лудрабок воза, дивився в поле. I тодi наперед вийшов дзьобонорий шрамоватий чоловiчок у короткому жупанi, тицьнув пальцем у мене. - Ось вiн... з однi║┐ злодiйсько┐ складки. Нехай тягне. Жах охопив мене, струснув од нiг до голови, як струшу║ деревце од низу до верхiвки удар сокири при коренi. Душа рвонулася до Бога, очi до людей, розпука розривала серце, я розумiв, що гину, гину назавжди, в мене нема║ сили боротися, зараз я вiзьму в руки мотузка, i тодi... Та в ту саму мить в мо║му серцi несподiвано почало народжуватися щось шкарубке, тверде, вiдчайне. I на жодну мить не зринуло бажання признатися, чий я син. Пiзнiше я вельми пишався цим перед собою. - Я... не з злодiйсько┐ складки,- тихо, але переконано заперечив.- Я чесного отця син. I знову в мене всерединi все завмерло, мовби приморозилося, я ледве тямив, що тут вiдбува║ться, я не розумiв, чому такi жорстокi всi цi люди й чому мовчить, не проситься Миля. Вiн уже нi на що не сподiва║ться? Але я сподiвався. Оте тверде, вiдчайне розросталося в менi, ставало насупроти всiх цих людей, у власну оборону. - Тягни, ми заплатимо,- загомонiли бортники. - По десять копiйок з чоловiка. Цiна добра. Буде кiлька талярiв. - По десять багато, вистачить по два шаги. Вони торгувалися, неначе продавали скотину або дрова, але самi тягнути мотузок не бажали. Я зрадiв, сподiваючись, що добровiльного мiстра не знайдеться. Одначе вiн знайшовся. Наперед виступив чоловiк з в'язкою недогнуздкiв та пут, либонь, пастух, що пас конi, й пiдiйшов сюди, циганкуватий з вигляду чи й справжнiй циган. Вiн обвiв товпу крапчатими очима, сплюнув пiд ноги й сказав: - Якщо по десять копiйок, я згоден. - По десять то й по десять,- погодилося одразу кiлька чоловiк. Iншi мовчали, але ┐хня мовчанка сприймалася як згода. Циганкуватий узявся за кiнець мотузка. I в ту мить щось зрушилося в менi. Й запанiкувало, й заголосило, й обурилося, озлилося, й рвонулося високо-високо - надi мною, над натовпом, пiд самi хмари. Сльози вдарили з мо┐х очей, i я впав на колiна. - Люди добрi, що ви робите, схаменiться. Не берiть на себе такого грiха, не занапащайте самi себе. Усiх вас за це поглине вогненна ге║на. Бог не простить вам цього. Ви нiчого не зна║те, ви слiпi й темнi... - Погляньте, ми темнi... А ти хто такий будеш, шмаркачу, щоб учити нас,погрозливо мовив немолодий козак у люстриновому жупанi та високiй сивiй шапцi. У козака - обвислi вуса й шрам на пiдборiддi. Я вчепився поглядом у цього козака, тепер я звертався не до сiрих безликих облич, не до чорних байдужих проваль, а до живих, обiзлених очей i до живого обличчя. - Я, мабуть, нiхто, спудей недовчений, а вiн,- показав на Милю,- тiльки в турецькiй неволi промучився цiлих п'ять рокiв... Прикутий до галери... А тодi плавав на iнших подiях. I потопав, i був стрiляний. Ви побували на вiйнi, зна║те, яка вона... I нiхто його не прийняв до себе, нiхто не втiшив, не подав окрайця хлiба. Скрiзь, на всiх землях воякам платять за полон, але йому цар не заплатив... А цар править з вас медову десятину... Так то ж цiла десятина! - Я ледве тямив, що кричу, про десятину вiд когось почув, потiм пошкодував на сво┐ слова, але сливе вони вплинули найдужче.- Бог велiв прощати всiм... Тодi й вам проститься, i ви заслужите царство небесне... З жахом вiдчував, що менi шерхне в ротi й ось-ось я втрачу голос, i тодi згублю Милю, а може, й себе. Люди не прощають страху, вiн пiдхльоску║ ┐х, до того ж сприймуть мо┐ слова за обман. Я вмовк. Бортники теж мовчали, але це мовчання було трошки iнакшим, не таким твердим, не таким погрозливим. Й тодi до Милi пiдiйшов староста, котрий од самого початку був проти самосуду, але боявся рiшуче заперечити людям, похмуро запитав: - Ти справдi був прикутий до галери? Миля вiдказав спокiйно, з гiднiстю: - П'ять лiт. Навiть у Африку, до негрiв плавав. А тодi втiк у городi Амстердамi, й мене знову завдали на корабель, на голландський. Купцiв обороняв. - Бач, заморських купцiв обороняв, а нас...- не доказав староста й для чогось витер долонею обличчя.- Де трапив у полон? - Пiд Азовом. Тодi багато полкiв укра┐нських ходили туди. - Це правда,- пiдтвердили з гурту.- Якiв Лихолап ходив, а Хоботня не вернувся... З якого ти полку? - Прилуцького.- Далi Миля почав розповiдати, де стояв пiд Азовом Прилуцький полк, i де Нiжинський, i як вони наступали, i як вiн, Миля, потрапив у полон. Пилип бачив, що сво║ю розповiддю укрiплю║ в вiрi те, що сказав я, проте не намагався розжалобити бортникiв. I нiчого не сказав про сво┐ картки до царсько┐ канцелярi┐, мабуть, вважав, що йому не повiрять чи просто боявся зачiпати царське iмення, за що мiг поплатитися потiм. Пiзнiше я замислювався над цим не раз. Вiтер надi┐ тепер вiяв у його бiк. Козаки вже не стояли сiрими стовпцями, а заворушилися, загомонiли. Найдовше опиралися пограбованi бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку з возом та подiлити помiж собою грошi. Староста ще раз обвiв поглядом юрбу i сказав двом десяцьким: - Дати обом - Милi та Дудi - по тридцять ки┐в i вiдпустити. Якщо ж хтось iз них упiйма║ться ще раз, висiтиме на оцiй гiлляцi,- вказав пальцем на товсту гiлляку, на якiй гадюкою провис мотузок. По одному, по дво║ люди йшли до села. Вони гомонiли, посмiхалися, розмовляли з Милею та Дудою, немовби нiчого й не сталося. Здавалося, це були зовсiм iншi люди, всi вони були надзвичайно радi такому кiнцевi справи. I я подумав, що наодинцi люди ║ люди, в гуртi ж, у вiйськових лавах вони - юрба, слiпа й безглузда сила. пм не треба збиратися в натовп, бо вiн вирiшу║ не розумом, а ярiстю, митт║вим спалахом, i той спалах легко збудити та спрямувати в будь-який бiк. Чим од вiку користуються всiлякi пройдисвiти та авантюрники. Скiльки то люду погинуло в тих товпах i лавах, скiльки ┐х втрамбовували дороги у ватагах розбiйникiв, всiляких крутi┐в, лихих отаманцiв... На землi ║ один праведний гнiв, одна праведна лава - та, що ста║ на захист вiтчизни. Я наледве пiдвiвся з колiн, насилу додибав до села - так мене стермосовала лиха подiя, вичавила силу з тiла та серця, оповила думки в холодну липку павутину. Ноги менi тремтiли й пiдгиналися, в головi гуло, ┐┐ ломило вiд болю. Менi хотiлося пiти прiч з цього села, пiти свiт за очi, туди, де нема║ кривди, захланностi, бiдностi, де за тобою не стежать недовiрливi недобрi очi, де нiщо не стиска║ твою душу й не гнiтить думку - де нема║ лихих людей, а значить, i лихих вчинкiв, де люди добрi, спочутливi й тихi, як ангели. Проте я розумiю, що такого мiсця на землi нема║,- он Миля побував по всiх свiтах i скрiзь попадав у приневолю; треба якось призвичаюватися до цих людей, до цього свiту, й або примиритися з ним та наперед погодитися на пiдданство усим сильним i всiм його добрим i недобрим законам, або вiдточувати пазурi. Пазурiв, на жаль, у мене не було. Лишалося одне - нi в що не втручатися, обминати всi небезпеки i всi принади. Отож якби я ще того дня полишив Носачiвку й занурив сво┐ босi ноги в порохню Чемерського шляху, як намiчав ранiше, уникнув би ще одного великого сум'яття душi та випробування духу. Але я залишився. * * * У наступнi днi я намагався зцiлитися, полiкувати потовчену душу, я не мiг знайти рiвноваги, бо й не знав, жертвою чи║┐ несправедливостi став. Несправедливi жителi цього мiстечка чи несправедливий Миля, а може, i вони й вiн, а може, нiхто... Пробивалася нагору думка - несправедливiсть десь глибше, далi,- думка небезпечна, вона може потягнути iншi думки, привести до сумнiвiв - на щастя не пробилася. На роботi не надривався,- несподiвано заробив грiш, воiстину, трагiчне й смiшне ходять поруч: багата вдова, пiдпанiя, замовила менi суплiку на свою сусiдку ще й просила, щоб написав проникливо та тримав усе в та║мницi. Вийшло ж так, що сама того листа й надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я. Суплiка була така: "...сво┐ми паскудними губами шемряла, буцiм я - жiнка легковажно┐ поведiнки, нецнота, насправдi ж вона хльорка й потiпаха, з про┐жджими московськими офiцерами витолочила увесь вишняк за хатою. А мене сукою старою називала, дулi сукала i з великою фантазi║ю та хуками Пiшла з мого двору, за одне те, мiй ясновельможний милостивий пане, заслужила вона канчукiв по срамному мiсцю, а також заслужила секвестру. Презентуйте ┐┐, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство вiк буду Бога молити i в боргу перед Вами не залишуся, коб же тiльки та псяюха понесла кару заслужену". Свiте мiй, свiте, чого в тобi тiльки нема║, хто лишень i чого в тебе не просить! Один - миску пшона, нагодувати голодних дiтей, iнший - золотих дукатiв, третiй - доточити хоч день до стовченого хворобою життя, четвертий - погибелi сусiдовi, п'ятий молить о спасiннi вiд зашморгу, шостий сам сука║ мотуз на ближнього. А чого прошу я? Не знаю. Мудростi, спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось же отримав за чорнi "хуки" грiш... А чи правий вiн? Неяснi бажання тривожать мене. А iнодi навпаки, з жахом вiдчуваю, що хочеться, хочеться й менi, попри все мо║ горе, попри всi обiцянки, вгризтися зубами в м'якуш сього свiту у щоб вiн аж зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати. Я почуваю сво║ здорове тiло,- я не вельми дужий, скорiше кволий,- але нiякi хвороби не змагають мене. Я знаю про принади свiту, вони спокушають, i iнодi ста║ образливо - пiти й не вiдчути ┐х, це гiрко, а обмiняти на них душу страшно. Я таки триматиму ┐┐ в чистотi та недоторканостi, я побачу все, осягну розумом i серцем й нi в що не втручатимуся, не обагрю душу нiчи║ю кров'ю, жодною краплиною, не потрушу ┐┐ попелом чужого горя! А життя мовби смiялося надi мною, брало, неначе забавку, в свiй полон. На мiсце померлого носачiвського сотника козаки вирiшили обрати нового за козацькою регулою - достойного, доброчинного, смiливого. Таким усi вважали сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним прапором i послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою печаткою. А в недiлю з Глухова в супроводi двох козакiв та московського ундера прибув осавул i в трьох мiсцях, тричi, вичитав новий царський указ, малозрозумiлий, та ще й по московському писаний, та ще й читав погано, одначе козаки втямили, що тим указом велено "полковников и сотников не выбирать, а назначать". Той указ упав на козачi голови, як вiтер на дiброву. Козаки захвилювалися, почали збиратися в гурти, посунули до сотенно┐ канцелярi┐, вимагаючи, аби Солонець скорше приймав справи. А при┐жджi вже вели свого фамiльянта - сотенного хорунжого Хоменка з Гадяча. Солонець - богатирсько┐ статури, повновидий, поважний, статечний козак, знаний носачiвцями оддавна в бою i за плугом, i рiд його ┐м увесь знаний. Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрiлий кавунець, головою, з метушливими очицями, якi, здавалося, ось-ось кудись утечуть, Хоменко не сподобався ┐м уже одним сво┐м виглядом, а ще ж - чужа-чужаниця... - Волi║мо свого, ми його зна║мо! - гукали козаки. - Вiн до людей уважливий. - Хоробрий козак, достойний. I посунули синi жупани вперед i вкрили Солонця шапками, й хтось уже винiс сотенну короговку, й вона затрiпотiла на вiтрi. Вiн хотiв вручити короговку Солонцю, але при┐жджий з Глухова осавул пiдняв над головою царський унiверсал i гукнув щосили: - Проти закону! Проти царського закону! Солонець короговку не взяв i звелiв писати листи - до полковника та гетьмана в Глухiв. Лист до полковника повезло шiсть козакiв, лист у Глухiв - чотири. Всього цього я не бачив, про це менi розповiли. А все, що вчинилося далi, вiдбувалося на мо┐х очах. На свою суплiку носачiвцi отримали вiдмову, i тепер до Носачiвки при┐хав полковий осавул з полковими писарем та хорунжим, на дзвiницi церкви вдарили склик, козаки почали збиратися на майдан. Майдан у Носанiвцi широкий, посеред шляху з Ки║ва на Нiжин, з одного його краю - стара дерев'яна церква (нова, кам'яна - за греблею, одначе люди оддавали перевагу старiй), з другого - сотенна канцелярiя, ще далi - кiлька крамниць та рундукiв, пивниця, за крамницями та рундуками - базар. Козаки товпилися бiля управи, прийшло (з цiкавостi) й чимало посполитих, на одному з рундукiв чорним табунцем з'юрмилися ║вре┐-крамарi. Та ж таки цiкавiсть попхала на майдан i мене. Пропхався аж пiд ганок канцелярi┐, на праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп, який пiдпирав дашок ганку, щоб мене не затоптали. Тепер бачив натовп i, коли повертав голову, тих, якi стояли на ганку,полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також носачiвського сотенного писаря та хорунжого. Солонця не було, вiн, як я зрозумiв з розмов, лишився вдома, на що деякi козаки нарiкали. Полковий осавул бликнув на натовп з-пiд острiшкуватих брiв гострими очима - у тому позирку - погроза й притамований страх - i звелiв писарю читати царський указ, той самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого короговку й тримав напоготовi, аби оддати ┐┐ Хоменку. Писар ще не дочитав указу, вiн затнувся, зашпортнувся на якомусь словi, вiдшукував його пальцем, i тодi з натовпу пролунало: - Бридня! - Що бридня! - подався вперед осавул. - Все бридня. Ти при┐хав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду оцьому недомiрку. Це - живодер. Ми вже зна║мо. Отакий зашмарканий, i живодер. - Та ви... Та я...- бризнув слиною осавул.- Я вас у рiг баранячий... У секвестр! - Нас - у секвестр! Натовп сколихнувся i враз перетворився в живий вир. Неначе буря пролетiла по ньому, й були це вже не тi люди, якi стояли щойно, а зовсiм iншi. Одмiнилися обличчя, голоси, порозправлялися плечi. Я теж вiдчув дивну тривогу та дивне пiднесення, одначе намагався погасити ┐х: я тут чужий, менi нема║ нiякого дiла до того, що вiдбува║ться на цьому майданi. Стояв тихо, осягав усе вповнi. I дивувався. Люди сподiвалися справедливого рiшення, але хiба вони не розумiли, що його не може бути, що велiння впало зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали, не мислили в той бiк,- яка то сила цар i що вiн може зробити. Який вiн грiзний, жорстокий i нещадний, знали всi, про це шепотiлися за ятками на базарi, оглядаючись по сторонах, гомонiли в шинку. Цар видушив батуринцiв, знищив Запорожжя, тисячами гнав люд на кривавi вiйни... Я про царя не склав уповнi власно┐ думки, чимось вiн менi подобався, чимось не подобався, але боятися я його боявся. Мали б розумiти це i носачiвцi. Але цар був десь дуже далеко, а несправедливiсть - тут, у них. Увесь час думав: ненавидiти царя чи нi? Вiн перекаламутив мо║ життя, забрав у мене найдорожче. Але ж вiн не знав мене, вчинив так з якихось сво┐х причин. Я то ненавидiв його то знаходив йому якесь виправдання, я багато читав про королiв, iмператорiв, ┐хня воля - висока, продиктована чинниками, незрозумiлими простим людям. I хоч вже не мiг думати про царя, як думав ранiше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого ворога в ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада - вiд Бога, опиратися владi - опиратися Боговi, це непростимий грiх, за це на тому свiтi чека║ кара. Я ж подумав, що цi двi сили зовсiм рiзнi й нерiвнi, навiть хотiв сказати про це, але розумiв, що мене нiхто не послуха║, та й не мо║ це дiло. Вони ось тут, пiд захистом оцих стрiх, тополь, оцi║┐ церкви мають себе за поважну силу, а чи й просто не думають про те, вони бачать неправду й не можуть з нею примиритися. Люди вже не гомонiли, а кричали, пiдносили кулаки; роздратування, злiсть все дужче й дужче опановували ними. Так опанову║ тривога згра║ю гракiв на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кiт або пес. До того ж давно не було дощiв, двi пожежi за тиждень, бортний злодiй, медяна десятина, а тепер ┐м ще нав'язують чужого недоброго чоловiка в сотники. З ним ┐м жити, з ним iти на вiйну! У цей час осавул хотiв передати короговку Хоменку, той уже простягнув руку, але натовп витиснув з себе кiлька чоловiк аж на ганок, вони опинилися помiж осавулом i Хоменком. I вже чиясь рука вихопила в писаря царський указ i жбурнула пiд ноги, й загупотiли важкi чоботиська, втоптуючи грiзне цареве послання в порох, й хтось вже тягнув до себе короговку, а осавул ┐┐ не вiддавав. Я злякався. Тепер уже бачив не сотню облич, а одне, спотворене гримасою гнiву, з великими, вибалушеними очима, темною дiркою рота, з яко┐ вилiтали погрози, прокляття, свист. Це було безстрашне обличчя, яке не зна║ спину. Натовп не може, не вмi║ розмiрковувати, вiн живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще й сво║ горе, своя кривда, своя озлобленiсть, вони долучаються до кривди спiльно┐), в ньому ║ кiлька призвiдцiв, людей дужих, безстрашних, хоч бува║ й навпаки: люди нервовi, слабкодухi, зi знесеними гнiвом на коротку мить угору душами зварйовують усiх. I тодi ста║ться вибух. Це схоже на початок льодолому на рiчцi. Все мовби ще сто┐ть непорушне, i враз зводяться сторч крижини, й чути трiск, i небезпечнi трiщини-щiлини змiять по кризi. Те я спостерiгав не раз на Деснi та Днiпрi, й сам одного разу опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп - це не сто чи скiльки там душ, це одна душа, найвищi звитяга та гнiв однi║┐ душi стають звитягою та гнiвом усiх. I знову я подумав; знають вони чи не знають, що цей указ писаний на всi полки й сотнi, а не тiльки на них, знають, що буде потому? Короговку вирвали, й два чоловiки понесли ┐┐ в церкву, полковий осавул був притиснений до стiни, стояв бiлий, як полотно. Хоменко шаснув попiд руками козакiв до судовнi й вилiз через вiкно та подався городами. А тим часом кiлька чоловiк привели попiд руки Солонця. Вiн, либонь, хоч i вдавав, що його ведуть силомiць, готувався до цього - нiс пiд пахвою загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ганку, розступилися, деякi посходили на землю, й Солонець пiдiйшов до полкового осавула. Але той крутнувся на закаблуках, аж майнули в повiтрi вуса, й пiшов до судовнi. У дверях на мить затримався, показав кулака й зник. Солонець зам'явся, потиснув плечима й пiшов за ним. Натовп знову завихрив, знову синi жупани натиснули на ганок. Я вхопився мiцнiше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу, був чужаком, стороннiм i судив збоку - тверезо та ясно. Знав напевно, що цi люди не викричать нiчого, окрiм бiди. Не знаю, звiдки в менi взялося таке розумiння - з прочитаних книжок, з того, що жив у великому мiстi, де мiцна влада, й бачив, чим закiнчу║ться будь-який непослух, пам'ятав, як шмагали рiзками здоровенних, як буга┐, фiлософiв i богословiв, котрi позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пiтер i страшнi кари, вiд яких конали найвищi урядовцi царства. Поки що тiльки сказано гострi слова. Але з слiв усе почина║ться. Спочатку було слово. В цьому випадку - царське слово, яке втоптане в глей яловими чобiтьми. Що ж буде далi? Цар не подару║ ┐м цього, вiн не звик, щоб його слова втоптували в багно, за його наказом стинають голови тисячам нi в чому неповинних людей. А може, ┐х i справдi потрiбно втоптати в багно? Я злякався цi║┐ думки. Я звик коритися великим i малим можновладцям, нiколи не помишляв про будь-який спротив, то бiльше царевi. Попи читають за його здравi║ молитви й закликають молитися за нього нас, бо цар - Божий помазаник, намiсник Господа на землi. Вiн там, над усiма, донедавна я не задумувався над його дiяннями, вони взагалi були далеко вiд мого житейського поля... Одначе й сумнiви вже почали проростати в серцi. Цар - над нами? А може, це й не зовсiм так, бо над нами - гетьман, нашi суди, вiтцi церкви, ┐хню волю ми викону║мо, ┐хнi велiння сповня║мо. Ми жили без царя, жили сво┐ми законами... Саме через те й звар'ювалися цi люди, що знехтувано ┐хн║ право. Вони хочуть обрати собi в сотники чоловiка, якого знають, так вони обирали завжди, i ┐м було добре. Вони мали таке право - обирати. Вiд кого те право? Вiн iнших державцiв, вiд дiдiв-прадiдiв?.. Тодi воно теж Боже. Та якщо ще на користь людям... Я знову злякався, й заморочився, й принишк, i принишкла моя думка. Отак i висiв на поручнях ганку - довгоногий, довготелесий, худий, ще й вуха трохи вiдстовбурченi, й чуб вибився з-пiд сiро┐ шапки двома хвильками (бачив сво║ обличчя в круглiй шибi вiкна, вправленого в олово, й здавалося воно мовби iконою, я аж стенувся вiд то┐ святотатно┐ думки). Солонець вернувся, полковий осавул його не прийняв, святого хлiба не взяв. Вiн навiть прочинив вiкно й погрозив пальцем, одначе одразу й зачинив, бо на майданi затюкали, засвистiли. Хряпнула в шибу кинута кимось грудка, скло розкололося, але не висипалося. Якийсь козак пiдняв угору волосатi руки,- рукава кунтуша i сорочки закотилися,- зсукав двi загогулистi дулi й тицьнув у шибу. Там мовчали. Либонь, осавул злякався. - Писати до полковника суплiку! - гукало кiлька чоловiк.- I послати з нею найзначнiших... Нехай вволить нашу волю. - Нашi права одвiку, не дамо ┐х нехтувати! - Не дамо, щоб нами попихали! - Не вволить нашу волю, i його переоберемо. - Суплiку, суплiку пишiть, де писар? Кинулися, а писаря й слiд прочах. Допiру стояв на ганку й щез, нiби здимiв. Хтось висловив здогад, що вiн зайшов досередини й вийшов на iншi дверi. Побiгли до писаря додому, але не знайшли й там. I тодi хтось вказав на мою скромну персону. - Нехай вiн напише, у нього в'язь гарна, я сам бачив. Писав Гнатисi картку до сина. Я спробував вiдмовитися, але на мене гримнули, й довелося менi йти до канцелярi┐ та сiдати за розсохлого кленового стола. Каламар був повний, i пера вiдтемперованi. Я викинув з каламаря здохлу муху й почав писати що менi диктували козаки. Звiсна рiч, писав не все, а тiльки найдошпетнiше, обминаючи слова лайливi, загогулистi та надто простолюднi. Я написав, що ми, тобто вони, козаки, за давньою регулою, за сво┐м правом завжди вибирали сотника самi, й вiн правив по справедливостi, не завдавав нiкому кривди, шанувався, бо ж знав, кому зобов'язаний владою, водив ┐х на вiйну, не ховався за козачi спини, а йшов у першiй лавi, не чванився й не величався, брав помiрний чинш, а нового чоловiка вони не хочуть, бо й не знають його, а за чутками, вiн - поганий, захланний, ще й намагатиметься збити статок, як i кожний зайда. Просушив я пiсочком аркуш i поклав на стiл. Проте, коли дiйшло до того, кому доправляти його полковнику, охочих не виявилося. Пристрастi вже вляглися. Значнi козаки не хотiли - деякi заздалегiдь шамульнули поза спинами iнших, ще декотрi виходили тепер - буцiмто викурити люльку або за якою iншою потребою,незначних вiдправляти було не варто. Ледве згодили двох козакiв. Зашили в полотно папiр та й пiшли запрягати. Я ж вернувся в двiр до паламаря. Суплiкою до полковника зробив собi рекомендацiю, i тепер до мене йшли i козаки, й посполитi: тому картку написати до сина, тому позов, тому в церкву на помин душi, на часточку, позови я писав кепсько, а картки, надто вiд старих, виходили вдалi, проникливi, з сльозою. Я зрадiв заробiтку, грошi невеликi, але грiш до гроша, й щось зберу на дорогу. Одначе склалося зовсiм по-iншому. Козакiв з суплiкою було завдано до секвестру, а наступного дня при┐хала команда й завдала до тюремного в'язання ще дванадцятеро. Тринадцятим був я. До двору пiд'┐хала пiдвода парокiнь, на возi сидiло шестеро - дво║ носачiвських козакiв i четверо сердюкiв з варти - четверо везли двох. Мене посадовили в задок воза, мабуть, зважаючи на мою незначну особу, за мною не вельми пильнували. Сидiти було незручно - сiна намостили мало, я провалювався глибоко в воза, ноги стримiли високо, ┐х пiдпирав затильник воза, доводилося триматися за нього руками, пiдтягуватися. За возом, який торохтiв слiдом за нами й на якому так само сидiло четверо сердюкiв та два носачiвцi, бiгла жiнка, заламувала руки, голосила й водночас проклинала свого чоловiка: - Та куди ж ви його везете. Та на кого ж мене лиша║те з дрiбними дiтьми. I чи я тобi не казала, чи не застерiгала вiд злих учинкiв, бодай би ти свiту не побачив, бодай би тебе побила сила Божа. Та скiльки ж я за тобою нагарувалася, та сонечка не бачила, а тепер тебе везуть, як злодiя проклятого, а я остаюся у вiчнiй тьмi. Вона спотикалася, руса густа коса вибилася з-пiд кибалки, розсипалася по грудях, врештi кибалка збилася набiк i впала, молодиця нахилилася за нею, а тут саме ┐здовi - тi ж таки сердюки - вдарили по конях. Молодиця залишилася за вербами. Носачiвськi козаки сидiли сумирно. Це мовби були зовсiм iншi люди, не тi, якi ворохобилися на майданi. Козаки з варти малися також не суворо, тi й тi перемовлялися - про погоду, про те, що треба збудувати нову церкву, частували одне одного тютюном, носачiвськi козаки пригощали сердюкiв пирiжками з яблуками. Пiзнi яблука-зимницi червонiли в садках. Позад валки ┐хало верхи на конях четверо драгунiв. В одному мiсцi сполохали цiлу зграю дроздiв, якi клювали горобину; пропливли попiд тином, торкнувшись нiжними голiвками мо┐х чобiт, лаплахи. Мир i тиша, а на душi як хвильки по водi, попiд якою ходить щука,дрiбне риб'я вистрибу║ i пада║ знову в сповнене небезпеки плесо. Навiщо вони везуть мене, який злочин хочуть менi завдати? Козаки, вони тутешнi, одкрутяться, а на менi все окошиться. Це ж, мабуть, за ту суплiку, писану мо║ю рукою. А може, за те, що нагадав про медову десятину... Що я знаю про ┐хнi справи, навiщо вклюнувся, нащо здався на вмовляння та погрози? Козаки тепер скажуть: нiчого не зна║мо, питайте з нього, вiн писав. Нi, так вони не скажуть, але змолотися менi може, ще й круто, засипав не в свiй кiш. Про┐жджали лозами, й зринуло: зiрватися та шурхнути в гущавiнь i вибрести десь у полi, й пiти свiт за очi - хто мене зна║, хто шукатиме. Одначе вiдав, що на таке не зважуся й совiсть моя не дозволить те зробити. Може, потiм буду каратися, що не одважився на втечу, шкодувати, але такий вже я ║. Хвилювалися лози, плив у повiтрi вiльний коршак, i зовсiм у протилежний бiк везли по неволi мене. Ледве в'┐хали на околицю мiста, сердюки враз одмiнилися, стали суворi, неговiркi, погукували: - Ану позатуляйте роти. Не роззирайтесь! Не зглядайтесь мiж собою! Носакiвчани знизували плечима: - Хiба ж ми згляда║мось, вам привидiлося. - Я тебе привидюся, так привидюся, що й очi на лоба повилазять. - Дурнi ви люди,- плюнув у порохню пiд ноги козак, з яким я ┐хав на одному возi, й сердюк тусонув його в спину: - Дивись менi,- й поправив на колiнах шаблю. Козакiв повезли до фортецi, мене ж вiддали в руки "мiським слугам", i тi одвели до цюпи при ратушi та записали в "приводну колодникiв книгу". Брязнув засув, i я ступив у чорне провалля дверей, як у ополонку. Темрява зiмкнулася надi мною. Я стояв бiля дверей, боявся одiрватися од них, менi здавалося, що ледве ступлю крок, справдi шугону в прiрву. Чомусь я думав, що в темницi сам. (Мовив подумки це слово - "темниця" й одразу зрозумiв, що воно таке. Бо ж i справдi - темiнь). Морок ви┐дав очi, заковтував мене, немов змiй. Одначе в змiя було око, воно потроху розплющувалося, проте лишалося й далi прислiпуватим. Око - загратоване вiконце вгорi. Здригнувся: тiльки тепер осягнув, де я. Ранiше знав, що ║ темницi, але вони - десь там, невiдомо де, вони - для iнших, у них кидають злочинцiв, я ж i помислити не мiг, що хоч якийсь злочин можна притулити до мене. Пам'ятав: секвестр, це ганьба. Того, хто побував у ньому, цуралися, боялися, не поважали. Якби моя мама знала, що я потраплю до секвестру, вони б наклала на себе руки. А я от... вiдректися вiд себе не можу. I ще одне осягнув: я тут безправний, вiдданий на волю темним силам. I нiхто менi не допоможе, нiхто за мене не заступиться, навiть не принесе чисто┐ сорочки й окрайця хлiба, бо нiкого в мене нема║. I нiхто не виповiсть правди про мене, не посвiдчить, хто я i який ║. Людина на волi й людина в темницi - це дво║ рiзних людей. Переступив тюремний порiг, i вже ти винуватий, тобто тебе легко зробити винуватим, ти не можеш виправдатися, ти не бачиш людей, а вони - тебе, не бачать тво┐х очей, не чують твого голосу. Тут ти можеш покладатися тiльки на власну мужнiсть, i вибiр твiй куций: згода чи незгода, й майже в усiх випадках ти - злочинець в очах людей. Все те вiдчув в одну мить, не збагнув, а вiдчув, i страх побiг менi по жилах холодним вогнем. - Праворуч лава, сiдай,- нараз пролунало десь попереду, i я здригнувся. Ступив праворуч, хотiв сiсти й беркицьнувся, затявшись спиною об стiну. В темрявi пролунав смiх. - Дурнi у тебе, конокраде, жарти,- мовив хтось i закашлявся. - Сам ти злодiй,- огризнувся перший голос. - Мене нiхто нiколи злодi║м не публiкував. I в чорнi книги не вносив. - Ну, не злодiй, а нецнота. Ще краще. Жив вшетечно з пасербицею, i поли тобi врiзали... - Нiхто менi поли не врiзав, i жодних доводiв i знакiв у вшетечностi проти мене нема║. Любив i люблю пасербицю як рiдну дочку, але чоловiк ┐й трапився п'яниця та ще й пришелепко. Вона втекла вiд нього до мене, а вiн вiв ┐┐ за шию намiткою i бив, вона ж вирвалася й знову втекла до мене. Я захистив ┐┐, а той пустив на мене неславу... - А ти все-таки зiзнайся, пасербиця солодка?.. - Пащеку║ш, як пес через губу. Утяти б тобi ┐┐. - А ти спробуй! - Замовкнiть. А то поличкую обох. У великому подивi я слухав той пересвар, навiть забув про бiль, думав, до кого ж це мене закинуто, а почувши ще один голос, стрепенувся. Вiн видався менi знайомим. Вдивлявся в темряву, i вже вона не здавалася такою непроглядною, рiденьке свiтло розбiлювало ┐┐. Я розгледiв чотири постатi, три з одного боку й одну з другого. Та одинока постать видалася менi бiльшою за iншi, а голос i далi стояв у вухах. "Пилип, Миля",- нараз засвiтилося в мо┐й головi, i я рачки полiз до Милi. Пiд руками талапала якась порохня й шарудiла перетерта солома. Я страшенно зрадiв Милi, цьому непривiтному й навiть страшнуватому чоловiковi, цьому нелюдi, все таки ║ тут хтось знайомий. Одначе не встиг сiсти бiля Милi, як мене притиснула за колiно до пiдлоги важка лапа: - Ми з тобою незнайомi,- впали менi в вуха слова.- Ти мене не зна║ш. Поготiв - отi║┐ бортно┐ пригоди... Якщо хоч писнеш... Забудь, все забудь... Так треба... - Якщо так треба... Я - ┐й-Богу... - Ну й гаразд.- I вголос зовсiм iнакше, лiнькувато, байдужо: - А хто ти, парубче, будеш? Назвися. Я назвався Мартином Рибкою. Мало що розумiв, проте дошелепав, що Миля попався на чомусь iншому й бо┐ться, аби йому тут не долучили бортно┐ крадiжки. Тепер уже був не радий зустрiчi з Милею, хотiв навiть вiдсунутися вiд нього, але не зважився. Свiт, виявилося, вельми тiсний, надто за гратами. А може, вiн увесь за гратами й ми гуля║мо в ньому до пори до часу на поруках у Долi, вiчно пiд пiдозрою й пiд загрозою одмiни тi║┐ поруки? Вже того вечора подумав про те, що ми невiльнi од самого народження, а може, ще й до того, надто я так подумав по тому, як на мо┐ слова, що треба покладатися на Бога, Миля сказав: - Може, й так. Моя недоля написана менi на роду. Я був покараний рiзками ще в утробi матерi. Вона заступилася за iншу наймичку, i ┐┐ вишмагали в саду на лавi, а разом з нею i мене, Я народився через два днi... Я жахнувся й подумав, як Бог допустив таке, й жахнувся ще дужче сво┐м думкам, власному святотатству. Кожному все написано на роду... А якщо так... Навiщо одному написано сите життя, розкошi, хоч вiн недостойний того, а iншому - нужда, поневiряння, несправедливiсть? Що, як оте, останн║, написано менi? Й що ж тодi виходить: борсайся не борсайся... Нi, борсатись треба. Не заступися я за Милю, висiв би вiн на гiлляцi. Але, не заступися за Милю, не залишився б у селi, не сидiв би отут. Отака круговерть долi! Почав читати молитву, й Миля не перебивав мене. Тодi ж, як назвався Рибкою, Миля запитав, за вiщо мене завдано до секвестру. Запитав тихо, але критися менi було нi з чим, i я розповiв уголос. В'язнi слухали уважно, по тому заворушилися, жваво обговорювали почуте. Вони зiйшлися на тому, що носачiвським козакам ┐хнiй непослух окошиться великим лихом, що тепер i ┐х самих можуть судити строгiше, а може, навпаки, ┐хнi провини змалiють перед провиною носачiвцiв i ┐х незабаром повипускають на волю (люди найперше з усього роблять висновок для себе), бо й тримати арештованих нiде, у фортецi арештних примiщень нема║, цюпа при ратушi тiльки одна, оця, годувати в'язнiв мають мiщани, i стерегти теж, i свiчки - купленi ┐хнiм коштом, вони волiють, щоб справи вирiшувалися швидко, щоб менше тратитись. Проте Миля розсудив iнакше: - Справа це вiйськова, носачiвцiв триматимуть у фортецi й дiзнання чинитимуть там. Вiд Милi я почув страшне, маловiдоме менi до цього часу слово "бунт", i воно надовго запечатало менi вуста й приморозило всi думки. Це слово було важке, незвичне, не зовсiм зрозумiле. Донинi менi здавалося, що все в свiтi вiд Бога, так воно склалося й так мусить бути. Людськi закони, закони мого краю - це Божi закони, вони визнанi всiма людьми, започаткованi нашими предками, отже, ┐хнi велiння непорушнi та вiчнi. Десь у глибинi мого ║ства непророслим зерном лежали i якiсь випадковi знання про те, що ранiше в нас були iншi закони й життя наших антецесорiв, себто попередникiв, було iнше, я багато знав про унiю та унiатiв, вiв з ними уявнi й справдешнi диспути, знав про Польщу, про Богдана Хмельницького, про страшний розор краю, тяжкi утарчки на нього, чував про Виговського, Брюховецького, Дорошенка (говорити про них було не вiльно, як i про Многогрiшного та всiх iнших гетьманiв, не кажучи вже про Мазепу, але спуде┐ говорили, хоч i обережно), проте все те було десь там, в минулому, нинi ж ми живемо в благословенному кра┐ пiд опiкою мудрого бiлого царя, спiльно з московським народом, бiлий цар нас обороня║ i дба║ про нас, i да║ нам сво┐ праведнi закони. В колегi┐ були знайшлися спуде┐, якi гомонiли мiж собою, що тi закони не зовсiм праведнi, значно гiршi за нашi колишнi, й ще щось таке - про права батькiв, хтось донiс префекту, й спудеям довелося втiкати в польську сторону. Коли б були не втекли, з ними, мабуть, вчинили б так, як вчинено з носачiвськими козаками. Вчинено справедливо чи несправедливо? Того я не знаю й не хочу знати, чому воно ма║ мене обходити, в мене сво║ життя, своя путь, житиму сам по собi, й благодать Божа буде зi мною. - За вiщо ж тебе взяли до тюремного в'язання? - одважуюсь нарештi запитати Милю. Миля мовчить, чую його важке дихання, якесь похрипування в горлi: - Тюрма менi на роду написана... Так щось i тягне мене в не┐... Продав нечистому душу,- вiдказу║ i хруська║ огiрком, простягу║ руку: - На, пожуй i ти... Я нiмiю. Рот менi розтулю║ться, й чорна темiнь влива║ться туди, наче в безодню, по спинi бiжать колючi мурахи. Хочу перепитати Милю, а язик не слуха║ться, зробився наче дерев'яний. Миля ж хрумтить огiрком, плямка║ на всю цюпу. - Ти... мабуть, жарту║ш? - вишкрiбаю з дна серця маленьку надiю. - Чого б це я жартував. Написав за всi║ю ┐хньою регулою - кров'ю - й однiс уночi в поле на перехрестя, де вони з вiдьмами збираються. - Що ж ти написав? - усе ще не вiрю я. - Що й мусив. "Темнозрачному пекельних пропастей повелителю й служителям тво┐м демонам вручаю душу й тiло мо║ на тридцять лiт, якщо ви по мо┐й вимозi чинити будете... В чому й пiдписуюся - Пилип Миля". - Ну й?.. - Не нукай, i так всi, кому не лiньки, на менi увесь вiк ┐здять. То й вирiшив я - нехай потiм нечистий по┐здить, а спершу я на всiх покатаюся. Та якась личина запримiтила, як виходив уночi на дорогу, а ранком листа знайшли. Не взяв, значить, його бiс. I йому я не потрiбний. Поволокли до консисторi┐. А там, брате, б'ють так, що клепки з голови випадають. Я не поласував на ┐хнi ки┐, зiзнався, одразу зiзнався, й копiю написав. То мене знову приволокли в полковий суд i закинули сюди. Скажи, Мартине, чого вiн, ну, цей, повелитель темнозрачних сил, не взяв мо║┐ суплiки? Може, я не так написав? Мо║ тiло тремтiло, як у пропасницi, зуби цокотiли, я опустився на колiна й почав молитися Боговi, щоб простив несосвiтенний грiх Пипипу Милi, щоб не карав його. Я не мiг узяти Пилипового грiха в свою душу, адже присягнути нечистому, це те саме, що вiдректися вiд Бога, але я був готовий прийняти на себе його муки й спокутувати його грiх. Сльози заливали менi руки, вся моя душа вливалася в молитву, i вже я вiдчував, як вона пiдноситься, але не високо, тяжкий вантаж чужого грiха трима║ ┐┐, i я ще дужче заливався плачем i ще жаркiше шепотiв слова молитви. Я не знаю, чи то сво║ю молитвою налякав Пилипа, чи розчулив його, мабуть, розчулив, ще нiхто не молився так за нього, не просив для нього в Бога прощення. Пилип легенько, невмiло торсав мене за плече, намагався пiдвести з колiн, .бубонiв щось, аж поки я не вiдчув у його голосi слiз. Тодi я обняв його й сказав, що то на нього було найшло потьмарення, а нинi вiн розкаю║ться, й каяття його щире, й Бог прийма║ його, я це почуваю серцем, воно налива║ться Божою благодаттю, але молитися потрiбно довго, навсипно й невтомно, аби остаточно очистити душу. Тро║ iнших ув'язнених принишкли, тихо шепотiлися, либонь, вони нiчого не розумiли й трохи переполошилися. По тому Миля сидiв мовчазний, важкий, менi здалося, буцiм вiн сердиться на мене, а за вiщо, не знав. За сво║ розчулення, за сво┐ сльози чи за те, що щось порушив у його душi, звар'ював ┐┐? Я не розумiв цi║┐ людини, спiвчував ┐й i трохи боявся ┐┐. Одначе нашi сльози не минули марно. Господь прийняв ┐х. Миля мався перед судом покаянно, й каяття його було праведне, це побачив високий суд i присудив йому рiк духовних мордувань у монастирi. Переповiдаючи менi останнi слова присуду. Миля усмiхався похмуро та гiрко. Але зi мною гомонiв любо, навiть поцiлував на прощання: - Якщо залишишся живий,- сказав,- i тебе випустять звiдси та захочеш зустрiтися, шукай мене коли не в монастирi, то на хуторi Липiв Рiг. Я зачекаю на тебе кiлька днiв. Ти хоч i теля, але теля Боже... Я лишився спантеличений i наляканий отим його "якщо залишишся живий i тебе випустять", розумiв, що Миля сказав цi слова не з злого умислу, а просто так, але ж вважав становище мо║ кепським. До того ж вiн виходив, а я залишався, знову один серед чужих людей, вiч-на-вiч з невiдомiстю, не знаючи, яку вину можуть на мне скласти. Глибоко переживав Милинi слова, що вже й потiм, по довгому часi, до мо║┐ свiдомостi долинув змiст його iнших слiв: "Шукай мене коли не в монастирi, то на хуторi Липiв Рiг". Виходило, Миля не збирався вiдмолювати в монастирi грiх, як присудив йому суд i як обiцявся, може, вiн i не почував грiха... Але ж вiн плакав, вiн плакав! Проте довго над тим я не думав, бо власний грiх без грiха стояв передi мною. Там, за стiнами кам'яницi, вирувало життя, я навiть чув стукiт колiс, вiн тривав довго, мабуть, про┐хали чумаки, везли осетрiв з Дону або сiль з Криму, або оковиту з Ки║ва, або крам з Бара, свiт кликав мене, втягував у свою мирську лiйку; осетрiв везли для мене, не пив оковито┐, але ┐┐ курили, бо ║ я на свiтi, так тодi думав або думало щось у менi, двi сили боролися в душi - сила чистоти й святостi, безгрiшностi та безтiлесностi, й сила речей, запахiв, пристрастей, вони бродили в жилах, у кровi, всi спокуси свiту - про мене, сам свiт для мене, для того й робив його Творець, i це не суперечило чистотi та любовi до нього самого, до iстини. Сьогоднi знаю, що все те су║та, томлiння духу, спокушеного мирськими принадами. Сьогоднi знаю, що все те - не про мене, що воно не найбiльший набуток, воно мина║ i сво║ю вiчно непогамованою жадобою, ситiстю й п'янкiстю залиша║ чорнi слiди. Ма║ш багато - хочеш ще бiльше, хоч i зна║ш, що втратиш усе. Не ма║ш нiчого - хочеш мати, й дуже часто будь-якою цiною; тi║┐, найвищо┐ науки - осягнути розумом i душею все доступне тобi, пройти повз нього з спокiйним усмiхом, знайти найвищу суть природи та речей, вiддзеркалених у власнiй душi так, як ти хочеш (то i буде ┐хня справжня суть), тi║┐ наук