Iван Нечуй-Левицький. Два брати
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Казка
В одному селi жив собi убогий чоловiк Петро Клепало з жiнкою Марусею.
Вони мали двох синiв парубкiв. Старший звався Юрко, а менший Улас. Обидва
брати були схожi лицем, чорними високими бровами та чорними кучерями.
Обидва були гарнi, високi, рiвнi станом, та не схожi вони були душею. Юрко
був розумний, хитрий та пiдлесливий. Улас любив мовчати i не любив нiкому
кланяться та кориться.
- От люба в нас дитина Юрко! - часом говорила Маруся до чоловiка. -
Приязненький та ласкавенький, хоч у вухо вбгай; а про Уласа не знаю, що й
казать.
- Та й я не вгадаю, що воно за людина, - говорив старий Петро. - Чи вiн
дуже розумний, чи дуже дурний; чи вiн добрий, чи бундючний, чи лихий.
Мовчить собi та й мовчить. Хоч i увива║ться коло роботи добре, але якийсь
неласкавий вдався: не поклониться, не подяку║; все погляда║ на людей або
скоса, або спiдлоба.
А Юрко все запобiгав ласки в батька та в матерi, та пiдлабузнювавсь до
┐х.
Тiльки оце стара було позiхне, Юрко вже й подушку пiдклада║ ┐й пiд
голову. Заплямка║ мати пiсля обiда губами, Юрко вже й пода║ кухоль з
водою. Чи хоче батько вийти з хати, Юрко за свиту та й накида║ батьковi на
спину, ще й дверi одчиня║. А Улас сто┐ть, насупившись, та тiльки погляда║
скоса.
Ото раз старий Клепало занедужав. Юрко пита║ в батька: "Чи ви, тату,
дуже слабi? Може б нам покликать попа, щоб вас висповiдав".
- Та не треба, сину! Я не дуже слабий.
Батьковi стало гiрше, а Юрко знов до його: "Тату, ви дуже слабi; я вже
сказав майстрам, щоб робили вам дубову домовину"...
- А хиря тво┐й матерi, коли так! - сказав старий. - Потривай лишень! Ще
я не вмираю. Це, мабуть, ти задля того до мене такий добрий, щоб я одписав
тобi, а не Уласовi, хату та грунт.
Ото батько одужав, постерiг Юрковi хитрощi та й каже: "Ти вже аж надто
добрий до мене: аж переборщив. Йди собi кудись на службу, бо менi нiяково
тебе i в хатi держати: може, ти мене й отро┐ш".
Юрко взяв одежу, взяв харчi, а Улас каже: "Коли ви, тату, проганя║те
старшого брата, то проженiть заразом i мене, бо я його брат. Я не хочу,
щоб вiн нарiкав на мене й поневiрявся десь по людях".
- То йди собi й ти за ним, про мене, й свiт за очi. Од тебе нiколи не
почу║ш нi ласки, нi доброго слова, - каже старий.
Ото одяглися брати та й пiшли собi в свiт шукати долi. йдуть вони день,
вийшли на великий тракт. Понад шляхом стоять стовпи, на котрих були
написанi верcтви. Як тiльки вони дiйдуть до стовпа, Юрко здiйма║ шапку та
й кланя║ться до стовпа.
- Нащо ти кланя║шся стовпам? - пита║ться в його Улас.
- А для того, щоб не забутись, як треба кланяться людям, - каже Юрко, -
бо як будеш гнути спину перед людьми, то всього добудеш.
- Гни спину, коли вона в тебе гнучка, а в мене спина цупка, неначе
дубова: нiяк не гнеться.
- Бо ти дурень: не зна║ш людей.
йдуть вони та йдуть. Заходили в села, напитували собi служби. Але села
були вбогi, i нiхто ┐х не найняв. Ото третього дня прийшли вони в одно
здорове село. В тому селi хати були здоровi, люди заможнi. Брати зайшли до
одного багатого хазя┐на й стали в його за наймитiв. Хазя┐н послав ┐х у
поле з волами волочить. Улас цiлий день волочить, а Юрко ляже собi в
холодку пiд дубом та й спить. "Волочи ти дурню, за себе й за мене, а я
одпочину, бо я старший", - каже Юрко. Ввечерi вертаються вони з боронами
до хазя┐на. Юрко помочить вид та руки водою, замаже ┐х трохи землею,
неначебто руки пилом припали од важко┐ роботи на рiллi, та й iде за
волами.
- А що? Чи всю ниву заволочили? - пита║ хазя┐н.
- Всю, хазя┐не! - обзива║ться Юрко, знявши шапку та ще й поклонившись.
- Так працювали, аж сорочки потом пройняло.
Улас сто┐ть та тiльки лупа║ на брата очима.
"Та й гарний же та робочий оцей Юрко. Я радий за його хоч би й дочку
свою видать", - дума║ собi хазя┐н.
Юрко постерiг, що вiн сподобався хазя┐новi, та давай запобiгать ласки в
дочки. Дочка була дуже гарна на вроду дiвчина. Вiн тупця║ коло не┐, у
всьому допомага║: i вiдра ┐й несе з водою од криницi, i дров у хату внесе,
ще й у печi затопить.
Але раз якось хазя┐н нагодився ненароком в поле. Дивиться вiн, - Улас
робить, а Юрко спить, вивернувшись пiд дубом. Хазя┐н збудив його,
торсонувши за бiк. Той не розiбрав спросоння, думав, що то його будить
брат, та давай лаяться: "Йди, - каже, - собi к дiдьку! Роби сам отому
дурневi-хазя┐новi, бо ти й сам зроду вдався дурний, а розумний нехай
виспиться досхочу на всi чотири боки".
- То це ти так пильну║ш! - крикнув на його хазя┐н. - Цур тобi, пек
тобi! Йди собi, наймайся будлi деiнде, бо менi такого великорозумного
наймита не треба.
Ото прогнав хазя┐н Юрка, а Улас собi пiшов слiдком за ним, бо не хотiв
кидати брата на одчай божий.
Пiшли вони далi. Перейшли через широкi степи й зайшли в гори, в iнше
царство. На степах та в горах люди жили в шатрах та в землянках, пасли
незлiченнi череди товару та отари овець. Одного ясного гарячого ранку
прийшли вони до здорового озера. Густий лiс вкривав гори понад озером.
Дивляться брати, коло самого берега на зеленому горбу, пiд старими дубами
сто┐ть маленький палац з бiлого мрамору, неначе цяцька; од палацу до само┐
води спускаються бiлi мраморнi схiдцi, неначе розстеля║ться по травi бiлий
широкий килимок. Далеко за озером в туманi бiлiють високi стiни, а за
стiнами пiднiма║ться здоровий золотоверхий палац.
Юрко та Улас заглянули в мраморну хатину; там нiкого не було. Дверi
були одчиненi. Через кругле вiконце в стелi, через рожеве скло лл║ться
зверху рожевий тихий свiт i розлива║ться по бiлих стiнах. Вони одпочили в
тiй хатцi, а потiм розляглися й почали купаться. Коли дивляться вони, по
водi пливе бiлий лебiдь, задерши вгору сво┐ широкi срiбнi крила, нiби
вiтрила. Лебiдь приплив до них i почав пiрнати в воду: то пiрна║, то
вирина║, то знов пiрна║ на самiсiньке дно.
- Чого ти, лебедю, шука║ш? Чи риби, чи зелено┐ ряски? пита║ Юрко в
лебедя, смiючись.
- Я не лебiдь, а лебедиця. Я князiвна, - промовила до Юрка лебедиця
людською мовою, - отут вчора я купалась з подругами. На ши┐ в мене було
намисто з таких здорових та . дорогих дiамантiв, що ┐м i цiни не скласти.
А цi║┐ ночi нас обiкрали злодi┐, та я не пам'ятаю добре, чи я загубила
намисто, купаючись, чи його в мене злодi┐ вкрали. Хто знайде мо║ намисто,
тому я ладна оддати хоч би й половину свого скарбу.
Юрко зараз кинувся пiрнать на дно, щоб знайти те намисто, а Улас сто┐ть
та тiльки дивиться на лебедицю. Лебедиця припливла до його близенько,
глянула йому в вiчi, та й каже: "В тебе, козаче, такi дивнi карi очi, яких
я ще зроду не бачила".
Улас осмiхнувся та й ухопив, жартуючи, лебедицю за крило й висмикнув
одне найбiльше перо. Лебедиця крикнула, ойкнула, та й каже до його: "Ховай
же, козаче, в себе це перо! В мене в другому крилi зосталось таке саме
друге перо. Як знайдеш мене, то я впiзнаю сво║ перо по другому перу та й
пiду за тебе замiж! за тебе - i бiльше нi за кого".
Лебедиця попливла по озерi за тихим вiтром, пiднявши крила, а далi
знялась, полетiла до палацу й зникла десь в срiбному туманi, мiж золотими
верхами пишного палацу.
Юрко все пiрнав, поринав до пiвдня, трохи не залився водою i нiчого не
знайшов. Брати одяглись i пiшли далi. Улас заховав лебедине перо в себе в
пазусi.
Ото йдуть вони далi лiсом. Вже настав вечiр. Лiс ставав все густiший та
темнiший. Вони збились з дороги й переночували в лiсi, в гущавинi. Встали
вони вранцi й знов пiшли блукати по лiсi й нiяк не могли знайти стежки або
шляху. Блукали вони навмання сливе цiлий день. Коли дивляться вони, перед
ними знов залиснiло озеро, а за 'озером заблищали золотi верхи палацу. Пiд
високим деревом над озером стояла нiби туманом повита дiвчина, вся
прозора, в бiлiй довгiй одежi, в бiлому покривалi на головi. Вона була
легка, як туман, тiльки здоровi чорнi очi блищали, неначе два дiаманти,
закутанi в тонiсiньку мушлинову тканку. Не встигли Улас та Юрко добре
роздивитися на ту мрiю, вона щезла.
Пiшли вони лiсом неначе далi од озера, блукали, блукали в гущавинi, а
надвечiр - знов перед ними залиснiло озеро, засяли золотоверхi будинки.
- Це нас водить якась сила, - сказали брати.
Пiд деревом, облита рожевим свiтом сонця, знов стояла дивно┐ краси
висока молода красуня в бiлому убраннi, в червонiй шапочцi на головi. Над
чолом лиснiла низка червонцiв, на яломку стримiло бiле лебедине перо.
Чорнi очi сяли, як зорi. Вона кивала, нiби манила ┐х до себе рукою, i все
йшла до озера. Обидва брати пiшли за нею слiдком. Вона вийшла на зелений
берег й пiшла до мраморно┐ хатки. На мраморних схiдцях двома рядками
сидiли панни в бiлiй одежi, одна гарна, друга ще краща. Панна в червонiй
шапочцi пiшла до хатки i все манила пальцем Уласа. Тiльки що Улас
наблизився до сходiв, всi панни поперекидались бiлими голубками, а панна в
шапочцi стала лебедицею; вони знялись з мiсця й полинули через озеро та й
попадали десь в зелений садок коло золотих верхiв палацу.
- Це нас водить в лiсi якась сила, - промовив Юрко до Уласа.
Вони знов увiйшли в лiс, стали шукать дороги i вглядiли мiж кущами
маленьку стежечку. По стежечцi плигав за║ць. Юрко скинув шапку й низенько
поклонився йому. За║ць став i витрiщив на його очi. Юрко поклонився
зайцевi вдруге аж до землi. За║ць набрався смiливостi та й каже: "Ще
одколи живу в цьому лiсi, нiхто передо мною шапки не здiймав; а це хтось
шапку зняв ще й менi поклонився. Еге, ви, хлопцi, заблудились в лiсi?"
- Та заблудились! Вже другий день блука║мо коло цього озера й не
зна║мо, де б знайти пришиб та переночувать, - каже Улас.
- То йдiть до мене в печеру та й переночу║те, а моя стара завтра виведе
вас на шлях, бо я вже недобачаю, - каже за║ць. Ото повiв ┐х за║ць до сво║┐
печери. Кам'яна печера була в густих кущах пiд високими дубами, в скелi.
За║ць вплигнув в темну печеру, а за ним ледве просунулись Улас та Юрко.
Всерединi печера була здорова, як хата, а в куточку ледве була примiтна
дiрка в другу маленьку печеру, де жив за║ць з зайчихою. За║ць плигнув у
другу печеру. Юрко та Улас i собi полiзли за ним. В печерi сидiла стара
зайчиха й гризла головку капусти.
- Ночуйте, хлопцi, в мене, бо в лiсi тепер небезпечно: тут почали
бродить злодi┐ та розбишаки, - каже за║ць. - А що, стара, чи нема чого
хлопцям на вечерю?
- к мисочка горiхiв та двi головки капусти, що ти вчора вкрав в
князевому городi, - каже зайчиха.
За║ць знайшов пiд дубом старого черепка, що покинули пастухи, як варили
кулiш. Улас дiстав води з течi┐, розклав багаття та й зварив капусту.
Дiстали брати з торбини по шматку хлiба, з'┐ли з капустою, закусили
горiхами та й полягали з зайцями спати.
Коли чують вони, опiвночi в здоровiй печерi загомонiли якiсь люди.
- Та й велику ж силу грошей вкрали ми в князя! - каже один чоловiк.
- Стане нам на цiлий вiк. Але де ми дiнемо оце князiвнине намисто з
дорогих дiамантiв? Коли б нас не впiймали через це намисто, - каже другий
злодiй.
- Продамо по камiнцевi жидам. Жиди нiкому не скажуть, що крадене.
Закопаймо оце все тут в печерi в кутку та ще й каменем зверху прикриймо.
Тут нiхто не знайде; а завтра вночi вернемось та й заберемо грошi, та й
дамо драла за гряницю, - обiзвався тихо ще один злодiй.
Юрко торкнув лiктем Уласа. Зайцi перелякались на смерть, а стара
зайчиха аж зомлiла з переляку.
Злодi┐ закопали грошi, засипали землею, прикотили камiнь i свiтом
вийшли з печери.
Тiльки що почало на свiт благословиться, тихий ранковий блиск освiтив
печеру. Юрко з Уласом скотили камiнь в кутку печери, вигребли землю з ями
й знайшли здоровий казан з червiнцями. Юрко кинувсь насипати червiнцi в
кишенi, набрав повну хустку та й каже: "Тепер, Уласе, забери решту вже ти,
бо менi нема куди брати, хiба в рот".
Улас насипав i собi повнi кишенi грошей. Коли це в казанi щось
заблищало й осяяло всю печеру: на днi казана лежало дороге намисто: один
разок червоних рубiнiв, другий - синiх, як небо, сапфiрiв, третiй -
зелених iзумрудiв, а два - блискучих, як роса на сонцi, алмазiв. Юрко
загарбав обома руками те намисто собi. Зайчиха вглядiла намисто та аж
пiдскочила.
- Ой, братiку! дай же менi хоч один разочок намиста, нехай я надiну,
то, може, покращаю; бо мiй старий вже мене не любить, - каже зайчиха до
Юрка.
Юрко засмiявся й почепив зайчисi на шию намисто. Зайчиха зареготалась,
а за║ць каже: "Не надiвай цього намиста, бо як угледить тебе вовк в
намистi, то так полюбить, що од тебе й кiсточки, й хвостика не
зостанеться".
Зайчиха з переляку кинула намисто, побiгла в куток та й сховалась в
сухому листi.
- Зна║ш що, Уласе, - каже Юрко, - вертаймось ми додому з цими грiшми та
поставимо собi здоровi доми, накупимо волiв та коней та будемо
господарювать.
- Нi, не вернусь i тебе не пущу, бо це грошi чужi, краденi; я не хочу
жить краденим добром. Однесiм ┐х князевi, - каже Улас.
- Дурень ти! Зроду дурнем вдався, дурнем i вмреш. Але, справдi, треба
вернуть князiвнi це намисто: вона ж казала, що ладна оддать за його хоч би
й половину свого скарбу. Може, ми ще бiльше вигра║мо, нiж це намисто
кошту║, - каже Юрко.
- Трудно вам буде доступиться в князiвський палац, - обiзвався за║ць. -
Кругом палацу глибока канава, на канавi мiст, а на мосту прикованi
ланцюгами два леви, котрi й день i нiч стережуть палац. Хiба от що зробiм:
я частенько ходжу в князiвську капусту, а туди часом прибiга║ князiвнина
кiшечка, молоденька, рябенька, з гарним рожевим носичком.
- А ти, старе луб'я! то це ти залиця║шся до молоденько┐ кiшки, а про
мене вже й забува║ш? мною вже нехту║ш? - крикнула зайчиха та як лясне в
морду зайця! За║ць аж вхопився за морду обома лапами.
- Здурiла стара зовсiм! - каже за║ць. - А ви, хлопцi, нашкрябайте на
дощечцi, що ви знайшли князевi грошi та князiвнине намисто, та причепiть
до дощечки нитку, а я накину кiшцi дощечку на шию. Вона однесе князiвнi,
то князiвна безпремiнно до вас i вийде, - каже за║ць.
