Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   I

   Раз якось був тихий лiтнiй вечiр. Сонце стояло вже на вечiрньому прузi.
Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села i пiдняла  за  собою
куряву. По дорозi йшов молодий москаль додому по бiлету. За плечима в його
телiпався ранець та торбина з сухарями; через плече висiла сiра московська
шинеля, скручена, як обiд. Мабуть, здалека йшов  москаль,  бо  пiдбився  i
насилу-насилу волiк сво┐ притомленi ноги.
   Курява тихо полягла на стерню, череда ввiйшла в  село.  На  яру  стояло
чимале село; посеред села бiлiла невеличка нова  церква.  На  самому  низу
блищав ставочок, один i другий, а кругом його i понад греблею росли густi,
високi, зеленi та кучерявi верби.
   Москаль став, подивився на село,  а  далi  сiв  на  окопi  та  й  почав
насипати тютюну в люльку.
   "Господи! - подумав москаль. - П'ять лiт вже, як я вийшов з Момотiв,  а
вже вони й бiльшi стали, вже й церква нова, i верби понад ставками поросли
такi великi... Що ж то дi║ться тут у селi? Чи жива, чи здорова  моя  стара
мати, чи, може, спочива║ вже на кладовищi?.. - I москаль похилив голову...
- А парубки, а дiвчата, з котрими я гуляв колись! Мабуть, парубки вже  всi
поженились, а дiвчата замiж повиходили. Чи вийшла то  Настя  та  Мотря?  А
гарнi були дiвчата! Гарнi, мабуть, з ┐х i молодицi!.."
   Москаль встав i насилу поволiк потомленi ноги тихесенько до села.
   А тим часом за ставком, за густими вербами,  на  сiнешнiм  порозi,  пiд
маленькою хатиною сидiла стара Хомиха Варка.  Старенька  й  невелика  була
Хомишина хата, одним одна на  всiм  огородi.  Коло  не┐  aнi  комори,  анi
загороди, aнi хлiвця. Тiльки на причiлку  була  притулена  до  хати  якась
повiточка, а там лежало трохи хворосту, стояла стара терниця  та  бительня
та валялися два щербатi глиняники. Весь огород  зapic  густою  та  високою
травою. Перед хатиною, на маленьких грядочках, росла картопля,  буряки  та
цибуля. На два ступенi од дверей зелений горбик з лядою - то погрiб бабин.
За хатою десять вишень та двi грушi - ото й усе хазяйство Хомишине...
   Хомиха сидiла на порозi, поглядала на  битий  шлях  та  пильнувала  над
роботою. Вона шила синовi сорочку. Знать, не дуже добачали старi  очi,  бо
Хомиха нагнулась над самiсiньке  полотно.  п┐  руки  тряслись;  старенький
очiпок зсунувся на тiм'я; з-пiд очiпка одвисло пасмо сиво┐ коси,  а  стара
все пильнувала над комiром, вилiчувала нитки та вишивала заполоччю. Як  же
не пильнувати матерi, коли вона шила  сорочку  задля  сина  свого  Василя,
котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п'ять рокiв, з
того часу, як його взяли в москалi.
   Хомиха нацiлилась ниткою до вушка та й не по-трапила. Тодi вона встала,
прикрила очi рукою, глянула на сонце, а потiм на шлях...
   "I знов минув день, вже й вечiр настав, а мого сина нема та й  нема!  -
думала Хомиха... - Вже другi москалi давно поприходили, а про мого  Василя
нi чутки, нi вiстки".
   I не один день сидiла Хомиха на порозi та виглядала свого сина. I тепер
знов ciлa вона на призьбi, пiдперла голову рукою; ┐┐ очi впали  на  широку
дорогу, на далекий лiс, на далеке небо, а думка,  як  та  птиця,  полинула
десь далеко, в чужу сторону. "Чи живий вiн, чи здоровий, - думала вона,  -
чи прибуде до мене? Чого не трапляеться москалевi на чужiй сторонi?  Може,
його на войнi вбито, може, його звiр зачепив у лici темно┐ ночi,  а  може,
де занедужав на чужинi, лежить  один  i  нiкому  порадоньки  дати".  Лiта║
материна думка то по степах широких, то по темному лici в глуху темну нiч,
то бачить вона його слабого, недужого, в якiйсь  чужiй  хатi,  мiж  чужими
людьми, то на битiй дорозi, де  на  його  напали  недобрi  люди.  А  серце
материне ни║ та ни║...
   Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина i попленталась в  хату
з болячою душею. А тим часом в одному вiкнi, потiм  в  другому  за-манячив
червоний комiр. Сiнешнi дверi рипнули, одчинилась хата, i  перед  Хомихою,
як з-пiд землi вирiс, з'явився ┐┐ син Василь.
   Вечiрн║ сонце блиснуло на його в вiкно. ; Високий та тонкий стояв перед
нею син; чорнi кучерi, лице, одежа - все припало пилом.
   Стара аж руками вдарила об поли, аж затрусилась.
   - Добривечiр, мамо! - промовив Василь. - Чи пiзна║те мене?
   Стара крикнула, кинулась до його й заголосила...
   - Як ти вирiс, сину, який став високий!
   - А ви, мамо, старi стали, такi старi!
   - Ох, час, сину, вмирати! Та тепер менi за всi голови! Я побачила  тебе
- i менi вмирати буде легше.
   Стара махнула неначе з радощiв рукою, втерла сльози рукавом.
   - Не плачте, мамо, -  промовив  Василь.  -  Я  ж,  бачте,  слава  богу,
вернувся живий i здоровий.
   Василь зняв  з  плечей  ранець  i  торбину,  поклав  пiд  лавою.  Стара
завешталась по хатi, неначе помолодшала; не  знала,  що  й  робити,  що  й
почати. До всього кидалась, нащось одчиняла скриню,  чогось  шукала  i  не
знала, чого шука║; чогось побiгла в сiни, а послi знов вернулась  в  хату.
Василь попросив води вмитись. Налила Хомиха води в  полумисок,  достала  з
скринi бiлий рушник, знайшла сорочки, - рада  б  сама  умивати  i  втирати
свого Василя.
   Аж повеселiшала Хомишина хата! В печi  пала║  полум'я,  кипить  вечеря.
Засвiтила Хомиха каганець i сiла рiзати галушки. Василь сидiв кiнець стола
на лавi. Я к смола, чорнiли його кучерi  при  бiлiй  сорочцi  з  вишиваним
комiром, а запалене молоде лице,  обмите  свiжою  водою,  засвiтилось  при
свiтлi, як свiжий мак на городi. Поки засяга║ шапка - бiлiв лоб, а на йому
чорнiли двi брови, неначе  двi  п'явки  впилися  в  бiле  тiло.  Карi  очi
блищали, як свiчки. Хороший, свiжий та молодий був Василь Хоменко.
   Хомиха качала корж, а очей не зводила з сина. Василь  кинувся  помагати
матерi.

   - Сиди, сину, та спочивай пiсля далеко┐ дороги, - каже мати, - ти гiсть
в мо┐й хатi; сиди, сину, а я на тебе буду дивитись, надивлятись... Розкажи
менi, сину, де ти так барився, чи не трапилась тобi яка пригода в  далекiй
дорозi? Де ти бував, що бачив? Чи добре було тобi в москалях?
   Рипнули дверi; в хату ввiйшла молода дiвчина.
   - Добривечiр, - сказала вона тихо, - позичте вогню! - промовила вона цi
слова та й поставила на припiчок двi покришки.
   Хомиха встала, вигорнула вогню i поклала в покришку, а  дiвчина  стояла
коло порога та несмiливо поглядала на Василя.
   Виходила вона проти череди i вглядiла Василя, як вiн  сидiв  на  окопi;
заглядiла вона його карi очi, чорнi брови, стан тоненький, i  впали  ┐й  в
думку тi очi, тi брови, i випали з думки i  вiвцi,  i  корови,  i  череда.
Задивилась дiвчина  на  козака,  а  вiвцi  минули  свiй  двiр,  повтiкали,
розбрелися по бур'янах, корова зайшла в чужий город.
   Дiвчина пiшла з хати, а Василевi й байдуже! Навiть  не  спитав  матерi,
чия вона.

   - Розкажи ж менi, сину, чи добре було тобi в москалях, - питала мати.

   - Було, мамо, всього, а бiльш того, що було  недобре.  Сумно  та  чудно
було менi, як везли мене до прийому, як голили лоб... Тодi здавалось менi,
що я йду десь на другий свiт. А потiм обiзнався, оговтався, пiшов регiт та
смiх мiж некрутами. А некрути все молодi та веселi! Було, оце хто засуму║,
то й на смiх пiдiймуть. Та  недовго  ми  жартували!  Оддали  нас  в  науку
дядьковi - старому москалевi. Що за страшний був той дядько! Що за  лихий!
Мордатий, патлатий, рудий та головатий. Очi здоровi, як у пугача,  червонi
вусища, як у старого кота, лице з одного боку син║, з другого  червоне  та
цiлiсiньке в прищах. I тепер, мамо, як згадаю, то аж затрушусь.
   Оце, було, поставить нас у ряд, щоб то муштрувати. Сто┐мо неначе й так,
як вiн, було, каже: i руки опустим, i лице задерем  угору,  аж  тобi  жили
лущать поза ши║ю. Нi та й нi! Не так та й не так! Пiде, було, поза спинами
та й давай тебе мiсити кулаками по спинi! Зайде  спереду  -  не  так  лице
держиш! Трiсь тебе по щоцi, аж голова перекрутиться! А  вiн,  червоний  та
злющий, кричить: "Не поворачивай рожи! прямо держи!" Та  по  другiй  щоцi.
Отак-то, мамо! Б'║ по щоцi, а ти держи голову, неначе вiн тебе  гостинцями
году║.
   Почали нас муштрувати з рушницями. "Праву ногу вперед!" - було, крикне.
Ти й витяга║ш ┐┐ поперед себе, як ломаку. "Не так!" - кричить  вiн  та  по
нозi рушницею. Зомлi║, було, нога, захрущить кiстка, пiде вогонь  од  ноги
по тiлу, кольне аж у головi, а ти стiй, не ворушись! Дотерпiв я,  господи!
Утомишся, було, перемучишся, прийдеш у казарми, а там дадуть тобi  кулешу,
як води, а в водi - крупа крупу доганя║...

   Хомиха слухала, а сльоза за сльозою капала з лиця на руки, на тiсто...

   - Не плачте-бо, мамо, а то я й розказувати не буду.  Все  то  було,  та
минуло. Теперечка я й живий, i здоровий;  тепер  я  з  вами.  Чого  ж  вам
плакати?

   - А чи надовго ти зо мною, -  одказала  мати.  Щоб  не  завдавати  жалю
матерi, Василь почав розказувати, де вiн бував, яких людей траплялося йому
бачити. I довго-довго вiн розказував. Вже стара подала й вечерю, вже  вони
й повечеряли, а стара мати не втомилась, слухаючи свого гостя дорогого.
   Погасло в хатi свiтло. Хомиха лягла на полу, а Василя поклала в  сiнях.
Ясний мiсяць заглянув у  вiконця,  заблищали  невеличкi  шибки  з  темними
рямцями, пiшов блиск по всiй хатi. Забiлiв комин, зачорнiв  рядок  горшкiв
на полицi. На образах насилу мрiли святi. Довго не спала  стара,  пiдперши
голову долонею. Пiшла думка за думкою, жаль за жалем,  як  одна  хвиля  за
другою довго котиться, навiть тодi, як вiтер затихне. Згадала  вона  свого
старого покiйника, i як вона замiж йшла, i як Василь бiгав хлопчиком, i як
його в москалi брали. Розмова з  Василем  роз'ятрила  старе  серце,  старi
рани, вже заго║нi старiстю та швидким текучим часом. Згадала вона про сво║
горе, що перетерпiла на сво║му довгому вiку. А тим часом важко було  ┐й  i
легко на серцi! I почула вона, що недавно полито ┐┐  серце  боляче  неначе
цiлющою водою; то думка злинула в ┐┐ душу - про сина  Василя.  Василь,  ┐┐
останнiй живий син, вернувся додому. Тепер вона одпочине на  старiсть!  п┐
Василь догляне, й нагоду║, й напо┐ть, дорогий Василь ┐┐ похова║, закри║ ┐┐
очi сво┐ми любими руками.
   А тим часом перед сонними очима старо┐  мигнуло  свiже  лице  Василеве,
неначе квiтка розцвiлася од одного разу, а за ним виглянуло десь  з  кутка
лице молодо┐ молодицi. Стара сидить на лежанцi та колише малого онучка,  а
молодиця-невiстка пора║ться коло печi. I стало ┐й  легко,  дуже  легко  на
серцi, неначе  вернулись  ┐┐  луччi,  молодшi  лiта,  неначе  вона  вдруге
народилась на свiт. I зда║ться ┐й в дрiмотi, що вона вже  сама,  молода  й
хороша, пора║ться в сво┐й хатинi, а покiйник ┐┐, молодий та гарний, сидить
на лавi та говорить до не┐. Прокинулась стара та й  перехрестилась.  Через
годину все поснуло, навiть сни поснули в душi, побитiй  горем  та  нуждою.
Один тiльки цвiркун цвiрчав у куточку пiд полом...


   II_
   На другий день було чимале свято. Надворi  було  тихо  та  ясно.  Сонце
пiднялося височенько, роса висохла; над ставками, над  садками  затремтiло
ясне марево. Задзвонили до церкви. По улицях йшли люди до церкви; чоловiки
в нових свитках i шапках виступали з повагом,  за  ними  йшли  молодицi  з
малими дiтьми на руках, а  коло  ┐х  купами  бiгли  невеличкi  дiвчатка  в
материних юбках, хлопчики в батькових шапках i в одних  сорочках.  Дiвчата
йшли по двi, по три, в стрiчках i квiтках, в червоних чоботях, в  ситцевих
юбках або горсетах.
   З Хомишино┐ хатини вийшов Василь i пiшов по улицi до  церкви.  На  йому
був московський мундир з червоним комiром,  козирок  з  червоною  стрiчкою
навкруги. Мiднi гудзики блищали на  сонцi,  а  на  грудях  телiпалось  двi
медалi. Як весело йому було на тiй улицi, де  вiн  колись  гуляв,  як  був
малим хлопцем! Вiн приглядавсь до кожно┐ хати, до кожного дерева, що росло
на огородах i в садках: все було йому  неначе  рiдне,  все  осмiхалось  до
його, говорило до його. "От тi верби пiд горою, де ми колись збиралися  на
улицю!  Он  хата  титарева!  Хороша  була  Настя-титарiвна!  Де  то   вона
тепереньки?"
   Зустрiчались з  ним  люди,  та  все  сво┐  -  знакомi.  Зустрiчалося  й
товариство, чоломкалось з ним, розмовляло. Дехто й оженився,  дехто  ще  й
досi  парубкував.  Дiвчата  пильно   поглядали   на   москаля,   доганяли,
випереджали, щоб подивитись на його.

   Поперед Василя йшли двi дiвчини. Голови в ┐х були заквiтчанi  червоними
квiтками; до самого пояса вiтер розвiвав по плечах  стрiчки.  На  ┐х  були
однаковi  горсети,  однаковi  червонi  чоботи,  сорочки  ┐х  були   вишитi
однаковим хмелем. Видно було, що йдуть двi подруги.
   - Чого це ми так бiжимо, - промовила одна до одно┐, озирнувшись  назад,
- ще встигнемо до церкви Не бiжiмо так, сестрице!

   I пiшли вони тихiше, пiшли тим,  що  побачили  позад  себе  Василя.  пм
хотiлось подивитись на його.
   Василь порiвнявся з ними, сказав  ┐м  "добридень"  i  почав  розглядати
дiвчат, звичайно, як москаль, та ще й молодий. Вiн зараз пiзнав  одну:  то
була та дiвчина, що прибiгала вчора позичати вогню. Тiльки яка вона  тепер
гарна в. квiтках та зеленому горсетi!
   А дiвчата  наче  й  не  дивились  на  Василя,  одказали  йому  "доброго
здоров'я", не пiднiмаючи очей од землi. Але скоса та скоса розглядiли, якi
очi, якi й брови у Василя. Однi дiвчата вмiють  розглядати,  не  дивлячись
прямо в вiчi!

   А дiвчата були й справдi гарнi! Що позичала вогню, та звалась Ганною, а
друга - Мариною. Ганна була невеличка з  себе,  з  невеличким  лицем,  але
повновида й кругловида. Пiдборiдочок у не┐ був невеличкий, кругленький, як
волоський горiшок. Темно-русi брови лежали низько, над самими очима.  Синi
невеличкi очi свiтились тихо-тихо, як пiдiймала вона вiка. Тiльки вона все
спускала очi вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як  було  оце
сяде, та задума║ться, та спустить сво┐ довгi, густi вi┐ на повнi щоки.
   Подруга  ┐┐  Марина  була  чорнява,  аж  трохи  смуглява:  ┐┐  дражнили
циганкою, як була вона малою. Товстi чорнi коси тричi обплiтали ┐┐ голову.
Лице в не┐ було довгеньке, внизу гостре i видавалось вперед, а  надто  той
тоненький нiс та повнi, не дуже тонкi губи, що червонiли, як добре червоне
намисто.  На  височенькому  рiвному  чолi,  високо  над   ясними   чорними
блискучими очима вигнулись, як двi веселки, двi  тонкi  чорнi,  аж  неначе
синi, брови. Як терночок,  чорнi  швидкi  очi  плавали  по  бiлих,  неначе
пiдсинених бiлках. А на смуглявих щоках грав рум'янець, немов тая  весняна
рожа, а червонi губи цвiли червоним цвiтом пiвонi┐...
   Марина була смiлива й проворна. Без не┐ не  обходилась  на  селi  нiяка
гулянка. Ще змалку вона виводила танець на веснянках, а як, було,  вдарять
музики в струги, Марина не всто┐ть i не втерпить! То  дрiботить,  то  тихо
попливе, як вутка по водi,  поводить  станом  та  головою.  Настане  лiто,
заведеться вулиця Марина перша, було, пода║ голос, перша  заспiва║  пiсню,
та голосно-голосно, на все село, збере, було, зараз кругом себе дiвчат,  а
надто хлопцiв. Проворна була Марина.

   Не ┐┐, а вона хлопцiв, було, зачiпа║.  Тим-то  й  боялись  ┐┐  сватати,
тим-то недобра чутка про не┐ пiшла помiж говорухами, цокотухами.
   Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, мiж дiвчатами, спустить очi та й
задума║ться.

   Вони  полюбили  одна  другу  i  стали  подругами.  Василь  одiйшов  вже
далеченько та все оглядався до дiвчат. "Та й гарна ж ота дiвчина бiлява! -
думав вiн собi. - Аж спитаю в матерi, чия вона".
   В церквi людей було повнiсiнько. У правому притворi стояли чоловiки  та
парубки, у лiвому - дiди, серед церкви  -  малi  хлопцi,  а  в  бабинцi  -
молодицi та дiвчата.  Василь,  як  москаль,  став  по  самому  переду,  де
звичайно стоять на селах панки, да пiдпанки, та попадi з дочками.
   Старий сивий священик тихенько правив службу. В церквi було  душно,  як
на печi. Глянув Василь в бабинець, а там стояли поруч, коло  його  матерi,
тi самi дiвчата: Ганна з Мариною. Подивився на ┐х Василь i закрасив  собою
ввесь свiт разом для обох дiвчат! ┐м здалось, що Хомиха така добра бабуся,
що й на свiтi добрiшо┐ нема║, ┐м здалось, що й  дяки  краще  заспiвали,  i
священик краще зачитав. Почали дяки спiвати яко┐сь  жалiбно┐  пiснi,  а  в
Ганни сльози покотились з очей...
   Служба божа кiнчилась. Хлопцi кинулись до корогвiв i  трохи  за  ┐х  не
побились: кожному хотiлось носити корогву кругом церкви. Староста в  синiй
суконнiй  свитi  виносив  з  вiвтаря  ║вангелiя  та  образи,   понакриванi
шовковими хустками, i роздавав ┐х багатирям. Дехто одмагався, дехто брав з
повагою, неначебто йому й слiд було. Нашому москалевi дали  носити  образ,
напнутий червоною хусткою.

   Вийшла процесiя з церкви, а за нею  посипався  народ.  Сонце  пiднялось
високо; надворi було так ясно, що й глянути  було  трудно,  не  заплющивши
трохи очей. Чоловiчi голови без  шапок  чорнiли,  неначе  недавно  пооране
поле; дiвчата в квiтках, молодицi в  нових  червоних  та  зелених  хустках
цвiли, як мак на городi.  По  цвинтарi  бiгали  хлопцi  та  малi  дiвчата,
ганяючись за жидiвською козою. Ганна з Мариною стояли коло дзвiницi i очей
не зводили з Василя. А його чорнi кучерi аж лиснiли на сонцi, чорнi  брови
здавались ще чорнiшi, яснi очi - ще яснiшi.

   Прийшов Василь додому, пообiдав з матiр'ю, що бог послав, сiв на  лавцi
та й задумався.

   - Чого задумався, сину, - пита║ мати, - невесело в мо┐й  хатi  молодому
козаковi при старiй бабi? Сьогоднi празник; йди, сину,  гуляти,  розглядай
дiвчат, а я. стара, ляжу та трохи одпочину.
   - Мамо! Чия то дiвчина приходила до нас вчора позичати вогню?

   - Тихоненкова Василева, сину; звуть ┐┐ Ганною, - промовила  мати  та  й
засмiялась. "Отже ж буду мати швидко невiстку", - подумала  вона  собi.  -
Вона коло мене стояла в церквi, - каже мати. - Гарна та привiтна  дiвчина!
I добридень менi оддала, i намiтку на менi поправила, i  розговорилася  зо
мною любо, i дивилась менi в вiчi привiтно. Господи, яка гарна та  моторна
дiвчина.

   Взяв Василь шапку i потягся по селу. Серед села, край великого зеленого
вигону, стояла корчма. Коло корчми росли  високi  старi  верби.  Пiд  тими
вербами збиралися хлопцi та дiвчата  на  гулянку.  Василь  згадав  про  те
мiсце, про тi верби, пiд котрими вiн колись гуляв, i простягся на  музики,
пiд верби.

   Ясно та тепло було надворi. На синьому небi  анi  хмариночки.  Зеленiли
верби, зеленiли садки, зеленiв вигон, а пiд вербами  чорнiла  велика  купа
людей, неначе великий рiй вийшов з вулика та й сiв пiд вербою.  На  колодi
сидiли музики з скрипками, цимбалами та решетом.  Кругом  музик  обступили
хлопцi та дiвчата. Старий сивий дiд вигравав на цимбалах, аж  сива  борода
тряслася i спiдня губа одвисла. Молодi чорнявi скрипачi  позакидали  назад
голови, так що на ┐х ледве держались шапки. I  на  скрипках  грали,  i  на
чорнобривих дiвчат моргали. Хлопцi наймали сво┐м дiвчатам  музики  по  три
шага за танець.
   Тихо виступали в круг дiвчата, побравшись по  двi  попiд  руки,  тiльки
бряжчали на ши┐ разки доброго  намиста  та  дукачi.  В  першiй  парi  йшла
Марина, а за нею дiвчата, то перекручувались, схопившись руками за  плечi,
то знов брались попiд руки i танцювали кружком. То знов  Марина  розривала
рядок i починала крутитись, а за нею дiвчата парами лiтали тихо й  швидко,
неначе зграя галок заворушилася, заро┐лася в синьому небi.
   Як орли на сiрих вуток, як яструби на сизих голубiв, налiтали парубки -
розганяли дiвчат, як  полохливих  ластiвок,  i  починали  козака.  Загула,
застогнала земля пiд козацькими пiдковами! Орють землю закаблуками,  рвуть
траву зелену з корiнням пiдкови! А  хлопцi,  взявшись  в  боки,  закинувши
шапки набакир, то пiдуть навприсядки, то задрiботять  ногами,  то  вдарять
тропака, то знов плеснуть в долонi,  знов  пiдуть  навприсядки,  аж  земля
стугонить. Розмахують руками, розкидають ногами, а од свисту  аж  у  вухах
лящить!
   Перестали хлопцi, почали дiвчата. А  поперед  усiх  Марина!  Чорнi  очi
зайнялися, так i горять, так i блищать! З лиця пашить вогнем! Лице горить,
як пiвонiя на сонцi.  Марина  танцю║  i  других  в  танець  тягне.  Хлопцi
змовились та нищечком наймають музики. Музики вдарять голоснiше, дрiбнiше,
Марина, як метiль, полетить швидше й легше!
   Дiвчата вже нищечком смiялись, шептались, торкаючи  одна  одну.  Хлопцi
пiдгукували, приказували й присвистували.
   Василь розглядав дiвчат i дуже гарних, i гарних, i зовсiм  поганих,  та
не знайшов вiн мiж ними Ганни Тихонiвни. I невесело грали  неначе  музики,
не любi йому стали й танцi. Задививсь Василь на Марининi очi, на ┐┐ брови,
а думка його лiтала десь далеко, там, де видно було верби в  Тихоненковому
городi...

   Тим часом сонце спустилось низенько; потомились руки граючи, потомились
ноги танцюючи. Пiшли музики  по  улицi,  виграваючи,  а  за  ними  слiдком
побiгли малi дiти. Розбiглись дiвчата воду носити, вiвцi заганяти,  вечерю
варити. Побрiв i Василь десь з хлопцями.
   Сонечко зайшло, i надворi почало вже темнiти. На заходi небо  червонiло
жаром, неначе в печi вигорювало; на сходi понад зеленим  лiсом  небо  було
син║-син║, аж чорнувате, а на  йому  подекуди  плавали  невеличкi  червонi
хмарочки, тлiли й жеврiли, неначе жар в темних челюстях  вечiрньою  добою.
Гасло полум'я на заходi,  дотлiвали  червонi  хмарки,  займались  подекуди
серед неба яснi зорi. А чорна нiч простелювалась чорним сукном по селу, по
садках та лiсах; тiльки блищали бiлi стiни хат  проти  заходу,  а  на  яру
ставочки здавались якимись продухвинами в другий, iнший свiт  з  таким  же
темно-синiм небом, з такими ж зорями по небi.

   На селi почалися дiвчачi та парубочi спiви. Одна улиця на  однiм  кутку
спiвала одну пiсню, а десь далеко друга й третя улиця гукали  iншо┐.  Десь
далеко  затягли  самi  парубки  i  заглушили   всi   улицi.   Через   став
перегукувались, жартуючи, дiвчата та переспiвувались:
   Я по сiм боцi,
   Ти по тiм боцi!
   Передайся до мене!
   В мене бiле личко,
   В тебе чорнi брови:
   - Ти ж менi до любовi!
   А пiд лiсом один козак, мандруючи на улицю, розпочав  "чумака"  голосно
та витяжно, з думою глибокою, з жалем в серцi, з жалем в голосi. По всьому
селi пiднявся галас, неначе  все  село,  все,  що  було  там  живе,  разом
заспiвало всяких пiсень.

   По улицi йшов Василь i не знав, на котру  улицю  йти.  Хто  вгада║,  де
спiва║ Ганна Тихонiвна?
   За Тихоненковим  двором,  пiд  гiллястою  грушею  Василь  наглядiв  двi
дiвчини: то стояла Ганна з Мариною.
   - Добривечiр, - промовив Василь i хотiв йти далi, але думка була  така,
щоб зостатись коло дiвчат. Самi ноги якось задержувались на. ходi.

   Марина спинила його i задрiботiла:
   - Куди це так, Василю! Певно, на улицю? Де дiвчата, там  i  улиця.  Нас
тут двi; зоставайся з нами, i буде в нас улиця; а коли хоч, ми тобi дорогу
покажемо на нашу улицю.
   На горбику пiд вербами сидiла купа дiвчат, мiж ними подекуди  сидiли  й
стояли хлопцi. Ще оддалеки чуть було ┐х веселий смiх, жарти.  То  заспiва║
вся купа пiсню, то знов жарту║, регоче.
   Од купи  поодрiзнювалось  кiлька  пар  хлопцiв  та  дiвчат  i  посiдали
оддалеки, пообнiмавшись i розмовляючи.
   Василь наблизився до улицi; парубки зараз примiтили москаля.
   - Чого топчеш дорогу до наших дiвчат,  москалю,  -  загомонiв  один,  -
шукай московок, а сюди не ходи, бо понесеш додому полатанi боки.
   Василь з Ганною та Мариною сiли осторонь од улицi.
   З-за темного лiсу виглянув мiсяць, показуючи блискучого широкого  лоба,
потiм глянув очима, а далi викотився ввесь, здоровий, як  добра  хазяйська
дiжа, червоний, як кров. Тихо пiднявся вiн вгору i полив свiй  тихий  свiт
на село. Засоромились зорi яснолицього: декотрi поховались  i  потонули  в
синьому небi, а смiливiшi зостались. А в ставочку  з-пiд  греблi  та  верб
вийшов другий мiсяць, а од його через увесь сливе ставочок простягся  снiп
промiння ясного, блискучого. Дiвчата заспiвали пiсню до мiсяця:
   Ой мiсяцю, мiсяченьку!
   Не свiти нiкому,
   Тiльки мо║му миленькому,
   Як йтиме додому.
   Василь поглядав на Ганну, а обидвi дiвчата - на Василя.
   "Та й гарний же Василь! - думала Марина. - Щоки  повнi,  як  у  дитини,
брови тонкi, очi карi, чорний вус тiльки що засiва║ться". Ганна  поглядала
на Василя крадькома й  все  соромилась,  а  серце  ┐┐  млiло.  При  мiсяцi
свiтилося ┐┐ бiле лице, як бiла квiтка, а Марина навiть при мiсяцi  цвiла,
як пiвонiя. Василевi очi одпочивали на бiлiй квiтцi, на бiлому личковi, на
тих очах, закритих довгими вiями. Марина запримiтила те║ й тяжко зiтхнула.
   Став мiсяць трохи насеред неба.  На  селi  все  почало  стихати.  Улиця
розходилась. Поговорив Василь трохи, встав, провiв дiвчат та й повернув до
материно┐ хати.

   "Одна дiвчина, як рожа, друга, як макiвка. Гарна макiвка, але  од  рожi
кращо┐ квiтки нема", - подумав Василь, входячи в хату.

   III _
   Пiсля друго┐ пречисто┐ Василь  заслав  старостiв  до  Ганни  Тихонiвни.
Пiшла вiстка по селу, прочула те║ й  Марина.  Ходить  Марина  нi  жива  нi
мертва!

   Стара Тихониха трохи сперечалась, а батько  згодився.  "Iди,  дочко,  -
каже, - нехай тебе бог благословить! Хоч  будеш  московка,  зате  ж  будеш
вiльна, непанщанна. У Василя хата своя. Умре стара мати, нiкому ж вона  не
зостанеться, тiльки Василевi".

   - Сестрицi, голубочки, чи йти менi за москаля? - питала Ганна у дiвчат.

   - Йди, Ганно, - раяли дiвчата, - не жених - то твiй  талан  трапля║ться
тобi: гарний, моторний, чорнобривий, хоч москаль.
   - Марино, голубко! порадь мене, як рiдна мати: чи йти менi за його?

   Марина зблiдла й насилу, велику силу, промовила:
   - Тебе, дiвко, сватають, а ти вже не дитина, не питай у людей, порадься
з сво┐м серцем, чи бути, чи не бути тобi за ним...
   Розпочалось весiлля. Ганна просила Марину, кланяючись:
   - Просив батько, просила й мати, прошу й я тебе, сестрице, на  весiлля,
та ще й старшою дружкою.
   Поцiлувала Ганна Марину, а Марина аж iздригнулась!
   То вже не подруги -  дiвчата,  що  люблять  удвох  щиро  одного  козака
молодого!..

   У недiлю, пiсля обiду, завели Ганну на посад. Сидить Ганна  на  покутi,
спустивши очi й не дивлячись на людей. Коло не┐  сидить  поруч  Марина,  а
далi на лавi - меншi дружки. Заспiвали вони тих жалiбних пiсень, як молода
проща║ться з чорною косою, дiвочою красою, з батьком  та  матiр'ю.  Марина
зблiдла як смерть! Сльоза краплею покотилась по ┐┐ щоцi.
   Поставили на столi соснове гiльце,  обквiтчане  калиною  та  барвiнком,
поклали шишки та коровай. Людей  натовпилось  повнiсiнька  хата.  Хлопчики
почiплялись на жердцi.

   Дружки заспiвали жалiбно┐ весiльно┐:
   Летять галочки
   У три рядочки,
   А зозуля попереду.
   Усi галочки
   По лузi сiли,
   А зозуля на калинi.
   Усi галочки
   Защебетали,

   А зозуля закувала.
   Бiжать дружечки
   У три рядочки,
   А Ганнуся попереду.
   Усi дружечки
   По лавках сiли,
   А Ганнуся на посадi.
   Усi дружечки
   Та й заспiвали,
   А Ганнуся заплакала.
   Чого ж ти плачеш,
   Гiрко рида║ш?
   Чи доленьки не ма║ш?
   I заплакала гiрко, тiльки не Ганнуся, а Марина, так i залилась,  так  i
вмилась сльозами i закрила очi рукавом.
   А молодицi шепчуть:
   - Плаче, бо замiж хоче, та нiхто не свата║! А нiхто бiльше не винен, як
стара мати! Таки розпустила дочку ще змалечку.
   Минуло зо два роки пiсля Василевого весiлля, а яка велика  змiна  стала
на Хомишинiй оселi! Хто бачив той грунт тодi, як Хомиха, на порозi сидячи,
виглядала свого сина, той й зроду не пiзнав би його теперечки!  Де  колись
був перелаз через старий тин, тепер там стояли новi тесовi ворота. Огорожа
кругом нова, висока, хазяйська. Стара Хомишина  хатина  притулилась  позад
новiсiнько┐ бiлесенько┐  хатки,  неначе  сховалась,  гуляючи  в  пiжмурки:
Василь переробив ┐┐ на кiмнату. На  подвiр'┐  стояла  нова  повiтка,  нова
невеличка комора. В зелений огород, в веселий садочок дивилася бiла  хата,
як  трьома  очима,  трьома  блискучими   новими   вiкнами   з   червоними,
помальованими рамами. Пiд вiкнами насадила Ганна бузку, любистку, пiвникiв
та пiвонi┐. Од причiлка цвiв кущ пансько┐  рожi,  цвiли  всякi  квiтки:  й
гвоздики, й чорнобривцi, й царська борiдка, й крученi паничi.

