Юрiй Мушкетик. На брата брат (Скорочено) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ [Рiднi брати Матвiй та Супрун служили козаками у вiйську Б. Хмельницького, брали участь у битвах та походах перiоду Визвольно┐ вiйни. Матвiй зобов'язаний життям сво║му рiдному братовi, який врятував його пiд час переправи через днiпровi пороги. Пiсля смертi Б. Хмельницького Матвiй служить в канцелярi┐ новообраного гетьмана I. Виговського, а Супрун пiдтриму║ полтавського полковника Мартина Пушкаря, який, спираючись на допомогу Москви, намага║ться усунути вiд влади I. Виговського. Матвiй став досить заможним козаком, ма║ красуню-дружину Федору. Пiд час одного з походiв вiн пiдiбрав Сидора - хлопчика-сироту, якого хотiли забрати в полон татари, i вихову║ його в сво┐й родинi. Але Сидiр вирiс невдячним, вiн постiйно заздрить Матвiю, намага║ться зробити йому зло.] VI Мiсячно┐ осiнньо┐ ночi у глибокому яру пiд Суботовим Виговський викопував захований з Хмельницьким скарб. Матвiй удосто┐вся високо┐ честi тримати шкiряного мiшка, у який кидали маленькi шкiрянi мiшечки з дукатами, польськими злотими, битими талярами. Поспiшали - мiсячне колесо вже черкало ободом по кручi, з заходу напливали хмарки. У сусiдньому байрацi випробовували голоси ярчуки, майнула сова, неначе хотiла й собi вхопити золотого з напiвструхло┐ скринi. Гетьман стояв збоку, палив люльку, його немолоде чепурне обличчя в мiсячному сяйвi здавалося ви лiпленим з темного осiннього воску, був байдужим, чи вдавав байдужiсть. А Матвiй хвилювався вельми - вiд виявлено┐ довiри, й ще бозна вiд чого (хто не хвилю║ться при копаннi скарбу); хоч i стояла зокiл охорона, тремка моторошнiсть огорнула його плечi. Матвi║вi, пiд наглядом суддi та писаря, було доручено складати лiчбу грошам, одначе всi║┐ лiчби не знали - рахувало по частках тро║ довiрених козакiв у трьох кутках велико┐ свiтлицi, казали, що було тих грошей близько мiльйона. Гетьман заплатив вiйськовi й, вiдправивши Юрiя Хмельницького до Ки║ва на навчання, майже тиждень бенкетував, бенкетувала вся старшина й усi чигиринськi козаки. Виговський горiлки не любив, одначе цього разу чаркував i з старшиною, i з простими козаками - по корчмах i просто на вулицi, не вiдтручав тих, якi лiзли цiлуватися (вже який бридкий та поганий козак Заткало - щербатий i слюнявий, а й вiн обслинив гетьмана), вдавав з себе хмiльного, вдавав козака простого, компанiйського. Знав-бо, то - найпевнiша слава для гетьмана. Насправдi таким не був, його душа плетена з тонко┐ шляхетсько┐ мережки, любив гарнi речi, дорогi iкони, кохався в книгах - надто в латинських, грецьких, любив мудрi бесiди з мандрiвними монахами й не любив п'яно┐ перезви, хмiльних балачок, брагарства. Одначе переступив через той бридливий пруг у власнiй душi, пиячив, i веселився, i стрiляв з козаками з лука у пiзнi, котрi випадково затрималися на яблунi, яблука, а одного разу навiть погойдався через колоду з козаками на кладцi в переваги-ваги. А може, вiн не тiльки братався з козаками, а й перечiкував, вiдсовував градовi хмари, якi ходили по овиду його життя, його гетьманства, змигували далекими зiрницями. Гетьман - надзвичайно мiцний i чiпкий чоловiк. Чимало людей не помiчали тi║┐ мiцностi, сховано┐ за стриманiстю, розважливiстю, й гiрко помилялися. Хмiль був мiцний по-сво║му: гарячий, невтримний, гордий, скажений, непоступливий, швидкий на думку i розправу, Виговський - по-сво║му. Так, i стриманий, i розважливий - думку виважував, а виваживши, стояв на нiй до кiнця, за що й подобався Хмельницькому, рiшень не мiняв, нiкому не лестив i нi перед ким не запобiгав ласки. Ще й розумiв, що на широкiй i далекiй дорозi, в кiнечному рахунку те шкодить. А ще був оддавна спрямований на далекий обрiй, на найбiльшу, наймiцнiшу фортецю; честолюбний (умiв ховати честолюбство), вiн нiколи не сподiвався взяти фортецю з розбiгу, приступом, волiв покорити ┐┐ облогою. Вiн ступав до мети непомiтно для iнших, але впевнено, неухильно. Прожити життя в затiнку, не першою осо бою -те просто мучило його. Але й ясних, видимих стежок до вершини не було. Вдовольнявся високим писарським урядом i карався ним. Бачив увесь огром гетьмансько┐ влади, вiн страшив його, але, якби те сповнилося, сподiвався впоратися за допомогою виваженостi, стiйкостi, чiпкостi. Й не робити помилок, якi робив Богдан. (Про можливi сво┐ не здогаду║ться нiхто). А ще Iван Остапович був порядний. Та поряднiсть, либонь, i не лежала золотим розсипом у його душi, вiн скорше вiдчував, вiдгадував, на яку половиню ступити варто, на яку нi. На його урядi будь-який обман потягнеться за ним вiдьомським хвостом на все життя, i врештi хвоста прищимлять. Та й просто бридився легковажними жiнками i дармiвщиною. У нього були добрi батько та мати, мати давно померла, а батько й нинi живе в Гоголевi пiд Ки║вом, вони вдовольнилися малим, нiколи не важилися на велике, й помислити не могли, яка дума виро┐лася в головi сина. Й невiдь-звiдки вона взялася: прийшла з грецьких та латинських книг, у яких розповiдалося про Александра Македонського та Юлiя Цезаря, скромний юний судовий канцелярист мовби й помрiяти про щось подiбне не мiг, а проте мрiялося. Те було неначе казка. Хоч, звичайно, на високий уряд вiн пiднiсся б будь-де. Те було трибом його душi, його сутнiстю... Перший учень у школi, найвправнiший канцелярист. Найкращий стрiлець iз лука (нащо те було йому, але канцеляристи високого i низького чину вправлялися в стрiльбi в саду, й там була своя честолюбна драбина). Iнакше б вiн не змiг жити. От тодi, либонь, виродився б у скрипуна, заздрiсника, дрiбного шкодника. Нi, на те не йшлося. Доступно бачився уряд повiтового маршалка, а потiм депутата сейму. Й зненацька отака круговерть - полон, викуп, широка долоня Хмеля. Вiн цiнував ┐┐ потиск, жодного разу не змалiв у очах валечного гетьмана. Долаючи гострий пруг у душi, дивився йому тiльки в очi i казав правду. Покiйному гетьману завдячу║ всiм, але й Хмiль завдячу║ йому немало. Скiльки разiв стримував його вiд нерозважливих крокiв, скiльки тонких хiдникiв пiдказав. Вiн не пiдлагоджувався пiд гетьмана, не потурав йому. Не напивався з ним до страти розуму, не кидався у вир гульбищ. Вiн розповiдав йому про Аннiбала, iмператорiв Августа, Нерона, Карла Великого, про Валенштейна. Гетьман любив слухати те... Розповiдав про знаменитi битви, великi удачi й згубливi програшi. Iнодi протистояти гетьману було дуже важко. I страшно. А то й просто стояти й дивитися в його напiвбожевiльнi очi. Але вiн знав: похитнеться один раз, i втратить все назавжди. Хмiль iнодi кпив над його чистюйством, над його шляхетнiстю, гречнiстю, але вiн лише усмiхався й звичок не мiняв. Любив ошатну одiж, любив гарнi речi, але не як коштовностi, жадоба багатства не пойняла серця, iнша жадоба заповнила його. I за це Хмiль любив свого генерального писаря. Друг, порадник покiйного великого гетьмана, його права рука, його канцлер, як називали всi iноземнi посли, обмираючи в душi, мрiяв, що пiде далi за Хмельницького. Був одним iз тих, хто спонукав гетьмана до злуки з Москвою, вiв вiд його iменi та вiд усього вiйська Запорозького з нею перетрактацi┐, плекав надiю, що вдасться скинути з плеча важку московську руку, яка з першого дня почала облягати плечi та шию все тугiше, все важче, нецеремоннiше, прибирала пiд себе все, пiдгинала до рабсько┐ покори й навiть на людське честолюбство та гiднiсть не зважала. "Iвашки, Пет рушки, нiжайши┐ раби." Й було страшно. Москва, котру зненавидiв од перших днiв гетьманування за невизнання гетьманом його, Iвана Виговського, за хитрування (на цьому знався й сам), за некоректнiсть, нахабство, нахрапистiсть... Боявся Польщi, мстиво┐, гоноровито┐, непрощенсько┐, пiдступно┐. На перших кроках доведеться залагоджувати з усiма. Поволi набирати розгiн проти Москви, одначе й убезпечити себе вiд удару в спину - повести хитру гру, нiчого не обiцяючи, але й не допускаючи до вiйни, до пограничних утарчок i конфлiктiв, з яких може розгорiтися велика пожежа. ...Вiд'┐хав з Чигирина польський посол Беневський i одразу вигулькнув новий - Воронич, крутився довкола гетьмана, при┐хав посол вiд хана, незрушно сидiв шведський посол, i кожен намагався вбити в голову гетьмана свого патика, упевнити в сво┐й правдi. Гетьман вислуховував усiх i про всiх доповiдав у Москву, з Москви ж налягали за Старий Бихiв i Литву, визволенi укра┐нськими полками; пiсля замирення з поляками в Биховi лишився наказним Нечай, який писав у козацькi ре║стри тамтешнiй люд, а московськi во║води тих людей з ре║стрiв виключали, били киями ┐х i сотникiв ┐хнiх та осавулiв - во║води казали, що цi люди мусять платити податки, а Нечай доводив: не сьогоднi-завтра гримне вiйна з поляками, козакiв буде треба багато й писав царевi: "Во║води вiдiймають у нас села, з яких могли б мати хлiб, козакiв силомiць виганяють з дому, правлять з них податки, вiдрiзують ┐м чуп рини та грабують". Лiсницький також писав iз Миргорода: "Були ми в пiдданствi у його царсько┐ величностi на сво┐х волях по смерть Богдана Хмельницького, а тепер iдуть до нас во║води Трубецькой i Ромодановський з вiйськом, i ви будете повиннi давати ┐м харч i всяку живнiсть, по наших городах хочуть посадити царських во║вод; i вiйська у нас буде тiльки десять тисяч..." Затурбувалися й iншi козаки, особливо за Днiпром, посилали на лiвий бiк унiверсали: "Ми, козаки заднiпрянськi, звикли до неволi й нам не треба ┐┐. А коли ви пiдклонитеся царевi, ми на вас будемо бити. Великий цар не додержав попередньо┐ умови, ми сво║ю волею не поступимося, не хочемо во║вод царських. Бо ж цар з Москвою хочуть нас у шори убрати, позаводять "кабаки", не всякому можна буде меди та горiлку курити, накажуть ходити в чорних чоботях й жупанiв сукня них не носити, понасилають сво┐х попiв i митрополита в Ки║вi свого настановлять, почнуть у Московщину гнати, а тi, що лишаться, муситимуть пiд капiтанами служити". Водночас пiднiмався вiтер, який вiяв у бiк московський; з Нiжина, з Лубен i з самого Запорожжя полетiли в Москву гiнцi, оповiщаючи: "Ми всi радi, коли будуть царськi бояри i ратнi люди, i мiщани, i посполитi. Скоро дочули ми, що прийде сюди князь Олексiй Трубецькой з товариством сей край на царя праведного вiдбирати та властi царськi настановляти, то всi меншi стали дуже радi й уся чернь зрадiла, щоб мали ми ║диного царя й до нього могли удаватися; правда, трохи .бояться, щоб во║води не зламали тутешнiх звича┐в i правил, як церковного, так i громадського ладу, але ж ми запевня║мо, що цар i великий князь нiчого того не хоче. Зволь же, твоя милiсть, царська величнiсть, неодмiнно прислати во║вод та взяти пiд себе всi нашi городи". Укра┐на розколювалася, кришилася, як лiд у повiнь. Iнодi тi розколини проходили через один полк, одну сотню, а то й одну родину. I в Матвiя пройшла розколина попiд серцем. Канцеляристи й писарi розпечатували листи, вони першi довiдувалися про всi новини, переповiдали ┐х один одному, топлячи скруху на днi чарок i пивних кухлiв. Все, що дiялося довкола, спонукало не до працi, а до чарки та сумно┐ пiснi. I посеред усього того кришива, посеред скресло┐ рiки - вiн, гетьман укра┐нський, Iван Виговський. Декому зда║ться: найважче - допастися до булави, i мало хто розумi║, як важко ту булаву втримати, навести лад, погасити пристрастi. Надто, коли кожен вважа║ себе правим, свою думку ║дино правдивою, не хоче поменшити свою погорду, свою злобу, хочби й тисяча гукало, що це - бiле, вiн один репету║: чорне. I хоч ти йому кiлка на головi теши, не поступиться нi на цалу. Найдужче вар'ював i колотився проти гетьмана Мартин Пушкар, полковник полтавський. Вийшов з Богданом Хмельницьким увесь його тернистий шлях, прокiптюжився димами усiх битв, вже тодi не мiг спокiйно дивитися на гетьманську булаву, снилася вона йому, влипла в думки, неначе болячка, ятрила славолюбиве серце, одначе смiховинним i небезпечним було виповiсти свою мрiю навiть найближчим друзям. Могутнiй гетьман виполов би мрiю разом з головою. I ось тепер... Не кричали його на радi в Чигиринi, й на радi в Корсунi, лiта ж його плинуть за водою, ще рiк-два й згинуть за далеким закрутом срiбнi подзвони молодостi, скинуть його з рахунку, з мислi навiть найвiрнiшi йому козаки. Все там, в далекому туманi: кривавi сiчi, буйнi пиятики, жiнки, побратимство. Лишилася жадоба влади - терпка, як терен з горiлки. Отож: тепер або нiколи; шукав спiльникiв, пiдбурю вав козакiв свого полку, запорожцiв; з сiчовиками, з кошовим Барабашем ввiйшов у мiцну дружбу, Барабаш i сам мав на мислi гетьманську булаву, але ту думку приховував на саме дно - поки що йому та зiрка не свiтила, потнуть один одного Виговський з Пушкарем, похлинеться московською кров'ю Лiсницький... А поки що - вiн Пушкарiв друг i приятель. Пушкар аж зчорнiв вiд тих думок. Високий, сутулий, з довгими, опущеними руками, штовхався серед козакiв на майданi, помiж брагарникiв, челядникiв, ходив у старому кунтушi й посоюжених чоботях, вдавав iз себе прихильника сiроми, кревного захисника всiх бiдних та покривджених. Всi надi┐ покладав на люд чорний, простий, який нинi розшаленiв i роз'ятрився, вимагав перемiн, передiлу займанщини. Запорожцi вимагали грошей, гетьман дав ┐м не багато, а цар обiцяв дати багато; через сво┐х посланцiв, котрi здебiльшого справляли й вивiдну, пiд'юджувальну службу, обiцяв звiльнити вiд чиншу, урiвняти в правах з значними козаками. Стряпчий Рогозiн, присланий буцiмто сповiстити гетьмана про царську радiсть: послав Бог доньку Софiю, - та║мно вивiдував, що думають i гомонять простi люди про гетьмана, яким духом дише старшина, яким козаки та посполитi, чи ма║ гетьман потайнi зносини з сусiднiми державами. Рогозiновi людцi не шкодували грошей, пили з козаками по шинках та корчмах у Чигиринi, заникували в Переяслав i Полтаву. Мартин Пушкар скликав раду, й вона, розiгрiта горiлкою та запальними словами полковника, вергала прокляття гетьмановi й оповiстила, що не коритиметься його волi, й при┐хало до Полтави шiстсот запорожцiв з кошовим Яковом Барабашем, разом iз запорожцями полтавський полковник вiдправив до Москви отамана Стрижку з товариством, i вони повезли зашитi в шапки доноснi листи на гетьмана. Полковник розiслав пiдмовнi листи по сотнях свого полку, кинув клича по сусiднiх полках, i на той клич збiгалися пастухи, челядники, шинковi наймити, просто гультя┐, - кiлькалiтня вiйна, ру┐ни виплодили незлiченну кiлькiсть вiдвиклого од працi, ледачого люду, котрий мрiяв розбагатiти в одночасся, захопивши ма║тностi заможних хазя┐нiв. На радному майданi трiпотiла Пушкарева корогва, й пiд нею од ранку до вечора галасував, ворохобився, погрожував кулаками у бiк Чигирина рiзномасний обдертий люд - кепсько одягнений, без збро┐, без коней, без шеляга в кишенi, зате затятий i вiдчайдушний i завжди п'яний. Незабаром ┐х назбиралося на пiший полк, понад двадцять тисяч, ┐х називали дейнеками, самi ж себе вони називали козаками, заворушилися Гадяч, Зiнькiв, Ромни, Миргород - звiдусiль на Пушкарiв поклик плинули товпи обiрваного люду. Жадали перемiн, i то негайних. У Чигиринi було тихо, тривога ходила в глибинi. Всi розумiли, що добром те полтавське ворохобство не скiнчиться, що, либонь, знову вiд православного меча потече православна крiвця. Лишалася надiя на Москву, гетьман просив ┐┐ уговтати Пушкаря, але Москва мовчала. Невiдомо, що думав гетьман, в яку сторону хилився, одначе не хотiв кровопролиття, не хотiв на власному полi сiчi, яка надломить i його сили, вiдрядив до Полтави намiсника гадяцького Тимоша й просив ласкаво, аж принизливо, аби Пушкар розпустив дейнекiв, випив з ним мирову чару. Обiцяв прощення, обiцяв нагороди, уряд генеральний. Пушкар вiдказав коротко: "Не дiжде", й наказав забити Тимоша в залiза та вiдправити в Камiнне до свого приятеля, московського во║води Колонта║ва. Матвiй сидiв за столом, схиливши за звичкою голову на лiве плече, перебiловував листа до миргородського полковника, в якому гетьман суворо застерiгав полковника вiд якшання з Пушкарем та пушкарiвцями, коли зненацька йому на плече лягла рука. Оглянувся, хотiв схопитися на ноги, але Виговський натиснув на плече: - Сиди, сиди. Сумним пером доводиться писати... Гетьман приязнив Матвi║вi, отi кiлька слiв "гетьман на той час", сказанi на радi вельми до мiсця i вельми вчасно, лягли мiж ними мiцною кладкою. - Грiзний лист... - Грiзний - посвист шаблi. Я все зробив, аби не витягати ┐┐ з надiлкiв. Iншо┐ ради нема. Йдеться до волейно┐ потреби, - мовив довiрчо. - Потнемо ми ┐х. Ох, тяжко менi... А що робити? - й дивився Матвi║вi в очi чорнющими очима. Той погляд проник Матвi║вi в душу, й там аж зашкварчало. Матвiй злякався, йому здалося, що Виговський ось-ось почу║ калатання його серця й вивiда║ його мислi. Може, вiн вже прочиту║ ┐х? Всi днi вiн думав про полтавську колотнечу, про дейнекiв, про Супруна. Впала йому випадкова звiстка, що бачили Супруна з дейнеками, надто той ворохобиться, бунту║ться, й злякався, що добунту║ться до лиха. Розум, досвiд пiдказували: таке не мина║ться, не закiнчу║ться нiчим, прийде час, i молодшого Журавку покличуть до вiдповiдi. А тепер i гетьман пiдтвердив тi його здогади, побоювання, й Матвiй розтривожився вкрай. Виговський же подумав, що Матвiй так перейнявся його клопотами, й ще дужче затеплiв до писаря ласкою, розчулено потис плече. Гетьман пiшов, а Матвiй сидiв i думав, що йому робити. Треба якось попередити Супруна, розраяти, розупевнити, зупинити. Але як? Майнула думка про Сидора, й звiяв ┐┐: що може сказати Супруновi Сидiр, та Супрун лише поглумиться над ним, або й по гамалику за┐де. Лихо... Справжнiсiньке лихо. Брат рiдний... Одна кров. Дво║ ┐х у цiлому свiтi... Думки пурхали, як горобцi в зачиненiй клунi. Та зненацька дорога в Полтаву сама прослалася йому до нiг. VII ...Над байраком лiтала вiдьма, знiмала з неба звiзди, клала ┐х пiд перекинуту догори дном бочку, а мiсяць загнала в хмари, й осавул Шуляк, який iшов додому з хрестин, збився з путi, забрiв у болото й трохи не втопився. Вiдьму Коржиху бачив у небi сам. Коли ж ┐┐ взяли до тюремного в'язання, знайшлися iншi┐ свiдки, якi показали, що Вуцька Коржиха часто в хмари дивиться, i в ┐┐ в димар залазить кiт чорний, а по тому з димаря вилiта║ сова, а Семен Осика посвiдчив, що вiдьма в нього коней поурочила, й вони пошалiли, роз били воза, а сам вiн, Семен, побився вельми, найвищим свiдченням було, що вона, Коржиха, вiдьма, буцiмто дала вiд пристрiту дiвцi Гнiдишинiй костi, взятi на могилi Гордiй i на водi опiвнiчнiй настоянi, вiд чого та дiвка й померла. Й двiчi вона ворожила сотнику полтавському, й обидва рази поворожила неправильно, вiд чого пан сотник мав збитки великi. Коржиха вчиняла одказ, одначе дати о собi слушно┐ справи не могла, i городський суд вкрив ┐┐ декретом судовим та постановив дати Коржиху на пробу синiм залiзом, тричi ┐й вчиняли пробу, й кожного разу вона втрачала свiдомiсть, бо ж чарами володiла, таким чином уникала болю, й суд учинив ┐┐ винуватою i вказав, що оная вiдьма на горло вскарана бути ма║ через вогонь, присуд виконати по закiнченнi храмового свята Миколи, спалити вiдьму в дуплi верби, обклавши те дупло сiном. Вуцьчин брат Грицько загнав коня, примчав у Чигирин, просив генеральний суд вiдмiнити жахливий присуд. Генеральний суддя Богданович-Зарудний пiшов порадитися з гетьманом, той саме обiдав - смаженою козою з капустою та сливами, - вислухавши суддю, витер рота чистим рушником i сказав одне-║дине слово: "Су║вiр'я", й знову заходився бiля смаженини, а Богданович-Зарудний вирiшив вiдправити когось iз пiдсудкiв до Полтави. В супровiд суддi Iллi Царгородському мав ┐хати хтось iз писарiв, Матвiй набився в пiдпомiчники сам. ...Два тижнi як упали снiги, а звечора ще й трусила пороша, притрусила накочену дорогу, здавалося, конi боялися порушити неторканiсть снiгу, високо пiдкидали кованi копита, кидали снiговi кiм'яхи далеко в поле, залубнi перекреслювали хвацькi заячi, обережнi лисячi, кiгтистi вовчi слiди, вони часто йшли в затоки й доводилося триматися, аби не випасти в снiг, зривалися бiгти навперейми осокори та дуби, й, збагнувши марнiсть тих сво┐х замiрiв, зупинялися. В придорожну дерезу понамiтало снiгу, й звiдти стримiли тiльки колючi патички, молоденькi сосонки пiд вагою снiгу зронили вiття на саму землю, червоними грудками шугнули снiгурi й зникли в байрацi, а за байраком кудись гнав снiгами одинокий вершник. На приметенiй снiгом рiчцi рибалки ставили зимовi ║зi. Зимова дорога мовби й небагата на кольори, зате нiщо не може сховатися вiд людського зору. Неторкана бiлiсть снiгiв ляга║ на душу нiжнiстю, можна б милуватися, думати про домiвку, про дружину, про дiтей, та на серцi неспокiйно й тривожать недобрi передчуття. На лихо, вони справдилися. В Полтавi було гамiрно, люду туди напелешкалося доволi, й здебiльшого все то люд гультяйський, неробочий: бродили гуртами вiд двору до двору, димiли люльками бiля зборнi, галасували в шинках, скрiзь по повiтках стояли конi, часто непоранi, чимало було людей збройних, лунали пострiли - то там, то там випробовували булдимку чи самопала, або стрiляли на спiр, що ранiше в мiстi суворо заборонялося. По вулицях та завулках блукали свитки, кожухи, сiряки, чумарки, каптани, помiж ними виднiлися синi жупани та зеленi кунтушi козакiв полтавсько┐ сотнi, а також iнших сотень полку, а ще - жупани й кунтушi деяких iнших полкiв. У полковiй канцелярi┐ ┐м сказали, що кару вже вчинено, верба не загорiлася - мабуть, Вуцька Коржиха ┐┐ заворожила - але вiдьма задушилася в дуплi вiд диму. Iлля Царгородський чухав потилицю, вiн таки хотiв для заспоко║ння совiстi поговорити з суддею, якого на той час не було, а Матвiй пiшов до далекого родича Максима Драба розпитати про Супруна. Максим Драб, патлатий, бровастий, схожий на ведмедя чоловiк сказав Матвi║вi, що Супрун iнодi ночу║ вдома, в Жуках, iнодi пiдночову║ в нього, всенький день вiн у мiстi, нинi козаки збираються чи то бiля Спасько┐, чи то бiля Сретенсько┐ церкви. Бiля Сретенсько┐ церкви не було нiкого, а бiля Спасько┐ ро┐лися оружнi й неоружнi люди: броварники, лазнярi, прокiптявiлi грубники, шинковi наймити - ┐х не важко було розпiзнати з одягу, поведенцi┐, мелькали й козацькi кунтушi. Трохи оддалiк стояли гуртами полтавськi парубки та дiвчата, лузькали насiння, перемовлялися - спостерiгали дармову iнтермедiю, смикала з повiшеного на дишель пихтiра сiно, губила його пiд ноги паровиця гнiдих, на санях верещало у мiшку порося, хазя┐н, опутаний поверх кожуха у кирею, сидiв у передку, звiсивши ноги - завернув просто з базару, щоб послухати юрмище й розказати вдома сусiдам; трохи далi пiд тином гризлися два пси -великий чорний i малий, рудий - старий, досвiдчений та хитрий, вiн кусав чорного за литки, а той тiльки бив роззявленою пащею рудого в бiк. На нижнiй сходинцi церковних сходiв стояв голомозий i босий iдiот, крутив круглою головою та вирячав очi, на самiй папертi над натовпом завис довгов'язий зизоокий чоловiк i гукав щосили: - Хлiба нема? - Iстинно - нема, - охкав на вiдповiдь натовп. -- Соли нема? - Нема! - 3 ротiв струменiла пара. - А в кого ║? - аж падав на натовп зизоокий. - У лукiв, у старшини! - гукали дейнеки. - Посiли хутори, i пасiки, i перелоги, й луки!.. - Поб'║мо старшину i все стане наше, - жахкав понад головами кулаком зизоокий, вiн розпашiв, розхристався, й з-пiд сiрого каптанця виглядала чорна, як сопуха, сорочка та ще якась шматина. Й горiли, жахтiли очi дейнекiв, Матвiй подумав, що той вогонь дикий i небезпечний, ним легко запалити чужi стрiхи. Вiн пробирався помiж натовпом, шукаючи Супруна, й врештi знайшов його з лiвого боку вiд папертi, Супрун здивовано зиркнув на брата, але нiчого не сказав, слухав наступного балакуна, маленького носатого чоловiчка в козацькiй шапцi та синьому кунтушику. Цей чоловiчок не кричав, говорив тихим голосом, i враз запала тиша. - Ми всi разом з нашим батьком Хмелем прогнали шляхту, - сказав вiн. - I всi ма║мо бути вписанi в козаки. Шляхта втекла i землю покинула, i от тепер хто справнiший та хитрiший покопав межi та наставив сво┐ кляки й всiвся на тих грунтах. А ми мусимо на тих землях гарувати найми тами. Старшина i гетьман установили ре║стр козацький, повписували туди себе й гребуть пiд себе. Гребуть i запродують Укра┐ну... Вона ┐м не дорога, ┐м дорогi грунти та обори. Ще вчора декотрi з них були злиднями, а сьогоднi понатягали на себе кабаргу та адамашки, ┐хнi малжонки, ┐хня бiла челядь величаються в парчi та штофi, а наша - в полотнi та рогожi. - Чоловiчок говорив складно, його слухали. - Ще й чинш беруть з сiряка, а цар обiця║ чиншу з простих людей не брати, права i вольностi нашi захистити... Матвiй навiть не пам'ятав, чи привiталися вони з Супруном, вiн також слухав носатого чоловiчка, й тепер нахилився до брата: - Хмельницький укладав ре║стри. I з Москвою погодив. Виговський тiльки потвердив ┐х. Москва й нинi вимага║ пильно дотримуватися ре║стрiв, i чинш у них беруть так само, як i в нас, або ще й гiрше. Супруновi очi блищали злостиво-збуджено, вiн микульнув ними й стиснув Матвi║ву руку вище лiктя, прошепотiв у саме вухо: - Ти тут не кажи, що з Чигирина й що писарю║ш у гетьмана... - Може, не казати, що й брат твiй? - прискалив око Матвiй. Супрун ледь почервонiв. - Захистимо нашi права i вольностi, не дамо одягнути на нашi душi кайдани! - зiрвався в кiнцi на крик носатий чоловiчок i пiдняв таку дужу хвилю галасу, що з церковно┐ банi знялися голуби й полетiли в бiк Ворскли. Над головами злетiло: - Кошарного в отамани, Кошарного! Гарно балака║. В отамани обирали тих, хто найдужче гукав з папертi або говорив складно. По тому на паперть збiгали iншi промовцi, посполитi й козаки, i деякi старшини, цi здебiльшого говорили про права та вольностi, закликали боронити Укра┐ну вiд супостата, але не казали вiд якого, цi, либонь, також сподiвалися високих урядiв, якщо ┐хня сторона вiзьме гору. "Тепер у нас кожен голова, кожен може порядкувати сам i уряд справляти". "I через те молодшi не слухають старших, слiпцi показують дорогу глухим, а глухi вчать ┐х спiвати псалми, жiнки п'ють горiлку нарiвнi з чоловiками, рядовi козаки вiддають велiння сотникам i полковникам i нi до кого нема║ пошанiвку", - подумав Матвiй. Промовляли й сiчовики, цi особливо чорно лаяли Виговського, казали, що вибрано його не по правдi, - запорожцi на радi не були, намовляли не коритися гетьману. Товпа то принишкала, то знову вибухала ревом та галасом, товпа нiколи не мислить, не розмiркову║, ┐й не важливi глибокi аргументи, iстини, вона живе радiстю або ненавистю. Частiше ненавистю, злобою та ярiстю. Очi в усiх жахтiли, й Матвiй вдруге подумав: "який страшний се вогонь". Злоба, нетерплячка, сподiвання помсти злютували людей у такий корж, в таку цеглину, якою можна було вбити будь-кого. Тут нiхто не дивився в себе, тут не було власних думок, слiв, бажань, всiма володiла чиясь одна воля, чи║сь одне бажання, якому пiдкорялися всi. Тут пахло кров'ю. - Поб'║мо старшину. Пiшли шарпати Дрiмайла, нашевкав добра, кровi напився. Хтось вже зводив рахунки, але шарпати Дрiмайла поки що не поспiшали - вiдклали на потiм. Бо - ще чогось чекали. Вже всi добряче потомилися, коли з церкви вийшов Мартин Пушкар -причащався - у гороховому жупанi, в малиновому, старенькому кунтушi наопак, зупинився на папертi, розправив сутулi плечi, - вже старий, намагався молодитися, виглядати хвацько - зорив поверх голiв кудись у далечiнь. Матвiй подумав: "Не може бути, що його не змагають сумнiви, заварив таку круту кулешу, а хто зна║, кому ┐┐ доведеться з'┐сти? Можна й похлинутися нею..." Не схоже було, що та кулеша вичахне. Полковника змагало непомiрне честолюбство, честолюбство непогамоване, а що життя до бiгало краю, довше чекати не мiг. Здебiльшого старiсть обережна, бо ж скiльки разiв чоловiк обманю║ться за життя, скiльки разiв наража║ться на небезпеки з власно┐ гарячковостi, а ще ж його обдурюють i пiдманюють сухозлотицею, старiсть зна║, що придбати щось важко, а втратити можна в одночасся, що майже всi людськi вчинки лихi та пiдступнi й що найбiльший ворог людинi вона сама, але ж вона й надто спокуслива до слави, надто честолюбна, жорстока й водночас може розчулитись до сльозливостi, хвастовита. Молодiсть може з одрубу кинутись на смерть за права та офiрувати себе комусь iншому, повiрити безоглядно та щиро, через те вона так часто вiдда║ себе разом зi збро║ю в руки всiляким пройдисвiтам, авантюристам, котрi водять ┐┐ по нетрищах, а в скрутнi хвилини залишають напризволяще. Переднi кинулися до полковника, щось його запитували, i вiн прорiк з папертi: - Всi будете козаками, всi будете панами. Москва нам знак пода║, цар обстою║ бiдних людей i обiця║ поважати нашi права та вольностi. Вiн був утомлений, не схильний до довгих промов i зiйшов з папертi. - Це ж неправда, - казав по дорозi до Драбового двору Супруновi Матвiй. - Хiба не зна║те, не бачите, що з Московщини на Укра┐ну товпами пруть панськi холопи. Од добра втiкають? пх там гнуть у три погибелi. В Московщинi давно нема║ жодного вiльного лапотного чоловiка. Холопи там усi. На панiв сутужать. За цей недовгий час вiд царя надiйшло два укази, щоб тих втiкачiв виловлювали i назад до сво┐х панiв у залiзах повертали. Навiть бояри там пишуться холопами... - Може, воно й так, а може, й нi. Як би то не було, але в нас сього не буде. Цар обiця║ всiм посполитим рiвнi з козаками права i вольностi, i ма║тностi подiлити помiж усiма порiвну. - Так ║ ма║тностi, нажитi батьками, дiдами... - Й подумав про спалену луку, його поривало запитати про те Супруна, одначе не знав як i боявся, що по тому мiж ними може розладнатися не тiльки розмова, а будь-яка злагода. - Все одно - порiвну... - I як ти ┐х роздiлиш? - Знайдемо спосiб... - В голосi переконанiсть i ярiсть. Добалакували ту балачку за столом у Максима Драба. Матвiй прихопив у корчмi по дорозi двi карафи добро┐ горiлки й дво║ кiлець ковбаси, в'язку таранi, й розмову було чим засмачити. Похмурий з вигляду, але добрий i полохливий Драб або мовчав, або згоджувався з обома спiврозмовниками, й вони, зрештою, перестали звертати на нього увагу. Тiльки один раз, пожувавши шматочок таранi, закинув до примирення: - Читали нам гетьманiв унiверсал. Вiн пише: пождiть, хлопцi, трохи, вийде полегша всiм... - А так, - пiдтримав Матвiй. - Треба зачекати, настане мир, налагодиться життя... - Всi можновладцi брешуть: пождiть, щастя для вас потiм. А самi не ждуть... - Еге ж, всi хочуть добре жити зараз, - невпопад докинув Драб. - Щоб i борщ з хляками, i карасi в сметанi... - Кажу ж, собi гребуть... - Чому? - запитав Драб. - Бо... не вiрять у Бога, - сказав Супрун. - Не вiрять у Бога? Що ти кажеш, - вимахнув ложкою Драб. - Ну... Вiрять. Але так... Нiби Бог ┐х не бачить. - А Пушкар що, вiд себе одгрiба║? - мовив Матвiй. - Пушкар хоче, щоб для всiх... - Те ж саме... Потiм, як москаль ухорка║... В холопи... У вас уряди позахоплювали горлопани, стало краще? Отож бо... - Й старi всi при дiлi... На тепленьких мiсцях... - обережно мовив Драб. - У торгiвлi, в канцелярiях, у конторах провiантних... - Як же так? - А хто зна, - знизав плечима Драб. Блимала в рудому - забивало в осiннi негоди, затекло - кутку лампада, стрiляли живицею на свiчадi - пiд витяжною трубою - в "бабi" - глинянiй грудцi з дiрками - сосновi скiпки, якi Драбиха мiняла одну по однiй, а тодi перестала, бо й начадiло в хатi, та й зрозумiла, що свiтло гостям нi до чого - чарка та ложка рота не минають, i слова вух також, i вони сидiли в жовтуватому пiвмороцi. -...А хiба в ляхiв не хлопи? Хiба твого батька й тебе самого осавули не ганяли в поле нагаями? - вернувся до попередньо┐ розмови Супрун. Се була правда, Матвiй не знав, що вiдказати. - Там холопи, а там хлопи... Однаково. Ми чужi москалям... Взують усiх у постоли, як власних мужикiв... - Якщо всiх у постоли - нехай. Лiпше, нiж злизувати порох з лядських чобiт. - До чого тут ляхи? Гетьман хоче, щоб ми нiкому не були пiд шапку, жили самi по собi. - Хто се тобi сказав? - глузливо скривив вузькi смажнi губи Супрун, i його тонкий вус засмикався. - Сам чув, - збрехав Матвiй. Бо чув не вiн, а покойовий, i розповiв йому. "По радi Чигиринськiй прийшов до гетьмана Богун. I отако, прямо - ти ж зна║ш Богуна: "В який, гетьмане, бiк хилишся?" А гетьман йому: "Нi в який, Iване. Стоятимемо самi по собi. Сотворимо на ру┐новищi Польщi вiльну Укра┐ну. Дасть бiг сили... А розуму вистачить власного. Хмiль почав, та в кiнцi звернув з дороги. Я не зверну". "Дивися, не зверни, гетьмане", - Богун йому. Ще й по тому поцiлувалися. Богун однаково ненавидить i Москву, i Варшаву". - Богун, то так... Вiтровiйний тiльки вiн. - Ну! Богун вiтровiйний!.. - Авжеж. Але й чесний. Не крутiй. А гетьману я не вiрю. Шляхтич, вiн i ║ шляхтич... Матвiй образився. - Не шляхтич, а шляхетний. - I шляхетнiсть його дiрява. Потягне вiн таки нас пiд ляха. - Жовта тiнь вiд кiбцюватого Супрунового обличчя на стiнi була схожа на тiнь птаха. - У Москвi цар... Самодержець, тверда рука. А ляхи тiльки що: "Не позволям". Що шляхтi забандюриться, ,те король i робить. А цар - дзуськи. Над усiма. - Дурний ти, - кинув спересердя Матвiй i похопився на свою грубiсть. - Не ображайся... Це я так... У полякiв Конституцiя i сейм... Вiн пильну║, щоб король не надуживав владою. В Польщi кожен шляхетний чоловiк у шанi, не "раб нiжайший", як у Москвi, пiднiжка нiкчемна, а вiльний. То правлiння вище... - Однi вiльнi, iншi - тричi невiльнi. А в Москвi - порядок. Цар над усiма. - I в усiх ребра трiщать. - Добре, що хоч у всiх. - У панiв, у бояр не трiщать. - Але пострах перед царем мають... Матвiй почував, що йому туманi║ в головi. Захопився суперечкою, й хиляв врiвень з Супруном та Драбом, який не проминав жодно┐ дурничково┐ чарки, але й не п'янiв, був як лут. А Матвiй уже добряче захмелiв, його поймала досада, майже вiдчай, що не може нi в чому переконати молодшого брата, що не вда║ться його застерегти, вiдтрутити вiд вогню, вiд небезпеки, а ┐хав саме задля цього. - Не знаю, чого ти вхопився за тих ляхiв, хто вам усiм наклепав на гетьмана. Таж вiн царевi склав присягу... - А в лядський бiк дивиться... - Хто тобi таке сказав? Гетьман вимага║, щоб Москва дотримувалася пунктiв, укладених з Хмельницьким. А вона хоче поставити вiйсько по всiх мiстах укра┐нських, i Москвi, i Польщi - хто бiльше обiця║, той дужче й подоба║ться. Нi тi, нi тi нам добра не зичать. I нiколи не будуть зичити. В Москвi закони й звича┐ азiятичнi... - Бачу, ти сам за ляшками руку тягнеш. - Чом би мав за ними тягти руку? - А перед очима знову чомусь постали червонi купайла стогiв i червоний вогонь зблиснув йому в очах. - Не знаю... Шiсть лiт я шаткував з Хмелем лядську капусту... Рубав посторонки лядськi... Присягав Хмелевi, а вiн - Москвi. Матвiй хотiв сказати, що наприкiнцi свого життя Хмiль гiрко розкаювався в сво┐й помилцi, метався на смертнiй постелi, посилав послiв i в Польщу, з якою сподiвався укласти федерацiю, i в Литву, i в Семигород, i до шведiв. З Литвою, Семигородом та Швецi║ю вже був зовсiм погодив пункти договору, але супроти Швецi┐ виступила Данiя, на допомогу Польщi посунула сво║ вiйсько Австрiя, й договiр не вдалося завершити. Одначе не сказав. Либонь, всього того Супрун i знати не хоче, його нiчим не перекабатиш. Йому затремтiло пiд серцем, сказав тихо, проникливе, i в його голосi забринiла сльоза: - Ну що тобi, брате, дали Москва i Хмiль? Що? Ти ж за Хмеля не потрапив у ре║стри... - Чужими викрутнями i пiдступами. - Ти ж он... Стiльки разiв рубаний i стрiляний... Пари пiдошов не привiз у тороках з тi║┐ вiйни. - Хмiль за правду стояв... - Стояв... За чию тiльки? За свою... - Стережися! - грiзно гукнув Супрун. - Не лякай. Лицар вiн великий i гетьман валечний... Може, напочатку й хотiв добра всiм, але потiм... Свiй афект погамував, стратив сили й... не додумав усього до кiнця... - Та ти ма║ш свiй розум вищим за Хмелiв? - аж роз губився Супрун. - Просто, зоддалiк виднiше. Хмельницький теж людина... Я кажу про те, що нi тобi, нi таким, як ти, вiн не дав нiчого. - Вiн дав, iншi одiбрали. Матвiй зрозумiв, що з Супруном сперечатися марно. Сво║ю правдою чужу макiтру не налл║ш. Найкращi роки Супрунового життя вiдданi Хмельниччинi, вони запеклися кров'ю на шаблi, на мiднiй луцi сiдла, впечатанi кiнськими копитами в землю, розвiялися з гарматним димом по бойовищах. Цей невеликий гачконосий чоловiк до ката смiливий i запеклий, i ту запеклiсть вже не перебороти. Боже, вбережи його вiд лиха, зупини на рокованiй межi! Тiльки на тебе ║дина надiя. Прости його, як прощаю я за заподiяний грiх... Якщо, звичайно, заподiяв його вiн. Матвiй вже не слухав Супруна, який смачно розповiдав, як вони стирали - скопували границю займанщини за Рибцями, волочили осадчого, били й вiшали за ноги на старiй границi, щоб пам'ятав, де вона. Несподiвано Супрунову розповiдь перебив Драб: - Слухаю оце вас... Виговцi, пушкарiвцi... Не на добро це все. По менi - подали б одне одному руку... - Та ти що?! - аж скрикнув Супрун i його вус звинувся вище носа. - Нiколи в свiтi! Та ми... - I ви, i вони, - спокiйно провадив Драб, - можете опинитися в однiй ямi. Московськiй або лядськiй. Матвiй здивувався, не сподiвався од Драба таких мислей, вважав, що той бачить не далi волового дишла. А вiн бачив далi вiд них обох. Драб дивився розумними i печальними очима. - Вони погинуть першi, - кип'ятився Супрун. - Може, й так, а може, й iнак, - налив у чарки Драб. - Яка рiзниця. Погинете, тримаючи одне одного за чуба. А Укра┐на? - Що Укра┐на! Що? При чому тут... - Та при тому. Як та кропива, що глушить пiд собою траву й городину, так запеклiсть, лютiсть глушила розважливi думки. Драб безнадiйно махнув рукою. Втомленi, хмiльнi, невдоволенi один одним Журавки обляглися на розперiзаному кулевi соломи, кожен вкрився сво║ю кире║ю. I не згадалося ┐м, як лежали у виямцi пiд кручею бiля Ненаситця, вкрившись одним кожухом, як грiли одне одного молодими тiлами, як порiвну, на два тiла роздiлилося все тепло, i кров, здавалося, шугала з серця в серце, й гаряче почуття любовi заповнювало обох по вiнця, й думка була одна на двох, i сон також. Тепер же на двох було тiльки цвiркуневе сюрчання з-пiд печi. [Вiд гетьмана Виговського Матвiй дiзна║ться про те, що проти бунтiвного полковника Пушкаря плану║ться вiйськовий похiд. За його наказом Сидiр iде до Полтави i повiдомля║ про це Супруна: Матвiй прагне врятувати життя свого брата. Але про намiри Виговського дiзна║ться i Пушкар, який розгромив вiйсько гетьмана.] IX Пiсля легко┐ й афектно┐ перемоги Пушкар рушив вiд Полтави, й дейнеки розполохували залоги маленьких мiст та сiл, його вiйсько зростало вiд дня на день, вже чимало й миргородцiв, лубенчан i гадячцiв перебiгли пiд Пушкареву корогву. Ворохобного й незгiдливого полковника спробував погамувати новий митрополит Балабан, таки обраний без московського благословення, вiн погрожував Пушкаревi прокляттям, але той вiдписав, що Виговського гетьманом не визна║ i не визна║, доможеться ново┐ - чорно┐ - ради, й порадив ║пископовi сховати сво║ прокляття до кишенi. У Москвi сидiв Барабашiв посланець i бив чолом вiд Барабаша та Пушкаря на Виговськ