Юрко вистругав маленьку дощечку, написав кiльки слiв та й дав зайцевi.
За║ць обiцяв ввечерi побiгти в капусту, а зайчиха вивела Уласа та Юрка на
шлях i показала ┐м, кудою йти до палацу.
Ото прийшли вони до палацу, посiдали коло мосту, та й ждуть. Канава
широка, стiни навкруги палацу високi: на воротях висока, з визубнями
башта; ворота залiзнi, зачиненi й замкнутi трьома замками. Нi ввiйти, нi
в'┐хать! Ждали вони довгенько. Коли це опiвднi заграли музики. Одчинилась
залiзна брама. Леви на мосту заревли. Од граток мосту одскочили залiзнi
клiтки й зверху накрили левiв. З ворiт ви┐хав князь з довгою сивою бородою
в золотiй калясi бiлими кiньми. Улас зняв шапку. Юрко впав навколiшки й
припав лобом до землi.
- Чого вам треба? - спитав у них князь Чолак.
- Ми цi║┐ ночi знайшли покраденi в вас грошi та оце принесли вам, -
промовив Юрко.
- Добре зробили, хлопцi. Потривайте ж, я по┐ду подивиться на сво║ поле
та на сво┐ отари в степу, та тодi й покличу вас до себе.
Незабаром князь вернувся й покликав Уласа та Юрка. Вони увiйшли в браму
й на широкий двiр. Серед двору бризкали фонтани. Коло фонтанiв зеленiла
трава. Кругом палацу зеленiв густий садок, мов старий лiс. Служники
покликали Уласа та Юрка, обмили ┐х, убрали в чисту одежу й повели до
князя.
- Ну, хлопцi! котрий же знайшов грошi?
- Я! - крикнув Юрко, як опечений.
Юрко стукнув лобом об помiст, поцiлував край килима пiд ногами в князя
й висипав на килим купу червонцiв. Улас витрусив i сво┐ кишенi.
- Оце всi дочиста грошi, що ми знайшли, - каже Юрко. - Мiй брат хотiв з
грiшми вернутися додому, та вже я вмовив його принести до вас та оддать
вам.
Улас помаленьку повернув до Юрка голову й тiльки липнув на його
здивованими очима.
- А я ще знайшов оцю вашу вкрадену рiч, - задрiботiв Юрко, - але, може,
не вашу, а вашо┐ дочки.
Вiн витяг з кишенi дороге князiвнине намисто й показав князевi. Князь
зрадiв i простяг руку, щоб взяти намисто. Юрко сховав його в кишеню та й
каже:
- Це намисто я оддам тiльки Тому, чи║ воно: оддам тiльки князiвнi в
руки.
- Цього, хлопче, не можна зробить, бо тобi князiвни не можна бачить.
Вона живе в садку, в кришталевому палацi, i тiльки царевичi та княжевичi
можуть бачить ┐┐ обличчя.
Тiльки що князь промовив цi слова, аж князiвна присила║ до батька
царедворку, щоб дозволив привести до не┐ того, хто знайшов ┐┐ намисто:
кiшечка вранцi принесла ┐й дощечку на ши┐.
- Коли так, то неси сам до дочки намисто, а за те, що ви вчинили менi
послугу, я вас надарую. Зоставайтесь служити менi в палацi. Ти, Юрку,
будеш за старшого над мо┐ми слугами та робiтниками, бо ти менi сподобався;
а ти, Уласе, доглядатимеш мо┐х вловчих собак, мо┐х коней та свиней.
Ото повели Юрка до князiвни в палац. Палац той був кришталевий, з
срiбними банями й свiтився на сонцi так, що аж заслiплював очi. Коло
палацу блищав ставок. По обидва боки ганку бризкали фонтани. В фонтанах
плавали золотi рибки. Кругом палацу цвiли квiтки. На деревi скрiзь пурхали
райськi птицi та павичi. На ставу плавали лебедi. Птицi спiвали, квiтки
сповняли повiтря солодкими пахощами. Садок цвiв, як рай.
Царедворки привели Юрка до ганку. З дверей вибiгла князiвна Богаза,
така гарна, що ┐┐ краси не можна було й пером списать. Вона була убрана в
срiблясте легеньке убрання, а на головi блищав вiнець з дорогих камiнцiв.
Юрко по очах впiзнав ту дiвчину, що водила його кругом озера в лiсi. Вiн
поклонився князiвнi до землi й подав намисто. Одна царедворка пiдхопила
намисто на золоту тарiлку й подала князiвнi. Богаза од радостi аж
зареготалась i зараз почепила на шию намисто, а потiм почала придивлятися
до Юрка. Вона почервонiла, як рожа, потiм побiлiла, як ┐┐ срiбна одежа, а
далi знов почервонiла.
Юрко був такий гарний, як i Улас; i на вид, i на зрiст достоту такий,
як i брат: такий високий, рiвний та кучерявий; тiльки в Уласа очi були
темнокарi, яснi та привiтнi, як весняна нiч, а Юрко мав яснi сiрi очi,
розумнi, але хитрi, злi й мстивi. Князiвнi одразу здалось, що то Улас, але
вона придивилась до очей i примiтила, що помилилась.
- Чого ж ти, хлопче, бажа║ш за те, що знайшов мо║ намисто? - спитала в
Юрка князiвна.
- Нiчого я не бажаю, аби тiльки служити тобi, князiвно, та хоч раз на
рiк подивиться на тво┐ пишнi очi.
Царедворки осмiхнулись, а князiвна каже: "За мо┐ очi билось вже багато
царевичiв та княжевичiв. Мабуть, ┐м дуже велика цiна, коли й царевичi так
┐х цiнують".
Вона висмикнула з коси золоту шпильку з дорогим камiнцем i подала
Юрковi. Юрко похапцем сховав шпильку в кишеню.
- Чи ти, козаче, не знайшов часом в лiсi або на озерi лебединого пера?
- сказала князiвна, осмiхаючись.
Юрко трохи подумав, запикнувся, та й каже: "Може... може... нi...
знайшов... чи те... пак не знайшов, але може й знайду..."
Князiвна осмiхнулась i пiшла в палац. Царедворки одвели Юрка назад,
вивели за браму, зачинили й замкнули браму трьома замками. Князь звелiв
Юрковi жить коло палацу в гарному домi, а Уласовi дали невелику хатинку на
задвiрку, де були збудованi стайнi, та псарнi, та свинюшники. Юрко, ставши
паном, змiнив сво║ ймення й назвав себе Юрушем.
Зараз Юруш взяв нагайку в руки й погнав слуг, наймитiв та чорних
невiльникiв на роботу в поле, в садки та на огороди. Наймити та невiльники
обливались потом, аж стогнали од важко┐ роботи, а Юруш тiльки басував
конем та приганяв ┐х до роботи. Вони не покладали рук од ранку до вечора;
а як тiльки котрий оце розiгне спину, то Юруш зараз його лусне нагайкою по
спинi. Юруш щовечора прибiгав до князя, кланявся йому в ноги та
розказував, як то вiн пiклу║ться та падку║ коло князiвського добра, i
день, i нiч рук не поклада║.
- Ото славний ти, мiй Юруше! - каже князь, об'┐хавши сво┐ лани, городи
та садки. - Робота в тебе, як в огнi горить, тiльки наймити чогось неначе
з тiла спали.
- Ото й добре! - каже Юруш. - Не буде в них обрiк грати, будуть
слухнянiшi та смирнiшi. Я вже так дбаю, так дбаю про ваше добро, що й
господи! - замолов язиком Юруш.
Тимчасом князiвна Богаза, побачивши Юрка, догадувалась, що з ним був
повинен прийти в палац i його товариш, котрого вона бачила коло озера.
Вона догадалась, що вiн тут близько, та не знала де. Як тiльки сонечко
зiйшло, вона перекинулась голубкою й перелетiла через високу муровану
стiну в поле. Облетiла вона лани, садки, городи, шукала мiж наймитами,
невiльниками, але Уласа не знайшла. Сiла вона на деревi в лiсi, щоб
одпочити, коли дивиться, - пiд деревом сто┐ть циганське шатро. Богаза
злинула з дерева в кущi, стала знов князiвною, прийшла до старо┐ циганки
та й каже: "Позич менi на часок свою драну одежу; я тобi заплачу ще й
одежу верну".
- Добре, - каже циганка, - тiльки переднiше дай грошi. Богаза поклала
┐й на долоню червiнця, закуталась з головою в циганське дрантя, так що
тiльки було видно очi, i пiшла до наймитiв та невiльникiв, що саме
посiдали полуднувати на межi.
Богаза обiйшла усiх робiтникiв, заглядала ┐м в очi й не знайшла тих
очей, що ┐┐ причарували. Всi робiтники були замордованi, сухi, а чорнi
невiльники були навiть без сорочок.
- Чого ви, люди добрi, такi замлiлi, захлялi, миршавi, аж тлiннi; ще
гiршi од наших циган? - спиталась Богаза.
- Бо переднiше, як був iнший осавул над нами, ми ┐ли на обiд та на
вечерю мамалигу з бринзою; а як настав оцей кат Юруш, то ми обiда║мо
тiльки по шматку хлiба з цибулею. Вiн i сорочки поздирав би, якби мiг, з
невiльникiв, - сказали наймити.
Коли тут на вороному конi прикатав Юруш з нагайкою в руках.
- А ви, вражi сини! Чого це ви так довго полудну║те та базiка║те! Гайда
до роботи! - гукнув вiн i лупнув по спинi нагайкою одного невiльника.
Наймити посхвачувались, не встигли ще з'┐сти по шматку хлiба, - i знову
кинулись до роботи.
- А ти чого тут вешта║шся? - крикнув Юруш на циганку й замiрився на не┐
нагайкою. Але як углядiв з-пiд замазаного дрантя ┐┐ очi, рука з нагайкою
сама впала на сiдло.
Циганка поклонилась йому, та й каже: "Не бий мене, паночку, то я тобi
заворожу i всю правду розкажу; ож подай лиш свою бiлу ручку, нехай я
подивлюсь".
Юруш, смiючись, простяг свою пухку бiлу долоню. На пальцях блищали
золотi перснi з дорогими камiнцями. Циганка подивилась та й каже: "Ти
щасливий i вродливий. Твоя доля ся║, як оцi дорогi камiнцi в перснi. Ти
високо несешся, але швидко низько впадеш, бо живеш неправдою. Як
пiднiмешся дуже високо, то тодi або твоя голова покотиться пiд сокирою
ката, або станеш убогим старцем i пiдеш з торбами по свiтi старцювать".
- Брешеш, циганко, хоч гарнi очi ма║ш! - каже Юруш. - I моя голова не
покотиться пiд сокирою, i я не пiду в цих перснях по свiтi з торбами.
Стану я паном над панами. От побачиш!
- Ож побачиш i поназдивишся! Тодi й пригада║ш, iдо Я казала правду.
Циганка десь щезла, неначе крiзь землю пiшла: а Юруш довго сидiв
непорушне на конi, похиливши голову.
Тимчасом Богаза знов перекинулась бiлою голубкою, перелинула через
високi мури, стала сво║ю рябенькою кицькою й не посоромилась побiгти на
задвiрок, де були стайнi, псарнi та свинюшники.
Прибiгла вона в стайню, - конi стоять на припонi, як печi, аж шерсть на
┐х вилиску║ться.
- Конi мо┐ любi, конi мо┐ милi! Чого ви стали такi товстi, як печi? -
пита║ кiшечка в коней.
- Тим ми такi гладкi, що настав над нами якийсь добрий хазя┐н.
Переднiше було дають нам вiвса тiльки понюхать, бо, мабуть, той хазя┐н
дуже любив овесець та сам його ┐в, а нам тiльки показував: а цей новий
хазя┐н, певно, не любить вiвса, та весь нам одда║: тим-то ми й стали
гладкi.
Побiгла кiшечка в свинюшник. Свинi лежать такi ситi й гладкi, що й з
мiсця Не можуть рушити.
- Чого ви, свинi, такi гладкi стали, що й ходить вам не можна? - пита║
кiшечка в свиней.
- А тим ми такi ситi стали, що нам тепер, за нового хазя┐на, дають
доволi полови, ще й на другу потраву гарбузiв, а в недiлю ще й картоплi й
ячменю. А той хазя┐н, що був переднiше, мабуть, дуже любив полову й сирi
гарбузи, та сам ┐в, а нам тiльки показував. Тим-то в нього й таке пузо
було виросло, що насилу було носить: отаке достоту, як у тi║┐ старо┐
льохи. Ось бач! ще й зостались збитки од гарбузiв. Ож на покуштуй, яке
добро оцi сирi гарбузи!
Кiшечка понюхала, полизала гарбуза й виплюнула.
- Якби менi князiвна подала з свого столу, та ще й на золотiй тарiлцi,
то, може б, я знайшла в йому якийсь смак, - каже кiшечка.
Ото побiгла кiшечка в псарнi. Собаки гладкi, аж качаються од ситi по
псарнi та регочуться.
- Собаки мо┐ милi, собаки мо┐ любi! Чого ви колись були сухi, аж ребра
на вас було знать, а тепер од ситi трохи не луснете? - пита║ кiшечка в
собак.
Собаки були дуже розумнi, бо вчились в добрiй школi, де набрались
розуму, та й кажуть: "Та той хазя┐н, що був над нами переднiше, крав
грошi, що давали йому на обметицю для нас; а новий хазя┐н не хова║ грошей
в свою кишеню, а нам да║ донесхочу пiйла з обметицi та висiвок, та ще й на
другу потраву прикида║ по шматочку м'яса, а в святки на третю потраву
приносять нам кiстки з рiзниць, та ще й з мозком всерединi.
Там такий смак, такий смак, що ми аж облизу║мо морди одна однiй".
- А де ж живе ваш новий хазя┐н? - спитала Богаза.
- А ото ж його хатина пiд волоським горiхом, - сказала одна дуже
розумна собака.
Кiшечка побiгла до невеличко┐ хатини. Вiкно було одчинене. Вона
видряпалась на волоський горiх i заглянула в вiкно. Коло столу сидiв Улас
i лагодив старого синього жупана. Богаза зараз впiзнала Уласа: вiн тепер
став ще кращий: лице стало бiле, чорнi високi брови аж вилискувались,
кучерi лиснiли, а карi тихi очi блищали, як зорi на погоду. Кмiтлива
кiшечка сидiла на деревi та все кмiтила та дивилась на Уласа, поки й сонце
не зайшло, поки чорна нiч не вкрила землю. Тiльки що смеркло, Улас
роздягся, потiм витяг з-за пазухи лебедине перо. Перо засяло на всю хату,
як сонце. Вiн його знов сховав за пазуху й лiг спати.
Тiльки що вiн добре заснув, Юруш закрався тихесенько до хатини, ще
тихiше одчинив дверi, увiйшов у хату, кинувся на сонного брата та й ухопив
його однi║ю рукою за горло, а другу засунув у його пазуху, щоб дiстати
перо. Улас прокинувся, захарчав, але вiн був страшенно дужий: в одну мить
схопився з лiжка й штовхнув брата в груди так, що той дав сторчака i
вдарився головою об стiну.
- За що ти хотiв мо║┐ смертi? - спитав Улас у брата.
- Дай менi те лебедине перо, що ти носиш за пазухою.
- А що? Може, хочеш князiвну за жiнку взять через це перо? Ще тобi мало
грошей?
- Хочу взять Богазу за себе й стати князем в цьому царствi; а ти
князiвни не вiзьмеш, бо ти дурень.
- Бери перо, коли воно тобi дасться в руки, - сказав Улас i висмикнув
перо з-за пазухи.
Юруш вхопив перо в руки. Перо запалало, мов огонь, i попекло Юрушевi
руку так, що шкура на пальцях зашкварчала. Юруш крикнув, аж пiдскочив.
Хтось на волоському горiсi зареготався. Брати зирнули в вiкно. З дерева
знявся бiлий лебiдь i пiднявся вгору. На одному крилi блищало, як сонце,
довге -перо й освiтило увесь садок, i палац, i обох братiв у хатинi.
- Бач, брате! Перо не да║ться тобi в руки, бо ти неправдою живеш: воно
попече тобi не тiльки тiло, а й душу, бо це не перо, а честь, сумлiння та
правда.
- Та душу нехай пече, аби тiльки рук не пекло; я в душу нiчого не
почуваю, а тiльки в шкуру. Але горенько мо║, що воно пальцi смалить! -
сказав Юруш.
- А я почуваю i в душу, i в сумлiння, - промовив Улас. Юруш втiк з
хати, облизуючи попеченi пальцi. Тимчасом Юруш пiднiмався все вище. Князь
Чолак уподобав його так, що настановив доглядачем над усiм в палацi та над
усiма сво┐ми палацами й забудуваннями. Юруш жив в пишному домi, серед
широкого садка, ┐в iз срiбних тарiлок золотою ложкою, ┐здив на дорогих
баских конях та брав хабарi з усiх двiрських.
"От тепер я пан над панами. Коли б ще менi запобiгти ласки в князiвни
та ожениться на нiй, то я згодом став би, може, й князем", - частенько
думав Юруш.
Вiн задумав згубити з свiта брата. Раз прийшов вiн до брата та й каже:
"Зна║ш що, Уласе! Богазi забажалось мать молоде орленя. Вона бажа║, щоб ти
дiстав його з орлиного гнiзда в скелях".
Юруш мав на думцi, що Улас скрутить собi в'язи в скелях.
- Не знати що оце заманулось тiй князiвнi, неначе в петрiвку мерзлого!
- обiзвався Улас.
Одначе вiн пiшов в гори та в скелi й наглядiв орлине гнiздо на високiй
скелi в печерi. Скеля стримiла, як стiна. Чорна печера темнiла високо,
високо в стiнi. Однизу нi вийти, нi вилiзти; зверху можна було тiльки до
того гнiзда на вiрьовцi спуститися.
Улас достав двi мiцнi вiрьовки, прив'язав один кiнець до ялини над
самою скелею, переплутав двi вiрьовки шнурками, неначе шаблями, так що з
двох вiрьовок вийшла нiби драбина. Потiм пiдглядiв, як орлиця вилетiла з
гнiзда шукать здобутку й поживку, i спустився по вiрьовках наниз до само┐
печери. Вiн глянув униз, i в його голова заморочилась.
Спустившись по вiрьовках, вiн влiз в печеру, взяв одно орленя, посадив
його в кошик, прив'язав кошик до себе й почав вилазить по вiрьовках вгору.
Коли десь узялась орлиця над високими скелями. Вона крутилась, крутилась
над скелею, а далi, як стрiла, шугнула просто на Уласа i вже хотiла
вдарити його крилом, щоб зiпхнуть в бескеття. Улас вхопив орлицю за пера в
крилi й крутнув так здорово, що поламав пера. Пiр'я посипались в глибоку
долину. Орлиця крикнула i впала наниз.
Тодi вiн вилiз на скелi й пiшов до палацу, ледве дихаючи. "Та й
вередливi ж отi князiвни! I треба ж на смерть посилать чоловiка за таку
нiсенiтницю", - думав Улас, вертаючись додому.
Через царедворок Улас заповiстивсь i дав знать Богазi, що вiн принiс ┐й
орленя. Богаза звелiла покликать його до себе в садок. Вона стояла на
мраморних бiлих схiдцях пiд старим каштаном i кидала в воду лебедям та
золотим рибкам шматочки паляницi та грудочки кашi. Лебедi, як бiлi хмарки,
товпились кругом сходiв i простягли сво┐ довгi ши┐ до Богазиних рук.
Богаза була убрана в блакитне, як небо, шовкове убрання, котре надзвичайно
приставало до ┐┐ чорних очей.
Улас принiс орленя й подав Богазi.
- Ви, князiвно, переказували через брата, щоб я дiстав вам орленя, -
сказав Улас.
- Я нiколи цього не переказувала. Чи в мене пак розуму нема║, щоб
посилать тебе на смерть? - сказала тихо Богаза. - То твiй брат сам вигаду║
й посилав тебе на смерть... Але я слiдком лiтала над тобою. То не мати
цього орленяти лiтала над тобою, як ти висiв над безоднею: то я стерегла
тебе. Я думала тебе вдержати, якби ти, борони боже, увiрвався та впав, i
хотiла знести тебе на дно безоднi; бо я стережу честь i правду, як ока в
лобi. Дивись! то ти не пiр'я поламав орлицi: ти оддер шматок мо║┐ одежi. Я
стерегла тво┐ дивнi очi, бо я тебе люблю.
Улас ледве навiть чув ┐┐ слова: вiн нiби очамрiв i не зводив очей з ┐┐
пишного лиця та чорних ясних очей, бо зараз впiзнав чарiвницю князiвну, що
з'являлась йому в лiсi над озером.
- Чи ти чу║ш, що я кажу? - знов спитала в його Богаза. Улас
опам'ятався: "Чую, - каже вiн, але неначе крiзь сон. - Я неначе
зачарований, бо твоя краса, князiвно, аж памороки менi одiбрала".
- А покажи лиш менi лебедине перо, коли ма║ш! - сказала Богаза.
Улас вийняв з пазухи перо. Воно з бiлого стало золоте.
- Це перо я дала тобi колись на пам'ятку. Ти навiки мiй, а я твоя
навiки, - сказала Богаза.
Улас вертався через садок i, неначе крiзь сон, чув, як пахли квiтки в
садку, аж дух забивало, як заспiвала пiсню про кохання Богаза, а вкупi з
нею заспiвали всi двiрськi панни, защебетали всi пташки в садку,
задзвенiли срiбнi та золотi листки на чарiвничому деревi, що стояло коло
палацу Богазиного.
- Раю мiй прекрасний! радощi мо┐! - промовив Улас i почутив, що на його
серце злинуло щастя, злинула любов, солодка, пахуча, як пiвденна рожа. А
пахощi од квiток лились в гарячому повiтрi. Сонце ясно свiтило. Рожi та
бiлi лелi┐, левко┐ та лимоновi квiтки закивали голiвками, дихнули сво┐м
солодким духом; фонтани зашумiли, - i запаморочилась голова Уласова од
втоми щастя, од розкошi серця.
Вiн не втерпiв: обернувся, щоб ще подивиться на Богазу. Вона стояла над
озером серед лебедiв, мов сонце над бiлими хмарами, i все спiвала,
дивлячись на нього: "Люблю тебе, як сонце в небi, як правду людську!" Улас
довго стояв, нiби зчамрiлий; йому здалося, що вiн бачить дивний сон i що
вiн прокинеться, i сон щезне, як марево. А марево не щезало. Богаза
нагодувала лебедiв i тихо, мов мрiя, пiшла по сходах в кришталевий палац,
облита палким промiнням сонця, обсипана дрiбними краплями фонтанiв. Улас
вийшов за ворота.
Того ж таки дня ввечерi князь Чолак зайшов до дочки, щоб одпочить в ┐┐
садку мiж квiтками коло фонтанiв. Вiн сiв над озером в мраморному
гульбищi. Богаза сiла поруч з ним та й каже до його:
- Нащо ти, тату, так сприя║ш Юрушевi, що поставив Юруша так високо над
усiма? Вiн нечесний чоловiк, вiн злодiй. Навiщо ти держиш Уласа на чорному
дворi, коли правдивiшого од його чоловiка нема в усьому тво║му царствi?
- Коли ж я уподобав Юруша за його ласкавiсть та облесливiсть. Але, коли
хочеш, я вивiрю правди в них обох, - сказав князь.
Чолак вернувся до свого палацу, покликав Юруша та й каже: "Коли ти менi
вiрний та любий, на тобi ключi од усiх мо┐х палат. Ходи скрiзь та правуй i
порядкуй. А це на тобi золотого ключика од палати, що пiд дворцем пiд
землею. Туди тiльки не ходи, а ключ держи в себе, бо я старий; щоб часом
не згубив де".
Чолак сiв на коня i ви┐хав в лiс на гулянку. Юруш довго обходив усi
поко┐, довго терпiв, а далi, як тiльки Чолак ви┐хав з двора, таки не
втерпiв: одiмкнув невеличкi дверцi та шусть у пiдземну палату!
Палата була просторна, але невисока, без вiкон. Там лежав князiв скарб.
Попiд стiнами стояли дiжки з карбованцями та червiнцями. Кругом стiн на
полицях блищав золотий та срiбний посуд: полумиски, здоровi блюда, кубки
дивно┐ роботи, золотi корони, обсипанi дiамантами. Серед палати на срiбнiй
пiдставцi стояла бiла мраморна статуя Богази з легким покривалом через
одне плече, з рукою, пiднятою вгору. На головi в не┐ блищав iзумруд,
здоровий, як голубине яйце. Од його лився свiт по золоту та срiблу, неначе
од сонця. В однiй руцi на пальцях стату┐ був почеплений золотий вiнець з
здорових алмазiв, iзумрудiв, сапфiрiв, топазiв та яхонтiв. Вiнець,
обсипаний двома рядками камiнцiв, сяв, нiби був обсипаний зорями. На бiлiй
ши┐ в стату┐ блищало те дороге намисто, котре знайшов Юруш.
В Юруша запаморочилась голова од блиску тих скарбiв. Вiн не втерпiв:
одчепив дорогий вiнець i сховав собi за пазуху. Золото так заслiпило йому
очi, що вiн не примiтив, як пiднята права рука стату┐ звiсилась вниз. Юруш
з жадобою кинувся на червiнцi й понасипав собi усi кишенi. В його руки й
ноги трусились так, що вiн ледве знайшов дверi й потрапив у них.
Тiльки що вiн одчинив дверi й хотiв вийти, а за дверима сто┐ть Чолак з
дочкою.
- Так такий ти менi вiрний! Чи ти ба! - крикнув Чолак. - Давай сюди
все, що ти поцупив там, що не належалось до тебе. Бо я ж не дарував тобi
тих скарбiв.
Юруш зблiд i мовчки оддав вiнець, але з кишень червiнцiв не витрусив.
Чолак пхнув його в другi маленькi дверцi, в пiдземну темну кiмнату, i
запер замком.
Тодi вiн покликав Уласа, оддав йому всi ключi од палат, оддав золотого
ключика та й каже: "Дивись же ти за всiм мо┐м палацом, а це золотий ключик
од мо║┐ скарбницi. Ходи туди щодня, та з усього дорогого посуду стирай
порох".
Князь знов повiсив дорогий вiнець на руку стату┐. Улас ходив щодня в
царську скарбницю й не взяв нi однiсiнького червiнця.
Ото Чолак вивiрив у його правди, та й каже: "Яку ж тобi плату дати за
твою щирiсть та вiрну службу? На тобi миску червiнцiв хоч на перший раз".
- Нащо менi червiнцi, та ще й дурно. Я ще ┐х й не заробив; а
дурнiсiнько брати плату я не хочу, - каже гордовито Улас.
- Коли не хочеш золота, то я оддам за тебе мою дочку, бо вона нi за
кого не хоче йти замiж, тiльки за тебе.
- На це я пристаю, - коли ваша така ласка, - тихо промовив Улас.
Князь присудив стяти Юрушевi голову, але Богаза випрохала в батька йому
живоття. його випустили з палацу тiльки в тому, в чому вiн стояв. А Улас
каже: "Вiзьми ж хоч нагайку на спадок, бо ти нi до яко┐ роботи не здатний,
а здатний тiльки файдою когось приганять, та ще й красти. Iди до батькiв,
кланяйся ┐м та скажи, нехай йдуть до мене жити та мед-вино пити".
Другого дня справили в палацi весiлля: Богаза вийшла замiж за Уласа.
Юруш вернувся до батькiв, нiчого не робив, все пив, спав та байдики
бив, ще й задумав нагайкою приганять до роботи батька й матiр. Вони довго
терпiли, але не стерпiли того, перейшли жить до Уласа. Юруш,
розпаскудившись на панствi, не брався й за холодну воду. На лихо йому, ще
й хата згорiла. Юруш зостався без шматка хлiба на старiсть. Вiн мусив
забрати торби та й пiшов в свiти старцем.
1885 року._
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT