дi, козли, в одному з вiзкiв трусився цар. Повеличавшись, пожирувавши зо двi дзигаревi години, "молодий" - старий дiд Бутурлiн - з "молодою", бабою шiстдесяти рокiв, повели гостей в колегiю i там гуляли до пiзньо┐ ночi; й знову стрiляли гармати й шипiли фей║рверки, i верховодив на тому банкетi голий Бахус. Стату┐ Бахуса стояли в Лiтньому саду, у царському палацi - либонь, це був найшанованiший царем "святий". Наступного дня личини збиралися на тому ж мiсцi, що й учора, щоби провести молодих у Поштовий дiм, а що вiн стояв по той бiк Неви, то для папи та його кардиналiв було споруджено особливий плiт - iз порожнiх, пов'язаних мiж собою бочок. На кожнiй парi бочок стояла ще одна, а в нiй сидiв кардинал. Князь-папа плив у велетенському пивному казанi, також поставленому на порожнi бочки, казан - повен пива, i в пивi, у велетенському ковшi, неначе в човнi, плавав князь-папа, з казана було видно тiльки його голову. I вiн, i кардинали, котрi трубили в коров'ячi роги, помирали зi страху, надто князь-папа, бо поперед нього на дерев'яному страховищi сидiв Нептун i весь час крутив сво┐м тризубом кiвш, а Бахус, який прилiпився ззаду казана, загрiбав пиво велетенською ложкою й також розгойдував ковша. Щойно князь-папа почав вибиратися з казана, цар змигнув, i кiлька молодцiв кинулися йому "допомагати" й шубовснули його в пиво, так що виволокли ледь живого. По тому всi личини гуляли до вечора й ще цiлих чотири днi. I нiхто з личин не осмiлювався пiти з того брудного гульбиська - боялися царського гнiву. Так розважалися цар i його панство, голота ж, чорнота пила гiрку по шинках i розважалася видовищем смертних кар, мук, якi чинилися майже щодня. Страшнi колеса, палi обнизали Тро┐цький майдан, помiж усiма зубцями Петропавловсько┐ фортецi стримiли колоди, на них розгойдувалися повiшенi, здалеку, з цi║┐ сторони, вони були схожi на грушi. В освяту всiх тих мук Петро наказав вибити медаль, на тiй медалi сяяла на високiй горi корона, освiтлена сонцем, i ярiли слова: "Величество тво║ везде ясно". Ту медаль чiпляли найдостойнiшим. Гай-гай, думав я, що то може бути з того люду, котрий надивиться на тих блазнiв та на тi страхiтливi смертовбивства, яке милосердя може втриматись в настраханому, озлобленому серцi! А якi грошi потрачено! На гойдалки позолоченi, на човни дивовижнi, на блазнiвськi палаци. Простий люд кона║ i звiрi║ в нуждi, голодi, темрявi, неуцтвi. Це ж i ми станемо такими?! Як я вже сказав, ми мешкали в князя-папи, "найшутiйшого з шутiв", на його широкому обiйстi, де стояло з десяток зрубiв. Я жодного разу не бачив, щоб Бутурлiн блазнював удома, тобто за власною волею, був це скорше вельми стомлений i сумний старий чоловiк, мучений хворобами, катований сво║ю лихою службою. * * * На Тро┐цькiй пристанi, де ми зупинилися, гетьман i генеральнi старшини перепочивали лише один день, бо вже наступного вiддали вiзиту великому канцлеру князю Головкiну, а п'ятого виставлялися в Сенатi i вели там довгу бесiду. Шостого ┐здили на острiв Котлiн, де ┐х поставили перед царем. Цар приймав милостиво, зичливо, одначе гомонiли тiльки про дорогу, погоду, врожай, цар кудись поспiшав i сказав, що о всiляких турботних справах поговорять завтра або позавтра. Але нi завтра, нi позавтра вiн не покликав наших старшин. Чи то навмисно уникав, чи то перебивали похорони, якi потягнулися цiлою низкою однi за одними. Ховали покiйникiв значних, вельможних, родiв князiвських i навiть царських, i похорони вiдбували пишнi, багатi, з вiйськовими командами, при зiбраннi всiх найвищих попiв. Спершу помер князь Григорiй Федорович Долгорукий, далi раптово - Петро Iванович Бутурлiн, на подвiр'┐ якого зупинилися, за ним цариця Парасковiя Федорiвна - дружина Iвана Олексiйовича, царевого брата... А помiж похоронами та поминками, аби, як сказав князь Меншиков, не заплiснявiти в скорботi, влаштовували веселi банкети та грища. Якщо до того не було приводу - його знаходили, Меншиков сам показував приклад, влаштував гульбище на честь його калисько┐ перемоги над шведом, яка сталася 1706 року, банкетували три днi. В калиському бою пороху було витрачено вдесятеро менше, нiж на фей║рверки на честь тi║┐ перемоги. Свято було облаштовано так, аби нагадувало царевi урочистостi по Полтавськiй перемозi. Семеро трiумфальних ворiт, на кожних - великий золотий росiйський орел побивав сiрого шведського лева, й сурмачi, i хори, i волоченi в пилюцi шведськi прапори, й прикованi до возiв, всiляко приниженi шведськi полоненi. Нинi полонених удавали Меншиковi челядники. Тодi, по Полтавi, ще були само┐ди в шкурах на оленях на чолi з "сво┐м" царем - французом Вiменi; той Вiменi був божевiльний, кумедний божевiльний, чим i сподобався царевi, й той настановив його царем над само┐дами. I ще тодi була таке, об чiм, либонь, забув Меншиков. Цар увесь час ┐хав попереду, московити вiтали його галасами та горiлкою; i вiн пив кiвш за ковшем, i пережерся горiлки, й зненацька почав тiпати головою, хвицяти ногами та руками, рот йому перекривило, очi полiзли з лоба, й вiн, завернувши коня, раптом погнав назад. Налетiв на росiйського солдата, який нiс шведський прапор, i тiльки Бог вiда║, що йому привидiлося п'яному, Петро вихопив палаш та почав рубати бiдолаху на шматки. В тривозi, страховi, сум'яттi царя обступили його ж генерали й наледве вговтали. На калиськiй меншиковськiй "перемозi" Петро також пив багато, але нiкого не порубав i навiть бешкету не зчинив. Найпишнiше свято в тi днi було облаштовано на честь Петрового ботика, човна, того самого, в якому вiн у юному вiцi плавав по Яузi та по ставу пiд Москвою. Для цього з Кронслонi прибув увесь флот, i ботик шниряв помiж кораблiв, а тi салютували йому, офiцери та матроси вiддавали всiлякi почестi, адмiрали були на ботику гребцями, сам Петро стояв бiля стерна. Салютами та фей║рверками спалили пороху на дванадцять тисяч карбованцiв, я тодi подумав, що це ж можна було взути в чоботи дванадцять тисяч сирiт та вдiв. Босi ходили в Пiтерi навiть спуде┐ академi┐, платнi ┐м не давали, й вони жили з жебрiв та крадiжок. Ботик оббили мiддю, почепили на щоглу царський прапор i урочисто поставили в фортецi яко святиню. Царськi лакизи цiлували мiдь на кораблику, з наших для цiлування не пiдiйшов нiхто. Окрiм того, що розважався на святах, цар завше мав якусь свою власну розвагу, сирiч забаганку: карликiв, слонiв, змi┐них монстрiв i всiляких виродкiв, закрашених у горiлцi, нинi ж всюди возив з собою чоловiка з Прусi┐, котрий пiднiмав однi║ю рукою гармату в п'ятдесят каменiв, себто в двiстi п'ятдесят фунтiв, а зубами - ослiн у сiмнадцять фунтiв, чiплявся п'ятами та головою за два стiльцi, два солдати клали йому на живiт каменюку й розбивали ┐┐ молотом. Того дня, коли показали його нашiй старшинi, прусак зрушив на Тро┐цькiй площi навантажений мiшками з пшеницею вiз, що його не змогли зрушити два битюги. Цар плескав у долонi й реготiвся, неначе це вiн попер того воза. А що ще й насмiхався над всiма, хто стояв довкiл, найперше ж над нами, лiнивими "хохлами", то з козацько┐ товпи, увесь час озираючись на гетьмана, вийшов козак Яким Горох, поплював у долонi, пiдняв дубового дишля, впер собi в живiт i попхав воза на те саме мiсце, звiдки його приволiк пруський дужака. Цар аж рота роззявив, та й забув закрити, вiн кiлька разiв плеснув у долонi, але було видно, що невдоволений. Ще й вельми невдоволений. Вiн хотiв звести на борню прусака та Гороха, але простакуватий з вигляду Горох здогадувався, що прусак накоцюбеньканий на се дiло, й мовив: - Я борюкаюся тiльки п'яний. - Скiльки ж тобi треба, щоб напитися? - запитав цар. - Не знаю,- щиро вiдказав Горох.- Мабуть, з вiдро. Та хто б дурний дав стiльки горiлки! У такий спосiб Горох вiдiтнув i думку вшенькати себе в ту затiю: "Хто дурний дасть стiльки горiлки!" Цар промовчав. Либонь, Петро не тiльки гаяв час на банкети та гульбища, лягав вiн пiзно, вставав рано, його бачили то в корабельнi адмiралтейства, то на каналах, то на полi, де навчалися солдати. Разiв о два i я зоддалiк бачив його запряжену однокiнь двоколку з скринею позаду, казали, в тiй скринi змайстрована штукенцiя яка мiря║, скiльки верств цар про┐хав за день. Я ж подумав, що мота║ вона на колiщата людське горе. Одначе на гетьмана в царя часу не було. Всi нашi розумiли, що то не спроста, й тривога не полишала нас. Одного дня, довiдавшись, що цар буде в Сенатi, гетьман до самого обiду чекав там на нього, але цар чомусь не прийшов. Гетьман i старшини ще раз навiдали Головкiна, побували в Меншикова, Апраксiна, князя Василя Долгорукого, Дега, де ┐х приймали привiтно, господарi вихваляли гостинцi, якими обдаровували ┐х гетьман та старшина. Здавалося, багатi┐, князi та графи, у винах заморських купаються, але кожному при║мна дармiвщина! Та й де ще в свiтi ║ такi золотi меди, на Засуллi, таке сало, як у Прилуках, такий вiск, як у Стародубi! А борошно, змелене пахучими степовими вiтрами з полтавських пшениць, а руна срiбнi, що самi в'ються в тонкi панчохи, а рушники кролевецькi, тоншi за шовки, хрестики, ронди й шаблi, кованi нiжинськими майстрами, а срiбнi пiдсвiчники, вилитi в глухiвських гамарнях! Й кому не при║мнi простi, привiтнi слова, мовленi щирим, нелукавимд серцем. Майтеся з нами, як з людьми, не кривдiть нас, i ми полюбимо вас, як братiв, подiлимося з вами всiм, що тiльки в нас ║. На ту щирiсть дехто вiдповiдав щирiстю. Одначе не всi. По деякому часi мiшки з нашими запасами добряче схудли, й гетьман послав за новими, й привезли чотирма пiдводами горiлки перегнано┐ тридцать носаток та вiсiмдесят три кварти, горiлки анисово┐ шiсть барил, вишнiвки антал, масла десять пудiв, воску дев'ять пудiв, тютюну турецького два ока, простого п'ятдесят папуш, сала, м'яса, пшона, сухарiв, круп, меду, свiчок воскових триста, сальних двiстi, варення з троянди, пряникiв, вiсiм сiдел дорогих з чапраками, ронди... Гетьман шукав зустрiчi з царем, хоч подавати одразу чолобитну не збирався. Чекав пiдмоги - ще однi║┐ чолобитно┐ вiд полкiв, насамперед з Миргорода вiд Апостола та з Ки║ва вiд Ганського. Жураковський пообiцяв добути ┐х i надiслати з Биковським. Й нарештi Биковський тi листи привiз. ...Дивнi┐ тут у Пiтерi бувають восени вечори та ночi вечорi║ i не звечорi║, посутенi║ жовто, й та жовта сутiнь довго-довго сто┐ть над землею, i не розбереш, не глянувши на дзигарик, вечiр це чи нiч, болить голова та ста║ маркiтно на душi. Ось такого вечора, коли спати хочеться, а заснути не вда║ться, я вийшов з сво║┐ хати з небiленими стiнами - тут стiни не бiлять нi ззовнi, нi зсередини, всенький вiк вони чорнi, з позатиканими мохом дiрками, у високих панiв вигемблюванi,- вийшов з тi║┐ хати, пiдклiттю звано┐, й заглянув до комори сусiдньо┐, у якiй також жили канцеляристи. Я знав, що старший канцелярист Микола Ханенко, либонь, найближчий чоловiк до гетьмана, ляга║ дуже пiзно, вiн дозволяв менi посидiти при його свiчi та почитати книгу Пуффендорфа "Введення в iсторiю ║вропейських народiв", придбану ним тут-таки, в Пiтерi, дорогу вельми, й через те на руки ┐┐ вiн не давав, а може, не давав ще й через те, що хоч книга та й була видана i в Московi┐, але Пуффендорф той дуже погано писав про московськi порядки, московський стрiй, i тi, хто читав сю книгу, ризикували потрапити у та║мнi списки, хоч сам цар буцiмто за читання се┐ книги й не велiв карати. Ханенко сидiв на лавi, випроставши довгi ноги в коротких блискучих сап'янцях, i читав нiмецьку газету. Свiча стояла на вiкнi, Ханенко надто нахилив на себе газету, й вона димiла у верхньому кутику. Ханенко того не бачив, i я загасив пальцями. В кiмнатi стояв важкий дух шкiри, чоловiчого поту, тютюну - тут мешкало з десяток чоловiк. Нинi всi вони валандалися в мiстi. Було жарко - край холодний, топити починали рано. В кiмнатi велетенська пiч дивовижного строю, аби добутися до челюстiв, треба було пройти лазом помiж нею та стiною й ще одним лазом, i вже звiдти топити. - Чого тобi? - На мить одiрвав од газети очi старший канцелярист. Вiн нiколи не звертався до мене так. Неговiркий, ввiчливий, до всiх привiтний, вельми вчений, вiн видавався менi чоловiком особливим, i я тратився при ньому, вiн, либонь, бачив це й намагався, аби я почувався вiльнiше, мався зi мною лагiдно. Але сьогоднi вiн програв на бiльярдi якомусь корабельному офiцеру сорок копiйок i був вовкодухий. Я не одважився сказати, що хочу почитати Пуффендорфову книгу, й промимрив: - Та так... Не спиться. Ханенко вiдклав газету. - I менi не спиться. Цi ночi жовтi... очi ви┐дають. Хочеться на Укра┐ну. У цю мить до кiмнати зайшов гетьман. У короткому жупанi, м'яких, без каблукiв, турецьких чоботях, без шапки. Вдихнув носом повiтря, мовив: - Горiлим смердить. - Газета зачадiла,- пояснив Ханенко. Гетьман поглянув у мiй бiк, я майже вiдгадав той погляд - був зайвий у цiй кiмнатi,- хотiв уже вийти, та Полуботок зненацька запитав Ханенка: - Переклав чолобитну на письмо московське? - Переклав,- вiдказав старший канцелярист. - А хто перепише на бланкет? Ханенко подумав мить i вiдказав: - Та ось Iван i перепише. Московську грамоту вiн зна║ i почерк мас гарний. Чоловiк свiй. Гетьман подивився на мене. - Гаразд. Посади його завтра вранцi у мо┐м поко┐ i покажи, як писати. Наступного дня я сидiв у гетьманськiй вiтальнi, прикрашенiй нашими укра┐нськими рушниками та барсовою шкурою, й списував на чистий бланкет чолобитнi Одну - в Iноземну колегiю, в цiй чолобитнiй старшина вiд iменi укра┐нського поспiльства просила вiдмiнити тяжкi побори, не чiпати судiв укра┐нських, лишити ┐х такими, якими були одвiку, й права та вольностi козакам повернути, адже тi вольностi утвердженi за царя Олексiя Михайловича та гетьмана Хмеля й вiд самого його iмператорсько┐ величностi нинiшнього государя при наставленнi на гетьманство Скоропадського конфiрмованi. Другу чолобитну - в Сенат, у нiй були показанi всi гетьманськi прибутки й куди та в якiй кiлькостi вони витрачаються - плата компанiйцям, сердюкам, канцеляристам, гармашам, трембачам, на стацi┐ драгунiв, на лиття гармат i таке iнше. I ще одна чолобитна - царевi, у нiй старшина просила вчинити замiсть Малоросiйсько┐ колегi┐ генеральний суд о сiмох персонах та провести вибори гетьмана. На тих бланкетах, на якi я списував чолобитнi, внизу були пiдписи генеральних старшин, полковникiв, бунчукових товаришiв у кiлькостi великiй. Потiм я не раз згадував те мо║ переписування, тi бланкети, адже ┐х використали як свiдчення в усiй тiй справi, яка склалася. Чолобитну подали через два днi,- цар саме був у Колегi┐ iноземних справ,- вiн пробiг ┐┐ очима й повiз з собою на острiв Котлiн. Вiн не сказав нiчого, але всi, хто був при тому,- Полуботок, Чарниш, Савич,- бачили, як микуляв очима, як прикусив губу - тамував гнiв. Наступного дня подали чолобитнi iмператрицi Катеринi та канцлеру Головкiну. Чарниш просив не робити того, та й Савич трохи м'явся, пам'ятали вид царський гнiвний, але Полуботок сказав: - Нам з порожнiми руками вертатися не можна. Мовчати не мусимо. Ми нiколи не зласкавимо сих людей. Що нижче хилитимемося, то дужче нас гнутимуть. Добра тут не розумiють, i добром не доб'║мося нiчого. Права нашi - одвiку, од предкiв наших, поступатися ними - се поступитися ┐хньою пам'яттю. Пiдемо призначеною нам дорогою до кiнця. - Людьми править закон...- спробував заперечити Чарниш.- Чий закон вищий... Гетьман обiрвав його: - Закон цей лихий. Ма║мо жити сво┐м, праведним законом. А якщо не вдасться жити - то померти за нього. Так сказав. I не звернув з роковано┐ путi. Либонь, вiн не вельми сподiвався, що доб'║ться правди. Його живила якась iнша вiра. Може, та, що його муки, його страждання окупляться в потомках. Засiються в ┐хнiх душах свободою, непокорою й проростуть у добрий час буйним колосом. Гетьман жив помислами вищими, нам недоступними, офiрував сво║. життя тим, хто прийде до нас. Так менi зда║ться. Людина - Боже творiння, у ┐┐ серцi - Бог. У серцi справжньо┐ людини, яка дивиться на небо, а не лише собi пiд ноги, вишукуючи там корму собi. Бог створив людину для молитви, для пiснi, й наш люд, наш народ виплекав чудовi пiснi й чистi молитви, а ┐х вiдбирають у нас i нав'язують нам чужi, не прив'язанi до серця нашого, бо ж не виплеканi в ньому. Я не знаю, чому Бог допуска║ це. Чому вiн терпить на землi ницих i пiдлих, i що ж тодi виходить - вiн i в них? Не може сього бути. Але чому в свiтi добре живеться негiднику, супостату й так важко хорошiй людинi? Житимеш по совiстi - пропадеш, i що ж тодi - лицемiрити, хитрувати, казати неправду? Цiлувати чужi iкони й плювати на сво┐? Сi питання мучили мене, я вже тодi побачив: покорися, примирися Полуботок з неправдою, й був би гетьманом, i розкошував у палатах, помер у пуховиках. Що його зупиняло? Совiсть! Правда народу свого, у який вiрив i задля якого став на ту роковану путь. А з ним став i я. Я плакав уночi, але не з жалю до себе, а з жалю за народ свiй, за те, що його так попирають, що ось тут, у Пiтерi, холодному й чужому, кращi люди народу мого мусять стояти бiля порогiв чужинських та просити, наче милостi, аби ┐м вiдчинили дверi, в той час, як пороги нашi цi самi чужинцi переступають, не питаючи дозволу, й плюють на них, i коять у наших свiтлицях, що ┐м хочеться. Я сам почувався приниженим, бо так вже тут повелося, що люди убогi┐ i ницi духом, неосвiченi, майже дикi величалися перед нами, називали нас "хохлами" й "мазепинцями" i жакували, скiльки могли. Хто ж ┐х навчив сьому? З чого велич ┐хня? З темноти власно┐, лютостi i невiгластва, безсердечностi i нещадимостi. З нахапаного у iнших народiв - з книжок, у яких нiчого не розумiють, монстрiв, у. горiлцi заквашених, перук з волосся чужоземних бабiв, стридiй, виловлених у теплих чужоземних морях, кроплених чужоземною цитриною, яких проковтують з величезною огидою, боючись гнiву царя, котрий не ║ батьком народу сво║му, а вiтчимом, лютим i помраченним, хоч i тямку║ться на дечому й коха║ться в новинках ║вропейських. Якби ж то вiн до отого всього кращого, що позичив у сусiдiв, позичив доброти та спочутливостi, то й велося б ┐м усiм на добре, але вiн вганяв позичковане в тiла й душi ┐хнi, неначе цвяхи, аж цвiркала кров, i ходили вони всi отако, з пробитими душами, й накидалися з болю та ненавистi на iнших, найперше на нас. Кусанi самi, кусалися, зневаженi самi, зневажали iнших. Такий стрiй се┐ держави й закон ┐┐ такий на вiки вiчнi. I тi добрi люди, якi ║ серед них, мусять коритися сьому законовi iз принуки таки ж топтати всiх, хто трапиться. * * * У тi днi початку осенi Полуботка, Чарниша та Савича покликали до Та║мно┐ канцелярi┐. Виклик був нагальний, несподiваний. ...Ще вчора вранцi нiмець показував ┐м у кунсткамерi всiлякi штукенцi┐ стеклами запалювальними, з мiкроскопiв знятими, увечерi слухали з палатах у Меншикова спiви дiвок iталiйських. А ще ┐х запрошували до Лiтнього саду на фей║рверки (й ми всi ходили туди подивитися, стояли за огорожею), там сяяли вогнi, ракети з шипiнням злiтали в повiтря, й стояв одразу за ворiтьми змайстрований з дерева велетенський двоголовий орел, а мiж його нiг ще один орел двоголовий, менший, i обсипали вогнi орлiв, i солдати роздавали дармiвщинне пиво людям, i люд у саду та поза садом веселився, забувши на той час сво┐ лиха та турботи, й нам мовби трохи розгодинилося в думах... А наступного дня вранцi суворий i похмурий гвардiйський поручик повелiв iти до Та║мно┐ канцелярi┐. Старшини йшли повз тих орлiв обсмалених i думали в тривозi, навiщо ┐х покликано... У Та║мнiй канцелярi┐ з ними мовби просто бесiдували, а мовби й робили дiзнання. За столом, над яким висiв бляховий двоголовий орел, сидiв вiце-президент з Сенату, й генерал-прокурор канцелярi┐ i ще якiсь люди - пiддячi, котрi шарудiли паперами й щось писали, а також писали за окремим маленьким столиком дво║ нотарiусiв, адже "кожне слово ма║ лишити слiд на паперi". Те, що покликали не до Сенату, й навiть не до Юстиць-колегi┐, не вiщувало нiчого доброго. Старшини не одразу дотямкували, хто тут старший i кому мають вiдповiдати, адже запитувало одразу кiлька чоловiк, либонь, старшим був вирлоокий худорлявий пан з високим чолом та стрiлками-вусиками, задраними вгору на iноземний кшталт. Кiлька разiв приходив на вигiднi розмови генерал-прокурор Ягужинський, сiдав за стiл, запитував, напускав на себе та║мничiсть та пиху, вдавав, буцiм не зна║ близько Полуботка, не чаркувався з ним i не чоломкався, й дарункiв вiд нього не приймав; кабiнет-секретар Макаров, навпаки, вiтався приязно, яко давнiй знайомий, сiдав збоку й слухав, у розмову не встручався. Здебiльшого ж дiзнання чинили люди незнайомi, пiддячi й асесори Та║мно┐ канцелярi┐, вичитували щось у паперах та задавали питання: - Чому це ти, пане полковнику, заборонив вивозити хлiб до нашого государства? - рiвним голосом, не одриваючи очей вiд паперiв, запитував пiддячий. - Тому що недорiд був i в нас, i за границею, хлiба ледве вистачило нашому вiйську та драгунам, що на стацiях. Не знати, задовольнила пiддячого вiдповiдь чи нi, вiн нiчого не показав сво┐м виглядом, колупав великим пальцем у вусi, вичитував щось з теки. Нотарiуси скрипiли перами. I далi всi запитання були недобрi, пiдступнi, i хоч вимовляли ┐х рiзнi люди, здавалося, що прошемрянi одними губами. - Щойно при┐хав до вас Вельямiнов, ви розiслали по всiх полках унiверсали. Для чого? - Вельямiнов розiслав сво┐х офiцерiв, щоб вони пiд'юджували людей, аби тi не визнавали сво║┐ старшини. Ми ж закликали до порядку i послуху,- вiдказав Полуботок. Чарниш схитнув головою на згоду, Савич також. Губи шемряли далi: - Ви послали в Кролевець козака Уманця, щоб велiв обирати сотника Семена Григоровича та Захара Колiсниченка, перший - зять зрадника Кожуровського, другий - шурин Горленка, який пристав до Мазепи. Толстой писав вам з Нiжина, що потрiбно настановити на сотника Головарiвського, вiрного слугу государя, ви вчинили по-сво║му. - У нас на вибори виставляють кiлька чоловiк, а не одну персону. Ми можемо радити кого-небудь, а справа козакiв вибирати, кого хочуть. Ми радили обрати з трьох: Григоровича, Огi║нка i Колiсниченка. Головарiвського козаки не захотiли, й не лише козаки, а й мiщани, бо вiн грунти вiднiма║ i людей розоря║. Асесори зглядалися помiж собою. Не могли втямити, як це обирати з кiлькох одного. - Ну... для чого виставляти кiлькох? - запитав один з них.- Старший велить - хiба того мало? Полуботок довго мовчав. Нарештi стиха кашлянув i, поглянувши з жалем на асесорiв, мовив: - Мало... Я не зможу вам пояснити... Потрiбно починати з грекiв. - Ви там всi богопротивним Арiстотелевим словом оскверненi,- кинув той самий асесор. - Арiстотелеве слово - вчене слово... Хоч воно й не звернене до Бога. Це правда. Але...- Полуботок махнув рукою, бо зрозумiв, що його вивiдники сього зрозумiти не годнi. Запала непри║мна мовчанка. п┐ згладив Савич: - Ще Скоропадський послав у абшид, себто одтрутив од сотництва, Головарiвського, бо той вельми захланний, людей кривдив. Губи пошльопали й розтулилися знову, очi ж були зодна-ковленi, мали один вираз. - Малоросiйською колегi║ю визначено казначея i комiсара для збирання грошей. Колегiя велiла назначити казначе┐в iз гарнiзонних солдатiв, але ви сказали, що казначе┐ та комiсари вже обранi, бо з гарнiзонних солдатiв вибирати нiкого, всi. вони бiднi й привласнюватимуть грошi. Чарниш i Савич несамохiть попiдхоплювалися з лави. Чарниш - високий, обличчям темний, неначе циган, чорноволосий, гарний з себе, хоч вже немолодий, Савич - тiлистий, бiлолиций, бiлочубий, вiн з самого початку впрiв i витирав обличчя зеленою хусткою. - Се - неправда,- вигукнув Савич. - Де ж вони бiднi,- обурено розвiв руками Чарниш.- Чимало тих гарнiзонних солдатiв уже мають у нас сво┐ крамницi й торгують аж гай гуде. - Чому гуде гай? - не зрозумiли асесори. - Ну... Так у нас кажуть. Лiхо торгуют,- мовив по-московському. Очицi подивилися в папiр, губи прорекли: - Минулого року в малоросiйськi полки були визначенi збирачi, яким велено збирати грошi, хлiб, мед, i тiльки в царську скарбницю. А ти, полковнику, одiбрав у них двi тисячi двiстi шiстдесят чотири карбованцi i хлiба шiстсот двадцять вiсiм четвертей. Полуботок неквапливо вийняв кисет i набив люльку. Пахучий димок легеньким струмiнцем поплив по кiмнатi, залоскотав нiздрi асесорам та пiддячим. - Царевi грошi i хлiб збирали колезькi, а не полковi збирачi. Яким чином ми могли в них те одiбрати? Покажiть хоч один папiр, де б колегiя писала нам о такiм вчинку. - А ось i папiр... У Стародубський полк послано Пеклицького. З колегi┐ йому був указ, щоб прибув з грошима. Вiн не явився... - За сенатським указом грошi мають зберiгатися там, де вони зiбранi. Через те ┐х i поклали в Стародубi при полковiй старшинi. пх було сто карбованцiв з гаком. Там вони й лишилися, а про те, що Вельямiнов писав Поклицькому, ми не вiда║мо. Кому писав, з того й овiт. - Не вiда║те й про те, що Вельямiнов указав вам сотника Мануйловича в низовий похiд не посилати, а ви послали... - Послав його нiжинський полковник, у нього й запитуйте... I просто...- У Полуботка на думцi крутилися мiцнi слова, вiн змiв ┐х а натомiсть мовив; - Все це - дрiбнi причiпки по намовi Вельямiнова. Вiн сам дрiбний... Одначе дрiбнi, як горох, запитання сипалися й далi, на них здебiльшого вiдповiдали Чарниш та Савич. Через два днi Та║мна канцелярiя поклала на вивiднi терези свiй основний камiнь - донос любецького попа Гаврила ти доноси козакiв Стародубського полку Ломаки i Сухоти, якi самi й привезли сво┐ наклепницькi листи аж у Пiтер. Цидула попа Гаврила була довга та особливо в'┐длива: Полуботкiв управитель проклав дорогу через його город, поставив корчму на поповiй землi, викосив сiно на двох островах, взяв два вулики в бортях, не шану║ сану попового й безлiч iншого. В'┐дливий, скажений пiп сутяжив з усiма: з любецьким сотником, вiйтом, з Полуботковим управителем, з власними мирянами. к такi люди для котрих i життя не життя, якщо нема║ з ким посутяжити. Пани та║мнi канцеляристи справляли трiумф, ввели до кiмнати, Ломаку та Сухоту, якi, один, одвертаючи вид, а другий просто в очi гетьману, виказали сво┐ скарги. Савич та Чарниш, приголомшенi, мовчали. Полуботок теж довго мовчав, а тодi запитав у скаржникiв: - Ви давно з Стародуба? Яка там погода? Льон уже вибрали? Ломака та Сухота перезирнулися. Вiдказав Ломака, знизавши перед тим плечима й микульнувши до колегiантiв чорними, загнаними вглиб очицями, мовляв, бачите, про що запиту║ гетьман, може, вiн не при здоровому глуздi. - Льон вибирають. Добулися ми за вiсiмнадцять днiв. - Швидко. Вельми швидко,- сказав Полуботок i пiдвiвся. Стояв суворий, важкий, тамував гнiв.- Так прудко можна до┐хати тiльки ямським способом. Покажiть подорожню! Ломака та Сухота запитували в колегiантiв поглядами, що ┐м робити. - Покажiть! - звелiв прокурор. Сухота дiстав подорожню. Полуботок узяв ┐┐, перебiг очима. - Писано по-московському. Й грошi прогоннi дано колегi║ю. З якого ж це респекту президент так розщедрився? Кому закон велить давати грошi на прогони? Царським кур'║рам, генералам... I тiльки. А цих ось прирiвняли до генералiв. Пiп Гаврило також давно на мене зуби стриже. Бо не може пережувати в Любечi все, що на них трапить.- Гетьман кинув подорожню на стiл.- I скiльки ж вам заплатив генерал? Ну, сього ви не скажете. Мiй велце ласкавий приятель Вельямiнов од першого дня через послушникiв сво┐х нашiпту║ у вуха людям нашого краю: "Пишiть на Полуботка, i у вас не буде нi панiв, нi пiдданих". Хiба се правда? У вас у Московi┐ нема║ нi панiв, нi холопiв? I не означено всiх людей ревiзi║ю, хто в якому станi ма║ жити? I панщини вашi посполитi не роблять? У нас посполитi платять чинш, а в рангових селах мають ще по два днi роботизни. Це тiльки в цих селах, й лише по два днi. к такi старшини, що закон той переступають. I ми велимо карати ┐х. I у вас ║ такий закон? Скажiть? Шукайте, шукайте, панове, що хочете, але дошукуйтесь правди. Пiддячi, асесори мовчали. Прокурор пiдвiвся й вийшов. Сухота i Ломака заклякли бiля дверей, неначе стовпцi. На тому й скiнчився перший вивiд у Та║мнiй канцелярi┐. Та не скiнчився пiдступ. Вiн тiльки починався. В чорнiй печi Та║мно┐ канцелярi┐ по та║мному царевому велiнню варили iншу страву - отруйнiшу - державно┐ зради. Воду та сiль на не┐ принiс... наш вчений земляк, псковський архi║пископ Феофан Прокопович. Нашi старшини, не знаючи про це, клопоталися перед ним, аби заступився за нарiд свiй, бо не вiдали й того, що то вже був не його нарiд. Я з .Ханенком також побували в колишнього спудея Ки┐всько┐ Академi┐, яка й нам обом була альма-матiр'ю, Ханенковi вповнi, менi - частково. Архi║пископ благословив нас i вiв з нами довгу бесiду; себто вiн говорив, а ми слухали. Вiн не дав нi менi, нi Ханенковi рота розтулити. Що вже вчений, а що вже люб'язний, солодкоречивий, солодкоокий, аж ся║ тими зеленими очима, i все сплеску║ пухкими ручками. Й такий запальний, раз по раз пiдхоплю║ться та бiга║ по келi┐, i такий простий, такий доступний... Я трохи нiтився, Ханенко ж мався вiльно, навiть та┐в у мiжбрiв'┐ ледь помiтний насмiх, за що я аж сердився на нього. Але, на щастя, Прокопович чомусь того не зауважував. Простота й доступнiсть ┐хньо┐ святостi, як я довiдався пiзнiше, були сво║рiдною гординею. "Я такий великий, а розмовляю з вами, як з рiвними". Й не лiпилася ця простота до то┐ розкошi, у якiй жив Прокопович, як не лiпиться до стiни собору стара iконка з сiльсько┐ церквицi. Як ┐┐ не обновлюй, якими рушниками не обвiшуй, навiть коли вона стане чудодiйною, все одно на мальованих золотом стiнах, серед пишного убранства та золотих i срiбних iкон виглядатиме чужою. Палати ┐х превелебiя бiльшою мiрою були свiтськi, анiж монастирськi - великi вiкна, красивi дрiбнички на столах та на особливих пiдставках, щоправда, висiло кiлька дорогих iкон, стояв хрестик, всипаний коштовним камiнням, i лежало квангелi║ в золотiм обкладi. Менi здалося, що його тут нiхто не вiдкрива║. I скрiзь по кiмнатах - а ┐х було багато - книги, книги, книги, на стiнах безлiч мальованих олi║ю картин, i на самому видному мiсцi контерфект царя в латах, схожого на вгодованого кота, котрий щойно з'┐в чужу сметану. Обличчя кругле, вуса - сторчма, очi булькатi, вилупленi. Страшний цар на патретi, ще страшнiший вiн у життi. Я впився поглядом у книги, ледве приховуючи здивування, адже то здебiльшого були книги свiтськi, чужоземнi - з механiки та математики, фiлософi┐, права, лiтератури, надто багато було античних авторiв. Аж рябiло в очах, мелькали iмена Арiстотеля, Сенеки, Дiогена, Гомера, Езопа, Софокла, а за ними Гiзель, Ян Кохановський, Сербi║вський, Галятовський i Ставровецький Транквiлiон, в окремiй кiмнатi стояли мiкроскопи, ще якiсь прилади, над дверима висiв барометрум. Я здригнувся. Згадав, як шукав у подарунок УлянI чогось такого, "чого нi в кого нема║", i купив у нiмця барометрум за карбованця. Либонь, Анастасiя Маркiвна викинула його на смiтник. кпископ похвалився, що ║ в нього й телескоп, Грегорем назива║ться, у якого вiн дивиться на звiзди, вiн би й нам дав подивитися в окуляр, так зараз день. У його ротi кругленько перекочувалися цитати з Локка, Бекона, посилався вiн то на Копернiка, то на Галiлея,- Боже мiй, кладезь розуму, стовп свiтський i церковний, я навiть подумав, що Бог - це й справдi розум. Хоч вже вiдав, що бiльшою мiрою Бог - це iстина та совiсть, але на той час забув про це. Показав нам преосвященний i сво┐ власнi рукописнi книги, "Поетику" та "Риторику", "Володимира", i я, червонiючи, зiзнався, що бiгав по Щекавицькiй горi бiсеням у сiй його драмi, й вiн вельми зрадiв чи вдав, що зрадiв, i сплеснув пухкими руками, й мовив, закотивши пiд лоба зеленi очi, який то був золотий час, i якi гарнi ки┐вськi гори та Академiя Ки┐вська, котрiй вiддав майже п'ятнадцять рокiв життя, i як там його любили, i що був вiн там професором та ректором, i що саме там став справжньою людиною, копав криницю вчення глибоко, але не докопав, довелося ┐хати сюди. - Там i Спiноза, i Декарт, i Галiлей, а тут... Якщо запита║ш кого, чи зна║ вiн фiлософiю, то почу║ш: "еллiнських борзостей не тякох, нi риторських остроном не читах, нi з фiлософами в бесiдах не бивах - через те душа моя вiд грiха чиста". I засмiявся дзвiнко та весело. I казав далi: - Нас, киян, називають "нехаями" й стороняться. Коли б не ┐х величнiсть, то й зовсiм життя не було б. пх величнiсть сам вельми вчений i любить людей освiчених, просвiща║ всiх свiтлом розуму свого, а лiнивих та впертих - ще й палицею. I засмiявся знову, й покотився по свiтлицях на коротких нiжках, а ми пiшли за ним. Ханенко крокував поруч з ║пископом, й була та пара вельми кумедна, один гiнкий та високий, а другий низенький i пухкий, як попiвська паляничка. Я ж додумав: прикро, якщо тобi, пане Феофане, так добре велося в Ки║вi, чого подався до Пiтера? Чого так намагався впасти в очi царевi, здобути його прихильнiсть i допинався, щоб той забрав тебе до Санктпiтербурха? I одразу ж засоромився сво║┐ думки. А Прокопович вже показував книги новi, написанi тут, буквар "Первое учение отроком", "Правда воли монаршей", родословник росiйських царiв та книгу про церковний притч i ченцiв. Ця книга випливала з Феофанових дiянь по реформацiях церкви, якi доручив йому цар. Кiлька рокiв трудився над тим регламентом колишнiй ки┐вський мудрець i довiв справу до кiнця. ("Ну що, пошив попiвську нову одiж?" - цар Феофану. "Дошиваю".-"Поспiшай, у мене вже шапка готова",- посмiхаючись мовив цар). Нинi в Москвi вже нема║ патрiарха, а ║ Святiший синод, вельми подiбний до iнших колегiй, з президентом та вiце-президентом на чолi. Один з тих вiце-президентiв - псковський ║пископ. Справу поставлено добре: нагляда║ за синодом полковник, синод пiдляга║ Сенатовi й навiть поганенького попика не висвятять без дозволу того полковника та Сенату. Петро бо┐ться церковного суперництва, пам'ята║, як в днi криваво┐ стрiлецько┐ страти з патрiарших поко┐в видибцяв патрiарх Адрiан з святим Микола║м у руках та iншi чини церковнi й рушили навперейми царевi, котрий ┐хав на новi страти, аби зупинити його й зупинити рiку криваву, яка текла в Москву-рiку. Цар оскаженiв, трохи не вбив патрiарха й гукнув на всю вулицю: "Поклади iкону, де взяв, поки я не поклав тебе тут". Патрiарх злякався, позадкував до сво┐х поко┐в, а тодi ви┐хав у монастир i замкнувся там. Волiв не бачити царя. Воно б i добре - сиди за монастирськими стiнами, але ж народ почав ремствувати, нарiкати, й царевi довелося витягати патрiарха за вуха на свiт Божий та хоч iнодi ставити поруч з собою, аби люди бачили ┐х разом. Нецеремонний Ханенко не зупинив свого погляду на нових працях Прокоповича, взяв з шафи рукописну хартiю i почав ┐┐ переглядати. Сього не можна було витлумачити iнакше, як тiльки отак: був ти, святий отче, колись ученим та пi┐том, помiняв свiт науки на митру, саккос на патерицю позолочену, а нинi ти служка при царевi, хоч i високого чину. I я, аби розвiяти гiркий димок, що враз оповив нас, сказав: - Боже милосердний, скiльки книг ║ в свiтi, й ви збагатили ту книгозбiрню чудовим сво┐м творiнням. Я нещодавно прочитав "Прощання з книгами" ┐хньо┐ святостi покiйного Стефана Яворського, яка то зворушлива рiч! Як вiн любив книги, i якою вченою людиною був. Я не знав, що допустився бiльшо┐ нетактовностi, нiж Ханенко. По дорозi додому той менi се розтовкмачив. Були се запеклi вороги, й не кидалися один на одного з кулаками тiльки через те, що цар змусив ┐х поцiлуватися й поклястися у вiчнiй дружбi i скласти царевi слово нiколи не ворогувати. Розiйшовшись, вони довго плювалися, одначе на людях сво║┐ ненавистi не виказували. Феофан славив усi царевi дiяння, його вiйни, його кораблi, нове управлiння, новий град Пiтер, фiскальство -"аки в зелi┐ ║хидна укритися не могла", закони про носiння iноземного одягу, маскаради та асамбле┐ - все-все. Вiтiйствував на заздрiсть iншим вiтiям. I мав за те немало. кпископство i архi║рейський сан, вiце-президентство, дорогi поко┐, дорогi напо┐, найкращого кухаря в столицi, й суперничав у прийомах гостей, надто царя, з самим генерал-прокурором Ягужинським, у котрого i кухарi, i вина заграничнi найвищого гатунку. Цар особисто подарував псковському владицi вiтрильного бу║ра та бот, на яких Прокопович розважав гостей. Яворський, навпаки - огуджував, звичайно, здебiльшого в алегорiях,. одначе й прямо, прилюдно - в церквi,- одруження царя з лiфляндською повi║ю, розпусту i свавiлля царя, нехтування ним церкви та закону Божого i вказував на гнаного й нелюбого батьком сина царевича Олексiя як на ║дину надiю захисту святовiтцiвських заповiтiв та церковно┐ благодатi. Гудив, ганьбив, й невiдомо чому все це терпiв цар. Може, через те, що, википiвши, видзвонивши високим громовим голосом царевi ганьбу, блюститель престолу лякався й писав листи покаяннi, й пiдписувався "смиренним Стефаном, пастушком недостойним" та iншими принизливими словами, як i всi iншi. Либонь, цар бачив, що це не Никон, який проголосив його батьковi анафему й трохи не вирвав з царевих рук скiпетр, що вiд Яворського великого лиха можна не сподiватися, а настанови iншого - хтозна яким вiн буде. Вiн призначив Яворського й президентом синоду, але той у синод не ходив до само┐ смертi. Вiн помер торiк, пiд рiк новий. Помер останнiй чоловiк, на котрого все-таки та║мно покладалися Петровi недруги, вважаючи, що вiн стане проти царя-антихриста й поведе ┐х. Не став. Не повiв. Хоч, може, щось i думав, i замишляв, бо незадовго перед смертю Та║мна канцелярiя робила про нього вивiд, складали протоколи, йому загрожувала смертна кара, але вiн помер, i протоколи кудись подiлися. Проте, мабуть, то був якийсь його невеликий спалах, недарма перед смертю вiн писав у синод листи, пiдписуючись гiрко-насмiшкувато стосовно самого себе "смиренний Стефан, старець немiчний". Все сво║ добро та книгозбiрню Яворський заповiв рiдному Нiжину. Про книги Прокоповича Яворський казав, що вiд них смердить ║зу┐тським духом, вдавався вiн i до протестацi┐ проти настановлення псковського ║пископа вiце-президентом синоду, але з того нiчого не вийшло. Яворський висловлював свою зневагу Прокоповичу прямо, той же в сво┐х проповiдях натякав на змi┐не жало Яворського, папський дух, забуваючи, що сам вдихнув того духу в себе немало. Повчившись у Ки┐вськiй Академi┐ до сiмнадцяти рокiв, вiн подався за кордон, тинявся по ║зу┐тських школах, перейшов в унiю, постригся в ченцi, незабаром випiрнув аж у Римi, в колегi┐ ║зу┐тськiй, навчався сам i навчав iнших. Мав iмення клисей, клизар, Самiйло, а може, й ще якiсь. Ласкавий до всiх, всi його любили, взяв його в сво║ серце й президент колегi┐ ║зу┐тсько┐ й покохав його, як рiдного сина. Одначе потiм Самiйло-клизар щось там учварив, й довелося йому втiкати з великою ганьбою. Одначе вiн не вельми тим переймався, помандрувавши ще трохи по тамтешнiх свiтах, примандрував на Укра┐ну, вдруге постригся в чернецтво i, взявши наймення свого покiйного дядька - Феофан, повернувся в Ки┐в, де досягнув висот великих, як у науцi, так i в пi┐тицi та драмi. Кiлька разiв перестрiвав сво┐ми вiтiйськими ораторiями царя, намагався впасти йому в око, проспiвав славу Меншикову, i, врештi, свiтлiйший, засолоджений медовими Феофановими словами, привiв його до царя й той зупинив на ньому монарше око. Пiзнiше, сидячи в кiптявiй iзбi на подвiр'┐ вже покiйного князя-папи, ми з Ханенком часто згадували тi нашi походеньки до Прокоповича й скрушно зiтхали, що два укра┐нськi мужi, найбiльшi свiточi науки та муз,