осiнь
засиха║ на корню. Тут йому найлегше мислиться, тут вiн вiдпочива║ душею.
   Але сьогоднi всьому широкому лану годi вихлюпати  тривожний  настрiй  з
душi. Вiн ще не був у клiнiцi, не, зна║,  що  там,  в  лабораторi┐.  Може,
хлопцi опробовували самi?
   Небо чисте, тiльки на самому крайнебi насурмилась  темна  хмарка.  Такi
хмарки вiщують грози. Вiн любить грози. Вiн певен, ┐х  любить  кожен,  хто
любить ясне небо. В чеканнi грози природа розкрива║ться вся, до  останньо┐
стеблинки. Розкрива║ться в запахах i кольорах,  у  всiх  сво┐х  та┐нствах.
Людина теж чека║ грози в неспоко┐, ┐й боязно, ┐й i  радiсно.  Чому?  Може,
тому, що людина сама часточка  природи,  чека║  з  нею,  радi║  невiдомими
тайниками життю й буянню. А може... Може, тому, що  грози  очищають  душi.
Вiн зна║: ще будуть грози, буде сонце. I  вiд  того  почува║  себе  дужим.
Мiцним.
   Холод зупинився, зiрвав житню стеблину. Вiдщипнувши з  нижнього  кiнця,
продув зелену трубочку, прикусив зубами. Стеблина м'яко хруснула, бризнула
солодким соком. Вiн вдихнув у себе ┐┐  запах,  запах  поля,  весни,  запах
iнших, далеких весен.
   Тi весни лилися ось такою мелодi║ю. Нехитрою й  водночас  манливою,  як
саме життя, як мрiя про нього.
   Але перший же звук  завмер  на  його  вустах.  Холод  пiдвiв  голову  й
побачив, що з другого боку обнiжка  назустрiч  йому  наближалась  постать.
Знайома кожним ледве вловимим порухом.
   Прокiп Гордiйович вийняв з рота пищика, непомiтно вкинув його в траву.
   Бiлан iшов повiльно, непевно, немов ступав не по обнiжку, а по хисткiй,
вузькiй кладцi. Але дивився  не  пiд  ноги,  а  прямо,  на  нього.  Прокiп
Гордiйович вiдчув, як  скалатну-ло  серце,  як  затрiпотiла,  запульсувала
жилка на скронi. Таке з ним було  тiльки  в  хвилини  найбiльшо┐  тривоги.
Холод здогадався - Бiлан iшов йому назустрiч. Але що вiн хоче? Що йому  ще
треба? Холодовi вiд нього - нiчого. I вiн вiдступив,  маючи  намiр  пройти
мимо.
   Але його зупинили очi. Великi, сумнi  очi,  в  котрих  горiло  безмiрне
людське страждання.
   - Прокопе, не втiкай. - Голос Бiлановi тремтiв, немов далеке марево  на
житах. - Я шукав тебе. Я знав... Я хочу тобi все. Все... Я винуватий перед
тобою тяжко. Сам собi отру┐в серце... А може,  й  не  сам...  Тоня...  Все
життя вона кохала тебе. Ну... Нi... Вiрила.  Я  знав  це.  Я  радiв,  коли
сказали про твiй полон. "Бач, який вiн".
   - I пускав мене у свiй дiм?
   - Я ненавидiв i вiрив. Я посмiхався тво┐м невдачам. Я й  на  виборах...
Коли тебе на голову Хiрургiчного товариства... - записку написав. Я не був
людиною... Навiть пiвлюдиною. Ступав по трясовинi. I тебе хотiв...
   - Ну! - Холодiв голос брязнув, немов  нiж  по  каменю.  -  I  що  ж  ти
хочеш?..
   - Я заблудив. А тепер прозрiв. З лиха прозрiв. Я прийшов  проситись  до
тебе. В клiнiку. Помiчником... Ординатором...
   - У мене нема║ клiнiки.
   - Я вже сказав... Написав. Прокопе,  забудь...  Не  кидай.  Я  ще  можу
почати... Я ще стану людиною. Ти вiриш, Прокопе?
   Холод мовчав. Десь збоку, з яру  вибурхнув  вiтер,  погнав  перед  себе
зеленаво-синi, завихренi на гребенях колосками хвилi. Вони  докотилися  до
них, хлюпнули в груди раз, вдруге i загойдалися,  зашумiли.  Шепотiли  про
Щось молоде, давн║, лагiдне. Вони нiби вклонялися ┐м.
   Прокiп Гордiнович нагнувся, зiрвав двi стеблини. Одну взяв  сам,  другу
простягнув Бiлановi.
   - Пам'ята║ш? - запитав тихо.
   Стеблина пахла недозрiлим лiтом, грозою, далекою, нещербатою  в  правдi
юнiстю.
   Бiлан прикусив зубами м'яке солодке стебло, вiдповiв сумною посмiшкою:
   - Пам'ятаю.
   Прокiп Гордiйович ледве розчув тi слова. Вiн навiть не певен був, мовив
┐х  Олександр,  а  чи  то  прошелестiв  вiтер.  Дивився  Бiлановi  в  очi,
напруженi,  повнi  неспокiйно┐  прозоростi,  де   на   самих   денцях,   в
криничках-зiницях, спалахували i гасли, немов далекi зiрницi,  вогники,  -
дивився пильно, намагаючись вiдгадати те, одне-║дине: чи пам`ята║?