   Василь не лiнувався, хазяйнував,  i  Ганна  не  любила  празникувати  в
будень; вона знала, що Василь був бiдний, знала вона, що й  сама  привезла
од матерi порожню скриню. Про те нагадала ┐й свекруха. Дуже добра  була  в
Ганни свекруха, але таки раз, жартуючи, нагадала, що Ганна привезла з дому
дуже легку скриню.

   Настане, було, осiнь i  зима.  Василь  з  Ганною  стають  на  роботу  в
сахарнi. А сахарня була недалечке од села на ставку.
   Цiлий день, було, вони працюють в  сахарнi,  а  пiсля  вечiрньо┐  змiни
йдуть додому. А стара мати  всьому  порядок  да║  в  хатi:  i  прибере,  й
догляне, i вечеряти наварить. Велике добро дiтям  стара,  добра  нелайлива
мати в хатi! Вона всьому порадниця, велика помiч дiтям.
   Зносять дiти потроху грошi до хати, а мати лiчить, порядку║, а що зайве
- хова║ в скриню на самiсiньке дно.
   Почина║ться весна. Василь ста║ у багатирiв орати,  ралити,  сiяти.  Аби
добра воля, а робота буде. А тут пiдростають буряки: зеленiють  укра┐нськi
поля буряковим листом, як те море зелене.  Розпочина║ться  полоття;  народ
висипа║ на буряки з сапами. _Од ранку  до  вечора  виспiвують  дiвчата  та
молодицi, а окономи грають кiньми, звертаючи туди, де  кращi  дiвчата,  де
побачать чорнi очi та брови.
   Василь з Ганною стоять на  двох  грядках  поруч,  далеко  поперед  усiх
врiзались в зелене бадилля, а за ними рушником простяглася чорна  виполота
полоса з двома рядками бурякiв.
   Починаються жнива, заробляють вони хлiб, жнуть за снiп i озимину, й яри
ну. А там знов копають буряки та возять до сахарнi. Дiла ║ доволi!
   А стара мати сидить дома, потроху пряде, та ши║, та  колише  в  запiчку
маленького онучка  Iвася,  виспiвуючи  "коточка".  Теплий  запiчок,  малий
онучок - от i все щастя старо┐ Хомихи. Одного вона ждала спокiйно,  неначе
якого гостя, -тихо┐, ненагло┐ смертi.
   "Коли б мене бог привiв отут вмерти при дiтях! Бiльше нiчого й не прошу
я в бога. Вони б менi й очi закрили, оплакали б мене, й поховали б мене. I
зда║ться менi, - було каже вона, - неначе й веселiш вмирати i  в  домовину
лягати при дiтях". Як часом небагато треба людинi для щастя. А старiй бабi
не судилося навiть i таке щастя!..
   _
   IV _
   В недiлю вранцi, якось перед зеленими святками,  була  тиха,  ясна,  не
дуже гаряча погода. Сонце пiднялося височенько. Були вже  пiзнi  обiди,  а
люди з церкви ще не вийшли. I гори, й долини, i поля, i сади, i ставок,  i
хати були залитi й облитi чистим, прозорчастим, бiлим, як срiбло,  свiтом.
Хто виходив тодi з хати, мусив очi заплющувати  од  великого  блиску.  Над
ставком, над садками миготiло, грало, лилося хвилями золоте марево, неначе
на повiтрi ворушилися якiсь пасма тонких золотих ниточок.  Куди  не  кинеш
оком, скрiзь весело та любо! Зеленiла молода бутвина на городах,  зеленiли
поля, садки, зеленiли розкiшнi бур'яни та бузина.  А  над  зеленою  землею
син║-син║ та глибоке лiтн║ небо; а мiж небом та  землею  золоте  сонце  та
хвиля свiтова. I весело, й любо, i  радiсно!  I  не  до  одного  веселого,
навiть до нещасного, безталанного смiялось небо, смiялася земля,  смiялося
сонечко ясне, а ставочок мiж зеленими  горами,  мiж  зеленими  вербами  та
садами неначе реготавсь!..
   Як же весело тодi свiтило сонце щасливiй  Ганнi  i  всiй  сiм'┐  старо┐
Хомихи!

   Вийшли люди з церкви i розiйшлися по  хатах.  На  перелазi,  схопившись
руками за два кiлки, з'явилась, як з землi виросла, Ганна.  То  не  зозуля
прилинула в Хомишин садочок, то Ганна перескочила  через  перелаз  в  свiй
огород.

   Перейшла вона город i садок, вся убрана, й швидка, й весела, неначе хто
перенiс через оселю пучок червоно┐ калини. Пишно вив'язала  Ганна  голову,
як та краля, червоною великою хусткою з бiлими та  зеленими  китицями.  На
ногах горять, мов жар, червонi сап'янцi. А на ши┐ десять  разкiв  рiзаного
доброго намиста.

   Брязнуло намисто, Ганна перелетiла через другий перелаз, пiд  хатою,  а
на бiлiй стiнi, проти сонця, неначе полум'я  зайнялося,  влетiло  в  сiни,
тiльки червонястий одлиск майнув по бiлих стiнах.
   На виду стала Ганна повнiша, з  себе  показнiша:  ще  краща  була  вона
молодицею, нiж дiвкою. I од сонця не запалилася. Вона не боялась сонця.
   В хатi було душно. В печi шкварчали горшки.  поприставлюванi  до  жару.
Серед стола, на бiлiй скатертi, лежав хлiб та сiль. Комин  був  бiлий,  на
йому не видно нi цятиночки! Лежанка, челюстi й припiчок неначе  тiльки  що
були помальованi червоною глиною. В  хатi  по-хазяйськiй  чисто,  лавки  й
вiкна помитi, а на вiкнах стоять в  кухликах  квiтки.  Над  столом  висить
новий, хороший образ з Ки║ва, аж на чотири особи; на образах рушники, шитi
орлами та хмелем. Скриня заслана килимом, а постiль та пiл -бiлим  рядном.
I чисто, й по-хазяйськiй було в хатi.

   В кiмнатi на лежанцi сидiла стара, гойдала унука, посадивши  в  колисцi
та приспiвуючи дитячих пiсень.
   - Сип, дочко, обiдати, - казала мати.
   - Нехай, мамо, Василь надiйде, -одказала Ганна.
   А тут i Василь вступив в хату в новiм  чорнiм  каптанцi  з  фабрицького
сукна, пiдперезаний зеленим поясом. На йому не було й слiду  московського.
Чорний волос, чорний  вус  аж  вилискувався;  на  виду  вiн  був  здоровий
чоловiк, свiжий i повний, звичайно як чоловiк саме в силi.
   Скинула Ганна юбку, закачала  рукави,  обгорнулась  хустиною  й  почала
подавати обiдати.

   Сiла за стiл стара мати - на покутi з малим унучком. Страва була добра.
Ганна вмiла зварити й спекти по-хазяйськiй.
   Упоравшись пiсля  обiду,  Ганна  вийшла  оглядати  огородину.  Там  пiд
причiлком, пiдклавши свитину пiд голови, прилiг в холодку Василь. А  стара
мати, надiвши кожух, як серед зими, вийшла з унучком пiд хату й сiла проти
сонця. Бабi й лiто не лiто! Повi║ вiтерець, а баба вже й труситься, як  та
овечка.
   Василь  розлiгся  на  призьбi;  чорний  волос  розсипався  навкруги  по
призьбi. Ганна прийшла й сiла у його в головах.
   - Як хороше сього року зiйшла наша огородина, - промовила Ганна, - буде
все - й цибуля буде, й огiрки будуть.
   Аж  любо  було  глянути,  так  гарно  все  посходило!  Зелена  пiддимка
розрослася, як зелене руно; висадки пiшли в кущi,  а  цибуля  погналась  в
стрiлки; сiянець повитикався з грядки густо, як щiть. Морква вкрила землю,
неначе зеленим жабуринням. I  вздовж,  i  впоперек  по  грядках  гуляли  в
хрещика зеленi ряди гостролисто┐ кукурудзи та широколистого  соняшника.  А
кругом грядок, по зеленiй травi розлiзлося довгими ужами  та  батогами  на
всi боки розкiшне, сите  гарбузове  бадилля,  пiднiмаючи  з  трави  зеленi
кiнчики з зеленими вусиками. Квочка з курчатами, той лихий ворог сiльських
хазяйок, кублилась в морквi, перекинувшись проти  сонця.  У  самому  кутку
паслося телятко, прив'язане вiрьовкою до кiлка.

   Ганна нагнала квочку. Курчата пошились по травi до вишника.
   - Гарна, дуже гарна сього року огородина, -промовила знов Ганна.

   - Буде все... А чи буде-то в нас хлiб, жiнко! У нас поля нема.

   - Як у людей буде, то й у нас буде. Аби люди, а хлiб буде,  -  одказала
Ганна.

   - Нi, Ганно, - говорив далi Василь, не розплющуючи очей, - якби  я  мав
свою ниву, якби я мав кiлька пар волiв, тодi б я знав, що в нас хлiб буде.

   - Що ж робити, коли нема... Не розплющуючи очей,  Василь  почав  неначе
говорити сам до себе:
   - Як гляну я часом, як iде чий-небудь хазяйський плуг  по  полю  в  три
пари круторогих сивих волiв, як ходжу я за чужим плугом та одрiзую  скибку
чорно┐ сиро┐ рiллi, то в мене аж серце замира║! Коли б менi, думаю,  таких
три пари волiв та добрий плуг, то не
   треба б тодi менi нi царства, нi панства. Ходив би я  за  ними,  як  за
сво┐ми дiтьми! Напував, годував би ┐х, сам недо┐дав. Настала б  весна,  як
тiльки заспiва║ в полi жайворонок, спорядив би я свiй  плуг,  та  попереду
подивився б, як iдуть мо┐ круторогi з двора на поле, махаючи головами... А
там би орав та орав свою чи чужу ниву, а ти б, серце, менi  воли  поганяла
та обiдати виносила.

   Василь розплющив трохи соннi очi, пiдняв ┐х угору i глянув  через  свiй
лоб на Ганну.

   Ганна сидiла, склавши руки й спустивши голову. Мабуть, i  ┐й  схотiлось
поля i трьох пар волiв...
   - Тiльки богзна, чи довго я  хазяйнуватиму  отут  в  сво┐й  господi!  -
промовив Василь, пiдперши голову рукою. -  Не  тепер,  то  в  четвер  мене
повернуть до вiйська, i я покину i хазяйство, i тебе, моя доле, i хто зна,
коли мене бог поверне до сво║┐ господи!
   Ганнi кольнуло в  грудях  коло  самiсiнького  серця;  зiтхнула  вона  i
похнюпила голову. I ┐й не вперве приходила така думка, тiльки ┐й здавалась
думка - думкою, та й годi!
   - Не хотiлось би йти знов до вiйська, - казав Василь. -  Не  любо  менi
бути москалем. Воно, бач, i робота москалям не  катзна-яка!  Одбудемо  той
муштер, та й гуляй, скiльки схочеш. Гуляють нашi москалi, грають в  карти,
п'ють горiлку. А менi така гулянка не в думцi.  Не  люблю  я  швендяти  по
свiту, мiж чужими  людьми,  по  чужих  хатах.  Люблю  я  сво║  село,  сво║
хазяйство, свою хату - та тебе, моя доле.
   - Але ж, Василю, ти швидко знов вернешся додому? - спитала Ганна.

   - Вернусь, може, на годину, а вислужусь хiба аж на старiсть!..


   Якраз тодi саме за хатою коло ворiт забрехав Барбос, неначе на вовка, а
не на чоловiка.  А  стара  мати  кинулась  обороняти,  бо  чуть  було,  що
говорила: "А вон, проклятий! А чи не пiдеш ти, поганий!"
   А Барбос i брехав, i заливався, аж вив, аж скиглив, неначе вiв кого  за
поли од ворiт до причiлка.
   З-за причiлкового угла Ганна  побачила  через  тин  Барбосову  морду  з
роззявленим ротом, з вишкiреними зубами,  з  лютими  очима.  Собака  вила,
гарчала, аж гризла тин.

   На перелазi з'явилася чоловiча голова, здорова, з  довгими  закрученими
вусами, з червоним лицем. То був момотянський осавула, що загадував  людям
на панщину.

   - Добридень, - сказав вiн, не знявши  шапки  i  не  уклонившись  гаразд
по-людськiй.

   - Доброго здоров'я, - одказав Василь, а сам побiлiв  як  полотно.  Чуло
щось недобре i Ганнине серце; ледве встояла на ногах.  Осавула  нiколи  не
вiщував людям добра.

   "Чого ж оце прийшов до нас осавула! - думала  мати.  -  В  нашiй  хатi,
благодарити господа милосердного, нема║ кому  загадувати  на  панщину.  Ми
люди вольнi. Але пiду спитаю".
   Пiшла стара з дитиною, схилилась на тин та й почала слухати.
   - Годi тобi, москалику, жартувати з жiнкою! - почав осавула. -  Прийшла
з стану бумага, щоб ти завтра виряджався у Ки┐в, в поход. Гляди ж!  Завтра
свiтом!

   Од тако┐ речi тро║ недавно веселих,  щасливих  людей  стало  на  одному
мiсцi нерушимо, немов громом пришибленi.
   Осавула стрибнув через перелаз. Барбос кинувся до його i повiв його  за
ворота, гризучи його палицю.
   Пiсля Василевого весiлля смуткувала Марина осiнь, смуткувала й зиму,  а
на рiздво вже й розвеселилась! Знов держить вона перед чи на весiллях,  чи
на музиках. Хлопцi липнуть до не┐, як бджоли до меду, та не  сватають,  бо
матерi заказали ┐м старостiв слати до Марини.  А  Марина  знов  весела  та
спiвуча! З гарними хлопцями жарту║, i посто┐ть, i  побалака║,  а  поганому
часом i по щоцi дасть нишком та тишком. Чи  на  музиках,  чи  на  весiллях
увива║ться коло Марини чорнобривий ткач Микола, i  почав  ходити  до  не┐,
стежку топтати...
   Зацокотiли молодицi по селу, що Марина й сяка й така. Марина постояла з
хлопцем пiд вишнями, а слава пiшла по селу, що Маринi парубки нiби  хотiли
косу одрiзати, що Марина швидко покриткою стане.
   Нема спокою людським язикам, нема спокою й Маринi од тако┐ поговiрки!

   - Не сплять, не  дрiмають  мо┐  ворiженьки,  -  було,  каже  Марина,  -
ославили мене, молоду. Нехай судять, нехай наговоряться до часу - до пори!
Схочу, прийде  така  година,  що  всi  вони  понiмiють.  Пiду  замiж,  хто
трапиться! На злiсть мо┐м лихим ворогам, на злiсть ткачевi пiду замiж!
   На Меланки, проти Нового року,  побiгла  Марина  слухати  пiд  вiкна  з
першим млинцем.

   - А чи не пiдеш ти, проклята! - крикнула сусiда на кiшку.
   "Пiду... пiду замiж цих м'ясниць", - думала Марина.
   З  того  часу,  як  настане,  було,  вечiр,   Марина   прибира║ться   й
причiсу║ться. Забрешуть собаки надворi, рипнуть сiнешнi дверi, а в  Марини
i в душi похолоне...

   "Пiду замiж на злiсть ворогам i парубкам!  Пiду  за  того,  хто  перший
трапиться. Доки ж з мене будуть глузувати лихi люди! Хiба ж я не дiвка, та
ще й не хороша?.."

   Трапився Маринi москаль, яких багато на свiтi, не поганий i не  гарний,
вже немолодий, i не сподобався ┐й. Пiшла Марина свiт за очi, як з мосту та
в воду...

   Жила Марина з чоловiком мiсяць, жила й другий, i вбача║ вона, що  пiшла
замiж не на злiсть сво┐м ворогам та ткачевi, а на сво║ безталання! Молода,
весела, жартлива, вона i не гадала об тiм, як важко з  нелюбим  цiлий  вiк
жити. Вона думала, що тiльки в пiснях жiночих спiвають, як тяжко з нелюбом
жити, нелюба любити, з нелюбом розмовляти. Як накрила голову очiпком, тодi
побачила, що й справдi важко нелюба любити!
   Ввечерi прийде, було, ┐┐ москаль з роботи, радий та веселий,  а  Маринi
при йому свiт немилий! Засуму║, задума║ться i ходить по хатi, мов  нежива,
i дiло робить, як мокре горить!
   Москаль жарту║, дивиться ┐й любо в вiчi, бере ┐┐ за руку. А Маринi свiт
немилий! Покладе ┐й руку на шию, а ┐й зда║ться, що вiн вiрьовкою обвив  ┐┐
горло; схилиться вiн на плече - голова його важка, як  камiнь,  поцiлу║  -
неначе гадина яка, холодна й слизька, доторкнеться до ┐┐ лиця, гарячого  й
молодого, а його вус кудлатий - неначе здоровий павук лазить по ┐┐ лицi...
   Тiльки й обороня║ться Марина од нелюба думкою про милого,  тiльки  тодi
не так гиду║ вона, як мiж нею та чоловiком стане думка про милого  Василя,
як вбача║ вона в мислi чорний вус,  бiле  личко  Василеве.  I  та  гаряча,
солодка думка закри║ ┐┐ од немилого жарту, од гидкого женихання, неначе од
гадини, та думка смi║ться до не┐ i грi║ ┐┐ серце, як весняне сонечко.
   I почала жити Марина тiльки тi║ю  думкою  та  завидувати  Ганнi.  Пiде,
було, та гляне на Василя через тин, помiж зеленим листом вишника, i  легше
┐й стане на душi.

   А як пiде, було, ┐┐ чоловiк з хати.  Маринi  аж  легше  дихати!  Неначе
збулася якого лиха! I пора║ться вона жвавiше, i  погляд  ┐┐  веселiший,  i
говорить Марина сама до себе:
   - Горе менi, недоле  моя!  Занапастила  я  свiй  вiк  веселий  дiвочий,
зав'язала я собi свiт! I плакати, й нарiкати нема на кого, тiльки на себе.
Нерозумна, я зав'язала собi голiвоньку,  -думала  на  часок,  а  тепер  не
розв'яжу вже довiку. Кажуть, треба любити чоловiка i бiльше  нiкого.  А  я
ненавиджу його духу, не терплю його слiду; де вiн  ступить,  i  слiд  його
поганий. Сяду з ним ┐сти - шматок хлiба не йде  менi  в  рот,  душить,  як
гарячий пiсок! Сяде зо мною вечеряти -  вечеря  менi,  як  полинь,  гiрка.
Важко жити з ним, говорити нелюбi речi, сидiти з ним поруч!.. На злiсть же
мо┐м ворогам, мо║му лиху i чоловiковi буду  любити  парубкiв  чорнобривих,
чорновусих!
   I почина║, було, Марина пiсню, сидячи за гребенем сама в хатi. I  пiсня
та не дрiбна, не швидка та весела, а жалiбна, витяжна, плакуча. Не  спiва║
Марина - голосить.
   Спiва║ вона, голосом розлива║, а з голосом i сльози разом розливаються.
Виспiва║ горе й виплаче, i на серцi стане легше й веселiше. I нiхто не чу║
тих пiсень жалiбних жiночих, нiхто не пiдслуха║ ┐┐  горя,  не  розкаже  нi
людям, нi чоловiковi. Стiни нiмi, вiкна нiмi; один гудучий,  лютий  зимнiй
вiтер розносить, що вийде за стiни, помiж вербами, розносить помiж вишнями
жiночу пiсню, жiночий жаль... Почала Марина хитрувати по-жiночiй.  Вмовля║
чоловiка ласкавими словами та випроводжа║ його з хати то сюди, то туди, то
й справдi за дiлом, то часом i без дiла. А москаль все покорявся, бо любив
Марину.
   - Зна║ш що, Микито? - каже раз Марина. - На шуршанських  фабриках  дуже
добра плата робiтникам, далеко лучча, нiж у нашiй  сахарнi.  От  i  Василь
Хоменко, Ганнин чоловiк, хоче йти туди на заробiтки. Вiн працю║, то й ма║:
вже й корову купив, i нову хату хоче ставити.
   А Василь i думки не мав йти туди на заробiтки, бо  туди  було  верстов,
мабуть, з десять, як ще й не бiльше. Москаль подумав, подумав та й каже:

   - Як я пiду туди, то ти нудитимешся без мене, а я там без тебе.

   - Оце! Хiба ж я маленька. I я до тебе прибiгатиму, i ти приходитимеш до
мене. Ти зароблятимеш грошi у сахарнi, а я прястиму собi й людям за плату.
Iди, чоловiче! не на зле тобi раджу, - улещала Марина москаля.
   - Може, й так, - каже москаль. Узяв торбу з хлiбом i потяг  з  хати  до
сахарнi.

   Маринi стало i в хатi веселiше, i на серцi легше, неначе свiт задля не┐
вдруге розв'язався.
   Москаль робив цiлий тиждень, а у недiлю приходив додому. I став  Маринi
будень празником, а недiля буднем... Вбереться, було, москаль у  недiлю  в
бiлу сорочку, сяде кiнець  стола  та  й  розмовля║  з  Мариною.  А  Марина
погляда║ на його скоса,  пораючись  коло  печi,  погляда║  на  його  рудий
кудлатий вус, товстi блiдi губи, на сiрi очi та широке лице.
   "Чи такий же менi снився, - дума║, було, Марина. -  Чи  з  таким  же  я
колись йшла через мiст у снi, стояла пiд  вербою,  подавала  рученьку?  Не
задля такого я вмивала сво║ личко ранньою, дозiрньою  росою,  плела  довгу
косу дрiбними дрiбушками, дбала, вишивала бiлi рушники. Не задля такого  я
викохала свою дiвочу красу, сво║ личко свiже, очi чорнi!.."
   В понедiлок вранцi  щось  дуже  рано  засвiтилось  свiтло  у  Хомишинiй
хатинi. В печi пала║ полум'я, на припiчку, на жару горшки й  горнята.  Двi
молодицi, близькi  сусiди,  патрали  порося.  Ганна  поралась  коло  печi.
Ганнина  тiтка  виробляла  на  столi  паляницi.  В  хатi  душно;  молодицi
заплаканi.
   Чужий чоловiк, вступивши в Василеву хату, подумав би,  що  в  хатi  або
похорон, або готуються до панахиди. То готували обiд, плакали й тужили  по
москалевi, которого виряджали в далеку, небезпечну дорогу.
   Стара мати вилила всi сво┐ сльози, вже  й  не  плакала.  Одчиняла  вона
скриню, виймала Василевi сорочки i вкладала в клунок; кожну сорочку тулила
вона до лиця, до сухих, безслiзних очей.  I  здавалось  ┐й,  що  з  кожною
сорочкою одрива║ться частка ┐┐ серця i десь щеза║ на вiки вiчнi.
   У другий мiшок вкладала мати сухарi та деяку харч.
   Упорались, посаджали у пiч паляницi й сiли обiдати. Василь  ┐сть  через
силу, Ганна й ложки не вмочила, стара мати на обiд i  не  глянула.  Сидять
всi та сумують! А в хатi тихо, нiхто  й  слова  не  промовить.  Здавалось,
глянувши збоку, що тi люди поховали рiдного батька та тiльки що  вернулись
з кладовища.
   В'┐хала в двiр конячка, вступили  богомольцi  з  клуночками.  Василь  з
Ганною пристали до ┐х, щоб разом йти до Ки║ва. Встали тодi  з-за  стола  i
почали  лагодитись  у  дорогу.  Молодицi  заголосили  й  затужили,  як  по
мертвому.
   Ви┐хали за царину та й почали прощатись. Стара мати кинулась до  Василя
й заголосила:

   - Прощай, сину мiй, прощай, Василю! Хто ж мою старiсть  тепер  догляне,
хто ж мене похова║!
   - Не плачте, мамо, - втiшав Василь, - я вернуся, - а сам за  слiзьми  й
свiта не бачив.
   - Нi, сину! Я стара, я вмру й тебе не побачу... - Бiльш вона нiчого  не
сказала, тiльки перехрестила сина.
   Богомольцi  обернулись  до  села,  перехрестились  до  церкви.  Батiжок
свиснув, конячка натяглася i покотила вiзок. Всi тихо зрушили  з  мiсця  i
пiшли пiд гору.

   Зосталась знов стара Хомиха одна з маленьким  онуком.  Ввiйшла  вона  в
хату, посадила дитя на лавцi, а сама сiла одiтхнути, обпершись  руками  об
лаву.
   - Бодай же я, сину, - промовила вона до себе, - тебе  не  родила,  коли
маю дотерпiти за тобою такого жалю! Бодай я була тебе маленьким  поховала!
Переплакала б, перемучилась би раз та й забула...
   А тим часом як мати випроводжала Василя за царину, в одному  садку,  од
самiсiнького  поля,  спершись  на  тин,  стояла  Марина.  Пiд  високою  та
гiллястою грушею, мiж зеленим вишником не  можна  було  запримiтити  ┐┐  з
дороги. Зате ж вона бачила через тин,  через  зелене  гiлля  i  царину,  й
дорогу далеко-далеко на гору, до самiсiнького лiсу.
   За годину або за  двi  поперед  усього  через  ту  саму  царину  Марина
випровадила в дорогу свого москаля з другими богомольцями. Наложила й вона
всього у клунок задля його у дорогу, i жаль було трохи ┐й, бо  москаль  ┐┐
був добрий, не лихий. Тiльки лила вона сльози не  за  ним,  а  за  другим,
чужим...
   Марина стояла пiд грушею i поглядала через кущ  бузини  на  царину,  на
дорогу. З Хоменкового двора вийшла  купка  людей.  Марина  й  поблiдла,  й
замерла, i охолола.

   Через тин вона бачила все-все: ┐ як стояли богомольцi за цариною, i  як
розпрощувалися. Вона бачила Василевi сльози через сво┐ власнi  сльози,  що
текли рiчкою з ┐┐ чорних очей. Не одно серце материне, не одна душа  Ганни
на болiла за Василем. Мiж вишнями, за бузиною болiла ще одна душа,  щемiло
трет║ серце. I один бог вiда║, котре з ┐х болiло найбiльше.
   Одiйшли богомольцi трохи од  села,  а  Василь  оглянувся  ще  раз,  щоб
подивитись на село, на свою хату, на стару матiр, на дорогого сина.
   Марина втерла очi рукавом i впилася очима в його лице, в  його  очi,  в
його брови. Нiколи не зда║ться милий  таким  милим,  дорогим,  як  у  саму
годину розстання й страти! Нiколи не бачила Марина Василя таким гарним, як
в той час. Оддала б вона все на свiтi, щоб цiлий вiк стояти  за  тином  та
хоч здалеки дивитись на його. I прийшла ┐й в голову така думка: "Коли б же
його або заговорити, або заворожити, щоб вiн  _став  _каменем,  як  сто┐ть
тепер на тому мiсцi, а я стала кам'яна  на  сiм  мiсцi!  Щоб  менi  тiльки
дивитись на його бiле лице, чорнi кучерi, чорнi  очi;  дивитись  довiку  i
нiколи не переставати!.."

   А Василь каменем не став; обернувся назад i пiшов  тихо  за  людьми  по
окопi. Вже вийшли люди на гору  i  доходять  до  лiсу,  а  Марина  сто┐ть,
похилившись на тин, i очей не зводить з  Василя.  Повернули  богомольцi  в
рiдкий лiс; за зеленими кущами манячили то люди,  то  конячка,  то  вiзок.
Марина i там ловила очима свого милого. З-за кущiв винирне то його голова,
то плече, то майнуть чорнi кучерi, а Марину неначе здавить за саме  серце.
Далi дорога повернула в густий лiс, i швидко все неначе потонуло  й  пiшло
на дно десь в зеленому морi.  Марина  вхопилась  за  кiлок  обома  руками,
схилила голову на тин i довго хлипала та побивалась, обливаючи  сухий  тин
гарячими слiзьми...
   I знов стало тихо й сумно в Хомишинiй хатi. Знов вечiрньою добою мiсяць
загляда║ у маленькi вiконця, бiлi║ комин, мрiють святi на образах.  Хомиха
спить i не спить, дрiма║ i не дрiма║. I не осмiха║ться до  не┐  з  закутка
лице молодо┐ молодицi, не щебечуть кругом не┐ веселi  онуки.  _Все  минуло
задля старо┐!
   I бачить вона, як серед дня, шуршанський завод, а кругом заводу, як  те
вiйсько, обступили люди, та все соцькi та десятники. Декотрi поставали  на
дверях, на вiкнах, щоб застукати на заводi хлопцiв та забрати  в  некрути.
Згадала вона, що Василь нiби там на заводi, i в  душi  ┐┐  похололо.  Коли
дивиться: деякi хлопцi вискакують з вiкон, як сполоханi кури з сiдала. Мiж
ними пiзна║ вона свого Василя.. Бiжить Василь з усi║┐ сили, а десятники за
ним. Вiн. пряму║ до лiсу, а десятники вже от-от настигають... Один  вхопив
за полу. Василь впав на землю, а десять душ насiло на його; скручують йому
руки й забивають у колодку. Холоне серце старо┐ Хомихи;  ввесь  свiт  -  i
фабрика, i лiс, i небо - все захиталось i закрутилось. I зда║ться  ┐й,  що
вона вже вмира║... i вмерла... Прокида║ться стара й не  розбере,  чи  жива
вона, чи мертва, чи на цiм свiтi, чи вже на тiм.

   Повернулася Ганна з Ки║ва блiда як смерть, лице  змарнiло,  очi  запали
глибоко.

   Разом з хазя┐ном Ганна неначе долю свою випровадила з хати,  а  пустила
до себе лихе безталання! Робить вона i на себе, i на дитину,  i  на  стару
матiр. А тут з дитиною i на роботу не приймають,  не  можна  i  на  заводi
стати. А покинути нi на кого, найняти няньку - нi за що, оддати до людей -
болить серце материне! Стару матiр вже бог прийняв до себе.
   Набрала Ганна у людей конопель та льону i почала прясти за хлiб  та  за
плату. Чи корисний же той хлiб, закручений пучками та веретеном!  Треба  й
одягтись, i обутись, годувати себе й дитину, треба й хату огрiти,  жаль  i
Василя.

   Як подасть, було, об собi звiстку, то Ганна, було, аж  повеселiша║,  аж
оживе. А згадавши про його долю, вийме, було, з скринi  карбованця  або  й
два та й пошле. "Се його праця, - було,  каже  вона,  -  нехай  же  вiн  i
покористу║! А я здужатиму - зароблю. Останню хустину продам, та пошлю йому
на чужину..."

   Невеселi та коротенькi пилипiвчанi днi, а ще смутнiшi  довгi-довгi,  як
море, ночi! День схожий на вечiр, а вечiр на нiч. По  закутках  в  хатi  з
ранку до вечора стоять дiди; один день темний, а другий ще темнiший,  одна
нiч чорна, а друга ще чорнiша. На небi густi хмари, на землi густий туман.
Вiтер ви║ звiрюкою, свистить Попiд  стрiхами,  крiзь  тин,  гуде  сумно  в
виводi.
   Ганна сидить коло вiконця за гребенем, а Йвась  коло  не┐.  з  раннього
рана до пiзнього вечора хурчить  веретено  в  хатi  та  трiщить  мичка  на
гребенi. Одною пiснею, було, розважа║ себе молодиця. Та яка  ж  то  смутна
була пiсня! Жалiбнiша вiд самого жалю, смутнiша вiд самого смутку,  гiрка,
як саме горе! I не раз, було, до деяких пiсень приклада║ Ганна  слова  про
сво║ горе, про свого милого, чорнобривого, що по┐хав в далеку сторононьку.
   Одна втiха задля не┐ -син. Покине,  було,  гребiнь,  вiзьме  дитину  на
руки, пригорта║, обнiма║, облива║ слiзьми, промовля║ до його. А мале дитя,
дивиться  на  матiр,  було,  й  собi  скривиться,  надме  губенята  та   й
розiлл║ться слiзьми, як старе. А було, як  прийде  недiля  або  свято,  як
тiльки бовкне дзвiн, Ганна поперед усiх iде до церкви. Надворi  негода  та
темна нiч, вiтер вi║, а Ганна не вважа║, йде до церкви. I десь  у  темному
куточку однiсiнька в церквi, тодi  як  дяк  чита║  на  криласi,  вона  б'║
поклони та молиться за свого чоловiка.
   Тим часом порожнi║ в хатi, пустi║ i в коморi, i на дворi, бо,  сказано,
без хазя┐на двiр плаче. А на долю жiночу зостались кочерги та веретено. Чи
багато ж закрутиш тим веретеном? Гiркий  хлiб  вдови  й  сироти!  Од  його
недалеко до голодно┐ смертi. I почала  Ганна  потроху  спродувати  дещо  з
хазяйства. Не стало сiна  й  соломи:  треба  корову  продавати.  А  корова
худа-худа, насилу на ногах сто┐ть! Боки позападали, шерсть стала  щетиною,
ребра хоч полiчи, ноги як цiвки, звiсно, як зимою мужича скотина.  Зводять
┐┐ навеснi дрючками з мiсця.

   Вивела корову на ярмарок. Оглядають жиди корову з усiх бокiв  та  дають
таку цiну, що Ганнi аж сльози навертаються на очi. Нiгде дiтись!  Горе  та
нужда кругом. Продала, як дурно оддала!
   Спродала Ганна, що було зайве в скринi, деякi хустки старо┐  покiйницi,
деякi спiдницi. Нiчого так ┐й не було жалко, як тих рушникiв. Повиймала  з
скринi, розiслала по всьому столi, розвiшала на образах,  на  стiнах,  щоб
хоча надивитись. А рушники все гарнi, бiло-бiло убiленi, повишиванi орлами
та червоним  хмелем.  Одiйшла  Ганна,  пiдперла  голову  рукою,  оглядаючи
рушники, згадала сво║ дiвоцтво:

   - Рушнички ви мо┐ повишиванi! Чи я вас не  вбiлила,  що  обдарила  вами
свою  долю  й  недолю,  сво║  щастя  й  безталання!  Я  вас  пряла,  ночей
недосипала, бiлила вас в зеленому лузi пiд червоною калиною; вмочала  вас,
як почав соловейко щебетати. Давала я вас милому,  а,  знать,  моя  недоля
тодi мiж старостами в хатi стояла!

   Рушнички ви мо┐,  шовком  перетканi!  З  вами  я  ждала  свого  милого,
чорнобривого; розстеляла вас при  повному  мiсяцевi,  щоб  мiй  милий  був
гарний, як мiсяць на небi, щоб життя мо║  було  ясне,  як  яснi  зорi.  Не
продам я вас зроду-звiку!
   Тiльки менi й радостi, що гляну на вас та згадаю  сво║  дiвоцтво,  сво║
женихання, сво║ залицяння. Не продам вас, не продам!..
   _
   V _
   Хмарна осiнь  надворi,  смутно  в  Ганнинiй  хатинi.  Ганна  сидить  за
гребенем та думу дума║. В хатi тихо, як у  пустцi.  Кiт  сидить  на  печi,
заплющивши очi, пiвень присiв пiд полом, дрiмав, опустивши  крила.  Навiть
дитина сидiла тихо, не пустувала, задумалась й  голiвку  схилила.  Сумують
стiни, сумують вiкна позаплакуванi, суму║, неначе думу дума║, пiч...
   А тим часом разом у трьох  вiкнах  майнула  жiноча  голова  в  червонiй
хустцi. Неначе разом рипнули сiнешнi й хатнi дверi,  i  серед  хати  перед
Ганною, як блискавка впала з комина, стала Марина.
   - Добривечiр тобi, Ганно, в хату! - ляснула вона голосно, на всю  хату,
мов брязнула склянкою об землю.
   Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою. Дитина злякалась  i
заплакала. Кiт скочив з печi пiд пiл, неначе  його  хто  потяг  дубцем,  а
пiвень засокотав, заляпав крилами й  заспiвав.  Десь  у  кутку  задзижчала
муха. Весела Марина сполохала сонну хату; все  живе  в  хатi  знов  ожило,
прокинулось, зашумiло, загомонiло. По  сумних  стiнах,  по  темних  кутках
неначе хвилями розлилась веселiсть, неначе промiнь весняного сонця  влетiв
у хату i разом блиснув на всi кутки.  I  пiч  глянула  веселiше,  i  вiкна
дивились неначе свiтлiше.  Закрасила  собою  краса  Маринина  вбогу  хату,
неначе кущ червоно┐ калини красить зелений гай.  З  того  часу,  як  Ганна
вийшла за Василя, мiж подругами неначе недобрий чоловiк  загородив  стежку
тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира  розмова  була
мiж ними!

   Як  же  зосталась  Ганна  сама  в  хатi  безталанницею,   знов   Марина
пригорнулась до Ганни; взяв ┐┐ жаль,  як  почула  вона,  що  Ганна  плаче,
побива║ться одна-однiсiнька у сво┐й хатинi! Не втерпiла - прибiгла Марина!
   - Молодице - задрiботiла Марина. - Бiйся ти бога  або  котро┐  святого!
Зглянься на  себе,  -  промовила  Марина,  повернувши  Ганну  до  вiкна  i
дивлячись ┐й в вiчi. - Лице тво║ змарнiло, очi  позападали,  блiда  ти  як
смерть. Де ж подiлася твоя краса? Тiнь твоя тiльки сидить тут на днищi!..
   - Бо сумую, та плачу, та працюю, ночi недосипаю, - одказала Ганна.

   - Та нехай вона  пропаде,  ота  iродова  робота!  Чи  вже  ж  ти  хочеш
запакувати себе над цим днищем?
   Як та метiль, вхопила Марина мичку з гребеня  i  швиргонула  на  комин;
мичка зачепилась за трiски на коминi i химерно простягла свою довгу бороду
вниз, аж дитина зареготалась. Гребiнь полетiв пiд пiл,  днище  загуркотiло
аж на горище, вдарилось об крокви i гепнуло на стелю.
   - Марино! що це ти виробля║ш, наче маленька! Я не люблю таких жартiв, -
каже Ганна.
   Червона, як жар, весела, як дитина, Марина  вхопила  Ганну  за  руку  i
почала, жартуючи, крутитись по хатi.
   - Марино! навiжена  молодице!  -  пручалася  Ганна.  -  Сьогоднi  свята
п'ятниця! Геть собi з танцями: не до танцiв теперички менi!
   А Марина б'║ тропака, та ще й приспiву║:
   Як я була молодою - преподобницею,
   Повiсила хвартушину над вiконницею.
   Хто йде, то кивне, а хто ┐де, моргне!
   - Ганно! сестрице! Чи вже  ж  ти  хочеш  занапастити  свiй  вiк,  марно
стратити лiта сво┐ молодi; чи вже ж тобi не жаль сво║┐ краси, лиця бiлого,
брiвок тоненьких!

   - Нащо менi краса тая, коли нема мого Василя.  Задля  кого  ж  цвiстиме
вона? Нехай в'яне мо║ лице, западають мо┐ очi, линяють  брови,  бо  нiкому
дивитись на ┐х...

   - Ож послухай, Ганно, мене, нерозумно┐! I Василь твiй не загинув, нiгде
не дiвся, може, швидко й прийде! А на свiтi не однi брови чорнi,  не  однi
очi горять вогнем. Однi брови чорнi, а  другi  чорнiшi,  однi  очi  горять
вогнем, а другi палають, як полум'я, одно серце тепле, а друге теплiше.
   Сама Марина зiтхнула по сво┐й речi, бо згадала,  що  ║  на  свiтi  одно
серце найтеплiше, однi очi найчорнiшi, одна душа наймилiша.
   - Богзна-що ти оце верзеш, Марино! - одказала Ганна. -  Я  тодi  тiльки
щаслива, як пiду до церкви та помолюся богу за свого Василя...
   - А я й боговi молюся, i на хлопцiв дивлюся! Менi  шкода  мо║┐  молодо┐
краси, мо║┐ коси. Нехай цвiте, не марнi║ мо║ лице, не линяють брови! Нехай
люблять мене хлопцi молодi й хорошi!  Я  молода,  хочу  всмак  нажитись  в
свiтi, хочу бути щаслива i весела.
   Ото менi щастя, Ганно, як я стою ввечерi пiд вишнями та  дожидаю  свого
милого, чорнобривого, як вiн свисне тричi за ставком мiж вербами,  подаючи
менi звiстку. А в мене серце холоне й душа холоне! I добре менi, i страшно
менi, аж прихилюся я до вишнi... А тут чую, шелеснуло через тин, шелестить
лист гарбузовий, гойда║ться висока кукурудза й соняшники. А милий виплива║
звiдтiль, як ясний мiсяць сходить, наближа║ться до мене, мо║  серце  млi║,
умлiва║... Чи то ж не щастя, Ганно, ввечерi, обнявшись з  милим,  слухати,
як щебече соловейко?  Чи  то  ж  не  доля,  як  пригорне  милий  до  свого
серденька, як дивитись йому в вiчi, цiлувати його брови, його очi?
   Марина положила обидвi руки на Ганнинi плечi i припала  головою  до  ┐┐
плеча.

   - I годi. Марино, - одказала Ганна. - Не задля мене жарти та смiхи.  Не
задля мене чорнiють брови та очi. Минулося  мо║  кохання,  мо║  женихання!
Помандрувало мо║ щастя з Василем в далеку сторононьку.
   - Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пiшла  замiж  за  нелюба  i  не
зазнаю такого щастя, як тобi  судилося...  Я  й  не  накохалась,  я  й  не
навтiшалась! Прощай, Ганно, - промовила Марина, - час додому.  Приходь  до
мене, Ганно,  завтра  ввечерi,  побалака║мо,  пожарту║мо,  розважимо  себе
трохи...

   Густий осiннiй туман вста║ над лiсом вечiрньою добою. В селi  тихо,  на
улицях пусто. Мiсяць свiтить, як через сито; вiтер колише голими вербовими
верхами. Марина дiвчат до себе на вечорницi заклика║:
   - Дiвчата-сестрицi! прийдiть завтра до мене на вечорницi! Скучно  менi,
молодiй, самiй в хатi жити. Марно  пливуть  мо┐  днi  за  днями,  лiта  за
лiтами! Постiль бiла, стiна нiма, нi до кого  й  слова  промовити.  Прийде
день -журюся, прийде нiч -сумую. Приходьте, дiвчата!
   - Добре, Марино, прийдемо! - одказують дiвчата.
   - А я закличу до себе тро┐стi музики та наманю хлопцiв  повну  хату,  i
кiмнату, ще й подвiр'ячко! Тому кивну, тому моргну, i налинуть до мене, як
орли, як соколи. Порозчиняю ворiтечка, буду вас ждати, в вiкна  виглядати.
Приходьте ж, дiвчаточка!..
   - Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився  яром;  в
селi ще тихiше; мiсяць насилу вигляда з-за густо┐  хмари,  неначе  свiтить
через густе полотно.
   Марина, де не встрiне хлопцiв, до себе на вечорницi заклика║:
   - Хлопцi! завтра в мене  вечорницi!  Моя  хата  скраю,  вона  сто┐ть  у
вишнях, а двiр у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопцi, не
минайте мене! Як минете мою хату - не займайте мене!
   - Добре, Марино, прийдемо, як дiвчата будуть! - одказують хлопцi.

   - То не гай, де соловейки не  щебечуть;  то  не  вечорницi,  де  дiвчат
нема║! Моя хата, а вашi музики. Наша пляшка й чарка, наша вечеря,  а  ваше
мед-вино, горiлочка, маковники та медяники. А сама  я  молоденька,  гуляти
раденька! Не дивiться, хлопцi, що на менi хустка! Серце мо║ дiвоче.  Личко
мо║ не змарнiло, брови не злиняли. Люблю спiви,  люблю  жарти,  люблю  вус
чорний, погляд орлиний!

   Не лишайте мене, хлопцi! Як минете мою хату, не чiпайте мене!

   - Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!
   Мiсяць виплив з-за густого туману на син║ небо; затих  вiтер  i  насилу
шелестить сухим листям.  I  яснiше,  i  теплiше  надворi.  Марина  Василя,
найкращого парубка на все село, до себе на вечорницi заклика║:
   - Прийди, серце, Василю, завтра ввечерi до мене! В мене буде дiвчат, як
зiрок на небi; в мене буде хлопцiв, як макового цвiту  на  городi.  Будемо
грати, спiвати, танцювати, самих себе розважати. Прийди, серце мо║!
   Прийди, серце, Василю! Задля тебе приберуся,  як  на  Великдень!  Тричi
вмиюсь з полумиска свiжою водою, надiну десять разкiв  доброго  намиста  з
дукачем, взуюся в червонi чоботи. Поберемось за рученьки, будемо  по  хатi
походжати. Прийди ж, доле моя!

   Прийди ж, доле моя! Буде в мене ┐сти й пити! Вечеря  моя  смачна,  хата
моя тепла.

   Взяла Марина хлопця за пiдборiдок, поцiлувала тричi, аж  одляски  пiшли
попiд вербами, i полетiла вiтром попiд огородами,  а  навздогiнцi  за  нею
побiгла по тину чорна тiнь ┐┐.

   Ввечерi у суботу сумно та жалiбно загув момотянський дзвiн. Гуля║ вiтер
по улицях, з неба порошить крупами.  Нiкого  нема  в  церквi.  Одна  Ганна
вийшла з цвинтаря, неначе тiнь якогось мерця, i попленталася попiд тинами.
   "Адже ж мене просила до себе Марина, - згадала Ганна. - Зайду на часок,
посиджу, побалакаю. Одначе сьогоднi  робити  грiх",  -  подумала  Ганна  i
повернула до Маринино┐ хати. В хатi у Марини в печi пала║ полум'я,  свiтло
так i б'║, так i лл║ться кругом хвилями з усiх трьох вiкон i освiчу║ верби
та вишнi.

   "Марина таки жде мене, - думала собi Ганна, - вечерю, мабуть,  варить",
- мiркувала вона. Одчинила сiнешнi дверi й здивувалась! В хатi гуде, як  в
улику бджоли.

   "Чи не заблудила я, - подумала Ганна i вийшла надвiр, -  нi!..  Маринин
двiр i ворота. Ввiйду в хату".
   Ввiйшла Ганна й стовпом стала.  В  хатi  ясно,  як  серед  дня.  Горить
каганець i двi свiчки, в печi пала║ полум'я i миготить веселими хвилями по
бiлих стiнах. На лавках, на полу, на печi обсiли,  як  хмара,  дiвчата  та
хлопцi! Смiх, регiт, жарти та спiви! На скринi сидять музики.  Серед  хати
убрана, як у празник, походжа║ Марина, як та пава, та загляда║ в пiч.
   - А я тебе, Ганно, жду  не  дiждуся!  -  гукнула  Марина.  -  Заграйте,
музики, дрiбно та весело! Заспiвайте, дiвчата, про талан, про щастя.
   - Що се таке. Марино, - одказу║ Ганна. - Чи весiлля справля║ш,  чи  що?
Кого ж замiж да║ш, кого жениш?
   - Женю я свiй талан, видаю  замiж  свою  долю!  Грайте,  музики,  й  не
переставайте!

   Музики вчесали метелицi. Марина як стояла з  рогачем  в  руках,  так  i
повiялась, i потягла за собою Ганну. Ганна одiпхнула ┐┐ й стала оддалеки.
   - Як не хочеш, то я й сама! -  каже  Марина.  -  Заб'ю  лихо  тропаком,
затопчу ногами! Грайте, музики, або грошi вертайте! - А сама приспiву║:
   Ой пiшла б я на музики,
   Як дасть батько п'ятака, -
   Закрутилася б навiки
   Та вдарила тропака!

   Тут-туп нiженьками,
   Дзень, дзелень пiдкiвками!
   Гоп-чук-га! тропака!
   Бо я зроду така!
   Ткач Микола кинувся до Ганни й хотiв потягти ┐┐ в танець.
   - Одчепись, поганий! - визвiрилася на його Ганна  так,  що  аж  в  хатi
стихло, аж замовкли хлопцi та дiвчата.
   - Останнiй раз  нога  моя  в  тво┐й  хатi,  -  промовила  Ганна.  -  Не
переступлю я. Марино, твого порога!
   Ганна гуркнула дверми, аж вiкна задзвенiли. Хлопцi реготались,  а  ткач
одчинив дверi та й гукнув вслiд:
   - Тю-тю, дурна - навiжена  московка!  Чи  присвятилася,  чи  в  черницi
дума║ш йти!

   Розiйшлись вечорницi. Як метiль,  кинулась  Марина,  i  поприбирала,  й
повимiтала,  й  повитрушувала,  й  повимивала.  Заслала  стiл   скатертею,
постелила постiль, в ночови налила  митiлю,  щоб  змити  голову,  бо  була
субота.
   Сидить Марина кiнець стола, розчiсу║ косу. Густа чорна  коса  розпалась
чорною хвилею по бiлiй сорочцi, по скатертi.  Чеше  вона  косу,  а  густий
волос аж вилиску║ться.

   Задумалась Марина; рука з гребiнцем заклякла  на  косi...  В  ушах  гув
бубон, скрипiли скрипки, в очах миготiли чорнi брови, чорнi очi парубочi.
   "Короткий той веселий вiк дiвочий! Я й не нагулялась, i не наспiвалась!
Вернiться ж назад, лiта мо┐ молодi, дiвочi! Коли б я знала, де росте  таке
зiлля, що лiта верта║, коли б знала, де живуть такi знахурки, щоб одробили
мо║ горе, щоб вернули мiй вiк дiвочий, пiшла б на край свiту, не спинилася
б!"
   Засвiтила Марина свiчку, поставила на столi дзеркальце, одчинила скриню
й вийняла з чорно┐ хустки кибалку з квiтками, з стрiчками, з вiнцями,  -ту
кибалку, у котрiй вона стояла пiд вiнцем у церквi.
   Перед  дзеркальцем  надiла  вона  на  голову  кибалку.  Кiнцi   стрiчок
червоних, синiх i зелених пiрнули в розчесану косу.
   Глянула Марина на себе в  дзеркало,  i  сльози  покотились  з  очей.  В
дзеркалi чорнiли блискучi очi, чорнi брови, а голова цвiла квiтками. Перша
макiвка на городi не була така гарна, як Марина  в  квiтках  та  стрiчках.
Повернулась Марина боком, майнула чорна коса з стрiчками й розсипалась  по
плечах i по грудях. Серце зомлiло в Марини.
   Маринi стало душно; в висках неначе хто  молоточками  стукотiв,  голова
морочилась; ┐й хотiлось спiвати, забавлятись, кудись iти,  шукати  якогось
щастя. Вона чула, що не нагулялась i не натанцювалась. Тихий  свiт  мiсяця
манив ┐┐, нiби пiсня соловейка.
   "Пiду ж я в сад та згадаю сво║ дiвування,  сво║  залицяння",  -  думала
Марина.

   Надворi втихло й потеплiшало; тихий вiтер ледве шелестiв сухим вишневим
листом; мiсяць повний, але не ясний стояв високо. Марина глянула на вишнi,
що стояли без листу i нагадували ┐й,  що  спаде  колись  i  ┐┐  краса,  як
вишневий лист.

   - Розмай, вiтре, мою чорну косу до пояса! Ви, зiроньки, гляньте на  мо┐
брiвоньки, на мо┐ квiтоньки! А ти, мiсяченьку, подивись на  мо║  личенько,
на мою красу. А коли бачиш, кого я люблю, в далекiй  сторонi  згадай  йому
про мене, наведи на його хоч сон про мене.
   Свiтло горить в хатi. Марину сон не бере. Гуде,  не  переста║  в  вушах
бубон, риплять скрипки, перед очима манячать веселi  лиця.  Коли  зразу  в
думцi ┐┐ з'явилось лице Ганнине сердите.
   "Боже ж мiй! що я наробила, - подумала Марина. - Вона  сказала,  що  не
переступить бiльше мого порога. Розгнiвала я свою дорогу давню подругу".

   Встала Марина, як сидiла, в  квiтках,  стрiчках,  накинула  кожушину  i
полетiла до Ганни пiзньою добою.
   - Чи спиш, Ганно? - спитала Марина, постукавши в вiкно.
   - Нi, не сплю; йди в хату, - одказала Ганна. В  хатi  було  свiтло,  бо
свiтив мiсяць. Ганна глянула й перехрестилась. пй здалось, що то мара.
   - Не бiйсь, Ганно! Се я дiвую при мiсяцевi та при зорях. Забулась зняти
квiтки, як згадала, що обидила тебе, так i прилетiла до тебе.
   - Насмiялася ти з мене. Марино! -каже Ганна. - Завтра свята  недiля,  я
була в церквi - богу молилася i за себе, й за чоловiка, i за  тебе,  i  за
всiх. А ти мене запровадила на  вечорницi.  Менi  казала  одна  черниця  в
Лебединi: хто в церкву не йде або гуля║ проти празника,  пiд  тим  на  сiм
сажнiв земля огнем горить. Що ти  робиш,  Марино?  Схаменися!  Хiба  ж  ти
маленька, чи що? Не зна║ш, що молодицi грiх вбиратись в дiвочий  убiр?  Чи
не до перелесника вбралась ти в стрiчки та квiтки?

   - Прости менi, серце Ганнусю! А я загулялась та  й  забула,  що  завтра
недiля. I байдуже...
   - Завела мене мiж парубки, - говорила далi Ганна, - нехай вони дiвчатам
сняться... Та в тебе ж чоловiк ║. Що вiн скаже, як додому повернеться?  Ти
ж хазяйка в сво┐й господi! Тебе ж люди осудять!
   - Як схотять, - каже Марина. - Я не боюсь людського  поговору.  Жартую,
бо я молода, бо хочу прожити свiй вiк весело, щоб не  марно  пройшли  лiта
мо┐ молодi.

   - А я  й  досi  стояла  перед  образами  та  благала  за  тебе  господа
милосердного, щоб тебе господь навiв на добрий розум, щоб не  глузували  з
тебе люди.

   - Вибачай же менi та не  сердься  на  мене,  Ганно.  Спасибi  тобi.  На
добранiч!

   _
   VI_

   Не один рiк минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустi║ i в коморi, i на
дворi. Повiтка похилилась набiк,  покрiвля  свiтиться,  стрiхи  обсмиканi,
огорожа сиплеться. Нема за що облагодитись московцi!
   Ганна грошей  не  жалувала:  поки  подавав  чоловiк  об  собi  звiстку,
посилала, що, було, закрутить веретеном. А тим часом мина║  рiк,  мина║  й
другий - Василь не пода║ об собi звiстки.
   Вже й питала, i перепитувала людей, питала  й  москалiв,  ходила  i  до
священика. Нiхто не зна║, не вiда║. I яких думок не  передумала  московка,
сидячи за гребенем! Не раз вона плакала i тужила за ним,  як  за  мертвим.
Недурно ж загомонiли, що десь страшна вiйна.
   Тим часом на втiху матерi пiдростав син. Дивиться вона,  не  надивиться
на свого сина;  втiша║ться  не  навтiша║ться  сво┐м  Iвасем!  Хисткий,  як
билина, рiвний, як очеретина, жвавий, як щиглик, вироста║ Iвась. Вже  йому
переступа║ за десять рокiв; i носик виправля║ться, i брови  густiшають,  i
личко налива║ться, як яблучко.  I  не  раз,  було,  Ганна,  поклавши  його
головку собi на колiна, промовля║ до його:
   - Отже ж ти, сину, вдався в батька! В тебе очi батьковi, i брови  його,
i погляд його. Може, ти, сину, родився щасливим! Як виростеш  великий,  ти
будеш хазя┐ном в мо┐й хатi. Будемо удвох працювати, хлiб заробляти;  будеш
менi помагати, бо я швидко стара стану, нездужатиму. Прихилюся я до  тебе,
сину, на старiсть, а ти доглянеш стару, недужу матiр. Рости, сину, великий
та будь щасливий! За тобою, може, i моя  доля  згада║  про  мене,  ще  раз
загляне через порiг в мою хату...

   Хлопцевi чуднi то були речi. Чудно йому було, що  вiн  такий  малий  та
догляне таку велику матiр. Йому здавалось, що чоловiк, таки  момотянський,
котрого дражнили Долею, прийде до ┐х, стане на порозi та й  загляне  в  ┐х
хату.
   Хлопець пiдрiс та й справдi став у пригодi матерi. Вже i на себе  трохи
заробля║, i матерi дещо принесе до господи. Стара дяку║  боговi  та  лата║
латки подекуди. Аж поздоровшала i помолодшала!
   А Марина ┐┐ розважа║. Що божого дня наверта║ться в  хату,  году║  Iвася
гостинцями та цiлу║ його  бровенята,  згадуючи  чорнi  брови  його  батька
Василя.

   Мабуть, не судилося вже Ганнi щастя. Занадилось до не┐ лихо та бiда! Бо
нема бiдi мiсця в багатих та пишних будинках. Недурно  спiвають  в  пiснi:
"Пiшла бiда до пана, iзбулася  жупана;  пiшла  бiда  до  попа,  ноги  собi
попекла. Пiшла ж бiда до Iвана, од Iвана вийшла п'яна".
   Таки ж той самий осавула, що колись приходив за Василем, раз зайшов  до
Ганни в хату. Ганна як стояла, так  i  зомлiла,  сама  не  знала  й  чого.
Мабуть, чуло бiду ┐┐ серце.
   - Добридень тобi, молодице, -  казав  осавула.  -  Прийшла  вчора  така
бумага, щоб ти виряджала свого сина в школу; бо вiн, бач, нiби солдатський
син, значиться, кантонiст...
   - Але ж у нас в Момотах нема школи, - одказала вона. - Будьте  ласкавi:
воно ще мале; а я сама-однiсiнька в хатi; воно менi помiч да║.
   - Треба його везти у Ки┐в, - казав осавула, - так i в бумазi  написано.
Виряджай швидко, бо вже i пiдвода для трьох кантонiстiв наряджена.
   Взяли Ганниного хлопця i повезли тим  шляхом,  що  й  батько  по┐хав...
Ганна неначе розум стратила. Як нiма, ходила вона недiль зо двi. Марина не
одходила од не┐, i доглядала, i годувала, аж поки не привiв ┐┐  бог  знову
до розуму.

   - Не плач, Ганно, не вбивайся, -  втiшала,  було,  Марина.  -  Ки┐в  не
богзна-де! Дасть бог лiто, пiдемо у Ки┐в, побачимо сина, а може, й  додому
одпросимо. Вiн же не те, що москаль.
   Тiльки й жила Ганна тi║ю думкою, тi║ю надi║ю, тiльки й ждала вона лiта.

   Настало лiто. Пiшла Ганна з богомольцями до Ки║ва.
   Ввiйшла в Ки┐в. Кого ж тут питати в свiтi? Питала богомольцiв - нiхто i
не зна║, i не вiда║. А на улицях, куди не  гляне,  скрiзь  пани  та  пани,
страшно й пiдступити.

   Осмiлилась-таки, стала розпитувати одного пана. А вiн слухав, слухав, а
далi каже: "Не понимаю, бабка, что  ты  говоришь!"  Iде  Ганна  улицею  та
розгляда║ на всi боки. Коли тут  назустрiч,  з  Во║нного  Миколая,  вийшли
маленькi москалики, та все по два в ряд, а коло ┐х, як тi журавлi, офiцери
по обидва боки. Зирнула Ганна i зараз мiж хлопцями пiзнала свого Йвася.
   Як уздрiла вона свого сина, так i кинулась до його мiж ту череду. А син
засоромився сво║┐ матерi-мужички; другi засмiялись. Старий офiцер одiпхнув
┐┐, ще й налаяв дуже гидко.
   Чи вважа║ ж на що мати, як ┐┐ одпихають од дитини? Мати  полiзла  б  за
мертвим дитям i в яму, якби не спинили...

   Ганна пiшла слiдком за ними. Кантонiсти ввiйшли в школу, i вона  хотiла
увiйти за ними. На порозi спинив ┐┐ старий вусатий москаль.
   - I ваше благородi║, i дядечку, й голубчику! Вiк буду  молити  бога  за
вас. Пустiть, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцiлую
мою ║дину дитину!..

   - Послi прийдеш, - каже...
   Ганна сiла коло порога i стерегла, очей не зводила з дверей...
   Коли так як надвечiр випустили до не┐ сина.
   -Скажи менi, моя дитино, чи добре тобi тут, чи жалують тебе?
   - Нi, мамо, погано! Все вчимось да вчимось; за все нас б'ють, а на харч
дуже погано. А гулять не пускають.
   Розказу║ дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його
голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишiла!
   - Скинь, сину, оцю  погань!  Бачиш,  що  то?  Взяла  вона  той  мундир,
роздерла й розшматувала i порозкидала шматки у кущi.
   - Тiкаймо, сину! Ходiмо додому! Не була б я твоя мати,  щоб  я  пустила
тебе назад!..

   То не звiр блука║ в сосновому бору темно┐ ночi, то не вовчиця хова║ться
з вовченятами, тiкаючи до сво║┐ нори, то мати тiка║ з сином, хова║ться  од
людей. Обмина║ Ганна великi  битi  шляхи,  iде  вона  ярами  та  долинами,
надднiпрянськими лугами та сосновими борами. Ночу║ Ганна пiд синiм  небом,
пiд зеленими осокорами та грабами.
   Сонце стало серед неба, сипле промiнням на синю днiпрову  хвилю,  гуля║
золотим маревом понад зеленими луками та осокою, понад високими соснами та
осокорами, понад бiлим побережним пiском. Надворi стала спека,  аж  дихати
важко.

   Потомились безталаннi.
   - Болять, сину, нiженьки? - питала мати. -  Втомився  дуже?  Сядьмо  на
одпочинок.

   Невеличкий днiпровський залив влився мiж двома горами в густий сосновий
та кленовий лiс. З усiх бокiв обступили його  високi-превисокi  верби,  аж
трохи понахилялись над водою, позчiплювались зеленими верхами,  заглядаючи
в свiтлу, прозорчасту воду, неначе в дзеркало.
   Понад заливом, по луках пiшли, скiльки оком  скинути,  високi  очерета,
густа зелена осока. А мiж осокою просунулись  насилу-силу  через  гущавину
густi лози, високi осокори  та  верби.  По  мiлководдi  скрiзь  розляглося
широколисте латаття, вкрило  воду  листом  в  три  сталки,  а  над  листям
стирчали жовтi та бiлi квiтки та зеленi макiвки. Пiд прозорчастою, чистою,
як сльоза, водою зеленiло якесь баговиння, зубчасте,  тонесеньке,  Дрiбне,
як пух, свiтилось чисте пiскувате дно з бiлими черепашками. Куди  не  кинь
оком, скрiзь зелена осока, очерета, лози та верби, та пологi зеленi луки.
   - Сядьмо отут, сину, пiд осокорами. Сюди, мабуть, i звiр не заходить.

   Одпочили вони, з'┐ли по шматку хлiба. Оглядiла  мати  голову  синовi  i
почала полоскати в водi чорнi сорочки. Пере Ганна сорочки, а син купа║ться
не накупа║ться, пiрна║, брьоха║ться, гра║, як та риба, в  чистiй  водi.  З
води бiжить на пiсок вигрiватись, з пiску в воду та знов на пiсок. А  мати
втiша║ться, дивлячись на дитячi iграшки. Нарвало хлоп'я довгого бадилля  з
латаття з жовтими та бiлими квiтками, поламало його дрiбно,  неначе  разки
зеленого намиста, обвертiло тими разками  шию  й  голову,  й  бiлi  груди,
оперезалось, неначе поясом, бiлим та жовтим цвiтом. Як та водяна русалка в
зеленому баговиннi, вигравав хлопець в водi: то полiзе десь в густу  осоку
за водяними  пiвниками,  тiльки  головка  його  чорнi║  та  блищить  бiле,
незагорiле тiло крiзь гостроверхий лист.
   А мати i спиня║, й жалу║ спиняти сина, дивиться i втiша║ться.

   Привела сина додому, та й не  довго  втiшалась!  Попереду  манила,  хто
питав, неначебто вона одпросила свого сина.  А  як  прийшла  знов  бумага,
взяли Йвася та й попровадили до Ки║ва. Завдала  тiльки  жалю  собi  Ганна,
надiючись на помiч. Ще бiльше вилила вона слiз,  ряснiше  стало  латок  на
старiй свитинi. Хилиться повiтка ще нижче, пустi║  Ганнина  оселя,  комору
мусила Ганна спродати та все потрохи посилала синовi...

   А об чоловiковi не було й звiстки! Вже  Ганна  перестала  й  тужити  по
йому, вже й почала забувати, як все на свiтi забува║ться, бо  вийшов  один
жаль з серця, а другий ввiйшов в серце.

   Одного вечора  пiд  Ганниною  хатиною  став  вiзок.  Звiдтiль  вискочив
москаль - не москаль, а пан не такий. Вибiгла Ганна з хати  i  не  пiзнала
свого сина Iвася. Вiн вирiс,  вирiвнявсь!  Достоту  такий  став,  як  його
батько! Такi брови, чорнi та  рiвнi,  впилися  в  бiле  чоло;  такi  губи,
червонi, повнi; тiльки лице  в  його  було  бiлiше,  Зовсiм  панське,  нiс
тонший, волос гладший.
   - Здравствуйте, матушка! -сказав вiн по-московськiй. - Чи  не  пiзна║те
свого сина? - А сам сто┐ть, у боки взявшись. Ганна  зрадiла  й  заплакала.
Побачила сина i разом згадала чоловiка, бо  син  стояв  пред  нею,  неначе
батько його - колись давно, ще в хатi старо┐ Хомихи.
   - От я при┐хав до вас, матушко, в гостi.  Найняв  хурмана,  та  не  всi
грошi заплатив: треба доплатити один карбованець. Чи нема у вас, матушко?
   А в матерi в скринi всього-на-всього двi копи з п'ятаком.
   Вхопила Ганна свою новiшу свитину, побiгла до  шинкарки,  заставила  за
карбованця i одрядила жида, що привiз сина.
   Ганна вiта║, прийма║ сина всiм, що було у не┐ найдобрiшого,  що  тiльки
знайшлося в убоiй хатинi.
   - Як же, сину? - пита║ мати. - Чи ти вже  зостанешся  дома,  даси  менi
помiч?

   - Hi, матушко, - говорить до не┐ син, та  все  по-московськiй,  та  все
звисока. - Я скiнчив оце школу, став  тепер,  значиться,  вчений  чоловiк.
Менi треба йти на службу.
   - Куди? в москалi? - пита║ мати, сама аж перелякалась.
   - О нi, матушко! Я тепер, значиться,  вчений  чоловiк,  можу  дойти  до
високих степеней, дослужитись...
   - Не зрозумiю, сину, що ти говориш. Тобто ти паном будеш, чи що?

   - Так, так, матушко. Я можу бути паном, дослужитись  до  великого  чина
при мо┐х дарованiях. Бо я тепер, значиться, писар. Но я  можу,  значиться,
по просвiщенiю пройтись по вciм проложеним путям...

   Писар за┐хав в хмари, думаючи почванитись трохи перед матiр'ю.
   - То ти будеш щасливiшим од свого батька? Слава ж тобi, господи, що  ти
змилувався над нами, сиротами, що син мiй буде  щасливiший,  не  буде  так
поневiрятися, як я отут...
   Аж перехрестилась Ганна, дякуючи боговi,  i  дала  co6i  зарiк  найняти
акахтист i обмiняти свiчку.
   - Я  при┐хав,  матушко,  оглядiти  сво║  наслiдство,  -  почав  син.  -
Доглядайте, мамо, хати, поправляйте застройки...
   - А чим же я, сину, буду поправляти ┐x, коли я не маю  шматка  хлiба  в
хатi, коли я co6i поодкручувала пучки веретеном, заробляючи харч?
   - А де ж дiлась, мамо, комора? - спитав син.
   - Продала.
   Син схилив голову i насупив брови.
   - _А нащо ж ви, мамо, продали?
   - Бо тво┐й матерi не було чого ┐сти: доводилось часто ┐сти однi cyxapi,
та й то, хвалити бога, якби були.
   - A xiбa ж таки нема║ доходу з нашого грунту? - питав син.
   - Мiшкiв з чотири картоплi та вiнкiв зо три цибулi, - одказала мати.  -
Адже ж недурно поодкручувала пучки веретеном? Бачиш?
   Ганна показала синовi обидвi пучки, синi, покопирсанi неначе  ножем,  з
синiми нiгтями. Син замовк...
   - Доглядайте ж, мамо, хати та того, що позоставалось.
   - А xiбa ж ти, сину, швидко по┐деш? Нехай же я хоч наговорюся з  тобою,
хоч надивлюся на тебе...
   А син наговорився, тiльки не з матiр'ю,  а  з  Мариною.  Прибiгла  наче
ненароком; на головi нова хустка, на ши┐ добре намисто. Писар не  одступав
од Марини, а вона  як  у  вiчi  йому  не  вскочить  -  дивиться  на  його.
Розчервонiлось лице, розгорiлись очi!  Перед  нею,  неначе  з  того  свiту
вернувся, сидiв ┐┐ милий Василь, та ще став i  кращий,  i  молодший:  лице
бiлiше, губи червонiшi, погляд веселiший, дитячий трохи, осмiх  милий,  аж
по душi гладить, а  вся  постать  якась  панська,  мiська.  Як  стане,  як
повернеться та в боки вiзьметься - як намальований! А як сяде кiнець стола
та обiпреться рукою - як та картина! А перейде хату - що той козак;  вийде
з хати, стане на порозi - неначе жде пiд себе коня бистрого, вороного!.. I
чу║  Марина,  що  вона  ожива║,  молодi║,  одходить,  неначе   рута-м'ята,
припечена палким сонцем, на свiжiй poci  вечiрнiй.  Знов  заворушилось  ┐┐
любляче серце. Син ┐┐ милого Василя св┐м поглядом облив  ┐┐  душу,  неначе
цiлющою та живущою водою. Двi ночi вона не  спала  пiсля  того!  Двi  ночi
просидiла вона над ставком, пiд зеленими вербами, при ясному  мiсяцi,  пiд
ясними зорями. Веселiше задля не┐ закувала зозуля, веселiше заблищали зорi
на небi, засвiтило ясне соне-чко;  веселiше  зеленiли  вишнi  та  черешнi.
Пiвроку снились ┐й тi  чорнi  брови,  те  панське  личко,  та  хистка,  як
намальована, постать сина Василевого.
   Не вдержала Ганна  сина!  Мабуть,  так  вже  судилося  ┐й  випроводжати
дорогих людей з дому та поливати свiй двiр гiркими слiзьми...  I  жаль  ┐й
було сина, i якось чудно було, як почала вона передумувати, що вiн говорив
з нею, який вiн був. I здалось ┐й, що син став не такий, який був  колись.
То не був ┐┐ дорогий Iвась!

   I знов зосталась сиротою, як i була, з горем та нуждою,  з  слiзьми  та
працею! Як великого празника, було, жде вона звiстки од свого сина.  Пише,
було, син, що йому не дуже добре, домага║ться  за  дохiд  з  наслiдства...
Вiзьме матiр жаль, вона й пошле останнi грошi.
   Довго не було нiяко┐ звiстки од сина. Жде мати не  дiждеться,  журиться
та сподiва║ться.

   Коли одного дня приносять Ганнi письмо од сина. Не йде, бiжить Ганна до
священика, щоб прочитав ┐й письмо. Батюшка голосно читав, а Ганна слухала,
не  розбирала,  бо  писано   було   не   то   по-укра┐нськiй,   а   бiльше
по-московськiй; звичайно, як пишуть письма москалi.
   Син плескав в письмi те саме, що звичайно пишуть  додому  москалi.  Вiн
посилав нижайший поклiн i Грицьковi Микитовичу, i тiтцi троюрiднiй, Прiсцi
Панасiвнi,  i  Калениковi  Кiндратовичу,   а   потiм   просив   у   матерi
благословенiя,  навiки  нерушимого.  По  писаному  було  видно,  що  писар
недалеко забiжить по тих проложених путях, котрими чванився перед матiр'ю.
Iван, як писар вчений, та ще й до того  налагодився  в  пани,  прикинув  в
писульцi от що: "Зд║са, в Тул║, я познакомился з  адною  болно  багатой  й
прекрасной баришньой. Хоча она з  мiщанського  роду,  да  ║вто  нiчаво!  Я
валачуся за н║й, i она пайдьоть за м║ня замуж, бо я,  значитця,  знаю  все
ахвiцерськiя артiкули i благородне║ обхожденi║ понiмаю. Т║лкi  мн║  надоть
убiраца i копувать ║й подаркi, а  д║н║г  н║т  у  м║ня.  Люб║зная  матушка!
Продай же нашу хату i друго║ iм║нi║ разно║ i прiшлi мн║ д║ньгi, бо я  магу
вигодно женiца, значiть..."
   Ганна переслухала все, i як батюшка перестав читати, запитала його:

   - Що ж то вiн, батюшко, пише? Чи живий вiн, чи здоровий?  Чи  став  вiн
вже паном, чи й досi бiду║? Боже ж мiй!  в  мене  нема  й  шага.  Позичте,
батюшко, будьте ласкавi, карбованця на  одробiток.  Здужатиму  -  одпряду.
Поклонилась Ганна, плачучи, батюшцi трохи не до колiн.
   - Вiн, бабо, не об тiм пише, -промовив батюшка, -  не  об  карбованцевi
тут мова. Вiн пише, щоб ти продала хату та послала йому грошi, бо вiн хоче
братись з якоюсь панною, та нема йому  за  вiщо  одягтись  i  купувати  ┐й
гостинцi.

   Такого дива Ганна не зрозумiла зразу i вдруге спитала  батюшку;  почула
вдруге, та й сво┐м вухам не йме вiри:
   - То се син хоче, щоб я продала хату?
   - Еге, бабо, -одказав батюшка.
   - А може, воно там не так написано? - питала Ганна.
   Прочитав батюшка вдруге. Баба дослухалася i вгадала, що так воно й ║.

   - Боже ж мiй милостивий! - заголосила Ганна.  -  А  де  ж  я,  батюшко,
дiнуся, як продам хату? В старцi  пiду  чи  пропадатиму  попiд  тинами  на
улицях?

   - Де хочеш, бабо, - каже батюшка, - ти вже там зна║ш.
   Сто┐ть Ганна, опали руки. Сльози ринули з очей.
   - Iди вже, бабо, собi додому, - каже священик.
   Баба сто┐ть та мовчить, неначе й не чу║. Одiбрало ┐й i вуха, й очi...

   - То син хоче, щоб я хату продала, а сама в старцi пiшла?  -  промовила
вона перегодя.
   - Еге, бабо. Тiльки я тобi раджу хати  не  продавати.  Нехай  твiй  син
жениться за сво┐ грошi, а не за материну шкуру, коли вже так припало  йому
женитись на баришнi.
   - Боже ж мiй милий! - заголосила Ганна. - Чи я ж  його  не  любила,  не
жалувала? Од свого  рота  одривала  шматок  хлiба  та  годувала  його;  за
останнiй шаг купувала  йому  гостинця.  Ночi  недосипала,  пряла  йому  на
сорочку; не будила його рано, давала йому волю. Останнi грошi  слала  йому
на чужину.  А  скiльки  слiз  вилила  за  ним!  А  скiльки  серце  в  мене
переболiло, як пiшов вiн на чужину! Один тiльки бог вiда║ об  тiм...  Боже
мiй милий, чи побачу ж я його ще хоч раз! Коли б менi,  батюшко,  побачити
його хоч перед смертю! Чи не пише вiн,  батюшко,  чи  швидко  вiн  прибуде
додому?
   - Нi, бабо, не пише сього, тiльки пише, щоб ти продала хату...

   - Продала... - сказала вона та й не доказала. Те слово знов вразило ┐┐,
як ножем.

   Ганна вже була й забула об тiм, що син ┐┐ виганя║ з хати: вже болiла ┐┐
душа за сво┐м сином Iвасем!
   - Чи далеко та Тула? -питала Ганна. -Якби я змогла, полинула б до його;
щоб подивитись на його! Тiльки в мене й роду, що був син.  А  я  одна  вiк
свiй звiкувала у сво┐й хатi.
   Вийшла й матушка, простенька собi, середнiх лiт, розпитала Ганну й сама
заплакала.

   Недурно склалася приказка: "Мати порве пазуху,  ховаючи  для  дiтей,  а
дiти порвуть пазуху, ховаючи од матерi".
   Жалу║ться Ганна Маринi на свого сина.
   - То матерi його сторч - та в борщ, - каже  Марина,  -  коли  вiн  таке
пише. Не продавай хати, от що!
   Зосталась Ганна в хатi, не пiшла в старцi. Та що ж з  тi║┐  хати,  коли
там господарю║ лихо та недоля! Стара хата  невкрита;  сто┐ть,  похилившись
набiк, неначе од великого жалю. Двiр зарiс густою зеленою травою; не топче
його хазяйська худоба та птиця. Ста║ оселя пусткою: на виводi гукають сичi
вночi. Тiльки садочок розрiсся на волi! Три грушi вигнались  повище  хати,
вкрили небогу широким густим гiллям. Поза хатою  засiявся  густий  вишник.
Перед вiкнами розкоренився широкий  кущ  бузку.  Ганна  любила  сидiти  на
порозi та поглядати на широкий шлях. пй здавалось, що  тим  шляхом  колись
прийде син до не┐, бо тим самим шляхом  колись  прийшов  до  господи  його
батько, прийшла дорога доля Ганнина.  Той  шлях  був  дорогий  задля  не┐,
неначе на йому вона згубила i знайшла сво║ щастя... i знов колись знайде!

   _
   VII _
   Не прийшло до Ганни  щастя  тим  великим,  битим  шляхом,  тiльки  вона
виглядiла сво┐ очi, виглядаючи. Небагато й рокiв минуло,  а  Ганна  вже  й
постарiлась, бо в розкошi цвiте чоловiк, як квiтка, а  в  нуждi  в'яне  та
сохне.

   Почались холода, а на Ганнi кожух - латка на  латцi.  Вiтер  дме  через
його, як через решето. На головi у не┐ не  хустка,  а  шматок  безквiтньо┐
ганчiрки. Через старi шкарбани  лiзе  грязь.  Блiда  як  смерть,  худа,  з
запалими очима, бродить Ганна по смiтниках  та  збира║  гнiй  на  топливо.
Бодай ворог не дiждав грiтись таким топливом!
   Сидить Ганна день i нiч на днищi, поодкручувала собi пучки,  заробляючи
черствий шматок хлiба, облитий слiзьми. I не раз, i не два траплялось,  що
в хатi не було нi дрiбка солi, нi сухаря.
   - Ой горе мо║ тяжке, - жалу║ться, було, Ганна Маринi. - Прийшла на мене
старiсть та слабiсть. Насилу  ноги  мене  носять,  ледве  володаю  руками.
Робити не здужаю. Отак, як бачиш! В хатi й голод, i холод.  Висушили  мене
сльози, у грудях мене давить, голова морочиться, в очах менi  жовто,  куди
не гляну. Як бачиш, остання на менi сорочка, та й та  драна.  Коли  б  уже
господь змилувався надо мною, прийняв мене до себе. Чи повiриш?  Так  менi
жити тяжко, що якби розступилась сира земля, пiшла б в землю живою.
   Марина не покидала Ганни,  помагала  в  роботi,  годувала  часом  сво┐м
хлiбом, одягала сво║ю одежею, розважала як могла.
   - Вiзьми, Ганно, - було каже  Марина,  -  не  даю  тобi,  як  старцевi.
Повернеться син, заробите - оддасте.
   А Ганнi й зосталося тiльки забрати торби та йти  в  старцi,  простягати
руку, просити хлiба.
   - Пiшла б я  i  в  старцi,  -  каже,  було,  Ганна,  -  та  сором  руку
простягати, бо я не калiка. А люди  скажуть:  була  колись  молодою  i  не
заробила нiчого на старiсть, i не придбала.  Будуть  люди  хлiб  давати  й
дорiкати разом, що я московка, не дбала,  з  москалями  гуляла,  до  обiду
спала. А чи я ж не робила, а чи ж я не горювала?

   Ще й зима не минула, i снiг не розтав, надворi грязюка та холод.  Нема║
в Ганни дрiбка солi, нема й хлiба. Треба йти на ярмарок, а  чоботи  зовсiм
розлiзлись. Пiшла Ганна боса; ноги  розчервонiлись,  потерпли  од  холоду,
здеревенiли. Смiються люди з Ганни та дорiкають:
   - Навiщо,  бабо,  так  заранi  вбралась  в  червонi  чоботи?  Ще  й  до
середохрестя далеко, а до великодня й не видко!
   Прийшла Ганна з ярмарку, злягла й не встала.
   Марина коло не┐ i день, i нiч...
   Опiвночi смутно блищав каганець на столi,  на  перекинутому  горнятi  в
Ганнинiй хатi. То притухав гнiт,  i  на  йому  насилу  тлiла  неначе  синя
вогнева горошина, то знов пiдiймав разом полум'я  огневим  язиком.  Блисне
каганець, i кiнець стола винирне  смутна,  задумана  Марина.  Знов  блисне
полум'я, знов виступить ┐┐  широке  чоло.  з  чорними  бровами,  з'явиться
тоненький нiс, очi, закритi довгими, густими вiями. Потуха║ вогонь, смутна
Марина знов увiходить помаленьку в темряву, зникають очi,  зникають  щоки;
ледве мрi║ бiле чоло та рука з засуканим рукавом десь неначе далеко.  А  в
кутку, на полу, як блисне каганець, виходить, неначе з темно┐ ночi,  друга
постать, страшна-страшенна! Спалив вогонь ┐┐ лице, по┐в ┐┐ щоки, очi. Лице
зчорнiло, неначе землею припало, на губах посiла смага,  очi  запали  десь
глибоко, нiс загострився, не  добро  вiщуючи...  Лежить  Ганна  на  старiй
дрантинi, прикрита старою драною рядниною, не стогне й насилу дише... Коло
не┐  на  лавi  череп'яний  кухоль  з  водою  -  з  одними  лiками  бiдному
чоловiковi...
   Марина ждала ┐┐ смертi, бо на столi  на  поготовi  лежало  двi  восковi
свiчки.

   Невеселу думу думала Марина, дивлячись на тi свiчi. Згадала  вона  свою
минувшiсть i ненароком кинула думкою i  на  сво║  будуще.  I  стало  перед
думкою Марининою життя  не  уквiтчаним,  втiшним  боком,  як  колись  воно
ставало перед нею; обернулось життя до не┐  другим,  темним,  неприбраним,
буденним боком. I в головi Марининiй заро┐лись ро║м невеселi думки  -  про
лихо, про горе, про нужду та слабiсть...

   "А хто ж мене догляне, - думала Марина, - борони боже яко┐  недуги  або
бiдностi. Хто же постелить менi постiль, обмочить водою мо┐  смажнi  уста,
нагоду║ хлiбом? Хто ж наготу║ на смерть менi свiчку,  покличе  на  сповiдь
священика?"

   Не маком заквiтчана, не барвiнком  повита,  не  весела,  танцюриста,  в
червоному намистi стала перед нею  доля,  а  побита  холодом  та  голодом,
укрита латками, з убогими торбами на плечах, в дранiй свитинi, з плакучими
очима стала перед нею ┐┐ доля. Хилиться Марини-на голова ще  нижче,  нижче
падають на очi довгi чорнi вi┐, вкриваючи  щоки.  По  бiлому  чолi  так  i
ходять хвилею, так i снують невеселi думки, одна одну зганяючи, одна другу
доганяючи. А по руцi тихо скотилася горошиною на стiл сльоза, покинувши за
собою слiдком мокру смужку.

   Несуть Ганну в домовинi з старих дощок, у чужiй  сорочцi,  що  принесли
добрi сусiди, в хустцi, що вийняла Марина з  сво║┐  скринi.  За  домовиною
Марина плаче та побива║ться йдучи, мов рiдну матiр хова║. Оплакувала  вона
й свою подругу, i разом саму себе, свою  долю.  З  Мариною  йдуть  двi-три
сусiди з дiтьми, бо вмре багатир - збереться  увесь  мир,  а  вмре  харпак
-тiльки пiп та дяк. За Ганною навiть пiп не йшов: бо поховати бог мало  за
що! Тiльки один дяк Ничипiр виспiвував... А надворi блищало  ясне  весняне
веселе сонечко, вiяв тихий теплий вiтрець, пахло весною,  молодою,  свiжою
травою. Над порушеною  рiллею  мигало  невеличке  марево,  весело  щебетав
жайворонок. Погукували плугатарi, поганяючи воли в плузi.
   Поховали Ганну саме коло ┐┐  свекрухи  Хомихи.  Швидко  заросла  могила
травою та чебрецем. Забули про ┐х горе швидко навiть  близькi  сусiди.  На
могилках пасуться вiвцi з ягнятами  та  часом  вибрикують  малi  пастушки,
граючи на сопiлках. Кругом кладовища - то зеленi║  жито,  аж  очi  бере  в
себе, то шумить золотим колосом пшениця. А влiтку, у жнива там чути  пiсню
безталанного женця, що заробля║ шостий снiп, поливаючи  потом  та  слiзьми
чужу ниву. I спокiйнiше, й лучче безталанним пiд землею  лежати  та  землю
держати, нiж було жити й горювати на землi...

   З того часу не збирались на вечорницi у Марининiй  хатi.  Замовкли  там
веселi спiви дiвочi, жарти парубочi; не вигравали там тро┐стi  музики,  не
цвiли чорнобривцями чорнявi хлопцi,  не  сяли  зорями  молодi  дiвчата.  У
хмарнi осiннi та зимовi днi стояли там дiди по кутках, дрiмав кiт на печi,
сумували стiни i плакали вiкна, а  з  ранку  до  вечора  хурчало  Маринине
веретено. I не раз,  було,  як  гуде  холодний  вiтер,  порощить  крупами,
замiта║ дорогу снiгом i дзвiн сумно гуде понад селом, по долинi, увечерi в
суботу Марина йде до церкви одним одна по цвинтарi,  неначе  тiнь  якогось
мерця.
   В церквi тiльки пiп та дяк. Тихо свiтяться свiчки перед  новим,  гарним
iконостасом. Маленька  лампадка  освiчу║,  як  живе,  чудове  лице  свято┐
Варвари з довгими косами. А  зверху  на  iконостасi  пiд  золотим  хрестом
стоять  навколiшки  два  янголики,  як  два  маленькi  кучерявi  хлопчики,
поскладавши ручки. Один неначе задумався,  похиливши  кучеряву  голову,  а
другий неначе осмiха║ться, дивлячись вгору.

   Марина сто┐ть в темному бабинцi, молиться, б'║ поклони та придивля║ться
до свято┐ Варвари, до святих янголят. I сама вона, було, незчу║ться  й  не
зоглядиться, як перескочить ┐┐ думка з молитви на якiсь чудовi кучерi,  на
якесь личко хороше... На Варварi квiтки  червонi,  а  коси  по  плечах.  А
Марина, i не думаючи,  згада║  свою  дiвочу  красу,  свою  довгу  косу.  I
полетять ┐┐ думки десь далеко; забуде вона, що  сто┐ть  у  церквi,  згада║
вона тi ночi яснi, веснянi,  тi  вишнi  та  верби...  як  ┐┐  серце  цвiло
калиною, i як вона побачила вперше Василя, i  як  говорила  з  його  сином
Iваном, молодим, чорнявим. Чу║ Марина, як через сон,  святi  пiснi,  а  на
думку ┐┐ навертаються тi чудовi пiснi, котрими вона виливала,  виспiвувала
свою любов, сво║ кохання i сво║ безталання. Встають перед ┐┐ очима  веселi
вечорницi, тi спiви, жарти, тро┐стi  музики.  Брязне  паламар  ключами,  а
Марина тодi опам'ята║ться, тодi прокида║ться i згаду║, що ┐й неначе снився
якийсь чудовий сон...
   "Господи милосердний! -  дума║  було  Марина.  -  Це  ж  мене,  мабуть,
нечистий спокуша║, наводить на мене  грiшнi  думки".  I  одхрещувалась,  i
одмолювалась, i одпльовувалась Марина од нечистого...
   А тим часом марнi║ Маринине лице, линяють чорнi брови. Перестали молодi
хлопцi моргати на Марину. Приходить час та пора; серце застига║ й засипа║,
якось холоднiша║. Не так часто згаду║ вона про веселi лiта молодi, про очi
яснi, брови чорнi. Сидить Марина за гребенем,  накручу║  хлiб  пучками  та
веретеном, а  думки  бiльше  й  частiше  навертаються  про  Ганнине  життя
нещасливе, про ту пустку-хатину, де тепер зарiс двiр високим чорнобилем та
кропивою, де широколистий лопух повиростав на призьбi й заглядав листом та
реп'яхами в повибиванi вiкна, де в печi i  на  печi  хазяйнують  галки  та
ластiвки. Тiльки, було, як заспiва║ пiсню  про  кохання  козака  молодого,
дiвчини чорнобриво┐, десь глибоко в  утихомиреному  серцi  зася║  тепло  й
привiтно одно личко, однi милi очi - то личко Василеве, то очi  сина  його
Iвася. Одного разу зайшла до  Марини  одна  московка,  не  дуже  й  далека
сусiда, що прийшла з Ки║ва до сво┐х родичiв у гостi.
   - Я не знаю, як ви тут живете  на  селах,  -  почала  лепетати  прихожа
московка. - Щоб я так нудилася свiтом над цим гребенем що божого дня,  щоб
я собi крутила пучки! Нехай мене бог боронить! Ти ж, Марино, не  панщанна,
ти московка, вольна. Знялася б з мiсця  i  полетiла,  як  та  птиця,  куди
тiльки душа забажа║! В Ки║вi вибирай хазя┐нiв, яких хоч! Сердита хазяйка -
кидаю, невгодна - тiкаю; трапиться дурна - обдурюю. Вийдеш на базар, а там
хазяйок бiльш, як наймичок. Робота в городi не робота, а  гулянка.  Спимо,
доки сонце не пiдiйде високо; не зна║мо нi поля, нi  того  полоття,  нiтих
жнив. Скрiзь весело!.. Кидай, Марино, це село, та мандруймо в Ки┐в! Я тобi
скрiзь дороги покажу, по всiх усюдах, а як хочеш, то й сама знайдеш.
   Заворушилось серце в Марини, забажала ┐┐ душа щастя,  волi,  веселостi.
Схотiлось ┐й втекти од нудьги, смутку, од голодно┐ та холодно┐ смертi,  од
Ганнино┐ недолi.  I  виглянула  ще  раз  до  не┐  доля,  маком  уквiтчана,
барвiнком повита, весела, танцюриста, в червоному намистi.
   - Пiду, - каже Марина, - втечу од лиха! Не з бiса й я хитра! Не дамся я
тому лиху...
   Пустила Марина людей в свою хату, що мала, спродала  й  помандрувала  у
Ки┐в. Ввiйшла вона туди - iз того часу як потонула у глибокому  днiпровому
нутрi.

   Минуло скiлькось рокiв. Чимало втекло води в Днiпрi.
   У Ки║вi,  на  Подолi,  опiвночi  в  шинку  голосить  не  сво┐м  голосом
катеринка. Москалiв повний шинок, а серед  ┐х,  як  вiтер,  лiта║  Марина,
танцю║-витанцьову║. Одежа  на  ┐й  драна,  коси  вилiзли  з-пiд  хустки  i
телiпались пасмами, хустка злiзла на  потилицю.  Лице  ┐┐  зчорнiло,  губи
посинiли. Однi чорнi великi очi блискотiли якось  чудно,  неначе  вночi  у
вовчицi. Москалi пiдхвалюють i присвистують та заливають ┐┐ горiлкою.
   _
   VIII_

   Звалилась Марина на лавку, як мертва, i похилила голову  на  стiл...  В
одчинене вiкно повiяв з Днiпра тихий, теплий, як лiтепло, вiтрець,  глянув
на Марину ясний, повний мiсяць, глянули яснi зорi.  Диву║ться  мiсяць,  не
пiзнають зорi тi║┐ Марини, що ходила колись по вишневому садочку, з довгою
чорною косою, в квiтках та стрiчках, що говорила з ними любi речi про свою
косу, про свою красу, згадувала про свого милого.
   Похилив мiцний сон ┐┐ голову на стiл,  на  побитi  пляшки,  на  розлиту
смердючу горiлку, а теплий вiтрець обвiва║ ┐┐ чорне спалене лице, запеченi
синi губи так само, як колись обвiвав ┐┐ свiже,  рум'яне  лице,  ┐┐  повнi
червонi губи. I сниться Маринi сон,  неначе  вона  йде  нiби  на  базар  з
корзиною на руцi, з гори попiд Царським садом, на Хрещатик. Сонечко високо
пiднялося на синьому небi; будинки блищать стiнами й вiкнами.  На  церкви,
на стiни аж глянути не можна. Свiтло та блискучо! Пече  ┐┐  сонце  вогнем,
пiт залива║ очi, лице, а  вiтрець  з-за  Днiпра  тихо  обвiва║  ┐┐  гаряче
лице... Вже пiвдень, а на улицях тихо, нiхто не  йде  й  не  ┐де;  тихо  й
сумно, як у глуху пiвнiч; тихо й сумно, неначе всi люди вимерли в мiстi. А
сонце пече, пройма║ ┐┐ аж у груди, пройма║  ┐┐  всю,  наскрiзь,  як  часом
бува║ лiтом в гарячi жнива, саме серед дня... Коли дивиться  Марина  вниз,
на Хрещатик, аж там не каменем улицi вимощенi, а росте по вулицях  пшениця
висока, густа-прегуста та зерниста, аж колос повгинався. Iде Марина нижче,
скрiзь пшениця на улицях. Та густа ж, висока та чиста, як золота,  пшениця
сто┐ть тихо й колосом не колише. "Час пшеницю жати,  -дума║  Марина,  -  а
женцiв не видко: нiгде, нiгде нi живо┐ душi! Сто┐ть пшениця, як сирота..."
Пiдводить Маринi очi на Старий Ки┐в. Ся║  Софiя  й  Михайлiвське  золотими
верхами на синьому небi. А мiж ними i за ними все церкви та церкви, та все
високi, з золотими верхами та хрестами, а дзвiницi  високi  аж  пiдпирають
син║ небо золотими головами. I стоять тi церкви iк Софi┐ все в озиминi,  в
густих стиглих житах та пшеницях; коло Варвари  стоять  вони  в  яринi,  в
зелених просах та вiвсах, в бiлих блискучих, як срiбло,  гречках,  саме  в
цвiту, i в тих гречках, як в прозорiй водi, одбиваються золотi верхи, бiлi
церкви... Йде Марина не  тротуаром  попiд  будинками,  а  борозною;  трава
зелена, пахуча материнка, бiлий деревiй i  всякi  зiлля  плутаються  попiд
ногами.

   "Чи поле, чи город", - блиснула думка в Марини. Обернулась  до  високих
будинкiв, глянула на тi великi шибки в вiкнах. А в вiкнах, як в дзеркалах,
така ж пшениця густа й спiла, той же день, ясний, пекучий лiтнiй  день.  А
через вiкна манячать поначiплюванi всякi квiтки й матерi┐, всякий  дорогий
убiр. За ними знов видко пшеницi та пшеницi, а стрiчки, матерi┐  i  квiтки
були неначе розiсланi й розкиданi по густому колосовi, неначе мiж  колосом
зацвiли якiсь чудовi квiтки. I зда║ться Маринi, що  ┐й  треба  ту  пшеницю
жати. А сонце все пече та пече, духота душить, сохне в горлi,  в  ротi,  в
грудях... "Коли б водицi напитись, поки до роботи стати", - дума║ Марина.
   Шука║ вона очима тих яркiв зелених,  де  бува║  криничовина,  де  густа
осока вкрива║ долинку, а на долинi блищить водиця. Зводить  очi  вгору  на
старий Ки┐в, аж там тiльки однi золотi верхи та хрести висять  на  синьому
небi, плавають тихо,  неначе  зграя  золотоперих  райських  птиць  тоне  й
вирина║ проти сонця в синьому  небi.  А  високi  будинки  одiйшли  далеко,
стоять за ставком рядами, неначе пiдплили водою. Придивля║ться Марина,  аж
то ┐х момотянський ставочок, а коло його левада зелена, таки  батькiвська.
Над ставочком верби та густi лози. По зеленiй  левадi  побiгла  до  ставка
тоненька стежечка, котру вода протоптала ще дiвочими ногами, як ходила  до
ставочка по воду. Оберта║ться й озира║ться Марина, а  попiд  горою  скрiзь
момотянськi  хатки  бiленькi,  невеличкi,  з  вишневими   та   черешневими
садочками, далi i другий ставочок, а над  ним  на  горбику  бiла  церковця
момотянська. Золотi верхи та хрести ще вище пiднiмаються пiд небо,  тонуть
i насилу мрiють, як журавлi рядочками.
   I зда║ться ┐й, що вона сто┐ть серед левади молодою й  гарною  дiвчиною.
Вiтрець вi║ в лице i тихо ма║ ┐┐ довгою розплетеною  косою,  стрiчками  та
квiтками, а вона держить не кошик, а вiдра на плечах. Треба ┐й нiби  бiгти
по воду до ставка... Коли гляне, за зеленими вербами,  на  травi  бiлиться
три шматки полотна. Ганна стереже полотно, убрана так, як вона вiнчалася з
Василем, сидить пiд калиною й не ворухнеться, немов дерев'яна: руки склала
на колiнах, очi опустила, голову трохи нахилила, неначе задумалась.
   "Марино,  дочко!  Марино,  голубко!  ходи,  доню,  до  мене,  щось  маю
казати!.." - чу║ Марина, кличе ┐┐ мати... Обернулась вона, дивиться  -  ┐х
хата, вона сто┐ть в вишнях, а двiр у  черешнях,  за  ворiтьми  криниця  та
верби. У садочку зелено: цвiтуть там гвоздики та нагiдки, по дворi  ходять
кури, а проти сонця на призьбi грi║ться котик. Мати вийшла з хати i  стала
на порозi. Вона молода молодиця, висока й чорнява. Знать, була  вона  коло
печi, коло роботи: рукави позасукуванi, себе  обв'язала  чорним  рушником,
лице напеклося коло печi... "Ходи, доню до мене", - кличе знов ┐┐  мати  i
маха║ рукою. Обернулась Марина i простяглася йти. Глянула в темнi одчиненi
сiнешнi дверi, звiдтiль блиснули, як двi зорi, дво║ ясних  iскряних  очей.
Маринi запекло коло серця... Наближаються очi з темних сiней, а  над  ними
з'явилося бiле чоло, а на чолi впилися, як двi чорнi  п'явки,  двi  брови;
зачервонiли губи, зачорнiли  кучерi...  Василь  вийшов  з  сiней,  гарний,
ясний, як сонце, у бiлiй свитi, в зеленому  поясi,  без  шапки.  Заблищало
його лице на ясному сонцi, залиснiли чорнi кучерi... Запекло  Маринi  коло
самого серця якимсь i пекучим,  i  солодким  огнем.  Насилу  сто┐ть  вона,
насилу держить вiдра на плечах. А Василь iде до не┐ попiд  зеленим  гiллям
черешень. З очей його неначе впав огонь на  саме  серце  Маринине,  неначе
блискавка потрапила ┐й у серце. Пiшов огонь по всьому  тiлi,  розлився  по
всiх жилах. Пуска║ вона вiдра i пада║ на траву.

   - Ой боже мiй, рятуйте мене, хто в  бога  вiру║!  -  закричала  Марина,
прокинувшись. - Ой, пече мене коло серця! Рятуй мене, Василю! Ой  матiнко,
голубочко, Ганно, Василю! Ой, горю я в огнi, гасiть мене!

   Марина покотилась по землi й простяглася. Жартують москалi, що Марина й
сонна поминала якогось Василя, а  шинкар,  щоб  збутись  клопоту,  виволiк
Марину за ноги та й кинув на улицю.
   Зiйшло i пiднялось високо сонце на небi. Як  комашня,  заворушились  на
улицях люди; бiжать на базар мiщанки з  кошиками,  по  мостовiй  деркотять
звощики. Пiд шинком лежить, нiчого не чу║ Марина. Якби рiдна мати встала з
домовини, i та не пiзнала б тi║┐ Марини, весело┐, жартливо┐,  швидко┐,  як
вiтер, що цвiла на всi Момоти. Лежить  Марина,  як  калина,  стоптана  при
дорозi, як степова квiтка скошена - на пекучому сонцi. Спить  вона  вiчним
сном; не бачить, як свiтить сонце на небi, не чу║ мiського  гомону,  шуму.
Скинули Марину на вiзок, i нiхто не зна║, де ┐┐ могила; нi одна сльоза  не
покропила ┐┐.
   Йшли горожани  -  жартували,  йшли  жиди  -  плювали,  йшли  москалi  -
смiялися. Якась  панi  пролетiла  на  двох  конях,  як  на  двох  змiюках,
вгнiздилась сама-одна на цiлий вiз. Одвернула вона й закрила сво║ лице.
   Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за
покiй душi "Отченаш" навiть вороги Марининi. "Не втекла, - кажуть, -  таки
од свого лиха, i не загуляла, й не заспiвала, й не затанцювала його навiть
в Ки║вi".

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: