коли] полiтику тямили й простi, коли й молодицям доводилось вою-ватись  з
ляхами. Нещасна голота та чорнота як тiльки розчовпла  польсько-шляхетську
полiтику Виговського, тiкала в Полтаву i приставала до полковника  Мартина
Пушкаря, котрий добувався гетьмансько┐ булави i, може, й дурив голоту, щоб
через не┐ дiстати булаву.
   Уклад Укра┐ни за Богдана був нацiонально-прогресивний i  демократичний,
уклад  удiлово┐  Русi,  але  Укра┐на  його  часiв  була  схожа  на   уклад
сьогочасно┐ Швейцарi┐, Америки або Норвегii, де нема  привiлейно┐  верстви
дворян та дiдичiв. За Богдана не було верствового подiлу в суспiльствi  за
привiлеями, були вiйськовi,  городяни  та  селяни  з  однаковими  правами.
Козаки не зачiпали навiть укра┐нських православних дiдичiв, але не дали ┐м
великих привiле┐в польсько┐ шляхти. Виговський заводив  на  Укра┐нi  уклад
старо┐ Польщi або старо┐ аристократично┐ Англi┐  та  феодально┐  квропи  з
привiлейним панством.  Його  полiтика  була  регресивна,  не  нацiональна,
аристократична.  Маси  духом  почули,   чим   тхне   цей   не   поступовий
середньовiковий  старопольський  дух,  духом  вгадали  наслiдки  його,   з
панщиною  в  перспективi,  якi  стались  потiм  на  Захiднiй  Укра┐нi,   i
Виговський впав.
   1895 року, 6 юля
   Ки┐в



   СЛОВНИК МАЛОВЖИВАНИХ СЛIВ

   Аналой

-
високий церковний столик, на який кладуть iкони чи

богослужебнi книги.

   Бакаюватий
   - вибо┐стий.
   Банiцiя

-
оголошення людини поза законом.
   Баскак

- збирач
податкiв на Русi за часiв

татаро-монгольсько┐ неволi.
   Блаватний
   - шовковий.
   Бунчук

- булава з
металевою кулькою на кiнцi i китицею -
прикрасою з кiнського волосу.
   Бург - мiсто.
   Бурянуть - збуритись.
   Бусурман,
   бусурмен
   -
   людина iншо┐ вiри; лайка.

   Валасатись
   - байдикувати.
   Вантага

-
вантаж.
   Варенуха

-
горiлка.
   Вивiд

-
димар.
   Визубень

-
щербина.
   Вишахрувати - розпустити.
   Вiртути

-
печиво.
   Вiстовик

-
посильний.
   Войдуватись
   - змагатись.
   Волохи

- жителi
Придунайських князiвств i

Трансiльванi┐ (на територi┐ нинiшньо┐

Румунi┐).
   Ворушкий
   - меткий.

   Гакiвниця

-
гармата.
   Галаган

- поплавок
на рибальськiй сiтi.
   Герольд

-
оповiсник при дворах

║вропейських монархiв.
   Гiльце

- обрядове
дерево укра┐нського весiлля, обвите
квiтами, ягодами, колосками.

   Дiдизна

-
батькiвщина.
   Довбиш

-
барабанщик.
   Доходжалий
   - пiдстаркуватий.
   Дреколiй

-
кiлок.

   Заломити

-
тут: переважити.
   Заметитись
   - заразитись.
   Заскалубина
   - щiлина.
   Затяжець

-
гетьманський козак iз

чужоземцiв.
   Зачеврiти

-
зiсохнути.

   Кабиця

-- яма,
пристосована для варiння ┐жi в казанi
   Кав'яр

-
iкра.
   Каплун

-
пiвень.
   Келеп

- ручна
зброя у виглядi молота iз дов'гим держаком.
   Клейноди

-- знаки
влади.
   Кликун

-
той, хто оповiща║.
   Клобук

- високий
головний убiр iз покривалом у
православних ченцiв.
   Кляштор

-
католицький монастир.
   Кмiтити

-
стежити.
   Кружало

- круг;
тут: клумба.
   Кунтуш

- верхнiй
розпашний одяг заможного

польського i укра┐нського люду XVI-XVIII ст.

   Левенець
   -
   високий, дужий юнак.
   Лiтник

-
старовинний жiночий одяг iз легко┐ матерi┐.
   Лучаний

-
луговий.
   Лягома

- пiд час
сну.
   Льокай

-
лакей.
   Льотр

-
розбiйник.
   Мазка

-
кров, сукровиця.
   Манускрипт
   - рукопис.
   Ментор

-
наставник.
   Моругий
   (муругий)

-
темно-сiрий iз темними смугами.
   Метка

-
низка.
   Мнишики
   (мнишки) - варенi коржики iз сиру з борошном.
   Мокрач

-
болото.
   Мурза

-
титул феодально┐ знатi у татар.

   Навистрiчки
   - навипередки.
   Навиглядач
   - спостерiгач.
   Навратливий
   - нав'язливий.
   Надимитись
   - дутися.
   Надiсь

-
очевидно.
   Напелехати
   - нарвати.
   Настиратись
   - набридати.
   Насторочитись - намiритись.
   Нечля

-
зась.
   Носатка

-
посудина з довгим носиком,

що нагаду║ чайник.

   Облапувати
   - володiти.
   Обляги

   (в обляги)
   -
   час, коли лягають спати.
   Одникуватись

-
вiдмовлятись.
   Одсипне

- один iз
видiв феодального податку.
   Оповiстка

-
повiдомлення.
   Осада

-
поселення.
   Осадчий

-
засновник населеного пункту.

   Пальовий

-
блiдо-жовтий з рожевим вiдтiнком.
   Парка
   парити - дiяти поспiхом.
   Партячити
   - готувати.
   Патер

-
католицький священик.
   Перебаранчати - перебивати.
   Пернач

-
булава, у якiй навколо стержня розташованi

металевi дощечки (пера): знак влади полковника.
   Перун

-
блискавка.
   Перша
   Пречиста

-
християнське свято на честь Богоматерi.
   Пiдкоморiй
   - урядовець при королiвському дворi.
   Плачинда

-
вирiб плескато┐ форми iз прiсного тiста iз

начинкою чи без не┐.
   Плебс

-
народ.
   Побiдник

-
переможець.
   Повiсмо

- пучок
оброблених конопель або льону, готовий для
пряжi.
   Позир

-
погляд.
   Покладати
   - тут: думати.
   Поко┐к

-
кiмнатка.
   Попар

-
дух.
   Посесiя

-
переданий в аренду державний ма║ток.
   Притичина
   - заковика.
   Префект

- тут:
особа, що обiймала адмiнiстрацiю

║зу┐тсько┐ колегi┐.
   Пригiчний

-
наглядач у панськiй економi┐.
   Прикалабок
   - невелика прибудова.
   Присок

-
жар.
   Прiмас

   (примас) - вища духовна особа у католицькiй церквi.
   Промашка
   - прогулянка.
   Пугар -кубок.

   Ридван

- карета
для далеких подорожей, запряжена

6-12 кiньми.
   Розмякинитись

-
обм'якнути.
   Розпитки

-
розпитування.
   Розчовпити
   - збагнути щось.

   Садукей

-
представник релiгiйно-полiтично┐ течi┐ у

стародавнiй Iуде┐.
   Са║т (са║та) - сорт тонкого англiйського сукна.
   Сапатий

- хворий
на сап.
   Сириця

- тут:
ремiнь iз невидублено┐ шкiри.
   Свiнути

-
розсвiтати.
   Скривати
   молодих

- надягати
на голову молодо┐ убiр замiжньо┐ жiнки.
   Сливе

- власне.

   Слих - чутка.
   Соб - вигук до волiв i коней при поворотi лiворуч.
   Сотати

- тут:
вкривати.
   Спис - список.
   Спiл - угода.
   Спотання

-
зопалу.
   Станiвний
   (станiвкий)
   - змужнiлий, повнолiтнiй.
   Стiйчик

-
вартовий.
   Стовпише
   -

натовп.
   Сугорб

-
пагорб.
   Сукмана

-
суконний верхнiй одяг.
   Сутiнок

-
тут: вiдтiнок.
   Сутнiти

-
iснувати.

   Таволга

-
чагарникова рослина з колючими пагонами;

турки били нею сво┐х полонених.
   Тлiнний

- тут:
виснажений, знесилений.
   Тривний

-
поживний.
   Уповносилений -уповноважений.

   Фалендиш
   - сорт тонкого сукна.
   Фарисей

-
представник одно┐ iз релiгiйно-полiтичних сект в
Iуде┐.
   Фацеиiя

-
гумористично-сатиричне оповiдання.
   Фольварк
   (фiльварок)
   - комплекс земельних угiдь, де помiщик вiв

сво║ господарство

.
   Хорунжий
   -
   особа, що входила до складу генерально┐

старшини, iнспектувала вiйсько i охороняла

полковi прапори.

   Цабе - вигук при поворотi коней направо.
   Цибатий

- з
довгими тонкими ногами.

   Чепрак (чапрак) - вовняча пiдстилка пiд кiнське сiдло.
   Чердак

- тут:
корма.

   Шаг -- дрiбна монета.
   Шарабан

-
стародавнiй чотириколiсний екiпаж з попереднiми
кiлькарядними сидiннями.
   Шарварок
   -
   додаткова до панщини повиннiсть по

будiвництву мостiв, шляхiв тощо; напружена праця
   Шкуратяний
   - шкiряний.

   Шутлий (шутий) - тут: мiст без звичних поручнiв.

   Янчарка

   (яничарка)
   - особливий вид рушницi.

   ПРИМIТКИ

   Уперше  надруковано  у  виданнi:  Гетьман  Iван  Виговський.  Iсторична
повiсть Iвана Левицького. Накладом редакцi┐ "Дiла". (Львiв, 1899.-Т. LХIV;
"Бiблiотека найзнаменитших повiстей", пiд ред. Iвана Белея).
   Зберiгся автограф твору (ЦНБ АН УРСР. Вiддiл рукописiв, ф. 1,  од.  зб.
27 835) з  численними  авторськими  правками,  скороченнями.  Як  свiдчить
титульна  сторiнка  рукопису,  Нечуй-Левицький  планував  здiйснити   нове
видання саме за цим джерелом тексту: "По цьому рукописовi треба  друкувати
друге видання, а не по книжцi галицького видання". Справдi, у першодруковi
видавцi  зробили  чимало  редакторських  правок,  скорочень,  замiн  одних
виразiв, слiв iншими тощо. Проте ця редакторська праця нерiдко полiпшувала
рукописний текст, де зустрiчалися повтори авторсько┐ думки, окремi дiалоги
чи повiдомлення розповiдача з "надлишковою" у цих мiсцях iнформацi║ю.

   Пода║ться за автографом.

   _Олексiй Михайлович_ (1629 - 1676) - росiйський цар, за якого змiцнився
абсолютизм   монархi┐,   проведено   закрiпачення   селянства,   здiйснено
возз'║днання Укра┐ни з Росi║ю.
   _Виговський Iван Остапович_ (Луговський О.; ?-1664) - генеральний писар
вiйська Запорозького, потiм гетьман (1657- 1659).  Прихильник  шляхетсько┐
Польщi.
   _Косов Сильвестр_ (? - 1657) - ки┐вський митрополит з 1647 р.; пiд  час
Визвольно┐ вiйни 1648- 1654 рр.  виступав  проти  возз'║днання  Укра┐ни  з
Росi║ю, був противником Брестсько┐ унi┐.
   _Никон_ (у миру - Минов Микита; 1605 - 1681) - росiйський  церковний  i
державний дiяч, московський патрiарх (1652- 1667,  1681),  iнiцiатор  ряду
церковних  реформ  (1653-1656),  якi   викликали   розкол   у   росiйськiй
православнiй церквi.
   _"Ки┐в уже дивно мав магдебурзьке  право..."  _-  Це  феодальне  мiське
право на самоврядування купцiв, мiщан i ремiсникiв дiяло у Ки║вi з поч. XV
ст.
   "..._по зборовському трактатовi_..."  -  Йдеться  про  угоду  (18серпня
1649) у м. Зборовi  мiж  Б.  Хмельницьким  i  польським  королем  Яном  II
Казимiром.

   _Чигирин_ (Чигрин) - головне мiсто Укра┐ни за Богдана Хмельницького (на
Тясминi, правiй притоцi Днiпра).
   "..._подались на нову вiру -  арiянську_..."  -  Йдеться  про  ║ретичну
течiю у християнствi, яка набула певного  поширення  у  XVI-  XVII  ст.  у
Польщi i на Укра┐нi. Прихильники цi║┐ течi┐ вiдкидали церковний догмат про
║днiсть Бога-отця i Бога-сина.
   _Печорський монастир_ - цебто Ки║во-Печерська лавра, заснована 1051 р.
   _Масниця _- обрядове свято, що бере початок  у  язичництвi  i  знамену║
перехiд вiд зими до весни в аграрному календарi.
   _Михайлiвський монастир _- тобто Михайлiвський  Золотоверхий  монастир,
споруджений внуком Ярослава Мудрого князем Святополком в 1108-1113 рр. Був
одним iз осередкiв антиунiатськоп боротьби. Зруйновано в 1934 р.
   "._..вiрою  кальвiн..._"-  тобто  послiдовник  протестантського  вiро",
вчення, заснованого Жаном Кальвiном (1509-1564). Виникнувши в XVI  ст.,  в
процесi  Реформацi┐,  це  вчення  стверджувало  iде┐  напередвизначеностi,
Божого  невтручання  i  закономiрностi,  а  також   обстоювало   "мирський
аскетизм".

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: