пхали до Чернiгова на возi, що його тягла поганенька конячка, й на пiску вставали, а в одному мiсцi навiть пiдпирали воза. Хлопцi довгий час мовчали, одначе пiсля того, як я дограв ┐м на кобзi, розбалакалися й оповiли, за вiщо мене взято. Отець клисей вiдгадав: люди добряче побили сотника Скафарiя ("в нього такi садна, що й через мiсяць не зможе появити на люди свого виду") й погромили садибу, побили все в хатi, ще й хтось пiд ту хугу забрав грошей сорок талярiв. Сотник дознав про привiдцю, тобто про мене, й поскаржився в Чернiгiв до полково┐ канцелярi┐. Хлопцi дивилися на мене спiвчутливо, але менi все було байдуже, нiщо мене не страхало. Я жартував, награвав на кобзi, а в березовому лiску, на галявинi, пiдхопився й побiг, хлопцi посхоплювалися з воза, а я вiдбiг на кiльканадцять сажнiв, зiрвав жовтеньку квiточку, понюхав i вернувся назад. Мо┐ вартiвничi засоромилися й похнюпили голови. А я й собi похилив голову, й печаль поволi заполонила мене. Чомусь згадав, як ходили ми з Улясею в лiс, як вона рвала маленькi синенькi, схожi на вiстря стрiл, квiточки, i як лоскотала ними менi шию, i яка була весела, жагучо-красива й ласкава. У Чернiговi мене посадовили до цюпи при полковiй канцелярi┐. Спочатку я сидiв у напiвтемнiй кам'яницi сам, потiм туди закинули ще дво║ козакiв - вони не казали, за вiщо ┐х туди запроторили, й трималися один одного, на мене поглядали пiдозрiливе. Я також до них у товариство не набивався, чорнi думки з'┐дали менi серце. У цюпi не боявся нiчого, бо ж знав: досить менi покликати вартового та об'явитися йому й мене випустять. Але не мiг вирiшити: сидiти тут, чи згоряти в соромi перед очима полковника? Краще сидiти тут. Дiстав з торби кобзу й заграв "Запорожцi у неволi". Заграв майже в жарт, але така вже в мене вдача... Заплющив очi, й задзвенiли на мо┐х руках залiза, розжохував себе й заливався дужче й дужче, мiй голос розливався наче весняна вода. Я чув, як щось зашарудiло на той бiк дверей, затупотiли кроки, хтось на когось цитькнув,- мене слухали. Нехай слухають, думав, нехай знають, що нiкого не боюся, я вже не Мартин Рибка, який i старцю кланявся,- Iван Сулима. А далi заспiвав "Жалувався лиман морю", "Пiсню про Нечая", "Зажурилась Укра┐на", аж поки моя душа не зiрвалася з защiпок остаточно, й тодi я заспiвав "Да нiхто сього не знав". Це була пiсня нова, ┐┐ недавно почув i запам'ятав, вона могла вельми зашкодити менi, адже йшлося в нiй про людину менi близьку, про людину, в чи┐й волi перебував нинi. В пiснi згадувався не тiльки вiн, Павло Полуботок, а й iнший чоловiк, чи║ iм'я заборонялося вимовляти навiть пошепки. Я ж спiвав на весь голос: Да нiхто сього не знав, Як Мазепа свiт змiняв, Тiльки його зазнав Кочубей да Iскра, Написали письмо знишка; А воронiзький секретар Поважний ходить, Да поважний ходить, Да стиха говорить. А Полуботок написав, Да по поштi й послав: "Не велю ж тобi, куме-брате, Да й вiри доняти, Да велю ж тобi, куме-брате, З плiч голову зняти". Не все, не все я розумiв у тiй пiснi, менi здавалося, що Полуботок у нiй радить воронiзькому секретаревi стяти голови Кочубе║вi та Iскрi, отже, Полуботок пособляв Мазепi. I я про це виспiвував у цюпi. Прорвалася гребля мо║┐ душi, я повстав проти свiту, в такий спосiб виказував сво┐ кривди всiм i Полуботковi також. За вiщо йому - не знаю. Либонь, найперше за те, що сиджу в цюпi при його канцелярi┐ i мене приволокли сюди його козаки. Я втомився вiд голодних блукань, вiд голодно┐ волi, але в мо┐й душi народилася i якась гординя - самогординя зневажено┐ людини. Не знаю, чи Полуботковi доповiли про мо║ виспiвування, чи почув його сам, але незабаром козак припроводив мене до свiтлицi. Полковник сидiв за столом i щось писав. У синьому жупанi з шовковим шнуром, кита║вому поясi з китицею, як завше, охайний, защiпнутий на всi гаплики, на всi гудзики, з обличчям, з якого не можна було нiчого прочитати. Я довго переминався з ноги на ногу, а вiн мовби не помiчав мене. Врештi пiдвiв голову: - Чого це ти розспiвався? - запитав, неначе ми не бачилися з учорашнього дня.- Де вхопив таку пiсню? - Один кобзар у Козельцi спiвав... - Дурна пiсня. Не писав я нiколи нiчого воронiзькому секретаревi... Не спiвай ┐┐ бiльше. Спiвай про козакiв, про Нечая, про Сагайдачного... Про Вдовиченка спiвай. Я мовчав. Полковник пiдвiвся, тепер його голову й плечi обливали потоки свiтла, якi лилися у дво║ венецiйських вiкон з лiвого боку. Навiть те свiтло не вияснило його виду, обличчя було й не хмуре, але мовби камiнне - суворе, задумане, таке воно завжди. Я ще не бачив, щоб його хто-небудь вельми розвеселив. На стiнi за спиною Полуботка висiли двi iкони - Iсуса та святого Павла (покровителя Полуботка) та на стiнi праворуч двi картини - "Тайна вечеря" i "Плач невольникiв". - Ну що, находився, нагулявся? - мовив полковник.- Скуштував Милорадовичевого хлiба? - Звiдки зна║те, де я був? - подивував. - Знаю. Спочатку ти був згубився... Ну та... Мабуть, находився. Пора братися за розум, навчитися якогось дiла. Пiдеш до канцелярi┐... Вiн не розпитував про городнянську пригоду, мабуть, вже знав про не┐ все. - Тво┐ права на вiтцiвщину... - Не хочу...- вихопився. - Прав не хочеш? Чи суду? - I того, й того. - Гаразд, спробу║мо залагодити без суду. Але мусиш знати... Тестамент твого батька не зовсiм опертий на право. Його можна захитати. Батько пiдписав його при одруженнi, так зажадала Варка, твоя мачуха. Iнакше, сказала, не вийде замiж. У тестаментi написано, що ма║тностi на дiтей, якi будуть. Тодi ┐х ще не було. Й нема║ нiде такого, нi в яких статутах, нi в яких законах... - Не треба менi нiчого... - Це зараз. А зама║ш власнi дiти... - Я вже не женюся. - Сього нiхто не зна║. Ну та гаразд... Ще матимемо час... Тво║ лiжко сто┐ть, де й стояло... - Я хотiв би жити в куренi. Полуботок ледь нахмурив брови. - Що ж, живи. Звiдти ближче до канцелярi┐. Але мо║┐ хати не перележиш i не пересидиш...- I раптом, вперше, з зiтханням: - Ой, Iване, Iване. Який же ти схожий на матiр. Неземна вона була... I в тебе вклала чимало сво║┐ нiжностi. А ти - козак! А козак мусить зубами вгризатися в земну твердь. Часи тепер такi настали. Либонь, находився, надивився. Сiдай, розказуй, що бачив, що чув. Ми гомонiли до самого вечора. А коли Полуботок пiдвiвся, то мовив: - Чимало ти побачив... I розуму трохи набрався. Одначе... Дивися на свiт не з пiднебесся, а з землi. Ще, може, доведеться сьорбнути ковток лиха всiм разом. - Чому всiм разом? - не зрозумiв я. - Побачиш,- загадково й похмуро кинув полковник i для чогось пiдняв та знову поставив важкий, мiдний, у виглядi гармати каламар. I раптом: - Дiяння римськi зна║ш? А якi великi дiяння вершилися в нашому кра┐? - Ну, якi... Мономахи... Бориса та Глiба. - Вчився ти в колегi┐ Петра Могили... Коли вiн помер? Я знизав плечима. - Помер вiн року Божого тисяча шiстсот сорок сьомого вiд рiздва Христового. Через рiк вийшов на бойне поле Богдан Хмельницький. Затям, Iване: треба знати дiяння антецесорiв наших. Добрi й лихi. Всi. I з них черпати мудрiсть собi. Я дам тобi одну кроничку, почита║ш. Помiрку║ш. Вiн ще раз зупинив мене, вже аж бiля порога. - I все-таки... Чого нацькував городнян на сотника? - Бо вiн побив отця клисея... - Хм... Вигадав хитро... ...Я намагався мiркувати. З недавнього часу менi почало здаватися, що облаштований Богом свiт хтось переiнакшу║ по-сво║му, та ще й не в злагодi з Божими заповiдями. Побiля великих лиходi┐в крутяться себелюбцi, здирники, негiдники, часом у ошатнiй одежi, пiд захистом закону. В Святому письмi сказано, що Бог - у кожнiй людинi... Отже вiн i в Кiцешу-волошину, i в Милорадовичу?.. Нема║ в свiтi правди, нема║ добра, не рiвнi мiж собою не тiльки окремi люди, а й цiлi народи. Ось i ми: одежа в нас своя, пiснi i звича┐ сво┐, поважа║мо доброчиннiсть, закони антецесорiв наших поважа║мо (хоч i не вельми ┐х зна║мо, правду сказав Павло Полуботок), а нам хочуть нав'язати чужi закони та чужi порядки. Ми тут, на рiднiй землi, покликали на помiч сусiдн║ плем'я, а воно, замiсть помочi, хоче пiдiгнути нас пiд себе. Воно саме захлане й нещасне, й збиткуються над нами його верховоди, а надто той один, найвищий! Невже i в ньому Бог? Мало б бути так, адже вiн помазаник Божий. Але хiба Бог може проливати кривавицю? Помислив так i злякався, а думки й далi стримiли в головi, неначе розпеченi цвяхи. Згадував книгу Корба, й вона ставала менi пiдпорою. к розумнi люди, якi пишуть книжки, i в тих книжках ганьблять нечестивi дiяння кривавих можновладцiв. Мандруючи в думках далi за Корбом, я прийшов до думки, що цар Петро - потурмак i Божого в ньому нема║ нiчого. Й намагався вiдгадати: в одне мислю з полковником чи насупротив i чого вiн завше такий хмарний, такий задуманий? Вельможний, багатий, у славi, а на душi - кайдани. Чую брязкiт, здогадуюся про них. Одначе в який бiк течуть тi думки, де те гирло, в яке вони впадають? Того не знаю. Та либонь, те не ма║ мене обходити. Маю власнi болi, власнi незлагоди. Я був, неначе щепа, висмикнута з землi й повернута на старе мiсце. Земля та сама, сонце те саме, деревця поруч тi самi, а корiння вроста║ важко. Я мовби прожив одне життя й розпочав нове коло, знаючи наперед, що вже не зустрiну, не побачу нiчого цiкавого, достойного сво┐х мук, захоплень i страждань. Люди навигадували безлiч казок про безсмертя, але якби небо подарувало кому-небудь безсмертя, вiн би збожеволiв вiд того. Отак важко вростав я в старе нове життя, вертався до себе колишнього й не мiг вернутися. * * * Надворi стояла суша, сонце грiло, неначе влiтi, хоч була тiльки середина квiтня. В недiлю я прийшов до Полуботкового дому над Стрижнем, на подвiр'┐ жид Юдко випрягав рябу кобильчину - вiн веде з паном полковником гешефт оддавна: возить раки, рибу, сiль, а бере хлiб, капусту, масло, птицю. Юдка покликали до челядницько┐ поснiдати, i я також зайшов туди послухати Юдка. В челядницькiй пiд усiма лавами сидiли в кучках на яйцях кури, качки та гуси i дзьобали всiх, хто сiдав на лави. Юдко смiшно випростовував ноги й вдавано охкав та сердився. Юдко - жид розумний, дотепний i новин ма║ повен мiх. Як воно все те вмiща║ться в жовтiй, схожiй на гусяче яйце Юдковiй головi, хтозна, але Юдковi вiстi правдивiшi за тi, якi привозять у поштових саквах стойчики. Юдко розповiв, що цар вiдпочива║ на водах, а з Ки║ва вiд князя Трубецького ┐де обер-фiскал з наказом видати тридцять тисяч московських четвертей борошна, що на Вкра┐ну йде велике московське вiйсько, його веде князь Меншиков, i стане воно новим посто║м - ротами, й на кожного драгуна в селi мають платити по шiсть золотих на порцiю та рацiю, себто на прожиття та одяг, стануть тi драгуни в Нiжинi, Гадячi, Стародубi й по багатьох менших мiстах та по селах, i то для нього, Юдка, розор, а ще вiд князя Трубецького ║ промеморiя - ловити козакiв, якi не пiшли пiд Дербент та копати канал помiж Волгою i Доном, i промеморiя та дуже строга, втеклих козакiв каратимуть канчуками прилюдно, й тих, якi не помруть, забиватимуть у колодки та вiдправлятимуть у Архангельськ, ловити втеклих посилатимуть солдатiв i наших козакiв. Ми слухали Юдка, вiрили й не вiрили. Одначе все, що вiн провiстив, не забарилося збутися. Пройшли через Чернiгiв роти (Меншиков осiв у Глуховi, до нас не при┐здив), i прийшов указ на житнiй побор i промеморiя ловити утеклих. Та промеморiя мала прямий стосунок до мене, в одну з команд, яка ┐хала на лови втiкачiв, на ревiзi┐ та iншi факцi┐, було вписано й мене. Команда ┐хала в Городню. Довiдавшись про те, я хотiв вiдпроситися, але потiм передумав. Чого менi боятися, кого соромитися, я нiкого не вбив, нiчого не вкрав... Провiдаю отця клисея, погомоню з ним. Та й матиму над собою не кого-небудь, а Борзакiвського. Команда була в тридцять козакiв на чолi з пiдосавулом Ситником, одначе всi сво┐ повелiння той узгоджував з Борзакiвським. А Борзакiвський оддав повелiння на лови таке: - Ловiть, козаки, та не шпарко... Себто, щоб не попiдвереджувалися, не попсували здоров'я, воно знадобиться для пильнiших справ... Сам Борзакiвський не вельми переймався тим ловецьким промислом. Спав до обiду, а потiм одягав сукняний жупан з опушкою внизу, вiрменську, на чотири рiжки, шапку, накидав наопак легку, оторочену жовтим шнурком кирею - красень i чепурун,- сiдав на широку лавочку пiд парканом вiйта, у якого й кватирував, стромляв у зуби люльку, й пахучий димок вiд гiшпанського тютюну плутався у вiттi старо┐ шовковицi, що росла по той бiк паркану. А викуривши, йшов до двору снiдати. Щоправда, ловити втеклих козакiв у Городнi було кому: там стояли двi роти. Але й драгуни не поривалися в лiси та на болото - промисел той небезпечний, волiли сидiти в корчмi при гарнецевi горiлки або полювати на гарненьких молодичок, коли тi мандрували вузькими стежками в городнянських чагарях. Якщо ви┐здили в якiсь села, то лише великими командами, ходили на лови по дво║, по тро║ не важилися. По селах, а частiше в лiсах, окрiм "дербентських" та "валдайських" втiкачiв, тулялося чимало всiлякого розбiйницького люду, iнодi селяни самi вiдлякували солдатiв, пускали поганий поголос про себе. Селяни села Борки, аби вiдлякати постiй, перейменували сво║ село на Бандитiвку. Почувши таку назву, солдати оминали те село десятою дорогою. I появилися також Розбишiвка, Гострi Ножi, Тро║ Вбитих... Отож, за перший тиждень було спiймано тiльки одного втеклого козака, та й то через те, що п'яничка й сховку шукав у сво┐й сiльськiй корчмi. На подив, саме я вистежив справжнього втiкача, хоч i не збирався його ловити. Я жив у отця клисея в старiй хатi над рiчкою. Отець клисей, дарма що битий, як i ранiше, настановляв сво┐х мирян на путь iстини словом гострим, правдивим, виказував паствi усi ┐┐ грiхи, а пiсля служби... шив чоботи. Чоботарем був його батько й навчив свого ремесла сина, в нього просто свербiли руки до шила та дратви. Я любив погомонiти з отцем клисе║м про справи духовнi та свiтськi, але так само любив добро┐ вечiрньо┐ години сiсти при водi, послухати ┐┐ тихий плескiт, послухати соловейка. Витьохку║ соловейко, й кумкають у водi жаби, далi зриваються на рипiння, на скрекiт, вся оболонь наповнена тим скрекотом, у вухах лящить, соловейко вмовка║, чи то образившись, чи втративши надiю перемогти жаб'ячий лемент. Жаби вмовкають всi враз, мовби за чи║юсь командою, й тодi розпочина║ соловейко: "Тiох, тiур, тьох-тьох-тьох". Млiють пiд мiсяцем верби, куняють верболози над рiчкою, а за ними, по тiм боцi, хилита║ться, неначе примара, одинока постать у бiлому. Й чути шерхiт коси. Менi у вдивовижу, що хтось косить уночi, але яке маю до того дiло: хоче чоловiк, то й косить. ...То косив Федосiй Сопiлка, найкращий городнянський косар, i викосив за нiч усi молоденькi жита на Зарiччi. Два роки тому Федосiй з'┐хав з глузду й тепер, якщо допадався до коси, стинав усе пiдряд. Таке було його божевiлля, косарське, й, коли починали пiдводитися жита та iнше збiжжя, його замикали в коморi. Цi║┐ ночi Федосiй якось вилiз з комори i знайшов косу. Вранцi господарi йойкали на городах i кляли Федосiя, а вiн стояв з косою бiля свого двору й гордовито посмiхався: покласти за нiч стiльки покосiв не змiг би нiхто. ...Сидячи при мiсяцi на вербовому пеньковi бiля рiчки, помiтив я одного разу, як з пiд густого вербового шатрища за сотню крокiв вiд мене випiрнув маленький човник i, швидко перетнувши плесо, шаснув у заростi очерету на островi. Я пильно вдивлявся, але нiчого не побачив, не почув - навiть кочетки не скрипнули,- а по якомусь часовi човник вирнув з темно┐ болотяно┐ шалини й швидко поправував пiд ту саму вербу. Наступно┐ ночi я знову спостерiгав за човником, а ще через нiч, зборений цiкавiстю, по тому, як човник вiдплив, перемiнив мiсце на ближче. У ту мить, як човняр пiдпливав пiд вербове шатрище й мiсяць освiтив його обличчя, побачив я в зачудуваннi, що то дiвчина, ще й, як видалося менi, вельми гарна. В човнi не було нi ятерiв, нiякого iншого рибальського справунку, а тiльки кошик. Передi мною вiдтулився крайок чужо┐ та║мницi, одначе яко┐ я ще не знав. Можна було довiдатися - схопити дiвчину або ранком разом з козаками поплисти на острiв. Одначе я не зробив нi того, нi другого. Либонь, саме через те, що та║мничим човнярем була дiвчина. Тривога пойняла мене. Я вирiшив порадитися з отцем клисе║м. Наша розмова, як i в давнiшi часи, розпочалася зi сфер високих, не зовсiм мирських, i, хоч як би те було дивно комусь, слова, котрi бiльше личили отцевi клисе║вi, казав я, а тi, що мав вимовити отрок Iван,- отець клисей. Ми спогадали мо║ життя в Городнi й кривди, якi нам довелося спiзнати разом, i я сказав: -- Почуваю в серцi ненависть i скруху, долаю ┐х, i майже подолав. Господь рече: люби ближнього, яким би вiн не був, наша вiра - це прощення. - А як не ста║ терпцю? - запитав отець клисей i поправив свiчу, при котрiй сидiли. - Прощай без кiнця. Iншого нема║. Iнакше ти замiниш прощення помстою. Помста ж - безгранична. Зло породжу║ зло. I люди вiчно будуть жити в злi. Божественне - це перемога духа над тлiнню, добра над злом. - Але ж люди живуть стражданнями, вони убогi й нещаснi... - Треба вознестися над цим... Адже там... Йогомосць узяв гребiнь, почесав ним тiм'я, зiтхнув: - Увесь вiк я намагаюся примирити людей з Богом. I це менi не вдалося. Я кажу ┐м тiльки правду, якою б гiркою вона не була. Я вчу ┐х жити а вони за це ненавидять мене. Скоро, мабуть, проженуть зовсiм. - Це не Божа заповiдь,- несмiливо мовив я. Отець клисей раптом зблиснув очима, повернув голову до iкони "Зняття Iсуса з хреста", сказав: - Бог зробив для мене багато, але й я для нього зробив немало. Iнодi менi зда║ться, що я зробив для нього бiльше... - Вiн привiв нас у свiт... - Мене народила мати, з Його благословiння... Я ж увесь вiк вчу дурнiв розуму, пiдлих страхаю Ним i примушую ставати добрiшими, розкаюватись. Хоч це рiдко вда║ться. Я вчу людей не тiльки прощати, а й захищатися правдою. Я викриваю всiх отих... здирникiв, убивць. На старiсть вони стають дуже богомiльнi, плачуть над сво║ю пропащою долею, ще й вважають, що ┐х обдурило життя та злi люди. Вони розповiдають сльозливi байки, в яких самi - жертви. Я вчу мирян не давати обдурювати себе i не прощати кривди. - Навiть на сповiдi? - Ну... Яка кривда... Кривди, як i лиха, рiзнi. У одного лихо - не зiйшов часник на грядцi, здохла качка, а в iншого-смерть брата, матерi або, як оце нинi, похiд Дербентський. Як можу благословляти на цей похiд козакiв, коли то погибельне для них i не в нашу користь. Я знаю всiх утеклих городнянських козакiв. Знаю навiть, де хто з них хова║ться. Але не викажу нiзащо. - кпископи кажуть, що то грiх перед царем,- мовив я обережно.- Цар - Божий помазаник... - Хiба ми зна║мо, що таке справжнiй грiх? I чи може один грiх затулити iнший? Ось ти розповiдав про скарання в столицi людей. Та ще й невинних... I вважа║ш, що можна такий грiх замолити в Бога? - Не можна,- млiючи в душi, промовив. - От бачиш. Царi й князi... ┐х багато. Сутнiсть ┐хня - одна. Я слухав, i щось отерпало в менi, щось вмирало i щось народжувалося. Власне, те почалося ще ранiше, а тепер поплинуло лавою. Днi i ночi думав над тим, що бачив у Пiтерi, перетруював у думках i не мiг виважити з душi все, що вклалося туди з малих лiт, бо ж вважав, що чинитиму проти Божо┐ волi. Я опирався, я мучився, я розiп'яв себе на власних думках, наче на хрестi. - Вночi хтось човником ┐здить на острiв,- сказав зненацька.- Жiнка. - Дiвчина. Ганна Легейдина, нареченому ┐сти возить. Утiк вiн з пiвдороги, з степiв донських. Любляться вони. А повiнчати я ┐х боюся,- похилив голову пiп, немовби вибачаючись передi мною: мовляв, отакий я - язиком, а отакий - на дiлi. Я не осуджував його, бо й сам ще нiкого не заступив грудьми. Одначе поклав собi, що намагатимусь жити iншим законом, справедливим. Христос сам розiп'явся за iнших, вiн не скорився Пiлатовi, не вимолював у нього життя. Я передумував сво║ життя, життя людей, з якими зустрiчався, бачив себе в минулому, немовби в двох образах: отак на кипарисi прогляда║ крiзь один, свiжонамальований образ iнший, давнiй - iншого святого, iнше обличчя. Ми молимося цьому, другому, святому, хоч пам'ята║мо, що там ║ ще одна парсуна. Безгрiшним був тiльки Христос, це знають всi, одначе не з однаковим сумлiнням дивляться на це: однi хочуть наслiдувати його, також бути безгрiшними, iншi грiшать без страху та совiстi - мовляв, все одно всi в грiхах, а бiльше чи менше, те не ма║ значення; як на мене нинiшнього, потурати кривдникам, людожерам людським - потурати грiховi. Забiгаючи перед себе, мушу сказати, що диспут, який розпочали в Городнi з отцем клисе║м, багато разiв продовжували в Чернiговi, ║гомосць таки зайшов у повний розмир з мирянами й мусив вибиратися з парафi┐, я порекомендував його Полуботку, й полковник погодився взяти отця клисея домашнiм духiвником при каплицi над Стрижнем. Поки я виважував у головi сво┐ новi думки, а в серцi вiдчай i страх, наш пiдосавул сказав, що за день ми обшука║мо село, всi хащi й по┐демо додому. Я страшенно стривожився, не знав, що менi робити з утiкачем на островi, адже вже мовби почувався його спiльником, спiльником тi║┐ дiвчини... Цар забрав у мене любов, тепер вiн хоче забрати ┐┐ в оцього хлопця та дiвчини. Якщо вiн забере ┐┐ - буде вчинено велику кривду, якщо ж я не допущу до того - стану супроти царя... Я вельми подосадував на себе i на життя: ну чому повсякчас маю ставати на той або на той бiк, навiть у справах, якi мене не стосуються, чому не можу махнути рукою i жити тiльки власними клопотами? Одначе щось пiдказувало менi: рятуючи чужу любов, я рятую i власну, нехай i занапащену, рятую себе самого i саму правду. Проболiвши душею день, увечерi таки пiшов у береги, але ледве не вскочив у халепу: нiч була темна, я чекав пiд вербою дiвчину, й щойно вона ступила з човна, схопив ┐┐ за руку. Вона вирвалася, кинулася тiкати - мовчки, без крику,я побiг за нею, гукаючи, щоб зупинилася, вона заплуталася в бур'янi i впала, я впав поруч не┐ й знову вхопив ┐┐ за руку, вона виривалася, я ледве вгамував ┐┐, промовляючи: "З нами хресна сила, я свiй, ти не бiйся". Й коли вона трохи заспоко┐лася, я сказав, аби верталася й попередила нареченого, що завтра буде облава в селi, нехай утiка║ в поле або в лiс, а наступно┐ ночi вернеться на острiв. Дiвчина, мабуть, не вельми вiрила менi - в темрявi я бачив тiльки ┐┐ блискучi очi,- я перехрестився й забожився, що кажу правду. Повернувшись до хати, я помолився содiяному добру. Було трохи страшно, але в той же час почував у грудях твердий пружок, котрий появився невiдь звiдки. У менi мовби щось проростало, пробуджувалося, я прислухався з недовiрою. Вже коли поверталися до Чернiгова, розповiв про втеклого козака та дiвчину Борзакiвському, а також про те, що попередив ┐х (мабуть, хотiв раз i назавжди вивiрити Борзакiвського), а той, вислухавши мене, добряче вибанiтував. - Зробив - мовчи. Нiхто того не зна║. Хочеш, щоб похвалив? А якщо я розкажу ще комусь? Живи сам по собi... Ми ┐хали поруч, гнiдий румак покусував мого мирного плохенького бурого коника, i я ледве втримував його й подумав, що навiть у цьому покусуваннi ║ якийсь знак. I я раптом розсердився й сказав: - Я не хочу жити собi. Але не хочу жити й для iнших. - Отако┐,- здивувався Борзакiвський.- I в поле не ┐дь, i дома не лишайся... - Я так сказав, бо... нiби проснувся. Пiсля Пiтера й пiсля того, що побачив удома. Ми оце ┐здили на лови... самих себе. Чому себе ловимо? Чому батожимо самi себе? Хiба гiршi за iнших? - Всiлякi... - Так, а серед нас запроданцi, що зреклися роду свого, батькiв сво┐х, дiдiв сво┐х, шабель сво┐х, звича┐в сво┐х, коней сво┐х... - Це вже ти заскочив... Коней не зрiка║ться нiхто. I волiв, i упругiв... - Це я знаю. Свiт корчиться в злобi, зажерливостi, люди множаться й народжують грiшникiв - все гiрших та гiрших, кличуть до доброти, до всепрощення, а самi недобрi та лукавi. Свiт занурений у розбiй, захланнiсть, загарбництво - чужих земель, чужого добра, чужо┐ мудростi,- я це бачу... - Iване, не говори, наче пiп на проповiдi,- попросив Борзакiвський. - Я увесь вiк читаю собi проповiдi. Кажу до того, що ми, менi зда║ться, не гiршi за iнших людей, за всiх, яких бачив: татар, нiмцiв, полякiв, московитiв. Ми й трудящi, i грамотнi, принаймнi, грамотнiшi за московитiв, й мусимо зрiкатися самi себе, сво┐х добр, сво┐х антецесорiв... Ось i оцi лови... - Ти зробив на копi║чку, а похваля║шся на таляр,- перепинив мене Борзакiвський.Мiрку║ш справедливо, й домiркувався до чогось, мiркуй i далi, але тримай все те при собi. Хiба зна║ш мiру сво║┐ душi? Вiзьмуть на квестiю... й прорветься вона, як гнила верша. Ти, Iване, вельми на┐вний, а то й дурникуватий трохи, а може, прикида║шся таким, це, до речi, вигiдно, за це тобi прощають тво┐ незугарностi, але до певно┐ межi. Не вскоч у халепу й не введи в не┐ нiкого. Зрештою, ну... менi зда║ться, ║ ще люди, якi мiркують так само, як ти, але що вони можуть удiяти? Отож? Читав книгу Корба?.. Але Корб далеко, у Вiднi, його й цар не дiстане. А тут... Нинi вивiдникiв усiляких розвелося... Он навiть твiй Вурчик розвiсив вуха та слуха║,- жартом скiнчив розмову Борзакiвський. На ту мить Борзакiвський трохи впав у мо┐х очах. З того дня я почав дужче хилитися до Рубця, хоч був вiн надто закоржавiлий i пiдкепковував часто надi мною, зате ходив направцi. - Свiт сто┐ть на брехнi та силi,- казав вiн.- Смерть чига║ на тебе на кожному кроцi. Вiрити не можна нiкому. А жити потрiбно так, щоб самому бути зверху, а iншi - насподi. Я не вмiв так жити. Я хотiв вiрити. Але в Рубцевих словах почувалася грiзна сила, закрайками душi я здогадувався, що вони сливе правдивi, й сам Рубець викликав у мене повагу. * * * Ми вернулися в мiсто. Воно потроху вiдбудовувалося пiсля пожежi, в ньому скрiзь комашилися люди, щось копали, тесали, вкопували якiсь стовпи,- здавалося, це мурахи трудяться над сво┐м поруйнованим гнiздом. Весна була напрочуд тепла, а далi пiшли дощi, йшли i в травнi, i в червнi, трави стояли рутв'яно-зеленi, плодовi дерева важко хилили безплiднi, з засохлим цвiтом вiти, скрiзь гнало бур'янища, вiдомо ж бо, що бур'ян не росте так нiде, як на попелищах. З густими дощами, з дрiбною мчижкою в людськi серця падав новий неспокiй: що ж воно буде, чи не згноять дощi хлiба та городину? А тут ще посто┐, побори,- люди ходили чорнi, усмiшки зникли з облич. На той час вийшов повторний монарший указ, за яким заборонялося друкувати малоросiйським нарiччям церковнi книги. Лаврська друкарня пiдпадала пiд нагляд присланих з Москви ченцiв. Лаврськi ченцi сполошилися, захвилювалися, кинулися до гетьмана, але той тiльки розводив руками. Вiн переживав i вболiвав, але влада його танула, збiгала, як вода з пробитого водяного дзигаря, ┐┐ лишилося тiль-тiль на денцi. По деяких сотнях козаки ще обирали старим звича║м сотникiв, присилали папери на утвердження тих виборiв, але гетьман пiдписувати ┐х боявся. Лише iнодi одважувався прошепотiти: "Нехай сотнику║. Якщо того... нiхто не напише доноса,. Ки┐вськi ченцi царському указу не скорялися довго, тодi було покликано до Пiтера ки┐вського митрополита, а з ним архiмандрита Печорського. Митрополит помер у дорозi, чи то вiд дум важких, чи то вiд тягару на душi, чи й бозна вiд чого. У гетьмана на душi стояли тумани. Тумани стояли й над Есманню. Серце пiдказувало йому тяжкi перемiни, молив Бога, аби те сталося хоч пiзнiше, вже пiсля його смертi. I в нас, у Чернiговi, й на хуторi над Стрижнем клубочили тi ж тумани, заволокли обрiй. Нiхто не знав, що воно там, за ними. На хуторi розгодинювалося лише тодi, коли туди при┐жджав з наймолодшою полковниковою дочкою його наймолодший зять - Якiв Маркевич. Вiн влiтав, як шура-бура, розкутурхував усiх, вiд сторожа до полковника, розбурхував, розсмiював i реготiвся сам, веселився, неначе хлопчик. I не сказати, щоб був легковажний, просто таку мав вдачу. Я радiв кожному його при┐здовi. Та що там я,- занурений у думи суворий полковник яснiв лицем i вiдмахувався широкою немов праник, долонею тiльки для годиться. - Татуню, татуню (так вiн називав Полуботка), ви тiльки подивiться, яку я люльку купив для вас у вiрменина. В цiлому свiтi нема║ тако┐ люльки. А як вона вiдчиня║ться? Секрет! Ось пиптик - натиснули, i вже! Не гасне на найбiльшому вiтрi, тютюн не розсипа║ться. А вам, мамуню, привiз птушок заморських i насiння нiмецко┐ цибулi... А вам, хлопцi, гарнець горiлки. Рум'янолиций, чорновусий, чорнобровий, волоокий, i очi тi оливою облитi, крутився на всi боки, роздавав подарунки, не забуваючи при тому нiкого. Навiть мене - привiз новеньку бандуру, веркi┐вську, з козаком Мама║м. Хоч не раз менi ставало тяжко дивитися на тотi┐ веселощi, то бiльше, саме на ┐хньому з Оленкою весiллi спалахнуло по-справжньому наше з Уляною кохання, весiльнi скрипки закрутили нас у тому вихорi. А ще ж вiн був трохи схожий на Уляну... - Не кисни, Iване, проквасиш молодi┐ лiта. Молодiсть - вона одна, й життя одне, не встигнеш зоглядiтись, а вже вус посивiв. Лiтай, поки лiта║ться, пий, поки п'║ться... Розуму не пропивай i дiло сво║ знай. Ех-ма, щастя-долi чортма. Це - коли ┐┐ не шука║ш. Удар, Iване, "Журавля", покажемо ┐м, Оленко, як у Лубнах танцюють! I лiтала Оленка з Яковом у парi по кленових мостинах у кунтушi бiлоносовому, спiдницi атласнiй, запасцi темного штофу, майорiла шовкова намiтка, миготiли жовтi козловi чоботи... I щось миготiло в мо┐й головi й тонко, неначе молодий льодок, потьохкувало в серцi, а тисячi голосiв чорними ангелами кричали, що те миготiння грiшне й дивитися менi в той бiк не треба. Навiдомо, багато знала Оленка про мене та Уляну, чи вiдала, як глибоко розпанахане мо║ серце, може, й справдi вважала, що ми з Уляною побiгали, погралися та й забули про все. Вона сво║ щастя в Якововi знайшла i розповiдала про сво║ щастя, чомусь мене обрала для сво┐х сповiдань. Саме мене чомусь дуже часто обирали жiнки та дiвчата, аби подiлитися сво┐ми та║мницями. Вони дiлилися зi мною, неначе з святим, але я вiдчував, що, коли б зробив бодай несмiливий крок, вони могли б не тiльки роздiлити зi мною старi грiхи, а й сотворити новi. Вiд того менi ставало жаско. Чому так, не знав. Чим саме навертав ┐х на те, може, тим, що вони якось знали, вiдчували, що я дiвич, i душа моя не пом'ята, й серце мо║ чисте. Всi на свiтi прагнуть чистого, щоби... забруднити його. I потiм яких тiльки див не творить цей свiт. Як тiльки не переплуту║, не перекуйовджу║ всi нитки! Бо одного разу менi приснилося... приснилося ясно та гаряче, що я согрiшив з Оленкою... I той грiх став вiдомий, i мене потягнули до колода дубово┐, бiля яко┐ стояв високий, худий, жилавий мiстр з чорним ощиреним ротом i широченною шаблею в руцi. Диво, я не злякався, я йшов на страту хоч iз мукою, але й з почуттям, що кара справедлива, я тiльки боявся, аби про мiй грiх не довiдалася Уляся. Отакий дивний i страшний сон менi приснився. Якось нас iз Оленкою побачив бiля перелазу Якiв i жартiвливо покивав пальцем: - Оленко, не зажартовуй з Iваном. Бачиш, як вiн почервонiв. Iван ще малий. Але Якiв був не тiльки мартоплясом, жартiвником. Вiн мав зiрке око й добре розумiвся на тому, що дiялося довкола. Московити потискали козакiв, й про те гомонiли всi, проте гомонiли обачно, з осторогою оглядаючись. Iнодi хтось i вирветься поперед iнших з гострим словом - гурт сам по собi, мовчазний, пiд'юджу║, пiдштовху║,- й принишкне, примовкне. Та не такий був Якiв, Одного разу за широким столом пiдняв чару й сказав: - Вип'║мо, братцi, щоб воля не захирiла, щоб були ми господарями у власнiй хатi й щоб спини нашi не гнулися. Земля наша нiким нам не дарована, давнини нашi - од предкiв, ми зумi║мо оборонити ┐х, бо шаблi нашi не тупiшi за шаблi наших сусiдiв. Я бачив, як здригнули Полуботковi брови, як вiн прояснiв чолом, а далi нахмурився: радiв за свого зятя, пишався ним i боявся за нього. Мабуть, вони мали мiж собою балачку, й не одну, бо далi на людях Якiв не висловлював отако прямо сво┐х думок, плiв мову тонко та хитро, так що жодного кiнчика не було видно, але всi здогадувалися, куди веде та мережка, А нам - Борзакiвському, менi, Биковському - казав: - Ось вже скiльки часу ми йдемо спиною наперед. Перед нашим носом вимахують ки║м, i ми вiдступа║мо, вiдступа║мо. Мо', пора зупинитись? Бо так можна i в урвище впасти. Я тратився й малiв, тратився перед такою вiдвагою, малiв перед таким валечним козаком, ще й думав про те, якого гарного мужа ма║ Оленка i як менi далеко до його чеснот, до його вiдваги, до його вмiння розвеселити, пiднести людей, та ще в такий сумний час. * * * Уже кiлька мiсяцiв я обтираю лiктi за широким кленовим столом полково┐ канцелярi┐. Поки що ходжу в копi┐стах, пiдписках, суддя обiця║ (чи страха║) незабаром покласти на мене першу справу. Мешкаю у великiй хатi разом з iншими неодруженими канцеляристами, менi призначено жупан та чоботи на рiк. При хатi, де ми живемо, сад та город, одначе вельми запущений, город канцеляристи весною засадили, одначе не пололи, ходили туди тiльки по часник та цибулю, мак зарiс бур'яном, гарбузи поплелися по деревах i тинах, подерлися навiть на хату. Малина та порiчки в саду давно здичавiли, тiльки сливи, теж напiвдикi, ронили в траву синi, продовгуватi плоди. Я любив ту глушину, залазив у чагарi, лежав, пiдклавши пiд голову свитку. Я вже багато чого вмiв, багато знав з того, що робилося в полку i в кра┐, знав навiть деякi та║мницi. В полку глухо гомонiли, що наступа║ кiнець усiм вольностям, усiм давнинам, якими жив наш люд. Вольностi нашi вкорочували, наглядачiв на Укра┐ну присилали все лютiших i лютiших, називалися вони обер-фiскалами. Такого-сякого стольника Андрiя Iзмайлова, котрий був настановлений при гетьманi для нагляду, замiнили Федором Протась║вим, чоловiком ницим, пiдлим, ще й драпiжним. Не кращим був i Дмитро Голiцин, який сидiв у Ки║вi. За чималий хабар нашим людям вдалося прочитати листа, надiсланого Голiциним канцлеру Головкiну. "Для нашо┐ безпечностi,- писав вiн,- на Укра┐нi треба насамперед посiяти ворожнечу мiж полковниками й гетьманом... Коли народ дiзна║ться, що гетьман тако┐ влади, як Мазепа, не матиме, то сподiваюся, що будуть приходити з доносами... Як ранiше я вам писав, так i тепер повторюю: треба, щоб у всiх кiстах полковниками були люди, якi не згоднi з гетьманом, коли вони будуть не згоднi, то всi ┐хнi дiла будуть нам вiдкритi". I хоч гетьман, будучи в Москвi, просив, аби чужинських полковникiв на Укра┐ну не присилали, на його прохання не зважали, й за останнiй рiк сiло на полковництва два москалi. Якщо якийсь полковничий уряд звiльнявся, з Москви надходило повiдомлення, щоб полковника там не обирали, бо "определение учинитца вскоре". Скоропадський покiрно чекав "определения". Нинiшнiй гетьман,- говорили на Укра┐нi,- людина сумирна, постояти за Укра┐ну не iме; хто не нападе - всi деруть, коли б дiждатися, щоб гетьманом був чернiгiвський полковник... Не так давно вiн за Укра┐ну стояв i москалям ┐┐ розоряти не давав; в його полку без його розпорядження москалi нiчого не беруть. Се була правда. Москалi у нас стояли гарнiзонами в кiлькох мiстечках, у селах посто┐в було мало, й жили солдати не по хатах, а в великих куренях, збудованих для них. Усi апеляцi┐, якi виникали помiж офiцерами та мiсцевими старшинами, полковник розбирав сам, в присутностi обох сторiн, численних свiдкiв, i чинив по-справедливостi. Суворий та мовчазний, вiв справу так, що справедливiсть ставала очевидною всiм. Либонь, i в нашому полку були зброднi та донощики, й вони доносили, але чомусь апеляцiй з Пiтера до нас не поступало. Одначе незабаром полковниковi довелося приймати апеляцi┐ зi всi║┐ Укра┐ни. На початку того таки тисяча сiмсот двадцять другого року гетьмана Iвана Скоропадського знову було покликано до Москви й затримано там надовго, вiд'┐жджаючи, гетьман залишив замiсть себе чернiгiвського полковника. Полуботок i далi жив у Чернiговi, до Глухова на┐здив, отож i бiльшiсть справ розглядалися в нашiй канцелярi┐. Прибували справи новi, й випливали старi, Скоропадський був чоловiком, який не любив нiяких турбацiй, всi тi справи, покрутившись мiсяць-другий, лягали на спочинок на дно велетенських скринь. Тепер ┐х витягали звiдти й розглядали заново. Менi вельми запам'яталася одна, оскiльки розпочалася вона при менi, коли я ще мешкав у Комишнi, одразу по замiнi Чарниша Милорадовичем. Саме по тiй апеляцi┐ менi разом з Борзакiвським довелося ┐хати до Гадяча при генеральному судцi Савичу. Надiйшло кiлька скарг з Котельви, що Милорадович хоче силомiць узяти ┐┐ собi в пiдданство. Котельва - мiстечко козацьке, пiд Милорадовичеву руку хилитися не хотiло, вчинило вiдчайдушний опiр його спробам посiсти поля та луки котельв'ян, тодi гадяцький полковник вдався до розору Котельви. Милорадовичевi слуги вирубували лiси довкола Котельви, руйнували греблi та палили млини, сам полковник влаштовував на котельв'янських полях полювання; ганяв з чамбуками, з тренбами, прапорами та бубнами, ловчi витоптали хлiби й городину, перебили безлiч гусей та свиней i захопили чимало коней. Ускаржилися на Милорадовича Ярема Короткий та Луцик Бакуменко. Другою скаргою була скарга сотника Iвана Пирятинського. Його хорт обiгнав на полюваннi хортiв Милорадовича, сотник пiднiс Милорадовичу впольованого його хортом зайця, а полковник почав бити олов'яною фляшкою сотника по головi. Сотник сказав, що напише гетьману, Милорадович вiдповiв - пиши, я тим папiрцем оне║ мiсце пiдiтру. Людей тягли до квестi┐ за найменшу провину й без оно┐; хтось купив горiлку не в його крамницi, хтось не хотiв уступити млина, на когось донесли, що "казав проти македонського кавалiра сарказми", таких карали особливо тяжко, пiдвiшували за руки до сволока й били так, що крiзь одяг проступала кров. "Дам фiскалам по триста ки┐в,- похвалявся Милорадович,- одiб'ю шкуру од кiсток, вже нiкуди не по┐дуть зi скаргами". Глухiвськi канцеляристи розповiдали, що Скоропадський бубонiв при нечисленних свiдках: "Затурбував нас сво┐ми строгостями полковник, одбира║ собi всi доходи, ратушi в полку запустiли, управлiння вiддав на вiдкуп слугам сво┐м", одначе всi скарги складав до судово┐ скринi, ходу ┐м не давав, пам'ятаючи цареву промеморiю про те, що "Милорадович верность мне свою показал". Ми при┐хали до Гадяча. Полковник був у вiд'┐здi, й Савич, вiдаючи, з ким ма║ справу, слiдства не вчиняв, одначе люди провiдали про те, що при┐хав генеральний писар, й смiливiшi потягнулися зi скаргами. Я записував скарги, й не одна сльоза впала менi з очей на папiр. На власнi очi бачив, як полковничi слуги хапали на базарi людей i завдавали до цюпи, тримаючи ┐х там, поки не вiдкупляться. Козакам i посполитим ускаржуватися не було куди: Милорадович знищив ратушнi суди й зробив судилищем свiй дiм. Там правили його жiнка, брати, син, полковниковi прикажчики. Не тiльки посполитi, а й козаки платили полковнику чинш i ясенщину - вiд коня i вола по дванадцять .шагiв i по четверику вiвса й вiдбували всiляке послушенство - косили сiно, орали, молотили, рубали дрова, топили печi, стерегли двiр, козацькi вдови бiлили йому хати, й мусили купляти тiльки його горiлку. Милорадович ще в Сербi┐ розпочав займатися всiляким гендлем, тепер розгорнувся в двi руки. Пiдряди на горiлку брав по кiлька тисяч вiдер i прикупляв та перепродував шовк, його служники гнали в Крим табуни скоту - по двiстi й бiльше штук, а звiдти везли вино, шовк, сап'ян, воли переганяли в Шльонськ та Пiтер - по п'ятсот, шiстсот голiв за один раз, i все то була дармова праця - люди працювали на сво